єктивності, логічної послідовності, історизму та узагальнення.
Робота пройшла апробацію під час виступу на VІІ Всеукраїнській студентській науковій конференції «Гуманістичні цінності світових цивілізацій і проблеми сучасного світу» (м. Кривий Ріг, 20-21 березня 2014 р.).
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
Розділ 1. Основні заняття та побут населення Київської Русі
.1 Аналіз джерельної бази та історіографія проблеми
Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні та фольклорні джерела. Серед письмових джерел найважливішими є вітчизняні літописи, твори арабських та візантійських авторів. Щодо давньоруських літописів, то вони не подають детальних описів язичницьких обрядів, так як спрямовані на їхнє засудження.
Найяскравішим прикладом є «Повість минулих літ», де згадується релігійна реформа Володимира Великого та перераховуються боги княжого пантеону язичницької доби [12].
Крім літописів, значний масив історичної інформації зберігся завдяки іноземним авторам. Так, на сторінках праці «Про управління імперією» К. Багрянородного знаходимо цінні свідчення про язичницькі жертвоприношення, а також елементи господарського життя населення [1], а Прокопій Кесарійський згадує про особливості побуту та вірувань слов'ян [17].
Основою фольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту, Сонця, Місяця тощо. Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської праці. Яскравий приклад - календарно-обрядові пісні, відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві.
Цінним джерелом для вивчення традиційної народної культури слов'ян, їхніх світоглядних засад є «Слов'янська міфологія» Миколи Костомарова [11].
Таким чином, досліджуючи дохристиянський період Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси побутової сфери населення та системи їх вірувань.
Питанням історії і культури Київської Русі присвячена велика кількість наукової літератури. Дискусії з приводу державно-політичного, соціально-економічного та культурного розвитку Русі продовжуються і в наш час. У працях Б.Д. Грекова та Б.О. Рибакова спільним є твердження про феодальну сутність розвитку Русі. Б.Д. Греков у роботі «Київська Русь» детально охарактеризував стан сільського господарства та техніку землеробства стародавньої Русі, суспільні відносини та категорії залежного населення [5].
Ряд праць присвятив Київській Русі й Б.О. Рибаков. Слід відзначити його роботу «Язичництво Давньої Русі» , яка базувалася на широкій джерельній базі із залученням археологічного матеріалу. На думку Б.О. Рибакова, у східних слов'ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога - Рода. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалося із християнством [18].
Проблеми соціально-економічного розвитку Київської Русі знайшли своє обґрунтування в роботах українських істориків, які присвячені розвитку сільського господарства, сіл, міст, ремесла та торгівлі. Серед таких робіт виділяються дослідження В.Й. Довженка, зокрема робота «Землеробство древньої Русі». На підставі великого фактичного матеріалу, археологічних пам'яток, писемних джерел, лінгвістичних та етнографічних даних В.Й. Довженок доводить, що землеробство було панівною галуззю господарства і основою всього суспільного життя східних слов'ян з найдавніших часів. В період Київської Русі воно досягло високого для того часу рівня розвитку. Автором розглядаються питання про техніку обробітку ґрунту, землеробські системи, про склад культурних рослин, що вирощувалися на полях Давньої Русі, про рівень продуктивності праці землеробства, організації селянського та панського господарства [7].
Ведучи активні археологічні дослідження, П.П. Толочко аналізує у своїх працях соціально-економічні аспекти історії Київської Русі, зокрема, розвиток населених пунктів - міст і сіл, стан ремесла, зовнішньої та внутрішньої торгівлі [20, 21].
Деякий фактичний матеріал для дослідження побуту, звичаїв та вірувань Київської Русі міститься в узагальнюючих працях з історії України, етнографічних та релігієзнавчих досліджень: Борисенко В.Й «Курс української історії», «Історія України» Субтельного, «Українське народознавство» за ред. С.П. Павлюка, «Історія релігій в Україні» за ред. А.М. Колодного, «Історія релігії» В.І. Лубського тощо [3; 23; 8; 13].
Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що побут та дохристиянські вірування Київської Русі при всій своїй різнобарвності, потребують подальшого вивчення.
.2 Поселення та господарство на Русі
Серед давньоруських населених пунктів найбільшого поширення набули села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва і промислів. Завдяки писемним джерелам дізнаємося про кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: «село», «сільце», «погост», «двір», «дім», «деревня». Кожна з цих назв відповідає певному типу поселень. Найпоширенішою назвою є «село», в якому, в основному, жили смерди [22, c. 25-27].
Давньоруське село не було схожим на сучасне з його близько поставленими одна до одної садибами вздовж вулиць. Село часів Київської Русі являло собою групу будівель, розташованих на одному дворищі - прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина, або сімейна община. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних ґрунтах, прилеглих до дворища [24, c.51].
На прилеглих угіддях селяни займалися господарськими промислами - бортництвом, полюванням, рибальством. Такі спільні для сусідських сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називають «судеревами» [21, c.169].
Кілька сусідніх сіл-дворищ разом утворювали верв - територіальне обєднання сімейних общин. Верв носила не тільки господарське навантаження - спільний контроль над судеревами, а й виступала в ролі звичаєво-судової одиниці. Очевидно, верв у Давній Русі була до певної міри самоврядною одиницею, здійснюючи на своїй території внутрішнє судочинство стосовно незначних правопорушень, а також координуючи сплату данини на користь князя [24, c.52].
«Погостом» джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, общини-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи общинного управління тощо. Щодо назв «дім» і «двір», то вони позначали садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь [21, c.169].
«Село», «погост», «деревня» являли собою неукріплені поселення, а «дім» і «двір» були своєрідними замками, які розташовувалися в межах поселень або поблизу них.
Найбільші поселення були виявлені на Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі. Петро Толочко зазначає, що в одному із таких поселень, а саме в селищі поблизу села Сохнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області було досліджено 32 селянських двори з житловими і господарськими будівлями, в яких знайдено знаряддя праці і предмети побуту. В одній із садиб вдалося виявити наральник, косу, жорна, риболовні гачки і грузила, ключі від замків, мідний і керамічний посуд, а в іншій - наральник, дві коси, ще в одній - наральник, плужний ніж, косу, ковадло, молоток, кліщі тощо [15, c.170].
Таким чином, господар подібної селянської садиби був самостійним виробником, так як мав практично все необхідне для ведення власного господарства.
Сім'я смерда складалася в середньому з 6 осіб, про що свідчать розміри жител. В їх розпорядженні, окрім садиб, були худоба, орні знаряддя, знаряддя збирання врожаю, предмети домашнього вжитку і орна земля. Визначаючими факторами кількості землі були: загальна площа землі, придатна для обробітку в даній місцевості; наявність поблизу феодального господарства і землі, яка оброблялася у ньому; виробничі можливості селянського господарства. Проте основним фактором була продуктивність знарядь, якими смерд обробляв землю.
За допомогою рала чи плуга смерд міг обробити в середньому близько восьми десятин землі. Якщо додати землю, яка за трипільської сівозміни перебувала під паром, то площа орної землі, оброблюваної одним плугом становила 12 десятин. Очевидно ця середня норма землекористування в селянському господарстві складала одиницю оподаткування, відому під назвою «рало», «плуг», «дим». Назва орних знарядь визначала тут площу землі, яку можна ними обробити, а «дим» - саме господарство.
З усієї орної землі,що оброблялась окремим сільським господарством, за тодішньої агротехніки можна було збирати щорічно близько 300 пудів зерна озимих і ярових культур. Такий врожай, за умови, що значна його частина вилучалася феодалом все ж забезпечував мінімальні потреби сімї виробника, витрати на відтворення господарства [21, c.170].
Можна виділити ще один тип поселення на Русі, які протиставляється раніше описаним - місто. Першопочатки найдавніших давньоруських міст відносяться ще до третьої чверті І тис. н.е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнословянських племен. У літописі ця нова форма поселень дістала назву «град». Скоріш за все «град» був адміністративно-політичним і культовим центром союзів племен.
П. Толочко зазначає, що існування «градів», які були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнословянського суспільства, історично обумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст [21, c. 173].
Давньоруські літописи називають у ІХ - першій половині Х ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Білоозеро(862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересечен (922), Вишгород(945), Іскоростень (946). Проте, справжня кількість ранніх руських міст була більша [12].
Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст до ІХ ст. підтверджують також й арабські джерела.
Основою економічного розвитку більшості міст було сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівля.
Соціальний склад міського населення був досить різноманітний. Можна виділити дві основні категорії - міську аристократію і міські низи.
До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники. «В центрі міст їм належали прості садиби з житловими хоромами, господарськими приміщеннями, будинками дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам'яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, деяких інших містах» [20, c. 128].
Князі і знать володіли великими багатствами. Про їх розміри свідчать коштовні скарби, знайдені в результаті археологічних розкопок відповідних осель давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60-ти скарбів, переважну більшість з них - в аристократичній частині міста.
До складу скарбів входили золоті і срібні прикраси - колти, браслети, намиста, сережки, персні, різноманітні підвіски, монети, в деяких навіть знайдено князівські діадеми і барми. Кожний виріб відрізняється художньою досконалістю і якістю [21, c. 178].
До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні торговці, челядь.
Загалом міста в Київській Русі представляли собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри, в яких зосереджувалися органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства. Впродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв'язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі.
Землеробство стало основним заняттям населення у східних слов'ян (так само як і в інших) задовго до утворення Київської держави. У Київській Русі воно продовжувало розвиватися, утворюючи нові організаційні форми в звязку з наступом феодалізму.
Землеробство було поширене по всій території Русі, але були певні місцеві відмінності, зумовлені як географічним фактором, так і рівнем розвитку продуктивних сил. Варто мати на увазі, що в північній частині Східноєвропейської рівнини лежали великі ліси, на півночі - хвойні, а на південь - змішані. Далі на південь тяглась смуга лісостепу, порівняно вузька біля Дніпра (500 км). Чорноземні ґрунти йдуть із заходу на схід, захоплюючи на півночі Київ.
Основними землеробськими знаряддями була соха, але на півдні застосовувалися плуг або рало. Обробка землі здійснювалася орними знаряддями із застосуванням тяглової сили худоби. При орному землеробстві різко підвищується продуктивність праці і з'являється можливість обробляти великі ділянки землі.
Розвиток землеробства із зростанням населення призводив до освоєння нових земель і до кращого використання земель, що вже оброблялися. Розвивається двопільна система сівозміни, а у центральних районах, переважає трипілля. На півночі панувала підсічна вогнева система, з використанням сохи і мотики [5, c. 59].
Продуктивність праці в землеробстві була достатньо високою, дозволяючи вирощувати значно більше зернових, ніж було необхідно для задоволення потреб населення. Високий рівень землеробства, наявність пасовищ і сіножатей дозволяли тримати к феодальних господарствах велику рогату худобу, коней, овець [7, c. 8].
В господарському розвитку Київської Русі помітне місце займало високорозвинене ремесло. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивалися і в феодальних замках та селах.
Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку держави.
«Залізо добували із болотяних руд, яких багато було на території Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мали високий (від 18 до 40) відсоток заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлено в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв'язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами» [21, c. 179].
На Русі знайдено також спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один із них знаходився у літописному місті Городськ на Тетереві - на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасно функціонувало десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.
Обробка заліза, а також виготовлення з нього різноманітних речей, необхідних для господарських побутових потреб, військової справи здійснювалася у ковальських майстернях - кузнях, залишки яких виявлені в давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород. Великим ремісничим центром була Княжа Гора (сучасне с. Пекарі) на Черкащині, де було літописне місто Родень ІХ-ХІІІ ст., яке по праву вважають скарбницею давньоруських ремісничих інструментів. Тут можна побачити такі землеробські знаряддя, як лемеші та чересла, що складали робочу частину плуга, за допомогою яких ним можна було підрізати та переміщувати грунт, перевертати скибу; мотики, серпи, коси, окуття лопат (залізні наконечники, вигнуті по краю дерев'яної лопати), а також різноманітні рибальські снасті (острога, гарпуни, блешні, гачки) [6, c. 42].
Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, у тому числі знарядь праці - 22 назви, ремісничих інструментів - 46, видів зброї - 16, предметів домашнього начиння - 37, наборів кінської збруї і спорядження вершника - 10, прикрас - 19 назв. Широкою різноманітністю відзначається також і ковальський інструментарій: ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники тощо. Давньоруські ковалі володіли різноманітними техніками обробки заліза: куванням, зваркою, цементацією, обточкою, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням [21, c. 180].
Високим рівнем майстерності відзначалися вироби давньоруських «кузнецов злату и серебра»: золоті сережки, діадеми і барми, срібні браслети та ін. ювелірні вироби. Вони виконані в техніці перегородчастих емалей, скані, черні, лиття, чеканки, які досягнули на Русі високого рівня розвитку [16, c. 48].
Найбільш масову продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво, асортимент якого був надзвичайно широкий. Це горшки, глечики, корчаги, амфори київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні кахлі, іграшки тощо. На рубежі Х-ХІ ст. розпочалося виробництво полив'яних керамічних виробів: столового посуду, дитячих іграшок тощо [21, c.182].
Найдавнішим із ремесел було деревообробне. Із дерева споруджували житлові і господарські будівлі, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовляли різноманітні господарські і побутові речі - вози, сани, судна, меблі, посуд. Більшість дерев'яних виробів відзначалися художньою досконалістю, так як тесля чи столяр був одночасно і вмілим різьбярем. Доказом цього свідчать прекрасні зразки художнього різьблення, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.
Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і виготовлення взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум'яки і усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлено в Києві, Новгороді.
Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, зокрема прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо [6, c. 43].
Вироби давньоруських ремісників мали широкий попит і в межах країни, і за кордоном.
Таким чином, до прийняття християнства на Русі було сформовано чимало типів поселень, в прогресивному напрямку розвивалися як землеробство, так і різноманітні ремесла.
.3 Характеристика повсякденного життя населення
Важливим джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень є особливості народного одягу.
Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел в Київській Русі, дають певне уявлення про давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові о полку Ігоровім» - кожух і опанча, в інших джерелах - сорочка, ногавиці, плащ (корзно), свита, клобук, вінець тощо. Чимало знахідок говорять і про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного взуття, різноманітних прикрас, виконаних в язичницькому стилі [12].
Костюм давньоруської селянки був самобутнім та барвистим. Він складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих полотнищ орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець, а у заміжньої жінки - рушникоподібний шматок тканини, що накидався на головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли [14].
Досить чітко виявлялись тогочасні регіональні відмінності костюма, які брали свій початок з часів давніх племінних об'єднань. Це стосувалось перш за все прикрас, які вироблялися місцевими майстрами, а також традицій виробництва тканого одягу, плетення взуття, техніки та мотивів орнаментики.
Комплекс чоловічого селянського одягу складався із сорочки до колін, що одягалася на випуск та підперезувалася шкіряним або вязаним поясом, а також нешироких штанів (портів, гачів). На поясі закріплювалися різні необхідні речі - кресало, гребінь, невеликий ніж. Головний убір становила валяна шапка, взуттям служили личаки або шкіряні постоли. У прохолодні пори року одягали сукняну свиту, взимку - хутряний кожух [10, с. 34-39].
На Русь імпортувались різні види тканин - шовкові (паволока), сукняні, оксамитові. Ці тканини використовували переважно князі та знать. Жіночий костюм знатної особи складався з довгої сорочки, поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що залишав відкритими вишитий поділ та низ рукавів. Зверху накидали плащ - корзно, закріплений фібулою на правому плечі. Голову обвивали рушникоподібним убранням, під яким носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками - колтами. Головний убір жінки, як і багато інших елементів вбрання, мав ритуальне значення і використовувався в різних обрядах. Закривання волосся було обовязковим. «Світити волоси» вважалось неприпустимим і, за уявами, могло викликати неврожай, падіння тварин тощо [14].
Давньословянські елементи стали невід'ємною частиною українського народного одягу. Їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної смуги тканини (опинці, горбочки), або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньословянські елементи присутні і у верхньому одязі типу гуні, манти та опанчі, дівочих вінках, рушникоподібному жіночому головному вбранні, домотканих поясах та ін. Вони певною мірою збереглися й у орнаментиці вишивок та художньому ткацтві: стилізовані мотиви тваринного орнаменту, ромб із гачками , який у давніх слов'ян уособлював родючість тощо [23, c. 495-497].
Важливою складовою частиною матеріальної культури кожного народу є його їжа. Її характер залежить від багатьох факторів: соціально-економічного становища людини, історичних умов, природно-географічного середовища, напрямку господарської діяльності тощо.
Давньоруська людина харчувалася продуктами, отриманими із власного господарства. Селяни вирощували злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес. Велику роль у харчуванні відігравали овочі (капуста, буряк, цибуля) та бобові( горох, квасоля). Важливу галузь селянського господарства складало тваринництво - доглядання корів, овець, кіз та свиней. Адже важливим харчовим продуктом було молоко та м'ясо.
Однією з найбільш давніх страв можна вважати рідкі каші, до яких відносять киселі. Так у Лаврентієвському літописі згадується про вівсяний кисіль, який вживали в Давній Русі. В «Повісті минулих літ» подається опис складників цієї страви в часи князювання Володимира (997) [12].
У щоденному харчуванні чільне місце посідав хліб. Він виготовлявся з подрібненої пшениці та жита. Робили як прісний, так і кислий «квасний хліб». Найбільшого поширення набув саме кислий хліб. Борошно замішували на теплій воді, місили, додаючи закваску, яка готувалася заздалегідь із запареного хмелю. Хлібини робилися різного розміру, менші з яких часто використовували як жертвоприношення при певних обрядах [23, c. 549].
Поширеним овочем на Русі була капуста, яку споживали в квашеному вигляді. Згідно літописних джерел, квашена капуста навіть була серед експортних товарів Київської Русі.
Доповнення до харчування становили продукти різноманітних промислів: рибальства, мисливства, бортництва, збиральства тощо.
Отже, в дохристиянський період Київської Русі представлено розмаїття народного одягу, який носив становий характер та зберігав елементи язичництва; проявляється різносторонність харчування населення, повязана з розвитком господарства.
Опрацювавши літературу, ми дійшли висновків, що на сьогоднішній день історія дохристиянського періоду Київської Русі, зокрема побут потребує ґрунтовних досліджень, в яких би повноцінно висвітлювалися всі аспекти життя населення. Досить повно, на основі археологічних досліджень, Б.О.Рибаков висвітлює особливості дохристиянських вірувань Київської Русі.
Серед давньоруських населених пунктів найбільшого поширення набули села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва і промислів та міста, що представляли собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. В містах зосереджувалися органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства. Впродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв'язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі.
Розділ 2. Дохристиянські вірування та звичаї населення Київської Русі
.1 Міфологія та пантеон богів
Язичництво в перший період існування Київської Русі (1 половина ІХ - кінець Х ст.) являло собою досить розвинену систему вірувань і складало основу світогляду давньоруської людини. Саме релігійні вірування та міфологія і дають можливість уявити, яким був цей світогляд. Релігійні вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї.
Для міфологічної свідомості, якою була свідомість тогочасного населення, характерні анімізм, аніматизм та антропоморфізм - оживлення та одухотворення всього живого і надання йому суто людських властивостей. Людині доби Київської Русі світ уявлявся живим та розумним, вона весь час вступала з ним у взаємодію з метою забезпечення свого життя та надбання певних благ (врожаю, успіху у справах і т.д.).
Як правило, вшанування природних стихій в міфології відображається у наявності певних образів, які ці стихії уособлюють, і слов'янська міфологія в даному випадку на стала виключенням. Ще Прокопій Кесарійський згадував про вшанування слов'янами сил природи. "Вони шанують річки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння..." [17].
Уявлення про природні явища як про живих істот наявне у народній свідомості довгий час навіть після прийняття християнства (мороз - старий чоловік, весна - молода гарна дівчина і т.д.) [23, c.104].
До найяскравіших представників нижчих духів слов'янської міфології можна віднести наступних: лісовик, водяник та русалки, домовик.
Лісовик вважався господарем лісу. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давньоруської людини. З одного боку, він постачав майже все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого - був «іншим» світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. В поглядах на лісовика існує дві точки зору:
він - дух лісу, породження культу рослин;
він - господар лісу, покровитель звірів і птахів [14].
Водяник та русалки. Водна стихія має велике символічне значення у слов'янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Відповідно таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ворожих до людини водяних духів. Водяник теж, як і лісовик, наділений антропоморфним виглядом. Русалки - істоти легкі, майже безтілесні, ні добрі, ні злі; вони ніби втілені в людському образі предмети фізичного світу, але при людській постаті зберегли і несвідомість, і байдужість матерії [11].
Домовик - образ духу-покровителя дому. Існує думка, що в даному образі поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, повязаних із вшануванням домовика, а в свідомості тогочасної людини предки були таким ж членами роду як і живі нащадки. Із прийняттям християнства домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд «нечистої сили» [23, c. 88]. Ймовірно, це можна пояснити тим, що не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої «нижчої міфології».
Наслідком тисячолітнього розвитку язичництва стало виникнення пантеону божеств.
Еволюція слов'янського пантеону полягає в наступному: «спочатку у прасловян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, повязаних з богинею Матірю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт» [9].
Сам пантеон богів сформувався на ієрархічних засадах, ймовірно, після VІ ст. н.е. Так, на нижчих ступенях опинилося поклоніння духам, більш високе положення дісталося богині-землі, богам Всесвіту, а очолили пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка [9]. Про язичницький давньословянський пантеон, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення "Повісті минулих літ", повязаного з діяльністю князя Володимира І Святославовича (980-1015) [8, c.77].
Володимир Великий, який поставив собі за мету зміцнення держави, вирішив зробити Київ релігійним центром, шляхом створення єдиного пантеону божеств. Центральне місце зайняв Перун. Крім нього, до пантеону також увійшли Дажбог, Стрибог, Хорос, Симаргл і Мокош [23, c.102].
Перун, бог грози і блискавки,а водночас війни та воїнів не випадково зайняв перше місце серед язичницьких богів. Його авторитет служив ідеологічним обґрунтуванням влади князя і його військової дружини [18].
Всі боги слов'янського пантеону уособлювали природні явища, були покровителями виробничої діяльності, їм відводили найрізноманітніші функції. Так, Перун, поряд із військовим культом «мав значення і загального, зокрема, хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ» [8, c.78].
Відповідною «функціональною двоїстістю» володіють й інші київські боги, зокрема Дажбог. Він є одночасно і Богом сонця, уособленням світла і життєвої сили, і князівсько-воїнським божеством, і суддею людей, виконувачем моральної функції [8, c.79].
До найпоширеніших богів відносять і Мокош, яка вважається чи не найдавнішим язичницьким персонажем. Вона була Богинею плідності, згодом стає також «покровителькою дому і сім'ї , життєвих благ і достатку, як добродійниця вівчарства і прядіння» [23, c.103].
Суперечливим за своїм походженням є Хорс. В літописі від 980 р. він згадується як бог Сонця, проте, цілком можливо, що він був богом «нічного світила» - Місяця ( так як сином Неба, богом Сонця був Дажбог). Були спроби і ототожнення Хорса з Дажбогом, проте в пам'ятках вони подаються окремо [13, c.434].
Богом вітру і покровителем погоди був Стрибог. « Він часто згадується у давніх пам'ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибожі» [13, c.436]. Виступав він також як бог-отець, бог - творець Всесвіту і батько Перуна [9].
Щодо Сімаргла, то він був богом насіння і посівів, проте через своє іноземне (іранське) походження вже в ХІІ-ХІІІ ст. зникає з народної свідомості [9].
Одним із найважливіших богів, хоча і не увійшов до пантеону Володимира, був Велес - бог достатку [3, c.435]. Можливо це пояснюється тим, що «він був антиподом, супротивником Перуна. Перун - грізний бог війни, який стояв на захисті держави, а Велес - покровитель і захисник «нижчого світу», герой-змієборець, покровитель багатства і худоби, родючості, володар світу мертвих, лікар і покровитель мистецтва» [23, c.102].
З прийняттям християнства на Русі встановлюється двовір'я (Х-ХІІІ ст.), сліди якого можна побачити в повсякденному житті народу, а також в предметах мистецтва. Найдовше язичницькі елементи були присутні в селах. Рибаков стверджує, що по суті християнськими вони стали майже на рубежі ХІІІ ст. [18].
«Потрібно відзначити, що кінцевим підсумком тривалого періоду двовірства стало не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів» [9].
2.2 Святилища та обряди слов'ян дохристиянської Русі
Невід'ємною складовою язичницького світогляду залишалися різноманітні форми звязку людини із силами природи, богами. Моління про врожай, різні заклинальні дії, звернення до сил природи і до духів добра і зла були присутні повсюди: пунктом звернення до цих сил і принесення їм жертв («треб») могло бути і окреме житло, і серединна площа поселення, і джерело, і луг на околиці, і берег річки, і лісова галявина, і оброблена нива - «життя» [18].
Багатогранними були ритуальні пункти і з точки зору радіусу протяжності: одні обряди проводилися тільки в межах дому однієї сім`ї, інші збирали на «піри ідольські» всіх чоловіків села в загально сільську «контину», а жінок в «бесіду». Одним із різновидів святилищ були ті, до яких люди сходилися на «событие» із всього поселення чи з кількох сусідніх поселень. Такі ритуальні пункти зберігалися і шанувалися протягом тисячоліть [9].
Святилища під відкритим небом здебільшого мали круглу форму, складалися з двох концентричних валів, на яких розводилися вогнища. Всередині кола ставилися ідоли, тут же горів жертовник, до якого приносили жертви богам. Подібні спорудження називалися «капищем». Зовнішнє коло призначалося для потреб жертовної ритуальної їжі і мало назву «требища». Через круглу форму святилища також називали «хоромами» ( від «хоро» - «коло»), в іншій вимові - «храмами» [18].
Найважливішими атрибутами святилищ були ідоли, які, зазвичай, робилися з дерева, рідше з каменя з додаванням коштовних каменів та металів; відповідно до функцій богів їх зображали з різними атрибутами.
Найбільш значним памятником слов'янського язичництва є Збруцький ідол, знайдений біля підніжжя пагорбу у р. Збруч, притоці Дністра біля, Гусятина. Умовно його вважають ідолом Святовита. Ідол зроблений з каменю - вапняку, він чотирьохгранний, висота - 2 м 67см. Верхня частина оформлена у вигляді округлої шапки з рельєфною опушкою. Під загальною шапкою чотири плоских грані ідола. Щодо розгадки зображень, представлених на ідолі було висунено ряд гіпотез. Б.О. Рибаков підтримує в цьому плані гіпотезу О.С. Фамінцина, який вважав, що в збруцькій композиції відображено ідею трьох світів: весь верхній ярус - небесний бог, четвероликий Святовид; середній ярус - земля; нижній - підземне царство, світ Чорнобога [18].
Чільне місце серед язичницьких вірувань займають обряди, різні релігійні свята, що проводилися в певний час на одному і тому ж місці. Слов'яни розподіляли свої свята згідно з трьома видами діяльності світла, що виражалася порами року. Свят було три відповідно до землеробського процесу: посіяти, зібрати, приготувати.
Першим було свято Весни, торжество на честь Лади, воскресіння чи повернення сонця. Свято мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.
По-перше, це було свято приходу весни. Воно починалося прикликуванням матері сонця, богині Лади. Всі наступні пісні і молитви були спрямовані на родючістю землі, посилання дощу тощо. Друге значення цього свята було землеробське; землеробські роботи зображувалися в ньому символічними образами. Доказом чого можуть свідчити ігри, де зображувалися оранка, сіяння маку, жита, пшениці та ін. сільськогосподарські роботи. Третє значення було родинне, яке виявлялося в різноманітних хороводах і піснях, присвячених сімейному добробуту і любові. І нарешті, останнє значення свята було поминальне, коли згадували померлих членів родини. На могили приносили їжу і напої, а в піснях-плачах згадували чесноти померлих [11]. Останнє значення в дещо зміненому вигляді можемо спостерігати і сьогодні.
Наступний етап святкування припадав на літній період. Це свято звалося на Русі Ярилом. Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні. Під час літнього свята приносились жертви русалкам - до цього часу збереглася назва русальна неділя, русальні святки, русалії [11].
Закінчувалися літні святкування великим торжеством Купала. Купалу називають "соботкой", тобто "событием", спільним збором. Сюжети купальських пісень повязані з обовязковим купанням і з відгомонами жертвоприношень дівчат божеству річки, зі збором цілющих трав та ін. Ритуальна їжа на святі - рослинно-молочна. Головне значення у купальському обряді, як відомо, відводилося вогнищу, через яке стрибали попарно [18]. Варто зазначити, що свято Купала, яке було загальним святом всіх язичницьких слов'ян, навіть після прийняття християнства залишилося з яскраво вираженими язичницькими рисами.
Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну. Відправлялось воно у релігійному відношенні на честь сонця, що народжувалося. Відповідно і рік слов'яни починали із зимового повороту сонця. Свято носило назву Коляда. Костомаров припускає, що назва свята зумовлена рухом сонця по кругу («Коляда» від «коло» - круг, колесо) [11].
Таким чином, характер та особливості обрядів слов'ян дохристиянської Русі були зумовлені порами року та господарською діяльністю.
Язичництво в перший період існування Київської Русі (1 половина ІХ - кінець Х ст.) являло собою досить розвинену систему вірувань і складало основу світогляду давньоруської людини.
Людині доби Київської Русі світ уявлявся живим та розумним, вона весь час вступала з ним у взаємодію з метою забезпечення свого життя та надбання певних благ (врожаю, успіху у справах і т.д.).
У слов'янській міфології знаходимо відображення поклоніння як богам, так і нижчим духам, що уособлювали собою сили природи. До найяскравіших представників нижчих духів слов'янської міфології можна віднести наступних: лісовик, водяник та русалки, домовик. Що характерно, після прийняття християнства язичницькі елементи найкраще проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої «нижчої міфології».
Наслідком тисячолітнього розвитку язичництва став пантеон божеств Володимира. Центральне місце в пантеоні зайняв Перун. Крім нього, також увійшли Дажбог, Стрибог, Хорос, Симаргл і Мокош. Всім переліченим богам поклонялась князівсько-дружинна верхівка.
Однією із складових язичницького світогляду стали святилища та обряди, метою яких був зв'язок з силами природи та богами, моління про врожай тощо. Язичницькі святилища вражають своєю різноманітністю форм, цілей та розташування. Характер та особливості обрядів слов'ян дохристиянської Русі були зумовлені порами року та господарською діяльністю.
Висновки
Київська Русь була важливим етапом в історії українського державотворення, стала скарбницею матеріальної і духовної культури, яка і сьогодні слугує джерелом натхнення нових поколінь громадян України. На даний момент історики всебічно дослідили економічний, культурний та політичний аспект в історії Давньої Русі, проте відсутні фундаментальні дослідження з повсякденного життя слов'ян та їхніх звичаїв, які б дали цілісне уявлення життєдіяльності тогочасного суспільства.
Серед давньоруських населених пунктів найбільшого поширення набули села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва і промислів та міста, що представляли собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. В містах зосереджувалися органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства. Впродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв'язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі.
В дохристиянський період Київської Русі широкого поширення набули різноманітні ремесла, хоча роль землеробства і була провідною. Так, важливе місце в господарському комплексі займала чорна металургія. Обробка заліза, а також виготовлення з нього різноманітних речей, необхідних для господарських побутових потреб, військової справи здійснювалася у ковальських майстернях - кузнях, залишки яких виявлені в давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород.
Особливості повсякденного життя давньоруського населення напряму залежали від основних засад міфологічного світогляду та економічної сфери. Так, народні костюми відповідали віруванню населення та його соціальній структурі. Подібна закономірність простежується і в характері харчування.
Давньословянські елементи і сьогодні присутні в українському народному костюмі та в нашому харчовому раціоні. Вони проявляються в орнаментиці вишивок та художньому ткацтві, а також в шанобливому ставленні до хліба, фактично головного продукту землеробства.
Світогляд давньоруської людини ґрунтувався на язичницьких віруваннях, які в перший період існування Київської Русі (І половина ІХ - кінець Х ст.) досягли найвищого рівня свого розвитку. Про що ми можемо судити, проаналізувавши давньоруські літописи. Так, у 980 р. Володимиром був створений пантеон божеств. Сам пантеон богів сформувався на ієрархічних засадах, ймовірно, після VІ ст. н.е. На нижчих ступенях опинилося поклоніння духам, більш високе положення дісталося богині-землі, богам Всесвіту, а очолили пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка.
З прийняттям християнства на Русі встановлюється двовір'я (Х-ХІІІ ст.), сліди якого можна побачити в повсякденному житті народу, а також в предметах мистецтва. Найдовше язичницькі елементи були присутні в селах. Рибаков стверджує, що по суті християнськими вони стали майже на рубежі ХІІІ ст.
Невід'ємною складовою язичницького світогляду залишалися святилища та обряди, які носили різноманітний характер. Найпоширенішими формами святилищ були капища, «кумирні ідольські», хороми (вони ж храми), які вимагали певних споруджень. Щодо обрядів і свят, то в їхній основі лежали пори року згідно трьома видами діяльності Сонця. Кожне святкування супроводжувалося типовими тільки для нього обрядами відповідно до землеробського процесу: посіяти, зібрати, приготувати.
Таким чином, період Київської Русі до прийняття християнства є важливим джерелом для:
) розуміння подальшого розвитку як економічної і культурної, так і політичної сфери життєдіяльності руського суспільства;
) ґрунтовного аналізу окремих українських звичаїв, які, безумовно, беруть свій початок з даного періоду і мають в собі язичницькі елементи.
київський русь обряд вірування
Список використаних джерел та літератури
1. Константин Багрянородный. Об управлении империей [Електронный ресурс] / Древнейшие источники по истории народов СССР. - М.: Наука, 1991.
. Болебрух А.Г. Світосприйняття давньоруських людей / А.Г.Болебрух // Київська старовина. - 2002. - №6. - С. 56-80.
. Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ ст. / Володимир Йосипович Борисенко. - К.: Либідь, 1998. - 616 с.
. Відейко М.Ю. Напередодні Русі ( VІІ - початок ІХ ст.) / М.Ю. Відейко // Голос України. - 2006. - 7 червня. - С. 12-13.
. Греков Б.Д. Київська Русь / Борис Дмитрович Греков. - К.: Радянська школа, 1991. - 499 с.
. Дідух Я. Ремесло у Київській Русі / Я. Дідух // Історія в школах України. - 2005. - №5. - С. 41-43.
. Довженок В.Й. Землеробство Древньої Русі. До середини ХІІІ ст. / Василь Йосипович Довженок. - К.: Академія Наук Української РСР, 1961. - 267 с.
. Історія релігії в Україні: навч.посіб. / [Колодний А.М., Яроцький П.Л., Лобовик Б.О. та ін.]; за ред. А.М. Колодного. - К.: Знання, 1999. - 735 с.
. Кислюк К.В. Релігієзнавство [ Електронний ресурс] / К.В. Кислюк, О.М. Кучер.
. Косміна О. Одяг Київської Русі / О. Косміна // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. - 2012. - №9. - С. 33-39.
. Костомаров М.І. Слов'янська міфологія [ Електронний ресурс] / М.І. Костомаров.
. Літопис Руський за Іпатським списком [ Електронний ресурс] / Пер. З давньорус. Л.Є. Махновця.
. Лубський В.І. Історія релігій / Володимир Іонович Лубський, Марія Володимирівна Лубська. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 696 с.
. Наулко В.І. Культура і побут населення України [ Електронний ресурс] / В.І. Наулко.
. Полонська-Василенко Н. Історія України: [в 2 т.] / Наталія Полонська - Василенко. - К.: Либідь,1992. - Т.2 - 608 С.
16. Пуцко В.Г. Золотарство давнього Києва / В.Г.Пуцко // Археологія. - 2008. - №3. - С. 47 - 53.
. Прокопій Кесарійський. Война с готами [ Електронний ресурс] / Пер. С.П. Кондратьева.
. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси [ Електронний ресурс] / Б.А. Рыбаков.
. Субтельний О. Історія України [пер. з англ. Ю.І. Шевчука; вступ. ст. С.В. Кульчицького] / Орест Субтельний .- К.: Либідь, 1992 - 512 с.
. Толочко П.П. Древняя Русь: очерки соціально-политической истории / Петр Петрович Толочко. - К.: Наук. думка, 1987. - 246 с.
. Толочко П.П. Київська Русь / Петро Петрович Толочко. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.
. Тотун І.А. Неординарність давньоруського села на прикладі селища Ходосівка-Рославське / І.А. Тотун // Археологія. - 2008. - №3. - С. 25 - 34.
. Українське народознавство: навч. посіб. / [ М.С.Глушко, Т.О.Гончар, Г.Й.Горинь та ін.]; за ред. С.П.Павлюка. - Львів: Фенікс, 1994. - 608 с.
. Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. / Н.Яковенко // Вітчизна. - 1998. - № 3-4. - С. 148-155.