Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини

Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини

Контрольна робота

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ

1. Яскравою характерною рисою післявоєнної Німеччини була деморалізація широких шарів населення. Наявними були стани депресії та розгубленості. Це пояснювалось тим, що крах фашизму часто ототожнювався з ліквідацією німецької державності і нації, зявилося вже нове покоління, яке не мало уявлень про минуле.

Німеччина була окупована союзними військами. Для управління був створений 4-хстороння Контрольна рада, а в окремих зонах - відповідна зональна адміністрація. Її метою було знищення німецького мілітаризму і нацизму, на що була спрямована програма денацифікації, декартелізації і демократизації країни. Під контролем західних держав опинилося 2/3 території Німеччини - 11 західних земель (з 1952 р. - 10 земель).

У країні склалася складна економічна обстановка. Незважаючи на нестачу споживних товарів, виробничі потужності використовувалися лише частково, а це призводило до низького рівня промислового виробництва: у 1945 р. воно складало 12% від рівня 1936 р. І хоча у 1946-47 рр. намітилось деяке піднесення промислового виробництва, ситуація із постачанням товарів, як і раніше, була критичною.

В політиці західних держав з німецького питання виокремилося 2 тенденції: 1) першу висловлювали американський політик Г. Моргентау, англійський політичний діяч лорд Р. Вансітарт та ін. - намагання послабити Німеччину, як конкурента США та Англії, перетворивши її у „картопляне поле, тобто аграрну країну; 2) висловлювали сили, близькі до Трумена - відновлення Німеччини як бази американського впливу в Європі (саме вони з 1946 р. взяли гору в американській адміністрації). До першої тенденції була близька Франція, яка виступала за максимальне послаблення Німеччини, роблячи ставку на її розкол.

Розвиток громадського життя в західних зонах гальмувався. Під приводом „підтримання порядку був оголошений „політичний карантин, в період якого були розпущені антифашистські комітети, які виникали. Обмеження політичної діяльності зберігалось до кінця 1945 - початку 1946 р. Ще однією перепоною перед демократичним рухом була наявність в окупаційній адміністрації колишніх нацистів (наприклад, в англійській зоні 90% чиновників займали керівні посади і за Гітлера).

Після відміни „політичного карантину починається процес формування партійно-політичної структури.

До весни 1946 р. була відновлена організаційна структура Комуністичної партії (до весни 1947 р. - 324 тис. членів). На земельних виборах 1946-47 рр. партія отримала 113 мандатів, що було третім результатом серед політичних партій за кількістю депутатських мандатів.

У 1945 р. в Ганновері було створене „бюро СДП. Після створення СЄПН у квітні 1946 р. у східній зоні відбувся установчий зїзд СДПН. Її очолив К.Шумахер - жертва фашистського терору, досвідчений оратор і політик. Шумахер оголосив першочерговим завданням встановлення соціалізму. Він виходив з думки, що начебто разом з нацизмом зазнав краху і капіталізм. Розвиток соціалізму ним бачився в традиціях соціал-реформізму, тобто поступове удосконалення існуючого суспільства, розраховуючи на перемогу партії на найближчих виборах і на підштовхування окупаційної влади до „соціалістичних рішень.

Відбувалося також і становлення нових буржуазних партій. Ще до зняття карантину в Кельні виник перший християнський кружок. Поступово подібні кружки обєдналися у Християнсько-демократичний союз на чолі з К.Аденауером. У 1947 р. організації ХДС існували вже у всіх західних зонах. У 1946 р. створено було декілька подібних ХДС за соціальним складом і програмі партій: в Баварії Християнсько-соціальний союз (найкрупніша з них), в Бадені - Християнсько-соціальна народна партія, в Саарі - Християнсько-демократична народна партія. З 1950 р. ХДС та ХСС виступають в єдиному блоці ХДС/ХСС. В 1947 р. була прийнята Аленська програма ХДС, в якій були вимоги „соціалізації ключових галузей промисловості, співучасті робітників в управлінні економікою, відновлення демократичних свобод та ін.

У грудні 1948 р. створена Вільна демократична партія (ВДП) - друга за чисельністю буржуазна партія. В ній широко були представлені дрібна і середня буржуазія, інтелігенція, особи вільних професій.

З перших же післявоєнних років точилася гостра політична боротьба. Головними супротивниками були ХДС (під їх впливом знаходились широкі шари населення), КПН, СДПН, організації вязнів фашизму та ін. Про це свідчать вибори до ландтагів у 1946-47 рр.: 6 урядів очолили представники ХДС/ХСС, у 5 урядах більшість була у СДПН і КПН.

У 1945 р. відродилась діяльність профспілок, обєднаних в Обєднання німецьких профспілок (ОНП) на чолі з видним діячем СДПН Г.Беклером.

Характерною рисою Західної Німеччини було невиконання окупаційними властями рішень Потсдамської конференції.

Демілітаризація. Ще перед закінченням війни Черчілль розпорядився „ретельно збирати німецьку зброю, щоб її можна було швидко роздати німецьким солдатам, „якщо б радянський наступ продовжувався.

Гітлерівські частини не розформовувались, тільки перейменовувались у так звані роти охорони. У 1946 р. в американській та англійській зонах кількісний склад цих рот складав близько 150 тис. чоловік. Саме вони потім стали ядром бундесверу.

Декартелізація. Проведення декартелізації передавалось до рук самих підприємців, що звелося до деякого розукрупнення акціонерних товариств. Наприклад, концерн „Ферайнігте Штальверке був роздроблений на 18 груп, „ІГ Фарбеніндустрі - на 3 групи, концерн Клекнера - на 4 групи, концерн Маннесмана - на 3 і т. д. В наступні роки ці розукрупнені підприємства знову воззєдналися у потужні монополії. Вже у 1950 р. відновили свої позиції з найкрупніших банки ФРН (Німецький, Дрезденський і Комерційний). В результаті розукрупнення монополістичних обєднань сталося лише деяке зниження рівня концентрації виробництва. Деякі великі підприємства, насамперед військового характеру, окупаційні влади взяли під свій контроль. В подальшому вони були повернені колишнім власникам.

Денацифікація. Хоча й проводилась робота з денацифікації, але часто нацистські вожді отримували таке ж покарання, що й рядові члени НСДАП. В британській зоні після перевірки винними були визнані лише 0,1% перевірених (перевірялося 12 млн. чоловік з 15,5 млн.). Врешті-решт багато із засуджених потім повернулися на керівні посади.

У 1946-47 рр. американська і англійська зони обєдналися у Бізонію, у 1948 р. до них приєдналася французька зона. Після цього почалося формування органів влади цих зон. Поступово все йшло до розколу Німеччини. До середини 1948 р. під розкол була підведена ґрунтовна економічна база: 20 червня 1948 р. було оголошено про проведення сепаратної грошової реформи, за якою був проведений обмін грошей у пропорції 10:1. У той же час Західна Німеччина була включена до плану Маршалла.

За дорученням західних держав з представників ландтагів була створена Парламентська рада, яка виконувала функції установчих зборів, тобто на неї покладалося завдання розробки конституції. Враховуючи, що рада не представляла усю Німеччину, автори конституції розглядали її як тимчасовий документ.

До тексту конституції був внесений ряд пунктів про демократичні та соціальні права трудящих. Разом з тим в преамбулі був зафіксований принцип „одноосібного представництва Західною Німеччиною усіх німців. Парламентські раді був переданий розроблений трьома державами „Окупаційний статут, який обмежував суверенітет Західної Німеччини. США, Англія і Франція залишали за собою контроль над зовнішньою політикою і зовнішньою торгівлею, закордонними активами, над внутрішньополітичною ситуацією. Був також введений особливий статут для Рура, контроль над його промисловістю передавався міжнародному органу.

травня 1949 р. Парламентська рада затвердила „Основний закон ФРН (конституцію). 14 вересня 1949 р. відбулися вибори до бундестагу. Блок ХДС/ХСС отримав 141 мандат, СДПН - 132, ВДП - 52, КПН - 15. Бундесрат був сформований з представників земель. 7 вересня 1949 р. відбулося конституювання бундестагу і бундесрату, яке знаменувало утворення ФРН. 12 вересня лідер ВДП Т.Хейс був обраний першим президентом ФРН, а 20 вересня 1949 р. федеральний канцлер К.Аденауер представив парламенту склад першого уряду ФРН (13 міністрів).

На відміну від Веймарської конституції права президента були сильно обмежені, а повноваження канцлера посилені. Для забезпечення стійкості кабінету був введений конструктивний вотум недовіри, тобто опозиції в парламенті надавалась можливість висунення канцлера, який спирався б на більшість бундестагу.

листопада 1949 р. уряди США, Англії, Франції і ФРН підписали Петерсберзьку угоду, яка передбачала включення ФРН до системи військових блоків західних держав.

. Характерною рисою розвитку ФРН у 50-х рр. були високі темпи економічного розвитку: промислове виробництво зростало в середньому на 9% на рік (за цим показником ФРН поступалася тільки Японії та Італії).

Економічний ривок, прозваний „економічним дивом повязаний з імям міністра економіки Л. Ерхарда. Це диво не було випадковістю, в його основі були обєктивні причини:

ФРН мала достатні виробничі потужності; їх скорочення, обумовлене війною та післявоєнним демонтажем складало тільки приблизно 15%;

в ході військових дій Західна Німеччина зазнала менше втрат, ніж Східна; там була сконцентрована головна сировинна база, майже вся важка промисловість, такий потужний промисловий комплекс, як Рур;

стимулятором розвитку економіки була гостра потреба оновлення основного капіталу у громадянській промисловості;

різко були загострені потреби населення в товарах повсякденного попиту, що створювало умови для інтенсивного розвитку галузей, які обслуговували населення, що в свою чергу стимулювало піднесення у важкій промисловості.

Вже до 1956 р. питома вага найновітнього обладнання складала 43%, що створювало сприятливі передумови для розвитку НТР. З кінця 50-х рр. на рівень інвестицій почали впливати структурні зміни в економіці, обумовлені механізацією сільського господарства.

Дуже важливим було питання інвестицій. Найважливішим джерелом інвестицій були внутрішні накопичення, тобто самофінансування підприємств, які отримували в роки високої конюнктури величезні прибутки. Цьому сприяла більш низька, ніж в інших країнах, реальна заробітна плата і більш тривалий робочий день. Ще одним джерелом була американська фінансова допомога за „планом Маршалла, яка складала близько 4 млрд. дол. Це дорівнювало 8% валових капіталовкладень. Тобто вона була не вирішальною, але вона зявилася вчасно і допомогла „завести господарство. Важливим було і те, що у 50-х рр. у ФРН був найнижчий з капіталістичних країн рівень військових витрат.

Теоретичною концепцією відродження Західної Німеччини стала доктрина „соціального ринкового господарства, основні положення якої були сформульовані основоположником західнонімецького неолібералізму В.Ойкеном. Основні принципи „соціального ринкового господарства: приватна власність на засоби виробництва; заперечення необхідності планування; вільне ціноутворення; економічна самостійність та відповідальність бізнесу.

Ця доктрина відповідала тому періоду ФРН, який характеризувався відносно невисоким рівнем концентрації виробництва. Автори доктрини не заперечували ролі держави, але її завдання обмежувались забезпеченням нормального функціонування ринку. Цій меті служили контроль над монополіями, політика розподілення прибутків, трудове законодавство.

-ті рр. були періодом тільки початку формування державно-монополістичного капіталізму у ФРН. Державне втручання не було постійним та всеохоплюючим. Лише у невідкладних випадках уряд брав на себе активну роль. Більш енергійне державне регулювання було в аграрному секторі. Тут ставилося завдання „оздоровлення та „удосконалення аграрної структури шляхом ліквідації нерентабельних господарств, що призвело до того, що кількість зайнятих у сільському господарстві значно скоротилась.

В концепції „соціального ринкового господарства робився акцент на соціальний аспект, на забезпечення позитивного „соціального клімату в країні і це не випадково. Вже у 50-х рр. була створена правова основа соціальної політики (особливе значення в її проведенні відігравало сусідство з НДР). Розповсюдження отримали різноманітні моделі державної соціальної політики та приватної патерналістської практики. Був встановлений 48-годинний робочий тиждень, але в подальшому він скорочувався і все більше осіб найманої праці переходило на 40-годинний робочий тиждень. У 1949 р. прийнятий закон про колективні договори. У випадку розбіжностей передбачалось втручання федерального трудового суду та уряду.

У 50-х рр. під тиском робітничого руху був прийнятий ряд законів, які регулювали відносини роботодавців і робітників: у 1951 р. - закон про паритетну співучасть у спостережних радах крупних фірм гірничозаводської та металургійної промисловості; 1952 р. - закон про статус підприємства. У ті ж роки був прийнятий ряд законодавчих актів, які поширювали правову систему соціального страхування - допомогу по старості, хворобі, у випадку каліцтва, по безробіттю (протягом 1 року).

Розвинута соціальна політика і зростання рівня життя західнонімецьких робітників були значною мірою результатом високої економічної конюнктури. З другої половини 50-х рр. практично не було безробіття (більш того, залучались десятки тисяч іноземних робітників). Все це впливало на масову свідомість. Більшість робітників абсолютизували свої досягнення, вважало їх незворотними, нерідко оцінюючи акції підприємців як результат свідомого соціально відповідального партнера.

В цих умовах, а також в умовах ремілітаризації, яка почалася після приєднання ФРН до НАТО, у 1956 р. була заборонена КПН. Хоча вже до того позиції партії були послаблені. На це впливало і економічне піднесення, і покращення становища трудящих; у листопаді 1952 р. партія висунула авантюристський план повалення уряду Аденауера. Вони осуджували профспілки, СДПН, як посібників військових планів уряду і т.ін.

Зміни в цей час відбуваються в СДПН. Після того, як в 1949 р. партії не вдалося прийти до влади був взятий курс на „непримиренну опозицію кабінету Аденауера. З 1952 р. новим лідером партії став Е.Олленхауер. У 1953 і 1957 рр. на виборах партія знов програла ХДС/ХСС, що примусило лідерів СДПН проаналізувати політику партії. Зміцнились позиції тих лідерів, які раніше вимагали зміни стратегії СДПН, пристосування до „нових історичних реалій. Навіть роздавалися голоси про відмову від „марксистських догм.

В результаті у 1959 р. на зїзді СДПН була прийнята Бад-Годесберзька програма. В ній немає націленості на соціалістичну перспективу. Визнавалась необхідність заміни капіталізму „новим життєвим ладом. Але його характер і шляхи досягнення були розпливчастими. В програмі визнавалось, що, володіючи економічною могутністю, промислові магнати можуть впливати на державу і на її політику, що „економічна влада перетворюється в політичну. В якості програми боротьби проти влади монополій передбачались лише деякі форми державного і громадського контролю, в тому числі передача (у виключних випадках) окремих підприємств у суспільну власність. Джерела „демократичного соціалізму бачились в християнській етиці, гуманізмі, класичній філософії.

Бад-Годесберзька програма завершила процес трансформації СДПН з партії, яка проголошувала своєю метою подолання капіталізму шляхом реформ, у партію реформ в межах капіталізму. Акцент тепер був зроблений на тривалий процес „руху до свободи і справедливості. Тим самим відкривалась можливість співробітництва з ХДС/ХСС.

Після виборів 1957 р. СДПН перейшла від „принципової опозиції до „умовної, намагаючись представити себе здатною до управління державою. 30 червня 1960 р. фракція СДПН заявила про політику спільності з ХДС/ХСС. СДПН відмовилась від „німецького плану, який був висунутий нею у 1959 р. і який передбачав поступове і поетапне наближення НДР і ФРН, а потім і їх воззєднання.

Отже, кінець 50-х рр. став певним рубежем у розвитку ФРН. Почали декілька понижуватись темпи зростання виробництва. Зростання ВНП скоротилося з 8,7% у 1952-56 рр. до 6% у 1957-61 рр. Якщо на початку 50-х рр. ФРН викликала всередині країни та за кордоном захоплення своїм динамізмом, то на рубежі 60-х рр. все очевидніше проглядався її консервативний характер. Це вело до падіння впливу ХДС/ХСС. Наростали опозиційні настрої, які вилилися пізніше у відкриті акції позапарламентської опозиції.

. До початку 60-х рр. джерела економічного піднесення 50-х рр. значною мірою були вичерпані. До цього часу відбулися великі зрушення і в соціальній структурі ФРН.

У першій половині 60-х рр. проявив свої слабкості західнонімецький неолібералізм як концепція державної економічної політики. Часткові кризи 1958 і 1963 рр. свідчили про нестійкість економіки ФРН. До кінця 50-х рр. змінилося співвідношення між попитом та пропозицією. Зростала вартість життя, що викликало піднесення страйкового руху.

На рубежі 50-60-х рр. послабли позиції християнських демократів і вплив Аденауера. На виборах 1961 р. блок ХДС/ХСС втратив більшість і був вимушений піти на створення коаліційного уряду з ВДП, але остання висунула умову - вилучення Аденауера з посади канцлера. В ході переговорів вдалося домогтися деякої відстрочки, але увесь цей час уряд знаходився у кризовому стані.

Врешті-решт уряд був дискредитований інспірованим військовим міністром Ф.-Й.Штраусом нападом на ліволіберальний журнал „Шпігель і арештом його співробітників, які викрили фінансові махінації Штрауса. Ця акція викликала хвилю обурення громадської думки. Був неминучим розвал коаліції. Аденауеру прийшлося пожертвувати своїм міністром, а в жовтні 1963 р. у віці 87 років залишив політичну сцену і він сам.

Головою ХДС став Л. Ерхард. Він викликав у крупного капіталу надії на стабілізацію позицій ХДС, на згуртування суспільства, на підвищення авторитету партії, на зміцнення економіки, на вирішення проблем східної політики. Але надії не виправдались. Декларуючи мирні наміри, Ерхард закривав очі на діяльність різноманітних реваншистських груп. Саме з цієї причини, незважаючи на встановлення у 1955 р. дипломатичних відносин з СРСР, у відносинах між двома країнами суттєвих зрушень не сталося. Уряд розірвав відносини з деякими державами, які нормалізували відносини з НДР.

В середині 60-х рр. посилилась політична напруженість і поляризація громадських сил. Посилювались правоекстремістські настрої. У 1964 р. створена пронацистська Націонал-демократична партія (НДП). Їй вдалося провести до ландтагів 61 депутата. Вона вела активну шовіністичну пропаганду, вимагала насильницької ревізії європейських кордонів.

У цих умовах уряд приступив до підготовки надзвичайного законодавства, посилаючись на те, що у нього немає „законних заходів захисту проти екстремістського і антидержавного елементів. Але для цього потрібна була більшість у 2/3 голосів членів бундестагу. Крім того, проти надзвичайного законодавства виступили широкі верстви населення. Єдиним шляхом для прийняття надзвичайного законодавства було створення „великої коаліції із СДПН. Іншою обставиною, яка вимагала співробітництва із СДПН було подолання економічної кризи, яка почалася в 1966 р. У лідерів ХДС/ХСС не було надійного плану виходу з кризи. Навпаки, СДПН пропонувала концепцію оздоровлення економіки шляхом рішучої активізації державного регулювання. У неї був і кандидат на її реалізацію - К.Шиллер. Залучаючи до уряду представників СДПН, ХДС/ХСС розраховували також за її допомогою „приборкати профспілки, „утихомирити ліворадикальні шари в країні. Ще однією важливою проблемою було врегулювання відносин із східними сусідами. Свої розрахунки були і у СДПН. Вперше зявлялася можливість не тільки отримати відповідальні посади, але й довести здатність управляти державою.

Урядова криза була прискорена „бунтом попереднього союзника ХДС/ХСС - ВДП. У жовтні 1966 р. за 3 роки до скінчення терміну Ерхард пішов у відставку.

грудня 1966 р. була сформована „велика коаліція. Канцлером став К.-Г. Кізінгер (ХДС), міністром закордонних справ - В.Брандт (голова СДПН), міністром економіки - К.Шиллер (СДПН). Головним завданням уряду було усунення проблем, які проявилися ще за попереднього уряду.

Економічною програмою „великої коаліції була концепція „глобального регулювання, викладена Шиллером. Система державного програмування складалась з декількох елементів: з програми середньотермінової економічної і фінансової політики (на 5 років) та з ряду регіональних програм (короткотермінових і середньотермінових). Уряд намагався увязати ці програми. Сутність програмування економіки була викладена у Законі про сприяння стабільності та пожвавлення економіки (8 червня 1967 р.). Програмування носило індикативний характер. Мета закону: стабільність цін, високий рівень зайнятості та врівноважений платіжний баланс.

У 1967 р. були здійснені активні антикризові заходи в межах двох програм. Галузі, які найбільше постраждали (будівнича, чорна металургія, електротехнічна промисловість) отримали державні субсидії на оплату замовлень. У тому ж році шляхом дефіцитного фінансування була надана спеціальна допомога будівничій промисловості, кризовий стан якої негативно впливав на всю економіку. До кінця 1967 р. економіка ФРН вступила у фазу пожвавлення, а в 1968 р. - піднесення.

В межах боротьби з кризою Шиллер поставив вимогу жертв від робітників. Лідери СДПН домовились з ОНП про відмову від підвищення заробітної плати. Були урізані асигнування на охорону здоровя, освіту та інші соціальні програми. У 1968 р. бундестаг прийняв надзвичайне законодавство, яке передбачало звуження в „критичній ситуації демократичних свобод, обмеження прерогатив парламенту та автономії земель.

Усі ці заходи уряду значно активізували позапарламентську опозицію. Друга половина 60-х рр. характерна також піднесенням молодіжного руху. Центр полеміки перемістився в область дискусій про шляхи демократизації сучасного індустріального суспільства. Поряд з інтересом до марксизму отримали розповсюдження „неомарксистські школи. Виникла течія „нових лівих, відродились анархо-синдикалістські настрої. Усіх їх обєднував пошук шляхів до „реальної демократії.

Активно виступала позапарламентська опозиція за зміни східної політики (насамперед радянсько-західнонімецьких відносин). У уряду не було твердих намірів переглядати східну політику. Він розраховував на першому етапі обмежитись заявою про незастосування сили. Але в позиціях СДПН і ХДС/ХСС були і розбіжності: ХДС/ХСС розраховував звести „врегулювання проблем східної політики лише до декларативних заяв; в той же час зусиллями Брандта створені були сприятливі реальні передумови для діалогу. Східна політика стала обєктом гострих дискусій у „великій коаліції.

Розбіжності з широкого кола питань загострились у всіх партіях.

Молодіжна організація СДПН „Молоді соціалісти вимагала виходу СДПН з коаліції і формування наступальної альтернативної політики.

Посилились суперечки всередині ХДС/ХСС.

Кризу переживала ВДП. Партія почала переорієнтацію на нову масову базу - на службовців, чиновників, інтелігенцію. Змінилися програмні установки. Раніше ВДП відносилася до праволіберальних партій, які виступали проти соціальної політики, проти втручання держави у відносини між працею і капіталом, проти державно-монополістичного регулювання. У січні 1968 р. в партії сталося перегрупування сил: права група на чолі з головою ВДП Е.Менде була усунута, лідером партії став В.Шеєль, який визнавав необхідність державного втручання та поділяв неоліберальні погляди. Переорієнтація ВДП завершилась прийняттям у 1971 р. „Фрайбурзьких тез.

вересня 1969 р. відбулися вибори до бундестагу, які свідчили про зміни політичного клімату в країні та великі зрушення в масовій свідомості. Демократичні сили поставили 2 завдання: відправити ХДС/ХСС в опозицію і не допустити до бундестагу НДП. Завдання були виконані. НДП не вдалося отримати необхідних 5%. Решта партій набрала таку кількість голосів: ХДС/ХСС - 46,1%, СДПН - 42,7% (єдина партія, хто домігся збільшення голосів), ВДП - 5,8%. СДПН і ВДП склали коаліцію і сформували уряд. Після 20-річного правління ХДС/ХСС опинився в опозиції. Канцлером став В.Брандт, віце-канцлером і міністром закордонних справ - В.Шеєль. Тобто в країні відбулося зрушення політичного спектру вліво.

Вже в першій урядовій заяві Брандта шла мова про реформи, спрямовані на вирівнювання соціальних шансів різних груп населення: про поширення співучасті трудящих в управлінні економікою, допомогу держави „соціально слабким групам населення, про скорочення безробіття.

Не відмовляючись від ринкової економіки, лідери СДПН бачили своє завдання в посиленні державного регулювання і внесенні елементів плановості. У них зберігався оптимістичний настрій відносно перспектив економічного піднесення (до 1974 р.). На цій основі передбачалось підвищення частки витрат на суспільні потреби. Саме в цей час висунута концепція „якості життя, тобто насичення її „цінностями, які виходять за межі матеріального споживання.

Але у 1974 р. починається економічна криза. З її початком загострюються внутрішні розбіжності, що призвело у травні 1974 р. до відставки Брандта (ще однією причиною була наявність в його оточенні людини, повязаної з розвідкою НДР). Його наступником став Гельмут Шмідт.

У 1975 р. на зїзді в Мангеймі була прийнята „Економіко-політична програма СДПН на 1975-85 рр., в основі якої була довготермінова програма уряду до 1985 р. Вона базувалася на принципах програми СДПН, тобто передбачала підвищення ефективності виробництва, його наукоємкості та раціональної організації.

Реформаторська діяльність йшла в основному в перші 3 роки діяльності уряду „малої коаліції. Була підвищена заробітна плата, в тому числі у низькооплачуваних категорій робітників; проведена реформа пенсійної системи (пенсійний вік був понижений до 63 років і підвищені найбільш низькі пенсії); виборчі права надані громадянам з 18 років; у 1969-71 рр. прийняте федеральне законодавство про стипендіальне забезпечення та безкоштовне відвідування занять у вузах.

„Мала коаліція прагнула ліквідувати відставання вищої школи ФРН від рівня її розвитку у США і Японії. В середині 70-х рр. був прийнятий загальний закон про вищу школу. За 10 років (1970-80) кількість студентів зросла утричі, було відкрито декілька нових університетів, збільшились витрати на освіту.

Але з початком кризових явищ в економіці проведення реформ застопорилось. німеччина економіка політика партійний

Криза 1974-75 рр. завдала сильного удару по ФРН. Вона послабила позиції СДПН в країні, вимагала від неї внесення коректив в політичний курс. Усі заходи уряду не вносили ніяких змін, що викликало все більш чіткі розбіжності між СДПН і ВДП в уряді. ВДП домоглася скорочення асигнувань у соціальній області. В цих умовах ХДС/ХСС заявив про готовність опозиції поділити з „малою коаліцією відповідальність за її „непопулярні рішення. В той же час його лідер Г.Коль продовжував вимагати повернення до принципів соціального ринкового господарства.

І тільки у 1976 р. країна почала виходити з кризи.

Характерною особливістю політичного життя ФРН у цей час стала поява масових „громадянських ініціатив. Вони виникли ще у 1969 р. для підтримки СДПН на виборах. В них брали участь представники різних верств населення. В подальшому „громадянські ініціативи набули опозиційного, альтернативного характеру. Вони зявлялися по мірі розчарування політикою СДПН і ВДП. Це були рухи різноманітної орієнтації. Одним з найбільш розповсюджених і масових став екологічний, „зелений рух, який зявився у другій половині 70-х рр. Це був рух захисників оточуючого середовища, але вони також виступали проти ракетно-ядерної зброї, будучи важливою складовою антивоєнного руху. У 1980 р. була створена партія „зелених. Вона брала участь у виборчій боротьбі, однак спочатку вона не змогла набрати необхідних 5% голосів, але їм вдалося провести своїх представників у 5 з 10 ландтагів, а в 1983 р. - 27 депутатів у бундестаг.

Партія „зелених обєднала переважно представників нових середніх шарів. Серед найбільш авторитетних її діячів була Петра Келлі, яка отримала прізвисько „зеленої Жанни.

Програма „зелених охоплювала широке коло вимог, але економічний розділ був розроблений слабо. Його основу складали вимоги безвідходної економіки, скорочення виробництва та зменшення робочого тижня до 35 годин, відмова від будівництва АЕС. В деяких земельних організаціях партії висувалися вимоги усуспільнення ключових галузей промисловості і банків, але в цілому „зелені не мали чітких уявлень про „альтернативну економіку.

Центральне місце в теоретичних розробках „зелених посідала проблема „базисної демократії. „Базисно-демократична політика передбачала здійснення децентралізації, прямої демократії. Базисні організації (місцеві, окружні) повинні бути автономними і самоуправляємі. У цьому звязку „зелені відмовились від стабільної федеральної партійної структури. Вони називали себе „антипартійною партією. Щоб не допустити „вростання депутатів „зелених в існуючу систему, був введений принцип змінюваності депутатів. Їх оплата обмежувалась сумою, яка не перевищувала заробітку кваліфікованого робітника, решта грошей надходила до партійної каси. Голосування депутата визначається рішенням загальних зборів депутатів „зелених. Не допускається суміщення посади в партії і депутатського мандату. Заборонялось займати місце у наглядових радах. Але з головних питань тактики серед „зелених не було єдності. Існувало 2 основних напрямки: 1) так звані „екологічні утопісти („фундаментальна опозиція) і 2) соціал-реформістський напрямок, який виступав за співробітництво з СДПН.

Не було єдності і в СДПН з питання про відношення до „зелених. Частина (в тому числі і Брандт) виступала за співробітництво, праві ж соціал-демократи виступали проти будь-яких контактів із „зеленими.

„Мала коаліція проіснувала до 1982 р. Але ще раніше між партнерами стали виникати розбіжності. Суперечки визначались насамперед розбіжностями в соціальній структурі і суспільних інтересах електорату. СДПН представляла переважно осіб найманої праці. Члени ВДП мали, як правило, високий майновий статус. Цим відрізнялась відмінна від СДПН позиція партії в області охорони здоровя, соціальної політики. Не випадково вільні демократи і блок ХДС/ХСС виступили з гаслом „Більше свободи і менше державного втручання!

Таким чином, найбільш суперечливою областю у відносинах між партнерами залишались соціально-економічні проблеми. Не маючи більшості в бундестазі, керівництво СДПН нерідко вимушене було йти на компроміс. Але воно не могло піти на повний „соціальний демонтаж, не ризикуючи позбавитись довіри основного ядра своїх виборців - робітників. Поступки членів кабінету від СДПН викликали гостру критику зліва.

Після прийняття нової програми у 1977 р. („Кільські тези) у ВДП почали наростати настрої „змінити партнера, зміцнювались контакти з ХДС/ХСС. Лідер ВДП Г.-Д.Геншер трактував ВДП як „третю силу на політичній арені ФРН, відводив їй роль „коректора партнера. Він заявляв: „У нас немає шансів, якщо ми будемо виступати подібно ХДС/ХСС або СДПН. Наш шанс - формулювати альтернативу і тому, і іншій.

На першому етапі процесу назрівання кризи „малої коаліції (до початку 1982 р.) основні дискусії торкалися питання проведення фінансово-економічної політики. Мова йшла про роль держави, про її відповідальність перед суспільством та про важелі управління економікою. За активної участі міністра економіки Ламбсдорфа (ВДП) у 1978-82 рр. були значно понижені податки на підприємців, а частка соціальних витрат у ВНП скоротилася.

У 1980 р. з-за специфіки виборчої кампанії (високого ступеню персоніфікації кандидатів у канцлери - Г. Шмідт або Ф.-Й. Штраус) лідери ВДП не знайшли спільну мову. Враховуючи одіозний характер особистості лідера ХСС, ВДП не могла зробити вибір на користь співробітництва з блоком, тому що це створювало загрозу залишитись поза парламентом. Більш надійним було відновлення коаліції з соціал-демократами. На виборах СДПН в основному зберегла свої позиції - 42,9% голосів, ВДП підвищила свій престиж - 10,6%. „Антиштраусівський ефект зміцнив „малу коаліцію, але ненадовго. Суперечки в кабінеті продовжували наростати. Тому після виборів керівництво СДПН не відчувало себе переможцем.

листопада 1980 р. Шмідт виступив з урядовою заявою. Але вона не викликала піднесення навіть серед депутатів „малої коаліції. Програма не мала яких-небудь крупномасштабних ідей. Вона свідчила про відхід від реформістських програм. Голова ХДС Коль побачив в ній „духовне виснаження коаліції.

З осені 1980 р. починається чергова економічна криза. Посилились суперечки в уряді з приводу державного регулювання економіки. Міністр економіки Ламбсдорф зазначав: „В сучасних умовах держава не може відігравати ту роль, яку вона покладала на себе раніше. У серпні 1981 р. Геншер направив листа членам ВДП, в якому зокрема, говорилося: „Сучасне важке становище може бути подолане лише засобами ринкової економіки. Він виступив проти дуже великих, на його думку, соціальних витрат, вимагав зменшення допомоги по безробіттю та скорочення термінів їх виплати, відмови від реформи пенсійного забезпечення, пониження державних субсидій сімям з низькими прибутками. Але й цього разу крах коаліції був відвернутий взаємними поступками партнерів. Державний бюджет передбачав жорстку економію.

У цій обстановці у квітні 1982 р. в Мюнхені відбувся зїзд СДПН. Політика уряду зазнала критики і не отримала підтримки у делегатів. Висувались вимоги проведення широких програм зайнятості, скорочення пільг підприємцям, збільшення державних інвестицій. Зїзд показав, що партія не ухвалює коаліцію. Шмідт та його колеги більше не мали свободи маневру. Як показали подальші події, зїзд практично вирішив долю соціально-ліберальної коаліції.

Безпосереднім приводом до розвалу коаліції став опублікований у липні 1982 р. проект бюджету на 1983 р. Він свідчив про те, що соціал-демократи дійшли до крайності в поступках ВДП. Але лідери ВДП вважали їх недостатніми.

Практично це був ультиматум СДПН. У ФРН назрівала урядова криза. Соціал-демократи не могли піти на таку деформацію соціальної політики, яку пропонувала ВДП, хоча Шмідт і продовжував пошук компромісного рішення. Але у вересні 1982 р. профспілки оголосили про підготовку до страйку і „походу на Бонн. Керівництво ОНП прийняло рішення опротестувати бюджет на 1983 р. Лідер союзу металістів Лодерер, зокрема, заявив: „Якщо коаліція не буде проводити іншу політику, ми її розженемо. У цій ситуації 17 вересня 1982 р. ВДП розірвала коаліцію із СДПН.

Наприкінці 60-х рр. виступивши з конкретною програмою перетворень, коаліція СДПН-ВДП виконала свою прогресивну роль. Але вона не могла знайти конкретних ходів ані в період кризи 1974-75 рр., ані тим більше 1980-82 рр., що і визначило її розвал. Країні потрібні були нові сили, які могли б вивести країну з патової ситуації, що склалася.

. Східна політика - це політика ФРН стосовно східних сусідів. Вона була однією з основних проблем протягом усієї історії ФРН. Найбільші зрушення у її здійсненні були зроблені в період правління кабінету Брандта-Шеєля.

Незважаючи на те, що в урядовій заяві після приходу до влади Брандт представив себе „канцлером внутрішніх реформ, в центрі діяльності кабінету в перші роки опинилась зовнішня політика. Брандт відмовився від тези Аденауера: обєднання Німеччини під егідою ФРН, як обовязкова умова розрядки в Європі. Разом з тим спочатку Брандт не розраховував змінювати принципові основи східної політики. Визнання післявоєнних кордонів виключалось, врегулювання не розповсюджувалось на відносини з НДР.

Але в ході переговорів з СРСР та іншими країнами Східної Європи вони вимушені були внести зміни у свої позиції. Вже у 1970 р. були підписані договори з СРСР і ПНР, в 1972-73 рр. - з ЧССР та НДР. Найважливіші положення цих договорів були ідентичними: про недоторканість післявоєнних кордонів, про відмову від застосування сили. Усі договори супроводжувались спеціальною заявою ФРН про єдність німецької нації. До них додавався обмін нотами між ФРН та її західними союзниками про збереження прав 4-х держав відносно Німеччини в цілому і Берліну.

Разом з тим кожний договір мав свої особливості.

В договорі з СРСР (підписаний 12 серпня 1970 р. в Москві) в статті про зобовязання сторін з територіальних питань говорилося, що СРСР і ФРН „розглядають як непорушні зараз і в майбутньому кордони усіх держав в Європі. Підкреслювалось, що обидві сторони не мають будь-яких територіальних претензій і не будуть їх висувати в майбутньому. В Москві була підготовлена „Заява про наміри, де мова йшла про розвиток звязків ФРН і НДР на основі повного рівноправя та про сприяння їх вступу до ООН.

Варшавський договір „Про умови нормалізації відносин між ФРН і ПНР (7 грудня 1970 р.) фіксував непорушність західних кордонів Польщі по Одеру-Нейсе.

Московський і Варшавський договори стали важливою віхою процесу міжнародно-правового закріплення мирного співіснування європейських держав з різними суспільними системами. Але консервативні сили ФРН намагались не допустити їх ратифікації. Навесні та влітку 1972 р. в бундестазі склалася критична ситуація: „мала коаліція не мала стійкої більшості в парламенті. І тільки мужність Брандта в боротьбі за ратифікацію принесла позитивний результат. До того ж у цій ситуації у боротьбу за ратифікацію включилися широкі верстви населення, які широко використовували позапарламентські форми боротьби. Врешті-решт 17 травня 1972 р. Московський і Варшавський договори були ратифіковані і незабаром набули чинності.

В ході ратифікації усі фракції бундестагу прийняли спільну резолюцію, в якій було власне тлумачення договорів. В ній, зокрема, говорилося, що зобовязання, взяті на себе ФРН „прийняті нею від свого імені... Договори не передбачають врегулювання для Німеччини в межах мирного договору і не створюють правової основи для існуючих в теперішній момент кордонів. „Договори не торкаються невідємного права на самовизначення... і не передбачають рішення німецького питання. Ці положення, як і ноти, які супроводжували тексти договорів, виходили з тези про невирішеність німецького питання. ФРН визнала непорушність існуючих кордонів тільки від свого імені, не передбачаючи компетенції „майбутньої єдиної німецької держави. Одна із західних газет писала, що ФРН „не відмовилась від жодного із своїх зазіхань, але тільки від їх насильницького здійснення.

З другої половини 1972 р. почалась розробка угоди ФРН і НДР. Вже в „Заяві про наміри і в договорі про Західний Берлін, який був укладений у 1971 р., НДР, по суті, розглядалась як субєкт міжнародного права. Підкреслювалось також, що Західний Берлін „не є складовою частиною ФРН. Була відхилена теза про „єдиноосібне представництво ФРН усіх німців. 21 грудня 1972 р. був підписаний „Договір про основи відносин ФРН і НДР. Він фіксував формулу про „дві німецькі держави, у взаємовідносинах між якими накреслювалось перейти від політики протиборства до „врегульованому добросусідству.

В бундестазі, як і раніше, зберігалась критична ситуація - рівність сил ХДС/ХСС і „малої коаліції. Парламент був непрацездатним і був розпущений. На 19 листопада 1972 р. були призначені нові вибори. В ході передвиборчої боротьби на підтримку „малої коаліції створювались масові ініціативні групи. Більша частина населення висловилась на підтримку східної політики. У підсумку СДПН збільшила кількість мандатів, набравши 45,8% голосів, ВДП - 8,4%. Таким чином, „мала коаліція отримала стійку більшість у бундестазі.

грудня 1973 р. був підписаний Договір про взаємні відносини ЧССР і ФРН. Найбільш складною проблемою було відношення до Мюнхенського договору 1938 р. Чехословацький уряд вимагав визнання його „недійсним з самого початку, щоб виключити прецедент для правового обґрунтування анексіоністських зазіхань на Судети в майбутньому . Уряд ФРН відхилив цю формулу. І лише після того, як ЧССР відмовилась від відшкодування матеріального збитку, завданого державі фашистським захопленням Судетів, і пішла на деякі інші поступки, була досягнута згода. В преамбулі Празького договору мюнхенський диктат характеризувався як недійсний з самого початку.

Східні договори, які підтвердили післявоєнні реалії, зміцнили основи європейської розрядки. Без них була б неможливою угода європейських держав, США і Канади у Хельсінкі у 1975 р. В той же час східна політика Брандта зміцнила престиж і підвищила міжнародний авторитет ФРН.

. Після розвалу „малої коаліції між ХДС/ХСС і ВДП почалися переговори про формування християнсько-ліберального уряду. 1 жовтня 1982 р. бундестаг обговорив так званий конструктивний вотум недовіри канцлеру Г. Шмідту, внесений фракцією ХДС/ХСС і підтриманий ВДП. Канцлером був обраний голова ХДС Гельмут Коль, а на березень 1983 р. були призначені дострокові вибори.

Гельмут Коль народився у 1930 р. у сімї фінансового службовця. У 1947 р. вступив до ХДС. Отримав історичну і юридичну освіту в університетах Франкфурта-на-Майні і Гейдельберга. У 1955 р. обраний до правління ХДС землі Рейнланд-Пфальц, у 1959 р. - до парламенту землі, у 1963 р. - головою фракції ХДС в земельному парламенті Рейнланд-Пфальца. У 1969-76 рр. - премєр-міністр цієї землі. У 1969 р. став заступником голови ХДС, з 1973 р. - голова партії. У 1976-82 рр. очолював фракцію ХДС/ХСС в бундестазі. Він був наймолодшим депутатом ландтагу, наймолодшим премєр-міністром земельного уряду і головою найкрупнішої партії, наймолодшим в історії ФРН головою федерального уряду. Ще у 1968 р. Коль якось сказав журналістам: „Ось побачите, я буду канцлером Федеративної Республіки Німеччини. Багато хто поставився з недовірою до цих слів, але пройшов час і його бажання здійснилося.

На виборах 6 березня 1983 р. блок ХДС/ХСС отримав 48,8% голосів, а разом із ВДП - 55,8%. СДПН набрала 38,2%, тобто опинилася на позиціях першої половини 60-х рр. Сюрпризом виборів стала поява в бундестазі депутатів партії „зелених, вони отримали 5,6% голосів.

Перемога ХДС/ХСС стала не тільки результатом зміни загальної ситуації у ФРН у звязку з кризою „малої коаліції і падінням впливу СДПН. Повернення демохристиян до влади було обумовлене і здійсненою тоді модернізацією партії. Перехід ХДС/ХСС до опозиції наприкінці 60-х рр. виявив архаїчність його ідеології і політичних структур, його нездатність управляти державою в умовах вступу ФРН в етап НТР, в період посилення кризових явищ в економіці. Постало питання про оновлення партії, про надання їй більшої динамічності, усунення характерної для ХДС тих років організаційної аморфності, слабкості центральних ланок, автономності нижчестоячих організацій, пасивності членів. Необхідно було привести політику ХДС у відповідність до структури населення, яка змінилася. Положення було настільки серйозним, що після поразки на виборах 1972 р. в пресі зявились навіть прогнози про розпад партії. Але цього не сталося.

З початку 70-х рр. демохристияни приступили до перегляду своєї програми. Вона була прийнята у 1978 р. У внутрішній політиці ХДС підтверджував свою прихильність „соціальному ринковому господарству. Але, якщо у 50-х рр. підкреслювались соціальні цілі ринкової економіки, то в новій програмі акцент був зроблений на „забезпеченні свободи. Соціальна політика повязувалась із станом економіки, їй надавалось підлегле значення. Проводилась ідея про обмеження соціальних функцій держави. Разом з ти, підкреслюючи пріоритет приватної ініціативи і вільної конкуренції, програма відмічала необхідність „корегування і доповнення ринку активністю держави.

В програмі ХДС було висунуте так зване нове соціальне питання. Мова йшла про спроби залучити на свій бік професійно неорганізовані групи виборців, в тому числі робітників, які не входять до профспілок (в ОНП було обєднано близько третини осіб найманої праці). При цьому ХДС заявляла про себе як про партію, яка піклується про потреби „простих людей, як „єдина соціальна партія у ФРН.

Було декілька модернізоване та уточнене трактування зовнішньополітичних проблем. При збереженні прихильності до НАТО, до співробітництва з США в політиці ХДС зявилося часткове врахування нових реалій, які склалися у світі і Європі після війни. Вони заявляли про визнання принципів, ухвалених НБСЄ, про дотримання міжнародних договорів, в тому числі і зі східно-європейськими державами. Німецьке питання вважалося невирішеним, „відкритим. ХДС солідаризувався із зовнішньою політикою Рейгана, в тому числі з питання про СОІ, а антивоєнний рух, який наростав у країні, представлявся як „справа рук Москви. ХДС активно виступав за форсування інтеграційних процесів в Західній Європі, в межах ЄЕС, розраховуючи, що ФРН посяде ключові позиції в „обєднаній Європі.

Усі заходи ХДС, використання прорахунків в політиці СДПН залучили до блоку частину середніх шарів. За період опозиції більше ніж удвічі зросла чисельність ХДС/ХСС і склала 732 тис. чол. у 1983 р.

Змінилась і соціальна структура партії: близько 25% членів ХДС відносились до категорії „самостійних, 10% - робітники, зросла до 28% питома вага службовців. Еволюція соціальної бази ХДС обумовила певні зрушення в типі політичного мислення демохристиян. Соціально-економічна програма ХДС сприймалася тепер виборцями як „новий підхід до вирішення нагальних проблем.

Створення коаліційного кабінету ХДС/ХСС-ВДП співпало з виходом ФРН з кризи і початком нового економічного циклу. Але темпи зростання виробництва не були високими. У фазу піднесення економіка вступила у другій половині 80-х рр., а в 1988-89 рр. почався циклічний бум. Джерелами економічного піднесення були фактори внутрішнього і зовнішнього порядку: зростання продуктивності праці, збільшення прибутків, підвищення споживчого попиту, падіння цін на енергоносії, збільшення замовлень з-за кордону. В результаті прискорився інвестиційний процес, активізувалась структурна перебудова економіки.

Прийшовши до влади, новий уряд опинився у більш сприятливій обстановці, ніж „мала коаліція. Разом з тим він не розраховував і на нове „економічне диво. Кабінет Коля оголосив про жорстку економію, скоротив дефіцитне фінансування, проте зберіг деяке збільшення витрат держави. Були збільшені субсидії приватному сектору. У 1986 р. проведена податкова реформа, за якою був знижений прибутковий податок і податок на прибутки підприємств. Бізнес відповів на це зростанням капіталовкладень, особливо у наукоємкі галузі.

Однією з проблем, яку не вдалося вирішити уряду, було масове безробіття. Становище не змінив і значний відтік іноземних робітників з ФРН. В той же час наявним було скорочення безробіття серед молоді. Для цього створювалась широка мережа курсів з навчання і перекваліфікації молодих безробітних.

Мало змінилось у 80-х рр. положення робітників у звязку із здійсненням програми скорочення асигнувань на соціальні потреби. Але з другої половини 80-х рр. головним чином в результаті підвищення продуктивності праці, збільшилась заробітна плата. Зріс споживчий попит. Було прийнято близько 250 поправок до трудового законодавства, які ущемляли юридичні, соціальні, податкові та інші права робітників. Все це викликало почуття незадоволеності, що відобразилось на результатах виборів до бундестагу у 1987 р. ХДС/ХСС втратив близько 2 млн. голосів і щоб залишитись при владі, вимушений був поновити коаліцію із ВДП. Разом з тим загальна більш сприятлива економічна конюнктура, яка приписувалась заслугам ХДС/ХСС, дозволила йому зберегти позиції провідної партії у парламенті. В цілому, „поворот вправо, який позначився наприкінці 1982 р., був закріплений.

СДПН після виходу в опозицію у 1982 р. і поразки на виборах 1983 р. стала перед проблемою розробки нової стратегії і тактики. Це завдання вирішувалось в умовах гострої внутрішньопартійної боротьби. В центрі дискусій були оцінка внутрішньої і зовнішньої політики „малої коаліції і питання про відношення до „нових соціальних рухів, в тому числі до Партії „зелених.

Брандт та його однодумці, враховуючи неможливість у найближчій перспективі співробітництва з ХДС/ХСС і ВДП, поставили питання про створення більшості „вліво від ХДС на базі нових середніх шарів, серед яких позиції СДПН послабшали. Малося на увазі і встановлення політичних контактів із „зеленими.

Проти інтеграційної політики по відношенню до „зелених з різкими запереченнями виступив ряд правих ідеологів СДПН (Льовенталь, Шван та ін.). Їх вимоги мали метою відгородження СДПН від нових ідей і опозиційних настроїв.

У грудні 1989 р. на зїзді СДПН була прийнята нова „Програма принципів. Зберігаючи основні підходи Бад-Годесберзької програми, вона розвинула та уточнила їх пристосування до сучасних умов. Серед ідейних джерел демократичного соціалізму був названий і марксизм. Програма підкреслює, що людство вступило в інформаційно-компютерне суспільство, але величезні ресурси планети поглинає гонка озброєнь, руйнується середовище проживання. Тому прогрес не обумовлений виключно розвитком виробничих сил, велике значення мають соціальні та екологічні аспекти розвитку суспільства. Зокрема, там говорилося: „Ми, соціал-демократи, боремось за мир у всьому світі і за природу, яка забезпечує основу людського існування... Ми прагнемо солідарного суспільства вільних і рівних без класових привілеїв. Демократичний соціалізм, за визначенням програми, - це суспільство „повного здійснення демократії. В розділі про економічну політику підкреслювалось, що ринок є основою господарчого розвитку. Але разом з тим підкреслювалось значення демократичного регулювання в інтересах всього суспільства, необхідності реалізації екологічних і соціальних цілей. І як висновок, в програмі - заклик до створення широкого союзу прихильників реформ.

В основі зовнішньополітичної концепції СДПН - взаємодія оборонної політики і політики розрядки. Ще на надзвичайному зїзді у листопаді 1983 р. партія одностайно виступила проти розміщення у ФРН ядерної зброї. СДПН вела боротьбу за „другу фазу розрядки, за створення безядерної зони в Європі і більшу європейську самостійність. Соціал-демократи були активними прибічниками обєднання ФРН і НДР.

Ця подія стала однією з найважливіших у всій історії ФРН. І хоча у ФРН неодноразово підіймалося це питання, вирішене воно було завдяки змінам в НДР і Східній Європі.

Навесні 1989 р. в НДР загострилося становище. Посилилось незадоволення відсутністю в країні гласності, антидемократичними акціями уряду. Збільшилась еміграція у ФРН. В жовтні 1989 р., в дні святкування 40-річчя створення НДР, значна частина інтелігенції, молоді виступила проти „режиму Хонекера (лідеру СЄПН та країни). Масові демонстрації переросли в рух за ліквідацію авторитарно-бюрократичного режиму і за демократизацію країни. СЄПН була захоплена зненацька. Е.Хонекер вимушений був піти у відставку зі всіх своїх посад. Але зміна осіб в керівництві не помякшала ситуацію. По всій країні створювались громадські форуми, нові партії. 9 листопада 1989 р. був зруйнований Берлінський мур і відкритий кордон між Західним і Східним Берліном. СЄПН переживала гостру кризу. В цій ситуації була створена Партія демократичного соціалізму, як спадкоємниця СЄПН. На базі партій, які існували до цього часу, створювались нові партії, в тому числі аналогічні існуючим у ФРН. Але і в цій ситуації новий уряд НДР на чолі з Х. Модровим повязував бажання до швидких реформ з вимогою збереження власної державності. Через це канцлер Г.Коль запропонував підійти ближче до мети єдності шляхом Програми з пунктів, яка б завдяки конфедеративним структурам зробила можливим утворення договірної співдружності і передумовою якої була б принципова зміна політичної і економічної системи в НДР. Г.Коль мав намір залучити прямі переговори з НДР до загальноєвропейського розвитку, який визначали ЄС і НБСЄ. При цьому він уникав називати конкретні терміни для переговорів. Шлях обох країн до єднання здавався стати довгим після того, як М. Горбачов у грудні 1989 р. запевнив, що Москва не залишить НДР „напризволяще. Але темпи і зміст обєднання повинні визначити передусім люди в самій НДР - так підхопив цю тему Г. Коль.

Процес обєднання був прискорений виборами до Народної палати НДР, які відбулися 18 березня 1990 р. Перемогу на них одержав альянс трьох правих партій на чолі з ХДС. Його представник Лотар де Мезьєр очолив уряд. У числі найважливіших вимагань масових виступів було гасло обєднання Німеччини і тому на перший план діяльності нового уряду було висунуте завдання приєднання НДР до ФРН на засадах статті 23 її конституції. У травні між НДР та ФРН був підписаний державний договір про встановлення валютного, економічного та соціального союзу, який вступив у дію 1 липня 1990 р. У серпні 1990 р. Народна палата НДР висловилася за якнайшвидший вступ НДР до Федеративної Республіки. А 31 серпня 1990 р. був підписаний Договір про обєднання Німеччини. Він набрав сили 3 жовтня того ж року. З цього дня НДР перестала існувати.

Обєднання Німеччини було не тільки внутрішньою справою двох німецьких держав. Німецьке питання - це і питання про європейську безпеку, про гарантії незалежності сусідів Німеччини, визнання існуючих європейських кордонів, про мир в Європі. У звязку з цим СРСР виступив за синхронізацію процесів становлення єдиної Німеччини і формування нової структури європейської безпеки з метою збереження балансу інтересів у Європі. 12 вересня 1990 р. в Москві міністри іноземних справ шести держав (СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР) підписали Договір про остаточне врегулювання відносно зовнішніх аспектів обєднання Німеччини. В цьому договорі були визначені кордони обєднаної Німеччини і зафіксовано її відмову від будь-яких територіальних претензій, від виробництва, володіння і розпорядження зброєю масового знищення. Підтверджувались обовязки урядів ФРН та НДР про те, що з німецької землі буде сходити тільки мир. Передбачалось скорочення протягом 3-4 років чисельності збройних сил обєднаної Німеччини до 370 тис. чоловік. Іноземні війська і ядерна зброя чи її носії не можуть бути розміщені на колишній території НДР. Договір підвів остаточну рису під підсумками другої світової війни.

Обєднання Німеччини зміцнило позиції консервативно-ліберальних сил в країні і відіграло значну роль в їх перемозі на парламентських виборах у грудні 1990 р.

6. Воззєднана Німеччина перетворилася в третє по території і перше по чисельності населення держава Західної Європи. Її столицею знову став Берлін, хоча з цього приводу велися гострі дискусії. Переїзд уряду і парламенту в Берлін закінчився до літа 1999 р., але шість міністерств залишилися у Бонні.

Обєднання Німеччини було політичним актом. Після цього постало завдання економічної інтеграції обох частин країни. Тому саме економічні питання стали основними у передвиборній кампанії напередодні 2 грудня 1990 р., дня перших виборів у загальнімецький бундестаг.

ХДС/ХСС у своїй програмі зробив упор на необхідності створення життєздатних ринкових структур у Східній Німеччині і забезпечення соціальних гарантій для її населення. В обстановці ейфорії національного воззєднання, що панувала в ті дні він одержав 43,8% голосів виборців. СДПН, якій багато хто пророчив перемогу, зазнала поразки, отримавши 33,5% голосів виборців. Воззєднання явно підсилило позиції ліберальної ВДП, якій віддали голоси 11% виборців. Сюрпризом стало те, що до бундестагу не пройшла партія „зелених. Але там зявилися дві партії, що діяли на території тільки нових східних земель, де голоси підраховувалися окремо. Це були Союз-90, що одержав 6% голосів, і ПДС. Якщо на заході вона одержала всього 0,3% голосів, то в нових землях - 11,1%, а в східних кварталах Берліна - майже третину голосів. У цілому виборці вручили мандат на формування уряду „архітекторам німецької єдності Г.Колю і Г.-Д.Геншеру. У своїй першій урядовій заяві канцлер підкреслила головні завдання його кабінету - формувати єдність Німеччини під гаслом добробуту і справедливості для усіх, завершити єднання Європи і служити справі миру.

Розвиток ситуації після виборів показав, що процес вирівнювання умов життя на сході Німеччини із західними стандартами ставав все більш важким і повільним, а головне - дорогим. У 1990 р. виробництво на Сході упало на 50%, а кількість безробітних зросла утричі і досягла 642 тис. чоловік. У 1991 р. з 9,9 млн. чоловік самодіяльного населення в колишній НДР роботу мали 6,5 млн., у 1993 р. - 5,3 млн. чоловік. Щоб помякшити положення, для населення нових земель був уведений достроковий порядок виходу на пенсію в 55 років. Хоча з 1990 р., а особливо після страйку металістів Бранденбургу і Саксонії в травні 1993 р. заробітна плата зросла вдвічі, пенсії для чоловіків склали 90% західних, а для жінок, з огляду на те, що майже усі вони працювали, навіть 130% західних пенсій, це не призвело до вирівнювання рівня життя. Свою негативну роль відіграла і дезорієнтація східнонімецького населення, яке втратило колишній мінімум соціальних гарантій держави, що дотувало раніше ціни на продукти, квартплату, дитячі сади, і викинутого тепер в океан ринкових відносин. Навесні 1991 р. на курсах з перенавчання у східних землях пустувало 80% навчальних місць, хоча було ясно, що безліч підприємств будуть або різко скорочувати кількість зайнятих, або взагалі будуть ліквідовані.

Повільніше, ніж очікувалося, йшла і приватизація в промисловості. Навесні 1991 р. з 8 тис. колишніх державних підприємств НДР було приватизовано лише 260 головних підприємств і близько 400 їхніх філій. У глибокій кризі виявилося сільське господарство, оскільки населення бажало купувати продукти західного виробництва, хоча по якості вони часто були не краще східних. Утім, ця криза почалася ще до обєднання. Так, у 1990 р. через неможливість збути молочну продукцію в східних областях було забито 400 тис. корів.

Усі ці проблеми багато політичних діячів, економісти і преса лівої орієнтації пророкували ще влітку 1990 р., але лише після воззєднання зясувалося, що економіка НДР знаходилася в більш гіршому положенні, ніж передбачалося раніше. Багато підприємств виявилися в запущеному стані і мали таке застаріле обладнання, що не мало ніякого сенсу їх модернізувати. Близько третини площі колишньої НДР знаходилося в жалюгідному екологічному стані. Це стосувалося насамперед району уранових рудників у Тюрінгії і величезної промислової агломерації навколо міст Дессау, Галлє, Магдебург і Біттерсфельд, яку називали „центром європейської екологічної катастрофи. А населення, що сподівалося одержати від обєднання негайне поліпшення, стало виражати усе більше невдоволення жорсткою політикою і проблемами, до яких воно не було готове ані морально, ані психологічно.

Проте перебудова східнонімецької економічної структури все-таки просувалася вперед, деіндустріалізаціця поступово переростала в реіндустріалізацію. За один тільки 1991 рік на здійснення економічних, соціальних і екологічних програм було виділено більш 150 млрд. марок державних коштів, не враховуючи капіталовкладень приватних фірм. З них 58 млрд. марок направлялося як капіталовкладення у фірми й інфраструктуру, а 95 млрд. - у соціальну сферу. Частка західних інвестицій склала 47% східнонімецького ВНП. Було засновано понад півмільйона нових підприємств, у той час як у західних землях зявилося усього близько ста тисяч нових фірм. У лютому 1991 р. в Ейзенасі, де випускали автомобіль „Вартбург, приступили до зборки „Оппелів. У червні 1994 р. у Дрездені почалося будівництво заводу з виробництва напівпровідників концерну „Сіменс, на що було виділено 2,7 млрд. марок. До середини 90-х рр. східнонімецькі землі перетворилися в динамічний економічний регіон Європи.

Щоб забезпечити збут продукції східнонімецької промисловості, що не відрізнялася особливо високою якістю, західнонімецькі підприємці до 1995 р. подвоїли в нових землях свої закупівлі, що досягли суми в 50 млрд. марок.

Завдяки спеціальній програмі „Регіональний розвиток економіки із загальним обсягом інвестицій у 14,5 млрд. марок до 1992 р. зявилося 112 тис. нових робочих місць. Розгорнулася реконструкція житлового фонду, близько чверті якого було модернізовано до 1993 р., що потребувало 150 млрд. марок у рік. Але одночасно швидко зростала квартплата. У жовтні 1991 р. вона збільшилася відразу пятеро і в ряді випадків досягала розмірів середньої пенсії. Близько 3 млн. жителів нових земель були змушені звернутися за житловими субсидіями.

Відбулися зрушення й в аграрному секторі. В основному була довершена деконцентрація колишніх сільськогосподарських кооперативів. У 1995 р. було понад 21 тис. сільськогосподарських підприємств, 12 тис. з яких були приватними господарствами. Але безліч людей не змогло витримати конкуренції. У Мекленбурзі було 189 тис. селян, до 1992 р. 160 тис. з них залишило свої господарства. У цілому кількість зайнятих скоротилося з 820-850 тис. чоловік у 1989 р. до 250 тис. у 1994 р. Одночасно наполовину зменшилася площа сільськогосподарських угідь.

В економіці нових земель ключове положення займало створене відразу після обєднання Опікунське відомство. Перед ним було поставлене завдання здійснити до кінця 1994 р. приватизацію, санацію або ліквідацію народного майна колишньої НДР. При створенні відомство прийняло під свою відповідальність 8,5 тис. підприємств із 4 млн. працівників.

До середини 1993 р. відомство продало східним німцям майже 2,5 тис. підприємств малого і середнього розміру, головним чином шляхом їхнього викупу менеджерами або колективами працівників. Лідирувала в цьому відношенні Саксонія, де було здійснено 630 операцій такого роду. У східних землях почав складатися самостійний середній бізнес.

Усього Опікунське відомство продало 14,5 тис. підприємств, тобто більше ніж одержало. Це пояснюється тим, що ряд великих підприємств були розділені на більш дрібні фірми. 850 підприємств було куплено іноземними компаніями. Приблизно 3,7 тис. підприємств було ліквідовано цілком.

Спочатку передбачалося, що продаж державного майна НДР принесе до скарбниці ФРН солідний прибуток. Це виявилося повною ілюзією. Несприятливий стан підприємств колишньої НДР призвів до того, що Опікунське відомство витратив неймовірну суму в 34,3 млрд. марок, щоб довести ці підприємства до продажного стану і якось їх збути. Величезних коштів потребувала виплата відступних сотням робітників та службовців, достроково відправлених на пенсію. Багато підприємств продавалися за непридатними цінами, якщо їхні нові власники гарантували вкладення інвестицій і збереження робочих місць.

Врешті-решт, після закінчення в 1994 р. роботи Опікунського відомства дефіцит склав 270-275 млрд. марок. Він явно не став лавровим вінком за роботу відомства, що оцінили як „швидку і коштовну. Схід Німеччини перетворився в регіон дочірніх підприємств або філій західнонімецьких фірм. Гора боргів Опікунського відомства і 3 млн. ліквідованих робочих місць залишилися важким тягарем для федерального бюджету і збереження усіх видів соціального забезпечення на заході на колишньому рівні. Ці борги з 1995 р. увійшли до „фонд спадкоємних навантажень, ліквідувати який передбачається тільки через 30 років.

Реконструкція східнонімецької економіки безпосередньо торкнулася населення старих земель. Суть проблеми виразив президент ФРН Р. фон Вайцзеккер у промові під час підписання договору про обєднання: „Обєднатися - це значить навчитися ділитися. До 1995 р. у старих землях частка податків і зборів у валовому національному продукті вперше перевалила за 50%, а державний борг збільшився удвічі і досяг астрономічної величини в 2000 млрд. марок, тобто більше половини ВНП ФРН у 1999 р.

Це неминуче викликало у населення нових земель почуття другосортності і приниження, що вимагає виходу. Саме в нових федеральних землях у 1991-1992 р. відбувся спалах насильства, коли хуліганська молодь, не бачачи перед собою ніяких перспектив, при мовчазному схваленні значної частини населення стала нападати на іноземних робітниках, підпалювати і громити їхні житла. Хвиля екстремізму перекинулася і на Захід, де в листопаді 1992 р. у Мельні під Любеком і в травні 1993 р. у Золінгені (Північний Рейн - Вестфалія) у результаті підпалів загинуло 10 жінок і дітей - вихідців з Туреччини. Це сколихнуло всю країну, у багатьох містах пройшли демонстрації протесту проти ксенофобії й у знак солідарності з іноземними співгромадянами. У них брало участь більше 3 млн. чоловік.

Однак правий радикалізм у Німеччині існує і час від часу виходить на сцену. У березні 1996 р. праворадикальна партія республіканців на чолі з Ф.Шенхубертом на виборах до ландтагу Баден-Вюртемберга одержала 9,1% голосів і провела до парламенту землі 14 депутатів. На виборах 1998 р. у Саксонії-Ангальт 12,9% виборців проголосувало за правоекстремістський Німецький народний союз, уже представлений до цього часу у сенаті Бремена.

З початку 90-х рр. ускладнилися економічні, фінансові і політичні умови збереження і подальшого розвитку Німеччини як соціальної держави. Фінансування економічної реконструкції східних земель привело до недостачі коштів на соціальні статті бюджету. До того ж демографічний процес старіння нації викликав негативні наслідки, коли на сто чоловік самодіяльного населення стало приходитися майже 20 пенсіонерів. Оскільки внески не покривали необхідних витрат, частка яких у 90-х рр. досягла 30% ВНП, то держава стала жити в борг.

У країні розгорнулася дискусія про „перебудову соціальної держави. Підприємці наполягали на тому, що сформовану систему соціального забезпечення вже неможливо фінансувати, і її необхідно понизити до прийнятного рівня. У цілому поділяючи такі погляди, уряд намагався уживати заходів у цьому напрямку. Але проти рішуче виступали профспілки й опозиційні партії, заявивши, що скорочення соціальних витрат призведе не до зменшення безробіття і збереження економічного благополуччя, а до росту соціальної напруженості і політичної нестабільності.

Для провідної в економіці ФРН автомобільної промисловості особливо складним став 1993 р., у якому виробництво впало на 25%. Найбільший виробник автомобілів концерн „Фольксваген постав перед необхідністю скорочення робочих місць на 30 тис. Профспілка „ІГ Метал, яка представляла інтереси робітників, запропонувала скоротити робочий тиждень до чотирьох днів і ввести гнучкий графік роботи. Після складних переговорів, де каменем спотикання стала вимога підприємців відповідно на 20% зменшити і заробітну плату, був досягнутий компроміс. Із січня 1994 р. тривалість робочого тижня встановлювалася в 28,8 години, а заробітна плата знижувалася на 10% або в середньому на 6 тис. марок у рік, але звільнення виключалися. Однак аналогічні випадки в інших галузях господарства залишалися рідкістю, хоча вони дозволяли підтримувати відносно високий рівень зайнятості, тим більше що й у старих землях у 90-х рр. зник майже мільйон робочих місць у промисловості.

Серйозним іспитом став 1994 р., у якому проходили вибори депутатів Європарламенту, президента ФРН, вибори до бундестагу і до ландтагів 8 земель з 16. До цього часу ситуація був мало сприятливою для Коля. Ейфорія обєднання зникла. У нових землях зростало невдоволення скрутним матеріальним станом і безробіттям. У земельних виборах у Саксонії, Бранденбурзі і Саксонії-Ангальт у них не брало участь 42-45% виборців. З огляду на те, що в цих землях 10-12% голосів одержала ПДС, така ситуація означала, що більше половини східних німців виразили негативне відношення до влади. А населення старих земель нерідко думало, що населення східнонімецьких земель живе за їхній рахунок.

Дійсно, положення було складним. Безробіття охопило 3,7 млн. чоловік. На виборах, що вже відбулися в пяти землях, партнер ХДС/ХСС по коаліції ВДП ніде не зуміла набрати 5% голосів і не пройшла до ландтагів. Опитування громадської думки одностайно показували, що соціал-демократичний кандидат у канцлери, премєр Рейнланд-Пфальца Рудольф Шарпінг значно випереджає Коля.

Але до літа 1994 р. федеральний канцлер і його партія почали набирати бали. На виборах президента ФРН у травні цього року переміг кандидат ХДС/ХСС, президент Конституційного суду ФРН Роман Херцог, а на цій посаді його вперше в історії країни змінила жінка - член берлінського сенату Ютта Лімбах.

жовтня 1994 р., коли відбулися вибори в бундестаг, ХДС/ХСС і ВДП здобули перемогу, але всього на 0,3% випередили опозиційні їм партії - СДПН, „зелених і ПДС.

Важку перемогу консервативно-ліберальної коаліції аналітики віднесли насамперед до активу Коля, що випромінював оптимізм і енергію. Його популярність зросла й у звязку з тим, що 31 серпня 1994 р. німецьку землю залишило останнє зєднання російської армії. Але вибори висвітили і важку для канцлера проблему. По суті, потерпіла поразку спільниця демохристиян ВДП, скотившись з 11 до 6,9% голосів виборців. Вона пройшла до бундестагу лише тому, що за лібералів з коаліційних розумінь проголосувало багато прихильників ХДС/ХСС, який, одержавши 41,5% голосів, показав найгірший результат за усі вибори з 1949 р. Хронічна слабість ліберального партнера робила положення ХДС/ХСС хитливим. Місце ж ВДП як третьої політичної сили поступово переходило до „зелених, які цього разу пройшли до парламенту і ненабагато (на 0,4%) випередили вільних демократів.

Після того як соціал-демократи програли вибори 1994 р. і одержали 36,4% голосів, у партії розгорілися дебати про необхідність нового лідера і нових ідей. У такій ситуації на зїзді СДПН у Мангеймі в листопаді 1995 р. без узгодження з керівництвом саарський премєр Оскар Лафонтен, виступивши з блискучою промовою, висунув свою кандидатуру на посаду голови партії й отримав більшість голосів.

Але Лафонтен був занадто лівим для більшості партійного апарату і найбільш впливових партійних діячів. Незабаром у нього зявився серйозний суперник - глава уряду Нижньої Саксонії Герхард Шредер. Опитування громадської думки показали, що в нього більше шансів перемогти Коля на виборах, ніж у голови партії Лафонтена. У цьому аспекті все визначали вибори до ландтагу Нижньої Саксонії 1 березня 1998 р.: вони принесли великий успіх соціал-демократам - 47,9% голосів. ХДС відстав на цілих 12%, а ВДП взагалі опинилася поза стінами ландтагу. Стало ясно, що найбільш реальний кандидат у канцлери від СДПН, що може розраховувати на перемогу - це Шредер.

Позиції ж Коля погіршувалися. Наростали економічні труднощі, виросли ціни і податки, кількість безробітних перевалила за 4 млн. Преса писала, що Коль, що знаходився при владі вже 15 років, тобто довше будь-якого німецького канцлера за винятком Бісмарка, вичерпав свої можливості. До того ж треба відзначити і те, що, починаючи з 1983 р. частка голосів, які подавалися за ХДС/ХСС, повільно, але неухильно знижувалася.

вересня 1998 р. відбулися вибори, на яких уперше за 16 років перемогли соціал-демократи, що одержали 40,9% голосів і 298 місць у бундестазі. За ХДС/ХСС висловилося 35,1% виборців (245 місць), за „зелених - 6,7% (47 місць), за ВДП - 6,2% (44 місця). Залишаючись партією східних земель, за рахунок голосів їхнього населення до бундестагу потрапила і ПДС, що одержала 5,1% (35 місць). У Шредера були можливості укласти коаліцію з кожної з цих партій Він віддав перевагу партії „зелених, у блоці з якими з 1990 р. з успіхом керував у Нижній Саксонії. Їхній лідер Йозеф Фішер став віце-канцлером і міністром закордонних справ. „Зелені одержали також посади міністрів охорони здоровя і у справах навколишнього середовища. До цього часу партія „зелених, яку покинула група радикал-екологістів, значною мірою зрушилася до політичного центра. Шредер відразу ж заявив, що він буде робити „не все інакше, а все краще.

Та і в цілому в Німеччині наявним було полівіння: головою бундестагу був обраний східнонімецький соціал-демократ Вольфганг Тірзе, у Мекленбурзі - Передній Померанії члени ПДС увійшли до складу уряду, незабаром соціал-демократ Й.Рау був обраний президентом ФРН.

Коль же був нагороджений „Великим хрестом ордену „За заслуги з лавровим вінком. До нього з німців такої нагороди був удостоєний лише К.Аденауер. На посаді лідера партії його змінив В.Шойбле. Але у квітні 2000 р. після скандалу, повязаного з використанням заборонених коштів партією, в ХДС був обраний новий лідер - 45-річні Ангела Меркель, яка народилася в колишній НДР. Після обрання на зїзді партії вона заявила: „Ми повертаємось і хочемо знову стати першими: наша мета перемогти на загальних виборах 2002 р. Але тоді це їй не вдалося зробити.

Герхард Шредер народився у 1944 р. в бідній робітничій сімї, його мати працювала прибиральницею, батько загинув під час війни. Дитинство у нього було важким і тому він пізно отримав університетську освіту. У 19 років він став членом СДПН. Тривалий час він дотримувався крайніх лівих поглядів. Вивчав право у Геттінгені, у 1978 р. в Ганновері відкрив адвокатську практику. У 1980 р. вперше обраний до бундестагу, з 1986 р. - лідер парламентської опозиції в Нижній Саксонії, з 1990 р. - премєр-міністр цієї землі. На федеральному з]їзді СДПН у 1998 р. був обраний кандидатом на посаду канцлера.

Новий канцлер вважався прагматичним політиком, що орієнтується на „нову середину. Під нею розуміється таке суспільство, у якому більшість його членів за своїми звичками, характеру праці, способу життя зрушується до спільного центр на основі ліберально-демократичних цінностей.

Подібна орієнтація Шредера мала під собою цілком обєктивну основу. У німецькому суспільстві кінця XX ст. самостійні хазяї складали 10% самодіяльного населення, робітники - 34,8%, чиновники і службовці - більш 54%.

Таким чином, до кінця 90-х рр. соціальна структура в Німеччині значно змінилася. Якщо кількість зайнятих у первинному секторі (сільське і лісове господарство, рибальство) ще в 1970 р. складала 8,5% самодіяльного населення, то в 1997 р. - всього 3%. Це означає, що в економічній структурі країни вони відійшли далеко на задній план. Кількість зайнятих у вторинному секторі (добувна і переробна промисловість) ще в 1950-1970 р. зростала (з 42,3 до 49%), але потім стала неухильно знижуватися й у 1997 р. склала 34,8%. Зате все більшого значення набуває третинний сектор (торгівля, транспорт, сфера послуг, маркетинг). У 1970 р. кількість зайнятих у ньому складала 43%, а в 1997 р. - вже 63% і продовжує рости.

Відповідно до цих процесів уряд Шредера заявив про заохочення розвитку малих і середніх підприємств, що забезпечують у Німеччині 80% усіх робочих місць.

За перших два роки перебування у влади „червоно-зелена коаліція не домоглася значних успіхів ані в реформі податкової системи, ані в реформі пенсійного забезпечення. Їх передбачалося здійснити, починаючи з 2001 р. Зате введений за настійною вимогою „зелених екологічний податок на бензин викликав бурхливе обурення населення. У силу обєктивних умов коаліція продовжила власне кажучи ту ж „ремонтну політику, що і колишній уряд Коля. У ряді земель СДПН утратила політичну владу. Та й сама партія переживала не кращі часи. У ній склалося дві течії: „модернізаторське на чолі зі Шредером і „традиціоналістське», очолюване Лафонтеном. Розбіжності між ними досягли такого ступеня, що в березні 1999 р. Лафонтен демонстративно залишив посаду міністра фінансів, а восени опублікував нашумілу книгу «Серце бється ліворуч» з різкими нападками на канцлера за проведений ним курс „тотальної економії і відмову від традиційного для соціал-демократії принципу „соціальної справедливості. У партії запанувала атмосфера розбратів і взаємних обвинувачень.

В цілому ж за перший термін перебування при владі соціал-демократів і „зелених, на думку дослідників, дуже мало позитивних змін сталося в країні. Тому у 2002 р. ситуація напередодні виборів була дуже складною. Врешті-решт справа була вирішена декількома факторами. По-перше, населення підтримало Шредера з питання про війну в Іраці. Шредер заявляв, що Німеччина не підтримає цю війну, навіть у тому випадку, якщо мандат на військову операцію надасть ООН. По-друге, велику роль відіграли швидкі і компетентні дії уряду під час повені у багатьох містах Німеччини на початку 2002 р. Крім того, не у всіх виборців викликала симпатію особа кандидата ХДС/ХСС на посаду канцлера Едмунда Штойбера.

В результаті на виборах до бундестагу у вересні 2002 р. СДПН отримала 251 місце, ХДС/ХСС - 248, „зелені - 55, ВДП - 47. „Червоно-зелена коаліція змогла утримати владу в своїх руках.

Література

1.Германская история в новое и новейшее время. В 2-х т. / Ред. кол.: С.Д. Сказкин, Л.И. Гинцберг, Г.Н. Горшкова, В.Д. Ежов.- М., 1970.- Т.2.

2.Ежов В.Д. От «холодной войны» к разрядке. Очерки о Федеративной Республике Германии.- М., 1978.

.Леволкина Л.П. Федеративная Республика Германии (1949-1969 годы).- Владимир, 1990.

.Политические сдвиги в странах Запада (конец 70-х - 80-е годы) / Отв. ред. С.П.Перегудов.- М., 1989.

.Урьяс Ю.П. Механизм государственной власти в ФРГ.- М., 1988.

.Федоров В.П. ФРГ: экономика и экономическая дипломатия.- М., 1977.

.Федоров В.П. ФРГ: 80-е годы: очерки общественных нравов.- 2-е изд.- М., 1988.