Визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст.

Визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст.

Вступ

Актуальність. На початку ХІХ ст. у Росії знов активізується південна геополітична проблема, це було обумовлено тим, що Туреччина відновила свої спроби щодо поновлення впливу на українське Причорномор'я. Росія ж у цей час була зайнята боротьбою за вихід до Балтики. Починаючи війну проти Туреччини, Росія мала на меті не лише завоювання виходу до Чорного моря, а також приєднання Бессарабських земель до своєї території. Це протистояння вилилося у чергові російсько - турецькі війни. Війна 1806 - 1812 рр. закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору 1812 року. Цей договір закріпив за Росією територію Південної Бессарабії. Після цієї події доля Бессарабії залежала від Російської імперії, від її внутрішньої та зовнішньої політики. Адріанопольський мирний договір, підписаний після війни 1828-1829 рр., закріпив втрату Туреччиною права на регулювання судноплавства у чорноморських Протоках. За Паризьким мирним договором 1856 р. південна частина Бессарабії (Ізмаїльський повіт) була відірвана від Росії й передана Молдавському князівству, що залишалося під пануванням Туреччини. Після російсько-турецької війни 1878 - 1879 рр. був підписаний Сан - Стефанський мирний договір, за яким південна Бессарабія була повернута Росії. Ці події свідчать, що Бессарабія у ХІХ ст. була важливим об'єктом зовнішньої політики Російської імперії.

Російсько-турецькі війни ХІХ ст. мали значний вплив на подальший розвиток Бессарабії. Саме у цей час царський уряд починає свої спроби щодо перетворення Бессарабії у привабливий край для християнських народів та перетворення її у плацдарм для подальшого просування на Близький Схід. Таким чином, ця доба характеризується не занепадом цих земель, а подальшим розвитком. Все вищезазначене, а також те, що до сьогодні відсутнє комплексне об'єктивне дослідження з історії Бессарабії, свідчить про актуальність даної проблеми.

Метою дипломної роботи є визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст., виявлення факторів і причин загострення російсько-турецьких відносин.

Для досягнення поставленої мети основна увага зосереджена на вирішенні наступних завдань:

·проаналізувати зовнішню політику Росії у досліджуваний період та довести, що Бессарабії відводилося особливе місце;

·дослідити основні причини російсько-турецьких війн XIХ століття;

·з'ясувати, які наслідки мало приєднання Бессарабії до Російської імперії;

·проаналізувати вплив Бухарестського мирного договору на політику Російської імперії у південно-західному Причорномор'ї;

·визначити наслідки Адріанопольського мирного договору для подальшої долі Бессарабії;

·охарактеризувати становище подунайських земель під час Кримської війни 1853-1856 рр.;

·визначити наслідки російсько-турецької війни 1878-1879 рр. для Бессарабії;

·охарактеризувати Сан - Стефанський мирний договір та його вплив на розвиток Бессарабії.

Об'єктом дипломного дослідження є зовнішньополітична діяльність Російської імперії у XIX столітті.

Предметом дослідження є місце та роль Бессарабії у зовнішній політиці Росії XIХ століття; роль Бессарабії у російсько - турецьких війнах досліджуваного періоду та їх наслідки для подальшого розвитку Бессарабії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в-перше на базі опрацьованих наукових статей, монографій, документів у дослідженні зроблено спробу комплексного аналізу місця і ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті, проаналізовано Бухарестський мирний договір 1812 року, Адріанопольський мирний договір 1829 року, Паризький трактат 1856 року та Сан - Стефанський мирний договір 1879 року по відношенню до Бессарабії, охарактеризовано зміни, які відбулися на території Бессарабії після приєднання до Російської імперії. Ці питання представляють для вітчизняних істориків значний науковий інтерес та не мають чіткого визначення в історіографії.

Географічні рамки охоплюють територію Бессарабії, яка була причиною зіткнення інтересів Російської та Османської імперій.

Хронологічні рамки дипломної роботи - 1799 р. - у відносинах між Росією й Османською імперією на короткий час верх взяли тенденції до миру й союзу - 1879 р. - підписання Сан - Стефанського мирного договору, за яким Бессарабія була повернута до Росії. Ця подія мала значний вплив на подальший соціально-економічний та політичний розвиток Південної Бессарабії.

Теоретико - методологічною основою дослідження є універсальні принципи пізнання історичного процесу: об'єктивності, науковості, історизму, плюралізму, пріоритету загальнолюдських цінностей, які передбачають об'єктивний аналіз історичних подій та явищ. Принцип об'єктивності реалізувався у дипломній роботі через комплексний аналіз джерельної бази дослідження. Застосування принципу історизму дозволило дослідити динаміку зовнішньої політики Російської імперії у XIX столітті по відношенню до Бессарабії, показати її залежність від економічних та стратегічних інтересів Російської імперії. Принцип плюралізму дозволив розглянути різні точки зору щодо зовнішньополітичної діяльності Росії у XIX столітті та місце Бессарабії у ній і визначити свою власну позицію. Багатоаспектність теми дослідження зумовила використання проблемно-хронологічного методу, методу систематизації та історико - порівняльного методу. Проблемно-хронологічний метод дозволив розчленувати досліджувану проблему на складові частини, кожна з яких розглядається у роботі в хронологічній послідовності та динаміці. Метод систематизації сприяв виясненню взаємозалежності зовнішньополітичної діяльності Російської імперії у XIX столітті та економічного, політичного і культурного розвитку Бессарабії.

Історіографія теми. Проблема визначення місця та ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російській імперії у ХІХ ст. займає значне місце у російській та вітчизняній історіографії. Дану тему досліджено багатьма відомими російськими істориками, зокрема, О.Д. Удальцовим, Л.Н. Ніжинським та А.В. Ігнат'євим, В.І. Анцуповим, Л.Г. Бескровним, І.І. Ростунова та іншими.

Особливе значення має праця радянського історика О.Д. Удальцова "Історія Молдавії". У цій праці досліджується економічний та політичний розвиток Бессарабських земель під час російсько-турецьких війн. [2.39].

Л.Н. Ніжинській та А.В. Ігнат'єв в своїй монографії «Росія та чорноморські протоки ХVІІІ-ХХ ст.» 1999 року видання оцінюють значення російсько-турецьких договорів у цілому, вони зазначають їх унікальність у всьому комплексі угод, які були підписані між Росією та Туреччиною. [2.23]

Особливе місце в історіографії даної проблеми займає дослідження І.А. Анцупова "Казачество российское между Бугом и Дунаєм". Автор розглядає процес переселення козаків на Бессарабію, а також їх участь у війнах з Туреччиною [2.12].

І.І. Ростунов у своїй монографії «Русско-турецкая война 1877-1878 гг.» 1977 року видання свою увагу зосередив на аналізі причин та характеру війни, розглянув хід військових дій та роль російської армії при визволенні балканських країн від Османської імперії.[2.34]

Становище Бессарабії під час російсько-турецьких війн ХІХ ст. найбільш глибоко дослідили українські історики О.М. Лебеденко та А.К. Тичина в своїй праці « Українське Подунав'я: минуле та сучасне» 2002 року видання. Цей посібник присвячено історії Українського Подунав'я. Він охоплює основні віхи історії краю з найдавніших часів до наших днів. Автори не тільки узагальнюють та систематизують вже вивчене і опубліковане з історії подунайських земель, але й значною мірою переосмислюють його з позиції сучасного розуміння історичного процесу, досліджують окремі аспекти. [2.30].

Значну цінність для дослідження мають статті вітчизняних та російських істориків. Найбільш вагомими є праці А. Асташко, О.А. Бачинської, В.П. Виноградова, В.М. Волковинського, А.Г. Кожекіна, В.Г. Сарбея, В. Хоменко, А.І. Шепарньової та інших.

Статті російських істориків А. Асташко «Под Андреевским флагом» [2.13], В.П. Виноградова «Николай I в «Крымской ловушке» [2.19], А.І. Шепарньової «Крымская война в освещении западников» [2.41] присвячені аналізу Кримської війни, її причинам та наслідкам. Автори розглядають російсько-турецькі відносини під час Кримської війни у взаємозв'язку з європейською політикою.

Заслуговують на увагу статті відомих українських істориків: О. А. Бачинської «Українці в козацьких військах південної Бессарабії» [2.16], В.М. Волковинського «Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна» [2.20], А.Г. Кожекіна «Севастополь 1854-1855 рр. Чия слава?» [2.26], В.Г. Сарбея «Кримська війна і Україна 1850 р.» [2.35], В. Хоменко «Воспоминания Крымской войны» [2.40]. В даних роботах загострення російсько-турецьких відносин розглядається як основна причина початку Кримської війни.

При написанні дипломної роботи були використані різноманітні підручники, посібники та довідники. Загострення російсько-турецьких відносин, які згодом перетворилися у військові дії, відображене у багатотомнику "Всесвітня історія" за редакцією Вайнштейна О.А. та Н.І. Павленко [2.21].

Багато уваги приділили вивченню та аналізу російсько-турецьких війн історики Васильев Л.С. «История Востока» [2.18], І.К. Рибалка «Історія України» [2.33] .

Проблемі російсько-турецьких відносин приділяється значна увага у Смолія В.А. «Нарисах з історії дипломатії України» [2.37]. У цьому дослідженні російсько-турецькі відносини розглядаються як частина європейської історії, визначається їх вплив на розвиток європейської дипломатії.

Аналіз використаних джерел та опублікованих робіт дозволив зробити висновок, що визначення місця і ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті потребує подальшого наукового дослідження.

Джерельна база.

Дослідження місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті стало можливим завдяки використанню опублікованих та неопублікованих матеріалів, які складають джерельну базу дипломної роботи. До неопублікованих матеріалів відносяться архівні документи, за допомогою яких зроблено спробу визначити місце та роль Бессарабії у зовнішній політиці Російської імперії.

Джерельну базу дипломної роботи складають документи, які стосуються зовнішньої політиці Росії та Туреччини. Документ «Бухарестський мирний договір», був підписаний у 1812 році. Він закріпив за Росією роль гаранта над виконанням турецьким урядом умов договору [1.3].

Важливим документом з історії Бессарабських земель у досліджуваний період є Паризький мирний договір 1856 р., за яким Бессарабія була передана Туреччині. [1.4].

Особливої уваги при вивченні даної теми набуває робота П.А. Крушевана «Бессарабія», у якій він дає характеристику розвитку бессарабських земель під час російсько-турецьких війн ХІХ ст. [1.5]

Важливе значення для дослідження мають документи і матеріали, які опубліковані у хрестоматії «Козацтво на Півдні України; кінець XVIII - XIX століття» за редакцією О.А. Бачинської. [1.2].

У праці протоієрея Н.В. Лошкова "Столетие присоединения Бессарабии к России 1812 - 1912 гг." [1.8], розглядаються зміни у економічному та культурному розвитку Бессарабських земель після Бухарестського мирного договору.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані для подальших наукових пошуків, написання узагальнюючих праць, при підготовці до семінарів з історичного краєзнавства, для написання рефератів, повідомлень, а також у проведені історичних дискусій з історії рідного краю.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. У першому розділі: "Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст." розглядається політичне становище Бессарабських земель у XIX столітті, дається оцінка Бухарестського мирного договору 1812 року та аналізуються зміни, які відбулися на території Бессарабії після приєднання до Російської імперії. Другий розділ - «Участь Бессарабії у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр.» присвячений російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. У третьому розділі «Бессарабія та Кримська війна 1853-1856 рр.» характеризується російсько-турецька війна 1853-1856 рр. та її наслідки для подальшого розвитку Бессарабії. Четвертий розділ «Наслідки російсько-турецької війни 1878-1879 рр. для Бессарабії» присвячений Сан - Стефанському мирному договору 1879 р., за яким Південна Бессарабія поверталася до складу Російської імперії.

Розділ 1. Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст.

На рубежі XVIII і XIX ст. у відносинах між Росією й Османською імперією на короткий час верх взяли тенденції до миру й союзу. Ці відносини були наслідком тимчасового збігу інтересів цих держав у регіоні Середнього Сходу й Балканського півострова, підтверджувалися вони заключенням союзного договору 1799 року, першого подібного документа в історії взаємин двох сусідніх держав.

У результаті заключення російсько-турецького союзу 1799 р. Росія значно зміцнила свої позиції. Політичний престиж Росії у Константинополі виріс як ніколи, її вплив на турецький уряд був переважним. Підтримка статус-кво в Османській імперії була найбільш кращим варіантом для продовження добросусідських відносин. Однак у цей же час у правлячих колах Росії висловлювалися й інші точки зору. Найбільше чітко вони були виражені в широко відомій записці Ф.В. Ростопчіна, складеної за наказом Павла I й схваленої ним. [2.23; 92]

Поява подібного документу стала можливою лише внаслідок кардинальної зміни зовнішньополітичних пріоритетів та зміни союзників у 1800 р. Союз Росії з Австрією був розірваний через домагання останньої на області Італії. Російсько-англійські відносини були припинені після того, як англійський флот зайняв Мальту. Відбулася переорієнтація російської зовнішньої політики, новим союзником Росії, на думку Павла I, повинна була стати Франція.

У записці Ф.В. Ростопчіна був запропонований поділ Туреччини. Розділ турецьких володінь повинен був принести Росії «нові багатства, моря й славу». За цим розділом Росія одержувала б Румунію, Болгарію й Молдавію; Австрія - Боснію, Сербію й Валахію; Пруссія - Ганновер, а Франція - Єгипет. Теоретичні положення проекту почали втілюватися в життя і першим кроком на цьому шляху став російсько-французький союз, укладений на початку 1804 р. Він послабив положення Росії в Середземному морі. За його умовами Росія повинна була відвести з о. Корфу російський гарнізон, який знаходився там з 1799 р. Наполеон підштовхував Росію на виступ проти турецького протекторату над островами, прагнучи послабити російсько-турецький союз. Він сподівався, що порушення російсько-турецьких домовленостей змусить Порту закрити протоки для російського флоту. До того ж Ростопчіним була висловлена лише одна з багаточислених точок зору. Інша точка зору полягала в тому, щоб підтримувати дружні відносини з Туреччиною в рамках укладеного раніше союзу.

Саме ця зовнішньополітична тенденція була підтримана урядом Олександра I. Його канцлери В. П. Кочубей, А. Воронцов і А. Чарторийський вважали, що будь-які плани по розподілу Туреччини можуть підштовхнути Наполеона на нові захоплення. Зовнішньополітичні завдання Росії були викладені в записці В. П. Кочубея, який зазначав, що саме «…Росія не має вже потреби в розширенні, не має сусідів спокійніше турків, і збереження цих природних ворогів наших повинне дійсно надалі бути корінним правилом нашої політики» [2.39; 303]. Ця концепція російсько-турецьких відносин, висловлена у 1801 р., переважала протягом наступної третини сторіччя.

Після заключення російсько-турецького союзу Наполеон став домагатися дозволу пропуску своїх торговельних суден через протоки Босфор та Дарданелли. З одного боку, Росія була зацікавлена в розширенні морської торгівлі із Францією, з іншого боку - російські політики усвідомлювали, що з боку Франції можуть бути нові вимоги щодо судноплавства в протоках. І дійсно, незабаром Наполеон став домагатися пропуску своїх військових суден у Чорне море для захисту торговельного судноплавства від корсарів. Росія не була зацікавлена в появі французького флоту біля берегів Криму. У результаті цих кроків з боку Росії турецький уряд відхилив клопотання Франції щодо даного питання. [2.23; 95]

У 1802 р. за вимогою Росії був виданий спеціальний султанський указ (Хатті - шериф), за яким Росія одержала право «заступництва» за Дунайські князівства. Цим указом також був встановлений семирічний строк правління володарів. Вони не могли бути усуненими раніше закінчення цього строку, за винятком тих випадків, коли вони скоювали особливо важкі злочини. Туреччина зобов'язувалась реорганізувати адміністрацію князівств, не перешкоджати установі там училищ, госпіталів, проведенню доріг, а також погодитися на те, щоб Росія мала право нагляду за виконанням цих зобов'язань. Все це мало велике значення для князівств, населення яких знемагало під тягарем найрізноманітніших податків і свалолі турецьких чиновників. [2.39; 304]

Відповідно до цього указу були призначені нові володарі: Костянтин Іпсіланті у Валахію й Олександр Морузі - у Молдавію. Обидва у своїй політиці орієнтувалися на Росію.

Улітку 1803 р. була оформлена третя антинаполеонівська коаліція, ініціатором якої став Олександр I. Після страти Наполеоном герцога Енгієнського, що належав до династії Бурбонів, почалось погіршення російсько-французьких відносин. Російський імператор намагався зблизитись з усіма ворогами Наполеона. Бонапарт, зі свого боку, жадав від Порти закриття проток для російського флоту й виступав проти концентрації російських військ на Іонічних островах. Росія наполягала на невизнанні Портою імператорського титулу Наполеона й приєднанні Туреччини до коаліції. Росія й Османська імперія знову виявилися перед спільним ворогом - Францією. У цей час Росія зміцнювала свій флот і сухопутні сили на островах Архіпелагу. У другій половині 1805 р. на Корфу були відправлені ескадри Нерського, Мессера, Леллі. Заключення нового союзу відповідало інтересам обох імперій.

Російсько-турецький союз був укладений 11 вересня 1805 р. строком на 9 років. Найважливіші положення містилися у секретних статтях договору. У статті першій зазначалося, що султан зобов'язується «полегшити прохід через Константинопольський канал військових судів і транспортів», які російський імператор направив у Середземне море протягом спільної війни проти спільного ворога. Відповідно до статті четвертої, «Оттоманська Порта протягом усього часу перебування російських військ на території Республіки Семи з'єднаних островів буде полегшувати прохід через Константинопольський канал російських військових судів». Стаття сьома присвячувалася статусу Чорного моря. Сторони зобов'язалися вважати його закритим і «не дозволяти в ньому появи військових і збройних судів інших країн». Спроба якої-небудь нечорноморської країни порушити закритий характер Чорного моря оголошувалася «casus belli». Оборону проток повинні були здійснювати обидві причорноморські імперії. [2.39; 305]

Обговорювалося також, що російські війська залишаться на Іонічних островах, при цьому строк їхнього перебування там не обмежувався. Слід зазначити, що даний договір, як і попередній, був укладений через захист Туреччини від зовнішньої загрози.

Договір 1805 р. явився логічним продовженням попереднього російсько-турецького союзу, підтверджував його статті й розширював права Росії щодо захисту островів Архіпелагу. Він відповідав інтересам обох імперій і став наслідком міжнародного становища. Строк дії договору був один рік.

Зміцнення впливу Росії на Сході, її успіхи у взаєминах з Туреччиною йшли врозріз із загарбницькими планами французького імператора. Готуючись до нападу на Росію, Наполеон прагнув ізолювати її й порушити її мирні відносини із сусідніми державами. Він усіляко домагався ослаблення Росії - свого найбільш сильного супротивника на шляху реалізації планів встановлення світового панування французької буржуазії. Із цією метою Наполеон направив у Константинополь, французького генерала Себастіані, давши йому настанову вжити всіх засобів для залучення Туреччини у війну з Росією. [2.18; 382]

Користуючись невдачами Росії у війні із Францією (1805- 1807 рр), Себастіані вдалося переконати турецький уряд порушити колишні договори з Росією.

У 1806 р. Туреччина змістила володарів - прихильників Росії. Замість них турки поставили своїх прихильників. Разом з тим князівства втратили права щодо внутрішнього управління, передбачених Хатті-шеріфом 1802 р. Більше того, Себастіані добився від турків закриття чорноморських проток Босфору й Дарданелл для російських військових суден.

Підбурювана Францією, Туреччина прагнула використати невдачі Росії в російсько-французьких війнах 1805-1807 рр., щоб повернути під свій контроль Чорноморське узбережжя й Західне Закавказзя.

Туреччина почала стягувати свої війська у Бессарабію й зміцнювати свої фортеці на Дунаї. Було ясно, що, при активній підтримці Франції, Туреччина готується до війни проти Росії.

У відповідь на ворожі дії Туреччини й підступи Франції на Балканах російські війська у листопаді 1806 р. вступили на територію Дунайських князівств і в короткий строк зайняли їх. Лише в деяких фортецях ще залишилися турецькі гарнізони. Воєнні дії розгорнулися на двох фронтах: Закавказькому й Балканському.

Перша в XIX ст. російсько-турецька війна спалахнула у жовтні 1806 р. Приводом для початку військових дій послужила ворожа Росії політика султанської Туреччини й грубе порушення нею своїх договірних зобов'язань. Частини російської, так званої Молдавської армії вступили у Дунайські князівства. Окупацією Молдавії й Валахії уряд Олександра I розраховував позбавити Наполеона і його турецьких союзників стратегічного плацдарму, опираючись на який можна було б загрожувати південно-західним кордонам Росії й російської армії, а також змусити Туреччину відмовитися від її пронаполеонівської зовнішньополітичної орієнтації. [2.17; 86]

Військові дії проходили у 3 етапи.

На першому етапі (1806-1809 рр.) війни відбулося закріплення позицій російської армії у Дунайських князівствах та велися військові дії в районі дунайських турецьких фортець.

Населення Балканських країн - Молдавії, Валахії й Сербії - з великою радістю зустрічало російські війська. Народи цих країн сподівалися за допомогою сильної Росії звільнитися від вікового турецького ярма. Національно-визвольна боротьба народів Балкан набула великого розмаху.

Внутрішньополітичне положення Туреччини тим часом сильно погіршилося. Боротьба деяких турецьких пашів проти султанської влади ослабляла Оттоманську імперію. У 1807 р. відбувся двірцевий переворот. Яничари скинули султана. При новому султані положення Туреччини не покращилося. Росія зберегла сильну армію, однак, з огляду на серйозну небезпеку з боку Наполеона, російський уряд побажав укласти мир з Туреччиною, але на умовах приєднання Дунайських князівств до Росії. Туреччина, підбурювана Австрією й Францією, відкинула пропозицію Росії.

Обидві сторони готувалися до наступальних операцій. 25 липня 1807 р. між Росією й Францією був укладений Тильзитський мир. Наполеон зажадав виведення російських військ з Молдавії й Валахії. Росія повинна була примкнути до так званої «континентальної блокади» проти Англії. Підписання Тильзитського миру міняло розміщення сил і військово-політичне положення воюючих країн. Більше того, Наполеон побажав бути посередником у російсько-турецьких переговорах. [2.39; 308]

У серпні 1807 р. між Туреччиною й Росією було підписано Слободзейське перемир'я. Війна тимчасово призупинилася, але Туреччина не була схильна укладати мир на умовах, запропонованих Росією.

У боротьбі інтересів великих держав на міжнародній арені (особливо між Францією й Росією) Дунайські князівства були одним з найбільш гострих ділянок. Олександр I розглядав ці князівства, особливо після Тильзита, як найближчий об'єкт своїх устремлінь, для Наполеона ж вони були розмінною монетою в його складній зовнішньополітичній грі.

Російський уряд пред'явив Туреччині вимогу про приєднання Дунайських князівств до Росії, проголошення незалежності Сербії й визнання приєднання до Росії Грузії. Турецький уряд відмовився обговорювати ці пропозиції.

Незадовго до цього Туреччина уклала союз із Англією, що у своїх загарбницьких інтересах не хотіла допустити зміцнення позицій Росії на Балканах. Англійська ескадра ввійшла в чорноморські протоки. Росія ультимативно зажадала від Туреччини віддалення англійського флоту, зазначаючи, що в противному випадку перемир'я буде зірвано. Туреччина, сподіваючись на підтримку Англії й Австрії, відмовилася виконувати цю вимогу. Слободзейське перемир'я було зірвано.

На початку 1809 р. сили Росії й Туреччини на театрі військових дій були приблизно рівними. Дунайська російська армія нараховувала близько 80 тисяч чоловік. Стільки ж, приблизно, нараховувала й турецька армія.

Російські війська обложили турецькі фортеці Браїлов і Журжію, форсували Дунай і підійшли до фортеці Макчин. Але дії російської армії не мали особливих успіхів. Війна затягувалася. У серпні 1809 р. головнокомандуючим Дунайською армією став один з видатних російських полководців, учень Суворова - генерал Багратіон.

З перших же днів свого командування Багратіон здійснив ряд заходів для зміцнення своєї армії. Він провів перегрупування сил на різних ділянках фронту, підсилив постачання армії боєприпасами й продовольством і налагодив строгий внутрішній порядок і дисципліну в частинах. [2.33; 139]

Військові дії під командуванням Багратіона почалися з взяття фортець Макчина, Кюстендже й Ізмаїла. У жовтні він захопив Браїлов. Це були позитивні результати кампанії 1809 р., досягнуті російською армією під командуванням Багратіона.

Зима 1809-1810 рр. пройшла в боротьбі Багратіона проти місцевої боярської опозиції, підбурюваної австрійськими й турецькими агентами. Видатний полководець нещадно карав молдавських бояр за необмежене хабарництво, грабежі населення й відкриту зраду. Стягнення податей і повинностей було взято під строгий контроль російського командування й російських чиновників. Це викликало велике невдоволення серед місцевого боярського середовища. Боярство особливо ненавиділо провідника цих заходів - генерала Багратіона і на нього неодноразово посилало доноси в Петербург.

На підставі отриманих у Петербурзі повідомлень про «безладдя», що ніби-то панувало у Дунайській армії, Олександр I замінив Багратіона генералом Каменським.

Військові дії 1810-1811 рр. продовжували розвиватися сприятливо для російської армії, що, опанувавши правим берегом Дунаю, стала в підніжжі Балкан. Незважаючи на це, положення російської армії було важким. Вона була виснажена важкою п'ятирічною війною. А тим часом насувалася нова війна з Наполеоном. У зв'язку із загостренням російсько-французьких відносин Каменський отримав з Петербурга розпорядження про відправлення п'яти дивізій з турецького фронту на Дністер. Це було початком стягування російських сил для зміцнення західних кордонів. З іншими чотирма дивізіями (46 тисяч чоловік) Каменський повинен був протистояти турецькій армії, яка по чисельності значно переважала російські війська. [2.8]

На останньому етапі (1811-1812 рр.) російсько-турецької війни діями російських військ на Дунаї керував видатний полководець і дипломат Михайло Кутузов, що приїхав у Дунайську армію навесні 1811 р., після смерті Каменського.

До цього часу міжнародна обстановка різко змінилася в гірший для Росії бік. Наполеон, що мріяв про світове панування, вів посилену підготовку до здійснення своїх задумів. Він готувався розгромити Росію й тим самим знищити цю перешкоду на шляху реалізації його планів. Туреччина займала важливе місце в агресивних планах французького імператора. Наполеон розраховував, що турецька армії візьме участь у його поході на Росію й примкне до правого флангу французьких військ. За участь у війні проти Росії Наполеон обіцяв Туреччині Крим.

Неминучість війни із Францією спонукала Росію до підписання миру з Туреччиною, російський уряд намагався досягти вигідних для себе мирних умов. Туреччина, підбурювана французькими агентами, не йшла ні на які поступки. Кутузову довелося розгорнути свою військово-дипломатичну діяльність у складній обстановці. Він не тільки повинен був відстоювати завойовані позиції, але й розгромити супротивника й укласти бажаний для Росії мир.

Туреччина, переконана в неминучості швидкої війни Франції з Росією, проявляла прагнення до переходу від оборонної війни до наступальних операцій.

Кутузов повів вмілу боротьбу із супротивником, чим забезпечив російській армії повну перемогу. Він відмовився від облоги й штурму турецьких фортець, вирішивши зосередити всі сили російської армії на головному напрямку й домогтися розгрому живої сили супротивника.

Щоб здійснити свої задуми в складній обстановці досвідчений полководець прийняв єдине правильне рішення: змусити турецьку армію вийти з фортець, в яких вона була майже невразливою, розбити її у відкритому бою й, використовуючи перемогу над супротивником, укласти вигідний для Росії мир.

У ніч з 13 на 14 жовтня на правий берег Дунаю переправився корпус російських військ, розбив турецькі резерви, опанував табором й захопив склади з боєприпасами, продовольством і всією турецькою артилерією на правому берегу Дунаю. Тим самим були відрізані шляхи відступу для турецьких військ. [2.23; 384]

Ця перемога справила сильне враження у політичних колах Європи.

Зазнавши повної поразки, турки звернулися із проханням про мир. Кутузов погодився на перемир'я.

жовтня 1811 р. між росіянами й турецькими уповноваженими почалися переговори про мир. В цих переговорах Кутузов проявив себе як талановитий дипломат. Розуміючи інтереси своєї країни й складність міжнародного становища напередодні вторгнення Наполеона в Росію, він надав такого напрямку переговорам, що не тільки переборов всі інтриги французьких і австрійських дипломатів, але й домігся підписання швидкого й вигідного для Росії миру.

Спочатку турецькі представники, під впливом французьких і австрійських дипломатів, зірвали переговори, намагаючись затягти війну до початку походу Наполеона на Росію. Тоді Кутузов, відразу після зриву переговорів, дав наказ почати військові дії й у короткий строк примусив, оточену росіянами, турецьку армію капітулювати. Взявши в полон оточену турецьку армію, російські війська захопили всю турецьку артилерію на лівому узбережжі Дунаю. Це справило велике враження на турецький уряд. Візир відновив переговори. На засіданні мирної конференції у Бухаресті Туреччина погодилася прийняти державний кордон по річці Прут.

Таким чином, перемогами російських військ і силою свого високого військово-дипломатичного мистецтва Кутузов досяг повного успіху.

Остаточний мир було укладено 16 травня 1812 р., тобто за 26 днів до початку вторгнення Наполеона в Росію.

За умовами Бухарестського миру Туреччина поступилася Росії Бессарабією з фортецями Хотин, Бендер, Аккерман, Кілія і Ізмаїл. Підтверджувалися всі попередні російсько-турецькі угоди. Росія отримала право військового судноплавства по Дунаю від моря до устя Пруту й торговельного судноплавства по всій течії ріки Дунай. [1.3] Підтверджувалися права й переваги Дунайських князівств, передбачені Ясським трактатом 1791 р. Туреччина зобов'язувалася звільнити населення Молдавії й Валахії від всіх податків строком на два роки. Росія повернула Туреччині на Кавказі Анапу. [2.39; 316]

Бухарестський мир був найбільшою військово-дипломатичною перемогою Росії, що сприяла надалі розгрому Наполеона у Вітчизняній війні 1812 р.

Поразка Туреччини у війні 1806-1812 рр. сприяла ослабленню її військово-політичної могутності й тим самим об'єктивно сприяла посиленню боротьби поневолених народів Балкан за своє національне звільнення. Заключення Бухарестського миру знаменувало собою найбільшу поразку французької дипломатії, що не зуміла забезпечити політичні й стратегічні позиції Наполеона на півдні й півночі Європи у війні з Росією.

Бухарестський мир позбавив Наполеона військового союзника в особі Туреччини, стотисячній кінноті якої Наполеон відводив досить важливу роль на правому фланзі своєї армії при вторгненні її в Росію.

Приєднання Бессарабії до Росії мали велике позитивне значення для населення цього краю. Бессарабія була вирвана із системи Турецької імперії та звільнена від багатовікового варварського феодального турецького гніту. Назавжди припинилися набіги татарських буджакцьких орд на молдавські міста й селища. Введена в Бессарабії нова царська адміністрація трохи обмежила роль молдавських бояр в управлінні, у стягненні податків і в суді. [2.30; 121]

Приєднання до Росії Бессарабії, як і інших окраїн, які перебували на більш низькому рівні економічного розвитку, було не тільки прогресивним явищем, але й по суті єдиним порятунком від жорстокого турецького феодального гніту. Прогресивність цього явища полягала у тому, що під впливом більш розвиненої в економічному відношенні держави, якою була для народів окраїн Росія, там прискорився процес розкладання феодально-кріпосницьких відносин і були створені передумови для переходу до нового, прогресивного способу виробництва. Тісні економічні зв'язки Бессарабії із центральною Росією, через Одеський порт із закордоном сприяли розвитку продуктивних сил краю, прискорили процес розвитку нових, капіталістичних відносин і включили Бессарабію в систему світової капіталістичної економіки, що об'єктивно було позитивним фактом. [2.39; 317]

Подібний прогресивний розвиток був би неможливий для Бессарабії під ярмом відсталої феодально-султанської Туреччини.

Край став розвиватися. Почалося будівництво міст, доріг. З'явилися школи, лікарні, бібліотеки, агрономічні установи, розвивалася культура.

Важливу роль у житті українського народу зіграло також культурне спілкування з Росією. Представники «Південного товариства» декабристів - Орлов і Раєвський і геніальний російський поет Пушкін, які певний час жили в Бессарабії, як і інші передові представники російського народу, дуже вплинули на громадське життя й формування прогресивних ідей.[2.36; 21]

Розділ 2. Бессарабія та російсько-турецька війна 1828-1829 рр.

Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. була викликана боротьбою європейських держав за розділ володінь Турецької імперії, що переживала гостру внутрішню кризу у зв'язку з національно-визвольним повстанням у Греції. У 1826 р. грецькі патріоти звернулися до Росії по допомогу. 7 жовтня в ультимативній формі російський уряд зажадав від Туреччини виводу турецьких військ з Молдавії й Валахії та поновлення російсько-турецьких переговорів, що безрезультатно проходили з 1816 по 1821 рік.

Побоюючись, що непоступливість Туреччини може привести до війни, у якій Росія здобуде перемогу й ще більше зміцнить своє становище на Балканах, англійський й австрійський уряди наполягали на прийнятті Туреччиною вимог Росії. У результаті у липні 1826 р. була підписана російсько-турецька Аккерманська конвенція, що була великою дипломатичною перемогою Росії й разом з тим мала величезне значення для подальшої долі князівств Молдавії й Валахії. [2.23; 403]

Аккерманська конвенція не тільки підтвердила умови Бухарестського миру, але й значно розширила права Росії на Балканах і збільшила поступки Туреччини на користь Балканських країн. За умовами Аккерманської конвенції, султан прийняв запропонований Росією новий кордон на р. Дунай. Росія отримала право вільної торгівлі у всіх областях Турецької імперії, а її торгівельний флот - право вільного плавання «в усіх без винятку морях й інших водах, що належать Оттоманській імперії». Туреччина повинна була повернути Молдавії й Валахії усі права й привілеї, якими вона користувалася на підставі Бухарестського мирного договору 1812 р. Знову було підтверджено, що надалі господарі обох князівств повинні бути обрані загальними зборами дивана з місцевих кандидатів. Як призначення, так і зміна господарів не могли бути здійснені Туреччиною без згоди на те Росії. Аккерманська конвенція, таким чином, значною мірою послабила залежність князівств від Туреччини, що мало прогресивне значення для їхнього подальшого розвитку. [2.39; 384]

Незабаром після підписання Аккерманської конвенції, у зв'язку з ускладненням грецького питання російсько-турецькі відносини знову загострилися. Росія рішуче підтримувала повсталих греків.

Стурбована зміцненням російського впливу у Греції, Англія домовилася з Росією й Францією про спільні заходи дипломатичного впливу на Туреччину. Але це не дало позитивних результатів.

Турецький султан звернувся до мусульман, призиваючи їх до війни проти Росії. У відповідь на ці ворожі дії Росія 14 квітня 1828 р. оголосила Туреччині війну.

Дві російських армії одночасно почали наступ проти Туреччини на Балканах і Кавказькому театрі воєнних дій. У ході воєнних дій завданням російського флоту стало блокування Проток з боку Чорного й Середземного морів. Чорноморський флот замкнув Босфор; балтійські моряки блокували Дарданелли.

Навесні 1828 р. друга російська армія, перейшовши Прут у Скуляни до Фальчіу, швидким маршем захопила Молдавію й Валахію. Місцеві жителі знову радісно зустрічали російську армію, вітаючи в ній визволительку від турецького гніту. Своїм раптовим і швидким просуванням російська армія звільнила місцевих жителів від жахливих насильств і грабежів. Воєнні дії були перенесені за Дунай.

Російська армія у 1829 р. успішно просувалася у напрямку до турецької столиці, флот готувався до її облоги з моря. Однак у плани царського уряду не входило захоплення Константинополя.

Успіхи Росії викликали паніку у Константинополі й сильне невдоволення з боку Англії, Франції й Австрії, що проводили агресивну, антиросійську політику. Турецький уряд звернувся з проханням про мир. У результаті переговорів був підписаний Адріанопольський мирний договір.

За його умовами кордон між Росією й Туреччиною в європейській частині встановлювався по річці Прут до її впадіння в Дунай. Усе чорноморське узбережжя Кавказу переходило до Росії. Туреччина визнала приєднання до Росії областей Закавказзя, які увійшли до її складу у 1801-1813 рр.

Умови цього миру мали велике значення не тільки для Росії, але й для балканських народів, насамперед, для князівств Молдавії й Валахії.

Адріанопольський мир ще більше послабив залежність Дунайських князівств від Туреччини. Туркам було заборонене проживання у Молдавії й Валахії, султан не міг втручатися у внутрішні справи Дунайських князівств. За Туреччиною залишилося лише право на отримання данини грішми. Від натуральних поставок князівства були звільнені.

Молдавія й Валахія, таким чином, отримали деяку автономію. Князівствам надавалися права обирати господарів, правління яких потім ставало довічним, мати своє військо, охороняти й зміцнювати свої кордони. Росія офіційно була визнана «покровителькою» князівств, гарантом їхньої автономії. [1.1]

Адріанопольський мир не містив статті, що регулювала військове судноплавство у Протоках. Однак була стаття про умову щодо торгівельного мореплавства, яке було істотно порушене за роки східної кризи. Сьома стаття Адріанопольського договору була складена з урахуванням інтересів російської морської торгівлі й остаточно затверджувала принцип вільного торгівельного мореплавання в Чорноморських протоках. У ній говорилося: «Блискуча Порта зобов'язується спостерігати ретельно, щоб торгівля й особливе плавання по Чорному морю не піддавалися яким-небудь перешкодам. На сам кінець вона визнає й повідомляє, що хід через Константинопольський канал і Дарданелльську протоку зовсім вільний й відкритий для російських суден під купецьким прапором, з вантажем або з баластом, що мають проходити із Чорного моря в Середземне або із Середземного в Чорне». [2.14; 109] Новим і досить важливим моментом, продекларованим цією статтею, з'явилося відкриття Проток для торгівельних суден всіх іноземних держав, «які були дружні з Високою Портою». Уперше ця умова була включена в текст Аккерманської конвенції, укладеної між Росією й Туреччиною у 1826 р. Відповідно до даного документу, було «визнане право вільного по каналу Константинопольському плавання всіх російських купецьких судів, навантажених життєвими припасами або іншими товарами і добутками російськими або іншими державами, не підвладних імперії Оттоманській, і також право вільно збувати ці життєві припаси». [2.14; 109] Але, як відомо, умови цієї конвенції Портою не виконувалися. Адріанопольський договір знову підтвердив їх. Виконання даної статті служило інтересам як Росії, яка намагалася розширити свої економічні зв'язки і морську торгівлю через Протоки, так й інших європейських держав, що отримали можливість освоювати нові ринки збуту. Таким чином, стаття 7 сприяла розширенню міжнародних зв'язків Росії й мала загальноєвропейське значення. [2.14; 109]

Туреччина втратила Сулинський рукав Дунаю, який перейшов до Росії. Крім того, князівства одержали право вільної торгівлі з іншими країнами. Росія залишала свої війська на території князівств доти, поки Туреччина не виконає всіх зобов'язань, що випливали із договору.

В російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. приймали участь також бессарабські козаки. Вони звернулись до командування 2-ї російської армії з проханням дозволити вступити до діючих військ. 14 червня 1828 р. вони отримали дозвіл на формування у Південній Бессарабії з колишніх усть-дунайських, чорноморських і задунайських запорожців, які поселилися в Бессарабії до початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр., Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн та Молдавії, відставних солдатів, українських та російських селян і навіть циган з Бессарабії. Загони дунайських козаків мешкали у станицях Акерманського повіту - Акмангіті, Старокозачому, Волонтирівці, Петрівці, Михайлівці, Ново-Троїцькому, Констянтинівці, Фараонівці, Каїрах, Миколаївці-Новоросійській. [1.2; 5]

Найбільш відомим був загін кошового отамана Йосипа Гладкого, який був останнім отаманом Задунайської Сечі. Першим бойовим хрещенням задунайського козацтва був штурм турецької фортеці Ісакчі. Задунайці допомогли російським військам розробити план нападу на фортецю, а також здобути її. [2.14; 26]

Національний склад козацького війська був поліетнічним, але основу його складали українці. Були у війську болгари, греки, албанці, поляки.

Дунайці були тісно пов'язані з козацьким минулим. Козацький стиль панував у побуті, зовнішньому вигляді, домобудівництві, в намогильних хрестах.

Посилення позицій Росії на Балканах і в Азії в результаті війни 1828- 1829 рр. ще більше загострило східне питання.

Адріанопольський мирний договір мав велике значення для подальшого розвитку Бессарабії. За ним Туреччина втратила право регулювати судноплавство в чорноморських протоках, а саме це відкрило вільних шлях для торгівлі російських суден.

У війні брали участь дунайські козаки, які поселилися в Бессарабії до початку війни. Згодом вони отримали дозвіл на формування козацьких загонів на території Бессарабії. Козацькі традиції дуже сильно впливали на життя населення краю.

Розділ 3. Бессарабія та Кримська війна 1853-1856 рр.

Східна (Кримська) війна явилась результатом зіткнення агресивних прагнень європейських держав - Англії, Франції, Австрії й Туреччини, з одного боку, і царської Росії - з іншого, на території Балкан і Близького Сходу. Занепад феодальної Туреччини, посилення національно-визвольної боротьби балканських народів за свою незалежність сильно стурбували як російський царат, так і західні держави. І російський царат, і англо-французька й австрійська буржуазія ставили й хотіли по-своєму вирішити так зване східне питання, питання про розділ турецьких володінь.

Інтереси російського царату, таким чином, зіштовхувалися тут з агресивними прагненнями англійської буржуазії, що прагнула не тільки закріпити за собою свої старі азіатські ринки, але й захопити нові ринки й зміцнити свій вплив у межах Турецької імперії. [2.28; 7] Агресивні правлячі кола Англії всіма шляхами прагнули послабити ріст могутності Росії й, по можливості, витиснути її від узбережжя Чорного моря й навіть із Кавказу. Англійська буржуазія, що проводила боротьбу за подальше захоплення колоній і поневолення народів, за захоплення ринків збуту й джерел сировини, здійснювала найбільш агресивну антиросійську політику на Близькому Сході. Антиросійська загарбницька політика англійського уряду виразилася у відкритих ворожих діях проти Росії, у провокаціях і нацьковуванні інших країн проти Росії, у прагненні реалізувати розчленовування й відторгнення від Росії різних частин її території (України, Прибалтики, Криму, Бессарабії, Кавказу та ін.). [2.39; 412]

В ослабленні позицій Росії на Сході була зацікавлена й Австрія, що оголосила себе спадкоємницею Туреччини на Балканах і не тільки не хотіла допустити зміцнення тут Росії, але сама прагнула до захоплення й поневолення балканських народів і, насамперед, народів Дунайських князівств і Сербії. Зміцнення Росії на Балканах поставило б під загрозу не тільки загарбницькі плани Австрії, але й саме існування багатонаціональної «клаптевої монархії» (Австрії). У випадку здійснення планів російського царату вона в значній мірі була б оточена й потрапила б у залежність від Росії. Боротьба за оволодіння Балканськими країнами була головною причиною загострення австро - російських протиріч напередодні Кримської війни.

Загарбницьку діяльність на Сході розвивала також і французька буржуазія. З давніх пір у Франції були торговельні зв'язки з Туреччиною. Вона була зв'язана особливими інтересами з Єгиптом, Сирією й самим Константинополем, де вона боролася з Росією за панування. Тому французька буржуазія не могла допустити подальшого посилення позицій Росії на Сході, тим більше не могла погодитися на передачу під контроль Росії проток і Константинополя. Наполеон III, що став французьким імператором у 1852 р. у результаті державного перевороту, в інтересах зміцнення своєї влади й запобігання революції мав потребу у військових перемогах, завоюваннях і славі. Для досягнення цих цілей він готовий був зупинити рух царату на Сході силою зброї. Він сподівався на успіх у війні проти феодально-кріпосницької Росії. [2.37; 29]

Таким чином, розміщення сил на міжнародній арені напередодні війни було невигідним й навіть небезпечним для Росії. Микола I вирішив військовим шляхом домогтися здійснення своїх загарбницьких прагнень на Сході. Ідучи цим шляхом, царат потрапив у пастку, що готувалася для нього англо-французькою буржуазією. [2.24; 49]

21 червня 1853 року російська 30-тисячна армія під командуванням Горчакова перейшла Прут і зайняла Молдавію й Валахію. Це викликало величезне невдоволення не тільки в Англії й Франції, які до цього часу були на боці Туреччини, але й Австрії, що також зайняла ворожу позицію щодо Росії. [2.38; 480]

У середині жовтня 1853 р. між Туреччиною й Росією почалися воєнні дії на Балканах і в Закавказзі.

У листопаді 1853 р. ескадра під командуванням прославленого флотоводця адмірала Нахімова в бою біля Синопу знищила турецький флот. Після цього у 1854 р. на допомогу туркам, що втратили свої кораблі, у Чорне море ввійшов англо-французький флот, що став безпосередньо загрожувати російському чорноморському узбережжю.

Австрія сконцентрувала на своїх східних кордонах 80-тисячну армію й 24 липня 1854 р. почала вимагати від Росії звільнення Молдавії й Валахії. Пруссія підтримала цей дипломатичний виступ Австрії. Микола I змушений був дати наказ про відступ російської армії з Дунайських князівств. Молдавія й Валахія після відступу російських військ були зайняті австрійськими військами, які залишалися там до підписання Паризького миру. [2.26; 153]

Відповідно до плану супротивника із серпня 1854 р. головні воєнні дії розгорнулися на південно-західному узбережжі Криму, у районі міста Севастополя. Там велася тривала й кровопролитна війна цілої коаліції держав (Англії, Франції, Туреччині й Сардинії) проти Росії. Незважаючи на героїзм, сміливість і відвагу російських солдатів і матросів, царська армія зазнала поразки. 28-го серпня 1855 р. після 11 - місячної героїчної оборони впав Севастополь. Незважаючи на деякі успіхи російських військ на Кавказькому фронті (взяття Карса й інших опорних пунктів турків), війна була програна. [2.39; 385]

Техніко-економічна й військова відсталість феодально-кріпосницької Росії була головною причиною її поразки у цій війні.

Спадкоємець Миколи I, Олександр II, і його уряд змушені були погодитися на підписання важкого й ганебного для Росії миру.

Для обговорення й прийняття умов мирного договору у лютому 1856 р. був скликаний Паризький конгрес.

У цій війні, як і в минулих російсько-турецьких війнах початку XIX в., Бессарабія - прикордонна область Росії - грала важливу воєнно-стратегічну роль. Напередодні війни Бессарабія виявилася місцем концентрації російської армії й вигідним плацдармом для наступу проти Туреччини. Територія цієї області стала найближчим тилом російської армії. [2.31; 56]

Але цим не вичерпувалося військове значення Бессарабії як прикордонної області. Під час підготовки до війни й протягом всієї кампанії економічні ресурси цієї близької до фронту області були мобілізовані й поставлені на службу війні. Бессарабія поставляла для армії величезну кількість сільськогосподарських продуктів - хліба, м'яса. Бессарабія давала армії велику кількість коней та іншої робочої худоби.

Із середовища місцевого населення були створені численні господарсько-допоміжні загони, які будували нові воєнно-стратегічні дороги і мости, створювали окопи для російської армії. Крім того, місцеве населення зі своєю худобою виконувало військово-підводну повинність по перевезенню на фронт численних вантажів продовольства й боєприпасів. Цим самим населення Бессарабії допомагало російській армії у війні. [2.15; 87]

Ворожі плани відторгнення Бессарабії були задовго до початку роботи Паризького конгресу. План відторгнення Бессарабії від Росії був висунутий Австрією при активній підтримці Англії й Туреччини. В інтересах здійснення своїх власних агресивних цілей Австрія домагалася передачі майже всієї Бессарабії Молдавському князівству для того, щоб найдалі віддалити Росію від Дунаю. Дунай на величезному просторі протікав через Австрійську імперію. Присутність Росії на Дунаї позбавляла Австрію можливості одноосібно володіти й контролювати цей торговельний шлях. [2.20; 39]

Австрія була зацікавлена в тому, щоб віддалити Росію й від Дунайських князівств, які становили також давній предмет її домагань. Зайнявши в ході війни князівства Валахію й Молдавію, Австрія домагалася ще й Бессарабії, сподіваючись при цьому надовго залишитися там і, таким чином, стати єдиним господарем Дунаю від його верхів'я до Чорного моря.

Англія активно підтримувала агресивні плани Австрії щодо Бессарабії, по-перше, тому, що вона прагнула якнайбільше послабити Росію, віддалити її від азіатських колоній, а, по-друге, тому, що хотіла посилити свій торговельний вплив у країнах Дунайського басейну.

Туреччина також вимагала відторгнення Бессарабії від Росії й передачі її Молдавії.

Для Росії Дунай мав важливе економічне й воєнно-стратегічне значення. Тому вона не могла так легко погодитися на втрату в неї хоча б південної частини Бессарабії. Тому питання про Бессарабію на Паризькому конгресі стало одним із центральних питань, навколо якого розгорнулася напружена дипломатична боротьба.

березня 1856 р. був підписаний Паризький мирний договір. Головні його умови: 1) Росія мала повернути Туреччині місто Карі, замість чого отримати ту російську територію, що була зайнята військами супротивника в ході війни; 2) всі держави повинні були спільно забезпечувати незалежність і цілісність Турецької імперії; 3) Чорне море оголошувалося нейтральним: воно залишалося відкритим для торговельного судноплавства всіх країн і закритим для військових судів як прибережних, так і інших держав. Відповідно до цього пункту, Росія майже втратила право мати військовий флот у Чорному морі (за винятком 12 військових судів невеликого тоннажу); 4) Дунайські князівства Молдавія й Валахія були залишені під пануванням Туреччини; 5) заступництво над християнським населенням Туреччини повинні були здійснювати всі держави, а не тільки Росія; 6) південна частина Бессарабії (Ізмаїльський повіт) була відірвана від Росії й передана Молдавському князівству, що залишалося під пануванням Туреччини. [2.23; 414]

Питання про новий режим на Дунаї викликало чисельні суперечки на конгресі. Російські представники на конгресі всіляко боролися за збереження позицій Росії на Дунаї, причому велике значення надавалося володінню верхів'ям ріки, що давало змогу контролювати дунайсько-чорноморську торгівлю.

За вимогою Англії й Австрії на конгресі було вирішено разом з передачею південної частини Бессарабії Молдавському князівству змінити й існуючий режим судноплавства на Дунаї. В інтересах англо-французької буржуазії, що могла успішно конкурувати на міжнародному ринку з іншими країнами дешевими і якісно-кращими товарами, було вирішено забезпечити вільне судноплавство на Дунаї. Відповідно до Паризького трактату, торговельні судна всіх країн одержали право ходити по Дунаю й реалізувати свої товари без мита. Таким чином, придунайські країни ставали об'єктом колоніальної агресії з боку англо-французької буржуазії. [2.13; 34]

Для врегулювання питання про вільне судноплавство на Дунаї була заснована особлива комісія із представників європейських держав. До компетенції цієї комісії, аж до другої світової війни, входив контроль над судноплавством по Дунаю.

Росія була відтиснута від Дунаю й позбавлена економічних й стратегічних позицій у гирлі цієї ріки.

Встановлення вільної торгівлі по Дунаю забезпечувало швидке проникнення англо-французьких товарів у країни Балканського півострова й посилення там політичного впливу Англії та Франції. Відповідним чином послаблявся вплив Росії.

Росія в цілому і прикордонні бессарабські райони зазнали великих збитків. Це не могло не вплинути на економічний стан Бессарабської області. Відторгнення південної Бессарабії за умовами мирного Паризького трактату стало істотним ударом по економіці краю. [2.17; 137]

Від Росії цілком відійшов Ізмаїльський повіт, вона втратила частину Аккерманського й Кагульського повітів, Туреччині відійшло гирло Дунаю з островами. Бессарабія втратила територію площею понад 5 тисяч квадратних кілометрів з населенням приблизно 128 тисяч чоловік. Бессарабія втратила найбагатші землі, сади півдня, соляні озера й рибні промисли на Дунаї. Від Бессарабії була відірвана територія з найважливішими придунайськими портами Ізмаїлом і Pені, що займали важливе місце в її торгівлі.

Незважаючи на великі територіальні втрати, економіка Бессарабії була швидко відновлена.

Економічний стан тієї частини Бессарабської території, що відійшла до Молдавії, довгий час залишався важким. Господарська розруха й податкова політика нових правителів погіршували положення. Внаслідок цього почалося масове переселення жителів із цих місць у російську частину Бессарабії, переселення, відоме в історії під назвою «великої ходки».

Першими переселилися козаки, які на новому місці утворили Новоросійське козацьке військо. За ними пішли в межі російської Бессарабії болгарські колоністи. Уряд Молдавського князівства обіцяв колоністам зберегти їм всі їхні права й привілеї. Однак, незабаром, порушивши свої обіцянки, молдавський уряд намагався поширити закон про рекрутські повинності й на болгарських колоністів. Болгари, будучи незадоволені цим рішенням і економічним гнітом, масово стали переходити у російську частину Бессарабії, де в той час були більш сприятливі умови життя. За два роки (з 1860 по 1862 рр.) перетнуло кордон понад 20 тисяч чоловік. Разом з болгарами переходили й молдовани, іноді навіть цілими селами. [2.40; 2]

Таким чином, відторгнення південної Бессарабії особливо важко відбилося, насамперед, на положенні її населення, що перейшло до складу Молдавського князівства. Тільки після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Росії була повернута південна частина Бессарабії.

Східна війна завдала серйозного удару царській Росії. Росія втратила міжнародний вплив у Європі. Війна розкрила внутрішні недоліки й показала техніко-економічну й військову відсталість кріпосної Росії.

Поразка у Кримській війні змусила уряд й кріпосників-поміщиків, в інтересах зміцнення самодержавства й запобігання революції, стати на шлях деяких соціальних перетворень, насамперед, на шлях скасування кріпосного права. Також ця поразка змінила баланс сил у Європі та на Близькому Сході. На перші ролі в європейській політиці виходять Англія й Франція, хоча це істотно не вплинуло на характер міжнародних відносин. [1.6; 231]

Здобутий такими значними людськими та військовими втратами мир, здавалося б, надовго відбив у царизму бажання воювати. Але статус імперії, яка звикла до активного захисту своїх стратегічних інтересів, не міг гарантувати російській дипломатії тривалого спокою.

Розділ 4. Наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. для Бессарабії

бессарабія війна туреччина росія

Уже в середині 70-х рр. на європейському горизонті почали збиратися хмари нової східної кризи. Ось як писав про це відомий історик Татищев: «Невелика чорна крапка здалася в північно-західному куті Балканського півострова. Помалу вона розрослася у громову хмару, що вибухнула над європейським Сходом грозою, що цілком змінила як його політичну поверхню, так і співвідношення великих держав. Це було повстання, що спалахнуло влітку 1875 року в декількох південних округах Герцеговини» [2.34; 212]. Приводом до нього стала сваволя турецьких збирачів податей. Повстання незабаром перекинулося на північні округи провінції, а потім і на Боснію. Повстанці одержували допомогу із Чорногорії. У квітні 1876 р. спалахнуло повстання в Болгарії, що було жорстоко подавлене османською владою. Чорногорія й Сербія оголосили війну Туреччини. Сили, однак, були нерівні. Турки розбили сербські війська.

Драматичні події на Балканах знайшли живий відгук у країнах Європи, особливо серед громадськості в Росії. Розгорнули свою діяльність слов'янські комітети. У багатьох губерніях проводилися збори пожертвувань. Письменники й художники присвячували свої твори балканським подіям. Тисячі добровольців відправились боротися за слов'янську справу або допомагати пораненим. У складному становищі опинився уряд. Події на Балканах загрожували підняти в повному обсязі Східне питання. Головним супротивником Росії у Східному питанні продовжувала залишатися Великобританія. З 1875 і до початку 1877 року російська дипломатія разом з дипломатіями інших держав намагалася врегулювати кризу мирним шляхом.

Однак у квітні 1877 р. почалася чергова російсько-турецька війна. Оголошення війни Османській імперії виявилось дуже нелегким кроком для Петербурга. Внутрішнє становище Росії до початку російсько-турецької війни продовжувало залишатися тривожним. Економічні і політичні перетворення в державі, пов'язані з буржуазними реформами 60-70-х років XIX в., були ще не завершені. В країні посилювався народницький і робочий рух. Все це ускладнювало проведення активної зовнішньої політики. Розглядаючи політичне положення держави, військовий міністр Д.А. Мілютін у записці «Наше політичне становище» писав: «Внутрішнє і економічне переродження Росії знаходиться в такому етапі, що усіляка зовнішня йому перешкода може повести до вельми тривалого розладу державного організму. Жодне із здійснених перетворень ще не закінчене. Економічні і моральні сили держави далеко ще не приведені в рівновагу з її потребами. По всіх галузях державного розвитку зроблені або ще робляться величезні витрати, від яких плоди очікуються лише в майбутньому. Словом, все життя держави поставлено на нові основи, що тільки що починають пускати перше коріння. Війна в подібних обставинах була б справді великою для нас бідою» [2.34; 214].

Російська армія, яка з 1874 р. формувалася на основі загальної військової повинності, ще не мала великого навченого резерву; стрілецьке озброєння лише на 1/3 відповідало сучасним зразкам; чимала частина вищого командного складу відрізнялася слабкою військовою підготовкою і консерватизмом. Головнокомандуючим російською Дунайською армією був великий князь Микола Миколайович, самовпевнена людина, що не мала практичного досвіду. Разом з тим в російській армії були і талановиті та широко освічені офіцери, що розуміли необхідність серйозних перетворень, - це військовий міністр Д.А, Мілютін, генерали І.І. Драгоміров, І.Р. Гурко, М.Д. Скобелєв, М.Р. Столєтов, Ф.Ф. Радецький та ін. Вони практикували перехід до маневреності і розсипного строю, підтримували самостійні дії солдатів у бою, добивалися високої загальної і спеціальної підготовки офіцерського складу [2.38; 190].

Російський Чорноморський флот був ще дуже слабким і значно поступався турецькому в кількісному і якісному відношенні: російська ескадра мала лише 2 судна броненосців, мало придатних для дій у відкритому морі, і 5 неброньованих; турецька ж складалася з 15 кораблів броненосців різних класів і стількох же неброньованих [2.38; 196]. Значна частина турецьких кораблів була укомплектована найнятими англійськими офіцерами. Слід приймати до уваги і дунайську турецьку флотилію, що налічувала 9 суден броненосців (всього в річковій ескадрі турок було 46 вимпелів). Проте, російський флот мав міни, що дозволяли знищувати кораблі супротивника (турки таких мін в розпорядженні не мали) [2.33; 144].

Турецька армія, здебільшого була навчена англійськими офіцерами, оснащена стрілецькою зброєю, що перевершувала російську по скорострільності і прицільності вогню, але артилерія була слабша ніж російська. Рівень бойової підготовки турецьких солдатів і офіцерів був низьким. Турецька армія, не готова до наступальних операцій, віддавала перевагу оборонним діям.

Як і в попередніх російсько-турецьких війнах, у 1877 р. події розгорталися на двох театрах, Балканському й Кавказькому. Результат справи вирішували операції на суші. На Чорному морі, через панування турецького флоту й слабкість російського, серйозних боїв не відбувалося. У цілому ж перевага сил була, безумовно, на боці Росії, однак турки чинили опір. На початку 1878 р. російська армія зайняла більшу частину Болгарії, без бою впав Адріанополь, перед переможними російськими військами лежала столиця Османської імперії. Порта запросила миру.

В одному із варіантів мирного договору щодо питання проток О.М. Горчаков зазначав: «...зважаючи на їх політичне значення, це питання необхідно переглянути у дусі справедливості. Угоди, за якими Чорне море закрито в мирний час та відкрито у разі війни для будь-якого флоту ворожих Росії держав, були укладені у дусі недовір'я і неприязні. В результаті їх підписання Росія була ізольована в Чорному морі без жодної гарантії безпеки, тоді як вихід в море, що мають тільки дві прибережні країни, повинен бути, по справедливості, відкритим для обох» [2.26; 216]. Цей документ свідчить про відсутність у Росії плану по розділу Туреччини. Зазначалося: «Буде збережений і принцип закриття Проток для військових іноземних кораблів. Проте прибережні держави будуть користуватися правом проводити по них окремі військові судна. Причому султан буде давати щоразу необхідний для цього дозвіл». [2.34; 217]

Отже, умови миру були пред'явлені, але до одержання позитивної відповіді турецької сторони російські війська продовжували наступ.

лютого (3 березня) 1878 р. відбулося підписання миру з Туреччиною у Сан - Стефано. День був обраний російською стороною не випадково. Чергова річниця скасування кріпосного права повинна була підкреслити подвійну визвольну місію Олександра II.

Підписання Сан - Стефанського мирного договору викликало майже загальне схвалення російської громадськості. Преса привітала його як велику перемогу. І це не дивно. Умови договору відображали військові зусилля Росії й відповідали здобутим нею перемогам. Однак, російському уряду не вдалося здійснити свої задуми по перегляду на користь Росії статусу Проток, що залишився без змін. У статті XXIV йшлося про безперешкодний прохід через Босфор і Дарданелли торговельних судів нейтральних країн як у мирний час, так і під час війни, але зовсім не згадувалися військові кораблі.

Стаття ХІХ визначала суму контрибуції, яку повинна сплатити Туреччина Росії: а) дев'ятсот мільйонів рублів військових витрат (утримання армії, відшкодування припасів, військові замовлення); б) чотириста мільйонів рублів збитків, заподіяних південному узбережжю держави, торгівлі, промисловості і залізницям; в) сто мільйонів рублів збитків російським підданим і установам в Туреччині. Разом тисяча чотириста десять мільйонів рублів. Проте, беручи до уваги фінансові труднощі Туреччини, дана сума була замінена територіальними поступками. Росії поверталася південна частина Бессарабії. Вона знову ставала дунайською державою. У якості компенсації Румунія одержувала північну Добруджу, а також повинна була знищити турецькі фортеці на Дунаї і вивести турецькі судна з цієї річки ( статті ХII - XIV). У Закавказзі й Малій Азії до Росії переходили Ардаган, Карс, Батум і Баязет. [2.23; 218].

Приєднання до Росії мало великий вплив на розвиток сільського господарства Бессарабії. У другій половині XIX століття основними посівними культурами у Бессарабії були пшениця та кукурудза, а також ячмінь, просо, гречиха тощо. В цей період в народному господарстві виявляються паростки нових виробничих відносин, поширюються товарно-грошові відносини, посилюється попит на продукти сільського господарства. Бессарабія постачала велику кількість продуктів землеробства та скотарства як на внутрішні ринки Росії, так і за кордон.

Сан - Стефанський договір був направлений на вирішення цілого ряду завдань, які довгий час стояли перед Російською державою і російською дипломатією: відновлення підірваних Кримською війною позицій Росії на Балканах; повернення втраченої за умовами Паризького трактату 1856 р. Південної Бессарабії; забезпечення вільного торгового судноплавства по протоках і у зв'язку з цим охорона підступів до них; зміцнення оборони чорноморських і азіатських кордонів імперії; подальший промисловий і торговий розвиток російського Закавказзя. Це були постійні і довготривалі інтереси Росії на Сході, що відображали економічні, політичні і стратегічні потреби Російської держави. [2.39; 394].

Незабаром після підписання договір був ратифікований обома сторонами й відповідно до міжнародного права перетворився в договірний акт. Російський уряд намагався завершити всі необхідні формальності, щоб поставити Європу перед фактами, що відбулися.

Англійці не могли допустити надзвичайного посилення Росії, і тому наполягали на тому, щоб конгресу для обговорення був повністю представлений Сан - Стефанський договір, який вони вимагали повністю переглянути. Росія ж погоджувалася на перегляд тільки тих пунктів, які мали загальноєвропейське значення.

Умовами Сан - Стефанського миру були незадоволені не тільки в Англії й Австро-Угорщині. Невдоволення проявлялося й іншими країнами, у тому числі балканськими: Румунією, Грецією й навіть Сербією, роздратованими посиленням головного протеже Росії - Болгарії, у створенні якої супротивники Петербурга дружно угляділи порушення передвоєнних домовленостей про недопущення утворення великої слов'янської держави, кордони якої до того ж близько підходили до Константинополя й Протоків.

Сан - Стефанський договір був представлений на конференції великих держав. Вона відкрилася 1 червня 1878 р. у Берліні під головуванням Бісмарка. На конгресі російська делегація виявилася в повній ізоляції. Бісмарк грав роль «арбітра», у дійсності ж він цілком підтримував Австро-Угорщину та Англію у їхньому прагненні максимально позбавити Росію плодів її перемоги. Франція відкрито прийняла сторону Англії й Австро-Угорщини. Італія, що не грала помітної ролі на конгресі, дотримувалася англо-австрійської орієнтації.

Рішення Берлінського конгресу змінили умови Сан - Стефанського договору на шкоду Росії й слов'янських народів Балканського півострова. Англія і Австро-Угорщина, що не брали участь у війні, захопили важливі у стратегічному і економічному відношенні території Османської імперії.

Конгрес залишив у силі положення Сан - Стефанського договору про Бессарабію, Добруджу, незалежність Чорногорії, Сербії й Румунії. Таким чином, Росія втратила значну частину плодів своєї перемоги.

Острови, що становили дельту Дунаю, а також острів Зміїний, Тульчинський санджак, до якого входили округи Кілія, Суліна, Махмудія, Ісакча, Тульча, Мачин, Бабадаг, Гирсово, Кюстендже, Меджідіє приєднували до Румунії. Князівство, крім того, одержувало території, розташовані на південь від Добруджі.

Берлінський конгрес, що був перемогою англо - австрійського блоку, не вирішив Східного питання. Борючись проти першості Росії на Сході, західні держави одночасно виступали проти незалежності балканських народів. Відновлюючи владу феодальної Туреччини на землі, що відібрали у неї в результаті війни, вони діяли всупереч інтересам балканських держав. Підсумками роботи конгресу були незадоволені не тільки переможені, але і переможці.

Російське суспільство негативно сприйняло рішення Берлінського конгресу, порівнюючи умови Сан - Стефано з положеннями нового трактату, воно обвинувачувало російську делегацію в поступливості. Особливе обурення підсумки конгресу викликали у слов'янофілів та їх прихильників. Відомий історик А.В. Ігнатьєв зазначає, що голова Московського слов'янського комітету І.С. Аксаков в промові від 22 липня (3 серпня) 1878 р., говорив «про зраду в поведінці російської дипломатії на конгресі», рішення конгресу він вважав «безглуздістю, ганьбою над Росією» [2.34; 233]. «Московські відомості», «Санкт-петербурзькі відомості» і «Російський мир» засуджували примирливу тактику російських дипломатів на конгресі. Газети справедливо вважали конгрес перемогою Англії і Австро-Угорщини. Велика частина ліберальних і офіційних органів друку першорядне значення надавали болгарському питанню, засуджуючи розчленовування країни. Вони стояли за активну зовнішню політику на Сході, вважаючи, що «жодна з європейських держав не готова до нової війни» [2.34; 234].

О.М. Горчаков і Олександр ІІ були розчаровані рішеннями конгресу. «Берлінський трактат, - писав канцлер царю, - є найчорніша сторінка в моїй службовій кар'єрі». «І в моїй також», - приписав Олександр II [2.18; 332]. Проте, в офіційному повідомленні, присвяченому підсумкам конгресу, підкреслювалося, що на ньому було скасовано Паризький трактат 1856 г.: «Переможні російські війська розірвали його, Берлінський конгрес викреслив його з історії» [2.34; 202].

Розглядаючи питання про результати Берлінського конгресу для Росії, більшість істориків, як радянських так і російських, сходиться на одній думці, що хоча конгрес був поразкою російської дипломатії, все ж таки він закріпив ряд досягнень, одержаних Росією в ході війни. Це, перш за все, звільнення балканських народів, відміна Паризького трактату, повернення Південної Бессарабії і територіальні придбання на Закавказзі. [1.4] Отже, підписання Сан - Стефанського мирного договору між Росією і Туреччиною підкреслювало перемогу Росії у війні та підіймало її авторитет на Балканському півострові і на міжнародній арені. Слов'янські народи отримували незалежність. Проте це не влаштовувало західноєвропейські держави, які прагнули послабити позиції Росії на Балканах та поширити свій вплив на Схід. Результатом цього стало підписання Берлінського трактату, який суттєво звузив досягнення Росії у війні. Берлінський трактат послабив позиції Туреччини у Європі. Вона практично перестала грати важливу роль у світовій політиці.

Таким чином, балканські повстання змінили характер відносин між Росією і Туреччиною. Росія у зовнішній політиці відмовилась від курсу на збереження «слабкого сусіда». Була зроблена спроба створити велику слов'янську державу, яка перетворилася б на опору російського впливу на Балканах і в чорноморських протоках. Російсько-турецька війна продемонструвала слабкість Османської імперії та її залежність від Західної Європи. Проте і Росії не вдалось закріпити свої успіхи у війні. Умови Сан - Стефанського договору були замінені Берлінським трактатом, який послабляв позиції Росії на Балканах. «Східне питання» в результаті кризи 1875-1878 рр. так і не було вирішене.

В наслідок російсько-турецької війни 1878-1879 років, територія Російської імперії збільшилася за рахунок приєднання Бессарабських земель. Бессарабія була вирвана з системи Турецької імперії та звільнена від варварського феодального турецького гніту. Під впливом більш розвинутої в економічному плані країни, якою була для народів національних окраїн Росія, на території Дунайських князівств та південної Бессарабії був прискорений процес розкладу феодально-кріпосницьких відносин, були створені передумови для переходу до нового, більш прогресивного способу виробництва. Розпочалося освоєння малозаселених південно-бессарабських земель. Після анексії Бессарабії Росією завдяки торгівлі посилюються та поширюються економічні зв'язки місцевого ринку із загальноімперським. Обширність українських ринків, близкість Одеського порту сприяли залученню Бессарабії до економічної системи російської імперії, розширенню торговельних зв'язків з її губерніями (особливо українськими) у розвитку землеробства, тваринництва і ремесла, формуванню в краї верстви торгової буржуазії. Однак Бессарабія залишалася аграрним придатком Російської імперії. Росія продовжувала політику інтеграції Бессарабії у неділиму Російську імперію. Географічні, кліматичні, історичні, національні особливості краю враховувалися лише задля реалізації цієї головної мети. Приєднанням Бессарабії до Росії, царський уряд ставив своїм завданням розширення бази феодальної експлуатації. Царизм намагався, в інтересах російських та місцевих поміщиків, освоїти здобутий край, перетворивши його в новий важливий плацдарм для подальших завоювань та закріплення свого впливу на Балканах.

Для українського народу війна Росії з Туреччиною також стала випробуванням. Десятки тисяч українців - солдатів та офіцерів - змушені були зі зброєю в руках відстоювати імперські інтереси Романових. Війна безпосередньо торкнулася сіл і міст України, що розглядалися як резервуар людських та матеріальних ресурсів. Водночас ці події сприяли встановленню контактів і зближенню між слов'янськими народами, що населяли Росію, Австро-Угорщину й Балкани.

Висновки

У ХІХ ст. розпочинаються чергові російсько-турецькі війни. Це було обумовлено тим, що Туреччина відновила свої спроби щодо поновлення впливу на українське Причорномор'я. Вступ Росії у війну з Туреччиною диктувався не тільки необхідністю захисту українських земель, також Російська імперія у цей час намагається здобути вихід до Балтики.

За часів турецького панування на території Бессарабії спостерігався занепад господарського і культурного життя краю. Мандрівники тих часів вказували на надзвичайну бідність місцевих селян. Німецький барон Тодт, писав про жахливі порядки, які панували у країні: «Ми розмістились в одному невеличкому селищі, мешканці якого повинні були дати нам продукти харчування, їм за це нічого не заплатили, за винятком декількох ударів... ».

Турецьке панування зводилося не тільки до визиску місцевого населення, але й до створення умов, які позбавляли б його можливостей до будь-якого опору. Там, де не вдавалося досягти цього за допомогою адміністративного апарату, застосовувалася військова сила.

Володарювання Туреччини призвело до значних змін в етнічному складі населення. Слов'янський етнос знесилювався, знекровлювався, занепадав, втрачав здатність до боротьби.

Саме у ХІХ ст. царський уряд намагається перетворити Бессарабію у привабливий край для християнських народів Балканського півострова і перетворити її в плацдарм подальшого просування на Близький Схід, створити тут надійну соціальну опору в особі заможних іноземних та своїх власних колоністів. Поліетнічність населення Подунав'я посилювалася. Вирішальна роль у заселенні Південної Бессарабії належала українцям та молдаванам, які разом з болгарами, росіянами та представниками інших народів розбудували край. Також населення цих земель поповнювалось за рахунок утікачів, що тікали від гніту польських панів. Вони ставали тут не тільки хліборобами, але й воїнами. У життя краю уряд інтенсивно впроваджував практику "офіційної народності", згідно з якою "державна народність" може скластися з різних народів шляхом асиміляції.

Землі пониззя міжріччя Дністра і Дунаю, як і вся
Бессарабія, були аграрним придатком Російської імперії. Відсутність засилля поміщиків, пільги для переселенців, наявність вільних земель, взаємовплив господарського досвіду сприяли порівняно швидкому розвитку товарних форм господарства, розвиваються ремесла, швидко зростає міське населення.
Перша у XIX ст. російсько-турецька війна спалахнула у 1806 р. Приводом до її початку послужила ворожа Росії політика Туреччини й грубе порушення нею своїх договірних зобов'язань. Ця війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у 1812 році. За ним Туреччина поступилася Росії Бессарабією з фортецями Хотин, Бендер, Аккерман, Кілія та Ізмаїл. Російська імперія отримала право військового судноплавства по Дунаю від моря до устя Пруту й торговельного судноплавства по всій течії ріки Дунай. Край став розвиватися. Почалося будівництво міст, доріг. З'явилися школи, лікарні, бібліотеки, агрономічні установи, розвивалася культура.

У 1828-1829 рр. починається чергова російсько-турецька війна. Наслідки цієї війни закріпив Адріанопольський мирний договір 1829 р., який мав велике значення для подальшого розвитку Бессарабії. За ним Туреччина втратила право регулювати судноплавство у чорноморських протоках, а саме це відкрило вільних шлях для торгівлі російських суден.

У війні брали участь дунайські козаки, які поселилися у Бессарабії до початку війни. Згодом вони отримали дозвіл на формування козацьких загонів на території Бессарабії. Козацькі традиції дуже сильно впливали на життя населення краю.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. XIX ст. російсько-турецькі відносини загострюються. Розв'язання нового конфлікту було пов'язано з прагненням Російської імперії захистити права християнського населення у Туреччині.

Кримська війна спочатку характеризувалася як російсько-турецька кампанія на Дунайському військовому театрі. У цій війні проти Росії виступили Туреччина та європейські країни.

Причиною поразки Російської імперії у війні 1853-1856 рр. була її економічна та військова відсталість. Паризький трактат 1856 р. закріпив поразку Росії та суттєво обмежив її права. Найважчою умовою для Росії була нейтралізація Чорного моря та заборона мати військовий флот у Чорному морі. Росія була відтиснута від Дунаю й позбавлена економічних й стратегічних позицій у гирлі цієї ріки.

Встановлення вільної торгівлі по Дунаю забезпечувало швидке проникнення англо-французьких товарів у країни Балканського півострова й посилення тут політичного впливу Англії та Франції. Відповідним чином послаблявся вплив Росії.

Росія в цілому і прикордонні бессарабські райони зазнали великих збитків. Це не могло не вплинути на економічний стан Бессарабської області. Відторгнення південної Бессарабії за умовами мирного Паризького трактату також з'явилося істотним ударом по економіці краю.

Від Росії цілком відійшов Ізмаїльський повіт, вона втратила частину Аккерманського й Кагульського повітів, Туреччині відійшло гирло Дунаю з островами. Від Бессарабії відійшла територія площею понад 5 тисяч квадратних кілометрів з населенням приблизно 128 тисяч чоловік. Бессарабія втратила найбагатші землі, сади півдня, соляні озера й рибні промисли на Дунаї. Бессарабія втратила територію з найважливішими придунайськими портами Ізмаїлом і Pені, що займали важливе місце в її торгівлі.

На початку 70-х рр. Росія домагається ліквідації обтяжливих для неї статей Паризького трактату. У 1871 р. були скасовані статті про нейтралізацію Чорного моря.

Росія ставить за мету визволення слов'янських народів від османського панування, створення незалежних слов'янських держав, які були б опорою російського впливу на Балканах.

Приводом для початку російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була відмова Туреччини прийняти умови про негайне проведення реформ, що повинні поліпшувати становище християнського населення в Османській імперії.

У 1878 р. був підписаний Сан - Стефанський договір, за яким до Росії поверталась Південна Бессарабія, відторгнута від неї після Кримської війни. Сан - Стефанський договір закріпив успіхи Росії у війні та посилив вплив Росії на Балканах.

Але європейські держави виступили проти умов Сан - Стефанського мирного договору. Внаслідок чого у 1878 р. в Берліні остаточно були закріплені наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Одним із важливих напрямів російської зовнішньої політики у цей період були стабілізація політичної обстановки у чорноморському регіоні, забезпечення вигідного міжнародного правового режиму чорноморських проток Босфору і Дарданелл, посилення економічних та політичних позицій імперії на Балканах, а також збільшення території Російської імперії за рахунок приєднання Бессарабських земель.

Таким чином, можна сказати, що зовнішньополітична діяльність Російської імперії у ХІХ ст. мала значний вплив на розвиток бессарабських земель. Бессарабські козаки приймали активну участь в усіх російсько-турецьких війнах, багато з них було вбито, поранено, узято в полон.

Список використаної літератури

1.Джерела:

.1Адріанопольський мирний договір 1829 р. - http: //www.eduhistory.ru

.2Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України: кінець ХVIII-ХІХ ст. - Одеса: Друк - 2000 - 282 с.

.3Бухарестський мирний договір 1812 р. - http: //www.hronos.km.ru

.4Берлінський трактат 1878 р.; Паризький мирний договір 1856 р. http: //ru.wikipedia.org

.5Крушеван П.А. Бессарабія. - М., 1903 - 512 с.

.6Кутузов М.И. Сборник документов. Материалы по истории русской армии / Под ред. Л.Г. Бескровного - М.: Воениздат. - 1954 - 493 с.

.7Кутузов в Дунайских княжествах: Сборник документов - Кишинев: Госиздат. Молдавии - 1948 - 138 с.

.8Лошков Н.В. «Столетие присоединения Бессарабии к России 1812-1912 гг.» - Кишинев, 1912. - 59 с.

.Література:

.1 http: //www.bessarabia.ru

.2http: //www.eleven.co.il

2.3Кримська війна 1853-1856 рр. - http: //historic.ru

2.4http: //www.humanities.edu.ru

.5Бессарабія.- http: //www.intertrends.ru

.8 Російсько-турецькі війни. - http: //www.krugosvet.ru

.9http: //www.law.edu.ru

.10 Все о Бессарабии. - http: //www.lisabella.narod.ru

.11http: //www.moldavea.ru

2.12Анцупов В.И. Казачество российское между Бугом и Дунаем -

Кишинёв, 2000 - 285 с.

2.13Асташко А. Под Андреевским флагом. // Вокруг света - 2006 - № 5 (с. 15-33); № 6 (с. 9-35); № 7 (с. 18-45).

.14Бачинський А.Д. Січ Задунайська (1775-1828): історико-документальний нарис. - Одеса, 1994 - 122 с.

.15Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо: 1828-1868 рр. - Одеса: Астропринт; 1998 - 232 с.

.16Бачинська О.А. Українці в козацьких військах південної Бессарабії. // Науковий вісник ІДГУ - Ізмаїл - 2000 - випуск № 9 - с. 3

.17Бескровный Л.Г. Русское военное искусство ХІХ в. - М., 1974

.18Васильев Л.С. История Востока. В 2 тт. - т. 2 - М.: Высшая школа, 1998 - 495 с.

.19Виноградов В.П. Николай I в «Крымской ловушке» // Новая и Новейшая История - 1992 - № 4 - с. 27-40

.20Волковинський В.М. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна. // Український історичний журнал - 2004 - № 6 - с. 26-45

.21Вайнштейн О.А. та Н.І. Павленко. Всесвітня історія. - т.6 (10 тт.) - М., видавництво «Соціально-економічної літератури» - 1958 - 830 с.

.22Галкина А. История Придунайского края. // Уездный телеграф - 2006 - 12 июля - с. 11

.23Ігнатьєв А.В., Ніжинський Л.Н. Росія та чорноморські протоки (ХVІІІ - ХХ століття) - М., видавництво «Міжнародні відносини» - 1999 - 557 с.

.24Ізмаїл: історичний нарис - Одеса, «Аспект» - 1997 - 72 с.

.25Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и Левобережных районов Приднестровья. - Кишинёв, 1974.

.26Кожекін А.Г. Севастополь 1854-1855 рр. Чия слава? // Український історичний журнал - 1995 - № 3 - с. 153-154

.27Кузнецов В.С. Абдул - Хамид ІІ. // Вопросы Истории - 2006 - № 4 - с. 46 - 68

.28Крымская война: 1853-1856 гг. // Родина. - 1995 - № 3-4.

.29Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав'я. - Ізмаїл - кн. 1, 1998 - 175 с.

.30Лебеденко О.М., Тичина А.К. «Українське Подунав'я: минуле та сучасне». - Одеса - видавництво «Астропринт» - 2002 - 205 с.

.31Левин Ш.М. Крымская война и русское общество. Очерки по истории русской общественной мысли второй половины XIX - XX вв. - М., 1974, с. 64

.32Реєнт О.П. Україна в імперську добу. (ХІХ - початок ХХ ст.) - К., 2003

.33Рибалка І.К. Історія України: Підручник для вузів - Харків, 1997 - ч. 2 - с.158

.34Ростунов И.И. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. - М.: Воениздат. - 1977 - 268 с.

.35Сарбей В.Г. Кримська війна і Україна 1850 р. // Історія України - 2000 - № 33 - с. 2-4

.36Сарбей В.Г. Національне відродження України. - К., 1999 - с.135

.37Смолій В.А. Нариси з історії дипломатії України - К., видавничий дім «Альтернативи» - 2001 - 733 с.

.38Советская Историческая Энциклопедия - М., 1973 - 876 с.

.39Удальцов О.Д. Історія Молдавії - т.1, Кишинів-1951- Державне навчально-педагогічне видавництво міністерства освіти молдавської РСР «Школа Советикє» - 654 с.

.40Хоменко В. Воспоминания Крымской войны. // Голос Украины - 2007 - № 190 - 20 октября

.41Шепарнёва А.И. Крымская война в освещении западников. // Вопросы Истории - 2005 - № 9 - с. 27-39