ятки, які ще називають могилами, що знаходяться між с. Червоноармійським та с. Вікторівка
Автор:
Ковтун Ігор
Зміст
Вступ
1. Давньокамяний вік - палеоліт
.1 Ранній палеоліт у Східній Європі
.2 Перші стійбища в Північному Причорноморї
. Середній палеоліт
. Пізній палеоліт
. Середньокамяний вік - Мезоліт (перехідний)
.1 Мезолітичні могильники
.2 Голоцен - сучасна геологічна епоха
. Новокамяний вік - неоліт
.1 Неолітичні памятки
. Енеоліт - міднокамяний вік
.1 Гумельницька культура
.2 Кемі-обинська культура
.3 Усатівська культура
. Бронзовий вік
.1 Рання пора бронзового віку
.2 Ямна культура
.3 Середина бронзового віку
.4 Катакомбна культура
.5 Культура багатоваликової кераміки
. Пізня пора бронзового віку
.1 Зрубна культура
.2 Білозерська культура
. Залізний вік
.1 Кіммерійці
.2 Скіфи
.3 Грецькі міста і поселення
.4 Скіфія у VI-IV ст. до н.е.
.5 Заключний період скіфів Північного Причорноморя
. Сарматські племена
.1 Сармати
.2 Язиги
.3 Алани
. Кочові племена епохи черняхівської культури
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Вивчаючи історію в школі, ми лише у загальному вигляді її вивчаємо.
Де і коли були знайденні останки найпершої людиноподібної мавпи, як «можливо» розвивалася еволюція людства, які були поселення, які були цивілізації в ті далекі часи (що відомі на сьогоднішній час). Але нічого конкретного про нашу місцевість. Навіть коли ввели в шкільну програму новий предмет «Рідний край», то нічого не йдеться про перші поселення на нашій місцевості.
Прочитавши журнал «Древний мир», де надрукована стаття про розкопаний курган, де було виявлено поховання сарматського воїна (ІІІ тис. до н.е.) біля м. Миколаєва, то я згадав, що неподалік нашого села є також великі пагорби, або як їх ще називають - могили.
Мене зацікавило, та й раніше цікавило, питання Хто засиляв мій край - Північне Причорноморє, а саме територію Березівщіни?
Хочу зауважити, що наш край не такий вже і бідний на історичні події. Їх просто чомусь ніхто не досліджував, не вивчав, щоб висвітлити і дати належну історичну оцінку усім подіям. Щоб наш край міг також зайняти своє місце в історії утворення українських земель та його народу.
У мене виникло дуже багато запитань на які я спробую знайти відповіді і зробити свої висновки.
Я у своєму досліджені більш детально зупинюсь на вивченні історії перших племен; їхньої культури, соціального розвитку життя, побуту, ритуалу, обрядовості і які у них були звичаї.
Мені захотілося дізнатися про історію могил, що знаходяться на території нашого села та сусідніх.
1. Давньокамяний вік - палеоліт
.1 Ранній палеоліт у Східній Європі
північний племена скіфський грецький
А почалася історія нашого краю ще в далекому ранньому палеоліті камяного періоду. Завдяки матеріалу, що був знайдений під час розкопок
на території Північного Причорноморя, який датують віком 600-200 тис. років тому, дозволяють, і то лише з певною часткою вірогідності, визначати напрямки і час заселення нашого краю.
Мабуть, щонайменше мільйон років минуло відтоді, коли почалося просування найдавніших людських угруповань з південної частини Східної півкулі на північ. Уже в ранньому палеоліті відмічається освоєння найдавнішими людьми, які дістали загальну назву пітекантропів, європейського материка, куди вони проникли через Кавказький перешийок, Східне Середземноморя та Гібралтар.
Деякі археологи припускаються думки, що південь Східної Європи входить до ареалу прабатьківщини людства, а відкриття на Балканах памятки, яку за віком можна порівняти лише з найдавнішими східно-африканськими «batchery sites», робить цю гіпотезу не такою вже й малоймовірною. А підтвердженням цього є розкопки О. Паулянусом табору первісних мисливців поблизу с. Пердікка в Східній Македонії, де знайдена туша розчленованого південного слона, вік якого попередньо визначено в 2,9-3,3 млн. років тому. Найновіша знахідка людиноподібної мавпи, яку назвали - Аргі і якій антропологи встановили вік - 4,5 млн. років тому, змушує вчених переглянути деякі припущення, стосовно розвитку людства.
На півдні Східної Європи в той час були розповсюджені субтропічні степи, які перемежовувались з широколистяними лісами. Субтропічний клімат та достаток дичини забезпечували сприятливі умови для полювання, що й приваблювало мисливців на ці благодатні простори.
Приблизно 200-150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська» (Homo sapiens neanderthalensis, палеоантроп - «стародавня людина»). Скелет палеоантропа вперше був знайдений в долині Неандерталь поблизу Дюссельдорфа в Німеччині, звідки і його інша назва - неандерталець.
.2 Перші стійбища в Північному Причорноморї
На території Північного Причорноморя були зроблені найновіші відкриття памяток, які відносять до ашельського часу (600-200 тис. років тому) раннього палеоліту (його початок 2-1,5 млн. років тому).
Найдавніші сліди перебування перших тимчасових стійбищ первісних мисливців в долині Нижнього Дністра зявились, найвірогідніше, біля 600 тис. років тому. А саме біля с. Погребя на околиці Дубосар, в Колкотовій балці в м. Тирасполі та біля с. Лабушна
Кодимського району. Відомі вони і в пізніші часи - 400-300 тис. років тому.
Знайдено досить багато неандертальських поховань (наприклад, в Криму - в печерах Киїк-Коба і Старосілля та під навісом скелі Ак-Кая поблизу міста Білогорськ), що не тільки дають можливість реконструювати зовнішній вигляд неандертальців, але й свідчать про наявність у них релігійно-магічних уявлень. Скелети, як правило, лежали в ямах, які були вириті в долівках печер. Померлих ховали в позі людини, що спить.
Найдавніші сліди перебування людини в Одеській обл., безпосередньо повязані зі сховищем мисливців на печерного ведмедя, яке знаходилось у карстовій печері в гирлі короткої глибокої балки, розташованої на правому березі Куяльницького лиману, біля самої Одеси. Сьогодні це північно-східна околиця с. Іллінка Біляївського р-н. Вперше цю печеру знайшли в 1938 році одеські палеонтологи Т.Г. Грицай та А.Д. Рощин. На сьогодні ці найдавніші сліди перебування людини зберігаються у фондах Одеського археологічного музею НАН України.
Цікаві спостереження були зроблені А.В. Добровольським, який брав участь в розкопках 1941 р. Він відзначав ніби навмисне розташування більше десятка черепів печерного ведмедя під південною стінкою печери, в двох випадках обкладених уламками вапняка. Кісток ведмедя в цій частині печери було знайдено більше, ніж на іншій площі. Разом з кістками було виявлено біля 10-ти розколотих кременів і брили вапняку. Останні, вірогідно, використовувались мисливцями як знаряддя полювання.
Була зроблена ще одна знахідка професором Рішельєвського ліцею О. Нордманом - були знайдені кістки печерного ведмедя в одній із балок де зараз знаходиться м. Одеса - Карантинна балка. Правда, камяних знарядь неандертальської людини не було знайдено.
Взагалі у межах України виявлено понад 50 стоянок неандертальці.
2. Середній палеоліт
На мустьєрську епоху припадає інтенсивне заселення людиною майже всієї південної частини Східної Європи. На території сучасної України середньопалеолітичні поселення досліджені у Донбасі, Криму, Подніпровї і на Десні, у західних областях України, по обидва боки Карпат. Відомо понад 80 мустьєрських місцезнаходжень.
Густота населення в мустьєрську епоху була більшою, ніж в ашельську. Найкраще вивчено середній палеоліт у Криму, де обстежено близько тисячі печер, гротів, скельних навісів. Лише у 10-12 з них знайдено культурні залишки мустьєрського часу, що свідчать про заселення близько одного процента всіх виявлених у Криму скельних пустот, які могли служити сховищем для людини.
3. Пізній палеоліт
На зміну неандертальцю (палеоантропу) прийшла людина сучасного типу - Homo sapiens (людина розумна) - приблизно 40 тисяч років тому, яка заселила всі степові простори Північного Причорноморя.
Вчені часто називають найдавніших «людей розумних» кроманьйонцями, тому що вперше їхні кістки були знайдені в гроті Кро-Маньйон на південному заході Франції. Походження «людей розумних» досі залишається таємницею. Їхні нащадки розселилися по всіх континентах Землі, крім Антарктиди. Тільки тоді відбувся поділ людства на раси. Кроманьйонці, які, приблизно 40 тисяч років тому, коли клімат на Землі потеплішав, вже заселили Європу, можна вважати предками європеоїдів (представників білої раси).
Тисячі років кроманьйонці співіснували та суперничали з неандертальцями. Змішування між ними навряд чи було можливим через біологічні причини. Але палеоантропи перейняли у своїх нових сусідів-суперників звичай робити прикраси для жінок, а кроманьйонці навчилися в неандертальців ховати померлих.
Палеоантропи вже володіли мовою. Але вона, скоріше за все, була примітивною.
Незважаючи на низький рівень продуктивних сил і дуже слабкий розвиток позитивних знань, неандертальцю були властиві й ірраціональні форми мислення, що якоюсь мірою пояснювали суть деяких незрозумілих явищ. Нині, наприклад, немає сумніву в тому, що поховання палеоантропів у печерах супроводжувалися певними ритуалами, які свідчили про турботу за долю померлих (поховання небіжчиків безпосередньо у житлі, у середовищі родичів, поблизу вогнища).
Вивчення кісток викопної людини з Криму (у гроті Киїк-Коба, під заскельним навісом поблизу с. Вишенного неподалік від м. Білогірська, а також у скельному сховищі с. Старосілля поблизу Бахчисарая), крім важливих висновків біологічного порядку, дало змогу встановити деякі риси, що мають соціальне значення.
Померлих ховали у скорченому положенні, на боці, в спеціально підготовлених ямах, які були вириті в долівках печер. Померлих ховали в позі людини, що спить. В неандертальських могилах знайдені камяні знаряддя, камяні подушки, шматки червоного окису заліза - вохри (можливо, червоний колір символізував кров та життя), залишки квіткового пилку. Можливо, це були дари духам померлих родичів.
Приблизно 30 тисяч років тому неандертальці вимерли за не відомих причин.
Дослідниками доведено, що під тиском похолодання в азово-причорноморські степи 24 тис. років тому поступово починають переселятися значні групи населення з північних районів Центральної і Східної Європи.
До того ж зниження температури, що почалося наприкінці середнього палеоліту, в Європі поширювалося з півночі та північного заходу (Фенноскандії), а у північно-східній частині Європи - з півночі. Цей новий наступ льодовикових явищ знаменував настання останнього, досить значного за своїми масштабами, валдайського (вюрмського) зледеніння. Сформувався величезний льодовик - шар льоду завтовшки два кілометри. Повільно сповзаючи з півночі на південь, він покрив навіть землі, де знаходиться нині Київ. На південь від льодовика розкинулися тундри.
Вплив зледеніння позначився і на природі, височини та степи Північного Причорноморя і Приазовя перетворилися на холодні рівнини й невисокі узгіря, що подекуди набули вигляду тундри.
У пізньому палеоліті людина розселилася майже по всій Східній Європі. Лише в сучасних межах України відомо близько 500 пізньопалеолітичних місцезнаходжень.
Місця для поселень вони (перші мисливці) обирали балки, долини малих річок поблизу їх злиття з великими водними артеріями. Основним промислом було облавне полювання на стада бізонів. Через що вимушені були пересуватися на нові місця, де є бізони.
На території Північного Причорноморя (на правому березі Хаджибейського лиману - за 200 м на південь від с. Усатово) було виявлено Т.І. Максимюком невелике стійбище пізньо-палеолітичних мисливців. Тут на поверхні невеликої рівної ділянки біля кладовища зібрано більше тисячі кремяних виробів, серед яких різноманітні знаряддя первісних мисливців. Схожий з усатівським набір кремяного реманенту зібраний на численних поселеннях мисливців на бізонів, біля сучасних сіл Великодолинське (Велика Аккаржа), Нерубайське, Красносілка, Барабой, Каменка та інші.
Люди вже жили не стадами, а постійними колективами родичів - родинами чи родовими (общинами). В кожному роді було по кілька десятків людей, які походили від спільних предків. Спорідненість у роді спочатку визначалася за материнською лінією. Жінка була не тільки матірю, вихователькою дітей, але й охоронницею родового вогнища, вона ж займалася збиральництвом та відала харчовими запасами. Все це зумовило виникнення матріархату («влади матерів»). На важливу роль жінки в суспільстві епохи пізнього палеоліту вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що втілювали в собі узагальнений образ матері - прародительки усього роду.
4. Середньокамяний вік - Мезоліт (перехідний)
.1 Мезолітичні могильники
Палеоліт (давньокамяний вік) змінився мезолітом (середньокамяним віком).
Вивчення матеріалів, дало зрозуміти, що поселення мисливців на бізонів відбулося більш масово 22-18 тис. років тому підчас уже останнього зледеніння. Відомо більш ранні, але поодинокі, (біля 30 тис. років тому) лише на околиці Біляївки. А загалом на Півдні України досліджені масові мезолітичні могильники (біля сіл Волоське, Василівка, Чаплі у Дніпровському Надпоріжжі, і печерах Мурзак-Коба й Фатьма-Коба у Криму). Там переважають поховання в позі поклоніння (з руками, складеними перед обличчям), із наявністю дрібних кремінних знарядь, черепашок. Похованих часто посипали червоною вохрою
Таку позу пізніших поховання описав у своєму звіті про розкопки сер Леонард Вуллі в місті Урі, біблійному місті Урі в Халдеї, на батьківщині Авраама. Він писав «…Усі вони лежали на боці, з ледь зігнутими ногами і піднятими до обличчя руками, …впадало в око декоративне розташування мертвих тіл, що виключає будь-яке припущення щодо насильства».Ця археологічна знахідка познайомила нас із поховальними обрядами, які існували пять тисячоліть тому (тобто ІІІ тис. до н.е.).
Спеціалізація господарства переважно на облавний промисел бізонів, успішне функціонування якого передбачає, насамперед добре налагоджену організаційно-господарську діяльність та ефективну систему соціалізації, знайшла своє відображення в організації обрядово-театралізованих дійств, присвячених культу основного обєкта полювання - бізона. Першим звернув на це увагу П.Й. Борисковський. Завдяки знайденим матеріалам первісного поселення у степовому Побужжі, розташованого біля с. Анетівка Доманівського району Миколаївської обл., можна відтворити події організації культового свята. Всі ці дії мали велике виховне значення - спонукали мисливців обєднуватися в общини, а згодом і в племена.
.2 Голоцен - сучасна геологічна епоха
Наприкінці валдайського(вюрмського) зледеніння відбувалися істотні зміни в природі. З настанням потепління і відходу льодовика (17-10 тич. років тому) встановилася сучасна геологічна епоха - голоцен. Останній льодовик, повільно відступаючи до північних меж Європи і далі в арктичні широти, зник. Він залишив по собі пустельний ландшафт дюнних пагорбів, морени з острівцями хвойного дрібнолісся, нагромадження валунів, численні озера. Клімат став теплішим. Відбулися зміни в рослинному та тваринному світі. Внаслідок кліматичних змін та полювання вимерли мамонти.
Порівняно невеликі родові колективи палеоліту в епоху мезоліту розросталися та розділялися. Зберігаючи свою мову, звичаї, культуру, дочірні колективи розселювалися на нові землі.
Люди жили родовими громадами. Декілька споріднених родів обєднувалися в племя (найвища форма організації доісторичного суспільства, обєднання кількох родів чи общин). Племенем керували рада старійшин та збори всіх дорослих чоловіків - членів племені. Головними годувальниками роду були чоловіки-мислиці. Тому на зміну матріархату прийшов патріархат («влада батьків, влада чоловіків»).
Люди навчилися робити плоти, а пізніше - човни. Вони вже могли здійснювати досить далекі подорожі річками та озерами.
Згодом частина населення переміщується на сусідні землі в пошуках нових ресурсів для підтримки життєдіяльності. Мезолітичні мисливці полювали на благородних оленів, зубрів, биків-турів, кабанів, диких коней.
Цікавою памяткою духовного життя прадавніх мешканців України є Камяна Могила, що розташована поблизу с-ща Терпіння Мелітопольського р-н Запорізької обл. Колись це був камяний моноліт, під яким у товщі ґрунту були прокопані печери. Тепер Камяна Могила виглядає як великий піщаний пагорб, завалений камяними брилами. У гротах Камяної Могили, а також на брилах пісковику, що в минулому правили за карнизи і стелі цих гротів, виявлено понад тисячі різноманітних зображень палеолітичного й мезолітичного часу. Це схематизовані фігури людей, тварин, знаки (петрогліфи - наскельний малюнок або напис) у вигляді рибальських сіток, огорож, ромбів, кіл та ін.. вони виконані в техніці різьблення або шляхом протирання всієї поверхні зображуваних фігур чи предметів. Найімовірніше, Камяна могила була релігійно-магічним центром, храмом стародавніх мисливців.
За часів мезоліту на околицях сучасної Одеси, про що свідчать матеріали тимчасових стоянок на Сухому лимані, в долинах річок Барабой, Малий Куяльник, Свінної та інші, невеликі общини гребеніківських племен полювали на тура, який змінив бізона в наших степах, коня, сайгаків та інших тварин. Він хоч і схожий за біологією, але за поведінкою відрізняється. Тур є твариною сімейною, а не стадною, яким був бізон.
Назву цих племен, як і всіх наступних (усатівских, ямних, катакомбних, сабатинівських тощо) умовна. Етнічні спільності дописемного періоду отримують свою назву за найменуванням археологічних культур, які надають їм дослідники, частіше всього за назвою епонімної памятки.
Так, наприкінці мезоліту виникає нова форма соціальних відносин - племя, і в той же час принципово нова система економіки - відтворююче господарство.
5. Новокамяний вік - неоліт
В неоліті (новокамяний вік 6-4 тис. років тому) люди приручили деяких тварин, почали вирощувати злаки, а потім - навчилися виготовляти посуд з глини. Проте знаряддя праці вироблялися, як і раніше, з каменю, рогу, кістки та дерева. В цей час відбувся перехід від привласнюючи форм господарства (мисливства, рибальства, збиральництва) до відтворюючих (землеробства, скотарства), який британський археолог Г. Чайлд назвав «неолітичною революцією». Відбувся також перехід до осілого способу життя.
Таким чином на території сучасної України простежується дві великі культурно-господарські зони: південно-західна землеробсько-скотарська і північна (північно-східна) мисливсько-рибальська.
Населення різнилося між собою не тільки способом ведення господарства, що становило одну з найголовніших їх відмінностей, а й представляли два різних світи в галузі матеріальної культури, що характеризувалися зовсім відмінними типами знарядь праці, кераміки, поселень і житла. Різними в них були і вияви духовної культури, вірування, прикладне мистецтва, поховальні обряди тощо.
Взагалі культура племен північно-східних районів була набагато примітивнішою порівняно з культурою населення Причорноморя, Подністровя та Побужжя. А виражається це в тому, що на південно-західної території були властиві шліфовані сокири й тесла, різноманітні типи досить досконалих форм плоскодонного (зрідка - округло донного) посуду. Поселення мали великі розміри, були довготривалі, житла - наземні, прямокутних обрисів. Племена цього ареалу культур - дунайської, буго-дністровської та інших - належали переважно до різних груп так званого середземноморського антропологічного типу.
Судячи по манерам поховання небіжчика, можна сказати, що ритуал поховань унаслідувався. Лише додалися деякі деталі до ритуалу. Своїх небіжчиків вони також ховали у скорченому положенні, на лівому чи правому боці, із зігнутими руками так, що кисті знаходилися перед обличчям. Померлим вже клали знаряддя праці й ставили посуд з їжею чи питвом. У племен дунайської та буго-дністровської культур склався волютово-меандровий тип орнаменту.
У них виробився свій ритуал поховань. Небіжчиків клали у випростаному положенні, на спині. Поруч нерідко знаходять знаряддя праці й предмети озброєння, але посуд відсутній. Тут виникли колективні могильники з широким використанням у ритуалі пофарбування червоною вохрою.
Застосування вохри в ритуальних обрядах вже згадувалося на початку, де описувалось більш ранні поховання.
.1 Неолітичні памятки
Новий тип господарювання в причорноморських степах розпочинає нову - неолітичну епоху. Памятки цього періоду знайдені лише на півночі Одеської області.
Згідно з існуючими висновками, що зроблені на основі наукових даних, населення Північно-Західного Причорноморя займалося скотарством, полюванням і збиральництвом. Розводили велику рогату худобу і свиней. Згодом в наших степах почали випасати овець та кіз. Деякі дослідники взагалі вважають, що причорноморські степи були центром самого раннього одомашнення бика, свині та коня.
Були знайдені та досліджені найстаріші в Європі жниварські ножі для зрізання трави і поряд з ними насіння кормових трав мезолітичного поселення в Кілійському районі.
6. Розділ. Енеоліт - міднокамяний вік
В V тис. до н.е. на Стародавньому Сході та на Балканах відбувся перехід від неоліту до енеоліту, або халколіту, тобто до міднокамяного віку (латинське «енеос», давньогрецьке «халкос» - мідь, давньо-грецьке «літос» - камінь). У межах України енеоліт датується ІV-ІІІ тис. до н.е. У цей час зявилися перші металеві вироби - мідні та золоті.
Землеробство в степовій зоні виникло значно пізніше, а його продуктивні форми відомі тут лише з часів енеоліту. На зміну примітивному, мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової сили.
.1 Гумельницька культура
На південному заході України, у придунайській частині сучасної території Ізмаїльщини, в енеолітичний час проживали племена так званої гумельницької культури. Культура дістала назву від поселення Гумельниця в Румунії, де було вперше виявлено і досліджено памятки цього типу. Вона багато в чому подібна до ранньотрипільської, проте їх своєрідна культура відрізняється від трипільської.
.2 Кемі-обинська культура
Наприкінці середнього періоду енеоліту в степовій смузі України, включаючи степи Криму, зявилися нові скотарсько-землеробські племена так званої кемі-обинської культури (памятки типу нижнього шару поселення Михайлівки). Це група кавказьких племен, яка через Керченську протоку проникла у Крим, залишила по собі оригінальні памятки, що дістали назву від кургану Кемі-Оба поблизу Білогірська.
Оригінальна культура кемі-обинських племен поки що досліджена недостатньо. На відміну від середньостогівських племен, які зникли приблизно у середині ІІІ тис. до н. е., вони продовжували існувати в Криму протягом усього ІІІ тис. до н.е.
Кемі-обинські племена проживали на невеликих поселеннях, які нерідко розташовувалися на підвищеннях та на островах річок, зокрема Дніпра і його приток. Поселення складалися з ряду жител землянкового типу з двосхилим дахом, підтримуваним деревяними стовпами. Крім відкритих поселень, в гірській частині Криму відомі також невеликі короткочасні стоянки в печерах та гротах.
Кемі-обинські племена ховали померлих під курганами. Нерідко це були досить складні споруди, для будівництва яких широко використовувалися камінь та дерево. Для поховальної камери викопувалася чотирикутна яма. Стіни ями здебільшого обкладалися добре обробленими та підігнаними одна до одної камяними плитами або деревяними колодами. Внутрішні стіни камяної або деревяної камери часто розписувалися фарбами, які, мабуть, імітували кольорові килими. На дно камери, посипане дрібною галькою, морськими черепашками або подрібненим вапном, клали померлого або на спині, з підігнутими ногами, або на боці, у скорченому положенні.
До поховальної камери клали глиняний посуд, різноманітні предмети з каменю, кістки та металу, які згідно з тогочасними віруваннями могли знадобитися померлому на тому світі.
Оригінальними виробами з кістки були так звані ковзани та гральні кістки. З числа металевих виробів у кемі-обинських племен відомі шила, ножі, сокири, тесла та інші вироби, безсумнівно, кавказького походження.
Після цього поховальна камера перекривалася камяними плитами або деревяними колодами і старанно замазувалася глиною. Над похованням робився земляний насип, який нерідко обкладався камінням. Навколо центральної споруди, іноді на певній відстані, споруджувалося камяне коло, так званий кромлех, після чого всю споруду засипали землею. Коли кемі-обинці хотіли особливо відзначити померлу особу, на кургані встановлювали камяну антропоморфну стелу або вертикально поставлений необтесаний видовжений камінь - менгір.
Кемі-обинські племена були творцями оригінального декоративно-прикладного мистецтва, повязаного з оформленням та розписом поховальних камер.
На заключному етапі свого розвитку кемі-обинські племена вступили в певні звязки з пізньотрипільськими племенами і можливо, взяли участь у формуванні пізньотрипільської культури усатівського типу.
.3 Усатівська культура
Не заперечуючи в цілому визначальної ролі трипільського населення у формуванні культурних традицій усатівського населення. Треба відмітити, що більшість усатівців за своїм антропологічним типом були протоєвропеоїдами на відміну від трипільців, які переважно були протосередземноморцями. Така антропологічна своєрідність усатівців не випадкова. Вона могла скластися як результат взаємної асиміляції місцевих протоєвропеоїдів скотарів і прибулих протосередземноморців трипільців. Домінування в матеріальній культурі усатівського поселення традицій культури прибулого трипільського населення обумовлено вищим рівнем соціально-економічного розвитку чужинців.
Вперше матеріали енеолітичного часу на Одещині були опубліковані А.В. Добровольським і М.Ф. Шкадишеком з розкопок кургану на Слободці-Романовці в Одесі. Як і більшість давніх курганів наших степів, Одеський курган уявляє собою складну ритуальну споруду, яка протягом більш ніж тисячолітнього свого існування багато разів досипалась та перебудовувалась. В ньому були поховані небіжчики усатівської, ямної, кемі-обинської, катакомбної та сабатинівської археологічних культур (своєрідних етнічних спільнот). Насправді, це було першим багатоетнічним кладовищем з більш ніж тисячолітньою історією.
В процесі охоронних робіт, до речі, перших такого роду, які отримали високу оцінку таких на той час визнаних археологів, як В.О. Городцов та Гордон Чайлд, вперше була простежена послідовність поховань та зясовано етапи спорудження кургану.
Навколо історичної інтерпретації Одеського кургану багато років точиться складна наукова дискусія. Підкреслимо лише головне, завдяки чому курган набув світову відомість, - стратиграфія (послідовність поховань), яка була простежена А.В. Добровольським, є «найбільш детальним репером для курганних поховань давніх культур Північно-Західного Причорноморя».
Населення цих етнічних груп перебували на території нашого краю водночас, або заступали один одного у невеликий проміжок часу. Поселення й могильники такої ж етнічної спільноти пізніше були відкриті і досліджені М.Ф. Болтенком на високому західному схилі Хаджибейського лиману над садибами с. Великий Куяльник і на північно-східній околиці с. Усатове.
Завдяки блискучим дослідженням М.Ф. Болтенка та його учнів О.Ф. Лагодовської і Е.Ф. Патокової унікального археологічного комплексу (давнє поселення та курганний і без курганний могильники), що зайняв більше ніж 10 га площі. На жаль, не лише в теперішньому часі руйнуються памятки, але і в минулі часи. Як сталося і в цьому випадку, ще до початку розкопок М.Ф. Болтенка (1921р.) поселення було зруйновано розробками вапняку, які вело населення навколишніх сіл.
Складними і багато в чому незрозумілими залишаються ідеологічні уявлення населення усатівської культури. Найбільш повне відбиття світогляд усатівців дістав у поховальному обряді, який достатньо повно досліджено за матеріалами могильників, насамперед, курганів. Виявлені ритуальні обєкти: жіночі статуетки, зображення тварин, загадкові символи на горщиках, капище, присвячене культу бика тощо.
Паралельно до усатівської культури вже існували, так звані, шумери (вони вже мали своє місто Лагаш (середина ІІІ тис. до нашої ери) в південній частині Межиріччя в Месопотамії, мали свого правителя (патеси) Лагаша Еаннотума (бл. 2470 р. до н.е.)).
Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. В укріплених у такий спосіб поселеннях під час небезпеки ховалося населення разом з худобою. Крім невеликих поселень або оборонних стійбищ, усатівці мали досить великі поселення з камяними будівлями та різноманітними господарськими й культовими спорудами, які, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, відкритого поблизу Усатового, розміщувалося кілька курганних та безкурганних могильників.
Відтворення уявлень давніх людей про життя і смерть археологи проводять на підставі досконалого вивчення матеріалів поховальних споруд.
Наприклад: усатівські кургани мають невисокі (від 0,2 до 2,1 м) розпливчаті насипи. В усіх курганах виявлені камяні конструкції. Це кромлехи - кола із камяних плит, блоків і маленьких камінців діаметром від 5,5 до 18 м і шириною камяного закладу від 0,6 до 4,5 м, які оточують ділянку з похованнями, культовими ямами тощо. Під курганами, які мали досить складну конструкцію, з камяними банями та кромлехами, усатівців ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали розписаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси з кістки, міді й срібла, мідні плоскі сокири, кинджали тощо. В одному курганному похованні вождя виявлено камяну плиту з зображеннями людей і тварин - звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганних могильниках, у невеликих ямах, іноді перекритих камяними плитами або камяними закладами. Небіжчиків звичайно супроводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський звичай поховання в невеликих ямах, перекритих камяними плитами та закладами, був поширений у трипільських племен Подністровя, звідки, можливо, походили усатівці.
Усатівські небіжчики покладені переважно на лівий бік в прямокутних ямах. Поряд з небіжчиками в курганах часто зустрічаються під закладкою кромлеха, культові ямки. Сліди тризни просліджуються за залишками вогнищ, в яких зустрічаються перепалені кістки тварин.
Така архітектоніка поховальних споруд уже сама по собі наводить на думку про складний ритуал, яким усатівці супроводжували своїх небіжчиків у загробний світ.
За спостереженнями дослідника усатівских курганів О.Ф. Лагодовської, процес поховання відбувався за чітким планом. А саме: спочатку готувалась ділянка для майбутньої поховальної споруди. На ній насамперед ховали родичів нижчих рангів, а інколи, можливо, і залежних членів общини (рабів). Перед здійсненням основного поховання в центрі кургану, збоку на ділянці викопували культові ями, які заповняли певним традиційним інвентарем. Перед тим, як викопати ями для центрального поховання, відбувалась церемонія, присвячена головному культу усатівців - бику. Після неї викопували яму в центрі кургану і здійснювали основне поховання. Потім відбувалась поминальна тризна, яка супроводжувалась розведенням вогнища в принесенням в жертву тварин. На завершення обряду споруджували кромлех, як символ культу сонця. Напевно, деякий час родичі відвідували покійників, і тільки з часом над усіма похованнями насипався курган.
7. Бронзовий вік
.1 Рання пора бронзового віку
У наступний період бронзового віку, який займає проміжок часу від другої половини ІІІ до початку І тис. до н. е., на території Північного Причорноморя жили племена ямної, катакомбної, багатопружкової кераміки, сабатинівської і білозерської культур. В ті часи береги лиманів, що впадають в море, зокрема Куяльників та їх приток, були щільно укриті поселеннями і курганами. Однак більшість з них була зруйнована сучасними «цивілізаторами».
Деякі дослідники називають ранній бронзовий вік періодом першого великого переселення народів, яке відіграло важливу роль у формуванні стародавнього населення Європи.
.2 Ямна культура
В ранню пору бронзового віку степову і частково лісостепову смуги Східної Європи займали численні племена так званої ямної культури. Таку назву ця культура дістала від характеру поховань - у ямах під курганним насипом.
Племена ямної культури становили ту грізну силу, якій кілька століть намагалися протистояти трипільські племена. Однак наприкінці ІІІ тис. до н. е. землеробські трипільські племена були асимільовані ямними скотарськими племенами.
В середині ІІІ тисячоліття до н. е. племена ямної культури займали Лівобережжя. Звідси вони просувалися на південний захід, до Балканського півострова, через землі, зайняті трипільськими усатівським племенами. Вже в ІІ тисячолітті до н. е., в час свого найвищого розквіту, вони займали широкі степові простори, які простяглися від Емби на сході до Дунаю на заході, а також територію Лісостепу, яка досягала широти Самарської луки на Волзі, Воронежа і Києва на півночі та до Чорного й Азовського морів на півдні.
Племена ямної культури були одним з найбільших людських обєднань доби ранньої пори бронзового віку в Східній Європі. До їх складу входило кілька союзів племен - донецька, степово-придніпровська, середньодніпровська та приазовсько-кримська групи племен. Розселившись на величезному просторі, племена ямної культури зазнали впливу з боку місцевих племен та їх сусідів, значні групи яких збереглися, як збереглися і їх традиції в культурі. Це знайшло прояв і в поховальному культі - курганному обряді, який немовби нівелював племінні відмінності.
Звичай споруджувати кургани виник серед скотарських племен ще і в мідному віці й існував протягом усього бронзового віку, відображаючи патріархальний культ, що весь час ускладнювався. Кургани насипались у відкритому степу, але завжди поблизу води. Ще й тепер стоять тисячі курганів, які, певно, фіксують межі родоплемінних територій.
У надрічкових долинах зустрічаються розкидані сліди кочувань первісних пастухів - сезонні стійбища; на сьогодні відкрито лише два постійних укріплених поселення, які були своєрідними племінними центрами.
У ямників також зявляється колісний транспорт, без якого далекі пересування були б неможливими. Як тяглову силу використовували волів. Залишки найдавніших возів виявлені в Сторожовій Могилі поблизу Дніпропетровська, на Мелітопольщині, поблизу с. Софіївки Новобузького району та смт. Нової Одеси на Миколаївщині та в багатьох інших місцях.
У них було розвинуті різноманітні галузі домашнього виробництва, зокрема гончарство, ткацтво, виготовлення камяних знарядь праці та зброї. Високого рівня досягла будівельна справа, повязана зі зведенням оборонних споруд і жител. Вони також знали і метал, про що свідчать знахідки мідних тесел, доліт, кинджалів, шил. Камяні знаряддя - ступи, товкачі та глиняні сопла - підтверджують існування місцевої металообробки.
Племена ямної культури мали високу як на той час суспільну організацію патріархального типу. Матеріали курганних могильників, де основним (центральним) було поховання чоловіка - глави сімї, патріарха (над його похованням нерідко насипали курган), підтверджують провідне місце чоловіків у житті племен ямної культури. Деякі знахідки можуть розглядатися як символ влади племінних вождів (булави, кинджали і особливо скіпетри), що вказують на виділення з загальної племінної маси панівної верхівки.
В ідеології племен ямної культури помітне місце посідав культ предків. Померлих вони ховали під курганами, спорудження яких вимагало зусиль великого колективу. Деякі дослідники вважають, що кургани степової смуги України, до якої входить Північне Причорноморє, слід розглядати як складні архітектурні споруди.
Курган - це ще й священне місце. На вершинах деяких курганів споруджували святилища, що свідчить про ускладнення ідеологічних уявлень у степових скотарських племен. Для поховання викопували глибокі ями, на дно клали померлого у скорченому положенні й засипали вохрою. Поховальні ями здебільшого перекривали деревяним накатом та очеретом.
Залежно від місцевих традицій спостерігаються особливості як у будівництві поховальних споруд, так і в поховальному ритуалі.
Племена Степового Подніпровя, Приазовя та Північного Причорноморя для будівництва поховальних споруд - кромлехів і перекриття поховальних ям широко застосовували камінь.
З племенами ямної культури повязують монументальну скульптуру - антропоморфні стели, перші памятники людині. Камяні стели мають велике значення для вивчення історії релігії і вірувань. Деякі дослідники вбачають у них надгробники, на яких у грубій формі зафіксовані риси померлих родичів, інші вважають, що це вожді або ідоли, і повязують їх появу зі зміцненням влади патріархального предка, якому надавали рис божества. Але в усіх випадках антропоморфні стели виражають ідею звеличення людини.
Зокрема, у них, як і в багатьох стародавніх народів світу, священною твариною вважався бик. І це не дивно. Крім того, у племен ямної культури існував культ сонця, вогню. Їх творчість відтворена в орнаментації посуду, а знахідки флейти розкривають одну із сторін духовного життя ямних племен - світ музики.
Історична доля окремих племен ямної культури була різною. Однак єдність їх на великих просторах відіграла важливу роль в історії населення середини ІІІ - початку ІІ тисячоліття до н. е. на теперішній території України.
На пізній період існування племен ямної культури, на час їх найбільшого розквіту і мобільності, коли вони досягли Балканського півострова, припадають їх звязки з Середземноморям, але не послаблюються і звязки з Кавказом. Одним з доказів цього може бути знахідка в ямному похованні поблизу с. Старогороженого (Миколаївщина) кинджала, близького до аналогічної зброї з Сачхерських могильників (Грузія). Звязки з племенами Північного Кавказу, зокрема майкопськими, були тісними і часом переходили в активну взаємодію. Племена ямної культури підтримували також звязки з племенами трипільської культури.
.3 Середина бронзового віку
У цей час (ІІІ-ІІ тисячолітті до н. е.) в країнах Стародавнього Сходу - Дворіччі, Єгипті, в долинах Інду та Хуанхе - на базі зрошувального землеробства почали виникати стародавні цивілізації, держави, великі міста. Складалося класове суспільство, очолюване аристократією, якій антагоністично протистояла маса експлуатованого люду.
Паралельно в Китаї також створюються перші держави і виникає китайська писемність. Коли на території Месопотамії в Межиріччя вже існувала держава шумерів (деякі вчені називали цей народ аккадцями, а німецько-французький учений Жуль Опперт назвав його шумерами. Вона була взята з титулу найдавніших правителів південної частини Межиріччя, що називали себе царями Шумеру й Аккаду). Вони використовують на той час уже кіннотну колісницю в військових діях та мали свою писемність, яку перейняли вавилоняни і ассирійці. Та чи тільки писемність?
Нові прогресивні форми господарства забезпечили зростання додаткового продукту, а разом з тим - виникнення майнової нерівності та перехід від безкласового суспільства до класового.
У найрозвинутіших формах рабовласницький спосіб виробництва склався в стародавній Греції та Римі. Становлення рабовласницького суспільства в Греції відбувалося в ХІ - ІХ ст. до н. е., коли почали виникати невеликі міста-держави (поліси).
.4 Катакомбна культура
На початку ІІ тисячоліття до н. е. на значних просторах Лівобережної України, зайнятих раніше племенами ямної культури, зявилися нові племена. Матеріальна культура цього населення мала свої характерні риси.
За розрізненими матеріалами верхніх шарів поселення Великий Куяльник та похованнями в курганах археологи довели, що на зміну усатівському і ямному населенню в долину Куяльника та його приток прийшли племена катакомбної культури. Основою господарства катакомбників було напівкочове скотарство, яке було переважно орієнтоване на розведення великої рогатої худоби.
Серед дослідників не має єдності щодо походження населення катакомбної культури. Одні, слід за Г. Чайлдом та М.І. Артамоновим, вважають, що катакомбна культура склалася внаслідок трансформації попередньої ямної культури під впливом невеликої групи чужинців з Північного Кавказу та Прикаспію. На думку інших дослідників, катакомбні племена вторглися зі сходу в причорноморські степи і деякий час існували разом з ямним населенням. З часом сталася їх взаємна асиміляція.
На всій території розселення племен катакомбної культури досі не виявлено довготривалих поселень. Знайдено лише короткочасні поселення пастухів-скотарів, які здебільшого розташовувалися на краю надзаплавних терас або в заплавах рік, на високих піщаних пагорбах.
Розселення племен катакомбної культури у степовій смузі, відсутність довгочасних поселень та порівняно велика кількість знахідок у похованнях возів, кибиток наводять на думку по кочовий спосіб їх життя. Основною причиною і рушійною силою кочування була потреба забезпечити зросле стадо пасовиськами. Очевидно, влітку худобу переганяли далеко на північ, а взимку - на південь, де в долинах степових рік в умовах малосніжних зим її відносно легко було прогодувати.
Історичні та етнографічні матеріали підтверджують можливість одночасного існування на одній і тій же території осілих і кочових племен.
У катакомбних племен важливе місце посідало також виготовлення камяних знарядь. Серед них найхарактерніші просвердлені шліфовані сокири-молоти, бойові сокири, колуни, кулясті та грушовидні булави. У похованнях виявлено багато металевих виробів - знарядь праці, зброї та прикрас. Останні являють собою вироби з низькопробного срібла та міді, різноманітне намисто.
Племена катакомбної культури відіграли надзвичайно важливу роль в історії причорноморських степів. Вони були тісно звязані з племенами Північного Кавказу, які стояли тоді на вищому рівні розвитку культури і спілкувалися з більш розвинутими культурами Передньої Азії та Сходу. Саме завдяки звязкам з населенням Північного Кавказу у катакомбних племен зявилися деякі середньоазіатські вироби й прикраси із ляпіс-лазурі, бірюзи та іранського сердоліку. Племена катакомбної культури виступали своєрідними поширювачами культурних надбань північнокавказьких племен.
Основне багатство катакомбних племен становила худоба, яка в той час уже була власністю окремих патріархальних сімей. Стада та отари необхідно було охороняти. Цим пояснюється інтенсивне озброєння чоловічого населення, що знайшло яскраве відображення в поховальному інвентарі.
У катакомбної культури був своєрідний поховальний обряд: померлих ховали у підземних печеро-подібних камерах, глибоких підбоях, що дало підставу для умовної назви цих племен - племена катакомбної культури.
Зрозуміти суспільну організацію племен катакомбної культури допомагають одночасні поховання чоловіка й жінки. Черепи жінок іноді мають чіткі сліди ударів металевою зброєю. Певно, вони були вбиті після смерті своїх володарів - чоловіків. Такі поховання свідчать про ускладнення патріархальних відносин у катакомбних племен. Померлого клали на правому боці, у скорченому положенні і посипали вохрою. В могилу ставили горщик, клали зброю, знаряддя праці, їжу та прикраси, що свідчить про існування культу анімізму. Існував звичай класти в поховання частини туш свійських тварин, або голови овець чи биків, ноги, відрубані в колінному зчленуванні, шкури тварин з головами і ногами, що, мабуть, символізувало тварину.
.5 Культура багатоваликової кераміки
З середини ІІ тисячоліття до н. е. на значних просторах Східної Європи, в лісостеповій та степовій зонах, відома ще одна група племен. На історичну арену виходять племена так званої багатоваликової кераміки, культура яких помітно відрізняється від культури племен катакомбної та інших сучасних їм культур. Період існування цих племен визначається XVI-XV ст. до н. е.
Одне з найбільших поселень племен багатоваликової кераміки досліджено на Нижньому Дніпрі, поблизу с. Бабиного Верхньорогачицького р-ну Херсонської обл. Воно розташоване на прибережній ділянці надзаплавної тераси р. Конки - притоки Дніпра. На поселенні виявлено залишки напівземлянок та глинобитних наземних жител. Останні будувалися з деревяних стовпів, порожнина між якими заповнювалась глиняними вальками.
Померлих ховали в курганах, залишених племенами попередньої доби. Іноді за домовину правили камяні скрині. Небіжчиків клали у скорченому положенні, переважно на лівому боці. Можливо, що поховання здійснювалося не тільки в курганних могилах, а й у ґрунтових могильниках. Згідно з тогочасними віруваннями, небіжчикам ставили посуд з їжею, клали шматки мяса, знаряддя праці, зброю та прикраси.
Безперечно, що, займаючи таку велику територію, племена культури багатоваликової кераміки навряд чи були однорідними. До складу цього великого обєднання входило, очевидно, кілька племінних груп з своїми етнографічними особливостями. На жаль, стан вивчення памяток, залишених цими племенами, ще не дозволяє з певністю визначити такі групи.
Лише деякі із них ми розглянемо. Ті що знаходились в Північному Причорноморї.
З XVI ст. до н. е. спостерігається активізація рухливості степового населення. Посилюються контакти з населенням сусідніх територій. Наслідком цього на території Північного Причорноморя стала поступова трансформація катакомбної культури у культуру багатопружкової кераміки.
Сліди перебування носіїв цієї культури на територій Одещини простежуються за матеріалами поховань в курганах на Слободці-Романовці, біля сіл Шевченкове, Свердлове, Старі Біляри. Основою господарства населення залишалось скотарство. В цей час підсилювалася рухливість населення.
Наприкінці XV ст. до н. е. починається поступове зволожування клімату, що приводить до зміни екологічної ситуації в степовій зоні і внаслідок цього змінюється напрямок розвитку господарства місцевого населення. На основі культури племен багатопружкової кераміки формується нова землеробсько-скотарська сабатинівська культура.
Сабатинівське населення залишило після себе багато поселень. Деякі з них частково досліджено на околицях Одеси (Сухий лиман, Вершина, Великий Куяльник тощо). Сабатинівські поселення мали вуличне планування. Будинки були одно-трьохкамерні, добре обладнані, збудовані з каменю, їх загальна площа була різною: від 20 до 70 кв. м, хоч іноді зустрічаються будинки до 200 і більше кв. м.
Серед сабатинівців були першокласні майстри бронзоливарного виробництва. Прекрасні бронзові вироби (кинджали, кельти, псалії, серпи, ножі, різноманітні прикраси тощо), які були виготовлені в їх майстернях, збереглись у багатьох скарбах, унікальна колекція яких експонується в Одеському археологічному музеї НАН України.
Унікальний скарб було знайдено у 1912 р. біля с. Бородино сучасного Тарутинського району Одеської обл. До його складу входило 17 предметів: два цілих списи та втулка третього списа, подібного типу були поширені в Поволжі, Прикамї, Західному Сибіру; срібна інкрустована золотом шпилька з ромбічною головкою оздоблена орнаментом, подібним до мікенського; кинджал із срібла - зустрічається на Кавказі і в Середземноморї, проте прикрашені вони в стилі кріто-мікенського мистецтва; дві бронзових пластинки, три булави з алебастру і пять сокир з темно-зеленого каменю - певно, кавказькі за походженням. Отже, речі з цього скарбу тісно повязані з егейським світом.
Вивчення речей із скарбу свідчить про те, що вони мають численні аналогії на величезній території.
Археологами досліджені спеціалізовані бронзоливарні майстерні сабатинівців, де були знайдені різноманітні ливарні форми, льячки, сировина для ливарного виробництва, шлак тощо. В наших краях (на Одещині) діяв свій Інгуло-Червономаяцький центр металообробки, який працював на привізній сировині.
8. Пізня пора бронзового віку
.1 Зрубна культура
Пізню пору бронзового віку, що охоплює другу половину ІІ тисячоліття до н. е. - початок І тисячоліття н. е., повязують з племенами зрубної культури, а його заключний період визначається як кіммерійський. Наймогутнішим племінним обєднанням у пізню пору бронзового віку, що складалося з кількох близьких за культурою, а можливо, й етносом груп, були племена зрубної культури. Назва походить від звичаю цих племен ховати померлих у деревяних зрубах. Дослідники вважають, що племена зрубної культури були носіями північноіранського етносу. Вони займали величезні простори Східної Європи.
На думку вчених вже у XV ст. до н. е. племена зрубної культури масово і наполегливо почали переселятися із Сходу на Захід. Переселення цих племен являло собою складний процес взаємодії з місцевим населенням, зокрема з племенами абашівської культури та племенами культури багатоваликової кераміки. В результаті взаємозвязків з племенами культури багатоваликової кераміки, зрубні племена зазнали впливу з боку останніх.
Тип поселень, характер жител та знайдений у них інвентар свідчать про осілий спосіб життя ранньозрубних племен.
У пізню пору бронзового віку значно збільшилася густота населення, зявилася густа мережа довгочасних, великих за розмірами поселень (площею від 0,5 до 3-4 га). Вони розташовувалися переважно на заплавних та надзаплавних терасах, на мисах балок і не мали укріплень. На поселеннях виявлено наземні та напівземлянкові одно- і багатокамерні житла. У степовій зоні для спорудження жител та господарських будівель використовувалися камінь, глина й дерево.
Одне з довгочасних поселень було виявлено й досліджено на правому березі Дніпра, поблизу с. Зміївки Бериславського р-ну на Херсонщині. Воно займало площу близько 4 га. Житла були наземні, на камяній основі, верхня частина їх - глинобитна, на деревяному каркасі. Нерідко до жител прибудовували різні господарські споруди. Подібний тип жител відкрито в Криму та на значній території Північного Причорноморя.
У складі скарбів того часу основним типом знарядь були серпи. Лише в Антонівському скарбі (Новоодеський р-н Миколаївської обл.) знайдено 85 серпів, що свідчить про масовість їх виготовлення, викликану господарськими потребами. Крім серпів, входили сокири-кельти, браслет, кинджал, 20 зливків бронзи тощо. На цей час припадає багато скарбів бронзових речей, які іноді включали по кілька десятків однотипних предметів. В цьому ж скарбі були знайдені кінські спорядження, це є доказом особливого розвитку конярства, що засвідчено фауністичними залишками.
Особливого розвитку у племен Північного Причорноморя набула бронзоливарна справа, незаперечним доказом цього є велика кількість ливарних форм з талькового сланцю. Цей мінерал відзначається не тільки мякістю, а й термостійкістю, він здатний витримувати кілька плавок. Для того щоб оволодіти виробництвом ливарних форм, потрібен був значний досвід обробки талькового сланцю.
Спостерігається досить цікаве явище - у XIII-XI ст. до н.е. в Північному Причорноморї, де не було міднорудних покладів, на довізній сировині виник один з найбільших у Східній Європі металообробних центрів, вироби якого поширювалися від Подністровя до Кавказу. Одну з таких майстерень відкрито поблизу с. Волоського Дніпропетровської обл. Тут виявлено близько 70 камяних ливарних форм для виготовлення наконечників до списів, кинджалів, ножів, доліт, серпів, сокир-кельтів та інших бронзових виробів, а також ложку-ллячку. Подібні ливарні майстерні виявлені і в інших районах Північного Причорноморя, зокрема поблизу с. Кардашинки Голопристанського р-ну Херсонської обл.
Розвиток металургії сприяв посиленню економічних звязків племен доби пізньої бронзи Північного Причорноморя з іншими племенами. Особливі тісні звязки встановилися між племенами Степового Подніпровя та племенами культури Ноа. Разом з тим послабилися звязки з прикубанськими та приуральськими металургійними центрами.
Померлих ховали у зрубах під курганним насипом. В неглибокій ямі знайдено зруб із двосхилим перекриттям з гілля та очерету. Вся споруда була засипана землею. В зрубі лежав небіжчик у скорченому положенні; біля нього стояла посудина, лежало намисто та жертовна їжа: частина туші бика. Поза зрубом, в усіх чотирьох кутках ями були покладені кістки бика. Поверх зрубу знайдено ще три перевернуті догори дном посудини, а в насипі кургану - залишки вогнища, череп бика та точильний камінь.
Далеко не всім померлим приділялося стільки уваги. Найчастіше їх ховали у звичайних ямах та камяних скринях, зовсім без речей або ж ставили один горщик. Відносне багатство поховального інвентаря, складна поховальна споруда - безсумнівне свідчення особливого суспільного становища померлого, доказ існування майнової диференціації серед населення.
Отже, в пізній період бронзового віку в Північному Причорноморї жили племена, які досягли високого рівня економічного розвитку і мали широкі звязки не тільки з сусідніми, а й з досить віддаленими племенами.
У господарстві, матеріальній культурі та побуті племен простежуються виразні особливості. В цих племенах деякі дослідники вбачають кіммерійців, у культурі яких поряд з рисами зрубної культури особливо відчутна близькість до племен, що жили тут у попередню добу - племен культури багатоваликової кераміки.
.2 Білозерська культура
На початку XII ст. до н.е. починається поступово зменшуватися вологість атмосфери, що призводить до висушування ґрунту, обміління річок. А разом з тим переходу населення до традиційного в степовій зоні скотарсько-землеробського господарства і рухливого способу життя. Починає згасати яскрава землеробська сабатинівська культура і на її основі формується нова скотарсько-землеробська білозерська культура.
У білозерський час (ІX-XI ст. до н.е.) скорочується кількість поселень в нашому регіоні, на зміну камяним будинкам зявляються землянки і напівземлянки, поступово згортається бронзоливарне виробництво.
Сліди білозерських поселень на території нашої області зафіксовані в Чорноморці, на Великому Куяльнику. Широкий резонанс серед науковців і громадськості міста Одеси отримали розкопки поселення Воронівка 2 на місці одного із причалів сучасного порту «Південний». В архітектурі і матеріальній культурі цього поселення переплелись нові і старі форми жител, посуду, знарядь праці та предметів побуту. На жаль, завершити розкопки цього унікального комплексу археологам не пощастило. Воно було зруйновано подальшим будівництвом порту.
Безпосередньою причиною початку перебудови сабатинівського, а згодом і бєлозерського суспільства стало просування фракійських племен з Балкан в межиріччя Дунаю і Дністра, поселення яких в цій зоні порушило традиційні шляхи надходження металу з карпато-дунайського регіону для металургійного виробництва місцевого населення. Це, в свою чергу, сприяло відновленню звязків населення причорноморських степів зі східними металургійними центрами.
На думку багатьох дослідників, перебудова господарської діяльності населення причорноморських степів в ХІІ-ІХ ст. до н.е. відбувалася і в умовах докорінних змін всієї соціально-економічної структури давніх суспільств Європи на зламі бронзової та залізної епох. В цей час широкого розповсюдження набуває «престижна економіка», соціальна нерівність, зміцнюється в суспільстві політична верхівка. Інститути політичної влади добре досліджені за матеріалами наступної епохи - кіммерійської (ХІ-VІІ ст. до н. е.)
9. Залізний вік
Наприкінці ІІ - на початку І тисячоліття до н.е. в розвитку продуктивних сил у племен, що жили на території Північного Причорноморя, сталися великі зміни. Вони були повязані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи розвитку всіх галузей господарства - землеробства, скотарства, ремесла.
Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території нашого краю виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу.
З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії племен, що населяли сучасну територію України. Відбувалася докорінна ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного ладу і перехід до ранньокласового суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи - кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні словяни.
.1 Кіммерійці
Територію Північного Причорноморя населяли найдавніші з відомих під своєю власною назвою племен - кіммерійці. Походження кіммерійців дослідники повязують з білозерськими племенами, які поступово перейшли до кочового скотарства.
Поселення цього часу в наших краях невідомі, лише за винятком на околицях Одеси, біля с. Дальник, досліджено одне поховання VІІІ ст. до н.е.
Найбільш ранні відомості про кіммерійців знаходимо у грецькій літературі; знайомство грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд, що ввійшли до циклу міфів і сказань. Наприклад: напівлегендарний епічний співець еллінської літератури - Гомер, який жив приблизно у ІX-VIII ст. до н.е., описує події XIII-XII ст. до н.е., що відбувалися, де згадується про землі кіммерійців яких досяг Одіссей, відправившись з острова Еї. За поемою Гомера «Одіссея», ця дуже віддалена країна була розташована поблизу крайніх меж океану: «Швидко прийшли ми до глибоко текучих вод Океану; там кіммерійців країна сумна, вічно вкрита вогкими туманами й імлою із хмар; ніколи не показуючи оку людей там обличчя свого Геліос, чи землю він залишає, сходячи на зірками багате небо, чи з неба, зірками багате, спускається, звертаючись до землі; там ніч безвтішна живущих вічно тримає в облозі…», десь біля входу в потойбічне царство Аїда: «…потрапив в туманну країну Аіда? Тут все лякає живого; гамірно течуть тут страшні ріки, потоки великі; тут Океану води глибокі ллються; ніхто переплисти їх не може сам; лише одним кремезним кораблям це під силу…».
В «Іліаді» згадується також народ - «дивних доярів кобилиць - млекоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що жили десь у Північному Причорноморї, на північ від Трої, відразу ж за «конеборними фракійцями і мідійцями, що бються врукопашну». Вже пізніше «доярами кобилиць» античні автори називають як скіфів (Гесіод, VII ст. до н.е.), так і кіммерійців (Каллімах, 310-235 рр. до н.е.).
Кіммерійці були численним і сильним народом, до складу якого входило багато різних етнічних племен. Доказом цього є археологічні дані памяток пізнього етапу зрубної культури степового Причорноморя.
Кіммерійці в основному зберігали осілий спосіб життя, але в них уже існували могутні кінні загони, що давало можливість здійснювати далекі завойовницькі походи. Як свідчить Страбон, за часів Гомера кіммерійці досягли країн на східному узбережжі Середземного моря. Нові археологічні відкриття підтверджують ці дані.
На початку І тисячоліття до н.е. у кіммерійців відбувся перехід від пастушого скотарства до кочового. Кибитки і юрти кіммерійців більш ніж на два століття стали невідємною частиною пейзажу степового Причорноморя. Поступово у кіммерійському суспільстві виділився організаційно міцний військовий прошарок. Створилась могутня військова держава кіммерійців. Цьому могло сприяти зіткнення кіммерійців з племенами кочових скіфів, які вдерлися зі сходу, з-за Дону.
Постійні турботи про збереження пасовиськ і стад, а також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили організацію та завойовницький уклад життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або відбивали напад ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що обєднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні обєднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.
Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових народів склалася яскрава й самобутня культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими й культурними центрами. У руках окремих осіб на правах приватної власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом праці та диференціацією суспільства на багатих і бідних, вільних і рабів виникли класи.
Із ассірійських джерел кінця VIII ст. до н. е. відомо, що кіммерійці завдали поразки урартійському цареві Русові і зявилися на північних кордонах Ассирії. Існує припущення, що ассірійський цар Саргон ІІ загинув у бою саме з кіммерійцями в 705 р. до н.е. У джерелах, що належать до часів ассірійського царя Асаргадона (681-668 рр. до н.е.), кіммерійці фігурують поряд зі скіфами серед народів, які відіграли велику роль у війнах часів падіння ассірійської могутності й становлення Мідії.
Кіммерійці а також скіфи брали діяльну участь у бурхливих подіях, що розгорнулися на той час у країнах Переднього Сходу. Кіммерійці в основному підтримували антиассирійську коаліцію.
Враження, яке справляло на сучасників нашестя грізних невідомих досі північних кочовиків, яскраво відображене в промовах біблійних пророків: «Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина…; …Народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі…; Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію». В цих емоційних характеристиках образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що сприймалися як «божа кара».
Кіммерійці основний удар спрямували проти держав Східного Середземноморя. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію (676-674 рр. до н.е.), а в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили її столицю Сарди. Відтоді Лідія потрапила під владу кіммерійців, визволитися від яких їй вдалося тільки наприкінці VII ст. до н.е. Після лідійського походу кіммерійці фактично зійшли з історичної арени.
Згідно з повідомленням Геродота, пізня хвиля вторгнення кіммерійців у Передню Азію була викликана тим, що їх вигнали з степів Північного Причорноморя скіфи. З появою скіфів, за переказом Геродота, кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи лишати рідної землі, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.
Ховали своїх небіжчиків кіммерійці у невеликих курганах, або використовували для поховань кургани попередніх епох. У чоловічі поховання клали зброю, спорядження бойового коня або лише бойових коней. Зброя кіммерійців складалась: з далекобійного луку (бронзові стріли були з дволопатевими наконечниками), залізного меча, іноді спорядженого бронзовим руківям, списа з залізним вістрям.