Історична школа М. Грушевського
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Кафедра новітньої історії України
Історична школа М. Грушевського
Підготував
студент III курсу
історичного факультету
групи ІСТ-34
Пожоджук Дмитро
Львів - 2014
Вступ
Михайло Сергійович Грушевський виховав потужну плеяду талановитих вчених-істориків, виплекавши їх у двох своїх історичних школах. Це один із небагатьох випадків в світовій історіографії, коли одним вченим створюються дві окремі історичні школи - у різні проміжки часу та із дещо видозміненими історичними методами. Разом з тим, з точки зору актуальності, тема історичної школи Михайла Грушевського є не лише вельми цікавою і популярною, але й великою мірою дискусійною. Кого слід відносити до представників історичної школи Грушевського? Скільки осіб до неї входило? Де проводити межу між Львівською і Київською історичними школами? Ці питання є досить актуальними. Отже, історична школа Михайла Грушевського, як Львівська, так і Київська, залишаються обєктами активних обговорень у наукових колах.
Мета роботи: Описати діяльність історичних шкіл Михайла Грушевського.
Завдання:
-Охарактеризувати діяльність Львівської історичної школи Грушевського, ідентифікувати її представників та головні методологічні постулати.
-Розглянути діяльність Київської історичної школи, зокрема - визначити кількість учнів Грушевського у Києві та зясувати порядок встановлення цієї школи і її ключові особливості.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1894 року - до 1930 року включно.
Обєкт дослідження - історична школа Михайла Грушевського. Предмет дослідження досить широкий - зокрема, це етапи діяльності історичної школи, учні, основні методологічні засади школи.
Серед літератури, яка була використана для написання даної роботи, слід відзначити роботи Любомира Винара, зокрема мова йде про статейний матеріал. Винар охарактеризував діяльність Львівської та Київської історичних шкіл Грушевського, його роботи й на сьогоднішній день залишаються актуальними. Звертаємо увагу і на дисертаційну роботу В. Педича, яка широко характеризує діяльність Львівської історичної школи. Коли мова йде про Київську історичну школу, то короткі біографічні відомості разом із списком її представників знаходимо у статті київської дослідниці Оксани Юркової «Київська історична школа Михайла Грушевського: долі науковців». Не варто оминати увагою і монографію О. Оглоблина, яка ґрунтовно висвітлює діяльність київських учнів Михайла Грушевського, попри те, що не присвячена суто діяльності його Київської школи. Варто також відзначити працю Наталії Полонської-Василенко, яка, окрім висвітлення репресивних заходів, спрямованих проти українських істориків, характеризує основні аспекти діяльності Київської школи Грушевського. Разом із цією роботою слід відзначити дещо подібну до неї статтю Віктора Заруби, яка у тому ж руслі почасти коротко характеризує Київську історичну школу М. Грушевського.
Структурно робота складається із вступу, двох розділів і висновку. У першому розділі розглянуто діяльність Львівської історичної школи, описано її основні особливості, зокрема методологічні та організаційні. Другий розділ присвячений Київській історичній школі, разом з тим подано коротку характеристику так званого «переходового» періоду. Варто згадати, що ми не вважали за доцільне висвітлювати репресивні заходи проти школи істориків Грушевського, оскільки вважаємо, що ця тема є досить широкою, і розглядати її потрібно окремо.
Любомир Винар, аналізуючи діяльність історичної школи Михайла Грушевського, виокремлює два основних хронологічних періоди, а саме: перший період - постання та розгортання науково-дослідної праці Грушевського з 1894 до 1913 р.р. у Львові, та в Києві - з 1908 до поч. 1914 р.р.; і другий період, який охоплює роки після повернення Грушевського до Києва в 1924 р. до 1930 р. включно. Ним виділений також «переходовий період» - 1919 - 1923 р.р. - це період перебування Михайла Грушевського в еміграції. Любомир Винар, виокремлюючи Львівську та Київську історичні школи Михайла Грушевського, ставить їх у таку хронологічну послідовність: 1894 - 1913 - період діяльності львівської історичної школи «разом із своїм субперіодом Львівсько-Київської школи» (1908 - 1914), і Київську школу, яка продовжила Львівську, від 1924 р.
Коли ми розглядаємо питання про Львівську історичну школу Михайла Грушевського, варто звернути увагу на поняття самої «Львівської історичної школи». Василь Педич, досліджуючи історичну школу Грушевського у Львові, зауважує про суттєву методологічну та світоглядну відмінність двох шкіл: Львівської історичної школи, тобто школи польської, опорою якій був Львівський університет, і в яку увійшло кілька поколінь провідних галицьких істориків, і школи Грушевського - теж Львівської, але разом з тим й української в першу чергу. Опорою школи Грушевського був не польський університет у Львові, а, перш за все, НТШ, зокрема історико-філософська секція цього наукового товариства, яка і стала академічно-науковою основою школи. Педич, водночас не відкидає впливу Львівського університету на теоретико-світоглядні погляди учнів М. Грушевського, оскільки в університеті були заняття історичного семінару, які забезпечували тісне спілкування учнів із вчителем. Вчений також зазначає, що будь-яка наукова школа може існувати лише «в прямому спілкуванні, яке не здатний замінити ніякий підручник. Ці відносини не зводяться до простої передачі знань та умінь від вчителя до учнів, а в більшій мірі полягають в оволодінні його стилем дослідження.»
Питання, кого із науковців слід відносити до історичної школи Грушевського, є дискусійним. Любомир Винар відносить до Львівської історичної школи таких вчених: Мирона Кордубу, Степана Томашівського, Дениса Коренця, Василя Герасимчука, Степана Рудницького, Івана Джеджору, Омеляна Терлецького, Богдана Барвінського, Івана Кревецького, Івана Крипякевича, Миколу Чубатого, Богдана Бучинського та ін. Згадує дослідник з-поміж інших учнів О.Целевича, Ю. Кміта, Ф. Голійчука, З. Кузелю, О. Чайківського, Е. Барвінського, О. Сушка і Ф. Срібного. В. Педич зауважує, що не всі учні Грушевського мали такий науковий доробок, як І. Крипякевич, С. Томашівський, М. Кордуба, І. Кревецький та І. Джиджора. В силу різних обставин, переважна більшість з них були змушені після навчання покинути Львів і не мали змоги продовжувати свою наукову роботу. До таких учнів Грушевського В. Педич відносить Ом. Терлецького, О. Целевича, Д. Коренця, С. Рудницького, Б. Бучинського, О. Сушка, М. Чубатого, І. Шпитковського, Ф. Голійчука, Ф. Срібного, І. Созанського та ін.
В. Педич у своїй праці підкреслює, що напрями роботи, на які спрямовував своїх учнів М. Грушевський, були різноманітні, але переважали проблеми литовсько-польського та козацького періодів. Педич наголошує, що всі перші роботи учнів Грушевського підготовлені в рамках його історичного семінару.
Характеризуючи діяльність Львівської історичної школи Грушевського, В. Педич зупиняється на діяльності кожного з представників цієї школи окремо. Він відзначає наукову вартість та історичну новизну праць С. Томашівського, присвячених добі Хмельниччини в Галичині, історії Закарпаття, періоду Мазепи, та інших проблемах. Разом з тим, дослідник підкреслює, що будучи одним із найздібніших учнів Грушевського, С. Томашівський, попри те, що багато взяв від свого вчителя, пізніше став його одним із найактивніших ідеологічних суперників, одним із основоположників державницького напряму в українській історіографії. Проаналізувавши наукові дослідження М. Кордуби, Педич підкреслює продуктивність і різносторонність цього учня. Зауважує він і про те, що М. Кордуба був одним із тих дослідників, які надають великого значення роботи в архіві. Не оминає увагою В. Педич у своєму дослідженні і наукову діяльність Івана Крипякевича. Дослідник відзначає глибину і досконалість аналізу, незаперечну аргументацію, і, разом з тим обережність висновків у наукових роботах Крипякевича. Педич не залишає поза увагою роботу І. Джиджори, присвячену історії Гетьманщини, в якій відзначає самобутність Джиджори, його професіоналізм, небуденний дослідницький хист, його велику працелюбність. В особі І. Кревецького, зазначає В. Педич, історична наука дістала сумлінного і обєктивного дослідника. Кревецький дослідив багато аспектів соціальної історії Галичини, зокрема маловивчені проблеми панщини. В основу своїх розвідок він завжди клав джерельний матеріал - широкий за обсягом і різноманітний за змістом. Високо оцінює Василь Педич у своєму дослідженні і праці В. Герасимчука, присвячені періоду гетьманування І. Виговського та Ю. Хмельницького, які написані на основі ретельного вивчення архівних джерел.
Любомир Винар ідентифікує представників Львівської історичної школи Грушевського за кількома ознаками:
а) методологією історичного досліду
б) вивченням та виданням джерел до історії України
в) спільною роботою над науковим журналом «Записки НТШ».
На думку дослідника Винара, саме ці ознаки є концептуальними для визначення представників Львівської історичної школи Грушевського. Ці ознаки й дають відповідь, кого можна відносити до історичної школи Грушевського у Львові, а кого - ні.
Винар зауважує, що українська школа історіографії Грушевського, яка зародилася у Львові, вже у 1905 р. набула загальноукраїнського характеру. Підґрунтям історіографічної концепції цієї школи, як зауважує Винар, слугував неонародницький напрям в ідеолоґічно-історіософічній площині історичних досліджень, що був заснований на національному принципі історії українського народу. І засновник школи, і його учні, дотримувалися таких засад, і до 1914 р. «твердо репрезентували неонародницький напрям». В історіографічній концепції М. Грушевського основою була національна схема історії України, яка виразно характеризувала його історичну школу у Львові.
Слід відзначити широту методологічного світогляду Михайла Грушевського, а також його вміння надавати своїм семінарським вправам новаторського характеру. Саме ці наукові риси Михайла Грушевського, вважає Педич, сприяли оволодінню учнями методами історичного дослідження. Що ж було характерно для історичного методу Михайла Грушевського, який згодом перейняли його учні? Перш за все, мова йде про черпання великим істориком відомостей безпосередньо з джерел. Таким чином, Грушевський прищеплював учням смак до наукової роботи, водночас передаючи їм свій досвід. Водночас, Михайло Грушевський, про що слушно зауважує Педич, поставив підготовку майбутніх істориків на професійний ґрунт, беручи до уваги вимоги і потреби тодішньої історичної науки. Заняття були багатогранні - на них проводилось навчання основ джерелознавчої методики, зокрема опанування бібліографічною і архівною евристикою, науковою критикою джерел, їх оцінки, оволодінню основами історіографічного аналізу.
Педич підкреслює, що Грушевський, як вчений-позитивіст, завжди прагнув до обєктивності історичного дослідження. Це прагнення відобразилося на його історичній школі - залучення якомога більшої кількості джерел для дослідження - її характерна особливість. Окрім того, згідно з методом Грушевського історичний факт багаторазово перевірявся даними допоміжних історичних дисциплін. Оскільки учні Грушевського були безпосередніми свідками творчого процесу вчителя, це відіграло важливу роль в їхньому науковому становленні. В. Ф. Педич зазначає, що завдяки зусиллям вченого склалася 2-ступенева структура функціонування історичної школи: М. Грушевський (науковий керівник) - історичний семінар; М. Грушевський (науковий керівник) - історико-філософська секція НТШ. Ця структура сприяла як відбору творчої молоді для наукової роботи, так і підготовці і вихованню молодих дослідників.
Варто відзначити, що віссю, навколо якої відбулося обєднання історичної школи Грушевського, стала його історіоґрафічна концепція тяглости українського історичного процесу від етноґенезу українського народу до новітньої доби, яка, за словами В. Педича, з особливою силою засвідчила право громадянства історії України в світовій історіоґрафії. Саме ця концепція й була покладена за основу дослідницької роботи, яка згуртувала учнів Грушевського в наукову школу. Більше того, молоді історики не лише спостерігали за роботою свого вчителя, а й самі бралися за розробку окремих фрагментів концепції, ба навіть і самі в ході наукового пошуку доповнювали і збагачували її новими даними, роблячи власний внесок у її структуру.
Слід зауважити і високу орґанізаційну дисципліну в середовищі учнів Михайла Грушевського, що сприяло продуктивній роботі. Саме завдяки орґанізаторським обдаруванням Грушевського, його Львівською школою було багато зроблено для відшукання, критичної перевірки, та введення в науковий обіг нових джерел, підготовки цікавих історичних досліджень на їх базі.
Педич у своєму фундаментальному дослідженні виділяє і аналізує основні напрямки роботи Львівської історичної школи Грушевського. Він виокремлює такі напрямки роботи: освітній, пошуковий, археографічний, видавничий. Педич також підкреслює, що Михайло Грушевський вирішував велику кількість проблем в рамках своєї наукової роботи у Львові. Він наголошує, що планування і підбір виконавців, визначення тематики досліджень і їх методичне забезпечення, орґанізація і фінансування дослідницьких робіт - це далеко їх неповний перелік.
Разом із засланням Грушевського до Симбірська у 1914 р., пише Винар, будь-який фізичний та науково-орґанізаційний звязок історика із його учнями був втрачений. Тож 1913 рік Винар вважає останнім роком Львівського періоду історичної школи Грушевського. В. Педич та Л.Винар підкреслюють, що період від 1894 до 1913 років був дуже продуктивним для видатного історика Грушевського. Це період, як зауважує Педич, в який Грушевському вдалося за порівняно короткий час в непростих умовах Галичини підготувати цілу плеяду молодих дослідників, чий науковий доробок став вагомим внеском у національну історіоґрафію.
Розділ 2. Київська історична школа Михайла Грушевського
історичний школа грушевський
Перш, ніж писати про створення та діяльність історичної школи М. Грушевського в Києві, варто коротко охарактеризувати «переходовий» (за визначенням Л. Винара період наукової діяльності Грушевського та його школи. Виходячи з того, що Михайло Грушевський був заарештований і відправлений у заслання до Симбірська, фактично від 1914 року припинила свою діяльність його історична школа у Львові. До початку 1917 р. Грушевський перебував у засланні, опісля ж - брав участь у політичному становленні України, як держави. (Разом з тим, зауважує Л. Винар, - як М. Грушевський, так і його історична школа, в 1918 році стояли на державницьких позиціях, що віддзеркалювалося у всіх ділянках наукового й державного життя і в цьому короткому періоді національного відродження в цілому.) У 1919 - 1924 р.р. М. Грушевський перебував у еміґрації і брав активну участь в діяльності Українського соціолоґічного інституту.
Слід відзначити роботу Всеукраїнської Академії Наук, яка фактично, як вважав Грушевський, продовжила традиції Українського Наукового Товариства. При ній же, вчений відразу після повернення відновлює роботу історичної секції. В складі історичної секції, в свою чергу, Грушевський утворює численні науково-дослідні комісії, в яких працюють його учні й співробітники. Винар, зокрема виділяє такі комісії: Комісію Києва і Правобічної України (голова Грушевський, керівник Щербина), Комісію Лівобережжя і Слобожанщини (голова Грушевський, керівник Гермайзе), Комісію степової України ( голова Грушевський, керівник М. Ткаченко), Комісія Західньої України (голова Грушевський, секретар В. Ігнатієнко). Ці та іншого типу комісії, створені М. Грушевським, мали неабияку вагу на розвиток учнів його історичної школи.
Ще одне важливе значення для розвитку історичної школи Грушевського в Києві, на думку Винара, є очолення ним Науково-дослідної кафедри історії України в Києві в 1924 р. Ця кафедра, за словами Винара, була науково-творчою кузнею історика, в якій він керував науково-академічною роботою своїх учнів, і виховував нові кадри українських істориків для продовження його праці.
Таким чином, історична секція ВУАН і Науково-дослідна кафедра історії України творили основну організаційну базу Київської історичної школи Грушевського. Винар наголошує, що ця організаційна база обєднувала представників різних генерацій українських вчених, починаючи від учнів Антоновича і учнів Львівської школи Грушевського, і закінчуючи учнями його Київської історичної школи. Звертає увагу Любомир Винар також на те, що існували й інші видатні історики й наукові осередки, які докладали зусиль для відродження української історичної науки, серед яких - Д. Багалій, М. Василенко і М. Слабченко, які мали своїх учнів і своїх наукових співробітників. Разом з тим, ці вчені визнавали, що саме історичні установи на чолі з М. Грушевським є осередками у розвитку української історії.
Звертає увагу Любомир Винар на такий немаловажний факт, як відновлення випуску періодичного видання «Україна», яке виходило фактично під редакцією М. Грушевського і слугувало доброю інформаційною опорою Київській історичній школі. Редакційними співробітниками журналу були Ф. Савченко, О. Грушевський, П. Глядківський, Гермайзе. Окрім того, було й декілька інших серійних видань за редакцією М. Грушевського, що свідчило про плідну наукову роботу вченого та його учнів.
Коли мова йде про співробітників Михайла Грушевського, то Любомир Винар, посилаючись на інтервю Оглоблина, вказує, що «правою рукою» Грушевського був Савченко, а «лівою» - Гермайзе. Найбільше довіряв Михайло своєму брату - Олександру Грушевському. Данилевич, Щербина, Клименко, Добровольський і В. Ляскоронський - співробітники М. Грушевського ще старої школи В. Антоновича, про що слушно зауважує Винар.
Основне ядро нової школи Грушевського становили його учні-аспіранти на Науково-дослідній кафедрі історії України. В 1925 - 1926 роках на кафедрі працювали К. Антипович, О. Баранович, Глядківський, Глушко, В. Єфимовський, Ігнатієнко, М. Карачківський, Окиншевич, І. Мандзюк, Д. Кравцов, О. Степанишина, Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та інші. Баранович, Ткаченко, Шамрай і Глушко були здібними істориками, що підкреслює Винар, і були висунуті науковими співробітниками кафедри. Не оминає Любомир Винар увагою і доньки М. Грушевського, Катерини, яка окрім того, що керувала Кабінетом примітивної культури та її пережитків у побуті та фольклорі України при кафедрі, ще й була, як і дядько Олександр, довіреною особою Михайла Грушевського. З інших київських учнів Грушевського, Винар виділяє Прокопа Нечипоренка, Карачківського, Катерину Лазаревську, Мандзюка, П. Кияницю, О. Павлика - всі вони друкувалися у виданнях історичних установ ВУАН, займалися активною науковою роботою.
Цікавою є дискусія вчених щодо того, кого можна відносити до історичної школи Грушевського, а кого ні. З того випливає також й інше питання - скільки всього учнів нараховувала школа Грушевського в Києві? Любомир Винар у своїх дослідженнях на ці питання чіткої відповіді не дає, зрештою, як і багато інших дослідників. Віктор Заруба, до прикладу, називає ряд учнів Грушевського - С. Глушка, С. Шамрая, М. Ткаченка, К. Антиповича, В. Юркевича, К. Грушевську, Л. Онишкевича та М. Карачківського. Вчений згадує і про інших учнів, але розширювати перелік прізвищ за потрібне не вважає.
Натомість дослідниця Оксана Юркова у своїй статті стверджує, що представниками Київської історичної школи М. Грушевського потрібно вважати рівно 20 осіб: О. І. Барановича, Т. М. Гавриленка, С. В. Глушка, П. С. Глядківського, К. М. Грушевську, В. С. Денисенка, В. С. Євфимовського, В. А. Ігнатієнка, М. Ф. Карачківського, В. М. Костащука, Д. О. Кравцова, П. І. Нечипоренка, О. Я. Павлика, Ф. Я. Савченка, Є. С. Смолинську, О. М. Степанишину, М. М. Ткаченка, С. В. Шамрая, Л. П. Шевченко та В. Д. Юркевича.
Вчений Олександр Оглоблин виокремив кілька найвизначніших постатей Київської історичної школи Грушевського, які досягли значних успіхів в галузі історичної науки. Серед них - О. Баранович (вивчав соціально-економічну історію Правобережної України ХУІ - ХУІІІ ст.), М. Ткаченко (працював над соціально-економічною історією Лівобережної України ХУІІ - ХУІІІ ст, досліджуючи історію селянства зокрема), С. Шамрай ( працював в галузі соціально-економічної історії України переважно ХУІІІ - ХІХ ст.), В. Юркевич (займався історією України середини ХУІІІ ст), Ф. Савченко (вивчав історію соціально-економічних процесів в Україні в ХІХ ст), П. Нечипоренко (працював над проблемою історії Гетьманщини першої пол. Та сер. ХУІІІ ст) та М. Карачківський (досліджував соціально-економічну історію Правобережної України, зокрема цехи). Відзначив Оглоблин і деяких вчених, що формально не були членами історичної секції, але також брали участь у її виданнях. Мова йде про О. Андріяшева, Г. Житецького, В. Міяковського, М. Корниловича, К. Харламповича, В. Ляскоронського, Л. Добровольського, К. Лазаревську та В. Кордта.
Любомир Винар вважає, що Київська історична школа Грушевського була продовженням Львівської з 1900-х рр., разом з тим, Грушевським була дещо змінена історична схема. Точніше, Грушевський поглибив цю схему, пристосувавши її до історичного розвитку української літератури, культури і науки. Винар називає Київську школу «історично-соціологічною школою української історіографії», в якій схрещувалися концепції неонародників і державників, і стосувалися реконструкції діяльності українського народу та його інституцій. Винар зауважує, що у 1920 рр. М. Грушевський та деякі його учні перебували до певної міри під впливом французької школи Еміля Дюркгейма, зокрема методології його досліду, теорії «соціальних фактів», інтерпретації еволюції громадської моралі та інших соціологічних теорій, повязаних з дослідженням еволюції суспільства. Винар не погоджується з термінами «державницька» і «народницька» історіографічні школи, оскільки вважає їх «доволі штучними, які не віддзеркалюють концепцій українських істориків». Він вважає, що в творчості М. Грушевського та його учнів є як «народницькі», так і «державницькі» елементи, які не можна класифіковувати схожими термінами.
Як зауважують вчені, Київська школа Грушевського характеризувалася строгим документалізмом. Ще однією характерною ознакою Київської школи було посилене територіальне дослідження історії України, яке Грушевський називав «історичним районознавством». Процес цього дослідження був чітко структуризований і систематизований. Проводячи таке поглиблене порайонне дослідження території України із максимальним залученням до нього своїх учнів, Михайло Грушевський бажав, як вважає Винар, обґрунтувати свою схему незалежності і безперервності історичного процесу історії України на територіальному принципі, включаючи усі українські землі.
Звичайно, працювати в умовах постійної загрози з боку тоталітарного режиму було непросто як М. Грушевському, так і його учням. Історичні концепції вченого, зокрема концепції «про безкласовість українського народу» та «про дві схеми історії» йшли врозріз з офіційними радянськими. Ідеологічні розбіжності в історіографічному напрямі призвели до знищення Київської історичної школи М. Грушевського та різкої критики її концептуальних засад в радянській історіографії.
Висновки
Підсумовуючи, слід зазначити про те, що вчені розрізняють дві історичні школи Михайла Грушевського - Київську і Львівську. Період Львівської школи виділяють від 1894 (переїзд Грушевського до Львова) до поч. 1914 року (заслання Грушевського до Симбірська). Від 1914 до 1924 рр., вчені говорять про так званий «переходовий період» - час, коли Михайло Грушевський в силу різних обставин не мав змоги працювати зі своїми учнями. 1924 року Михайло Сергійович повертається до Києва із еміграції, куди він подався після поразки української державності. З того ж таки 1924 і до 1930 року - вчений веде свою активну наукову діяльність у Києві, в той же час під його опікою створюється й працює Київська історична школа.
Неонародницька історіографічна концепція Грушевського, переплетена згодом із державницькою концепцією в період його діяльності в Києві, поширила повністю свій вплив на його школу. Оскільки постулати цих концепцій ішли врозріз із марксистсько-ленінською ідеологією, Київська історична школа не могла довго існувати, наслідком стала її повна ліквідація.
Діяльність історичної школи Грушевського - яка мала чітку організацію своєї структури, свою конкретну методику і державницьке ідеологічне підґрунтя, стала важливим здобутком української історичної науки, та історіографії зокрема.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Винар Л. Історична школа Михайла Грушевського та її значення / Любомир Винар // Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. - К. : Фундація ім. О. Ольжича, 1995 р. - С. 61 - 83.
.Педич В. П. Львівська історична школа М. Грушевського (1894 - 1914 р.р.) / В. П. Педич // Автореферат дисертації на здобуття степені кандидата історичних наук. - К., 1996. - 24 с.
.Винар Л. Історична школа Михайла Грушевського та її значення / Любомир Винар // Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. - Сучасність, 1986. - С. 53-64.
5.<http://memorial.kiev.ua/zhurnal/pdf/01-02_1998/263.pdf>
.Оглоблин О. Українська історіографія в Наддніпрянській Україні / Олександр Оглоблин // Оглоблин О. Українська історіографія 1917 - 1956. - К. - [ Б. в. ], 2003. - С. 19 - 73.
.Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків / Н. Полонська-Василенко // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. - Париж-Чікаґо, 1962. - Т. СLXXIII : Праці історично-філософічної секції. - С. 7 - 112.