язатися з підпільниками. Тут він розробляє тактику партизанки та організаційну структуру Української Повстанської Армії, яка має постати з початком німецько-радянської війни. Тарас Бульба-Боровець обґрунтовує спадкоємність ідей Української Повстанської Армії УНР, що зробила відчайдушну спробу підняти народне повстання проти більшовицьких окупантів під час Листопадового рейду 1921року, очолюваного генерал-хорунжим Юрком Тютюнником. «Революційні ідеали Української Народньої Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли пригожий грунт в поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об'єктивному історикові нашої бурхливої доби... Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріал - Поліська Округа та Волинь».[9;172]
. ПАРТИЗАНСЬКА АКЦІЯ УПА
На тлі такої невиразної політичної ситуації України народжувалася нова революційно-партизанська армія. Від 22. 6.1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження, а на його місце зродилася Українська Повстанська Армія. Тарас Боровець сам перестав бути «Байдою», а прибрав собі нове воєнно-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи як «Отаман Тарас Бульба».
Хоч і було офіційно проголошено Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімалося. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Стратегія УПА диктувала зовсім інший хід подій. Вона обмежувалась малою партизанською акцією.
Початкові дії УПА поки що були невеликі. Вояки УПА навмисне не вступали в бої з відступаючими військами червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВД.
Вся початкова бойова акція зводилася до розбивання в'язниць, трудтаборів та відбивання від більшовиків великих транспортів мобілізованих в червону армію запасників, в'язнів та репресованих. Їх тисячами гнали енкаведисти на схід через поліські ліси. Головну ж увагу звертали на відбирання від всіх більшовиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію відразу таємно ховали.[8; 207]
Німецькі війська Поліської котловини зовсім не пробували здобувати її, а попросту обійшли. Одна група пішла по лінії Гродно - Мінськ - В'язьма - Москва, а друга - по лінії Люблін - Рівне - Житомир - Київ. Такий стратегічний маневр німецького командування витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, у їх глибокому запіллі, а саме в трикутнику Пінськ-Мозир -Коростень, бродили розбиті частини радянських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших радянських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбігалися, хто куди глядів, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони.
Німецьке командування, звертаючи головну увагу на головний фронт, не приділяло цій загрозливій ситуації великої уваги. Але такий стан непокоїв УПА тепер, а ще більше пізніше, коли більшовики влаштують свої партизанські бази в поліських лісах. УПА переставляє військо на офіційну «міліцію», організовує в Сарнах Окружну Команду Української Міліції. Тарас Боровець обіймає обов'язки Окружного Команданта Міліції, своїм заступником ставить сотника Диткевича. Негайно організовується в Сарнах підстаршинська школа, нібито «міліція», а по суті - готуються справжні військові підстаршинські кадри. В кожному більшому містечку стоїть гарнізон УПА силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі - щонайменше одна-дві сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом «міліція» УПА в усьому Поліссі перевищує 10.000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих неофіційно наказам Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно - Окружної Команди Міліції в Сарнах. Ця обставина дала змогу УПА діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від УПА німці не мали змоги вимагати скорочення числа та децентралізації операцій так, як це вони робили в інших областях.[2;67]
Поліська Січ вже своїми першими скромними бойовими операціями здобула собі велику славу й розголос по Україні. Це зробили головним чином ті тисячні маси мобілізованих, в'язнів та репресованих людей, що їх загони Поліської Січі повідбивали від ворога, нагодували та допомогли їм вертатися до своїх домів. Вони самі бачили, як босоногі, але хоробрі поліщуки билися з ворогом, наражаючи своє життя у боротьбі за життя інших своїх братів з цілої України. Від них вони чули й самі часто бачили, що командує тією босоногою ґвардією якийсь петлюрівський Отаман Тарас Бульба.
Бандерівці далі домагалися, щоб УПА офіційно визнала їх «владу» та підпорядкувалась наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю чисто військову формацію всяко провокувати, називаючи її «анархічною отаманією», «демократичною гниллю» і т.п.
Внаслідок всіх попередньо згаданих подій Полісся зробилося на деякий час «нічиєю» територією в новому безмежному царстві Гітлера. Всі шляхи трансполіського сполучення були мертві. Німецька армія пішла далі, а на її тилах, на поліській території, ще не було жодної сили, яка могла б ці простори опанувати. Пінськ, Ленінець, Сарни та ще деякі пункти вже були в руках міліції УПА, а поза тим всюди бродили радянські банди. Головна Команда УПА активно готувала всі свої сили до контрудару, розробляючи відповідні оперативні плани.[2;307]
По всіх районах, де радянської диверсії не було, німці зовсім не рахувалися з жодними місцевими оборонними силами, а навпаки, планово їх ліквідували.
В половині липня 1941 року приїхав з Варшави до Рівного полк. І. Литвиненко. Тарас Боровець склав Урядові докладний звіт про стан усіх справ та повідомив про всі плани на найближче майбутнє. Він порозумівся з Президентом А. Лівицьким і за кілька днів дав Тарасу Боровцю урядову апробату цілого плану очищення всього Полісся від більшовиків з рівночасною заявою, що дальші директиви Уряду будуть прислані своєчасно.
УПА домагалася від німців визнати Поліську Січ як окрему національну військову частину. Німці закривалися тим, що вони не мають на це права, бо у справі організації української армії вони ще не мають жодних наказів від вищих чинників. Тому генерал Кіцінгер згодився лише на пів-військову, пів-міліційну акцію спеціально для Полісся. Це означало, що українська міліція на Поліссі має право діяти без всіх тих обмежень, які стосуються міліції всіх інших областей. Цього УПА було досить. В очах німців УПА лишалася далі як міліція, а для себе вона, хоч і неофіційно, діяла і рахувала себе як українське національне військо.
Вже в перших днях німецько-радянської війни лави Поліської Січі з кожним днем дуже зростали за рахунок все нових людей. Все це був зразково здисциплінований військовий народ, вихований в дусі палкої любові до батьківщини та свого рідного війська. Це були старші люди з царської та української армій та молодші вояки з польської та радянської армій. Багато було також втікачів від радянського переслідування, етапів та тюрем. По всіх гарнізонах та міліційних станицях кипіла вишкільно-організаційна робота. Вчорашні цивільні люди на очах мілітаризувалися. На звільнених районах організовувалася цивільна адміністрація під контролем та опікою Поліської Січі. Вся Поліська котловина та її власна збройна сила готувалися до нових великих подій своєї історії.[9;111]
3. Утворення та діяльність Поліської Січі
червня 1941 року постає УПА «Поліська Січ». Щоправда, як пише сам отаман, «хоч ми офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала нашу територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Наша стратегія диктувала нам зовсім інший хід подій. Ми обмежувались малою партизанською акцією». Відтак, коли 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці проголосили Акт відновлення Української держави, Бульба зайняв розважливу позицію, вважаючи такий крок ОУН(Б) передчасним та авантюрним. [11;38]
На перших етапах діяльності Поліської Січі, більшість бульбівців воювали проти дрібних радянських з'єднань. Полісся було порівняно безпечним місцем для українських повстанців, адже німці ставились до них нейтрально, а радянські партизани тільки починали свою діяльність. Тарас Бульба-Боровець вимагав від німців визнання Поліської Січі як окремої національної армії. Німці відмовились, аргументуючи це тим, що вони не мають на це права, і наказу від вищого командування Вермахту. Тому генерал Кіцінгер дозволив створити лише напіввійськове формування із розширеними, у порівнянні з міліцією інших районів, правами. Командування Поліської Січі це задовольнило, адже вони отримували повну свободу дій у визначеному районі. У Поліську Січ вступало все більше і більше місцевого люду, що бажали боронити свою землю та господарство від загарбників. Головне Командування Поліської Січі створило кілька вишкільних центрів при своїх гарнізонах у підконтрольних їм містечках.
Перші збройні акції Поліської Січі обмежувались діями проти розбитих решток Червоної Армії. За спогадами Бульби-Боровця «Совєти блискавично, в паніці покинули наші землі, а проти німців воювати було зарано». Така більш-менш спокійна ситуація на Поліссі дозволила Боровцю зайнятись внутрішніми справами Поліської Січі. Готуючись до активніших бойових дій проти радянських партизанів, Бульба Боровець відіслав делегацію до Білоруської Народної Самооборони на чолі із хорунжим Петром Довматюком-Наливайком. Білоруська народна самооборона була подібна до Поліської Січі: білоруси прагнули здобути незалежність за допомогою Німеччини. Командування Білоруської самооборони схвалило план бульбівців щодо спільних бойових дій проти радянських партизанів. Відділами Білоруської самооборони командував капітан Всеволод Родзька та його заступник поручник Михайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводом профессора Радослава Островського, що потім був обраний Президентом Білоруської Центральної Ради. Однак перед Поліською Січчю постала велика проблема - брак командного складу. Щоб вирішити цю проблему, наприкінці липня Тарас Бульба-Боровець відправляється на переговори із Організацією українських націоналістів Степана Бандери. Однак бандерівці поставили неприйнятні для Бульби-Боровця умови: підпорядкування Поліської Січі Головному проводу ОУН(б). Не знайшовши спільної мови із бандерівцями, Тарас Бульба відправився до політичного штабу ОУН Мельника. Там, після триденних переговорів було укладено договір з восьми пунктів, за яким налагоджувалися стосунки та тісна співпраця між УПА Тараса Бульби та ОУН Мельника. Однак, ОУН могла виступати лише як радник повстанській армії, а не як командний центр. Під час переговорів, до Поліської Січі зголосилося 10 старшин та підстаршин. Прибувши до Рівного 5 серпня 1941 року, Тарас Бульба зустрівся із полковником Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців, та полковником Іваном Трейком. З ними Тарас Бульба уклав договір, аналогічний тому, який він уклав із ОУН(м) в якому зазначалось: «Українська Повстанська Армія, як зародок української національної збройної сили, не підлягає жодній політичній партії чи організації, а тільки державному центрові УНР, де всі партії та організації можуть бути репрезентовані на паритетних засадах чи якихось інших умовах.
Організація Українських Націоналістів, попри деякі принципові роз-біжності в її політичній лінії з тією політичною лінією, що її веде Уряд УНР, немає жодних застережень проти того, щоб військові кадри, охоплені націоналістичним світоглядом та приналежні як члени чи симпатики до ОУН, добровільно зголосилися в ряди УПА, підлягали всім її внутрішнім законам та брали участь у всіх боях як рівноправні вояки УПА...»
Завдяки співпраці із колишніми офіцерами Армії УНР та з відомим в Україні Петром Дяченком, у Поліській Січі піднявся бойовий дух, а війська отримали кращий вишкіл. Першою метою перед Поліською Січчю тепер стояло звільнення Олевська від радянських військ. Взяття Олевська було нелегким ділом, адже вишкіл та озброєння Поліської Січі виглядало смішним, у порівнянні із регулярними частинами Червоної Армії. 20 серпня було розпочато наступ на позиції радянських військ на Поліссі. Сили Поліської Січі нараховували 10-15 тис. вояків разом із частинами Білоруської самооборони. Оскільки радянські війська мали перевагу у техніці та підготовці, бульбівці не вступали у відкритий бій, а діяли окремими загонами. Атакуючи вночі, «січовики» завдавали важких втрат ворогові, та швидко відступали. 21 серпня було взято Олевськ. До кінця серпня, радянські війська було відкинуто з Полісся.
Тим часом невеликі повстанські загони «Поліської Січі» влаштовують диверсії в тилу Червоної армії, звільняють з в'язниць репресованих, відбивають у більшовиків транспорт та зброю для власних потреб. Відтак німецьке командування призначає Бульбу-Боровця комендантом українсь-кої поліції Сарненського району. Отаман одразу ж звертається до штабу 213-ї німецької дивізії з проханням дозволити сформувати збройний відділ у кількості 1000 вояків і незабаром такий дозвіл одержує. Полковник Армії УНР Петро Дяченко погодився взяти на себе обов'язки начальника штабу УПА, що розташовувався у Клесові. Коли президент уряду УНР в екзилі Андрій Лівицький відкликав Петра Дяченка до Варшави, штаб «Поліської Січі» очолив полковник Армії УНР Петро Смородський, який розробив її військовий статут та політичну концепцію під назвою «За що бореться Українська Повстанська Армія». Ось деякі її положення:[4;69]
«1. Українська Повстанська Армія - це надбання всього українського народу. В її військово-революційні лави мають право вступати всі українці.
. УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові Української Держави.
. УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та класових міжусобиць, УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.
. УПА веде свою акцію на двох фронтах: революційно-партизанську в СССР та репрезентативно-інформативну поза межами СССР.
.УПА стоїть на становищі безкомпромісової боротьби з кожним загарбником України. Свою діяльність УПА не підпорядковує жодним чужим силам.
.УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави...»
. «ОЛЕВСЬКА РЕСПУБЛІКА»
Олевськ - це містечко на колишньому кордоні поміж СРСР та Польщею. Від половини серпня до половини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею, щось на зразок окремої, абсолютно суверенної української національної республіки. Ця «республіка» мала свою окрему територію, що її сама виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу.
Німецький окупант на цю територію ще не показувався, а залишки більшовицького окупанта були розгромлені на голову. Уся Поліська котловина протягом половини року жила своїм окремим, суверенним життям. З цього відтинку часу три місяці проходили в оскаженілій боротьбі з радянськими диверсійними бандами, а друга половина, до появи німецької окупаційної адміністрації Еріха Коха, проходила в умовах справжньої свободи і вільної творчості в усіх ділянках життя. І вся ця свобода та її творчість була позв'язана з іменем досі майже невідомого великого районового містечка Олевськ.
В усьому величезному трикутнику Слуцьк - Гомель- Житомир ніхто не вважав німців за ту силу, що розбила червону армію та вигнала безбожну диктатуру з України та Білорусі. Все це діялося поза поліською територією. Все Полісся бачило і знало, що навіть тоді, коли німецька армія взяла Смоленськ та Київ і пішла далі на Москву і Харків, ціле Полісся було в руках комуни. Там всюди стояли більшовицькі партизанські гарнізони та офіційно діяли «райвиконкоми» та «обкоми». І щойно в серпні і вересні зявилися «літаючі бригади» Поліської Січі та Білоруської Самооборони з масою місцевої міліції, які знищили партизанські сили червоної армії з їх «сільрадами», «райвиконкомами» та «обкомами» та органи свавільного насилля і терору - НКВД. Лише тоді населення Полісся дихнуло вільною волею святою.
Цим і пояснюється та палка любов та шана всього населення Полісся не до німецького «визволителя», а до своєї збройної сили, тобто - Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони. В білоруських районах «Палєская Сєч» була як в себе вдома, а курені Білоруської Самооборони на українській території були дорогими гостями, їх вітало населення як найрідніших братів і справжніх визволителів. Це була безприкладна маніфестація братніх почувань та солідарності обох націй до їх рідної збройної сили як єдиного реального фактора їх визвольної боротьби. Це був зародок великого союзу двох братніх народів та скромні початки їх спільного чину в бурхливому майбутньому.
Тарас Бульба-Боровець зазначав:»Я повік не забуду тріумфального в'їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких «благодетелей», «союзників», «оборонців» та «визволителів». Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були «білі» і «червоні» москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут, і їх наш народ мусів вітати і вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його «ортскомандантів» та генералів. Він їх «вітає»...»[6;401]
Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що навіть називається «Поліська Січ», вже дуже давно не бачили навіть самі найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом - вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою - стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов і обов'язково з водою у відрах!
Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом та більшовиком хоругви? Там же ж протягом 25 років за це розстрілювали та за¬силали на каторгу старе і мале, в кого ці «дурмани» знаходили. В ім'я чого цей так жорстоко катований народ зберігав всі ці святощі, наражаючи себе на небезпеку смерті, та з якої це нагоди він їх тепер з такою урочистістю витягає з-під влади щурів та мишей, щоб поставити на незграбний, поточений шашелями столик, але зате накритий соняшною скатертиною, вишиваною червоною ниткою?
Цей лицарський народ чверть століття зберігав свої скромні хрести, хоругви та образи, не зважаючи на жорстокий терор, бо це тисячолітні святощі його славних предків. А так гордо й радісно витягає він їх сьогодні від мишей та щурів, бо треба вітати своє рідне військо!
Молоді старшини та вояки з-поза Полісся ніяк не можуть розгадати одної таємниці. Вони не раз бачили, як поліське населення вітало чи то «білих», чи «червоних» «визволителів», але вони ніде не бачили води. Був хліб-сіль, були квіти, але води - ніде не було. Це велика таємниця. При вітанні предки нашого древлянського племені ставили воду, як особливий додаток до хліба-солі, лише перед тим, кого рахували не тільки дорогим гостем, але й своїм рідним другом чи великим добродієм. Це найвища міра довір'я, гостинності та вдячності. Це означає те саме, що моя хата - твоя хата. Ось чому на всіх вітальних столах перед вояком Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони нараз зявилася ознака найщирішого вітання - вода.
Це пояснюється тим, що той вояк якраз бореться, жертвуючи самовіддано своє життя за той же самий народ, за його правду, за його святощі, за Бога й Батьківщину, за віру своїх предків, за суверенну Україну і Білорусь, складовою частиною яких є Полісся.
Заболочені та пообложувані пісковими бортами «зіси» та «гази» всюди пробивалися поміж масою шаліючого від радості натовпу з сльозами на очах по горах васильків та всяких інших осінніх квітів, що на них так бідна наша поліська земля під цю пору року. А де не вистачало цих скромних природних прикрас, там на колони з обох боків летіла маса кознику та стерні, але яка ж вона була їм дорога. Навіть найкращі рожі, левконії чи жоржини при інших обставинах не викликали у вояків такої радості, як цей звичайний козник, що валився на них з цілого лісу старих і дитячих рук зодягненої в лах¬мани та личаки маси[4;126]
Після кожного виходу з машини бульбівці цілі десятки метрів добивалися до столів по вишиваних рушниках та скатертинах, щоб прийняти хліб-сіль, почути слова радості й найсердечнішої вдячності, коротко подякувати і пробиватись далі.
Старе й мале, діди і парубки, жінки і дівчата під гучні вигуки «Слава! Слава!» всюди проривають кордон охорони, заступають дорогу. Вони хочуть «добре побачити» свого нового отамана та його січовиків. Хапають за руки, цілують заболочені поли гумових плащів та шкірянок. Цілують коней, стремена, колеса тачанок, польові кухні, автомашини. Що до кого найближче...
Чогось подібного Тарас Боровець ще в своєму житті не бачив і не переживав. Це була вже навіть не стихія, а якийсь особливий шал ентузіазму. Він абсолютно ні від кого не ховався від страху, що його в цьому розбурханому морі хтось може вбити. Направо і наліво вітався обома руками з сотнями людей. В тисячах розпромінених очей він бачив тільки невимовну радість, щастя і почуття вдячності. Він був свідком всяких своїх і чужих маніфестацій, але такого явища, з такою полум'яною любов'ю та ентузіазмом,не бачив ніде. Тим більше,що ці маніфестації відбувалися спонтанно, без приготувань.
Це був вибух віками заглушеної лицарської традиції. Тут враз промовила козацька кров і передвічна стихія нічим не знівеченої любові цього народу до своєї рідної збройної сили, пошана до свого рідного начальника, до своєї рідної влади. Це були прояви не рабопослушності, а лицарська самопошана, національна гордість та дисципліна. Тому й не випадково,що чогось подібного не бачимо при всіх тих маніфестаціях, що відбуваються без води.
Містечко Олевськ стає столицею цього тріумфу. Під охороною своєї рідної збройної сили усе Полісся мов щойно на світ народилось. Відроджується громадське життя, адміністративна самоуправа, господарство, культура, освіта, преса, видавництва, охорона здоров'я - одним словом, все, що хоч на деякий час вирвалось з-під гніту серпа та молота й білого орла.[9;76]
Майже в кожному районі починають виходити рідні газети - ціла маса «Вістей», «Голосів», «Газет», «Слів».Зявляються інші видавництва. Відновляються зруйновані комуною церкви. Організовуються спортові товариства, професійні та аматорські театри і хори. І все це виростає наче з-під землі. На все знаходяться фахові сили на місцях. За що ці люди не візьмуться - горить в руках.
Відбудовуються фабрики та заводи. Десь «знаходяться» машини. На очах виростають нові димарі, з'являються електростанції, залізничні та інші верстати, автоколони. Хтозна-звідки й беруться трактори, комбайни, жниварки, молотарки, амбулаторії, лікарські кабінети і т.п.
Все це виробництво організовує сам робітник на тимчасовому положенні про трудову власність, в якому проектується оформити того робітника в майбутньому як дійсного власника-акціонера заводу чи фабрики. Тартаки, скляні гути, порцелянові заводи, мебльові фабрики, цегельні, гербарні, ґуральні, паперові фабрики - все це національне майно, що ще вчора лежало в руїнах, сьогодні вже починає давати нову продукцію.
Рівночасно відбудовуються і виробничі цехи, і самі будови заводів під гаслом - «перше продукція, потім дах над головою». Ніде ніхто нікого не агітує до жодних «соцзмагань». Ніде, ніхто нікого не судить за «прогул» та «саботаж». Зникла радянська панщина. Всюди закипіла робота без підганячів та бригадирів. Народ став справжнім власником засобів виробництва і творить сам, з своєї власної ініціативи. Люди працюють не по годинах, а день і ніч, бо бачать, що працюють для себе самих.
Всі колгоспи народ відразу ліквідує як найогидніше зло комуно-рабської системи. Діляться врожаєм. Ведуться приготування до колективних посівів з індивідуальним користуванням через нестачу тяглової сили.[2;80]
Всі «радянські господарства», частково в перших днях понищені та розграбовані, або цілком ліквідуються, або знову організуються як державні господарства. Заводяться дослідні станції, створюються насінні фонди. Про все вирішує сам народ. Зник комісар з поліської землі, який повчав відвічних господарів нашої землі, як орати та сіяти землю. Пригадується, як один з таких комісарів присікався до селянина, чому він не сіє, а чогось вичікує.
Забув штельваги, товаришу комісаре.
Сій сьогодні овес, а завтра будеш сіяти штельваги,
наказав комісар.
Нервовим центром всієї діяльності був Олевськ. Звідси на всі боки пливли накази та директиви. Туди з усіх сторін напливали звіти, питання, пропозиції та проекти. Всі ці нитки тримала в цупких сухорлявих руках одна людина, яка на все зразу знаходила рішення і своєчасно давала всі накази та директиви. Тією людиною був наш начальник штабу, полковник Петро Смородський. Це зразковий вояк, діловий господар і добрий комерсант. Він мав усесторонню фахову начитаність та досвід. А головне, не дивлячись на всі ці високі якості і прикмети, - це була скромна, тактовна і доступна для всіх людина. Він з кожною людиною терпеливо та людяно поговорить, наче рідний батько. Дасть всяку допомогу чи пораду. Кого треба - добре висповідає, покарає, а кого нагородить.
Тримати в руках таку розбурхану масу, як на скору руку зібрана перша-ліпша партизанська частина та всякий народ в міліції та цивільній адміністрації все нових теренів в такому революційному хаосі, як це було в1941 році, - треба бути тільки тим, чим був в штабі УПА полковник Петро Смородський.
До всього сказаного можна додати, що коли українська нація була здібною видати таких людей, як начальник штабу полковник Петро Смородський, які в такому хаосі на голій землі зуміли доконати таке чудо, як Олевськ, то ця нація має всі дані доконати найвище чудо-ідеал і мрію українського народу - навіть на попелі чи на голій землі воздвигнути храм Української Суверенної Соборної Держави. Олевськ відразу прибрав усі внутрішні та зовнішні ознаки українського національно-адміністративного осередка. Леніни, Сталіни та всі інші «вожді трудящих» зникли з площ, установ та вулиць «олевської республіки». На їх місці зявилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка Олевська управа перейменувала іменами українських діячів. Не забула при цьому Олевська міська управа за своє сучасне військо. Якось, в'їжджаючи з Сарн на Червоноармійську вулицю Олевська, Тарас Бульба-Боровець побачив на першому будинку велику таблицю: «Вулиця Поліської Січі». Дуже добре, думаю. А виїхавши на головну вулицю, я мало не остовпів. Там стоїть: «Вулиця Отамана Тараса Бульби». Я відразу видав наказ напис зняти і вулицю перейменувати». З'явилася до штабу делегація від міської управи. Міська управа просить відмінити той наказ. Боровець,в свою чергу,їм пояснив, що на таку особливу честь він ще не заслужив, щоб за його життя іменувати вулицю міста його іменем. Делегація настояла на своєму. Це вже саме місто рішає. Управі буде дуже прикро, коли їй доведеться цю вулицю перейменувати.
Боровець наказу не відмінив. Написи з вулиці були зняті, але ... інші не зявилися, а вулицю далі називали іменем командира Поліської Січі.
В перших днях вересня 1941 року до Олевська блискавично прилетіла дуже прикра вістка з Житомира. Там 30.8.41 року публічно хлинула укаїнська кров від української руки. Ставленик патологічного вождизму, бандерівець Кузій, на вулиці, стріляючи в спину, застрілив двох старшин української армії: полковника Миколу Сціборського та сотника Сеника-Грибівського, які були членами проводу ОУН і їхали до Києва. Це була дуже пригнічуюча вістка.[1;308]
Житомирський акт відкритого братовбивства та терору з боку вождівської групи проти своїх людей на тлі такої невиразної політичної ситуації України остаточно зкомпромітував цю групу в очах політично обізнаного громадянства. Коли ще всі «державні акти» цієї групи люди були схильні виправдувати політичною невиробленістю цих молодих людей, то вже такі ганебні факти, як явне братовбивство, народ кваліфікує не інакше, як явний злочин, провокований чужою рукою.
Нагла смерть Сціборського - це велика втрата не тільки націоналістичного табору,а й всієї української нації. Ідеологічно-програмові концепції Сціборського можуть бути заперечені тільки або сильнішою та більш ґрунтовною теоретичною концепцією, або життєвою практикою.
Ситуація була така, що полковник Литвиненко не бачив можливості втриматися довший час на очищеному від більшовиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію. Від імені Уряду УНР він дав директиву триматися так довго, як це буде можливо, а потім дуже обережно офіційно ліквідувати цілу «республіку». Штаб знову переставити на підпільно-повстанську акцію, але тієї акції не розпочинати відразу, а чекати дальших наказів та директив Уряду.
З уваги на те, що самого Президента німці тримають під домашнім арештом у Варшаві, ціла майбутня акція мусить вестися дуже обережно та так, начеб Президент про неї «нічого не знає». Про все це Тарас Боровець не мав права нікого інформувати, включно з начальником штабу. Для зв'язку посилати тільки сотника Раєвського. Все має робитися на місці так, начеб вирішували всі питання самі, без жодних директив зверху. Вони договорилися про все, і полковник Литвиненко поїхав.
Газета «Гайдамака», як одинокий вільний пресовий орган, до якого не добралася ще німецька цензура, мала дуже велику популярність по всій Україні. Її транспортували до Рівного, звідки вона розсилалася на всі сторони. Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель з Житомира - пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора. Боровець давав фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діалектом під псевдонімом «Діда Гаврила Обруча», та дуже рідко ще деякі матеріали, але цього було мало. Він не мав часу писати.
Мітринґа приїхав до Олевська й неофіційно став редактором газети. Офіційно газету підписував ред. Бобенко. Редакторові Мітринзі Боровець дав сувору інструкцію щодо змісту їхньої військової газети. Мітринґа точно і дисципліновано дотримувався цієї інструкції. Він поставив газету на високий рівень. Для вишколу юнацтва та пропаганди українознавства почав друкувати в газеті свій популярно-історичний нарис «Хто ми такі?», в якому виявляв гнучкий підхід як до самої проблеми, так і до читача. На жаль, цього нарису не докінчено, бо газета десь по 12-му числі перестала виходити.
В самій редакції не обійшлося без клопоту. Тарас Бульба-Боровець намагалися тримати газету в цілком незалежному тоні у відношенні до німців. Але відповідальний редактор Бобенко мав тенденцію кадити «визволителям». У полковника Смородського та сотника Сиголенка, а особливо у ред. Мітринґи створилося враження, що Бобенко підісланий з Житомира як аґент або ґестапо, або НКВД для шпигунства, провокації та компромітації. Поведінка цієї людини була явно провокативна. Він одверто почав загрожувати сотникові Сиголенкові, що як його та чи інша стаття з «кадилом» не буде вміщена, то він поїде до Житомира скаржитися німцям. Як же це так, мовляв, нас німці визволили від комунізму, а ми у своїй газеті про них навіть нічого не згадуємо?
З уваги на те, що ситуація вже так чи інакше наближалася до ліквідації «республіки», Бобенка з редакції не викидали, а залишили, щоб «тягнув» до кінця. Газета вже почала переставлятися з органу «Поліської Січі» на німецьку районову газетку. 5 листопада 1941 року до Олевська приїхав ґебітскомісар, який почав обережно заводити порядки «Нової Європи». Він викликав до свого штабу сотника Сиголенка і поставив вимогу, щоб штаб Поліської Січі підпорядкував свою роботу його наказам. Іншими словами, він хотів спокійно спати під охороною української зброї. Боровець послав сот. Сиголенка до ґебітскомісара вдруге, щоб повідомити його, що Поліська Січ як українська військова одиниця німецькій цивільній владі не підлягає, а тримає зв'язок з німецьким військовим командуванням. Наша відповідь на нову ситуацію буде дана ґебітскомісарові після нашого порозуміння з генералом Кіцінгером.[5; 64]
5. Ліквідація Поліської Січі
Поліська Січ та Білоруська Самооборона повністю і з честю виконали своє перше бойове завдання, вкриваючи свої прапори вічною славою. Вся Поліська котловина була очищена від дикої диверсії більшовиків і дуже швидко почала загоювати свої тяжкі рани, повертаючись по малу до більш-менш нормального життя. Бульбівці тут добре «попрацювали», щоб заслужити довіру гітлерівців. Незважаючи на все це, адміністрація рейх комісаріату «Україна» з центром у Рівному ставила завдання ліквідації такого формування, бо намагалася власними силами контролювати ситуацію на окупованій території. Тому Тарас Боровець шукав захисту у начальника тилу вермахту в групі армій «Центр» генерала Кіцінгера. Отаман наполягав залишити під його командою 10 тисяч бойовиків для оборони тилу німецьких армій в зоні волинського Полісся.
Отже, розпорядження рейхскомісаріату «Україна» про ліквідацію Поліської Січі треба було негайно виконувати і 15 листопада 1941 року отаман Тарас Бульба-Боровець організував в Олевську дефіляду своїх бойовиків-поліцаїв, присвоїв собі звання генерал-отамана і наказав усій поліцейській братії розійтися по домах.
Було видано ще цілий ряд наказів. Все це було оформлено документами на друкованих формулярах. Видано всім воякам посвідки про їх службу, послужні особисті анкети і т.п. Все це робилося так, як у реґулярній армії - з усією точністю та педантичними формальностями начальника штабу. Крім такої планової ліквідації цієї славної військової частини сам момент ліквідації останнього Олевського гарнізону був дуже драматичний. Для вояка краще вмерти, ніж кидати з своїх рук зброю під ноги ворога або «союзника». Зі слів Т.Бульби-Боровця,він ніяк не міг забути того трагічного моменту, коли цілий Олевський курінь був зібраний на площі в повному виряді для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу.
Звіт здавав отаманові в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону, поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда «струнко» та відчитано ліквідаційний наказ - з очей всього складу куреня бризнули сльози!
Це були несподівані сльози гордого молодого лицарства, яке не плакало, коли йому фельдшери без наркозу ампутували руки або ноги в найпримітивніших санітарних умовах. Але тепер, коли йому без жодного фізичного болю ампутовано символ його вояцької честі - скромну стару рушницю, - на його очах появилися сльози, що повільно горохом котилися вниз по гарних молодих лицях. їх ніхто не міг обтирати, бо цілий курінь стояв під зброєю на «почесть дай!».[2;149]
Отаман був до того схвильований такою несподіваною картиною, що не міг промовити ні слова. Забрав слово полковник Петро Смородський. Він усіх заспокоїв дуже змістовною промовою. Почав він свою промову з того, що в його житті це вже другий раз доля судила так, як тут, розставатися з тим, що святе для вояка, - зі своєю зброєю. Перший раз він віддав свою зброю полякам в 1920 році, коли армія УНР закінчила свої трагічні визвольні змагання. Сьогодні він віддає свою зброю німцям, коли військо тієї ж самої УНР, що ним являється славна Січ, гідно і чесно виконало один етап свого бойового завдання. Полковник зробив порівняння, заявивши, що сьогодні йому багато легше складати цю зброю на купу, бо це робиться на початку, а не в кінці війни, як це було в 1920 р. Цієї зброї так тоді, як і тепер, нам ніхто не давав, а ми здобули її виключно самі. Це символ і наявний доказ, що коли Україна знову видасть нам бойовий наказ, то ми знаємо, де і як ту зброю знову здобувати. Але все це ми мусимо робити мужньо та розважно, згідно з наказами і планами національної влади та Головної Команди Військ України.
Полковник П. Смородський витягає з кобури свого пістоля, цілує і кидає на землю. За його прикладом так само робить цілий курінь.Так, по-лицарському, планово закінчила своє легальне існування перша легендарна українська чисто національна військова одиниця часів Другої світової війни 16 листопада 1941 року. Всі люди роз'їхалися по домах. Для ліквідації справ Поліської Січі в Олевську залишився ще на кілька тижнів один старшина з десятьма підстаршинами та козаками, поручник Чортенків.
Демобілізованих вояків, які роз'їздилися на всі сторони, олевське населення прощало так само, як і вітало, але ця сердечність виявлялася цим разом не в захоплених оваціях, а в тихих сумних поглядах, наче після похорону найдорожчої людини. Жінки та дівчата не могли стримувати сліз... Поліської Січі не стало. Вона пішла в ліс. Над Олевськом та над цілим Поліссям знову запанувала непевна атмосфера невідомого завтра, мов тяжка темна хмара. Це була атмосфера так званої Нової Європи Гітлера.
Поліська Січ була своїм численним складом малою військовою частиною, озброєною дуже скромними засобами, але її політична концепція, маштаб дії та практичні військово-революційні успіхи мали і будуть мати велике військове, революційне і виховавче значення для нескореної України.
Все це треба завдячувати тільки тому, що ця військова одиниця дихала одним сильним геройським духом, мала зразкову дисципліну та чисто лицарську мораль. Вона діяла за глибоко продуманими планами, як справжнє дитя нашої християнської волелюбної Батьківщини-України.
Це й була та грізна і невловна сила, яка буревійно потрясала багнисто-кам'янисті надри Поліської котловини поруч вибухів динаміту та дзвонів сталі в каменоломнях від Першої до Другої світової війни. Вона була продовжувачем традиції армії без держави в боротьбі проти всіх і всяких ворогів України.[8;11]
Тарас Боровець вирішив перечекати до більш сприятливих часів. Він залишив невеликий загін, а решті поліцаїв наказав прихопити зброю і також дочекатися «добрих часів». Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом «знайти спільну мову» й обєднати всі збройні формування тим часом ОУН-Б перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним обєднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів.
квітня 1943 року розпочалися ділові переговори між Головною Командою УПА і ОУН-Б. Бандерівці вимагали: підкоритися ОУН-Б, визнати «Акт 30 червня 1941 року», беззастережно виконувати розпорядження ОУН-Б. Отамана Тараса Бульбу-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА.
Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повина бути «всенародною»; УПА не визнає «Акт 30 червня», бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, «бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою».
З березня 1942 року німці розпочинають каральні акції проти розформованих відділів УПА «Поліська Січ». Це змусило Бульбу перейти на нелегальне становище і будувати Українську повстанську армію за новим принципом. Відтепер вона позбувається ознак поліційної частини, прив'язаності до території і веде боротьбу з окупантами рейдовими загонами. Новим начальником штабу УПА Бульба призначав поручника Леоніда Щербатюка-Зубатого, деякі довірені старшини стають на службу в окупаційній поліції як вивідачі. У квітні 1942 року Головна команда УПА наказує «летючим бригадам» здійснити акції контртерору проти представників німецької цивільної адміністрації в Україні. У повітря злітають транспорти й адмінустанови окупантів.
В серпні 1942 року Бульба-Боровець звертається з листом до рейхкомісара Еріха Коха, в якому вимагає лояльного ставлення до українського населення, заборони додаткових продовольчих «реквізицій», припинення арештів і розстрілів, звільнення з в 'язниць представників національних організацій. Але німецький терор лише посилюється. Відтак Бульба влаштовує напади не тільки на адміністративні органи, але й на пункти воєнно-стратегічного значення, зокрема на комунікації. Добре відомою стала Шепетівська операція, що її було здійснено у ніч проти 19 серпня 1942 року. Кілька «летючих бригад» бульбівців захопили залізничний вузол і вивезли до лісу різне майно з чотирьох німецьких ешелонів. Перепиняють вони і ешелони з українською молоддю, яку вивозили на примусові роботи до Німеччини. Лише на Житомирщині було вчинено 150 нападів на німецькі склади.
У листопаді 1942 року Еріх Кох направляє на переговори до Бульби-Боровця начальника поліції і служби безпеки генеральної округи Волині і Поділля оберштурмбанфюрера Пютца. Отаманові пропонують перейти на службу до німців і боротися з партизанами, але він відмовляється через вороже ставлення третього Рейху до українців, зокрема через утримання в ув'язненні Степана Бандери і Ярослава Стецька. Після переговорів Бульба-Боровець одержує листа від єпископа Мстислава такого змісту: «Чому Ви з рештками своїх людей з так званої «Поліської Січі», яка в минулому році так славно співпрацювала з німецькою армією, ліквідувала більшовицькі недобитки, сьогодні зайняли для багатьох незрозуміле становище? Одним це дає підставу вважати Вас за український повстанський загін, що знахо-диться в стані боротьби з німцями, інші ж не розрізняють Вас від більшовицько-жидівських повстанчих банд». Отаман відповів єпископу досить різко: «Хочу Вас, Владико, повідомити, що започаткована кореспонденція зовсім лишня. Наші дороги різні не від сьогодні. Ви співпрацюєте з кожною чужою владою в Україні, а я її поборюю. Я розумію угодову політику та позитивну працю, але не визнаю самоопльовуючого лакейства».[3;50-56]
Тим часом Генеральний штаб Червоної армії, зважаючи на антинімецьку спрямованість акцій УПА, направляє до отамана свого представника підполковника А. Лукіна, який пропонує перемир'я та співпрацю. Натомість Бульба-Боровець має організувати замах на рейхскомісара Еріха Коха. Але отаман на таку «дружбу» не погоджується, його влаштовує звичайний нейтралітет.
На початку 1943 року Бульба намагається налагодити контакти з представниками польського уряду на вигнанні, аби покласти край польсько-українській ворожнечі. Однак ці спроби не увінчалися успіхом. Шовіністично налаштовані поляки вважали Західну Україну невід'ємною частиною своєї держави і на жодні переговори з «українськими зрадниками Польщі» не погоджувалися.
У лютому 1943 року до штабу Бульби-Боровця прибуває колишній його приятель, член проводу ОУН-Бандери Олександр Бусел, заявляючи, що їхня організація змінила свій погляд на шляхи ведення національно-визвольної боротьби, що відтепер вони вважають цю форму боротьби за доцільну і необхідну, тож варто розпочати переговори про спільні дії всіх революційних сил України. У квітні від Бульби-Боровця зажадали відмовитися від підлеглості урядові УНР, керуватись політичною лінією проводу ОУН (Б), визнати Акт відновлення Української держави від ЗО червня 1941 року та взяти участь в акціях з очищення повстанської території від польського населення, яке шкодило українській справі, працюючи в німецьких установах та підтримуючи більшовицьку партизанку. За це обіцяли отаманові посаду командира УПА. У травні переговори мали продовжитись, але представники ОУН(Б) на них не прибули. Об'єднання національно-визвальних сил не відбулося, а непорозуміння стали поглиблюватися. Влітку 1943 року взаємні звинувачення вихлюпнулися на сторінки часописів. Бульба критикував ОУН(Б) за диктатуру, а бандерівці звинувачували його в демократії, яка обмежується порожніми розмовами і веде до анархізації української визвольної боротьби. Наприкінці червня з'явилась листівка за підписом Тура (псевдонім Романа Шухевича) з наказом усім партизанським відділам підпорядкуватися головному штабові бандерівської УПА.
Бульба ще раз спробував налагодити контакти з УПА-Південь, в керівництві якої були його знайомі ще з Берези Картузької Олександр Бусел та Ростислав Волошин, але знову марно. Тому наприкінці липня він видає наказ про перейменування підпорядкованої йому Української Повстанської Армії на Українську Народну Революційну Армію (УНРА), аби відмежувати демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА. Керівним органом УНРА стала Політична рада, до складу якої спочатку входило п'ять представників відрізних політичних організацій: від УНДП - І. Порада, від союзу українських комуністів-самостійників - М. Даниленко, від ОУН(М) - О.Штуль-Жданович, від безпартійного громадянства - С. Мазепа, від козаків Дону і Кубані - сотник А. Бочанов. Однак цей орган не був впливовим, а носив радше репрезентативний характер. Тим часом ОУН(Б), особливо її служба безпеки, домагалась підпорядкування бульбівців різними методами, в тому числі і силою зброї.
На такі дії Бульба-Боровець відповів відкритим листом до членів проводу ОУН-Бандери, опублікованим у часописі «Оборона України» 10 серпня 1943 року. В ньому він звинувачує керівництво ОУН(Б) у зриві переговорів, насаджуванні диктатури, у нищенні польського населення, відхиленні пропозиції про створення з представників різних організацій Української революційної ради, яка мала б формувати загальнонаціональну політику. Велику увагу в листі Тарас Бульба-Боровець приділяє моральним засадам. Зокрема, він зазначає: «Ви на кожному кроці говорите про конечну потребу єдності серед українського народу, а насправді змагаєте здійснити цю єдність не шляхом об'єднання всіх сил народу на підставі взаємного порозуміння і пошанування політичних переконань інших співгромадян, тільки шляхом підпорядкування всіх собі та диктатурі однієї партії». Аби зупинити бандерівців перед братовбивчою війною, поліський отаман запитує їхній провід: «За що Ви боретесь ? За Україну чи за Вашу ОУН? За Українську Державу чи за диктатуру в тій державі ? За український народ чи тільки за свою партію ?» Таке зухвальство йому не минулося.[8;178]
Вночі 18 серпня 1943 року кілька куренів бандерівської УПА оточили штаб Бульби-Боровця в селі Хмелівка на Костопільщині. Щоб запобігти братовбивству, отаман дав наказ не чинити збройного опору, а розсіятися і відступити. Однак бандерівцям вдалося взяти в полон понад сто козаків УНРА, трьох старшин і дружину Бульби Анну Опонентку. Одинадцять козаків дістали поранення, п'ять командирів УНРА загинуло. Сам отаман з частиною козаків та старшин вирвався з оточення і перейшов на лівий берег річки Случ, де зіткнувся з польськими й радянськими партизанами. В боях полягли його найближчі побратими Василь Раєвський та Іван Мітринга. Через полоненого Миколу Крука бандерівці передали Бульбі ультиматум: беззастережно підпорядкуватися політичній лінії ОУН(Б) та наказам Головної команди УПА. Але поліський отаман на таку вимогу не погодився, і мав на те серйозні підстави. Ось деякі з них:
«У своїй дипломатії Ви не придержуєтесь правил революційної етики. Одне говорите, друге робите, присвоюєте собі чужі гасла та концепції...
Ви узурпуєте собі право на суверенну всеукраїнську державну владу...
Свою державну владу Ви проголошуєте необдумано, коли і де попало...
Ваша влада у терені проводиться не як революційна влада, а як звичайна банда. Замість поборювання анархії Ви її збільшуєте своїм ганебним поступуванням, яке зводиться до варварського мордування безборонних жінок, національних меншин...»
Після такої відповіді бандерівське керівництво вдалося до ще жорстокіших заходів. Після двох тижнів тортур служба безпеки ОУН(Б) стратила дружину отамана Анну. Аби не побільшувати кількість жертв Бульба-Боровець розформовує свої відділи і переводить організацію в підпілля.[10;401]
листопада 1943 року Тарас Бульба-Боровець робить ще один відчайдушний крок: звертається до німецького командування з меморандумом, в якому пропонує німецькій владі «припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти більшовизму, звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військовополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська, створити в Німеччині Український Національний Комітет з представників усіх політичних угруповань та авторитетних громадських організацій». З цим меморандумом він їде на переговори у Рівне. Оскільки переговори мали політичний характер, Бульба домагається зустрічі з ви¬щим німецьким керівництвом. Служба безпеки доправляє його спершу до Варшави, а потім і до Берліна. Але спроби знайти спільну мову з німцями зазнають невдачі. 1 грудня 1943 року отамана та його ад'ютанта Олега Штуль-Ждановича беруть під варту і запроторюють у концтабір Заксенхаузен, де вже було давно ув'язнено Андрія Мельника, Степана Бандеру, Ярослава Стецька.
У жовтні-листопаді 1944 року німці таки дійшли висновку, що нехтування українського фактора є помилкове, і вирішили звільнити з концтабору політичних лідерів, аби з їхньою допомогою сформувати підрозділи для східного фронту, що дозволило б зекономити власні сили. Тарасові Бульбі-Боровцю запропоновано стати на чолі Українського національного комітету (УНК). Але той категорично відмовився, бо в такому разі йому б довелося підлягати Комітетові визволення народів Росії, що його очолював генерал Власов. Головою УНК одноголосно обрали А.Мельника. Однак він поставив перед німцями такі вимоги, що ті стали шукати нового керівника. У лютому 1945 року головою УНК призначено генерала Павла Шандрука, який мешкав в одному будинку з Бульбою-Боровцем, тож отаман був постійно в курсі справ національного комітету. На пропозицію Шандрука навесні 1945 року Бульба-Боровець зайнявся формуванням бригади особливого призначення, яка мала десантуватися в тилу Червоної армії для продовження боротьби. У квітні бригада була готова, але німцям вже було не до того. 10 травня сформовані Павлом Шандруком українські відділи здалися союзним військам і були інтерновані в італійському містечку Ріміні.
Однак на цьому війна для Тараса Бульби-Боровця не закінчилась. Його звинувачено в єврейських погромах на окупованих територіях та у прислужництві гітлерівцям. Він постав перед британським трибуналом, засідання якого тривало з квітня по листопад 1946 року. Заслухано понад тисячу свідків: євреїв, поляків, білорусів, росіян, німців.
Зрештою Бульбу-Боровця виправдано і звільнено з-під варти з правом вибору країни проживання. Він обрав американський континент. Колишній отаман бере участь у створенні та діяльності відновленої Української національної ради, пише мемуари. 1950 року публікує «Історію українських визвольних змагань 1917-1950рр.», редагує і видає власний журнал «Меч і Воля», організовує з числа колишніх вояків УПА-УНРА Українську національну гвардію. Але відгомін давніших непорозумінь та конфліктів докотився до Бульби-Боровця і на еміграції. Палкі шанувальники співають йому осанну, а політичні опоненти звинувачують в отаманщині. З часом друзів стає дедалі менше. Врешті Бульба-Боровець залишається самотнім.
Ним опікується студент-українець, що одночасно виконує обов'язки його секретаря. Український уряд в екзилі згадав про отамана у 1979 році, коли той уже тяжко хворів. За заслуги перед Україною в часи Другої світової війни його нагороджують Залізним Хрестом УНР. Помер Тарас Бульба-Боровець 15 травня 1981 року, як і Дон Кіхот, не в лицарському двобої, а в ліжку, за два місяці до виходу у світ найвагомішої своєї книги «Армія без держави». Втім герой Сервантеса у свій смертний час визнав боротьбу за високі ідеали безнадійною і марною, а поліський отаман прийняв смерть з вірою у святу справу.
6. Котловина смерті
Під осінь 1943 року Полісько-Волинська котловина зробилася ареною масової смерті. Сюди втікають всякі люди з цілої України, особливо інтелігенція та робітники з більших та менших міст. Тут і цивільне населення не мешкало в ще уцілілих домах, а гніздилося по сховищах та норах непрохідних лісів. Там же, по лісах, паслася їх худоба, а по ямах зберігалися рештки врятованого мізерного майна. Насправді навіть велике майно вже давно у цій нещасній країні втратило всяку вартість.
Зі сходу швидкими кроками наближався радянсько-німецький фронт. Червона армія знову окупувала половину України, перейшовши лінію Дніпра. Від півдня і заходу німецьке командування стягає всі резерви, організує нову оборонну лінію: Мазурські багна - Карпати. Кожного дня заявляються щораз суворіші зарядження німців. З Білорусі натискає ціла армія радянських партизанів. Тут скупчено понад 100 000 молодих людей на нову мобілізацію Лебедя. Бойова здатність цього нового партизанського війська невелика. Сяку-таку зброю має кожна десята людина. Решта без зброї. Нема фахових командирів, ні часу на вишкіл. Безоглядна тоталітарна дисципліна не може справитись з таким же безоглядним хаосом. Картину пекла доповнює громадянська війна цих же руїнниць¬ких фанатиків проти сил волі і демократії. Ніхто не може зорієнтуватися, хто, кого і за що б'є.
Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:
негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення;
послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УНР та інших політичних угруповань;
всюди вести збройну боротьбу проти німецького окупанта;
на всій опанованій нашою армією території заводити новий лад української державності;
всіма силами всюди ставити спротив радянській армії, коли вона буде наступати на захід.[1;210]
Ні одного з цих завдань нова армія Лебедя не могла і не змогла виконати. Поляки залишилися в Західній Україні, поки їх не виселила радянська влада в 1945 році, обмінюючись населенням з польською комуністичною державою. Демократи з Петлюрівського руху, націоналісти полковника Мельника та інші «вороги» України залишилися в Україні.Не зважаючи на повстанський «зрив» Лебедя, німецький фронт відступав на захід планомірно, жодного сліду від паніки, заподіяної «революцією». Радянські партизани ходили сюди і туди по «державі» Лебедя-Бандери, як у себе вдома. Медведев діяв у маленькому Уманському ліску під Луцьком та стріляв і викрадав німецьких генералів, а Ковпак зробив рейд від Брянська аж до Карпат, де його розбили німці. Всі партизанські «республіки» Лебедя були спалені німецькою авіацією. Під кінець всю територію України окупувала радянська армія, незважаючи на те, що армія Лебедя ставила їй всіма силами спротив. Де ж глузд політичного проводу цієї партії, яка видавала такі директиви партизанському війську? На жаль, досьогодні - це ще таємниця. Чи це було безглуздя, чи премудра провокація в дусі «голої землі»? Треба припускати, що одне і друге. Провокація має найлегший доступ туди, де тхне опортунізмом і безглуздям.
Роздуті і напівозброєні відділи УПА втратили основу основ партизанського війська - невловну рухомість в терені. Не вони мали всю ініціативу маневру в своїх руках, як це було досі, а самі стали великим об'єктом нападу ворогів у своїх «республіках» та гарнізонах. Не вони накидали бої, а їм почали накидати німецькі та радянські противники. Ці відділи десь від липня 1943 року почали зводити дуже часті накинені їм бої. В цих затяжних боях український вояк проявив неописане геройство, надприродну витривалість й особливу винахідливість. Ці вояки показували, як примітивними засобами поборювати переважаючого ворога, озброєного найновішими засобами модерної війни. Та, на жаль, плоди всіх цих зусиль ідейного вояка зводилися до нічого. Майже кожний такий затяжний бій був програний, і армія несла величезні втрати вбитими та раненими. Вони сотнями догнивали в хатах та і горах. Бракувало фахових медичних сил та санітарних засобів. Примітивні лазарети по землянках треба було часто переміщувати. Вони часто попадали в руки ворогів, які на місці розстрілювали всіх ранених. Тут знову вписалася в історію золотими буквами наша жінка - медсестра і товариш. Особливо знущалися над раненими більшовицькі партизани. Вони пробували здобувати різні таємниці вояків УПА. Для органів НКВД це був дуже бажаний «матеріал».[7; 43]
Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п.
Ось так виглядала «війна» УПА проти німців, росіян, поляків, комуністів та їх самих в 1943/44 роках. Діялося це так тому, що був зірваний організаційний та оперативний план первісної армії. Маса втікачів постійно напливала з України в поліські ліси. Побачивши, що там діється, люди пробували вирватися з того пекла назад на південь та захід, але органи СБ переловлювали цих людей та карали на горло «як дезертирів» з УПА та «шпигунів». Ґестапо своїм чином ловило таких людей та на місці масово розстрілювало «як бандитів».Радянсько -німецький фронт почав брати Поліську котловину в свої потужні кліщі в той час, як тут вже оперувала потужна більшовицька партизанська армія. Вона пробиралася крізь непрохідні ліси та багна, готуючи великий варшавський прорив. Замкнутий в Поліській котловині народ був приречений на неминучу смерть. Це була головним чином українська інтелігенція, яка врятувалася від масового погрому органів ґестапо. Усім тоді було відомо, що НКВД всіх тих людей, які не тікали разом з червоною армією за Волгу або в перших днях війни не пішли в радянську партизанку, рахує ворогами СРСР, шпигунами Гітлера та бандитами і всіх по-сталінському тортурує і розстрілює. Лише малописьменних часом відсилали до таборів або до карних батальйонів на передові лінії фронту, щоб там кров'ю змивали свою «зраду батьківщині». При самій згадці про нову окупацію України більшовиками вся ця розбурхана маса народу з жінками та дітьми впадали в явний шал жаху, викликаючи ще більший хаос. Не було ніякої надії на порятунок цього передового елементу нашої нації.[11; 69]
Ще у червні 1943 року представники німецької армії за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві пані д-р Хариті Кононенко пропонували УПА нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріалу. Німецька армія не ставила УПА жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріал в антирадянські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Пані д-р X. Кононенко приїхала до штабу УПА. Все було домовлено, але про це якось довідалось гестапо, і пані X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином, до цього нового контакту не дійшло.
Пані д-р Харитя Кононенко заслуговує на більше, ніж ця хронологічна згадка. Її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та армією УПА, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріали в міжнародних харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крові і кісток хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням ранених вояків УПА на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з начальником штабу УПА, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань штабу. Українська жінка нога в ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко, в нас були тоді сотні та тисячі. Пані д-р Харитя Кононенко - це їх уособлення та живий приклад українським дівчатам та хлопцям в майбутніх звитяжних боях християнської України з темними силами радянського тоталітаризму.[9;231]
Події летіли з блискавичною швидкістю. Сили всіх партизанів УПА було не досить, щоб нею можна було ставити опір російським танкам та авіації хоч би на обмеженій території. Становище армії УПА без держави, яка опинилась не тільки без будь-якої бази, запілля чи зовнішньої допомоги, але навіть без можливості відступу на будь-яку чужу територію, було більш ніж трагічне.
Як один з ініціаторів організації партизанської армії від 1939 року, а потім головнокомандуючий тієї армії від 22.6.1941 р. аж до розколу УПА в березні 1943 року, Тарас Боровець у великій мірі почував себе винним за становище країни в листопаді 1943 року. Про які плани може бути мова, коли на півночі ворог, на сході ворог, на півдні ворог і на заході ворог. Крім того, у в самій котловині явної смерті лютує ще один наш внутрішній ворог - дикий безоглядний, патологічний вождизм. Було ясно, що їх «провід» своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий «революціонер» Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув. Ось де шукати дезертирів і зрадників народу, а не серед тих нещасних тисяч біженців, які шукали порятунку на Поліссі, а знаходили смерть від своїх та чужих тоталітаристів!
Аналізуючи безперспективну ситуацію в половині листопада 1943 року, Тарас Бульба-Боровець прийшов до таких висновків:
ми мусимо за всяку ціну та всіма засобами намагатися урятувати сотні тисяч нашого народу, а особливо інтелігенцію, яким від комісарів не сподіватися ніякого змилування;
німецька армія залишає Україну, і війну вона програє. Під натиском таких фактів Німеччина не сьогодні, то завтра повинна змінити своє ставлення до всіх активних антисоветських елементів на сході Европи;
головним ворогом України знову стає давній наш окупант - СССР. Цей ворог пануватиме аж до нового конфлікту. Нам треба всіма силами намагатися використати рештки потуги Німеччини, щоб нанести якнайбільше шкоди новому окупантові України - безбожним більшовикам;
нам треба укласти мир з падаючою Німеччиною, щоб її засобами далі боротися з диким окупантом України.
листопада 1943 року була скликана нарада Головної Команди УНРА. На цій нараді він з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний план:
Негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на Заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім, по війні, ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі.
Запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та Щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі діяла б під радянською окупацією.
Приготовану до суворо партизанських акцій УНРА,згідно зі схваленим планом, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка як мого заступника при наближенні совєтсько-німецького фронту планомірно переводити в советське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого Уряду.
З уваги на велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. Якщо поїде хтось інший, то буде зайва тяганина, а поїду я, то тоді можна буде вирішувати всі справи на місці - або хай діється Божа воля. Я мушу мати чисту совість, щоб ніхто не сказав, що я не зробив всього того, що було можна зробити для порятунку сотень тисяч наших людей. Це також фронт. Всі ці пункти програми нової дії були одноголосно схвалені, за винятком останнього. Отаман Зубатий був проти того, щоб Тарас Бульба-Боровець сам їхав на переговори. Він мотивував свою думку тим, що німці можуть його вбити і напевно вб'ють. Він поставив пропозицію, щоб делегацію очолювала інша людина.
Після довшої дискусії прийшли до однозгідного висновку, що сьогодні для німців вже нема ніякого сенсу вбивати ворогів СРСР на території, яку вони покидають. Боровцю могла б загрожувати небезпека тільки тоді, коли німецька армія знову окупувала б Україну. Але така можливість виключається, бо сили союзників зростають, а резерви Німеччини вичерпуються. Війна буде наближатися до кінця, і Гітлера чекає тотальна поразка. Домовились на тому, що на переговори поїде із Боровцем ще сотник Жданович як ад'ютант і перекладач. Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року було складено меморандум до німецького військового командування, в якому пропонувалося німецькій стороні:
. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СРСР. Ці війська забезпечуються воєнним матеріалом німецької армії, який залишається при відступі на захід.
. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Національної Армії при німецьких збройних силах.
. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед радянсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.
. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військово-полонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодин-цем або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (Дивізія «Галичина» та інші військові і поліційні частини).
. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український Національний Комітет, зложений з представників усіх політичних угруповань та авторитетних громадських організацій.
. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території.
листопада 1943 року Боровець наказом по УНРА передав командування армією отаманові Зубатому-Щербатюкові, а сам із сотником Ждановичем виїхали до Рівного. Там через відповідні секретні зв'язки передано меморандум до штабу Головнокомандуючого Тилами Німецької Армії в Україні, генерала Кіцінгера. Половину пунктів меморандуму німецьке військо було готове здійснити власним авторитетом. З уваги на те, що друга половина меморандуму мала політичний характер і найбільше цікавила УНРА, а особливо щоб добитися позитивної розв'язки четвертого пункту, щоб рятувати масу народу - Тарас Боровець погодився на розмови з політичними чинниками, від яких усе залежало. Треба було їхати до Берліна. Боровцю було дане чесне слово німецького офіцера, що його делегації не загрожує особиста небезпека. Про арешт також у новій воєнній ситуації не може бути мови. 20 листопада 1943 р. Вони виїхали в товаристві кількох німецьких офіцерів під керівництвом оберлейтенанта Гіцінгерота до Берліна. Вночі 30 листопада 1943 р. делегація вже була в Берліні.[6;117]
1 грудня 1943 року делегацію замкнули в поодинках Саксенгавзенського кацету. Саксенгавзен - це було окреме царство есесів в царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для звичайних в'язнів, окремі бункерні бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть невеликі будинки для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Європи. Боровця примістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Він попав у камеру 77.Тут також сиділи Степан Бандера (камера ч. 73), а деінде - Ярослав Стецько, д-р Стахів та інші члени ОУН Бандери, а ще там сиділи д-р Лапічак та колеґа Кок з ОУН Мельника. З інших національностей там були: польський командувач АК генерал Ровєцкі («Грот») та Люблінський єпископ, бувший міністр Франції Дельбо та інші французи, кілька англійських офіцерів, серед яких був майор Фальконер та капітан підв. човна М. Кембрідж. Були там румуни, болгари, серби і хорвати. Словом - ціла Європа.
На третій день ув'язнення, тобто 3.12.1943 р., розпочалися поліційні допити, які з перервами тривали понад два тижні. В ході допиту розмови йшли по всіх пунктах меморандуму: як Боровець собі уявляє практичне здійснення всіх варіантів,хто міг би очолювати новий комітет та командування армією і що хотів би далі робити сам Боровець. На це він заявив, що у справі комітету та регулярної армії їм треба говорити з усіма українськими політичними партіями та угрупованнями, а він сам, як ще житиме, хотів би якнайскоріше вернутися до лісу до своїх партизанів, щоб далі вести активну боротьбу проти комуністичної деспотії та московського імперіалізму. Протягом другої половини грудня 1943 року д-р Вольф ще кілька разів «відвідував» Боровця в камері або викликав до переслухової кімнати, щоб доповнити та узгіднити величезний протокол допитів. Він кожний раз запевняв Боровця, що справа, з якою він приїхав, стоїть на добрій дорозі. Йому тільки залишається терпеливо «почекати»...[11; 217]
Така вже має бути основна прикмета усіх «дипломатів», що вони повинні вміти передусім терпеливо чекати. Всі заяви симпатичного д-ра Вольфа Боровець вважав поліційними «ходами навколо своєї безборонної жертви», що так легко попала в його руки. Замкнена в тюремній камері людина вся перемінюється в «слух». Особливо тоді, коли нема ніякого присуду і людина нічого не знає, що їй несе кожна наступна хвилина. В таких умовах секунда стає вічністю. Це найгірша психологічна тортура, якою злославляться всі концтабори тоталітарних систем, де мучаться маси людей без законного судового присуду, не знаючи, коли і який кінець їх чекає.
У квітні-листопаді 1946р. Тарас Боровець постав перед британським трибуналом за звинуваченням у єврейських погромах на окупованих територіях і колабораціонізмі. На суді заслухали понад тисячу свідків. Боровця виправдали. 1950-го року публікує "Історію українських визвольних змагань 1917-1950 рр.", редагує власний журнал "Меч і Воля". У 1945-1956 роках жив у Західній Німеччині, потім перебрався до Нью-Йорка. 1979-го року український уряд у вигнанні нагородив Боровця Залізним Хрестом за заслуги перед Україною в часи Другої світової війни.
травня 1981р. Тарас Бульба-Боровець помер у Нью-Йорку. Похований із вiйськовими почестями на українському православному кладовищi-пантеонi у Бавнд-Бруку пiд Нью-Йорком.
. ПІСНЯ ПРО ПОЛІСЬКУ СІЧ УПА
(Співається як народня пісня «Ой наступила та чорна хмара»)
Ой наступила та чорна хмара На козацький край...
Ой то не хмара - вража навала Йшла в наш тихий рай.
Зайди-чекісти, хижі нацисти Ще й нещасний лях
Від хліба-солі, рідної волі Йшли нас визволять.
Ворог грабує, палить, мордує І в ясир веде...
Хто ж за Вкраїну, проти руїни В бій нас поведе?
«Ой не журися, рідная мати -Ще нам не кінець»
За рідну волю, кличе до бою Бульба-Боровець.
Ми ще розвієм чорнії хмари, Безпросвітну ніч
Вся наша сила, наша надія Це - Поліська Січ!
Ой загриміли визвольні громи, З ночі стався день
Це Тарас Бульба, батько-отаман Січ у бій веде.
Ой не забудуть райхскомісари,
Ні політруки,
Як за свободу свого народу
Йшли поліщуки.
Ой не загине вічная слава
Про нашу УПА -
Рухне навіки вража комуна -
Червона Москва.
Ой не забудуть нашої Січі Німці й москалі
Ми ще поставим жовто-блакитний На самім Кремлі!
(Слова С. Кандиби)
Висновок
Позиція отамана Тараса Бульби відображала трагічну сторінку боротьби українських патріотів проти іноземних зайд,довгий час вона замовчувалася. Не зробить честі сьогоднішнім українцям-патріотам той факт,що нескорений поліський отаман належно не оцінений,що він чимало зробив для запобігання українсько-польської різні на Волині,що його дружина і багато бійців загинули від рук бандерівської служби безпеки,що він завжди прагнув єдності й порозуміння між усіма »відламами» УПА,яких було аж три - УПА Бульбівська,УПА Бандерівська та УПА Мельниківська.
Українцям пора відкрити очі на проблему і,незважаючи на гірку правду,зізнатись,що справжній Герой не оцінений як належить. Без сумніву можна сказати,що Тарас Бульба-Боровець був одним із найактивніших організаторів боротьби за незалежність України,так як ще зовсім юним включився в боротьбу за незалежність України. Спочатку він згуртовував навколо себе сільську молодь не лише рідних Бистричів,а й навколишніх сіл та містечок.
Про незламність його характеру можна судити з того,що навіть після тортур в польських вязницях,катувань в концтаборі не змогли зламати його волі до боротьби,а навпаки морально загартували. І це все в юнацькі роки.
Дуже багато зусиль Тарас Бульба-Боровець доклав в налагодженні звязків із польськими підпільними організаціями в Західній Україні,з представниками уряду Польщі в екзилі(в Англії),які перебували на Волині. Основною метою таких контактів було припинення українсько-польської ворожнечі,так як вона загрожувала обом цим народам фізичним винищенням.
Про роль, яку відіграв Тарас Бульба-Боровець в порятунку нашого народу,а також його прагнення отримати незалежність для нашої держави можна говорити багато. На сьогоднішній день побутує і така думка,що Боровець насправді ніякий не герой,а навпаки, злочинець.
Його звинувачують в антижидівських погромах,а також інших злочинах проти своєї держави. Але хіба можна говорити так після всього того,що пережив Тарас Бульба-Боровець,відстоюючи інтереси нашої держави в той тяжкий час. Я просто не розумію тих людей,які паплюжать його чесне імя. Як на мене,Тараса Боровця можна ставити за взірець нашій молоді,а також політикам,так як він жертвував власним життям заради добробуту нашої держави.
партизанський націоналістичний поліський січ
Література
1. Тарас Бульба-Боровець «Армія без держави...» - Вінніпег, Канада, 1981.
. Віталій Масловький «З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни». - Москва, 1999.
. Медведев Д.Н. «Сильные духом». - Москва: Правда, 1985.
. О.В.Шуляк«В імя правди». - Київ,1998.
. М.Скорупський «Туди,де бій за волю». - Москва,1986.
. О.Чуйко,К.Гірняк «Фронт Української революції». - Київ,1997.
. Тарас Бульба-Боровець «Збройна боротьба України 1917-1950». - Париж,1951.
. О.Федоров «Остання зима». - Київ,1997.
. В.Сергійчук «Тарас Бульба-Боровець. Документи.Статті.Листи». - Київ,2011
. О.Субтельний «Україна. Історія». - Київ,1999.
. М.Либідь «УПА». - Київ,1998.