Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет ім. Каразіна
Історичний факультет
Кафедра історії України
Дипломна робота
Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні
Окша Юлія Володимирівна
Харків 2009
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історіографічна та джерельна база роботи
Розділ 2. Діяльність окупаційної влади в Україні
Розділ 3. Окупаційний режим на Харківщині
Висновки
Список джерел та літератури
Вступ
Дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму в Україні залишається актуальним науковим завданням. Новітня доба історії України - це суперечливий період. ЇЇ історичний зміст - боротьба українського народу за національне визволення, за свободу.
У вивченні історії України багато питань, які й досі недостатньо висвітлені. Серед них питання іноземної окупації в роки Другої світової війни. Народ України має добре знати уроки минулого.
Ми повинні знати правду про війну. Вимога сучасного історичного моменту, вимога епохи - обєднання всіх миролюбних сил людства в імя забезпечення мирного розвитку всіх країн.
Крім того, останнім часом історію викладають під іншим кутом зору, що стало можливим після розсекречування багатьох архівів. Це стосується й даної проблеми, оскільки до недавнього часу чимало архівних фондів, містили інформацію щодо окупаційного режиму, залишаються закритими, важкодоступними дослідникам.
Хронологічні рамки цієї роботи кінець осені - початок зими 1941\1942 років - жовтень 1944 року. Офіційним днем завершення фашистської окупації України вважається 14 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання в Києві. Закарпатська Україна була очищена від гітлерівців військами 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року.
Географічні межі роботи - територія України, яка була окупована німецько-фашистськими військами. Акцент робиться на Харківському регіоні.
Історіографія Великої Вітчизняної війни, тобто сукупність досліджень по даній темі, дає можливість глибше і повністю зрозуміти закономірності даного періоду. Жодного періоду в історії людства не присвячено такої кількості книг, як Другій світовій війні. Водночас існує низка проблем, які вдалося на сьогодні розвязати належним чином. Осуд нацизму і фашизму міжнародною спільнотою у спеціальних рішеннях Нюрнберзького трибуналу і судових інстанцій різних країн спричинили створення навколо цієї теми певного негативного поля. Причому поряд із силами, зацікавленими у приховування злочинів гітлерівців та їхніх союзників, діяли сили що намагалися роздути цю проблему у пропагандистських цілях.
Історіографія війни бере свій початок з самого початку війни. Наукові колективи із представників Генштабу, військових академій, спеціалісти інституту історії Академії наук СРСР першими вивчали джерела, піднімали документальні матеріали. Уже в той час формувалися концепції, закладались основи поглядів і оцінок історичних подій війни. Радянськім публікаціям воєнного часу був притаманний бравурний тон, писали, зазвичай, про позитивні явища, що відповідало інтересам правлячої еліти, зацікавленої у тому, щоб не допустити аналізу причин трагічних передвоєнних прорахунків. Авторами багатьох із них були зарубіжні партійні діячі: П. Тольятті, М. Торез, М. Еркомі, Д. Армад, радянські історики і публіцисти, зокрема українські - К. Дубина, Л. Новиченко, Т. Стропал, Д. Беддик.
У 1943 р. зявилася друком праця Н. Бєлова Розпад гітлерівської осі.
У цій роботі автор здійснив аналіз політичного становища у країнах союзницях гітлерівців.
Значний внесок в історіографію війни внесли історикомемуарні праці активних учасників війни: І.Х. Баграмяна, А. Єременко, Г.К. Жукова, К. Рокосовського, Б. Шапошникова.
В історико-мемуарній праці Справа всього життя А.М. Василевського дається аналіз стилю роботи радянського Верховного Головнокомандування.
Важливе місце займають спогади Баграмяна І.Х. про те, як починалася війна, як йшли до перемоги.
Час із 1945 до 1950 року можна назвати Мертвим сезоном. Ні на Сході, чи на Заході не зявилося більш-менш значних публікацій про союзників гітлерівської Німеччини, ні про окупаційний період.
Утвердження незалежності Української держави створило сприятливі умови для започаткування обєктивного, по-справжньому наукового дослідження і висвітлення історіографії України періоду Другої світової війни, рішучого подолання нашарувань, штампів і стереотипів, які були характерними і домінуючими в історіографії попередніх років. З початку 90-х років перед українськими істориками повстало у всій своїй складності і повноті завдання створити нову історіографію війни, яка була б незалежною від ідеологічних, партійно-політичних пристрастей і уподобань, базувалася б не на міфах, припущеннях і політичній конюнктурі, а на документах і факторах.
Одним з перших про необхідність створення нової історіографії проблеми, яка має відповідати нормам і запитам демократичного суспільства, висловився авторитетний дослідник воєнної історії М.В. Коваль. Йому належить цілий ряд змістовних і гостро полемічних праць, в яких здійснюється історіографічне осмислення другої світової війни і місце України в ній.
Тут формується ряд актуальних наукових проблем, без розвязання яких неможливий подальший розвиток історіографії Другої світової війни і формування її нової історичної концепції. До таких проблем необхідно віднести, зокрема: обєктивну і неупереджену оцінку радянської історіографії другої світової війни, аналіз причин непідготовленості Збройних сил СРСР до відсічі ворогу і їх поразок у перший період війни; оцінку версії про превентивну війну гітлерівської Німеччини проти СРСР.
В працях М.В. Коваля з позицій фахівця української історії вперше у вітчизняній історіографії окремо виділяється таке поняття як український військово-політичний фактор у Другій світовій війні, оцінюються міжнародні наслідки перемоги антигітлерівської коаліції для України і вирішення українського питання.
Істотного значення набувають історіографічні дослідження. У незалежній Україні одним з перших таких досліджень стала публікація в 1992 році монографії криворізького дослідника В.В.Стецкевича. Вона присвячена історіографічним проблемам початкового періоду війни. Тут розвиваються важливі методологічні положення про історію України в добу воєнного лихоліття не як про історію народу, без поділу його на своїх (радянські українці) і чужих (військовополонені, бандерівці та ін.).
З огляду на активність дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму інтерес становить історіографічна розвідка В. Лаврінзука. Проведений ним аналіз наукової і публіцистичної літератури, яка вийшла в Україні, і в діаспорі, дозволив зробити аргументований висновок про недостатню вивченість у вітчизняній історіографії вказаної проблематики і необхідність зосередження тут зусиль вчених.
Заслуговують на увагу дослідження Д. Маланова про Київ у роки Великої Вітчизняної війни.3 Київ в роки війни - одне з найболючіших сторінок Другої світової війни. Масовий розстріл єврейського населення у Бабиному Яру - найжорсткіший в сучасній історії акт геноциду.
Науковий і пізнавальний інтерес являють спогади німецьких генералів, написані у 1945-1955 рр., коли перебували під захистом відомого американського Історичного дивізіону. Найбільше значення серед них Спогади солдата Гудеріана Гейнца. Тепер читач може познайомитися з талановитим німецьким воєначальником, проникнути у психологію німецького офіцера, через його сприйняття, його очима поглянути на історичні події, нарешті переконатися, як неприязно він говорить про союзників гітлерівської Німеччини.
Група німецьких генералів: З. Весторель, В. Крейпе, Г. Блюментрит, Ф. Цейтлер, Х. Мантейфель, перебуваючи в полоні у американців написали цікаву монографію Фатальні рішення вермахту /2000/. Це розповідь німецьких генералів, професійних військових. Не забули поважні автори-генерали й своїх союзників, які не доклали зусиль, були погано навчені, мали застаріле озброєння, думали лише про те, як найбільше урвати.
У Москві вийшла оновлена книга СС у дії. Документи про СС займають у ній основне місце.1
В. Теплищин, автор книги Отто Скорцені, чи командос - небезпечне ремесло (Смоленськ, 2000). З книги читач дізнається, як Диверсанту №1 довіреній особі А. Гітлера, воєнному злочинцю не уникнути смертного вироку, вдалося в достатку прожити до 5 липня 1975 р.
Інтерес дослідників та істориків до минулого СС і гестапо не згасає. У 2000 році зявилася чудова монографія французького історика, Ж.Келарю Історія гестапо2 Автор розповідає, підтверджуючи свою оповідь, як, з якою метою створювався службою Гіммлера і французькими колабораціоністами Легіон французьких волонтерів, який восени 1941 року відправився на Східний фронт. Келарю розповів, як був організований набір добровольців до улюбленого дітища Гітлера - військ СС.
У незалежній Україні спалахнув інтерес до історії дивізії Галичина. У 1993р. журнал Військо України опублікував дослідження, підготовки, бойових дій, обставини взяття в полон і перебування у таборах військовополонених борців і офіцерів дивізії.3
Привертає до себе увагу книга доктора історичних наук, професора Київського університету ім. Т. Шевченка Віктора Короля Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 рр.4
Автор на значному документальному та архівному матеріалі розкриває суть і причини цієї трагедії, жертвами якої стали мільйони співвітчизників. В кінці В.Короля вперше у вітчизняній історіографії повністю надруковані тексти наказів №270 і №277 військового відомства СРСР від 16 серпня 1941 р. і 28 липня 1942 р. українською мовою. Як відомо, і російською мовою вперше вони були надруковані майже через 60 років після війни.
Автор книги на основі архівних матеріалів і маловідомих документів дає розгорнуту і трагічну картину долі військовополонених на окупованих українських землях. Не потребують коментарів розділи книги під такими назвами: Злочини в Дарниці, Табір на Керосинній, Сиренькій табір, Бабин Яр та ін. За цими назвами доля мільйонів наших близьких, які в силу вищезгаданих причин випили до кінця гірку чашу полону.
В умовах державної незалежності України як багатонаціональної країни стають особливо актуальними етноісторичні дослідження. Зокрема, своєрідний історіографічний підсумок розвитку Єврейських студій в сучасній Україні підбив А Подольський.1
У 1990-ті роки зявилися дослідження, в яких вивчаються різки аспекти окупаційного режиму в Україні. Так, надзвичайно цікаві статті доцента Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна А.В. Скоробогатова, присвячені Харківському міському самоуправлінню в 1941-1943 роках.,2 функціонування базарів підокупаційного Харкова та ін.. Ці аспекти до цього ніколи не були обєктами спеціальних досліджень. На жаль, подібні роботи відсутні щодо різних регіонів України, тому неможливо здійснити порівняльний аналіз.
Отже, низка історичних праць, які зявилися у 1990- ті роки сприяли підведенню підсумків вивчення окремих актуальних проблем України доби Другої світової війни і відіграли позитивну роль. Їх аналіз дозволяє накреслити пріоритетні напрямки майбутніх досліджень, які покликані створити оновлену історію та історіографію Другої світової війни.
При дослідженні даної теми в роботи використано багато джерел, що дають точні дані про період фашистської окупації України.
Джерела достатньо різноманітні, їх можна поділити на декілька груп. Це і законодавча та актова документація, діловодна документація, періодичний друк, джерела особового походження(мемуари і спогади очевидців). Законодавчі, актові, діловодні матеріали розміщені у збірниках документів, які видавалися у 1940-1990-ті роки.
До написання дипломної роботи залучалися такі збірки документів, як Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР.1 Ці документи свідчать про трагедії військовополонених на окупованих територіях України в 1941-1944 рр. Збірка Ю.М. Ляховицького Попраная медуза (Книга Дробицкого Яра), в якій представлені документальні свідоцтва про геноцид єврейського населення Харкова в період окупації;2 Далеко от линии фронта: Воспоминания, документы и материалы3, Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині,4 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів,5 Спати Дрогобицкий Яр. Очерки, воспоминания, документы, стихи,6 Советсткая Украина в годы Великой Отечественной войны: Документы и материалы,7 Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1943 гг: Сборник документов и материалов та ін.
Цінними в роботі стали періодичні видання воєнних років, зокрема Соціалістична Харківщина 1942 р., Червона Зірка 1942 р., Радянська Україна1942р.,Правда, Нова Україна.
Дзеркало тижня - міжнародний суспільно-політичний щотижневик, що дав цінний документальний матеріал по проблемам Голокосту.
Великий внесок у дослідження цієї теми дали джерела особового походження спогади і мемуари учасників війни, та свідки подій. Окрім мемуарів видатних полководців використовувалися спогади простих людей свідків подій, які стосуються окупаційного режиму в Україні та Харкові.
У дипломній роботі досліджується процес захоплення України, злодіяння фашистів, трагедії окремих періодів окупації, окупаційний період на Харківщині. Мета роботи - дослідити основні риси окупаційного режиму, встановленого в Україні. Завданням дипломної роботи є узагальнення відомостей документальних джерел та історичної літератури щодо справжніх розмірів фашистських злодіянь в окупаційний період, дослідження сутності політики нового порядку, при цьому особливу увагу приділити окупаційному режиму на Харківщині.
У відповідності з конкретними проблемами досліджень визначена і структура даної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів. Висновків та списку джерел та літератури.
Перший розділ присвячений окупації України військами Німеччини та її союзників. Встановлення нацистського нового порядку.
Розділ другий присвячений основним напрямкам окупаційної влади в Україні. В цьому розділі досліджується трагедія Бабиного Яру, голокост, економічне пограбування України, вивіз працездатного населення на роботу до Німеччини.
Розділ третій присвячений вивченню і дослідженню окупаційного режиму на Харківщині.
У висновках підведені підсумки дослідження.
війна нацизм фашизм німеччина
Розділ 1. Встановлення нацистського нового порядку
червня 1941 року, з нападом Німеччини на Радянський Союз, вся Україна була втягнута у другу світову війну. Німецька армія наступала у трьох напрямах: група Північ на Ленінград, група Центр на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група Південь у напрямку Житомира і Києва. Німецьким військам у їхньому наступі на Україну допомагали угорські і румунські частини. Їм протистояли два радянські військові округи - Київський та Одеський; третій, Харківській, спершу перебував у тилу.
Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану блискавичної війни проти Радянського Союзу. Найбільший опір німецькі частини у перші дні наступу спіткали у районі Луцька - Бродів - Рівного, де 23-29 червня 1941 р. відбулася велика танкова битва. Проте вона затримала просування німецького війська лише на тиждень. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. Вирішальною для дальшого ходу воєнних операцій була битва під Уманню (10-12 червня 1941р.) під час якої розбито радянську армію, що утримувала доступ до Центральної та Східної України.
Через місяць, 16 вересня 1941 р. впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.
Погано підготовлені, й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Випадки впертого опору німецьким військам були поодинокими.
Велику стійкість виявили, зокрема, залишені напризволяще захисники прикордонних застав у Сколі, Раві-Руській, Перемишлі і Володимирі-Волинському.
Здебільшого німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривали радянську оборону. Не перериваючи наступу, німці брали в оточення численні радянські частини і полишали їх у своєму тилу, де з ними легко уже справлялися війська другого ешелону.
На території України мало місце найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень: у середині вересня 1941 року німецькі війська взяли в коло київське угрупування радянській військ Південно-Західного фронту загальною кількістю 456 тис. чоловік за радянськими (665 тис. чоловік за німецькими) даними - у 2-3 рази більше за німецькі втрати у Сталінградському котлі зимою 1942/1943 рр1.
Після успішного контрнаступу Червоної армії під Москвою взимку 1941 року Сталін планував весною 1942 року добитися перелому у ході воєнних дій. Він мав намір ударити по німецьких військах під Ленінградом, у Криму і в Україні.
Початкова смуга поразок почасти пояснювалася системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи.
Сильно позначилися на загальній боєздатності репресії офіцерського корпусу в 1936-1938 роках. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо чисельності техніки, так і кількості живої сили).
Значна частина місцевого населення України відчувала певне полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії супроводжувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики спаленої землі спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, врожай, затоплювали шахти, аби вони не потрапили до німців. Те що мало особливу цінність евакуювали на Схід.1 Разом з технікою евакуації підлягали представники елітарних верств - державні чиновники, фахові робітники, інтелігенція. У випадку з інтелігенцією, щоб схоронити її перед наступом німецьких військ та щоб виключити можливість перетворення її на антирадянську політичну силу в тилу ворога. Було евакуйовані 3,8 млн. чоловіків, жінок і дітей; 550 великих підприємств, що становили третину всіх заводів і фабрик, евакуйованих з захоплених німцями районів РСРС.
Евакуація супроводжувалася значними людськими втратами. Безслідно зникли, точніше були знищені НКВС, академіки Агатангел Кримський, Кирило Студинський, син Івана Франка Петро та інші.
Швидкий німецькій наступ відкрив ще одне злодійство НКВС, тому, що при відступі радянської військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних вязнів.
Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тисяч вязнів ( за іншими джерелами - 10 тисяч). Подібна картина відкрилася і в інших містах України - Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславі, Перемишлі, Калуші, Миколайкові (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.
Поширення антирадянських почуттів серед місцевого населення не означало прихильного становлення до нових окупантів. У різних регіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною.1
Найприхильніше німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприйняли як визволителів з-під ненависного більшовицького ярма. На ставленні до німців сильно позначилася память про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівняні з пізнішими, польським та радянським, режимами.
До того ж, на німців дивилися як на націю великих поетів, філософів і правників. Існувала думка, що німці несуть новий стабільний європейський порядок, в якому знайдеться місце і незалежній Українській державі.
Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його память про німецьку владу у 1918 році повязувалася передовсім з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Здебільшого місцеві жителі, дезорієнтовані швидким перебігом воєнних подій, чекали прояснення ситуації. Ці настрої поділяли не лише українці але і євреї.2
Німецька пропагандистська машина мовчала, яка доля очікувала українські землі. Населенню було обіцяно визволення від більшовиків, свободу релігії і праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Справа полягала в тому, що німецьке керівництво і сам Гітлер не мали чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні східної компанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 року, Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави - Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік.
Вони повинні перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав для Третього рейху. Вони мали створюватися за моделлю словацької і хорватської держав. За словами Гітлера це мали бути вільні від
Сталіна республіки. Заради економії воєнних зусиль ці республіки мають бути націоналістичними. Але з однією умовою - вони не повинні мати власної інтелігенції. Ця концепція на думку англійського дослідники Джеральда Райтлінгера, була справжнім божевіллям, бо як можна уявити собі функціонування національної держави без національного керівництва?
Найближчою до правди є оцінка іншого спеціаліста з фашистської східної політики Олександра Даліна, що Гітлер мріяв про створення контрольованих Німеччиною і позбавлених значення адміністративних одиниць.
За декілька тижнів до початку війни він різко змінив свої погляди. З цього часу Гітлер говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. За кілька годин до початку радянсько-німецької війни Гітлер заявляв Муссоліні: що стосується війни на сході,... вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні.
липня 1941 року фюрер видав наказ Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях.
Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на дві частини: зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, так звані рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій і армій. Рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, які очолював Розенберг.
Відповідно до цих планів, прифронтова смуга України - Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас та Крим - потрапили в зону армійського тилового району групи армій Південь.
Після невдачі з захопленням Москви і Ленінграду замість запланованих чотирьох рейхскомісаріатів німецька влада змушена була обмежитися двома:
Остланд з центром у Ризі (сюди ввійшли Естонія, Литва, Латвія, частина Білорусії та Ленінградської області) та Україна.
Рейхскомісаріат Україна був утворений вже в серпні 1941 року. Окрім більшості території УРСР, до його складу ввійшли також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пінської, заселені українцями. Рейхскомісаріат Україна поділявся на шість генеральних округів - Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.
Галичина ввійшла до польського Генерал губернаторства як окремий дистрикт (Distrikt Qalizien). До союзника Гітлера - Румунії - були приєднані південні та південно-західні частини України: Ізмаїльська область ввійшла до складу губернаторства Бессарабія, Чернівецька - до губернаторства Буковина, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство Трансністрію. Закарпаття ще з весни 1939 року належало іншому німецькому союзникові Угорщині.1
В результаті Україна на час німецької окупації перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Контакти між жителями різних одиниць заборонялися; для переїзду з однієї до іншої зони окупації потрібний був спеціальний дозвіл властей. Це диктувалося не стільки потребами воєнного часу, скільки свідомою німецькою політикою, спрямованою на витравлення національної свідомості українців.
Свої плани щодо не завойованих територій на Сході Гітлер окреслив у липні - жовтні 1941 року під час зібрання високих німецьких керівників головного штабу. За його словами, взяли у своє володіння цей великий пиріг для того, щоб:
1)його опанувати;
2)ним керувати;
)його експлуатувати.
Завойовані райони мали стати для німців райськім садом, у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення. Центральне місце у цих планах займала Україна. Тут на німців, на думку Гітлера, чекала безмежна родюча земля, гумус якої подекуди має товщину до десяти метрів.
Де ще існує регіон, в якому виплавляли би залізо вищої якості, ніж українське залізо? - риторично запитував Гітлер. - Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену?..І, крім того, ще стільки можливостей!
Україна підлягала германізації через завезення емігрантів - німців, датчан, голландців, норвежців, шведів. Гітлер рішуче відкидав ідею самостійної України. Крим мав стати німецькою Рівєрою, а Галичина, як колишня австрійська провінція - частиною Рейху. Щодо місцевого населення, то воно повинне трактуватися не краще, як червоношкіре. Українці, на думку фюрера, так само ліниві, погано організовані і по - азіатському нігілістичні, як і росіяни. Вони реагують лише на батіг. Було б помилкою давати їм можливість здобувати освіту, тому Гітлер противився ідеї відкриття в Києві університету.
Знання сигналів дорожнього руху українцям мало б вистачить, щоб не спричиняти аварій німецьких автомобілістів. Свобода для українців означатиме, що вони митимуться лише один раз на місяць замість двох.1
Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберг залишався при своїй думці щодо принципу організації нового порядку на окупованих територіях. Він виступав за здійснення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців та інших неросійських народів і змобілізувати їх проти Росії (зокрема, йому належала ідея відкриття в Києві університету). Розенберг пропонував приєднати до України російські прикордонні території як компенсацію за Галичину.
Розенберг пропонував застосовувати принцип національного самовизначення для підкорених Росією народів. Є інша точка зору, прихильники якої стверджують, що і Гітлер, і Розенберг сповідували одну ціль - встановлення неподільного панування Німеччини над Східною Європою.
План Розенберга був менш гнучкішим і прагматичним: певними поступками і вміли маневруванням він хотів осягнути того, що в іншому випадку вимагало б зусиль сотень батальйонів. Розенберг, який був балтійськім німцем за походженням, краще, ніж Гітлер, розумів національне питання в Східній Європі і, зокрема, потенційну роль російсько-українського антагонізму. Але за своїм статусом і впливом Розенбергу фашистській ієрархії поступався іншим діячам з оточення Гітлера, і тому його плани залишилися планами на папері. Рейх комісаріат Україна очолив гауляйтер Еріх Кох, своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові.
Розенберг первісно пропонував Коха на посаду рейхкомисара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях.
Хоча номінально новопризначений рейх комісар і підпорядковувався Розенбергу, але фактично, користуючись близькістю до Гітлера та заступництвом Бормана і Геринга, він сміливо міг ігнорувати вказівки свого безпосереднього шефа.
В інавгураційній промові Кох охарактеризував себе як брутальну собаку; а саме тому, за його словами, він і був призначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його другим Сталіним, якій зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні.1
На захопленій території України гітлерівці, їхні союзники та колабораціоністи встановили