Предмет мовознавства

Предмет мовознавства

1. Предмет мовознавства. Зміст і основні завдання загального мовознавства

Мова - один із найвизначніших божественно-людських витворів, універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдетера, оселя людського духа. І не дивно, що люди ще в давні часи зацікавились мовою і створили про неї науку - мовознавство.

Мовознавство, або лінгвістика, - наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

Мовознавство - одна з найдавніших і най розгалуженіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки - конкретним (частковим) і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мовознавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавства до структури курсу загального мовознавства зумовлене тим, що історія мовознавства - це нагромадження знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення методології мовознавства. Мовознавство розвивається спіралеподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку.

Курс загального мовознавства має підсумковий характер. Він узагальнює дані попередньо вивчених лінгвістичних дисциплін і дає їм теоретичне обґрунтування. Головне завдання курсу загального мовознавства - розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавства - поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя.

Серед основних питань, які ставить і розв'язує загальне мовознавство, - питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування.

2. Місце мовознавства в системі наук

Усі науки поділяють на природничі, предметом вивчення яких є природа (фізика, хімія, географія, геологія, біологія, астрономія тощо), і соціальні (гуманітарні), предметом вивчення яких є людина в усіх її багатоманітних виявах (історія, літературознавство, мистецтвознавство). Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних.

Оскільки мова - єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством.

Мовознавство, особливо загальне, найбільш органічно пов'язане з філософією. Філософія - це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Жодна лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням довкілля та про відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за допомогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми загального мовознавства, як зв'язок мови і мислення, взаємовідношення між мовою і суспільством, специфіка відображення людиною довкілля в мові, знаковість мови (до речі, вона вже була порушена давньогрецькою класичною філософією), структурне членування і внутрішні зв'язки мовної структури, мовні універсали, методи і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство збагачує філософію новими фактами, що ілюструють філософські положення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством.

Зв'язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення - понять, суджень, умовиводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є думка, мисль людини. Логіки через мову прагнуть розкрити закони мислення, його форми, будову, рух. Мовознавці вивчають структуру, функціонування і закони розвитку мови, а закони мислення їх цікавлять тією мірою, якою вони впливають на структуру мови. Фактично мовознавець і логік вивчають те саме явище - мову людини, але концентрують свою увагу на різних її аспектах, бо в них різна мета.

Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією - наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем - суспільства загалом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства.

На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика - наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті (докладніше про це див. у розділі «Мова і суспільство»).

Оскільки мова - важлива етнічна ознака, то неможливим є її повноцінне вивчення без етнографії - науки про побут і культуру народів. Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Так, назву місяця січень дехто пов'язував зі снігом чи морозом (січе сніг, січе мороз), а назву червня з червоним кольором (цвітуть червоні квіти). Насправді ці назви пов'язані з господарською діяльністю: взимку наші предки рубали (сікли) ліс, розчищуючи ділянки землі під весняні посіви, а в червні збирали черв'яків, з яких виготовляли червону фарбу. Найтіснішими зв'язки мовознавства й етнографії виявляються у процесі вивчення діалектного словника - назви селянських будівель, начиння, одягу, знарядь праці, обрядів тощо. Етнограф на основі мовних фактів може простежити розвиток культури народу, зміни в побуті, а також історико-культурні зв'язки між народами.

Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією - наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам'ятками матеріальної культури. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи. Так, зокрема, в 1906-1907 рр. у Туреччині під час розкопок археологи виявили писемні пам'ятки. Мовознавці їх дешифрували, і так було відкрито першу в історії індоєвропейську мову з писемною фіксацією - хетську, якою розмовляли в центральній і північній частинах стародавньої Анатолії в II-І тисячолітті до н.е. У 1951 р. археологи А.В. Арциховський і В.Л. Янін відкопали недалеко від Новгорода берестяні грамоти, які були розшифровані й описані мовознавцями В.І. Борковським, Л.П. Жуковською та М.О. Мещерським.

Прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настільки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку - філологію. Відмінність між мовознавчим і літературознавчим підходами до вивчення мови художнього твору, на думку В.В. Виноградова, в тому, що лінгвіст іде у вивченні мови художнього твору від мовних одиниць і категорій, їх організації до художньо-естетичного змісту твору, а літературознавець, навпаки, - від ідейно-художнього змісту до його втілення засобами мови. З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов'язана герменевтика - мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння.

Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.

Давню традицію взаємозв'язків засвідчують мовознавство і психологія - наука про процеси й закономірності психічної діяльності. Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIX ст. (психологічний напрям у мовознавстві представлений такими відомими німецькими лінгвістами, як Г. Штейнталь, В. Вундт, і видатним українським мовознавцем О. Потебнею). У 50-ті роки XX ст. на стику мовознавства і психології виникла психолінгвістика - наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємопроникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Більше того, вся мовна система зберігається у психіці, у свідомості людини. Багато семантичних процесів (метафоричні, метонімічні переноси, зближення значень та ін.) пояснюються законами асоціації, бо зв'язок предмета з його назвою має психічний характер.

Останніми роками пожвавилися зв'язки мовознавства з медициною. Медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На стику медицини і мовознавства виникла нейролінгвістика - наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони центральної нервової системи, пов'язані з мовою (в нормі й патології). На межі мовознавства і психіатрії знаходяться дослідження особливостей мовлення при різних видах психічних захворювань. Для розуміння особливостей фізіології людини мова відіграє особливу роль, що нині враховується у психотерапевтичній практиці (тексти для самонавіювання тощо).

Зв'язок мовознавства з географією полягає у використанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (доісторичної прабатьківщини), у зверненні до географії під час дослідження топоніміки, мовних контактів тощо. Зв'язок цих двох наук зумовив появу наприкінці XIX ст. нового розділу в мовознавстві - лінгвогеографії, предметом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос.

Семіотика - наука про загальні властивості знаків і знакових систем - спирається на багато ідей і результатів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одному ряду з іншими знаковими системами (математичними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімікою, музикою, живописом тощо). Аспект бачення й осмислення мови в семіотиці відмінний від лінгвістичного. Лінгвістика розглядає мову в різноманітних аспектах, а семіотика вивчає тільки загальні властивості знаків.

Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні звуків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, тривалість, тембр є власне фізичними. Крім того, сучасна експериментальна фонетика для спостережень використовує електроакустичні прилади (осцилографи, спектрографи, інтонографи тощо, а також прилади, які фіксують артикулювання звуків).

Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта - і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула статистика та побудова моделей і графіків. Помітним явищем у лексикографії стали частотні словники.

Алгоритми автоматичного (машинного) перекладу - результат співпраці мовознавців й інженерів. Виникнення обчислювальної (комп'ютерної, інженерної) лінгвістики, предметом якої є вивчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки та переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову, функціонування, є наслідком контактування мовознавства і кібернетики.

Теорія інформації, або інформатика (її розглядають то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення і обчислення інформації, її власний об'єкт - функціонування інформації в системах «людина - людина» і «людина - машина - людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації змикається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв'язок мовознавства з теорією інформації позначився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб запису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом інформації), ентропія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформації, яка залежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвістичними термінами.

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітніших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багатоаспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

3. Провідні концепції визначення мови в лінгвістиці. У сучасному мовознавстві поширене таке загальноприйняте визначення мови

Проте вчені відмічають, що протягом ХХ ст. визначення мови набуло нових рис, що пояснюється зміною нових стилів наукового мислення, які, у свою чергу, повністю не витискували вже існуючі характерні ознаки, а певною мірою включали в себе риси попередніх визначень.

Ю.С. Степанов відмічає такі «образи мови» у лінгвістиці ХХ ст.:

1. мова як мова індивіда,
2. мова як член мовної родини,
3. мова як структура,
4. мова як система,
5. мова як тип і характер,
6. мова в аспекті компютерної революції,
7. мова як «простір думки й дім духу».

Розглянемо ці визначення більш докладно.

1) Розуміння мови перш за все як мови індивіда належить Г. Паулю, який писав, що реальне існування властиве лише індивідам.

У світі стільки мов, скільки індивідів.

Більш того, у конкретний момент у конкретній народності існує стільки діалектів, скільки носіїв мови. Кожний з цих діалектів змінюється за власними законами. Згідно з цією точкою зору загальна мова (або спільна мова) - це абстракція і фікція, що відповідає основним принципам такого філософського напрямку, як позитивізм, і суперечить сучасним лінгвістичним теоріям.

) Як відомо, у порівняльно-історичному мовознавстві під мовною родиною розуміється група мов, що розвинулися з прамови, внаслідок чого їх споконвічні мінімальні значущі елементи знаходяться в певних і регулярних звукових відношеннях до відповідних елементів прамови.

Це основні постулати молодограматиків.

Проте А.Мєйє підкреслював, що порівняльно-історичний метод дозволяє встановити закономірні відповідності між первинною мовою і лише тими мовами, які розвинулися з цієї прамови. Помилкою, на його погляд, є те, що деякі дослідники шукають відповідності тільки між новоутвореними мовами. Спорідненість мов не передбачає прямих закономірностей між усіма спорідненими мовами.

Хибність позицій молодограматиків у тому, що вони примушують сприймати кожну мову як такий член мовної родини, який повязаний з іншими спорідненими мовами регулярними історичними відповідностями й надає зовнішню і внутрішню системність цим мовам, а це не зовсім відповідає дійсності.

) Можливість утворення абстрактної моделі мови чітко сформулювали датські структуралісти. За Л. Єльмслєвом, люди не утворюють щось абсолютно нового. Вони лише складають певні комбінації з ідеалізованого набору можливостей, які можна врахувати. Цей ідеальний набір можливостей і є універсальною абстрактною мовою людини взагалі.

Незважаючи на те, що універсальні можливості будови мовних елементів піддаються обчислюванню, перемогла ідея нежорсткої детермінованості характеру мовного розвитку (А. Мєйє, В. Брьондаль):

формули мовної еволюції позначають лише можливість, а не необхідність.

Звідси, загальний устрій мови цілковито певно не передбачає зміну мовного елемента, він вказує тільки на ті напрямки, в яких ця зміна ніколи не здійсниться. До того ж, необхідний деякий зовнішній поштовх, обумовлений соціальним функціонуванням мови в конкретно-історичних умовах. Ці можливі зміни підкоряються законам статичного характеру (Г. Пауль, І.О. Бодуен де Куртене).

Таким чином, розуміння мови як структури в цій концепції набуває таких рис:

1. алгебраїчність,
2. нежорсткість детермінованості,
3. звязок із соціумом,
4. звязок із нейрофізіологічними процесами,
5. наявність бінарної опозиції як основного осередку внутрішньої структури мови.

4) Теза «мова як система» перегукується з попередньою тезою «мова як структура», оскільки під системою розуміється єдине ціле, що домінує над своїми частинами й складається з елементів і відношень, які повязують ці елементи (Ю.С. Степанов).

Сукупність відношень між елементами утворює структуру, тому говорять про структуру системи, тобто система - це сукупність певним чином структурованих елементів.

Ядро мовної системи складається з граничних одиниць мови, які повязані певними відношеннями. До граничних одиниць належать, з одного боку, конкретні одиниці (алофони, аломорфи, алолекси тощо), з іншого - абстрактні одиниці (фонема, морфема, лексема, а також структурні схеми словосполучень і речень). Граничні одиниці повязані парадигматичними й синтагматичними відношеннями.

До ядра мовної системи примикають неграничні мовні одиниці, також звязані певними відношеннями. Це групофонеми, квазіморфи, аналітичні форми слова, складні речення тощо.

Граничні й неграничні одиниці разом утворюють центр мовної системи. До периферії належать маловживані лексеми, мертві шари словотвору й граматики.

Слід додати, що теза про домінуючий характер системи над своїми частинами й елементами потребує певного уточнення. Дійсно, система й структура домінують над елементом, який розуміється як приналежність даної системи. Проте система й структура не зумовлюють походження елементів як окремих обєктивних явищ дійсності й в цьому смислі не домінують над елементами. Внаслідок нежорсткої детермінації і вірогіднісного характеру відношень між елементами можливо говорити про явище континууму.

Доведено, що структура мови тяжіє до більшої загальності. Напр., з точки зору Л. Єльмелєва, вона однакова майже для всіх мов взагалі. У свою чергу, система мови - це матеріальна реалізація структури, тому вона завжди індивідуальна в кожній етнічній мові. Звідси виникає думка про певну неповторність та індивідуальність мови.

) Мова як тип і характер розглядається в сучасній типології і характерології.

Родоначальником даної концепції був В. Матезіус.

Основні її положення зводяться до наступного:

1. досліджуватися повинні синхронні звязки в конкретній мові,
2. перевага надається профілюючим і базовим рисам даної мовної системи.

Це привило до утворення якісно нової типології мов з поняття «мовного типу» у центрі й розумінням потенційності мовної системи:

кожний мовний елемент in potentia належить мові, а після його реалізації - мовленню, аналогічно семіотичним поняттям «знак» (a sign) і «примірник знака» (a token).

Все це підготувало нове розуміння мови.

6) Компютерна революція і компютерний підхід до мови починається з праць Н. Хомського, який висловив думку, що людина, якщо вона володіє певною мовою, може вільно оперувати з будь-яким класом речень.

Нормальне володіння мовою дозволяє також визначити правильні (коректні) або неправильні (некоректні) речення.

Знання рідної мови - це система правил, яку Н. Хомський називає граматикою мови. Множину правильно утворених висловів дослідник визначає як мову, породжену граматикою.

Породжуюча граматика - це устрій, який додає безліч правильно побудованих речень, супроводжуючи кожне з них певними структурними характеристиками.

У свою чергу, у «Російській граматиці» (1980 р. видання) декларується, що кожне речення будується за певною структурною схемою і кількість цих схем обмежена, їх основні ознаки стабільні. Опис речень з цієї точки зору зводиться до позначення пропозиційних функцій з областями визначення їх аргументів (актантів речення), що дає можливість компютеризації.

Історично першою формою компютеризації в лінгвістиці стала породжуюча граматика Н. Хомського. Це привило до зміни поглядів на лінгвістичну теорію. Її почали розвивати як дослідження роботи мислення людини з мовою. Мова розглядалася як інструмент мислення і пізнання, а це повертає лінгвістів до концепції Аристотеля і не надає значного глибинного загального розуміння мови.

У генеративістів мова визначається через такі розрізнені аспекти:

• експресії,
• мова як репрезентація, мова й комунікація,
• мова й культура,
• мова й жести,
• мова та інформація,
• мова й людина,
• мова й розум, мова й нація,
• мова й національний дух,
• мова й реальність,
• мова й суспільство,
• мова й мовлення,
• мова й мислення,
• мова й світ,
• мова як форма,
• мова як функціональна система,
• мова як знаряддя спілкування,

Проте мова - це не сукупність аспектів, а щось більше.

7) Формулювання «мова як простір думки й як дім духу», на думку Ю.С. Степанова, позначає цілий клас нових визначень мови, які принципово відрізняються від визначень, повязаних з компютерною революцією.

Прототипом цієї тези є визначення мови філософом-екзистенціалістом Мартином Хайдегером: «Мова є разом дім буття і оселя людської істоти».

Логічні й різноманітні інформаційні системи не повинні придушувати органічні форми мови. Мову неможна обмежувати лише прикладною функцією. Її сутнісне призначення - бути домом буття, що повертає дослідників до пошуків сутності мови.

Один з напрямів - це визначення мови як простору думки.

Звідси, образ мови набуває рис «образу простору» у реальному, духовному, ментальному, видимому та інших аспектах.

Таким чином, наприкінці ХХ ст. існують два домінуючих розуміння мови:

) когнітологічне: мова - це невідємна частина процесу пізнання, вона сприяє здобуванню знань і оперує цими знаннями; мова належить новому комплексу дисциплін (когітології) і тісно повязана з практичною діяльністю в галузі компютерної інформатики, що відповідає загальному діяльнісному підходу;

) філософське: мова спрямована на глибинне, філософське осягання дійсності; у цьому аспекті мову розглядають як простір філософування.

Друге розуміння мови спричинило появу таких понять, як:

) дискурс (або мова в мові) - специфічне використання мови для вираження особливої ментальності за допомогою активізації певних рис мови, утворення специфічної граматики й використання спеціальних правил лексики;

) факт як категорія, тобто результат уявлення певного дійсного положення справ у системі даної мови;

) нове розуміння причини й принципу причинності.

4. Розділи мовознавства

Виділення розділів мовознавства є також науковою проблемою. Це повязано з тим, що ті розділи мовознавства, які склалися емпірично, частково перехрещуються і не утворюють логічно єдиної системи. Їх можна уявити в аспекті співвідношення один з одним за певними параметрами, зокрема залежно від членування самої мови на мовні рівні, а також від орієнтації даного розділу на ту чи іншу сторону мовного знака.

Звуки мови вивчає також фонологія, але з функціональної і системної точок зору. Основною одиницею фонології є фонема або фонологічна (розрізнювальна) диференціальна ознака. Представники багатьох фонологічних шкіл при розвязанні питань щодо виділення фонем та їх варіантів звертають увагу на граматичну/морфологічну функцію відповідних звукових одиниць.

Вирізняють особливий фонологічний рівень - морфонологію. Її предметом є дослідження фонологічного складу морфологічних одиниць і різного роду граматично обумовлених чергувань фонем у складі морфів як частин словоформ.

Ті розділи мовознавства, які повязані з означуваним у мовному знаку, мають семантичну орієнтацію. Для них значення мовних одиниць складає головний інтерес.

Це, передусім, граматика - розділ мовознавства, який досліджує слова, морфеми, морфи, морфологічні частини слів та їх словосполучення, значення яких обовязкові для знаків даного типу (класу) у даній мовній системі. Різні мови розрізняються тим, які саме значення в них є граматичними.

Проблема граматичних значень, тобто значень, які виражаються морфологічними й синтаксичними формальними засобами мови, у наш час затемнена традиційними й новими уявленнями щодо граматики як форми певної семантико-лексичної сутності системи мови. Протиставлення граматичних значень, як нібито формальних, лексичним значенням, як нібито реальним, панувало в лінгвістиці ХІХ - поч. ХХ ст. і продовжує існувати в сучасних описах мови.

Між тим ідеї «реальності» граматичних значень не нові в науці про мову, достатньо назвати імена О.О. Потебні, І.О. Бодуена де Куртене, М.В. Крушевського, В.О. Богородицького, М.Я. Марра, І.І. Мещанінова, В.В. Виноградова та ін.

Морфологічне значення - це значення частин мови та їх внутрішніх категорій, тобто таких, як спосіб, час, вид, стан, відміна, число та ін.

Ми говоримо, що іменник позначає «предмет», дієслово - «дію» тощо. Це дійсно так. Проте яку інформацію вони несуть - про обєктивні властивості світу або про відношення свідомості до цього світу?

Відповідаючи на це питання, ми бачимо некоректність тверджень щодо «формальності» граматичних значень. Граматичні значення частин мови реальні й тому обєктні. Також «реальні» і обєктні значення більшості морфологічних категорій, таких, як відміна, час, вид, спосіб, число тощо. Напр., категорія відмінка несе інформацію про відношення предмета до предмета або до процесу («читати книгу»). Безумовно, ці категорії мають ще й структурне граматичне значення, яке забезпечує використання категорії відмінка для звязку іменника з іменником або з дієсловом.

На рівні морфології виражаються й субєктні граматичні значення. Це категорії дієслівного способу й категорія модальних слів. Категорія способу несе інформацію про відношення свідомості до процесу, про усвідомлення цього процесу як факту в теперішньому, минулому або майбутньому часі. Модальні слова мають граматичне значення оцінного ставлення свідомості субєкта до обєктивних явищ дійсності: безумовно, може бути, вірогідно, отже тощо.

Проте структурні значення в морфології активніші, ніж у лексиці. У цілому ж морфологія будь-якої мови в семантичному аспекті є складною системою обєктних, субєктних і структурних граматичних значень.

Отже, у граматиці флективних мов виділяють

• морфологію і
• синтаксис.

У морфології з точки зору типів значень виділяють два підрозділи:

1. словотвір - повязаний із дериваційними значеннями й
2. словозміну - досліджує морфологічні парадигми.

Словником мови займаються декілька розділів мовознавства:

• семантика,
• фразеологія,
• лексикологія і
• ономасіологія.
• Лексична семантика - це розділ мовознавства, в якому досліджуються значення, які не виражені граматично.
• Фразеологія вивчає семантичні й синтагматичні аспекти невільних лексичних сполучень слів.
• У лексикології вивчається безпосередньо словниковий склад мови, типи лексичних значень і парадигматичних лексичних звязків (синонімічні, антонімічні), а також типи системності лексики (лексико-семантичні поля, тематичні групи тощо).
• Основи термінологічних позначень досліджуються ономасіологією.
• Проте існує інший погляд на розділи мовознавства, який, на нашу думку, дозволяє уникнути перехрещення між розділами, надати логіки матеріалу дослідження.
• Пропонується вирізнювати такі розділи мовознавства:
• загальний розділ,
• методологія мовознавства,
• історія мовознавства,
• загальнотеоретичні проблеми мовознавства,
• система мови,
• мови світу,
• мовознавство окремих мов,
• прикладне мовознавство.

5. Штучні мови

Ці мови класифікуються за трьома підставами:

• спеціалізацією,
• призначенням і
• подібністю до природної мови.

Отже, штучні мови поділяються перш за все на неспеціалізовані та спеціалізовані.

Неспеціалізовані мови загального призначення, вони подібні до природних мов і є міжнародними штучними мовами.

До ранніх спроб утворити штучну мову належить винаходження так званих філософських мов. Напр., у трактаті Дж. Уілкінса й Дж. Дальгарно «Мистецтво позначення, або всесвітній символ і філософська мова» (1661 р.) запропонований лексикон, заснований на логічній класифікації понять. Корпус знань поділявся на 17 класів, кожний з яких позначався латинською приголосною (напр., N - природні об'єкти), далі класи поділялися на підкласи з позначкою голосним. Подальший розподіл призводив до назви предмета. Сполучення приголосних і голосних давало можливість вимовляти слово, напр., zana - «лосось», позначало філософською мовою «риба, луската, річна, з рожевим м'ясом».

Першою із штучних мов, яка набула значного поширення, вважається волапук. Її винаходження належить німецькому католицькому священику Йоганну Мартину Шлейєру. Гаслом автора було: «Для єдиного світу - єдина мова» («Менаде бал пуки бал», де пук - «мова», а бал - «світ».). Лінгвістична база цієї мови дужа слабка. Основний недолік - значна кількість суфіксів для морфолого-синтаксичних змін, що утруднювало використання цієї мови.

На наш час найбільш поширеною штучною мовою залишається есперанто, яку створив доктор Заменгоф.

Незважаючи на те, що інтерлінгва й ідо за багатьма параметрами переважають есперанто (в утворенні ідо брав участь О. Єсперсен), але їх успіх або неуспіх полягають у соціальному плані. Ці мови не мають великого практичного значення, їх мета скоріше гуманітарна.

Для лінгвістики головним є те, що штучні мови можуть функціонувати як і природні. До того ж, вони утворюються на базі існуючих в інших мовах лексичних одиниць, синтаксичних конструкцій, семантичних відношень.

Спеціалізовані мови спеціального призначення. Це символічні мови науки (математики, логіки, хімії тощо) і мови спілкування людини з машиною (мови програмування: фортран, алгол-60, кобол, - мови операційних систем тощо). Їх загальною ознакою є формалізований метод опису шляхом завдання алфавіту (словника), правил утворення і перетворення формул (висловів) і семантики. Слід додати, що в основному це відкриті системи, здатні породжувати потенційно нескінчену кількість текстів.

Існує ще один погляд на штучні мови.

Термін «штучні мови» вживається іноді також по відношенню до підсистем природних мов, які відрізняються від інших підсистем значним ступенем свідомого впливу на їх формування і розвиток.

Престиж письма й причини його переваг над усною формою мовлення полягає в тому, що, як пише Ф. де Соссюр, графічне зображення створює враження чогось незмінного й сталого, що забезпечує єдність мови в часі. Графічний образ затуляє собою звук. До того ж, літературна мова зазнає кодифікації у вигляді сукупності саме письмових правил. У тих випадках, коли виникає розбіжність між мовою та орфографією, перевага надається письму, що привласнює собі важливу роль, на яку не має права.

На доказ цього Ф. де Соссюр наводить те, що мова й мовлення мають власну традицію, незалежну від письма й не менш сталу. Усне мовлення змінюється не швидше, ніж писемне мовлення.

Проте письмо все ж таки схильне до нерухомості. З часом, з розвитком мови, написання перестає відповідати тому, що воно повинно відображати. Спочатку графічний знак ще якось змінюють, підганяючи його під вимову, але згодом від цього відмовляються.

Таким чином, письмо не лише зображає усне мовлення, а є специфічним видом комунікації людини.

6. Описовий метод

Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.

Описовий метод - планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психологічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція - місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації - це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніпіе пов'язує мовознавство з потребами суспільства.

7. Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) - сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові - сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях.

Головна мета порівняльно-історичного методу - це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л.А. Булаховський, О.С. Мельничук та багато інших.

8. Метод лінгвістичної географії

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) - сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе-ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах - синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «АтЛаз £\уаг роїзкісЬ» в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області» Й.О. Дзендзе-лівського, «Атлас українських говірок Північної Буковини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («Загальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологічний атлас», над яким упродовж багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас будівельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області» П.М. Лизанця).

9. Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) - сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов - споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного методу служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.

Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О.О. Реформатський: «Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи - М.К.] можуть збігатися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий - на виявлення різного» [Реформатский 1962: 23-24].

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформувався в ЗО-40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми тривають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лексичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови - сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсальний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроблено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переважної більшості мов світу. Ця робота тільки започатковується.

Отже, зіставний метод має велике практичне значення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні закономірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зіставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники.

10. Структурний метод

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод - метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до таких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи; 2) відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного методу - вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінгвальних відношень.

Структурний підхід до вивчення мови не тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавство спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу - несуперечливий, об'єктивний і економний опис мовних фактів.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

11. Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи

Методи соціолінгвістики - синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.

Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел (матеріалів перепису населення, статистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження.

Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкета повинна мати три частини - вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус, культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.

Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями. Спостереження допомагають зіставити інформацію, яку дає респондент, з об'єктивними фактами. В анкеті, скажімо, дають правильні відповіді про наголошування слів, їх граматичні форми, сферу застосування лексичних одиниць тощо, а в мовленні в цих самих випадках припускаються помилок. Дослідники давно вже помітили, що в анкетах інформанти намагаються завжди навести нормативні форми, тоді як у спонтанному мовленні не так пильно стежать за культурою мовлення і припускаються значно більше помилок, ніж в анкетах.

Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим.

Що стосується спостереження у то воно не є однорідним. Розрізняють два різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник виступає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на магнітофонну стрічку. Найефективнішим і найрезультативнішим включене спостереження є у випадках, коли інформацію збирають у малих групах людей - у сім'ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо. У таких невеликих колективах, члени яких об'єднані спільними інтересами, а не формальними зв'язками, можна створити атмосферу невимушеності, що наближує до умов спілкування, характерних для природного мовлення.

При невключеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі.

Спостереження над мовленням інформантів треба проводити так, щоб усунути будь-який вплив експериментатора на їхню мовленнєву поведінку (для цього в окремих випадках навіть запис на магнітофонну стрічку доцільно робити приховано).

Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою програмою. Великі масиви даних обробляють на комп'ютерах.

Суть психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою передбачається обробка й аналіз тих мовних фактів, які можна одержати від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів. В основі використання психолінгвістичної методики в дослідженні мовних явищ лежить розуміння мови як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. У сучасному мовознавстві практикують два різновиди психолінгвістичних досліджень: а) дослідження фізіологічних реакцій організму людини у процесі и мовленнєвої діяльності (породження і сприймання мовлення); б) аналіз мовленнєвих реакцій та оцінок мовних явищ інформантами в умовах впливу на них мимовільних або цілеспрямованих мовленнєвих стимулів.

Позитивним у застосуванні психолінгвістичних методів є те, що за їх допомогою мову вивчають у дії, в динаміці, у зв'язку з мисленням та іншими психічними процесами, з урахуванням імовірнісних відношень та зв'язків мовних фактів.

мовознавство переклад лінгвістичний

12. Застосування математичних методів у мовознавстві

Застосування математичного (точніше, кількісного) критерію в мовознавчих дослідженнях відоме з давніх часів. Такі лінгвістичні поняття, як фонетичний закон, продуктивність морфем, критерій спорідненості мов тощо ґрунтувалися певною мірою на кількісних характеристиках. Звукові відповідники, що часто фіксуються в мові чи декількох споріднених мовах, є закономірними на відміну від аномалій, котрі є рідкісними. Ті морфеми, що часто використовуються для творення нових слів, є продуктивними. Спорідненими мовами є такі, які мають більше спільних рис, ніж неспоріднені. Однак раніше математичний критерій використовували стихійно і спорадично. Зараз його застосовують свідомо і цілеспрямовано.

Активне використання математичних методів у вивченні мови почалося в середині XX ст. Стимулом для цього послужили перспективи машинного перекладу. У процесі обробки текстів для їх уведення в машину було одержано різноманітні кількісні оцінки окремих фактів мови, які згодом виявилися корисними не тільки для створення математичних моделей мови, а й для лінгвістичної теорії. Оскільки мова - це ймовірнісна, а не жорстко детермінована система, то для її пізнання квантитативні методи, пов'язані з дослідженням частотних, ймовірнісних, градуальних та інших нелогічних характеристик, не тільки бажані, але й необхідні.

Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кількісні методи зводяться до простого підрахунку частоти вживання мовних одиниць. Статистичні методи передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мовленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціонуванні мови та для встановлення залежності між якісними й кількісними характеристиками мови.

Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи. Останнім часом використання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напрями, - лінгвостатистика і стилостатистика.

Основна увага лінгвостатистики звернена на дослідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою. Виявляється, що одиниці будь-якого мовного рівня мають сталі для певного періоду кількісні показники їх використання. Подібність між членами одного мовного колективу полягає не тільки в тому, які мовні одиниці (фонеми, лексеми, граматичні форми і синтаксичні конструкції) вони використовують, а й у тому, як часто вони їх уживають.

Отже, сучасне мовознавство характеризується прагненням поєднати і розумно комбінувати різні загальнонаукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це позитивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.

13. Китай

Китайська граматична традиція спирається на ієрогліфічну писемність. Становлення сучасної структури китайської писемності відноситься до I та II ст. н.е., коли сталася остаточна нормалізація китайської ієрогліфіки і були створені три основні стилі письма: «статутне письмо» (Кайши або чженшу), «півуставне письмо» (сіншу) і «скоропис» (уаошу). Потрійне розподіл стилів виконання рукописів представлено у всіх культурах (пор. наприклад: розподіл єгипетської рукописної мови на ієрогліфічну, ієратичну і демотичну; латинської графіки - на уніціал, півуніціал і скоропис; славинської графіки - на статут, півустав, скоропис і т.д.). Воно зазначає остаточне становлення графічної системи рукописної мови.

Найбільш ранні написи на ворожильних кістках відносяться до легендарних царств Шан і Інь, які існували за даними історіографів, за 15 століть до н.е. Знаки письма поділяються на 2 категорії: прості рисункові (зображувалися предмети і ситуації) і компілятивні.

Наприклад: людина схід (сонце дерево)

око імператор

рука

Чотири найважливіші роботи полягають в основі граматичного мистецтва китайців: «ер'я», «фан'янь», «Шовень цзецзи» і «Ши Лиен».

«Ер'я» - одна з найдавніших книг китайського канону, являє собою перший звід китайської ієрогліфіки, і отже, словник «Ер'я» представляє собою сукупний орфографічний, енциклопедичний та ідеологічний норматив стародавніх китайців, вперше в ньому здійснено систематизацію китайських ієрогліфів, містить 19 тематичних розділів, кожна глава є тематичний звід тлумачень однієї з категорій світу.

Місцеві вислови «Фан'янь» з'явилися на рубежі н.е., автор Ян Сюн, трактує ту частину літературно-писемної мови, яка не є канонічною, а тому народної, яка містить місцеві вислови або просторіччя. «Фан'янь» дає вказівки на місце походження слова, початок китайській діалектології.

Найвизначнішою роботою в китайській античності є словник Сю Шенлі «Шовень цзецзи» (опис простих і пояснення складних знаків), закінчений в 100 р. н.е. Цей словник вже не тематичний та ідеологічний, а «формальний», тому що слова розташовані в ньому не в залежності до змісту, а в залежності від форми знаків, цим він нагадує словник, побудований за алфавітом. В основі праці полягає аналіз знаків писемності, а також створення алфавіту, елементів, з яких складені ієрогліфи. Встановив 9353 ієрогліфа.

12. Індія

Передісторія індійської античної граматики суттєво відрізняється від китайської у зв'язку з іншою графікою і культурою.

Індійська писемність відрізняється від середземноморських писемностей тим, що зазначає склади і межі слів. Спочатку передбачено фонетичне членування писемного мовлення на голосні і приголосні. Голосні і приголосні стали писатися в різних рядках.

В індійській мовної традиції ясно розділені дві незалежні лінії: лінія ведичної традиції, або санскриту, і лінія різних відхилень від вед, кожній з яких відповідає особливий різновид літературної мови - літературний пракрит. Так, для ведичної традиції мовою є санскрит, для буддійської - мова палі.

Початком граматичної традиції індійців вважається граматичний трактат Панини. Праця складається з восьми розділів або «книг» і містить менше 4000 правил, кожне дано у вигляді мнемонічного прийому.

Панини починає з встановлення переліку основних одиниць орфографії та орфоепії, виділяючи 14 основних класів звуків, описує диференційовані ознаки фонем. У відношенні граматики фонетичні зміни беруться за точку відліку: є фонетичне зміна слів - треба показати, з чим вона пов'язана в граматиці. Для цього Панини виділяє повний інвентар контекстів, які визначаються як поєднання двох або більше морфем, аж до граматично правильної пропозиції, де можливі зміни одиниць і класів. Основою граматичної теорії є розподіл явищ мови на корінь і афікси, словотворення і словозміни.

Тобто для індійської мовної традиції властиво ясне розуміння нормативності, системності, економності, інваріантності.

13. Греція-Рим (Греко-латинське середземноморське граматичне вчення)

Грецька і латинська граматики є наступниками древньої культури Передньої Азії і Єгипту. Писемність греків бере початок від переднеазиатскої писемності. Греки почали писати голосні і приголосні в одному рядку і це наклало відбиток на граматику, яка представила собою систему категорій, йдучи від більш загальних категорій слова і речення до більш часткових категорій - різновидам слів, складів і звуків, записаних літерами.

Інша важлива риса полягає в тому, що граматичне вчення розвивається прямо з філософських трактатів Античності (трактатів грецьких філософських шкіл).

У своєму трактаті «Поетика», учень Платона Аристотель, наводить розрізнення основних одиниць мови:

Елемент - це звук мови, або фонема, які можуть бути голосними, півголосними і глухими.

Сни - це поєднання голосного і глухого елементів.

Сполучник та член - це звуки, які не мають самостійного значення, розрізняються тим, що член вказує на початок або кінець, або поділення речення, а союз висловлює тільки те, що звучання мови має деяке значення.

Ім'я - звук з умовним значенням.

Дієслово - слово, яке позначає ще й час, частина якого в окремості не має значення і яке служить позначенням висловлення про інше.

Відмінки - це частковий відхід, «ухилення» від основного, прямого значення та вживання; це все ті граматичні та лексичні зміни значень, які не впливають на логічне тлумачення членів судження, зберігаючи недоторканним їх основний зміст.

Великих успіхів у граматичному мистецтві греко-латинського культурного світу досягла Олександрійська школа (м. Олександрія, Єгипет). В неї входили Діонісій Фракієць, Асплепіад з Мірми, Харет, Деметрій Хлор, Діонісій Галікарнаський. Ці та інші вчені створили різні, але близькі одна до одної граматичні системи грецької мови. Їх системи відрізняються ступенем докладності, філософськими обґрунтуваннями та емпіричними даними.

Граматика, на думку Д. Франітуа, є обізнаність у більшої частині того, що говориться у поетів і прозаїків. Зміст граматики відносяться до двох речей - опису звуків мови і опису класифікації слів і їх форм.

Слово - найменша частина зв'язного мовлення.

Мова - поєднання слів, що виражають закінчену думку.

Частин мови 8: ім'я, дієслово, дієприкметник, член, займенник, прийменник, прислівник, сполучник.

роди: чоловічий, жіночий, середній.

Порівнюючи терміни олександрійської граматики з сучасною науковою граматичною термінологією, легко переконається в тому, що сучасна термінологія бере початок від олександрійської системи.

14. Арабське граматичне вчення

В історії мовознавства граматичне мистецтво ісламського Середньовіччя посідає особливе місце, коли багато літературних мов отримують граматики тієї чи іншої міри повноти і докладності. Арабська мова порівняно пізно стає предметом дослідження. Арабська мова поширюється як мова сакральних аскетів. Внаслідок спроби інтерпретувати Коран були виділені основні класи слів: ім'я, дієслово, частка.

До 796 р. вже була створена праця Сібавейхи і він склав основу граматичної системи арабів. Система не може бути зрозуміла без знайомства з двома школами, які змагалися одна з одною. Одна з них знаходилася в м. Басрі (басрійская, або басрская школа), до неї належав Сітавейхі, інша - у м. Куфі (куфійская, або куфская).

Загальні принципи аналізу та опису, які запропонували обидві школи, полягали в тому, що система мови розвивалася з трьох точок зору і виділялися три області опису: нахв - вчення про сходження (розширення, доточування), сарф - вчення про зміни, і таджвід - вчення про походження харфов (звуків).

Нахв - вчення про частини мови та речення.

Сарф - вчення про варіюванні граматичних позицій слова в реченні.

Таджвід - вчення про фонетичні зміни, які пов'язані не семантикою і синтаксисом, а фонацією, тобто вимовою.

З'єднання трьох сторін - зміст вираження і комунікативної цінності - створює основу філософії арабських граматик.

15. Європейське мовознавство епохи Середньовіччя і Відродження

У європейському граматичному мистецтві Середніх віків остаточно народжується лінгвістична наука, узагальнюється і засвоюється спадщина греко-латинського граматичного вчення.

На додаток до граматик створюються і словники, словники (праобраз сучасних словників), які сприяли кращому розумінню канонічних текстів.

Граматики Доната («Arsgrammatica») - це стисле зведення правил побудови латинської мови і користування ним. З IV століття використовувалося як основний посібник для вивчення латинської мови в школі. Дійшли дві версії праці: «Аrsmaior» і скорочена «Arsminor». Основне питання дослідження - питання про сполучуваність певних і невизначених займенників з дієсловом.

Склад - (dictio) - найменша частина складного вираження, яка сприймається в якості деякого семантичного цілого.

Присциан виділяє вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник, прийменник, прислівник, вигук, союз. Розглядаючи їх властивості, Присциан керується не лише семантичним, але і морфологічним і синтаксичним критеріями. Так, відмінність вигуку від прислівника грунтується на його синтаксичній незалежності і емоційно-експресивній семантиці, а значення дієслова полягає у дії або під значенням дії і що усі дієслова, наділені повною флексією, що координується, закінчуються на - о або - оr.

Надалі грамматика Присциана коментувалася і отримувала різні трактування, але цей період відрізняється логико-філософським підходом до граматики (концепції Петра Абеляра (1079-1142), Раймунда Лулія (1235-1315), Хоми Аквинского (1225-1274), Петра Гелійского і так далі). У цей же період дуже відомою стали грецька і староєврейська граматика Роджера Бекона (1214-1294). Бекон трактує мову таким чином:

елементи мови характеризуються умовністю і мають довільну природу;

мовні засоби - це знаки ідей і понять;

письмові знаки означають звукову сторону мови;

одні і ті ж види і поняття в різних мовах виражаються по-різному і так далі.

Лінгвістична спадщина Середніх віків характеризується трьома найбільш загальними рухами:

) застосування принципів опису системи мови, виражених в Античності, до опису систем нових мов в частині граматики і фонетики;

) великими лексикологічними і етимологічними дослідженнями, пов'язаними з тлумаченням канонічних текстів і описом контекстних вживань слів;

) філософсько-лінгвістичними висловами в сфері онтології мови (філософськими і філософсько-теологічними трактатами).

16. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

У 1814 р. була закінчена робота датського вченого Расмуса Расса «Дослідження в області старогрецької мови, або походження ісландської мови». Роботу було опублікована лише в 1818 р. В ній Расл приходить до висновку про наявність родинних зв'язків між ісландською, грецькою, латинською мовами і про відсутність яких-небудь ознак спорідненості ісландської мови з такими мовами, як гренландська, басська, фінська.

В 1816 р. вийшла робота німецького мовознавця Франца Бонна «Про систему відмінювання санскриту порівняно з грецькою, латинською, персидською і германською мовами». Бонн на численному матеріалі доводить одвічну спорідненість санскриту з усним рядом європейських мов.

У 1819 р. виходить перший том (з чотирьох) «Германської граматики Якоба Грімма», назва цієї роботи по суті, є вужче за її зміст. Насправді її треба було б назвати «Граматикою германських мов». У цій роботі Грімм дає скрупульозний опис граматичних форм германських мов в історичному розвитку.

У 1820 р. Олександр Востоков в своїй праці «Міркування про слов'янську мову», прочитану спочатку як доповідь, розкриває і доводить родинні стосунки між слов'янськими мовами. У роботі Востокова на перший план були висунуті фонетичні зіставлення, Востоков приходить до ряду важливих виводів відносно фонетичних будови словянських мов і переконливо аргументує їх.

Майже одночасно в декількох країнах був «відкритий» порівняльно-історичний метод дослідження мов. Бонн, Востоков, Грімм, Расл фактично незалежно один від одного прийшли до аналогічних, взаємно доповнюючи висновкам відносно порівняльно -історичному методу. В кожного були свої позитивні сторони, свої відмінні риси.

З відкриттям порівняльно-історичного методу, в теорію мови було введено поняття про порівняння різних мов на історичній основі.

Франя Бонн (1791-1867) вважається родоначальником порівняльно-історичного мовознавства. У своїх дослідженнях Бонн ставить перед собою два основні завдання:

. Детально дослідити й довести спорідненість індоєвропейських мов.

. Розкрити таємницю виникнення флексії.

Заслугою Бонна вважається той факт, що при порівнянні мов він бере за основу граматичний строй, при доказі мовної спорідненості на схожість флексій, оскільки останні відносяться до елементів, які рідко переймають з однієї мови в іншу.

17. Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм - напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Августп Шлейхер (1821-1868) - професор Єнського університету. Основними працями ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856-1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду - мова певного етносу, підвиду - діалект, різновиду - говірка, особині - мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова - це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал - кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ - аглютинативні мови, тваринний світ - флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі.

Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Реконструюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати неможливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію - до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) - із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803-1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823-1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трактував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827-1894), який у 1875 р. опублікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління - молодограматиків, які сприйняли його положення про розвиток мови, в тому числі поняття мовного закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

18. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям - сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції - індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму - психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляючи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Гей мана Штейнталя (1823-1899) - професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь намагався пояснити утворення й розвиток мови і мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення - це духовна діяльність;

) предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова - це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини;

) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення - це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення - уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення - це внутрішня форма. Мовне мислення пов'язане з «мовною свідомістю»;

) мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832-1920) - німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900-1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, - психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів - уявленням, почуттям і волі. Мова - першооснова поезії та науки, міфи - релігії, звичаї - моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - український мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філософії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогумбольдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні - етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

19. Младограматичний етап у мовознавстві

Становлення младограматизму було обумовлено внутрішніми чинниками розвитку лінгвістичної науки, пошуком способів подолання того своєрідного глухого кута, у якому опинилася компаративістика 60-х рр. ХІХ ст.

Младограматизм оформлюється й усвідомлюється як течія з 80-х рр. ХІХ ст. і виступає як активна научна сила приблизно впродовж 50 років. Цей термін має два значення: вузьке, яке застосовується по відношенню до членів Лейпцігського гуртка, та широке, яке охоплює всіх, хто, в основному, прийняв нові настанови, що стосувалися методології та практики порівняльно-історичного дослідження.

Младограматики заявляють, що причину мовних змін слід шукати не в екстралінгвістичних, а у внутрішніх чинниках. Їх головна теза: будова самої мови (тобто організму мови, системи мови) та її функціонування приводить до саморуху в системі. Виходячи з цього, знов-таки стверджується ідея паралелізму з природно-історичними об'єктами, яким також властивий саморух, і в цьому відношенні младограматизм нагадує концепцію Шлейхера. Але у младограматизмі, у противагу органічній теорії Шлейхера, є теорія про саморух системи мови у тому її вигляді, як вона представлена в компаративистиці.

а) Лейпцігська школа. Младограматичний рух вперше заявив про себе у весь голос завдяки мовознавцям Лейпцігського університету. Особливе місце серед них займають Август Лескін (1840-1916), Герман Остгоф (1847-1909), Карл Бругман (1849-1919) і Герман Пауль (1846-1921).

Лінгвістичний психологізм у його індивідуалістичному відбитті яскраво проступає при описі процесу спілкування. Лейпцигські младограматики детально, наприклад, зупиняються на характеристиці механізму породження та поєднання уявлень, на яких базуються конкретні мовленнєві формування (Г. Пауль).

Із уявлення про мову як належність і продукт психічної діяльності індивіда випливає і своєрідне пояснення механізму історичного розвитку мови, яке базується на тезі, що всі мовні зміни відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності індивідів. Звідси випливає, що досліджуватися мають елементи розвитку, які відкриваються у всій сукупності виявів мовленнєвої діяльності всіх індивідів, що відносяться до даної мовної спільноти, у їх взаємодії.

Принцип історизму проголошується младограматиками єдино науковим принципом лінгвістичного аналізу (К. Бругман, В. Штрайберг).

Представники Лейпцігської школи рішуче виступили із закликом припинити займатися тільки стародавніми мовами та реконструкцієй індоєвропейської прамови та звернутися до вивчення живих мов, які, на їх думку, дають значно більше фактичного матеріалу для установлення закономірностей розвитку мови.

Одним із найважливіших положень порівняльно-історичного методу у младограматизмі була вимога ураховувати дію звукових законів і аналогій. Звуковий закон і аналогія стають строго обробленими одиницями лінгвістичного опису.

Було запроваджено поняття «фонетичний закон» та процедуру виведення конкретних фонетичних законів. Яскравим прикладом є закон, сформульований К. Вернером (закон Вернера).

б) Московська школа. У 70-80 рр. ХІХ ст. при Московському університеті формується група мовознавців, яка отримала назву Московської лінгвістичної школи.

Головою та засновником школи є Пилип Федорович Фортунатов. Учнями та послідовниками П.Ф. Фортунатова вважали себе В.К. Поржезінський, Д.М. Ушаков, М.М. Покровський, Б.М. Ляпунов, А.І. Томпсон, О.М. Пешковський, Г.Г. Ульянов, О.О. Шахматов та ін.

П.Ф. Фортунатов був одним із найвидатніших компаративістів. Він зробив значний внесок до розроблення порівняльної фонетики і граматики індоєвропейських мов. Найбільш відомими працями Фортунатова є «Порівняльне мовознавство», «Порівняльна фонетика індоєвропейських мов», «Лекції з фонетики давнословянської мови», «Порівняльна морфологія».

У своїх працях Фортунатов приділяв увагу, перед усім, питанню вдосконалення методики порівняльно-історичних досліджень і, відповідно, виробленню принципів побудування порівняльно-історичної граматики.

Особливо важливо згадати у цьому звязку закон про пересунення наголосу з початку на кінець слова у словянських та балтийських мовах, установлений ним у 90-х рр ХІХ ст. Це закон, відомий під назвою «закон Фортунатова-Сосюра», був відкритий обома лінгвістами незалежно один від одного (але Сосюр установив його лише для литовської мови).

Однією з актуальних проблем для компаративістики його часу була реконструкція індоєвропейської прамови. Метод реконструкції Фортунатова полягав у тому, що при установленні та визначенні кожного звуку, кожної форми загальноіндоєвропейської мови він проводив зіставлення з показаннями всіх окремих індоєвропейських мов як у минулому, так і в теперішньому.

Великий інтерес представляє граматична теорія Фортунатова, а в ній учення про граматичні класи слів і форму слова. Всі окремі слова мови він поділяє на повні, часткові та вигуки. Повні слова характеризуються тим, що вони означають предмети мислення та становлять або частини речення, або цілі речення.

Розподіл слів по класам у Фортунатова має наступний вигляд:

1)слова з формами словозміни;

2)слова без форм словозміни.

Перші, у свою чергу, підрозділяються на:

а) слова дієвідмінювані (дієслова у вузькому розумінні слова);

б) слова відмінювані (іменники);

в) прикметники-відмінювані слова з узгодженням у роді.

В іменниках-відмінюваних словах виокремлюють:

·іменники особові (тобто займенники 1 та 2 особи);

·іменники неособові, де розрізнюють:

oіменники-імена (тобто слова-назви);

oіменники-займенники неособові (тобто займенники з неособовими займенниковими основами).

Необхідно, проте, памятати, що теорія Фортунатова про форму слова стала однією з перших формалізованих теорій у мовознавстві.

У звязку з ученням про форму слова Фортунатов висвітлює питання про морфологічну класифікацію. На його думку, мови світу розподіляються на 5 основних типів:

. Аглютинативні мови.

. Флективно-аглютативні мови.

. Флективні мови.

. Кореневі мови.

. Полісинтетичні мови.

в) Казанська школа. Казанська лінгвістична школа оформилась у Казанському університеті у 70-80 рр. ХІХ ст. Її очолював видатний мовознавець Іван Олександрович Бодуен де Куртене.

Казанська школа, яка виникла в межах младограматичного напрямку, з самого початку стала усвідомлюватися як оригінальна школа мовознавства. Прагнення Бодуена де Куртене творчо підійти до вирішення найважливіших мовознавчих проблем зустрічає підтримку цілої низки талановитих лінгвістів, що працювали в Казанському університеті, яких зближує з ним спільність теоретичних поглядів. Серед них такі відомі мовознавці, як В.О. Богородицький, М.В. Крушевський, С.К. Булич, А.І. Александров.

Саме у Казанській лінгвістичній школі Крушевській і Бодуен де Куртене дають світовій науці перше формулювання фонологічної теорії. Саме від ідей Казанської школи і, перед усім, Бодуена де Куртене беруть свій початок, зокрема, деякі положення загальнолінгвістичної теорії Фердінанда де Сосюра та фонологічної концепції М.С. Трубецького.

Основними працями Крушевського є «Нарис науки про мову», «Нариси з мовознавства», «Про аналогію та народну етимологію», «Спостереження деяких фонетичних явищ, повязаних із акцентуацієй», «До питання про гуна».

До найважливіших праць Богородицького слід віднести: «Загальний курс російської граматики», «Нариси з мовознавства та російської мови», «Лекції із загального мовознавства», «Порівняльна граматика аріо-європейських мов», «Вступ до вивчення сучасних романських та германських мов», «Вступ до татарського мовознавства у звязку з іншими тюркськими мовами», «Фонетика російської мови у світлі експериментальних даних».

Теорія походження частин мови розробляється Богородицким на матеріалі індоєвропейських мов. Він виділяє 5 епох:

. Епоха імені-дієслова з подальшою диференціацією на ім'я і дієслово;

. Епоха імені і займенника;

. Епоха іменника-прикметника з подальшою їх диференціацією;

. Епоха прислівників із подальшим переходом деяких прислівників у категорію прийменників та основ.

. Епоха розширення категорії прикметників дієприкметниками.

20. Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX - на початку XX ст.

Хоча молодограматичний напрям вніс багато нового і цінного в науку про мову, однак деякі його твердження були суперечними і навіть помилковими. Прийнявши положення про те, що реально існують лише мови окремих індивідів, молодограматики фактично утвердили індивідуальну психологію як теоретичну основу мовознавства, що унеможливлювало опрацювання проблеми онтології мови. Вони також недооцінювали значення позамовних чинників, взаємодію мов і діалектів, вплив писемної традиції тощо. Суто емпіричний підхід до мовного матеріалу, відмова від постановки кардинальних теоретичних проблем і яскраво виражене психологічне забарвлення мовознавчих студій заслонили власне лінгвістичний аналіз. Усе це не задовольняло багатьох мовознавців. Саме тому наприкінці XIX - початку XX ст. виникають нові лінгвістичні школи, які виступають із критикою молодограматизму. До них передусім належать Школа «слів і речей», Школа естетичного ідеалізму, неолінгвістика, Казанська лінгвістична школа І.О. Бодуена де Куртене, а також соціологічний напрям, заснований швейцарським мовознавцем Ф. де Соссюром.

Школа «слів і речей»

Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей».

Школа «слів і речей» - мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.

Сформувалась вона в 1909 р., коли став виходити в Гейдельберзі журнал «Слова і речі», видавцями якого були мовознавці Р. Мерінгер, В. Мейєр-Любке, Й. Міккола, Р. Мух і літературознавець М. Мурко, звідки й назва цієї школи. Правда, ще в 1904-1907 рр. Мерінгер опублікував у журналі «Індогерманські дослідження» велику розвідку «Слова і речі».

Школа поставила перед собою завдання: замість абстрактної «історії звуків» молодограматиків вивчати історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі. Як зазначав Г. Шухардт, «прогрес як в одній, так і в іншій галузі може бути досягнутий лише за умови, що дослідження речей і дослідження слів будуть іти разом». На противагу молодограматикам, які вивчали фонетику й морфологію і майже не торкалися семантики, Школа «слів і речей» зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.

Одним із засновників Школи «слів і речей» вважають мовознавця Туго Шухардта (1842-1927) - професора Віденського університету. Він багато праць присвятив найрізноманітнішим мовам (слов'янським, кельтським, угорській, баскській, кавказьким, хамітським, креольським), хоча найбільше його цікавили романські мови.

Шухардт розвинув методику дослідження історичної лексичної семантики. Його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві особливої галузі - ономасіології (науки про назви), яка, зокрема, вивчає принципи й закономірності позначення предметів і понять. Вони також сприяли обґрунтуванню завдань і методів вивчення словникового складу за предметними групами, укладанню ідеографічних словників (не без впливу ідей Шухардта Францом Дорнзайфом було створено «Німецький словниковий склад за предметними групами», виданий у 1932 р.).

Шухардт висунув і низку загальнотеоретичних положень. Зокрема, він, на відміну від мовного індивідуалізму молодограматиків, наголошував на суспільному характері мови. З цих позицій критикує молодограматичне вчення про звукові закони: «Фонетичні закони і соціальний характер мови несумісні одне з одним». Крім цього, він зазначає, що фонетичні закони визначалися дедуктивно. Якщо ж підійти до цього питання індуктивно, то не можна вивести закони, які не знають винятків. Коли за фонетичними законами визнати абсолютний характер, то поняття «виняток» втрачає сенс. До чинників, які заперечують строгість законів, крім аналогії, належить явище субстрату.

Причиною мовного розвитку Шухардт уважав мовне змішування (схрещування). Поняття схрещування мов у нього стало методологічним принципом. Очевидним є вплив теорії хвиль Й. Шмідта, яка у Шухардта трансформувалася в теорію «мовної безперервності». У мовах постійно має місце процес географічного вирівнювання. Тому немає чітких меж між діалектами і мовами, а є поступовий перехід однієї мови в іншу. Це положення згодом стало провідним у французькій школі лінгвогеографії. У зв'язку з цим Шухардт критикує теорію родовідного дерева й стверджує, що строго генеалогічна класифікація мов взагалі неможлива. Виходячи з концепції схрещування мов, можна припускати, що одна й та сама мова може мати кілька предків. Оскільки змішування зближує різні мови, то «спорідненими» є всі мови світу. Це дає підстави для порівняльних досліджень неспоріднених мов. Подібність мовних структур та однорідність розвитку різних мов зумовлені ще і спільністю психічної природи людей.

Отже, лінгвістична спадщина Шухардта і всієї Школи «слів і речей» є неоднорідною і нерівноцінною. Позитивним у ній є новий підхід до вивчення мови, опрацювання нових методик її опису, що вплинуло на зародження лінгвістичної географії та соціологічного напряму в мовознавстві. Однак відмова від поняття закону загалом без заміни його чимсь іншим негативно впливала на методику порівняльно-історичних досліджень, оскільки позбавляла компаративіста чітких критеріїв.

21. Структуралізм і генеративізм

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук, переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до вивчення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання, як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму - структуралізму, а згодом - генеративізму.

Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм - мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома - електрони, протони, нейтрони. Російський учений І.П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знання.

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891-1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889-1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872-1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування математики.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична школа; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американський дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

У другій половині 60-х років виникає трансформаційна й породжувальна граматика й дескриптивізм поступається генеративізму.

Генеративізм (від англ. іо §епегаіе «породжувати»), або породжувальна лінгвістика, - напрям у мовознавстві, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.

Філософською основою концепції Хомського було вчення Р. Декарта (Картезіуса). Це засвідчують не тільки викладені в «Синтаксичних структурах» деякі положення, які перегукуються з ідеями Декарта, а й пізніша його праця «Картезіанська лінгвістика», яка своєю назвою вказує на зв'язок із ученням Декарта. Крім того, інтуїція, якій так багато уваги приділяє Хомський, була головним положенням картезіанського раціоналістичного методу пізнання. Американський дослідник запозичив і творчо застосував також декартівське вчення про вроджені ідеї.

Безумовно, генеративна лінгвістика не розв'язала всіх проблем мовознавства. Понад те, в ній виявлено чимало слабких сторін: апріорність у виділенні вихідних синтаксичних одиниць, недооцінка ролі прагматичних чинників, невелика здатність для опису різно-структурних мов тощо. Однак багатьма положеннями концепції генеративізму скористалася найсучасніша лінгвістична парадигма - когнітивна лінгвістика. Помітним є також вплив генеративної лінгвістики на створення моделі «смисл - текст» російського мовознавця І.О. Мельчука. Термінологічний апарат генеративної лінгвістики ввійшов у науковий обіг сучасного мовознавства (поверхнева структура, глибинна структура, трансформація, мовна компетенція, породжувальна граматика та ін.).

22. Неогумбольдтіанство

Одночасно зі структуралізмом виник інший мовознавчий напрям - неогумбольдтіанство.

Неогумбольдтіанство - напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.

На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світобачення, яке відображає духовний світ народу - носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім світом, і людина бачить світ таким, яким він зафіксований у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів […]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мова описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спричиняє зміну світобачення. На цих теоретичних засновках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.

Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.

Європейське неогумбольдтіанство

Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відродити гумбольдтівські традиції в мовознавстві.

Найяскравіший представник європейського неогумбольдтіанства - німецький учений Лео Вайсгербер (1899-1985). До цього напряму належали також німецькі мовознавці Йост Трір (1894-1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.

Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мови». Уже самі назви засвідчують тенденційність учення мовознавця, необ'єктивне акцентування на національних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це неодноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.

Американське неогумбольдтіанство

Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських традицій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчутний відгомін ідей Гумбольдта.

Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858-1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного населення Північної Америки - ескімосів та індіанців. Його дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні погляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і морфологічний розвиток американських мов настільки незвичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейських або семітських мов. Для лінгвіста, який звертається до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгвістичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і безпристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.

Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продовжив його учень Едуард Сепір (1884-1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етнології, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.

мовознавство переклад лінгвістичний