Багатоаспектний характер речення
Вступ
У синтаксичному структуруванні мови головна роль належить реченню як основній синтаксичній одиниці, навколо якої групуються всі різновиди синтаксичних категорій. Дослідження речень і його категорій є надзвичайно актуальним як із теоретичного, так і з практичного погляду.
Речення поляризує категорійні величини, окреслює центральні та периферійні синтаксичні значення та виявляє їхню складну взаємодію у формальних і семантичних перетвореннях. Перебуваючи у внутрішніх і зовнішніх звязках, синтаксичні категорії становлять особливу цілісність, яка вказує на їхню ранговість, організованість і синтаксичну спеціалізацію.
Синтаксичні категорії речення є одними з найважливіших конститутивних категорій української мови. Особливо важливим у цьому плані є визначення статусу різновидів синтаксичних категорій, що не набули й дотепер задовільної кваліфікації у граматичній науці.
У теоретичному висвітленні природи речення помітний слід залишили праці В. Гумбольдта, О. Потебні, І. Бодуена де Куртене, О. Шахматова, Ш. Баллі, О. Пєшковського, В. Матезіуса, Є. Куриловича, Л. Теньєра, Е. Бенвеніста, А. Мартіне, В. Виноградова, Н. Хомського, О. Мельничука, А. Вежбицької, Н. Шведової, Г. Золотової, Ю. Степанова, А. Мухіна, Г. Беличової-Кржижкової, П. Адамца, В. Мартинова, Ю. Апресяна та ін. В україністиці великий внесок у розбудову теорії речення зробили Є. Тимченко, С. Смаль-Стоцький, І. Огієнко, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, О. Мельничук, І. Слинько, І. Вихованець, М. Плющ, К. Городенська, А. Грищенко, К. Шульжук, А. Загнітко, П. Дудик, С. Дорошенко, Н. Гуйванюк та ін. Різні концепції речення збагатили загальну теорію синтаксичних одиниць, з одного боку, і сприяли зясуванню багатомірної природи речення - з другого, що надало дослідникам-теоретикам цінний матеріал для моделювання системи і структури синтаксичних категорій речення.
1.Речення як номінативно-комунікативна категорія
Усвідомлення лінгвістикою природи й сутності речення зумовлюється її орієнтацією на вивчення речення як складного мовного знаку. Його тернарна структура передбачає єдність формальної, смислової та комунікативної сторін. Цей факт, у свою чергу, дозволяє розглядати речення як таку одиницю синтаксичного рівня, що співвідноситься з певною структурною схемою-інваріантом. Остання задає безліч конкретних висловлень і характеризується змістовною, комунікативною й інтонаційною завершеністю [6].
У цьому тлумаченні повною мірою розкривається вся складна природа речення, яка визначається не стільки кількістю його складових, скільки властивим йому розмаїттям можливих співвідношень між змістом і формою. У цьому звязку постає питання про аспектне вивчення речення у триєдності форми, змісту й функції.
Значення мовної одиниці має корелятивні звязки з її формою, смисл ― з її функцією. Тим самим зміст виступає сполучною ланкою між формою та функцією, забезпечує стабільність мовної системи. Смисл утворюється на фоні певного значення, задається контекстом і підтримується або вихідною синтаксичною формою в номінативному процесі, або словесним оточенням у тексті. Цю істину доволі наочно продемонстрував Б. А. Ільїш, взявши фразу із дитячого вірша The cowjumpedover the Moon [Цит. за 6]: з точки зору норми англійської мови всі лексичні та граматичні значення абсолютно коректні, а з точки зору смислу . вся фраза безглузда, оскільки комбінація значень її складових несумісна з реальною дійсністю[6].
Очевидно, значення реалізується у смислі, а не навпаки. Це робить смисл ситуативно зумовленою величиною, яка, у свою чергу, залежить від інших смислів-величин, що актуалізуються в мовних повідомленнях: «Смисли ніби вливаються один в одного і ніби впливають один на одного так, що попереднє міститься в наступному або його модифікує» [Цит. за 6]. Отже, значення ― це обєктивне начало (віртуальний знак), а смисл ― субєктивне (актуальний знак) [6].
У цьому відношенні смисл висловлення слід розглядати як його функцію. Розуміння останньої цілком органічно вписується в рамки функціонально орієнтованої граматики, що базується на двоєдності телеологічного (функція-потенція) і каузального (функція-реалізація) начал. У першому випадку функція мовної одиниці проявляється як феномен когнітивного порядку (призначення висловлення), а у другому ― комунікативного (міняється залежно від дискурсивних настанов). Таким чином, функція є одночасно і потенцією, і реалізацією синтаксичної одиниці, тобто феноменом, що має прямі кореляції з її формою та змістом[6].
Той факт, що відповідно до своєї знакової сутності речення постає у триєдності своїх структурного, семантичного і функціонального аспектів, сьогодні не викликає заперечень серед більшості дослідників (H. H. Арват, І. Р. Вихованець, Н. М. Корбозерова, H. A. Кобрина, H. H. Болдирєв, A. A. Худяков; О. В. Пустовар та ін.), оскільки відповідає усталеній тріаді «речення - предикативна одиниця - висловлення». Із них два перші віддзеркалюють його змістовий і формальний устрій («когнітивно-номінативний аспект»), а другий ― його функціонування в мовленні («когнітивно-комунікативний аспект»). Все це є неізоморфність форми і змісту, яка постулює моррісовську триєдність синтактики (структури), семантики і прагматики [6].
На цій підставі розкриття сутності речення має здійснюватися з урахуванням цих вимірів мовногосеміозису: номінативного (формально- граматичний, когнітивно-семантичний) і комунікативного (функціональний, прагматичний)[6].
Формально-граматичний аспект. Предмет синтаксичних досліджень довгий час обмежувався розглядом формально-граматичної будови речення безвідносно до семантики та без урахування його комунікативної спрямованості. Тим самим синтаксичні студії не виходили за межі суто лінгвістичних категорій, а значеннєва складова речення не сягала далі, ніж зясування характеру синтаксичних звязків і смислового визначення функцій другорядних членів [6].
У сучасних лінгвістичних теоріях підставою для моделювання формально-граматичної організації синтаксичних одиниць часто стає валентність. Модель речення співвідноситься з його структурною схемою, під якою розуміється абстрагований зразок, що складається з мінімуму компонентів, необхідних для створення речення та побудови на їх основі інших речень. У цілому валентність вважається міжрівневою категорією, що перебуває на перетині синтаксису, морфології та лексики та, відповідно, поділяється на логічну, семантичну й синтаксичну валентності[6].
Реконструюючи той реченнєвий зразок, на який орієнтується мовна особистість, будуючи фрази певного типу, дослідник повинен звільнитися від усього випадкового й змінного, утримувати лише істотні ознаки саме цього зразка (структурна схема, формула, модель, патерн, інваріант). Вирішальне значення для продукування речення належить синтаксичним звязкам, бо структурна схема „конституюється на базі номінативних одиниць . слів та їх аналогів і передбачає звязаність цих одиниць між собою». За допомогою звязкових засобів передається реальність буття, яке ідентифікується та вербалізується субєктами мовлення. За допомогою звязкових засобів передаються когнітивно типізовані реляції реального світу, що сприймаються і вербалізуються людиною[6].
Виходячи з цього, науковці представляють формально-граматичну структуру речення на підставі розрізнення головних і другорядних членів, комбінаторика яких дає інваріантну схему англійського речення ― субєктно-предикатно-обєктну структуру S-V-О. Другорядні члени можуть бути як обовязковими (облігаторними), так і вільними (факультативними) поширювачами структурної схеми. Використання облігаторних і факультативних компонентів дозволяє говорити про функціонально-семантичні позиції члени речення, комбінаторні можливості яких дають підстави розрізняти різні структурні типи речення . односкладні та двоскладні, поширені та непоширені, повні та неповні, прості та складні[6].
На номінативному рівні реченнєві конструкції виступають структурно- граматичною формою репрезентації фрагментів обєктивної дійсності. Не випадково англійська синтаксична традиція розмежовує речення-sentenceі речення-clause,де перше постає як самостійна комунікативна одиниця (як проста, так і складна), а друга як предикативна одиниця (елементарне речення), яка входить до складу sentence, але не відповідає йому[6].
Когнітивно-семантичний аспект. Аксіоматичним у цьому плані є постулат про те, що речення становлять собою складні знаки ― імена ситуацій. При цьому ситуація розуміється як денотат синтаксичної одиниці, як екстралінгвальний референт, як лексичне відбиття деякого „шматка» дійсності, вирізаного й обробленого думкою. У такому ж широкому розумінні говорять про події, факти, стани речей як про ділянки обєктивної дійсності, що описуються окремим висловленням[6].
Іншими словами, семантична структура речення ― це його абстрактна модель, побудована із смислових одиниць, повязаних між собою предикатно-аргументними відношеннями, які відбивають обєктивно-смислові начала речення[6].
Дослідження обєктивно-смислового змісту речення повязане з вирізненням трьох рівнів його значеннєвої репрезентації ― логіко- семантичного, денотативного і власне-семантичного [6].
Дослідження змісту речення у логіко-семантичному ракурсі відбувається з опорою на структуру думки і логіку предикатів. Прибічники мовно-синтаксичного підходу (Н. Н. Арват, Г. А. Золотова, Н. Ю. Шведова) звертають увагу на власне мовний матеріал, вивчають взаємодію граматичної та лексичної семантики у структурі речення у двох напрямках ― від змісту до форми (ономасіологічний) і від форми до змісту (семасіологічний). У першому випадку йдеться про розмаїття форм, що виражають певне значення, у другому ― про розмаїття значень, виражених певною формою[6].
Представники денотативної концепції змісту речення (В. В. Богданов, І. Р. Вихованець, В. Г. Гак та ін.) відштовхуються від ідеї співвідношення речення з екстралінгвальною ситуацією. Таке співвідношення досліджується у двох ракурсах: а) як речення називає / окреслює ситуацію, б) як синтаксичні функції членів речення відтворюють ролі, що виконують позначувані ними предмети у відображуваній ситуації. Це дає підстави вважати речення складним знаком . імям ситуації[6].
Кількісний склад денотативних ситуацій цілком та повністю не визначено. Він зводиться до інваріантних типів, що безпосередньо повязані з власне-семантичною структурою речення, під якою розуміють організований на предикативній основі смисловий комплекс, що є результатом взаємодії значеннєвих компонентів і відбиває звязок типізованих елементів дійсності. Зазвичай конститутивною тут є пропозиція[6].
У контексті семантичного синтаксису пропозиція постає як речення на домовленнєвому рівні з нерелевантними комунікативними характеристиками, як модель позамовної ситуації, як обєктивний зміст речення. У такий спосіб, зазначає І. Р. Вихованець, вона є «реченням, позбавленим граматичної своєрідності формальної організації» [Цит. за 6], тобто реченням без маркерів темпоральності, персональності та модальності, що дає право вважати її «смисловим набором компонентів, що його мовець намагається вербалізувати» [6].
Репрезентуючи одну позамовну ситуацію, пропозиція моделює її внутрішню логічну структуру у вигляді комбінації предиката і непредикатів. В якості предикатного знака може виступати слово будь-якої частини мови, що виражає ознаку, а непредикатного . слово, що позначає субстанцію[6].
У розбудові проблеми семантичних угруповань предикатів, які б включали їхні найістотніші характеристики, віддають перевагу класифікації дієслів, майже цілком абстрагуючись від актантної рамки дієслова. Тому дослідники удаються або до занадто узагальнених, або до занадто дрібних класифікацій. Так, І. Р Вихованець розрізняє два типи предикатів . дії та стану [Цит. за 6]. Оскільки ж помістити все розмаїття дієслів у рамки двочленної опозиції є доволі складним завданням, багато авторів вдаються до більш деталізованої субкатегоризації предикатів[6].
Справді, людська свідомість виділяє насамперед субстанцію (предмет думки), а потім встановлює її ознаки й відношення до інших субстанцій. Звідси й наявність у мові двох видів предикатів . абсолютних (нереляційних) і відносних (реляційних). Не менш важливим моментом є відтворення мовою ідеї руху, який сприймається свідомістю у статиці й динаміці. Виходячи з цих міркувань, є сенс вважати первинними фундаментальними значеннями такі, що задаються опозиціями «абсолютність - відносність» і «статичність - динамічність»[6].
З урахуванням цих двох кореляцій будує свою класифікацію предикатів і А. М. Приходько [6], який розрізне такі чотири основні види предикатів:
·абсолютні динамічні (є функторами з динамічною семантикою, що позначають дії та відкривають одне валентно зумовлене місце для непредикатного знаку (аргументу));
·абсолютні статичні ( є функторами статичного типу, що позначають властивості та стани і відкривають одне валентно зумовлене місце для непредикатного знаку);
·відносні динамічні (є функторамиз динамічною семантикою на позначення дії та відношення, що відкривають два (й більше) валентно зумовлених місця для непредикатних знаків);
·відносні статичні (є функторами зі статичною семантикою, які позначають стани й відношення, відкриваючи два й більше валентно зумовлених місця для непредикатних знаків)[6].
Виокремлення зазначених типів предикатів базується налінгвокогнітивних принципах, які постулюють залучення до сфери аналізу позамовних чинників: всі події, обєкти і явища сприймаються у їх взаємовідношенні та взаємодії. Звязки й відношення між обєктами, формуючись поряд із уявленнями про ці самі обєкти, породжують і особливий тип репрезентації знання . пропозиціональний. Таке розуміння предикату повязане з функтивно-аргументним аналізом речення, який розглядає дієслово як носія конкретних пропозиціональних функцій. Останні якраз і вимагають наявності аргументів, що володіють такими властивостями, які дозволяють задовольняти вимоги «свого» дієслова [6].
Отже, номінативна (формально-граматична, семантико-синтаксична) основа речення входить до складу конкретного висловлення як його структурно-семантична основа (схема, модель). При продукуванні висловлення ця абстрактна схема перетворюється в конкретне мовленнєве утворення за допомогою засобів, що відповідають комунікативним намірам мовця [6].
Комунікативно-прагматичний аспект. Цей аспект відбиває останній складник тріади «речення - предикативна одиниця - висловлення», а точніше те, що Ч. Морріс вважав відношенням знаку до його користувача (прагматика) [6].
Ототожнюючи форму речення з його поверхневою маніфестацією, а його семантику з глибинною структурою, ми не можемо однозначно кваліфікувати висловлення на предмет експліцитності / імпліцитності. Найбільш вірогідно, що воно становить собою контаміновану структуру, в якій форма і семантика гармонійно поєднуються у смисл. У такий спосіб висловлення може бути визначеним як глибинно-поверхнева структура. Глибинною ця структура є тому, що вона має пряме відношення як до семантики, так і до її «упаковочного компоненту».
«Упаковочний» компонент висловлення характеризується такими основними параметрами, як актуальне членування, комунікативне напруження і контрастування відомого й невідомого та їх верифікація, а також конфігурація мовленнєвих актів [6].
Комунікативна / функціональна перспектива. Сучасна граматична наука розрізняє щонайменше два види комунікативної перспективи .функціонально-типологічну і актуально-членувальну. Перша має пряме відношення до традиційного поділу речень на оповідні, питальні та окличні, друга . до власне актуального членування.
Актуальне членування відбиває бінарний устрій висловлювання, дві частини якого різняться комунікативним змістом [Цит. За 6]. Актуальне членування більш відоме як темарематичний устрій речення: тема є те, що власне складає обєкт повідомлення (вихідна точка, що не є головним смислом і не виражає мети); рема ж становить собою предмет повідомлення (те, що виражає головний смисл і мету, з якою це повідомлення оголошується) [6].
Іншим не менш важливим моментом функціональної перспективи висловлення є опозиція «дане / старе vs нове». Дане ― це та частина повідомлюваної інформації, яка, на думку мовця, наявна у свідомості адресата в момент її омовлення. Нове, навпаки, ― це той кластер інформації, що його мовець вважає інновативним і пропонує для поповнення епістемічного світу адресата, оскільки він не міститься ні в попередніх повідомленнях, ні в контексті чи конситуації спілкування[6].
Отже, перелічені комунікативні категорії повязані насамперед зі способом викладення реченнєвої інформації. Ці категорії спеціалізовані не на зображенні референтних ситуацій, а на «інструкціях мовця адресатові стосовно того, як він має обробляти зміст висловлення у процесі його сприйняття» [Цит. За 6].. Разом із тим, ці категорії передають інформацію й про самого мовця, про його емоційно-оцінне ставлення до предмета мовлення і несе інформацію про телеологію висловлення[6].
Підводячи підсумок, зауважимо, що огляд поглядів, концепцій і теорій речення ще раз підтверджує складність і багатоаспектність його природи. Речення - це насамперед складний мовний знак, у якому взаємодіють і перетинаються два рівня - номінативний і комунікативний, які далі трансформуються у три аспекти - формально-граматичний, когнітивно-семантичний і комунікативно-прагматичний, що втілюють єдність моррісовської тріади «синтактика - семантика - прагматика» і які співвідносяться з ними за принципом експлікації / імплікації як поверхнева, глибинна і глибинно-поверхнева структури, у яких перші дві відбивають статику, а третя - динаміку речення [6].
2.Основні ознаки речення. Проблема дефініції
синтаксичний речення мова
Празький мовознавець І. Ріс навів близько 200 визначень речення. Це було в 1931 р. Нині цих визначень ще більше. Довгий час панувало логістичне визначення речення. «Судження, виражене словами, - писав Ф. І. Буслаєв,- є речення» [Цит. за 12]. Таке визначення з деякими видозмінами довго трималося в шкільному синтаксисі і в деяких вузівських посібниках. Однак проти логістичного тлумачення речення у свій час виступив ще О. О. Потебня, який підкреслював, що «граматичне речення зовсім не тотожне і не паралельне з логічним судженням» [Цит. за 12]. Пізніше цю думку повторив В. О. Богородицький, зазначивши, що «речення є факт мови, а не думки» [Цит. за 12]. Речення може виражати не тільки судження, а й питання, спонукання до дії, почуття, емоції. Різні форми речення можуть передавати одне судження, напр.: Я почуваю біль.- Мені боляче - Біль. Одне речення може містити два судження: Крім вищого начальства, маршруту полку ніхто не знав (О. Гонч.) тобто - вище начальство знало, інші не знали. Члени речення не тотожні з членами судження: судження має тільки субєкт, звязку і предикат, а в реченні можуть бути й інші різноманітні члени, що означають якість, час, місце, причину тощо [12].
До 40-50-х років речення ототожнювалося то з судженням, то з психологічною комунікацією, то із словосполученням [12].
На сучасному етапі мовознавчих студій існуєдо 300 визначень речення. Найбільш поширеним є визначення речення В. Виноградова, згідно з яким речення ― це граматично оформлена за законами цієї мови цілісна одиниця мови, що є граматичним засобом формування висловлювання і повідомлення думки[1].У реченні виражається не тільки повідомлення про дійсність, а й ставлення до неї мовця. Мова як знаряддя спілкування й обміну думками між усіма членами суспільства користується реченням як головною формою спілкування.
Основною проблемою у визначенні речення є, по-перше, необхідність відмежовувати речення від словосполучення. У співвідношенні понять словосполучення і речення основною ознакою, що розрізняє їх, являється наявність предикативності, модальності, синтаксичного часу і інтонаційної завершеності уречення і відсутність названих ознак у словосполучення. Предикативністю називається те, що "робить речення реченням". Якщо поєднання словоформ є закінченим, окремим і граматично і інтонаційно незалежною частиною тексту, то це словосполучення позначається як "предикативне"[1].
Розглянемо питання предикативності як специфічної ознаки речення детальніше. Речення виконує комунікативну функцію, за допомогою речень здійснюється спілкування людей[1].
Кожне речення співвіднесене з певною ситуацією. Ця співвіднесеність проявляється в темпоральності і модальності. Темпоральність ― це вираженість в реченні відношення до часу, модальність ― вираження відношення до дійсності. Темпоральність виражається зазвичай морфологічною категорією часу, модальність . дієслівними способами (англ. Mood). Наприклад, речення Брат приїхав співвіднесено з реальною ситуацією, яка була у минулому. Співвідношення з дійсністю, часовим планом здійснюється за допомогою дієслівної форми минулого часу. У іншому реченні Я хотів би поїхати в Москву через форму умовного способу виражається не реальна ситуація, а бажана. Як це не дивно звучить, але в тих реченнях, де немає дієслівних форм, темпоральність і модальність також присутній. Так, в реченнях Ніч. Тиша. можна прослідкувати певне відношення до дійсності (реальна модальність). Темпоральність та модальність виражені інтонацією. Модальність і темпоральність складають предикативність, яка характеризує кожне речення[1].
Речення може реалізуватися в одному слові або в декількох словах. Відмінність речення від слова проявляються передусім в інтонаційній оформленості речення: Пожежа Пожежа?! Інтонація в цих реченнях є засобом передачі предикативності і співвідносить речення з конкретною реальною ситуацією. Слово пожежа лише називає клас предметів, не співвідносячи їх з часовим планом і дійсністю[1].
Відмінність словосполучення від речення також пов'язується з наявністю або відсутністю предикативності. Порівняймо: червоне яблуко і Яблуко червоне. У першому випадку ми спостерігаємо словосполучення з підрядним зв'язком, при цьому здійснюється узгодження прикметника з іменником. Такий тип поєднання залишається і при змінах головного слова: червоного яблука, червоному яблуку. У другому випадку об'єднання слів характеризується співвіднесеністю ознаки, вираженої словом червоне, з часовим планом (у цьому прикладі - з теперішнім часом). Окрім цього, кожне слово в конструкції Яблуко червоне займає певне місце . місце підмета і місце присудка, а це означає, що між словом яблуко словом червоне існує відношення координації, а не підпорядкування як в першому випадку[1].
Окрім того, конструкція Яблуко червоне інтонаційно оформлена. Вона має інтонацію завершеності. Ця конструкція може бути оформлена інакше - Яблуко червоне? Значення питальності / непитальності виражається в цих прикладах інтонацією. Інтонація супроводжує і оформляє будь-яке повідомлення. Таким чином, другу з наведених конструкцій (червоне яблуко і Яблуко червоне. ми повинні віднести до речення[1].
Отже, з проаналізованих прикладів ми бачимо, що основними ознаками, що відрізняють речення від інших значущих одиниць, являються предикативність та інтонаційна оформленість[1].
Крім того, серед специфічних ознак речення можна назвати і наступну: речення певним чином організоване. Воно може складатися з одного члена (Ночь. Фонарь. Аптека.), але як правило, складається з декількох слів і словосполучень. Слова і словосполучення, що є компонентами речення, називають зазвичай членами речення[1].
Кожен член речення виконує певну роль. Виділяють головні і другорядні члени речення. Головні члени речення виражають предикативність і складають предикативну основу речення. Другорядні члени речення є розповсюджувачами головних членів. Другорядні члени речення можуть носити як додаткову, так і головну інформацію. Між головними і другорядними членами речення, між окремими другорядними членами речення, між підметом і присудком спостерігаються різноманітні відношення (синтаксичні звязки), тому можна сказати, що будова речення складніша, ніж будова словосполучення[1].
Речення ― мінімальна синтаксична конструкція, що використовується в акті мовленнєвої комунікації, характеризується предикативністю та побудована за певною структурною моделлю. Отже, речення це й одиниця мови, й водночас одиниця мовлення, оскільки речення як модель - належить до мови, а його конкретне лексичне наповнення до мовлення[1].
3.Синтаксичні категорії речення
Синтаксичні категорії речення є одними з найважливіших конститутивних категорій української мови. Тому актуальним є визначення статусу різновидів синтаксичних категорій, що не набули й дотепер задовільної кваліфікації у граматичній науці і розглядані частіше у функціонально нерозчленованій сукупності. Синтаксичні ж категорії потрібно досліджувати з різних боків ― семантико-синтаксичного, формально-синтаксичного і комунікативного, кожен з яких важливий для адекватного зясування системи і структури цих конститутивних величин.
У лінгвістиці орієнтації дослідників змінювалися від формальної настанови авторів до семантичної або комунікативної і навпаки. Дотепер у граматичних студіях нагромаджено повчальний досвід дослідження формальних, семантичних і комунікативних виявів синтаксису речення і якоюсь (хоча і надто неповною) мірою синтаксичних категорій речення в синхронічному, діахронічному і типологічному аспектах.
У реченні як визначальній синтаксичній одиниці існує своя ієрархія категорій, що залежить від особливостей його організації й типового мовного категорійного навантаження морфологічних форм. Синтаксичні категорії функціонують у реченні завдяки його мовній експлікації та диференціації категорійних значень синтаксичного рівня. Зазначимо, що в коло категорійних значень синтаксичного порядку входять неоднорядні величини й лише ті, що реалізують категорійну реченнєву структуру. Але які значення синтаксичні слід віднести до категорійних? Що становить суть синтаксичної категорії? В чому полягає синтаксична категорійність, і які форми є категорійно значущими? [10].
У цьому параграфі ми зосередимо увагу на структурі й системі синтаксичних категорій на основі врахування формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної та комунікативної природи речення [10].
Передусім подамо визначення синтаксичної категорії не загалом, а конкретно речення і розмежуємо систему та структуру синтаксичних категорій речення. Отож, синтаксична категорія речення ― це сукупність речень як основних синтаксичних одиниць, що охоплює загальним синтаксичним змістом її реченнєві протиставлювані різновиди - семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні й комунікативні категорії з їхнім подальшим членуванням на грамеми (складники відповідних синтаксичних категорій речення). Система ж і структура синтаксичних категорій речення - два аспекти обєктивно наявного взаємовідношення між реченням, яке являє собою організовану сукупність різновидів його синтаксичних категорій, і категоріями як складниками речення. Під системою синтаксичних категорій речення розуміємо сукупність взаємозвязаних, взаємозумовлених синтаксичних категорій, що утворюють складнішу єдність . розглядане з боку його складників (тобто синтаксичних категорій), а під структурою . склад і внутрішню категорійну організацію речення, розглядану з боку її цінності [10].
Отже, категорійні значення . 1) це синтаксичні, абстраговані від лексичних значень, що властиві реченню й відображають типологічні риси одиниць - речень у їхній сукупності; 2) це значення, що обєднують парадигму речення і стосуються всіх членів цієї парадигми; 3) це значення або формальний зміст, які виникають відповідно у семантико-синтаксичній, формально-синтаксичній і комунікативній структурах речення, і значення, що утворюють реченнєву модель. Синтаксичні категорії відрізняються й такими істотними ознаками: а) обовязковою реалізацією категорійного змісту як сукупністю одиниць-конструкцій, так і конкретною реченнєвою моделлю; б) інваріантністю окреслення категорійних синтаксичних значень, що утворюють центральні (первинні) та периферійні (вторинні) способи й форми вираження синтаксичної категорії; в) системністю, що передбачає функціональну категорійну регулярність і лежить в основі утворення реченнєвих моделей та їхніх варіантів, які можуть бути виявлені у відносно замкнутій системі; г) обмеженістю формальних засобів вираження категорійних значень у межах однієї синтаксичної категорії; ґ) взаємодією з категоріями морфологічними і словотвірними, яка виявляє вищий ієрархічний рівень синтаксичних категорійних значень. На цьому вищому ієрархічному рівні спостерігаємо ще внутрішню ієрархію синтаксичних категорій, через що доцільно виділити надкатегорії, підкатегорії, категорії і грамеми. Перші становлять глобальні, визначальні категорійні величини, в які входять підкатегорії. Розподіл надкатегорій і підкатегорій передбачає обовязкове входження підкатегорії у структуру надкатегорії. Оскільки синтаксичні категорії взагалі є широкими абстрактними категоріями, то поняття надкатегорій виявляється ще ширшим, але воно потрібне для розуміння взаємостосунків у синтаксичному міжкатегорійному просторі. Саме тут окреслюється внутрішня структура синтаксичних категорійних значень, взаємодія в міжкатегорійній площині речення й формальна експлікація підкатегорій, яка включає і позиційні можливості категорійних форм у реченні, і перерозподіл таких позицій через трансформації. Вони показують, що у формальному аспекті категорійні синтаксичні функції онтологічно реалізовані первинними та вторинними формами, що засвідчує динамічний характер категорійних значень і системи синтаксичних категорій, перерозподіл категорійних функцій у структурі речення. До структури категорій синтаксису цілком можливо застосувати критерії, про які висловився О. М. Пєшковський: «Обєднання... форм з боку значення може здійснюватися за допомогою: 1) єдиного значення; 2) єдиного комплексу однорідних значень; 3) єдиного комплексу неоднорідних значень, однаково повторюваних у кожній формі» [Цит. за 10].
Треба зауважити, що інколи недостатньо виразним постає рівень формальності синтаксичних категорій. Тут спостерігаємо лише формальні категорійні параметри, які можуть обєднувати категорійні значення в реченнєвій структурі. Саме в ній виявляємо змістову основу більшості синтаксичних категорій, що знаходять опору у формальних, змістових і комунікативних ознаках. Водночас менш формалізованою (з опорою на морфологію) специфікою характеризуються категорійні значення, що стосуються зовнішнього боку категорій речення. До таких синтаксичних категорій, наприклад, належить категорія настанови, що окреслює пять спектрів категорійних функцій: розповідність, питальність, спонукальність, умовність і бажальність. Виходячи з того, що речення, його структура, яка утворює єдність мовного (поверхневого) і глибинного змісту, є ареною, середовищем функціонування синтаксичних категорій, а отже, багатоаспектною одиницею, де взаємодіють формальні, семантичні та комунікативні ознаки нижчих реченнєвих сутностей, варто й категорії визначати з урахуванням багатоаспектності речення. На цій основі, очевидно, можна говорити про існування загальнореченнєвих категорійних функцій, які властиві реченню взагалі, реченню як абстрактній моделі з певними параметрами, структурній схемі з набором відповідних символів. Як відомо, О. Потебня заперечив існування деяких загальних значень на тій підставі, що значення слова, наприклад, можливе лише в мовленні, а дослідник повинен брати «не штучний препарат, а справжнє живе слово» [Цит. За 10]. Але стосовно граматичних категорій учений (маючи на увазі наявність у слові вказівки на один чи кілька загальних розрядів, під які зміст цього слова підводиться) визнає існування граматичної категорійності, яка уможливлює слову постійну його роль у мовленні, його постійне відношення до інших слів [Цит. За 10]. Отже, О. Потебня визначив змістову категорійність, що розподіляє мовні одиниці за загальними розрядами, на які ділиться мовний зміст одночасно з його появою в думці [Цит. За 10]. Важливо, що мовнукатегорійність розглядає лінгвіст у стосунку до мовлення.
Синтаксична категорійність охоплює широке коло категорійних функцій, що проектовані мовними формами та залежать від загальної системи мови з урахуванням загальної тенденції до значеннєвої взаємодії її одиниць, до формалізації семантики в слові, в сполученні слів (конструкції) і між одиницями-конструкціями. Формалізація категорійних функцій охоплює насамперед не лише полярні поверхневу й глибинну структури речення. Вона стосується кількох рівнів структури, які виділяють у сучасній лінгвістиці як ряд рівнів глибинної структури. Рівень першого порядку (не фонетична чи фонологічна, а синтаксична поверхнева структура), що постає у вигляді дистрибутивної моделі і становить зєднання словоформ за особливими внутрішніми законами такого зєднання. Глибинний рівень другого порядку виявляє взаємні синтаксичні звязки, що їх реалізує та чи інша модель на основі безпосередніх складників такої моделі. Третій рівень глибини розкриває семантичні відношення між компонентами самої моделі та передбачає відношення компонентів цієї моделі до інших моделей, що виявляються у трансформаційно-породжуваних процесах. І четвертий, максимально глибинний рівень, суто семантичний, що охоплює значеннєві, мисленнєві (логічні) стосунки. Це той рівень, який транспонується в реченнєві моделі інших мов, виявляє себе в семантико-інформативному аспекті. Він, очевидно, є найуніверсальнішим рівнем, який уможливлює передачу логіки людського мислення від мови до мови, що досліджували лінгвофілософи, психолінгвісти й мовознавці впродовж довгої історії науки про мову. Така рівневість речення не передбачає врахування лише полярних поверхневої та глибинної структур у дусі Н. Хомського, а стосується того, що рівень глибинний і рівень семантичний не становлять тотожності. І поверхневий рівень виявляє свою особливу значеннєву категорійність, що проектує рівні його глибинної структури [10].
Водночас заслуговує на увагу думка про те, що речення вміщує семантичну інтерпретацію чотирьох структур: функціональної, модальної, таблиці кореференції та структуру «фокус + пресупозиція» [Цит. За 10].
Функціональна категорійна структура передбачає інтерпретацію речення на основі функцій . субєкт (агент), обєкт (пацієнс) і т. п., що відображають субєктно-предикатні властивості речення [10].
Модальна категорійна структура кваліфікує речення на основі елементів модальної логіки з виділенням кванторів, операторів заперечення, модальності тощо. При зясуванні такої структури враховуємо властивості лексем, що реалізують себе як оператори модальної логіки та розрізняють модальні структури речень [10].
Структура «фокус + пресупозиція» являє собою подвійну структуру: фокус як відрізок поверхневої структури і те, що становить пресупозицію стосовно співвідносного з фокусом референта [10].
Виявлено, що функціональна структура утворюється безпосередньо на основі вихідної логічної, а поверхнева для неї мусить бути найбільш релевантною. Проте виникає проблема семантичної адекватності виду функціональної структури. В цьому аспекті її виділяємо на основі принципів, близьких до відмінкової граматики Ч. Філмора [Цит. За 10].
Ідея багатоаспектності реченнєвої структури, категорійних значень, що включають функціональні, модальні, поверхневі (формальні) закономірності організації речення, переконує в тому, що речення має особливу категорійну структуру, в якій перетинаються неодновимірні значення і спостерігаємо складні взаємостосунки в міжкатегорійному просторі. Синтаксичні категорії ― це категорії, що онтологічно відображають сутність речення: його формальну організованість, семантичну структуру, комунікативну семантику тощо [10].
4.Синтаксично нечленовані речення
У лінгвістичній літературі на позначення комунікативних одиниць, що не співвідносяться з граматично членованими реченнями, використано низку термінопонять: «висловлення» у вузькому витлумаченні, «квазіречення», «метакомунікативні сигнали мовця», «фразеорефлекси», «слова-речення», «висловлювання чи комунікати», «фразеологізовані речення» та ін. [8].
Деякі мовознавці розглядали синтаксично нечленовані речення широко - як еквіваленти речень. Щоправда, вони не визначили критерії чіткого розмежування синтаксичних конструкцій, що є реченнями і еквівалентами, замінниками речень. Зокрема, О. С. Мельничук уважав таке розмежування штучним, оскільки відмінність між реченнями і еквівалентами речень часто не більша, ніж відмінність між окремими типами речень [8].
В українському мовознавстві синтаксично нечленовані речення розглядають у системі простого речення. На думку І. Р. Вихованця, нечленовані речення є одним із структурних типів простих речень, який виділяють «за формальними ознаками предикативного центру» [8].
К. Ф. Шульжук, визначаючи їх як периферію простого речення, уточнює, що синтаксично нечленовані речення «перебувають поза межами двоскладних і односкладних» [Цит. за 8]. Проте він бере до уваги лише один тип нечленованих речень - слова-речення і погоджується з тими дослідниками, які вважають, що термін «нечленоване речення» «більшою мірою відображає їхню синтаксичну природу, оскільки вони можуть складатись і з сполучень слів» [Цит. за 8].
А. П. Загнітко виділяє два структурні типи речень в українській мові: власне-речення і квазіречення. Власне-речення постають повідомленнями про щось, їм притаманна субєктно-предикатна основа. Квазіречення не передають інформації, їм не притаманна субєктно-предикатна основа. До них він зарахував і нечленовані речення [8].
У сучасному мовознавстві сформувалося два погляди на синтаксично нечленовані речення:
. Нечленовані речення замикають систему простих речень у мові.
. Через невизначеність і абстрагованість їхньої семантики, морфологічну «безформність», нечітку реалізацію модально-часового значення нечленовані речення кваліфікують як «замінники», еквіваленти речень [8].
В україністиці синтаксично нечленовані речення презентовані переважно словами-реченнями, а вивчення цього типу реченнєвих утворень обмежене аналізом їхньої формально-синтаксичної організації. Зокрема, відзначено умовність уживання щодо них поняття «синтаксична структура», оскільки в ній немає підстав виділити ні семантико-синтаксичного компонента, ні формально-синтаксичного члена речення [9].
Словам-реченням властива істотна категорійна ознака нечленованих речень ― синтаксична нечленованість. Для них не характерний поділ на головні та другорядні члени речення через відсутність синтаксичних звязків і відношень між компонентами у складі та неможливість виділення субєкта і предиката дії. Внутрішня синтаксична нечленованість зумовлена морфологічною своєрідністю таких синтаксичних побудов: її виразниками є слова, що не мають власної повноцінної семантики ― такої, яка притаманна повнозначним морфологічним знакам.
У лінгвістиці по-різному трактували морфологічний статус слів-речень. Чітко не визначив морфологічну належність слів так і ні О. О. Шахматов. Стверджувальне так він зараховував спочатку до вигуків, однак потім висловив сумнів у цьому: «Навряд чи так . вигук: це прислівник» [Цит. за 9], а заперечну лексему ні вважав прислівником, що виражає відоме уявлення. Професор В. В. Виноградов також розглядав слова так і ні серед вигуків. На його думку, вони належать до розряду вигуків, «якими виражають емоційно-вольове ставлення до мовлення співрозмовника, реакцію на мовлення чи в яких знаходять афективні оцінки, спричинені репліками співрозмовника. Це вигуки з відтінками модальності, а іноді модальні слова з відтінками вигуків» [Цит. за 9]. Крім слів так і ні, В. В. Виноградов зараховував до вигуків і сполучення на зразок: Звичайно! От ще(іще)! Га? Що? (відгук) та ін. Однак такий підхід суперечив запропонованій ним загальній характеристиці вигуку як частини мови: «Вигуки становлять у сучасній мові живий і багатий шар суто субєктивних мовленнєвих знаків, що слугують для вираження емоційно-вольових реакцій субєкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, афектів, вольових виявів» [Цит. за 9].
Для номінації неповнозначних і десемантизованих повнозначних елементів у словах-реченнях як одному із типів синтаксично нечленованих речень послуговуємося терміном «структурні компоненти»[9].
Залежно від морфологічного вираження компонента, що представляє слова-речення, їх поділяють на різні групи. Зокрема, В. В. Бабайцева виділяла три групи: 1) виражені частками; 2) модальні; 3) вигукові [Цит. за 9], а Г. В. Дагуров відзначав, що в ролі слів-речень можуть виступати: 1) самостійно вживані вигуки; 2) імперативні слова на зразок ну! тсс!; 3) модальні частки і слова; 4) фразеологізовані сполучення на зразок російських Била не била! Бот тебе на! [Цит. за 9]. Професор П. С. Дудик аналізував слова-речення, виражені стверджувальними й заперечнимисловами, модальними словами, частками, вигуками, фразеологізованими словосполуками, а також повнозначними словами (іменниками, займенниками, прислівниками тощо) [Цит. за 9].
Реченнєва природа слів-речень неоднакова. В українському мовознавстві за лексико-граматичною ознакою їх поділяють на чотири типи: 1) вигуки-речення, наприклад: Куди ж ти мед повіз? Знову пиячити? Розпаскудився гірше всяког. Цить! Не твоє бабське діло! Бо я тобі так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! (М. Стельмах);. Знаєте що: поїхали зі мною на юшку! Ого! вигукує вражений Кость. Вікторе Андрійовичу, погоджуйтесь, не роздумуючи (А. Дімаров); 2) звуконаслідувальні слова-речення, наприклад: Тільки ліг, тільки вмостився, як півень знову:. Ку-ку-рі-ку! (А. Дімаров); Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,. жалівся дід.. Гав-гав! Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках! (О. Довженко); 3) частки-речення, наприклад:
Ви маєте матір, Давиде? Так. І кохану? Так. І любите їх? І вони люблять вас? Так (Іван Багряний); Ви вчителювали? допитувався директор. Ні. Я навчався у топографічній школі (Ю. Збанацький); 4) модальні слова-речення, наприклад: Може, заскочимо до них? промовив Дмитро, готуючись їхати в село. Можна. Тільки не потрібно це їм. Вони мають і сіно, і хліб (М. Стельмах); Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра! Неправда! обурено вигукнув хлопець. Чого набалакуєте? Хто мене зловив? (О. Гончар) [Цит. за 9].
За структурною ознакою виокремлюємо два підтипи слів-речень: 1) однокомпонентні реченнєві утворення; 2) багатокомпонентні реченнєві утворення фразеологічного чи фразеологізованого характеру; які у функціональному плані є тотожними однокомпонентним. У структурі першого підтипу слів-речень завжди є один компонент, що передає сукупну реченнєву семантику. За лексико-граматичною ознакою цей компонент виражений службовим чи звуконаслідувальним словом, вигуком чи повнозначним десемантизованим словом або повноцінним у семантичному плані, також фразеологізмом [9].
Найтиповішими є частки-речення. Значення таких слів-речень може дорівнювати значенню ствердного чи заперечного речення [9].
За семантичною ознакою традиційно виділяють дві групи часток: 1) стверджувальні; найуживанішими з-поміж яких є так, гаразд, авжеж, атож, аякже, отож, ага, еге; 2) заперечну ні та її варіанти ані, аніні[9].
Стверджувальні частки так, гаразд у ролі слів-речень переважно стилістично нейтральні, активно вживані у художніх, наукових та публіцистичних текстах. Вони мають значення позитивної відповіді на поставлене запитання, значення власне згоди, тобто це традиційно закріплене, узвичаєне значення слів-речень. За функціональним призначенням стверджувальна частка так уживається під час відповіді, що підтверджує правильність думки, наявність явища чи факту, а також виражає згоду на якусь дію чи стверджує раніше висловлене. Для передання згоди вживають також частку гаразд. Наприклад: Ви довіряєте мені? Так.
Будете казати правду, одну лише правду? Буду (Н. Шейко-Медведєва); Єгор Кузьмич опустив погляд на Катрю. Може, вона тобі заздрить? Катерина насуплено мовчала. Гаразд. Про Джунь поговоримо іншим разом (О. Васильківський) [9].
Слова-речення Так! Гаразд!, крім основного значення «ствердження» подають додаткову інформацію, а саме: 1) уточнюють тип значення «ствердження» зокрема значення власне згоди; 2) визначають ступінь інтенсивності передаваного значення: високий чи середній ступінь категоричності; 3) указують на характер стосунків між мовцями: офіційні/напівофіційні [9].
Інші частки, зокрема ага, авжеж, атож, аякже, отож, еге, угу тощо, характерні для розмовного мовлення, насамперед усно-діалогічного. їх уживають для ствердження, вираження згоди або підтвердження чи схвалення чого-небудь, наприклад: -Була? . не повірив Костоправ. . Ага. Не сама, не бійся, з Катькою Круглою (В. Собко); Кажіть вашим, нехай зносять з авто. Всіх трьох? Атож (Ю. Смолич); Цей чує нас? Не знаю. Може, й чує. Це жахливо, гірше смерті! Еге! підтвердила я (Н. Шейко-Медведєва)[9].
Слово-речення Ні!, виражене заперечною часткою, є заперечною відповіддю на поставлене запитання або ж може передавати незгоду з думкою співрозмовника, наприклад: Глушак. Скажи мені, друже, ти нічого не помітив? Худяков. Ні(О. Довженко); Доброго ранку, весело вітається зі мною струнка пані. Куди прямуєте? До Сент-Тропе. Прошу паспорт. Чи здаєте щось у багаж? Ні. Ось ваші квитки (І. Йосипів)[9].
Теоретичні засади концепції вигукових слів-речень докладно розробив І. Р. Вихованець. Він зясував особливості реченнєвої природи вигуків: вони виражають емоції мовця, опосередковано співвідносяться із судженням. Усі вигуки супроводжує специфічне інтонаційне оформлення . інтонація видільності, проте не завжди оклична. Інтонація є підставою для розгляду вигуків як суто мовленнєвих одиниць [9].
Нечленовані вигуки-речення передають емоції, почуття як позитивного, так і негативного плану, а також волевиявлення мовців. Спектр емоцій і почуттів . надзвичайно різноманітний: захоплення, радість, задоволення, гордість, переляк, жах, жаль, страх, огида, обурення, докір, осуд, гнів, іронія, глузування тощо. Зокрема: Ну, як? запитав Кононенко, щойно учитель вийшов із класу. О! відповідаю йому і показую великого пальця (А. Діма-ров); Я вчився в університеті. В якому? В Київському. Овва! не то від радості, не то од здивування аж свиснув німець. Я беру вас (І. Головченко, О. Мусієнко); Геть більшовиків! Стоїть Тиміш на трибуні. Перешіптуються міністри. Хвилюється зал: Геть! Геть! Не давайте йому слова (О. Довженко) [9].
Отже, нечленовані речення ― специфічні у структурному та семантичному планах одиниці синтаксису усного розмовного мовлення. Саме тенденція до мінімізації синтаксичних структур в усно-діалогічному мовленні активно продукує появу та вживання синтаксично нечленованих речень. їхня реченнєва природа увиразнена подібністю до формально-граматичних речень: це комунікативні одиниці, що виражають ставлення мовця до кого-, чого-небудь чи емоційну оцінку змісту повідомлення, якоїсь події, чиєїсь поведінки тощо; для них характерна змістова закінченість; вони мають інтонацію закінченого повідомлення. Відмінні від граматичних речень ознаки нечленованих речень указують на їхню окремішність у континуумі синтаксичних одиниць загалом [9].
Слова-речення як один із типів синтаксично нечленованих речень ― це згорнутий репрезентант граматично членованого речення. Форма слів-речень визначена морфологічною природою структурного чи структурних компонентів, характеризується граничною елементарністю. Різноманітність типів слів-речень визначена або їхніми структурними ознаками, або лексико-граматичним вираженням структурних компонентів [9].
Висновки
Речення - багатоаспектна синтаксична одиниця-конструкція, що у сфері мови є основною синтаксичною одиницею і вершинною одиницею з-поміж інших мовних одиниць, якій притаманні абстраговані від мовленнєвих репрезентацій моделі семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної і комунікативної структур, а у сфері мовлення воно (речення) являє собою висловлення, або реалізоване в мовленні речення, мінімальну одиницю спілкування, що функцірнує в надфразовій єдності, тексті й у відповідних мовленнєвих ситуаціях.
Речення - комплексна єдність, що виявляє семантичні, формальні й комунікативні ознаки. Ці ознаки найчіткіше реалізовані синтаксичними категоріями речення в їхній взаємодії і взаємозумовленості.
Синтаксична категорія речення - це сукупність речень як основних як основних синтаксичних одиниць, що охоплює загальним синтаксичним змістом її реченнєві різновиди - семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні й комунікативні категорії.
Нечленовані речення - специфічні у структурному та семантичному планах одиниці синтаксису усного розмовного мовлення. Саме тенденція до мінімізації синтаксичних структур в усно-діалогічному мовленні активно продукує появу та вживання синтаксично нечленованих речень. Їхня реченнєва природа увиразнена подібністю до формально-граматичних речень: це комунікативні одиниці, що виражають ставлення мовця до кого-, чого-небудь чи емоційну оцінку на зміст повідомлення, якусь подію, чиюсь поведінку тощо; характерна змістова закінченість; мають інтонацію закінченого повідомлення. Відмінні від граматичних речень ознаки нечленованих речень указують на їхню окремішність в континуумі синтаксичних одиниць загалом. Синтаксично нечленоване речення - це згорнутий репрезентант формально-граматично членованого речення.
Список використаної літератури
1.Андрєєва І. О. Проблема визначення речення. Специфічні ознаки речення. [Електронний ресурс] / Ірина Олександрівна Андрєєва. ― Режим доступу: #"center">13.