Інноваційно-інвестиційна політика, проблеми її реалізації в Україні

Інноваційно-інвестиційна політика, проблеми її реалізації в Україні

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Інститут державної служби та місцевого самоврядування

Кафедра економічної політики

РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Державні фінанси і бюджетний процес»

Київ 2013

Зміст

Вступ

Інноваційно-інвестиційна політика, проблеми її реалізації в Україні

Висновки

Література

Вступ

інноваційна інвестиційна політика

Сучасний стан економіки України доводить, що питання посилення інвестиційної та інноваційної активності регіонів, накопичення інвестиційного потенціалу та масової заміни й модернізації основних засобів виробництва продовжують залишатися найважливішими.

У цьому важлива роль належить державі, оскільки інвестиційно-інноваційну політику та механізми її реалізації визначають органи державної влади на основі аналізу соціально-економічної ситуації в країні.

На сьогоднішній день в Україні відсутній необхідний досвід самостійної фінансової і грошово-кредитної підтримки значних і системних нововведень, не налагоджена відповідна ринковим умовам взаємодія між суб’єктами господарювання, що зумовило незадовільну реалізацію інвестиційної і структурно-інноваційної політики. Тому у нашій країні має бути розроблений адекватний сьогоденню фінансовий механізм інвестиційно-інноваційного розвитку вітчизняної економіки.

Серед ключових чинників, які забезпечують конкурентоспроможність економіки будь-якої країни, визначальними є наявність таких конкурентних переваг, як ефективність інноваційної політики, рівень технологій, ефективність використання ресурсів, рівень розвитку інституціонального середовища та пріоритетність розвитку науки. Аналіз основних індикаторів конкурентоспроможності української економіки свідчить про відсутність позитивних зрушень у цій сфері та незадовільні умови для формування конкурентних переваг. Означене вище підтверджує нагальну потребу в формуванні та впровадженні ефективного механізму регулювання інноваційної діяльності. Реалізація системної, послідовної політики в інноваційній сфері, спрямованої на активізацію інноваційних процесів, може забезпечити значний ефект, який виявлятиметься у всіх сферах суспільного життя та забезпечить високі показники соціально-економічного розвитку країни, сприятиме утвердженню конкурентних переваг, оновленню національної економіки та її виходу з кризи.

Інноваційно-інвестиційна політика, проблеми її реалізації в Україні

Теорія інвестицій і теорія інновацій пройшли складний шлях від відображення відповідних аспектів економічної діяльності на мікрорівні (підприємства) та макрорівні (держава) до аналізу цих складових діяльності різних суб’єктів економіки як взаємопов’язаних елементів складної системи, що забезпечується певним набором інституціональних факторів.

Перші спроби осмислення й обгрунтування доцільності застосування інвестиційної політики як інструменту впливу на зростання обсягів капіталу були здійснені у працях засновників класичної економічної теорії А.Сміта та Д.Рікардо. У працях економістів “нової хвилі” (Дж.Мілля, Ж.-Б.Сея, Ф.Бастіа, Т.Мальтуса) були поглиблені уявлення щодо сутності інвестицій і вперше сформульовані параметри інвестиційної моделі розвитку економіки. Представники неокласичної теорії (Дж.Б.Кларк, Л.Вальрас, А.Маршалл, Д.Гобсон, А.Пігу, Р.Хутрі) основну увагу в своїх дослідженнях зосередили на мікроекономічному інвестиційному аналізі. Слід зауважити, що в межах неокласичної теорії технології завжди розглядались як екзогенний фактор і тому категорії інновації та технічного прогресу ніколи не вважалися центральними.

Проблема формування фінансового механізму макроекономічного розвитку у вітчизняній і зарубіжній літературі висвітлена досить широко. Наукові праці В.М. Гейця, Л.І. Дмитриченко, І.О. Лютого, А.А. Чухна, Ф. Мишкіна, П. Роуза, Дж. Сінкі, М. Фрідмена та інших присвячені різноманітним аспектам зазначеної проблеми.

Економісти досліджували особливості застосування фіскальних або грошово-кредитних інструментів з метою регулювання економічних процесів. Проте в їх роботах практично не досліджувалася проблема створення та реалізації ефективного фінансового механізму регулювання інноваційних процесів у національній економіці.

Основоположником інноваційної теорії економічного розвитку вважають Й.Шумпетера, який увів у науковий обіг категорію інновація. Американський економіст І.Фішер трактував інновації як могутній чинник інвестицій. Дж.М.Кейнс також підтримував теорії інноваційного розвитку.

Кейнсіанські підходи були суттєво поглиблені в теоріях представників “неокейнсіанської школи” (Е.Хансена, Р.Харрода, Дж.Хікса), головним змістом яких стала проблема формування моделей інвестиційного регулювання забезпечення економічної рівноваги, виявлення зв’язків між інноваційними інвестиціями та економічними змінами [43; 118].

У 50-60-х роках посилився інтерес до використання математичних методів в економічному аналізі. Зокрема, в працях Т.Ховельмо робилися спроби уточнити і зробити обгрунтованим дослідження умов мультипліка-ційного ефекту інвестицій. Суть цього ефекту полягає в тому, що зростання обсягу інвестицій викликає збільшення додаткової інноваційної вартості. Також звертають на себе увагу ті праці, в яких аналізуються механізми стимулювання інноваційних процесів з домінуванням фінансових і грошово-кредитних методів економічної політики (М. Фрідмен, В.Ойкен, Л.Ерхард, Ф.Хаєк).

У 80-ті роки на передній план висувається концепція національних інноваційних систем, яка розроблялася практично одночасно великою групою авторів. Лідерами цього напряму стали Б.Лундвалл, К.Фрімен, Р.Нельсон.

Сучасні неокласичні доктрини міжнародного руху капіталів (Е.Хекшера, Б.Оліна, П.Самуельсона, Дж.Флемінга, Р.Манделла) передбачають активний вплив держави на національні та міжнародні макроекономічні взаємозв’язки і розглядають монетарну політику та рух інвестицій як інструмент впливу на інноваційні процеси. П.Бріджмен, Р.Коуз, Р.Капелюшников робили акцент на інституціональному контексті інвестиційної та інноваційної діяльності.

Окремі аспекти щодо активізації інвестиційно-інноваційних процесів в Україні досліджені сучасними вітчизняними економістами. Цим науковим проблемам присвячені праці О.Амоші, Ю.Бажала, В.Базилевича, Л.Безчасного, І.Бланка, З.Варналія, О.Власюка, А.Гальчинського, А.Гриценка, В.Гейця, Б.Губського, А.Задої, Б.Кваснюка, Т.Ковальчука, М.Крупки, П.Єщенка, І.Лукінова, В.Мандибури, В.Савчука А.Чухна, М.Чумаченка, Ю.Пахомова, А.Пересади та інших вчених. Ці роботи є значним внеском у розвиток економічної теорії. Складні проблеми інноваційної діяльності в умовах трансформації інвестиційних відносин у перехідній економіці Росії досліджено, зокрема, у працях Л.Абалкіна, В.Барда, Е.А.Брагіна, С.Глазьєва, А.Ілларіонова, Д.Львова, В.Маневича, Я.Урінсона [22; 38].

Вплив інноваційної політики на розвиток економіки регіону вивчає З.Р. Костак, який зосереджує увагу на розмежуванні засобів регіонального регулювання інноваційної діяльності на макро- та мікроінструменти.

Л.О Птащенко та О.М. Кущик окреслюють й аналізують основні проблеми державного регулювання інноваційної діяльності в Україні. Досліджуючи теоретичні та правові аспекти реалізації інноваційної політики, вони зазначають, що формування інноваційної моделі розвитку регіонів потребує створення та ефективного функціонування інноваційної інфраструктури.

На необхідності розробити дієвий механізм реалізації політики інноваційного розвитку регіону наголошує О.Б. Жихор [18; 112]. У своїх дослідженнях він підкреслює важливість створення в Україні єдиного органу виконавчої влади для ведення виваженої державної регіональної політики. Актуальність цієї проблематики та її значущість підтверджують необхідність розроблення дієвого механізму реалізації інноваційної політики та стимулювання інноваційної діяльності як на загально-державному, так і на регіональному рівні, що і зумовило вибір теми дослідження.

В той же час, в сучасній українській економічній літературі практично відсутні роботи, в яких би досліджувалися інвестиційно-інноваційні відносини як інтегрована система економічного моделювання, орієнтована на постіндустріальні параметри, критерії та детермінанти. Крім того, негативно впливає на функціонування інвестиційно-інноваційної системи невизначеність та нечіткість окремих підходів до пізнання сфери інвестиційно-інноваційних відносин.

Розвиток економіки країни безпосередньо пов'язаний з формуванням ефективної державної інноваційної політики, її реалізація передбачає визначення пріоритетів і концептуальних засад інноваційного розвитку країни, формування нормативно-правової бази щодо відносин між державними інституціями та активними суб'єктами підприємницької діяльності, використання прямих і опосередкованих методів регулювання інноваційної діяльності з метою її активізації, формування і розвитку відповідної інфраструктури.

Особливістю інноваційної політики є те, що вирішення її завдань завжди супроводжується пошуком необхідної інформації, експертними оцінками, суперечливістю результатів, процесом прийняття рішень та розв’язанням проблемних питань.

Інвестиційний політика - комплекс урядових рішень, які визначають основні напрями, джерела та обсяги використання капітальних вкладень в економіку, різні її сфери та галузі [17; 201]. Інвестиційна політика визначається станом економіки, головними завданнями в виробництві, науково-технічному й соціальному розвитку країни. Особливість інвестиційної політики у розвинутих країнах на сучасному етапі - здійснення технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств, скорочення масштабів нового будівництва. Для України найближчими цілями інвестиційної політики є збільшення обсягу капіталовкладень для прискореного виходу з економічної кризи. На перспективу в основі інвестиційної політики повинно бути здійснення структурних реформ, перерозподіл інвестицій на користь наукомістких галузей, які визначають науково-технічний прогрес: електроніки, машино- і кораблебудування, створення космічної техніки тощо, економічної конверсії виробництва. Важливий напрям інвестиційної політики в Україні - зменшення питомої ваги державних капіталовкладень і збільшення інвестицій підприємствами за рахунок власних коштів, що залежатиме від ступеня роздержавлення і приватизації. Інвестиції є багатогранною категорією. Однак для державної інвестиційної політики найбільше значення має визначеність мети, джерел фінансування та об'єктів інвестиційної діяльності. Якщо інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в економічні об'єкти для отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту, то інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій економічних суб'єктів, спрямованих на реалізацію інвестицій. Інвестиційна політика - це суттєвий важіль впливу як на економіку країни, так і на підприємницьку діяльність її суб'єктів господарювання. Під інвестиційною політикою держави розуміється комплекс цілеспрямованих заходів щодо створення сприятливих умов для всіх суб'єктів господарювання з метою пожвавлення інвестиційної діяльності, піднесення економіки, підвищення ефективності виробництва, а також вирішення соціальних проблем.

Основною метою інвестиційної політики є створення оптимальних умов для активізації інвестиційного потенціалу. Напрямами інвестиційної політики є організація сприятливого режиму для діяльності вітчизняних та іноземних інвесторів, збільшення прибутковості і мінімізації ризиків в інтересах стабільного економічного і соціального розвитку, підвищення життєвого рівня населення. Результат здійснення інвестиційної політики оцінюється залежно від обсягу залучених до розвитку економіки інвестиційних ресурсів.

Таб. 1.1 Основні види інвестиційної діяльності

Складовою стратегії економічної діяльності держави є інвестиційна стратегія, головна мета якої - сприяти нарощуванню інвестиційного потенціалу економіки [46; 29]. Інвестиційна стратегія включає напрями, весь необхідний набір методів і засобів реалізації поставлених цілей, основні етапи цього процесу і реальні строки їх досягнення. Інвестиційна стратегія - система вибраних довгострокових цілей і засобів їх досягнення, що реалізуються в інвестиційній діяльності. Основними стратегічними цілями інвестиційної політики є такі; створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання припливу капітальних вкладень у виробництво; інвестиційне забезпечення структурної" перебудови економіки; мобілізація всіх джерел інвестиційних ресурсів та їх ефективне використання; стимулювання розвитку промислової сфери економіки; забезпечення зростання валового внутрішнього продукту і створення умов для нарощування внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Доцільність інвестиційної стратегії визначається такими критеріями:узгодженість з фінансовими ресурсами, які можуть бути спрямовані на інвестиції;ефективність, тобто узгодженість результатів і реальних витрат на їх досягнення;визначеність за термінами досягнення встановленої мети;оптимальність поєднання очікуваного досягнення потрібної прибутковості та можливих ризиків і невизначеності майбутнього періоду;узгодженість запланованих інвестицій із загальноекономічними умовами зовнішнього для підприємства середовища.

Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, галузі, регіоні або на окремому підприємстві пов'язане з чітким регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційний клімат формується під впливом різноманітних політичних, інституційних, правових, економічних і соціальних чинників: політична і фінансова стабільність, ступінь державного втручання в економіку; рівень загальноекономічного розвитку країни; рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури; характеристика банківської сфери; стабільність національної валюти; характеристика податкової системи; вартість та кваліфікація робочої сили; купівельна спроможність населення; наявність та доступ до факторів виробництва; рівень криміногенних та інших ризиків.

Активізація інвестиційної діяльності, зростання обсягів інвестицій з усіх можливих джерел та їх ефективне використання в інноваційній діяльності є передумовою сталого розвитку економіки України. В інвестиційній діяльності спостерігається недостатнє інвестування національного господарства, що не сприяє економічному зростанню, а це в свою чергу призводить до зниження інвестиційних можливостей держави і суб'єктів господарювання. Хоча останнім часом фіксується певне збільшення обсягів ВВП, складова прогресивних Інноваційних змін у цьому збільшенні практично відсутня. Необхідних передумов стабільного економічного зростання на основі інноваційного розвитку по суті не створено.

Українська економіка входить у світовий ринок із виробничими потужностями, які підлягають демонтажу і заміні в умовах глобальної конкуренції. При незначних темпах оновлення неможливо конкурувати на світових ринках. Як наслідок, вітчизняна продукція стає дедалі менш конкурентоспроможною, а в експорті зростає питома вага мінеральної сировини та продукції з низькою доданою вартістю.

Інноваційна сфера, яка генерує важливу частину національного багатства - нематеріальні активи, створює фундамент конкурентоспроможності продукції на світовому ринку в довгостроковій перспективі, проте динаміка інвестицій в основний капітал показує тенденцію поступового згортання капітальних вкладень у виробництво товарів і послуг. В епоху швидкого розвитку мережі Інтернет має зростати приріст інвестицій у телекомунікаційне обладнання.

Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки свідчить, що без всебічно обґрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі не обійтись, адже для інноваційної діяльності грошових коштів підприємств вкрай недостатньо. Одним із основних факторів сталого економічного розвитку й конкурентоспроможності економіки має стати прискорений розвиток науки, зміцнення та ефективне використання науково-технічного потенціалу, інвестиційну підтримку інноваційного процесу слід зосередити на збереженні наукової бази, кадрового потенціалу, відповідного рівня проведення наукових досліджень, розробці і освоєнні наукомісткої конкурентної продукції, зменшенні витрат і покращенні економічних показників підприємств при створенні нової продукції, тобто зростанні Інтенсивних факторів розвитку вітчизняного виробництва, які сприяють використанню досягнень НТП у діяльності суб'єктів господарювання.

Важливою є державна підтримка інноваційної діяльності в підприємницьких структурах недержавного сектора економіки шляхом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу або оренди. Серед форм участі банків у інноваційних проектах мають стати дольове фінансування, надання фінансово-посередницьких послуг, організація спільних виробництв, цільове фінансування досліджень і розробок, лізингові операції. Але відсутність достатніх гарантій повернення інноваційних кредитів обумовлюють їх високий фінансовий ризик, а звідси і невигідність для банків таких операцій.

Необхідним механізмом, що забезпечує інноваційні процеси інвестиційними ресурсами, є державна підтримка венчурного фінансування. Зарубіжний досвід господарювання показує, що в країнах з розвиненими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище в сфері науки і наукового обслуговування.

Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни, зокрема цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері

Умови ефективного науково-технічного розвитку країни:

> раціональна мотивація використання НТП у виробництві;

> соціальна ефективність впровадження результатів НТП (забезпечення соціалізації економіки, поліпшення умов праці, захист навколишнього середовища тощо);

> конкуренція у науково-технічній сфері й захист авторських прав;

> забезпечення інтеграції науково-дослідних, виробничих та фінансових структур;

> державна підтримка розвитку НТП, інноваційних процесів.

Рис. 1.2 Складові науково-технічної політики

Основні напрямки (цілі) науково-технічної політики:розвиток і підтримка фундаментальної і прикладної науки, науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;стимулювання НТП, розповсюдження прогресивних науково-технічних тенденцій і процесів;стратегічний, науковий і технологічний прорив;підтримка інноваційної діяльності в економіці;раціональне використання науково-технічного потенціалу країни;зосередження інвестиційних ресурсів на формуванні національних технологічних лідерів (цільове інвестування "точок зростання");суспільна мотивація та підтримка Інтелектуальної праці. Інноваційна політика держави має на меті об'єднання науково-технічної та інвестиційної політики

Державна інноваційна політика - це комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

Основні принципи державної науково-технічної та інноваційної політики:

) демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

) орієнтація на створення ринкової (підприємницької) економіки;

) забезпечення соціалізації економіки на основі використання досягнень НТП;

) дотримання вимог екологічної безпеки;

) визначення пріоритетності й селективної підтримки науково-дослідних робіт, здатних забезпечити прогресивні зрушення в економіці країни, підвищення ефективності виробництва та конкурентноздатності економіки;

) збалансований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень;

) принцип реалістичності - економіко-організаційне та правове забезпечення державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності з використанням адекватних важелів (форм, методів, інструментів) та організаційної структури.

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки І реалізації державної інноваційної політики.

Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності. Сучасне високо розвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного І виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.

Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестовського законодавства; різні форми підтримки між організаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості, особливо в періоди економічних піднесень, є податкові пільги. Так, Конгрес США ще в 1954 р. ухвалив 174-й розділ "Кодексу прибуткового оподаткування", відповідно до якого витрати на науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) дозволялось відносити до поточних витрат на виробництво. їх вираховували з оподатковуваного прибутку.

Під час формування та функціонування національних інноваційних систем розвинених країн спостерігаються такі закономірності:

держава відіграє в цьому процесі активну роль під час формування та функціонування НІС, до того ж у міру становлення Інноваційної економіки здійснюється перехід від прямого управління до індикативного;

збільшення обсягу нових знань, розвиток технологій, насамперед інформаційних і телекомунікаційних мереж, мініатюризація виробництва сприяють створенню мережевих структур, в основу управління якими покладено принципи самоорганізації (синергетичні принципи);

підвищується роль регіонів у розвитку інноваційних процесів, при цьому інноваційна система розглядається як один з інструментів територіального розвитку;

у міру розвитку національних інноваційних систем відбувається їхня інтеграція в наднаціональні інноваційні системи.

Інноваційна система формується під впливом безлічі об'єктивних для країни чинників, зокрема її території, наявності природних і трудових ресурсів, особливостей історичного розвитку інститутів держави й форм підприємницької діяльності. Ці чинники є довгостроковими детермінантами напряму й швидкості еволюції інноваційної активності. Крім того, кожна національна інноваційна система характеризується певною структурою й деякою мірою впорядкованістю, що припускають достатню стабільність інституційної взаємодії (при цьому в кожній країні складається національна конфігурація інституційних елементів).

Таким чином, досвід розвинених країн свідчить, що прискорення соціально-економічного розвитку найефективніше відбувається в результаті реалізації інноваційної моделі. Тому створення національної інноваційної системи розглядається як одне зі стратегічних завдань держав, що динамічно розвиваються.

Проблеми формування національної інноваційної системи України є дуже важливими і актуальними. Інноваційна система держави - це новий вимір економічних і соціальних відносин, який базується на пріоритетному розвитку знань і технологій їх використання. Це - перехід у новий вимір суспільних цінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, а технології їх застосування створюють якісно новий вимір благополуччя цілого суспільства. Створення такої системи є викликом часу, але, з другого боку, як свідчить досвід передових країн світу, прерогативою держави, проявом політичної волі її керівництва, консолідованих дій усіх органів державної влади. Головна мова таких перетворень - підвищення конкурентоспроможності економіки та покращення життя людей.

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливе без активної участі держави. Слід зауважити, що роль держави в становленні інноваційної економіки значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це має передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (це питання системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), підвищення рівня інноваційної культури.

Увесь цей ланцюжок має бути пронизаний ідеологією інновацій і спрямований на кінцеву мету - створення високо конкурентних технологій, товарів та послуг. Одним із важливих факторів у цьому є бюджетна підтримка. Ідеологія формування державного бюджету, закладена у Бюджетному кодексі України, має бути кардинально змінена. Його формування треба здійснювати не у відриві від плану соціального та економічного розвитку України, а у тісній взаємодії. Державний бюджет має забезпечувати реалізацію цього плану.

Інноваційна сфера стала одним із модних напрямів та прикриттям для прийняття рішень різного рівня, отримання бюджетних коштів та міжнародних грантів. Навіть на законодавчому рівні для аргументації" важливості того чи іншого закону вживається інноваційна термінологія. Терміни "інновація" та "інноваційна діяльність" застосовують більш як 90 законів та понад тисячу нормативно-правових актів.

Варто зазначити, що в Україні в основному створено нормативно-правову базу регулювання інноваційної діяльності. Однак, законодавча робота в інноваційній діяльності має бути скоординована І, що важливо, мають бути істотно підвищені контрольні функції щодо реалізації законів. Аналіз виконання законів дозволяє найбільш правильно і глибоко розуміти сутність процесу і відповідним чином реагувати на позитивність результату.

Виконання законодавства в науково-технічній та інноваційній сфері є вкрай незадовільним, що істотно впливає на падіння інноваційної активності в Україні. Поширилася практика призупинення дії статей законів у частині фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності.

У період глобалізаційних перетворень та посилення міжнародних вимог до економіки України тільки шляхом розробки прогнозних програм та пріоритетів Україна зможе знайти своє місце у світовому розподілі праці. При цьому прогнозні дослідження повинні мати стратегічний характер і стати складовою національної безпеки України. Ця робота потребує залучення у повному обсязі всього науково-технічного потенціалу держави та можливостей спеціальних органів і дипломатичних місій України за кордоном.

Для структурної трансформації економіки на інноваційній основі необхідно вже найближчим часом розробити нову структуру державного замовлення, вдосконалити механізм бюджетних витрат на підтримку інноваційних процесів в Україні і цьому процесу слід надати прозорості, доступності, гласності. Це дуже важлива робота, яка є складовою інноваційної системи і потребує негайного опрацювання з боку уряду та врахування у бюджетному процесі. Усе вище зазначене значною мірою пов'язано з неефективністю адміністративно-організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю. За роки незалежності жодна сфера державного управління не зазнавала таких змін і реорганізацій. Навколо цього І нині точиться багато дискусій. Слід зазначити, що ефективність державного управління визначається станом справ у відповідній сфері.

Інноваційний шлях розвитку України має бути безальтернативним. Створення інноваційної системи в державі - це системне завдання, розв'язання якого потребує постійної і наполегливої роботи. Інноваційна система потребує активного втручання і управління цим процесом з боку держави. Для активізації інноваційної складової економічного розвитку необхідно, передусім, створити ефективну та постійно діючу систему прогнозування, формування пріоритетів та планування. Інноваційна політика має бути узгоджена із загальною економічною політикою держави і формуватися на базі законів з відповідним матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням.

Без вирішення цих питань неможливо створити основи національної інноваційної системи і забезпечити єдність та не-суперечливість управління інноваційним процесом. Питання стратегічного планування та прогнозування у цьому процесі набувають найважливішого значення. Потрібно створити таку систему, яка застосовувала б у цих процесах найкращі надбання вітчизняної та світової науки. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце у міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг. Парламент та уряд у питаннях формування такої політики займали та займають активну позицію.

У процесі побудови ринкових відносин в Україні переосмислюється роль держави, змінюються способи її впливу на соціально-економічні процеси, замість директивних розробляються непрямі регуляторні інструменти, у тому числі інструменти впливу на інноваційні процеси. Первинні уявлення про ринковий механізм як інструмент спонтанного регулювання економічних процесів змінилися розумінням того, що ринок, особливо у його недосконалій, зародковій стадії, деформує мотиви і способи ведення економічної діяльності і є недостатньо ефективним регулятором соціально-економічного розвитку. Тому ринковий механізм має бути доповнений методами державного регулювання опосередкованої дії, в тому числі спрямованими на підтримку інноваційної діяльності як базисного елементу економічного зростання. У цьому контексті розробляється державна інноваційна політика, основні напрями якої визначаються залежно від стратегічних завдань країни.

Щодо нинішнього стану економіки України, то він відповідає стадії затяжної кризи, після якої наступає поворот до піднесення. Важливо знати, які саме рушійні сили можуть зумовити цей поворот. Український економіст Юрій Бажал, аналізуючи динаміку технологічних змін, вказує, що при розробленні державної інноваційної політики України передусім необхідно створити умови для здійснення "стрибкоподібного переходу від старого до нового технічного базису виробництва". Саме в кризовій фазі циклу виникають базисні інновації, які, проте, певний час співіснують поряд із старим технічним базисом. Тому інноваційна політика повинна бути відповідним чином диференційована. Для розвитку нових виробництв, які визначають майбутнє промисловості, потрібна суттєва підтримка з боку держави (зокрема, через систему податкових пільг), оскільки впровадження принципово нового є надто ризикованим і мусить супроводжуватися значними інвестиціями. У цьому аспекті показовим є приклад Японії. Після Другої світової війни вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова продукція була абсолютно неконкурентоспроможною (годинники продавали "на вагу", а велосипеди здебільшого розвалювалися при легкому зіткненні). Технологічний стрибок було здійснено за всебічної підтримки з боку держави методом "лазерного променя". Це означає, що початкові технологічні прориви відбувалися в небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурентоспроможність, з наступною дифузією інновацій.

Так, у 1951 р. уряд Японії увів систему субсидування імпорту найновішого верстатного устаткування (оплата 50% вартості). Крім того, він узяв на себе оплату 50% витрат вітчизняних виробників такого устаткування. Однак не всі галузі змогли одразу розгорнути свою діяльність. Повоєнна ситуація була сприятливою для виробників швейних машин, яким ще й надавали певну допомогу для виходу на зовнішні ринки. Результатом було збільшення випуску та експорту швейних машин у кілька разів. Прокладеним шляхом пішла промисловість з випуску фотоапаратів, а відтак і годинникова промисловість. При цьому зростання виробництва та експорту було багатократним. Відпрацьовані управлінські прийоми дали аналогічний ефект в усіх базових галузях промисловості. Привело до цих успіхів, за твердженням японських економістів, "батьківське піклування" уряду.

Такий підхід подібний до вітчизняних традиційних методів забезпечення пріоритету, наприклад в оборонній промисловості, коли економічний бік виробництва держава брала на себе. Проте принципова відмінність полягає у тому, що в Японії та в інших розвинутих країнах допомога надається самостійно діючим на власний страх і ризик підприємцям-новаторам, тим, хто реально забезпечує потрібний результат, хто спромігся створити конкурентоспроможний товар, а не тим, на кого впав вибір урядового чиновника.

Отже, одним із найважливіших завдань державної інноваційної політики в Україні повинно бути виведення економіки України з кризи і забезпечення її динамічного зростання через стимулювання дифузії нових технологій, виробництв, організаційних методів. І для цього мають бути створені відповідні правові, фінансові, матеріальні, кадрові, інформаційні та імпортні можливості.

Інноваційна політика держави має враховувати особливості усіх галузей економіки і конкурентоспроможність їхньої продукції. Галузі господарського комплексу України залежно від рівня конкурентоспроможності продукції умовно поділяють на три групи:

галузі, що мають високу конкурентоспроможність на світовому ринку (аерокосмічна, воєнні технології, технології зварювання);

галузі з потенційною конкурентоспроможністю на світових ринках (металургійна промисловість, машинобудування);

галузі, підприємства яких здебільшого не спроможні конкурувати на світових ринках (агропромисловий комплекс, легка і харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів).

Політику щодо першої групи підприємств слід спрямовувати на зміцнення і розвиток їх виробничо-економічного потенціалу, щодо другої - на розроблення протекціоністських заходів з боку держави для їх проникнення на світовий ринок і закріплення на ньому; щодо третіх, які переважно орієнтуються на внутрішній ринок, - на формування умов досконалої конкуренції, за яких підприємства прагнуть до нововведень з метою зміцнення своїх позицій на існуючому ринку.

Отже, інноваційна політика кожної держави має відповідати загальнонаціональним стратегічним цілям та інтересам. Не є винятком і Україна, стратегічним завданням якої є економічне зростання та поліпшення добробуту народу через реалізацію інноваційної моделі розвитку. Для цього необхідно сформувати інституційне середовище, сприйнятливе до інноваційних процесів, створити нову модель розвитку і використання людських ресурсів, забезпечити реалізацію пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. Це дасть змогу здійснити перехід до нових товарно-продуктових і технологічних структур виробництва і забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних підприємств на внутрішньому і світовому ринках.

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливо без активної участі держави. Варто враховувати, що роль держави у становленні інноваційної економіки значно більше ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це повинне передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління і підвищення рівня інноваційної культури.

Регулююча економічна та соціальна роль держави у сучасному суспільстві акумулює функції державних органів по регулюванню інновацій.

До найважливіших з них відносяться:

акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації. Необхідна концентрація ресурсів може досягатися за рахунок як дії загальних механізмів перерозподілу через бюджет, так і формування спеціальних фондів. Ця функція може здійснюватися шляхом не тільки безпосереднього фінансування інноваційних процесів з державних коштів, але й сприяння акумулюванню ресурсів у приватних, акціонерних, змішаних, суспільних і міжнародних структурах. У ряді випадків держава може концентрувати як фінансові засоби, так і необхідні для здійснення інновацій інтелектуальні та матеріально-технічні ресурси;

координація інноваційної діяльності. Перед державою виникає завдання визначити загальні стратегічні орієнтири інноваційних процесів. З метою їхнього досягнення держава сприяє кооперації та взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Крім того, актуальними завданнями є координація у тимчасовому аспекті, яка б синхронізувала нововведення по технологічних ланцюжках і стадіям науково-інноваційного циклу, а також пом'якшення циклічності інвестиційних і інноваційних процесів;

стимулювання інновацій. Центральне місце тут займають заохочення конкуренції, різноманітні фінансові субсидії та пільги учасникам інноваційних процесів. Велике значення має часткове або повне державне страхування інноваційних ризиків. Держава здатна здійснювати “інноваційний тиск” на господарюючих суб'єктів введенням санкцій за випуск застарілої продукції або використання застарілих технологій (виділено - ред.);

створення правової бази для інноваційних процесів. Важливим є не тільки формування необхідного законодавства, що з'єднає його стабільність і своєчасне коректування відповідно до суспільних і технологічних змін, але й створення реально діючих механізмів, які забезпечать його дотримання;

кадрове забезпечення інновацій. Зміст програм навчання у державних навчальних закладах повинен сприяти як розвитку творчого потенціалу генераторів інновацій, так і сприйнятливості фахівців до нововведень. Необхідно прагнути до досягнення збалансованості універсальних і спеціальних знань, а також уявлень про комерціалізацію інновацій. Важливо у кожного сформувати навички до постійної самоосвіти протягом всього активного життя;

формування науково-інноваційної інфраструктури. Держава забезпечує створення відповідного законодавчого поля та формування інфраструктури ринку інновацій.

У інституціональному забезпеченні інноваційних процесів, насамперед, виділяється створення державних організацій та підрозділів, що виконують науково-дослідні розробки і здійснюють нововведення у галузях державного сектора економіки (оборона, охорона здоров'я, та ін). Держава також сприяє поширенню в економіці організаційних структур, найбільш ефективних з погляду продукування та впровадження інновацій (великих корпорацій, малого бізнесу);

регулювання соціальної та екологічної направленостей інновацій. З одного боку, держава визнана надавати особливу підтримку нововведенням, що забезпечують соціальну стабільність і підтримку екологічної рівноваги, а з іншого боку - тільки на державному рівні можливо запобігти негативним впливам, пов'язаним з науково-технічним прогресом, і нейтралізувати їхні наслідки.

Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі у системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств.

Свобода наукової та науково-технічної творчості у контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави.

Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності та освіти зміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем.

Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки та інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища.

Держава має стимулювати інноваційну активність, сприяти розвитку науки, малого інноваційного підприємництва та обмежувати діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.

Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети. Налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем дозволить отримати нову спеціалізацію країни у міжнародному поділі праці.

Практично в усіх індустріальних країнах нововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності та економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковій програмі реформ Б. Клінтона, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головна роль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програма передбачала послідовну реалізацію доктрини “глобальної технологічної конкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції”.

Як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації та “людського капіталу”. Ці твердження вкрай актуальні для сучасної України.

В Україні держава здійснює регулювання інноваційною діяльністю через реалізацію відповідної інноваційної політики, яка включає сукупність законодавчих та нормативних актів і заходів, що мають забезпечити створення сприятливого інноваційного клімату у державі.

Інноваційна політика є складовою частиною соціально-економічної політики. Вона повинна об'єднувати загальними завданнями науку, техніку, виробництво, споживання, фінансову систему, освіту і повинна бути орієнтована на використання інтелектуальних ресурсів, розвиток високотехнологічних виробництв та пріоритетів економіки.

Є три головні об'єктивні джерела формування пріоритетів:

. Зростаюча обмеженість виробничих ресурсів і виникнення на цій основі проблем поточної і передбачуваної незбалансованості у народному господарстві. Чим більше обмежений будь-який вид ресурсу, тим у більшій мірі науково-технічна діяльність повинна бути сконцентрована на економії і заміщенні даного виду ресурсу.

. Створення і впровадження новітніх технологій, організаційно-технічних заходів, які дозволять забезпечити вирішення питання обмеженості ресурсів та досягнення більш високих результатів розвитку за мінімальний проміжок часу.

. Усунення або зменшення ступеня впливу соціальних обмежень, пов'язаних із здоров'ям, умовами праці і побуту людини, необхідність підтримки екологічної рівноваги.

Серед пріоритетів, що мають велике значення для інноваційного розвитку економіки можна виділити:

) науково-технічні пріоритети вищого порядку. Основним критерієм їх відбору є відповідність конкретним цілям розвитку суспільства у ближчій і більш віддаленій перспективі.

) окремі інноваційні проекти, які пов'язані з вирішенням завдань короткотермінового характеру, але мають велику актуальність для галузі, суб'єктів господарювання.

Крім державних напрямків пріоритетів формуються аналогічні їм напрямки на рівні регіонів.

Серед пріоритетів виділяються: ресурсозберігаючі технології, нові матеріали та джерела енергії; підвищення конкурентноздатності продукції машинобудування і радіоелектроніки, розширення експорту і заняття нових ніш світового ринку; імпортозаміщуючі виробництва; інформатика, телекомунікації і зв'язок; енергетика і транспорт; переробка і зберігання сільськогосподарської продукції; охорона навколишнього середовища.

В сучасних умовах, коли розвиток науки і техніки досяг виключно великих масштабів, жодна з держав, навіть такі як США, Японія, Німеччина, Росія з їх великим науковим та ресурсним потенціалом, не у змозі на однаковому рівні забезпечити розвиток всіх напрямків науки і техніки. Обов'язковою стає наявність широких зв'язків із зовнішнім світом, науково-технічної спеціалізації, участь у світовому розділі праці, ефективне використання зарубіжного науково-технічного досвіду. Це потребує розвитку міжнародного співробітництва, і у першу чергу різних міжнародних програм.

Перехід України до ринкової системи господарювання призвів до зміни розуміння місця та основної мети інноваційної політики на підприємстві. Новій системі притаманне планування на мікрорівні, тобто підприємство самостійно визначає, з ким, як, коли, для кого і яким чином працювати. Особливість інноваційної діяльності у ринкових умовах полягає передусім в її орієнтації на попит споживача. Вирішення внутрішніх інноваційних завдань підприємства як виробника так чи інакше має підпорядкований характер. За умов конкуренції сильні позиції матиме підприємство, яке гнучко реагує на потреби ринку та спроможне задовольнити нову потребу або ж запропонувати новий чи поліпшений засіб задоволення існуючої. Тобто йдеться про інновацію, яка стає ключовим фактором конкурентоспроможності підприємства, а інноваційна політика - основою політики підприємницької.

Цікаво, що ідею нового технічного вирішення або шлях до нього підказують потреби ринку (45%), умови виробництва (30%) та аналіз технічних можливостей (21%).

Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися у систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.

У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм.

У країнах із розвинутою ринковою економікою інструментарій непрямих методів управління різноманітний і зосереджений переважно в сфері оподаткування, де діє багато пільг:

пільгове оподаткування прибутку через зменшення оподатковуваної бази і ставок оподаткування, вирахування з податкових платежів;

пільгове оподаткування операцій, пов'язаних з оборотом науково-технічної продукції, наприклад оподаткування за нульовою ставкою податку на додану вартість;

зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

"податкові канікули" протягом кількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих за акціями інноваційних підприємств;

ув'язування пільг з урахуванням пріоритетності здійснюваних проектів;

пільгове оподаткування прибутку, отриманого внаслідок використання платежів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів інтелектуальної власності;

зниження ставок податку на прибуток на замовлені та спільні НДДКР;

зменшення оподаткованого прибутку на суму вартості приладів та устаткування, що передаються вищим навчальним закладам;

вирахування з оподаткованого прибутку внесків до благодійних фондів, діяльність яких пов'язана з фінансуванням інновацій;

зарахування частки прибутку інноваційних підприємств на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподаткуванням у разі використання на інноваційні цілі.

Держава може використовувати різні форми активізації розвитку інноваційної сфери: від програм сприяння поширенню знань до стимулювання трансферу новітніх технологій. Напрацювання розвинутих країн у цій сфері передбачають підтримку інноваційного розвитку за різними сценаріями і напрямами.

Держава, будучи головним суб'єктом інноваційної діяльності, створює умови для зростання науково-технічного потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науково-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через систему фінансово-кредитних і податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного та ресурсного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створено законодавче забезпечення, яке визначає правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інноваційної діяльності, передбачає регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, визначає порядок та умови надання підтримки юридичним особам, які здійснюють науково-технічну або інноваційну діяльність.

Державна інноваційно-інвестиційна політика - сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Метою державної інноваційної політики є формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту. У Законі України "Про інноваційну діяльність" (2002 р.) вказано: "Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції". Продумана і цілеспрямована інноваційна політика держави позитивно впливає на ефективність інноваційних процесів і загальну динаміку економічного розвитку. І навпаки, недостатньо обґрунтовані дії і заходи держави у сфері регулювання інноваційних процесів руйнують їх мотиваційний механізм, гальмуючи соціально-економічне зростання і навіть перешкоджаючи йому.

Виконавча влада, хто б її не очолював, розуміє, що для забезпечення сталого розвитку національної економіки в умовах глобалізації економічних відносин та посилення конкуренції необхідне реформування структури економіки на основі механізмів забезпечення її сталого розвитку.

Структурна перебудова економіки, про яку так багато говориться, на жаль, в основному залишається лише у колі бажань тих, хто генерує та підтримує таку систему економічних реформ.

Структурна перебудова економіки - це не просто зміна галузевої структури економіки. Орієнтована на використання інтелектуальних ресурсів і розвиток високотехнологічних виробництв вона потребує створення умов для безперервного оновлення технологій і продукції, росту освітнього рівня населення та удосконалення управління шляхом нововведень (інновацій) основаних на новітніх наукових знаннях.

Побудова інноваційної моделі економіки та інформаційного суспільства вимагає зусиль по створенню сприятливих умов для здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності. Це вимагає законодавчих зусиль як на рівні реалізації інноваційної стратегії соціально-економічної політики держави через прийняття і виконання прогнозів та програм соціально-економічного розвитку, цільових економічних та науково-технічних програм, а також і на рівні створення правового поля по вирішенню найактуальніших питань розвитку суспільства і формуванню відповідних організаційних механізмів.

Практична реалізація стратегічного курсу на інноваційний розвиток України повинна ґрунтуватися на усвідомленні необхідності органічного поєднання цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Держава має бути організатором та учасником активних інноваційних перетворень в економіці України.

В щорічному посланні до Верховної Ради України Президент України В.Ф.Янукович, на відміну від попередніх таких документів, багато уваги приділив необхідності розвитку інноваційної діяльності на всіх рівнях та галузях, який дозволить реалізувати інноваційну модель розвитку вітчизняної економіки.

Зокрема Президент України зазначив, що “продовження використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють неконкурентоспроможність української економіки”, “невідповідність фіскальної системи вимогам прискореного розвитку національної економіки на інноваційних засадах”. “Модернізація країни можлива лише за умови розбудови сучасної інноваційної системи”.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про інноваційну діяльність” головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Державі належить визначальна роль щодо регулювання інноваційної сфери, яке полягає у реалізації таких заходів:

визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Сьогодні інноваційну сферу регулює чимало законодавчих актів, що регламентують науково-технічну та інноваційну діяльність, зокрема визначають правові, організаційні, економічні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання інноваційних процесів тощо. Всі установи, задіяні в інноваційних процесах, у своїй діяльності керуються чинними нормативно-

правовими актами, які визначають та встановлюють повноваження, обов’язки, права, відповідальність сторін, що беруть участь у інноваційній діяльності. З огляду на специфіку інноваційної діяльності, основою її реалізації є комплекс заходів правового, фінансово-економічного, організаційно-технічного характеру, спрямованих на підтримку та стимулювання інноваційної діяльності. Означені заходи об’єднані за своєю сутністю і сферою впливу та мають єдине векторне спрямування - забезпечити сприятливі умови для перебігу інноваційних процесів, а їх сукупність утворює механізм державної підтримки інноваційної діяльності.

Враховуючи досвід регулювання інноваційних процесів країн, що мають різний рівень розвитку економічних систем, можна виділити дві полюсні моделі державної участі у пожвавленні інноваційної діяльності в країні:

втручання держави є мінімальним, а всі заходи щодо активізації науково-технологічного розвитку та впровадження інновацій основані на дії механізму ринкового саморегулювання та самоорганізації;

держава є активним учасником ринку інновацій та тим регуляторним органом, на котрий покладено

повноваження щодо управління всією науково-технічною сферою, а саме регулювання має жорсткий

директивний характер.

Проте у чистому вигляді жодна з цих моделей не є ефективною і потребує симбіозу. Двофакторний механізм регулювання інноваційної діяльності, який органічно поєднує елементи ринкової конкуренції та механізму прямого державного регулювання, - це і є та передумова, що визначає ефективність інноваційної політики держави. Окрім того, у багатьох країнах у регулюванні інноваційної діяльності беруть участь не лише держава, але і створені нею спеціальні регулятивно-наглядові органи. Водночас застосування заходів державного регулювання інноваційної діяльності повинно основуватися на врахуванні специфіки розвитку тієї чи іншої країни, закономірностей її функціонування, політичних, національних умов тощо, що вимагає творчого підходу до визначення межі та методів втручання у інноваційний процес та інноваційну діяльність.

Тому оптимальним та найдієвішим в реаліях української економіки буде застосування цілеспрямованого та водночас помірного, виваженого впливу з боку держави на процеси, що відбуваються в інноваційній сфері. Регуляторна роль держави у сфері управління інноваціями повинна зводитися до визначення цільових орієнтирів, напрямів та механізмів стимулювання інноваційного розвитку та опосередковуватися чітко окресленими функціями, серед яких найважливішими є: акумулювання коштів на науково-технічні дослідження, розробки, проекти, що є перспективними та пріоритетними для економіки держави; координація інноваційної діяльності; стимулювання інноваційної діяльності; нормативно-правове та інституційне забезпечення інноваційного процесу; формування інноваційної інфраструктури; регіональне регулювання інноваційної діяльності тощо.

Упровадження інноваційної моделі розвитку економіки передбачає трансформацію форм участі держави у керуванні економічними процесами та передбачає поєднання економічних та адміністративно-директивних методів управління. Проте механізм державної підтримки інноваційної діяльності повинен бути орієнтований на використання головно не адміністративних, а стимулювальних важелів впливу, оскільки вони є найдієвішими та не перешкоджають діяльності суб’єктів господарювання.

Щоб забезпечити підтримку інноваційної діяльності, у розпорядженні держави є величезний арсенал стимулювальних заходів та методів. Серед найефективніших та таких, що себе добре зарекомендували - як заходи прямого впливу, зокрема державні цільові програми розвитку інноваційної діяльності, пільгові кредити, субсидії, дотації, так і методи опосередкованого впливу, основані на наданні різного роду кредитних та податкових пільг безпосереднім учасникам інноваційного процесу, а саме: застосування пільгової (прогресивно-ступінчатої) системи оподаткування для підприємств, зайнятих виробництвом інноваційної продукції та прискореної амортизації, оподаткування прибутку за зниженими ставками, звільнення від оподаткування інвестицій, вкладених у пріоритетні напрями інноваційної діяльності, від сплати податку на прибуток протягом певного періоду, митні пільги, страхування інноваційних ризиків тощо.

Водночас надзвичайно важлива роль відводиться регіонам, оскільки інноваційна регіональна політика є невід’ємним складовим елементом державної інноваційної політики. Нагромаджений інноваційний потенціал регіонів, підкріплений відповідною сукупністю управлінських технологій та забезпечений економічною, фінансовою, правовою, інституціональною підтримкою, сприятиме інноваційному розвитку окремих територій та соціально-економічному піднесенню країни загалом. Науковий підхід до формування та реалізації регіональної інноваційної політики потребує обґрунтування пріоритетів розвитку відповідного регіону, формулювання мети, цілей та завдань з одночасним визначенням засобів та механізмів їх реалізації. Основними принципами, покладеними в основу регіонального інноваційного розвитку, повинні бути пріоритетність державних інтересів з одночасним забезпеченням автономності регіонів у виробленні стратегії та тактики реалізації регіональної інноваційної політики, оптимальне співвідношення механізмів взаємодії державних та регіональних органів влади щодо стимулювання інновацій у регіоні, фінансова незалежність регіону, координація та узгодженість інтересів регіонів та центру, соціальна, економічна та екологічна ефективність інновацій. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності - це сукупність методів, форм та важелів управління інноваційним розвитком регіону, що покликані активізувати інноваційну діяльність у регіоні, раціонально використовувати наявний ресурсний, науково-освітній, трудовий, інноваційний потенціал та забезпечувати економічну, соціальну, екологічну ефективність інновацій. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності повинен охоплювати стратегічні, проміжні та поточні цілі, перелік форм, методів, об’єктів та інструментів впливу на основні параметри регіонального інноваційного розвитку.

Основне завдання регулювання інноваційних процесів у регіоні полягає в тому, щоб за допомогою застосування правових, адміністративних та економічних методів вплинути на реалізацію стратегії розвитку відповідного регіону. Реалізація інноваційної стратегії розвитку регіону основана передусім на активному використанні економічних методів як найдієвіших та таких, що безпосередньо впливають на обсяг, динаміку, структуру інноваційного виробництва. Економічні методи відображають вплив фінансів на процеси, що відбуваються у інноваційній сфері. Їхня дія виявляється в ході реалізації інноваційних проектів та програм, здійснення інноваційної діяльності. Економічні методи діють за допомогою фінансово-економічних важелів управління. Всі елементи механізму регулювання інноваційної діяльності повинні бути націлені на виконання основних функцій управління, зокрема: планування, прогнозування, оперативного управління, регулювання, контролю та нагляду. Для забезпечення ефективності регіональної інноваційної політики та дотримання домінантності інтересів держави і регіону над інтересами окремих підприємств, установ, організацій важливо підкріпити пріоритети регіонального інноваційного розвитку відповідними важелями управління - стимулювальними, організуючими, забороненими, запобіжними. Важлива роль відводиться регіональним владним структурам, які, використовуючи адміністративне, законодавче, податкове регулювання, здатні скерувати інноваційний процес у потрібному напрямі, узгоджуючи пріоритети інноваційного розвитку із вирішенням найістотніших, актуальних та невідкладних проблем регіону. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності повинен органічно поєднувати ті форми регулювання, що мають стимулювальний характер.

У сучасних умовах збільшення обсягів виробництва забезпечується, в першу чергу, за рахунок формування адекватного інвестиційного та інноваційного клімату, який сприятиме збільшенню фінансових вкладень у інноваційні ідеї і проекти, а також стане рушійною силою якісного макроекономічного зростання через застосування відповідних засобів фіскальної і грошово-кредитної політики. За допомогою останніх держава повинна регулювати обсяги інвестиційних надходжень і нововведень та здійснювати перерозподіл доходів з необхідним урахуванням iнтepeciв загальнодержавного соцiально-економiчного розвитку. Якщо розглядати роль та місце фіскальної і грошово-кредитної політики в регулюванні структурно-інноваційних та інвестиційних процесів України, то необхідно зауважити, що не слід обмежуватися ортодоксальними засобами, а треба застосовувати і неортодоксальні методи та прийоми, які сприятимуть технологічному оновленню виробничої, науково-технічної бази та виходу на світову арену.

На жаль, сьогодні у нашій країні не створено ефективно функціонуючого фінансового механізму реалізації пріоритетів інноваційної спрямованості функціонування вітчизняної економіки, який передбачає розробку та впровадження чіткої нормативно-законодавчої бази, а також координацію дій усіх учасників інвестиційно-інноваційної діяльності.

На нашу думку, більшість проблем, які виникають у процесі здійснення економічної активності, головним чином, пов’язані з обмеженістю власних коштів у вітчизняних підприємств, з одного боку, і проблематичністю отримання фінансових ресурсів із зовнішніх джерел - з іншого. Водночас сучасна система формування, розподілу та використання фінансових ресурсів не створює відповідних умов для інноваційного розвитку національної економіки.

Однією з найгостріших проблем, яка має бути вирішена шляхом реалiзацiї загальнодержавної економічної політики, є проблема зростання державної заборгованості. Тенденція до її збільшення та зміна її структури потребують детального аналізу, а також розробки дієвої програми щодо ліквідації негативних наслідків цього процесу, враховуючи формування цiлей, задач і тактики використання окремих інструментів.

Макроекономічна ситуація, що склалася в нашій країні, а також політична нестабiльнiсть, незбалансованість дій різних гілок влади є однією з головних причин неефективного використання державних кредитів i збільшення заборгованості. На наш погляд, суттєвими чинниками зростання державного боргу виступають нецільове витрачання державних запозичень та вiдсутнiсть належного контролю за їх використанням.

Паралельно з прямою бюджетною підтримкою має існувати та розвиватися більш гнучка та ефективна схема, що включає формування інститутів розвитку, які повинні за державної підтримки проводити відповідну діяльність щодо залучення інвестицій. У даному зв’язку у світовій практиці (наприклад, в Японії) використовуються інститути розвитку, які дотримуються концепції нульової відсоткової ставки рефінансування економіки.

Особлива увага має приділятися розвитку кредитних відносин на основі поєднання комерційного кредитування та кредитного регулювання з боку Національного банку України, що сприятиме акумулюванню додаткових фінансових ресурсів. У цьому контексті слід зауважити, що не варто розраховувати на власне інвестування коштів з боку великих підприємств, коли мова йдеться про імплементацію стратегії інноваційного розвитку національної економіки. Водночас емісійна складова грошово-кредитної політики Національного банку повинна сприяти забезпеченню впровадження інвестиційних і структурно-інноваційних проектів, не породжуючи при цьому надмірні інфляційні процеси. Одним з можливих шляхів вирішення зазначеної проблеми є використання інвестиційних кредитів.

У Китаї піднесення інвестиційно-інноваційної активності було досягнуто за допомогою трьох найбільших банків розвитку, які безпосередньо рефінансуються центральним банком. Керуючи грошовою емісією, центральний банк спрямовує грошову пропозицію через банки розвитку на структурну перебудову, модернізацію застарілих виробництв та освоєння нових технологій [1]. На жаль, в Україні ще не функціонує жоден інвестиційний банк, який орієнтований на довгострокове кредитування. Однак створено Українську державну інноваційну компанію та Український банк реконструкції і розвитку, а також Міжвідомчу раду з питань інноваційного розвитку та інвестицій, без яких неможлива ефективна реалізація інноваційної стратегії економічного розвитку країни. Саме за їх допомогою мають впроваджуватися інноваційні проекти та надаватися цільові кредити інвестиційного спрямування на пільгових умовах. При цьому зазначені інститути повинні стати основними суб’єктами в реалізації механізму державної підтримки інноваційного розвитку в Україні.

Деякі фахівці вважають, що Українську державну інноваційну компанію не слід розцінювати як простого посередника між бюджетом та суб’єктами господарювання, внаслідок того, що сьогодні йде оздоровлення Українського банку реконструкції та розвитку, який дасть змогу контролювати цільове використання коштів, отриманих позичальниками, у будь-який момент часу. Водночас активізація діяльності Банку реконструкції і розвитку може стати важливим інструментом в реалізації інвестиційної і структурно-інноваційної стратегії нашої країни.

Одним зi шляхiв зацiкавленостi банкiв у наданнi довгострокових кредитiв може бути пiльгове оподаткування певних напрямкiв банківського кредитування. У цьому зв’язку пропонується часткове або повне звільнення банківської інституції вiд сплати податкiв за фiнансування коштiв на виробниче будiвництво, переважно на реконструкцiю та технiчне переоснащення виробництв і впровадження iнновацiйних програм.

З метою активізації інноваційних та інвестиційних процесів в Україні Кабінет міністрів разом з Національним банком прийняли відповідні постанови про створення інструмента, що дозволятиме банкам кредитувати середньо- та довгострокові інвестиційні проекти з використанням механізмів рефінансування Національного банку України, які передбачають підтримку ліквідності банків. Позитивним моментом у реалізації інноваційної парадигми економічного розвитку нашої країни виступає активізація міжурядового співробітництва у фінансово-кредитній та інвестиційній сферах, наслідком якої є підписання відповідних угод і взаємне відкриття представництв і філій національних банків держав.

Значну роль у пpoцeci довгострокового кредитування сучасної ринкової економіки має також вiдiграти парабанкiвська система. Фiнансово-кредитнi інститути цієї системи акумулюють значні грошові ресурси, які можуть використовуватися на довгостроковий пepioд, про що свідчить досвід країн ринкової економіки. В Укpaїнi функціонує значна кiлькiсть пенсійних, профспілкових, страхових та інших фондів, ресурси яких могли б використовуватися як джерело інвестування структурної перебудови. Для цього необхідно забезпечити правову основу даного напрямку їх дiяльностi, а також створити механізми та інститути функціонування, які сприятимуть активізації інвестиційних і структурно-інноваційних процесів.

Формування тактики інноваційно-інвестиційного регулювання як складової загальнодержавної економічної стратегії є відображенням складного процесу економічної трансформації нашої країни, яка передбачає перехід від прямого (адміністративного) до переважно економічного впливу держави на процеси в національній економіці на принципах системного підходу.

Сьогодні спостерігаються кардинальні зміни в інноваційній та інвестиційній діяльності, які характеризуються комбінацією промислових нововведень з інноваціями у сфері послуг, а також інформаційній, науково-технічній сферах. Це виступає надійною передумовою для створення нових інноваційних структур. У даному контексті необхідно також згадати і негативні чинники, які стримують розвиток реального і фінансового секторів економіки України. До них слід віднести наступні: неатрактивність діяльності офіційного фінансового сектору, порівняно з неформальним фінансовим посередництвом; неефективність фіскальної і регуляторної політики; обмеженість ресурсної бази; низьку активність фінансових ринків; відсутність дієвої інфраструктури кредитного ринку (іпотека, факторинг); нерозвиненість механізмів фінансування (лізинг і форми прямого інвестування).

Інституційні важелі регулювання інноваційної діяльності в Україні повинні бути спрямовані, перш за все, на розвиток інноваційної інфраструктури та високотехнологічних виробництв у галузях народногосподарського комплексу за рахунок створення державних центрів науки та високих технологій на основі великих наукових організацій, які займають ведуче місце у відповідних галузях науки та освіти.

Виходячи з світового досвіду, при розробці та впровадженні інноваційної моделі розвитку економіки доцільно розраховувати на допомогу транснаціональних корпорацій і міжнародних фінансово-кредитних установ; необхідно активізувати діяльність спільних підприємств, фінансово-промислових груп, науково-технологічних парків, технополісів, бізнес-інкубаторів, венчурних підприємств на території держави. Тільки великі об’єднання транснаціонального типу можуть освоїти найновітніші науково-технічні напрямки та знайти відповідні ніші на високотехнологічних ринках. У перспективі за результатами співпраці мають бути засновані та впроваджені в промисловість спільні наукові і технологічні проекти.

Головною метою функціонування фінансового механізму слід вважати підвищення ефективності зв'язків на всіх стадіях процесу відтворювання. Не секрет, що процес впровадження інструментів фінансового та монетарного менеджменту характеризується певною відмінністю у державах зі стабільною економікою, фінансовою та грошово-кредитною сферами та у країнах, в яких відбувається економічна трансформація. Це виявляється, передусім, у формулюванні відповідних пріоритетів і цілей різних рівнів: якщо високорозвинена держава може обмежитися підтриманням постійності темпів економічного зростання, то країні, яка проводить реформування економіки, доводиться розробляти та реалізовувати кардинально інші стратегічні цілі і тактичні завдання, тому що проведення загальнодержавної політики в умовах економічної трансформації потребує превалюючого використання адміністративних методів і відповідних засобів, а також передбачає значні витрати на їх впровадження. Крім того, для країн, які щойно почали реалізовувати на практиці якісні економічні зміни, можливим є використання як монетаристських, так і кейнсіанських важелів регулювання, що передбачає можливість схвалювати помірну інфляцію, відпускати процентні ставки в певних межах, або встановлювати бюджетний дефіцит у чітко визначених рамках.

На практиці у розвинених країнах застосовується прагматичний підхід до фінансового аналізу, що поєднує властивості інформаційних змінних зі структурним дослідженням. При цьому спектр методів, які використовує окремий регулюючий орган, характеризується достатньою диверсифікованістю. У сучасних умовах особливу важливість набуває застосування інституційних методів дослідження у фінансовому аналізі для підвищення результативності прямого емпіричного моделювання. Разом з тим інституційні методи дозволяють дослідити ключові особливості функціонування певних суб’єктів господарювання з урахуванням специфіки їх поведінки, а також взаємодії і взаємозв’язків з іншими інститутами.

Останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення у функціонуванні реального сектору економіки. Однак для надання цим трансформаціям нового якісного спрямування, на наш погляд, доцільно звернутися до світової практики застосування прогресивних інструментів управління економічними процесами. Отже, мова йдеться, передусім, про вміле використання ключових засобів фінансової інженерії, що сприятимуть креативному вирішенню проблем у фінансовому секторі економіки України під час просування в інноваційному напрямі.

Практика застосування інструментів фінансової інженерії охоплює багато аспектів, серед яких превалюють напрямки фінансів підприємств, управління ризиками та інвестиціями. Для стимулювання використання засобів фінансової інженерії в Україні, на нашу думку, необхідним виступає виконання таких умов: по-перше, стабільна нормативно-законодавча база; по-друге, підвищення рівня професійної підготовки банківських фахівців з фінансової інженерії; по-третє, готовність менеджерів йти на розумний ризик при здійсненні фінансових операцій.

Важливими заходами щодо управління інвестиційними та інноваційними процесами на основі використання фіскальних і грошово-кредитних засобів, на наш погляд, слід вважати наступні: удосконалення принципів і методів регулювання та фінансування інноваційних процесів; перегляд чинного законодавства щодо стимулювання інноваційної діяльності; реалізацію комплексу заходів для імплементації взаємодії фінансово-кредитної системи з реальним сектором економіки; активізацію діяльності держави на фондовому ринку, що покликаний стати важливим джерелом коштів для розвитку виробництва і залучення інвестицій у реальний сектор економіки; державну підтримку значних і системних інновацій.

Отже, для прискорення реалізації на практиці концептуальних засад обраної Україною стратегії соціально-економічного розвитку з метою сприяння її інтеграції у співтовариство високотехнологічних країн доцільно вжити заходи, спрямовані на подолання розриву між фінансовим та реальним секторами економіки, запроваджувати ефективні механізми управління фінансовими та грошово-кредитними процесами, сприяти створенню відповідної інноваційної інфраструктури.

Висновки

Забезпечення економічного зростання в Україні зумовлює високу актуальність проблеми досягнення його сталості та темпів. Досвід економічно розвинутих країн переконливо свідчить, що в сучасних умовах зазначені економічні параметри вирішальним чином залежать від масштабів та якісного рівня інвестиційної діяльності, структурно-технологіч-них змін на основі інновацій. Можна стверджувати, що саме рівень розвитку і динамізм інвестиційно-інноваційних процесів формують в сучасних умовах стратегічну основу сталого економічного зростання.

Інвестиції - необхідна умова інновацій; в той же час інновації є головним чинником зростання ефективності економіки, що, як наслідок, збільшує інвестиційні ресурси. Інноваційність є важливим критерієм доцільності та ефективності інвестицій. Структура інвестицій нерозривно пов’язана з технологічною структурою виробництва. Якщо структура інвестицій відповідає технологічній структурі економіки, то тим самим забезпечується відтворення, але в межах існуючої структури виробництва. В тому випадку, коли структура інвестицій сприяє відтворенню порівняно відсталих технологічних укладів і недостатньо забезпечує розвиток вищих укладів, структура економіки погіршується, а її ефективність знижується. Для здійснення структурних зрушень та піднесення науково-технічного рівня виробництва необхідно, щоб інвестиції забезпечували відтворення доміную-чого технологічного укладу і пріоритетно концентрувалися на забезпеченні зростання тих виробництв і галузей, які визначають технологічне майбутнє економіки країни; обгрунтовано, що рух інвестицій та інновацій, як важливих складових нагромадження капіталу, в першу чергу визначається динамізмом руху прибутку й масштабами його капіталізації.

Практична реалізація стратегічного курсу на інноваційний розвиток України повинна ґрунтуватися на органічному поєднанні цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Держава має бути організатором та учасником активних інноваційних перетворень в економіці України на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління, підвищення рівня інноваційної культури.

Функції державних органів по регулюванню інновацій наступні:

координація інноваційної діяльності завдяки кооперації та взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій, формуванню єдиного технологічного простору, що забезпечує сумісність нововведень;

стимулювання інновацій завдяки заохоченню конкуренції, різноманітним фінансовим субсидіям та пільгам учасникам інноваційних процесів, частковому або повному державному страхуванню інноваційних ризиків.

створення правової бази для інноваційних процесів завдяки реально діючим механізмам для її дотримання;

кадрове забезпечення інновацій, яке включає також навички до постійної самоосвіти протягом всього активного життя;

формування науково-інноваційної інфраструктури завдяки створенню державних організації та підрозділів, що виконують науково-дослідні розробки, здійснюють нововведення у галузях державного сектора економіки, сприянню організаціям, які впроваджують інновації (великі корпорації, малий бізнес);

регулювання соціальної та екологічної направленостей інновацій.

Сучасна економіка України характеризується високим рівнем зносу основних фондів, значна їх частина є фізично та морально застарілою. Тому виходом із такого становища є модернізація економіки на основі техноло-гічного інноваційного оновлення. Інноваційний рівень є важливим чинником, що визначає обсяг інвестицій. Нові товари та передові технології стимулюють інвестиції, викликають необхідний підйом, або “хвилю” інвестиційних витрат.

Таким чином, є всі підстави розглядати інвестиції та інновації як ключові категорії в системі сучасного розширеного відтворення, як взаємопов’язані процеси: без інвестицій неможливі інновації, а інновації є критерієм ефективності інвестицій; інновації, забезпечуючи підвищення ефективності економіки, розширюють джерела інвестицій. Реальна економічна практика, сучасні умови досягнення основних економічних цілей суспільства вказують на нову якість взаємозв’язків інвестицій та інновацій, дослідити яку повинна сучасна економічна наука. Проте в економічній літературі та практиці господарської діяльності ці категорії розглядаються і використовуються відокремлено. І більше того, є певний розрив їх у часі та просторі. Для подолання такого розриву необхідно повніше, глибше розкрити внутрішні залежності між інвестиціями й інноваціями, показати специфіку їх взаємо-зв’язків у певних економічних умовах, зокрема в трансформаційній економіці.

Найбільш важливий висновок цього напряму полягає в тому, що ефект зростання досягається за умови, коли інвестиції та інновації взаємопов’язані не лише як категорії, а й як корінні структурно-функціональні фактори, якість співвідношення яких забезпечить структурні технологічні зміни та форму-вання технологічних укладів. Якщо структура інвестицій відповідає техноло-гічній структурі виробництва, то тим самим забезпечується розширене відтворення, але в межах існуючої структури виробництва. Для того, щоб здійснити структурні технологічні зміни та забезпечити розвиток внутрішнього ринку високих технологій, необхідно, щоб інвестиції, забезпечуючи удосконалення усіх видів виробництва, пріоритетно зосереджувались на тих виробництвах і в тих галузях, які визначають прогресивний розвиток економіки, тобто поліпшення її структури на новій інноваційній основі. І навпаки, якщо інвестиції спрямовуються переважно у непріоритетні галузеві напрямки, то її структура може погіршуватися. Різні види залежностей між структурою інвестицій і структурою виробництва та технологічними укладами дають можливість моделювати ці процеси, встановлювати найбільш раціональні і ефективні співвідношення між ними. Формування механізму регулювання інноваційної діяльності у регіоні підтверджує необхідність участі та посилення ролі регіональних владних інституцій у забезпеченні інноваційного розвитку. Водночас модель інноваційного розвитку регіону та механізм регулювання інноваційних процесів у кожному регіоні повинні формуватися з урахуванням специфіки розвитку конкретного регіону та ґрунтуватися на диверсифікації заходів та інструментарію реалізації державної та регіональної інноваційної політики.

Реалізація виваженої, науково обґрунтованої, цілеспрямованої регіональної інноваційної політики може стати універсальним засобом ефективного використання потенціалу регіону та забезпечення конкурентних переваг на державному та міжнародному рівнях.

Таким чином, на сьогоднішній день в Україні має бути розроблений адекватний ринковим умовам ефективний фінансовий механізм інвестиційно-інноваційного розвитку, який органічно об’єднає форми державного та приватного інвестування, врахує взаємозв'язки різноманітних суб'єктів господарювання, а також сприятиме розробці відповідної нормативно-законодавчої бази, що регламентуватиме імплементацію економічної стратегії з інноваційним вектором. Зазначений механізм буде передбачати формулювання довгострокових цілей і тактичних завдань щодо розвитку вітчизняної економіки, на підставі чого у подальшому визначатимуться відповідні важелі стимулювання інноваційної активності, а також розроблятися система фіскальних і грошово-кредитних засобів, узгоджена з пріоритетами економічного розвитку країни. Водночас установи та інститути управління фінансовими і кредитними відносинами повинні знаходитися в тісному контакті, керуватися спільними інтересами, задачами і принципами як ключовими атрибутами реалізації фінансового механізму регулювання інвестиційно-інноваційних процесів у країні.

Прямий вплив держави на інвестиційно-інноваційні процеси у національній економіці виявляється в організації відповідної діяльності з визначенням стратегічних завдань і пріоритетів, розробкою концептуальних засад інвестиційної та інноваційної політики, впровадженням державних програм з необхідним фінансовим забезпеченням тощо. Нами доведено, що активізація інвестиційно-інноваційних процесів в регіонах ґрунтується на узгодженні інтересів і координації зусиль трьох груп учасників: держави, регіону, інвестора.

Механізм впливу держави на забезпечення сприятливого інвестиційно - інноваційного клімату та проведення політики технічного переоснащення складається з трьох компонентів: створення спеціальних фінансових механізмів підтримки такої діяльності, формування відповідної інвестиційної та інноваційної інфраструктури, використання непрямих методів підтримки.

Слід відзначити, якщо дії державної і регіональної влади можуть бути спрямованими на зміну законодавчого, економічного, політичного поля, то регулюючі дії інвестора пов'язані, в основному, з ухваленням рішення про доцільність інвестування в інновації в даному регіоні та про обсяги інвестиційних ресурсів. Державна фінансова підтримка посідає суттєве місце серед важелів реалізації програм державної технічної політики і може здійснюватися, зокрема, у двох важливих напрямах:

пряме бюджетне фінансування інновацій (через систему державних науково-технічних програм різної направленості або спеціально створені фонди);

стимулювання науково-технічного прогресу за допомогою механізмів оподаткування.

Невідповідність інтересів держави (регіону) інтересам окремих інвесторів вимагає визначення факторів функціонування регіональної інвестиційно-інноваційної системи, механізмів узгодження та інструментів прямого і непрямого впливу місцевих органів влади на ефективність інвестиційного процесу.

Механізм державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів повинен гнучко поєднувати економічні та адміністративні важелі. При цьому треба враховувати, що економічні регулятори не позбавлені елементів адміністрування, а адміністративні регулятори можуть включати також певні економічні елементи. Відповідно до конкретних умов, одні регулятивні чинники є базовими, тобто виконують функції конструкції, інші - додаткові функції гасіння дії негативних моментів. Комплекс регуляторів державного впливу на регіональну економіку повинен передбачати оперативні адаптивні корективи залежно від конкретних змін у стратегії.

З позиції реалізації мети і завдань щодо активізації інвестиційно-інноваційного процесу в регіоні, більш придатною є така форма державного регулювання, яка дозволяє об'єднати інтереси трьох груп учасників інвестиційного процесу (держави, регіону, інвестора) вже на стадії формування інвестиційно-інноваційного процесу, дає більше можливостей для фінансування інноваційної діяльності, забезпечує функціонування на принципах самоокупності і самофінансування, спрямована на отримання економічного, соціального та екологічного результату від збільшення інвестиційних надходжень в інновації регіону. Органи державної влади зможуть відстежувати вплив інвестиційних чинників на соціально-економічні процеси в регіонах і розробляти своєчасні регулюючі дії для досягнення цілей державного і регіонального розвитку.

Отже, вирішення поточних і довгострокових завдань активізації інвестиційно-інноваційних процесів у регіонах України вимагає як зваженої, всебічно обґрунтованої інвестиційної політики, так і формування дієвих механізмів державного регулювання інвестиціями в інновації з урахуванням особливостей поточного стану господарського розвитку регіонів.

Враховуючи особливості формування та реалізації системи інвестиційного забезпечення інноваційної політики, існуючий загальний механізм управління виявляється недостатньо дієвим, оскільки специфіка визначеного процесу вимагає уточнення концепції управління, розширює зміст елементів управління, передбачає наявність специфічних часткових механізмів та утворюваних ними системних зв’язків.

Таким чином, організаційно-економічний механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики представляє собою систему важелів й інструментів інвестиційного забезпечення інноваційної політики, за допомогою яких організуються, регулюються й здійснюються як зовнішні, так і внутрішні господарські й економічні взаємодії між його складовими підсистемами.

У загальному випадку він включає [350]:

нормативні документи, на основі яких здійснюється взаємодія учасників;

умови фінансування інноваційної політики;

особливі умови обороту продукції й ресурсів між учасниками (наприклад, використання бартерного обміну, надання кредитів, використання пільгових цін для взаємних розрахунків, безоплатна передача основних засобів у постійне або тимчасове використання й т.п.);

зобов’язання учасників по спільних діях при реалізації інноваційного проекту, гарантії таких зобов’язань і санкції за їхнє порушення;

заходи зі взаємної фінансової, організаційної й іншої підтримки, включаючи заходи державної підтримки проекту й/або його учасників у різних формах. Така підтримка може бути як організаційною (наприклад, дозвіл на реалізацію проекту або включення проекту у державні програми), так і фінансовою (наприклад, бюджетне фінансування або податкові пільги);

систему управління реалізацією проекту, що забезпечує (при можливих змінах умов реалізації) належну синхронізацію діяльності учасників, захист інтересів кожного з них і своєчасне коригування їх наступних дій з метою успішного завершення проекту;

основні особливості облікової політики учасників.

Реальний механізм управління завжди визначений, оскільки головною метою його функціонування є досягнення конкретних цілей шляхом спрямованої дії на ті фактори, що забезпечують досягнення поставленої цілі, і ця дія реалізується через використання визначених ресурсів та наявного потенціалу. Механізм формується кожного разу, коли приймається управлінське рішення шляхом узгодження усіх елементів управління.

Необхідно зауважити, що реалізація стратегії інноваційного розвитку в рамках політики підприємства та безпосередньо її інноваційної складової можлива лише в тому випадку, якщо буде сформовано ефективний механізм управління, в якому оптимальним чином будуть узгоджуватися різнорідні механізми.

Виділення механізмів по принципу однорідності їх природи можливе лише за наявності ключових ознак. Однак, в цілому досить складно виділити які-небудь „чисті” механізми або „мономеханізми” [351], які були б суто економічними або організаційними, чи лише правовими. Так, механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики підприємства можна розглядати як економічний механізм, що реалізується в рамках трьох „підмеханізмів”: механізму інвестування та реінвестування власних коштів у розвиток виробництва, механізму використання позичкових коштів, що інвестуються у розвиток виробництва та ринкового механізму конкуренції. Опосередковано впливає і економічний механізм державного регулювання через заохочення інвестиційної активності та прогресивних технологій. З іншого боку, інвестиційне забезпечення інноваційної політики можна розглядати як координацію та узгодження діяльності декількох суб’єктів господарювання в рамках інноваційного процесу та процесу пошуку і залучення джерел фінансування інноваційної політики підприємства, тобто як організаційно-правовий механізм. В свою чергу, інноваційна політика безпосередньо відбиває потреби суспільства, в цьому сенсі зазначений механізм може бути сприйнято як соціальний. Якщо ж фінансування підприємства проводиться в рамках науково-технічної політики держави, то вказаний механізм набуває ознак політичного.

Отож, організаційно-економічний механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики не є мономеханізмом, а являє собою приклад структурного механізму, що включає правову, організаційну, економічну та фінансову складові.

Література

1. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси. - К.: Атіка, 2002.

. Базилевич В. Д., Базилевич К. С, Баластрик Л. О. Макроекономіка. -К.: Знання, 2008.

. Барановський О. І. Фінансова безпека в Україні (методологія оцінки та механізми забезпечення). - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004.

. Беляев О. О., Диба М. І., Кириленко В. І., Комяков О. М" СІнельник О.В. Соціальна економіка. - К.: КНЕУ, 2005.

. Беляев О. О., Бебело А. С, Комяков О. М. Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії: - К.: КНЕУ, 2003.

. Беляев О. О. Системно-економічна трансформація: теорія та практика здійснення в Україні. - К.: КНЕУ, 2006.

. БілоцеркІвець В. В., Завгородня О. О., Лебедева В. К.та Ін. Національна економіка: За ред. В. М. Тарасевича - К.: Центр учбової літератури, 2009.

. Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління. - К.: Вид-во УАДУ, 2002.

. Головінов О. М., Держава у ринковому середовищі: питання теорії -Донецьк: ДонНУЕТ, 2007.

. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 213 с.

. Длугопольський О. В. Теорія економіки державного сектора. -Тернопіль: Наукова думка, 2007.

. Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория. - Донецк: УкрНТЭК.

. Дорофиенко В.В., Колосюк В.П. Инновационный менеджмент и научно-техническая деятельность: 2008- 234 с.

. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В. М. Гейця. - К.: Форт, 2000.

. Економічна теорія: вступ, макроекономіка, мікроекономіка / За ред. 3. Г.Ватаманюка та О. З.Ватаманюка. - Львів: "Інтелект-Захід", 2008.

. Економічна енциклопедія: У трьох томах. / Ред.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр "Академія", 2000.

. Економічна політика / О. О. Беляев, А. С. Бебело, M. І. Диба та ін - К. КНЕУ, 2007.

.3анько В.В. Загальний курс теоретичної економіки. - Вінниця: ВДТУ, 2002.

. Історія економічних учень: У 2 ч. / За ред. В. Д. Базилевича. - 2-ге вид., випр. - К.: Знання, 2005.

. Инновационный менеджмент: Учебник / Под ред. проф. В.А. Швандара, проф. В.Я. Горфинкеля. - М.: Вузовский учебник, 2007.- 256 с.

. Кирина Л.В., Кузнецова С.А. Стратегия инновационной деятельности предприятия // Формирование механизма управления предприятием в условиях рынка / Под ред. В.В. Титова. - 2008. - 491 с.

. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента: Уч.пособие для вузов / Под ред. проф. В.А. Швандара. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007 - 218 с.

. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента: Уч.пособие для вузов / Под ред. проф. В.А. Швандара. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007 - 218 с.

. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. - Вид. 2-ге, оновлене і доп.. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 337 с.

. Конкурентна політика держави в умовах трансформації національної економіки / В. Д. Пагутін (заг.ред.). - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008.

. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України

червня 1996 року / Міністерство юстиції України. - К.: Б. в., 2006. - 122 с.

. Круш П. В., Регулювання економіки: теоретичні та прикладні аспекти / П. В. Круш, І. А. Максименко; за заг. ред. П. В. Круша. - К.: НТУУ "КПГ, 2008.

. Лапко О.Н. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. - К.: ІЕП НАНУ, 2007. - 386 с.

. Лощихін О. М., Економічна функція сучасної держави. Теоретико-правові аспекти: - К.: TOB "Видавництво "Юридична думка". 2008,

. Лукашевич В. М. Глобалистика. - Львов: "Новый Свит", 2004.

. Мартиненко В. Ф. Державне управління інвестиційним процесом в Україні. - К.: Видавництво НАДУ, 2005.

. Марцин В. С. Економічне регулювання ефективності господарської діяльності. - Л.: ЛБІ НБУ, 2005.

. Медынский В.Г. Инновационный менеджмент: Учебник. - М.: ИНФРА-М, 2008. 123 с.

. Мікроекономіка і макроекономіка: За заг. ред. С. Будаговської. -К.: Основи, 1998.

. Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент: Уч.пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 321 с.

. Основы инновационного менеджмента: Теория и практика: Учебное пособие/ Под ред. П.Н. Завлина и др. - М.: ОАО "НПО "Издательство "Экономика", 2006. - 222 с.

. 0йкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. -М., 1995.

. Олейник А. Н. Институциональная экономика. - М., 2002.

. Ольшевський Л. Б., Остова Л. В., Черняхович I. А., Стопчак М. В.. Бичков М. М. Системна трансформація економіки: історико-методопогіч-ний аспект. - Вінниця: О. Власюк, 2005.

. 0нишко С. В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку. -Ірпінь Націон. академія ДПС України, 2004.

. Осецький В. Л. Інвестиції та інновації: проблеми теорії і практики. -К.: ІАЕУААН.2003.

. Радіонова І. Ф. Макроекономіка; теорія і політика. - К.. Таксон, 2004.

. Романишин В. О., Уманців Ю. М. Центральний банк і грошово-кредитна політика. - К.: Атіка, 2005.

.Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки. - К.: Вікар, 2003.

. Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. К.: Основи. - 1998.

. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

. Стратегічні виклики XXI століття суспільству та економіці України; В 3 т. / За ред. В. М. Гейця, В. П. Семиноженка, Б. Є. Кваснюка. - К.: Фенікс, 2007.

. Фаренік С. А. Аналіз зарубіжного досвіду управління соціально-економічними процесами. - К.: Видавництво НАДУ, 2005.

. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання, 2006. - 339 с.

. Чухно А. А. Твори: У 3 т.: інформаційна постіндустріальна економіка: теорія і практика. - Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Науково-дослідний фінансовий ін-т при Міністерстві фінансів України. -К., 2006.

. Чухно А. А., Юхименко П. І., Леоненко П. М. Сучасні економічні теорії / За ред. А. А. Чухно. - К.: Знання, 2007.

. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання, 2006. - 435 с.

. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика. - Л.: Каменяр, 2003.