ясуванні ряду проблем розвитку вітчизняного літературознавства, при читанні нормативних курсів історії української літератури ХІХ - поч. ХХ століть, в спецкурсах та спецсемінарах, присвячених творчості Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, О. Кобилянської.
Структура дипломної роботи.
Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 24 позиції. Повний обсяг дипломної роботи - 54 сторінки.
Розділ І. Біографія та творчість Степана Смаль-Стоцького
Видатний український вчений - мово- та літературознавець, історик, один із фундаторів Української Академії Наук, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), Слов'янського інституту в Празі, професор Чернівецького університету, Українського вільного університету, громадсько-політичний діяч народився 9 січня 1859 р. в с. Немилів Радехівського повіту на Львівщині. Його рідні були селянами середнього достатку: батько Йосип пізніше став місцевим дяком; мати Катерина померла, коли Степанові виповнилося три роки. Його дитяче виховання було традиційним для тогочасної Галичини. Велику роль у ньому відігравали бабуся і дідусь по батьковій лінії. Маючи шість років, він вступив до місцевої школи, а потім продовжив навчання у тривіальній початковій школі Радехова. Після цього його віддали до бурси при Ставропігійському інституті у Львові, де він у 1869 р. закінчив нормальну початкову школу та вступив до Академічної гімназії.
Навчаючись у гімназії (спочатку Академічній, а потім - Другій німецькій), С. Смаль-Стоцький бере участь у роботі учнівських гуртків, а у 1876 р. став одним із засновників товариства, яке взяло на себе видання бібліотеки творів українських письменників.
Після закінчення Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький продовжив навчання у Віденському університеті, слухав лекції видатного славіста Ф. Міклошича, а в грудні 1883 р. завершив дисертацію на тему "Процес аналогії у словозмінах руської мови".
У березні-квітні 1884 р. С. Смаль-Стоцький склав докторатські екзамени і, згідно з існуючими тоді правилами, здобув звання доктора слов'янської філології. Він досить швидко став одним з лідерів українського національного руху краю у Чернівцях. В різний час С. Смаль-Стоцький очолював товариства " Руська рада", "Руська бесіда", "Руська школа", "Союз хліборобських спілок "Селянська каса" та ін. 1892 р. його обрали послом Буковинського сейму, у 1911 р. - послом австрійського парламенту. За ініціативою С. Смаль-Стоцького у краї створено десятки сільських читалень, відкрито нові початкові школи, гімназії, спеціальні училища з українською мовою навчання. На Буковині виникли селянські каси, які мали на меті допомогти селянам вибратися з непростого економічного становища.
Вагомий вплив на громадські справи С. Смаль-Стоцький мав у 1904-1912 рр., коли виконував обов'язки заступника маршалка крайового сейму. Він був одним із засновників першої української політичної партії краю - "Національна рада русинів на Буковині", редагував газету "Хлібороб", журнал "Руська школа", співпрацював з газетами "Буковина", "Руська рада", "Україна" тощо.
На середину 1890-х років, досягши певних успіхів в організації народовського руху на Буковині, С. Смаль-Стоцький виступив з великою статтею "Політика реальна". Це була спроба теоретично осмислити народовський рух на західноукраїнських землях загалом, окреслити найголовніші його завдання і тактичні принципи, дати відповідь на деякі давно наболілі питання українського національного руху.
У 1885 р. С. Смаль-Стоцький разом з проф. Т. Гартнером розпочав боротьбу за впровадження фонетичного правопису в українських навчальних закладах Галичини та Буковини. Цій проблемі вони присвятили статті "Нова руська школа", "Про план науки руської мови в гімназіях" та брошури "Голос меншості в комісію по впорядкуванню українського правопису", "Про руську правопись", "Руська правопись", в яких доводили переваги фонетичного правопису для навчання дітей грамоти та безперспективність використання етимологічного правопису. Професори не обмежилися тільки науковими обґрунтуваннями, а також організували громадські акції на підтримку своєї пропозиції. Проблема викликала гостру ідейну боротьбу з москвофілами. Завдяки наполегливості С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера в 1893-1894 рр. фонетику введено в народних школах Буковини та Галичини, а з 1895-1896 навчального року, після неодноразових звернень товариства "Руська школа", - в усіх класах середніх шкіл. Боротьба, яка тривала близько десяти років, увінчалася перемогою.
На початку 90-х років XIX ст. С. Смаль-Стоцький разом з Т. Гартнером займався підготовкою підручника української мови для середніх шкіл. Він побачив світ у 1893 р. і став досить популярним на західноукраїнських землях. У 1907 і 1913 р. вийшли друге і третє видання цього підручника.
"Буковинська Русь" - перша праця в українській історіографії, яка простежувала минуле українців Буковини з часів Галицько-Волинського князівства й до другої половини XIX ст. включно. С. Смаль-Стоцький аргументовано наголошував, що українці -автохтонне населення Буковини й проживали тут від давніх давен. Особливо цінні багаті фактичним матеріалом розділи, в яких показано розвиток українського національного руху, становлення українських шкіл і культурних товариств, письменства у XIX ст. Ґрунтуються вони на багатому документальному матеріалі, який здебільшого не зберігся до наших днів. Тому " Буковинська Русь" уже давно стала не тільки оригінальним цілісним дослідженням, а й надзвичайно цінним історичним джерелом. Навіть у радянські часи, коли ім'я С. Смаль-Стоцького вживалося тільки з негативним відтінком, жоден дослідник Буковини XIX ст. не міг обминути цієї праці.
На початку XX ст. в Чернівцях С. Смаль-Стоцький став одним із організаторів і активним членом Історичного товариства, неодноразово виступав у ньому на теми минувшини України. При товаристві у 1910-11 рр. було організовано курси вищої освіти для селян, які очолював С. Смаль-Стоцький.
Досить плідно в довоєнний період С. Смаль-Стоцький займався літературознавством. Опублікував статті про творчість Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Котляревського, одним із перших належно оцінив великий талант молодого В. Стефаника - тоді ще студента медицини.
Цікавою була промова "Характеристика літературної діяльності І. Франка", надрукована в 1913 р. у двох числах газети "Діло" (крім того, окремим відбитком) до ювілею Каменяра. Перед цим двічі, перебуваючи в Чернівцях, великий письменник зупинявся у С. Смаль-Стоцького: спочатку в 1909 р., коли їхав до Одеси, австрійські власті не хотіли йому давати візи на в' їзд до Росії, і Смаль-Стоцький йому допоміг у цьому, вдруге - в 1913 р., коли І. Франко читав у Чернівцях свого знаменитого "Мойсея".
Підкреслюючи значення літературної діяльності І. Франка, С. Смаль-Стоцький особливо високо цінував внесок письменника у збагачення літературної мови. В цей час ним написано кілька полемічних статей про український правопис, започатковано серію дослідницьких праць про ідейну спрямованість та інтерпретацію творів Т. Шевченка. ("Ідеї Шевченкової творчості", "Шевченкова Містерія", "Читання Шевченкових поезій", "Діди, батьки і внуки у Шевченка").
У передвоєнний час С. Смаль-Стоцький видрукував "Українсько-німецький розмовник" та "Українську граматику" в бібліотеці Гошена. Але найбільше значення мала ґрунтовна наукова "Граматика руської (української) мови", написана разом із Т. Гартнером і видана в 1913 р.
Поява "Граматики руської (української) мови", без перебільшення, сколихнула академічно-спокійний світ учених-славістів. На неї подали рецензії майже всі відомі на той час дослідники слов'янських мов: В. Ягіч, О. Шахматов, В. Вондрак, Т. Лер-Сплавінський, Є. Карський та ін. В більшості рецензій зазначалося, що праця С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера дає найповніший на той час образ живої української мови і є важливою подією в європейській славістиці. Але розділ книги, в якому розглядалося місце української мови серед слов'янських мов, викликав гострі дискусії й шквал критики.
Незважаючи на лавину критики, С. Смаль-Стоцький не збирався відступати від своїх поглядів і готувався продовжувати дискусію. 10 березня 1914 р. його обрали головою філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка (замість хворого І. Франка). У нього було чимало наукових задумів і проєктів. Не збирався він відходити й від політичної боротьби. На початку Першої світової війни С. Смаль-Стоцький, незважаючи на поважний вік, вступив до австрійської армії офіцером і був прикріплений до Штабу Чернівецької бригади, де служив на різних посадах. У 1916 р. за пропозицією В. Сімовича він почав працювати у Райнштадтському таборі (Горішня Австрія) полонених українців, де головним його завданням було влагодження стосунків між військовою адміністрацією австрійського табору, просвітнім відділом Союзу визволення України та іншими організаціями військовополонених. Однак досить швидко й сам С. Смаль-Стоцький включився в просвітню працю. Упродовж 1917 - першої половини 1918 рр. вів загальні курси української мови, української літератури, декламації та виразного читання, виголошував популярні лекції з історії України. Очевидці згадували: "...виклади професора С. Смаль-Стоцького з шевченкознавства набрали в таборі такої популярності, що аудиторія, розрахована на тисячу осіб, не могла всіх бажаючих вмістити. Так умів подати аналізу Шевченкових творів професор С. Смаль-Стоцький, що авдиторія з тисячею людей годинами сиділа й уважно вислухувала про "Великий Льох", "Сон", "Кавказ" та інші.
липня 1917 р. С. Смаль-Стоцького обрано головою Центральної управи українських січових стрільців. Він доклав чимало зусиль для активізації її діяльності, зробити її конкретнішою, наблизити до потреб стрілецтва.
У квітні 1918 р. в Києві відбувся гетьманський переворот. С. Смаль-Стоцький позитивно оцінив цю подію, сподіваючись, що гетьман зможе стабілізувати ситуацію в Україні. Влітку 1918 р. С. Смаль-Стоцький особисто познайомився з П. Скоропадським.
Коли постало питання про заснування Української Академії Наук, у числі 12 перших академіком-засновником став і С. Смаль-Стоцький. Це було заслужене визнання наукової діяльності, зокрема підготовки ґрунтовної "Граматики" 1913 р., шкільних граматик, які на той час витримали вже три видання, навчальних посібників, виданих Гошеном у 1913-14 рр., заслуг в реформуванні українського правопису, його високого авторитету як громадського діяча та керівника філологічної секції НТШ. На першому установчому засіданні історично-філологічного відділу Академії, 8 грудня 1918 р., С. Смаль-Стоцького обрано секретарем відділу, а 16 грудня 1918 р.- членом господарчого правління Академії. За ним закріплено кафедру історії української мови. У жодному із засідань Академії С. Смаль-Стоцький не зміг узяти участі, перебуваючи в останні роки життя на еміграції. Однак він стежив за виданнями ВУАН і опублікував 1922 р. в журналі "Славія" критичну статтю" "Українська Академія наук в Києві". В ній він досить різко виступив проти більшовизації поважної наукової установи. У другій половині 1920-х рр. С. Смаль-Стоцький через М. Грушевського налагодив наукові контакти з Академією, опублікувавши декілька праць в журналі "Україна". Однак посилення ідеологічного тиску в Радянському Союзі припинили ці стосунки.
Українські політичні лідери Східної Галичини та Буковини, разом із чехами, словенцями, хорватами й представниками інших народів Австро-Угорщини, прагнули добитися реформування імперії на засадах широкої національної автономії. З цією метою встановлювалися контакти між політиками окремих народів, робився певний тиск на владні структури. Вже у липні-серпні 1918 р. велися розмови про необхідність одного означеного дня проголосити національні конституанти - установчі збори держав - країв у порозумінні з імператором. У ці плани було втаємничено вузьке коло українських політиків, а серед них - С. Смаль-Стоцького. Він взяв участь у роботі української конституанти 18-19 жовтня 1918 р. й заснуванні УНРади. У своєму виступі на цих історичних зборах, як і більшість галицьких політиків, С. Смаль-Стоцький підтримав ідею створення окремої держави з українських територій, що входили до складу Австро-Угорщини. Його лякали нестабільність у Наддніпрянщині, соціалістичні погляди більшості наддніпрянських політиків, більшовицька загроза.
Незабаром С. Смаль-Стоцький виїхав до Відня, де його й застали події 1 листопада 1918 р. та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). С. Смаль-Стоцького призначено державним секретарем у справах освіти, але він так і не виконував його обов' язків, залишаючись у Відні, де очолював військове представництво ЗУНР. Він опублікував звернення до всіх українських вояків, яким повідомляв про створення української національної армії та умови вступу до її лав українців і чужинців. 19 грудня 1918 р. керівництво ЗУНР призначило С. Смаль-Стоцького послом у Празі.
З метою популяризації ідеї української державності, розвитку чесько-словацько-українських взаємин С. Смаль-Стоцький опублікував у Празі брошури " Львів - серце Західної України" та "Вигляди правдивої взаємності чесько-словацького і українського народу". Вони були видані чеською та французькою мовами.
Чимало уваги С. Смаль-Стоцький надавав організації прихильної для українців газетної кампанії, особливо у зв'язку з підписанням повоєнних мирних договорів, які розглядали питання устрою Європи, згуртування української еміграції в Чесько-Словацькій республіці. Дипломатичну місію С. Смаль-Стоцький очолював до 9 вересня 1921 р., після чого здав свої повноваження представникові УНР, а сам працював радником.
У Празі С. Смаль-Стоцький дістав можливість продовжити свою професорсько-викладацьку та наукову діяльність. Це сталося завдяки заснуванню Українського вільного університету. Він увійшов до складу вищого керівного органу університету - Академічного сенату. В 1922-1923 навчальному році був деканом, а в наступному - заступником декана філософського факультету. Деякий час очолював також комісію з підготовки наукових збірників університету, Товариство допомоги для українських учених, котрі опинилися в скрутному матеріальному становищі тощо.
Повернення до викладацької діяльності стимулювало активізацію наукових вислідів академіка. Якось, виступаючи на одному поважному науковому форумі, С. Смаль-Стоцький зауважив, маючи на увазі передусім самого себе: "Доки ми самі там (на українських землях - О.Д.) працювали, мусіли ми з конечности займатись і іншими справами, не тільки наукою. Ми мусили бути діяльними і багато часу витрачати в просвітних, культурних, економічних, а также і політичних організаціях і установах. Треба по щирости сказати, що від того терпіла наша наукова праця. Тут, на чужині, стали ми свідомими цієї нашої власної вини, тут можемо сконцентрувати вповні усі наші сили коло науки і аж тут щиріше можемо дбати і про те, щоб для значіння наукової праці, як могутнього чинника національного визволення, не тільки здобути серед українського народу повне зрозуміння, але і загальну пошану... "
С. Смаль-Стоцький продовжив розвінчання теорії праруської мови й цьому присвятив працю "Розвиток поглядів про сем'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення", опубліковану 1925 р. (Друге видання, значно доповнене - 1927 р.). В ній він дав ґрунтовний огляд історії досліджень спорідненості слов'янських мов, розвитку окремих із них, аналізуючи доробок у цій справі Й. Добровського, П. Шафарика, О. Шахматова, В. Ягіча та інших найновіших публікацій. С. Смаль-Стоцький показав складність і заплутаність цієї проблеми й ще раз наголосив, що ідея О. Шахматова про праруську мову - це штучна конструкція, кількість аргументів на користь якої з розвитком порівняльної слов' янської філології зменшується. Він наголошував, що В. Ягіч називав 13 ознак праруської мови, але з часом, завдяки творам Лер-Сплавінського, Кульбакіна, Трубецького, їх кількість скоротилася до трьох. Але й ці три ознаки, на думку С. Смаль-Стоцького, були хибними.
Цій же проблемі вчений присвятив ряд інших статей, опублікованих в українських і зарубіжних журналах. Як своєрідний заповіт академіка, видруковано одну з останніх його праць - "Питання про східнослов'янську прамову", в якій він ще раз наголосив на переконаності в своїй правоті й заявив: "Ніякої "праруської мови" ніколи не було, а всі живі слов'янські мови, між ними й українська, російська й білоруська, розвинулися прямо й безпосередньо з діалектів праслов'янської мови".
У 20-х роках XX ст. С. Смаль-Стоцький активно включився в правописну полеміку, пов' язану з розробкою нового правопису в радянській Україні, який мав стати єдиним для всіх українських земель. Для державної правописної комісії він вислав ґрунтовний реферат, опублікував кілька статей, зокрема в "Літературно-науковому віснику", "Україні".
Однак чи не найбільше тішило його, як і давніше, дослідження творчості Т. Шевченка. В еміграції С. Смаль-Стоцький небезпідставно вважався одним із найкращих знавців цієї тематики. Марко Антонович вважає, що "його інтерпретації дотепер неперевершені".
У Празі С. Смаль-Стоцький, як і в довоєнний період, вів дослідження з шевченкознавства у двох напрямах. По-перше, це інтерпретація окремих творів. (Статті про Шевченкові "Великий Льох", "Чигирин", "Шевченкове посланіє", "Варнак", "Якби ви знали, паничі", "Думи", "Сон" та ін.). В інтерпретації С. Смаль-Стоцького, Т. Шевченко - державник, який закликає до самовідданої боротьби за вільну політично й культурно незалежну Україну, де б кожний громадянин мав рівне право ("без хлопа і пана"). Ця незалежна Україна бачилася йому в творах Шевченка як республіка з новим і праведним законом, а на чолі республіки - президент, котрий, за історичною традицією українською, називається гетьманом. Але поряд із цим, С. Смаль-Стоцький підкреслив, що в Шевченкові - ні крихіточки того шовінізму, того месіянізму, яким саме "визначаються передові тодішні люди між москалями, поляками й ін. Усі народи обіймає Тарас своєю любов'ю".
Дослідженням творчості Т. Шевченка С. Смаль-Стоцький займався до останніх років свого життя. У 1934 р. найкращі свої статті він опублікував окремою книгою "Т. Шевченко, інтерпретації", що вийшла 25-им томом праць Українського наукового інституту в Варшаві. Остання стаття з цього великого циклу побачила світ уже по смерті автора, в 1939 р. Присвячувалася вона деяким передсмертним віршам Т. Шевченка й позначена глибиною аналізу, багатством думок, тобто стала прекрасним підсумком великої роботи протягом кількох десятиліть.
З історичних проблем в 1920-х роках С. Смаль-Стоцького найбільше цікавили давні часи в історії України, формування українців як окремого народу. 1928 р. в часописі "Україна" виходить його стаття "Східні слов' яни", що являла собою розлогу критику праці чеського історика Л. Нідерле "Походження і початки східних слов'ян". У ній С. Смаль-Стоцький зупинився на проблемі території найдавнішого проживання слов'янських племен і відстоював точку зору, що слов'яни ще в І та II ст. н. е. проживали як один народ між Віслою на заході та Дніпром на сході, на півночі - межували з фінськими племенами, а на півдні - доходили до Дністра й Прута. Особливо різко він заперечував проти якихось "центрів", "колисок" розселення західних, південних і східних слов'ян. Критикуючи твердження Л. Нідерле про наявність якоїсь "колиски" східних слов' ян на середньому Дніпрі, він писав: "Словіни новгородські, Радимичі і В'ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти в свої нові оселі не розходилися... Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности і спільности східніх Слов'ян з одного якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах".
С. Смаль-Стоцький робив висновок, що думка про центри розселення слов'ян має свій корінь в об'єднавчій ідеології XIX ст. й нічим не підкріплена. Тут же він ще раз наголошував, що й "праруської" мови як виразника такої єдності також не було.
Перебуваючи в Празі вже в досить поважному віці, С. Смаль-Стоцький не збирався полишати громадської праці. Як член українського Академічного комітету став одним з ініціаторів скликання Першого Українського наукового з' їзду в Празі, який відбувся в 1926 р. Там він очолював філологічну секцію, багато виступав, брав жваву участь в обговореннях. У 1931 р. Академічний комітет вирішив провести Другий Український з'їзд. Головою організаційної комісії з'їзду обрано С. Смаль-Стоцького. Під його керівництвом проведено велику організаційну роботу: складено й видруковано статут форуму, регламент і програму засідань, розіслано запрошення до окремих осіб та установ, вирішувалися питання фінансування, публікувалися повідомлення про з' їздові справи та хід підготовки. Всього відбулося 14 засідань організаційної комісії протягом 1931 - початку 1932 рр.
березня 1932 р. відбулось урочисте відкриття з'їзду за участю понад 100 учених із Берліна, Варшави, Відня, Франкфурта-на-Майні, Кракова, Галле та ін. На цьому представницькому форумі підведено підсумки десятилітньої наукової роботи української еміграції й показано, як багато зроблено, особливо в галузі українознавства. "В милім почуттю доконаного доброго діла можемо тепер спокійно, з найбільшим вдоволенням розійтися і втішатися, - зазначав С. Смаль-Стоцький, - кожний з нас був учасником великої, може навіть історичної для української науки події, що з того з' їзду можемо самі, зможуть і інші черпати заохоту до дальшої, ще тугішої наукової праці на користь України, на честь і славу українському народові".
С. Смаль-Стоцький віддав чимало сил в останні роки життя організації товариства "Музей визвольної боротьби України", яке уконституювалося 25 травня 1925 р. у Празі. Першим головою товариства був академік І. Горбачевський, а незмінним директором Музею впродовж 1920-1930-х років - Д. Антонович. Серед членів-фундаторів знаходимо й прізвище С. Смаль-Стоцького.
У 1935 р. попередній голова товариства "Музей визвольної боротьби України" професор, доктор І. Горбачевський у зв'язку з погіршенням стану здоров'я відмовився виставляти свою кандидатуру на переобрання. На цю посаду 8 квітня 1935 р. одноголосно обрано С. Смаль-Стоцького. Він усією душею віддавався справам Музею, вважаючи, що придбаний для нього будинок має стати не тільки сховищем зібраних цінних експонатів і документів, а й центром усього українського життя в Празі, своєрідним українським Народним домом.
Із 1937 р. стан здоров'я С. Смаль-Стоцького різко погіршився. Він страждав болями в шлунку. Не маючи можливості через хворобу відвідувати засідання управи в кімнатах товариства, призначав збори у себе вдома. Останнє з таких засідань у присутності С. Смаль-Стоцького відбулося 16 грудня 1937 р., але й пізніше він не випускав найважливіших справ зі своїх рук. 16 березня 1938 р. С. Смаль-Стоцький підписав купчу на придбання будинку для Музею визвольної боротьби України. Таким чином, збір коштів, який тривав понад шість років, закінчився успіхом. Але С. Смаль-Стоцький на цьому не заспокоївся, вважаючи, що потрібно буде в перспективі добудувати до купленого будинку ще один поверх, а для цього доведеться й далі збирати кошти.
На потреби Музею вчений пожертвував більшу частину своєї бібліотеки (близько 3 тис. томів), чимало документів зі свого архіву (листи, грамоти тощо), сокільське вбрання зі знаком Сокола-Батька та ін.
У квітні 1938 р. його обрано почесним членом Музею визвольної боротьби України в Празі. На той час він був почесним членом різних товариств Буковини й Галичини, зокрема "Руської Бесіди", "Української школи", "Союзу", "Запорожжа" у Чернівцях, "Просвіти" у Львові та ін. У грудні 1937 р. надійшов лист зі Львова, в якому повідомлялося: "Високоповажного добродія, проф. д-ра С. Смаль-Стоцького підписаний виділ Наукового товариства ім. Т. Шевченка має честь повідомити Вас отсим, що наші звичайні загальні збори, дня 26-го грудня 1937 р., іменували Вас почесним членом НТШ в признанні великих заслуг Ваших для нашої науки і культури".
Перебуваючи в еміграції, С. Смаль-Стоцький ніколи не полишав думки про повернення на українські землі, й, зокрема, на Буковину. Він стежив за тим, як розгорталися події в краї. Підтримував стосунки з газетами "Рідний край" і "Час", висловлював сподівання, що, незважаючи на зміну міжнародної ситуації, український народ знову підніметься й заявить про свої права на повний голос.
Однак надіям повернутися в рідну Україну не судилося збутися. В УРСР посилювалися масові репресії, які передусім були спрямовані проти національної інтелігенції. Академію наук України розгромлено, а вчені-суспільствознавці перетворилися на придаток ідеологічного відділу більшовицької партії. У зв'язку з таким жахливим становищем уряд Української Народної Республіки в еміграції ухвалив рішення: "...відновити з днем 25 травня 1938 р. стародавню, славну Київську Академію Петра Могили та Івана Мазепи як найвищу українську наукову установу під назвою "Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук". Завдання академії передбачали організацію всіх наукових сил, здатних працювати для українського народу на полі науки, відновлення старих і заснування нових наукових установ у відповідності з потребами української науки, інформування зарубіжних наукових кіл про сучасний стан України та української науки.
Упродовж першої половини 1938 р. стан здоров'я його кілька разів погіршувався. 17 серпня 1938 р. в другій половині дня С. Смаль-Стоцький помер. 20 серпня українське громадянство Праги попрощалося з відомим науковцем, а 30 вересня 1938 р. відбулися похорони в Кракові. Останнє пристановище С. Смаль-Стоцький знайшов біля своєї дружини, як і заповідав. Скорботні академії з приводу його смерті провело НТШ у Львові 20 листопада, Український науковий інститут у Берліні - 20 листопада, Український науковий інститут у Варшаві - 2 грудня, Український академічний комітет у Празі - 6 грудня 1938 р. Панахиду в греко-католицькій парафіяльній церкві Чернівців відправили 27 вересня 1938 р.
Розділ ІІ. Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького
.1 Історіографія питання
Як засвідчують періодичні видання другої половини 80-х років ХІХ століття, С. Смаль-Стоцький у той час уже був досить відомою постаттю. А перші біографічні статті про чернівецького професора зявляються в 90-х роках (у журналі "Зоря" за 1894 рік, автобіографія з доповненнями О. Поповича в "Буковинському православному календарі на рік звичайний 1894", в німецькому довіднику "Wer ist das?" (Wien, 1894).
З того часу газети й журнали Львова та Чернівців постійно друкують матеріали про різнобічну діяльність С. Смаль-Стоцького. У 1910 році в газетах "Діло "та "Народний голос", а також у "Буковинському православному календарі на рік 1911" подано ювілейні статті. Наступна серія ювілейних статей зявилася 1925 року, коли святкували 40-річчя наукової та громадської праці С. Смаль-Стоцького. З цього приводу у "Літературно-науковому віснику" було опубліковано велику за обсягом статтю В. Біднова, в якій найбільшу увагу приділено саме науковим пошукам ученого у галузі літературознавства й мовознавства та їх значенню для української і світової науки загалом.
В останні роки життя С. Смаль-Стоцького зявився цілий ряд статей-споминів Д. Антоновича, Л. Гранички, В. Сімовича, К.Левицького, М. Возняка, приурочених здебільшого до певних подій у житті вченого. Так, В. Сімович у 1934 році публікує статті "Академік Степан Смаль-Стоцького" (Час. - 1934 - 6 січня; Назустріч. - 1934. - 15 січня), і статтю "Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог" (Шлях виховання й навчання. - 1939. - Кн. 1), у котрій автор висвітлив події, повязані з розвитком освіти на Буковині й побіжно торкався літературознавчих поглядів академіка.
Окремий нарис було присвячено С. Смаль-Стоцькому в першій частині книги К. Левицького "Українські політики "(Львів, 1936), написаний під означеним у назві кутом зору, але з побіжною характеристикою літературознавчих інтересів академіка.
М. Возняк написав після смерті академіка розвідку на матеріалі листування С. Смаль-Стоцького та І. Франка, де розглянув їхні взаємини від 80-х років ХІХ століття до 1913, надруковану в 1959 року в Нью-Йорку.
З книги "Дмитро Чижевський і світова славістика" (2003) стало відомо, що філологічна секція НТШ готувала черговий, 158 том "Записок НТШ" на пошану С. Смаль-Стоцького, але через окупацію Галичини радянськими військами у вересні 1939 року збірник наукових праць друком не вийшов [4,с. 305].
року вченими української діаспори США відзначався столітній ювілей С. Смаль-Стоцького. З цієї нагоди відбулася наукова конференція, а в наступному році було надруковано 172-й том "Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка", в якому колишні учні професора О. Цісик та Л. Луців вмістили спогади про свого вчителя, де поділилися цікавими міркуваннями про його педагогічну майстерність та зупинилися на деяких його поглядах на мовознавство й літературознавство. К. Киселівський зробив спробу проаналізувати праці вченого, а І. Новосівський - висвітлити його громадську діяльність. У 50-х-60-х роках ХХ ст. присвятив кілька статей шевченкознавчим дослідженням С. Смаль-Стоцького Л. Луців.
У часи розгулу тоталітаризму на під радянській Україні імя С. Смаль-Стоцького згадувалося лише в негативному сенсі - як українського буржуазного націоналіста, а праці не перевидавалися і не досліджувалися. Годі шукати не те, що розділу, а навіть згадки про нього в такій, скажімо, книзі, як академічна "Історія української літературної критики: Дожовтневий період" (1988).
Із проголошенням незалежності України з імені й діяльності С. Смаль- Стоцького було зняте табу, внаслідок чого в останні роки воно все частіше зявляється у періодичній пресі та в наукових виданнях.
У 1996 р. в Києві зявляється монографія В. Даниленка та О. Добржанського "Академік Степан Смаль-Стоцький: Життя і діяльність", фрагменти якої перед тим побачили світ на сторінках "Буковинського журналу". Це ґрунтовне дослідження українських істориків розкриває С. Смаль-Стоцький здебільшого як політика, громадського діяча, педагога. Тут зроблені численні уточнення до біографії, розкрито його неоціненний вклад у розвиток української національної справи на Буковині. Згодом, у 1999 році, в Чернівцях було проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію "Педагогічні ідеї С. Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання", матеріали якої з'явилися тоді ж окремим виданням. Обидві книги заслуговують на позитивну оцінку, особливо перша, але вони майже не торкаються літературознавчої діяльності С. Смаль-Стоцького, зосереджуючись на громадсько-політичній (перша) та освітянській і педагогічній (друга).
Спроба заговорити про С. Смаль-Стоцького як літературознавця зробив у двох статтях 1999 року професор Б. Мельничук. На сторінках "Буковинського журналу" він публікує статтю "Від Котляревського до Кобилянської", в якій розкриває широке коло наукових зацікавлень Степана Смаль-Стоцького й порушує питання ненаповненості українського літературознавчого процесу без широкого залучення наукового доробку цього вченого. Того ж року зявляється стаття ще одного чернівецького літературознавця Ярослави Роман-Мельничук "Ходжу щотижня на виклади Стоцького"….:Ольга Кобилянська у взаєминах зі Смаль-Стоцьким, а в 2000 р. - дослідження цієї ж авторки "Ольга Кобилянська у взаєминах зі С. Смаль-Стоцьким і В. Сімовичем". Цими працями літературознавець повернула із забуття справжню працю згадуваних діячів, відкинувши перекручені й звульгаризовані радянським літературознавством факти їхніх взаємин.
До питання віршознавчих поглядів С. Смаль-Стоцького на сторінках виданої ним та Теодором Гартнером "Руської граматики" звертався в 1999 р. ще один український літературознавець - Борис Бунчук, але у своїх студіях він не торкнувся праці "Ритміка Шевченкової поезії".
У 2003 році згадуваний уже Б. Мельничук опублікував стислий портрет вченого і подав фрагменти кількох його праць у хрестоматії - антології "Писменники Буковини другої половини ХІХ - першої половини ХХ століття" (Ч.І. - Чернівці, 2003). Тоді ж у 2003 році в Черкасах побачило світ перевидання книги С. Смаль-Стоцького 1934 року "Т.Шевченко. Інтерпретації" з невеликою вступною статтею В. Пахаренка "Філологічний подвиг". Ще раніше, 1999 р., вийшла друком книга цього ж дослідника "Незбагнений апостол", в якій він розглядає деякі аспекти шевченкознавчих студій С. Смаль-Стоцького. Принагідні згадки про С. Смаль-Стоцького - шевченкознавця знаходимо в статтях і книгах М. Жулинського, І. Дзюби, М. Наєнка, Г. Грабовича та інших.
Високу оцінку здобув С. Смаль-Стоцький у підсумковій, виданій до 75- річного ювілею книзі "Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. 1926-2001. Сторінки історії". Висвітлючи початки Української академії наук у 1918 році, автори її пишуть: "Серед перших її академіків були визначні філологи та історики А. Кримський, Д. Багалій, М.Петров, С. Смаль-Стоцький…" А ведучи мову про "вельми значні здобутки шевченкознавства поза межами радянської України в середині 30-х років", автори відповідного розділу підкреслюють: "Найвизначнішими центрами наукового вивчення художньої спадщини поета, крім Львова та Чернівців, були Варшава Прага, Берлін, а також Париж. Дослідженням творчості Шевченка займалося чимало визначних літературознавців, істориків, мовознавців, фольклористів та мистецтвознавців, серед яких ми бачимо Леоніда Білецького і Павла Зайцева, Василя Сімовича і Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Чижевського і Олександра Лотоцького, Михайла Возняка і Василя Щурата, Івана Крипякевича і Філарета Колессу, Степана Сірополка і Володимира Дорошенка".
Отже, за останні десять років відбулися певні зрушення в осмисленні вкладу С. Смаль-Стоцького в українське літературознавство. Але вони не можуть задовольнити науково-літературну громадськість, адже, по-перше, залишається невідомою не тільки для рядового читача, а й для фахівців більша частина літературознавчої спадщини ученого (низка шевченкознавчих статей, що не ввійшли до книжки "Т. Шевченко. Інтерпретації", праці про І. Котляревського, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянську та інших), а, по-друге, потребує широкого ґрунтовнішого розгляду вже перевидана та зовсім невідома сучасному читачеві літературна спадщина С. Смаль-Стоцького.
.2 Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького
Останні дослідження українських літературознавців відкрили велику кількість літературних течій і напрямків, які раніше не висвітлювалися належним чином або розглядалися лише з негативного боку, що, без сумніву, значно розширило коло наукових інтересів дослідників літератури. Разом з тим стало можливим по-новому оцінити діяльність багатьох наших літературознавців, а разом з тим відкрити для себе нових. Саме до таких учених і належить С. Смаль-Стоцький. Про історію повернення із забуття імені цього вченого вже писалося. Наукова спадщина академіка привертає увагу як представників класичного літературознавства, так і модерного.
Як уже зазначалося, його громадсько-політичну діяльність висвітлили
В. Даниленко та О. Дображанський у праці "Академік Степан Смаль-Стоцький:Життя і діяльність ". Б. Мельничук та автор цієї праці своїми публікаціями на сторінках журналу "Буковинського журналу" та виступами на конференціях почали відкривати його літературознавчий доробок. Щоб висвітлити участь С. Смаль-Стоцького у культурно-літературному житті Буковини й Галичини кінця ХІХ - початку ХХ століття, дослідити шевченкознавчі студії академіка, потрібно, в першу чергу, зясувати, які принципи аналізу творів сповідував, до якої школи належав відомий учений, чи можна говорити про наявність його власної школи. Це ті завдання, які ми поставили за мету зясувати в цьому розділі дослідження, а також те, чи можна говорити про перспективи розвитку методів інтерпретації тексту, які застосовував академік.
Дослідження літературознавчої спадщини С. Смаль-Стоцького треба вести від початків його викладання в Чернівецькому університеті, тобто від середини 80-х років ХІХ ст. Уже в ті часи професор виробив чітку й самобутню концепцію розвитку вітчизняної літератури. Курс історії української літератури вчений розбив на такі періоди:
а) Княжа доба;
б) Середня доба (українська барокова література);
в) Нова література;
Аналіз літератури нової доби вчений розпочав із творчості І. Котляревського та Г. Квітки-Основяненка; західноукраїнське відродження подав у контексті європейських, а особливо західнословянських літературних рухів кінця ХVIII - початку ХІХ століття, а закінчував своїми сучасниками: П. Кулішем, Марком Вовчком, Ю. Федьковичем, І. Франком. Надзвичайно важливо, що вже тоді С. Смаль-Стоцький виразно заявив, що культура княжої Русі-спадщина саме українського народу. Як відомо, більшість українських істориків, літературознавців, культурологів почали усвідомлювати це значно пізніше. З позиції власної концепції дослідник підкреслював національну гордість, патріотизм митрополита Іларіона, ігумена Данила, лицарське розуміння честі в саможертовності задля інтересів рідної землі в "Слові о полку Ігоревім". Він безкомпромісно підкреслював: "Я глибоко переконаний, що в історії літератури й культури нарешті таке переможе та історична правда, стара Київська Русь належить вповні тільки українцям, що ніхто не має права до неї, крім українців, що це твір їх Духа та що такої високої культури не міг би витворити народ, у якого не було б свідомости національної спільноти і єдності " [цит. за: 6, с. 24].
Через середню добу С. Смаль-Стоцький доходив до нового часу, і характерно, що і тут свої виклади почав з культурно-історичного огляду епохи. Детально вивчалася полемічна література, особлива увага приділялася бурлескним віршам, що тематикою й мовою нагадували пізнішу "Енеїду", а цей матеріал підтверджував думку, що такий геніальний твір не міг зявитися на непідготовленому ґрунті. А саму поему професор вважав одночасно і завершенням середньої доби, і переходом до нової, а ґенезу "Наталки Полтавки" розглядав у світлі нової літератури. Такої думки дотримується й авторитетний дослідник давньої української літератури Валерій Шевчук, коли зараховує поему до старої барокової традиції: "Коли дивитись із такої позиції на творчість І.Котляревського, то "Енеїда " мала б уходити в контекст бароко у суміші із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко (класицизм у нас, як ми говорили в розвідці про Г. Максимовича, не прижилася, маємо тільки його спорадичні спалахи), а драматична його творчість - це вже романтизм "[24, с. 649].
На передньому плані для вченого був національний аспект. Так, говорячи про "Наталку Полтавку" І. Котляревський, С. Смаль-Стоцький завжди підкреслював, що вона була написана з метою протиставити карикатурним образам хохлів та малоросів (комедія О.Шаховського "Казак-стихотворець") справжні образи українців. З такою ж самою метою написав свою "Марусю" Г. Квітка-Основяненко. Говорячи про галицьке галицьке відродження, професор знову ж таки вводив його в контекст українських і західнословянських культурних рухів кінці ХVІІІ-ХІХ ст. Завершувався курс нової української літератури розглядом творчої спадщини П. Куліша, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка та В. Стефаника. Аналізуючи твори згаданих письменників, Проводячи ґрунтовні мовні та естетичні спостереження, С. Смаль-Стоцький завжди міг підкреслити найважливіше у творі. Чи не першим він висловив думку, що оригінальність творчості Марка Вовчка зумовлена тим, що вона наче "підгледіла" в народу будову речень та їх сполук (на матеріалі оповідання "Два сини"). Творчість Ю. Федьковича викликала особливе захоплення професора через можливість насолоджуватися мовою автора, багатством лексики, частим і доречним використанням архаїзмів. Серед найновіших творів тогочасної української літератури, що були введені до лекційного курсу, фігурували поеми І. Франка "Іван Вишенський" та "Мойсей", а також новели В. Стефаника. Ну і, безперечно, особисте знайомство й приязні стосунки з Ю. Федьковичем, І. Франком, В. Стефаником дозволяли краще й глибше вникнути в їхні твори, що й намагався завжди передати своїм учням.
Отже, перше питання, на яке маємо дати відповідь,- до якої наукової школи належав С. Смаль-Стоцький? Як відомо, вчений зарахував себе до послідовників філологічного методу, що неодноразово підкреслював у своїх дослідженнях: "дійшовши філологічним і логічним розбором поеми…" [17,с. 57], "із нашої філологічної аналізи виходить…" [22, с. 138], "досі тільки тому не розуміли поем Шевченка так, як треба, бо не розбирали їх філологічною методою" [21, с. 145] (підкреслення наші. - О.Г.). Цей науковий метод професора підкреслювали: В. Сімович у передмові до першого видання "Інтерпретацій", Л. Луців - до другого, а також інші вчені.
Погляди сучасних науковців на це питання суттєво не різняться. Так, відомий шевченкознавець із Черкас В. Пахаренко в передмові до третього перевидання праці академіка "Т. Шевченко. Інтерпретації", визнаючи метод дослідження, яким той послуговувався, називає його "філологічною критикою", "філологічно-герменевтичним підходом" та зазначає, що "фактично Смаль-Стоцький став чи не першим послідовним творцем української герменевтики" [9, с. 11]. Інший літературознавець, М. Наєнко, у книзі "Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч" зараховує С. Смаль-Стоцького до представників філологічної школи у літературознавстві, але ми не знаходимо його імені в розділі "Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури" у ґрунтовному дослідженні "Історія українського літературознавства" цього ж дослідника. Це, власне, й чи не всі праці, в яких зверталася увага на методологічні основи наукової діяльності С. Смаль-Стоцького. Отже, для зясування поставленого завдання треба розглянути особливості становлення української філологічної школи на тлі розвитку європейської герменевтики з метою окреслити в ній роль і місце С. Смаль-Стоцького-літературознавця.
У поглядах на виникнення філологічної школи в українському літературознавстві немає одностайності. Так, М. Наєнко, говорячи про розуміння суті цього поняття, зазначає, що в його основі лежить первісний зміст поняття "філологія": любов до слова. Автор зазначає, що в цьому разі "йдеться про слово, яке не тільки виконує номінативну функцію, тобто називає предмет і явище, а виражає внутрішню їхню сутність, за якою починається художнє, естетичне узагальнення" [8, с. 134]. І, на його думку, саме так розумів це і трактував німецький учений А. Баумгартен (1714-1762), котрий домагався, щоб естетика була самостійною наукою і входила разом з іншими до сфери філософських знань та становила б собою теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. Розвиваючи цю теорію, мислитель дійшов до створення універсального вчення про прекрасне й про мистецтво, "оскільки красу А. Баумгартен визначав як вершинність чуттєвого пізнання, а мистецтво - як втілення краси" [цит. за: 8, с. 134]. Зазначивши, що вчення А. Баумгартена проникло у сферу дослідження художнього слова досить повільно, М. Наєнко підкреслює, що лише в середині ХІХ ст. секрети внутрішньої та зовнішньої гармонійності слова почали привертати до себе увагу, що повязувалось із діяльністю Ш. Сент-Бева та Т. Готьє, котрі виступили проти корисливості та меркантильності в мистецтві, нагадавши про його самоцінність та про те, що головним критерієм його є краса.
Продовжувачами вчення А. Баумгартена стали поети групи "Парнас" Леконт де Ліль, Прюдом, Ередіа та інші, котрі проголосили "культ форми " і "творчої свободи". Саме вони заклали основи нової елітарної естетики, в котрій на зміну раціональному й логічному в пізнанні приходить інтуїція та підсвідомість. "Парнасці" стали на практиці реалізовувати ідеї свого попередника, а Б. Кроче та А. Бергсон стали найвідомішими представниками теоретичної думки цього напрямку початку ХХ ст. Для Б. Кроче художній твір є "естетичним фактом", "тлумачення якого з точки зору форми тільки й здатне визначити відповідне розуміння специфіки і завдань історії літератури як послідовного осмислення розвитку художнього духу, оскільки історія мистецтва та літератури своїм головним предметом має твір самого мистецтва" [цит. за: 8, с. 135]. Зазначивши, що естетико-філологічний погляд на літературу в Європі сформувався в цілісну наукову систему, яка обєднувала кілька течій світової теоретичної думки, М. Наєнко пише далі, що в Росії набули поширення методи групи ОПОЯЗ (рос. Общество по изучению яыка), що, "заперечуючи досвід академізму, імпресіонізму, критики переорієнтовувалися на лінгвістику, надавали пріоритет висвітленню форми, наголошували на ідеї мистецтва як прийому, коли твір розглядався як сума прийомів, а змісту належала роль мотивування " [5, т. 2, с. 159], та "Серапіонових братів", котрі намагалися використовувати суто технічні засоби творчості, "шукали "нову художню форму "(К. Федін), здатність до "зміщення", яка "миттю перетворює реальність у поетичний сон, а сон - у прозово-марудне життя ", ставили за мету оволодіти "технікою письменницького ремесла" (В. Шкловський), обстоювали право на творчість, належну від поза літературних настанов (Л. Лунц), заперечували політичну конюнктуру, примітивізм у мистецтві, спрощену агітку" [5, т. 2. с. 382].
Представниками філологічної школи в Україні стали автори "Молодої музи" й "Української хати", а через експеримент Б. Лепкого в "Начерку історії української літератури" й освітню роботу філологічного семінару В. Перетца, пише М. Наєнко, філологічна школа, хоч і не набула системної цілісності, але все ж стала доволі вагомим і цілком очевидним науковим фактом. Далі дослідник аналізує модерні розгалуження філологічної школи в Україні, зокрема, доробок письменників і критиків, котрі сповідували неоромантичний та символістичний тип мислення (І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов, О. Кобилянська, В. Винниченко, В. Стефаник, М. Вороний, О. Олесь, Б. Лепкий, М. Євшан, М. Сріблянський та інші), при цьому приділяє докладнішу увагу філологічному семінару в Київському університеті під керівництвом В. Перетца.
Дещо інший погляд на розвиток філологічної школи в Україні має М. Гнатюк. У книзі "Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч", покликаючись на працю відомої польської дослідниці Зофї Мітосек " Teorie badan literackich", виводить її з виступу Вільгельма Шерера (1841-1886 ) - професора германістики в університетах Відня, Страсбурга та Берліна: "Історія літератури увійшла в довготривалий зв'язок з філологією. Це вимагало точного окреслення предмета досліджень. Вже не дії і не психологія народу мали стати метою історико-літературних студій. Тексти набували наукової автономії, як у філології, основним завданням дослідника була реконструкція, опис і пояснення твору" [цит. за: 8. с. 130]. Вчення В. Шерера підтримав професор славістики Віденського університету Ватрослав Ягич. За концепцією М. Гнатюка, принципи філологічного коментування творів в Україну прийшли двома шляхами:
а) "під впливом ідей Віденської славістичної школи під керівництвом професора В. Ягича та пізніше професора Чернівецького університету Степана Смаль-Стоцького;
б) під впливом професора Санкт-Петербурзького та Київського університетів Володимира Перетца. У перші десятиріччя ХХ ст. Володимир Перетц проводив у Києві семінар з "давньоруської літератури", учасниками якого були відомі пізніше вчені: М. Гудзій, С. Маслов, Є. Тимченко, І. Огієнко, О. Дорошкевич, М. Зеров та інші" [3, с. 131].
На думку вченого, репрезентантом практичного втілення цього методу в українському літературознавстві був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, а В. Перетц зосередив свою діяльність на теоретичному обґрунтуванні філологічного методу в літературознавстві. Та на підтвердження своєї думки М. Гнатюк покликається лише на спогад В. Сімовича: "Твір розяснювало-філологічною методою з погляду речового, історично-літературного, граматичного і т.д., де кожне слово мало свою вагу, де кожне речення, й саме для себе, і у сполуці з іншими, діставало своє освітлення, де кожний образ мусів ставати ясний. Сам добрий декламатор, проф. Стоцький звертав увагу на відповідне відчитування самого твору, причому не мистецтво виголошування мало з читання виходити, а - повне його розуміння" [12, с. 737-738]. Не набагато більше уваги приділив дослідник і теоретичним розробкам В. Перетца. Власне, він обмежився кількома цитатами з праці вченого "Из лекцій по методике истории русской литературы " і дійшов висновку, що "прихильнтки філологічного методу […], інтерпретуючи літературний твір, на перше місце ставлять знання мови і її історії, розуміння не тільки букви, але й її духу: слід вивчити різноманітні спеціальні значення і відтінки мови відповідної епохи і місця, особливе значення зворотів, технічних назв, утворених у звязку з поглядами і звичаями часу і місця " [3, с. 133].
Тобто, на думку вченого, саме увага до суто філологічного контексту характеризувала позиції філологічної школи у літературознавстві.
Філологічний напрямок у літературознавстві початку ХХ ст. набував поширення, але трактувався неодноразово. Досить часто учасників естетичних шукань не обєднувало нічого, окрім предмета зацікавлення,-- художнього слова, та й сам теоретик цього вчення в Україні й Росії В. Перетц у своїх пошуках міг висловлювати суперечливі твердження. Змістом дослідження семінару були проблеми методології й теорії літератури як феномену естетики. Щоправда, поняття естетики розглядалось відповідно до тогочасних уявлень про цю науку, а робота семінару "зводилася до формування саме філологічного погляду на літературу, науковим стрижнем якого була саме естетика" [8, с. 148].
Щоб прийти до висловлених міркувань, В. Перетц починає з характеристики всіх методологій, якими послуговувалися літературознавство від античних часів і до початку ХХ ст. У класифікації цих методологій учений виділяє субєктивні та обєктивні, або ще називає їх догматичними й критичними. Дослідник вважає, що субєктивні методи містять у собі тією чи іншою мірою виражену передумову, яка видається за аксіому, тому В. Перетц їх зараховує до допоміжних. Він також відзначає, що є ще проміжні методи, які мають і обєктивні спостереження, і субєктивні трактування цих спостережень. Тому для нього важливим є перегляд і визначення властивостей цих методів з метою вияснення їх придатності для отримання наукової істини.
До субєктивних методів автор зараховує: естетичний метод, етичний метод, публіцистичний метод, а також дуже близький (за твердженням ученого) історично-політичний метод. Варто зазначити, що тут простежується неузгодженість щодо критеріїв, закладених у назвах, що небезпідставно зауважує М. Наєнко: "Публіцистика однаково може стосуватися і естетичного, і етичного методів (оскільки йдеться про власне форму чи навіть жанр), але сам В. Перетц у це поняття вкладав дещо інший зміст" [8, с. 148]
Суперечливість висновків, до яких дійшов В. Перетц, полягає в тому, що естетичний метод пов'язаний з літературою як мистецтвом, а етичний, публіцистичний та історично-політичний трактують її як відображальну публіцистику.
Продовжуючи аналіз методологічних підходів до аналізу літератури, В. Перетц наголошував, що для історика літератури важливими є обєктивні методи: історичний, історико-психологічний, етнопсихологічний, порівняльно-історичний та еволюційний. Але, як видно, всі ці методи є різними напрямками однієї історичної школи. Їх аналіз можна звести до того, що історичний метод є важливим і необхідним у літературному аналізі, адже він орієнтує на хронологічне вивчення памяток, що допомагає дослідникам віднайти між ними спільне й пояснити їх звязки з історичним буттям народу. Саме тут проходить чітка межа між власне істориком та істориком літератури. Перший повинен дослідити й відтворити історію суспільства, другий - проаналізувати її мистецьке осмислення, що дає нам "третю дійсність". І якими б обєктивними методами ми не послуговувались би, переконаний дослідник, чи історико-культурними спостереженнями, чи психологічними, чи порівняльними, потрібно памятати завжди те, що перед нами явище філології. А, відповідно до цього, найголовнішим методом для історика літератури є філологічний метод.
Прийнято вважати, що чи не першим, хто сформулював суть цього методу в Росії, був О. Веселовський. Почавши як прихильник історичної школи (порівняльний напрямок), він доходить висновку, що справжня історія літератури полягає не в історії ідей, а в історії форм. Тобто для літератури важливим є не "що", а "як", й, відповідно до цього, сюжет не має в літературі самостійного значення. Він стає самостійним тільки внаслідок його оформлення. При цьому варто памятати, що вивчення форми і є вивченням змісту. Те, що розуміємо під формою, становить зміст.
Для В. Перетца філологічний метод полягає в оперуванні художньою формою, але тут він не завжди послідовний у розумінні суті форми й суті змісту. Суперечливість поглядів ученого підкреслює М. Наєнко, зазначаючи, що учений спочатку доводить, що зміст і є формою, а, досліджуючи її, ми досліджуємо зміст.
Художня форма для В. Перетца - це синонім стилю. Підстави для такого висновку дають нам міркування вченого, в яких висловлюється думка, що до уваги береться не тільки обробка тексту, способи трактування сюжету чи композиції або приналежності до певного літературного жанру, а також і такі форми поетичної творчості, як слово, поетичний стиль, в якому може виражатися поетична свідомість не лише одного якогось окремого поета, а й цілої епохи чи якоїсь суспільної групи. Продовжуючи міркування у цьому напрямку, дослідник приходить до думки, що предметом літератури є сама література, яка через словесне вираження проводить читача до переживань поета. Вчений говорить про те, що стиль не тільки підкреслює індивідуальні риси одного письменника, а й окреслює ті принципи, які обєднують письменників однієї художньої школи, однієї епохи. Зміни стилю поетів різних часів дають можливість бачити еволюцію зацікавлень у різні епохи, що, власне, і є вивченням історії літератури. Для досягнення повного наукового аналізу художнього твору дослідник, за твердженням В. Перетца, має пройти перелік визначених ним етапів,що дасть можливість відповісти на всі питання стильового прочитання літературного процесу. Тільки пройшовши вказаний шлях, можна визначити місце кожного літературного явища як у національній, так і в світовій літературі.
Аналіз основних методів філологічного аналізу В. Перетца демонструє те, що він вивів літературну з системи "нелітературних"дисциплін у систему мистецтвознавства. Та помилка в трактуванні цього методу полягала в тому, що дослідник зараховував естетичний аспект твору до субєктивних методів. Таку точку зору ми можемо простежити також і в інших філологів того часу, зокрема в С. Єфремова, М. Грушевського. Для українських і російських літературознавців того періоду "була недосяжною ще думка, що філологічний метод обовязково передбачає естетичний підхід до літературних явищ. Він дає змогу, з одного боку, проникати в найрізноманітніші мотиви цих явищ - історичні (історико-культурні), психологічні, етичні, з іншого - розвязувати численні текстологічні проблеми літератури. Оскільки спостереження, наприклад, за пошуками автором остаточного (ідеального) варіанту тексту засвідчує насамперед прагнення естетичної довершеності " [8, с. 153].
Із філологічного семінару В. Перетца вийшла ціла плеяда відомих літературознавців, що дотримувалися принципів філологічного методу, зокрема, саме естетичного його начала у своїй науковій діяльності: Л. Білецький, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, В. Андріянова-Перетц та інші.
Отже, для зясування приналежності С. Смаль-Стоцького до філологічного методу ми використовуватимемо теоретичні засади В. Перетца.
Але тут ми мусимо зазначити, що основна мета досліджень С. Смаль-Стоцького полягає у висвітленні, перш за все, націє творчого та християнського аспектів творчості Т. Шевченка. Також слід памятати про те, що, визначаючи свою приналежність до філологічного методу, професор міг адже з проаналізованого матеріалу виразно видно, що естетичний аспект творчості Т. Шевченка також враховується вченим, але не відіграє провідної ролі під час інтерпретації тексту. Навіть сам теоретик філологічної школи В. Перетц естетичне начало визначив як одне із кількох основних, і тільки вже його учні визначали естетизм основним мірилом вартісності твору.
На нашу думку, тут слід звернути увагу на те, що формування світогляду вченого відбувалося й під впливом культурно-історичної школи, котра була популярною саме у другій половині ХІХ століття. В її основі лежали принципи позитивізму, відповідно до яких науковим літературознавством вважалося лише те, що аналізувалося точними методами, як у природознавчих дисциплінах. Засновником культурно-історичної школи вважають французького теоретика мистецтва й літератури Іпполіта Тена ("Англійський позитивізм", 1864; чотиритомна "Історія англійської літератури", 1863-1864; "Філософія мистецтва", 1865-1869; трактат " Про розум та пізнання", 1870, та ін.), який вибудував свої досліди на традиціях англійської, французької та німецької літератур. Спираючись на філософію позитивізму, історизм Й.-Г. Гердера, котрий зарахував до "літератури" лише ті твори, що відображали розумовий розвиток народу, І. Тен здійснив спробу раціоналістичного тлумачення художніх явищ. За цією теорією, літературний твір розглядався лише у контексті причинно-наслідкових звязків суспільного життя. "Точність" природничих наук почали застосовувати й у філології, а "культурно-історична школа почала розглядати художній твір як органічну фіксацію "духу" народу в різні моменти його життя " [3, с. 50]. І. Тен вважав, що літературний твір є таким єдиним цілим, що складається не лише з творчості митця і тієї чи іншої мистецької школи, а також із життя цілого суспільства. Саме з такої позиції й було сформульовано методологічні аспекти дослідження письменства, в основі яких був аналіз біографії та психології митця, специфіка культурного оточення, громадянського світогляду, особливостей раси, що були зумовлені біологічними чинниками, кліматом, місцевістю, історичними обставинами.
Літературознавці Я. Гарасим, М. Гнатюк, М. Наєнко повязують розвиток традицій культурно-історичної школи в Україні з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, котрі першими порушили питання національного самопізнання українців. За твердженням Я. Гарасима, ця школа в українському літературознавстві й фольклористиці мала добре сформовану систему наукового пізнання й пройшла "довгу, майже столітню еволюцію - від першого її маніфесту, яким можна вважати передмову Михайла Максимовича до його видання українських народних пісень 1827 року, до "Історії української літератури" Михайла Грушевського, що її томи виходили у 20-х роках нашого сторіччя" [2, с. 5].
Починаючи від середини 60 - початку 70-х років ХІХ ст., в Україні набуває поширення вчення І. Тена, активним популяризатором якого був Василь Горленко. Концепції культурно-історичної школи, зокрема її позитиві стичний етап, Я. Гарасим повязує з працями В. Антоновича та М. Драгоманова. Порівняльно-історичною та культурно-історичною аналітичною практикою послугувався М. Сумцов у дослідженнях творчості Т. Шевченка, І. Франка, О. Пушкіна. Під значним впливом цієї школи написані "Історія українського письменства" С.Єфремова та "Історія української літератури" М. Грушевського, її концепція була близька І. Франкові, що досліджував М. Гнатюк.
Ми окреслили розвиток філологічної школи й основні її принципи та підходи при аналізі літературного твору, а також стисло розглянути основні положення культурно-історичної школи. При цьому, зважаючи на згадуваний вислів В. Пахаренка, що для С. Смаль-Стоцького був характерний власний "філологічно-герменевтичний" метод, і що він став "першим послідовним творцем української герменевтики", маємо торкнутися її розвитку в Європі й зясувати, чи послуговувався нею український академік.
Незважаючи на велике розмаїття герменевтичних методів, усі вони, звичайно, повязані між собою, адже "герменевтика - це практика розуміння текстів (написаних, вимовлених, культурних), сукупність правил і процедур, які визначають принципи їх інтерпретації, метод і теорія інтерпретації (у теології, філології, праві, історіографії, психології),теорія розуміння, яка проблематизує сам його феномен та механізми, нарешті-напрям і дослідницька школа (або радше група шкіл) у літературознавстві та філософії" [1, с. 56]. Для герменевтичного мислення властиве переконання, що за допомогою пізнання можна дійти до первісного, автентичного значення того нижнього, глибинного, що дасть можливість зрозуміти механізми, які керують тим, що перебуває на поверхні.
Дослідники не дотримуються одностайності у визначенні першоджерела походження терміну герменевтика. Польський учений Л.Врубель, наприклад, належить до числа тих, хто повязує історичну й міфологічну герменевтику з Гермесом, зазначаючи при цьому, що "первісно (міфологічно) вона мала полягати у посередництві між богами і людьми, однак її історичні джерела беруть початок, з одного боку, з грецької традиції, а з іншого - екзегези та інтерпретації "Святого Письма" [1, с. 57]. Однак автор-укладач "Літературознавчої енциклопедії" Юрій Ковалів переконаний, що етимологія поняття не повязана з іменем Гермеса. На його думку, "термін походить від давньогрецького слова erma, що означає купу каміння чи камяний стовп, яким елліни позначали місце поховання" [5, с. 220]. Але якщо в трактуванні етимології цього поняття є розбіжності, то першоджерело відоме - це ще юнацька праця Аристотеля під однойменною назвою "Герменевтика", в якій він подав концепцію правильного формулювання висловлювання про дійсність і її відповідного сприйняття, виступивши проти кратилівсько-платонівського переконання про відповідність слів світові відчуттів. За Аристотилем, слова є обумовленими знаками речей, тобто вони щось означають, але не є ані істинними, ані хибними. Для мовленнєвого звязку важливим є те, щоб точно визначити їхнє комунікативне значення. Найширше антична герменевтика застосувалася представниками Александрівської школи, передусім для трактування "Іліади" та "Одіссеї".
У добу середньовіччя герменевтика була спрямована на тлумачення текстів Святого Письма. Найважливішим твором середньовічної герменевтики вважається трактат "Християнська доктрина" Августина Блаженного. Протестантські теологи вважали, що саме таким методом можна зрозуміти сакральні тексти й широко застосовували її у полеміка з католицькими богословами. Першою суто герменевтичною працею вважається "Ключ до святого письма" (1567) Маттіяса Флаціуса Іллірікуса (1520-1575), що фактично була протестантським підручником з екзегези.
Початки герменевтики як загальної теорії інтерпретації заклав протестантський теолог, філософ та філолог, прихильник романтизму в Німеччині Ф.-Д.-Е. Шляєрмарх (1768-1834). Він першим фактично перестав розрізняти філологічну й теологічну герменевтики, уможливлюючи тим самим утвердження герменевтики як науки про процедури інтерпретації і механізми розуміння. Теолог поставив перед собою завдання збудувати універсальну герменевтику саме для практичної інтерпретації і розуміння текстів. Але вчений не обмежився тільки дослідженням правил інтерпретації текстів і їх тлумачення, він перший почав аналізувати сам процес розуміння, який визначає будь-яку інтерпретацію. Основним принципом для розуміння герменевтичної процедури він вважав "герменевтичне коло", ідея якого зводиться до того, що цілість може бути зрозуміла лише через її частини, які, у свою чергу, можна буде зрозуміти лише в безпосередньому звязку з цілістю, яку вони утворюють і якій належать.
У його розумінні інтерпретація має дві сторони, які він описує за допомогою двох опозиційних категорій: граматичного й психологічного розуміння. Для Ф. Шляєрмахера кожне висловлювання одночасно де термінується і спів визначається мовою, якою було виражено, а також і думки мовця, тобто "граматичне розуміння оперує граматичним, лексичним чи генологічним контестом тексту, а психологічне прагне до правильної локалізації тексту в контесті "інтелектуального життя автора"(що вимагає, зокрема, біологічних пошуків)" [1, с. 61].
Як наслідок цього, психологічне розуміння приводить до розпізнавання присутності автора в мові тексту. Водночас граматична інтерпретація є обєктивною настільки,наскільки психологічна є субєктивною.
Отже, інтерпретатор повинен зрозуміти текст навіть краще за самого автора. Тобто адекватний аналіз художнього твору можливий лише за умови розуміння духовного світу його автора та його внутрішнього світу, що потребує від читача конгеніальності. Отже, інтерпретація за своєю суттю є нескінченною дією, яка вимагає біографічних, бібліографічних, стилістичних, мовних, історичних, суспільних, психологічних досліджень. Саме це завдання визначає ідеал інтерпретації, але, як зазначив сам Ф. Шляєрмахер, до ідеальної інтерпретації можна лише прагнути, наближатися, адже повна інтерпретація залишається недосяжною та, власне,дослідник і не ставив перед екзегетом таких завдань.
Вважається, що Ф. Шляєрмахер заклав основи теорії й методології інтерпретації текстів, а його наступник В. Дільтей (1833-1911), представник духовно-історичної школи, значно розвинув і змодифікував сферу її застосування, зробивши предметом інтерпретації будь-які людські дії й витвори. У "Вступі до гуманітарних наук" він поставив за мету своїх досліджень створення систематизованої методології для всіх гуманітарних наук і тим самим прагнув звільнити їх від наукових парадигм природознавчих дисциплін. В. Дільтей стверджував, що, якщо метою природничих наук є вияснення, то гуманітарні прагнуть до розуміння. Таким твердженням він зміщував гуманістику в перспективу філософських проблем. На думку вченого, розуміння та інтерпретація є спільними для усіх людей, тому, відповідно, й методологія гуманітарних наук своїм предметом повинна мати всі культурні витвори. В такому розумінні герменевтика постає вже як методологія гуманітарних наук, передбачаючи, що вона є не тільки загальною теорією розуміння текстів, а й усіх проявів життя. Л. Врубель, аналізуючи праці В. Дільтея, підкреслює, що мислитель "покладав найбільшу увагу на тексти, тобто письмові джерела, й це було наслідком припущення, що внутрішній світ людини саме в мові ("літературні памятки") виражаються найповніше. Розуміння мало на меті виявлення значення досліджуваного (інтерпретованого) вираження життя (витвору)разом з окресленням його ролі у рамках даної епохи, культурного чи суспільного контексту. […] Тим самим переживання, які було пропущено крізь мовну сітку і які набували зовнішнього виразу, є інтерсубєктивно доступними у вигляді, скажімо, літературних творів, і можуть у такий спосіб дослідникові, екзегету явити якусь рису життя їхнього автора. Поезія є вираженням переживань поета - ось формула Дільтея" [1, с. 79].
Важливим для В. Дільтея був зв'язок між процесом інтерпретації людського витвору (тобто чиєїсь психічної структури) та їх оцінюванням. Дослідник не спиймав позитивістської моделі обєктивної науки, адже у гуманіністиці не можливе розуміння без оцінювання тому, що основою розуміння і є оцінка того, що є важливим для сприйняття людських витворів. Виходячи з таких міркувань філософа, польський дослідник резюмує, що "характерним теоретичним вирішенням(яке повязане, зокрема, з проблемою оцінювання, невіддільного від міркування), особливо в контексті літературознавчих досліджень другої половини ХХ століття, було значне обмеження ролі інтенції творця у процесі екзегези, пізнавання, тобто інтерпретації його твору" [1, с. 80].
Герменевтика ХХ століття визначається рядом імен: Мартін Гайдеггер, Еміль Штайгер, Поль Рікер, Джордж Штайнер, Джон Д. Капуто та інші, що сформували розвиток науки, котра визначала сферу проблем кожної чергової теоретичної парадигми, кожної нової методології гуманітаристики в новому часі.
Першу високу оцінку науково-методичного підходу С. Смаль- Стоцького в дослідженні та викладанні літератури знаходимо вже у листі І. Франка до М. Драгоманова від 7 грудня 1890 р., де той зазначає, що "…лекції обох сих професорів [С. Смаль-Стоцького та О. Калужняцького. - О.Г.] мені подобалися без порівняння ліпше, ніж лекції Огоновського, -- все видно більш європейський метод науковий."[23, т. 49; с. 261]. Саме цей факт бере до уваги М. Наєнко, зазнаючи, що, засвоївши традиції філологічного літературознавства від В. Ягича та С. Смаль-Стоцького, І Франко ще у 80-х роках ХІХ ст. торкався у своїх працях проблеми філологічної школи. З цього твердження виходить, що філологічний метод, яким С. Смаль-Стоцький послуговувався при аналізі художніх творів і котрий найкраще репрезентований в інтерпретаціях творів Т. Шевченка, широко застосовувався ним ще від початку його науково-викладацької діяльності в Чернівецькому університеті. Це підтверджує також у своїх спогадах В. Сімович, котрий навчався там упродовж 1899-1903 років. Згадуючи семінарські заняття зимового семестру 1901-1902 років, він зазначав, що "інтерпретації наші були наскрізь філологічні" [11, с. 662]. Але якщо ми проаналізуємо публікації С. Смаль-Стоцького на шпальтах газет "Буковина", "Зоря", "Діло", "Шкільна часопись", "Правда", присвячені Ю. Федьковичу, С. Воробкевичу, І. Котлеревському, то не знайдемо там чітко виражених ознак філологічного методу. І це повязано з тим, що професор у таких працях, як "Відчит про значення Осипа Федьковича ", "Котляревський і його "Енеїда", "Чим єсть для нас Котляревський?", чи першими публікаціями до роковин Т. Шевченка не ставив за мету досягнути наукового аналізу. Ці статті були його промовами на урочистих зібраннях, приурочених до ювілейних дат, і призначалися для широкого кола слухачів, а згодом - і читачів. Зважаючи на те, що С. Смаль-Стоцький у той час вів дуже активне громадське життя, він не мав змоги повністю віддатися науці. За це його критикував І. Франко у листі до Драгоманова (мова йшла про те, хто б міг очолити кафедру української літератури у Львові по смерті О. Огоновського), зазначивши, що єдиний, хто б міг,- це С. Смаль-Стоцький, але він останнім часом займається більше політикою, ніж наукою. ("Одинокий русин, про котрого могла б бути мова - Стоцький" [23, т. 49,с. 381]). Докір, кинутий І. Франком, був небезпідставним, щоправда, критикувати професора за те, що він, закинувши науку, віддався цілком політиці, буде також не зовсім коректно. Достатньо лише згадати тогочасну ситуацію, що склалася в національно-культурному просторі Буковини, а якщо точніше, то майже повну її відсутність, або хоча б той факт, що ще в 1901-1902 роках у професора було лише чотири слухачі (Платон Лушпинський, Богдан Левицький, Микола Харжевський і Василь Сімович), то цілком зрозуміло стане, чому професор займався політикою, чому всі свята проводив серед селян, і чому його тогочасні публікації такі емоційно забарвлені й нагадують більше агітаційні виступи, ніж наукові роботи. Цього дидактичного моменту в своїх працях С. Смаль-Стоцький вже не позбудеться до кінця життя.
Для зясування поставлених перед нами завдань ми умовно розділимо доробок ученого на дві частини. До першої ми зарахуємо статті-виступи, літературно-історичні праці, спомини, передмови тощо, а до другої - власне літературознавчі праці, що вирізняються суто науково-методологічним підходом.
До статей, що, на нашу думку, належить до першої групи, ми віднесемо такі: "Відчит про значення Осипа Федьковича", "Відчит в річницю 25-літньої діяльності Осипа Федьковича", "Сидор Воробкевич", "Образок духовного розвитку руського народу і єго основа", "Літературне товариство "Руська бесіда"; "Буковинська Русь", "Котляревський і його "Енеїда", "Чим єсть для нас І. Котляревський?", "Тарас, Маркіян, Юрій", "Діди, батьки і внуки у Шевченка", "Ідеї Шевченкової творчості", " Обовязки українського народу супроти Шевченка", "Т. Шевченко - співець самостійної України", "Чому Т. Шевченка називаємо генієм України", "Читаннє Шевченкових поезій", "Характеристика літературної діяльності Івана Франка", "Дорогі Земляки", "Франко і українська літературна мова", "В Шевченкові роковини".
До власне літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького зараховуємо такі його праці: "Чигирин ", " Великий льох", " Чого мені тяжко, чого мені нудно…", "Бували войни й військовії свари", " Шевченкова етика", "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Концепція Шевченкової поеми "Сон", "Шевченкове " Посланіє", " Шевченкові " Думи".
Варто зазначити також, що окремо стоїть теоретична праця С. Смаль-Стоцького "Ритміка Шевченкової поезії". Також потрібно зауважити, що поза нашою спеціальною увагою з відомих нам праць залишилися такі: "Шевченкова містерія", "Тарас Шевченко", "Останній рік Шевченкової поетичної творчості", а також неопубліковані рукописи академіка, що зберігаються в бібліотеках та архівах Чехії та США.
У системі наукових пошуків професора національний підхід був основним критерієм при аналізі українського літературного процесу. Це основна риса літературознавчих досліджень ученого, і саме вона має в першу чергу братися до уваги при аналізі його спадщини. Проводячи дослідження, С. Смаль-Стоцький використовував нерідко і такі наукові методи, як соціологічний, естетичний, психологічний, компаративний.
Останній з них дослідник застосовує, аналізуючи такі твори,як, "Чигирине, Чигирине…", "Великий льох", "Чого мені тяжко, чого мені нудно…", "Шевченкова етика", "Концепція Шевченкової поеми "Сон", "Шевченкове "Посланіє".
Для підкреслення мотиву занепалого морального стану сучасної поетові України, вираженого в поезії " Чигирин" (так дослідник називає вірш "Чигрине, Чигрине…"), він робить порівняння з пізнішими творами Т. Шевченка: "Во Іудеї…", " Осії. Глава XIV" [19, с 74].
Аналіз образів трьох душ з містерії " Великий льох", де вони не можуть потрапити до раю і знайти спокій по смерті, в інтерпретації С. Смаль-Стоцького пов'язаний з тим, що вони караються за свідомі й несвідомі гріхи стосовно України. Такий висновок учений підтверджує прикладом з поезії "За байраком байрак…", де душі козаків-братовбивців не приймає земля, що відповідає етиці українського народу й відображається в нашому фольклорі [14, с. 86].
Стаття "Чого серце плаче, ридає, кричить" повністю ґрунтується на компаративістичному методі. Для зясування "серцової хвороби" поета професор наводить порівняння з "Тризни", "Чигрине, Чигрине…", "Пустики", "Невольника" та "Трьох літ". Нового тлумачення зазнає також образ всесвітнього царя волі зі "Сну", який закутий разом із злочинцями. "Цар всесвітній, цар волі! Цар, штемпом увінчаний!" Шляхом порівнянням з образами творів " Якби ви знали паничі", "Неофіти", "Марія" вчений веде його до образу Христа, або до персоніфікації " самої всесвітньої ідеї правди й волі або самого духу істини" [18, с. 180]. Завдяки компаративістичному підходові інтерпретації цього образу С. Смаль-Стоцький є значно глибшою від традиційного трактування його як образу декабристів, що встановили радянським літературознавством. Ідею того, що всі перед Богом рівні й українське панство (еліта нації) повинно зрозуміти, що його покликання не в пануванні ("Не дуріте дітей ваших, що вони на світі на те тільки, щоб панувати!") ("Послання…"), дослідник підтверджує шляхом зіставлення з цитатами зі "Сон"- " усі на сім світі - і царята і старчата - Адамові діти!" та "Холодного яру"- "Дуріть дітей і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога" [22, с. 128].
Застосування психологічного методу простежується при аналізі поеми "Тризна", в якій " дуже тонко переводить поет на собі самому психоаналізу" [20, с. 105], та в посиленні на етнопсихолінгвістичну характеристику творчості Т. Шевченка О. Колессою.
Соціологічний метод у літературознавстві видається дуже суперечливими, адже він базується на розгляді твору як ідеологічної конструкції, зумовленої світоглядом якогось класу суспільства чи економічної структури, що, безперечно, не є обєктивним поглядом. Соціологічний метод у трактуванні В. Перетца - це публіцистичний, а він зараховувався вченим до субєктивних. Сильна привязка С. Смаль-Стоцького до ідеологічних засад націоналізму, безперечно, відображала інтереси його ідейних побратимів, що призводило до однобокого погляду на творчість Т. Шевченка, світогляд якого, як відомо, вирізнявся наскрізною амбівалентністю, яку В. Пахаренко визначає як одну з провідних рис художнього мислення поета [10, с. 70]. У більшості досліджень академіка на перше місце виходить національний аспект, а інші - релігійний, морально-етичний, соціальний, естетичний - розглядаються досить стисло, іноді навіть поверхнево.
Естетичний метод передбачає поцінування художніх творів відповідно до певних канонів, притаманних тій чи іншій епосі. Застосовувався він С. Смаль-Стоцьким при аналізі ранніх творів Т. Шевченка, що характеризується романтичним світоглядом поета. Дослідник вважав, що це лише данина часові й унаслідок цього помітно абсолютизував ідейну, змістову грань творів.
Отже, як бачимо, серед методів, застосованих академіком, що можуть бути зараховані філологічною школою чи то до субєктивних, чи то до обєктивних не така вже й велика кількість, та й зі згадуваних учений найчастіше послуговувався компаративним і соціологічним. Застосування якого одного наукового підходу в дослідженні Шевченкового генія не передбачало повного його розуміння - це лише різносторонні погляди, які шляхом поєднання мали дати ширшу картину для тлумачення Шевченкового тексту, завдяки пізнанню якого можна дослідити концепцію творчості поета. Тому не варто зараховувати С. Смаль-Стоцького виключно до філологічної школи, навіть попри те, що сам він так вважав.
Такі міркування дають нам підстави зараховувати літературознавчі студії академіка як до філологічних, так і до герменевтичних, адже шевченкознавчі студії вченого становлять цілісну структуру, що чітко простежується формулою герменевтичного кола: розуміння може прийти тільки через інтерпретацію, а для того, що проінтерпретувати потрібно зрозуміти. Інтерпретація текстів поета мала довести читачам націоналістичний світогляд поета. Такий висновок дослідника підмітив ще Є. Маланюк: " В його завзятій боротьбі за справжнього Шевченка […] дається напрям до великої правди: розуміння творчості Шевченка і висвітлення його особистості можливі лише за національного підходу до національного поета" [7, с. 124].
Отже, підсумовуючи, можна з певністю твердити, що самовіддану працю академіка С. Смаль-Стоцького цілком заслужено називають філологічним подвигом, але щоб повністю усвідомити роль і значення цього подвижника, потрібно дослідити не тільки його громадсько-політичну діяльність, що зробили В. Даниленко та О. Добржанський, чи літературознавчі студії, спробу дослідження яких робимо ми, а слід ще вивчити й проаналізувати мовознавчі праці академіка. Тільки після такого ряду досліджень, присвячених видатному вченому та його учням, можна буде остаточно усвідомити місце, роль та значення його внеску в україністику. Ми ж на підставі наших досліджень доходимо висновку, що вже нині варто говорити про школу інтерпретації С. Смаль-Стоцького, принаймі в шевченкознавстві. Адже, послуговуючись компаративними, психологічним, соціологічним, естетичним методами філологічної школи, запроваджуючи герменевтичні засади в наукові дослідження, С. Смаль-Стоцький виховав цілий ряд послідовників свого методу дослідження тексту, що виразно простежується в працях найвідоміших його учнів - Василя Сімовича, Омеляна Цісика, Миколи Навроцького, Дмитра Цибушника, Миколи Равлюка, Луки Луціва, Миколи Гнатишака.
Висновок
Кінець ХІХ - перші десятиріччя ХХ століття ознаменовано в українській літературі появою багатьох знакових для неї постатей: І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Єфремов, М. Євшан та інші. До активних творців української наукової гуманітарної думки цього періоду належить і С. Смаль-Стоцький.
Праці вченого 80-х-90-х років ХІХ ст. повязані в основному з дослідженням постатей і явищ буковинського літературного процесу. Насамперед це була творчість Ю. Федьковича та С. Воробкевича. У звязку з тим, що статті про них виросли з промов, виголошених на ювілейних урочистостях, присвячених цим письменникам, вони позначені публіцистичністю у викладі. Та, попри це, вони не позбавлені науковості у висвітленні фактів біографії й творчості.
Літературознавчі пошуки вченого повязані також з культурно-історичною працею "Буковинська Русь", котра стала першим подібним дослідженням не тільки для Буковини, а й для Галичини, книга мала сильні й слабкі сторони, що відзначав у рецензії на цю книгу І. Франко. Не зважаючи на деякі недоліки дослідження, треба визнати, що літературознавчий розділ цієї праці став першим науковим дослідженням розвитку української літератури на Буковині, а С. Смаль-Стоцький - першим літературознавцем краю, адже саме він відкрив таких буковинських поетів, як Г. Продан, В. Ферлеєвич, В. Продан, М. Коморошан. Своїм ґрунтовним дослідженням учений спонукав до роботи багатьох українських літературознавців. Досить пригадати той факт, що згадуване дослідження ученого до сьогодні залишається чи не єдиною працею про дофедьковичівську українську літературу на Буковині.
Літературознавчі інтереси вченого 10-х-20-х років ХХ ст. повязані насамперед з творчістю І. Франка та О. Кобилянської. Дослідження творчості першого знайшло своє відображення у працях С. Смаль-Стоцького "Характеристика літературної діяльності Івана Франка" (1913) та "Франко і українська літературна мова" (1926). Визначальною рисою першого дослідження є те, що, на відміну від С. Єфремова та М. Євшана, С. Смаль-Стоцький на чільне місце у творчості І. Франка ставить світоглядно-філософські поеми "Іван Вишенський", "Смерть Каїна", "Похорон", "Поєдинок" і "Мойсей", які учений сприймає як цикл, для нього вони становлять єдину концептуальну цілісність. У другій праці вчений на матеріалі однієї поеми (його улюбленої) "Іван Вишенський" проаналізував величезний внесок І. Франка у розвиток української літературної мови. За дослідженням академіка, тільки завдяки цьому одному творові Словник Бориса Грінченка треба поповнити на 178 слів, де найбільша частина належить до незареєстрованого словотвору або до словотвору самого І. Франка.
Творчість О. Кобилянської знайшла оцінку дослідника в статті "Дорогі земляки!". Відзначивши особливість поглядів письменниці на проблему емансипації, що якісно вирізняється від звичайної боротьби за свої права, С. Смаль-Стоцький окреслив кілька визначальних рис для розуміння персонажів та образів повісті "Земля".
Розмірковуючи про взаємини селянина й землі, дослідник доходить висновку, що між ними існує якийсь містичний зв'язок. На його думку, сам патріархальний побут і господарство українського селянина сприяли виробленню культу землі. Він знайшов вираження в усній народній творчості та звичаях і обрядах, пов'язаних з річним господарським циклом, громадським та родинним життям. Такі міркування вченого значно випередили дослідження сучасних йому науковців.
У своїх спостереженнях Смаль-Стоцький помічає й те, що духовний світ героїв "Землі" Ольги Кобилянської має водночас реальну і містичну основу. Отже, є підстави говорити, що саме С. Смаль-Стоцький уперше кваліфікує Землю як дійового персонажа твору; фіксує поєднання в повісті рис містицизму, дохристиянських вірувань, ворожбитства та віри у Бога, а також відзначає оптимізм у закінченні твору.
Стаття "Дорогі земляки!" стала продовженням довголітніх взаємин видатного літературознавця з великою письменницею. Ці взаємини не завжди були безхмарними. В комуністичні часи випиналися негативні моменти в них. Зокрема, ті, докоряв С. Смаль-Стоцькому за „український буржуазний націоналізм", любили смакувати таким місцем з листа О. Кобилянської до Д. Лукіяновича від 1 лютого 1900 р.: "Впрочім, признамся Вам, він [С. Смаль-Стоцький. - О. Г.] мені не симпатичний, і я не люблю з ним говорити, взагалі die ganze Sippe in D-r Petrowiczgasse [вся кліка на вулиці Петровича] мені не симпатичне, почавши від самого редактора і його часописі, аж геть-геть і т.д." І вже зовсім забували вони висловлювання О. Кобилянської з листа до С. Смаль-Стоцького від 2 лютого 1922 р., де вона захоплювалася його громадсько-політичною та культурно-просвітницькою діяльністю: "Працюйте, дорогий пане доктор, працюйте з-помежи камінного граду не дорослих Вашій щирості для нашого народу одиниць. Колись пізнаються на Вашій праці… Колись - і піде кривавий окрик за Вами, бо всій нашій бідній ще, темнотою побитій народності і Ваше імя, і Ваша праця останеться між пануючими брудами - білим монументом" Основні ж наукові пошуки С. Смаль-Стоцького стосуються творчості Т. Шевченка. Саме їм присвятив учений більшу частину свого життя, починаючи від університетських студій та ювілейних статей-виступів у Чернівцях і закінчуючи глибокими науковими розвідками в Празі.
Не все в дослідженнях творчості Т. Шевченка мало слушність. Так, не погоджуючись із критиками Шевченкового вірша, що докоряли поетові за недосконалість форми, дослідник сам пішов хибним шляхом. Ритмомелодійна теорія віршування Т. Шевченка, що зародилася на семінарських заняттях професора С. Смаль-Стоцького в Чернівецькому університеті й розвивалась ученим у подальших його працях, зазнала критики. Дослідження ритмічної будови вірша поета відомими українськими літературознавцями Б. Якубським, Ф. Колессою, М. Рильським, Г. Сидоренко, Н. Чаматою, І. Качуровським, Н. Костенко та іншими довели безпідставність теорії вченого, котрий уперто не хотів помічати ямбічний вірш у Шевченковій поезії, зараховуючи його просто до колядкового. Але незаперечною є думка вченого, що в основі віршування Т. Шевченка лежить ритмомелодика народного вірша. Аналізуючи віршознавчу теорію С. Смаль-Стоцького, потрібно враховувати й те, на якому рівні перебували в той час наукові дослідження, зокрема й шевченкознавчі, а висунутою гіпотезою, хоч і помилковою, вчений спонукав до дискусії та вироблення правильного погляду на метричну систему Шевченкового вірша.
Наукові розвідки С. Смаль-Стоцького, повязані з аналізом конкретних творів Т. Шевченка, позначені глибоким розумінням тексту, хоча й не завжди вчений враховує яскраво виражений амбівалентний характер творчості поета.
Дослідник одним із перших відкинув усталену думку про те, що рання творчість Т. Шевченка виключно романтична. С. Смаль-Стоцький аргументовано доводить, що поет, хоч і пише у стильовій манері своєї доби, та з перших його творів чітко простежується критичний погляд на жахливе становище українського народу.
Найважливішою ознакою шевченкознавчих студій С. Смаль-Стоцького є те, що він першим у вітчизняному літературознавстві, починаючи ще від університетського семінару, постійно доводив, що вся творчість поета, від початку і до кінця, характеризується яскраво вираженими державницькими позиціями і настановами.
Працюючи в Чернівецькому університеті, а згодом у Празі, він виробив власну методу дослідження літературного тексту. Наукові пошуки вченого, присвячені творчості Ю. Федьковича, С. Воробкевича, В. Стефаника, О. Кобилянської та перші шевченкознавчі студії характеризуються значним впливом старої культурно-історичної школи. Мова цих праць відзначається, з одного боку, складними синтаксичними конструкціями, а з другого - багата на образні порівняння, що було характерним для барокової літератури.
Продовжуючи наукові пошуки, С. Смаль-Стоцький поступово відходить від старої культурно-історичної школи й застосовує у своїх дослідженнях методи школи філологічної. Послуговуючись компаративним, психологічним, соціологічним, естетичним методами згадуваної школи, вчений тлумачить Шевченкові тексти. Такий науковий підхід до інтерпретації художнього тексту характеризує його як одного з перших українських герменевтів.
Загалом же проведений аналіз наукових і науково-популярних праць С. Смаль-Стоцького засвідчує, що він був не тільки визначним мовознавцем, як майже виключно характеризують його, а й першорядним літературознавцем, одним з чільних представників української науки про літературу кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.
Список використаної літератури
1.Врубель Л. Герменевтика / Врубель Л. // Література. Теорія. Методологія. К.: Києво-Могилянська академія, 2006. - 541 с.
.Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці / Гарасим Я. - Львів ,1999. - 143 с.
.Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч / Гнатюк М. - Львів,2002. - 207 с.
.Дмитро Чижевський і світова славістика: Редактори Р. Мних, Є. Пшеничний. / Зб. наук. праць. - Т.1. - Дрогобич: Коло, 2003. - 446 с.
.Літературознавча енциклопедія: У 2 т. Автор-укладач Ковалів Ю.М. - К.: Академія, 2007.
.Луців Л. Спогади про академіка Степана Смаль-Стоцького /Луців Л. // Записки НТШ. На пошану сторіччя народин Степана Смаль-Стоцького. Збірник філологічної секції. Том 172. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1960. - С. 19-27.
.Маланюк Є. Ранній Шевченко / Маланюк Є. // Книга спостережень. К., 1997. - С. 124.
.Наєнко М. Історія українського літературознавства / Наєнко М. - К.: Академія, 2001. - 357 с.
.Огоновський О. Історія літератури руської / Огоновський О. - Львів, 1889. - Ч. 2. - 352 с.
.Пахаренко В. Незбагнений апостол / Пахаренко В. - Черкаси: Брама, 1999-292 с.
.Сімович В. [Передмова до поеми "Великий льох"] // Сімович В. Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги - ХХІ. - 2005. - Т. 2. - С. 39-47.
.Сімович В. Степан Смаль-Стоцький як педагог і педагогічний діяч // Сімович В. Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005.-Т. 2. - С. 725-741.
.Сімович В. Учора й завтра Буковини // Сімович В.Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги - ХХІ,2005. - Т. 2 - С. 615-618.
.Смаль-Стоцький С. Великий Льох / Смаль-Стоцький С. // Літературно-науковий вісник. - Львів, 1927. - Кн. УІ.-С. 137-148.
.Смаль-Стоцький С. Відчит про значення Осипа Федьковича / Смаль-Стоцького С. // шкільна Часопись. - 1886. №13-14.
.Смаль-Стоцький С. Достойно єсть. Олександр Мишуга. Мистець і людина / Смаль-Стоцький С. - Львів 1938. - С. 125-128.
.Смаль-Стоцький С. Іван Підкова // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси:Брама, 2003.- С. 46-58.
.Смаль-Стоцький С. Концепції Шевченкової поеми "Сон" і її мистецьке переведення // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси:Брама, 2003. - С. 173-193.
.Смаль-Стоцький С. Чигрин // Смаль- Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси: Брама,2003. - С. 68-83.
.Смаль-Стоцький С. Чого серце плаче, ридає, кричить // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси: Брама, 2003. - С. 95-106.
.Смаль-Стоцький С. Шевченкова етика // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси: Брама, 2003. - С. 160-173.
.Смаль-Стоцький С. Шевченкове "Посланіє" // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси:Брама, 2003. - С. 106-146.
.Франко І. Зібр. творів:У 50 т. - К.: Наук. думка, 1976-1986.
.Шевчук В. "Енеїда" Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська Література ХVI-ХVIII століть: У 2 кн. Кн. 2: Розвинене бароко. Пізнє бароко. - К.: Либідь, 2005. - 728 с.