Жанрово-композиційна природа та система образів у творі 'Романи Куліша' В. Петрова

  • Вид работы:
    Дипломная (ВКР)
  • Предмет:
    Литература
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    84,51 Кб
  • Опубликовано:
    2015-03-18
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Жанрово-композиційна природа та система образів у творі 'Романи Куліша' В. Петрова

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В.ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

.1 Синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману

.2 Функції цитат у творі В.Петрова «Романи Куліша»

.3 Композиційна організації тексту

РОЗДІЛ 3. ОБРАЗНА СИСТЕМА РОМАНУ-БІОГРАФІЇ В. ПЕТРОВА

.1 Особливості творення образу П. Куліша

.2 Жіночі образи у романі

.3 Постать автора у тексті

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Віктора Петрова вважають першим українським письменником, який звернувся до жанру художньої біографії. Одним із багатьох, чий життєпис дослідив В. Петров, був Пантелеймон Куліш, талановитий митець, до якого В. Петров ставився зі значним пієтетом - саме це дало змогу письменнику заповнити лакуни художньої біографії своїми власними думками та переконаннями. Подібно до П. Куліша, В.Петров теж схильний до вживання багатьох псевдонімів, масок та містифікацій, що мали б приховати його справжнє «Я» від читачів. Художні біографії В. Петрова однаково розкривають духовний світ і зображених ним митців, і його самого.

Актуальність дослідження полягає в тому, що «Романи Куліша» В. Петрова є важливою складовою літературного процесу доби «українського відродження» і являє собою перспективний матеріал для літературознавчих студій насамперед і огляду його місця в системі явищ художньої культури 30-х років XX ст.

Доцільність створення комплексної праці, спрямованої на вивчення тексту «Романи Куліша» в контексті українського культурного життя 30-х років, пояснюється тим, що в українському літературознавстві цей роман розглядався у звязку з іншими текстами В. Петрова для змалювання загальної картини його творчості. Проте окремого дослідження присвяченого лише цьому романові, що показує синтез біографічних та інтелектуальних компонентів у тексті, композиційну організацію тексту, аналізує образ П. Куліша у баченні автора, ще не існує.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні твору «Романи Куліша» В. Петрова, осмисленні й детальному аналізі жанрово-композиційної природи та системи образів.

Відповідно до мети висунуто такі завдання:

) зясувати значення роману-біографії у контексті критичних та дослідницьких матеріалів;

) визначити синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману;

) розкрити функціонування цитат у тексті;

) охарактеризувати особливості творення образу П.Куліша;

) проаналізувати жіночі образів у романі;

) розглянути постать автора у тексті.

Обєктом дослідження є твір «Романи Куліша» та статті В.Петрова про видатних людей української літератури.

Предметом роботи є роман-біографія з рисами інтелектуального роману, що творить ідейний спектр образу Пантелеймона Куліша.

Мета і предмет роботи обумовили вибір методів дослідження.

Біографічний метод використовується для зясування дослідження В.Петровим життя та творчості Пантелеймона Куліша.

Культурно-історичний метод застосовується при введенні досліджуваного твору у культурний, літературний та історичний контекст і описові особливостей його засвоєння письменником у романі.

Філологічний метод використовується при виділенні інтелектуальних компонентів тексту та визначені принципів творення образів.

Інтертекстуальний та міфологічний методи сприяють увиразненню смислових акцентів, розставлених у творі, а також дозволяють простежити особливості стилю досліджуваного роману.

Творчість В. Петрова досліджували Ю. Шерех, В. Агеєва, Ю. Загоруйко, О. Черненко, С. Павличко, В. Андрєєв, Т. Белімова, О. Боярчук, К. Рубан, М. Гірняк та інші, звертаючи увагу на різні її аспекти.

Юрій Шевельов написав вагому статтю «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» 1984 року. Головна думка цієї розвідки у тому, що В. Петров є частиною гуртка неокласиків. Стаття вражає як своєю інформативністю, енциклопедичними знаннями української та західноєвропейських літератур, так і глибинним аналізом біографії та творчості В.Петрова. Досліджуючи манеру письма В. Петрова, Ю. Шевельов вказав на його схильність до парадоксу та іронізування. Дослідник згадав єхидні зауваги письменника з приводу Кулішевого порівнювання себе з Прометеєм, процитував опис портретів Куліша з розділу «Марко Вовчок» та інші. На кількох показових прикладах із романізованих біографій Ю. Шевельов продемонстрував також авторські переходи від іронії до гротеску.

Юлія Загоруйко у статті «Віктор Петров», стверджує, що на відміну від Mopya та Цвейга, в романізованих біографіях Віктора Петрова автобіографізм позначився мінімально. У своїй роботі ми намагалися спростувати цю думку. Зіставляючи його тексти, дуже часто бачимо вельми характерні для письменника самоповтори, рішучість поборювати певні літературні чи наукові норми і по кілька разів прописувати важливі насамперед для себе моменти, в яких саме і проступає автобіографізм чи спроби самоінтерпретації.

У першій розвідці про В. Петрова - «На зворотному боці автентичності: Культурософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946 - 1948)» - С. Павличко зосередилась на вивченні його філософських, історіософських та історико-літературних статей. Вона визначила проблематику, яка цікавила автора, вказала на стиль та на основні способи його соціального позиціонування. Наскрізною думкою розвідки стала ігрова концепція реалізації автора, яку дослідниця вивела як із його схильності підписуватися різними прізвищами під працями різного спрямування (Петров - під теоретичними, історико-літературними статтями, Домонтович - під художньою прозою, Бер - під філософськими, історіософськими та культурологічними розвідками), так і способів демонстрації поглядів на певні життєві ситуації.

Найобємнішим дослідження життя та творчості В. Петрова стала книга В. Агеєвої «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Дослідниця намагалася зясувати численні загадки біографії та творчості письменника. Основною причиною зацікавлення В. Петрови жанром романізованої біографії авторка назвала можливість поєднання елементів наукового та художнього дискурсів. Аналізуючи власне романи-біографії, В. Агеєва відзначила інтерес автора до переломних, кризових історичних періодів, до складних, роздвоєних, непересічних особистостей, до тих хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть.

В останнє десятиліття спостерігаємо збільшення зацікавлення постаттю В. Петрова, його загадковою біографією та неповторною творчістю.

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В.ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

Постать В. Петров варто розглядати як письменника, що вводить в українську літературу такий жанр як романізована біографія. Залежно від політичних обставин його творчість трактували по-різному. Доцільним буде аналіз попередніх досліджень, що безпосередньо стосуються роману-біографії у доробку автора.

До аналізу «Романів Куліша» зверталося досить невелика кількість дослідників. Дослідження романізованої біографії можна поділити на чотири етапи.

Перший етап 30-70-ті роки. Після публікації кількох частин ««Романів Куліша» в журналах «Життя і революція» та «Авангард-альманах» 1930 року, та після видання твору окремою книгою в тогочасній періодиці вийшло друком кілька рецензій.

Другий етап розпочинається у 80-х роках, після перевидання нью-йоркським видавництвом «Сучасність» роману-біографії зявилася стаття Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» [85]

Третій етап. У 90-х роках, після публікації «Романів Куліша» у журналі «Вітчизна» [62; 63; 64] та після кількох перевидань роману у повному обсязі зявилися дослідження, присвячені цьому роману.

Четвертий етап. З початку 2000-го року зявляться кілька перевидань творів В. Петрова. Друком виходить низка ґрунтовних досліджень життя та творчості автора, серед яких приділено увагу й «Романам Куліша»

Для першого етапу характерними є досить негативні відгуки про текст «Романів Куліша». Рецензент, приховавши своє прізвище, підписавшись Леонідом (Ю. Шевельов припустив, що автором рецензії міг бути Л. Чернець), засуджує Віктора Петрова за змалювання особистого життя П. Куліша, його закоханостей. Говорить, що пишучи про життя видатної особистості варто було б звернути увагу на класову природу письменника, заперечити ідеалізацію, національну романтику. Але рецензент відзначив, що інколи В. Петров намагався окреслити постать П. Куліша у широкому плані. А зацікавленням до «пікантних» фактів життя П. Куліша пояснює цікавістю до них міщансько-непманських соціальних груп, які є читачами Віктора Петрова.

Таку критику дуже просто пояснити історичним часом (30-ті роки ХХ ст.), вимогою та настановами комуністичної партії.

У 40-х роках іншу думку висловили І. Костецький та Ю. Шевельов, які особисто були знайомі з В.Петровим. І.Костецький відзначив схильність В.Петрова до осмислення актуальних проблем часу та наголосив, що запити нової інтелігенції 20-х років істотно відрізнялися від тих, які були раніше.

Схожої думки про узгодженість проблематики творів В. Петрова з вимогами часу дотримувався і Ю. Шевельов. Він назвав його «послідовним, органічним європеїстом», якому властиве абстрактне мислення та «раціоналістично-хірургічний стиль» [86, с. 176]. Критик охарактеризував основний творчий принцип В.Петрова як пошуково-пізнавальний, дослідницький, тобто такий, що змушував автора цікавитися не деталями побуту чи середовища, не героями чи темами, а ракурсом їх сприйняття. Однією з основних ознак стилю В. Петрова Ю.Шевельов назвав очевидну та приховану іронію.

Після викрадення В. Петрова у Мюнхені зявилася ще одна стаття Ю. Шевельова у журналі «Україна», що видавався українськими емігрантами у Парижі. Редакційний колектив «України», автор спогадів «Віктор Петров, як я його бачив» та З. Кузеля, який у листі до редакції розповів про долю матеріалів В. Петрова, знайдених у його квартирі, на той час вважали, що письменник загинув, тому запропонували широкому колу читачів загальний огляд його наукових праць та художніх творів. На романах-біографіях акцент не робився. Їх Ю. Шевельов згадав лише для того, щоб змалювати загальну картину літературної практики В. Петрова, що характеризувалася увагою до біографічних відомостей відомих постатей та переосмислення чужих думок про них із метою творення узагальнених образів доби.

У 60-х роках до вивчення творів В.Петрова літературознавці зверталися рідше, ніж у попередні десятиліття. Про романи «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» неприхильно відгукнувся М. Сиротюк, який зазначив, що «романні» теми в них не знайшли «свого художнього повноцінного висвітлення» [74, с. 89]. У книзі «Історико-біографічні твори з життя письменників» І. Ходорківський, подібно до М. Сиротюка, поставив романи-біографії В. Петрова в один ряд із творами, що мали незначну літературну вартість. Він визначив головного героя роману «Аліна й Костомаров» «…деморалізованим, з ущербною психікою» [81, с. 45], а персонажа першого плану з твору «Романи Куліша» - «…нещирою, нечесною, підлою людиною, що викликає тільки огиду» [81, с. 37]. Крім того, І. Ходорківський зауважив, що обидва твори були надуманими, побудованими на «…неперевірених джерелах, сумнівних фактах, анекдотах» [81, с. 69], а тому не є цінними ні ідейно, ні художньо.

Другий етап вивчення творчості В. Петрова пов'язаний, на нашу думку, з появою праці Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози», написаної у 1984 році й опублікованої у тритомнику В. Домонтовича, виданому 1988 року. До сьогодні ця стаття має значну цінність для дослідників творчості В. Петрова, вона неодноразово перевидавалася.

Одна з основних думок цієї розвідки полягає в наближенні В. Петрова до літературно-мистецького «гуртка неокласиків», порушення сталості «ґрона пятірного», представленого постатями М. Зерова, М. Рильського, П.Филиповича, О. Бургардта та М. Драй-Хмари. Проте у своєму аналізі Ю.Шевельов значно розширив коло проблематики, повязаної з неокласичним контекстом, - стаття вражає як своєю інформативністю, енциклопедичними знаннями української та західноєвропейських літератур, так і глибинним аналізом біографії та творчості В.Петрова.

Твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» дослідник не виокремлює із загального творчого доробку автора: він схильний аналізувати прозу письменника як єдине ідейно-художнє ціле, що має спільну основу. До її характерних ознак учений відніс «…характеристичну залежність від писемних джерел» » [85, с. 857], осмислення «…проблематики людини на зламі епох, людини, чиє життя визначає хід загальної історії, якої та людина не усвідомлює й не розуміє» » [85, с. 866], схильність автора відповідати на прочитане в формі «…як я писав би на цю тему на тому ж фактичному матеріялі» [85, с. 859]. Методику своєрідного «переписування», «літератури, що виростає з літератури» Ю. Шевельов простежив на матеріалі романів про Костомарова і Куліша. Саме в них, за його словами, «…белетрист використав здобутки науковця, наслідки розшуків в архівах» [85, с. 857].

Аналізуючи тематику великої прози письменника, дослідник висловив припущення, що В.Петрова найбільше хвилювала та ситуація, коли протягування й відштовхування визначали ціле життя двох людей. На думку вченого, подібні стосунки були головною темою «Романів Куліша», «Аліни й Костомарова», «Дівчинки з ведмедиком». У «Романах Куліша» дослідник побачив «…наполегливе впровадження ідеї залежності кохань Кулішевих не тільки від особистого характеру, а й від його доби» [85, с. 847].

Досліджуючи манеру письма В. Петрова, Ю. Шевельов вказав на його схильність до парадоксу та іронізування. Вчений згадав єхидні зауваги письменника з приводу Кулішевого порівнювання себе з Прометеєм, процитував опис портретів Куліша з розділу «Марко Вовчок» та інші. На кількох показових прикладах із романізованих біографій Ю. Шевельов продемонстрував також авторські переходи від іронії до гротеску. Проте цим аналізом творчої майстерності В. Петрова у статті не обмежився, оскільки окремо зупинився на мовній структурі творів, дослідив основні джерела їх мотивів.

Третій етап досліджень розпочинається з 1990 року. У збірнику, присвяченому «забутим іменам» 20-х років, редактори запропонували широкому колу читачів ознайомитися з мемуарами В. Петрова «Болотяна Лукроза» [32]. Перед основним текстом вони подали невелику передмову, в якій, зокрема, відзначили необхідність повернення письменника в історію української літератури. Паралельно із спробами «реабілітувати» письменника у 90-х роках публікувалися розвідки, які представляли окремі факти з його біографії, що значною мірою зумовили письменника «забуття». Серед них показовими можна вважати фрагменти із книги «Чорнорабочие» Г. Федорова [78]

Л.Новиченко аналізував романізовані біографії В. Петрова [57]. Він спростував твердження тих дослідників біографічної прози, які називали романи-біографії надуманими і побудованими на «плітках» та «анекдотах». Для «Романів Куліша», за його словами, властиві оголений вигляд документальної бази, рясна цитація, критичний аналіз джерел [57, с. 147]. Як і перших рецензентів романів-біографій, Л. Новиченка зацікавив кирило-мефодіївський контекст твору, і він висловив свою схвальну оцінку тому, як В. Петров обумовив ідеологію образу П. Куліша. Окрім цього, літературознавець висловив кілька цікавих міркувань про манеру оповіді В. Петрова. Романіст, на думку Д. Новиченка, виступив передовсім як аналітик, для якого будь-яка ідеалізація або «тактовний» обхід тіньових моментів у характері героїв виключалися. Відповідно до цього, В. Петров сам переймався «романтичним» духом своїх героїв, «педалював» і загострював певні психологічні контрасти чи невідповідності, які виносив на обговорення. «Концептуальність інколи змушує В. Петрова бути досить таки самовладним, - підкреслив автор статті, - будуючи психологічний тип, він часом по-своєму спрямовує - в той чи той бік - живі вияви індивідуального характеру» [57, с. 149].

Одразу у двох книгах В. Петрова, перевиданих у 1992 році, у жанрі передмови та післямови вийшла друком розвідка С. Білоконя «Довкола таємниці» [9], цілком присвячена біографії В. Петрова. Стаття містила чимало посилань на рідкісні документи, листи, газетні та журнальні публікації, спогади, архівні матеріали, друковані та недруковані інформаційні джерела. Загалом у ряді біографічних досліджень 90-х років про В. Петрова вона була чи не найбільш інформативною.

У 90-х роках творчість В. Петрова стала предметом вивчення Ю. Загоруйко, яка написала кілька розвідок про його прозу [34; 35; 36] та розділ в «Історії української літератури ХХ століття [37]. Ці статті відобразили зміст її кандидатської дисертації «Художня проза В. Петрова (В. Домонтовича)» - першого обємного дослідження творчості В. Петрова. У статті «Митець незвичайної долі» Ю. Загоруйко зупинилася на біографії В. Петрова, доповнивши вже опублікований фактаж спогадами У. Самчука. Дослідження художніх творів В. Петрова вона розпочала їх періодизацією і запропонувала проблемно-тематичний аналіз «Романів Куліша» та «Аліни й Костомарова». Услід за Л. Новиченком, який визначив жанр цих романів, спираючись на творчість західноєвропейських літераторів початку ХХ ст., авторка зосередила увагу на романізованих біографіях А. Моруа, С. Цвейга, Ю.Тинянова й специфікою жанру визнала синтез історизму та інтелектуалізму [34, с. 28]. За її словами, цей жанр дозволив В.Петрову своєрідно долучитися до літературної дискусії 1925-1928 років, оригінально сформулювавши свої погляди на те, яким шляхом має розвиватись українська література. «Петров невипадково звертається до попереднього століття, а саме до тогочасного символу національного відродження - Кирило-Мефодіївського братства. Його привабила споріднена тональність ХІХ і ХХ століть через властиві їм ідеї українства» [34, с. 29].

На матеріалі «Романів Куліша» вона простежила, яким чином в одному творі В. Петров реалізується як літературознавець, аналітик, філософ, психолог та художник. Узявши за основу приватне листування Куліша, В.Петров написав «повість-есе» про любовні історії Куліша в один із періодів його життя. При цьому автор ставив перед собою цілком конкретну мету - створити психологічний портрет відомого культурного діяча. «І не портрет «на тлі» чи «в колі», а портрет героя любовних романів, що неможливим є за межами Куліша-громадянина» [35, с. 6]. У своєму творі, на думку дослідниці, В. Петров виступив, як і його герой, роздвоєною особистістю. Він то засуджував свого персонажа, вдаючись до іронії та сарказму, то виправдовував, посилаючись на загальні особливості романтичного світовідчуття.

Відома канадська дослідниця української літератури, автор монографій «Михайло Коцюбинський - імпресіоніст» та «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника», О. Черненко-Рудницька 1993 року виступила на ІІ конгресі Міжнародної асоціації українознавців із доповіддю «Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича» [82].

Визначивши основні світоглядні орієнтири В. Петрова такими, що коливаються між «Заходом» та «Сходом» (раціоналізмом та ідеалізмом), дослідниця перейшла до аналізу їх конкретних проявів. Вона зясувала, що основною проблемою для письменника була проблема усвідомлення «…трагедії українського народу, який не зумів викристалізувати своєї власної національної та духовної самосвідомості» [82, с. 110]. Саме тому, на думку О. Черненко, у своїх творах В.Петров змальовує людей неврівноважених, без національної свідомості, без батьківщини, без ґрунту. Показовими героями, які представляли авторську оцінку «колективної психіки українського народу», дослідниця назвала головних персонажів романів «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша». Так, Костомаров для неї - неврівноважена людина, яка любить Україну і водночас ненавидить її, яка ставала на захист народу і водночас задихалася в атмосфері провінційної однобічності, радо виїжджала до Петербурга, а потім знов тікала в Україну, захоплювалася Західною Європою і знецінювала її. А Куліш для О. Черненко - особа, що ніяк не могла синтезувати в собі інтелектуальне мислення європейського Заходу з орієнтальною філософією Сходу.

У статті також висловлено міркування про стиль В. Петрова, який авторка, подібно до Ю. Шевельова, схильна трактувати як експресіоністичний. До показових моментів, які дали їй на це підстави, вона віднесла інтуїтивне сприйняття дійсності, превалювання «камінного стилю», дистанціювання від емоційності, багатоплощинність, гіперболізацію, ідеалізацію та схильність до символічної парадоксалізації [82, с. 111].

Особистість В.Петрова цікавила й літературознавця С. Павличко. У першій розвідці про В. Петрова дослідниця зосередилась на вивченні його філософських, історіософських та історико-літературних статей [Павличко С. На зворотному б.]. Вона визначила проблематику, яка цікавила автора, вказала на стиль та на основні способи його соціального позиціонування. Наскрізною думкою розвідки стала ігрова концепція реалізації автора, яку дослідниця вивела як із його схильності підписуватися різними прізвищами під працями різного спрямування (Петров - під теоретичними, історико-літературними статтями, Домонтович - під художньою прозою, Бер - під філософськими, історіософськими та культурологічними розвідками), так і способів демонстрації поглядів на певні життєві ситуації. Незважаючи на те, що авторка статті тут не дуже досліджувала романи-біографії (предметом її уваги був період другої половини 40-х років), вона виокремила основні риси літературної креатури автора, що послідовно виявилися у всій його творчості. З-поміж них - тема кризи традиційної маскулінності; послідовне, навіть агресивне, антинародництво; схильність зображати в різних творах образ «аскетичного, самотнього вченого»; здатність «не впадати ані в пафос, ані в месіанський екстаз» [59, с. 112].

У книзі «Дискурсом модернізму в українській літературі» С. Павличко розширила коло аналізованих текстів В. Петрова. Власне, вона була першою дослідницею модерністського дискурсу, яка відкрила постать В. Петрова для широкого кола читачів. Романи письменника, написані у 20-х роках, як і твори В. Підмогильного, С. Павличко віднесла до нового для української літератури типу інтелектуального роману, що був одночасно і психологічним. Його специфічними рисами вона визначила концептуальність, дискусійність, полемічність. І якщо В. Підмогильного вона назвала ерудованим самоуком, то характеристику В. Петрова вона витримала у протилежній тональності: учений, природно закорінений у знання й культуру, «людина розуму», інтелектуал, філософ. «Його твори нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це повязано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань» [58, с. 213].

Зацікавлення В. Петрова новим для української літератури жанром белетризованої біографії, було, за словами С. Павличко, частиною загального, властивого для неокласиків дискурсу демістифікації української літератури та її історії. Виявляючи тенденцію до переосмислення відомих осіб національного минулого, В. Петров, на думку дослідниці, скористався літературними трафаретами західноєвропейського зразка. Саме тому головного персонажа «Романів Куліша» вона побачила модерністським типом з кафкіанським настроєм: самотня людина, примхлива, схильна до нудьги, меланхолії, ізольованості, невдоволеності собою, відчаю, неврозу. Афоризм В. Петрова «Кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе» дав підставі С. Павличко стверджувати, що «…Костомаров і Куліш стали проекцією настрою самого Петрова, втіленням його літературних поглядів і концепцій» [58, с. 217]. А це, в свою чергу, підводило її до думки про існування улюбленої теми прозаїка - теми маски, подвійного життя, роздвоєння, розтроєння чи множинності особи. В. Петров, підкреслила вона, вивчав «…розщеплене, плинне «я» сучасної людини, прочитуючи життя своїх героїв з романтичної епохи в цілком новому стилі» [58, с. 219]. Серед основних філософських тез В. Петрова дослідниця виокремила ірраціональність, а саме - крах розуму й засадничу ірраціональність людини. З цією проблематикою вона повязала художній образ науковця, заявлений майже в кожному творі письменника й наділений переважно контрастними й несумісними характеристиками: людина книги, що ненавидить книжки, літератор, що пише про крах літератури тощо. Заслуговують уваги й ті міркування С. Павличко, які стосуються теми «Петров як шифратор». Розвиваючи її, авторка згадала передмову до «Романів Куліша» й назвала її «імітацією певного критичного дискурсу, яка має приховати істинні наміри автора» [58, с. 222], навела цитату з роману, в якій атестовано Куліша як шифратора і псевдонімного письменника, й підвела до думки про те, що «уся книжка Петрова про - тексти, які є шифрами, і про творче життя, в якому наміри і виконання ніяк не може збігтися» [58, с. 222]. Подібно до Ю. Загоруйко, дослідниця вважала, що роман про Куліша був нематеріалізованою частиною літературної дискусії 1925-1928 років, своєрідним вираженням думок автора з приводу порушених у дискусії питань, «химерною модерністичною грою» [58, с. 223]. Цю дискурсивність авторка побачила навіть у самій «двозначній» назві роману, в якій була закладена Кулішева подвійність: «…художній текст як любовна пригода й любовна пригода як художній текст» [58, с. 234].

«Романи Куліша» С. Павличко також схильна розглядати в контексті фрейдистського дискурсу 20-х років і ставити в один ряд із статтями психоаналітичного спрямування А. Халецького, В. Підмогильного та Є.Перліна. Хоч прямих посилань на З. Фройда в текстах В. Петрова вона не знайшла, проте відзначила виняткове зацікавлення автора психологією таких екстравагантних, ексцентричних типів письменників та вчених, біографія яких могла б дати безліч підстав для психоаналітичного дослідження. Уже тим, що В. Петров обрав тему приватного життя Куліша, за її словами, він реалізовувався як психоаналітик, оскільки за допомогою неї дослідив глибинні рівні психологічної організації своїх героїв. П. Куліша вона побачила людиною складного, багатого, контроверсійного духовного життя, меланхоліком, невротиком, іпохондриком. Цією особою, за її словами, В.Петров зацікавився не стільки як певною темою, скільки як типом, який, кохаючи жінку, любив свою уяву про неї, любив її просвіщати й хизуватися перед нею, любив контролювати її почуття тощо. Прозаїк, продовжувала міркування С. Павличко, змалював Куліша як егоїста й егоцентрика, який залишався таким навіть у «божевільному захопленні» Марком Вовчком.

Серед досліджень С. Павличко, присвячених В. Петров, заслуговує на увагу вступна стаття до видання його прози, здійсненого в Україні 1999 року. Розвідка «Роман як інтелектуальна провокація» [60] значною мірою суголосна вже згаданій праці дослідниці. Виражена в попередніх дослідженнях думка про мотивацію зацікавлень автора художньою літературою тут набула довершеного вигляду: «Петров був передовсім науковцем, який забавлявся літературою як екстравагантним хобі» [60, с. 5].

До показових ознак індивідуально-авторського стилю письменника, визначених у книзі «Дискурс модернізму в українській літературі», тут С. Павличко додала граничність та рафінованість мови; здатність уникати емоційної, як і будь-якої іншої надмірності; несентиментальність; самодеструктивну раціональність; схильність до змалювання екзистенційних станів тривоги, непевності; парадоксалізм; провокативність.

В. Агеєва продовжила свою дослідницьку діяльність творчості В.Петрова й видала книгу «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Ця праця - ґрунтовна розвідка про життя та творчість В. Петрова. Дослідниця намагалася зясувати численні загадки біографії письменника. Розглянула його діяльність в контексті неокласицизму та МУРу. Також проаналізувала відображення В. Петрова в його художніх текстах, віддзеркалення автора в своїх героя. Відзначила новий тип модерної жінки у творах В. Петрова. Стосовно романізованих біографій бачимо ті ж думки, викладені у попередній статті. Можна говорити, що ця книга В. Агеєвої є однією з найдетальніших та найінформативніших про В. Петрова.

У 2000 році в київському видавництві «Гелікон» вийшли друком три романи, оповідання, автобіографія та записник В. Петрова. Упорядником й автором цього проекту став Р. Корогодський. Він же подав до цього видання обємну статтю про В. Петрова «На межі… Ще один полонений доби Українського відродження» [43]. Розвідку Р.Корогодський побудував на рідкісних біографічних джерелах, спогадах, архівних матеріалах, друкованих статтях та листах В. Петрова до С. Зерової. Структурно вона складається з чотирьох частин. У першій частині науковець зупинився на біографії В. Петрова і привязав його художні та наукові тексти до біографічної канви. Про романи-біографії інформації знаходимо мало. На них Р. Корогодський поставив акцент, коли навів ряд прізвищ письменників, якими у 20-х цікавився В. Петров. За словами вченого, вивчаючи матеріал про Г. Сковороду, П. Куліша, М. Костомарова і М. Гоголя, В. Петров увійшов у такі інтимні глибини, що написав белетристичні книжки «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». «Таке піверотичне - в дусі часу - сприймання літературознавчого матеріалу багато давало для розуміння сутности цих діячів» [43, с. 457] - наголосив дослідник. У цьому ж розділі Р. Корогодський визначив основні риси індивідуально-авторського стилю В. Петрова, які, на його думку, споріднювали письменника з неокласиками: іронію, скептицизм, фаталізм, песимізм та відчуття відносності явищ життя. Твір «Романи Куліша» дослідник обрав також прикладом для протиставлення з книгою «Науково-політична діяльність А. Кримського», очевидно, написаною на замовлення, проте не надрукованою. Р. Корогодський, зокрема, зауважив показову невідповідність і навіть контрастування між цими двома текстами, написаними майже одночасно однією людиною. «Згадуючи блискучі психологічні занурення в природу людини, вміння препарувати листування з допомогою заглибленого аналізу особистих колізій, вчинків такого складного творця, як Куліш, раптом починаєш думати: а якщо Петров справжнє «соціальне замовлення» вирішив розіграти. Отака собі жорстока пародія, містифікація за законами, звичайно, доносительського жанру, та з чортячими колінцями, «жартами», підморгуваннями» [43, с. 464].

Другий розділ статті Р. Корогодського присвячений темі «розвідницько-невільницької» діяльності В. Петрова, тому романи-біографії тут навіть не згадуються, як і в третьому та четвертому розділах, у яких переважно відтворене життєвий шлях В.Петрова. Попри це, дослідник навів чимало аргументів для підтвердження думки про показову відповідність між літературним обличчям письменника, заявленим у його художніх творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту», історіософських етюдах та оповіданнях 40-х років, і реальним В. Петровим. Р. Корогодський дійшов висновку, що літературна іпостась автора, іроніста, песиміста, скептика, парадоксаліста, майстра розіграшу, нанесення до пори-часу невидимих «водяних» знаків, глибокого інтроверта й «речі в собі» була своєрідною проекцією власного «я» В.Петрова, проекцією долі, яку він «…прийняв, зціпивши зуби, як важкий вирок» [43, с. 506].

Удаючись до студіювання «поеми-дослідження» «На межі…» Р.Корогодського, О. Бурячківський зацікавився аналізом біографії та творчості В. Петрова. Проте, якщо Р. Корогодський зосередив увагу на описі «історії зовнішнього полону» письменника, то цей літературознавець пристав до думки про «полон внутрішній» [14, с. 133]. О. Бурячківський зауважив, що у творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту» В. Петров розвінчував романтичну концепцію світогляду, романтичні переконання, романтичні погляди та романтичну життєву поведінку. За словами дослідника, своїх героїв письменник прирік на життєвий крах за сповідування романтизму, за схиляння перед небаченим, нетутешнім, нездійсненим, оскільки йому була органічно чужою героїко-романтична поза, й не тільки поза, а власне героїзм, стихія боротьби, «краса змагання» [14, 134]. В.Петров, продовжив думку О. Бурячківський, був переконаний у своїй нездатності відверто опиратися, у своїй неспроможності зносити все задля поширення своєї ідеї, тому він обрав за взірець не Джордано Бруно, а Галілео Галілея. В.Петров, мовляв, вдався до «зовнішньої», позірної капітуляції перед більшовиками, НКВД. «Вони могли змусити виконувати його певні дії, але не могли примусити мислити за марксо-ленінсько-сталінським шаблонами. Він емігрував до центру свого єства й там однайшов собі сковородинівські «гавань» і «пристань» [14, с. 137], - підсумував О.Бурячківський.

У 2001 році вийшла друком також стаття «Знімання масок, або Лист у вічність» Р. Горбика [23]. Її автор, подібно до Ю. Шевельова, визначив ряд фактів впливу західноєвропейських літераторів, філософів та культурологів на творчість В. Петрова. Розглянувши його прозу в контексті світового модерністського дискурсу, представленого іменами Дж. Джойса, М. Пруста, Е. Паунда, Т. С. Еліота, Г. Аполлінера, Р. М. Рільке, Ф. Кафки, Е.Хемінгуея, Т. Манна, Ж.-П. Сартра та інших, Р. Горбик висловив кілька цікавих зауважень і про твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Зокрема, їх жанр він схарактеризував як типовий для естетики модернізму, оскільки його парадигма передбачала нове, оригінальне трактування певних відомих подій, прикладених до них авторських субєктивних ідей та вражень. Субєктивізм, яскраво виражений вплив індивідуальності автора на тексти, форму подачі, структурну організацію і трактування матеріалу Р. Горбик побачив саме тими ознаками жанру, які споріднювали твори В. Петрова з романізованими біографіями С. Цвейга, А. Моруа та Ю. Тинянова. А щодо останнього, то саме з його романом «Смерть Вазир-Мухтара» дослідник порівняв «Аліну й Костомарова» та «Романи Куліша» і вказав на схожість проблематики (залежність стилю поведінки від епохи) та на певну залежність добору теми-основи для літературного процесу кінця 20-х років. Автор статті зробив також висновки щодо значення романів-біографій В. Петрова для історії української літератури. Ці твори, за його словами, не були «…іконоподібними агіографіями», оскільки зображували діячів української культури «…живими людьми, нестандартними, непересічними, творчими, зі своїми проблемами, дивацтвами й вадами - хай, може, не завжди обґрунтовано, виправдано, але нестандартно, цікаво, з іронією і живою авторською думкою» [23, с. 143].

Інтерес до творчості В. Петрова у 2001-2002 роках, крім О.Бурячківського та Р. Горбика, виявили також О. Боярчук [13], Н Мариненко [51], Н. Мішеніна [55] та Ю. Рибалко [69]. У ряді праць цього періоду роман-біографія про Куліша став предметом спеціального аналізу лиш у Н.Мішеніної, яка спробувала висвітлити основні риси поетики романів і застосувала при цьому елементи інтертекстуального аналізу.

Посилаючись на авторів теорії інтертекстуальності (О. Жолковського, М. Бахтіна, Ю.Крістєву, Ю. Лотмана, М. Фуко, Р. Барта, П. Торопа, І.Арнольда, І. Ільїна), Н. Мішеніна проаналізувала жанрові особливості «Аліни й Костомарова» та «Романів Куліша», принаймні ті, які їх споріднювали з романізованими біографіями Л. Стречі, А. Моруа, С. Цвейга та Ю.Тинянова.

До специфічних ознак жанру вона віднесла широке використання біографічного матеріалу (мемуарів, листів тощо), досконале вивчення життя майбутнього героя роману та світоглядних парадигм доби, в якій він про себе заявив. Причину зацікавлення В. Петрова романізованим біографічним жанром авторка побачила в його наукових пріоритетах та неабиякому інтересі до знакових для українських інтелігентів 20-х років постатей минулого. Звернення письменника до Кулішевого епістолярію дослідниця звела до бажання стилізувати документ під сентиментальний роман і робити з проявів особистих визнань лише жанрову форму [55, с. 66].

Тему «Романів Куліша» Н. Мішеніна схильна розглядати не стільки як любовну, скільки як пошуково-пізнавальну, аналітичну, дослідницьку, таку, що передбачала осмислення листів, а не «донжуанські походеньки» головного персонажа. Саме тому, на її думку, «Романи Куліша» претендували на визначення наукової студії, а не любовного роману. З-поміж претекстів цього твору Н. Мішеніна виокремила як листи, так і критичну літературу, переважно марковану, дисертацію В. Петрова про Куліша, кілька мотивів із західноєвропейської та російської художньої літератури. Особливий акцент дослідниця поставила на колажній структурі роману. Колаж вона витлумачила як модерністський, а не постмодерністський, як у В. Агеєвої, оскільки його характерною рисою побачила сумультанність: одночасний показ однієї речі з різних точок зору.

Насамкінець дослідниця прийшла до висновку, що інтертекстуальний характер роману обумовлюється науковою ерудицією його автора. Оскільки В. Петров прийшов у художню літературу вже будучи ученим, його літературознавча термінологія, науковий стиль, ерудиція тощо позначилися на формуванні в його великій прозі критичного дискурсу як оголеного прийому. До того ж, проводячи паралелі між текстами В. Петрова 20-х та 40-х років, авторка наголосила, що в жодних інших творах письменник не реалізувався так показово науковцем, як у «Романах Куліша» та «Аліні й Костомарову». Науковість, за її словами, хоч і характеризуватиме більшість його творів 40-х років, проте не відіграватиме вже наскрізної структуротворчої функції.

Підсумовуючи написане про етапи вивчення роману-біографії В.Петрова, слід вказати як на факти існування досить обмеженого числа критичних і наукових праць присвяченого творам, так і на відсутність взагалі окремих повноцінних досліджень твору «Романи Куліша», і на недостатнє осмислення цих творів у звязку з культурними явищами 20-х років ХХ століття. Кілька рецензій на «Аліну й Костомарова», «Романи Куліша» з української періодики 20-х років, за винятком розвідки В. Державина та А.Сановича, вражають своєю соціальною заангажованістю. Ці студії з наукової точки зору маловартісні і для розуміння текстів В. Петрова мають невелике значення.

У 40-х роках за межами України, переважно в Німеччині, вийшли друком праці І.Костецького, Б.Крупницького, В.Державина та Ю.Шевельова, поява яких була повязана з публікацією «Доктора Серафікуса» та кількох оповідань. Зрозуміло, що «Романи Куліша» не стали тоді предметом спеціального дослідження, проте в коментарях І.Костецького та Ю.Шевельова, спрямованих на осмислення роману «Доктор Серафікус», знаходимо багато цікавої інформації про явища художньої культури 20-х років, про тогочасні читацькі запити та здатність В. Петрова реагувати на них. Стаття Ю. Шевельова «Не для дітей» вирізнялася серед досліджень цього періоду. Її основна теза, винесена в назву, в подальшому матиме концептуальне значення для розуміння текстів В. Петрова, оскільки саме Ю.Шевельов спроектував хід досліджень про автора через призму підтексту, символу, знаку, натяку, «не дитячої, а наукової» гри.

-ті, 60-ті, 70-ті й перша половина 80-х років для історії вивчення аналізованих творів були часом якщо не абсолютного, то відносного затишшя. В еміграційній періодиці згадувалося імя В. Петрова: вийшли друком спогади про письменника Ю. Шевельова, З. Кузелі, К. Крупницького, І.Костецького та І.Качуровського. В Україні М.Сиротюк та І.Ходорківський атестували романізовані біографії В. Петрова як маловартісні книжки, побудовані на матеріалах сумнівного, пліткового чи анекдотичного походження.

Лише вихід тритомника прози В. Петрова в 1988 році в нью-йоркському видання «Сучасність» пожвавив до неї науковий інтерес. Упорядкування, редагування творів і написання післямови до цього видання взяв на себе Ю.Шевельов. Його праця «Шостий у ґроні…» до сьогодні вважається однією із найґрунтовніших досліджень про письменника. Хоч її основна теза про неокласицизм В. Петрова значною мірою виглядає дискусійною навіть для самого автора статті, проте аналітичності, інформативності та навіть енциклопедичності не бракує. З приводу біографічних романів про Костомарова й Куліша тут Ю.Шевельов запропонував певні відомості, які на сьогодні складають необхідну основу для розуміння цих творів: претексти та джерела, де їх можна знайти; перші відгуки на романи та їх аналіз; проблематика та ідейна завантаженість; сюжетно-композиційні особливості; поетика; мовна організація тексту тощо.

У 90-х роках інтерес до творчої спадщини В. Петрова відчутно пожвавився і в Україні. Зявилися праці Л.Новиченка, С.Білоконя, Б.Мельничука, Ю.Загоруйко, О.Черненко та інших. З-поміж порівняно великої кількості досліджень цього періоду романи-біографії «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» стали предметами спеціального вивчення лише у Л. Новиченка та Ю. Загоруйко.

На окрему згадку заслуговує С. Павличко, ґрунтовна праця якої про модерністський дискурс в українській літературі містить чимало цінних зауважень про творчість В. Петрова. Можна навіть стверджувати, що завдяки її розвідкам «На зворотному боці автентичності», «Дискурс модернізму…» та «Роман як інтелектуальна провокація» літературна іпостась В. Петрова привернула увагу широкого кола дослідників Його романи-біографії були включені до інтелектуального контексту української модерної прози.

З 2000-го року В. Агеєва продовжила започатковану С. Павличко практику інтерпретувати твори В. Петрова у звязку з модерністським дискурсом. Вартісною є її книга «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» [2] де зібрано всі дослідження В.Агеєвої про автора. Детально розглянуто його біографію, творчість у контексті доби. У своїх дослідженнях вона визначила характерні риси стилю автора, окреслила спектр питань, порушених у його творах, вказала на наскрізні мотиви й перегуки та значною мірою спростувала тезу Ю. Шевельова про неокласицизм В.Петрова.

Як бачимо, в різні періоди прозою В. Петрова цікавилися більшою чи меншою мірою. Про романізовану біографію, в порівнянні з іншою прозою, писалося менше, проте, всі ці розвідки мають незаперечну пізнавальну цінність і є необхідним підґрунтям для створення окремо праці, присвяченої «Романам Куліша».

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

.1 Синтез біографічних та інтелектуальних компонентів роману

Жанр літературної біографії, що генетично укорінений у культурі античності, має надзвичайно цікаву історію становлення і розвитку. Динаміка його еволюції безпосереднім чином повязана з панівними умонастроями певної епохи. Так, зокрема, в часи пожвавлення загального інтересу до постаті людини (приміром, у добу Ренесансу чи Романтизму) відбувається відчутне розширення проблемно-тематичного поля цього жанру, в епоху модернізму і ще більшою мірою постмодернізму, коли спостерігається домінування песимістичної рецепції особистості, правомірно говорити про інтенсифікацію формотворчих пошуків і, відповідно, про появу нових стратегій біографічного письма. Водночас украй важливу роль у розвитку біографістики завжди відігравали так звані законодавці літературної моди. Згадаймо, приміром, Плутарха, Светонія, Б. Челліні, Дж. Боккаччо, Л. Стрейчі, А. Моруа, Е. Берджеса, Р. Ная, П. Акройда та ін. Ці непересічні творчі особистості не лише збагачували арсенал художніх прийомів, відкривали нові ракурси зображення «світу людини» і «людини в світі», але й започаткували своєрідні канони життєписання. Тож цілком природно, що літературна біографія як жанр красного письменства неодноразово потрапляла в поле зору науковців.

Однією з причин доволі стійкого інтересу літературознавства до біографічного жанру можна вважати той факт, що його художній простір формується на перехресті декількох традицій - історіографічної, мемуарної, белетристичної.

На сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими здійснено чимало досліджень, що під різними кутами зору розглядають специфіку еволюції жанру, вивчають окремі твори та цілі масиви текстів, схожих за жанровими характеристиками. Можна назвати таких дослідників, як С.Аверинцева, В.Теєра, Д.Лихачова І.Мосієнка, В.Данна та інших, які досліджували етапи становлення та розвитку біографії як жанру, її особливості; конкретні тексти та групи творів.

Окрему увагу слід звернути на дослідження українських вчених в галузі біографістики, які значно інтенсифікувалися у другій половині ХХ- на початку ХХІ ст. Думається, це повязано, в першу чергу, з самою природою постмодерного мислення, у парадигмі якого ключовими когнітивними інструментами є сумнів, іронія, реінтерпретація. Обєктом постмодерного переосмислення стає й сама особистість, на дослідження якої спрямований художній пошук письменника-біографа й творчій алгоритм цього пошуку.

Говорячи про біографічний дискурс в Україні, неможливо не згадати фундаментальні праці Т. М. Потніцевої і Н. М. Торкут.

Загалом, спектр проблем, які досліджують вітчизняні вчені, є доволі широким. Цілу низку робіт присвячено визначенню жанрово-стильових ознак літературної біографії (І.Акіншина, Г.Грегуль, О.Савенко, М. Богданова). Окремо вивчаються наративні стратегії, які застосовуються письменниками-біографістами (О.Петрусь, Т.Черкашина). Також у фокусі дослідницької уваги опиняється співвідношення субєктивного, особистісного та обєктивного, документального елементів у біографічному творі (Л.Мороз, О.Скнаріна). Специфіка літературного автобіографізму розглядається в працях А.Цяпи та О.Ковальової.

Під літературною біографію розуміється життєпис відомої історичної персони, зроблений іншою особою з опорою на документи, свідчення і соціокультурні та історичні факти певного часу. Таким творам притаманне глибоке занурення в духовний світ зображуваної особи, а також поєднання вимислу і домислу, але здебільшого в тій мірі, в якій вони не спотворюють конкретно-історичний фактаж. Загалом, у процесі написання такого твору обєкт реальної історії перетворюється на обєкт авторської рефлексії, у якій важливу роль відіграє естетичний імператив - свідоме прагнення письменника відтворити життєву біографію реальної особистості так, щоб вона була і цікавою для реципієнтів, і приносила естетичне задоволення [3, с. 103].

Необхідно відзначити, що як жанрова модель літературна біографія наділена низкою атрибутивних ознак, які вирізняють її з-поміж суміжних жанрів. Ці характеристики визначаються, перш за все, обєктом художнього осмислення [5, с. 22]. Усі творчі пошуки письменника-біографа спрямовані на те, щоб реконструювати життєві колізії певної особи на фоні історичного контексту. Саме ця орієнтація на глибинний психологічний аналіз особистості як індивідуальності і одночасно як органічної частини історії обумовлює конструювання текстової тканини на рівні сюжету, системи образів, хронотопу. Так, сюжет - це зазвичай низка подій, яка формує опис окремого епізоду чи повний життєпис головного героя. Відповідно, ключовими персонажами виступають як звичайні люди, які відігравали безпосередньо важливу роль у житті протагоніста, так і визначні історичні фігури доби. Цілком логічно, що і хронотоп літературної біографії має бути максимально наближеним до тих історичних умов, в яких жив головний герой.

Варто згадати, що специфічним художнім завданням літературної біографії є не просто відтворення перебігу життя певної історичної особи, але також психологічний аналіз її особистості, глибоке занурення в її внутрішній світ. Саме цим обумовлюється і особлива манера художньої репрезентації такого аналізу. Так, насамперед, необхідно відзначити, що важливе місце у текстовому просторі відводиться не тільки висвітленню документальних свідчень, але й вимислу та домислу. Крім того, неодмінною характеристикою літературної біографії є також субєктивізм письменника, адже факти і події з життя протагоніста інтерпретуються ним на основі власних світоглядних позицій шляхом застосування стратегій художнього письма. Отже, використання прийомів белетризації при реконструюванні життя історичної особи є ще однією атрибутивною ознакою літературної біографії.

Необхідно відзначити, що залежно від субєктивного ставлення автора до свого героя змінюється й модус оповіді, який може бути апологетичним, викривальним або мати амбівалентний характер.

У «Романах Куліша» можемо визначити такі елементи літературної біографії: в основу тесту взято біографічні джерела (листування, спогади, щоденники); збережено хронологічну послідовність життя П. Куліша; В.Петров аналізую психологію вчинків П. Куліша; автор свідомо створює двозначний образ українського письменника з позитивними та негативними сторонами характеру, в цьому присутнє субєктивне ставлення В.Петрова до П. Куліша; автор змальовує стосунки П.Куліша з реальними людьми тощо.

Українська інтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму наявні в творчості Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Однак повною мірою це явище проявилося в українській літературі XX ст. Перший спалах інтелектуальної прози припадає на 20-ті роки і пов'язаний з іменами В.Винниченка, В. Петрова, В. Підмогильного. Проте в їхніх творах не відбилися всі риси, властиві європейському інтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, "українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом" [58, с. 123].

Російські літературознавці в 70-ті роки ХХ ст. активно обговорювали інтелектуалізм у літературі, передусім спираючись на матеріал західноєвропейський. Скажімо, Ю. Борєв подає таке визначення цього явища: «Змістово-стилістичні особливості літератури, котрі з'являються завдяки надзвичайно вагомому проникненню в твори філософського начала. Інтелектуальні твори звичайно включають у себе параболічну думку, тобто притчу, історію, яка на перший погляд відходить від сучасності» [11, с. 35]. І далі: «Інтелектуалізм у мистецтві - це такий спосіб художнього мислення, котрий має особливі цілі (філософсько-концептуальний аналіз метафізичних проблем буття, аналіз стану світу), особливу активність художньої думки щодо життєвого матеріалу (підвищення ролі субєктивного начала, примат думки над фактом), особливу форму й стилістику (тяжіння до умовності, параболічність мислення, експериментальність обставин, логізовані характери, що розігрують за особами думки автора тощо), а також особливий характер впливу на читача і глядача (художній доказ ідеї, звернення не так до почуттів, як до розуму, «випрямлення» та інтенсифікація дійсності твору)» [11, с. 55].

Ю.Давидов розглядає інтелектуалізацію західної літератури XX ст. як «щільний і часом досить глибокий зв'язок із філософією (а пізніше також із теоретичною психологією, культурологією, соціологією), що їх неможливо повністю осягнути, якщо не розгадано ключ до їхніх таємних шифрів, метафізичного чи «глибинно-психологічного» підтексту» [27, с. 44].

Різко розмежовує поняття філософського й інтелектуального романів російський літературознавець Л. Єршов, ставлячи інтелектуальний роман поряд із науковим романом, романом-трактатом, романом-тезою, романом-дослідженням.

Л. Мовиченко, О. Логвиненко та інші дослідники вичленовують три різновиди: конкретно-реалістичний; лірико-романтичний; умовно-метафоричний (одне з його розгалужень - химерний). Саме два останніх різновиди й включають у себе українську інтелектуальну прозу.

Отже, можна виділити такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози [73, с. 77]:

концептуальність або концептуальна ідея - різноманітні філософські, наукові, міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі. Автор зосереджений на одному героєві, що вибирає авторську концепцію або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує й організовує оповідь;

головний герой - інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя і перенесений у духовно насичену атмосферу, - носій філософської концепції; тип поведінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору. За висловом А. Бочарова, «кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності є лише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастіше зазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі» [12, с. 121].

Герой-інтелектуал інколи змальовується в ролі самітника - «заради вирішення певного завдання про стосунки особистості й часу: звичайні опорні моральні цінності проти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми [12, с. 335];

зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагають розкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації;

наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд, «відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається не по прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, що відійшла вбік, до сучасності» [11, с. 105];

зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважання абстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, що проявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок;

використання прийому «потоку свідомості», що відбиває рух свідомості персонажа, часто беззв'язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, «сирі», породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння, медитації - наслідки «самозаглиблення», «втрати дійсності», «відходу в себе», «відходу всередину»;

конструктивність прози або ідея середини, поміркованості - письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автор оговорює, розподіляючи свої висновки між «так» і «ні», - адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, що також є ознакою філософічності. З цим пов'язується відкритий фінал багатьох інтелектуальних творів, - з розрахунку на домислення читачем, якому ніби дається можливість бути співавтором роману;

поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини «в ролі» й людини «не в ролі»;

фрагментарність, різкість, гранульованість, відсутність певних сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді - тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу;

в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших - ідея зв'язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, або - зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та суб'єктивного відчуття), щоб «підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом» [73, 102];

мінімум фабули, сюжету і дії;

використання парадоксу, який зміщує достовірність як першооснову бачення і несподіваність як форму її художнього перетворення, що дає можливість у найбуденніший ситуації виявити абсолютно абсурдні явища і, навпаки, в найабсурднішому - звичайне, природне, буденне;

застосування різновиду парадоксу - спрощення заради інтелектуалізації - потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, «побачити основні кольори різнобарвного спектру»; «персонажі інтелектуальної прози «випадають» із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції «нормальних» людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде» [58, с. 330];

різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).

У контексті зазначеного можемо виділити такі основні інтелектуальні компоненти «Романів Куліша» В. Петрова: концептуальна ідея твору - залежність стилю поведінки, стилю кохання, стилю листування людей від стилю епохи; П. Куліш герой-інтелектуал, який втілює концептуальну ідею; романізована біографія відзначається послабленою дієвістю; психологічний аналіз постаті П.Куліша; підтекст, шифр твору, що розрахований на читача-інтелектуала; створення подвійного образу автор - головний герой; застосування парадоксу для формування образів твору; романізована біографія на девяносто відсотків складається з цитат, отже В.Петров свідомо пише настільки інтертекстуальний твір.

Найвизначнішим письменником пошевченкової доби дослідники називають одного з лідерів Кирило-Мефодіївського братства П. Куліша, визначаючи його безсумнівну роль у відстоюванні національної ідеї, гуртуванні письменницьких сил у складний пореформений період. Митець залишив у спадок величезний за обсягом, хоча дуже неоднорідний за якістю творчий доробок, представлений усіма літературними жанрами. Пантелеймон Куліш працював на полі публіцистики й літературної критики, історії, етнографії. Саме завдяки його колосальній енергії видавалися «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», місячник «Основа», у Петербурзі друкувалися книжки українською мовою тощо.

Наскільки багатогранною була його творча обдарованість та інтелектуальний потенціал, наскільки колосальними були організаторські здібності, енергія та практична діяльність («гарячий Куліш», як жартома називали його приятелі), настільки ж він був складною та неоднозначною, переповненою суперечностями особистістю.

Палкий у нестримному бажанні досягти мети й холодно-розсудливий в практичному житті, П.Куліш був рівнозначно великим як у сфері творчої, наукової, громадської роботи, так у власних помилках і хитаннях. «Не знайдеться, мабуть, ні одного питання, для якого не дав би Куліш двох відповідей, що одна одну побивають і нищать, зводячи до абсурду» [33, с. 395]. «Людиною розрахунків і формул», «людиною мінливих поглядів, хистких настроїв» назвав Пантелеймона Куліша В. Петров у «Романах Куліша». Нерішучість, половинчастість, «двоїстість» Кулішевої натури особливо відчутно позначилися на колізіях особистого життя митця, у відносинах із жінками, в отих «романах Куліша», де все, на думку Петрова, забарвлене розривом між замислом і здійсненням, пануванням риторики й дидактики там, де від чоловіка чекають вчинку, дії. Саме в любовних історіях, вважає автор, де змагаються розум і серце, суперечності його характеру виявилися на повну силу.

Взявши за основу інтимне листування П. Куліша з Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель, Петров пише повість про любовні історії героя в один із періодів його життя (1856-1862 роки). «Знайомлячи» читача з любовними романами, автор зіставляє, вивчає, цитує листи, звіряється з думками філософів, підтверджує аргументами «теоретиків кохання» - Стендаля, Новаліса, Гете, Пушкіна.

Для реалізації художнього задуму письменник використовує оригінальну форму есеїстичного дослідження, яка з максимальною силою виявила його інтелектуальний потенціал і талант письменника-психолога. Знання творчої спадщини та епістолярію класика дає змогу митцеві створити психологічний портрет Куліша, портрет героя любовних романів, який, проте, був би абсолютно неможливим без характеристики феномену Куліша-громадянина

(Кулішеві захоплення жінками відображають його політичні, громадські, естетичні погляди, і навпаки). За спостереженням автора, «прометеїстична піднесеність, усвідомлення себе як вищої, обраної натури, холоднувата самотня ізольованість - це і метода не тільки громадянської акції Куліша, а й життєвого його світовідчування й ставлення до жінок» [1, с. 220].

Пять розділів твору - це пять історій стосунків із жінками, різними за характером, життєвим досвідом, темпераментом, станом душі; це спроба компенсувати раціоналістичну однобічність життя інтимними пригодами. З подробиць і перипетій цього роману чітко проявляється психологічна схема характеру Куліша - «романтика й егоцентрика», людини, роздвоєної суперечностями, вимушеної жити в умовах протистояння між «внутрішньою приголомшеною пристрастю» та зовнішнім образом. Створюючи психологічний портрет Куліша, Петров виконує одночасно дві функції, в основі яких закладена антитеза, - засуджує і виправдовує.

Відповідно до авторського бачення, суперечливість і «двоїстість» натури героя повісті, по-перше, сформовані на генетичному рівні певними внутрішніми чинниками, по-друге, породжені суспільними й політичними умовами доби, по-третє, визначені романтичним сприйняттям світу Куліша і його романтичним самовідчуттям. Саме ці взаємозалежні фактори виробили філософію життя П. Куліша, яка остаточно утвердила його образ у громадській діяльності та визначила поведінку в коханні.

Констатуючи обєктивність Петрова-дослідника та безкомпромісність Петрова-художника, не слід при цьому розглядати «Романи Куліша» як звичайний історико-літературний портрет видатної постаті України XIX століття. Романізована біографія Куліша суттєво відрізняються від творів традиційного біографічного жанру. Новаторство Віктора Петрова полягає в антиканонізації героя, адже зображаючи видатного національного діяча, він руйнує усталені погляди про нього, змінює ідеалізований портрет на його реальне зображення. В авторській інтерпретації П. Куліш постає не лише як «будитель» національної громади, невтомний трудівник на інтелектуальній ниві, а насамперед як субєкт живого повсякденного буття з широким спектром людських почуттів, який має право на власні радощі й розчарування, злети й падіння, перемоги та поразки.

Отже, можемо говорити, що «Романи Куліша» це романізована біографія з рисами інтелектуальної прози. В. Петрова дослідники називають одним із засновників в українській літературі жанру романізованої біографії.

2.2 Функції цитат у творі В. Петрова «Романи Куліша»

Теорією інтертекстуальності, обґрунтованою у працях Р. Барта [6], Ж. Дерріди [30], І. Ільїна [40], Ю. Крістєвої [44] та інших, передбачено вивчення як форм літературної інтертекстуальності, так і інших типів міжтекстових звязків. До них, як правило, зараховують паратекстуальність як відношення тексту до його заголовка, передмови, післямови; метатекстуальність як критичне переосмислення та апелювання до попереднього тексту; гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одного тексту іншим; архітекстуальність як жанровий зв'язок між текстами [40].

Твір «Романи Куліша» є перспективним обєктом для інтертекстуального аналізу. Він є цікавим матеріалом для виявів конкретної літературної інтертекстуальності (базових претекстів, запозичень тем і сюжетів, очевидного та прихованого цитування, перекладу, алюзій, парафраз, цитат-знаків, автоцитат тощо), а також інших визначених типів міжтекстових звязків. Зокрема, заслуговує на спеціальну увагу характер відношення тексту «Романів Куліша» до його заголовка, до його «Вступних уваг»; апелювання В.Петрова до основних претекстів твору, критичне їх переосмислення; пародіювання та утрирування дібраної інформаційної бази.

Відомо, що наукові та художні пошуки автора книг «Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» та «Романи Куліша» зводяться до одного: до осмислення постаті відомого українського культурного діяча ХІХ ст. Пантелеймона Куліша. Не викликає сумнів і походження інформативного матеріалу, покладеного в основу книг, - у другій половині 20-х років ХХ ст. В. Петров продуктивно працює над докторською дисертацією. На текстову спорідненість наукового дослідження та белетризованої біографії ніби ненароком вказує сам автор, підписавшись під «Романами Куліша» власним прізвищем, тоді як його інші художні твори виходили друком під псевдонімом В. Домонтович.

В основу сюжету покладено приватне життя П. Куліша - його стосунки з Манею де Бальмен, Лесею Милорадович, Марією Маркович, Параскою Глібовою та Ганною Рентель. Основними документальними джерелами роману стали листи П. Куліша до О.Білозерської, О.Милорадович, П.Глібової, Г.Рентель, О.Марковича, М.Грабовського, В.Тарнавського, П.Плетньова, М.Білозерського, Т.Шевченка, М.Юзефовича, Д.Каменецького, О. Огоновського, О. Барвінського, Л. Глібова; кілька дружніх листів до П.Куліша від приятелів і знайомих та листування третіх осіб, тобто ті матеріали, які М. Бахтін називає «…формами особистого контактування й саморозкриття, сформованими в суто приватному житті і в побуті» [7, с. 51], а Л. Гінзбург - «людськими документами», в яких естетичний елемент присутній з певною мірою усвідомлення», [18, с. 12].

Дослідженням епістолярного жанру займалося порівняно велике коло вчених. Російські дослідники В. Брухнальський, Р. Гаршинець, С. Скварчинська та Г. Штайнгаузер проаналізували певні моменти, повязані з історією виникнення листа, його структурою, змістом, простежили еволюцію епістолярного жанру від часів Римської імперії до початку ХХ ст. Українські літературознавці В. Гладкий [21], В. Святовець [71], Ж. Ляхова [49], В. Ткачівський [76] та інші сконцентрували увагу на дослідженні листування окремого письменника, зокрема, вони опрацювали епістолярій В.Стефаника, Лесі Українки, Т.Шевченка та І.Франка. Предметом аналізу вчені, як правило, обирали офіційний та дружній лист, натомість приватне листування зважаючи на його приватне призначення найчастіше залишалося поза увагою.

У літературознавстві традиційно приватні листи вважаються прерогативою художнього стилю як певна модель субєктивного досвіду. У цьому сенсі доречно згадати романи в листах С.Річардсона, Ж.-Ж.Руссо, Й.-В. Гете, Ф.Достоєвського та інших.

Зважаючи на усталені уявлення про оповідача приватного життя, В.Петров удається до максимального перестрахування себе як автора роману про особу, яка привертала увагу значної кількості науковців у другій половині 20-х років ХХ ст., про постать, якій він присвячує спеціальне наукове дослідження - докторську дисертацію. Зясовується це не лише шляхом аналізу жанрової форми, яка передбачала маску «третього». У цьому контексті показового значення набуває така структурна одиниця тексту, як цитата. А вивчення поетики цитування багато в чому пояснює своєрідну методику страхування автора.

Показовою для зясування моменту іносказання є сама назва твору - перший знак художнього твору, функція якого полягає в концентрованій передачі основної теми. Каламбур виникає через полісемію слова «роман», яке з однаковою частотністю у літературознавстві вживається на позначення любовних стосунків і на визначення жанру. Двозначності додає сполучуваність із прізвищем: як відомо, П. Куліш був автором кількох романів. Назва «романи Куліша» цікава також послідовністю розташування слів, адже В. Петров не сформулював її як «Кулішеві романи» чи «Куліш і жінки», як він це зробив із назвою роману «Аліна й Костомаров». Така побудова назви, як «романи + чиїсь», досить розповсюджена й серед заголовків літературознавчих розвідок, і як усталене словосполучення на позначення любовного звязку, найбільш імпонує В. Петрову, бо допомагає одразу спрямувати читача на не буквальне сприйняття твору. Отже, тут можна говорити про приховану цитату (точніше, схему-цитату). Її функція зводиться до директивної, адже полісемічне семантичне навантаження передбачає вплив на увесь подальший текст [31, с. 44].

Розпочинаються «Вступні уваги» декларованою цитатою з Куліша: «Необхідно повертатися іноді до первісної дикости» [1, с. 218]. Як бачимо, вона є показовою, адже передує роману про любовні історії головного героя. У тексті вступної статті згадане запозичення виконує директивну та організаційно-обрамлювальну функції. Далі автор розвиває думку про філософську концепцію Куліша, його ідеологію та значення постаті для українських «…після-Кирило-Митодіївських народницьких суспільних настроїв дрібно-помісної та буржуазної інтелігенції» [1, с. 220]. В.Петров апелює до авторитетних на той час українських науковців (В.Коряк, З.Гуревич), цитує К.Маркса, Г.Плеханова, М.Чернешевького, кількох російських дослідників історії літератури ХІХ ст. ( Костіна, Покровського, Алмазова).

У жодній з наукових праць В.Петрова спеціального цитування політичних авторитетів 20-х років не було, його статті та художні твори майже всі дослідники визнавали аполітичними. Зважаючи на послідовно витриману позицію невтручання в соціально-політичне життя України і на продемонстровані у вступних увагах до роману авторитетні цитати, можна говорити про бажання автора замаскуватись. Функції цитат у цьому випадку зводяться до захисних. А вся передмова як схема-цитата, запозичена з літературознавчої сфери, з огляду на її зміст та розташування перед художнім текстом виконує обрамлювальну, директивну та захисну функції.

Окрім того, спеціальним запозиченням тут можна вважати дидактичний стиль передмови, адже він не є властивим В.Петрову. Найбільш яскраво ця тональність виявилася у добу Просвітництва, період, представлений іменами Д.Дідро, Вольтера, Ш.Монтеск'є, Дж.Локка та іншими. Одягаючи маску просвітителя у вступі до «Романів Куліша», В.Петров не лише підстраховується як автор твору про приватне життя відомої в українській історії постаті, а й значною мірою полемізує з концепцією віку розуму, - в повчальних інтонаціях перед розповіддю про приватне життя можна помітити частку сарказму. До того ж, маска автора є певною інтроекцією образу головного героя роману «…моралізатор, ментор, євангелістичний просвітитель, педант» [1, с. 228], людини, що «…не йшла нога в ногу з сучасністю, що відставала від сучасности» [1, с. 304].

Виявлені у вступних увагах до роману знаки-атрибути певної епохи як цитати приховані виконують кілька важливих функцій - захисну (приховують автора як оповідача приватного життя), інформативну (інформація про ґенезу жанру), дискусійну (полеміка з концепцією просвітителів) та директивну (спрямовують читача на визначальні риси характеру головного персонажа роману) [70, с. 18].

Усі цитати, вплетені в художню канву твору «Романи Куліша», можна поділити на кілька груп. До першої групи запозичень належать цитати очевидні: в переважній більшості це листи Куліша, до Куліша, про Куліша та такі листи, які мають опосереднюване відношення до Куліша. Оскільки приватний лист письменника, за словами Ж. Ляхової, «…є автентичним джерелом дослідження його творчої індивідуальності з усією системою понять цієї структури: особистість, індивідуальність, характер, світогляд, психологія творчості, індивідуальний стиль тощо» [50, с. 86], В.Петров уводить у текст роману чималу кількість зразків епістолярного жанру. Можемо сказати, що девяносто відсотків твору складає кореспонденція Куліша. Цитує Кулішевий епістолярій В. Петров згідно з правилами оформлення цитат у наукових працях - із використанням формальних знаків (лапки), з указівкою на адресата та адресанта, подекуди навіть на дату написання. Листи, як правило, наводяться не в повному обсязі - автор удається до спеціального їх членування на певні значущі відрізки і цитує їх відповідно до описуваного контексту. Кожна частина роману містить цитати з кореспонденції Куліша, проте кількість їх у розділах не однакова. Як правило, в кожній частині превалюють посилання на листи Куліша до осіб, чиї імена винесені в назву. У першому та третьому розділах письменник не дотримується цієї послідовності.

У частині «Літо року 1856» автор роману значною мірою послуговується кореспонденцією Куліша та його дружини (близько двадцяти девяти уривків), рідше він звертається до листів Куліша з П. Плетньовим (шість посилань), а ще рідше - з В. Тарновським, Н. Тарновською, М. Білозерським, О. Марковичем, М. Грабовськи та М. Юзефович. Залучає у цьому розділі В. Петров також листи Л. Толстого до В. Арсеньєвої й листи В.Аксакової до М. Карташевської.

У другій частині роману «Леся Милорадовичівна», найбільшій за обсягом, знаходимо найбільшу кількість цитованих листів. Переважають тут письмові звернення Куліша до О. Милорадовичівни (біля девяноста уривків). Наводяться також цитати з листів до Д. Каменецького, Т. Шевченка, М. Юзефовича, П. Плетньва, В. Тарнавського та уривок із листа Г. Галагана до його дружини. Використовує автор і лист О. Пушкіна до Є. Хітрово.

У частині «Марко Вовчок» кількісно переважають листи Куліша до його співробітника Д. Каменецького (близько двадцяти двох уривків). Досить часто В. Петров тут цитує кореспонденцію М. Маркович до її чоловіка (вісімнадцять посилань), рідше звертається до листування Куліша з його дружиною, О. Милорадовичівною, Т. Шевченком, М. Маркович, М. Білозерським, О. Огоновським, залучає всього по одному уривку з листів Куліша до П. Плетньова, О. Барвінського, з листів О. Марковича до Куліша, Т. Шевченка, Д.Каменецького. Звертається автор твору в цьому розділі також до Кулішевих «Листів з хутора»; використовує кілька цитат з листування І. Тургенєва з Марком Вовчком (вісім уривків) та В. Аксакової з М. Карташевською; аналізує листування І. Тургенєва з графинею Ламберт, з О. Герценим, із П. Анненковим. Посилається автор роману на лист О. Герцена до М. Райхель, лист Олени Пчілки до О. Огоновського, на кореспонденцію Г. Галагана та його дружини.

У четвертій частині роману, названій «Параска Глібова», В. Петров користується подібними цитатами значно рідше, ніж у попередніх розділах. Значно меншим є й обсяг розділу в порівнянні з першими трьома. Кількісно тут переважає цитація листів Куліша до П. Глібової (близько пятдесяти уривків), рідше В. Петров апелює до листування Куліша з Д. Каменецьким (сімнадцять) та Л. Глібовим (чотирнадцять посилань). Залучає автор також один уривок із листа П. Глібової до приятеля її чоловіка.

Остання частина роману має назву «Ганна Рентель», вона містить найменшу кількість цитат, відповідно до цього значно меншим за обсягом виглядає і сам розділ. Як і в розділах про стосунки Куліша з О. Милорадовичівною та П. Глібовою, де домінують цитати з їхньої кореспонденції, в останній частині переважна більшість процитованих листів є письмовими посланнями Куліша до Г. Рентель (близько двадцяти уривків). Згадуються тут також листи Т. Шевченка, Д. Каменецького, М. Маркович та наводиться лист О. Кониського до Г. Рентель.

Основною функцією згаданих очевидних цитат-листів є інформаційна, - саме з листів запозичує В. Петров необхідний матеріал для роману. Листи, процитовані в одній із сильних позицій тексту, - в абсолютному початку розділу, - як правило, виконують директивну функцію, адже увесь подальший текст сприймається під впливом експозиційного запозичення (письмове звернення Куліша до О. Милорадовичівни на початку другого розділу, лист до Д. Каменецького, що розпочинає розділ «Параска Глібова» та інші).

Інколи початкові цитати В. Петров залучає до тексту з метою відштовхування від «чужого» слова, тоді їхньою функцією є інформаційна, (листи до О. Милорадовичівни на початку другої та восьмої частини другого розділу, лист М. Маркович до її чоловіка, процитований на початку другої частини третього розділу, письмове звернення Куліша до Т. Шевченка на початку третьої частини третього розділу та інші).

Листи, що містяться у абсолютному кінці розділу, як правило, виконують організаційно-обрамлюючу та ретроспективно-переосмислювалюючу функції. Вони служать своєрідним висновком, через призму якого автор намагається маніпулювати уявленням читача про прочитану частину. Так, найяскравішим прикладом такої цитати є лист шістнадцятирічної Марії Вілінської до її нареченого О. Марковича, наведений В. Петровим під кінець третього розділу.

Листи Куліша в тексті роману в переважно автор цитує з метою подання самохарактеристики головного персонажа. Листи до Куліша в романі поряд з своєю інформаційною функцією виконують доказову, а подекуди й оціночну. Той епістолярій, тематика якого певною мірою обходить життя Куліша, проте який не належить перу головного персонажа і для якого головний герой не є адресатом, автор залучає, як правило, з інформаційною метою, подекуди з доказовою та дискусійною (приватне листування Г. Галагана, листи М. Маркович до чоловіка, кореспонденція В. Аксанової та М. Карташевської). Особливу порівняльну функцію виконують цитати з листів, які мають опосередковане відношення до особи Куліша - це листи Л. Толстой до В. Арсеньєвої, О. Пушкіна до Є. Хітрово та письмові посилання на лист О. Кониського до Г. Рентель. Додаткову інформаційну функцію в «Романах Куліша» відіграла кореспонденція І. Тургенєва, Марка Вовчка, О. Герцена та П.Анненкова, листи О.Герцена до М. Райхель - ці цитати автор використовує для змалювання образу М. Маркович.

Окрім цього, важливого значення набуває кількість цитат-листів у романі. Оскільки епістолярний жанр є певною моделлю субєктивного досвіду, автор роману, не втрачаючи притаманної цьому жанру рамки субєктивності, використовує лист як основну одиницю далеко не обєктивної художньої форми. У цьому сенсі можна говорити про таку функцію цитати, суть якої зводиться до спеціальної психологізації. Особливу роль в цьому відіграли звичайні формальні елементи вживання цитат у тексті - лапки. Обрамлюючи «чужі» слова, В. Петров не тільки вказав на грані між своїми коментарями й цитатами, чим зберіг рамки субєктивності, не тільки захистився від критики за аналіз приватного життя людини, що привертала особливу увагу літературознавців у 20-роках ХХ ст., а й реалізував на українському ґрунті новий жанр психологічної прози, побудованої на основі приватного епістолярію.

Крім листів, до групи очевидних цитат із твору «Романи Куліша» відносимо такі інформаційні джерела, як спогади та щоденники. Спостерігаємо посилання на автобіографічні спогади Куліша, спогади В. Аксакової, М. Білозерської та О. Кониського про Куліша; уривки нотаток С. Аксакова про О. Пушкіна; спогади М. Білозерського про М. Гоголя; спогади М. Чалого, І. Тургенєва, П.Анненкова, К. Юнге, А. Суслової, Н. Огарьової про М. Маркович; щоденники Куліша, В. Аксакової та мемуари І. Сєченова.

Основною функцією згаданих цитат є доказова. У розділі про Марка Вовчка, в якому спостерігаємо найбільшу кількість уривків із спогадів, превалює інформаційна роль цитат. Більше, ніж в інших частинах, В. Петров тут удається до цитати як оцінки (спогади К. Юнге, А. Суслової, Н. Огарьової, П.Анненкова). У розділі «Ганна Рентель» переважають цитати, що виконують порівняльну функцію (спогади О. Кониського).

До групи очевидних цитат із «Романів Куліша» належать також запозичення з художньої літератури, які автор подає у творі згідно з правилами оформлення цитат в тексті. За обсягом та кількістю переважають цитати із західноєвропейських письменників - Гетевих творів «Страждання молодого Вертера» та «Фауст», Новалісового «Ганріха фон Офтердінґена», текстів Г. Флобера, Ф. О'Недді. Часто В. Петров наводить приклади з творів українських письменників - Т. Шевченка, П. Куліша, Л. Глібова, О. Кониського, значно рідше - з російських авторів О. Пушкіна, М. Щербини та інших. Усі запозичення цієї групи декларовані - В. Петров не приховує джерела, що свідчить як про момент відштовхування від «чужого» слова, так і про те, що з декларованою цитатою «…автор вступає в діалогічні стосунки: стверджує чи заперечує її» [87, с. 50]. Крім директивної та полемічної функції, у структурі художнього тексту аналізовані запозичення виконують роль порівняння (цитати з Й.-В. Гете, Новаліса, Г. Флобера, Ф. О'Недді, О. Пушкіна, М. Щербини), адже з допомогою них В. Петров зображає складну й суперечливу натуру головного персонажа. Кілька цитат із поезій (вірші П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Глібова, О. Кониського) автор використовує як цитати-самохарактеристики. Наприклад, рядки поеми «Куліш у пеклі», в яких Куліш зобразив Марко Вовчок «лисицею з єхидним ницим язиком…»[1, с. 323] не стільки стосуються М. Маркович, скільки говорять про особливості психологічної організації Куліша, а цитовані вірші О. Кониського, присвячені Г. Рентель, у «Романах Куліша» створюють ефект контрасту: на їх фоні поезія Куліша виглядає «бездоганною».

Групу очевидних цитат у романі формують кілька запозичень, ґенезу яких В. Петров вирішив не декларувати, зважаючи на їх упізнаваність. Як стверджують дослідники, цитати такого зразка досить часто втрачають своє авторство, «…перетворюються в ідіоми й переходять у «золотий фонд» національної фразеології» [65, с. 61]. До таких цитат відносимо віршовані тексти з цитатою, виділеною графічно, проте без указівки на автора: рядки з російської поезії «Под бурями судьбы жестокой/ Увял лавровый мой венець,/ Живу печальный, одинокий/ И жду, придет ли мой конец!» та український вислів «Тільки поет - король;/ Тільки поет - Бог!...».

Такі запозичення, зауважує О. Шульська, знаходяться в «…не менш складних діалогічних стосунках з текстом першоджерела, аніж тексти, в яких є неактуалізовані цитати, хоча останні й належать до глибинного рівня інтерпретації» [87, с. 51]. Основною функцією цих цитат є декоративна, або естетична. Крім запозичень, виділених графічно, в романі знаходимо значну кількість не декларованих цитат, обрамлених лапками. Такими є загальновідомі фрази-афоризми на зразок «щоки горять, як у юноші», «бездна житейской пошлости», «великі муки сердечні», «погибшие надежды», «критически мыслящая личность», «милостивого благодателя», «правдивого серця», «загублений даремно час», «велике діло», «смерть заживо» тощо.Такі цитати виконують одночасно кілька важливих функцій: роль стилістичного уподібнення автора героєві та функцію приховування й відкривання авторського задуму.

До іншої групи цитат із тексту «Романів Куліша» належать перефразування та перекази «тексту-джерела». У романі це перефразування творів західноєвропейських, українських та російських письменників. До запозичень із західноєвропейської літератури відносимо перекази «Фауста» Й.-В. Гете, «Ганріха фон Офтендінгена» Новаліса, зошитів Новаліса, творів Г. Уеллса та книги «Про любов» Стендаля. До українських - перефразування «Енеїди» І. Котляревського, до російських - переказ пушкінського вірша «Я помню чудное мгновенье…». Значення таких перефразувань у структурі художнього твору, як правило, зводиться до уточнення, доповнення за рахунок порівняння, - переказуючи запозичений фрагмент з іншого художнього твору (характеристику героя чи аналіз його поведінки у визначеній ситуації), письменник доповнює характеристику свого персонажа певними рисами, про які в його творі мова не йшла. Цитати тут виступають, за визначенням З. Мінц, у своїй спрощеній функції, «правдивого слова» [54, с. 414], слова, яке зливається з авторською мовою, поповнюючи її інформацією. Слід також вказати коло цитованих авторів, адже В. Петров передовсім посилається на визнані авторитети (Й.-В. Гете, І. Котляревського, Новаліса, Г. Уеллса, Стендаля) і ставить в один ряд із їх текстами свій текст, конкуруючи з ними.

Третю групу цитат із «Романів Куліша» складають цитати приховані, які автор уплітає в загальну канву твору не виділяючи лапками і не декларуючи. Особливого значення ці запозичення набувають у контексті інтелектуального дискурсу 20-х років, оскільки саме їм властиво відтворювати обізнаність автора як з художньою літературою, так і з іншими видами мистецтва.

До групи цитат такого зразка відносимо скорочені знаки-вказівки на той чи інший «чужий текст», у яких у «згорнутому» вигляді міститься їх «текст-джерело», а також такі запозичення, як мотиви, епізоди, сюжети, добре відомі читачеві початку ХХ століття. Приховані цитати-знаки, з точки зору їх функцій у структурі художнього твору, можна поділити на кілька підгруп, названих З. Мінц [54, с. 394] іменами, атрибутами та міфемами.

Підгрупу імен із «Романів Куліша» складають власні імена героїв, перенесених з інших творів (Гетеві Лота, Вертер, Фауст, Мефістофель та Маргарита; Пушкінська Тетяна; Одіссей Гомера; Психея, Ерос, Зевс, Іо, Афродіта з античності; Діккенсова Марта; Ієремія, Ісайя з Біблії; Мольєрові Тартюф, Командор, Дон Жуан; Кулішеві Кирило Тур, Черевань, Орися та інші); прізвища письменників (Апулей, Новаліс, Гете, Жорж Санд, Г. Флобер, В. Скотт, О. Пушкін, В. Жуковський, М. Некрасов, А. Міцкевич, Дж. Байрон, Л. Толстой, М. Чернишевський, А. Чехов, М. Михайлов, М. Гоголь, Ф. Тютчев, П. Чаадаєв, А. Фет, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та інші), художників (І. Левітан, Макеланджело Буонаротті), композиторів (Ф. Шопен), філософів та відомих історичних осіб (Сократ, Н. Мікіавеллі, Ф. Шеллінг, І. Кант, Г. Гегель, Л. Феєрбах, М. Робеспєр та інші), літературознавці та мистецтвознавці з указівкою на їх праці («Записки о Южной Руси», «Граматка», «Про народну поезію», «Переписка Гоголя з Івановим», «Гоголь, як автор повістей з українського життя й історії» П. Куліша, «Космос» В. Гумбольдта, «Романтизм і звичаї» Л. Менгрона, «Історія романтизму» Т. Готьє); назви художніх творів з указівкою на їх автора («Музичні новели» Е. Т. А. Гофмана, «Гайнріх фон Офтердінген» Новаліса, «Про любов» Стендаля, «Одіссея» Гомера, «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка, «Кобзар», «Музикант» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Орися», «Чорна рада», «Шукачі щастя», «Липові пущі» П. Куліша); назви журналів («Основа», «Русский вестник», «Хата», «Русская беседа», «Рассвет», «Епоха») та географічні назви (Європа, Балкани, Україна, Швейцарія, Італія, Туреччина, Єгипет, Троя, Берлін, Дрезден, Периж, Генуя, Ніцца, Мілан, Київ, Ніжин, Полтава, Єсмань, Мотронівка, Лисянка, Заріг, Качанівка, Линовиця, Сокиринці, Корсунь, Борзна, Черкаси, Чернігів, Пирятин, Москва, Петербург, Тула, Орел, Батурин, Немирів, Воронеж та інші).

У творі «Романи Куліша» такі знаки-імена відтворюють передовсім загальну авторську настанову на цитування, причому цитування як українських та російських художників слова, так і західноєвропейських, що свідчило про інтертекстуальне розмивання меж авторського тексту. Показово, що для В. Петрова поєднує знаки-імена, які репрезентують із різних дисципліни. Ж. Дерідда назвав би таку сполучуваність «дискурсом гуманітарних наук» [30, с. 352]: літератури, філософії, історії, літературознавства та мистецтвознавства. У цьому контексті функції процитованих знаків-імен невичерпні - від доказових, порівняльних, декоративних, естетичних до дискусійних. Тобто прихована цитата-імя в ряді семіотичних одиниць тексту сприймається не тільки як сигнал звернення до чужого слова, а й як певний знак міжнаукового дискурсу.

Особливої уваги потребує підгрупа знаків-атрибутів, до якої входять приховані цитати на зразок «мефістофелівського трагічного зневіря», «фавстівських Кулішевих романі», «гоголівської гіпохондричної фрази», «чеховської чутливої інтимності», «байронічної самотності» тощо. Як бачимо, більшість таких цитат мають літературне походження. Основним запозиченим атрибутом у них є прізвище або імя авторитетного митця. Поле функціонування таких цитат обмежене, адже користуються ними, як правило, лише літературознавці. Зважаючи на це, кожний зі знаків-атрибутів можна трактувати як певну структурну одиницю, залучену до художнього тексту з метою імітації наукового дискурсу, що дає підстави говорити про схильність автора до поєднання художнього досвіду з науковим.

До цієї ж підгрупи знаків-атрибутів відносимо також численні романтичні загальники, використані автором із метою узгодити образ головного персонажа з естетикою романтизму (ідеалістичний зміст, лірична нотка, дух нації, месіаністична покликаність, аскетичне чернецтво, парнаська замкненість, нігілізм, платонізм, гіпербола, міфологізація тощо). Досить часто В. Петров уживає також просвітницькі штампи при характеристиці П. Куліша (пуританський моралізм, педантичний провінціалізм, просвітительське кохання, розсудливий стародум, паралельні кохання, геометрична стрункість, логіка, схема, формула стосунків, теорія розумного егоїзму, трудова копійка, теорія добрих діл тощо), демонструючи тим складність і суперечливість головного героя роману.

В. Петров схильний вважати Куліша романтиком «…скрізь і завжди: в філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, в ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх» [1, с. 350]. Поряд з романтичними та просвітницькими топосами, автор оперує термінологією психологів, психіатрів та психоаналітиків. Він уживає загальники на кшталт «неврастенічних фобій», «гіпнотизування», «психозу», «істеричних вигуків», «гіпохондричних та меланхолійних настроїв», «моральної депресії», «садистичних утіх», «еротичних підвалин творчості» тощо. Усі згадані штампи як знак певної культури в контексті виконують інформаційну та характеротворчу функції, а також служать тим інвентарем письменника, за допомогою якого він досліджує психологічну організацію головного героя. Наукове походження запозичених кліше наводить на думку про схильність автора до еклектизму.

Значно меншу групу прихованих цитат складають знаки-міфеми. Це кілька романтичних мотивів, трансформованих В. Петровим відповідно до задуму твору зобразити Куліша романтиком, та деякі епізоди із західноєвропейської, української та російської історії літератури. Так, з-поміж значної кількості романтичних мотивів для свого роману В. Петров обирає мотив мелосу, нерозділеного кохання, офіри, самогубства та божевілля.

Мотив мелосу автор розвиває в розділі «Леся Милорадовичівна», в якому йдеться про пісенну обдарованість героїні. В. Петров схиляється до думки, що музика, співи є невідємною складовою буття романтика. І тому він вважає, що «…роман Куліша з Милорадовичівною це є історія того, як «душу віддано за співи»[1, с. 312]. Якщо вплітання мотиву музики у структуру тексту передовсім характеризує своєрідний підхід В. Петрова до осмислення постаті Куліша, то історію нерозділеного кохання, самогубства та божевілля автор подає як реальний факт із біографії Куліша. До того ж цей мотив якнайкраще узгоджується з жанровою формою твору, адже, як зауважує С. Яковенко, «…трагічний фінал, мінімум - розбите серце, це такі елементи сюжету, які передбачені формою роману в листах» [88, с. 211].

Узагалі мотив нерозділеного кохання є одним із базових для усього роману - він розвивається на прикладі історії подружнього життя Куліша з О. Білозерською, в романах Куліша з М. де Бальмен, Л. Милорадовичівною, П. Глібовою, Г. Рентель, в яких страждали внаслідок нерозділеного кохання жінки, і в любовних стосунках із М. Маркович, перерваних невзаємністю з її боку. В. Петров досить часто акцентує на відповідності романів Куліша романтичному уявленню про любов як муку, страждання, тому поряд з історіями про нерозділене кохання використовує мотив офіри, жертовності.

Найвищої експресії згаданий мотив досягає у розділі «Марко Вовчок», у якому романтичний герой вирішує у ситуації нерозділеного кохання знайти порятунок в самогубстві. Знаком романтичної культури в романі виступає також міфема божевілля: це божевілля як нервова хвороба дружини Куліша та божевілля як стан головного героя у стосунках із М. Маркович. Мотив божевілля та інші романтичні мотиви у творі виконують передовсім характеротворчу функцію. Не менш важливе значення вони мають і як штампи, заготовки, основа для роману, з цих міркувань основною їх функцією є формотворча. Особливої уваги заслуговують такі знаки-міфологеми, які автор запозичує з історії західноєвропейської, української та російської культур, зокрема з фонду любовних історій відомих постатей. Цитатами такого зразка є натяки на історію Сократа і Ксантиппи, Аліни й Костомарова, Тургенєва й Поліни Віардо. Ці знаки-міфеми в тексті роману служать для аналогії, порівняння, протиставлення, узгодження, тобто домінує інформаційне призначення цитати. Зважаючи на послідовно витриману манеру автора говорити за допомогою «чужого» слова, цитовані знаки-міфеми в «Романах Куліша» свідчать також про розширення меж авторського тексту, про своєрідне багатоголосся, складний перегук чужих голосів.

Отже, можна сказати, що «Романи Куліша» є прикладом «фабрикованої» літератури - літератури, що постає з літератури. Значущою одиницею твору вважаємо його назву, призначену спрямувати читача на не буквальне сприйняття твору, промовистими знаками є й обрані В. Петровим заголовки до пяти розділів.

Ускладненим виглядає сам текст роману, значною мірою скомпонований з цитат. Спостерігаємо в ньому цитати очевидні, приховані, цитати-знаки, автоцитати. Переважну більшість запозичень складають власне цитати (листи, спогади, науково-критична літературу), вони обрамлені лапками, подаються з вказівкою на джерело.

Очевидні цитати складають девяносто відсотків тексту, що свідчить про особливе бажання автора говорити за допомогою «чужого» слова. В. Петров послуговується і прихованими цитатами. Це ремінісценції та алюзії із західноєвропейської, російської та української літератури.

Часто автор вдається до залучення знаків певної культури, імен та міфем, передовсім романтичних та просвітницьких. Він оперує термінами психологів, психіатрів, психоаналітиків, вживає також знаки-цитати з різних гуманітарних і природничих наук: літератури, історії, філософії, медицини, географії, літературознавства та мистецтвознавства.

Функції цитат у творі різноманітні - від інформаційних, характеротворчих, доказових, естетичних, порівняльних, діалогічних, полемічних, захисних до знакової ролі «культурних символів».

2.3 Композиційна організації тексту

роман куліш образ петров

Компонування художнього твору розглядав ще Аристотель, наголошуючи, що досконалість його забезпечується вмотивованим відбором і поєднанням окремих епізодів у художню цілісність, яка становить гармонію.

Незважаючи на тривалий період функціонування у літературознавстві поняття «композиція» і значну кількість теоретичних досліджень (Т. Денисова [29], Л. Левітан і Л. Цілевич [46], Г. Поспєлов [66], І. Семенчук [72], В. Халізєв [80] та інші), його термінологічні межі чітко не визначені. Як синоніми можуть вживатися терміни «композиція», «архітектоніка» і «структура», хоча теоретики наголошують на їх відмінностях.

У традиційному розумінні композиція - це форма побудови художнього твору, яка знаходить свій вияв у смислозначущому співвідношенні окремо взятих його частин [15, с. 238].

В. Халізєв називає прийоми, які спричиняють певну будову літературного твору, а відтак і його сприйняття. Серед композиційних прийомів дослідник виділяє: повтори і варіації, мотив, деталізацію та узагальнення зображуваного, субєктну організацію або «точку зору», протиставлення, часову організацію тексту, монтаж.

Названі композиційні прийоми спостерігаються і на сюжетному рівні, і на рівні позасюжетних елементів. Так, повторюються незмінно чи зі змінами (варіаціями) як події, так і риси характерів і портретів персонажів, ознаки інтерєрів, пейзажів тощо. Повторюючись, вони можуть утворювати мотиви. Мотив зміцнює художній твір, а також, за висловом І. Качуровського, виступає «образом у дії» [42, с. 15], утворюється через повтори, тому його функція чітко виявляється у звязку із сюжетними особливостями художніх текстів.

Аналізуючи композиційну організацію твору ми дотримуємось традиційного визначення композиції художнього тексту.

У контексті дослідження організаційних елементів тексту важливого значення набувають ті композиційні складові книги «Романи Куліша», які не є частинами власне роману, проте обрамлюють його на початку й під кінець, зокрема «Вступні уваги» та «Додатки». Подібна побудова книги викликає непорозуміння, спричинені стилістичною несумісністю художнього тексту з авторською передмовою та додатками. Укладачі одного з останнього перевидання роману [1] вдалися до певного викривлення авторського задуму не надрукувавши «Додатки». Аналогічним недотриманням авторського задуму можна вважати публікацію роману письменника під псевдонімом Віктор Домонтович. Як прізвище В.Петров під романом-біографією має важливе значення для розуміння генези твору, так і структурні компоненти книги «Романи Куліша» мають особливий сенс усвідомлення способів творчої реалізації автора.

Заслуговує на увагу своєрідний вступ до роману, який С. Павличко назвала «... імітацією певного критичного дискурсу, що має приховати істинні наміри автора» [58, с. 222]. «Переднє слово» В. Петров написав за всіма канонами передмови, причому передмови наукової розвідки. Вступна стаття для В. Петрова була не новою жанровою формою, адже у другій половині 20-х років ХХ ст. він написав понад півтора десятка наукових статей про П. Куліша. Перед основним текстом докторської дисертації В. Петров також подав невелике «переднє слово», проте воно істотно відрізняється від «Вступних уваг» до «Романів Куліша».

Загальна тональність «Вступних уваг» повчальна, дидактична, моралізаторська, просвітительська. В. Петров викладає матеріал схематично, незацікавлено, сухо. Такий початок зовсім не є притаманним для романізованої біографії, тим паче, що в ній йтиметься про особисті захоплення П. Куліша. Вступна стаття не налаштовує читача на сприймання П. Куліша як звичайної людини, яка може мати і особисте життя, а не тільки громадське.

«Додатки» твору розглядає В. Зубань у своїй праці [38]. «Додатки» - документальні матеріали, розподілені автором на дві частини, першу з яких складають уривки з Кулішевої справи в ІІІ відділі, позначені грифом секретно, а другі - девятнадцять листів Куліша до Г. Рентель, хронологічно упорядкованих. Особливість їх полягає в стилістичній несумісності з художнім текстом [38, с. 8]. У романі майже всі ці документи використані, В.Петров подає їх з указівкою на автора й адресата (обємні декларовані цитати), аналізує, коментує, ставить свої акценти та переосмислює. Незважаючи на це в кінці книги він вважає за потрібне ще раз ознайомити читача з повним текстом листів. Складається враження, що в цьому слід шукати прихований контекст оскільки твір завершено й на роздумах про психологія головного героя поставлено крапку. На думку дослідниці, В.Петров удається до своєрідного маневру: під кінець подає не свої твердження, а ваговиті документи, офіційні, щоб відповідним чином маніпулювати читачем, а потім показує вочевидь документовані зразки листування. Не уривки, не переосмисленні цитати, а подані в повному вигляді памятки.

«Вступні уваги» та «Додатки» створюють певний дисонанс з основним текстом романізованої біографії, вони обрамлюють своєю науковість художню частину твору.

Першими промовистими композиційними одиницями тексту є заголовки розділів. Із пяти розділів твору про пять любовних романів лише назва першого порушує стилістичний ряд («Літо року 1856»), бо всі інші заголовки звучать як жіночі імена («Леся Милорадовичівна», «Марко Вовчок», «Параска Глібова», «Ганна Рентель»). Розділ «Літо року 1856» присвячена історії любовних стосунків Куліша з Манею де Бальмен. Це експозиційний розділ, тому містить також інформацію про взаємини головного героя з дружиною. Як відомо, побудова назви з датами притаманна суто науковим розвідкам. Для В. Петрова як науковця подібна схема є властивою. Також можна припустити, що справжнього й вагомого для Куліша роману з Манею де Бальмен не відбулося. В. Петров не має цьому підтверджень. Перший розділ розпочинається словами: «Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель - ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50 і на початок 60 років… [1, с. 231]. Це твердження ми розглянемо більш детально далі у роботі. Тому, припускаємо, й розділ не названий її імям.

Романи Куліша з Лесею Милорадовичівною та Марією Маркович фактично були одночасні. Знайомство з Лесею відбулося 1856 року, трохи раніше ніж знайомство з Марком Вовчок. Можемо припустити, що це була причина розміщення розділу роману у послідовності - «Леся Милорадовичівна», «Марко Вовчок». З 1860 по 1862 рік спостерігаємо паралельність романів з Параскою Глібовою та Ганною Рентель. Відповідна й послідовність розділів.

Кожен розділ твору містить частини. «Літо року 1856» нараховує 6 частин, «Леся Милорадовичівна» - 11 частин, розділ «Марко Вовчок» - 5 частин, «Параска Глібова» - 7 частин, «Ганна Рентель» - 5 частин. На нашу думку, групування кожного розділу на частини є суто формальний елемент композиції тексту. Адже кожен розділ невеликий за обсягом. І розмежування на частин не несе сюжетного навантаження.

Можна говорити, що тип композиції тексту за формою - хронологічний. В. Лесик відзначає, що суть хронологічної форми композиції "полягає в тому, що події йдуть одна за одною в хронологічному порядку - так, як вони відбувалися в житті. Між окремими діями або картинами можуть бути часові відстані, але немає порушення природної послідовності в часі: те, що раніше відбувалося в житті, й у творі подається раніше, а не після наступних подій. Отже, тут немає довільного переміщення подій, немає порушення прямого руху часу" [47, с. 61].

У творі присутня чітка хронологічна послідовність розгортання кожного роману завдяки тому, що це романи у листах. Майже обовязковим при цитування для автора є зазначення дати та року написання листів. Твір зовсім не ускладнюєте те, що деякі романи були одночасними. В. Петров розмежовує їх розміщуючи кожен розділ у послідовності знайомств П.Куліша з жінками й початком та закінченням їх листування.

Отже, композиційна організація романізованої біографії складається з «Вступних уваг» та «Додатків», які обрамлюють основну частину твору, що складається з 5 розділів, розміщених у хронологічній послідовності.

РОЗДІЛ 3. ОБРАЗНА СИСТЕМА РОМАНУ-БІОГРАФІЇ В.ПЕТРОВА

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення.

. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач;

в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.

. Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

. Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром [15, с. 142].

У цьому розділі роботи ми розглянемо образи дійових осіб - персонажів (Пантелеймона Куліша, Олександри Білозерської, Мані де Бальмен, Лесі Милорадовичівни, Марка Вовчка, Параски Глібової, Ганни Рентель).

Головним серед них є образ Пантелеймона Куліша. Також зупинимося на аналізі постаті автора у тексті. Інші компоненти системи образів розглянемо в контекстів головних персонажів.


Художній образ - це специфічний для мистецтва спосіб втілення творчого задуму митця у чуттєво сприймані матеріальні форми засобами художньої мови. Тобто, художній образ - це засіб об'єктивації творчого духу в матерії формування, що надає йому виразних, досконалих способів буття "у формах дійсності". Він є перехідною ланкою, засобом надання естетично опанованій дійсності досконалого ідеального буття у межах твору як духовного цілого [24, с. 34].

У контексті романізованої біографії автор прагне створити новий образ Пантелеймона Куліша. В. Петров не ідеалізує його, не показує як бездоганного громадського діяча української культури, а навпаки. Читач бачить зовсім іншого автора «Чорної ради» - він весь складається із суперечностей; у стосунках з жінками, в першу чергу, просвітник та вчитель.

В. Петров в основу твору бере листування від 1856 до 1862 років. Автор пояснює це тим, що Кулішу тоді було 37 - 43 роки, у цей період уже сформувалися його основні громадсько-суспільні позиції, а також якщо не опубліковані, то вже частково реалізовані основні літературні прагнення письменника. Його романи б мали бути романами зрілої, виваженої людини.

Проте, ми спостерігаємо протилежне.

У «Романах Куліша» автор поновлює образ Куліша за допомогою маніпуляцій з його приватною кореспонденцією. Образ Куліша подається широкопланово, В. Петров схильний зіставляти літературну продукцію Куліша, насамперед його листи, з «приватно-побутовим» Кулішем і вказувати на показові перегуки. відповідності чи невідповідності.

Ми виділяємо такі особливості творення образу Пантелеймона Куліша: охудожнення біографічного матеріалу (маніпулювання кореспонденціє та іншими біографічними джерелами); парадоксальні характеристика автора.

Принцип охудожнення біографічного матеріалу у В. Петрова полягав у наданні документальним біографічним джерелам естетичного значення й перетворенні їх на образотворчий матеріал.

Методом розрізу та склеювання письменник в один ряд поставив документи різного зразка: автобіографію, лист, нотатки, офіційний лист, спогад сучасника, критичну працю, журнальну публікацію тощо. І з усього цього В. Петров витворює постать Куліша, не забуваючи і про власні характеристик. Дві протилежні дії виконує автор висвітлюючи героя, - засуджує й виправдовує. Як не парадоксально, але ці два підходи у В.Петрова не життєздатні один без одного. Саме вони створюють постійне психологічне напруження в такому «несюжетному» творі. Засуджуючи, В.Петров послуговується багатим арсеналом іронії і сарказму на адресу головного героя («Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті» [1, с. 350]); виправдовуючи посилається на загальні особливості романтичного світовідчуття ХІХ ст.

Варто розглянути самохарактеристики героя: «Человек, соскочивший с рельсов» [1, с. 221] - Кулішеві не вдається повністю оговтатись від заслання в Тулу 1847 року; «Одне почуття в мене єсть, тікати, але куди - не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує» [1, с. 234]; «Самотній працівник», «Моя душа завсіди силкується по-божому і по-святому», «Я хотів жити і навчати інших, як треба жити» [1, с. 346]; «Я не знаю межі, що відокремлює егоїзм від великодухости» [1, с. 348]; «Нема в мене одного: задоволення з життя, а без цього, що всі розмови й прогулянки» [1, с. 359]; «Шукаю одного: спокою в своїх працях» [1, с. 364]; «Я сам і вічно буду сам. Краща сторона моєї істоти належить літературі, як спосіб благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого» [1, с. 367].

Куліш був свідомий свого призначення, кохання ніколи не могло бути для нього важливішим від творчості. Він завжди вчитель, просвітитель для народу, для закоханих жінок.

Доповнюють образ Куліша характеристики його сучасників та критиків. Віра Аксакова: «Чудний чоловік цей Куліш. Що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень… Людина він палка» [1, с. 230]; «В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манірі й навіть в думках, а тим часом почувається пристрасна натура» [1, с. 248]; С.Єфремов: «Увесь Куліш тут з його черствим позерством, безкраїм егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази» [1, с. 319]; О. Кониський: «Куліш був, людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіастами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха» [1, с. 367] та інші. Але не варто забувати й про субєктивізм таких висловлювань.

Цікавим та яскравим є створення образу самим автором: «…дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин» [1, с. 220]; «Його кохання - це моралізаторство й менторство, культурницьке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначилася тенденція «просвіщати» жінку» [1, с. 228]; «Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подібний до пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!» [1, с. 230]; «Перевантажуючи себе працею, він працював без спочинку й перерв, він зєднував у собі упертість фанатичного писаки з безкорисною працездатністю, вартою великих учених, і з інстинктивною ретельністю бджоли чи майстра» [1, с. 233]; «Куліш як завжди, чутливий і сентиментальний» [1, с. 343]; «Тверезий, ригористичний, поміркований і обережний» [1, с. 344]; «Куліш завжди Куліш, - він завжди безтактний» [1, с. 348]; «Почуття любови він зраджує задля творчих прагнень» [1, с. 356]; «Як не дивно, але Куліш, людина упертої зосереджености, егоцентричної самокерованости. Винятковий егоїст, людина виразних антигромадянських тенденцій, самолюбний, гоноровитий, мстивий …» [1, с. 365] та інші.

Окремої уваги заслуговують парадоксальні твердження В. Петрова стосовно Куліша, які є особливими засобами творення образу: «Розрив із суспільством - провідна лінія суспільної акції Кулішевої» [1, с. 225]; «Кохати й зневажати - це було для Куліша те саме, єдине й спільне почуття, одне від одного не відокремлене» [1, с. 276]; «Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги» [1, с. 282]; «З усіх способів виправдуватись він вибирає найкращий: він обвинувачує!» [1, с. 290] тощо.

Петров дослідив, як властива Кулішевій натурі «двоїстість» виявилась у коханні: волів мати цілу колекцію романів і «провадити» їх по два одночасно. Проте, як підсумовує автор, для «Куліша подвоювати або потроювати кохання значило, кінець-кінцем, не більше, як тільки подвоїти, або потроїти листування» [1, с. 320]. Всі Кулішеві романи були якщо не дивними, то дивакуватими. Так трактує їх автор тексту і водночас пояснює, що незважаючи на комічне й недоречне, «на всіх Кулішевих таких типово «фавстівських» романах, лежить прикмета мефістофелівського зневір'я, сумніву, вагань, непевності…» [1, с. 250]. З цих означень бере початок психологічна схема Кулішевого характеру, що її будує автор. Дослідивши всі колізії його любовних романів, документально опираючись на любовні листи Куліша, автор приходить до висновку, що творчість, як уособлення месіаністичного обовязку, для Куліша була вища від кохання. «Щоб творити, він офірував коханням» [1, с. 360] - такий останній і головний авторський штрих у психологічному портреті героя.

Роздвоєна суперечностями постать головного героя спонукає й автора до певного «роздвоєння», або вірніше «подвоєння», котре дозволяє вести через твір дві паралельні лінії - Куліш у суспільстві і Куліш у коханні. І хоча за темою інтимний план має бути головним, В. Петров намагається, і здебільшого це йому вдається, тонко координувати співіснування цих двох ліній, часом зближуючи їх на дотичній (коли, наприклад, цитує ті листи Куліша до Милорадовичівни, які наповнені високим громадянським пафосом), а часом розводячи на різні полюси (у стрімкому, без уваги до обставин, суспільства, амбіцій, романі з Марком Вовчком).

Бачимо паралельний погляд і "паралельного" Куліша. Один портрет - у рамці «будителя» національної громади, невтомного трудівника, інший - в рамці людини «мінливих поглядів, хистких настроїв», людини живої, яка прагне земного.

Подвійний характер людини романтики пояснюють її подвійною взаємозалежною сутністю: з одного боку - вільна індивідуальність, з другого - частка цілого. Тому і В. Петров приводить до висновку, що суперечливість Куліша, з одного боку - як об'єктивний наслідок (частка цілого) - психологічний і суспільний феномен, породжений добою; з іншого - як суб'єктивний (вільна індивідуальність) - сформований внутрішніми генетичними якостями окремого чоловіка.

Із досліджень психології героя і психології кохання автор виводить такий вибір Кулішем жінки, що відповідає романтичному коханню. Невідступно властиве Кулішеві почуття правоти, горда самотність праведника серед малих і сірих людей породжувала і в коханні неможливість обрати земну жінку. Петров приходить до висновку, що Куліш кохав придуманий ним образ, який існував у його уяві, і той образ у кожний окремий період він приміряв до різних жінок. Але жодного разу не знайшов те, чого шукав. Любов до уяви, бачення неіснуючого образу у звичайній жінці - ця концепція цілком побудована на формулі кохання, що її культивували ранні німецькі романтики.

В. Петров висуває своє пояснення драми життя героя. П. Кулішу, як істинному талантові природа подарувала ще й гостре відчуття життя, всіх його радощів і насолод. Та скористатись з такого розкішного дарунку Куліш, по-перше, не міг (через свій характер), по-друге, не мав змоги (причина - соціальна невлаштованість, зумовлена добою), по-третє, не смів (служив Україна). Такі три причини драми можна простежити у романі В. Петрова, причини, які суттєво міняли життя Куліша і так трагічно впливали на його любов. По суті, автор веде мову про романтичне сприйняття світу Кулішем і його романтичне самовідчуття.

Отже, головною особливістю творення образу Пантелеймона Куліша можна вважати парадоксальність висловів автора, маніпулювання кореспонденціє та іншими біографічними джерелами. В. Петров навмисно створює суперечливий образ Куліша. Автор, безсумнівно, визнає його як знакову постать української культури. Але Куліш у особистому житті постає двозначною персоною.

3.2 Жіночі образи у романі

У цьому підрозділі ми розгляне образи жінок у романізованій біографії В. Петрова. Розпочати варто з дружини Пантелеймон Куліша - Олександри Білозерської. У творі описано період, коли кохання, після девяти років шлюбу, минуло. Куліш прагне нового захоплення, яке додасть йому сили й натхнення. Кулішу вже майже 40 років і він розуміє, що вповні не взяв від життя того, що міг. Олександра Білозерська була дбайлива господиня, вона пишалась зі своїх господарчих здібностей: «Вставала раненько, бігла на Сінний базар, щоб купити дешевенької риби, курча чи картоплі» [1, с. 260]. Куліш ще до одруження відчував перевагу над нею. Дивним видається те, що Куліш, який завжди вважав себе вчителем у стосунках з жінками, не вплинув на дружину. Він шукав того, що не мала дружина у інших жінках.

З роками у Куліша виразно накреслився погляд на Олександру Михайлівну, як на малоосвічену і неохайну жінку. А якщо додати, що розмови малоосвіченої дружини зводилися лише до базарної купівлі, принаймні, так зазначає Куліш, що під час сварок вона виявляла лише покірність, чим ще більше дратувала чоловіка, то дивуватись розходженню цього шлюбу не доводиться.

Олександра Михайлівна була надзвичайно терпляча й самовіддана, вона смиренно приймала всі вчинки чоловіка. Наслідком її душевних терзань стала нервова хвороба, що межувала з божевілля. Такою ми бачимо Олександру Білозерську в період 1856 - 1862 років.

Аналізуючи трактування В. Петровим стосунків П. Куліша з дружиною, Ю. Загоруйко зазначає, що письменник «припустився досить-таки поширеної помилки, що існує в біографічних дослідженнях. Цілком довіряючи негативним емоціям і оцінкам свого героя, автор повторює їх за ним, чим звужує свій об'єктивний погляд» [34, с. 32]. Але чи це так? Варто зазначити, що всі твердженні В.Петрова справді побудовані на поглядах, оцінках інших реальних осіб, тобто для нього біографічний матеріал був не яскравим прикладом власних думок героя, а навпаки - ґрунтом, із якого виростали авторські судження Водночас такий підхід у «Романах Куліша» використаний для відображенні реальних стосунків подружжя, а їх дублювання - тлумачення записів у листах - сприймається не як «повторення» оцінок героїв, а як увиразнення їхніх поглядів; це своєрідна відповідь на питання - чому герой так думав, чому так писав.

Першим захопленням Куліша була 16-річна Маня де Бальмен - нове втілення Орисі, Тетяни, Лотти, як зазначав Петров. Це почуття, що народилося влітку 1856 р., не стало предметом докладного висвітлення в романі, можливо через те, що не було достатньо матеріалу. Ця оповідь лише готує читача до подальшого сприйняття та розуміння дій головного героя, адже автор тексту зупиняється на трьох особливостях сутності особи Куліша - моралізаторстві, сентименталізмі, «націоналістичності» (народності). У романізованій біографії з'ясовується, що для головного героя кохати й навчати - одне й те ж. Тобто йдеться про просвітительське кохання, за яким «просвіщати дівчину - мета й виправдання кохання» [1, с. 269].

Водночас Куліш виступав, з одного боку, в ролі дослідника дівочої душі, споглядального експериментатора, який звертає увагу на ліризм, поетичність, незнану незвичайність (згадати хоча б стосунки з Манею де Бальмен або ж Параскою Глібовою); а з другого - він активний педагог, який інакше не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховати».

Куліш цінував простоту, природність, близькість до народного життя, чим і захопила його «сільська панночка в кращому значенні слова» - Маня де Бальмен, яка не мала й тіні аристократизму, адже своїми засмаглими руками могла пошити й вишити сорочку, вміла відрізняти гарне полотно від «ледачого».

Захопившись чорнобривою молодістю та жвавою свіжістю Мані де Бальмен Куліш переписував їй вірші Шевченка, повчав у буденних розмовах, проте молоде, й чудове дівча, яким Маня постає в перших листах Куліша, поступово перетворювалося в його очах на «ангела без крил серед калюжі», якому пророкувалася доля хитрої, нещирої жінки. Врешті-решт захоплення стало для героя тексту лише «прекрасним образом загиблих надій». Причина проста: педагогічна майстерність Куліша, як з'ясувалося, не знайшла «елемента поетичності, що один виносить нас на поверхню з безодні життєвої пошлості» [1, с. 255].

Варто відзначити, що В. Петров не розглядав ці стосунки як роман Куліша: «Два попередні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно» [1, с. 347]; «У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою…» [1, с. 353]; «Романи Куліша з Глібовою, Милорадовичівною, Рентель (за винятком хіба роману з Марком Вовчком) - це романи в листах» [1, с. 370]. Жодної згадки про роман з Манею.

Далі йде роман з Лесею Милорадовичівною, яка захопила його співом, що був забарвлений місцевим колоритом, народністю, етнографізмом.

«Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучість й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності - вона грала на арфі й мала видатний голос, рідке своєю красою й силою драматичне сопрано» [1, с. 255].

Стосунки з Лесею Милорадовичівною Куліш вибудовує цілковито за книжними зразками: це пісенне, мелійне сприймання любові. «Хто знає чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?» [1, с. 267]. На сторінках цього розділу згадано Новаліса й Гофмана, «музичні» романи Івана Тургєнєва з Поліною Віардо та Миколи Костомарова з Аліною Крагельською. Для романтика слова «дівчина - душа - пісня» були тотожні символам й мали спільні означення. Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріалу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком. Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу - душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків.

Спочатку листування мало дружній характер. Потім Куліш радить дівчині вийти заміж, щоб спростити їхнє спілкування, уникнути зайвих розмов про себе. З його боку це виглядає дещо дивним. Згодом Куліш стає відвертий у своїх листах, але стриманий у діях. Леся ж чекає на його приїзд, що постійно відкладається, «вона ладна була іти на все» [1, с. 297].

Стосунки з Лесею змінювалися, відповідно й змінювалася її характеристика Кулішем. «По одному погляду і голосу, а не по словам - не то вже по діла - підняв я Вас на висоту, на котрій Вам і не снилося бувати» [1, с. 377].

Варто не забувати про паралельність цього роману з романом Куліша та Марком Вовчком, яка мала на нього вплив.

Куліш «проповідує нове щастя - щастя емансипованої жінки» [1, с. 295]. І Леся прислухається до нього. «Героїзм нової, звільненої від умовностей жінки, «жінки-чоловіка»» [1, с. 299] стає більш привабливий для дівчини, ніж хутірське життя. Милародовичівна збирається спочатку до Петербургу, а потім за кордон до консерваторії й звертається за порадами до Куліша, який так вабив її до нового життя. Але Куліш до таких змін зовсім не готовий, йому потрібен роман у листах. Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала. Поїхала б вона тільки задля Куліша.

Музична обдарованість Лесі Милорадовичівни стає ключовою у змалюванні її образу.

Марко Вовчок у цьому творі постає як обдарована письменниця, яка співала соловейком коло Куліша, але коли стосунки завершувались стала «жалкой женщиной».

Для створення образу письменниці В. Петров використовує, часом протилежні, характеристики: «Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком» [1, с. 303]; «Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилась» [1, с. 307], таку характеристику автор постійно повторює. «Жінка ж його була мовчуще божество…» [1, с. 317].

Окремої уваги заслуговують вислови інших жінок стосовно Марії Маркович. В. Аксакова: «Обличчя дуже добре, але просте; вона повинна бути дуже не дурна, але дуже конфузиться» [1, с. 316]. Під сумнів ставить творчу обдарованість Марка Вовчка Олена Пчілка: «Яке то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша канапка, зроду не учувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її властивостями й почала писати по-українськи - та ще як? - краще всіх українських повістярів» [1, с. 336]. Можна припустити, що це говорить зачеплене самолюбство письменниці Олени Пчілки.

У третього розділу можна прослідкувати зміни, які відбулися з Марком Вовчком. Від провінціальної конфузної жіночки до «мовчущого божества» Петербургу, від якої втрачають голову чоловіки.

Куліш відчував свою причетність до такої зміни, він навчав, допомагав відбутись її успіху у літературі. Але успіхи у чоловіків викликали в нього ревність. Куліша обурювала холодність, спокій і байдужість до нього. Можливо, це говорить його образа.

Коли їх стосунки завершуються, і як можна зрозуміти ініціатором є Марія Маркович, Куліш почуває себе розбитим. Він говорить про самогубство. Але це лише його тимчасові настрої. Потім, роман письменниці з І. Тургєнєвим викликає в нього цікавість спостерігача.

Характерним є порівняння Марка Вовчка з Жорж Санд.

В. Петров створює образ Куліша з парадоксів та суперечностей. Ці ж принципи застосовані й для створення образу Марка Вовчка. Нема таланту - і найгеніальніша письменниця. Нема вроди - і надзвичайних успіх у чоловіків.

Завязаний наприкінці травня - у червні 1860 р. в Чернігові роман із Параскою Глібовою був у Куліша найуспішніший з усіх.

Параска в житті, слід гадати, була вродлива, артистична й ефектна. Вибагливий Куліш ставив її у ряд тих небагатьох красунь, що їх траплялося йому бачити: «Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї» [1, с. 360].

Взаємне зближення й закохання Куліша й Параски відбулося якось раптово, з перших днів знайомства, без вагань і зволікань: обоє були вже одружені, мали любовний досвід.

Від Леоніда Глібова інтимна взаємність не приховувалася - усі троє намагалися розвязати любовний трикутник цивілізовано. Делікатний Глібов давав дружині свободу вибору й застерігав од необачного кроку, примарних надій на непевне щастя. Куліша це повністю влаштовувала, адже він не хотів розривати свій шлюб з Олександрою Білозерською й одружуватись з Параскою.

Для Куліша проблема Параски полягала в тому, що вона захоплювала його як чарівна молодиця, а він хотів мати в ній ще й кохану-однодумця, споріднену за духом жінку, з якою б його єднали творчі, культурні інтереси, спільна духова праця. Жіночий ідеал, що його так пристрасно шукав він на зламі 50-60-х років. Певне, пані Параска не годилася для такої ролі, бо воліла задовольнятися безтурботним чуттєвим життям, а він жадав, щоб вона відчувала потребу в самоосвіті й творчій праці. Перевиховання й навчання Параски Глібової не вдавалося Кулішеві.

Відтак Куліш відчував навіть певне розчарування у Парасці Федорівні, яка не відповідала його духовому ідеалові жінки. Після розчарування Куліш характеризує Параску Глібову як «зіпсовану дитину». Тон листування змінюється, Куліш поринає у «самотню працю», яка приносить йому спокій та задоволення після емоційного роману.

Стосунки з Ганною Рентель були паралельними роману з Параскою Глібовою. Ганна - останній жіночий образ у тексті. Молода дівчина на виданні приваблює Куліша своєю чистотою та стає ще однією спробою «навчити жінку». Куліш знову хоче виховати «жінку-чоловіка». Ганна Рентель менш піддається повчанням Куліша ніж Леся Милорадовичівна, вона на рішучі кроки не наважуються.

У позашлюбних романах Куліш значною мірою перебував в уявному світі - спочатку снував мрії, потім вдавався до теоретичних повчань. Радячи дівчині скористатися з нагоди вийти заміж, він проповідує вільність взаємин між чоловіком та жінкою у шлюбі, наполягає на її збереженні власного духового «я».

У листах до Ганни Рентель Куліш одразу відкидає патріархальну звичаєвість і ставить питання про подолання нерівноправного становища жінки в суспільстві, про реабілітацію жіночої природи та загалом жінки як істоти, здатної стати освіченою та культурною, намагається виховати в панночки почуття особистісної гідності.

Образ Ганни Рентель є ще одним підтвердження типової для Куліша тенденції повчаннями рятувати провінційних панночок.

Історія кохання з Олександрою Білозерською повториться і з іншими як алгебраїчна абстрактна формула любовних взаємин, де замість одних імен підставлено інші: спочатку гаряче захоплення, що згодом поступиться ваганням, сумнівам на ґрунті надуманого передчуття неминучої холодності, відчуженості; далі усвідомлення звичайності постаті коханої та її буденності порівняно з його величним призначенням; нарешті, обережне донжуанівське озирання на обставини, що й призводить до неминучого розчарування.

Таке замкнене коло Кулішевих почуттів вимальовує В. Петров. Звідси закиди автора головному герою як людині розрахунків, формул, наперед засвоєних схем, що і приводить до техніцизму почуттів, обережної любові здалеку. При цьому формули кохання могли накладатись одна на одну під час подвійного чи потрійного «кохання», але ніколи не порушувалась їхня схема, план, як зазначає В.Петров. Водночас головного героя автор не називай справжнім Дон Жуаном (хіба що Дон Жуаном навпаки) через те, що подвоювати або потроювати кохання - значило, кінець кінцем, не більше як тільки подвоїти або потроїти листування, а теорія його любовних романі полягала в науці любовних повторів [1, с. 279]. Звідси й висновок В.Петрова: «Є ілюзії кохання, але кохання немає» [1, с. 362].

Відтак, відштовхуючись від особливостей доби романтизму, в якій жив П.Куліш, В.Петров говорить про двоіпостасну відокремленість; двоїстість головного героя, зокрема, виявляється в тому, що Кулішева уява виплекала жіночий ідеал, який він і намагається відшукати в реальному житті: «Я завжди залицяюсь до однієї особи і ця особа - мій ідеал [1, с. 355], «...я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила б людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала б свободу взаємин так, як я її поважаю» [1, с. 372], - писав П.Куліш.

У моменти «сліпого» захоплення Куліш бачить жінку саме такою. «Його кохання - кохання до незнаної, що в її образі він пізнав чудесне й священне сяйво небесної вроди... Кохати - преображати в хвилинному побаченні, в небесному, майже містичному спогляданні» [1, с. 326]. І в цьому сенсі не важливо, яка вона насправді. Навіть якщо це «брудна і груба Альдонс», поет «в душі» без перешкод зможе побачити в ній Дульсінею.

Пройшовши шляхом романтичної омани, Куліш переконується, що об'єкт його чергового захоплення далекий від ідеалу; це призводить до зневажливого та образливого ставлення до жінки. І чим більше він зневажає її, тим більше впевнюється у власній вищості. На підставі цих фактів В.Петров стосовно Кулішевого почуття доходить такого висновку: «Кохання живе в уяві людини, а об'єкт кохання дано випадком. Немає жодної ваги, на який саме предмет оберне людина ілюзії свого кохання»[ 1, с. 254].

Врешті, кохання для Куліша тільки «гра душі самої з собою», саме та гра, в якій «він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрії» [1, с. 325], адже «бідна жизнь на землі чоловіка, - тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства» [1, с. 360] Проте це не заважає Кулішу продовжувати пошуки об'єкта кохання, бо, за його словами, «чоловік статечний до молодої краси, як муха до меду липне» [1, с. 278].

3.3 Постать автора у тексті

Образ автора у літературному творі - художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Він з'являється на пізніх етапах історії літератури, хоч розгляд образу автора розпочалися в античну добу, але набув виразності в період Ренесансу, де окреслилась ідеалізована, богорівна особистість, титан думки (Дайте Аліг'єрі, Мікеланджело Буонарроті, М. де Сервантес, В.Шекспір та інші). Класицизм сформував свій тип образа автора - прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі він збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника - апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі образ автора позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX ст. він відображає особистість з трагічно розірваною, відчуженою свідомістю (Ф.Кафка, Дж.Джойс, М.Хвильовий та інші). Автор як реальна постать та образ автора - поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох літературних родів - епосі, ліриці й драмі - визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру розкривається найповніше. В ліриці, перейнятій суб'єктивними переживаннями, образ автор найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб'єктові лірики, у певному ліричному персонажеві, явно відмінному від самого поета [48, с. 501].

Слід додати, що ХХ століття стало періодом радикального перегляду уявлень про автора та авторства в літературі. Уже на межі сторіч, у ранньому модернізмі окреслилася ключова проблема новочасного автора, яку дослідники визначають як феномен алієнації. Інакше кажучи, це відчуження автора, що проявляється на різних рівнях особистості й творчості, - від зречення традиції до зумисного руйнування мовно-культурних кодів, демітологізації художньої мови [88, с. 74-77]. Урешті, це унікальний досвід експериментування з формою, що призвів до ризиковано-руйнівних ефектів щодо функціонування літератури як культурної інституції та її рецепції в читацькому середовищі.

Письменник, медіум, скриптор (хоч як би ми не назвали субєкта художньої творчості) залишається провідною постаттю літературного процесу. Від його постави залежить чимало чинників, які ми звичайно аналізуємо на рівні художнього тексту, позаяк саме автор визначає характер тексту, укладає його неповторну мовно-образну форму, виробляє властивий стиль та вибирає жанр. Урешті, автор визначає той образ дійсності, який на рівні враження передається читачеві. Це своєрідна квінтесенція твору, авторська візія світу (художній образ дійсності, за традиційною поетикою), що належить до принципово важливих вартостей нашого мистецтва.

Варто виділити принаймні кілька аспектів авторства, актуальних для сучасної науки про літературу:

) автором є особа в конкретно-історичних обставинах, що займається літературною творчістю й трансформує в ній елементи власного біографічного досвіду. Аспект біографізму багато важить у цій концепції автора, без огляду на те, чи маємо справу з безпосередньо біографічним твором, чи з цілковитим витвором письменницької уяви чи фантазії;

) автор - це передовсім письменник, митець, людина пера. Отже, має значення не будь-який біографічний досвід, не громадянська чи політична активність цієї особи, а ті сторони її діяльності, котрі стосуються власне літератури, мистецтва. У цій концепції домінантою є естетичний талант автора, його вміння творити художні образи, здатні захопити сучасників;

) автор - це уявна постать, яка має мало спільного з дійсним індивідом, що пише вірші, новели або повісті. Справжня сутність автора виявляється лише в його творі, й через інтерпретацію може бути своєрідно реконструйована. У цьому погляді авторство постає великою мірою абстрагованим поняттям, отож важко визначити межу поміж справжніми ознаками конкретного письменника і тими, які приписуємо йому в процесі інтерпретації ми, тобто читачі й критики.

Література ХХ століття дає численні приклади утечі автора від однозначного ідентифікування публікою. Такі спроби слід сприймати в річищі емансипації письменника в умовах новітньої епохи. Разом із тим вони зраджують прагнення вийти поза рамки конвенційних уявлень про автора, навязаних літературною елітою та публікою. Іронічна псевдонімія, загравання з читачем або розігрування його, одягання маски, різного роду містифікації - ось арсенал засобів, за допомогою яких автор «театралізує» свою особу. Удаючись до таких маніпуляцій, субєкт літературного твору або приховує власну ідентичність, маскуючи її, звертаючись до улюбленого літературного прийому фантазії та умовності, або ж розкладає цю тотожність на окремі ролі, голоси, партії. В обох мотиваціях присутній чинник гри, що здавна вважається найорганічнішим у літературній творчості, хоча традиційно експонувався на рівні персонажів та фабули, а не самого автора.

Все це дуже притаманне В. Петрову як письменнику.

Ігровий потенціал мистецтва зазвичай проявляється в набуванні прибраних імен та властивостей, у псевдонімії. Псевдонім можна сприймати як заміну власного імені або уявна маску літератора, котру він, власне кажучи, обирає для побачення з читачем. Через псевдонім-маску письменник проектує певний образ автора (ясна річ, такий, що відповідає його власним інтенціям), моделює ідентичність, яку прагнув би закріпити в читацькому сприйнятті. У ХХ столітті псевдонімія значно поширеніша і виконує різноманітні завдання, причому з бігом часу дедалі рідше вживається як форма приховування авторства перед якоюсь загрозою. Псевдонім як необхідність, що мала з тих чи інших причин приховувати небажане для загального розголошення авторство, тут виразно поступається в актуальності перед псевдонімом як інструментом літературної містифікації, в якій ішлося вже не про накинуті ззовні ролі, а про проектування письменником рецепції власної творчості.

В цьому контексті варто згадати псевдоніми Куліша та псевдоніми В.Петрова. Куліш мав їх безліч: Белебень; Т. Вешняк; Денис Федоренко; Євгеній Горницький; Нанько Небреха; Петро Забоцень; Ратай Павло; Папько Казюка; Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко; Хуторянин та інші.

Віктор Петров мав декілька псевдонімі: В. Домонтович - автор художньої прози; В. Бер - автор філософських, історіософських та культурологічних розвідок. Романізовану біографі, художній твір, він підписав власним імям ніби підтверджуючи науковість і достовірність тексту, відхиляючи його художність та вигаданість. «Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника» [1, с. 226]. Ці слова В.Петров говорить про Куліша. Але їх рівноправно можна застосувати й до самого автора.

Яскрава риса авторської манери В.Петрова: пишучи про інших, В.Петров особливо охоче розкриває власні психологічні стани й інтелектуальні шукання, у його випадку винятково виразно бачимо, що творчість так чи інакше є психоаналітичним сеансом [2, с. 29].

Пишучи про Пантелеймона Куліша, він послідовно розробляє концепцію культуртрегерства, настанову працювати всупереч найжорстокішим обставинам. Якщо ж обставини не дають змоги втілити свої прагнення вповні, треба робити те, що уможливлює хай і несприятливий час, суспільство чи ідеологія. В.Петров пише про «культурницький радикалізм» Пантелеймона Куліша - і це так само могло б бездоганно характеризувати його власну позицію, особливо у 20-ті роки ХХст.

«Ще ніколи - писав Куліш в одному з листів року 1857, - наше суспільство так не відчувало тягар й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Прийдешнє сучасного покоління жахливе» [1, с. 222].

«Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з думками своїми» [1, с. 226].

«Невтіленість, половинчастість та нерішучість, розрив між замислом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвідмінніша риса художньої творчости Куліша, його соціально-політичної ідеології, його особи» [1, с. 227].

Якщо відкинути прізвище Куліша, то можна беззаперечно говорити, що В. Петров пише про себе.

Ця прихована автобіографічність орієнтована на певний тип рецепції, на обізнаного поціновувача, котрий відчитає ті смисли, про які й не здогадається пересічний читач.

Отже, постать автора - Віктора Петрова беззаперечно присутня у романізованій біографії Куліша. Важко сказати, чи завжди це було умисне «писання про себе».

ВИСНОВКИ

Отже, здійснений аналіз твору В. Петрова «Романи Куліша» засвідчив його приналежність до романізованої біографії з рисами інтелектуальної прози.

У роботі ми виділили чотири етапи дослідження романізованої біографії.

Перший етап 30-70 роки. Після публікації кількох частин «Романів Куліша» в журналах «Життя і революція» та «Авангард-альманах» та після видання твору окремою книгою, в тогочасній періодиці вийшло друком кілька рецензій, які були досить негативними. Автора звинувачували у змалюванні інтимного життя П. Куліша, поганому висвітленні класової природи героя.

Другий етап розпочинається у 80-х роках, після перевидання нью-йоркським видавництвом «Сучасність» роману-біографії, зявилася стаття Ю.Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» 1984 року. Розвідка висвітлювала біографію та особливості творчої манери В. Петрова.

Третій етап виділяємо від 90-х років після публікації «Романів Куліша» у «Вітчизні» та після кількох перевидань роману у повному обсязі в результаті яких виник ряд досліджень, присвячених цьому роману. Серед них варто відмітити статтю Л. Новиченка, який спростовував твердження про маловартісність творів В. Петрова. Детально розглядала біографію В.Петрова С.Білокінь. Ю.Загоруйко простежила реалізацію В.Петрова як літературознавця, аналітика, філософа, психолога у художніх творах. На окрему увагу заслуговують роботи С. Павличко.

Четвертий етап починається з 2000-го року, коли зявляться кілька перевидань творів В. Петрова. Друком виходить низка ґрунтовних досліджень життя та творчості автора. Серед яких особливого значення має доробок В. Агєєвої, що увінчався книгою «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Й по сьогодні це найдетальніше дослідження постаті В. Петрова.

В. Петров використовує фактичний матеріал для написання свого роману про П. Куліша (листи, спогади, щоденники та інші). Але художнього його доповнює. Синтез інтелектуальних і біографічних компонентів у тексті: концептуальність або концептуальна ідея, що реалізується у твердженні залежності стилю поведінки й кохання від епохи Романтизму, головний герой - інтелігент, вихоплений з плину життя і перенесений у духовно насичену атмосферу, - носій філософської концепції; тип поведінки П. Куліша зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору; різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо); застосування парадоксу; використання біографічного матеріалу для написання роману; зображення П. Куліша в контексті історичних подій того часу; субєктивізм В. Петрова у створенні образу П. Куліша; психологізація персонажів твору.

Текст роману значною мірою скомпонований з цитат. Спостерігаємо в ньому цитати очевидні, приховані, цитати-знаки, автоцитати. Переважну більшість запозичень складають власне цитати (листи, спогади, науково-критична література). Очевидні цитати складають девяносто відсотків тексту, що свідчить про особливе бажання автора говорити за допомогою «чужого» слова. В. Петров послуговується і прихованими цитатами. Це ремінісценції та алюзії із західноєвропейської, російської та української літератури. Часто автор вдається до залучення знаків певної культури, імен та міфем, передовсім романтичних та просвітницьких. Він оперує термінами психологів, психіатрів, психоаналітиків, вживає також знаки-цитати з різних гуманітарнихі природничих наук. Їх основні функції: захисна, директивна, доказова, інформаційна, порівняльна, характеротворча та інші.

Композиційній організації тексту притаманна хронологічна форма. «Вступні уваги» та «Додатки» обрамлюють 5 розділів - «Літо року 1856» «Леся Милорадовичівна», «Марко Вовчок», «Параска Глібова», «Ганна Рентель». Перший розділ є експозиційним.

Образна система твору складається з головного героя - П. Куліша; жіночих образів - Олександри Білозерської, Мані де Бельмен, Лесі Милорадовичівни, Марка Вовчка, Параски Глібової, Ганни Рентель; образу атора у тексті. Особливістю творення образу П. Куліша: охудожнення біографічного матеріалу; власне характеристика автора; парадоксальність.

Отже, можемо говорити про те, що В. Петров започаткував в українській літературі жанр романізованої біографії. Створюючи художню біографію, письменник особливо акцентує єдність стилю епохи. Автор показує залежність кохання від епохи. Доба романтизму створює модель поведінки та стосунків П. Куліша.

Пишучи про Пантелеймона Куліша, він послідовно розробляє настанову працювати всупереч найжорстокішим обставинам. Якщо ж обставини не дають змоги втілити свої прагнення вповні, треба робити те, що дозволяє несприятливий час, суспільство чи ідеологія. В.Петров пише про «культурницький радикалізм» Пантелеймона Куліша - і це так само могло б бездоганно характеризувати його власну позицію, особливо у двадцяті роки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Агеєва В. П. Мовні ігри В. Домонтовича // Домонтович В. Дівчинка з ведмедиком. Болотяна Лукроза. - К. : Критика, 2000. - С. 3-20.

.Агеєва В. Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. - К. : Факт, 2006. - 432 с.

.Акіншина І. М. Художня біографія: вчора, сьогодні, завтра / І.М. Акіншина // Нова філологія. - Запоріжжя: ЗДУ. - №2 (11). - 2001. - С. 103-109.

.Андрєєв В. М. Віктор Петров: «скіфський сюжет» інтелектуальної біографії / В. М. Андрєєв // Український історичний журнал. - 2010. - №2. - С. 190-202.

5.Андрєєв В. М <http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_all/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=EC&P21DBN=EC&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=3&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=0&S21STR=%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%94%D1%94%D0%B2%2C%20%D0%92%D1%96%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87>. Віктор Петров: інтелектуальна біографія : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук: спец: 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни» / В. М. Андрєєв. - К., 2013. - 40 с.

.Барт Р. Избранные работы. Семеотика. Поэтика. - М. : Прогресс, 1989. - 615с.

.Бахтин М. Эпос и роман. - СПб. : Азбука, 2000. - 304 с.

.Белімова Т. Література українського модернізму: «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича / Т. Белімова // Українська література в загальноосвітній школі. - К., 2004. -№7. - С.12-15.

.Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури (1920 - 1940 рр.) - Жертви більшовицького терору. - К.: Воскресіння, 1992. - С. 3-23.

.Бондаренко А. Художнє новомислення у текстах Віктора Домонтовича / А. Бондаренко // Дивослово. - 2007. -№2. - С. 42-47.

11.Борев Ю. Интеллектуализм в литературе // Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. А.Тимофеев, С.Тураев. - М. : Просвещение, 1974. - 320 с.

12.Бочаров А. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной советской прозы. - М. : Советский писатель, 1982. - 422 с.

.Боярчук О. М. Парадокси романістики В. Домонтовича // Вісник (літ. студії). - Вип. 3. - К., 2001. - С. 193-203.

.Бурячківський О. До брами (Поеми-дослідженя Романа Корогодського) / О. Бурячківський // Сучасність. - 2001. - №2. - С. 128-139.

.Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. - К.: Либідь, 2001. - 488 с.

.Галич О. А. Художня біографія / О. А. Галич, В. М. Назарець, С. М. Васильєв // Загальне літературознавство. - Рівне, 1997. - С. 276.

.Ганошенко Ю. А. Міф, архетип, традиційний образ в українському інтелектуальному романі 20-30-х рр. ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.01 «Українська література» / Ю. А. Ганошенко. - Запоріжжя, 2005. - 21 с.

.Гинзбург Л. О психологической прозе. - М. : Художественная література, 1977. - 443 с.

.Гірняк М. Диверсифікація авторської свідомості в інтелектуальній прозі В.Домонтовича: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.06 «Теорія літератури» / М.О. Гіряк - К., 2006. - 20 с.

.Гірняк М. Сон як модель ір-реального та ір-раціонального існування на матеріалах інтелектуальної прози В. Домонтовича / М. Гірняк // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. - К., 2006. - Вип. 13. - С.18-29.

.Гладкий В. Эпистолярное наследие и новеллы Василия Стефаника. - Львов: Плай, 1967. - 213 с.

.Голубович І. В. Біграфія як соціокультурний феномен: методологія аналізу в гуманітарному знанні / І. В. Голубович // Філософська думка. - 2008. - №4. - С. 122-135.

.Горбик Р. Знімання масок, або Лист у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст / Р. Горбик // Вітчизна. - 2001. - №11 - 12. - С. 136-143.

.Грабович Г. Тексти і маски. - К.: Критика, 2005. - 312 с.

.Грегуль Г. Панько Куліш: образ кохання, або фаустівські романи Куліша (за твором В. Петрова «Романи Куліша» / Г. Грегуль // Слово і час. - 2004. -№6. - С. 25-33.

.Грегуль Г. Повість В. Петрова «Аліна і Костомаров» чи «Так треба писати біографії великих людей?» / Г. Грегуль // Слово і час. - №11. - С. 23-27.

27.Давыдов Ю. Бегство от свободы. - М.: Прогресс, 1978. - 120 с.

.Денисенко А. Творець української біографістики / А. Денисенко // Пам'ятки України : Історія та культура. Науковий часопис. - 2006. - №3/4. - С. 201-209.

.Денисова Т. Роман і проблеми його композиції. - К. : Наукова думка, 1968. - 220 с.

.Деррида Ж. Письмо и различие. - СПб.: Академический проект, 2000. - 432 с.

.Домашнев А. Интерпритация художественного текста. - М.: Просвещение, 1989. - 205 с.

.Домонтович В. Болотяна Лукроза // Літературна панорама. - К.: Дніпро, - 1990. - С. 291-297.

.Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. -688 с.

.Загоруйко Ю.А. Митець незвичайної долі (В. Петров - Домонтович) / Ю. А. Загоруйко // Слово і час. - 1992. - №7-8. - С. 25-34.

.Загоруйко Ю.А. Художня проза Віктора Петрова: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.02 «Російська література» / Ю. А. Загоруйко. - К., 1993. - 19 с.

.Загоруйко Ю. А. «Романізовані біографії» В. Петрова / Ю. А. Загоруйко //Слово і час. - 1993. - №6. - С. 4-5.

.Загоруйко Ю. Віктор Петров (Домонтович) // Історія української літератури ХХ століття / За ред. В. Г. Дончика: У 2 кн. - Кн. 1: Перша половина ХХ ст. - К.: Либідь, 1998. - С. 347-351.

.Зубань В. І. «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» В.Петрова в контексті українського культурного життя 20-х років ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.01 «Українська література» / В. І. Зубань. - Харків, 2003. - 19 с.

.Ізотова H. П. <http://lib.npu.edu.ua/cgi-bin/irbis64r/cgiirbis_64.exe?LNG=&Z21ID=&I21DBN=KST&P21DBN=KST&S21STN=1&S21REF=1&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%86%D0%B7%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0,%20H.%20%D0%9F.> Біографічний роман як різновид біографічної прози: проблеми жанрового визначення / H. П. Ізотова // Наука і сучасність. Серія: Педагогіка. Філологія : Збірник наукових праць. - К. : НПУ, 2006. - Т. 53. - С. 179-187.

.Ильин И. Интертекстуальность у Фолкнера / И. Ильин // Общественные науки за рубежом. - Сер.7: Литературоведение. - 1987. - №1. - С. 34-3.

.Казанцева Г. В. Беллетризованная биография: проблема определения жанра / Г. В. Казанцева // Вопросы филологии. - 2007. - №3 - С. 64-69.

.Качуровський І. Генетика і архітектоніка. - К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2008. - 376 с.

.Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби Українського відродження // Домонтович В. Без ґрунту. - К. : Гелікон, 2000. - С.453-507.

.Куліш П. О. Повість про Український народ; Моє життя; Хутірська філософія і віддалена від світу поезія / Упорядк., передм., пер., прм. О. Шокало. - К. : Ред. журн. «Український Світ», 2005. - 384 с.

.Левитан Л. Основы изучения сюжета / Л. Левитан, Л. Цилевич. - Рига : Звайгзне, 1990. - 87 с.

.Лесик В. Композиція художнього твору. - К. : Дніпро, 1972. - 96 с.

.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Громяка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. - К. : ВЦ «Академія», 2006. - 752 с.

.Ляхова Ж. За рядками листів Тараса Шевченка. - К. : Дніпро, 1984. - 134 с.

.Ляхова Ж. Теоретичні питання дослідження епістолярію українського письменника / Ж. Ляхова // ІІІ Міжнародний конгрес україністів: Літературознавство. - К. : Обереги, 1996. - С.85-91.

.Мариненко Н. В. Інтелектуальна проза В. Петрова: жанрово-стильові особливості.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.01 «Українська література» / Н. В. Мариненко. - Харків, 2005 - 19 с.

.Матвієнко С. Біографічне та автобіографічне: перетини у текстах В. Петрова / С. Мариненко // Магістеріум: Вип. 4. Літературознавчі студії. - К., 2000. - С. 9-16.

.Мініч Н. П. Жанрові особливості українського інтелектуального роману (В.Домонтович, В.Шевчук) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.01 «Українська література» / Н. П. Мініч. - Одеса, 2012. - 19 с.

.Минц З. Г. Функция реминисценции в поэтике А. Блока / З. Г. Минц // Ученые записки Тартуского государственного ун-та. - Тарту, 1973. - Вып. 308. - С. 387-417.

.Мішеніна Н.І. Інтертекстуальний характер жанру романізованої біографії: (на прикладі текстів В. Петрова - Домонтовича) / Н. І. Мішеніна // Наукові записки Нац. ун-ту «Києво-Могилянська академія» / Ред. кол. В.П.Моренецьта ін. - К. : Стилос, 2001. - Т.19. - С.65-70.

.Нахлік Є. К. Подружнє життя і позашлюбні романи Пателеймона Куліша: документально-біографічна студія / Є. К. Нахлік. - К. : Український письменник, 2006. - 351 с.

.Новиченко Л. Родом з двадцятих / Л. Новиченко // Вітчизна. - 1990. - №11. - С.144-159.

.Паличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.

.Павличко С. На зворотному боці автентичності: Культурософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946 - 1948) / С. Павличко // Сучасність. - 1993. - №5. - С. 111-125.

.Павличко С. Роман як інтелектуальна провокація // Домонтович В. Доктор Серафікус. Без Грунту. - К.: Критика, 1999. - С. 3-16.

.Петров В. Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки: життя, ідеологія, творчість / В. Петров // Курєр Кривбасу. - 2009. - №238/239 - С. 241-309.

.Петров В. Романи Куліша / В. Петров // Вітчизна. - 1991. - №4. - С. 106-136.

.Петров В. Романи Куліша / В. Петров // Вітчизна. - 1991. - №5. - С. 95-118.

.Петров В. Романи Куліша / В. Петров // Вітчизна. - 1991. - №6. - С. 97- 125.

.Полубиченко Л. В., Андросенко В. П. Топология цитат в художественной и научной речи / Л. В. Полубиченко, В. П. Андросенко // Филологические науки. - 2989. - №3. - С. 58-64.

.Поспелов Г. Теория литературы: учебник для ун-тов / Г. Поспелов. - М. : Высшая школа, 1978. - 351 с.

.Пунінна О. «Романізована біографія» в системі художніх методів / О. Пуніна // Донецький вісник наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Т. 36. - Донецьк: Укр. культурологічний центр, Східний видавничий дім, 2013. - С. 49-74.

.Рева Л. Українська літературна біографія кін. ХХ - поч. ХХІ ст. / Л. Рева // Слово і час. - 2009. - №11. - С. 98-106.

.Рибалко Ю. Психоаналітичні паралелі творчості В. Підмогоильного та В. Домонтовича (на прикладі «Повісті без назви» і «Доктора Серафікуса») / Ю.Рибалко // Слово і час. - 2002. - №10. - С. 60-68.

.Рогачевская Е. Б. О некоторых особенностях средневековой цитации (на материале ораторской прозы Кирилла Туровского) / Е. Б. Рогачевская // Филологические науки. - 1989. - №3. - С. 16-20.

.Святовець В. Епістолярна спадщина Лесі Українки: Листи в контексті художньої творчості. - К. : Вища школа, 1981. - 183 с.

.Семенчук І. Мистецтво композиції і характер. -К. : Вища школа, 1974. -136 с.

.Синицька Н. Характерні ознаки інтелектуальної прози / Н. Синицька // Слово і час. - 2003 - №11. - С.75-80.

.Сиротюк М. Український радянський історичний роман. - К. : Вид. АН УРСР, 1962. - 396 с.

.Сторощук А. Романи про митця у системі епічного жанру / А. Сторощук // Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства: Збірник наукових праць. - Ужгород: Говерла, 2011. - Вип. 15. - С. 265-270.

.Ткачівський В. Німецькомовна епістолярна спадщина Івана Франка та її домінантні риси / В. Ткачівський // ІІ Міжнародний конгрес україністів: Літературознавство. - Львів, 1993. - С.313-320.

.Ушневич-Штанько С. Р. Романи Віктора Домонтовича в контексті української інтелектуально-психологічної прози: особливості художнього мислення: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.: 10.01.01 «Українська література» / С. Р. Ушневич-Штанько. - К., 2002. - 20 с.

.Федоров Г. Могу в Париж и Вену, но брежу я Москвой / Г. Федоров // Экран и сцена. - 1991. - №4(66). - С. 1-9.

.Філатова О. Коли поет стає ученим, а учений поетом: модель авторської естетично-образної свідомості в романізованих біографіях В Петрова-Домонтовича / О. Філатова // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2008. - №5. - С. 92-100.

.ХализевВ. Теория литературы. - М. : Высшая школа, 2000. - 398 с.

.Ходорківський І. Історико-біографічні твори з життя письменників. - К. : Радянська школа, 1963. - 170 с.

.Черненко О. Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича / О. Черненко // Сучасність. - 1994. - №5. - С.107-112.

.Шевельов Ю. Віктор Петров, як я його бачив / Ю. Шевельов // Вибрані праці. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008, Кн. 2: Літературознавство. - С.822-832.

.Шевельов Ю. Не для дітей / Ю. Шевельов // Вибрані праці. - К. : Києво-Могилянська академія, 2008, Кн. 2: Літературознавство. - С.879-895

.Шевельов Ю. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози / Ю. Шевельов // Вибрані праці. - К. : Києво-Могилянська академія, 2008, Кн. 2: Літературознавство. -.833-878

.Шерех Ю. Стилі сучасної української літератури на еміграції // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3 т. - Т.І. - Х. : Фоліо, 1998. - С.161-195.

.Шульська О. Декларированная цитата как особый фрагмент текста // М. Бахтин и гуманитарная наука ХХ века: Тезисы конференции. - Вильнюс, 1995. - С. 50-51.

.Яковенко С. Романтики, естети, ніцшеанці. Українська та польська літературна критика раннього модернізму. - К. : Критика, 2006. - 295 с.

Похожие работы на - Жанрово-композиційна природа та система образів у творі 'Романи Куліша' В. Петрова

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!