Розвиток мовлення у дітей

Розвиток мовлення у дітей

Вступ

мовлення мислення казка сухомлинський

Проблема оволодіння рідною мовою кожним новим молодим поколінням актуалізується в усі часи і в усіх народів, оскільки історично мова є найдорогоціннішим духовно-культурним надбанням будь-якого народу. Доки він дбає про свою мову, доти зберігає і своє єство, етнічну єдність та політичну цілісність.

Надзвичайно мудрим і небайдужим філософсько-дидактичним роздумам про рідну мову в рідній школі приділено багато предметної уваги у наукових працях і художньо-публіцистичних виступах видатного українського педагога-гуманіста, мислителя, дитячого письменника В.О. Сухомлинського (1918-1970). Василь Олександрович послідовно дотримувався твердого власного переконання, що рідне слово відіграє потужну пізнавально-розвивальну роль у формуванні духовного світу, загальної культури й інтелекту людини. Мову вчений розглядає не лише як один з предметів навчальних планів шкільної чи вузівської освіти, а передусім як могутній засіб плекання людської душі, як силу, що проникає в усе, що сприймає, осягає, пізнає і про що думає людина.

Сам В.О. Сухомлинський був людиною рідкісного не лише науково-педагогічного, а й художньо-поетичного дару і таланту. Не буде перебільшенням сказати, що все, до чого доторкалися його воістину невтомні руки і сповнене любовю і добром чуйне серце, позначене філігранно тонким відчуттям слова і шанобливим ставленням до рідної материнської мови. І це цілком зрозуміло, оскільки Василь Олександрович був насамперед учителем української мови і літератури, а згодом стане і відомим дитячим письменником.

У книжці «Серце віддаю дітям» В.О. Сухомлинський зазначає: «Школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують 4 культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова» [1, т. З, 201]. І в іншій праці «Моральні заповіді дитинства і юності» Василь Олександрович ще переконливіше констатує: «Батьківщина - це твоє рідне слово. Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу - рідну українську мову. Це - мова великого народу, великої культури. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського. Українська мова живе в прекрасних піснях твого народу» [3, 34]. Знання рідної мови, любов та дбайливе ставлення до неї вчений називає одним із найвагоміших джерел патріотичних почуттів і громадянським обовязком кожної людини. Саме роки дитинства і отроцтва Василь Олександрович вважає винятково сприятливими періодами для розкриття перед людиною багатства, сили, виразності і краси рідної мови.

У великій і багатогранній спадщині В.О. Сухомлинського одне з чільних місць посідає проблема мовного розвитку дітей - важливого чинника становлення всебічно розвиненої особистості, могутній засіб її духовного збагачення. «Духовний розвиток школяра нерозривно повязаний з розвитком його мови, - писав В. Сухомлинський. - Завдяки мові людині стають доступні найрізноманітніші джерела, що живлять емоційну, інтелектуальну й вольові сфери її духовного життя. У мові відбивається ідейна спрямованість духовного життя людини, слово містить у собі невичерпні можливості для впливу на її світоглядну сферу» [1, т. 1, 319].

Величезну суспільну роль мови переоцінити важко. Адже із живої думки і слова, як пише В.О. Сухомлинський, «почалося становлення людини: мисль, втілена в слово, підняла нас над природою, над усіма речами й явищами, над епохами й століттями. Слово ввібрало в себе найтонші порухи наших почуттів; в ньому закарбувалася душа, звичаї, традиції, радості й болі народу - всієї його духовної цінності, творені століттями» [4, 1].

Погляди В.О. Сухомлинського на освіту, вивчення рідної мови сугоосні з підходами багатьох видатних постатей української науки, літератури і культури, а саме: Т. Шевченка, К. Ушинського, М.М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Грушевського, І. Огієнка, С. Русової, С. Черкасенка та ін. Так, Г. Ващенко у праці «Загальні методи навчання» в означеному контексті відзначає: «Наймогутнішим знаряддям культурного розвитку людини є мова. Тому в навчальному плані загальноосвітньої школи має посісти почесне місце рідна мова. В ній відбиваються культурні здобутки народу, його історія, світогляд та його психічні властивості. Це один з найдорожчих скарбів народу. Саме в цьому аспекті й має вивчати молодь рідну мову» [5, 3].

У статті «Любов до рідного слова», автограф якої зберігається серед архівних матеріалів, В.О. Сухомлинський наголошує: «Рідна мова - це фундамент мислення й розумового розвитку. Я вважав найголовнішим завданням ввести своїх вихованців у квітучий сад, імя якому - рідна мова» [5, 5]. Такі ж думки відстоює Василь Олександрович у статтях «Джерело невмирущої криниці», «Стежка до квітучого саду».

Творча спадщина В.О. Сухомлинського є актуальною для справи навчання рідної мови в сучасних умовах функціонування національної системи освіти і виховання в Україні, зокрема у мовному розвитку молодших школярів. Особливої уваги, на наше тверде переконання, потребує проблема формування у дітей, молоді почуття любові, шанобливого ставлення до рідної мови, утвердження культури усного і письмового мовлення. Це й зумовило вибір теми даної роботи.

В останні роки дослідженню лінгводидактичної спадщини В.О. Сухомлинського присвятили свої роботи ряд українських вчених. Зокрема внесок Василя Олександровича у розвиток лінгводидактики вивчали М. Антонець, А.М. Богуш, М.С. Вашуленко, Л.М. Воробйова, І. А. Воробйова, Л. І. Мамчур, М.Г. Стельмахович та інші. Проблему виховання школярів засобами слова розробляла Г.М. Ткаченко.

Обєктом роботи є творча спадщина В.О. Сухомлинського.

Предметом дослідження є твори В.О. Сухомлинського про мови і мовлення дітей.

Метою даної роботи є дослідження поглядів В.О. Сухомлинського на особливості мовного розвитку дітей.

Для досягнення мети ставилось завдання розкрити погляди В.О. Сухомлинського: на уроки серед природи як уроки розвитку мови та мислення дітей; на казку та її невичерпні можливості для мовного розвитку дітей; мовну культуру вчителя; особливості навчання граматики; ознайомитися із досвідом використання ідей В.О. Сухомлинського про мовний розвиток дитини в практиці сучасної школи.

1. В.О. Сухомлинський про особливості мовного розвитку дітей

.1 Уроки серед природи - уроки розвитку мовлення і мислення дітей

Над проблемою слова і всебічної людської вихованості та духовної культури В.О. Сухомлинський працював не одне десятиліття. Він, зокрема, мав намір створити «Хрестоматію виховання людської душі», в якій планував зібрати колекцію скарбів рідного слова. Виховання у молодого покоління любові до рідної мови вчений-патріот називав великою педагогічною проблемою, яку має ставити перед собою і яку покликана практично розвязувати кожна школа. Так, у статті «Слово рідної мови» Василь Олександрович акцентує увагу на такому власному принциповому переконанні: «Щоб збагатити культуру педагогічного процесу, щоб навести лад у тій майстерні, яка зветься навчально-виховним процесом, треба насамперед виховати любов до рідної мови» [4, 2].

Про те, в якій пошані була рідна мова в очолюваній В.О. Сухомлинським Павлиській середній школі, засвідчують такі виписки з плану роботи на 1968/69 навчальний рік: обладнати в кожному класі куточок рідної мови; розвивати і збагачувати традицію вчительського і учнівського колективів говорити лише нормативною літературною мовою, уникаючи словесних примітивів. З підкресленою увагою і турботою ставився Василь Олександрович до вироблення у дітей високої мовленнєвої культури, атмосфери уважності до слова. Як необхідно проводити цю роботу, аби протидіяти такому страхітливому явищу, як мовний суржик, що нерідко коробить, ріже слух на вулиці, у транспорті тощо.

У Павлиській середній школі була обладнана кімната Українського Слова, де зберігалися твори класиків та сучасних українських письменників і куди приходили почитати, подумати над ними учні. Також було засновано і діяло у школі Товариство шанувальників рідного слова, видавався літературний альманах «Веселка».

Навчання і виховання словом В.О. Сухомлинський вважав однією з найскладніших справ у педагогічній теорії і практиці. Справжнім безглуздям називав він необґрунтовані твердження з приводу того, що багато хиб навчально-виховної роботи зумовлені застосуванням словесних засобів. Учений вбачав причину в іншому, а саме: у примітивності навчання і виховання живим усним словом. У книжці «Як виховати справжню людину» Василь Олександрович заявляє про свою глибоку віру у могутню, безмежну силу слова педагога. Слово він образно порівнює з найтоншим і найгострішим інструментом, яким учителі покликані доторкатись до почуттів і розуму своїх вихованців. На переконання вченого-гуманіста, тонкість внутрішнього світу дитини, благородство морально-етичних, емоційно-естетичних взаємин не можна утвердити без високої культури навчання і виховання словом. «Мовна культура людини, - підкреслює Василь Олександрович, - це дзеркало її духовної культури. Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса і велич, сила і виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити» [1, т.З, 202].

Навчання мови В.О. Сухомлинський вважав найважчою справою у педагогічній практиці. На його переконання, викладати цей предмет повинні найздібніші і найталановитіші вчителі, оскільки Василь Олександрович на основі багаторічного особистого досвіду дійшов висновку, що це не просто передача знань, практичних умінь, навичок: «Це передусім виховання. Виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини [4, 1]. Викладання мови - це майстерність творення людської душі, бо воно є найніжнішим, найтоншим зіткненням до серця дитини. Викладання мови - це людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу. Викладання мови - це й суспільствознавство, бо в слові закарбовані століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії й сподівання» [4, 1]. Періодом найінтенсивнішого опанування рідної мови В.О. Сухомлинський вважав два-три останні дошкільні роки і два-три перші роки шкільного навчання. Це, на його думку, особливий і найбурхливіший етап розумового розвитку дитини. За зізнанням самого Василя Олександровича, він мав справжнє щастя провести учнів через усю стежину пізнання - від підготовчої групи до закінчення ними школи. «І я певен, щоб допитливість, цікавість, гострота розуму і яскравість уяви не тільки не згасали, а й розвивались, необхідне те, що я називаю уроками мислення», - зазначає він у статті «На трьох китах» [1, т. 5, 340].

Навчання у Павлиській школі починалось за рік до вступу у перший клас, тобто у підготовчій групі. Майбутні учні, шестирічні діти, приходили до Василя Олександровича двічі на тиждень. З малюками він і його колеги проводили спеціальні заняття, які стали називатись уроками мислення серед природи. Це були, за образним визначенням вченого, подорожі до першоджерел думки і рідного слова. «Наша книга - це навколишній світ, сонце, дерева, квіти, хмари, метелики, барви і звуки, багатоголоса і складна музика природи. Кожний наш похід присвячений одній сторінці книги природи. Ось назви цих сторінок: живе і неживе в природі; життя у воді і на землі; колосок і зернина; пробудження природи навесні; перші ознаки осені; як живуть мурашки; жайворонок у небі…» [1, т. 5, 341]. Систему уроків мислення павлиський вчений вважав школою думки не лише у початкових, а й у наступні періоди навчання та розумового розвитку учнів, яких, поряд із книжкою, підручником, уроком, має постійно супроводжувати навколишній світ, життя в ньому - це одне з важливих дидактичних переконань В.О. Сухомлинського. Уроки серед природи були передусім уроками розвитку мовлення і мислення дитини, яке поступово ставало яскравішим, виразнішим, емоційно більш забарвленим.

З учнями початкових класів очолюваної В.О. Сухомлинським Павлиської середньої школи проводили цілеспрямовану навчально-виховну роботу з метою «донести до сердець малюків пахощі, музику, чудесне звучання рідного слова, дивовижне багатство відтінків думок і почуттів, які можна передати українською мовою. Серед природи - на полі, в лузі, біля річки - всюди, - підкреслює Василь Олександрович у книжці «Моральні заповіді дитинства і юності», - вчимо дітей помічати найтонші відтінки барв і звуків, яскраво розповідати про все, що вони бачать і чують» [3, 35]. Тому окремі уроки мови також проводились на лоні природи, аби «донести до свідомості учнів красу слова, закарбувати його в памяті дітей разом з тією картиною чи явищем, яке воно передає». Так, зокрема, проходили уроки на теми: «Жайворонок у блакитному небі», «Птахи відлітають у теплий край», «Квітнуть яблуні», «Весняна повінь», «Вечірня тиша», «Перші весняні квіти», «Веселка», «За вікном завірюха», «Снігові замети в березні», «Багрове небо на заході», «Іній на деревах», «Тихий зимовий вечір», «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють» (Т.Г. Шевченко), «Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва» (П.А. Грабовський). Найголовнішою особливістю методики цих уроків В.О. Сухомлинський вважав «наочно розкрите перед дитиною багатство рідної мови, пробудження в неї почуття краси слова, утвердження слова в активному словниковому запасі дитини» [3, 36].

На цих заняттях діти вчилися спостерігати і бачити, думати, хвилюватись і захоплюватись: «Це, на нашу думку, азбука художнього виховання, яку мусить збагнути кожен. Тільки той, хто вміє бачити красу, стає чутливим до музики слова, готовим до сприйняття ідеї, вираженої в мові» [4, 4].

Розпочинаючи навчання малюків, В.О. Сухомлинський радить учителеві прагнути того, «щоб життєдайне джерело - багатство рідної мови - було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя» [1, т. З, 202]. У Павлиській середній школі проводили спеціальні заняття за такими словами, як зоря, вечір, степ, поле, ріка, дзюрчить, мерехтить, гримить тощо.

Усі павлиські діти, перебуваючи у заснованій Василем Олександровичем Школі радості під блакитним небом, мали свій альбом з малюнками і словами, був також і спільний альбом «Наше рідне слово», який зберігався до закінчення дітьми школи. До цього альбому кожного разу малювала свою картину та дитина, в якої слово пробуджувало найяскравіші уявлення, почуття, спогади. Ніхто, відзначає Василь Олександрович, не залишався байдужим до краси рідної мови. Ось як описує елементи цієї роботи сам вчений: «Ми йшли в природу - в ліс, в сад, на поле, луг, берег річки, - слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. «Подорожі» в природу були першим поштовхом до творчості. В дітей зявилося бажання передати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Діти складали маленькі твори про природу. Ці твори - найважливіша форма роботи з розвитку мови і думки. Кожна дитина складала свій твір, а потім записувала його в класі» [1, т. 3, 202].

Отже, В.О. Сухомлинський добре розумів, що спілкування з природою сприяє значно кращому донесенню до почуттів, емоцій, свідомості учнів краси рідного слова, закарбуванню його у дитячій уяві і памяті за допомогою тих картин або явищ, на позначення яких воно вживається.

Щоб ознайомити учнів з окремими явищами і картинами природи, у Павлиській середній школі організовували спеціальні екскурсії. Наприклад, у молодших класах проводили екскурсію, присвячену світанкові. «Задовго до світанку, - відзначає Василь Олександрович, - йдемо до лісу і спостерігаємо, як народжується літній день, як змінюється забарвлення неба і хмар перед сходом сонця, як розгоряється ранкова зірниця. Такі екскурсії організовуємо на вечірній зорі, у сонячний день бабиного літа, взимку» [2, 35]. Так, В.О. Сухомлинський не уявляв викладання мови без походів та екскурсій рідним краєм, без споглядання картин природи, без пробудження почуттів, без вираження їх у словах. «На березі річки і в полі, біля нічного вогнища і в курені під тихий шум осіннього дощу я вчу дітей висловлювати думки про те, що їх оточує. І найбільш правильним засобом, за допомогою якого можна навчити цього, є особистий приклад учителя», - відзначає Василь Олександрович [2, 7]. Навчити дитину правильно говорити вчений вважав цілою галуззю навчально-виховної роботи, від успіху якої багато в чому залежить духовне життя учнівського колективу.

У відзиві на книжку Л.М. Олексюк «Учіть дітей любити прекрасне» В.О. Сухомлинський, зокрема, зазначає: «Є в нашій мові такі прості слова: ранкова зірниця. Можна пояснити дитині, що означають ці два слова, але коли вона не побачила власними очима гри барв на небі перед сходом сонця, слова ці не стануть її словами, не ввійдуть в її духовне не життя» [5, 4]. Або, наприклад, як пояснити дітям, що означають слова «крига скресла». У таких випадках Василь Олександрович рекомендує вчити малюків наочно бачити слово. З цією метою він ходив разом з ними на річку, аби зриміше побачити і зрозуміти це цікаве слово «скресати».

До однієї з цікавих форм роботи, що сприяє мовному розвитку дитини за В.О. Сухомлинським, належить складання творів про те, що учень бачить, про що він думає, мріє, фантазує. «Коли учень, - підкреслює Василь Олександрович, - вибирає з невичерпної скарбниці рідної мови слово для твору про те, що він бачить, чує, рідна мова стає для нього як мелодія для музиканта, засобом вираження думок, почуттів і переживань» [3, 36].

Рушійною силою дитячої творчості В.О. Сухомлинський вважав емоційно-естетичні переживання. Дуже важливо, щоб дитина відчула подив перед побаченим, почутим, перед красою слова, виразу. «Здивування - це надійна стежка мислення, - твердить В.О. Сухомлпнський. - Завдяки здивуванню дитина відчуває себе активним трудівником думки - мислителем» [3, 66]. Роль навколишнього середовища, роль природи тут незамінна. Заняття на лоні природи В.О. Сухомлинський називав справжньою школою радості під блакитним небом. Він постійно наголошував, що природа є першоджерелом словесної творчості, а кожну вдало організовану подорож дітей у природу називав уроком мислення, уроком розвитку розуму.

Було б наївним очікувати, застерігає В.О. Сухомлинський, що дитина під впливом навколишнього світу одразу ж складе твір. Необхідно навчати дітей творити. У своїх працях В.О. Сухомлинський щедро ділиться досвідом своєї роботи над організацією творчої праці учнів. Це насамперед яскраві й привабливі для школярів подорожі до джерел мислення і мовлення - чудової краси природи: мандрівки по хмаринках, роздуми в мальовничому Куточку мрії, слухання музики природи, складання книжок-малюнків про барви навколишнього світу, читання «Книги природи» тощо.

Видатний педагог невтомно дбав про відточення у дітей культури відчуттів і сприймань навколишнього світу, вміло добираючи для цього час на уроках мови. Він ходив, як уже згадувалося, разом із своїми вихованцями милуватися світанками і білим полем квітучої гречки, зимовим лісом і першим прозорим льодком на ставку, сірими нитками осіннього дощу і дзвінким, кришталевим ранком «бабиного літа». На цю красу учень не завжди зверне увагу, якщо не показати її як слід, не розповісти про неї. Яскраве, емоційне слово вчителя у такій ситуації відіграє величезну роль. Про це переконливо свідчать численні приклади уроків розвитку мовлення на природі, описані В.О. Сухомлинським. Наведемо деякі з них.

Гарячого літнього дня учні прийшли до лісу, знайшли куточок, де, здавалося, не ступала людська нога. Зарослий мохом стовбур дерева, колись зваленого бурею, таємничий яр, закритий верховіттям, тихе, ледве чутне дзюрчання струмка десь у глибині яру, пісня дикого голуба і зозулине «ку-ку» в глибині лісу, шелест дерев, шурхіт крил нічного птаха, що сховався на день у затінку й злетів, наляканий пришельцями, - все це, затамувавши подих, слухають діти. І тут лунає задушевна розповідь учителя про лісове джерело, про таємниче життя лісу - і в серце, в емоційну память підлітків входить неоціненне багатство народу - слово. Спершу діти повторювали усні твори вчителя, а згодом поступово переходили до самостійного опису картин природи, які викликали в них найбільшу схвильованість, - починався індивідуальний процес словесної творчості. Школярі прагнули розповісти про все, що побачили, пережили. Слово для учнів є засобом вияву їхнього ставлення до краси навколишнього світу.

За твердженням В.О. Сухомлинського, дитина навчиться складати твір тільки тоді, коли кожне слово перед нею - як готова цеглина, якій заздалегідь приготоване місце. Вона не може взяти перше-ліпше слово, цього не дозволяє зробити емоційно-естетичне чуття слова. Звісно, таке вміння приходить не відразу, а виховується поступово. Істотну роль у формуванні чуття слова відіграють змістовні евристичні бесіди з учнями на лоні природи, які Сухомлинський називав уроками життя слова [17, 40].

Тихий сонячний вересневий ранок. У небі мріє ключ перелітних птахів. Вони тихо курликають, і від цього трохи сумно. Здається, степ насторожився, прислухаючись до кожного звуку. Всі польові роботи закінчено, довкола не видно жодної душі. Вчитель звертається до учнів:

- Сьогодні кожен з вас складе маленький твір про осіннє небо. Дивіться, вдивляйтеся, думайте: яке небо? Як сказати про небо? Добирайте красиві, точні слова.

Небо над нами синє-сине…

Небо блакитне…

Небо, немов вода в річці, чисте, прозоре…

Небо осіннє…

І все. Деякі діти почали повторювати складене товаришами. До слова небо не знаходили інших слів, крім епітетів синє, блакитне, чисте… Збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.

А ти чому мовчиш, Валю?

Я хочу сказати про небо своє слово… та не знаю, чи добре буде…

Яке ж твоє слово про небо?

Небо ласкаве… - тихо сказала Валя й зніяковіла.

Прекрасне твоє слово про небо, Валю… Чому ж небо ласкаве?

Тому що… скоро будуть сніги й морози, а тепер ще тепло, пригріває сонечко; небо вигрівається на сонці… от воно й ласкаве…

Діти принишкли, вслухаючись у кожне слово, сказане Валею. Іскринка творчої думки, яку вони відчули в словах Валі, запалила в кожній душі вогник творчості. Вчитель почув зовсім інші, нові твори про небо:

- Вчора йшов дощ, він вимив небо, і воно тепер чисте-чисте, немов пелюстка блакитної хризантеми…

- Небо задумливе… Воно думає про важкі чорні хмари, які вже наближаються з північних країв…

- Небо лагідне… Дивіться, як відкрило воно свої обійми сонечкові…

Небо холодне… Влітку воно було розпечене, а тепер вихолонуло, і з нього падають краплини роси…

Небо тривожне. Воно прислухається до курликання журавлів і думає: та це ж зима наближається…

Небо спокійне… Влітку його краяли стрілами грози, а восени блискавки полетіли до сонця…

Небо всміхається - воно милується квітами, бо квіток восени вже мало…

Небо холодне… бо ночі вже холодні, воно жде не діждеться ранку, щоб хоч трохи зігрітися…

Небо грає… дивіться, як переливається синя барва на сонці - немов хвиля в ставку.

В.О. Сухомлинський застерігав дітей від багатослівя, вимагав, щоб вони висловлювалися стисло, але змістовно, оригінально, образно. Перевагу в словесній творчості він завжди надавав складанню творів-мініатюр. «Для нас, - наголошує Сухомлинський, - кожна з цих мініатюр дорожча від багатьох довгих творів. Дорожча, бо це - вираз яскравого художнього мислення, тонких почуттів» [1, т. 3, 83]. Придивимося уважно до кількох таких мініатюр, складених учнями 4-х класів:

«На червоній пелюстці троянди - крапля роси. Я зрізую квітку, крапля тремтить, грає, переливається, але не падає на землю».

«Уранці тривожно затремтіло листя на старому дубі коло нашої хати. Піднялись у небо лелеки, покружляли над хатою, сіли над гніздом, нахилили голови, дивляться кудись у далечінь. Надходить осінь».

«Схилились верби над ставом. Палають у воду жовті листочки. Кружляють ластівки, гріє тепле осіннє сонечко, у прозорому повітрі пливуть павутинки».

Робота над твором має не тільки навчальне значення, а й виховне. Тому справжній урок живого слова, на думку В.О. Сухомлинського, вчить не лише описувати природу, а й формує в школярів ставлення до неї, формує особистість учня.

Як дорогі і памятні спогади про дитинство зберігалися зошити з цими творами в сімях протягом усіх років навчання у школі, а потім передавались молодшим братикам і сестричкам.

Непорушною традицією у Павлиській середній школі було щорічне проведення у кожному класі кількох Свят Книги, до яких заздалегідь готувалися і діти, і батьки. Учні читали і перечитували твори, що увійшли до золотого фонду класичної і сучасної української та світової літератур. У день Свята Книги батьки дарували дітям книжки для сімейної бібліотеки. На спогад про перший день перебування у школі кожна дитина також одержувала книжку з твором рідною мовою, яка зберігалася у сімї і передавалась у спадок наступним поколінням. Книжку учням Павлиської середньої школи вручали у день їхнього народження, а також у дні одержання паспорта та повноліття. Загалом же предметом особливої турботи Василя Олександровича завжди було те, щоб до дитячих рук не потрапила жодна випадкова у змістовому та художньо-естетичному планах книжка. Але водночас вчений підкреслював: саме для того, щоб книга стала для людини вчителем життя і вічним джерелом рідного слова, народної мудрості, не потрібно відгороджувати нею від дитини навколишній світ, не варто намагатися замінити книжкою те, що можна показати безпосередньо.

1.2 Казка та її невичерпні можливості для мовного розвитку дітей

Особливе місце у спадщині В.О. Сухомлинського відведено невичерпним можливостям казки у розвитку уяви, фантазії, образності мислення й мовлення дитини, для емоційного, розумового, морально-етичного та естетичного виховання молодого покоління. Саме через слово казки, переконує Василь Олександрович, - найближча дорога, шлях до серця дитини. Казку він називав колискою слова. «Якщо ви хочете, щоб слово рідної мови назавжди ввійшло в духовний світ дитини, щоб воно жило як засіб пізнання й творчості, - пробудіть у дитини захоплення казкою. Навчіть її не тільки слухати, переказувати, а й творити - складати казку. Це ціла сфера виховної роботи початкової школи» [5, с. 5]. Вчений доводить, що без живої, яскравої казки, що оволодіває почуттями, уявою, фантазією, свідомістю дитини, неможливо уявити і її мовлення; будучи невіддільною від краси переживань, казка сприяє розвиткові естетичних смаків, нахилів, здібностей дітей. Як такого роду робота здійснювалась В.О. Сухомлинським і його колегами у Павлиській середній школі, показано у його книзі «Серце віддаю дітям» (Кімната казки, Острів чудес тощо). Основне Василь Олександрович вбачав у тому, щоб учні вчилися самостійно створювати казки з метою збагачення власного словникового запасу, правильної побудови словосполучень і речень, логіки і краси послідовної розповіді. Казка у розумінні В.О. Сухомлинського - це бажаний друг і педагог дітей, який допомагає їм краще пізнавати навколишній світ і взаємини між людьми, робить їх добрішими, викликає бажання наслідувати найкращі риси позитивних персонажів.

Казки павлиських школярів - це одне з дидактичних відкриттів В.О. Сухомлинського, унікальний експеримент не лише у вітчизняній, а й у світовій педагогічній теорії і практиці. Навчити не окремих з дітей, а кожного творити казку - це справді гідний наслідування шлях і результат, що заслуговує на поцінування.

Прекрасний витвір народної фантазії, казка приваблює не тільки своїми гуманістичними ідеями, а й викінченою, досконалою формою, що є наслідком роботи над нею багатьох поколінь казкарів. Вона - неоціненне духовне багатство, у якому з найбільшою силою виявилися надії і сподівання народних мас. Тож не дивно, що В.О. Сухомлинський надає казкам великого значення в мовному розвитку дітей.

Казковий епос тісно повязаний з життям людей, їхніми прагненнями та ідеалами, тому він неминуче відображає факти історії, географії, побут, мову та психологію кожного народу. Часто казкові образи і мотиви мають соціальне трактування.

У практиці В.О. Сухомлинського казка є засобом патріотичного виховання. «Казка - благодатне джерело виховання любові до Батьківщини, яке нічим не можна замінити. Патріотична ідея казки - в глибині її змісту; створені народом казкові образи, що живуть тисячоліттями, доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його ідеали, прагнення, погляди на життя. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона - творіння народу» [1, т. З, 177].

Казкові образи, на думку В.О. Сухомлинського, допомагають дітям зрозуміти красу рідної землі. «Краса рідного краю, що відкривалася завдяки казці, фантазії, творчості, - це джерело любові до Батьківщини. Розуміння й відчування її величі, могутності, приходять до людини поступово і мають своїм джерелом красу».

Тому він радить молодим учителям: «Нехай дитина відчує красу й захоплюється нею, нехай у її серці й памяті назавжди збережуться образи, в яких втілюється Батьківщина» [1, т. З, 38].

Краса рідного краю для юних павлишан е також джерелом любові до народу, Батьківщини. Про це вони пишуть у казках, творах-мініатюрах.

Відлітають журавлі.

Настала осінь. Надворі стало холодніше. В повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі - ключ журавлів. Пролетіли над селом журавлі, потім повернулися, покружляли й знову полетіли. А за селом, недалеко від лісу, журавлі сіли на землю. Довго сиділи, немов радились між собою. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять вони в теплий край. Та хоч він і теплий, але чужий. Бо Батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Так і для нас - Вітчизна там, де ми народилися, де виростаємо. Найдорожче для людини - Батьківщина. (Микола Р., З кл.).

(Архів музею їм. В.О. Сухомлинського у Павлиші. ЛВ 1569/1569).

Казка допомагає у створенні образів і символів вірності, мужності, громадянського обовязку, які ставали емоційною і моральною основою національно-патріотичних переконань молодших школярів.

У працях видатного педагога наголошується, що завдяки казці дитина пізнає світ не лише розумом, а й серцем.

Казка допомагає учням оволодіти різноманітними знаннями у сфері щоденної практики, моральності, естетичних відносин. Для молодших школярів казки також стають способом осмислення, обдумування і пояснення явищ дійсності, природи, суспільних відносин, моральних вчинків і поведінки людей; діти вже пробують давати їм оцінку. Про це свідчать казки-оповідання павлиських учнів.

Високого успіху досягав В.О. Сухомлинський у роботі з фольклором, коли діти самі складали казки чи оповідання-мініатюри. Як і Л.С. Виготський та інші видатні психологи й педагоги, він був переконаний, що потяг до творчого слова є закономірною і корисною віковою прикметою духовного зростання юної індивідуальності.

«Словесна творчість - це могутній засіб розумового розвитку людини, перед якою відкривається світ. З того часу, як слово стає для дитини інструментом, за допомогою якого твориться нова краса, дитина піднімається на нову сходинку бачення світу, досягає якісно нового етапу в духовному розвитку, їй хочеться у слові виявити своє захоплення, свій подив перед красою світу», - писав він у статті «Слово рідної мови».

Дитяча творчість починається саме з казки. «Немає дитини, - пише Василь Олександрович у цій же статті, - яка, вражена красою поетичного слова, не створила б власного образу».

У Павлиській Кімнаті казки оживають чарівні образи. Тут і хатина на курячих ніжках, і дрімучий ліс, і гуси-лебеді, казковий палац, і берег моря, на якому бачимо доброго дідуся-рибалку та його злу дружину; у цій кімнаті - Червона Шапочка, Попелюшка, полохливий Зайчик, хитра Лисиця, хижий Вовк, Царівна-жаба та багато інших персонажів, добре відомих дітям.

У Кімнаті казки учні не лише розповідали, а й творили нові казки. Сама обстановка стимулювала дитячу творчість… «Я дбав, - писав Василь Олександрович, - щоб на очах у дітей у різних кутках Кімнати казки були найрізноманітніші предмети, між якими можна встановити якийсь реальний чи фантастичний звязок. Я прагнув, щоб діти фантазували, творили, складали нові казки…

Ось маленький човник з веслом, поряд з ним жаба - все саме проситься у казку. Печера, з якої виглядає ведмежа, комар і муха - неприродно великі порівняно з ведмежам (у казці і таке простимо), маленьке порося й умивальник з милом - усе це не тільки викликає в дітей посмішку, а й пробуджує фантазію» [1, т. 3, 180].

Особливо любив він приводити своїх учнів до Кімнати казки у час вечірніх сутінків з їх таємничою тишею, покликом до незвичайного, коли яскраво запалюється вогник думки і сама обстановка сприяє польоту дитячої фантазії.

Важливим джерелом творчості дітей є навколишня дійсність. В.О. Сухомлинський часто ходив з ними милуватися природою. І завжди його вихованці відкривали щось нове, досі не помічене. «Одного разу на світанку, - зазначає він, - ми з дітьми сиділи на березі ставка, заворожені народженням ранкової зорі. Я розповідав казку про чарівника, який посіяв у небі рожеві маківки. Це була казка про Макове поле. Вона пробудила дитячу думку. Тут же я почув десять нових казок про сонце й місяць, про небо і жайворонка. Заговорили найнесміливіші, заграла думка у найслабших. Я ще раз переконався: казка - це радість мислення…» [1, т. І, 520].

Іншого разу діти зі своїм учителем спостерігали, як випаровуються крапельки роси на шипшині… Одна з вихованок сказала: «Це сонечко пє росинки». Образ, створений фантазією дитини, зацікавив інших, - народилася нова казка.

Це так звані «уроки мислення» - найактивніша розумова праця. Дитячі казки, складені на лоні природи, є, за Сухомлинським, цілим світом, який визначає зміст і спрямованість думок, почуттів, переживань.

Робота над складанням казкового сюжету - могутній засіб розвитку уяви. Здатність фантазувати - необхідна якість, яку слід виховувати у дітей.

Найсуттєвішою особливістю казки є фантазія, що надзвичайно імпонує молодшим школярам. Так, звірі й птахи в казках розмовляють людською мовою. Казку не можна уявити без фантастики. У фантастичному змалюванні подій учні помічають ту реальну основу, заради якої складено казку і яка надає їй життєвого змісту. На цю особливість вказує І. Франко: «…Не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду».

Складанню учнями казки передує велика підготовча робота. Першим періодом цього процесу В.О. Сухомлинський вважав слухання і читання казок; другим - їх інсценізацію; третім - самостійне складання казок.

Багаторічний досвід учителів Павлиської школи переконує, що складання казок позитивно впливає на розвиток творчих можливостей учнів, розвиток мислення і мови, зближує їх з природою і життям, сприяє вихованню спостережливості. За такої творчості пожвавлюється навчальний процес, інтенсивніше відбувається всебічний розвиток дитини.

У Павлиській СШ ім. В.О. Сухомлинського молодші учні складають казки на основі власних спостережень, життєвого досвіду, прочитаних книг. Учителі практикують багато прийомів, способів пояснення значень слів, дбають про збагачення й розвиток словникового запасу школяра, його творчого мислення. Робота над казкою є початковим етапом у розвитку творчих можливостей кожного.

Мета експериментів В.О. Сухомлинського - не просто навчання мови маленьких казкарів, а виховання людини, становлення громадянина.

Виняткового значення надавав В.О. Сухомлинський вихованню в дітей любові до рідної мови. Він був переконаний, що молодші класи - найвідповідальніший період виховання любові до рідного слова, а водночас і період формування практичних умінь та навичок, тобто мовного розвитку.

Завдяки казці виховується любов до слова. «Краса, багатство, найтонші відтінки й пахощі слова відкриваються в поетичній мові. У ній - візьмемо казку, народну пісню, співомовку чи вірш - немовби шліфуються грані слова, у найбільшій повноті виявляючи його внутрішню красу. Зокрема в народних казках протягом століть відкладалися найкоштовніші перлини мовного багатства», - писав В.О. Сухомлинський у статті «Слово рідної мови».

Багата, розлога розповідь і мальовнича описовість подій, співучість і краса мови казок, яскравість зображувальних засобів, своєрідні зачин і кінцівка, триразові повтори захоплюють дітей.

Величезне значення казок як засобу розвитку мислення і мовлення. З огляду на психологічні особливості молодших школярів В.О. Сухомлинський вважав, що дитячі роки - найсприятливіший період для оволодіння духовним багатством рідної мови, для творчості. На його думку, казка, гра, фантазія - животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень… «Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення думок і почуттів - живою реальністю мислення. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки - живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттям дитини, - неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови» [1, т. З, 176-177].

Казки сприяють розвитку естетичних почуттів, вони - джерело естетичної насолоди. «Казка невіддільна від краси, сприяє розвиткові естетичних почуттів, без яких неможливі благородство душі, щира чуйність до людського нещастя, горя, страждань. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем» [1, т. З, 177].

В.О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальна й емоційна сфери духовного життя взаємозвязані і взаємозумовлені в житті людини незалежно від віку, що пізнавальні процеси завжди супроводжують ті чи інші почуття, але в кожному віці це виявляється своєрідно.

Для молодших школярів сутність предметів і явищ навколишнього світу відкривається вперше. Все нове, що пізнають вони про природу й суспільство, пробуджує в дітей глибоке емоційне ставлення до дійсності.

Естетичні почуття посідають своєрідне місце у духовному житті молодшого школяра, специфічно впливають на закріплення його моральних поглядів. На думку В.О. Сухомлинського, особливо сильні естетичні емоції народжуються в дітей молодшого шкільного віку тоді, коли зрозуміла, хвилююча ідея доноситься до їхньої свідомості в казковій формі. Він упевнений, що від естетичного розвитку, якого людина досягає в дитинстві, залежить її подальший естетичний та емоційний розвиток.

Слухаючи казку, діти переживають почуття, що сприяють виробленню ідейно-естетичної оцінки описаних подій, вчинків. Тому доцільно після розповіді казки спрямувати питання не лише на закріплення змісту, оцінювання персонажів, а й на те, чим схвильовані учні, що їх обурювало чи радувало.

Василь Олександрович приділяв пильну увагу виразності читання казок, оскільки вона викликає у слухачів багаті уявлення, пробуджує емоційний відгук на прочитане, відповідні почуття. Виразне читання допомагає дітям зафіксувати у памяті образи персонажів, збагнути, що той чи інший герой виявився добрим товаришем чи злим ворогом.

Сприйняття краси слова, активне опанування його змісту відбувається при інсценізації казок. В.О. Сухомлинський підкреслював, що розуміння краси неможливе без фантазії, без особистої участі дітей у творчості, імя якій - казка. «Казка - це активна естетична творчість, що захоплює всі сфери духовного життя дитини - її розум, почуття, увагу, волю. Вона починається вже у процесі розповіді, вищий її етап - інсценізація» [1, т. 3, 184].

Творчість, пробуджена казкою, досягає апогею саме в інсценізації. Образи, що живуть в уяві дітей ідеально, набувають вигляду хаток, вітряків, печер, а картонна Баба-яга чи фанерні лисиці, ведмідь, заєць видаються живими, діяльними, хоч усе це є витвором дитячих рук. Реальність інсценізованих образів та обставин діти сприймають безумовно. Тут діє фактор безпосередньої участі їх у перетворенні уявного образу в реальний. Фантазія набуває предметних форм.

Велике значення інсценізації полягає ще й у тому, що це колективна творчість. Музика, виразність мовлення дійових осіб, відтворення обстановки при інсценізації казок - усе це підсилює естетичні почуття дітей, зазначає В.О. Сухомлинський у книзі «Духовний світ школяра».

Без казки важко уявити інтелектуальні взаємини між дітьми; без захоплення казкою немає колективного переживання; без творення казки дитині недоступні радість, одухотворення думкою, їй хочеться донести свою думку до товаришів, виявити себе у слові, що сприяє мовному розвитку дитини. І вона розповідає власну казку товаришам - це найяскравіший етап творення і водночас вияв найтонших духовних відносин між дітьми.

Отже, роль казки у духовному розвитку наших вихованців багатофункціональна. В.О. Сухомлинський не лише розкрив високу мудрість і життєстверджуючий оптимізм казки, а й показав найраціональніші способи її використання у навчально-виховному процесі, зокрема у розвитку мови дітей.

1.3 Мовна культура вчителя і мовний розвиток учня. Особливість навчання граматики

Оволодіння культурою мови і насамперед рідної В.О. Сухомлинський називав одним з найважливіших показників педагогічної майстерності вчителя, який зобовязаний володіти цим універсальним інструментом думки і творчого мислення. Великим недоліком окремих педагогів Василь Олександрович вважав бідність їхнього словникового запасу, відсутність чуття слова, невміння віднайти у невичерпній скарбниці рідної мови найпотрібніше слово, аби якнайточніше і найвиразніше висловити власну думку. Кожний учитель, на глибоке переконання В.О. Сухомлинського, незалежно від його фахової спеціалізації, - це насамперед словесник, досконалий знавець мови, покликаний повсякчасно дотримуватись усталених літературних норм вимови, слово - та формовживання і побудови фраз, зростати мовленнєво, розвивати вміння змістовно, звязно та стилістично правильно висловлювати власні думки. Василя Олександровича турбувала проблема убогості, примітивізму мови окремих юнаків і дівчат. Відзначаючи, що слова-потвори утверджуються у мовленні там, де немає справжньої роботи над словом, де на уроках буває багато холодної байдужості, вчений підкреслює: «Забувають нерідко вчителі, що оволодіння мовою - це не тільки знання граматичних правил. Це передусім любов до слова» [3, 10].

Серйозним недоліком у мовному розвитку дітей, у навчанні рідної мови В.О. Сухомлинський вважав нездатність вчителя відчувати поетичні грані слова, невміння розкрити перед учнями його естетичну красу. Особливо це стосується вчителів-філологів, на уроках яких не повинно бути сірого, безбарвного слова. «Ми забуваємо, - наголошує Василь Олександрович, - що кожне слово несе в собі не тільки значення, смисл, а й його красу, поетичність» [3, 10]. «Українська мова, - підкреслює В.О. Сухомлинський, - має свій стиль, свій граматичний лад, свої лексичні особливості, свою ідіоматику - все це мусить бути нашим багатством. Ми не повинні підстроюватись під примітивну, вбогу мову наших вихованців, що, на жаль, має місце на окремих уроках. Читаючи, ми мусимо запамятовувати найхарактерніші для української мови звороти й користуватися ними у мовленні» [3, 11].

Так, у творах В.О. Сухомлинського міститься багато цінних порад-рекомендацій з проблем мовного розвитку дітей, навчання рідної мови. Ось лише окремі з них:

1) вивчення рідної мови безглуздо, потворно зводити до студіювання граматики, бо дитина розуміє найтонші відтінки рідної мови задовго до того, як довідається про існування граматики;

) в основу системи навчання мови треба покласти живе слово і творчість дитини, не повторення чужих думок, а творення власних.

Одну з важливих особливостей методики навчання на уроках граматики В.О. Сухомлинський характеризує тим, що вивчення матеріалу на них органічно зливається з розвитком, поглибленням, поступовим закріпленням знань. На думку вченого, неможливо виділяти на вивчення кожного правила чи розділу з граматики стільки-то годин і вивчати їх тільки протягом цього часу: у тих вчителів, які так діють, учні неграмотні. Це Василь Олександрович радить здійснювати поступово, протягом тривалого часу. Від осмислення - до вивчення, запамятовування. Правила діти заучують, але припускаються багатьох помилок. Причина полягає в тому, що заучування правил учителі вважають знанням їх. «Знати граматику, - підкреслює вчений, - це не означає завжди памятати правила. Знати граматичне правило - означає осмислити його на численних фактах живої мови, до того ж не відразу, не на одному уроці, а поступово [1, т. 5, 227]. І чим більше фактів і явищ живої мови узагальнює правило, тим тривалішим повинен бути період його запамятовування.

Цікавими та актуальними у дидактико-методичному плані є погляди В.О. Сухомлинського на навчання мови. Ось окремі з його думок, взяті з книги записів аналізів відвіданих ним уроків:

у навчанні грамотності, в оволодінні стилістикою велику роль відіграє робота, яка виконується щоденно протягом тривалого часу - рік, два, три, пять, сім років. З особливою ретельністю треба домагатись того, щоб учні старанно, уважно, наполегливо виконували щоденні вправи з граматики;

- на уроках граматики учні повинні більше думати, більше працювати самостійно;

не можна допускати того, щоб учитель говорив (пояснював) в кілька разів більше, ніж пояснюють учні;

граматичні вправи мають бути спрямовані більше на застосовування знань, ніж на заучування (запамятовування) готового [5, 8].

Чому ж окремі учні з року в рік роблять одні й ті ж помилки, хоч учитель наполегливо працює над їх виправленням? В.О. Сухомлинський вивчав це питання: аналізував протягом навчального року письмові роботи окремих учнів і цілих класів, на засіданнях педагогічної ради слухались доповіді мовників і класних керівників про грамотність учнів. Унаслідок цього вивчення у Павлиській середній школі дійшли висновку, що прогалини у знаннях учнів поглиблювалися через те, що окремі вчителі не працювали з учнями, а лише відмічали й виправляли їхні помилки, не аналізуючи і не вивчаючи їх причин.

Справжній учитель-словесник, за висновком В.О. Сухомлипського, - це той, хто володіє високою мовною культурою, щиро любить рідну мову й вміє виховати любов до неї у своїх учнів, з пошаною ставиться до мов інших народів, уміло організовує позакласну роботу з мови, проводить змістовні уроки, пройняті щирим патріотичним духом. Успіх у вивченні мови визначається також працьовитістю вчителя і учнів, допитливістю школярів, глибоким розумінням суспільної ролі рідного слова в духовному житті людини, сприятливою мовною атмосферою в сімї. За роки багаторічної роботи в школі В.О. Сухомлинський дійшов висновку, що не може бути хаотичною думка й задубілою мова в того, хто захоплений цікавою працею. Видатний учений докладно розкриває і причини цього явища. У процесі праці в мислення школяра включаються дедалі нові й нові взаємозвязки: він не тільки трудиться, а й думає, обмірковує причинно-наслідкові звязки, намічає роботу на майбутнє. Активна мислительна діяльність розвиває мову, підвищує загальну культуру.

Дуже багато уваги В.О. Сухомлинський приділяв свідомому засвоєнню учнями правописних правил, поліпшенню їхньої грамотності.

У праці «Павлиська середня школа» В.О. Сухомлинський наголошував, що знати граматику - це означає осмислити правило на численних фактах живої мови. Якщо правило завчене без усвідомлення достатньої кількості фактів, учень лише на деякий час запамятає його. Тому Василь Олександрович радив заняття з мови будувати так, аби учні запамятовували правила поступово. Вони на багатьох уроках повинні виконувати вправи, мета яких - аналіз фактів живої мови: запис слів і речень, зясування закономірностей написання, зіставлення нового з відомим тощо. Правило (визначення, висновок) осмислюється багато разів на нових і нових фактах. І, ось настає момент, коли учень запамятовує правило не тому, що він завчив його, а тому, що багато разів вдумувався в нього, застосовував його для пояснення мовних фактів, явищ, зосереджуючись на його суті. Домогтися того, щоб учень твердо запамятав правило чи визначення без спеціального заучування, за висновком В.О. Сухомлинського, є однією з особливо цінних рис педагогічної майстерності словесника. До свідомого засвоєння правил дітей слід привчати з молодших класів. З часом у середніх і старших класах у них створюється така єдність знань і вмінь з мови, коли знання настільки глибоко трансформуються в уміння, що у використанні їх зявляється певний автоматизм - учень набуває навичок писати грамотно. У нього не буде потреби щоразу пригадувати правило при написанні окремих слів і вживанні розділових знаків. Є багато дорослих людей, які давно забули точне формулювання правил, але пишуть без помилок.

Керівництво розумовою працею, коли такого великого значення надається оволодінню знаннями без спеціального заучування, ставить певні вимоги перед структурою уроку мови, вибором методів проведення його і підготовкою вчителя до нього. Переважним типом уроків у цьому випадку, па думку В.О. Сухомлинського, повинен стати урок практичного застосування знань для набуття, розвитку й поглиблення нових знань. Робота учнів на уроці організовується так, аби вони час від часу аналізували факти і явища рідної мови, глибше осмислювали мовні поняття, правила, визначення. Засвоєння граматики - тривалий процес застосування набутих знань. У звязку з цим у вивченні її велике значення має домашня практична робота: читання, періодичне виконання вправ на те саме правило.

В.О. Сухомлинський твердив, що усвідомлення граматичних правил має бути поступовим. Учителі-словесники складають систему творчих і зорових диктантів, завдяки яким учні за роки навчання кілька разів повторюють найважливіші орфографічні правила. Підготовка вчителя до уроків має бути спрямована на перспективу. Він повинен бачити, над чим працюватимуть учні протягом року, як розподілити їхню працю, по-перше, в часі, по-друге, між класними і домашніми завданнями. З кожною повою вправою учні дедалі самостійніше використовують знання, набуті па попередніх уроках. Уважно вивчаючи роботу школярів, учитель-словесник дає індивідуальні завдання. Ніякі програми не в змозі передбачити, коли і які треба виконувати вправи, лише вчитель, знаючи сили, здатність кожного учня до розумової праці, може виробити їх систему.

В.О. Сухомлинський назавжди ввійшов у методику вивчення української мови як видатний її творець, новатор, який відкинув стару, споглядальну методику і створив методичну систему якісно нового рівня, що робить учителя-словесника справжнім майстром своєї справи, який вміє визначати перспективу вивчення рідної мови, твердо прогнозувати результати своєї праці. Його методична система відзначається особливою конструктивністю, творчим динамізмом і високою результативністю, неординарністю теоретичних і практичних підходів до розв'язання актуальних проблем вивчення української мови в школі.

2. З досвіду впровадження творчої спадщини В.О. Сухомлинського в практику сучасної школи

У процесі становлення сучасної національної школи на Україні особливої актуальності набувають численні положення із спадщини В.О. Сухомлинського. Великий інтерес у вчителів викликає його досвід у сфері розумового виховання учнів через спілкування з природою. Він обстоював гармонійне поєднання різних організаційних форм навчання, радив вчителям початкових класів не обмежуватися уроком, не протиставляти світові, затиснутому у чорну класну дошку, той, що пливе за вікном. «Можливо, - писав він, - все те, що приходить до розуму і серця дитини з книжок, з підручника, з уроку, саме й приходить лише тому, що поряд з книжкою - навколишній світ. Він доводив, що читання «Книги природи» під час екскурсій, подорожей, повинно бути не звичайним сприйманням картин і образів природи, а початком активного мислення, теоретичного пізнання світу, «уроком мислення». Адже мислення серед наочних образів природи - обовязковий етап успішного розумового розвитку дитини. Основна мета уроків серед природи - навчити дітей думати. Досягти цього, вважав В.О. Сухомлинський, можна, тільки навчивши їх спостерігати, дивуватися, радіти пізнанню, перетворювати думку у слово, творити казку. Коли діти спостерігають за явищами природи, перед ними відкривається несподіване у навколишньому світі, його таємниці і краса. Вони дивуються раніше не поміченому. І тут починаються роздуми серед природи. Свій урок вчитель повинен побудувати так, щоб думка просилася у слово.

Працювати над розвитком звязного мовлення, мислення учнів вчитель починає з перших днів їх перебування у школі. Керуючись ідеями В.О. Сухомлинського про роль мовлення у розвитку особистості дитини, її почуттів, мислення, вчитель прагне розширити і збагатити досвід вихованців. І в цьому їй допомагають екскурсії в природу, уроки мислення серед природи. Василь Олександрович рекомендував вчити дітей думати, творити, фантазувати серед чудової краси природи, що є джерелом думки й слова, створювати на полі, в саду, на ставку свої власні казки, оповідання, вірші на основі спостережень.

Уміння бачити прекрасне навколо робить людину - і маленьку людину теж - добрішою, мудрішою, духовно багатою. Дійсно, любов до природи рідного краю, бажання зрозуміти її, бажання дізнатися про неї якомога більше - хіба не джерело для душевних сил, коріння духовності? Здійснюючи екскурсії в парк, до шкільного саду, в поле, ми подорожуємо і до джерел рідного слова. Під час екскурсій учні милуються красою квітів, осіннього листя, слухають пташиний спів. Під час таких екскурсій розвивається дитяча фантазія, але дітям ще бракує лексичного запасу, їх підводить невміння спостерігати. Тому вчитель звертає увагу учнів на деталі, допомагає перебороти шаблони у мовленні. Спочатку на запитання, яке листя на деревах восени, учні відповідають стандартно: жовте. Пропонує їм уважно подивитися навколо. Придивитися до дерев, кущів. Діти помічають, що серед барв осені є і коричневі, і вишневі, і золотисті, і багряні. Спостереження за природою і працею людей дають багатий матеріал для розширення, уточнення словникового запасу учнів, для розвитку мовлення. Зміни в природі: мороз і сніг, відлига, перші проталини, перші струмочки, льодохід, розпускання листя, приліт пташок, весняне цвітіння - кожний день приносить багато нового, кожний день пропонує учням свою тему для спостережень і розповідей. В цей час вчитель проводить роботу над синонімами, образними виразами, відпрацьовує словник «осінніх», «зимових», «весняних» слів. Ось, наприклад, «осінній» словник: сонце яскраве, усміхнене, привітне, ласкаве; листя зелене, золоте, барвисте, багряне; листя шелестить, шепоче, тріпоче, вяне, сохне, спадає, жовтіє, кружляє. Так крок за кроком накопичується словниковий запас учнів.

Традиційними стали в сучасній школі осінні, зимові, весняні екскурсії до парку. Він розкинувся за школою. Спочатку діти просто граються, самостійно оглядають осінній парк. Потім вчитель звертає їхню увагу на загальний вигляд рослин, красу їх осіннього вбрання, на голубінь неба. Дає змогу учням кілька хвилин помилуватися парком, а потім проводить бесіду. Найперше пропонує порівняти, яким був парк влітку і як він змінився тепер. Ставить дітям ряд запитань: який тепер місяць? (вересень); яка це пора року? (осінь); яка стоїть погода надворі? (теплий ясний день); що ви можете сказати про сонце? (сонце світить яскраво, тільки гріє вже менше, ніж влітку); як можна назвати осінь? (осінь золота, прекрасна, барвиста, чудова); що сталося з деревами? (дерева стоять у золотому вбранні). Учні відзначають, що клени, берізки, тополі вже зовсім жовті. Листя каштана тільки по краях золотисте. А дикий виноград, осика ніби горять червоним полумям. Звертаю увагу дітей на те, чи є пташки у парку? Куди поділися комахи? Тут же, на екскурсії, діти запамятовують назви дерев, квітів, птахів, збирають букети листя для осіннього гербарію.

Потім вчитель дає учням завдання: вибрати красивий куточок парку, схожий на картину. Діти вдивляються в оточуючий пейзаж. Кожний вибирає «картину» до душі, відстоює переваги знайденого ним дерева, куща, груп дерев чи галявини. Пояснює, чим гарний цей пейзаж, що відрізняє його від інших. Після сперечань діти знаходять найбільш красиву «картину». Це куточок, де стоять сестри-берізки. Тут діти читають вірші, загадки, прислівя про осінь. Колективно складаємо усну розповідь про побачене. Вчитель непомітно доповнює розповідь учнів, спрямовує увагу на найбільш важливі моменти в житті природи, намагається підтримати у дітей почуття радісного відкриття прекрасного навколо нас.

Після повернення з екскурсії підводить підсумок: «Ми з вами спостерігали за осіннім парком. Бачили усміхнене привітне сонечко, високе голубе небо, барвистий, святковий одяг парку. Почули вірші, оповідання про красу рідної природи. Нам близькою і зрозумілою стала любов письменників, поетів, художників до природи рідного краю. Давайте і ми з вами спробуємо якомога повніше, яскравіше описати все, що ми бачили, про що говорили». Колективно добираються вдалі вислови, епітети, порівняння; осінь - золота, щедра, барвиста, гарна; небо - синє, високе, холодне, сумне; дерева - задумані, позолочені, святково вбрані, барвисті; сонце - привітно усміхається.

На дошці вчитель записує учням план:

Осінній день

Теплого осіннього дня ми пішли до парку. Привітно посміхалося сонечко. Синіло небо. Під ногами шелестів барвистий килим листя. Дерева стояли у золотому вбранні. Клени, берізки зовсім пожовтіли. Листя каштанів тільки-тільки по краях золотисте. Дикий виноград став зовсім червоним.

Птахи збираються відлітати у теплі краї. Менше стало комах. Гарно у парку осіннього дня (Інна П., 3-й клас).

Дуже люблять діти екскурсію в пору золотого листя. Коли всі дерева золотом грають на сонці, а під ногами - барвистий килим листя. Побачені картини створюють у дітей піднесений, святковий настрій. Така краса не може не торкнутися струни кожної душі. З захопленням пишуть про це четвертокласники. Адже за попередні роки вони навчилися помічати найменші деталі. Збагатився і лексичний запас.

Парк восени

Ми входимо до парку. Він зустрічає нас різнобарвними кольорами. Ось кленова алея, а ось - тополина. На кожному листочку грають, відсвічуються золотом промінці сонця. Ось сестрички-берізки у своєму коштовному вбранні. Художниця-осінь до кожного листочка доторкнулася чарівним пензлем. Не забула про осику і дикий виноград. Вони ніби палають червоним полумям. Дихнув легенький вітерець. З дерева злетів золотий листочок і, як метелик, закружляв у повітрі.

Чудова, неповторна осінь у рідному краї! (Олена М., 4-й клас).

Для створення у дітей цілісного уявлення про природу зимову екскурсію вчитель проводить на тому ж самому місці. Учні помічають зміни, які відбулися з настанням зими. Звертає увагу на тишу зимового парку, іскристі сніжинки, сріблястий іній на гілках. На те, що вже все листя опало, дерева сплять. Земля - під сніговим покровом. Не чути співу пташок. Хіба що заскрекоче сорока та пролетить зграйка горобців.

На уроці української мови вчитель радить використати матеріали спостережень для написання твору-мініатюри «В зимовому парку». Пропонує під час роботи використати такі слова і словосполучення: яскраве сонце, пухнастий, сріблястий сніг, іскристий іній, ясне небо, прозоре, чисте повітря. Радить скористатися образними виразами з прочитаних творів про зиму. Вчить дітей чітко мислити, логічно викладати думки, правильно будувати речення. Ось зразок такого твору:

В зимовому парку

Заходиш до парку і не віриш своїм очам. Він стоїть, ніби у казці. Дрімають зачаровані дерева. Білокорі берізки вкрилися сріблястим інеєм. Сніг іскриться, грає, Переливається під промінням яскравого сонця. Чудова Картина вийшла у зими! (Леонід К., 4-й клас).

На основі спостережень під час екскурсій, прогулянок, вчитель практикує на уроках української мови тематичні мовні пятихвилинки. Учні складають усні розповіді «Перший сніг», «Птахи взимку», «Зимова фантазія», «А вже весна, а вже красна», «У нашому куточку краси».

Після довгої зими, як тільки починає припікати сонечко, вчителька з учнями йде за село зустрічати весну. Це дітям дуже подобається. Вони знаходять перші проталини, розглядають травичку, що пробилася крізь сніг. Раптом помічають пролісок. Діти дивляться на нього, як на диво. Це і справді диво! На світ з-під снігу дивилися блакитні оченята квітки.

Яка смілива квітка!

Яка мужня! - вирвалося у дітей.

Пролісок, як розвідник, не боїться холоду. Перший зявляється, а за ним - інші квіти.

Так народилася у нас казка про сміливу квітку - пролісок.

Казка «Мужня квітка»

У темному гаю розквітла чарівна квітка весни - Пролісок. На дворі ще почувалася зима, а він мужньо дивився на світ блакитними оченятами. Сумно стало Проліскові самому. Він гукнув до квітів: «Гей, вставайте! Весна не за горами!» Почули голос Проліска сон-трава, мати-й-мачуха, ряст. Забуяли квіти й трави. А Пролісок непомітно зник, аж до наступної весни.

Хоч життя у Проліска коротке, та радує він усіх своїм раннім мужнім цвітом (Світлана Т., 4-й клас).

Дуже люблять діти походи, прогулянки, екскурсії до парку, шкільного саду, ближнього байраку навесні, коли явища природи швидко змінюються. Щодня - щось нове, захоплююче. Сонце пригріває сильніше, бо вище й вище піднімається над горизонтом. Зявляються перші рослини, важливі події відбуваються в житті тварин. На очах у дітей розпускається листя на деревах. Все квітне.

Ось такі уроки любові до природи є джерелом мовленнєвої діяльності учнів, сприяють розвиткові у них спостережливості мислення. Вони тісно повязані з уроками ознайомлення з навколишнім світом, природознавством, читанням та рідною мовою, з уроками образотворчого мистецтва, трудового навчання.

Пізніше такі екскурсії в природу переросли в уроки мислення під відкритим небом. До таких уроків вчитель сучасної школи йде не один рік. І в цьому допомогають поради В.О. Сухомлинського. Пропонуємо розробки кількох уроків серед природи.

В гостях у Берізок

Урок мислення в 2-му класі (вік учнів - 7 років).

Мета: ознайомити дітей з природними процесами, що відбуваються навесні. Вчити спостерігати. Розвивати вміння висловлювати свої думки, будувати міркування. Виховувати любов до природи свого краю.

Місце проведення: парк біля школи.

Вступна бесіда з метою активізації знань дітей про весну.

- Діти, яка пора року зараз? (весна).

А як називається перший місяць весни? (березень).

Як ви гадаєте, чому він так називається? (Діти висувають припущення, що від слова «береза»).

Саме так. Взимку береза «спить» дуже чутливо, а напровесні, як тільки пригріє сонечко, вона перша прокидається, відгукується на поклик і ласку весни, розкриває свої бруньки. Ось тому перший місяць весни
на Україні називається березень. Світанок року. Сьогодні ми помандруємо у гості до сестричок-берізок, що ростуть у парку. Подивимося, як вони прокинулися від зимового сну.
Спостереження за весняними змінами, що сталися у березні, проводимо в парку. Діти відразу знайшли ці стрункі деревця, що соромливо притулилися одне до одного в куточку парку.

- За якими ознаками ви змогли відрізнити ці дерева від інших? (Бо у берез білий стовбур).

Придивіться уважно, чи стовбур повністю білий? (Не зовсім, на ньому є чорні плями).

Проведіть по корі рукою. Яка вона? (Кора гладенька, не така, як у каштана, акації).

- Подивіться, яка ажурна крона у берізок, які тендітні гілочки. На що вони схожі? (На рученьки, опущені донизу).

- Якими словами ви б описали берізоньки? (Вони молоді, високі, стрункі, ніжні, тонкі, тендітні, білокорі).

Вчитель розповідає дітям, що в Україні найпоширеніші два види берези - бородавчаста й пухнаста. Наші берізки називаються бородавчастими. Оскільки кора молодих пагонів покрита дрібненькими бородавочками, що зберігаються протягом двох років. Попробуйте рукою молоді пагони і ви в цьому пересвідчитеся.

Тут же закріплюємо знання про органи рослин. Діти називають корінь, стовбур, гілки, листя, сережки.

- А чи звернули ви увагу на листочки берези? (Вони зовсім молоденькі, ще липнуть до рук, яскраво-зелені, невеличкі, по краях зубчики).

- А де ж цвіт у берези? (Сережки).

Так, сережки - це зібрані дрібні квіти берези. Під час цвітіння вони виділяють багато пилку, який розноситься вітром.

- Як ви думаєте, про що шепочуться молоді берізки? (Вони радіють весні і про це шепочуть одна одній. Вони радіють весняному сонечку, що лагідно пестить їх, вітерцю, що розчісує кіски. Вони радіють від того, що ми прийшли до них знову).

- Хто прилетів у гості до берез? (Бджоли). Бджоли, що прокинулися від зимового сну, також полюбляють відвідувати берези. Адже з їхніх бруньок бджоли беруть речовини для бджолиного клею - прополісу.

- Діти, що ми подаруємо берізкам на прощання? (Почитаємо вірші, поспіваємо пісень).

Один хлопчик розказує слова української народної пісні «Ой, хвалилася берізонька»:

Ой, хвалилася та берізонька:

На мені кора та біленька,

На мені листя та широке,

На мені гілля та високе,

Ой, як обізветься зелений дубок:

Ой, не хвалися та берізонька,

Не ти свою кору вибілила,

Не ти своє листя широчила,

Не ти своє гілля височила.

Вибілило кору та яснеє сонце,

Широчив листя буйний вітер,

Височив гілля та дрібний дощик.

Одна з дівчаток прочитала вірш Любові Забашти «Берізонька»:

Берізонько, берізонько, Прошу вас, із берези

Ти, мавко лісова, Ви соку не точіть,

Зелені твої кіски Ви краще їй сестричку

Вітрисько розвіва. Зелену посадіть.

Стоїш ти при дорозі Ви краще їй шпаківню

У травах і кущах Поставте на гілках,

І білі свої ноги Щоб прилетів до неї

Все миєш на дощах. Друг лісу, добрий птах.

- Від чого застерігає нас поетеса у цьому вірші? (Щоб не брали у берези соку).

Часто від надлишку вологи берези «плачуть». А сік брати у берези можна, коли її збираються зрубати. Не можна нівечити стовбури красунь ножем чи іншим гострим предметом, бо від невмілого збирання сік витікає і дерево гине. Якщо ж ви побачили рану на дереві, її треба замазати фарбою або глиною.

На уроці музики діти вивчили пісню «Берізонька» (музику написав А.Філіпенко). Співаємо її, ставши хороводом навколо берез.

На наступному уроці в класі складаємо казку про берізки. Роботу проводимо колективно, тому що другокласникам самостійно ще важко працювати. Ось зразок такої казки:

Сестрички-берізки

На невеликій галявині у парку жили-були білокорі сестрички-берізки. Такі молоденькі, стрункі, з тоненьким станом, схожі на дівчаток. Ніжно простягають одна до одної свої тендітні рученьки-гілочки, про щось шепочуть. Одягли чисті білі платтячка, як на свято. Прикрасили свій одяг зеленню. Не забули й сережки. Бджілки, що прилетіли до парку, замішувалися ними: «Звідки в нашому парку такі красуні?»

Вдома пропоную переказати цю казку батькам і скласти свою.

Як бачимо, такі уроки серед природи збуджують творчу уяву у дітей, розвивають спостережливість, емоційну чутливість, сприяють розвитку мислення дітей, а, отже, й розвитку мовлення.

Висновки

Отже, становлення В.О. Сухомлинського як науковця, педагога і методиста відбувалося протягом усього життя, у складних умовах тоталітарної системи. Він пройшов шлях від учителя української мови й літератури, директора середньої школи до видатного вченого, який створив експериментальну школу-лабораторію у Павлиші Кіровоградської області, показав, як треба навчати і виховувати, збагачуватися знаннями, набувати досвіду.

Отже, займаючись проблемою мовної освіти, учений виявив свою позицію щодо місця і значущості рідної мови в навчанні підростаючого покоління та у формуванні й становленні особистості. Рідній мові він надавав першорядного значення в системі шкільних предметів. Навчання мови вважав найважчою справою у педагогічній практиці.

Періодом найінтенсивнішого опанування рідної мови В.О. Сухомлинський вважав два-три останні дошкільні роки і два-три перші роки шкільного навчання, оскільки це, на його думку, особливий і найбурхливіший етап розумового розвитку дитини.

Уперше в методиці української мови В.О. Сухомлинський запровадив «уроки мислення» серед природи, яка є основним джерелом думки, школою розвитку розумових здібностей, а, отже й, розвитку мови дитини. Це були, за образним висловленням вченого, подорожі до першоджерел думки і рідного слова. Так зявилася «Книга природи», в якій окремі факти, явища мають свої сторінки і назви. Спостерігаючи за життям природи, працею людей у школяра є можливість висловлювати думки про те, що бачить, досліджує, робить. Однією з цікавих форм роботи, яка сприяла мовному розвитку дітей, було складання творів (творів-мініатюр) про те, як вона бачить та відчуває навколишній світ.

Особливе місце у спадщині В.О. Сухомлинського відведено невичерпним можливостям казки у розвитку уяви, фантазії, образності мислення і мовлення дитини, для емоційного, розумового, морально-етичного та естетичного виховання молодого покоління.

Працюючи з дітьми над складанням казок, О. Сухомлинський учив їх добирати власні слова, доводив, що про весняне сонечко, бджолу, гілочку можна скласти безліч казок, і сюжет кожної буде різний. Основне педагог вбачав у тому, щоб, щоб учні вчилися самостійно створювати казки з метою збагачення власного словникового запасу, правильної побудови словосполучень і речень, логіки і краси послідовної розповіді.

Учений переконливо доводив, що школа невіддільна від національного ґрунту і повинна формувати й берегти національну культуру, органічно поєднувати й утверджувати загальнолюдські та національні цінності. І саме казка є духовним багатством народної культури, пробуджує почуття власної гідності, утверджує моральні поняття про добро і зло, справедливість і несправедливість, красу і ницість. Педагог справедливо розглядав казку як перше вогнище дитячої словесної творчості і радив використовувати цей жанр від дошкільного до підліткового віку.

Казки павлиських школярів - це одне з дидактичних відкриттів В.О. Сухомлинського унікальний експеримент не лише у вітчизняній, а й у світовій педагогічній теорії і практиці, який гідний на поцінування та наслідування.

Чільне місце у мовному розвитку дитини посідає слово вчителя: вчитель зобовязаний володіти словом, універсальним інструментом думки і творчого мислення. Недоліком вчителя, вважав педагог, є нездатність вчителя відчувати поетичні грані слова, невміння розкрити перед учнями його естетичну красу. Учитель, який володіє високою мовною культурою, щиро любить рідну мову - вміє виховувати любов до неї у своїх учнів, сприяє їх моному розвитку.

Багато уваги В.О. Сухомлинський приділяв свідомому засвоєнню учнями правописних правил, поліпшенню їхньої грамотності. Педагог твердив, що усвідомлення граматичних правил має бути поступовим. Засвоєння граматики - тривалий процес застосування набутих знань. У вивченні її велике значення має домашня практична робота: читання, періодичне виконання вправ на те саме правило.

Нині педагогічні колективи, окремі вчителі творчо поєднують влас-ний досвід з досвідом В. Сухомлинського у мовному розвитку дітей, у навчанні рідної мови в школі. Сучасна українська лінгводидактика, опираючись на новітні досягнення мовознавства, педагогіки і психології та результати експериментальних досліджень, робить певний крок уперед в оновленні змісту та вдосконаленні форм і методів навчання. Цьому значною мірою сприяє вагома спадщина вітчизняного науковця.

Список використаної літератури

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5-ти т. - К.: Рад. шк., 1976. -1977.

. Сухомлинський В.О. Джерело невмирущої криниці: З листів до словесника // Літ. Україна. - 1970. - 28 квіт. - С. 6 -7.

. Сухомлинський В.О. Моральні заповіді дитинства і юності. - К.: Рад. шк., 1966. - 232 с.

. Сухомлинський В.О. Слово рідної мови // Українська мова і література в школі. - 1968. - №12. - С. 1 - 10

. Антонець М. Рідне слово в дидактичній спадщині В.О. Сухомлинського // Рідна школа. - 2004. - №9. - С. 3 - 9.

. Боднар Л. Уроки мислення серед природи // Початкова школа. - 2005. - №9. - С. 12 -19.

. Годлевська В.Г. Вчити мислити серед природи // Початкова школа. - 1993. - №10. - С. 33 - 35.

. Мамчур Л.І. Принципи навчання рідної мови в методичній системі В.О. Сухомлинського // Педагогіка і психологія. - 1998. - №3. - С. 31 - 42.

. Мамчур Л. І. Василь Сухомлинський про роботу над словом // Дивослово. - 1998. - №3. - С. 56-58.

. Мамчур Л. І. Внесок В. Сухомлинського в теорію і практику навчання рідної мови // Дивослово. - 1998. - №9. - С. 63 - 64.

. Проценко В. Колиска думки - казка: [В.О. Сухомлинський про казку] // Київ. - 1998. - №5-6. - С. 125 - 127.

. Савельєва С.С., Ликов В.Н. Рідна мова: уроки доброти: [Памяті В. Сухомлинського] // Початкова школа. - 1993. - №10. - С. 29 - 31.

. Станько О. Формування мовної культури та моральне виховання учнів на основі спадщини Василя Сухомлинського // Українська мова і література в школі. - 2003. - №3. - С. 61 - 62.

. Стельмахович М.Г. Актуальні питання методики мови в педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського // Українська мова і література в школі. - 1977. - №6. - С. 71 - 79.

. Стельмахович М.Г. Видатний творець методики вивчення української мови // Українська мова і література в школі. - 1988. - №9. - С. 52 - 60.

. Стельмахович М.Г.В.О. Сухомлинський про розвиток звязного мовлення учнів // Українська мова і література в школі. - 1985. - №7. - С. 46 - 55.

. Стельмахович М.Г.В.О. Сухомлинський про словесну творчість учнів // Українська мова і література в школі. - 1979. - №3. - С. 38 - 46.

. Ткаченко Г.В.О. Сухомлинський про розвиток словесної творчості молодших школярів // Школа першого ступеня: теорія і практика: Зб. наук. праць. - Переяслав-Хмельницький, 2002. - Вип. 4. - С. 195 - 204.

. Ткаченко Г.В.О. Сухомлинський про виховання любові до рідного слова // Українська мова і література в школі. - 1999. - №4. - С. 17 -19.

. Трохименко В.О.В.О. Сухомлинський про роль казки у духовному збагаченні учнів // Початкова школа. - 1986. - №9. - С. 61 - 64.