Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ ім. І.Ф. КУРАСА

Спеціальність: 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Шульженко Федір Пилипович

Науковий консультант - доктор

філософських наук, професор,

член-кореспондент НАН України

МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,

завідувач відділу теорії та історії політичної науки

Київ - 2009

ЗМІСТ

соціальна правова держава

ВСТУП4

Розділ 1 Соціально-правова держава як пізнавальна проблема філософії політики

1.1 Генеза, сутність та типологія держав соціально-правового характеру

1.2 Проблеми та тенденції взаємозвязку економіки і держави перехідного суспільcтва

1.3 Політико-правова рефлексія трансформаційного і модернізаційного процесів у сучасній Україні

Розділ 2 Теоретико-методологічні основи концепцій соціально-правової держави в країнах Заходу та США

2.1 Становлення ідеології соціально-правової держави в країнах континентальної Європи

2.2 Ідейні витоки англо-американських концепцій соціально-правової держави

2.3 Становлення сучасних теорій соціально-правової держави в країнах Заходу та США

Розділ 3 Соціально-правова держава як елемент ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії

3.1 Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн

3.2 Особливості реалізації практичної політики соціал-демократів Заходу з розбудови концепцій соціально-правової держави

3.3 Перспективи соціально-правової держави в умовах глобалізації

Розділ 4 Розвиток концепцій соціально-правової державності в Україні

4.1 Формування суспільного ідеалу в політико-правовій думці України

4.2 Розвиток теорій соціально-правової держави в Україні на початку ХХ століття

4.3 Трансформація ідей соціально-правової держави в програмах перших
політичних партій та урядів України
Розділ 5 Теоретичні та практичні проблеми розбудови механізму соціально-правової держави в сучасній Україні

5.1 Проблеми та перспективи вдосконалення органу загальнонаціонального представництва та інституту глави держави

5.2 Тенденції та перспективи адміністративної реформи в контексті проблеми легітимації виконавчої влади

5.3 Політико-правові проблеми вдосконалення судової влади в сучасній Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження визначається особливістю трансформації українського суспільства в посттоталітарну добу, необхідністю осмислення цього процесу в політичному аспекті, визначення та теоретичного обґрунтування можливих варіантів модернізації держави і суспільства.

В умовах становлення ідеологічного плюралізму орієнтація на державність соціально-правового характеру як на найбільш досконалу форму політичної організації громадянського суспільства обєктивно стала домінуючою у суспільній думці на сучасному етапі розвитку цивілізації і знайшла своє закріплення в Конституції України.

Втім, у цьому політико-правовому акті, який став результатом компромісу різних політичних сил, окреслені лише загальні завдання та функції соціально-правової держави, що спонукає політичну науку до всебічного вивчення цього феномена, розробки інноваційних теоретичних парадигм і внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства.

Останнім часом у політичній та інших суспільних науках намітились стійкі тенденції концептуального осмислення стану та перспектив модернізації України. Але багатоаспектна проблема побудови соціально-правової держави в країні, актуальність якої підвищується в умовах світових глобалізаційних процесів, вивчена недостатньо. У значній кількості випадків дискусії спрямовуються на уточнення термінології і підсумовуються проголошенням гасел.

Актуальність проблеми, необхідність її подальшого дослідження зумовлена також інтегруючим характером ідеї соціально-правової держави, здатної обєднати всіх субєктів політичного процесу задля вирішення завдань модернізації, утвердження принципів демократії, верховенства права, визнання людини найвищою соціальною цінністю, створення умов для реалізації її прав і свобод, підвищення добробуту і забезпечення стабільності.

Політична наука має розкрити і продемонструвати багатогранність соціальної демократії, її гуманістичний зміст, можливості та перспективи, запропонувати шляхи та механізми втілення цього ідеалу в життя, допомогти визначитись всім інститутам громадянського суспільства щодо їх конкретної участі в державотворчому процесі.

Стан наукової розробки проблеми. Дослідження сутності та змісту концептуалізацій феномена соціально-правової держави в світовій політичній думці дає підстави дійти висновку, що становлення ідеї державності такого характеру стало результатом наукового визначення напрямів трансформації соціуму, осмислення і узагальнення процесів соціальної практики, теоретичного обгрунтування моделі більш досконалої форми політичної організації суспільства, яка забезпечить гармонізацію відносин всіх його інститутів, реалізацію прав і свобод людини та національну безпеку.

Проблема вдосконалення сутності, змісту та функцій держави, в якій суспільне життя впорядковується на засадах права і справедливості, стала наскрізною в політичній і соціально-філософській думці від часу їх становлення як систематизованого знання до сучасності. Ця проблема була предметом уваги Арістотеля, Гроція, М.Лазаревського, Н.Макіавеллі, Т.Мюнцера, М.Падуанського, Спінози, Ціцерона, Г.Шершеневича та інших.

Осмислення теоретичної думки попередників щодо визначення суспільного ідеалу і процесів трансформації західних суспільств було здійснено в концептуально оформлених ідеях правової держави Ч.Беккаріа, Д.Віко, Х.Вольфа, Т.Джефферсона, Дж.Лілберна, Дж.Локка, Дж.Мільтона, Ш.Монтескє, Т.Пейна, С.Пуффендорфа, Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіля, Д.Юма та інших.

Соціальний аспект класичної традиції лібералізму був суттєво збагачений Д.Бентамом, І.Кантом, Б.Констаном, Дж.Ст. Міллем у їх вченнях про автономну особу, а також Д.Боазом, Ф.Гаєком, Р.Дворкіним, Г.Ласкі, Л.Мізесом, Дж.Роулсом у концепціях про первинність інтересів людини відносно інтересів держави.

В українській політичній і філософській думці проблема модернізації соціуму була започаткована у творчості М.Костомарова, П.Куліша, П.Лодія, П.Юркевича.

З творчості В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Павлика, С.Подолинського, О.Терлецького, І.Франка у вітчизняній суспільній і політичній думці почалось дослідження сутності та тенденцій трансформації правової держави у взаємозвязку з розвитком громадянського суспільства і прав людини.

Для визначення та розроблення продуктивних теоретичних і методологічних засад дослідження перспектив модернізації соціально-правової держави суттєве значення мають концептуально оформлені теорії соціально-правової держави представників західної науки (Д.Белла, В.Гумбольдта, Г.Мюрдаля, Ф.Неймана, Г.Радбуха, Г.Шмоллера, Л.Штайна, Р.Штаммлера, Ю.Габермаса, Р.Ціппеліуса), а також українських вчених (С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, Ф.Тарановського, М.Туган-Барановського та інших).

Втім їх наукові розробки в сучасних умовах не можуть задовольнити потреби суспільства щодо модернізації держави. До того ж деякі з них, які зявились на початку ХХ століття, занадто обтяжені ідеологічним компонентом. Вітчизняна наука потребує систематизованого осмислення феномена соціально-правової держави, яке б стало сучасною концептуальною основою для дослідження державності такого характеру, яка постійно розвивається.

У сучасній гуманітарній науці спостерігається активізація наукового осмислення стану та перспектив модернізації, зявилась низка фундаментальних наукових праць, які мають теоретико-методологічне значення для дослідження соціально-правової держави, визначення параметрів вітчизняної моделі такої держави та можливих шляхів її формування. Конструктивними в цьому плані є наукові праці В.Бабкіна, О.Бабкіної, І.Воронова, Р.Гринюка, М.Головатого, В.Горбатенка, М.Кармазіної, І.Кресіної, В.Котигоренка, А.Кудряченка, Ю.Левенця, М.Мокляка, О.Мироненка, М.Михальченка, О.Майбороди, А.Пахарєва, М.Поповича, Ф.Рудича, В.Селіванова, А.Сіленко, В.Сіренка, О.Скрипнюка, С.Тимченка, Н.Оніщенко, Л.Шкляра, П.Шляхтуна, Г.Щедрової та інших.

У визначення сутності, принципів соціально-правової держави, її функцій, елементів та механізмів, взаємозвязків з громадянським суспільством суттєвий внесок зробили вітчизняні й зарубіжні вчені, які здійснювали дослідження в суміжних галузях знань: соціології політики, філософії політики, філософії права тощо. Серед них праці М.Абдулаєва, П.Баренбойма, В.Бачиніна, П.Бергера, М.Волгіна, К.Гаджієва, В.Гофмейстера, М.Гриценка, Л.Губерського, А.Дайсі, К.Жоля, В.Журавського, С.Калашнікова, О.Кіндратець, В.Кременя, В.Лазарєва, В.Лафітського, О.Лейста, М.Лукашевича, О.Лукашової, І.Малого, М.Марченка, М.Матузова, М.Мау, В.Мілецького, М.Могунової, В.Мойсика, Л.Нагорної, Є.Назаренко, В.Нерсесянца, В.Онопенка, В.Опришка, О.Панкевича, Л.Прокопець, В.Протасова, Дж.Сарторі, О.Скакун, В.Скуратівського, М.Тімашкової, Й.Тейзінга, Є.Тихонової, В.Торлопова, Ф.Фукуями, Д.Харвей, К.Хессе, К.Худ, І.Яковюка, В.Якушика, І.Ярошенко та інші.

Близькими до теми дослідження є праці, в яких здійснюється комплексний соціально-філософський аналіз української державності, сутності державної влади, а також наукові розробки, в яких зясовується роль національної ідеї в контексті трансформації суспільства. Це, передусім, наукові розвідки В.Андрущенка, Є.Бистрицького, О.Господаренко, Г.Дашутіна, О.Данильяна, О.Дєргачова, І.Кураса, В.Литвина, В.Ляшенка, О.Мироненка, М.Михальченка, П.Павловського, М.Панова, І.Поліщук, С.Пролєєва, О.Свидзинського, В.Скиби, В.Ткаченка, В.Цвєткова, В.Чеховича.

Окрему групу складають ідейно-теоретичні розробки ідеологів та чільників західної соціал-демократії, в яких розглядаються питання стратегії і тактики цього політичного руху з розбудови і модернізації соціально-правової держави. Серед них праці К.Бекстрьома, Т.Блера, В.Брандта, О.Лафонтена, Т.Маєра, Т.Стрьомберга, Г.Шредера, Є.Еспінг-Андерсена та інших.

Наведений огляд досліджень свідчить, що особливістю пізнавальної ситуації є те, що соціально-правова держава є предметом переважно правового аналізу. Зазначене актуалізує здійснення грунтовних комплексних досліджень цього феномена, які б враховували здобутки сучасної світової і вітчизняної історичної, соціологічної і соціально-філософської думки. Виходячи з цього визначалась тема і спрямованість дисертаційного дослідження.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації повязана з науковим комплексним дослідженням "Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України" (НДР №0102V006315), яке здійснюється юридичним факультетом Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана.

Мета і завдання дослідження - здійснити комплексний аналіз теоретичного і практичного компонентів становлення державності соціального і правового характеру як результату світового цивілізаційного процесу, зясувати закономірності, тенденції та перспективи формування вітчизняної моделі такої держави, визначити основні напрями побудови її механізму згідно принципів поділу влади, демократії, верховенства права і правового закону, визнання та утвердження суверенітету
народу.
Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

дослідити генезу ідеї соціально-правової держави у світовій та вітчизняній політичній думці, розкрити детермінанти, спонукальні мотиви і особливості формування цього суспільного ідеалу в різних суспільствах та зясувати методологічний інструментарій його дослідження;

зясувати етапи становлення концепцій соціально-правової держави в процесі розвитку теоретичного знання, осягнення політичною думкою сутності, призначення, ролі, функцій держави та наукового обгрунтування перспектив її модернізації;

виходячи з наявних політологічних методів синтезувати основні парадигми розуміння соціально-правової держави, на основі чого запропонувати теоретичне визначення сутності такої державності як онтологічного феномена і пізнавальної проблеми політичної науки;

дослідити модернізаційні процеси, що мали місце в західних суспільствах з реалізації суспільного ідеалу - соціально-зорієнтованої правової держави, особливості становлення її правового і соціального аспектів, характер і особливості взаємовідносин соціально-правової держави і громадянського суспільства;

визначити основні координати та особливості вітчизняної моделі соціально-правової держави, завдання та напрями реформування українського суспільства в контексті світового модернізаційного процесу;

зясувати чинники загроз соціальній безпеці, що стримують реформаційні намагання суспільства у визначеному Конституцією України напрямі: формуванні демократичної, соціально-правової держави та визначити можливі механізми їх вирішення і подолання.

Обєктом дослідження є процес трансформації держави і суспільства від традиційних до сучасних демократичних форм, становлення державності соціально-правового характеру у взаємозвязку з розвитком громадянського суспільства.

Предметом дослідження є процеси реформування української держави в контексті вітчизняного і світового цивілізаційного процесу, а також суспільних відносин з метою їх гуманізації і забезпечення прав і свобод людини.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є теоретичні, методологічні та icтоpичні наукові праці вітчизняних i зарубіжних учених, у яких досліджуються ідейно-теоретичний і практичний аспекти становлення громадянського суспільства i демократичної, соціально-правової держави, матеріали політичних партій i громадських об'єднань, а також нормативно-правова база з регулювання процесу політичної модернізації держави.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано досягнення у галузі методології соціально-політичного пізнання. Застосовувались як філософські, загальнонаукові, так i спеціальні методи дослідження, які забезпечили єдність гносеологічного, аксіологічного, соціально-філософського та політологічного аналізу соціально-правової держави. Серед використаних методів, зокрема, системний метод, метод синтезу різних парадигм соціально-правової держави. Діалектичний метод дав змогу автору здійснити комплексне бачення цілісності процесу становлення та модернізації держав соціально-правового характеру, особливостей взаємозв'язків держави i громадянського суспільства. Історичний метод дав змогу дослідити еволюцію розвитку ідеї соціально-правової держави та її практичного втілення в розвинених країнах світу. Порівняльний метод використовувався для порівняння державотворчих i модернізаційних процесів у різних суспільствах, здійснення типологізації соціально-правових держав. Цивілізаційний метод сприяв виявленню основних закономірностей і тенденцій, що сприяють модернізації сучасних соціально-правових держав, вивченню досвіду політичної модернізації та визначенню параметрів вітчизняної моделі такої держави. Структурно-функціональний метод дав можливість розглянути соціально-правову державу через основні напрями її діяльності, визначити основні завдання органів держави та інститутів громадянського суспільства на шляху вдосконалення правового і соціального компонентів держави.

Застосування ретроспективного підходу i методу політико-правової рефлексії дозволило виявити суперечливі тенденції як в програмах побудови i модернізації соціально-правової держави, так i в практичній діяльності владних органів України i політичних партій з їх реалізації, а також виявити негативні чинники, які стримують намагання з втілення обраного політичного ідеалу.

Історико-теоретична реконструкція західної i вітчизняної політичної думки здійснювалася із застосуванням антропологічного підходу, з'ясування впливу культурних, національних, психологічних детермінант поведінки людини як суб'єкта політичних процесів.

Продуктивним також став аналітичний метод, за допомогою якого досліджувалися нормативно-правові акти, які регламентують діяльність інститутів громадянського суспільства в контексті їx комунікативних зв'язків.

У дослідженні використовувався інституційний метод, за допомогою якого здійснювалося вивчення інститутів громадянського суспільства i держави, задіяних у реалізації завдань соціально-правової держави, визначення меж державного патерналізму i розширення участі громадян i недержавних структур у реалізації ефективної соціальної політики.

Вирішення завдання визначення сутності соціально-правової держави зумовило поєднання у дослідженні методів філософської, політичної, історичної та юридичної наук, включення низки сучасних концептуальних дискурсів, тобто - застосування міждисциплінарного підходу до з'ясування політичних явищ та процесів в Україні.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в концептуальному синтезі різних теоретичних парадигм розуміння соціально-правової держави, розробці міждисциплінарного підходу до аналізу її сутності, зясуванні перспектив політичної модернізації в Україні, визначенні параметрів вітчизняної моделі такої держави та механізмів її реалізації.

Реалізація таких концептуальних підходів дозволила сформувати нижчезазначені положення новизни.

На основі аналізу теорії і практики будівництва української держави за роки незалежності доведено, що заяви про розбудову демократичної, соціально-правової держави значною мірою залишаються політичними гаслами, оскільки така розбудова ведеться хаотично на фоні перманентних конфліктів між органами державної влади і всередині них. Нездійснена ж реформа судової влади робить процес будівництва такої держави суто імітаційним, а гарантії прав і свобод людини - міфіч
ними.
Досліджені і переосмислені теоретичні концепції зарубіжних і вітчизняних мислителів минулого і сучасності щодо особливостей правового і соціального аспектів держави як суспільного ідеалу і реального явища. Доведено, що правовий і соціальний аспекти держави є якісними взаємоповязаними показниками її сутності, а ступінь їх реалізації свідчить про гуманістичний зміст внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Доведено, що лише за умови сформованої правової держави можливе становлення її повноцінного соціального аспекту, створення правових засад переходу до соціально-зорієнтованої економіки, всебічний розвиток інститутів громадянського суспільства.

На основі порівняльного аналізу обгрунтовано та запроваджено в науковий обіг термін "соціально-правова" держава, який свідчить про системний синтез двох складників держави, підкреслює її відмінність від інших типів держав та її попередниці - правової і дає можливість виробити евристично виправдану стратегію дослідження цього соціального феномена і подальшого розвитку.

Здійснено ретроспективне дослідження процесів становлення правового і соціального аспектів держави в їх взаємодії, зокрема в практиці функціонування самодостатніх демократичних країн, визначені загальні та особливі риси таких держав, запропонована їх типологізація на основі критерію такої взаємодії.

Систематизовано знання про сутність та функції соціально-правової держави, зясовано її роль та призначення в політичній системі суспільства в умовах глобалізації, особливості та характер взаємозвязків з інститутами громадянського суспільства. Показано, що сучасна соціально-правова держава - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.

Визначені та уточнені теоретико-пізнавальні орієнтири дослідження особливостей трансформації перехідного українського суспільства та держави в контексті світового модернізаційного процесу. Викладені пропозиції щодо удосконалення (відповідно до демократичних цінностей та принципів) механізму функціонування держави, статусу та повноважень державних органів, переорієнтації їх діяльності з захисту абстрактних інтересів держави на забезпечення конкретних політичних, соціальних і економічних прав людини, створення гарантій розвитку інститутів громадянського суспільства.

Обґрунтовано положення, що оптимальною і прийнятною для України є скоригована до українських умов соціал-демократична модель соціально-правової держави, в якій визначені межі державного патерналізму, забезпечуються мінімально необхідні соціальні гарантії, передбачена участь в реалізації соціальних програм інститутів громадянського суспільства і, зокрема, одного з найпотужніших серед них - місцевого самоврядування.

Відстоюється теза, що відносини держави з територіальними громадами та їх органами мають ґрунтуватись на принципі субсидіарності. Доведена необхідність запровадження механізмів стимулювання розвитку ініціативності та активності громадян, підвищення відповідальності кожного за свій добробут.

Зясована генеза і сутність чинників загроз соціальній безпеці, які стримують реформаційні намагання суспільства у визначеному Конституцією України напрямі: формуванні демократичної, соціально-правової держави та визначені шляхи і механізми нейтралізації або подолання цих загроз.

Обгрунтовано ідею, що важливою умовою становлення соціально-правової держави в Україні має бути вирішення проблеми теоретичного і організаційно-правового забезпечення політичної модернізації шляхом правової реформи і удосконалення правового регулювання відносин в окремих напрямах функціонування політичної, економічної та соціальної сфер суспільства.

Пропонується створити необхідні державні і самоврядні умови щодо підтримки і подальшого репродукування у суспільній свідомості прогресивного типу праворозуміння, в основі якого: визнання критеріями позитивного законодавства принципів рівності, справедливості, свободи та загальнообовязковості нормативно-правових актів; утвердження принципів законності, демократії, гуманізму в правотворчій і правозастосовчій діяльності органів держави та їх посадових осіб. Запропоновано завершити теоретичне моделювання і розпочати комплексну судово-правову, парламентську, адміністративну реформи та реформу органів місцевого самоврядування, що пришвидшить формування політико-правових засад державності і виключить протиставлення правового і соціального аспектів держави.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що отримані результати є суттєвим внеском у розробку теоретичних засад комплексного аналізу соціально-правової держави та перспектив її модернізації і можуть слугувати методологічною основою політичних реформ в Україні. Результати дослідження можуть бути використані при конструюванні та розробці вітчизняної моделі соціально-правової держави, визначенні її функцій, взаємозвязків з громадянським суспільством, формуванні дієвих соціальних механізмів забезпечення прав і свобод людини.

Отримані результати використовуються дисертантом у викладанні навчального курсу "Проблеми теорії держави і права", можуть бути використані у навчальних курсах з політичної філософії, політології, в освітній діяльності і заходах з формування політичної та правової культури громадян України, а також у подальших наукових дослідженнях.

Наукова апробація результатів дослідження здійснена в монографії "Соціально-правова держава в Україні: проблеми становлення та модернізації" (25.93 друк. арк..), восьми брошурах, двох підручниках, двох навчальних посібниках, двох курсах лекцій. у наукових працях і статтях. двадцять одну з яких опубліковано у виданнях, визначених ВАК України фаховими. восьми статтях у збірниках матеріалів конференцій.

Апробація результатів дослідження дисертації відбувалась на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: "Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність" (Київ, 1996), "Проблеми адміністративно-правової реформи в Україні" (Київ, 1997), "Розвиток концепцій природного права в Україні" (Київ, 1998), "Проблеми державотворчості і входження України у світове співтовариство" (Київ, 1998), "Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом" (Київ, 1998), "Проблеми державного будівництва в Україні" (Київ, 1999), "Парламентаризм в Україні: теорія і практика" (Київ, 2001), "Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми)" (Київ, 2004), "Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання" (Київ, 2005), "На схід та південь від ЄС: проблеми формування спільного європейського економічного простору" (Київ, 2006), "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні" (Київ, 2007), "Проблеми вдосконалення підготовки юристів: професійні та морально-етичні аспекти" (Київ, 2008).

Основні результати дисертації обговорювались : на засіданнях відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, на науково-методологічному семінарі професорсько-викладацького складу юридичного факультету Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана; використовуються у викладанні дисертантом навчального курсу "Проблеми теорії держави і права".

Результати дослідження оприлюднені в одній індивідуальній, одній колективній монографії, у 22 наукових статтях, виданих у фахових виданнях, а також у 26 інших наукових і навчальних виданнях та 8 статтях в матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 5 розділів, 15 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг роботи 379 с., список джерел і літератури - 33 с. (440 позицій).

Розділ 1. Соціально-правова держава як пізнавальна проблема філософії політики

.1 Генеза, сутність та типологія держав соціально-правового характеру

Реалізація конституційних принципів демократизму, народного суверенітету, верховенства права, засад економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності ставлять перед гуманітарними науками проблему визначення методів та засобів досягнення зазначеної мети, обґрунтування юридичних, економічних та політичних механізмів створення правової держави соціального характеру, здатної в умовах ринкових відносин і вільної конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства, гарантувати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і можливості всебічного розвитку особи, забезпечити входження України до спільноти демократичних держав.

Важливим аспектом вирішення вказаної проблеми є дослідження сутності та практики формування громадянського суспільства та відповідної йому державності соціально-правового характеру демократичними суспільствами.

Водночас не менш важливими є також науково-прогностичні чинники: на основі теоретичного спадку минулого та сучасних концепцій визначення сутності соціальної держави, її змісту, функцій та призначення, зясування характеру її звязків з громадянським суспільством, розробка української моделі такої держави.

Останнім часом зявились позбавлені ідеологічних уподобань і апологетики західним теоріям наукові дослідження вітчизняних учених В. Бабкіна, І.Воронова, Р. Гринюка, В. Горбатенка, Г. Дашутіна, В.Кременя,А. Коваленка, І. Кресіної, А. Кудряченка, В. Куценко, Ю. Левеця, М. Михальченка, Н. Оніщенко, Ф. Рудича, А. Сіленко, В. Сіренка, О. Скрипнюка, В. Ткаченка, В. Цвєткова, Л. Четверікової [1 - 18] та ін., у яких критично, з високим рівнем обєктивності й науковості переосмислюються надбання світової науки і практики модернізаційних процесів, які мають методологічне і практичне значення для дослідження особливостей становлення громадянського суспільства та відповідної йому демократичної форми політичної організації, визначення перспектив і шляхів розвитку соціально-правової держави в Україні.

Суттєвий внесок в розробку цієї проблематики зробили російські вчені М. Волгін, С. Калашніков, В. Лазарєв, О. Лейст, О. Лукашева, А. Малько, М. Матузов, В. Мілецький, В. Нерсесянц, В. Протасов, А. Черданцев [19 - 29] та ін.

Втім, детальний аналіз окремих наукових досліджень з цієї проблематики і практики формування в Україні якісно нової форми державності після прийняття Конституції свідчать про неоднозначність розуміння сутності цього феномена, його місця серед інших суспільних інститутів, соціальної ролі та призначення. В деяких наукових публікаціях правовий і соціальний аспекти держави протиставляються, а її розвиток часто розглядається без урахування особливостей модернізаційних процесів громадянського суспільства. Залишається фрагментарним зясування характеру взаємозвязків суспільства і держави, держави і економіки, держави і особи, держави і обєднань (асоціацій) громадян в умовах ринкової економіки.

Причому в одному випадку такі дослідження страждають надмірною захопленістю західними моделями соціально-правової держави, в іншому - переоцінкою стартових можливостей і результатів формування в Україні правової держави соціального характеру.

До того ж, держава часто розглядається в них як така, що повинна задовольняти потреби лише певних верств населення або як система політичних і юридичних механізмів забезпечення законодавчо встановлених соціальних пільг, з чим не можна погодитись. Адже ще І. Кант свого часу закликав позбавитись від надмірного патерналізму держави, зазначаючи, що "батьківське правління (imperium paternale)" сприяє пасивності, воно є "найбільшим деспотизмом, який лише можна собі уявити". За такого устрою знищується всяка свобода підданих, втрачаються їх права [30, с. 285].

Водночас слід також зауважити, що в деяких сучасних дослідженнях генези, сутності та перспектив правової соціальної державності не повністю розкриваються сутність та особливості становлення відповідних теоретичних концепцій, не враховуються політичні, економічні та соціальні чинники історичного періоду, в якому вони виникли, соціальний статус авторів та їх належність до тієї чи іншої ідейно-політичної течії.

Окремі представники молодшого покоління дослідників не обтяжують себе ґрунтовним аналізом першоджерел, у яких викладені зазначені ідеї чи теоретичні концепції, дослідники в основному посилаються на те, що у творчості чи вченні того чи іншого автора минулого є окремі аспекти таких ідей, але їх сутність докладно не розглядається.

У деяких дослідженнях окремі аспекти поглядів авторів чи сповідуваних ними ідей "вирвані" з контексту теоретично оформлених ними концепцій, має місце некоректність тлумачення тих чи інших положень теоретичних вчень минулого, не зясовується їх спадкоємність, взаємозвязок і відмінність.

Відповідно ідея соціально-правової держави як наскрізна проблема політичної думки не розглядається в контексті розвитку цивілізації.

Окрім цього в окремих дослідженнях неаргументовано визначаються етапи становлення соціальної державності, в інших - не враховується, що модернізація держави є результатом інтенсивного впливу на неї суспільства, вимог щодо створення системи гарантій та механізму забезпечення громадянських, політичних, а пізніше економічних і соціальних прав людини, її правової захищеності.

На нашу думку, появу і розвиток ідей і доктрин соціальної держави, а також практику її формування демократичними суспільствами не можна розглядати окремо від становлення теорій та практики побудови правової держави, а також понять і наукових концепцій прав людини, оскільки, як зазначає О. Лукашева, права людини стали основою, головним аспектом навколо якого і для якого формувались принципи правової держави [31, с. 173], визначальним серед яких є принцип поділу влад.

Саме права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи, як стверджував Б. Кістяківський, "складають... підвалину і передумову того державного лау, який притаманний правовій державі [32, с. 246]", тому будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав людини "не має конституції [33]", тобто не може вважатись правовим.

Тому, визначаючи методологію дослідження як у частині історико-теоретичної реконструкції концепцій соціально-правової держави, так і в з'ясуванні особливостей політичних практик, ми застосовуємо антропологічний підхід, на необхідності якого наголошує у своїй фундаментальній праці Ю. Левенець [34, с. 8,9,441].

Окрім цього, становлення ідеї державності правового і соціального характеру та сутність такої держави повинні досліджуватись у взаємозвязку з розвитком теорії та практики формування громадянського суспільства, оскільки вони передбачають і обумовлюють одне одного і повинні розглядатись як "дві сторони однієї медалі".

Причому таке дослідження повинно передбачати як зясування розвитку теорій громадянського суспільства та соціальної правової держави, так і їх становлення в практичному житті, а також особливостей формування механізмів легітимації та утвердження цих феноменів.

Необхідно також врахувати, що на обєктивність і повноту досліджень генези та сутності ідеї правової й соціальної держави негативно впливає односторонній методологічний підхід за яким становлення системи таких уявлень, поглядів і концепцій розглядається інколи як результат розумової (наукової) діяльності мислителів чи вчених, який перегодом певною мірою втілювався в практику державного будівництва.

Необхідно враховувати складність причиново-наслідкових звязків у теорії та практиці становлення соціально-правової державності, оскільки система поглядів та ідей може бути як результатом теоретичних міркувань так і навпаки. Чинником, що сприяв їх появі і концептуальному оформленню часто постає соціальна практика.

Як свідчить історія, багато теоретичних концепцій щодо модернізації суспільства і держави є результатом наукових досліджень вже існуючих політико-правових явищ, які виникали в умовах функціонування певної форми державності без попереднього наукового їх обґрунтування чи передбачення. В інших випадках аспекти ідеології державності правового, а пізніше і соціального характеру формувались у суспільній свідомості як альтернатива існуючій формі політичної організації суспільства в умовах абсолютизму та жорсткої етатизації всіх його сфер, а також як визнання необхідності вдосконалення функцій держави з метою досягнення нею більш високої якості для гарантування та забезпечення загальних і приватних інтересів. Згодом, в умовах переходу суспільства до громадянського стану, носієм та генератором зазначених ідей стають громадські рухи, обєднання, а також політичні партії, в програмних документах яких сформований суспільний ідеал стає домінуючим, визначає напрями їх діяльності, форми, методи та способи втілення його в життя.

На нашу думку, формування суспільного ідеалу, визначення перспектив модернізації суспільства і держави є складним взаємоповязаним процесом інтелектуального та практичного компонентів соціальної практики.

Причому з моменту виникнення ідей правової державності, як гарантії та умови забезпечення прав людини, до її практичного втілення в позитивному праві західноєвропейських країн, пройшов значний відрізок часу. Цей процес розпочався появою Петиції про права (1628 р.), був продовжений Білем про права (1689 р.), Деклараціями: прав Вігрінії (1776 р.) та незалежності США (1776 р.), Конституцією Сполучених Штатів Америки (1787) і Білем про права (1789 - 1791 рр.). Французька декларація прав людини і громадянина (1789 р.) в ст. 2 найчіткіше визначила генеральну функцію такої держави з забезпечення природних і невідємних прав людини. Як свідчить аналіз історичного втілення цього суспільного ідеалу в життя, якісних характеристик правова державність набувала в умовах визначення взаємовідносин громадянського суспільства і держави, меж її втручання в суспільні справи та участі у регулюванні ринкових відносин. Соціальний аспект державності виник пізніше, з появою "другого покоління" прав людини (соціальних, економічних і культурних) і є, по суті, за влучним висловом В. Нерсесянца, "наступним етапом розвитку правової держави [35, с. 707]". Тобто соціально-правова держава - це результат еволюції держави як соціального явища, найбільш досконала форма політичної організації суспільства, яка можлива за умови найбільш якісних, визначених правом її звязків з громадянським суспільством.

До того ж процес формування таких звязків між суспільством і державою в західних демократіях був також тривалим у часі. Причому ці звязки і відносини постійно змінювались. На перших стадіях становлення і розвитку, наприклад, в часи давньогрецької демократії, держава співпадала з суспільством. Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій, централізованих середньовічних монархій превалювала над суспільством, стримувала розвиток і обмежувала функціонування його соціальних інститутів.

Подальший аналіз показує, що буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції (1789 р.) та реформаційні процеси, які почались в цей час в Західній Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства, зменшенню її впливу на суспільне життя, мінімізації державної влади.

Слушним у цьому плані є судження О. Лейста про те, що громадянське суспільство виникає в процесі відокремлення держави як відносно самостійної сфери суспільного життя від соціальних структур і роздержавлення суспільних відносин [36, с. 1].

Аналіз модернізаційних процесів в західних суспільствах дає підстави дійти висновку, що з цього часу характер і зміст відносин та звязків суспільства та держави починає змінюватись. Вони починають функціонувати відносно самостійно, формуються інститути громадянського суспільства, які вимагають вдосконалення держави.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціальних інститутів: економіки, політики, науки, освіти, права. Чіткішими ставали функції держави, а змістом її діяльності поступово почали бути управління загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства, соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового порядку.

В окремих випадках, за умови слабкості суспільства та його демократичних інститутів, поширення політичного і національного екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості населення та інших чинників держава знову підкорювала собі суспільство, виконувала по відношенню до нього деструктивну роль. Це мало місце, наприклад, за часів політичного правління комуністичного та фашистського режимів, а також в умовах мусульманського фундаменталізму в інших суспільствах. У цих випадках держава набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільством, її політика була антисоціальною.

Втім сьогодні, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави при визначальному впливі на неї суспільства.

Межа відносної самостійності держави в демократичних суспільствах визначається в законодавчому порядку, а її ступінь залежить від історичних, національних, економічних, політичних, правових, соціальних, психологічних та інших чинників. Вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, є явищем вищого ґатунку і зазвичай уважається громадянським. За визначенням Г. Гегеля - це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей, особливий "звязок (спілкування) осіб через систему потреб і розподіл праці [37, с. 31]". В ньому кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування. У такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може існувати автономно з урахуванням того, що громадянське суспільство - це "не державно-політична, а головним чином соціально-економічна і особиста, приватна сфера життєдіяльності людей [38, с. 166]".

У такому суспільстві, як стверджував І. Кант, кожна особа визнається абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення чиїхось планів. Кожен індивід повинен творити своє життя самостійно, своїми силами і відповідати за свої дії. Задоволення інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до самовдосконалення, а громадянська свобода повинна забезпечуватись правом, яке є умовою і гарантією людської гідності.

Окрім цього, для громадянського суспільства характерним є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій, обєднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою, діяльністю її владних інститутів. Здатність суспільства до такого контролю над владою, на нашу думку, є однією з визначальних ознак громадянського суспільства. Лише контроль з боку суспільства, набуваючи відповідних правових форм, здатний підкорити владу праву. І лише "за умови існування громадянського суспільства, як зазначає Н. Боброва, - держава опиняється під правом, стає правовою [39, с. 64]".

Громадянське суспільство, як обєднання вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо) базується на рівноправних відносинах всіх з усіма, стабільність яких забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і заборон).

Відповідно до цього правовими засадами громадянського суспільства, як стверджував Г. Гегель, "є рівність людей як субєктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, а також впорядковане законодавство і авторитетний суд [40, с. 228]".

Важливою особливістю громадянського суспільства є багатоаспектність його відносин, що відрізняє його від традиційного суспільства. Зміст і характер взаємозвязків між субєктами відносин справляють визначальний вплив на сутність держави і напрями її діяльності (функції).

Частково погоджуючись з науковим підходом Л. Спірідонова [41, с. 33-34] щодо аналізу відносин, що мають місце у громадянському суспільстві як багаторівневої структури, зазначимо, що відповідно до рівнів таких відносин зазнають змін старі і формуються нові функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сімї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами, продуктами і діяльністю вимагає більш дієвої участі з боку держави. Її завданнями в цьому плані є створення рівних умов розвитку й функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних партій і громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і визначати свій подальший розвиток.

Водночас вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у діяльність окремих індивідів, соціальних груп і обєднань громадян, яка не заборонена законом, викликають необхідність реформування законодавства, підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу верховенства права; чіткого визначення юридичного статусу органів держави; запровадження порядку виключного регулювання законами відносин економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і конкуренції; зовнішньоекономічної діяльності; антимонопольного регулювання; цивільно-правової відповідальності; трудових відносин і соціального захисту; прав і свобод людини і громадянина; засад місцевого самоврядування; засад утворення і діяльності політичних партій та інших обєднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація політичного життя, завершення формування демократичної політичної системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими субєктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку; охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних функцій.

Водночас слід зазначити, що і в цих умовах між державою і суспільством мають місце відносини напруги, проте, як справедливо зазначає Штюдеманн Д., вони не носять характеру непримиренного протиріччя [42]. Громадянське суспільство вимагає постійного удосконалення держави, в ній повинні бути створені дієві механізми забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і громадянина та контролю за виконанням ними обовязків. Водночас держава, як зазначає Ф. Рудич, не повинна порушувати природний саморозвиток суспільства [43, с. 49].

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення розвиненого громадянського суспільства й соціально-правової держави, яку Б. Кістяківський назвав "вищою формою державного буття, яку виробило людство як реальний факт [44, с. 241]", в якій визнається пріоритет прав людини, виходячи з чого формуються її функції, визначаються методи діяльності, відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і громадянина.

У правовій державі, зазначав Б. Кістяківський, вперше визнано, що є певна сфера самовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися [45, с. 243].

Слід погодитись з О. Лукашевою, яка зазначає, що така держава є формою обмеження влади правами і свободами людини, а її метою є забезпечення меж свободи індивіда, виключення порушень поля свободи, визначеного правом, заборона застосування примусу не заснованого на праві [46, с. 178-179].

Водночас необхідно зазначити, що було б помилкою вважати, що лише держава повинна бути "звязана" правом і виконувати вимоги суспільства, що воно їй висуває. Однією з умов, яку повинне виконати суспільство, щоб називатись громадянським, є вияв поваги до права і закону як окремими громадянами так і їх обєднаннями, функціонування інститутів громадянського суспільства в межах правового поля. Тобто, на нашу думку, має бути обопільна "звязаність" правом як держави так і суспільства. Лише за цих умов може бути виключений антагонізм між ними і відбутись ефективна взаємодія держави і суспільства в питаннях забезпечення прав і свобод людини.

Як свідчить аналіз практики становлення правової держави як попередниці соціальної, її аспекти стверджувалися в умовах супротиву з боку надзаконної влади абсолютизму. Втім монархія не змогла стримати нових економічних і політичних вимог буржуазії, яка репродукувала ідеї економічного лібералізму і вимагала їх закріплення в позитивному законодавстві у вигляді новітньої системи громадянських прав і свобод людини як першооснови демократизації суспільного життя і формування державності нового типу. Перелік основних таких прав і свобод ми знаходимо вже в Конституціях Баварії і Бадена 1818 року, Вюртембергу 1819 року, а також Пруссії 1850 року. Вже в кінці ХІХ - на початку ХХ століття державність правового характеру була чітко визначена, наприклад в конституціях та інших законодавчих актах Німеччини, Англії, Франції та інших країн. Однією з частин Конституції монархії Габсбургів (Австрія) 1867 року був закон про загальні права громадян. Нею започатковано функціонування спеціального суду, який розглядав скарги про порушення політичних прав органами адміністративної влади, а в 1920 році він був трансформований у Конституційний суд. До його повноважень входить розгляд випадків порушення гарантованих конституцією прав людини і громадянина. Тобто можна вважати, що інститути правової держави і відповідні їй механізми функціонують в Австрії більше ста років.

Втім правова держава, згідно з філософсько-правовим вченням П. Новгородцева, не є вінцем історії чи останнім ідеалом морального життя. Трансформаційні процеси західних суспільств (які прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні вимоги суспільства щодо вдосконалення форми держави стимулювали подальший розвиток визначальних засад державності правового характеру таких як: визнання і захист прав і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будови та функціонування влади на основі принципу поділу влад.

Згодом розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної конкуренції, диференціація суспільства на різнорівневі верстви в залежності від матеріальних благ і доходів людей, а також ріст безробіття викликали у суспільстві недовіру до правової державності. Здебільшого вона почала вважатись нездатною подолати кризові явища. При надмірному багатстві громадянське суспільство виявилось недостатньо багатим, як зазначав свого часу Г. Гегель, тобто таким, що не володіє достатньою гідністю, щоб перешкоджати виникненню надмірної бідності [47, с. 272]. Виникла необхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і насамперед вдосконалення відносин суспільства і держави з метою забезпечення другого покоління прав людини, що виникли: соціальних, економічних і культурних, а також усунення чинників загроз соціальній безпеці.

У звязку з цим на межі ХІХ - ХХ століть настає криза ідей правової державності, втрачається віра в загальну силу правових засад, у їхню здатність утвердити на землі царство розуму. У суспільній свідомості формується розуміння того, що індивідуалістична держава з її функцією охорони приватної власності, оспівана Д. Локком, Д. Юмом та іншими прибічниками цієї ідеології, чи "мінімальна держава" В. Гумбольдта, яка не обтяжена соціальним опікунством, вже не може задовольнити потреб суспільства.

З цього часу суспільство, як свідчить дослідження модернізаційних процесів, починає вимагати від держави здійснення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави. В цьому плані заслуговує на підтримку позиція Ю. Сорокіної, М. Беляєва, що головною в теорії соціальної держави стала "ідея необхідності розумно-можливого" розширення завдань держави "за умови широкої народної участі [48, с. 203]".

Зазначені обставини і умови сприяли подальшим теоретичним і практичним пошукам шляхів модернізації держав.

Поступово західний капіталізм, як зазначає М. Михальченко, "почав трансформуватися в систему соціальних держав, у якій соціально-класові конфлікти вирішуються мирним шляхом за рахунок домовленостей з роботодавцями держави і профспілок [49, с. 5]", що сприяло суттєвому підвищенню добробуту всіх прошарків населення.

У багатьох сучасних наукових дослідженнях зазначається, що юридичне закріплення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 року. Проте з цим твердженням погодитися не можна. Необхідно наголосити, що аспекти державності соціального спрямування ми знаходимо значно раніше. Зокрема, у Веймарській Конституції 1919 року, яка в переліку "основних прав і обовязків німців" разом з традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянськими свободами передбачала економічні та соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.

Ідея та основні принципи соціально-правової держави були також викладені у Загальній Декларації прав людини, прийнятій та проголошеній резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. В ній знайшли втілення принципи рівності, свободи та справедливості; зазначається, що кожна людина як член суспільства має: право на соціальне забезпечення; право на працю та справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сімї; право на відпочинок; "право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоровя і благополуччя її самої і її сімї, а також право на допомогу у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів існування через обставини, що не залежать від неї [50]".

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом діяльності багатьох держав світу. Втім, не дивлячись на те, що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, створена ефективна економіка і забезпечуються високі стандарти життя, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнутий, хоча формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом з них.

У цьому плані думка про те, що соціально-правова держава в Україні утвердилась, є занадто оптимістичною. Необхідно відрізняти ідею соціально-правової держави, що знайшла визнання у суспільній свідомості та нормативне закріплення в конституції як орієнтир подальшого розвитку, від процесу її втілення в соціальну практику, який не можна вважати завершеним з огляду на загальновизнані світовою спільнотою стандарти такої держави та рівень життя громадян України.

Водночас не можна погодитись з твердженням Д. Єрмоленко, що поняття "соціальна держава" і "правова держава" повинні розглядатись окремо [51, с. 96], а також з позицією І. Яковюка про особливий характер відносин між правовою і соціальною державами і наявність напруги між ними [52, с. 9]. На наш погляд, соціальний і правовий аспекти держави - це, перш за все, чинники, які характеризують її якість як цілісного політичного явища, є показниками гуманістичного змісту її внутрішньої і зовнішньої політики. Зазначене дає нам підстави для застосування в дослідженні, як і в попередніх наукових працях [53], терміна "соціально-правова держава", який підкреслює її відмінність від інших типів держав та її попередниці - правової і дає можливість більш обєктивно зясувати її сутність, соціальне призначення, характер та особливості взаємозвязків з громадянським суспільством.

Відстоюючи цю позицію, ми враховуємо твердження Ф. Рудича, який зазначає, що "соціальна держава у чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства [54, с. 59]".

В цьому плані ми підтримуємо ідею Л. Прокопець, що соціальна держава є демократичною, правовою державою і характеризується рядом принципово нових якостей, які передбачають наявність у ній, як традиційних демократичних стандартів, закріплених у правових нормах та інститутах, так і інших прав, спрямованих на створення умов життя, яких не було навіть у ліберальній правовій державі [55, с. 18], і погоджуємося з позицією О. Скрипнюка, який вважає, що завданням гуманітарних наук є розробка конструктивної доктрини соціально-правової держави, а не відшукування суперечностей між правовою та соціальною державами [56, с. 20].

Така держава повинна розглядатись як більш якісне за змістом і формою утворення у порівнянні з іншими відомими історії типами держав, як досконалий союз вільних людей, утворений з метою дотримання прав і загальної користі.

Як свідчить дослідження теоретичних концепцій з цієї проблематики, деякі наукові передбачення взаємозвязку і взаємозумовленості правового і соціального аспектів державності висловили ще на початку ХХ століття Б. Кістяківський і Г. Шершеневич.

Саме завдяки своїй юридичній досконалості, зазначав Б. Кістяківський, правова держава є "пряма попередниця тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість [57, с. 257]", вона є динамічним утворенням, стверджував у своїй науковій концепції Г. Шершеневич, трансформується, відбувається подальша її демократизація, "на горизонті вимальовуються, хоча ще й неясно, ознаки "соціальної держави [58, с. 804]".

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що становлення соціальної держави - це процес модернізації правової держави, один із закономірних етапів вдосконалення держави взагалі, оскільки "історія, так само як і пізнання, не може отримати кінцевого завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства; досконале суспільство, досконала "держава", це - речі, які можуть існувати лише у фантазії". Всі суспільні порядки, що змінюють один одного в ході історії, є лише етапи "розвитку людського суспільства від нижчої сходинки до вищої. Кожна сходинка необхідна і, таким чином, має своє виправдання для того часу і для тих умов, яким вона зобовязана своїм походженням [59, с. 275 - 276]".

Ми погоджуємося з В. Цвєтковим і В. Горбатенко щодо їх бачення сутності модернізації, а також з їх твердженням, що концепції модернізації в нинішніх умовах набувають чітко вираженого соціально-культурного характеру, а політичний її контекст "передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціальна держава, гуманізм, правова держава, свобода особистості, права людини та ін.) [60, с. 17]".

Соціально-правова держава, на нашу думку, - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, які цього потребують.

Погоджуючись з І. Вороновим [61, с. 96], а також спираючись на результати дослідження сутності і змісту сучасних соціально-правових держав згідно їх функцій і особливостей взаємозвязків з громадянським суспільством зазначимо, що основними ознаками такої держави є: демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і обєднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства (всіх форм власності; ринкових відносин; громадських організацій; політичних партій; асоціацій; інститутів соціального контролю; незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економічна політика; наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає, або на яку погоджується, можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування державою мінімального життєвого рівня, наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, які цього потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Підтвердженням зазначеного нами є позиція, висловлена В. Нерсесянцом, що соціально-правова держава, на відміну від попередніх типів держав, постає як правова форма публічної влади, яка встановлює і забезпечує такий правопорядок, у якому заборонене насилля з боку влади, а припустиме правом застосування сили в соціальному житті перетворене в державно-правовий примус у формі і в межах санкції узаконеного права [62, с. 56]. Через теорію і практику соціальної держави, як зазначає І. Воронов, виявляється тісний звязок між правовою державою і громадянським суспільством [63, с. 93].

На відміну від традиційних, а також держав з недемократичними політичними режимами, в яких правове регулювання відіграє допоміжну роль у свавільному владарюванні, в умовах розвиненого громадянського суспільства регулюючий вплив соціально-правової держави на суспільні відносини набуває виключно правового характеру, а в суспільній свідомості формується, як влучно зазначає В. Лазарєв, "загальнофілософське уявлення про Право як найвищу цінність, яка володіє своїм власним змістом [64, с. 423]".

Обмежена правом держава посідає рівнозначне місце серед інших елементів політичної системи суспільства, а сутністю її контрольної функції по відношенню до організацій та обєднань громадян є лише перевірка дотримання ними вимог чинного законодавства, що регулює їх діяльність. Причому державне втручання в діяльність обєднань громадян виключається. За дорученням суспільства вона відповідно до встановленої законодавчої процедури здійснює легалізацію обєднань громадян шляхом їх реєстрації, контролює відповідність їх статутних та програмних документів конституції та законам, створює умови для участі громадських організацій в управлінні державними справами, а також вирішує питання про припинення їх діяльності у разі порушення законодавства. З метою виключення свавілля з боку держави такі рішення приймаються виключно судом.

Головним змістом діяльності держави нового типу стає забезпечення умов для рівноправного партнерства різних субєктів суспільних відносин, обєднання їх зусиль на виконання завдань по створенню матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи.

Причому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. Як свідчить дослідження, практично у всі конституції сучасних соціально-правових держав рецептовані вимоги Загальної декларації прав людини, в якій зазначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені виключно законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [65].

У соціально-правовій державі набувають подальшого утвердження принципи народного суверенітету та верховенства правового закону.

Водночас не можна погодитись з точкою зору В. Лазарєва, і А. Коваленка, що одним з провідних принципів такої держави та її ознакою є "панування закону (права) [66, с. 425]", оскільки за своєю природою закон може бути і не правовим, а поставати формою нормативного закріплення свавілля тоталітаризму в різних його проявах, надання загальнообовязкової сили наказам влади.

Питання про панування закону в соціально-правовій державі може бути поставлене лише при зясуванні соціальної ролі, призначення і визначення його місця в системі нормативно-правових актів (законів, указів глави держави, постанов парламенту чи уряду, локальних нормативно-правових актів тощо). У цьому плані визнання і утвердження принципу верховенства закону є обєктивним і необхідним для забезпечення законності в діяльності органів держави та їх посадових осіб, державних службовців, обєднань громадян та інших субєктів суспільних відносин. Визнання принципу верховенства закону має також велике значення в нормотворчій діяльності, при здійсненні процедури розробки і прийняття інших правових актів, які повинні відповідати законам, тобто бути підзаконними.

Окрім зазначеного, некоректність зазначеного підходу, на нашу думку, полягає у звуженні змісту права, ототожненні закону (писаних загальнообовязкових правил поведінки) і права як багатоаспектного соціального явища, яке є відображенням правової ідеології, культури, традицій того чи іншого народу, відповідного типу праворозуміння, правової свідомості, політико-правової культури та інших компонентів.

Ототожнення права і закону зводить право до розуміння його як субєктивної волі законодавця, возведеної в закон і по-суті є легізмом (Lex, Legis - лат. закон), проявом сучасного юридичного неопозитивізму, який сповідується багатьма вченими-правниками пострадянського простору і репродукується в суспільній свідомості і юридичній практиці.

Легізм, як особливий тип праворозуміння, є, за В. Нерсесянцом, "нормативним виразом авторитаризму" [67, с. 20]. Як свідчить історія, в недалекому минулому саме закон виступав основою непорушності недемократичного політичного режиму, надавав загальнообовязкового значення державній ідеології, забезпечував "правові" підстави для репресій влади по відношенню до власного народу.

У суперечливих умовах реформаційних намагань трансформація праворозуміння відбувається надзвичайно повільно. Такий тип праворозуміння (легізм) поки що превалює у суспільній свідомості перехідного українського суспільства, залишається притаманним багатьом посадовцям державних органів і установ.

До 2004 року він проявлявся фактами первинної нормотворчості глави держави (указним правом), невиправданим застосуванням главою держави права вето щодо низки законів, прийнятих парламентом тощо. В сучасних умовах легізм (юридичний неопозитивізм) проявляється в наданні переваги граматичному способу тлумачення норм конституції (йдеться про неофіційне тлумачення, субєктами якого виступають політики та чільники державних органів), за допомогою якого робляться спроби "підігнати" ті чи інші правові норми для задоволення владних амбіцій окремих посадових осіб.

Тому, ми вважаємо, що одним з першочергових завдань, які постають перед суспільствами, що обрали за ідеал соціально-правову державу, є необхідність зміни розуміння сутності права, формування відповідного рівня політико-правової культури. Головним орієнтиром праворозуміння має стати розрізнення права (як багатоаспектного соціального явища, сутністю якого є формальна рівність, свобода і справедливість) і закону (як правового явища). Тобто право - це не лише система нормативно-правових актів, у яких втілена воля (наказ) влади. Праву, як комплексному соціальному явищу притаманний дуалізм, який проявляється в його сутності і правовому явищі.

Зазначене дає підстави оцінювати закон з точки зору його правності, тобто його відповідності сутності права, яка постає як критерій писаного (позитивного) закону. Лише за умови відповідності закону сутності права він може уважатись правовим і розглядатись "рівною мірою (масштабом, формою, нормою) свободи, яка наділена законною силою [68, с. 54]".

За умови зміни праворозуміння, на нашу думку, стане можливим виключити субєктивізм з правотворчої діяльності, створити ефективні системи права і законодавства, а також механізм юридичного забезпечення реформ у політичній, соціальній та економічній сферах суспільства.

Уявляється, що це завдання має вирішуватись водночас з реформою системи права.

Як свідчить дослідження модернізаційних процесів в західних країнах, важливим компонентом практичних заходів зі створення правового, а пізніше і соціального аспектів державності була саме реформа права, його гуманізація, звуження регулюючого впливу публічних галузей права, які захищають загальні інтереси держави (і яким притаманний імперативний метод регулювання) і розвиток та розширення регулюючого впливу приватно-правових галузей права, які направлені на захист приватних інтересів згідно принципів свободи, рівності та справедливості. Основними методами регулювання приватно-правових галузей права є диспозитивний, а також методи рівності сторін і заохочення.

Практика державного будівництва дала світу різні моделі соціально-правової держави. Природно, що системи поглядів та ідей і теоретичні концепції обґрунтування модернізаційних процесів суспільства і держави, а відтак і практика втілення їх в життя мають певні відмінності в кожному суспільстві. Системи поглядів щодо суспільного ідеалу виникають і формуються в різному соціальному середовищі, яке має різні правові системи, типи і рівні праворозуміння, правової і політичної культури. Різним в них є також рівень розвитку громадянського суспільства та його інститутів.

Мають свої особливості політичні системи, політичні традиції, політичні відносини і, відповідно, різним є характер політичних процесів. Тобто модель соціально-правової держави формується відповідно до конкретних вимог громадянського суспільства, що воно їй висуває, оскільки нема, як зазначав Б. Кістяківський, "єдиних і таких само ідей свободи особи, правового устрою… для всіх народів. Всі правові ідеї в свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок [69, с. 52]".

У політичних, філософських, юридичних та соціологічних наукових дослідженнях є декілька підходів до класифікації соціальних держав.

За одним з них, який відстоює В. Торлопов, держави соціального характеру класифікуються за їх політичною природою.

Перша модель - це "ліберальна соціальна держава"; друга - "консервативна соціальна держава"; третя - "соціал-демократична соціальна держава [70, с. 8]".

У іншій класифікації, запропонованій І. Ярошенко, моделі соціальних держав розглядаються відповідно до особливостей правових сімей, до яких вони належать. "Ліберальна, або англо-саксонська"; "консервативна, або континентально-європейська"; "соціально-демократична, або скандинавська [71, с. 237]". Фактично в цьому випадку робиться спроба обєднати політичний і правовий аспекти сутності держав.

Інший підхід обстоює С. Калашніков, який пропонує класифікувати соціальні держави відповідно "до історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів [72, с. 94]". В даному випадку ми маємо класифікацію типів соціальних держав відповідно до фаз їх розвитку. Серед них: а) первинна соціальна держава; б) держава соціальних послуг; в) держава соціального добробуту; г) соціальна держава [73, с. 97].

Втім, критерії, покладені в основу вищенаведених класифікацій держав соціального характеру, не є вичерпними, а відтак обєктивними. В першому та другому варіантах вона є виправданою лише з точки зору аналізу сутності соціально-правових держав окремих груп країн, в яких "збігається" політичний компонент, або які обєднані в межах однієї правової сімї, або певною мірою повязаних традиціями та іншими чинниками.

У перших двох випадках до цих моделей, як правило, включаються лише країни західної Європи, скандинавські країни, Канада, США та Австралія. До них "не вписуються" за станом розвитку соціальної складової та відповідних функцій держави колишні, так звані, соціалістичні країни центральної, східної та північно-східної Європи, в яких здійснюються ефективні трансформаційні зрушення на шляху до соціально-правової державності, а деякі з них вже стали членами Євросоюзу, який по суті є міжнародною спільнотою соціально-правових держав. Йдеться про Словакію, Словенію, Польщу, Чехію, Угорщину, Латвію, Естонію та ін.

Не відповідають запропонованим критеріям і не можуть бути віднесені до цих моделей також країни колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україна, що лише обрали зазначений вектор модернізації, визначивши таку мету в новітніх конституціях.

Проблематичним також буде віднесення до першої чи другої моделей інших країн, таких, наприклад, як Японія, в яких соціальна політика, механізми її реалізації та відповідні функції держави мають притаманні лише їм особливості.

Окрім цього, не можна вважати обєктивною класифікацію соціально-правових держав відповідно до їх політичного компонента, суттєву роль в якому відіграє ідеологічна орієнтація політичної сили, що знаходиться при владі або справляє на неї визначальний влив.

Авторами цих методологій не враховується, що правова держава соціального характеру за своїм змістом є надкласовим утворенням, а ідеологічну багатовекторність суспільства "узгоджує" соціальна складова, мета якої забезпечення широкого спектру прав людини, соціальна стабільність і безпека, злагода та добробут. Зазначена теза підтверджується практикою багатьох країн, що здійснюють ефективну соціальну політику, а колегіальні органи механізму держави яких (парламенти, уряди) сформовані з представників різних політичних партій з відповідно різною ідеологією. Необхідно також зважити на те, що соціальна держава, принципи якої свого часу виборювала в основному соціал-демократія, стала суспільним ідеалом багатьох політичних течій та ідеологічних напрямів політико-правової думки.

Не можна вважати також переконливою позицію щодо класифікації держав соціального спрямування, в якій робиться спроба поєднати два підходи: визначити спільні риси цих держав через їх політичний компонент, а також через належність до тієї чи іншої правової сімї.

Зазначена методологія лише ускладнює розуміння змісту тієї чи іншої соціально-правової держави. Застосовуючи її важко зрозуміти, наприклад, до якої моделі такої держави можна віднести Ізраїль, правова система якого має риси континентальної (романо-германської) та англо-саксонської правових сімей. Водночас в країні діє зразу дві системи релігійного права - єврейська та мусульманська, які застосовуються в регулюванні відносин представників відповідних конфесій.

До того ж серед авторів як першого так і другого підходів до класифікації держав соціального характеру немає одностайності щодо віднесення конкретних держав до тієї чи іншої їх моделі. Про деяку штучність критеріїв цих класифікацій свідчить віднесення країн, які є членами Європейського Союзу до різних моделей соціальної держави, які запропоновані у науковому дослідженні В. Мілецького [74, с. 44].

Наприклад, вісім з "старих" 15 членів ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Фінляндія, Франція) віднесені до консервативної моделі; 1 - (Великобританія) - до ліберальної моделі; 2 - (Данія, Швеція) - до соціал-демократичної моделі; (інші соціальні держави цього співтовариства в зазначеному дослідженні не класифікувались).

На підтвердження нашої тези та опонуючи перші два підходи до класифікації держав соціального характеру зазначимо, що вирішення соціальних проблем є пріоритетними напрямами діяльності Європейського Союзу, а однією з обовязкових умов набуття членства в ньому є дотримання відповідних соціальних стандартів.

Ця міжнародна регіональна організація, як зазначалось, по суті є спільнотою соціально-правових держав, створювалась з метою запровадження спільного ринку, усунення перешкод для вільного переміщення робочої сили, товарів і послуг між державами-членами, координації економічної, соціальної, валютної тощо політики. Відповідно до положень Маастрихтського договору 1992 р., який набув чинності з 1 листопада 1993 р., значно розширено предметну компетенцію Європейського Союзу і, зокрема, щодо регулювання відносин в галузях охорони довкілля, освіти, охорони здоровя, соціального захисту. Згідно з Амстердамським договором 1997 р., були запроваджені нововведення щодо зміцнення прав і свобод людини, посилення соціальної політики і зайнятості, подальшого розвитку громадянства ЄС, посилення співробітництва з питань свободи пересування осіб, підвищення мобільності робочої сили. З метою підвищення ефективності цієї діяльності створений консультаційний орган - Економічний і соціальний комітет.

Європейський Союз являє собою могутній економічний блок: його валовий внутрішній продукт перевищує ВВП Сполучених Штатів, Китаю і Японії. Характерними його показниками є розмір ринку, висока кваліфікація робочої сили, наявність єдиної валюти і стабільні демократичні уряди, а також єдиний торговий простір, що створює умови для вирішення соціальних проблем.

Окрім зазначеного, сумнівним є віднесення С. Калашніковим до соціальних держав Кувейту та Обєднаних Арабських Еміратів [75, с. 93].

На відміну від позицій авторів класифікацій на основі історичної періодизації та спільності ознак правової сім'ї, ще раз зазначимо, що соціальну державу ми розглядаємо як результат модернізації правової держави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальшої гуманізації соціальної політики, вдосконалення механізму держави та розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі і обсягу повноважень в реалізації соціальних програм загальнодержавного і регіонального рівнів.

Безумовно "модернізація постає у вигляді систематичного процесу епохальних і довгострокових змін, що охоплюють поряд з індустріально розвиненими державами також напівпериферію сучасного світу [76, с. 10]", про що зазначає В. Мілецький, але необхідно зауважити, що за своїм змістом це "глибинний і багаторівневий процес трансформації і політичної системи, і соціальної системи, і повсякденного життя... перетворення цінностей суспільства, а також структур індивідуального мислення і особистої організації в напряму секуляторно-раціонального підходу до всесвіту, зняття традиційних барєрів і традиційних способів регуляції [77, с. 22]".

В зазначених країнах Близького Сходу, а також інших відбуваються закономірні трансформаційні процеси, але ототожнювати їх з модернізацією, на нашу думку, було б помилковим. Модернізація - це динамічне, свідомо регульоване покращення всіх сфер суспільства, вдосконалення соціальних інститутів, суспільних відносин. Вона, як зазначає М. Михальченко, орієнтує суспільство та його структури, сфери на вдосконалення, рух вперед, на розробку і реалізацію нових орієнтирів, задач, пріоритетів, стратегій [78, с. 37 - 39].

Складовими модернізації є комплексні перетворення всього соціуму, прогресивні зміни в економіці, соціальній сфері, громадянському суспільстві, політичній системі, а також культурно-духовному житті.

Основними ознаками модернізації в економічній сфері є зміни способу виробництва і господарювання, економічна багатоманітність з перевагою приватного сектора, формування соціально орієнтованої ринкової економіки.

У соціальній сфері - це становлення середнього класу суспільства, соціальний компроміс і злагода, розвиток повноцінного громадянського суспільства, залучення його інститутів та використання можливостей реалізації соціальних програм, формування соціальних функцій держави та відповідних механізмів їх забезпечення; досягнення високого рівня та тривалості життя.

У політичній - розвиток демократії, становлення політичного плюралізму, наповнення реальним змістом принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влад, забезпечення прав людини; законодавче закріплення демократичних засад суспільного і державного устрою, юридичне визначення місця і ролі держави та інших інститутів політичної системи, меж втручання держави в суспільні справи;

У сфері культури - поширення та підвищення значущості в суспільному житті загальнолюдських гуманістичних цінностей, "поширення ліберальних тенденцій, релігійно-конфесійна толерантність, плюралізм гуманітарних течій в науці, художній творчості, мистецтві і т. п. Нарешті, (з цією тезою В. Мілецького слід погодитись) появою автономної вільної особистості [79, с. 13]".

Віддаючи належне заходам соціального спрямування, що здійснюються керівниками й урядами зазначених країни Близького Сходу за рахунок видобутку та експорту нафти, їх не можна вважати такими, що повністю мають характер та ознаки соціальної державності.

У цьому плані ми підтримуємо твердження Н. Волгіна, Н. Гриценка, Ф. Шаркова, що навіть достатньо ефективне виконання соціальних функцій державою при порушенні інших визначальних принципів (правової основи, демократизму та ін.) не дозволяють називати її соціальною державою [80, с. 36]. Ґрунтовний аналіз правових систем і політичних режимів у цих державах свідчить, що в них частково або повністю відсутні основні ознаки правової державності, не сформоване громадянське суспільство, не забезпечується весь спектр прав людини. Кувейт, зокрема, є спадковою конституційною монархією теологічного типу. Глава держави - емір, одночасно є головнокомандувачем збройних сил, верховним суддею і духовним лідером мусульман. Хоча законодавча влада належить монарху та парламенту, але останній відіграє роль переважно консультативного органу при емірі. Згідно закону 1996 р. право голосу мають лише громадяни чоловічої статі, які досягли тридцятилітнього віку. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований з членів правлячої монархії.

Нетрадиційною є форма державного правління в Обєднаних Арабських Еміратах, яка характеризується як виборна монархія з деякими ознаками конфедерації. Конституція 1971 р. визначає виключну владу федерації в законодавчій та виконавчій сферах. Субєкти федерації - емірати, за ознаками форми державного правління і політичного режиму є абсолютними монархіями. Строк повноважень глави держави - пять років з можливим переобранням без будь-яких обмежень. Місця в уряді розподіляються між правлячими династіями еміратів. Джерелом законодавства є шаріат.

Отже "лише в умовах демократичного режиму влади на основі правової державної системи може виникнути дійсно соціальна держава [81, с. 83]".

Не можна без застережень погодитись також з третім підходом до класифікації соціальних держав, в основі якого принцип "історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів", запропонованого С. Калашніковим. Раціональність зазначеного підходу полягає в намаганні зясувати особливості становлення соціального аспекту державності в ретроспективі. Втім аргументація класифікації і, зокрема, спроба визначення особливостей, загальних і відмінних рис "держави соціальних послуг", "держави соціального добробуту", і "соціальної держави" не може вважатись переконливою.

Така "історична типологізація" не підтверджена аргументами, оскільки всі зазначені моделі соціальної держави розглядаються такими, що існують в один період за виключенням первинної.

Більш переконливою в цьому плані може вважатись точка зору яку відстоювали майже півстоліття тому Т. Маршалл, К. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон з приводу класифікації "держави загального добробуту", зазначаючи, що в світі сформувалось на той час три її моделі [82, с. 21].

В США - "позитивна держава соціального захисту", головним завданням якої вважалось гарантування і забезпечення рівних можливостей для досягнення добробуту; у Великобританії - "держава соціальної безпеки", для якої вважалось характерним вирівнювання можливостей всіх, а також забезпечення повної зайнятості, гарантування всім громадянам доходів, які не нижчі за встановлений рівень; у Швеції - "соціальна держава добробуту". У цій моделі держави передбачені програми соціального розвитку, створені та функціонують державні та громадські служби з їх реалізації; забезпечуються повна зайнятість та вирівнювання різниці в доходах громадян.

Втім ця класифікація є застарілою, оскільки не відображає динаміки і тенденцій сучасних модернізаційних процесів.

Соціально-правові держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні соціальні держави - до яких слід віднести держави, що формувалися з кінця ХІХ до середини ХХ століття; інші - вторинні соціальні держави.

Зазначені типи соціальної держави ми розглядаємо як форму організації громадянського суспільства, що виникли на певному історичному етапі його розвитку, які мають ознаки, що відрізняють їх від інших держав, та такі, що зазнають подальшого розвитку під впливом багатоаспектних соціальних процесів.

Водночас ми вважаємо, що первинні та вторинні соціально-правові держави відрізняються між собою якістю як правового так і соціального аспектів, які продовжують модернізуватись відповідно до тенденцій конкретних суспільств, геополітичних, регіональних, континентальних і світових процесів.

У них існують певні відмінності в рівнях демократії, правового впорядкування суспільного та державного життя, системах гарантій та обсягах реалізації прав людини, рівнях добробуту, соціальної стабільності, колективної та індивідуальної безпеки тощо. Відмінними є також характер і обсяг повноважень держави в соціальній сфері, та участь у вирішенні соціальних проблем неурядових організацій.

Для первинних соціально-правових держав характерним було визначення орієнтирів розвитку, формування ідеології та правове оформлення такої державності, визначення сутності та принципів соціальної політики, функцій, а також інституційних та юридичних механізмів їх реалізації.

У попередніх дослідженнях ми зазначали, що сучасна соціально-правова держава значно відрізняється від такої держави більш раннього періоду [83, с. 42 - 43]. Зазначене нами підтверджується У. Чероні, який зазначає, що з другої половини ХХ ст., після трагічного періоду двох світових війн і досвіду фашизму і нацизму тенденції перебудови старої ліберальної держави як соціально-правової або демократичної значно посилились [84, с. 53].

У сучасних умовах, як свідчить дослідження, розвиваються і зазнають якісних змін "традиційні" соціальні держави, зявляються нові. Уряд Федеративної Республіки Німеччини, наприклад, обрав за ідеал державу, яка гарантує необхідну свободу, рамкові умови з тим, щоб неурядові організації, спілки, обєднання та інші інститути громадянського суспільства могли розвиватись і не тільки брати участь у вирішенні загальносуспільних справ, а й бути рівноправними учасниками міжнародних організацій і конференцій. Така держава Д. Штюдеманном названа "сприяючою державою [85]". Вітчизняна дослідниця А. Сіленко сучасну соціальну державу визначає як "державу можливостей", яка виникла в результаті трансформації держави загального добробуту під впливом нових політичних і соціально-економічних умов [86, с. 8].

Необхідно також зазначити, що з кінця 80-х років ХХ ст. провідними напрямами модернізаційних процесів західних соціально-правових держав є подальша інтелектуалізація, створення і запровадження нових соціальних технологій, основою яких є використання головного стратегічного ресурсу суспільства - знань [87, с. 17], що сприяло формуванню в західних демократіях нового "класу носіїв знання [88, с. 82]".

Слушною в цьому плані є точка зору М. Михальченка, що історія людства - це результат універсальної еволюції людини як соціальної істоти, де головну роль відіграє її сукупний інтелект [89, с. 31], який знаходить своє відображення в системних знаннях суспільства, можливості їх репродукування і розвитку. Водночас знання є однією з умов всебічного гармонійного розвитку особистості, оскільки люди можуть лише тоді вільно розвиватися, зазначає Р. Циппеліус, коли вони розпоряджаються також матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів [90, с. 212], а "науки мусять бути доступними для всього людства [91]".

Втім окремими дослідниками, які опікуються проблемами зясування сутності сучасних соціально-правових держав не враховується, що інтеграційні процеси у сферах суспільного виробництва західних країн кінця минулого століття і зумовлені ними зміни на світовому і європейському ринках праці прискорили трансформацію системи освіти, головними чинниками якої стали соціальна спрямованість, пошук механізмів, здатних в умовах глобалізації сприяти вільному вибору місця проживання, здобуттю спеціальності відповідно до особистих інтересів, реалізації права на працю, досягненню гідного рівня життя і всебічному розвитку людини.

Зазначені процеси сприяли корегуванню змісту як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держав. Ідеологія модернізації освіти та наукової діяльності, що отримала назву "Європа знань", а також практичні заходи по її реалізації розроблені і здійснюються з 1999 року країнами - учасницями Болонського клубу, членом якого з 2004 року є також Україна, які намагаються забезпечити для своїх громадян можливості здобуття необхідних професійних компетенцій, які б визнавались в цих країнах, сприяли мобільності робочої сили, стали б гарантією економічної самодостатності громадян, а також умовою соціальної стабільності суспільств.

Завданням сучасної соціально-правової держави є досягнення такого ступеня розвитку суспільства, за якого визначальними умовами добробуту стануть знання, отримані завдяки вільному доступу до інформації і вмінню працювати з нею; формування інформаційного простору, який забезпечує ефективну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їх соціальних і особистих потреб; підвищення рівня освіти за рахунок розширення інформаційних можливостей; створення ефективної системи забезпечення права громадян на вільне отримання інформації як важливої умови демократичного розвитку суспільства, покращення співпраці інститутів громадянського суспільства і держави.

В звязку з цим згідно з Окінавською Хартією Глобального Інформаційного суспільства, підписаною в липні 2000 р. на самміті держав "великої сімки" їх керівниками, однією з головних функцій сучасної демократичної держави повинна стати інформаційна, реалізація якої забезпечила б побудову глобального суспільства, де б обмін інформацією не мав обмежень ні в часі, ні в просторі, ні з точки зору політичних кордонів, де були б створені умови для взаємного проникнення культур і кожна спільнота отримала б нові можливості для самоідентифікації.

Вітчизняним дослідником А. Кудряченком саме інформаційний ресурс справедливо розглядається одним із головних джерел прогресотворчого забезпечення економічного процесу [92, с. 747].

Серед вторинних держав має місце плюралізм моделей державності соціально-правового характеру відповідно до культурних, національних, правових, політичних, економічних тощо чинників того чи іншого суспільства.

Найбільш обєктивним критерієм для зясування відмінностей соціально-правових держав, на наш погляд, слід вважати головні принципи орієнтації (спрямованості) їх соціальної політики. Ідеться про принципи патерналізму та субсидіарності. Безумовно, що зазначені принципи в сучасних державах певною мірою узгоджуються. У "шведському варіанті" патерналізм посідає значне місце і полягає в перерозподілі коштів (отриманих за рахунок високих податкових ставок), що направляються на вирішення соціальних програм.

В країнах західної Європи на першому місці принцип субсидіарності, який полягає в формуванні особливого типу людини, незалежної від держави, самостійної, ініціативної, творчої.

За цією ознакою, на наш погляд, держави можуть бути класифіковані: як "держави загального добробуту" - у першому випадку; та "соціальні держави" - у другому. Серед вторинних держав слід виділити ще один їх різновид, який складають ті, що тільки визначили перспективи своєї модернізації в прийнятих в кінці ХХ століття конституціях.

Окрім України безпосередньо соціальними і правовими у законодавчому порядку себе визнають, наприклад, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Російська Федерація. Норми-принципи соціального і правового характеру державності закріплені в конституціях інших країн СНД.

Втім не можна погодитись з точкою зору С. Калашнікова, що вони є первинними соціальними державами [93, с. 97]. На нашу думку, їх слід уважати державами соціально-правової орієнтації, тобто перехідними державами.

Безумовно, що держави минулого на етапі формування правового, а з часом і соціального аспектів, також були перехідними, але як вірно, на наш погляд, стверджує М. Марченко, "перехідний стан сучасних суспільств, а разом з тим держави і права, безперечно, значною мірою відрізняється від їх перехідного стану в ті більш ранні часи [94, с. 224]".

Перехідні процеси сучасності мають цілий ряд особливих рис, що відрізняють їх від тих, що мали місце в минулому. Окрім цього, як вірно зазначають В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко, "у світовому досвіді неможливо знайти хоча б два абсолютно ідентичних сценарії розгортання політичного транзиту" [95, с. 26]. Перш за все сучасні перехідні явища і процеси мають не локальний, а глобальний характер. У порівнянні з минулим на сучасному етапі розвитку суспільства збільшуються можливості активного втручання людини в хід цих процесів [96, с. 4 - 5]. Слід погодитися з тезою О. Кіндратець та К. Поппера, що на процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, великий вплив має політична і соціальна технології, які використовуються для досягнення запланованого політичного результату чи вирішення соціальних проблем [97, с. 141; 98, с. 185]. Додамо, що сучасні перехідні суспільства використовують надбання теоретичної думки та досвід державного будівництва первинних соціально-правових держав, що дає змогу визначити шляхи, оптимальні методи і засоби досягнення бажаного суспільного ідеалу.

Але осмислення в перехідних суспільствах теорії і практики побудови державності соціально-правового характеру здійснюється водночас з критичною переоцінкою соціалістичного минулого, зясування можливостей і доцільності рецепції системи "соціалістичних" соціальних послуг та механізмів їх надання.

На основі такої переоцінки зявилась новітня політико-правова концепція В. Нерсесянца [99, с. 400 - 435], який пропонує своєрідну радикальну модель модернізації постсоціалістичних суспільств. В основі концепції - ідея відмови від соціалістичної держави з її системою соціальних послуг і обґрунтування "обєктивно-історичної можливості" нового (постсоціалістичного, але не буржуазного) типу індивідуальної власності, права, ринку, громадянського суспільства і правової держави, "нового (некапіталістичного і разом з тим несоціалістичного) цивілітарного устрою" як наступної сходинки історичного розвитку, умови і форми примирення комунізму і капіталізму.

Матеріальною основою такого устрою повинна стати відмова від колективної власності соціалізму та приватної капіталістичної власності і юридичне закріплення інституту громадянської (цивілітарної) власності, яка є ідеальною долею кожного власника в загальній власності всіх громадян.

Зазначена та інші спроби раціоналізувати ретроспективний досвід державотворення є зрозумілими і виправданими з огляду на широкомасштабну участь населення в соціалістичному експерименті, який хоч і ґрунтувався на утопічній ідеї і супроводжувався терором, але виявив свою життєздатність у біполярному світі та створив на основі зрівнювальної справедливості мінімальні соціальні стандарти у суспільстві. Втім такі спроби не мають перспективи, оскільки недооцінюють обєктивні процеси соціального прогресу. Вони лише затримують перехідні суспільства на старті реформ.

У цьому плані раціональною є науково-прогностична ідея М. Михальченка, за якою соціальні, демократичні правові держави нового типу будуть результатом такої конвергенції, де кращі сторони капіталізму і соціалізму будуть синтезовані в життєздатні форми суспільного розвитку [100, с. 47].

Процеси економічної модернізації сучасних суспільств підтверджують зазначену ідею. Зокрема, соціально-орієнтована ринкова економіка почала використовувати притаманні соціалізму методи планування і державного регулювання економіки, а планова економіка держав, що продовжують сповідувати соціалістичну ідею (наприклад, Китай) запроваджує ринкові механізми саморегуляції.

Основна проблема в тому, щоб капіталізм продовжував позитивну трансформацію, а постсоціалістичні країни змогли здійснити динамічну модернізацію як в плані створення матеріальних засад державності соціального характеру, так і в питаннях реформування політичних та ідеологічних інститутів, які були б здатні реалізувати ідеї демократії, прав і свобод людини.

.2 Проблеми та тенденції взаємозвязку економіки і держави перехідного суспільства

Визначення перспектив трансформації держави до більш досконалих її форм ставить до порядку денного питання про необхідність зясування економічного компонента перетворень, особливостей та характеру взаємозвязку політичної та економічної сфер соціуму, змісту економічних функцій держави, від реалізації яких залежить ефективність реформ і безпека суспільства.

Рівень актуалізації проблеми визначення співвідношення і характеру взаємозвязків економіки і держави закономірно підвищується в умовах зміни орієнтирів суспільного розвитку, реалізації тієї чи іншої соціальної програми.

Держава, як особлива соціальна інституція, політична форма організації суспільства за допомогою організаційно-правових, владно-розпорядчих механізмів, а також примусу може стимулювати, або стримувати розвиток економічних відносин, виконуючи таким чином прогресивну або регресивну роль.

З іншого боку, якщо діяльність держави "не вписується" в обєктивні економічні закони, виникає розбалансування суспільних відносин, яке проявляється кризовими явищами, дезорганізацією функціонування різних сфер суспільства, незабезпеченням і порушенням прав людини, соціальними стресами.

Зясування проблем співвідношення і взаємозвязку економіки і держави має бути цілісним пізнавальним процесом і повинне здійснюватись у двох напрямах: загальнотеоретичному та практичному [101, с. 160].

У теоретичному плані є декілька основних підходів, що обґрунтовують різне бачення таких взаємозвязків. В одному випадку пріоритет надається економіці, в іншому - державі, що свідчить про певні ідеологічні впливи на авторів цих концепцій, а також надання ними переваги одним аспектам і приниження значення інших у явищах, які порівнюються. Втім не можна повністю заперечувати зазначені концепції, оскільки в соціальній практиці мала місце реалізація того чи іншого підходу в умовах відповідних форм правління чи політичних режимів.

Сутністю ще одного підходу до зясування характеру взаємозвязків економіки і держави, який послідовно відстоює М. Гриценко, є ідея паритету між ними, рівнозначних впливів однієї на іншу. У цьому плані зазначається, що держава повинна знаходити баланс між саморегулюванням ринку і державним впливом, дозувати обсяги господарської свободи і державних соціальних гарантій, притаманними державі правовими методами створювати умови для стимулювання виробництва необхідних в соціальному плані товарів і послуг, які б забезпечували потреби всіх категорій громадян та їх зайнятість [102, с. 128]. Обовязком держави, крім зазначеного, має бути забезпечення оптимального саморегулювання економіки і розподіл доходів між усіма категоріями населення, попередження розриву в рівнях доходів і диференціації суспільства.

Втім ми маємо дещо іншу думку. Вирішуючи означену проблему необхідно, на наш погляд, враховувати, що в різні історичні періоди розвитку суспільства роль держави і економіки, а також характер та інтенсивність взаємовпливів однієї на іншу та соціальні процеси в цілому можуть змінюватись. Домінантні впливи політики чи економіки можуть виходити на перше місце відповідно до завдань, які визначаються суспільством чи офіційною владою. Причому пріоритет держави над економікою має місце не лише за антидемократичних режимів.

Як свідчить практика, певна пріоритетність впливів держави на економіку має місце в період трансформації державності правового характеру та формування її соціального аспекту. В цей період держава з "нічного сторожа", основною функцією якої було переважно забезпечення правового порядку, перетворюється в активного субєкта економіки і соціальної політики, застосовує методи планування окремих напрямів економічного і соціального розвитку, здійснює заходи з реалізації цих програм, разом з професійними спілками і обєднаннями підприємців стає учасником відносин соціального партнерства.

Ідея вільного ринку і невтручання держави в економіку, що була проголошена А. Смітом в другій половині ХVІІІ століття, виявилась остаточно недієздатною в першій половині ХХ століття у звязку з неспроможністю ринку в умовах подальшої трансформації західних суспільств забезпечити ефективну саморегуляцію економіки та вирішувати низку соціальних проблем, що постали перед суспільствами.

Незважаючи на ефективну підтримку ідеї держави "нічного сторожа" Л. Мізесом та іншими апологетами цієї ідеології економічних реформ, Дж. М. Кейнс, погляди якого А. Сіленко вважає ідеологічною основою соціальної держави [103, с. 7], а також фундатори Стокгольмської економічної школи переконали політичний істеблішмент і суспільну думку західних держав у необхідності переходу до нової трансформаційної парадигми - державного регулювання економіки. Основними його методами стали ґрунтовне юридичне забезпечення реформ, планування, узгодження підприємництва заснованого на державній та приватній власності, створення механізмів бюджетної та кредитно-грошової системи, посилення державного контролю за економічними процесами, а також розподіл та перерозподіл національного доходу, які сприяли ефективному розвитку економіки і суттєво вплинули на формування системи соціальних послуг, що почали у той час надаватись в умовах становлення соціального аспекту державності.

Неолібералізм Ф. Гаєка та його послідовників продовжував закликати до обмеження державного втручання в економіку, що знайшло підтримку в практичній економічній політиці деяких країн.

Компромісний варіант взаємозвязків економіки і держави - монетаризм був обґрунтований М. Фрідманом, який передбачає впливи держави на економіку шляхом обмеження та стабілізації грошової маси.

Дослідження зазначених та інших теоретичних поглядів щодо визначення характеру та особливостей взаємозвязків економіки та держави в умовах трансформації, а також практичних заходів щодо здійснення реформ дає нам підстави підтримати позицію М. Марченка, який стверджує, що "в світі немає загальної моделі, якогось шаблону або зразка взаємовідносин держави і економіки, які б згодились для всіх без винятку соціальних систем. Є лише загальні закономірності, історичні тенденції і загальні принципи розвитку характеру взаємозвязків і взаємодії держави і економіки [104, с. 51]".

Що стосується окремих суспільств, то такі взаємозвязки і взаємодія закономірно мають свої відмінності, які зумовлені політичними, соціальними, економічними, історичними, культурними та іншими чинниками.

Зазначені відмінності можуть бути зясовані детальніше при дослідженні проблеми взаємозвязків і взаємодії економіки і держави в практичному плані. Застосування такого підходу, на наш погляд, дає можливість зясувати особливості і відмінності національних моделей взаємозвязків економіки і держави на шляху до побудови державності соціально-правового характеру.

Ідеологією французької моделі, наприклад, є визнання того, що вільний ринок не в змозі вирішити багато соціальних проблем, у звязку з чим пропонується плюралізм економічних інструментів, державне регулювання економіки з елементами планування, правове забезпечення конкуренції, гнучка система оподаткування.

Більш відчутною в економічних процесах є участь держави у Федеративній Республіці Німеччина. Від часу формування соціально орієнтованої ринкової економіки тут вважалось, що держава повинна здійснювати провідну роль у забезпеченні приватної ініціативи та умов вільної конкуренції, а завданням ринкових механізмів уважалось вирішення соціальних проблем.

Щоправда певний пріоритет впливів держави на економічну сферу дещо компенсувався ліберальними заходами з приватизації обєктів державної власності шляхом викупу, а також особливою роллю держави в організації функціонування системи соціальних послуг.

Орієнтуючись на ідею соціальної спрямованості реформ, офіційна влада визначала їх стратегію і тактику виважено, співставляючи науково-теоретичний і практичний компоненти програм соціально-економічного розвитку. Окремим напрямом реформування була підготовка кадрів для державного апарату, установ та організацій, задіяних в реалізації цих програм.

Основою польської моделі трансформації відносин економіки і держави стала ідеологія "шокової терапії", "як метод проведення ринкових реформ у країнах "третього світу [105, с. 512]", запропонований свого часу спеціалістами МВФ і рецептований у організаційно-правовий механізм трансформації польського суспільства. Державою були розроблені і здійсненні заходи з лібералізації економіки, що супроводжувались падінням на певний час життєвого рівня населення з наступним поступовим вирівнюванням соціальної нерівності і сталим підвищенням добробуту. Водночас з проведенням реформ здійснювались планомірні заходи з усунення чинників загроз соціальній безпеці. З метою вирівнювання соціальної нерівності активізувалось державне втручання в економіку. Втім слід зазначити, що політичне втручання з метою вирівнювання соціальної нерівності не повинно переходити певну межу. В цьому плані слушною є позиція П. Бергера, який справедливо зауважує, що це може "негативно позначитись на економічному зростанні, а зрештою, і на рівні життя [106, с. 62]".

Для східно-азіатської моделі взаємозвязку економіки і держави в період формування ринкових відносин було характерним посилення політичного впливу на економічну сферу та активізація ролі держави у формуванні процесів розвитку; створення цілісної економіки, яка охоплює як сільську так і міську сфери; орієнтація економіки на експорт вироблених товарів; створення умов для інвестування капіталу в національну економіку та відкритість для іноземних інвестицій; формування активної економічної поведінки населення, "висока продуктивність праці…і надзвичайно позитивна робоча етика [107, с. 146 - 147]".

Аналіз практики формування національних моделей взаємозвязків економіки і держави, що мали місце в історії здійснив представник західнонімецького неолібералізму В. Ойкен [108; 109, с. 21 - 22]. Згідно його методологією ці моделі відповідно до їх особливостей та характерних рис обєднуються в пять типів: 1) ліберальна модель (laissez-faive), відповідно до якої втручання держави в економіку є обмеженим, а субєктам господарювання надається свобода дій; 2) повне або часткове планово-централізоване управління економікою; 3) економічна політика "середнього шляху", головним аспектом якої є формування взаємозвязків між економікою і державою на засадах компромісу, узгодження планового управління господарським комплексом і ринкових механізмів саморегуляції, здійснення державою політики повної зайнятості, а також безпосередня її участь в розподільчих відносинах; 4) конкурентна політика - обмеження монополізму, запровадження державою юридичних механізмів сприяння вільній конкуренції; 5) пунктирна економічна політика, сутність якої полягає у здійсненні державою заходів управлінського характеру на макроекономічному рівні.

Зазначений аналіз В. Ойкен здійснював, виходячи з двох "ідеальних" типів економіки: "центрально керованого" та ринкового господарства, вважаючи всі інші результатом соціальної практики, варіантами національного розвитку "ідеальних" типів, або результатом їх узгодження.

Водночас слід зазначити, що залишаючись на позиціях неолібералізму, В. Ойкен припускав можливість державного впливу на економічні процеси. Це випливає з його ідеї економічної "свободи в межах порядку", а також сформульованих ним принципів "ладу конкуренції", серед яких: недоторканість приватної власності; стабільність грошового обігу і національної валюти; відкритість всіх ринків; свобода угод і договорів (крім тих, що ведуть до монополії); покладення матеріальної відповідальності на тих, котрі відповідають за діяльність господарюючих структур; "постійність і передбачуваність економічної політики держави [110]", які неможливо запровадити в життя без активного державного втручання.

Втім в Україні до цього часу не завершились модернізаційні пошуки вітчизняної моделі економічних перетворень, побудови економічної демократії, в умовах якої можливі гармонійні відносини політичної та економічної сфер, ефективне виконання державою економічних та соціальних функцій, а також участь інститутів громадянського суспільства і, зокрема, органів місцевого самоврядування в наданні соціальних послуг населенню. Політична влада не забезпечує нормальних умов для реформування "постійно коливаючись, - як зазначає М. Михальченко, - між авторитарними і демократичними методами регулювання економіки [111, с. 208]".

Основні намагання наших "реформаторів" весь час спрямовані на "перебудову" політичної сфери, а їх спроби здійснити переустрій економічної сфери згідно західних рецептів та запозичених моделей формування оптимальних відносин держави та економіки виявились невдалими і призвели до посилення кризових явищ.

Ми вважаємо, що беззастережна орієнтація на західні моделі формування взаємозвязків економіки і держави не дала можливості оцінити оптимальні варіанти модернізації таких звязків і відносин в інших країнах і, зокрема, Китаю, де перехід до ринку здійснювався шляхом "мякого вписування" ринкових відносин в народне господарство, залучення іноземних інвестицій, створення вільних економічних зон, а також шляхом проведення паралельних заходів щодо зміни адміністративно-командної системи управління та функцій владно-державного механізму.

Віддаючи пріоритет західним моделям будови економічної системи, вітчизняні "реформатори" залишили без уваги застереження Ф. Фукуями, що тріумф Західної моделі "очевидний насамперед з огляду на виснаження послідовних і життєздатних альтернатив західному лібералізму [112, с. 89]".

При спробах рецепції західних моделей в українські реалії належним чином не були враховані відмінності в структурі вітчизняної економіки, інтегративні звязки з економікою країн незахідної орієнтації; недосконалість юридичного забезпечення інституту приватної власності та нестабільність відносин власності; втрата традиційних та нестабільність нових ринків збуту; процеси глобалізації; патерналістський характер соціальних функцій держави. У звязку з останнім вона в умовах системної кризи та зубожіння населення не змогла матеріально забезпечити продекларовані соціальні програми та надання традиційних соціальних послуг населенню, що збільшило його недовіру до пропонованих реформ.

До того ж слід зазначити, що не було створено юридичних механізмів забезпечення економічних свобод, які є визначальними у формуванні обмінних процесів розвиненого громадянського суспільства.

Численні нормативні заборони обмежили свободу вибору для підприємців, а диспропорції в ціні робочої сили, невиплати заробітної плати найманим працівникам, пенсій, офіційне і приховане безробіття обмежили свободу вибору споживачів придбавати необхідні товари і послуги.

У цих умовах, як в одних так і в інших субєктів, виявився нереалізованим особистий інтерес, який є головним мотивом діяльності субєктів ринку і "спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою [113, с. 514]".

Зазначене, а також некерований стрімкий перехід від "гіперінституціалізації суспільного життя за часів тоталітаризму ", коли держава намагалась контролювати всі сфери життєдіяльності соціуму, до "гіперлібералізації, коли демонтаж тоталітарних інститутів розповсюджується також на руйнування необхідних, традиційно стабілізуючих, стало гальмом розвитку [114, с. 153]", призвело до розладу необхідних для модернізації ефективних взаємозвязків держави і економіки, усамостійнення останньої та перехід значної її частини "в тінь".

Протягом останніх десяти років в юридичній, політичній та економічній науках робились спроби піддати аналізу процеси "тінізації" економіки, зясувати її генезис та сутність, а також наслідки негативного впливу на сфери виробництва, розподілу і споживання. Втім певна кількість публікацій з цієї проблематики, а також пропозиції з її вирішення мали абстрактний публіцистичний характер у звязку з відсутністю достовірних емпіричних даних, які б дозволили здійснити ґрунтовний науковий аналіз цього негативного суспільного явища. Адже тіньова економіка є матеріальним і соціальним підґрунтям правопорушень в сфері економіки, що нами наголошувалось в інших наукових дослідженнях [115, с. 510 - 519].

Тенденції, що мають місце в Україні щодо звільнення інформаційного простору від державного контролю і дозування інформації, а також втілення принципу гласності в діяльність державних та правоохоронних органів створюють умови для неупередженого зясування сутності тіньової економічної діяльності, яка охопила практично всі сфери суспільства і є одним з найбільш суттєвих чинників загроз соціальній безпеці.

Узагальнюючи різні погляда на "тінізацію" економіки, зазначимо, що тіньова економічна діяльність за своїм змістом повинна розглядатись як здійснювані поза систем державного обліку і контролю виробництво, розподіл, обмін та споживання товарно-матеріальних цінностей і послуг, тобто прихована бізнесова діяльність з метою отримання прибутків.

Тіньова економіка має два компоненти: формальну і підпільну економічну діяльність. Перша не приховується, але й не оподатковується і не враховується традиційною статистикою (виробництво на домашніх господарствах, надання послуг на непостійній основі, невеликі підробітки). Підпільна економічна діяльність включає як заборонену в державі економічну діяльність, так і діяльність, яка повинна ліцензуватись і контролюватись державою, але вона приховується з метою ухилення від сплати податків або з іншою протиправною метою.

Саме підпільний сектор тіньової економіки несе в собі найбільшу небезпеку для суспільства, оскільки, як правило, є повязаним з функціонуванням організованих злочинних угруповань та корупцією.

Тіньова економічна діяльність супроводжує офіційну економіку практично у всіх країнах світу. Втім її поширення залежить від політичних, соціальних, економічних чинників, а також досконалості та ефективності нормативно-правової бази, що регулює економічні процеси.

Результати дослідження її обсягів в 110 країнах світу свідчать, що найбільшу тіньову сферу мають африканські країни: в середньому 42% валового внутрішнього продукту; Південна Америка - 41%; Болівія - 67%, Панама - 64% і Перу - 59% ВВП [116].

У країнах Азії від податків ховається в середньому - 26% ВВП. До лідерів у цій частині світу належать Таїланд, Шрі Ланка, Філіппіни, де на тіньовий сектор економіки припадає відповідно 52, 44 та 43 відсотки виробленого валового внутрішнього продукту. А найменшу тіньову сферу, мають Китай і Сінгапур (13%), а також Японія (11%).

У постсоціалістичних країнах обсяг тіньової сфери становить у середньому 38% ВВП, але її частка у кожній країні різна. До світових лідерів належать Грузія (67%), Азербайджан (61%) та Україна (52%). Найменше незареєстрованих доходів у Чехії та Словаччині (19%), в Угорщині (25%), в Польщі (9,8%).

У країнах Західної Європи частка тіньової сфери у ВВП в середньому 18%. У Греції така частка складає 29%, Італії - 27%, Швейцарії - 9%, Австрії - 10%. До країн із низькою часткою тіньової економічної діяльності належать також США, Велика Британія і Нова Зеландія.

Обсяг тіньової економіки на думку польського економіста Л. Бальцеровича залежить від рівня податкового тиску, надмірних повноважень податкових та контрольних органів. В таких умовах багато підприємців уникає цивілізованого контакту з державою, не реєструється, не платить податків

У ретроспективі, як свідчить аналіз, процес формування тіньової економіки України мав свої особливості. Спочатку "панували" вульгарні рекетири, які випробувавши силу закону в звязку з вчиненими злочинами та відбувши покарання, обрали безпечніший шлях збагачення, оскільки держава не контролювала значну частину тіньового бізнесу, що формувався. Такі злочинні угруповання "насідали" на тіньових бізнесменів, що боялись в однаковій мірі як їх, так і закону і одержували свою частку прибутку від нелегальної підприємницької діяльності.

Згодом "авторитети" почали легалізувати капітали, здобуті злочинним шляхом, для чого знаходили підтримку влади. З її допомогою на базі цього капіталу були створені легальні фірми, банки, транснаціональні корпорації, які встановили міжнародні звязки, а їх окремим напрямом злочинної діяльності стало виведення частини або всього бізнесу в латентну сферу, тобто створення та організація діяльності виробничих та інших структур в "тіні" офіційної економіки, поза її правовим полем. Як свідчить аналіз, такі структури створюються, як правило, для здійснення тіньової економічної діяльності в трьох основних напрямах. Перш за все це законна діяльність, результати якої приховуються з метою ухилення від сплати податків, а також діяльність без відповідних дозволів; по-друге, нелегальна діяльність, змістом якої є заборонене в законодавчому порядку виробництво та розповсюдження товарів і послуг (наркотиків, зброї, контрабанда), а також діяльність, метою якої є отримання доходів, які не повязані з виробництвом товарів і послуг (рекет, шахрайство тощо); по-третє - це спекулятивні та шахрайські операції з фінансовими коштами.

Перегодом тіньові економічні утворення жорстко структурувались, організовували свій "апарат примусу", який має: управлінські органи, формує ідеологію організованих злочинних формувань; матеріальну базу, створює різні грошові фонди для підкупу посадових осіб владних органів та установ, здійснює інвестування злочинної діяльності, забезпечує соціальну підтримку своїх членів; має стійкий, плановий і законспірований характер злочинної діяльності, спрямованої на високий рівень кримінальних доходів; систему планомірної нейтралізації (або недопущення впровадження) будь-яких форм соціального або державного контролю за злочинною діяльністю з використанням власних структур розвідки і контррозвідки, розробки і здійснення заходів цілеспрямованої, планомірної протидії правоохоронним органам; створює "коридори безпеки" та "дахи прикриття" у владних органах.

Водночас тіньові економічні утворення прагнуть до монополізації, розширення сфер злочинної діяльності і впливу; кооперування різних злочинних формувань з міжнародним злочинним криміналітетом; здійснення контролю за професійною протизаконною діяльністю інших подібних утворень.

У тіньову економічну діяльність дедалі більше втягується працездатне населення. Якщо в 1994 р. в Україні поряд з офіційним місцем роботи паралельно працювали у тіньових структурах приблизно 8% працездатного населення держави, то в 2004 р. ця доля склала 41%. З їх числа кожен третій займався незареєстрованим бізнесом, а 66% працювали по найму. До кінця 2007 року такі тенденції збереглися.

Ґрунтовний аналіз основних детермінантів тіньової економіки в Україні дозволяє дійти висновку, що головні її фактори полягають в недостатній правовій урегульованості фінансової, податкової, бюджетної, банківської, інвестиційної, господарської та митно-тарифної політики.

Основними причинами формування тіньової економіки в Україні, окрім зазначених, були: високі податки і нерівномірність їх розподілу; невиправдане звільнення значної частини субєктів господарювання від оподаткування; непрозорі приватизаційні процеси; корумпованість значної частини чиновників владних структур і податкової адміністрації; втручання влади в діяльність субєктів господарювання; непослідовність економічних і соціальних реформ, відсутність юридичного їх забезпечення.

Тіньова економіка призводить до появи тіньової психології, сприяє поширенню правового нігілізму. Окрім цього вона спричинює невпевненість у правових гарантіях і ефективності захисту з боку правоохоронних органів, підштовхує навіть законослухняних підприємців до скористання послугами злочинних угруповань з наступним укладанням "довгострокової угоди", яка стає звичайним інструментом здійснення незаконних платежів за усунення конкурентів і "безпеку" бізнесу. Зазначене сприяє поширенню шахрайства, навязуванню силових методів вирішення економічних питань, посиленню консолідації злочинних угруповань, загостренню боротьби за перерозподіл сфер впливу. Результати дослідження свідчать, що понад 90 відсотків вбивств на замовлення мають тіньовий економічний підтекст.

Найбільш поширеними проявами сучасної тіньової економіки є нелегальний експорт капіталів, нелегальні валютні та зовнішньоекономічні операції, випуск і реалізація неврахованої продукції та надання неврахованих послуг, кримінальний промисел, фінансові шахрайства, незаконна приватизація державної власності, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

У результаті вторгнення криміналітету в фінансову та валютну системи, в обігу тіньової економіки постійно знаходиться значна частина грошей і валюти, вилучених з державного обігу. Перехід у "тінь" з легального обігу значних грошових коштів суттєво знижує дієздатність кредитно-фінансової системи, порушує систему платежів, соціальну інфраструктуру та обмежує можливості держави здійснювати ефективне управління економічними процесами, а також виконувати соціальні функції.

Домінуючим сегментом тіньової економіки та основним механізмом одержання тіньових доходів в Україні стала, насамперед, банківська система, недостатня правова регламентація її діяльності, відсутність прозорості банківських операцій. Головними їх складовими є використання фальшивих платіжних документів; підробка банківських гарантій; нецільове використання банківських кредитів; розкрадання коштів; хабарництво, повязане з наданням кредитів, зменшенням процентних ставок; приховування доходів від оподаткування; відмивання кримінальних грошей; валютні спекуляції на біржі; незаконне одержання, в тому числі державними службовцями і депутатами пільгових кредитів; фіктивні трастові операції; різні види шахрайства з бюджетними коштами і грошима населення тощо. Зазначений арсенал зловживань призвів до того, що кількість скоєних в цій системі злочинів в останні роки фактично подвоїлась.

Продовжуються тіньові операції і на фондовому ринку. За висновками фахівців близько 95% операцій з цінними паперами здійснюються непрозоро.

Величезних розмірів набуває вивіз капіталів за кордон, що дає можливість, по-перше, простіше "відмивати" гроші, одержані злочинним шляхом, і по-друге, вивести їх з під контролю держави. Більша частина таких коштів була вивезена через офшорні компанії, з використанням досить легальних операцій покупки і продажу цінних паперів [117].

За кордоном знаходиться до 20 млрд. доларів, неофіційно експортованих з України.

Водночас значна кількість тіньових товарно-грошових операцій здійснюється в Україні з використанням валюти інших держав, у першу чергу доларів США, яка взагалі не контролюється державою. За оцінками спеціалістів в Україні у фізичних осіб накопичено більше 10 мільярдів доларів США готівкою, які функціонують поза банківською системою.

З 90-х років минулого століття в Україні значно поширюються форми "тінізації" економіки, що не передбачають юридичної відповідальності. Це прихована участь посадових осіб, державних службовців та депутатів різних рівнів у комерційній діяльності; використання службового становища для "перекачування" державних коштів та матеріальних цінностей в комерційні структури і переведення грошей у готівку; надання пільг для своєї корпоративної групи з відторгненням державних ресурсів; вплив на засоби масової інформації, маніпулювання інформацією для здобуття особистої та корпоративної вигоди; використання посадовими особами, державними службовцями, депутатами, політичними діячами підставних осіб та родичів у комерційних структурах з метою здобуття особистого чи корпоративного прибутку; лобіювання при прийнятті нормативних актів на користь угруповань; непереслідуване у юридичному порядку зловживання службовим становищем у процесі приватизації, здачі в оренду, ліцензування, квотування тощо.

Тіньовий сектор економіки значно зріс внаслідок недосконалості системи оподаткування. Масового характеру набуло укриття реальних прибутків з метою ухилення від оподаткування. Щорічно держава втрачає більше 7 млрд. гривен від несплати податків.

Ще одним аспектом "тінізації" економіки є зловживання з податком на додану вартість. З неправомірним нарахуванням і сплатою цього податку повязані більше 50% економічних злочинів, що виявляються правоохоронними органами. Дедалі більше випадків перенесення податкових зобовязань щодо ПДВ на фіктивні фірми.

Діюча сьогодні в Україні методика нарахування ПДВ створює передумови для відшкодування фактично відсутнього цього податку.

Сьогодні стало очевидним, що податок на додану вартість став кримінальним податком. Багато країн від нього відмовились, в інших ця проблема вирішена шляхом обліку його платників, що робить цю процедуру прозорою.

Ще однією схемою ухилення від сплати податків і переходу економіки в "тінь" є штучне перетворення підприємств у збиткові або неприбуткові, що дозволяє не сплачувати податки.

В кінці девяностих років минулого століття і на початку нового кількість "збиткових" підприємств залишалась стабільною - до 40 %, хоча на практиці всі вони працювали і здійснювали випуск продукції.

Тіньова діяльність все більше охоплює сектор легкої промисловості. Значна кількість одягу, взуття, трикотажних виробів, шкіргалантереї випускається поза офіційною сферою економіки, фальсифікується і реалізується під виглядом товару відомих вітчизняних і зарубіжних підприємницьких структур і фірм.

Значно вражені тіньовими схемами економічної діяльності сфери транспорту, культури. Відпрацьовані схеми приховування доходів в шоу бізнесі, від реклами в засобах масової інформації.

Значна доля тіньової економіки має місце у сфері торгівлі. Майже третина підприємств галузі працює офіційно збитково, хоча без банкрутств, що свідчить про укриття підприємцями своїх реальних доходів.

За роки віртуальних реформ в тіньовій економічній діяльності повністю відпрацьовані методика та форми її здійснення. Якщо раніше вона певним чином торкалася офіційних товарно-грошових відносин, то сьогодні вона набула статусу паралельної.

Причиною тіньової економічної діяльності в Україні є також недосконала правова регламентація політичної сфери суспільства, яка значною мірою вражена проявами корупції. Політичні права і свободи громадян, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, продекларовані Конституцією, поки що не забезпечуються в повному обсязі державою, у звязку з чим становлення інститутів громадянського суспільства відбувається повільно і суперечливо. Соціальні процеси, які мають місце в сучасних умовах, часто "не вписуються" в правове поле чинного законодавства, а спроби регулювати їх нормами політичних партій і обєднань громадян за аналогією західних демократій вступають в конфлікт з нереформованою правовою системою.

Тінізації економіки сприяють також неврегульованість новітніх відносин між державою, суспільством і особою, відсутність або недосконалість законодавства щодо регулювання статусу і діяльності політичної опозиції, політичних партій, громадських організацій, їх місця в політичній системі суспільства.

Користуючись правовою неврегульованістю політичної, соціальної та економічної сфер, злочинні угруповання та окремі корупціонери, що займають певні щаблі у виконавчих структурах, стимулюють розгул "дикого" лобізму, "проштовхують" рішення, органів держави і місцевої влади, які насамперед задовольняють інтереси цих угруповань. За допомогою підкупу корупціонери роблять спроби впливати на групи аграрного, індустріального, ринкового, банківського та іншого лобізму, які виражають інтереси різних станів сучасного суспільства з метою стримування позитивних демократичних процесів і створення вигідних для злочинного бізнесу умов. Причому "дикий" лобізм охоплює не тільки сферу законодавчого процесу, а й сферу управлінсько-розпорядчої діяльності, яка передбачає прийняття підзаконних нормативно-правових актів та актів індивідуального регулювання. Відсутність законодавчого регулювання лобіювання, неправовий тиск на державні органи та їх службовців безпосередньо продукує подальше поширення злочинності та корупції, сприяє зрощуванню злочинних угруповань з корумпованими чиновниками владних структур.

В результаті поширення сфери тіньової економічної діяльності держава втрачає можливість реального управління економікою, а центральні органи влади не володіють обєктивними макроекономічними показниками про обєктивний стан економіки.

Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури і реалізації соціальних програм, обєктивно сприяє зростанню податкового пресу, що, своєю чергою заганяє в "тінь" ще більший обсяг економіки.

Неофіційна економічна діяльність має антисоціальний характер, заважає утворенню легального національного капіталу. Головні вільні фінансові ресурси, сформовані у цьому секторі, направляються за кордон для їх зберігання, а національна економіка виснажується, інвестуючи таким чином економіку інших країн.

Тіньова економіка утворює певний інвестиційний вакуум, що може заповнюватись іноземним капіталом. Зазначене ставить національну економіку під істотний зовнішній вплив та має серйозні політичні наслідки.

Окрім цього, тіньова економіка деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою загальнообовязкові правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в громадській свідомості з протиправною діяльністю, що формує супротив реформам і стимулює девіантну поведінку. В цілому у суспільній свідомості, як зазначають М. Михальченко, З. Самчук, сформувалось негативне ставлення "до носіїв та творців ринку - банкірів, підприємців, представників торгівлі та взагалі "нових українців", які за результатами більшості опитувань (від 40 до 60 відсотків респондентів), розцінюються як носії негативних якостей, як винуватці економічних і соціальних негараздів [118, с. 159]".

Для вирішення завдань щодо формування ефективної економічної системи, яка б стала матеріальною основою соціальної державності, необхідно визначити напрями подолання тіньової економіки. Першочергове значення в цьому плані, на нашу думку, має посилення регулюючого впливу держави на економіку.

Пріоритетними в цьому плані є, насамперед, нормалізація грошового обігу в державі, усунення причин кризи неплатежів, проведення дедоларизації економіки, впровадження безготівкових розрахунків, недопущення створення привілейованих умов для окремих комерційних структур. Реальним механізмом протидії тіньовій економіці мало б стати прийняття закону "Про юридичну відповідальність субєктів підприємницької діяльності за подання у державні органи недостовірних даних".

Посиленню боротьби з тінізацією економіки сприяло б також більш чітке нормативне врегулювання питань щодо: обґрунтованості кредитування підприємств; законності здійснення угод та укладання договорів; обґрунтованості перерахування валютних коштів на рахунки юридичних і фізичних осіб в закордонних банках; законності створення комерційних банків; запровадження юридичних механізмів гарантування та забезпечення інституту приватної власності, які б виключили факти "рейдерства", незаконні оборудки з майном.

Обмеженню тиску тіньової економіки на суспільство сприяла б розробка організаційно-управлінського та правового механізмів забезпечення декларування витрат на придбання нерухомого майна і транспортних засобів державними службовцями, іншими відповідальними працівниками владно-управлінських структур, співробітниками правоохоронних органів, суддями, звільнення цих категорій працівників із займаних посад у разі ухилення від декларування доходів. Серед механізмів протидії тіньовій економіці слід назвати і посилення банківського контролю за легальністю джерел надходжень на банківські рахунки, обґрунтованості конвертації у банках грошової одиниці України у ВКВ і навпаки. У цій роботі доцільно було б максимально використати закордонний досвід та врахувати вимоги міжнародних організацій.

Втім спроби рецептувати в Україну західні механізми виведення економіки з "тіні" були не зовсім ефективними, а намагання побудувати державність соціально-правового характеру з мінімальною участю держави в умовах недосконалого юридичного забезпечення реформ, правового нігілізму і корупції, не тільки не усунули ці загрози, а й сприяли поширенню зловживань у сфері економіки.

Переоцінка можливостей ринкових механізмів саморегуляції, неналежне правове регулювання процесів переходу від адміністративно-командної економіки до економіки, що ґрунтується на багатоманітності форм власності, вільному підприємництві та конкуренції сприяли не лише "тінізації", а й криміналізації всіх структурних елементів ринку: виробництва, споживання, платних послуг тощо.

Протиправні проступки в підприємницькій діяльності (позастатутна діяльність; виробництво товарів, надання послуг, торгівля без відповідних дозволів (ліцензій), сертифікатів якості тощо), які залишаються поза увагою правоохоронних органів, стимулюють девіантну поведінку осіб, зайнятих у цій сфері і, як правило, переростають у злочин. Такі правопорушення фактично поширились на всі напрями і сфери економічної діяльності, а її субєкти, інтегруючись у міжнародні злочинні угруповання, вилучають значні кошти з державного обігу, переводячи їх у "тінь".

Безумовно, економічні правопорушення виникають не лише в умовах вільного ринку. Вони також є атрибутом інших економічних систем, супроводжують виробничі та обмінні процеси в суспільствах з тоталітарною економікою та надзвичайно високим рівнем етатизації суспільного життя. Але в перехідних суспільствах, в умовах правового вакууму, коли починається руйнування "старих" механізмів жорсткого регулювання економіки, а нові тільки створюються, відбувається значне збільшення зловживань в економічній сфері з метою нагромадження первинного капіталу, поширюється корупція, надзвичайно бюрократизується державний апарат, збільшується його відрив від населення та його інтересів. Водночас формується особлива верства суспільства, яка, використовуючи нагромаджені в процесі зміни форм власності кошти, проникає в політику, здійснює розподіл сфер впливу, сприяє створенню "тіньових" економіки та фінансових потоків, які починають функціонувати паралельно з офіційними.

Результати дослідження дають підстави дійти висновку, що створити нову систему економічних відносин без активної участі держави є неможливим. Слушною в цьому плані є наукова позиція В. Співака, що усунення держави від регулювання ринковими процесами в період посттоталітарного становлення є помилкою сучасної політичної еліти [119, с. 8].

Держава повинна посісти головне місце в забезпеченні виходу економіки з кризи. Водночас слід відмовитись від західних моделей реформ, які виявились непридатними для постсоціалістичних економік, а здійснити розробку програми ринкових перетворень, визнавши більш перспективним шлях створення національної моделі трансформації з врахуванням специфіки взаємодії політики і економіки, а "стратегія перетворень, - як наголошує - М. Михальченко, повинна збалансовано інтегрувати різні елементи багатоукладної економіки, в тому числі державної, колективної і приватної власності [120, с. 138 - 139]", тобто змішаної економіки з пріоритетом державного регулювання.

Як свідчить історія, саме змішана соціально орієнтована економіка на рубежі тисячоліть стала найефективнішою економічною системою. У цій моделі зростають економічні функції держави, набуває розвитку централізований державний розподіл частини валового національного продукту на користь ефективності суспільного виробництва та підвищення добробуту всіх верств населення, а також посилюється контроль за діяльністю підприємств усіх форм власності. Ми підтримуємо позицію О. Бєляєва, який зазначає, що в цих умовах стихія вільного ринку поступається плановій організації, а "економічний розвиток стає свідомо керованим суспільним процесом, класові антагонізми переростають у соціальне партнерство, що робить змішану економіку надзвичайно ефективною системою [121, с. 108]". До того ж слід памятати, що сьогодні в економічно розвинених країнах, які претендують називатись соціально-правовими, згідно концепції П. Бергера "ані ринкова, ані командна економіка"…"не існує в "чистих" формах". "Механізми політичного регулювання своїм постійним втручанням модифікують…функціонування ринку". З іншого боку, "ринкові механізми проникають у ретельно складені плани командної економіки [122, с. 37]".

Необхідно також погодитись з точкою зору М. Михальченка щодо переорієнтації стратегії економічних реформ. У звязку з недостатньою ефективністю приватного сектора виробництва, його неготовністю конкурувати на внутрішніх і зовнішніх ринках, відстороненістю від вирішення соціальних питань, системними порушеннями трудових прав громадян, ухиленням від сплати податків, фактами участі в "тіньових" схемах відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом тощо "політичною стратегією економічних реформ повинне стати перенесення трансформаційних акцентів з приватизації державної власності на ефективне управління нею [123, с. 139]".

Державне регулювання економіки дає можливість забезпечити не лише розвиток економічної сфери перехідного суспільства, а й вирішення проблем соціальної сфери, оскільки ринок не може гарантувати соціальної стабільності і безпеки, а також підвищення добробуту всіх верств населення.

Причому державне регулювання економіки першочергово має застосовувати ринкові механізми, а у разі їх неефективності вдаватись до безпосереднього впливу за допомогою правових актів, розпорядчо-організаційних функцій, "брати на себе зобовязання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості [124, с. 204]".

На нашу думку, непрямі впливи держави на економічну сферу можливі лише в усталених, економічно розвинених суспільствах з досконалими правовими системами і високим рівнем правової свідомості субєктів ринкових відносин. І навпаки, в перехідних суспільствах, пріоритет держави над економікою має обєктивний характер, оскільки процеси переходу до ринку вимагають створення відповідної нормативно-правової бази, централізованих заходів з юридичного та організаційно-управлінського забезпечення реформ; розвитку соціального ринкового господарства; участі робітників в управлінні виробництвом, загальносуспільними справами; запровадження принципів соціальної солідарності і партнерства; застосування примусу до субєктів господарювання за невиконання чи неналежне виконання правових приписів та договірних зобовязань.

Пріоритетність держави у співвідношенні з економікою зумовлена також її безпосередньою участю в розробці загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку, визначенні засад соціальної політики та здійсненні цілеспрямованих заходів з її реалізації; здійсненні податкової політики; кредитуванні; фінансуванні соціальних програм; вжитті антимонопольних заходів та сприянні розвитку конкуренції; створенні механізмів захисту економічних і соціальних прав населення, забезпеченні обєктивного і неупередженого відновлення порушених прав субєктів ринку і громадян.

Водночас слід зазначити, що втручання держави в економічну сферу не може бути безмежним. Слід погодитись з П. Бергером, який стверджує, що у разі, якщо "економіку піддавати щораз більшому державному контролю, то буде досягнуто такої точки, коли демократичне управління суспільством стане неможливим [125, с. 94]".

Межею впливу держави на економіку мають бути свобода та інтереси особи, а також інтереси обєднань громадян - інститутів громадянського суспільства, мотиваційною основою створення яких серед інших чинників також є інтерес окремої особи, її свобода.

Переконливою в цьому плані ми вважаємо позицію В. Медведєва, який зазначає, що інтереси виступають спонукальними мотивами діяльності людей, могутніми двигунами економічного прогресу, створюють економічну "пружину", яка рухає економічний механізм [126, с. 87]. Зазначимо, що інтересу притаманний дуалізм, в ньому поєднані економічний і соціальний компоненти життєдіяльності суспільства. Взаємозвязок між цими компонентами проявляється у сфері взаємодії держави і ринку як в межах національної економіки, так і в процесі глобалізації. Підтвердженням цієї тези є твердження І. Малого, М. Диби стосовно того, що "економічний компонент формує вимоги до економічної політики держави щодо використання ресурсів, а соціальний - характеризує її наслідки [127, с. 34 - 35]".

Свобода особи є одним з головних принципів, покладених в концепцію соціально-правової держави.

Якщо в тоталітарному минулому "всі інтереси були підпорядковані одному - державному, то з початком ринкових трансформацій запроваджується діаметрально протилежний підхід - підкорити всю їх сутність інтересам окремої особи [128, с. 138]", які в умовах переходу до демократичних форм життєдіяльності соціуму стають основою поступального розвитку суспільства, важливим чинником удосконалення форми державного правління та політичного режиму.

З іншого боку, така ціннісна переорієнтація стає визначальним чинником трансформації організаційної форми держави. Вона починає позбавлятись атрибутів держави як установи, що формується згори, і починає набувати ознак держави як корпорації, яка базується на інтересах індивідів і формується знизу вгору шляхом їх вільного волевиявлення під час виборів та інших демократичних процедур створення владних органів.

В цьому плані державне регулювання економіки слід розглядати провідною економічною функцією держави, яка спрямована на забезпечення економічних прав і свобод людини та її інтересів, в основі яких - підвищення добробуту, безпека і духовні потреби. Водночас ми не можемо повністю погодитись з підходом Л. Четверікової щодо визначення функцій соціальної держави [129, с. 10]. Як свідчить ретроспективний аналіз трансформаційних процесів в різних суспільствах, основним змістом такої функції є визначення пріоритетних напрямів економічного розвитку; забезпечення функціонування всіх форм власності; нормативне закріплення рівних можливостей всіх субєктів суспільних (в тому числі й ринкових) відносин; запровадження антимонопольних заходів; підтримка пріоритетних галузей економіки; сприяння розвитку малого бізнесу і формуванню середнього класу суспільства; управлінська діяльність в галузі фінансів та здійснення податкової політики; контроль (шляхом реєстрації, ліцензування певних видів господарської діяльності); визначення та реалізація політики зайнятості.

Крім зазначеного, держава може здійснювати також інші законодавчі впливи на економіку з метою створення економічної бази для забезпечення матеріальних і духовних потреб людини.

В умовах інтенсифікації реформ зорієнтована на особистий інтерес економічна функція, з одного боку, починає "пронизувати" інші функції держави (як внутрішні: екологічну; культурну; охорони прав і свобод, всіх форм власності тощо, так і зовнішні: захист суверенітету; забезпечення миру і світового порядку; участь у боротьбі з міжнародною злочинністю і тероризмом; співробітництва з іншими країнами і міжнародними організаціями), з іншого - в економічній функції все більше проявляється соціальний компонент, який перегодом виокремлюється в особливий напрям діяльності держави - її соціальну функцію.

Держава починає визначати засади соціальної політики, створювати механізми з її реалізації; здійснювати заходи з забезпечення зайнятості, збільшення доходів населення; здійснювати заходи з соціального страхування; опікуватись проблемами освіти, охорони здоровя, розвитком культури, наданням соціальних послуг, а також соціальним захистом членів суспільства, що цього потребують.

Зважаючи на зазначене, слід погодитись з С. Калашніковим і наголосити, що соціальні функції держави у співвідношенні з економічними є вторинними, похідними від них [130, с. 41], і зявляються на певному етапі розвитку держави для забезпечення соціальних прав людини.

Зазначене справляє суттєвий вплив на характер взаємозвязків економіки і держави в умовах соціально-правової державності. Держава зобовязується суспільством здійснювати ефективну соціально орієнтовану економічну політику і вживати заходів, як зазначає М. Гриценко, щоб "виробнича сфера, наука, освіта, культура, охорона здоровя, спорт, туризм, все правове забезпечення і механізми соціально-економічного регулювання були направлені на забезпечення добробуту всіх громадян [131, с. 475]".

Втім цілковито погодитись з таким твердженням ми не можемо, оскільки не лише держава повинна опікуватись рівнем життя громадян. Кожна людина на основі гарантованої в законодавчому порядку свободи і відносин власності зобовязана персонально піклуватись про свій добробут.

Тобто справедливим може бути постановка питання про визначення меж державного патерналізму, щоб виключити можливість формування у суспільній свідомості настроїв соціального утриманства, а також унеможливити ситуацію, у якій подібна "система соціального захисту і перерозподілу доходів, - як наголошує П. Бергер, - не поставила під загрозу демократію [132, с. 94]". Слушною в цьому плані є думка О. Панкевича щодо заборони і недоцільності соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, які особа в змозі подолати самостійно [133, с. 8].

Тому одним з важливих завдань при визначенні характеру взаємозвязків держави і економіки є створення відповідних юридичних механізмів забезпечення індивідуальної свободи з одного боку, і стимулювання розвитку приватної ініціативи кожного громадянина - з іншого, що сприяло б формуванню автономної особи, орієнтованої на ринок з притаманною їй економічною культурою [134, с. 247 - 250], яку М. Вебер називав "світським аскетизмом". Особи, здатної на активний і усвідомлений вибір, спроможної, як зазначає М. Лукашевич, переключатися на різні режими дії і переборювати опір обставин [135, с. 83].

Лише за цих умов може бути досягнуте обєктивне узгодження індивідуальних і суспільних інтересів, запровадження принципів рівності, справедливості і соціального партнерства.

Своєю чергою це вимагає здійснення заходів з формування ефективного державного механізму, здатного виконувати завдання соціальної правової держави та реалізовувати її функції, про що йдеться в окремому розділі дослідження.

.3 Політико-правова рефлексія трансформаційного і модернізаційного процесів у сучасній Україні

Стійкі кризові явища в політичній, економічній та соціальній сферах кінця минулого та початку ХХІ століття дають підстави дійти висновку, що процес формування правового і соціального характеру державності в Україні, перехід до демократичних форм політичної організації суспільства не був ефективним. Прагнення передової громадськості щодо запровадження в практику суспільного життя нової системи гуманістичних відносин у трикутнику "суспільство - держава - особа" всупереч проголошеним принципам і вимогам права, а також сподіванням громадян залишились на рівні намірів.

Непослідовність і політична невизначеність, постійна зміна пріоритетів і партнерів у зовнішній політиці, порушення прав людини, відсутність всебічної гласності і свободи засобів масової інформації постійно турбували світову спільноту [136], не сприяли утвердженню України серед демократичних самодостатніх держав, "законсервували" її на початковому етапі перехідного стану, створили імідж держави з недемократичним політичним режимом та "нетиповою формою правління, яка поєднує риси президентської, парламентської та радянської республік [137, с. 682]".

На відміну від деяких постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи перехід України від однієї якості державності до іншої має непослідовний характер. Зміст держави та її діяльність не відповідають закріпленій конституцією формі, вона ще не реалізує функції, які покладені на неї суспільством по забезпеченню його інтересів і прав громадян.

В Україні, як зазначає І. Воронов, мають місце два види модернізації: ліквідація традиційних, радянських соціально-економічних та державно-правових інституцій, а також утворення економічних, соціальних та політичних моделей західного типу [138, с. 212].

З часу проголошення незалежності України в політичній системі продовжували мати місце тенденції етатизму, зверхності держави над суспільством, стримування розвитку його демократичних інститутів.

Зазначені тенденції весь час посилювались, а після президентських виборів 1999 року в Україні остаточно сформувався авторитарний політичний режим. Роки незалежності, що минули багато в чому стали для українського суспільства періодом втрачених можливостей. Крайнім проявом української моделі авторитаризму було відверте протиставлення влади народу, що проявилось в ігноруванні керівництвом держави вимог ст. 5, інших положень Конституції та законів України та висуненні на президентських виборах 2004 року "єдиного кандидата від влади".

Весь час на фоні різкого падіння життєвого рівня громадян держава продовжувала бути замкненою у власних штучних конструкціях, витрачала значні зусилля і ресурси на самозбереження. Її апарат все більше бюрократизувався, вражався корупційними проявами і сформувався в окрему соціальну страту суспільства з особливою системою кланово-утриманських цінностей. 89% опитаних в часи розквіту української моделі авторитаризму співвітчизників були переконані, що держава відокремилась від людини, причому 47% стверджували, що їх життя залежить від правлячої еліти. 57% респондентів були переконані, що вплинути на органи держави неможливо [139].

Традиційно в Україні не забезпечується реалізація загальновизнаних демократичними суспільствами принципів гендерної політики. Серед загальної кількості безробітних в Україні 80% жінок, а їх праця оплачується на 30 - 40% нижче, ніж аналогічна праця чоловіків [140].

Суперечливими залишаються намагання щодо реформи правової системи. В результаті прийняття на початку девяностих років минулого століття низки законів які формально закріпили нові принципи та інститути серед яких: пріоритет прав і свобод особи, поділ влад, багатопартійність, свобода підприємництва тощо правова система була переорієнтована з соціалістичного на континентальний (романо-германський) тип. Але за темпами правових реформ Україна стабільно відстає від постсоціалістичних країн Європи.

Всупереч вимогам ст. ст. 13, 15, 36 Конституції України державою поки що не створені рівні умови розвитку всіх форм власності, вільна конкуренція як основа громадянського суспільства та економічна база соціального аспекту державності. Не створені реальні умови для участі опозиції у політичному житті. Характерною особливістю нашого суспільства початку третього тисячоліття було відродження дисидентства як форми протесту офіційній політиці, ідеології та аморальності багатьох політиків від влади.

Найбільш ураженою залишається соціальна сфера. За деякими підрахунками в Україні 6 млн. безробітних [141], близько 1,5 млн. (5%) працездатного населення постійно працює за кордоном [142]; за останні роки з України виїхали більше 4000 докторів і 5000 кандидатів наук. Ефект від праці цих учених на Заході перевищив 4 мільярди доларів [143].

Органами виконавчої влади не забезпечуються згідно з чинним законодавством соціальні виплати. Кабінетом Міністрів України, зокрема практично постійно не виконуються вимоги ст. 67 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" в частині виплати компенсацій і допомог сімям з дітьми, які віднесені до категорії постраждалих.

Розміри допомог і компенсацій цій категорії громадян, затверджені постановами уряду в 1996 та 1997 роках за умови зростання цін, жодного разу не переглядалися. Причому окремі види допомог втратили своє соціальне значення та доцільність і становлять від 1,6 до 2,6 гривні на місяць. Значна частина пунктів постанови Кабміну від 26.07.96 № 836 суперечить вимогам зазначеного закону, якими передбачено визначення розмірів виплат, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.

У державі, що задекларувала себе соціально-правовою, відсутня єдина цілісна система надання пільг зазначеній категорії громадян, яка б забезпечила комплексне вирішення питань їх соціального захисту та дала б змогу налагодити належний контроль за законністю призначення та виплати компенсацій і допомог.

Конституційний Суд України не раз розглядав питання щодо конституційності положень законів України в частині обмеження пільг, компенсацій і гарантій [144], на які відповідно до чинного законодавства мають право окремі категорії населення. Проте практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій триває в Україні постійно. Вимоги ст. 22 Конституції України щодо неприпустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті законів порушуються законодавчим органом майже щорічно при прийнятті законів про державний бюджет. Зазначене нівелює визначальні принципи правової держави, підкреслює невідповідність задекларованих Основним законом ідеалів державності соціально-правового характеру, знижує авторитет права і сприяє репродукуванню у суспільній свідомості правового нігілізму. Не сприяють формуванню соціального аспекту державності також інші чинники. Україна посідає 111 місце у світі та 8 серед країн СНД за обсягами фінансування медицини (з розрахунку на одну особу) [145].

Щорічно в Україні зменшується кількість населення. Тільки за останні роки загальна чисельність населення країни скоротилася майже на 1 млн чоловік (з 47 млн 658 тис. 315 чоловік за станом на кінець 2003 року до 46 млн 667 тис. 646 чоловік на кінець 2006). Зокрема чисельність міських жителів знизилася на 973 тис. чоловік і на 602 тис. сільських жителів. Згідно з даними Державного комітету статистики України, найбільша чисельність населення за роки незалежності України зафіксована в 1992 р., коли налічувалося 52 млн 244 тис. чоловік. З тих пір щорічно загальна кількість населення скорочувалася в середньому на 400 тис. чоловік [146]. Значно погіршилася демографічна ситуація в сільській місцевості. Тут на тисячу чоловік народжуваність становить 11,6 осіб, а в кожному четвертому селі діти взагалі не народжуються. За прогнозом ООН в наступні 50 років за такого соціально-економічного стану населення України може зменшитись на сорок відсотків. Загрозливого вигляду набуває поширення окремих видів захворювань, безпритульність дітей, яких сьогодні в Україні майже 150 тисяч [147].

З оглядом на реалії сьогодення і світовий досвід формування держав соціального спрямування стає очевидним, що в Україні відсутні наявні ознаки соціально-правової державності та притаманні їй демократичний політичний режим, верховенство права, всебічне забезпечення прав, свобод і безпеки людини.

В умовах проголошеної новим політичним керівництвом України відмови від авторитаризму та інтенсифікації демократичних державотворчих намагань, вирішення питання щодо визначення пріоритетів і шляхів створення соціально-правової державності можливе з урахуванням обєктивного зясування та аналізу чинників, які стримували цей процес, окреслення системи політичних, правових, соціальних та економічних координат сучасного суспільства.

Виходячи з детального аналізу політичних процесів, що мають місце в Україні впродовж останніх років, можна виділити декілька груп взаємоповязаних чинників обєктивного і субєктивного характеру, які, на наш погляд, прямо або опосередковано впливають на рівень ефективності модернізаційного процесу.

До однієї з груп таких чинників слід віднести обєктивні: особливості суперечливого еволюційного процесу українського суспільства та формування основ громадянського суспільства, механізму соціальної правової держави, визначення її функцій; до іншої - субєктивні: людський фактор, рівень політико-правової свідомості та правової культури суспільства.

У звязку з відсутністю чіткої програми розвитку українське суспільство продовжує знаходитись в стані інтенсивного пошуку пізнавальних орієнтирів, недостатнього усвідомлення необхідності розробки програми розвитку з метою реалізації завдань, які визначені Конституцією [148, с. 26,32].

Продовжує мати місце розрив між політико-правовою теорією і практикою державотворення, недостатня увага до науки з боку влади, нехтування нею пропозицій учених. Відсутність попиту на наукові дослідження з проблем модернізації суспільства "обеззброює" певну частину науковців, зменшує їх інтерес до цієї проблематики, не сприяє плюралізму поглядів і конкуренції в науці.

Зазначене негативно впливає на визначення тематики і глибину досліджень, їх обєктивність і наукову новизну, призводить до формування особливих, спрощених підходів і методики здійснення досліджень, основними серед яких стали: односторонній, відповідно до ідейних уподобань авторів історико-правовий аналіз суспільних явищ; політико-правова публіцистика; застосування традиційного за радянських часів методу - обґрунтування дій (чи виправдання бездіяльності) влади, оспівування віртуальних реформ, подання бажаного за дійсне. Крім того, для певної частини молодих науковців характерним є виокремлене дослідження політичних і правових інститутів та соціальних явищ, яке по суті межує з позитивізмом.

Результати багатьох таких досліджень соціальних процесів і явищ, здійснених за зазначеною методикою, не можуть претендувати на обєктивність.

Аналізуючи ці чинники, слід зазначити, що процес розпаду так званого "соціалістичного табору", переходу ряду країн від тоталітарного соціалізму до демократичних форм державності, хоч і мав спільні риси, проте в групах країн і кожній з них окремо, в тому числі й Україні, мав свої особливості.

В країнах Центральної та Східної Європи зазначені особливості були зумовлені цілим рядом політичних, економічних та ідеологічних факторів, наявністю і високим станом готовності прогресивних політичних сил суспільств та їх лідерів очолити трансформаційні процеси, а також здатністю всупереч корпоративним інтересам в історично короткі строки сформувати основи нового державного і суспільного ладу соціального і правового характеру. Крім того, в зазначених країнах, прогресивні антитоталітарні тенденції мали стійкі історичні традиції, репродукувались у суспільній свідомості, значною мірою були консолідуючим аспектом для різних політичних сил і час від часу проявлялись фактами громадянської непокори (відомі події в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р., Польщі - на початку вісімдесятих років минулого століття тощо).

Близьким до цього державно-політичний процес був і в країнах Прибалтики. Саме тому перехід практично всіх зазначених країн до демократичних форм державності по суті мав революційний характер, оскільки відбулась відносно швидка зміна одного якісного стану політичної організації суспільств на інший, фактично змінились форми правління, політичний режим, а в деяких країнах і державний устрій.

Результати зазначених змін та соціально-правова орієнтація цих країн знайшли юридичне закріплення в конституціях та конституційних законах, які були прийняті два роки поспіль (Угорщина, Хорватія - 1990 р.; Болгарія, Македонія, Словенія, Румунія - 1991 р.; Болгарія, Чехія, Югославія, Польща, Естонія, Латвія, Литва - 1992 р.) і відповідно до яких у більшості з них почалось інтенсивне формування відповідних їм демократичних правових систем, інститутів громадянського суспільства та соціальних аспектів державності.

Водночас в Україні антитоталітарні тенденції, оформлені ідеєю національного відродження, набули масового поширення лише в кінці вісімдесятих років з появою Народного Руху, який сходив на політичний олімп в умовах протидії з боку офіційної влади і маргінальних груп населення.

Вочевидь, передумовою суспільних змін в країнах тоталітарного соціалізму був викривлений стан суспільних відносин, їх невідповідність прогресивному світовому трансформаційному процесу. Водночас слід погодитись з позицією А. Пахарєва, який зазначає, що суттєву роль в розпаді СРСР відіграв особистісний фактор - позиція політичних лідерів [149, с. 15 - 17]. Стартом суспільних змін, на нашу думку, слід вважати період корекції політичного курсу СРСР, проголошеного його першим президентом М. Горбачовим в ООН у грудні 1988 року, та практичні заходи у звязку з цим щодо скорочення збройних сил, виведення військ з країн Центральної та Східної Європи, Афганістану, відміни політичної цензури, запровадження (хоч і дозоване) принципів демократії, гласності та інших інститутів громадянського суспільства.

Необхідно також визнати, що стимулом відновлення теоретичних пошуків ефективної моделі суспільного устрою стало визнання на XXVIII зїзді КПРС у липні 1990 року неможливості подальшої трансформації на засадах ортодоксальної комуністичної ідеології і переорієнтація на систему ідейних цінностей західних соціал-демократів - "гуманний демократичний соціалізм". Тобто визнання соціально-правової держави орієнтиром суспільних реформ.

Відмова від тоталітарного аспекту державності колишнього СРСР, здійснені політичні, організаційні та правові заходи зменшили рівень етатизації суспільного життя, сприяли зміні змісту окремих внутрішніх і зовнішніх функцій держави, характеру взаємозвязків субєктів політичних відносин, що й створило умови для реального самовизначення народів.

Незалежність України стала результатом згаданих обєктивних умов та компромісу між керівною компартійною номенклатурою й Народним Рухом, а самим компромісом було те, що номенклатура і стиль її керівництва залишаться [150]. Негативним результатом цього компромісу стало затягування номенклатурою процесу визначення змісту, принципів будови держави, чіткого визначення моделі суспільної модернізації та створення юридичних механізмів її реалізації.

"Вписуючись" у політичні процеси шляхом солідаризації з вимогами Руху та прогресивно налаштованими верствами суспільства чільники державних органів, а також інші представники керівної номенклатури репродукували ідеї про необхідність реформ, відмову від старої моделі суспільного розвитку, але фактично не мали чіткої уяви про історичну перспективу України. Не мали конкретних програм суспільного розвитку і нові демократи, а також партії, що почали зявлятись в політичній системі українського суспільства.

Основні їх зусилля були направлені в основному на вирішення питань з забезпечення політичного та економічного суверенітету України.

До прийняття в 1995 році Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" в нормативно-правових актах питання про побудову соціально-правової держави не ставилося.

Щоправда в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року визнавалась "необхідність побудови правової держави", згідно з якою 24 жовтня 1990 року і 14 лютого 1992 року були внесені зміни до статті 68 Конституції (Основного закону) України від 20 квітня 1978 року щодо визнання України незалежною демократичною правовою державою. Втім декларування на законодавчому рівні України правовою державою і будови влади за принципом "її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову [151]" не стало ефективним стимулом конституційного процесу, більш чіткого визнання перспектив суспільної модернізації.

У той час, як більшість західних сусідніх країн по колишньому соціалістичному табору на основі новітніх конституцій почали формувати демократичні правові системи, здатні забезпечити розвиток громадянського суспільства і державності соціально-правової спрямованості, в Україні, в результаті надмірної політизації владних інститутів і субєктивізму її керівників, конституційний процес невиправдано затягувався. Вона останньою серед країн СНД прийняла основний закон держави (Туркменістан, Узбекистан - 1992 р., Росія, Казахстан, Киргистан - 1993 р., Молдова, Таджикистан - 1994 р., Азербайджан, Вірменія, Грузія - 1995 р., Білорусь - 1994 та 1996 рр. (дві конституції), Україна - 1996 р.).

Керівна номенклатура, керуючись стереотипами минулого, формувала адміністративну систему, яка по суті не набагато відрізнялась від попередньої.

Саме тому правові акти перших років незалежності були суперечливими, неузгодженими, не ефективними і не повністю відповідали новим суспільним відносинам.

Поряд з необхідними для перехідного періоду законами, спрямованими на регулювання відносин власності, підприємництва, вільної конкуренції, банківської сфери (Закон України "Про власність" від 7.02.1991 р.; "Про підприємництво" від 7.02.1991 р.; "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р.; "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р.; "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991 р.; "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18.02.1992 р. та інші), приймались політичні рішення і правові акти, які зберігали тоталітарний аспект державності, забезпечували зверхність держави над суспільством, її особливий статус в політичній системі.

Ідеологія надмірної централізації влади стала квінтесенцією Закону України "Про Представника Президента України" від 5.03.1992 р., який створив в Україні недемократичну вертикаль державної виконавчої влади і надав її посадовцям широкі повноваження щодо здійснення контролю фактично за всіма сферами суспільного життя в межах певної адміністративно-територіальної одиниці.

Закон певною мірою суперечив положенням Декларації "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року щодо запровадження принципів правового характеру державності, будови влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, утвердження самоврядування народу. Водночас закон не визначав чіткого порядку співвідношення цього інституту з повноважною структурою виконавчої влади - Кабінетом Міністрів.

Представники Президента призначались і звільнялись з посади Главою держави (ст. 2 Закону), здійснювали свої повноваження одноособово (ст. 10) за умови відсутності дієвого громадського контролю за їх діяльністю, процедура усунення їх з посади за ініціативою органів місцевого самоврядування була надзвичайно складною. Президент міг розглянути питання про звільнення свого представника на пропозицію не менш як трьох чвертей від загальної кількості обраних депутатів відповідної Ради.

Новоствореному владному інституту були надані повноваження в частині здійснення контролю за законністю (п. 3 ст. 6), припинення незаконних дій посадових осіб, дій актів адміністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, які, як правило, притаманні правоохоронним і судовим органам правових держав (а в Україні згідно з ст. ст. 1, 4, 5, 21, 22, 23, 24 Закону України "Про прокуратуру" від 5.11.1991 р. такими повноваженнями наділена Прокуратура).

Водночас недемократичними були норми згаданого та Закону України "Про порядок введення в дію Закону України "Про Представника президента України" від 5.03.1992 р., що регулювали його відносини з органами місцевого самоврядування. Ст. 4 цього закону припинила діяльність виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, обмежила їх право на власність, передавши комунальне майно у розпорядження відповідних новостворених органів виконавчої влади.

Нова система управління за своїм змістом, функціями та методами постала як класична державно-корпоративна інституція, пристосована до нових суспільних відносин, продовжувала забезпечувати інтереси держави, репродукувати принципи розподільної справедливості.

В 1996 році ця система знайшла своє закріплення в Конституції України. Глава держави і виконавча влада зайняли домінуюче становище поміж інших гілок влади, пронизуючи все суспільство за допомогою центральних, а також місцевих органів виконавчої влади - обласних, міських у Києві, Севастополі та 605 інших місцевих державних адміністрацій нижчого рівня, які почали справляти визначальний вплив на всі суспільні процеси, обмеживши можливості функціонування такого важливого інституту громадянського суспільства як місцеве самоврядування.

Основою кадрового потенціалу цієї системи стали партійно-комсомольські керівники та службовці силових відомств радянських часів, які були неготові до прийняття управлінських рішень в умовах незалежності та переходу економіки до ринкових відносин. Інша його частина - "керівники промислових підприємств і, зокрема, оборонних, вугільної промисловості та чорної металургії, сільського господарства занадто кволо адаптувалась до нових умов господарювання [152]".

В цих умовах загострилася, як наголошує А. Пахарєв, проблема політичного лідерства. Політична еліта, яка висувала зі своїх лав лідерів, створила навколо себе ідеологічну пустоту, яку заповнила ідеологія блатного світу та нуворишів [153, с. 20].

Ідеологічна пустота і теоретична неспроможність політичної еліти компенсувалася, як зазначає І. Кресіна, псевдонауковими конструкціями; а проголошувана нею соціально-політична фразеологія призвела до деформації ціннісних орієнтирів [154, с. 242-243].

Згодом кадровий потенціал поповнився представниками особливої страти суспільства, яка здійснила накопичення первинного капіталу в хаотичних умовах перерозподілу власності (приватизації), шляхом тіньового бізнесу, корупції, відмивання "брудних грошей" тощо, утворивши фінансово - політичні групи, вплив яких поширився за межі регіонів до рівня держави. В умовах ігнорування інтересів територіальних громад і відсутності контролю з боку суспільства з початку девяностих років минулого століття по 2004 рік тільки 30 - 40 відсотків підприємств були приватизовані через конкурси, проведені Фондом державного майна. Решта - через механізми санації, доведення до банкрутства тощо [155]

В умовах слабких демократичних традицій, відсутності відповідної правової бази, стереотипи мислення і поведінки апарату новоутвореної владної інституції, а також створені ним "псевдоринкові" цінності за допомогою владних механізмів та підконтрольних засобів масової інформації запроваджувались у суспільне життя.

Невідповідність проголошеної державної ідеології реальному стану соціально-економічного життя, застосування принципів макіавеллізму в політиці стримували формування інститутів громадянського суспільства, основ правової і соціальної державності. На рівні групової та індивідуальної свідомості зазначене проявилось викривленим розумінням мети трансформаційного процесу, недовірою до влади і демократичних інститутів, правовим нігілізмом, негативно вплинуло на формування політико - правової культури населення.

Останнім часом в Україні відбулось певне перегрупування і диференціація політичного істеблішменту. В його строкатій і суперечливій структурі виділяються незначна група прагматично налаштованих політиків та представників владних органів, які обєктивно оцінюють перспективи втілення в життя визначеного Основним законом суспільного ідеалу. Друга група - це "утопісти або просто мрійники, які заповзято відстоюють набір ідеальних конструкцій, не співвідносячи їх з життям". Третя група "найбільш багаточисельна", складається з людей, для яких ідеали пустий звук. Для них головне - особистий інтерес" [156, с. 4]. Всі ці групи представлені у владі і їх боротьба за вплив на суспільні процеси продовжується.

В результаті неефективного керівництва, відсутності чітких політичних, економічних і соціальних орієнтирів модернізації суспільства, недосконалості нормативно-правової бази, зростання витратного характеру виробництва, недостатнього забезпечення енергоносіями, бартеризації обмінних процесів тощо, виникла низка передумов і чинників загроз соціальній безпеці.

Соціальні небезпеки посилились у звязку з падінням ціни робочої сили, а також нераціональною ціновою політикою, що зменшило доходи населення. З 1992 року ціни були відпущені, а заробітна плата жорстко регулювалась, у звязку з чим інфляція у порівнянні з 1990 роком зросла в 21 раз, а в 1993 році - в 102, 56 рази. Реальна місячна зарплата в 1993 році від 1990 року становила всього 7 відсотків, а в 1994 році - 13% [157]. Зазначене стримування заробітної плати і вільне формування цін порушило принципи і пропорції економіки, виробництва і розподілу, обігу і обміну, споживання і накопичення.

Витрати на оплату праці в структурі витрат на виробництво продукції (робіт, послуг) в 1991 році склали 20,3 відсотка, а в 2003 році - 13,1 %, або на 7,2 процентних пункти чи на 64,5 % менше. Відрахування на соціальне страхування у вказаній структурі в 2003 році у порівнянні з 1991 роком були меншими на 31,1% [158]. масове зубожіння, як наголошують І. Курас і О. Дергачов, стало однією з істотних причин низької соціальної активності, а розпад суспільного виробництва призвів до розпаду трудових колективів, які забезпечували не тільки професійну самореалізацію, а й психологічну рівновагу [159, с. 54].

За роки незалежності практично вся вироблена продукція залишається в межах держави. Останнім часом виробництво товарів широкого вжитку сягає лише 66 процентів від рівня 1990 року. Причому частка виробництва товарів народного споживання в складі загальних обсягів виробництва в 3,7 рази перевищувала відсоток продукції, яка використовувалась на задоволення потреб внутрішнього споживання в далекому 1990 році.

Незважаючи на збільшення товарів народного споживання на внутрішньому ринку рівень життя працівників, зайнятих у виробничих сферах, в 2003 р. зменшився порівняно з 1990 р. в 1,85 рази [160].

Всі роки незалежності мали місце "намагання" сформувати приватний сектор економіки, у той час як виробничі потужності державної форми власності та соціальна сфера не розвивались.

Суттєвим фактором соціальної напруги в Україні залишається етнорегіональна специфіка економіки. Різноспрямованість економічних потреб інтересів регіонів з відмінними мовно-культурними орієнтаціями в умовах загального соціального невдоволення спричиняє, як слушно зазначає В. Котигоренко, активізацію етноконфліктних чинників [161, с. 277 - 278].

Серед чинників соціальної нестабільності, що стримували розвиток правового і соціального аспектів держави, були протистояння між главою держави, виконавчою та законодавчою владами, основою чого стали надмірна амбітність високих посадовців держави та переоцінка особистого вкладу в здобуття незалежності України, сприйняття ними представницької демократії як механізму юридичного схвалення політичних кулуарно-владних рішень керівної верхівки, а також спроби будувати відносини між цими гілками влади за нормами Конституції України 1978 року, яка не визнавала принципу поділу влад.

Дострокові вибори парламенту в березні та глави держави в червні 1994 року не зменшили зазначеного протистояння.

Більше того, після виборів воно ускладнилось субєктивним фактором, невиправданими претензіями на розширення повноважень глави держави. Зясування питання "хто в домі господар" стало одним з основних у відносинах елементів механізму держави, яке супроводжувалось спробами юридичного закріплення політичних намірів. Зокрема, 2 грудня 1994 року Президентом України в порядку законодавчої ініціативи до парламенту був поданий проект "Конституційного Закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", де були закладені зазначені ідеї.

Владно-політичні перегони дали історії українського права Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, схвалений парламентом 8 червня 1995 року, складовою частиною якого був закон про державну владу та місцеве самоврядування.

На нашу думку, автори цього нормативно-правового акта використали досвід Польщі [162, с. 233 - 264] у визначенні функцій органів держави, намагались юридично закріпити статус і повноваження нового в історії України інституту президента, убезпечити його від надмірної опіки з боку гілок влади і виключити можливі питання щодо цього з боку парламенту при прийнятті Конституції.

За своїм характером це був політико-правовий акт, результат ще одного компромісу влади, що знайшло відображення в його концепції та змісті. Визначаючи основні засади організації та функціонування владних інститутів держави і місцевого самоврядування, він залишив без уваги проблеми врегулювання відносин громадянина і держави, гарантування і забезпечення прав людини і громадянина, як основних обєктів уваги соціально-правової держави, залишив поза увагою питання розвитку інститутів громадянського суспільства.

Втім, попри свою однобокість, з точки зору охоплення регулюючим впливом багатоаспектних політичних відносин перехідного періоду, цей закон мав певне позитивне значення.

У ньому підтверджувались принципи Декларації "Про державний суверенітет України" щодо демократичного, правового характеру держави (ст. 1 Закону), визнання народу єдиним джерелом влади (ст. 2 Закону), будови влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 3 Закону), гарантування місцевого самоврядування (ст. 4 Закону).

Вперше на законодавчому рівні закріплювалось положення про соціальну спрямованість держави (ст. 1 Закону), про політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя, рівноправне положення загальнодержавної, комунальної, колективної й приватної власності, формування ринкових відносин (ст. 5 Закону) як важливих умов формування громадянського суспільства, хоча дієві механізми їх створення цим правовим актом не передбачались.

Досягнення світового модернізаційного процесу, визначальні принципи щодо мети, функцій та призначення сучасної держави як суверенної, демократичної, соціальної та правової, в якій гарантуються і забезпечуються права людини і громадянина, та основні механізми їх створення знайшли своє юридичне закріплення в Конституції України.

Проте детальний аналіз чинників, що стримували і продовжують стримувати модернізаційні процеси в Україні, дає підстави дійти висновку, що деякі положення основного Закону держави та чинне законодавство не забезпечують головний інтерес суспільства: його безпеку і стабільність як передумову ефективного реформування всякої соціальної системи, не виключають фактори загроз. Недосконалими виявились деякі механізми їх реалізації.

Йдеться про закони, що визначають правові засади створення, організації й функціонування елементів політичної системи та механізму держави, тобто ті, що регулюють сферу політики - специфічного координатора відносин між соціальними категоріями, групами і окремими індивідами щодо узгодження особистого й загального інтересів.

Тому, розглядаючи питання про усунення чинників, що стримують процеси формування правового і соціального аспектів держави, слід здійснити заходи щодо удосконалення законодавства, яке забезпечує функціонування політичної сфери.

Це дасть змогу за допомогою юридичних механізмів припинити ототожнення ідеології якоїсь однієї політичної сили або партії, що прийшла до влади і політики держави, яка є багатоаспектним консенсуальним суспільним явищем і визначає стратегію й тактику модернізаційного процесу.

Водночас, не дивлячись на деякі позитивні тенденції в законодавчій діяльності, прийняття новітніх законів, серед яких низка кодексів матеріального права, невиправдано повільно здійснюється розробка та прийняття відповідних процесуальних правових актів.

У звязку з хронічним відставанням юридичного забезпечення модернізаційних процесів, суспільні відносини, що виникають ,постійно загрожують виходом за межі правового поля, що у свою чергу стимулює намагання і діяльність органів держави по їх регулюванню підзаконними нормативно-правовими актами, кількість яких в системі законодавства України постійно збільшується. Зокрема, в 1995 році уповноваженими органами державної влади було прийнято 4100 нормативно-правових актів з яких лише 153 (3,7%) законів; в 1997 році серед 6000 нормативно-правових актів законів було лише 196 (3,3%); в 2007 році кількість законів ще зменшилась. Серед 14500 нормативно-правових актів, що набули чинності цього року, було лише 330 законів, або 2,2%. Тенденція щодо такої пропорції законів і підзаконних нормативно-правових актів продовжує поглиблюватись.

Зазначене, а також відсутність відповідних законів, що регулюють нормотворчу діяльність (наприклад, Закону "Про нормативно-правові акти"), нерідко приводило до первинної нормотворчості глави держави поза повноваженнями, що були надані йому п. 4 Перехідних положень Конституції України з економічних питань, неврегульованих законом.

У цьому плані, виходячи з результатів аналізу стану та динаміки політичних процесів в Україні, не можна уважати обєктивними намагання колишньої офіційної влади, а також окремих політичних лідерів і посадовців після "Помаранчевої революції" стримувати обєктивний процес внесення змін до Конституції України, а також прийняття низки нових законів, в тому числі й тих, що регулюють політичну сферу.

Розглянута позиція базується на двох аспектах: субєктивному - бажанні окремих представників від влади зберегти свої особисті позиції у владній системі та обєктивному - позитивістському підході до розуміння права багатьма представниками цієї страти суспільства.

Детальний аналіз їх позиції дає підстави дійти висновку, що право розглядалось і розглядається ними як інструмент влади для упорядкування суспільних відносин.

Слід нагадати, що саме класичний юридичний позитивізм (Д. Остін, К. Бергбом, П. Лабанд, А. Есмен та ін.) сутність права розглядав як сукупність норм, даних обєктивно, а норму права як раз і назавжди сталу норму. Але ж право - це не абстрактні накази, не нормативні міркування законодавця. Закон зявляється тому, що цього вимагають саме суспільні відносини, а не навпаки - певні суспільні відносини виникають лише тому, що є відповідний закон. Тому бажання підігнати суспільні відносини (в даному випадку відносини у трикутнику - "суспільство - держава - особа ") під застарілі правові норми (або недосконалі з часу їх прийняття) не можна уважати таким, що відповідає логіці і принципу верховенства права. Навпаки, такий підхід приводить до ототожнення права і закону, відмови від загальновизнаних принципів права, визнання їх критерієм цінності і гуманістичного спрямування законодавства, виокремлення права в окрему систему, не взаємозвязану з іншими соціальними явищами.

Зазначені чинники, а також намагання навязати суспільству систему поглядів та ідей окремої провладної групи і ототожнення її "ідеології" з політикою держави окрім стримування конституційного процесу виключало можливість внормувати функціонування провідних субєктів політико-владної сфери і, зокрема, органів держави. Не визначені на законодавчому рівні юридичний статус і повноваження тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, організація і діяльність комітетів Верховної Ради України.

Окремі тенденції функціонування органів держави на межі правового поля продовжують мати місце дотепер.

Безпосередньо після президентських виборів 2004 року суспільству була продемонстрована традиційна легкість у поводженні з законом посадових осіб держави.

При призначенні голів обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій після президентських виборів 2004 року не була дотримана відповідна процедура, передбачена п.10. ст. 106; ч.IV ст. 118 Конституції України, ч.ч. ІІ, ІІІ, ст. 8 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. (з наступними змінами) та ін., оскільки їх призначення повинне здійснюватись главою держави лише після того, як подані Премєр-Міністром кандидатури попередньо будуть схвалені Урядом.

Не додав оптимізму в питаннях дотримання принципу законності також Указ Президента України "Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України" від 8 лютого 2005 року, яким глава держави всупереч вимогам ч. ІІІ п. 31 ст. 106 Основного закону передав свої повноваження з ведення засідання РНБО її секретарю; всупереч вимогам ряду норм законів України "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про Вищу раду юстиції" долучив Раду національної безпеки і оборони України до процедури призначення суддів, членів Вищої ради юстиції та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Зазначимо, при цьому, що ст. 107 Конституції України та ст. 3 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" на цей орган покладена координація і контроль діяльності у сфері національної безпеки і оборони лише органів виконавчої влади.

Суперечать вимогам ст. 13 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 р. інші положення п. ІІІ згадуваного Указу Президента з кадрових та деяких інших питань.

Не відповідає вимогам ч. ІІІ ст. 6 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" п. ІІ Указу глави держави щодо введення до складу РНБО Державного секретаря України, оскільки чинні нормативно-правові акти не відносять цю посаду до переліку керівних посад центральних органів виконавчої влади.

Тенденції функціонування органів держави на межі правового поля мають місце і дотепер, про що свідчать події в Україні 2007 року у звязку з Указом Глави держави про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та деякі постанови парламенту.

Підтвердженням цього є також довільне тлумачення норм Основного закону, що передбачають завершення законодавчого процесу, а саме підписання та оприлюднення главою держави прийнятого парламентом закону, а також застосування Президентом України щодо нього права вето.

У звязку з цим передбачене ст. 94 Конституції України відкладальне вето перетворене на так зване "кишенькове вето", коли главою держави повертається до парламенту значна кількість законів для повторного розгляду без відповідної аргументації, з посиланням на невідповідність прийнятого закону Конституції, що належить до компетенції Конституційного Суду.

Не сприяло поліпшенню цього етапу законодавчої процедури і відповідне рішення Конституційного Суду від 7 липня 1998 р. по справі щодо порядку повторного розгляду законів Верховною Радою України та їх оприлюднення у разі подолання вето.

З урахуванням негативного досвіду минулого та сучасних тенденцій запровадження принципів демократизму, законності і верховенства права в діяльність органів держави, на часі постає питання про забезпечення прозорості та формування механізму контролю з боку громадянського суспільства за процедурою прийняття рішень главою держави.

Йдеться про дотримання Президентом процедури контрасигнування його актів, виданих в межах повноважень, передбачених п.п. 5, 18, 21, 23 ст. 106 Конституції України, що автор цього дослідження зазначав і раніше [163, с. 71]

Як свідчить викладене, складність і суперечливість модернізаційного процесу в практичній площині полягає в тому, що в умовах слабких демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості національного законодавства, недостатнього рівня політичної, правової й економічної культури населення стоїть завдання одночасного створення засад громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності. Світова практика державотворення такого досвіду не має. До того ж слід зважати також на те, що основними суспільними силами, які в західних країнах ХІХ - ХХ століть генерували ідеї правової, а згоом соціальної державності були відповідно ліберально-демократичний рух і соціал-демократія. Досвід функціонування (та існування) цих ідейних течій був припинений у нас більшовицьким режимом в двадцяті роки минулого століття.

В перехідному українському суспільстві поки що відсутня політична сила, яка б змогла консолідувати партії, громадські обєднання на реалізацію визначеного Конституцією України суспільного ідеалу. Не дивлячись на значну кількість політичних партій вони, за невеликим виключенням, не можуть розглядатись ефективними елементами громадянського суспільства, оскільки більшість з них створені "згори", під конкретних політиків чи фінансово-політичні групи для забезпечення виключно їх інтересів: участі у парламентських чи президентських виборах, створення тиску на владу, лобіювання корпоративних інтересів чи інтересів свого бізнесу.

Із більше 100 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції, лише деякі мають розгалужену регіональну структуру. Найбільше обласних, районних, районних у містах та міських організацій мають Соціал-демократична партія України (обєднана) - 1010; Всеукраїнське обєднання "Батьківщина" - 963; партія "Демократичний союз" - 927; Соціалістична партія України - 904; Народно-демократична партія - 897; Всеукраїнське політичне обєднання "Жінки за майбутнє" - 892; Комуністична партія України - 884; Партія регіонів - 866; Українська народна партія - 841; Народна партія України - 778 [164].

Інші суспільні організації втратили вплив на суспільство у звязку з нечіткістю або невизначеністю стратегічного курсу розвитку, політичними суперечками їх керівників, накиданням населенню окремих регіонів заздалегідь несприйнятної ним системи поглядів та ідей, переоцінкою національного, мовного, регіонального аспектів у політиці тощо.

Окрім того, суспільна свідомість є ще надто обтяженою колективістським компонентом і неадекватно сприймає принципи індивідуалізму, на яких фактично базується ціннісно-орієнтаційна система громадянського суспільства західних країн. Антропологічна модель суспільства, сформована в недалекому минулому, для більшості населення є більш зрозумілою, "своєю", від якої воно не може відмовитись і прийняти без застережень "чужу" - ідею громадянського суспільства.

Тому значній частині українського суспільства значно ближчим є державний патерналізм, аніж принцип субсидіарності, який є основою соціальної політики багатьох західних країн.

Висновки до розділу

Підсумовуючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що становлення ідей соціально-правової держави, а також її сутність доцільно досліджувати у взаємозвязку з розвитком теорій та практики формування громадянського суспільства, а також науковими концепціями і практикою утвердження прав людини, задля забезпечення яких формувались правовий і соціальний аспекти державності.

Соціально-правова держава стверджується і розвивається в умовах сформованого громадянського суспільства, яке постійно висуває вимоги щодо її вдосконалення. Своєю чергою така держава створює необхідні умови для розвитку інститутів громадянського суспільства, забезпечує відповідні юридичні гарантії їх становлення та функціонування.

Характер взаємозвязку соціально-правової держави і громадянського суспільства визначається юридичними приписами, а їх взаємодія в питаннях забезпечення прав і свобод людини і громадянина може бути ефективною за умови обопільної "звязаності" держави і суспільства правом.

Правовий і соціальний аспекти держави є якісними показниками її як єдиного цілого, які відображують зміст її внутрішньої і зовнішньої політики, основні напрями діяльності по узгодженню загальних і приватних інтересів.

Соціальний аспект державності є результатом модернізації правової держави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю. Набуваючи ознак соціальності, правова держава забезпечує подальшу гуманізацію соціальної політики, вдосконалення державного механізму, розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі, обсягу повноважень і можливостей в реалізації соціальних програм як загальнодержавного так і регіонального рівнів.

У розділі здійснено типологізацію соціальних держав. Соціальні держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні держави - до яких ми відносимо ті, що формувалися з кінця ХІХ до середини ХХ століття, інші - вторинні соціальні держави.

Водночас у розділі зроблено висновок, що соціально-правові держави не є "вінцем" історії. Взаємодіючи з громадянським суспільством, вони постійно розвиваються, зазнають подальшої модернізації, набувають нових ознак, в них корегуються "старі" і формуються нові функції.

В розділі доведено, що вільний ринок не може гарантувати соціальної стабільності і безпеки перехідного суспільства, яке обрало за ідеал соціально-правову державу. У звязку з цим актуалізується проблема посилення участі держави в регулюванні економічної сфери, створення нею умов для розвитку змішаної соціально-орієнтованої економіки, яка стала найефективнішою в світі економічною системою. Непрямі впливи держави на економіку можливі лише в усталених, економічно розвинених суспільствах з досконалими правовими системами і високим рівнем правової свідомості субєктів ринкових відносин.

Водночас із застосуванням ринкових механізмів, держава має вдаватися до безпосереднього впливу на економіку за допомогою правових актів, розпорядчо-організаторських функцій, брати на себе зобовязання регулювати і гармонізувати соціальну сферу, досягати соціальної справедливості.

Пріоритетність соціально-правової держави над економікою зумовлена також її безпосередньою участю в розробці загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку, визначенні засад соціальної політики та здійсненні заходів з її реалізації, створенні механізмів захисту економічних і соціальних прав населення, забезпеченні відновлення порушених прав субєктів ринку і громадян.

Межею впливу держави на економіку мають бути свобода та інтереси особи, а також інтереси обєднань громадян, мотиваційною основою створення яких є також інтерес окремої особи, її свобода.

Водночас має бути вирішене питання про визначення меж державного патерналізму з метою виключення можливостей формування у суспільній свідомості настроїв соціального утриманства, а також усунення чинників, щоб надмірний соціальний захист і перерозподіл доходів не загрожував демократії.

Мають бути запроваджені механізми з розвитку ініціативності і заповзятливості, підвищення відповідальності громадян за свій добробут.

Важливою складовою політичної модернізації має бути сприяння розвитку людського фактору, створення умов для становлення середнього класу суспільства, здійснення інвестування для розвитку знань, сприяння соціальній мобільності.

Розділ 2. Теоретико-методологічні основи концепціЙ соціально-правової держави в країнах Заходу та США

.1 Становлення ідеології соціально-правової держави в країнах континентальної Європи

В сучасних дослідженнях немає одностайності щодо часу виникнення та авторства ідеї державності правового характеру як передумови держави соціальної. Серед політологів, вчених-юристів та соціологів побутує думка, що біля витоків цієї ідеї стояли мислителі стародавньої Греції Платон та Арістотель. В окремих випадках вважається, що ця ідея виникла раніше: у творчості Геракліта, який закликав "боротись за закон, як за свої стіни", чи у творчості "семи мудреців" і зокрема, Солона, якого Арістотель вважав "зачинателем" полісної демократії.

Останнім часом стала відомою наукова позиція А. Черданцева, який стверджує, що розуміння необхідності обмеження влади зявилось разом з виникненням держави, оскільки ще в умовах додержавного розвитку всі органи первісної, а потім і військової демократії формувались і функціонували в межах певної нормативної системи (звичаїв, табу), яку використовували підвладні для стримування влади від постійного розширення нею впливу на дедалі ширше коло субєктів і відносин [165, с. 148].

Дехто з дослідників цієї проблематики і, зокрема, Ю. Дмитров, вважає, що ідея правової держави "зародилася" в період Великої Французької революції 1789 р. [166, с. 12].

Інші автори, серед яких П. Баренбойм, В. Лафітський, В. Мау, стверджують, що витоки одного з основних принципів правової держави - поділу влад, мали місце у ранньому християнстві, що знайшло своє концептуальне оформлення у Біблії [167, с. 27 - 29].

Втім з такими твердженнями не можна повністю погодитись, оскільки в багатьох з них присутній субєктивний аспект, претензії дослідників на "свою" новизну з цього питання, наслідком чого є "притягування" думки того чи іншого мислителя до розряду ідей правової держави без ґрунтовного аналізу контексту джерела, що її конкретизує.

Безумовно, що всяка доктрина веде відлік свого існування не з кінцевого оформлення, а з першого чіткого висловлення важливої доктринальної тези, але щоб вважати ту чи іншу з них такою, що стала основою для розвитку вчення про правову державу необхідно, на наш погляд, щоб вона перш за все, була викладена у письмовій формі, що дало б змогу піддати її всебічному аналізу; по-друге, за своїм змістом це повинно бути бачення сутності держави у її взаємозвязку і відношенні з людиною і суспільством, в якому забезпечується верховенство права.

В цьому плані твердження, що з творчості Солона чи Геракліта почалося становлення ідеї правової держави, є не зовсім обєктивним. Більше того, перший з них уважав, що закон - це поєднання сили і права, а другий - уважав людей нерівними від природи, презирливо ставився до громадян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохоплюючий логос (божественний закон), через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим.

Так само не є переконливою позиція, згідно з якою в християнських поглядах, систематизованих в Біблії, викладаються аспекти принципу поділу влад. Навпаки, морально-релігійна система цінностей, викладена в Старому Завіті, заснована на безмежному підкоренні, імперативності, беззастережному виконанні приписів, які передаються Богом єврейському народу через Мойсея і передбачає жорсткі покарання за їх невиконання. Влада Бога і соціальна влада суспільства є непорушними. До того ж Старий Завіт, як зазначав перший київський митрополит Ілларіон у "Слові про Закон і Благодать" (1049 р.), розділяє народи, звеличує один і принижує інші.

Щодо Нового Завіту - то його гуманістичні компоненти: рівність всіх людей перед Богом, свобода, мир, порядок і справедливість вступають у суперечність з твердженнями про те, що всяка влада від Бога, а також з настановами, що їй необхідно беззастережно коритися.

Зокрема, Святий апостол Павло в Посланні до римлян серед основних принципів християнства водночас зі слідуванням Божим настановам, підвищенням духовності, нелицемірної любові до інших, терпінням, ненависті до зла, примиренням з усіма називає також підкорення владі. Нехай кожна людина, зазначає він, кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога, а володар - слуга Божий, даний людині для добра. Причому коритися владі треба не через страх кари, а через сумління [168].

Шанувати всіх, братство любити, коритися чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посланим для покарання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, писав у Першому соборному посланні Святий апостол Петро [169].

Так само і мислителя Стародавньої Греції Платона лише з певною часткою умовності можна вважати таким, що стояв біля витоків ідеї державності правового характеру. Головною його заслугою, на наш погляд, були визнання права основним і найбільш ефективним регулятором суспільних відносин поміж інших соціальних норм, а також спроби щодо зясування сутності права.

Панування закону в суспільстві та особливе місце судової системи, про які йдеться у творах Платона, необхідні йому передусім для "спасіння держави", яку він обожнював. До того ж зазначимо, що принцип верховенства закону суттєво відрізняється від принципу верховенства права і не може бути віднесеним до принципів правової держави (якщо не йдеться про верховенство закону в системі нормативно-правових актів) оскільки в реальному житті закон може бути і неправовим.

Окрім того, особа, за вченням Платона, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута "або переконанням, або силою" [170, с. 327].

Пропозиції мислителя, що викладені ним в проектах "ідеальної держави" щодо регламентування всіх сторін життя і діяльності людини в суспільстві, обмеження приватної власності, сталого об'єднання людей у певні соціальні групи (управлінців, воїнів, ремісників тощо) можуть радше прислужитися базою для розвитку ідеології казарменого комунізму.

Значно системнішим і менш суперечливим було вчення Арістотеля. Він пішов далі свого попередника в розумінні сутності та ролі держави у суспільному житті, характеру її взаємозвязків з особою, а також права та його значення в легітимації елементів механізму держави, що й дає нам підстави вважати саме його засновником вчення про правову державу.

Розвиток ідеї правової держави Арістотелем не вичерпується окремими аспектами його вчення. Важливу роль у цьому, на наш погляд, відіграла застосована ним методологія зясування сутності політико-правових явищ.

Мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сімї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування, вона віншує елементи політичної природи людини. Первинний елемент держави, у вченні філософа, - це громадянин, яким може бути людина, яка наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади, тобто вільна і рівна в цих правах з іншими людьми.

У своєму вченні Арістотель зробив спробу визначити елементи механізму держави та його функції. Серед них він називав: законодавчий орган, магістрати та судові органи.

Вдосконалення держави, яка була б здатна забезпечити справедливість, можливе лише за допомогою права. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно повязані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.

Іншими словами, право відображає політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Аристотель називав політичним правом. Причому політичне право "..частково природне, частково умовне. Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право - те, яке спершу могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість утрачається. Аристотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і виражає вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Арістотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії.

Законодавство - частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є певною мірою законом".

Політичне правління - це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.

Ідеї верховенства права над владою, рівності всіх перед законом, поділу функцій між інститутами держави, спроби зясування сутності прав і обовязків громадян ми знаходимо також в творах Марка Тулія Ціцерона.

Систематизуючи та розвиваючи попередні природно-правові уявлення, він апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Ціцерон підкреслював особливий звязок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина, робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке обєднання людей, а обєднання, в основі якого - погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Громадянинові держави мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Переосмислення вчень і методології Арістотеля і Ціцерона щодо зясування ними сутності держави, права, закону, власності, громадянина, народу тощо, справило визначальний вплив на формування концептуально оформлених теорій правової держави і громадянського суспільства в епоху середніх віків, Відродження і Нового часу.

Ідея правової держави формувалась також в умовах становлення та розвитку Флорентійської республіки. В функціонуванні механізму цієї держави мали місце тенденції до закріплення незалежності судової влади і забезпечення ефективності судових рішень, запровадження принципів колективності керівництва, намагання виключити надмірну концентрацію влади одним з владних органів, спроба здійснити поділ функцій між органами держави [171, с. 30 - 31]. В 1293 році у Флоренції вперше в Європі була прийнята антидворянська конституція "Настанови справедливості", яка обмежила права і привілеї феодалів.

Тобто флорентійці намагались створити "таке правління, яке дозволяло би їм жити вільно". Завдяки своєму новому способу правління, зазначав Н. Макіавеллі, Флоренція блискуче підтримувала свою славу, оскільки у всіх справах держави панувала законність [172, с. 60]. Зазначені організаційно-правові та політичні рішення сприяли тому, що у Флоренції в XIV столітті вперше в світі зявились ранньокапіталістичні відносини [173, с. 498].

Втім концептуальне оформлення теорії державності правового характеру і, зокрема, ідеї поділу влад, почалось, раніше Дж. Локка, Ш. Монтескє та інших представників Західної Просвіти, про що нас переконують останнім часом дослідники цієї проблематики в наукових публікаціях.

Ґрунтовне дослідження політико-правової думки епохи середньовіччя дає нам підстави стверджувати, що перша спроба системного викладення цих поглядів була здійснена італійським мислителем М. Падуанським. Він уважав, що держава зявляється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності шляхом суспільного договору.

Держава є виразником політичної влади, а її джерелом - народ. Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

Мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зокрема, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

М. Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство права в державі, якому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Більше того - він уважав досконалішою державу, де монарх теж обирається. Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, М. Падуанський фактично підійшов до визнання необхідності поділу законодавчої та виконавчої влад в державі. Причому зазначав, що обранці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця.

Подальший розвиток ідеї правової держави в Західній Європі відбувався під впливом процесів занепаду феодалізму та подальшої трансформації суспільств.

У 1368 р. - у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. - в Чехії, а згодом (у 1524 - 1525 роках) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Водночас посилилася боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що викликало появу єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Дж. Уїкліф, у Чехії Ян Гус. Вони висловлювалися проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню ринку вільної робочої сили, розвитку виробництва й торгівлі, а в цілому - формуванню нових економічних відносин, що, своєю чергою, ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення більш якісних правових норм, які регулювали б новітні відносини і належним чином забезпечували захист інтересів власників.

З цього часу в політико-правових концепціях ідея правової держави розвивається паралельно з аспектами вчення про громадянське суспільство, передумови якого почали формуватись.

З метою ґрунтовного дослідження особливостей процесу розвитку ідеї правової держави і громадянського суспільства політико-правову думку континентальної Європи цього періоду вважаємо за необхідно ропозділити на три етапи.

Для першого етапу (XV-XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та формування суспільного ідеалу; для другого (XVII ст.) - повернення до раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення теорії природного права, зясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави, а також становлення заснованої на теорії природного права ідеї прав людини; для третього (XVIII ст.) - початок концептуального оформлення теорій правової держави.

Втім навіть у ранньобуржуазних теоріях виокремленого нами першого етапу стають помітними спроби їх авторів визначити функції держави в нових умовах, зясовувати сутність та соціальну роль окремих атрибутів громадянського суспільства.

Італійський мислитель Н. Макіавеллі, зокрема, окрім оспівування ідеї оновленої монархії, основними завданнями держави вважав створення умов для праці обдарованим людям, сприяння розвитку торгівлі, рільництва і ремесел, встановлення розумних податків, забезпечення захисту приватної власності; припускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.

Інший апологет монархії - французький мислитель Ж. Боден зробив спробу окреслити межі впливу суверена на суспільне життя, зазначав, зокрема, що його влада є безмежною лише у сфері державних відносин, особисте життя людей і приватна власність знаходяться поза сферою впливу монарха, вони недоторканні та священні.

Особливістю першого етапу розвитку політико-правової думки було усвідомлення новими соціальними верствами недосконалості системи цінностей тогочасного суспільства, заснованої на морально-релігійних імперативах і утвердження ідеї звільнення особи і суспільства від абсолютизму у двох його проявах: надзаконної влади монарха і всевладдя церкви.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що цей період розвитку ідей правової держави і громадянського суспільства залишився поза увагою дослідників, хоча мав суттєві особливості і справив визначальний вплив на становлення цих ідей у суспільній свідомості західних країн.

Довготривале протистояння двох соціальних інститутів - держави і церкви завершилось в ряді країн заходу їх фактичним обєднанням з посиленням впливу на суспільне життя та подальшим обмеженням індивідуальної свободи людини.

Ще з часів середньовіччя, феодальної роздробленості та розбрату католицька церква продовжувала залишатись єдиним централізованим інститутом з численним корпусом духовенства, який займав провідне місце в соціальній структурі суспільства і забезпечував ідеологічну зверхність духовної влади. Очолювана Римським Папою церква володіла третиною земель, мала свої збройні сили, суди, систему норм канонічного права за допомогою якого в умовах нестабільності та недосконалості позитивного законодавства здійснювала регулюючий вплив на суспільні відносини.

Використовуючи зазначені механізми, церква домоглася переведення християнства з індивідуального рівня - вірувального компонента свідомості людини - на рівень суспільної системи ідей, які стали основою державної політики і супротиву прогресивним тенденціям.

В умовах Реформації офіційна влада робила спробу зберегти цей ефективний інститут для посилення своїх позицій і стримування суспільства, яке почало перейматись проблемами вдосконалення державності та захисту природних прав людини.

Таким чином в 1534 році в Англії виникла англіканська церква, яку очолив король. Вона спочатку зберігала віровчення та організаційні форми католицизму, а в пятдесятих роках наблизилась до протестантизму.

Приблизно такі самі процеси мали місце в Німеччині де, як зазначає М. Суворов, "імперські князі та начальство імперських міст взяли в свої руки управління протестантською церквою своєї території, запровадивши особливий церковно-урядовий орган, під назвою консисторії, і особливих посадових осіб для нагляду, під назвою візитаторів [174, с. 61]".

Одночасно виникла низка теорій, які обґрунтовували єдність світської та духовної влад. Зокрема, за єпіскопальною теорією вважалось, що державна влада є членом церкви і єпископом, церква розглядалась як духовний аспект політично оформленого суспільства з християнським начальством.

Відкидала ідею держави заснованої на праві і обґрунтовувала монархічно-релігійний абсолютизм територіальна теорія, яка використовувала для цього природно-правові погляди. Люди, за цією теорією, обєднуються у суспільство не лише для громадянського, а також і релігійного спілкування, переносячи таким чином свої природні і релігійні права на одну особу - главу держави. Тому він одночасно є також і главою церкви, а церковне керівництво є лише частиною державного уряду.

Постановка проблеми подолання світського і церковного абсолютизму як важливої умови суспільної трансформації до більш демократичних форм була здійснена М. Лютером. Мислитель та його послідовники (лютеранці) піддавали критиці абсолютизм і практику функціонування церкви. Згодом від закликів до вдосконалення її діяльності вони перейшли до заперечення цього соціального інституту взагалі, оскільки він, на їх думку, невиправдано перебрав на себе роль посередника між Богом і людьми, а церковний клір постійно намагався внормувати всі сторони життя християн шляхом довільного тлумачення Священного писання.

Опираючись на біблійні тексти, лютеранці поширювали ідеї рівності всіх перед Богом, "загального священства", можливості здійснювати богослужіння кожним віруючим. Вони вважали, що складна ієрархічна будова церкви не передбачена Священним писанням, тому її повинна заступити церковна громада, організаційне керівництво якою повинні здійснювати церковна рада і пастор. Така постановка питання, ясна річ, сприяла поширенню ідей демократизму тогочасного суспільства.

Ідеї протестантизму , що набували поширення в суспільній свідомості, співпали з прагненнями обмежити світську владу, надихнули значну частину селянства Німеччини на супротив феодалам і духівництву. Протестний потенціал тогочасного суспільства реалізувався в збройному повстанні 1524 - 1526 років, одним із натхненників якого був Т. Мюнцер.

Він зробив спробу ретроспективного аналізу процесу трансформації держави в історії цивілізації. Мислитель пропагував ідеї виборності та ротації духовенства общиною, відміни кріпосного права, зменшення кількості та розміру податків, удосконалення судової системи. Важливими аспектами вдосконалення суспільного устрою Т. Мюнцер вважав обєднання християнських общин у "християнський союз і братство[175, с. 114]", реформування політичної та економічної сфер, визнання народу джерелом влади. Здійснення цих заходів вважав можливим за допомогою сили.

У 1555 р. протестантизм виборов собі рівноправність у боротьбі з католицизмом, результатом чого став Аугсбурзький релігійний мир. Згодом протестантизм заступив католицизм у ряді міст і князівств Німеччини, а також у скандинавських країнах та став ідейною основою виникнення дедалі радикальніших релігійно-політичних концепцій і напрямів політико-правової думки.

Автором однієї з таких концепцій був Жан. Кальвін, засновник протестантського напряму кальвінізму, який був інтерпретований в течії гугенотів (у Франції) та пуритан (в Англії, Шотландії та Нідерландах).

Кальвінізм став ідеологією ранніх буржуазних революцій в деяких країнах Західної Європи (Нідерланди XVI ст.; Англія - XVIІ ст.).

Реформаційні ідеї кальвінізму обєднали жителів міст і сіл Нідерландів у визвольній боротьбі з абсолютною владою іспанського монархізму і сприяли появі відповідно до Утрехтської унії від 23 січня 1579 року нової форми державності - Республіки Обєднаних провінцій, конфедеративного союзу в процесі створення якого був прийнятий акт про скинення монарха, реформований державний апарат, закладені основи представницького органу держави у формі Генеральних штатів, висунута ідея народного суверенітету. Це мало суттєве значення для подальшого становлення ідей правової державності і громадянського суспільства.

В зверненні міської опозиції до Генеральних штатів 1576 року зазначалось, що за умови відсутності законного государя суверенітет належить народові, а не представникам провінцій у цьому органі, оскільки вони є лише "слугами, посадовими особами й депутатами зазначеного народу [176, с. 308]". Ідея народного суверенітету була доповнена ідеєю про політичний договір, який укладається між народом і государем на основі природного права.

Досліджуючи реформаційні процеси цього періоду в Європі, німецький юрист і соціолог Макс Вебер у своїй роботі "Протестантська етика і дух капіталізму" кальвіністський протестантизм назвав основою, ідейним підґрунтям західного капіталізму.

На виділеному нами другому етапі розвитку політико-правової думки (XVII ст.) ідея правової держави насичується гуманістичним змістом. Зясування сутності політичних явищ у їх взаємозвязку з суспільством і особою здійснюється виходячи з розуміння природно-правової зумовленості дійсності.

В цьому плані голландський мислитель Г. Гроцій зазначав, що люди обєднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобовязуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку. У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів. Регулювати відносини людей у суспільстві покликане право, яке є сумою соціальних норм, а його витоками є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв категорію "закон". Останній, на його думку, - це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

Правова сутність держави, за вченням нідерландського мислителя Б. Спінози, є закономірністю, вона зумовлена принципами природного права. Він обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя. Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на "праві природи", тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Природний стан, природна міць і природне право - це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то "право природи" визначалося б могутністю розуму. Але люди частіше керуються схильністю та уподобаннями, а не розумом.

Дійшовши згоди та обєднавши свої сили, люди мають більше прав щодо природи, ніж один із них. Що більше людей обєднаються, то більшими правами вони володітимуть.

Входячи до такого обєднання - громадянського суспільства, кожна людина повинна виконувати всі приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза, "...визначається могутністю народу ... називається верховною владою". Наявність верховної влади зумовлює громадянський стан. Сукупне тіло верховної влади називається державою. Волю держави необхідно вважати "волею всіх", а рішення держави має визнаватися як рішення кожного.

Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і тим здобувати свою свободу. Він заперечував втручання верховної влади в особисте життя людини, свободу якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще забезпечується демократичною формою правління.

Соціальні зрушення, що мали місце в суспільствах континентальної Європи XVI - XVII століть стали чинниками, які стимулювали становлення політико-правового плюралізму і, зокрема, формування теорії прав людини, які сприяли остаточному оформленню концепцій громадянського суспільства і правової держави, визначення її функцій з узгодження та забезпечення суспільних та індивідуальних інтересів.

Фундатор німецької природно-правової школи С. Фрайхерр (Пуфендорф) у контексті осмислення трансформаційних процесів західних суспільств, результатів протестантського руху та повстання в Німеччині, революцій в Нідерландах та Англії започаткував напрям наукових досліджень сутності та перспектив соціальних перетворень, основою яких має бути визнання та правове визначення прав та обовязків людей.

Творчість цього мислителя, на нашу думку, підсумовує попередні пошуки суспільного ідеалу і започатковує третій період становлення ідей правової держави і громадянського суспільства континентальної Європи - їх концептуальне оформлення.

За своєю природою, вважав він, люди наділені свободою і є незалежними. Втім в процесі розвитку суспільства та ускладнення відносин виникають загрози їх безпеці та природним правам, усунути які й покликана держава.

Вона зявляється як результат договору людей, які водночас укладають декрет про форму правління.

Основою декрету є визначення обовязків для монарха забезпечувати суспільну та індивідуальну безпеку підданих, їх благо, у той час як останні повинні визнавати владу правителя та коритись йому.

Проте влада не може посягати на духовний світ людини, сферу її особистого життя, право власності. Ці права є природними і знаходять своє закріплення в суспільному договорі, а згодом в позитивному законодавстві, яке повинне повністю відповідати природному праву.

У разі порушення умов договорів про утворення держави та про розподіл обовязків правителем з боку підданих можливий прояв непокори та опору.

Щоб унеможливити порушення договору монархом пропонувалось утворити при ньому дорадчий орган - зібрання станових представників, яке б брало участь у прийнятті рішень з найбільш важливих питань суспільного життя шляхом попереднього обговорення.

Одним з перших С. Фрайхерр в своїй політико-правовій концепції розділяв права і обовязки людей, що є надзвичайно важливим з точки зору зясування характеру взаємозвязків особи, громадянського суспільства і держави. Якщо права людини апріорі визнавались природними, то її обовязки мають більш складне походження.

Перш за все зі світла розуму випливають найзагальніші обовязки, "дотримання яких робить взагалі можливим існування людської спільноти"; по-друге, обовязки випливають з постанов законодавчої влади: "обовязки, що їх повинна виконувати людина як член певного народу і держави [177, с. 202]"; по-третє, - з одкровення божественної сутності - обовязки людини як християнина.

Реалізація найзагальніших обовязків здійснюється відповідно до природного права, принципи якого мають загальний характер для всього людства; обовязків як члена держави - відповідно до норм позитивного права; і насамкінець обовязків християнина - згідно приписів Святого Письма. Основою природного права є справедливість, яка має втілюватись у суспільному житті за допомогою норм позитивного права. Божественне право є моральною категорією, яка на основі віри формує внутрішній світ людини, дає можливість відрізняти зло і добро, стимулює до доброчинності й чеснот.

У цей період в історії політичної думки континентальної Європи в творчості послідовника ідей Г. Гроція німецького філософа Х. Вольфа на відміну від його попередників більш відчутно виділяється соціальний аспект державності. В його вченні ми знаходимо спробу узгодження правового і соціального складників держави. Погоджуючись з необхідністю обмеження держави правом, як умови забезпечення природних прав людини, він водночас мав на увазі розширення її впливу на суспільні справи та його інститути, а також необхідність окреслення деяких соціальних функцій держави.

Природі людини, стверджував мислитель, притаманне постійне намагання вдосконалюватись. Причому саме таке намагання спрямоване на вдосконалення душі, тіла, окремої людини і суспільства в цілому. Його передумовою є доброчесна поведінка. Людина постійно повинна робити добро і уникати зла. Вдосконалення людини на цих принципах є моральним законом, її обовязком і правом. Право є наслідком морального обовязку людини.

Всі люди є рівними і вільними від природи, всі мають обовязок вдосконалюватись і рівні на це права. Обовязок вдосконалюватись сприяє виникненню цілого ряду прав, у тому числі соціальних: на життя, на освіту, на працю тощо.

Найбільш сприятливі умови для вдосконалення виникають з появою держави. В умовах державності кожен частково обмежує свою свободу задля вдосконалення всього народу. Метою держави є загальний добробут, безпека суспільства і вдосконалення людей.

Стрімкі трансформаційні процеси в країнах західної Європи італійський філософ і правознавець Д. Віко досліджував базуючись на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та обєктивний характер історичного процесу. Мислитель одним з перших за Нового часу почав розглядати політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, що закономірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Дослідження наукової спадщини Д. Віко дає підстави дійти висновку, що становлення й розвиток держави він розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, у свідомості та діяльності в політичному і правовому житті. Застосована Д. Віко методологія дослідження генези, сутності та тенденцій політико-правових явищ дає нам підстави вважати його одним з засновників теорії суспільної трансформації.

Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три епохи: теократично-патріархальну, яка у зародковому стані містила основи права; аристократичну республіку; громадянське суспільство.

Лише в третій епосі природа людини отримує можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у широкому розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політичного життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей. У цей період набувають повного розвитку три взаємоповязані засади права: власність, свобода і захист, як першооснова і умова держави і суспільства нової, вищої якості.

Право власності, за таких умов, - це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майнових відносин включно зі свободою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Юридичний захист прав стає загальним правом громадян і функціональним обовязком влади.

Концептуальне оформлення теорії правової держави як політичної форми громадянського суспільства, що створює умови для формування її соціальних функцій, було завершене Ш. Монтескє. Проте оцінка його творчого спадку в новітніх дослідженнях, на нашу думку, не завжди є повною та обєктивною. Зазвичай увага в них акцентується лише на одному аспекті: теорії поділу влад, яка штучно виокремлюється з його системного політико-правового вчення, що є причиною некоректного її тлумачення і спрощених підходів при визначенні шляхів її втілення в соціальну практику.

Причому діапазон тлумачення зазначеної теорії занадто широкий: від розуміння її як розподіленого функціонування трьох рівних, незалежних врівноважених влад: законодавчої, виконавчої і судової (як стверджують О. Лукашеві [178, с. 669 - 670], Л. Спірідонов [179, с. 80]), "системи стримувань і противаг" владних органів держави, (у вченнях представників американської школи соціології права), - до заперечення зазначеного і розуміння цієї теорії як "розподілу соціально - політичних сил" в науковій концепції М. Абдулаєва [180, с. 60].

Втім з такими твердженнями, на наш погляд, повністю погодитись не можна.

Додамо, що інколи зазначена теорія та інші аспекти вчення Ш. Монтескє розглядаються з позитивістських підходів - як розподіл компетенції, обсягу повноважень владних органів держави, передбачених законом. Не береться до уваги застереження автора, що всім волевстановленим законам суспільства "передують закони природи ", а предметом його дослідження є не закони як формальне вираження права, а "дух законів", який він розумів як сукупність відносин суспільства, що впливають на формування законодавства. Причому спектр таких відносин, згідно його концепції, надзвичайно широкий. Це "фізичні якості держави"; "ступінь свободи, що допускається устроєм держави, релігія населення, його нахили, багатство, чисельність, торгівля, вдача і звичаї"; "умови виникнення, мета законодавця, порядок речей, на якому вони затверджуються" [181, с. 111] тощо.

Необхідно наголосити, що ідея правової державності і громадянського суспільства у вченні Ш. Монтескє у порівнянні з розглянутими концепціями набула нового відтінку. Головним аспектом у системі взаємозвязків і співвідношенні суспільства, особи і держави у мислителя постають природні і невідчужувані права людини, які ніхто не може обмежити, відмінити чи проігнорувати. Виходячи з цього, Ш. Монтескє визначає мету держави.

Причому на різних етапах розвитку держави її пріоритети можуть змінюватись, але є й такі, які притаманні її внутрішньому змісту завжди. Це, перш за все, намагання до самозбереження, по-друге - забезпечення особистої свободи. Втім про свою безпеку інстинктивно дбає кожна з відомих історії держав, а проблема свободи особи постає як результат прогресу індивідуальної свідомості на певному етапі розвитку держави. Перегодом свобода особи стає пріоритетною, починає визначати головну мету держави, а її забезпечення стає умовою безпеки держави. Засобом забезпечення свободи є закони. Свобода, зазначав Ш. Монтескє, це право робити все, що дозволено законами. Закони, окрім цього, забезпечують рівність людей, яка може порушуватися коли вони обєднуються в суспільство.

За умови поміркованого правління предметом державного устрою є політична свобода. "Для громадянина політична свобода це душевний спокій, заснований на переконаності в своїй безпеці. Щоб володіти такою свободою, необхідно таке правління, за якого б один громадянин не боявся іншого громадянина". Але політична свобода має місце лише в тих державах, "коли там не зловживають владою. Втім як відомо з досвіду віків, що всяка людина, яка наділена владою, схильна нею зловживати…Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну. Можливий такий державний устрій, за якого нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не зобовязує закон, і не робити того, що закон йому забороняє [182, с. 140]".

Це можливе лише за умови поділу, а точніше, як зазначав Ф. Тарановський, "розлучення [183, с. 420]" влад: "влади видавати закони", "влади приводити до виконання постанови загальнодержавного характеру" та "влади судити злочини і позови приватних осіб". В державах, де ці влади обєднані, свободи немає. "Тому государі, які прагнули до деспотизму, завжди починали з того, що обєднували у своїй особі всі окремі влади, а багато королів Європи - з того, що присвоювали собі всі головні посади в своїй державі [184, с. 142]".

Проте, будучи "розлученими", ці три влади залишаються продовженням одного цілого, оскільки у вільній державі верховна влада належить всьому народові.

Якщо влада законодавча і виконавча будуть обєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки буде загроза створення "тиранічних" законів. Не буде свободи також і тоді, коли судова влада не відділена від законодавчої, оскільки матиме місце загроза свавілля з боку суддів, які будуть законодавцями. У разі, якщо судова влада буде зєднана з виконавчою - суддя має можливість стати пригноблювачем.

За умови поділу влад свобода повністю забезпечується завдяки тому, що "розлучені" влади стримують одна одну. Судова влада стримується від свавілля законодавчою владою, оскільки у вироках повинна панувати незмінність, так щоб вони завжди були точним застосуванням тексту закону.

Суддів Ш.Монтескє називає вустами, які проголошують слова закону, вони не можуть не зменшити силу закону, ні помякшити його суворість.

Обмеження виконавчої влади досягається усуненням її від здійснення судових функцій. Зловживання в сфері виконавчої діяльності упереджуються також контролем з боку парламенту за виконанням законів.

Втім слід зазначити, що "розлучення влад" - це лише один з аспектів вчення Ш. Монтескє про державу, влада якої законодавчо визначена і функціонує в межах законів по узгодженню інтересів і задоволенню потреб суспільства нової якості.

Як свідчить ґрунтовний аналіз наукової спадщини Ш. Монтескє, поза увагою дослідників залишився надзвичайно важливий аспект його вчення про обовязковість участі в діяльності "розлучених влад" представників всіх основних верств населення держави, що робить "систему стримувань і противаг" завершеною, створює умови для формування механізму соціального контролю за владою і посилює гарантії забезпечення особистої свободи. Розмірковуючи з цього приводу, мислитель зазначав, що "у вільній державі всяка людини, яка вважається вільною, повинна керувати собою сама, законодавча влада повинна належати всьому народові [185, с. 143]".

Але враховуючи "одну з найслабкіших сторін демократії" - неможливість участі і неспроможність всього народу в обговоренні справ, він повинен робити це за допомогою своїх представників, що обираються всіма громадянами за виключенням лише тих, хто нездатний мати свою власну волю.

Щоб забезпечити участь всіх соціальних верств у діяльності законодавчої влади Ш.Монтескє пропонував передбачити в ньому дві палати: "збори знатних", участь у яких є спадковою, а також "збори представників народу", які формуються шляхом виборів.

Повноваженнями "зборів представників народу" мало бути прийняття законів. З метою попередження зловживань владою та ігнорування інтересів народу з боку "зборів знатних" вони, в концепції Ш.Монтескє, повинні були лише схвалювати або відміняти рішення іншої палати.

Виконавча влада, зазначав далі у своєму трактаті мислитель, повинна бути в руках глави держави - монарха, "оскільки цей бік правління, майже завжди вимагає швидкої дії, краще виконується одним, ніж багатьма [186, с. 146]".

Таким чином, на основі вивчення досвіду грецької демократії, середньовічних республік, а також практики державного будівництва та функціонування органів влади Англії Ш. Монтескє пропонує конструкцію, яка в одному державному устрої передбачає "природу" трьох форм правління - демократії, аристократії і монархії - і, відповідно, є, як зазначав Ф. Тарановський, "змішаним державним устроєм [187, с. 422,423]", в якому мислитель побачив найбільш досконале забезпечення свободи особи від свавілля влади.

Автором концепції суверенітету народу та суспільного договору як формули обєднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу, засновану на праві, ми вважаємо Ж.-Ж. Руссо.

Досліджуючи суспільство як цілісний організм, що постійно розвивається, його позитивні і негативні явища, які сприяють прогресу чи стримують його, Ж.-Ж. Руссо зосереджував увагу на приватній власності - багатоманітному і суперечливому соціальному феномені, який вважав основною засадою і умовою організованого суспільства і водночас основою нерівності. Перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це - моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утвердилася "химерна рівність прав".

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян зєдналася не механічно й арифметично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх обєднують.

Ця загальна воля - "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобовязаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Якщо Ш. Монтескє сформулював для Франції ідею представницького правління, то Ж.-Ж. Руссо, як наголошує К. Жоль, пішов далі, відкрито заявивши про верховенство влади народу [188, с. 265]. Причому він стверджував, що суверенітет може бути здійснюваний тільки всім народом як одним цілим. Лише народний суверенітет є тим засобом, який здатний забезпечити позитивні зміни в державі.

"Нормальним" політичним устроєм, за концепцією Руссо, може бути лише республіка, але цим терміном він визначав будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління.

Згідно з Руссо, свобода можлива у правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та законні завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть громадянська свобода та право приватної власності.

Дослідження політико-правової думки Західної Європи дає нам підстави стверджувати, що у XVIII столітті концепція прав і свобод людини поступово почала займати провідне місце в теоріях громадянського суспільства та правової держави. Важливе значення в цьому плані має наукова спадщина італійського правника Ч. Беккаріа, який умовою суспільного переустрою вважав гуманізацію суспільних відносин, визнання людини найвищою соціальною цінністю, гарантування та забезпечення її прав і свобод.

Обєктом його досліджень були відносини публічно-владної сфери, зясування ролі нормативних імперативів суспільства в забезпеченні особистої та соціальної безпеки.

Його теорію розроблено в руслі природного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя, благополуччя максимальної кількості людей. А для цього щонайперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавство. Тому Беккаріа уважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах і тільки закони можуть установлювати покарання за злочини. Суддя ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобовязаний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів Беккаріа виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності. Мета покарання за цією концепцією полягає у тому, щоб виключити можливість виноиу знову завдавати шкоду суспільству, а також у тому, щоб стримати інших від скоєння правопорушень. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної влади та законів, а й самого суспільства, вона руйнує принципи і мету людського співжиття. Беккаріа був першим, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, анахронізмом, якому не повинно бути місця в громадянському суспільстві. Вона суперечить божественному й незмінному природному праву. Вона взагалі не ґрунтується на праві, позаяк людина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим.

Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1789 р. стала найбільш вагомим результатом Французької революції. Увібравши ідеї Д. Локка, Ш. Монтескє, Ж. Руссо, Д. Юма та інших, а також виходячи з принципів Великої хартії вольностей 1215 р., Біля прав 1689 р. та інших політико-правових актів вона чітко визначила головну функцію правової держави: забезпечення природних і невідємних прав людини і прав громадянина (політичної людини) як члена політичного утворення - держави.

У декларації були також враховані політико-правові ідеї одного з її розробників і співавторів Ж. П. Марата, науковий спадок якого залишається поза увагою дослідників. Причиною цього, ймовірно, є антипатія до нього з боку дослідників правової державності та громадянського суспільства у звязку з радикалізмом мислителя та переходу його після липня 1789 року на позиції виправдання терору як засобу захисту революції.

Втім у поданому проекті "Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції" Ж. П. Марат комплексно розглядав проблеми прав людини, перспективи суспільного переустрою, поділу влади, організації місцевого самоврядування.

Концептуальні положення та пропозиції його проекту мають важливе значення для розуміння особливостей відповідної історичної епохи, зясування сутності політичних процесів тогочасного суспільства, особливостей формування новітнього праворозуміння, основним аспектом якого стало визнання і гарантування прав людини і громадянина як умови побудови оновленого на принципах гуманізму і демократії суспільства та держави, яка повинна забезпечити зазначені новітні цінності.

Усяке політичне співтовариство, зазначав він, повинно мати за мету утвердження прав своїх членів. Від природи всі люди є рівними і вільними в своїх діях.

Метою всякого політичного співтовариства є благополуччя його членів.

Щоб унеможливити вияви необмежених бажань окремих громадян, суспільство встановлює взаємні права для всіх. Ці права беруть свій початок від природних прав людини. Оскільки природні права не обмежені і дозволяють кожній людині приносити в жертву задля задоволення своїх інтересів інтереси інших людей, необхідно, щоб всі члени суспільства заборонили собі на засадах взаємності все те, що може нанести шкоду суспільству і вирішували свої спори на основі законів.

Далі Ж. П. Марат робить висновок, що в політичному співтоваристві люди повинні відмовитися від своїх природних прав для того, щоб користуватися громадянськими правами, які по суті є природними правами, врівноваженими правами інших людей і введеними в певні межі на випадок зіткнення з цими останніми. Тому кожен індивід бере зобовязання поважати права інших громадян з тим, щоб забезпечити собі можливість мирного користування своїми власними. Громадянські права передбачають особисту безпеку, свободу, власність на всілякі блага.

Суспільне життя, на думку Ж. П. Марата, повинно ґрунтуватися на конституції, під якою він розумів сукупність основних законів, які встановлюють права громадян, визначають поділ влади і організацію політичного корпусу (держави).

Народ в його сукупності є сувереном і йому має бути підпорядковане все в державі. Він може доручити здійснювати свою суверенну владу своїм представникам, але їх влада завжди повинна бути обмеженою, щоб вони не позбавили прав громадян і не порушували законів.

Ж. П. Марат зазначав, що в державі повинні бути законодавчий орган, який би обирався народом і займався прийняттям законів, установа, яка б забезпечувала їх виконання, а також судова влада. Види влади не повинні бути сконцентровані в одних руках, оскільки це призведе до прийняття тиранічних законів, примушування до їх виконання і втрати свободи.

.2 Ідейні витоки англо-американських концепцій соціально-правової держави

Застосовуючи обраний нами метод дослідження слід зазначити, що суттєвий вплив на становлення ідеї правової держави і громадянського суспільства, прав і свобод людини в Англії справили політико-правові процеси суспільного життя, що мали місце ще в епоху середньовіччя.

Результатом суспільного протесту проти необмеженої влади короля стала Велика Хартія вольностей (Magna Charta) 1215 року, яка є визначною памяткою конституційної історії Англії та важливим дотепер джерелом права Великобританії та США.

Хартія фактично реформувала державний механізм королівства (ст. ст. 12,14, 61) [189, с. 370 - 374], обмежила владу монарха "загальною радою королівства" (ст. 14), передбачила механізм впливу у разі невиконання ним вимог Хартії. Створена Хартією Рада з 25 баронів мала право за заявою чотирьох її членів і за підтримки місцевої общини після сорокаденного очікування "примушувати і тіснити короля всіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо" (ст. 61).

Хартія визначила гарантії особистої та майнової недоторканості для всіх вільних людей королівства (ст. 9); порядок застосування засобів примусу (арешту чи тюремного увязнення) лише на підставі закону та за рішенням суду (ст. 39); надала можливість вільного пересування за межі королівства та безперешкодного повернення (ст. 41, 42).

Утвердженню ідей правової держави і громадянського суспільства в політичній думці, а також в практиці державного будівництва Англії сприяло виникнення та функціонування парламента. І хоча прообраз його виник ще в часи грецької демократії в Афінах в VI ст. до н. е. у вигляді колегіального органу (буле), традиції якого певною мірою були продовжені в діяльності законодавчих інститутів Стародавнього Риму і Флорентійської республіки, але в цілому парламентаризм зобовязаний своїм походженням Великобританії.

У ХІІІ столітті "парламентом" іменувався орган станового представництва в Англії, а реального значення він почав набувати напередодні та в часи Індепендентської Республіки (1649-1653 рр. ), що й дає нам підстави вважати період від середини XVII століття найбільш ефективним етапом становлення ідей правової держави і громадянського суспільства як в аспекті формування концептуально оформлених теорій так і в плані спроб переведення їх в практичну площину.

У звязку із зазначеним англійська теорія парламентаризму, як уважає М. Могунова, справила великий вплив на всю юридичну науку, яка досліджує це питання [190, с. 43].

На відміну від інших країн, "в історії Англії парламент відігравав настільки важливу роль, що для багатьох поняття "парламент" і "демократія" майже рівнозначні… Англія - країна найстарішого в світі парламенту - досягла також найбільш досконалих форм демократії [191, с. 7]".

У плані нашого дослідження слушною є точка зору, що британська модель парламенту була рецептована в багатьох європейських країнах [192, с. 283].

Свого розвитку і найбільш суттєвого впливу на суспільне життя парламентаризм досяг у ХІХ столітті, коли в основному в більшості західних країн почала формуватись система державного керівництва суспільством на засадах поділу законодавчих, виконавчих і судових функцій, а пізніше визнання і первинності законодавчої влади.

У цих умовах виникла теорія "верховенства парламенту", для якої, як наголошував А. Дайсі, характерним є визнання всемогутності вищого представницького органу (для нього не існує ніяких обмежень, окрім суспільної думки), а також права парламенту регламентувати шляхом закону будь-яких суспільних відносин, права втручатись в справи не лише державних органів, а й приватних осіб [193, с. 44 - 45].

Історичний досвід становлення громадянського суспільства свідчить, що структуризація політичних систем західних суспільств завдячує саме парламентаризму. Слушною в цьому плані є точка зору Й. Тезінга, що "сучасні партії виникли лише на тлі парламентської системи [194, с. 11]".

Як свідчить ретроспективний аналіз політичних процесів, репродукування ідей правової державності та намагання визначити згідно з основними їх положеннями функції органів держави та зміни засад суспільного життя стимулювались у суспільній свідомості середини XVII ст. інтенсивним рухом пуритан (послідовників кальвінізму) в Англії та інших країнах заходу і, зокрема, їх радикальною течією індепендентів та левеллерів (лівої частини індепендентів).

Втім зазначений процес в такій постановці вітчизняною наукою не досліджувався. Щоправда історичною та історико-правовою науками дослідження цього суспільного руху здійснювалось за радянських часів, але оцінка його ролі в розвитку ідеї правової держави та громадянського суспільства, впливу на трансформаційні процеси суспільства і держави була нівельована класовим підходом.

В умовах несприйняття офіційною комуністичною ідеологією ідей громадянського суспільства і відповідної йому державності правового характеру цей рух розглядався як відстоювання новим соціальним класом - буржуазією своїх майнових інтересів, "що і привело до буржуазної революції [195, с. 656]".

Подібна необєктивність продовжує мати місце і в деяких сучасних наукових та навчальних виданнях.

Проте, на нашу думку, не дивлячись на глибокий антагонізм цих двох напрямів пуританства і боротьби між ними, їх погляди щодо перспектив реформування суспільства і держави багато в чому сходились (а інколи співпадали повністю) в царині осмислення сутності та пошуку механізмів втілення в життя ідеї панування права.

До того ж цей суспільний рух був першим масштабним рухом, який сприяв залученню до політичного процесу широких верств населення на основі загального інтересу - формування нових засад суспільного і державного життя головним аспектом яких є забезпечення за допомогою правових механізмів інтересів кожного члена співтовариства.

Зазначений рух сприяв втіленню в позитивному праві окремих аспектів правової держави, а також становленню компонентів громадянського суспільства: ринкових відносин, приватної власності, розвитку парламентаризму, структуризації суспільства тощо.

Згодом цей суспільний рух почав набувати організаційних форм. Наприкінці XVII ст. в Англії виникли дві партії: торі (що обєднала крупну буржуазію і земельну аристократію; з середини ХІХ століття - консервативна партія) та вігі (до якої обєднались представники середньої буржуазії та інтелігенції; з середини ХІХ століття - ліберальна партія).

Натхненник левеллерів Дж. Лілберн виборював ідеї республіканського правління; недоторканості приватної власності; суверенної влади народу і повязану з нею тезу про верховенство палати общин; обмеження влади монарха і врівнювання її так само, як і влади парламенту.

Левеллери висували вимоги позбавити короля права розпускати парламент на свій розсуд, забезпечити релігійну свободу, запровадити контроль суспільства за державними витратами, визначити межі діяльності парламенту у часі. Ними також пропонувалось запровадити принцип рівності всіх перед законом, новий принцип представництва до парламенту (принцип рівності або пропорції в представництві графств та інших підрозділів королівства).

Систему поглядів індепендентів щодо суспільного і державного переустрою на засадах правності, основними серед яких були: підкорення монарха, як і всіх громадян, закону; визнання суверенітету народу, природних прав людини; забезпечення свободи думки і віри; встановлення республіканської форми правління концептуально виклав Дж. Мільтон.

За умови значної ролі у суспільній свідомості релігійного компонента і консолідації на основі пуританства тогочасного суспільства зазначені ідеї набули широкого розповсюдження і дали можливість керівнику індепендентів О. Кромвелю обєднати широкі верстви населення для їх участі в першій (1642 - 1646 рр.) та другій (1648 р.) громадянських війнах проти абсолютизму і проголосити 1649 р. Англію республікою.

Ретроспективний аналіз політичного процесу часів Індепендентської республіки (1649-1653) (до встановлення диктатури О. Кромвеля в 1653 - 1658 р.р) дає підстави дійти висновку, що в тогочасній суспільній думці в основному сформувались провідні принципи правової держави і деякі з них знайшли своє втілення в нормативно-правових актах цього періоду. Інститут монарха визнавався в них таким, що обмежує "законну свободу і вольності народу і намагається встановити свою волю і владу вище законів", у звязку з чим, як зазначалося у відповідному правовому акті, звання короля відмінялось. Народ визнавався "джерелом всякої законної влади", а його представницький орган - палата общин оголошувалась "вищою владою в державі [196, с. 16 - 18]".

Ідея побудови держави обмеженої правом більш інтенсивно почала репродукуватись в суспільній свідомості, розроблятись в політико-правових концепціях і втілюватись в соціальну практику після "Славної революції" в Англії 1688 - 1689 рр., результатом якої стало прийняття важливого політико-правового акта - Біля про права (13 лютого 1689 р.), який закріпив у позитивному праві провідні ідеї правової держави, обмежив владу короля, став основою конституційної (параламентарної) монархії, і створив передумови для формування інститутів громадянського суспільства.

Основними особливостями нової форми держави стало: верховенство владних повноважень законодавчих зборів (парламента) в системі взаємовідносин трьох влад (законодавчої, міністерської і судової); відповідальність міністрів за результати своєї діяльності перед парламентом; незалежність суддів; судовий нагляд за законністю арештів і позбавлення волі громадян з відшкодуванням завданої моральної та іншої шкоди на користь потерпілого.

Король, як зазначалось у Білі про права, не мав права без згоди парламенту припиняти дію законів, звільнити будь-кого з-під їх дії, дозволяти вилучення з законів. Заборонялось також застосовувати покарання, не передбачені законом [197, с. 32 - 34].

Відповідно до положень Біля про права, король почав правити тільки за погодженням з парламентом і за посередництва парламенту.

Наступні законодавчі акти "Акт про влаштування" та "Закон про переслідування" більш суттєво обмежили владу короля. Були запроваджені процедура контр-асигнатури та принцип незмінності суддів.

В умовах конституційної монархії такого роду, як в Англії, зазначав У. Беджгот, суверен володіє трьома правами: правом радити, правом заохочувати і правом застерігати [198, с. 30].

Слід погодитися з думкою Дж. Харвей та К. Худ, що саме розглянутому періоду "ми зобовязані багатьом з найцінніших гарантій проти свавілля виконавчої влади: сучасною формою суду присяжних, наказом habeas corpus, принципом незалежності суддів і відміною цензури [199, с. 213]".

У результаті боротьби англійський народ створив умови для користування цілим рядом найважливіших свобод. "Це - недоторканість особи, значна свобода слова, право організації профспілок і створення партій, право періодично обирати парламент, який бере участь в законодавстві і є місцем, де органи виконавчої влади можуть бути піддані критиці і де можуть бути віддані гласності всілякі невдоволення [200, с. 7]".

Досвід модернізації держави і суспільства Англії цього періоду був узагальнений Дж. Локком у створеній ним першій системній науковій розробці ліберального напряму, де розглядалась сутність та тенденції розвитку правової держави та громадянського суспільства у їх взаємозвязку та співвідношенні. Закон природи, вважав Локк, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства .

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Локк зауважував, що метою позитивного закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки - її збереження й розширення [201, с. 50]. Свобода людей за умов існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він зобовязаний управляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Крім зазначеного, метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю. Основним засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збереження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватися сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламенту. У разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони) та, власне, він лиш номінальний голова уряду. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках. Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції - справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада - законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою.

Окрім цього, у своїй концепції Дж. Локк допоміг прибічникам і послідовникам ліберальної політико-правової ідеології зрозуміти природу і сутність приватної власності - головного чинника становлення і функціонування громадянського суспільства, основи економічної свободи індивіда. Проте саме цей аспект теоретичного доробку мислителя до цього часу залишався не дослідженим.

Розмірковуючи з цього приводу він зазначав, що земля і все, що на ній знаходилось у первісному стані, дане Богом всім людям для підтримки і полегшення їх існування і спочатку ніхто не мав приватної власності.

Але щоб скористатись якимись природними благами для задоволення своїх потреб, вони повинні належати не всім людям, а окремій особі. Тобто людина повинна ці блага (предмети, продукти) присвоїти, перш ніж вони можуть надати їй якусь користь. Вони не повинні бути чиїмись, а належати саме їй. Оскільки зазначені блага "дані для користування людям, то по необхідності повинен бути засіб привласнювати їх тим чи іншим шляхом, перш ніж вони можуть принести хоч якусь користь або взагалі піти на благо якій-небудь окремій людині [202, с. 212]".

Але хоч земля і всі істоти на ній належать всім людям, кожна окрема людина володіє деякою власністю, яка полягає в її власній особистості, "на яку ніхто, окрім неї самої, не має ніяких прав [203, с. 213]". Такою власністю є труд тіла людини і праця її рук. Саме вони належать лише їй. Коли людина починає застосовувати свій труд і працю своїх рук, щоб змінити стан предмета, у якому він створений природою і задовольнити свої потреби, відбувається приєднання цієї власності до предмета в результаті чого він виводиться з загального володіння і стає власністю конкретної людини.

Тобто застосуванням до предмета трудових зусиль і праці людина вилучає частину того, що є загальним, робить цю частину своїм приватним правом.

Отже, природою передбачено, що речі (предмети) можуть належати тому, хто витратив на них свій труд. Саме цей первісний закон природи і є початком власності.

Водночас кількість труда, затраченого на зміну первісного стану різних предметів є різною, тобто "труд створює відмінності у вартості всіх речей". Причому труд, затрачений на зміну, "покращення" того чи іншого предмета складає значно більшу частину вартості.

Природні властивості речей псуватись підштовхнули людей до обміну їх надлишками на інші корисні для них речі, а пізніше - до запровадження грошей, деякої довговічної речі, яка може зберігатись у людини не псуючись, і яку люди приймають за взаємною угодою в обмін на дійсно корисні, але не довговічні засоби існування. Винахід грошей надав людям можливість накопичувати і збільшувати власність.

Обєднавшись у спільноти, люди визначили межі їх територій і за допомогою "створених ними самими законів упорядкували володіння приватних осіб в своїй спільноті і, таким чином, шляхом договору і угоди затвердили власність, початок якій поклав труд і сумління [204, с. 224]".

Втім, віддаючи належне внеску Дж. Локка в розвиток ідей правової державності, поділу влад, невідчужуваних прав і свобод людини, суверенітету народу як єдиного джерела влади, не можна повністю погодитись з позицією М.Абдулаєва, який зазначає, що головною заслугою Локка є те, що він "зумів визначити місце і межі діяльності державної влади в суспільному житті, розробив механізм обмеження і контролю цієї влади від зловживань" [205, с. 57], оскільки вчення мислителя в цьому плані не можна вважати завершеним.

Ґрунтовний аналіз теоретичної спадщини мислителя дає підстави дійти висновку, що на його міркування щодо динаміки та тенденцій розвитку політико-правових явищ певною мірою вплинули емоційний компонент, який мав місце в англійському суспільстві після "Славної революції", а також субєктивні почуття автора "Двох трактатів про правління", сформовані під час його боротьби з феодальним абсолютизмом і вимушеної еміграції до Франції та Нідерландів.

Тому пропонований ним поділ влад ще не є виваженим і збалансованим. Владу монарха, за вченням Дж. Локка, заступає законодавча влада з надзвичайно широкими повноваженнями, яка, на його думку, має бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів або частин суспільства випливають з неї і підкорені їй.

У подальшому поділ влад Дж. Локка є суперечливим. Виділяючи крім законодавчої влади виконавчу і федеративну, які "в кожному суспільстві в дійсності відрізняються одна від одної", але останні, на його думку, не можна, "розподіляти і передавати в руки різних осіб". У разі якщо "виконавча і федеративна влади будуть довірені особам, які можуть діяти незалежно, сила суспільства буде знаходитись під різним командуванням, а це може рано чи пізно привести до безладдя й загибелі [206, с. 350]".

Окрім цього, у своїй концепції модернізації держави і суспільства мислитель відходить від пропонованого ним принципу законності в діяльності органів держави і передбачає можливість виведення федеративної влади з-під дії законів, оскільки вона, на його думку, "менш здатна керуватися попередніми позитивними законами, ніж виконавча влада", а тому вирішення питань "стосовно іноземців...належить надавати на розсуд тих, кому довірена ця влада, щоб вони могли керуватись найкращим, що дає їх мистецтво заради користі держави [207, с. 348]".

І насамкінець, переоцінка Дж. Локком ідеї верховенства законодавчої влади не дала йому можливості чітко визначити місце і роль в системі органів держави судової влади.

Не дивлячись на визнання мислителем принципу неупередженості і справедливості суддів, "які повинні вирішувати спори лише на підставі законів і застосовувати силу спільноти в державі тільки при виконанні таких законів", судова влада за характером її діяльності розглядається ним як різновид виконавчої.

Англійська політико-правова традиція отримала подальший розвиток в колоніях Нової Англії - північноамериканських штатах. Втім, як свідчать результати дослідження, з урахуванням політичних і соціально-економічних умов ідеї державності правового характеру в колоніях-поселеннях мали особливе забарвлення.

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішні та внутрішні чинники.

Серед них: колоніальна залежність від Англії; протистояння метрополії з Голандією, Францією та Іспанією; особливість процесів становлення нових економічних відносин, в основі яких подальший розвиток інституту приватної власності; суперечливість процесів у політичній і соціальній сферах: формування демократичним шляхом представницьких інститутів влади і наявність рабства (напередодні війни за незалежність в Північній Америці було півмільйона рабів).

Окрім цього, на політичну сферу колоній-поселень суттєвий вплив справляла правова система Англії. Як в масовій свідомості, так і в політичній думці провінціальної еліти, як зазначають А. Мішин і Є. Язьков, панував культ британської конституції, під якою розумілись акти, що були прийняті під впливом англійської революції XVII століття - Хабеас корпус акт (1679 р.), Біль про права (1689 р.) та ін., а також наступні парламентські закони, що визначали політико-правові принципи британського суспільства [208, с. 17].

Конституція вважалась такою, що втілювала передові державно-правові принципи, розглядалася як фундаментальний правовий документ, такий що містить природні невідчужувані права і свободи людини.

До того ж в північноамериканських штатах фактичною була змішана форма влади. Водночас з владою монарха (губернатори) та аристократії (колоніальні ради) мали місце демократичні інститути (колоніальні асамблеї). Зокрема, дві з тринадцяти колоній-поселень (Род-Айленд та Коннектікут) мали хартії самоврядних колоній і фактично були самоврядними республіками з виборністю всіх органів управління; в інших - управління здійснювалось губернаторами або законодавчими зборами під контролем представників корони (губернаторів чи Таємної ради).

Для певних верств населення гарантувалось право брати участь у формуванні шляхом виборів законодавчих органів (нижніх палат асамблей). Згідно норм виборчого права від 50 до 75 процентів вільних білих чоловіків могли реєструватись у якості виборців, що дало підстави називати провінціальну Америку "зразковою демократією середнього класу [209, с. 19]".

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливала ідейна боротьба між поселенцями - прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.

Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та зясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозвязку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

Інша частина протестантів - пуритани - вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви - пресвітерів, синодів - невідповідними Святому Письму. Згодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним прагненням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.

Пуританізм сприяв поширенню демократичних ідей. В релігійне життя були запровадженні виборність та ротація священників, автономія конгрегацій тощо. Переселенці, як зазначав А. Токвіль, "... принесли до Нового Світу християнство, яке точніше всього можна визначити як демократичне і республіканське", оскільки пуритани як "релігіозні сектанти дотримувались демократичних поглядів, підтримували парламент [210, с. 220 - 221]" і республіканську форму правління.

Ще однією особливістю американського суспільства було те, що воно безпосередньо брало участь у формуванні владних інститутів: округу, штату, конфедерації, - на відміну від європейських суспільств - де "... політичне життя більшості країн починалось на вершині офіційної піраміди і потім поступово, і то не повною мірою, охоплювало всі складові суспільства". Це створило передумови для утвердження в суспільстві не аристократичної (як в Європі), а буржуазно-демократичної свободи, "повного втілення якої ще не зустрічалось в історії людства [212, с. 45, 51]".

Таким чином, за висловом А. Токвіля, США стали єдиною країною, де є можливим спостерігати природний і спокійний розвиток суспільства і де вдалось точно визначити той вплив, який справив початковий період його становлення на майбутнє штатів [213, с. 44].

Ретроспективний аналіз політичного процесу дає підстави стверджувати, що зазначені чинники сприяли розвиткові в суспільній свідомості уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 років.

Перегодом зявилось декілька правових актів, у яких знайшли відображення основні аспекти політико-правової свідомості тогочасного американського суспільства.

Зокрема, в першій Декларації прав колоній-поселень 1765 року особиста свобода визнавалась основним правом, проголошувався принцип законності в питаннях оподаткування, підкреслювалась визначальна роль представницького органу влади у встановленні податків тощо.

Друга Декларація прав 1774 року право на життя, свободу і власність, право народу на представництво народу в законодавчих зборах, право на користування повним захистом загального англійського права, право бути судимим згідно закону, право організовувати мирні збори для обговорення тих чи інших невдоволень і для укладення відповідних петицій королю визначала такими, що випливають з прав своїх предків і не можуть бути змінені і скорочені якою б то не було владою без згоди самих колоністів.

Згодом невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 р., які тривали впродовж наступних семи років.

Напередодні "американської революції в штатах склалась певна традиція політичної і правової культури, чіткого усвідомлення необхідності, з одного боку, звільнення від впливу британської імперії, а з іншого - проголошення природних, невідчужуваних прав особи. Відповідно були вироблені власні політичні і правові ідеї і цінності. Широкого поширення набули ідеї природного походження прав людини, рівності, визнання прав і свобод громадян, поділу влад, народного суверенітету, представницької демократії, свободи приватного підприємництва і деякі інші [214, с. 83]", які держава не може порушувати, а навпаки - покликана їх захищати і забезпечувати. Поширення природно-правового вчення сприяло розвитку в суспільній свідомості північноамериканських штатів теорії суспільного договору. Концепції природних прав Т. Гоббса, Дж. Локка за певного впливу відповідних ідей просвітників континентальної Європи створили передумови для усвідомлення, що природне право є джерелом не лише особистих прав людини, а також обумовлює політичну владу і позитивне законодавство. Людська цивілізація в широкому смислі має два етапи розвитку: природний і громадянський (політичний) стан.

Одноосібно людина не може задовольнити свої потреби і скористатись даними їй від природи правами.

З метою забезпечення цих прав люди шляхом суспільного договору переходять до громадянського стану, відмовляючись від частини своїх прав (свобод), щоб забезпечити іншу їх частину, головними серед яких є право на життя, на повагу, на власність тощо. Та частина природних прав яка відчужується кожним учасником суспільного договору і передається громадянському суспільству складає громадянські права.

Від цього часу у суспільній думці прогресує ідея про те, що джерелом влади є лише учасники цього договору, які формують владу шляхом свого волевиявлення.

Влада, як зазначив Т. Пейн, розглядається як така, що "отримана від зєднання природних прав, які можуть бути використані окремою особою, її не можна використати для посягання на природні права, що охороняються особою [215, с. 34]".

Відома свого часу в Англії та континентальній Європі ідея, що такий договір може укладатись з монархом (монарх - суверен - у Т. Гоббса; король - як частина обох гілок влади: законодавчої і виконавчої - у Дж. Локка; монархія, що функціонує на підставі закону - у Ш. Монтескє та Ж.-Ж. Руссо та ін) в американському суспільстві не знайшла підтримки.

Англійські традиції втілення теорій природного права в життя в умовах американського суспільства набули нової сили. Ці теорії переставали бути суто науковими концепціями.

Поступово поширюючись вони сприяли усвідомленню широким загалом цінності людини, виділення в суспільних відносинах, як основного, індивідуального начала, стимулювали ініціативність і підприємництво.

У подальшому ці процеси стали основою розвитку соціальної антропології.

З цього часу обгрунтування суспільного ідеалу, в основі якого принцип правління права, в політико-правовій думці США здійснювалось за двома напрямами. Представники першого - Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету. Другий напрям - нейтралістів-федералістів - представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж. Медісон.

Останні, як зазначають А. Мішин та Є. Язьков, були "поміркованими просвітниками", стримано і критично оцінювали демократизацію політичної сфери суспільства.

Точка зору, що американська політико-правова думка цього періоду розвивалась за трьома напрямами (поміркований, радикальний, революційний), як стверджує В. Согрін [216, с. 67], є, на наш погляд, не зовсім обєктивною. Маємо на увазі виокремлення революційного напряму.

Представник першого напряму - Б. Франклін пропагував ідею права кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство.

Ідеї республіканського самоуправління , природних і невідчужуваних прав людини обстоював Т. Пейн.

Він наголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.

Т. Пейн обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав також свободу слова, друку, совісті тощо.

Особисті права людини мислитель вважав різновидом власності найсвященнішого характеру, а рівність прав істинною і єдино вірною основою представницького правління. Захист особистості через рівність прав він вважає, як зазначає О. Мироненко, набагато важливішим, ніж захист власності, а приватну власність - суспільним злом, основою соціальної нерівності [217, с. 468].

Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, він створює законодавчі й виконавчі органи.

Повернути народу права, передбачені законами природи, пропонував Т. Джефферсон. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, а також право на самовизначення північноамериканських колоній.

В концепції природних прав Т.Джефферсона правова держава вперше в історії політико-правової думки США набуває соціального забарвлення. Зокрема, до природних і невідчужуваних прав він відносив право на щастя як мету і смисл обєднання людей в справедливе суспільство".

Визнання цього права орієнтувало тогочасне суспільство на створення умов для досягнення кожним індивідом достатнього рівня добробуту та вимагати від держави створення для цього умов.

Зазначені правовий і соціальний аспекти державності знайшли втілення в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки, проект якої підготував Т. Джефферсон за дорученням Континентального конгресу, депутатом якого він був.

В ній зазначалось, "що всі люди створені рівними; що вони наділені своїм творцем певними невідємними правами, в тому числі - життя, воля і прагнення до щастя; що для забезпечення прав встановлюються уряди, справедлива влада яких випливає із згоди керованих; що коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд, заснувавши його на таких принципах і організуючи його владу в тій формі, які він вважатиме за найбільш придатні для здійснення його безпеки і щастя [218, с. 49]".

З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не здатні забезпечити природні права людини. Їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянину брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, а й в окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і запобіганням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються демократично на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

Втім демократія, як спосіб виявлення колективної волі, на думку Т. Джефферсона, повинна бути звязана "ланцюгами конституції". Він звернув увагу своїх співвітчизників на недосконалість втілення принципу поділу влад в Конституції штату Віргінія, акцентуючи увагу на тому, що всі гілки влади "зійшлись" в законодавчому органі, наслідком чого могла стати фактична ліквідація системи стримувань і противаг і запровадження "виборного деспотизму". "Зовсім не буде краще, якщо вся ця влада буде знаходитись в руках багатьох, а не когось одного. 173 деспоти, без сумніву, будуть так само пригнічувати, як і один [219, с. 244]".

Демократичною та такою, що відповідає вимогам громадянського суспільства може вважатись форма правління "яка не тільки повинна базуватись на принципах свободи, але й за якої правляча влада була б так поділена і врівноважена між декількома інститутами влади, щоб жоден з них не зміг вийти за межі своїх законних повноважень, не зустрівши ефективного стримування і протидії з боку інших". Завданням принципу поділу влад Т. Джефферсон вважав реалізацію вимоги згідно якої "жодна людина не була б носієм більш ніж однієї форми влади одночасно [220, с. 244]".

Слушною є точка зору Д. Боаза, що в творах Т. Пейна та Т. Джефферсона є "щось подібне до сучасної лібертаристької філософії [221, с. 32]".

Дослідження творчого спадку цих мислителів і політичних діячів дає підстави дійти висновку, що вони, розвиваючи ідеї Дж. Локка створили "філософію прав індивідів, вільного ринку та обмеженого урядування [222, с. 38]" і стали фундаторами англо-американської течії лібертаризму - основи новітньої системи праворозуміння, яке дало можливість визначити перспективи суспільної трансформації і здійснити концептуальне оформлення суспільного ідеалу: держави обмеженої правом, що забезпечує реалізацію легітимованих громадянським суспільством загальнообовязкових норм поведінки.

Саме основний аспект лібертаризму - розрізнення права і закону, сприяв втіленню в політико-правових актах і утвердженню в соціальній практиці принципу верховенства права, визнання, як зазначає В. Бабкін, "визначальної ролі права у відносинах між учасниками суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій, соціальних спільнот та обєднань [223, с. 484]", наданню "особливого значення гідності кожного індивіда, що тягне за собою як права, так і відповідальність", що має важливе значення для формування взаємовідносин у громадянському суспільстві, яке за визначенням Д. Боаза є складною мережею обєднань та звязків між людьми [224, с. 33].

Нейтралісти-федералісти не були такими радикальними. Поділяючи погляди демократів про верховенство влади народу в державі, водночас висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.

Одним із федералістів, які піддавали сумніву принцип правління більшості, був Дж. Адамс.

Основними принципами державного устрою він уважав принцип поділу влад.

Його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня -демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

У суспільстві завжди має місце панування однієї групи людей над іншою і прагнення контролювати життя людей. Формами такого впливу, на його думку, є влада і примус, які опікуються проблемами суспільства, забезпечують його стабільність. Водночас з владою і силою в суспільстві співіснують свобода, право і закон, які санкціонують владу і примус. Щоб влада зі своєю силою (примусом) не перетворилась на зло у звязку з гріховністю і хибністю людини - необхідно запровадити принцип стримувань і противаг, що й було запропоновано Дж. Адамсом в Массачусетській декларації прав яка супроводжувала конституцію цього штату (1780 р.) [225, с. 41].

Ще один представник цього напряму політико-правової думки А. Гамільтон висловлював сумніви щодо самостійності місцевої влади і конфедерації, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Права і свободи людини він вважав невідчужуваними і такими, що дані їй від народження. Обґрунтував цю тезу в своїй політико-правовій теорії і всебічно намагався втілити її в позитивне законодавство і реалізувати в соціальній практиці. Створення гарантій з забезпечення цих прав вважав однією з головних функцій держави.

Покладав великі надії на сильну виконавчу владу, яка, на його думку, здатна ефективно скерувати всі можливості суспільства на подолання кризових явищ, що мали місце в американському суспільстві на етапі становлення державності.

Водночас погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш. Монтескє та Дж. Адамса. Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада - сильною й централізованою, а судді - незалежними та довічно призначеними на свої посади.

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р.

За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Дж. Медісон, який пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну свого часу ідею про суспільний договір.

Дж. Медісон зробив спробу зясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.

Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які обєднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим щодо прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства.

На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності.

У своїй політичній концепції він віддавав перевагу республіканській формі правління як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж, республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозвязану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок.

У політичному есе Дж. Медісона, А. Гамільтона та Дж. Джея "Федераліст" суспільний ідеал набув свого теоретичного обгрунтування, де знайшли втілення особливості американської моделі правової держави та концептуальні засади її взаємозвязків з громадянським суспільством в якому, за висловом Д. Боаза, "високий рівень порядку є необхідним для виживання та процвітання індивідів", що "мають право на захист свого життя, свободи та власності [226, с. 33]".

Теоретична обґрунтованість і прогностичність запропонованої концепції модернізації суспільства і держави, а також аргументація щодо шляхів подолання спірних проблем теорії поділу влад свідчать, що американська політико-правова ідеологія, як зазначають А. Мішин та Є. Язьков, не сприйняла в незмінному вигляді жодної соціально-філософської системи Старого Світу" [227, с. 33].

В цьому плані ми не можемо погодитись з думкою Л. Бостан та С. Бостан [228, с. 315], які стверджують, що в практиці американського державотворення була запроваджена локківська модель поділу влад, оскільки в "Федералісті" йдеться про вчення Ш. Монтескє.

Автори "Федераліста" вперше в історії політико-правової думки здійснили критичну переоцінку запропонованого ним механізму поділу влад.

На основі аналізу стану правового забезпечення державотворчих процесів північноамериканських штатів в "Федералісті" віддається належне авторству Ш. Монтескє стосовно "безцінної аксіоми політичної науки", що він "подав її і наочним чином представив увазі людства" [229, с. 246], і робиться висновок, що в окремих штатах "законодавча, виконавча і судова влада на ділі зовсім не поділені і не автономні". "В деяких випадках визначальний принцип…порушувався у звязку із змішанням і навіть злиттям трьох різних родів влади і що в жодному з перерахованих випадків належним чином не було передбачено, як на практиці забезпечити їх поділ, заявлений на папері" [230, с. 248].

У звязку з тим, що просте проведення на папері кордонів між законодавчою, виконавчою і судовою владою не створює достатнього захисту від тих вторгнень, які ведуть до притаманного тиранії зосередження всієї повноти влади в одних і тих само руках у "Федералісті" на основі досвіду північноамериканських штатів пропонується політико-правовий механізм втілення принципу поділу влад в життя, який в Америці отримав назву системи стримувань і противаг.

Ґрунтовний аналіз „Федераліста" дає підстави дійти висновку, що в зазначеній праці насамперед передбачається виключити можливість домінування законодавчої влади в державному механізмі, оскільки вона за республіканської форми правління неминуче стає панівною.

Це виключається, на думку авторів, шляхом особливої процедури формування парламенту різними способами та відповідного поділу його на різні гілки, які діють згідно різних принципів настільки це припустимо при загальних обовязках і загальної залежності від народу.

По-друге, кожна гілка влади повинна мати власну волю і будуватись на таких засадах, за яких її посадові особи мають якнайменше відношення до призначення посадовців іншої. Важливою є також вимога, щоб всі призначення на найвищі посади у законодавчих, виконавчих і судових органах виходили від першоджерела влади - від народу і йшли по незалежних один від одного каналах.

По-третє, необхідною умовою врівноваження гілок влади (поряд з упередженням узурпації влади парламентом) є укріплення виконавчої влади. Природним захистом від законодавців може бути для глави виконавчої влади право вето, хоча в надзвичайних випадках є небезпека його відміни або недостатня ефективність його застосування з урахуванням субєктивних чинників глави виконавчої влади.

По-четверте, важливим аспектом незалежності виконавчої влади, на думку авторів "Федераліста", є "дієздатність президента" що забезпечується чотирма взаємоповязаними компонентами: єдністю, тривалим перебуванням на посаді, належним опиранням на народ, а також компетентністюь влади.

Ще два надзвичайно важливих аспекти системи стримувань і противаг, що запропоновані у "Федералісті": децентралізація федеральної влади, юридичне визначення повноважень, врівноваження звязків і системи взаємоконтролю центральної влади та влади штатів за умови визнання народу єдиним джерелом всякої влади.

Тобто йдеться про дуалістичний федералізм з вагомими аспектами самоврядності, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства. Необхідно, зазначали автори в цьому плані, розбити суспільство на таку велику кількість окремих груп громадян, яка зробить всіляке обєднання заради несправедливості маломожливим і нездійсненним.

Європейська за походженням ідея поділу влад була трансформована в суто американську систему стримувань і противаг. При формуванні політико-правового механізму реалізації принципу поділу влад в США була відкинута відома свого часу в Англії ідея верховенства парламента.

Слушною в цьому плані є позиція А. Мішина, що "згідно задуму "батьків-засновників", який був виражений в букві та дусі Конституції, основна роль відводилась президенту як верховному носію виконавчої влади. Система стримувань і противаг повинна була забезпечити стабільність державних і правових інститутів, безперервність функціонування самої державної влади… [231, с. 79]".

Конституція встановила різні способи формування окремих елементів механізму держави: законодавчої, виконавчої та судової влад з метою стримування і противаг одна одній. Зокрема, палата представників Конгресу США обирається безпосередньо населенням, друга його палата - Сенат - легіслатурами штатів (законодавчими органами субєктів федерації). Глава виконавчої влади - президент обирається колегією виборців, які для цього обираються населенням. До формування Верховного Суду мають відношення президент і сенат. Важливим аспектом інтерпретованого американцями принципу поділу влад є різні терміни легітимності органів державної влади. Палата представників конгресу обирається на дворічний термін, а третина членів сенату кожні два роки підлягає ротації; президент держави обирається на чотири роки; судді Верховного Суду обираються довічно.

Кожна з гілок державної влади має повноваження контролювати діяльність іншої і в необхідних випадках впливати на її рішення. Сенат має право обмежити право президента щодо призначення високих посад, відхиливши його відповідну пропозицію; не підтримати укладений президентом міжнародний договір.

Вперше в світовій практиці судова влада в США зайняла особливе місце в механізмі держави. На відміну від судів європейських країн, яким були підсудні лише справи приватних осіб, діяльність Верховного Суду США як єдиної в своєму роді загальнонаціональної судової установи набула політичного характеру.

Від семи федеральних суддів, як зазначав А. Токвіль, постійно залежить спокій, процвітання і саме існування союзу. Без них конституція перетворилася б на мертву букву; саме до них звертається виконавча влада в надії знайти захист від втручання законодавчих органів; до них же звертається і законодавча влада, коли пробує убезпечити себе від тих чи інших дій влади виконавчої; звертається до них і Союз - щоб примусити окремі штати підкорятися йому; і окремі штати - щоб відхилити зайві зазіхання Союзу; і суспільство, вступаючи в боротьбу з приватними інтересами; і консервативні сили, які борються проти демократичної дестабілізації" [232, с. 128].

Конгрес може відхилити внесені президентом законопроекти, притягнути його до відповідальності в порядку особливої процедури - імпічменту. Своєю чергою, президент впливає на орган законодавчої влади шляхом відкладального вето. Завершувався процес формування американської системи стримувань і противаг запровадженням механізму конституційного контролю. Верховний суд був наділений повноваженнями здійснювати контроль за парламентом і главою держави шляхом перевірки відповідності конституції їх нормативно-правових актів.

Запропонований Т. Джефферсоном в Декларації незалежності соціальний аспект державності правового характеру знайшов своє подальше втілення в Конституції США.

В преамбулі Основного Закону зазначено, що конституція запроваджується поряд з вирішенням завдань "утвердження правосуддя, збереження спокою в країні, налагодження спільної оборони" також з метою "сприяння загальному добробуту [233, с. 60]" і забезпечення для всіх "благ свободи". Конституція виключає можливість припинення дії привілею habeas corpus, позбавлення громадянських та майнових прав чи ухвалення будь-яких законів, спрямованих на обмеження прав ex post facto.

Головною метою державного і суспільного ладу, основні засади яких визначались Конституцією США стало забезпечення громадянських, політичних і соціально-економічних прав. Основні з них: "свобода слова чи преси"; "право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків"; "право народу на охорону особи, житла, паперів та власності", презумпція невинуватості та інші були закріплені в Біллі про права (перших десяти поправках до Конституції США), який справедливо вважається "органічною частиною Конституції [234, с. 81]".

Ідейним джерелом Білля про права була теорія природного права, яка справила визначний вплив як на юридичну техніку при розробці цього нормативно-правового акта, так і на підхід законодавчого органу при його ухваленні.

Білль, як зазначалося, лише означив основні права, що вимагали особливих гарантій з боку суспільства і держави і створив передумови для громадян при реалізації прав і свобод користуватись принципом "дозволено все, що не заборонено законом".

В поправці IX, зокрема, зазначається, що "перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом [235, с. 71]".

З іншого боку, Білль про права підтвердив конституційні тенденції щодо заборони органам держави обмежувати права і свободи громадян.

Частина I розділу 10 статті Конституції заборонила законодавчим органам штатів "ухвалювати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони ex post facto або закони, що порушують договірні зобовязання... [236, с. 72]", а поправка I до Конституції встановила імперативний припис конгресу який забороняє приймати закони, спрямовані на обмеження прав і свобод.

Ствердження американського конституціоналізму започаткувало процес модернізації держав Західної Європи на засадах верховенства права, визнання, гарантування та забезпечення прав людини, створення організаційних та юридичних механізмів формування новітнього суспільного ладу.

Декларація прав людини і громадянина 1789 року і друга в світовій практиці Конституція Франції 1791 року є, як стверджував свого часу М. Ковалевський в роботі "Походження сучасної демократії" (1895р.), прикладом спадковості і подальшого творчого розвитку ідей правової держави і громадянського суспільства.

Конституція США, на думку А. Блаустейна, стала "самою важливою статтею експорту Америки за кордон [237, с. 85]".

Дослідники світового конституційного процесу відзначають також вплив як теоретичної думки так і правової системи США на країни Латинської Америки. Відбитки такого впливу, зазначає зокрема А. Мішин [238, с. 85], особливо відчутні як в перших латиноамериканських основних законах так і в новітніх конституційних актах.

Характеризуючи сутність соціально-правових аспектів державності США один з теоретиків доктрини демократичного соціалізму Г. Дж. Ласкі зазначав, що "...геніальність американської системи полягає в тому, що вона віддавала владу в руки більшості, закони якого викликали глибоку повагу... Не дивлячись на всі свої недоліки, американська система відрізнялась дійсною величчю. Люди були вільні, думали незалежно, були впевнені в собі і вміли співпрацювати. Ці якості у свою чергу робили не потрібним "патерналізм" уряду, який постійно оберігає привілеї і таким чином обмежує ініціативу... Політична діяльність і можливості економічного розвитку були практично необмежені... [239, с. 9]", у той час як "загальнонаціональна влада в деякому сенсі зрікалася свого панування [240, с. 102]".

.3 Становлення сучасних теорій соціально-правової держави в країнах Заходу та США

Становленню теорій державності соціально-правового характеру в країнах Західної Європи і США та їх концептуальному оформленню сприяла ідеологія класичного лібералізму, який, як зазначає Ф. Гаєк, "став спадкоємцем теорій загального права і давнішніх (дораціоналістичних) теорій природного закону [241, с. 23]".

Концепція індивідуальної свободи в межах закону (libertу under the law) надихнула ліберальні рухи на Європейському континенті і стала основою американської політичної традиції.

Філософія прав індивідів, вільного ринку та обмеженого урядування Дж. Локка, Т. Джефферсона та їх послідовників, а також політичні процеси в США та Франції кінця XVIII століття стали дороговказом для соціальної політики спершу в Англії, та Сполучених Штатах Америки, потім на Європейському континенті, а врешті, також в інших частинах світу, оскільки лібералізм, згідно з твердженням Л. Мізеса, передусім має на меті "підвищення…матеріального добробуту [242, с. 3]".

Соціальний аспект класичної традиції лібералізму суттєво збагатив І. Кант вченням про автономну особу, піднісши її інтереси над інтересами держави і суспільства.

Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення жодних планів. Людина - субєкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обовязковим для виконання, це - "категоричний імператив".

Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встановлюються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне наблизити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини - вияв незалежної волі, яка є автономним утворенням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з іншого - від власного. Свобода, в розумінні Канта, - це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.

Людина - сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї - свою поведінку. Але, як зазначав він, багато людей використовують свободу й поза межами "категоричного імперативу", що призводить до свавілля. Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи.

Право має загальнообовязковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це обєднання людей, що підкоряються правовим законам [243, с. 233]. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах права. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з "категоричним імперативом". Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією. Втім особа і держава, як рівні субєкти права, здійснюють свої стосунки на засадах взаємної відповідальності.

Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право має регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне - відносини між членами держави - громадянами. Розмірковуючи про сфери регулювання приватного і публічного права він підійшов до визнання необхідності юридично гарантувати функціонування громадянського суспільства і обмеження держави правом. Громадянському стану відповідає публічне право, а приватне право - природному стану. Важливою складовою приватного права є особисте право. У своєму вченні І. Кант робить значну послугу юридичній науці в питаннях визначення принципів правового регулювання економічної і соціальної сфер, розрізняючи поняття "право на річ" (як право користування річчю) і речове право (як сукупність всіх законів, що стосуються "мого і твого") [244, с. 311]; а також визначає сутність "власності", яку радить розглядати як зовнішній предмет, який є чиїмось своїм, кому належать всі права на цю річ, якою власник може розпоряджатися на свій розсуд.

Важливою умовою визначення напрямів діяльності держави, її функцій має практичне забезпечення принципу народного суверенітету. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції.

Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, виконавчу і судову. Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною.

У суспільстві має панувати закон, усілякі міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі.

Як свідчать результати дослідження політико-правової думки, в науковій творчості класиків лібералізму Д. Бентама та Дж. Ст. Мілла в Англії; Б. Констана та А. Токвіля у Франції; В. Гумбольдта та Л. Штайна в Німеччині починається концептуальне оформлення теорій правової державності соціального характеру.

Метою суспільного існування людини, за концепцією Д. Бентама, є особиста користь. Життя людей має бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання. Навіть більше - з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо.

З опертям на цей принцип Д. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства - створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.

В полоні утилітаризму він пропонував розглядати роль уряду відповідно до принципу корисності, під якою розумів його діяльність, що сприяє чи перешкоджає щастю індивіда і суспільства в цілому. "Починання уряду… може вважатись відповідним до принципу корисності чи продиктованим цим принципом, коли у подібний спосіб прагнення цього починання до збільшення щастя суспільства є більшим за будь-котре інше, що має зменшити його [245, с. 151]".

Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принципу користі, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти зміцненню середнього прошарку суспільства, що дозволить зменшити бідність і збільшити загальну користь. Окрім цього, досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку Д. Бентама, вільні ринкові відносини й конкуренція, ефективна боротьба зі злочинністю.

В цьому плані слушною є точка зору А. Мовсесяна, що "утилітаризм став філософським обґрунтуванням ринкового механізму, який заснований на тому, що людина, діючи виключно з власних інтересів, одночасно максимізує і суспільну користь [246, с. 35 - 36]".

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу Д. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі.

Політичне вчення Дж. Ст. Мілла стало наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Д. Бентамом. Мілл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальше розроблення нормативних засад політичної теорії лібералізму. Він відкинув раціонально обгрунтоване розуміння особистого щастя, що спиралося на апологію індивідуального егоїзму.

Свою нову утилітаристську етику Мілл умотивовував із допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, в остаточному підсумку, служили мислителю засобом обгрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини історичного розвитку і водночас - напрямів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів.

Виокремлюючи у політичній теорії Мілла соціальну і політичну філософію, а також його конституційно-правові погляди, необхідно зазначити, що мислитель, кінцевою метою дій людини - вважав прагнення до щастя і зменшення страждання. Цей факт на його думку, не підлягає доведенню з допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини - це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, - корисно, морально і справедливо. Справедливість, - писав Мілл, - має своїм підмурком користь і складає головну частину всієї моралі. Справедливістю називаються моральні вимоги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посідають вище місце в ряді вимог суспільної користі, а тому мають вищу обовязковість, ніж інші вимоги. Це - формальний аспект тлумачення вченим справедливості та її місця в системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми соціальної та політичної філософії Мілла - взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне тлумачення цих взаємовідносин. Він підкреслював, що не можна основувати мораль тільки на постулаті особистої економічної вигоди індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.

На думку Мілла, принцип досягнення особистого щастя може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно повязаний з іншим принципом, керівною ідеєю; ідеєю необхідності узгодження інтересів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим виявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілла - більш зрілий і гнучкий, аніж учення Бентама. Мілл робив наголос на ролі ідеальних засад у політиці, на розробленні та застосуванні на практиці "правильних", "моральних" видів політичного устрою. Він дав нове, змістовне трактування щастя, до якого має прагнути людина.

Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Міллем, тим, наскільки він веде до "найбільшої суми щастя для найбільшої кількості людей" і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не лише індивідів, а й класів. У своїй етиці він виступав як безпосередній попередник солідаристських концепцій - без взаємного визнання інтересів, уважав Мілл, неможливе ніяке спілкування між людьми, за винятком ставлення рабовласника до раба.

Основу поглядів Мілла щодо правового і соціального аспектів держави становлять проблеми пошуку: способів забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу автономії особистості. Він звинувачував сучасні йому політичні інституції в тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і ставив у центр своєї соціальної філософії поняття свободи і прогресу. Вчений гадав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, - це, насамперед, свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки правильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у природність і необхідність плюралізму думок і політичних позицій.

Слід зазначити, що Мілл був першим ліберальним мислителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували.

Він був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності й рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда.

Значну увагу в концепції Мілла приділено правам людини. Він розглядав права людини, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави й суспільства у справи індивіда є допустимим.

Індивідуальна свобода, на думку Мілла, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо стосуються тільки її самої; вона означає, що людина може бути в межах цієї сфери сама собі господарем і діяти в ній на власний розсуд. Як аспекти індивідуальної свободи вчений вирізняв, зокрема: свободу думки й переконання, виражені зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і досягнення життєвих цілей та самостійне влаштування власного життя. Усі ці та повязані з ними свободи є конче потрібними для розвитку і самореалізації індивіда, і водночас вони є надійною охороною від посягання на автономію індивіда. Під кутом зору такого розуміння свободи мислитель відповідно розглядав і питання про обсяг і зміст функцій держави. Він уважав, що загальний принцип діяльності держави полягає в тому, що держава не повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій; навпаки, вона має сприяти їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самостійності та підприємництва.

Особиста свобода, її соціальна безпека, свобода приватної власності, законодавчого визначення меж впливу держави на економічне життя, які значною мірою забезпечуються втіленням принципу поділу влад та функціонуванням інститутів громадянського суспільства, обстоювались в науковій концепції ідеолога французького лібералізму Б. Констана.

Мислитель був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають із свободи, вони непідвладні державі.

Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналізу таких категорій, як особистість, держава і громадянське суспільство; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства.

Підмурком свободи народів, на думку Б. Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада як уособлення політичної свободи повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя людей, а держава має сприяти розвитку свободи індивіда.

Причому межі політичної влади повинні бути чітко визначені у законодавчому порядку. Вона повинна закінчуватись там, де починається особисте життя приватної особи.

Мислитель погоджувався з думкою Ш. Монтескє про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викорінення його необхідна сильна громадська думка, сконцентрована в парламенті, а також утілення принципу поділу влади. З цього приводу Б. Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує громадську думку - виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніципальної) влади.

Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвитку нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.

Одним із перших представників французького лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії в модернізації суспільства, управління в якому вперше в історії здійснюється середнім класом, був А. Токвіль. Він сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі проблеми, як співвідношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея його концепції - визнання історичної зумовленості модернізації, постійного і неухильного руху до свободи і демократії. Він розумів, як зазначає Г. Ласкі "що перебіг всієї історії… нестримно веде до тріумфу середніх класів [247, с. 7]", уважав, що поступовий розвиток рівності - це факт провіденційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він існує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, вчений зазначав: "Попри всі вади, правління демократії все ж таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітанню... суспільства".

Токвіль приділяв велику увагу організації державної влади, що за умов демократії набуває особливо великого значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення системи стримувань і противаг і теорії поділу влади, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи - щоб, підпорядковуючись напряму, що його вказує більшість, вони могли б боротися з його випадковими бажаннями і не приставати на його небезпечні вимоги. Під цим кутом зору вчений особливо підкреслював незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Утім, Токвіль застерігав, що недостатньо закріпити якісь положення в конституції, позаяк устрій держави залежить і від інших чинників. Він, зокрема, писав, що Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу та багатство своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходила то від анархії до військової деспотії, то від військової деспотії до анархії. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політичного устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв Токвіль убачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалась історично в Новій Англії. Саме традиції громадського самоврядування започаткували народний суверенітет і утвердження на практиці принципів свободи.

Токвіль протиставляв рівність й свободу. Він уважав, що в демократичних республіках рівність має більшу соціальну цінність, аніж свобода, оскільки потреба у свободі є життєво важливою для небагатьох, тоді як рівність робить щасливим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане стійкішому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, врешті-решт, ладні відмовитися від свободи. "Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступно, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перетерплять злидні, гноблення, варварство, але не витерплять аристократії", - зазначав Токвіль. Щоправда, рівність породжує індивідуалізм, а це є негативним явищем, бо тягне за собою такі негативні наслідки, як, скажімо, поступова відмова громадян від участі в суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах "...завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб долучитися до спільних".

Це, зрештою, веде до появи прагнення передати клопіт про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразнику - державі, яка з послабленням понять про проміжні влади незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрощів, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Навіть більше, у процесі зростання прагнення до рівності народ із чимраз більшою симпатією ставиться до встановлення одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди розєднані, коли соціальні звязки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності та, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується в суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, кінець-кінцем, обовязково забере у людей головне - свободу. І важливим здобутком Америки є те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями і з метою вирішення соціальних питань

Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політичної свободи. Коли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на Європейському континенті, - зазначав Токвіль, - то старі національні звички одразу ж і немов би через природне тяжіння поєднуються зі звичками й поглядами, що їх породжує новий суспільний устрій; при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосереджуючись у ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля.

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентралізації. Він підкреслював, що централізація є чинником, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

Проблема співвідносин особи і держави була основним завданням, що зясовував у своїй політико-правовій концепції представник німецького лібералізму В. Гумбольдт. Цінність його наукового спадку полягає в тому, що він був першим, хто зробив спробу визначити сутність і основні напрями соціальної політики правової держави, а також обсяг її повноважень в сфері вирішення соціальних проблем. Сприймаючи філософське вчення Канта, Гумбольдт, як зазначає А. Гріцанов, намагався конкретизувати і розвинути його на матеріалі суспільної історії [248, с. 272]". Ця його концепція була викладена в роботі "Досвід визначення меж діяльності держави" в 1792 р., яка повністю вийшла друком лише в 1851 році.

Мислитель проводить чіткий розподіл між громадянським суспільством і державою, що йому вдається шляхом розподілу інститутів цих рівновеликих явищ.

Елементами громадянського суспільства він називає: по-перше, систему національних установ - союзів, організацій, обєднань, що утворюються людьми за їх власною ініціативою; по-друге, природне і загальне право; по-третє, людину. До елементів держави мислитель відносить: по-перше, державні інститути і служби; по-друге, позитивне право; по-третє, громадянина. Порівнюючи ці елементи, він зазначав, що суспільство є вагомішим від держави, а людина - від громадянина, члена політичного (державного) утворення.

Вчення В. Гумбольдта має чіткий соціальний зміст. Мету держави він убачав у служінні суспільству, створенні для нього блага, усуненні внутрішніх і зовнішніх загроз, а мету державного устрою - у розвитку людини.

Мислитель сповідував ранньоліберальну ідею "мінімальної держави", що не обтяжена соціальним опікунством, яке послаблює силу нації. Вона повинна відмовитися від надання допомоги різним верствам населення, створюючи натомість умови для розвитку ініціативності, сумлінного ставлення до праці, усвідомлення громадянами необхідності покладатися на свої сили.

Патерналістська функція держави, її надмірна опіка послаблює волю індивідів, відучує їх від самостійного вирішення життєвих проблем, сприяє поширенню в суспільстві бездіяльності та апатії.

Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої мети, крім гарантування внутрішньої та зовнішньої безпеки громадян. Він рішуче не сприймав ідеї та факту піклування держави про позитивне благо громадян, тобто про їхнє матеріальне процвітання і суспільну карєру, їхню моральність, фізичне здоровя, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави слід різко звузити.

Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава становить саме тоді, коли починає надмірно опікувати людей, "оскільки такі державні заходи та установи послаблюватимуть енергію народу [249, с. 632]". Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на піклування про них правителя, уряду або чиновника розслаблює їхні волю та енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, що виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування на допомогу з боку держави призводить, зрештою, до бездіяльності людини.

"Усі державні розпорядження більшою або меншою мірою повязані з примусом, і навіть там, де немає примусу, вони привчають людей радше сподіватися чужих настанов, чужого проводу, чужої допомоги, ніж думати, як можна зарадити собі [250, с. 633]".

Потерпає від цього і моральність - адже той, ким постійно та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності, впадаючи в апатію. Якщо кожен сподівається на турботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, звісна річ, беззаперечно передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і зменшує налаштованість людей до надання взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефективнішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все залежить від неї. Згідно з Гумбольдтом, що значніший обсяг і ширший діапазон дій державної влади, то меншу свободу мають індивіди, їхні обєднання. Гумбольдт не заперечував цінності, важливості й необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. У цьому - безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.

На основі ґрунтовного аналізу суспільних процесів і досліджень державно-правових теорій Західної Європи німецький правник Л. Штайн запропонував своє бачення трансформації правової держави в соціальну. Головними проблемами його вчення були зясування характеру взаємозвязку і перспектив розвитку взаємовідносин суспільства і держави, її функцій в умовах соціальних антагонізмів, питання прав і власності індивідів, підвищення їх добробуту. З оглядом на це Л. Штайн правомірно вважається М. Михальченко автором поняття "соціальна держава" [251, с. 48].

Суспільство і державу вчений розглядав як два рівновеликих явища, між якими є особливий звязок. Основою будови суспільства є розподіл майна, що сприяє поділу його на класи: власників і залежних від них людей праці. Така залежність, а також те, що кожен член суспільства керується своєю волею, визначає основний принцип його будови, яким є несвобода.

Держава відрізняється від суспільства формою, змістом і призначенням, в ній обєднуються в єдине ціле різні індивідуальні волі і дії людей, що утворюють суспільство. Вона репрезентує загальну волю і служить всезагальному, забезпечує свободу. Свобода є основним принципом будови держави.

У звязку з тим, що суспільство поділяється на класи, держава повинна мати надкласовий характер, усувати протиріччя і врівноважувати відносини.

Влада в державі повинна бути побудована за умови підкорення виконавчої гілки законодавчій, що буде гарантією трансформації звичайної держави в правову.

Конституційна монархія повинна здійснювати реформи соціального характеру, а також заходи, спрямовані на підвищення рівня продуктивності праці, споживання, життєвих можливостей та освіти людей, забезпечувати законність, правовий порядок, права своїх підданих. Прав, під якими Л. Штайн розумів рівні можливості людей щодо покращення свого соціального і економічного становища законними засобами.

Деяка відмінність акцентів в розглянутих концепціях зазначених фундаторів ліберальної політико-правової ідеології повязана, на наш погляд, з цілим рядом політичних, соціальних та економічних чинників, особливостей становлення інститутів громадянського суспільства, суспільних відносин і політичних процесів, що мали місце в Англії, Франції та Німеччині.

Але за своєю сутністю вони мали прогностичний характер і сходились в економічній програмі, яка "пропонувала проект такого устрою, основою якого є індивідуальна економічна свобода у формі необмеженої свободи володіння власністю та свободи підприємницької діяльності [252, с. 17]", оскільки, як стверджує А. Мовсесян, лише власність "дає людині можливість здійснити політичні права [253, с. 38 - 39]".

Економічна програма лібералізму пропонувала кожному, як наголошує Т. Майєр, "можливість без будь-яких обмежень ззовні, без жодних перешкод з боку суспільства, без державного втручання користуватись своєю економічною свободою так, як йому самому, виходячи із власних інтересів, здавалося найбільш вигідним [254, с. 17]".

Основні ідеї класичного лібералізму щодо забезпечення особистої свободи, розвитку ринкових відносин в основі яких приватна власність, мінімізації ролі держави в суспільному житті справили визначальний вплив на трансформаційні процеси в європейських та інших країнах.

Перша половина XIX століття стала періодом реалізації політичної та соціально-економічної стратегії лібералізму.

Лютнева революція у Франції 1848 року і Друга республіка (1848 - 1851 рр.) стали початком фактичного втілення ідеології лібералізму в соціальну практику.

Зокрема, Конституція Франції 4 листопада 1848 року значно розширила соціальний аспект омріяної правової державності, "свободу, рівність і братство [255, с. 133]" визнала основними принципами Другої республіки.

Держава повинна була охороняти особу громадянина, його сімю, релігію, власність, трудові права і зробити доступною освіту, необхідну для кожної людини; шляхом братської допомоги забезпечити існування громадянам, які терплять нужду, підшукуючи роботу, що відповідає їх здібностям, або підтримуючи тих, які не можуть працювати.

Ст. 10 Конституції передбачала рівні для всіх умови на зайняття суспільних посад. Всяка власність оголошувалась недоторканою (ст. 11), а конфіскація майна заборонялась (ст. 12).

Конституція гарантувала "громадянам свободу труда і промисловості" (ст. 13), а податки встановлювались "у видах всезагального блага" (ст. 15).

Причому чітко визначаючи зміст обмеженої соціальної функції "мінімальної держави" конституція передбачала значну участь громадянського суспільства у вирішенні проблем соціального характеру.

Статтею 13 конституції, на нього покладався обовязок "сприяти і заохочувати розвиток праці, надаючи безоплатне початкове навчання, засоби до професійного навчання, встановлюючи рівність у відносинах господаря і робітника, засновуючи опіку і кредитні спілки, сільськогосподарські інститути і вільні асоціації".

За посередництва державних установ - "департаментів або комун", суспільство мало організувати суспільні роботи, які б забезпечували зайнятість безробітним, надавати допомогу покинутим дітям, калікам і старцям, що не мають засобів для існування.

Передбачалась можливість подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, зокрема, утворювати обєднання громадян, збиратись мирно без зброї, надавати петиції і піддавати гласності свої думки друкованим або якимось іншим шляхом. Межами особистої свободи статтею 8 Конституції визнавались права і свободи іншого і суспільна безпека.

Два роки по тому, 31 січня 1850 р. ліберальні ідеї, щоправда у меншому обсязі, були закладені в Конституційну хартію Прусії. В другому її розділі "Про права прусаків" встановлювалась рівність всіх перед законом, гарантувалась особиста свобода, недоторканість приватного життя. Ст. 9 Хартії гарантувала недоторканість власності. Визначалось, що "повна або часткова експропріація може застосовуватись лише в інтересах суспільного блага за умови попередньої оплати, а в термінових випадках за умови попереднього нарахування винагороди [256, с. 298]".

Передбачались інші громадянсько-політичні права серед яких свобода совісті, науки і викладання, друку, зборів, право петицій. В публічних народних школах запроваджувалось безоплатне навчання.

На конституційному рівні надавалась можливість створення та функціонування інститутів громадянського суспільства. Всі прусаки, згідно ст. 30 Хартії, наділялись правом утворювати товариства для таких цілей, які не підлягають дії кримінальних законів.

Перегодом у політичній, правовій і економічній думці західних країн формується точка зору, що "мінімальна держава", забезпечивши особисту свободу і свободу власності, не є ефективною в умовах вільного ринку з породженими ним диференціацією суспільства на заможних і бідних, проявами соціальної несправедливості, бідністю, безробіттям тощо, які не можуть бути вирішені самостійно на індивідуальному рівні, а також можливостями лише громадянського суспільства. "Нерегульований капіталізм, - як наголошує Т. Майєр, - знову поділив людей на класи: на неімущих і тих, хто володіє власністю, на залежних і безправних у широкому базисі суспільства та вільних і привілейованих на верхівці суспільної піраміди [257, с. 18]".

В цих умовах здійснюється подальший науковий пошук нового характеру взаємовідносин громадянського суспільства і держави, корекції її функцій.

Питання про необхідність розширення регулюючої і спрямовуючої ролі держави в господарському житті суспільства з метою усунення соціальних ризиків було поставлене рядом економістів, представників нової історичної школи.

Пропозиції щодо необхідності таких реформ ми знаходимо в теоретичних концепціях представників цієї школи Г. Шмоллера і Л. Брентано.

Г. Шмоллер зазначав, що в умовах буржуазного суспільства ідея соціальної справедливості може бути реалізованою лише за умови сильного уряду, який стоїть над класами, може приборкати класовий егоїзм і зловживання, забезпечити сталий економічний розвиток.

З урахуванням ринкових перетворень цікавими були думки вченого щодо важливості "етичного принципу" господарювання, що залишається актуальним для українського суспільства і сьогодні. Він стверджував, що від моральних чинників значною мірою залежать результати ринкових реформ і тільки ті господарники можуть досягти успіху поведінка яких відповідає загальновизнаним у суспільстві нормам моралі і правовим приписам. Без міцного морального підґрунтя, наголошував Г. Шмоллер, не може бути ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Відповідна робота повинна здійснюватись державою по формуванню високої моральності у робітників, що б сприяло запровадженню в суспільне життя принципу соціальної солідарності, зменшенню класового протистояння.

Ідеї "соціального миру" і рівноваги, зменшення протистояння між класами в суспільстві вважав основними передумовами формування соціально-правової держави Л. Брентано.

Він поділяв погляди Г. Шмоллера щодо ролі "етичного принципу" і права у впорядкуванні економічних відносин, переймався проблемами соціальної і майнової нерівності тогочасного суспільства, вважав за необхідне демократизувати відносини власників і робітників, надавати їм пільги, дбати про житлове будівництво, сприяти діяльності професійних спілок, розвивати фабричне законодавство, підвищити заробітну плату, що б сприяло підвищенню продуктивності праці. Професійним спілкам радив демократичним шляхом виборювати більш вигідні умови продажу робочої сили власникам засобів виробництва.

Одним з вагомих заходів щодо подолання соціальних негараздів Л. Брентано вважав обєднання підприємців у картелі, які називав спілками виробників, що мають на меті планомірно пристосувати виробництво до суспільного попиту щоб виключити перевиробництво товарів і послуг, падіння цін, банкрутства, безробіття та голодування, забезпечити зміцнення капіталу.

Суттєвий внесок в розробку теорій соціально-правової держави зробили представники "соціального напряму".

Важливим в цьому плані був науковий доробок Р. Штаммлера, який функції держави в умовах ринкової економіки вбачав у створенні нею нормативної бази, правових дозволів і заборон, що створило б умови для забезпечення ефективного регулювання нових економічних відносин.

"Соціальний напрям" був притаманний творчості Р. Штольцмана, який стверджував, що економіка підпорядкована ідеалам морального характеру і є засобом для досягнення моральних цілей. Капіталістичне виробництво повинне бути направлене на створення добробуту суспільства і його членів. Життєвий достаток людей є вищим моральним принципом, відповідно до якого повинні здійснюватись відносини виробництва і розподілу.

Зазначені погляди стали ідейним підгрунтям, на якому сформувалась течія неолібералізму (що інколи йменується як "соціальний лібералізм" або "ліберал-реформізм").

Представники цієї течії запропонували нове "позитивне" розуміння свободи, яке означає обовязок держави забезпечувати соціально орієнтовану політику, вирівнювати "соціальні нерівності".

Автором відповідної концепції соціальних реформ був Дж. Кейнс. Втім, на наш погляд, його внесок у вирішення проблеми політичної модернізації досліджений не повністю.

На основі дослідження системи суспільного устрою, сутності ринкових відносин та причин економічної кризи 1929 - 1933 років вчений зробив висновок, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми надалі не можуть бути ефективними. Своїм сучасникам він запропонував новий напрям розвитку ринкової економіки - її державне регулювання. Держава повинна обмежити вільне підприємництво, знизити ставки процентів на капітал, встановити високі податки на спекулятивні угоди, а зібрані з цього кошти інвестувати у виробництво і профінансувати соціальні програми.

Беззаперечною заслугою Дж. Кейнса в питаннях модернізації суспільних сфер є його теоретичні новації щодо комплексного господарства і окремих його складових у взаємозвязку, що його попередниками не робилось. Вони обмежувались дослідженням окремих проблем господарювання.

По суті, зазначене теоретичне дослідження мало соціальний характер, оскільки вирішення проблем споживання, нагромадження, заощадження, інвестиційної діяльності, організація громадських робіт, зайнятості населення, мали на меті збільшення національного доходу.

У 1938 році на першій Міжнародній конференції, що відбулась в Парижі, була офіційно визнана необхідність розширення функцій держави в цьому питанні та забезпечення нею умов вільної конкуренції.

З цього часу питання соціальної справедливості стало одним з головних в державно-правових концепціях неолібералізму. За державою визнається право організатора соціального життя, закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності суспільства.

Таке бачення суспільного розвитку знайшло своє втілення в теоріях "держави загального добробуту", одним з провідних авторів якої був К. Мюрдаль.

Він стверджував, що в індустріальних державах Заходу загальне благо стало реальністю. Сутність такої держави в тому, щоб ненасильницьким шляхом в капіталістичній державі здійснювати скоординовану ефективну публічну політику, яка б сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів більшості її громадян.

Така політика полягає в узгодженні ринкових механізмів саморегуляції і державного планування, яке викликане виникненням монополій і необхідне для підтримки рівноваги і стабільного розвитку економіки.

Планування врегульовує лише діяльність укрупнених субєктів матеріального виробництва, що обєктивно виникли в його процесі і не зачіпає індивідуальної свободи.

У такій державі має місце подальший розвиток демократії. Підвищення добробуту її громадян дає можливість здійснити децентралізацію влади, передавши частину її управлінських функцій населенню в особі органів місцевого самоврядування і обєднанням громадян, за участю яких здійснюється розподіл благ і задоволення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за владними органами.

"Держава загального добробуту" була основною науковою проблемою, якою опікувався Д. Белл, який також вважається автором концепції деідеологізації політичної влади.

Характерними ознаками такої держави вчений називав пропоновані К. Мюрдалем наявність узгоджених ринкових механізмів і державного регулювання, а також децентралізацію політичної влади.

Елементи теорії "держави загального добробуту", що дає змогу забезпечити свободи і рівність людей та їх благо були більш детально досліджені Дж. Роулсом.

Він запропонував та обґрунтував альтернативну утилітаризму етику та сформував теорію справедливості, адекватну соціально-ринковій економіці. Її найперше завдання, зазначав вчений, полягає в тому, щоб забезпечити надійнішу і прийнятнішу основу для конституційних принципів і базових прав та свобод, аніж це дозволяє зробити утилітаризм [258, с. 781].

Застосовуючи методологію Арістотеля щодо зясування сутності справедливості Дж. Роулс розмірковував, що блага, які мають місце в суспільстві, повинні розподілятись відповідно до вимог і рівності людей. Перш за все йдеться про так звані "первинні блага", а саме: свободу, певний рівень добробуту, рівні можливості для всіх людей, в тому числі й економічні, які повинні забезпечити її автономне існування, користування і розпорядження благами. Всі повинні мати можливість вільно обєднуватись, обирати вид занять, місце де жити, вільно висловлювати думки, а також бути захищеними з боку держави.

Справедливість у суспільстві повинна забезпечуватись правовими механізмами, за допомогою справедливого закону і конституції, яка закріплює справедливий суспільний устрій, а також встановлює принципи обмеження несправедливості.

Спробу визначити основні принципи держави загального добробуту здійснив Р. Дворкін. Жодної соціальної політики не можна виправдати, зазначав він, хоч як добре вона служить загальному добробутові, якщо вона порушує індивідуальні права.

Вчений закликав розрізняти два відмінних принципи, для яких рівність є політичним ідеалом. Перший полягає в тому, щоб уряд ставився до всіх своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу.

Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково ставився до всіх своїх підданих, чи, в усякому разі, забезпечив такий стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані [259, с. 811], тобто принцип приблизної рівності.

Перший з цих принципів, стверджував Р. Дворкін, є визначальним, другий - похідним. Ідея рівності, в розумінні вченого, є основою моралі лібералізму, яка вимагає офіційного нейтрального ставлення до уявлень про те, що є важливим у житті. Уряд повинен ставитись до людей як до рівних не тому, що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні несправедливості, а тому, що саме таке ставлення є справедливим. Концепція рівності - це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість, а не спосіб життя окремих людей". Будь-якої іншої радикальнішої теорії рівності, за твердженням її автора,, не існує.

Завдяки німецькому вченому Ф. Нейману з 1932 року в державно-правових теоріях соціального спрямування закріпилось поняття "соціальна держава" [260, с. 48], яку він визначав як державно-правовий устрій, який створений на основі правових інститутів свободи і власності, що доповнюються трудовим та економічним законодавством, метою якого є участь трудових союзів в управлінні економікою і своєї професійної долі.

Особливості модернізації соціально-правової держави, її взаємозвязку з правом, а також взаємовідносин з суспільством визначив Ю. Габермас.

Модернізацію західного суспільства вчений поділяв на чотири етапи і розглядав її як процес становлення права як соціального інституту і поступове правове оформлення суспільства. Перший етап він повязував із формуванням буржуазної держави періоду абсолютизму; другий - становленням конституційної держави; третій - демократичною конституційною державою, що виникла в країнах Заходу та Півночі Америки внаслідок революційних подій у Франції; четвертий етап настав у ХХ столітті, коли сформувались соціально-демократичні конституційні держави.

На першому етапі розвиток права відбувався у вигляді інституціалізації двох засобів регулювання суспільних відносин: економічних (гроші) та державних (влада), що сприяло поділу економіки і держави на дві підсистеми. Держава створювала умови для розвитку підприємництва та ініціативи, відносин вільного ринку. Відбувалось формування приватного і публічного права. Перше регулювало динамічні відносини в сфері господарювання; друге - оформляло політико-владні відносини, закріпило суверенітет держави в правотворчій сфері та її виключне право на примус. Зазначене сприймалось як засоби формування громадянського суспільства.

На другому етапі виконавча влада була підкорена закону, в соціальну практику був запроваджений принцип панування права, що обмежило втручання адміністративної влади в приватне життя громадян.

Демократизація влади, гарантування і забезпечення політичних прав громадян, за вченням Ю. Габермаса, були важливими аспектами розвитку суспільного життя на третьому етапі.

В процесі становлення соціальної держави відбулось правове закріплення гарантій трудового люду від свавілля з боку власників і підприємців. На четвертому етапі здійснюється юридизація відносин, формуються правові інститути, які стають гарантією соціальної стабільності і злагоди в правовій державі.

Проведений аналіз політичної думки західних суспільств дає нам підстави зробити висновки, що право починає вважатися найефективнішим засобом забезпечення справедливості у суспільстві, умови його модернізації. В цьому плані, зазначав Г. Радбух, право, поміж інших соціальних норм, має визначальне значення, оскільки здійснення справедливості є його специфічною цінністю. Право, зазначав він, може бути несправедливим, але воно є правом тільки тоді, коли покликане здійснювати справедливість. Якщо лише одна його норма не буде переслідувати мету здійснення справедливості, то право взагалі позбавиться своєї правової природи.

У звязку з основними уявленнями щодо завдань і перспектив розвитку Г. Радбух виділяє декілька головних цілей суспільства і права.

Першою головною ціллю суспільства і права, в основі якої індивідуалістична ідея, він називає створення системи сприяння індивідові задля його повної самореалізації і щастя.

В основі другої - надіндивідуалістична ідея. Це сприяє тому, що основою діяльності держави стає збереження і розширення національної і державної влади або поширення релігійних поглядів, формування відповідних релігійно-ціннісних систем і організації згідно з ними людського життя.

Третьою ідеєю, що визначає ціль суспільства є створення предметів культури і розвиток науки. Безумовно, що зазначені цілі на рівні їх реалізації в соціальній практиці тісно повязані між собою, але в кожній з розглянутих провідних ідей можуть мати місце різні аспекти. В умовах лібералізму увага акцентується на свободі для всіх, забезпеченні правового миру і безпеки.

В умовах соціально-орієнтованої політики - актуалізуються питання рівності, рівномірного поділу матеріальних аспектів розвитку індивідів; в умовах демократизму провідного значення набуває створення можливості для самовизначення політичних та економічних відносин; соціалізм - вимагає рівності в розподілі матеріальних благ.

В одній культурній системі є цілі протилежні за змістом, а є й такі, що доповнюють одна одну. Це має місце, зокрема, в соціальній державі, коли нею обмежується укладання договорів, задля створення свободи матеріальної діяльності більшості людей, а також оберегти її від обмеження через угоди між картелями.

Гарантування порядку і правового миру може суперечити ідеї створення умов для реалізації індивідуальної свободи. Завдання полягає у тому, щоб віднайти критерії, згідно з якими діяльність дала б можливість реалізувати в соціальній практиці як одну так й іншу ідею. Насамперед це стосується функцій держави при реалізації нею соціальних, господарських і політичних цілей.

Розвиваючи погляди Г. Радбуха щодо можливості обєднання соціальною державою ідей індивідуальної свободи і рівних можливостей, вільного ринку і державного втручання в економіку Р. Ціппеліус зазначав, що державне регулювання як таке, повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соціальну справедливість, а з іншого - не перешкоджати виявленню індивідуальної свободи, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.

В іншому випадку держава, яка реалізує індивідуалістичні цілі свободи і щастя своїх громадян, повинна одночасно переслідувати також інші цілі, обирати міру, в межах якої можуть досягатися полярні цілі. Тобто проблема справедливості повинна зводитись до розумного компромісу.

Але, як свідчить аналіз наукової концепції Р. Ціппеліуса, питання як визначити правильну міру для різних цілей, досягнення яких поставило собі за мету суспільство і якими засобами здійснювати цю міру, він залишає відкритим.

Проте Р. Ціппеліус переконаний, що в державі ХХ століття відбувається конвергенція прав людини: права на свободу, права на рівність та соціальні вимоги до держави брати участь у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості, з чим слід погодитись.

Права на свободу (свобода віри, совісті, переконання, зборів, вільного пересування, права власності, права на свободу участі у політичному житті) надзвичайно тісно повязані з правом на рівність перед законом (рівні вибори, доступ до професій, рівні можливості при сприянні держави у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості тощо) тому, зазначає вчений, головні правові гарантії полягають не лише в установленні межі влади, але й у виконанні державою вимог позитивних обовязків. Саме це й є завданням головних соціальних прав.

Посилаючись на Г. Радбуха, вчений розглядає рівність не тільки як вимогу "формального правового зрівняння", але й соціальної справедливості, "матеріального" вирівнювання. Положення рівності ставить перед державою завдання бути опорою слабких та обмеженням сильних, виконувати функції повіреного в розподілі справедливості.

Водночас вимоги до держави щодо створення умов для розвитку особистості, а також про соціальну справедливість не можуть бути раз і назавжди визначеними у вигляді головних соціальних прав.

Право може визначати загальні, "більш чи менш точні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна політика завжди залишається соціально зумовленою: різновид та масштаб обовязків, які пропонує держава, залежить від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих засобів, якими розпоряджається держава [261, с. 212]".

Свобода, зазначав Р. Ціппеліус, має економічні аспекти, вона опирається на приватну власність. Приватна власність створює умови для економічної незалежності, вільного розвитку особистості, накопичення і збереження матеріальних і грошових коштів для забезпечення особистих життєвих потреб чи створює основи "особистої самостійності та індивідуальної самодовіри. Власність є інструментом винагороди власних страждань і надає таким чином стимули до праці, … гарантує кожному справедливо набуті ним блага, ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою [262, с. 236]".

Приватна власність забезпечує й те, що частина суспільного регулювання інтересів здійснюється у приватному порядку, чим обмежується діяльність держави.

Водночас в правовій державі соціального характеру й інші відносини врегульовуються не лише нормативно-правовими актами державної влади. Частина з них передається для "самооформлення" зацікавленими сторонами та спілками плюралістичного суспільства, які завдяки "приватній автономії" в обмеженому обсязі самостійно врегульовують "взаємні правові відносини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обовязків та прав… на підставі угод, що мають зобовязальну силу для їхніх учасників [263, с. 222]".

Таким чином, в західних теоріях державності соціального характеру слід розрізняти два основні напрями: "соціальної держави" (притаманний теоретико-правовій думці Західної Європи) та "держави загального добробуту" (в основному державно-правові теорії вчених Швеції та США), які в деяких сучасних дослідженнях

Висновки до розділу

Підсумовуючи викладене у розділі, необхідно зазначити, що ідеологія державності соціально-правового характеру в суспільствах континентальної Європи і США сформувалась як альтернатива існуючій формі політичної організації суспільства, а також як визнання необхідності корегування функцій держави з метою досягнення нею більшої досконалості для гарантування і забезпечення прав людини.

Формування системи цих поглядів та ідей розпочалось у IV ст. до н. е. окресленням у політико-правовій думці стародавньої Греції аспектів бажаного суспільного ідеалу - держави, в якій суспільне життя впорядковується на засадах права і справедливості; спроб визначити місце людини в системі суспільних відносин, а також особливостей її відносин з державою, як вищою формою спілкування, в якій завершуються елементи політичної природи людини.

Ідея верховенства права над владою була означена у природно-правових вченнях Стародавнього Риму і середньовічного суспільства.

Починаючи з епохи Відродження ідея правової держави у соціально-філософських та політико-правових вченнях розвивається паралельно з аспектами вчення про громадянське суспільство і проходить декілька етапів.

Для першого етапу (XV - XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та пошуки суспільного ідеалу; для другого (XVIІ ст.) - повернення до раціоналістичних поглядів, розроблення теорії природного права, зясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави, а також становлення теорії прав людини.

Третій етап (XVIІІ ст.) ознаменувався початком концептуального оформлення теорій правової держави і виокремленням в них соціального аспекту.

З цього часу дедалі настійнішими стають спроби авторів наукових концепцій визначити функції держави в нових умовах, зясувати сутність та соціальну роль окремих атрибутів громадянського суспільства, узгодити правовий і соціальний складники держави.

В означений період отримали подальший розвиток ліберальні ідеї щодо розуміння природи і сутності приватної власності - головного чинника становлення і
функціонування громадянського суспільства, основи економічної свободи індивіда.
На межі ХІХ ст., соціальний аспект класичної традиції лібералізму суттєво збагатився пошуками способів забезпечення блага індивіда та блага усього суспільства, вченням про автономну особу, піднісши її інтереси над інтересами держави і суспільства.

На наступному етапі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) в політико-правовій думці Німеччини сформувалась теорія трансформації правової держави в соціальну, в якій були окресленні основні її ознаки, завдання, функції та перспективи.

Водночас з ідейно-теоретичним обґрунтуванням необхідності, визначенням шляхів та перспектив модернізації держави у відповідних концепціях, зазначений суспільний ідеал утверджувався в суспільній свідомості і поступово втілювався в соціальній практиці західних суспільств. Аспекти державності правового характеру формувались в умовах флорентійської республіки, англійського парламентаризму, протестантського християнського руху, західних буржуазних революцій і поступово знаходили юридичне закріплення в низці нормативно-правових актів: Конституціях США (1787 р.) та Франції (1791, 1848 рр.), Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), Конституціях Баварії і Бадена (1818 р.), Вюртемберга (1819 р.) Конституційній Хартії Прусії (1850 р.) тощо.

Соціальні аспекти державності правового характеру були закладені в нормах зазначених юридичних актів і від початку ХХ ст. стали основними принципами державного і суспільного ладу в законодавстві Німеччини, а потім інших країн Заходу.

Розділ 3. Соціально-правова держава як елемент ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії

.1 Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн

Вирішенню проблем вдосконалення правової держави, зясування сутності та тенденцій її соціального змісту, функцій, а також характеру взаємозвязків з громадянським суспільством сприяв політичний рух соціал-демократії, ідейним підґрунтям якого по суті став неолібералізм.

Своєю чергою соціал-демократичний рух репродукував ідеї неолібералізму у суспільній свідомості західних країн, стимулюючи в ній тим самим визнання необхідності модернізації суспільства і держави.

Втім в наукових дослідженнях державності соціально-правового характеру та особливостей її становлення не приділяється належної уваги зясуванню в цьому процесі ролі соціал-демократичного руху в західних країнах, ідеологія якого "схвилювала уяву людей всього світу, сприяла успіху прогресивних політичних рухів, забезпечила рішуче покращення рівня життя трудящих, і тим самим зробила внесок в формування обрису XX століття [264, с. 135]".

З радянських часів у суспільній свідомості залишається викривленим сприйняття соціал-демократії та її ідеології, має місце необєктивна оцінка її участі в державотворчих процесах. Не враховується, що з часу виникнення і практично до кінця XX століття соціал-демократичні партії "здолали довгий шлях і досягли вражаючих успіхів; це був період постійного збільшення кількості їхніх прихильників і виборців, зростання впливу соціально-демократичних політичних програм на державу і суспільство, а також культурної привабливості їх повідних ідей, якими вони надихаються і керуються [265, с. 9 - 10]".

Не дивлячись на помилки історії, як зазначає Т. Майєр [266, с. 28], що знайшли своє втілення у двох світових війнах та у виникненні фашизму і комунізму, XX століття було часом соціал-демократії. Створені у багатьох європейських країнах у дусі соціал-демократії держави добробуту демонструють небачений в історії і в глобальних масштабах рівень досягнення таких важливих цілей, як втілення в життя прав людини, гарантій демократії, соціальної безпеки, підвищення рівня життя, відкритість системи освіти для всіх людей.

В плані нашого дослідження необхідно виокремити чотири взаємоповязані компоненти участі соціал-демократії в теоретично-пізнавальному, прогностичному та практичному процесах державотворення.

По-перше, це розробка теоретичної моделі правової держави соціального характеру лідерами партій соціал-демократичного спрямування; по-друге, формування цього ідеалу в програмних документах соціал-демократичних партій; по-третє, його репродукування в суспільній свідомості; залучення широких верств населення до процесу виборювання громадянських, політичних та соціальних прав; по-четверте, участь соціал-демократичних партій в практичних заходах щодо втілення аспектів соціально-правової держави в життя.

За географією, соціальною основою, сприйняттям ідеології населенням, а також за впливом на трансформаційні процеси суспільств соціал-демократія має суттєві переваги над іншими політичними рухами і є "найстарішим" поміж них.

Деякі дослідники політичних процесів вважають [267, с. 27], що "заснування соціал-демократії в Європі слід датувати революційним 1848 роком, коли соціал-демократичні ідеї почали відігравати самостійну роль у демократичній революційній програмі", а в Німеччині "соціал-демократія заявила про себе у діяльності Спілки комуністів під керівництвом Карла Маркса та Загальнонімецького робітничого братства на чолі з Стефаном Борном у період Революції 1848 р.; обидві спілки боролися за політичну демократію та основні вимоги, необхідні для здійснення соціальної демократії".

Проте з такою оцінкою можна погодитись лише частково, оскільки вона ускладнює обєктивне сприйняття сутності соціал-демократії, звужує її значення в розвитку політичної культури. До того ж, соціал-демократія, на відміну від марксизму, не визнає силових засобів в досягненні свого суспільного ідеалу. До речі, згадуваний Т. Майєром Стефан Борн (Буттермільх) з часом відмовився від революційного радикалізму, орієнтуючись на ідею поступового реформування суспільного і державного ладу.

Безумовно, революція 1848 року, а також її результати, стали визначальними в процесі подальшої трансформації суспільств західної Європи в плані становлення в них правової, а пізніше і соціальної держави. Важливою в цьому процесі була також діяльність зазначених громадських обєднань. Не підлягає сумніву вплив вчення Карла Маркса (1818 - 1883) на формування соціал-демократичної ідеології, окремі положення вчення якого довгий час можна було віднайти в програмних документах соціал-демократів. Втім як цю знакову суспільну подію, так і зазначені теоретичні і практичні чинники доцільно було б вважати окремими етапами в становленні ідеології соціал-демократії і формуванні її як політичного руху.

Становлення соціал-демократії відбувалося під впливом також багатьох інших чинників: політичних, соціальних і культурних. В цьому плані слід погодитись, що його духовним корінням стали "християнство, гуманістична філософія, епоха Просвіти, вчення Маркса про історію і суспільство, а також досвід робітничого руху [268, с. 174]".

Не можна недооцінювати також впливу на становлення соціал-демократії утопічного соціалізму, ідеологи якого Г. Бабеф, Т. Кампанелла, Ж. Мельє, Т. Мор, Т. Мюнцер, Р. Оуен, А. Сен-Сімон, Ш. Фурє протягом майже трьох століть здійснювали пошук більш функціональних моделей державного і суспільного розвитку.

Як свідчить аналіз процесу становлення соціал-демократії, безпосередньо перші осередки цього впливового політичного руху та його ідеологія почали формуватись в другій половині XIX століття, а цей процес продовжувався до початку 20 років XX століття.

В Німеччині, зокрема, соціал-демократія, як напрям соціалістичного вчення, головною метою якого є здійснення соціальних реформ, бере свій початок від створення в 1863 році за ініціативи Ф. Лассаля Всезагального німецького робітничого союзу, а також Соціал-демократичної робітничої партії, що була заснована в 1869 році, які обєднались в 1875 році в Соціалістичну робітничу партію Німеччини.

З цього часу і до початку двадцятих років XX століття в країнах континентальної Європи та Америки зявилась значна кількість соціал-демократичних партій. В Данії така партія створена в 1871 році, в Португалії - в 1875 р., в Іспанії - в 1879 р., в Бельгії - в 1885 р., в Швейцарії - в 1888 р., в Австрії - в 1889 р., в Італії - в 1892 р., в Нідерландах - в 1894 р., в Люксембурзі - в 1903 р., у Франції - в 1905 р., в Ісландії - в 1916 р.

У цей самий час соціал-демократичні партії були створені в скандинавських країнах. Соціал-демократична партія Данії заснована в 1871 році, Норвегії - в 1887 році, в Швеції - в 1889 році.

За ініціативи професійних спілок, Незалежної робітничої партії, Фабіанського товариства та Комітету робітничого представництва в 1900 році створена партія соціал-демократичного напряму у Великобританії (з 1906 року Лейбористська партія Великобританії).

У Сполучених Штатах Америки соціалістична партія була створена в 1901 році. Соціал-демократичний рух в Канаді виник в 1900 році [269].

Поступово в багатьох країнах західної Європи соціал-демократичні партії стали провідним елементом їх політичних систем і почали здійснювати суттєвий вплив на розвиток теорії соціально-правової держави, а також визначення стратегії і тактики суспільних перетворень.

Входячи до органів держави, вони брали безпосередню участь в розробці програм соціально-економічного розвитку та їх здійсненні, визначали особливості розподілу матеріальних і духовних благ, вживали заходів щодо усунення соціальних небезпек.

У виборюванні свого суспільного ідеалу соціал-демократія постійно знаходила форми взаємодії з іншими інститутами громадянського суспільства і, зокрема, з професійними спілками, які мають більш тривалу історію. Ще наприкінці XVIII століття в Західній Європі і США виникли товариства взаємодопомоги, які згодом трансформувались у професійні спілки. У 1824 році в Англії, а в 1864 році у Франції вони були юридично визнані і почали разом з соціал-демократичними партіями відігравати важливу роль у вдосконаленні відносин на ринку праці, відстоюванні економічних і соціальних прав людей (в Російській імперії профспілковий рух легалізувався у 1906 році).

Після Першої світової війни та створення міжнародних соціал-демократичних організацій участь цього політичного руху в теоретичному обґрунтуванні державності соціально-правового характеру та державотворчих процесах посилилась завдяки координації боротьби демократичних соціалістів за соціальну справедливість, гідність людини та демократію.

У лютому 1921 року у Відні було створене Міжнародне робітниче обєднання соціалістичних партій, до якого увійшли соціал-демократичні партії з 24 країн, що нараховували 2 млн. членів, яких підтримували 4,5 млн. членів професійних спілок [270, с. 14].

Після його розпуску, 21 травня 1923 року в Гамбурзі делегати з 43-х соціал-демократичних партій з тридцяти країн заснували Робітничий соціалістичний Інтернаціонал на чолі з А. Гендерсоном, (Лейбористська партія Великобританії) та Ф. Адлером (Соціалістична партія Австрії), який проіснував по 1940 рік.

В програмних документах цієї міжнародної соціал-демократичної організації ідейним орієнтиром був визначений "демократичний соціалізм".

Вперше термін "соціалістичний" було застосоване у ліворадикальному британському журналі "Co-operative Magazine" в 1826 році, автором терміну "соціалізм" вважається засновник християнського соціалізму П. Леру.

Термін "демократичний соціалізм" почав вживатися з 1888 року, завдячуючи Д.Б. Шоу, одному з засновників Фабіанського товариства в Англії, яке з часу свого створення в 1884 р. і до входження в 1900 р. до лейбористської партії репродукувало ідеї реформування капіталістичного суспільства в соціалістичне.

Політичним спадкоємцем і продовжувачем ідеології Робітничого соціалістичного Інтернаціоналу став Соціалістичний Інтернаціонал, що був заснований в червні - липні 1951 року у Франкфурті-на-Майні.

Від початку свого заснування, як наголошує В. Медведчук, "Соцінтерн виступив як основна організаційна та ідеологічна сила міжнародної соціал-демократії і поступово став однією з найбільших і впливовіших міжнародних організацій [271, с. 131]", задачею яких було здійснення принципів демократичного соціалізму.

Теоретичну розробку концепції демократичного соціалізму здійснювали свого часу німецькі соціал-демократи Е. Бернштейн, К. Каутський, Р. Гільфердінг, О. Бауер, а також інші провідні представники цього руху.

У цілому основні аспекти концепції демократичного соціалізму були викладені в 1951 році у Франкфуртській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу "Мета і завдання демократичного соціалізму", в програмних документах соціал-демократичних партій західних країн кінця пятдесятих - початку шістдесятих років XX століття. Зокрема, це Віденська програма Соціалістичної партії Австрії 1958 року і Годесбергська програма Соціал-демократичної партії Німеччини 1959 року та інші.

Демократичний соціалізм визначається як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність, метою якого є досягнення спокою в світі, в якому б отримали розвиток основні його цінності і де кожен індивід мав би можливість жити повноцінним життям, повністю реалізовуючи свої можливості з повною гарантією людських і громадянських прав в рамках демократичного суспільства.

В основу концепції демократичного соціалізму покладений принцип визнання основних прав і свобод людини. "При тлумаченні основної ідеї демократичного соціалізму, - як зазначає В. Брандт, - завжди згадувались гідність людини, його право на власну індивідуальність і на самовизначення [272, с. 17]".

Становлення демократичного соціалізму згідно цієї концепції розглядається як процес постійної модернізації суспільства і держави, що проходить декілька етапів.

Базою демократичного соціалізму, першим етапом його розвитку є створення політичної демократії, основ правової державності.

За своїм змістом це: визнання і гарантування прав і свобод людини; наявність інститутів громадянського суспільства; політичний плюралізм; участь різних політичних сил в управлінні суспільними справами через своїх представників у владних органах; юридичні гарантії і забезпеченість функціонування всіх форм демократії (вибори, референдум тощо); реальне втілення принципу поділу влад, правове визначення функцій органів держави; наявність незалежної системи правосуддя, основою якого є панування закону, неупереджене його застосування до всіх громадян.

Наступним етапом трансформації суспільства і держави на шляху до демократичного соціалізму є досягнення економічного демократизму. Такий стан розвитку суспільства і держави передбачає запровадження демократичних принципів управління в сферах господарювання, виробництва і підприємництва; широку участь трудящих та їх професійних спілок в управлінні як державними так і приватними підприємствами, як в межах регіону, так і на рівні держави; розвиток соціального партнерства; створення держави загального добробуту (соціальної держави).

Зазначимо, що в концепції соціально-правової держави соціал-демократії "держава загального добробуту" і "соціальна держава" розглядаються як тотожні поняття.

Біля витоків ідеї економічного демократизму стояв Р. Гільфердінг. Він, зокрема, звою економічного демократизму (організованого капіталізму) є реальне укріплення свідомого порядку і покращення керівництва економікою, яка намагається на капіталістичній основі перебороти анархію виробництва, іманентну капіталізму вільної конкуренції. Він стверджував, що становлення економічної демократії є "складною проблемою, вирішення якої можливе лише як результат довготривалого історичного процесу, під час якого прогресуюча організація економіки концентрованим капіталом буде все більше підпадати під демократичний контроль [273, с. 58 - 59]". Важливим аспектом економічної демократії він вважав співучасть робітників в управлінні підприємствами.

В умовах економічного (господарського) демократизму, зазначав, свого часу, ще один фундатор цієї ідеології К. Каутський, держава перестає використовуватись для інтересів капіталістів. Демократична держава за її тенденціями спрямована на те, щоб бути не органом меншості, якими були до неї держави, а органом більшості населення, тобто трудящих класів. "В сучасних економічних і технічних умовах, стверджував він, демократія є історичною необхідністю - як для пролетаріату, так і для самої держави [274, с. 34]".

Важливою умовою демократизації економіки, на думку ще одного ідеолога цієї концепції Е. Бернштейна, є децентралізація капіталу шляхом збільшення чисельності і ролі акціонерних товариств, випуск акцій. Зазначене повинно сприяти збільшенню кількості власників, росту добробуту трудящих, попередженню соціальних конфліктів і насамкінець соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Згідно ст. 57 Стокгольмської декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.) основою сучасного розуміння соціал-демократією економічного демократизму є визнання економічних та соціальних прав людини: право "формувати профспілки і страйкувати, право на соціальну безпеку і забезпечення для всіх, включаючи охорону материнства і дитинства; на освіту і дозвілля; на достойне житло; на економічну безпеку [275, с. 150]".

Не менш важливим визнається забезпечення права на повну і корисну зайнятість за умови відповідної винагороди.

Водночас у ст. 58 Декларації робиться застереження, що економічні права не повинні розглядатися як допомога позбавленим ініціативи пасивним індивідам або надання субсидій маргінальним групам суспільства. Це, перш за все, гарантія участі всіх громадян в житті суспільства, спільна діяльність усіх, спрямована на створення інтегрованого суспільства, яке забезпечує загальний добробут.

Важливими аспектами економічного демократизму є суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних і соціальних інтересів; соціалізація затрат і вигод від економічних перетворень; демократизація установ світової фінансової та економічної систем за умови участі в них всіх країн; компенсація ризиків і витрат ринкової економіки; міжнародний контроль за діями транснаціональних корпорацій.

Водночас економічний демократизм передбачає широку участь інститутів громадянського суспільства та трудящих в прийнятті рішень власників засобів виробництва та у формуванні національної економічної політики.

Як складова концепції соціально-правової держави соціал-демократії, економічний демократизм передбачає "захищати націоналізацію і державну власність в рамках змішаної економіки", наявність кооперативів робітників і фермерів на засадах самоуправління, а також державних підприємств "з демократичною формою правління і прийняття рішень там, де існує необхідність сприяти урядам в реалізації соціальних та економічних пріоритетів".

Причому тлумачення сутності змішаної економіки впродовж ХХ століття зазнало суттєвих змін.

Якщо на початку цього періоду змішана економіка розглядалась більшістю соціал-демократів як така, що заснована на націоналізованих підприємствах, власності муніципальних органів, кооперативів, трудових колективів і приватній власності, то після другої світової війни ідеї усуспільнення власності перестали бути провідними в концепціях соціал-демократів.

Але концентрація економічної влади в руках вузького кола приватних власників має бути виключена, як і раніше, до процесів використання і розподілу засобів виробництва повинні залучатись крім виробників громадяни і споживачі. Відповідно до суспільного ідеалу сучасних соціал-демократів, ринкова економіка в чистому вигляді не може гарантувати досягнення соціальних цілей економічного зростання. Ринок повинен бути провідником досягнень і забезпечувати вимоги споживачів "посередництвом функціонування економіки". Держава, у свою чергу, "зобовязана регулювати ринок в інтересах людей і забезпечувати робітникам вигоду від використання технологій, сприяти набуттю відповідного виробничого досвіду, проведенню дозвілля і подальшому вдосконаленню особи". Держава за участі самих робітників і використовуючи новітні технології повинна опікуватись проблемою гуманізації труда [276, с. 150 - 152, 156].

Наступним етапом розвитку демократичного соціалізму є встановлення соціальної демократії, вищої стадії розвитку суспільства і держави. На цій стадії мають бути забезпечені демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства, комплекс громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людини, а також повинні бути наповнені реальним змістом основні цінності демократичного соціалізму: свобода, справедливість і солідарність.

Основні цінності, як зазначає Т. Майєр, "становлять щодо суспільства в цілому моральний і політичний критерій, який … визначає придатність окремих проектів реформ. Водночас основні цінності є регулятивними ідеями поступового перетворення суспільства [277, с. 37]".

Свободу соціал-демократи розглядають як результат індивідуальних і спільних зусиль, тобто двох складових частин одного цілеспрямованого процесу, в якому виключений політичний тиск на людину і кожен має шанс для здійснення своїх особистих інтересів та індивідуальних можливостей.

Втім досягнення свободи вважається можливим лише за умови, коли люди стануть творцями власного життя і виключення класової, релігійної та іншої експлуатації. А реального змісту свобода набуде лише тоді, коли кожна людина буде мати можливість вільно розвивати свою особистість і свідомо брати участь в політичному і культурному житті.

Втім свобода людини в суспільстві не є свавільною. Умовою і межею свободи окремої людини є свобода іншої. Водночас "свобода вимагає звільнення від принизливої залежності, від бідності і страху, але вона також означає і можливість розвивати індивідуальні здібності, а також відповідально брати участь у суспільному і політичному житті [278, с. 177]". Але використати всій шанс бути вільною може лише особа, соціальний захист якої гарантований і вона знаходиться в рівних з усіма
умовах.
Виразом цінності всіх людей і умовою їх вільного розвитку соціал-демократія вважає рівність їх прав і можливостей в соціальній, економічній і культурній сферах. Рівність вважається невідємною від свободи, важливою умовою розвитку індивідуальних особливостей кожного і соціального прогресу в цілому.

Справедливість в концепції демократичного соціалізму розглядається як припинення всякої дискримінації особи, а також рівність прав і можливостей для всіх. Вона вимагає створити можливості для компенсації "фізичних, розумових і соціальних нерівностей, а також забезпечити незалежність від власників засобів виробництва або утримувачів політичної влади [279, с. 139]".

Справедливість передбачає: однакову для всіх свободу; рівність перед законом, в політичному і соціальному житті, в питаннях соціального захисту, власності і влади, в розподілі прибутку; рівність в отриманні освіти і професійному навчанні, в доступі до культурних цінностей.

Так само фундаментальною цінністю, взаємоповязаною з свободою і справедливістю вважається солідарність, сутністю якої є гуманізм і співчуття до жертв несправедливості. Солідарність протистоїть егоїстичному індивідуалізму. Її утвердження є запорукою стабільності суспільства, забезпечення свободи всіх людей і розширення можливостей розвитку кожної особи. Без солідарності, зазначається в Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, не може бути людського співтовариства. Особливого значення принцип солідарності набуває тепер в умовах безпрецедентної взаємозалежності між індивідом і державою і стає необхідним для виживання людства.

На відміну від ідеології лібералізму чи консерватизму, в яких визначальним аспектом вважається індивідуальна свобода, соціал-демократія розглядає свободу, справедливість і солідарність як взаємоповязані і такі, що обумовлюють одна одну цінності.

Інколи (наприклад, в програмних документах шведських соціал-демократів та ін.) до основних цінностей демократичного соціалізму відносяться також: демократія, верховенство права, децентралізація влади, контроль за технічним прогресом.

Водночас, при визначенні зовнішніх функцій соціально-правової держави, до системи основних цінностей демократичного соціалізму зараховуються: "мир; міжнародна солідарність; терпимість і мирне співіснування; ліквідація всяких проявів соціальної нерівності і дискримінації; збагачення і розвиток різних культур [280, с. 62]".

Мир, наголошується в Стокгольмській декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.), є умовою побудови демократичного соціалізму і основною цінністю для всіх політичних систем і абсолютною необхідністю для всього
людства.
Пропонується усунути економічні і соціальні причини міжнародних конфліктів шляхом досягнення всезагальної справедливості і створенням нових важелів для мирного врегулювання глобальних конфліктів.

Основою діяльності сучасних держав на міжнародній арені мають бути повага до національного суверенітету, визнання права на національне самовизначення, припинення поставок зброї ворогуючим сторонам. Для цього повинні обєднуватись зусилля як окремих держав так і міжнародних організацій. Відповідні їх дії слід підтверджувати угодами між великими впливовими державами.

Задля збереження миру, як реального втілення цієї основної цінності, соціал-демократи закликають держави і нації до співпраці і змагання з метою створення систем соціального забезпечення, підвищення добробуту і розвитку солідарності.

Рівень актуалізації принципу міжнародної солідарності підвищується в умовах світової інтеграції і взаємозалежності держав.

Відповідно до зазначеного, програма модернізації соціально-правової держави в концепції західної соціал-демократії передбачає досягнення нового рівня співробітництва між індустріально розвиненими країнами і тими, що тільки обрали цей суспільний ідеал як орієнтир свого розвитку. Важливою в цьому плані має бути співпраця країн багатої Півночі і бідного Півдня.

З метою усунення регресу південних країн, стимулювання в них демократії, розвитку економічної і стабілізації соціальної сфер, ефективним проявом солідарності має стати списання боргів бідним країнам, забезпечення їх доступу на ринки північних держав, експорт нових технологій.

Нагальною проблемою в концепції соціально-правової держави, сформованої соціал-демократією, є розвиток культурної демократії. "В межах кожного суспільства, - зазначається в Декларації принципів Соцінтерну, - різні культури повинні мати рівні права і рівний доступ до національного і всесвітнього культурного надбання".

Втім всі основні цінності демократичного соціалізму за своїм змістом можуть вважатися загальнодемократичними, гуманістичними цінностями і розглядатись як принципи організації громадянського суспільства і побудови соціально-правової держави.

Механізмом забезпечення умов функціонування основних цінностей демократичного соціалізму є право. Основою цього найбільш ефективного соціального регулятора є воля більшості, народу, який визнається також джерелом влади.

Шляхом встановлення загальнообовязкових приписів право узгоджує індивідуальні і колективні інтереси і створює простір для реалізації свободи, справедливості, рівності і солідарності.

.2 Особливості реалізації практичної політики соціал-демократів Заходу з розбудови концепцій соціально-правової держави

Фактично з перших років свого утворення соціал-демократичні партії почали здійснювати цілеспрямовані заходи щодо втілення свого суспільного ідеалу демократичної державності правового і соціального характеру в життя.

Домагаючись розвитку демократичних інститутів громадянського суспільства і використовуючи їх, соціал-демократи шляхом входження до органів державної влади, а також до органів місцевого самоврядування впливали на формування соціальної політики і намагались втілювати її в практику державотворення.

Бельгійська робітнича партія, наприклад, на парламентських виборах в 1894 році, вже через 9 років після створення, отримала 25 відсотків голосів виборців [281, с. 79], що дало їй можливість добитись прийняття законів про працю, про пенсійне забезпечення, про вибори тощо.

На парламентських виборах, що мали місце в першій половині ХХ століття, ця партія вже отримувала довіру від 30 до 40 відсотків виборців.

Пізніше, не дивлячись на деяке зменшення цифрових показників результатів парламентських виборів, соціал-демократи Бельгії продовжували суттєво впливати на зміст соціальної політики, а її представники брали участь в коаліційних урядах і навіть періодично очолювали їх.

Дослідник цього політичного руху В. Швейцер зазначає, що з початку другої половини ХХ століття соціал-демократи Бельгії, "використовуючи свої урядові позиції, змогли добитися прийняття низки законів, які покращували положення трудящих. Були збільшені витрати на будівництво житла, в окремих галузях промисловості запроваджений 45 годинний робочий тиждень, покращене соціальне страхування…здійснена широка реформа соціального забезпечення ("реформа Лебюртона") [282, с. 80]", змістом якої було запровадження безоплатного медичного обслуговування пенсіонерів, вдів, сиріт та інвалідів; встановлення мінімального розміру допомоги у випадку тимчасової втрати працездатності.

Позитивно були вирішенні питання збільшення пенсій, допомоги сімям. У законодавчому порядку встановлений гарантований мінімум заробітної плати.

Такі само тенденції впливу соціал-демократії на формування правової держави соціального характеру мали місце в Австрії. Вже в 1897 році до законодавчого органу Австрії було обрано 14 членів Соціал-демократичної робітничої партії. З початку ХХ століття ця партія посідала провідне місце в законодавчому органі держави.

Після десятирічної перерви (заборони партії в 1934 році після повстання шуцбунду - збройної організації Соціал-демократичної робітничої партії Австрії і фашистської диктатури) соціал-демократи Австрії відновили довіру населення.

З 1945 року соціал-демократів, тепер вже Соціалістичну партію Австрії, на парламентських виборах підтримувала майже половина населення, а її представники були членами коаліційного уряду і обирались на посаду глави держави.

Соціалісти Австрії ініціювали прийняття багатьох законів, спрямованих на регулювання соціальної сфери та гарантування економічних та соціальних прав своїх співгромадян. Серед них закони: про участь трудящих в управлінні виробництвом; допомогу безробітним; відпустки; охорону праці деяких категорій працюючих; трудову інспекцію та інші.

У другій половині ХХ століття соціалістів Австрії на парламентських виборах підтримувала абсолютна більшість населення (1971 - 50,02 %; 1975 - 50,4%; 1979 - 51,2%). Як свідчить ретроспективне дослідження модернізаційного процесу в Австрії, їм вдалося здійснити ефективні заходи з подальшого розвитку соціального аспекту правової держави.

Перш за все увага була приділена вдосконаленню та інтеграції державного сектора економіки і насамперед розвитку базових сфер промислового виробництва: паливно-енергетичної, металургійної, хімічної.

По-друге, були здійснені заходи з реалізації багатьох положень програми соціал-демократів в сфері екології.

По-третє, проведена реформа трудового законодавства; зазнала вдосконалення система гарантій трудових прав; був юридично визначений порядок участі трудящих в управлінні виробництвом, професійної підготовки кадрів; передбачений контроль за діями адміністрації підприємств з соціальних питань.

По-четверте, соціал-демократам вдалося вирішити питання щодо значного підвищення матеріальних доходів населення, а також зберегти тенденції позитивного вирішення проблеми зайнятості.

По-пяте, правляча соціал-демократична партія домоглась прийняття низки законів та підзаконних актів щодо соціального захисту вразливих верств населення: підвищення пенсій; цільової матеріальної допомоги багатодітним сімям; вирішення багатьох питань гендерної політики; соціалізації освітянської сфери; заходів медичної практики та цільової допомоги на лікування пенсіонерам та малозабезпеченим.

Суттєвий вплив на політичні процеси і формування соціальної правової державності здійснювала Соціал-демократична партія Німеччини.

На початку ХХ століття до її лав входило більше мільйона членів, а на парламентських виборах 1912 року її вже підтримало 35% виборців.

Після революції у листопаді 1918 року соціал-демократи зберегли довіру населення. На виборах 1919 року за них було подано 37,9% голосів виборців.

Президентом республіки було обрано Ф. Еберта, який очолював соціал-демократичну партію Німеччини.

За ініціативи партії 11 серпня 1919 року установчими зборами у Веймарі була прийнята Конституція федеративної республіки, яка в переліку "основних прав і обовязків німців" разом з традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянськими свободами передбачала й соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.

В частині першій Веймарської Конституції "Устрій і завдання імперії" визначались аспекти соціальної політики держави та основні напрями (функції) діяльності щодо її реалізації. Зокрема, Основним законом на державу покладались завдання з законодавчого забезпечення благодійної діяльності (п. 5 ст. 7 Конституції); охорони здоровя (п. 8 ст. 7 ); робітничого права, страхування, охорони робітників і службовців, пошуку роботи (п. 9 ст. 7); піклування про учасників війни та сиріт (п. 11 ст. 7); охорони публічного порядку і безпеки (п. 2 ст. 9); шкільної справи, вищих навчальних закладів і наукових бібліотек (п. 2 ст. 10); земельних і житлових відносин (п. 4 ст. 10) [283, с. 329]. В розділі другому Конституції "Основні права і обовязки німців" закріплювались права, а також запроваджувались механізми реалізації соціальної політики держави і, відповідно, нового покоління особистих прав: економічних і соціальних.

Веймарською Конституцією гарантувались і забезпечувались власність (ч. І ст. 153), а також свобода договорів згідно законів (ч. І ст. 152). Передбачалась багатоманітність організаційно-правових форм підприємництва (ст. 157), робоча сила оголошувалась під особливим піклуванням держави (ст. 157), надавалась свобода обєднання з метою збереження і покращення умов праці (ст. 159), запроваджувалось страхування у звязку з економічними наслідками хвороби і старості, а також можливими життєвими випадковостями (ст. 161).

Водночас Конституція (ст. 165) надавала можливість всім робітникам і службовцям на рівних правах з підприємцями брати участь у визначенні умов праці та заробітної плати, а також в господарському розвитку виробничих сил.

З метою захисту своїх соціальних і господарських інтересів передбачалось створення робітничих рад підприємств, а також окружних робітничих рад, які разом з представницькими органами підприємців обєднувалися в окружні економічні ради та імперську економічну раду.

Уряд повинен був попередньо узгоджувати з імперською економічною радою законопроекти соціально - економічного, господарського та політичного значення перед тим, як подати їх на розгляд до рейхстагу. До того ж імперська економічна рада наділялась правом законодавчої ініціативи.

В повоєнний час соціал-демократичну партію Німеччини традиційно підтримувала значна частина населення. В 1949 році на виборах до законодавчого органу за неї проголосувало 29,21% виборців; в 1953 році - 28,2%; в 1957 - 31,8%; в 1961 - 36,2%; в 1965 - 39,3%; в 1969 - 42,7%; в 1972 - 45,9%; в 1976 - 42,6%; в 1980 - 42,9%; в 1983 - 38,2% [284, с. 142 - 153].

В активі цієї соціал-демократичної партії - голосування її членів-парламентарів 23 травня 1949 року за прийняття Основного закону, п. 1 ст. 20 якого вперше в світовій практиці конституціоналізму визначив Федеративну Республіку Німеччини "демократичною і соціальною федеративною державою", яка зобовязана поважати і захищати непорушність людської гідності (п. 1 ст. 1) і "невідчужувані права людини як основу всякої людської спільноти" (п. 2 ст. 1) [285, с. 450, 455].

На другу половину ХХ століття припадає найбільш ефективна діяльність німецької соціал-демократії щодо втілення ідей соціально-правової держави в життя. В цей період члени партії обіймали провідні посади в уряді. Голова СДПН В. Брандт в 1969 - 1974 роках був канцлером ФРН, а в 1974 - 1982 роках цю посаду обіймав один з провідних діячів німецької соціал-демократії Г. Шмідт.

Реалізації програмних положень демократичного соціалізму сприяв політичний авторитет В. Брандта, який з 1966 року був віце-головою, а з 1976 - головою Соціалістичного Інтернаціоналу.

Поступово німецькі соціал-демократи почали реалізовувати програмні положення демократичного соціалізму.

В пятдесятих роках вони домоглися прийняття законів: про участь робітників вугледобувної і металургійної промисловості в управлінні підприємствами; охорону прав молоді; надання цільової матеріальної допомоги у звязку з хворобою. В сфері економіки соціал-демократи за домовленістю з іншими політичними партіями по урядовій коаліції визначили межі впливу держави на ринковий механізм і здійснювали його державне регулювання. Узгоджені дії коаліції в цьому плані передбачали періодичні консультації уряду, профспілок і підприємців.

На початку сімдесятих років були здійснені заходи з подальшого формування нової соціальної політики.

Зазнала реформи система соціального страхування, частина її коштів почала формуватись підприємцями, а пенсіонери були звільнені від сплати відповідних внесків. Водночас було запроваджене соціальне страхування у звязку з хворобою осіб, зайнятих підприємництвом на селі, а також страхування студентів і школярів.

На два роки (з 65 до 63) був зменшений пенсійний вік для чоловіків, збільшені виплати розміру пенсій для інвалідів війни, був також прийнятий закон, який зобовязав підприємців турбуватись про стан здоровя трудящих.

Такі само тенденції впливу соціал-демократів на процеси формування соціально-правової держави мали місце у Великобританії.

Водночас слід зазначити, що як теоретичне бачення, так і практичні заходи лейбористів з вирішення завдань побудови соціально-правової держави дещо відрізнялись від стратегії і тактики соціал-демократів континентальної Європи.

Уряд, очолюваний лідером Лейбористської партії Великобританії К. Р. Еттлі в 1945 - 1951 роках основні зусилля направив на створення економічної бази для реформування соціальної сфери.

Зокрема, до державної власності була переведена пята частина базових галузей промисловості і транспорт; паливно-енергетичної (вугільна, електроенергетична, газова промисловість); чорної металургії; залізничний та авіатранспорт; Банк Великобританії.

В 1946 році у Великобританії був створений Національний фонд страхування, третина коштів якого формувалась робітниками і службовцями, а решта - державою і підприємцями. Згідно закону про національне страхування 1946 року 35% фонду формувалось робітниками, 33% - роботодавцями, 26% - державою. Пізніше (в 1953 - 54 роках) їх участь у формуванні фонду була скорегована. Робітники сплачували до фонду 41%, власники підприємств - 39%, казначейство - 12% коштів.

З цього фонду надавалась допомога у випадках втрати роботи, травмування, загибелі, народження та деяких інших. Зокрема, в 1951 році така допомога була надана 2,5 млн. осіб, що її потребували.

В 1951 році були вжиті заходи щодо розширення прав громадян в управлінні виробництвом, відмінена заборона страйків, створений третейський суд, до повноважень якого було віднесено вирішення спорів, що виникали в промисловості між роботодавцями і найманими робітниками.

За ініціативи лейбористів була створена національна система охорони здоровя, основними етапами якої стало переведення лікарень в державну власність, утворення лікарняних кас і надання за ці кошти фактично безоплатної медичної допомоги.

Законом про промисловий травматизм 1946 року підприємці зобовязувались виплачувати компенсацію робітникам за нещасні випадки, що траплялися з ними на виробництві.

Пізніше під час урядування лейбористів в 1964 - 1970 роках на чолі з премєр-міністром Г. Вільсоном реформа системи охорони здоровя була продовжена. Була значно збільшена кількість лікарень і медичних працівників, в законодавчому порядку визначені гарантії медичного забезпечення інвалідів та людей похилого віку. Водночас був збільшений розмір пенсій за віком, а також адресна цільова допомога у звязку з безробіттям і хворобою. Серед реформаційних заходів соціального спрямування були також збільшення обсягів муніципального будівництва та запровадження обмежень щодо підвищення плати за житло.

Лейбористи цього періоду продовжували традиції своїх попередників щодо визначення особливого місця держави у вирішенні соціальних проблем, віддаючи перевагу державному сектору економіки. Вони ототожнювали соціальні послуги, які надаються державою з соціалізмом. Вважалось, що сутністю держави добробуту є активність держави і наявність системи соціальних послуг.

Обстоюючи таке розуміння сутності соціальної держави, лейбористи намагались здійснювати фінансування соціальних програм в основному шляхом перерозподілу державою коштів з центру. Значну долю надходжень до бюджету при цьому становили доходи національних підприємств, а також збільшення ставок оподаткування доходів корпорацій та деяких видів податків на доходи фізичних осіб.

Перегодом у Великобританії сформувалась дворівнева система соціальних послуг. Національне страхування, національна допомога і більша частина національної системи охорони здоровя відійшли до компетенції уряду, а інші соціальні послуги: освіта, житлове будівництво - залишились у компетенції місцевих органів влади.

Ідеологи лейбористів та їх представники в уряді дещо переоцінювали роль держави в системі соціальних послуг і невиправдано звужували в цьому роль місцевого самоврядування. У повоєнний час в Англії, як зазначають Дж. Харвей та К. Худ, "процес вилучення функцій по наданню соціальних послуг з сфери компетенції місцевих органів йшов все більш прискореним темпом [286, с. 347]".

Зокрема, згідно закону про національну охорону здоровя 1946 року лікарні були підпорядковані окружним радам, що призначались міністром.

Були також націоналізовані муніципальні підприємства, які надавали населенню послуги з газо- та електропостачання, а також перебрані до першого рівня деякі інші соціальні послуги.

Особлива роль в плані розробки теоретичної моделі соціально-правової держави та практики її побудови належить серед інших соціал-демократичним партіям та їх ідеологам скандинавських країн.

Шведська, датська та норвезька соціал-демократичні партії "отримали можливість не періодично, як у більшості капіталістичних держав, а довготерміново формувати внутрішню і зовнішню політику. Протягом всього післявоєнного періоду реформісти майже одностайно пропагують країни Північної Європи як зразок "демократичного соціалізму" [287, с. 6], який, як зазначає К. Бекстрьом, став результатом довготривалих конституційних і соціально-економічних реформ [288].

Завдяки ефективній діяльності з реформування політичної, економічної і соціальної сфер ці партії обєктивно посідають особливе місце в політичних системах суспільств і владних структурах.

У плані нашого дослідження слід зазначити, що суспільний ідеал соціал-демократів скандинавських країн - держава добробуту, був сформований на початку ХХ століття.

Програмні документи цих партій зазнали впливу німецької соціал-демократії, у звязку з чим О. Тімашкова шведську модель соціально-правової держави називає вторинною, водночас наголошуючи, що Швеція "стала класичною країною "третього шляху і лабораторією будівництва соціалізму [289, с. 51]".

Як свідчить аналіз проведеного нами дослідження, ще на початку минулого століття в соціал-демократів Данії, Норвегії та Швеції сформувалось тотожне бачення перспектив суспільної та державної модернізації, їх постійного розвитку в напрямі демократичного соціалізму, матеріальною основою якого є держава добробуту. Основними етапами модернізації соціал-демократи скандинавських країн, як і їхні колеги в інших країнах Європи, вважали політичну, економічну та соціальну демократію.

Намагання зі створення засад держави добробуту розпочалось в цих країнах в першій половині ХХ століття за часів правління урядів соціал-демократів або їх входження до урядових коаліцій.

Сьогодні самими соціал-демократами визнається, що "держава добробуту ніколи не могла бути проектом лише соціал-демократії або робочого класу. Починаючи з "дому народу" в 1930-х рр. і до нової держави добробуту "середнього класу" в 1970-х рр. шведські соціальні реформи завжди відображали покладені в їх основу ідеї політичних і соціальних коаліцій [290, с. 73]".

В Данії, зокрема, безпосередня участь соціал-демократів у структурі виконавчої влади почалась в квітні 1924 року; Норвегії - в січні 1928 року; Швеції - на початку 1920 року [291, с. 341-344].

Ідеологія держави загального добробуту позитивно сприймалась суспільствами, тому традиційно соціал-демократів в цих країнах підтримувала значна частина електорату. На парламентських виборах в Швеції і Норвегії за них подають голоси від 40 до 50% виборців, а в Данії приблизно третина.

Зазначене створило можливість соціал-демократам отримувати значну кількість мандатів у законодавчих органах і здійснювати ефективний вплив на формування політики своїх країн і поступово втілювати ідею держави добробуту в життя.

Проведений аналіз дає підстави зазначити, що повоєнний період для Скандинавських країн був кроком вперед, як в плані теоретичних пошуків, так і в питаннях втілення ідеї держави добробуту в життя.

Водночас слід зазначити, що основним напрямом теоретичних пошуків ідеологів соціал-демократії скандинавських країн у цей період було зясування особливостей становлення інститутів та механізмів соціально-правової держави, її економічних і соціальних функцій. Теоретичне бачення сутності такої держави, а також перспектив побудови демократичного соціалізму фактично не змінилось. Тобто в повоєнний період в теорії соціально-правової державності превалював прагматичний компонент, про що свідчить дослідження програмних документів соціал-демократичних партій цих країн. "Наша партія, - як зазначає шведський соціал-демократ В. Бергстрьом, - ніколи не була особливо зацікавлена в теоретичних дискусіях [292, с. 208]".

У 1945 році Соціал-демократичною партією Данії була прийнята програма, що стала відома під назвою "Данія майбутнього", в якій на основі "Програми принципів" 1913 року була викладена тактика партії щодо подальшого розвитку засад економічного і соціального демократизму. Серед першочергових передбачались здійснення заходів зі створення системи суспільного контролю за сферами виробництва і розподілу, банківською діяльністю; забезпечення повної зайнятості населення; вирішення проблем житлового будівництва.

Так само "Загальна програма" Норвезької робітничої партії 1945 року основні зусилля уряду, який вона очолила в цей час, пропонувала спрямувати на створення на основі політичного демократизму, що був на той час в основному сформований, на розвиток двох наступних складових соціально-правової держави: економічного і соціального демократизму. Першочерговими в цьому плані вважались пріоритетний розвиток державного сектора економіки, державних важелів впливу на ринковий механізм, здійснення за участю робітників контролю за приватним бізнесом, а також надання адресної фінансової допомоги бідним і нужденним.

"Програма дій" НРП 1949 року за своїм змістом також була документом практичної спрямованості і не вплинула на змістову частину теорії соціально-правової держави.

На відміну від неї Соціал-демократична робітнича партія Швеції в "Програмі 27 пунктів" 1944 року дещо скорегувала ідейно-теоретичне бачення перспектив модернізації суспільства і держави. Зокрема була скорегована стратегічна мета цього політичного руху. Соціал-демократи зафіксували свою остаточну відмову від окремих аспектів Марксової теорії, які відображались у програмах більш раннього
періоду.
На відміну від соціального звільнення експлуатованих класів, задекларованого програмою 1920 року, метою шведської соціал-демократії визначалась така трансформація економічної організації буржуазного суспільства, за якої право прийняття рішень в сфері виробництва належало народу. Соціал-демократи Швеції в цій програмі відмовились також від запозиченої у К. Маркса тези про визнання приватної власності основою соціальної нерівності.

Відповідно до домовленостей з підприємцями в 1930-х рр., робітничий рух визнав недоторканим право приватної власності, відкинувши водночас ідею націоналізації як умову досягнення реальної рівності. Замість концепції рівного розподілу суспільного багатства, яку неможливо реалізувати на практиці, соціал-демократія Швеції переорієнтувалась, як зазначає Еспінг-Андерсен, "на більш практичний ідеал соціальної справедливості шляхом демократизації життєвих можливостей, ресурсів і спільної участі в управлінні виробництвом [293, с. 74]".

У Програмі "27 пунктів" зазначалось, що реальною можливістю використати ресурси суспільства для задоволення потреб громадян є перехід до планової економіки. Незалежно від того, зазначалось в програмі, на якій формі власності заснована економіка: приватній чи колективній, вона повинна бути перетворена на планову економіку для того, щоб робоча сила і матеріальні ресурси не були витрачені в результаті безробіття або недостатньо ефективного виробництва.

Така організація можлива лише за умови ефективного управління з боку уряду. До того ж вона повинна передбачати, щоб індивідуальні приватні інтереси отримання прибутків і інтереси окремих груп підкорялися цілям, до яких прагне все суспільство.

Основою нового соціалістичного суспільного порядку, за програмою мав стати вплив суспільства на виробничі сили, участь трудящих у власності, планування виробництва і рівність всіх громадян. Зазначене проголошувалось керівними принципами для практичних дій соціал-демократів. Одним з головних завдань вважалось забезпечення повної зайнятості. Жоден здатний до роботи чоловік і жодна здатна до праці жінка не повинні залишатись без роботи проти своєї волі довше того часу, який необхідний для зміни одного місця роботи на інше або для навчання і перепідготовки. Причому організаційні заходи з забезпечення повної зайнятості повинна була здійснювати держава.

Програмою визнавалась необхідність усунення факторів, що призводили до соціальної нерівності. Вважалось за необхідне здійснювати заходи щодо вирівнювання класової нерівності шляхом реформування соціальної, економічної, податкової політики; перебудови системи освіти; дотримання принципу солідарності при встановленні заробітної плати.

Програма передбачала здійснення соціальних програм з вирівнювання заробітної плати робітників в містах і селах; захисту від безробіття, хвороби і старості; охорони праці; створення рівних умов для отримання освіти.

Матеріальною основою вирішення цих і багатьох інших питань в соціальній сфері і розвитком засад економічного демократизму мали стати націоналізація страхових компаній, здійснення у передбачуваному планом порядку і контрольованої суспільством інвестиційної діяльності, а також соціалізація тих галузей виробництва, де індивідуальне приватне підприємництво призводило до незадовільного управління або до утворення монополій. В деяких галузях для того, щоб бути ефективною, виробнича діяльність відповідно до програми повинна бути розподіленою між багатьма окремими підприємствами. За урядом залишалось право втручатись у діяльність окремих підприємств, на яких неефективно використовувались трудові і матеріальні ресурси і здійснювати планові економічні заходи, які б вважались найбільш доцільними в кожному конкретному випадку.

Важливим джерелом вирішення соціальних проблем і умовою усунення чинників загроз індивідуальній безпеці вважалось загальнообовязкове страхування.

У 1952 році вийшла друком робота "Соціалізм нашого часу" ідеолога шведських соціал-демократів Е. Вігфорса, яка стала продовженням тенденцій прагматизму в теорії держави добробуту і не внесла особливих новацій в зясування її суті.

Через призму визначальних ідей сутності такої держави, сформованих свого часу, автор основну увагу приділяв питанням тактики соціал-демократів щодо втілення обраного ними суспільного ідеалу в життя.

Таким чином лише Франкфуртська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу 1951 року "Мета і завдання демократичного соціалізму" стала суттєвим доробком в теоретико-пізнавальному компоненті діяльності західної соціал-демократії в цілому, (про що йшлося у попередньому підрозділі) і скандинавських країн зокрема.

Відповідно до положень цього теоретико-прогностичного документа соціал-демократи Данії в 1961 році прийняли свою програму "Шлях вперед", в якому були скореговані мета, завдання і засоби подальшої побудови держави загального добробуту.

У ній вже були відсутні ідеї марксистського розуміння сутності приватної власності та її перспектив. Натомість пропонувалося запровадити контроль з боку держави за використанням такої власності підприємцями, банкірами, землевласниками, а також за житловим будівництвом і розвитком підприємництва.

У наступній програмі "Солідарність, рівність і якість життя" 1977 року соціал-демократи Данії запропонували чіткіше визначити економічні і соціальні функції держави в умовах ринку, яка повинна стати інструментом здійснення соціально-перетворюючих реформ.

Теоретична частина програми уточнювала сутність майбутнього суспільного ідеалу - датського соціалізму, засобом досягнення якого мала стати економічна демократія.

Серед першочергових проблем, які мали б вирішуватися на цьому етапі будівництва соціально-правової держави, називались вдосконалення гендерної політики; диференціація податкового тиску на різні верстви населення залежно від доходів; реформа пенсійного забезпечення, освіти.

У програмах пізнішого часу - "Данія для всього народу" 1985 року і "Шлях в 90-ті роки" була несуттєво скорегована тактика цієї партії, а теоретичний її аспект залишився незмінним.

У програмі Соціал-демократичної робітничої партії Швеції в 1960 році стверджувалось, що в низці країн суспільство гострих класових протиріч, масової бідності і незабезпеченості змінилось суспільством добробуту", засадами якого стали основні цінності соціал-демократії.

У теоретичному плані програма відповідно до "Декларації принципів" Соціалістичного Інтернаціоналу 1951 року такими цінностями проголошувала свободу, рівність, справедливість, соціальну цінність людини і гуманізм, умовою забезпечення яких є економічний демократизм, програми соціального забезпечення, перебудова виробництва і здійснення політики повної зайнятості.

У наступній "Програмі принципів" 1975 року побудова економічного демократизму вважалась можливою за умови наявності всебічної політичної демократії, що дало б можливість робітникам і службовцям реально брати участь в управлінні підприємствами, на яких вони працюють як їх співвласники.

Серед чинників, які стримували досягнення рівня соціальної демократії, себто побудови держави добробуту, програма називала недостатній розвиток демократії; принципи капіталістичного прибутку; недоліки, що мали місце в гендерній політиці; збереження класових відмінностей у суспільстві.

Підходимо до висновку, що особливістю практичної політики шведської соціал-демократії з реалізації свого суспільного ідеалу було те, що СДРПШ завжди намагалась вирішувати питання в загальнонаціональному масштабі, поступаючись інколи своїми політичними амбіціями. Виходячи з цього, провідним аспектом її стратегії була орієнтація на ідею первинності парламенту в системі органів державної влади. Постійно домагаючись збільшення представництва своїх членів в законодавчому органі, або шляхом коаліції, соціал-демократи здійснювали визначальний вплив на формування соціального законодавства, правове забезпечення практичних заходів з побудови держави добробуту.

Загальнонаціональний аспект у вирішенні завдань практичної політики був покладений в основу запропонованої 1928 року головою соціал-демократичної робітничої партії П. Ханссоном моделі розвитку шведського суспільства як "будинку народу", згідно якої "…соціал-демократична держава мала бути подібною до будинку, сім'ї, у якій солідарність є природною, а взаємодопомога - інстинктивною [294, с. 79]".

Причому ця модель відкидала класовий підхід і пропагувала ідею створення широких політичних коаліцій.

Зазначений підхід, як зазначає Еспінг-Андерсен не лише став передумовою приходу соціал-демократів до влади, "а й основою моделі універсальної соціальної політики, яку соціал-демократія створила і з успіхом зберегла протягом тривалого часу [295, с. 80]".

Окрім ідеї коаліції різних політичних сил, модель держави добробуту у вигляді "будинку народу" шведські соціал-демократи змогли реалізувати також завдяки відмові від вимог націоналізації і укладення угоди з підприємцями на основі кейнсіанської політики.

Ефективною в плані реалізації соціальної політики була коаліція шведських соціал-демократів і Селянського союзу (так звана "червоно-зелена" коаліція), створена в тридцяті роки минулого століття.

Окрім зазначеного, модель "будинок народу" передбачала усунення чинників нестабільності суспільства і його подальшої модернізації, побудову соціальної демократії.

Важливим в цьому плані були цінова підтримка сільськогосподарського виробництва, антициклічна програма повної зайнятості, а також програма соціальних реформ.

Вважалось доцільним стимулювання попиту, у звязку з чим державні програми зайнятості передбачали виплату достатньої заробітної плати згідно колективних договорів професійних спілок.

Важливим аспектом побудови шведської моделі держави добробуту стала здійснювана від початку тридцятих років соціал-демократом Г. Мьоллером реформа страхування від нещасних випадків на виробництві, запровадження загального страхування у зв'язку з хворобою, всезагальної "народної пенсії", ліквідація допомоги по бідності і запровадження страхування на випадок безробіття.

Водночас за ініціативи Г.К. Мюрдаля до програми побудови держави добробуту була включена ідея здійснення попереджувальної, так званої, "виробничої" соціальної політики, сутність якої полягала не в наданні грошової допомоги, а в створенні робочих місць. Така соціальна політика стала позитивним вирішенням соціал-демократичної класичної дилеми рівність-ефективність, визначила напрям, межі і терміни подальших реформ, усунула можливі негативні їх наслідки, дала можливість до шістдесятих років ХХ століття створити ефективні механізми управління на ринку праці, запровадити "народну пенсію", страхування на випадок безробіття, профілактичні заходи з охорони здоровя і соціальних послуг, цільової допомоги на дітей.

Щоправда в соціальній політиці шведських соціал-демократів першої половини минулого століття переважали аспекти лібералізму, соціалістичні ідеї запроваджувались надзвичайно обережно.

Держава добробуту цього періоду з обережністю здійснювала заходи з забезпечення загальних прав і рівності, соціальні пільги і незначна за розміром допомога надавались в залежності від доходів і на підставі перевірки і були направлені на створення мінімальних стандартів життя, стимулюючи тим самим населення до пошуку роботи і стабільніших джерел доходів.

Зусилля держави добробуту раннього періоду (як "будинку народу") були спрямовані в основному на боротьбу з бідністю серед робітників і селян, до чого її зобовязували угоди партій по "червоно-зеленій" коаліції.

У звязку зі змінами соціальної структури шведського суспільства в пятдесяті роки минулого століття, викликаними подальшою його урбанізацією, збільшенням середнього класу (службовців різних категорій) та зменшенням кількості сільського населення і його впливу на політичні процеси, соціал-демократи визнали неефективність моделі держави добробуту "будинок народу", заснованої на "червоно-зеленій" коаліції і почали пошук нового формату концепції рівності, солідарності та ефективності.

Цей процес стимулювався намаганнями Центрального обєднання службовців Швеції і Шведського центрального обєднання службовців з вищою освітою, які набували все більшої ваги в політичній системі суспільства, вирівняти пенсійні права: відмовитися від "народної пенсії", що гарантувала мінімальні виплати і запровадити систему додаткових пенсій, які б залежали від отримуваних доходів.

Ця ідея була реалізована шляхом приватного страхування, що покращило пенсійне забезпечення службовців, пенсійні виплати яких суттєво відрізнялись від виплат "народної пенсії" іншим категоріям населення (і, зокрема, робітникам і селянам).

У 1959 році соціал-демократам вдалося вирішити два важливих питання, які позитивно позначилися на удосконаленні моделі держави добробуту.

Зокрема, це проведення через ріксдаг законодавства щодо пенсійної реформи на запропонованих професійними спілками службовців засадах, а також створення нової коаліції: найманих працівників середнього класу і промислових робітників. За цих політичних умов принцип солідарності набув нового відтінку. Ідею забезпечення рівності на засадах мінімальної рівності в державі "будинку народу" заступила ідея вирівнювання по максимальному рівню на наступному етапі розвитку держави добробуту - в державі "середнього класу".

В основу принципу рівності було покладено ідею усунення класових і соціальних привілеїв шляхом поступового підвищення рівня життя робітників до статусу середнього класу.

Були вжиті заходи щодо забезпечення реальної рівності прав. Пенсії, страхові виплати у звязку з хворобою, безробіттям та інші були поширені на все населення, але їх розмір мав визначатися у залежності від прибутків кожного.

Система пенсійного забезпечення Швеції, яка заснована на народній пенсії у комбінації з додатковою пенсією та у залежності від доходів і дотепер є ефективною, оскільки серед людей літнього віку немає бідних, всі вони отримують пенсію не нижчу пятдесяти відсотків середнього доходу.

З переорієнтацією соціал-демократії на середній клас і появою у держави функції "депролетаризації" основні засади своєї ідеології вони реалізували запровадженням принципу надання робітникам рівних прав в державі добробуту "середнього класу", яка взяла на себе зобовязання для підвищення мобільності робочого класу.

Особливостями цієї моделі держави було, крім зазначеного, надання податкових привілеїв приватним програмам добробуту, а також проведення реформ системи надання послуг в сферах освіти і охорони здоровя впродовж сімдесятих років минулого століття.

Перехід до моделі держави добробуту "середнього класу" позначився також подальшою відмовою соціал-демократів від аспектів лібералізму в питаннях її ефективності, який був притаманний її попередниці - державі "будинку народу".

У процесі цього переходу основним аспектом політики ефективності замість заснованих на кейнсіанській макроекономічній концепції попередження соціальних проблем і створення умов для повної зайнятості стала ліквідація "непродуктивних робочих місць і переміщення робітників в динамічні сектори шляхом перепідготовки і підвищення мобільності. Почали здійснюватись також заходи з регулювання пропозицій робочої сили на регіональному рівні, що сприяло формуванню нових відносин між рівністю і ефективністю.

Зокрема, був нейтралізований постійний тиск на державу з приводу заробітної плати, що мав місце в моделі "будинку народу". Ця проблема була переведена на рівень виробничих структур і почала вирішуватись шляхом укладання колективних угод щодо заробітної плати.

Таким чином, питання вирівнювання доходів перейшло від держави до ринку праці, до його вирішення долучилися роботодавці.

Завдяки реформам в соціальній сфері і заробітної плати, залежності системи соціального забезпечення від рівня доходів відбулися зміни в сутності соціальної політики - вона почала позбавлятися ознак перерозподільчої, сприяла зменшенню у суспільстві споживацьких настроїв, стимулювала підвищення ефективності праці, створювала умови для соціальної мобільності.

Шведські соціал-демократи поступово вирішували ще одну проблему, що негативно позначалась на функціонуванні держави добробуту, подолання розриву між економічною і соціальною політикою. В цьому плані переміщення робочої сили з проблемних галузей промисловості, які не змогли забезпечити відповідну оплату праці на більш якісні робочі місця в галузях, що стрімко розвивались, вирішувало водночас як проблему індивідуальної трудової зайнятості і підвищення рівня життя робітників, так і проблему збільшення розміру соціальних виплат і пенсій, розмір яких повязувався з рівнем їх доходів.

Причому солідарна політика в сфері оплати праці забороняє створювати низькооплачувані робочі місця, в державі передбачені механізми сприяння ліквідації сфер суспільного виробництва, які не в змозі забезпечувати достатній рівень доходів трудящих.

Реформування соціальної сфери, новітні заходи з менеджменту на ринку праці постійно узгоджувались з інноваційними технологіями в сферах економіки і виробництва.

Намагання соціал-демократів Швеції зі створення якісних робочих місць виявились більш ефективними, ніж подібні заходи в інших соціальних державах. Співвідношення якісних і неякісних робочих місць в секторі послуг сучасної Швеції складає 4:1, у той час як в Німеччині 3:1, а в США - 2:1.

Причому при створенні робочих місць вирішувались проблеми гендерної політики. Зокрема для жінок у другій половині ХХ ст. було створено 700 тисяч робочих місць в сфері соціальних послуг і в державному секторі.

Програма практичної політики шведських соціал-демократів з побудови держави добробуту "середнього класу" передбачала також вирішення житлової проблеми. Впродовж десяти років, починаючи з 1960 року, було побудовано мільйон квартир, в тому числі в містах-супутниках. Після цього, згідно рішення парламенту 1964 року, житловий фонд збільшувався щороку на три відсотки, завдяки чому Швеція досягла найкращих, як зазначає Т. Стрьомберг, "житлових стандартів у світі по площах і облаштуванню житла [296, с. 332]".

Програма мільйона квартир здійснювалась на умовах поділу відповідальності між державою та органами місцевої влади. Муніципалітети планували типову забудову міст, контролювали виділення земельних ділянок для будівництва, визначали забудовників, а держава надавала довготермінові кредити. Впродовж двадцяти років (з 1946 по 1985) держава надала 90 % кредитів для такого будівництва.

Муніципалітети сприяли створенню громадських житлових компаній. До кінця сімдесятих років їх було утворено 242, які обєднались в національну організацію громадських житлових компаній.

Надання державою кредитів здійснювалось за умови дотримання забудовниками розроблених норм якості будівництва. У разі порушення цих вимог кредитування припинялось. Окрім цього правила кредитування були спрямовані на обмеження прибутку в сфері будівництва житла. Водночас здійснювались заходи з обмеження продажу муніципальними компаніями житла, яке передбачалось здавати в оренду.

Разом з муніципальними житловими компаніями значною часткою житла володіли і здавали в оренду Шведське обєднання ощадних кас і будівельних кооперативів, а також Кооперативна організація шведських профспілок.

Ще одним ефективним напрямом практичної політики шведських соціал-демократів з побудови держави добробуту був розвиток муніципального соціалізму. Входячи до муніципальних органів, соціал-демократи сприяли розвитку на місцевому рівні системи ринково-зорієнтованої самодопомоги, кооперативного руху. Кооперативи створювали робочі місця, будували житло для своїх членів, обєкти з надання послуг, рекреаційні центри, розвивали інфраструктуру, створювали фонди для надання позик.

Окрім того, за безпосередньої участі соціал-демократів була ліквідована традиційна система освіти і побудована система масової освіти, зорієнтованої на вимоги ринку, забезпечені рівні права на одержання освіти.

І хоча заходи з побудови в Швеції держави добробуту відбувались не без проблем, що виникали в питаннях запровадження економічної демократії, а також у звязку з реформами у податковій сфері та інших, але вони не викликали серйозного супротиву народу. Державна монополія на соціальні послуги (освіту, охорону здоровя і соціальне забезпечення), з одночасним поєднанням функцій роботодавця і виробника послуг, компенсували певні втрати населення від цих заходів.

Практична політика шведських соціал-демократів з модернізації соціально-правової держави була скорегована на зїзді партії в 1981 році в так званій антикризовій програмі, яка отримала назву "Політика третього шляху", основні положення якої були покладені в основу низки пропозицій уряду.

Були внесені зміни до положення про інвестиційні фонди трудящих, (в 1983 році було створено пять фондів на всю державу замість фондів в кожному регіоні), основним завданням яких при їх утворенні було сприяння запровадженню принципу солідарності в політиці встановлення заробітної плати, "участі трудящих в прибутках [297, с. 221]". Вони повинні були протидіяти концентрації приватної власності і багатства, створювати умови для збільшення впливу трудящих на економіку, сприяти збільшенню заощаджень і накопиченню капіталу в Швеції. Перед фондами ставилось завдання: шляхом фінансування виробництв та інвестиційних проектів отримувати прибуток на свій капітал, і таким чином регулювати приріст заробітної плати, що сприяло б конкурентоспроможності шведської промисловості.

Важливим аспектом "Політики третього шляху", реалізованої в діяльності уряду, була активізація фондового ринку і ринку капіталу в цілому.

Зроблений в антикризовій програмі наголос на забезпеченні справедливості в податковій політиці був втілений в податковому законодавстві шляхом збільшення податків на майно, на спадок і дарування, зменшення можливостей податкових відрахувань для заощаджень у вигляді цінних паперів.

В цілому практична політика західної соціал-демократії з побудови держави добробуту була найбільш ефективною в другій половині ХХ століття. В цей період соціал-демократичні партії Європи утвердились, як наголошує Т. Майєр, "як політична сила, яка, з одного боку, використовувала позитивні елементи економічного росту, розвитку продуктивних сил і гнучку орієнтацію на потреби споживачів, як і пропонувала капіталістична економічна система; з іншого боку, вони зуміли подолати її негативні наслідки шляхом побудови всеохоплюючої соціальної держави", яка "незважаючи на суттєві національні відмінності у деталях, скрізь в Європі набула популярності…і стала немов би "фірмовим знаком" соціал-демократії. Основою цієї моделі державності або "формулою сучасного демократичного соціалізму [298, с. 48, 49, 50]", і орієнтирами практичної політики соціал-демократії були демократизація всіх сфер суспільного життя, змішана економіка, створення держави добробуту, втілення в життя принципу суспільної рівності.

.3 Перспективи соціально-правової держави в умовах глобалізації

У програмних документах соціал-демократії кінця XX століття була здійснена деяка корекція основних напрямів і завдань суспільної модернізації, що були визначені раніше. Це було викликано появою у вісімдесяті роки чинників, які поставили під сумнів ефективність соціальної держави та її здатність в умовах глобальних змін виконувати традиційні функції з надання соціальних послуг.

Ідея економічного прогресу, яка була основою модернізації західних суспільств наприкінці ХХ століття, набула нового змісту. Глобалізаційні процеси, як результат розвитку світової економіки, наукового та інформаційного прогресу, суттєво вплинули на економічну, політичну і соціальну сфери життєдіяльності як окремих суспільств так і світового співтовариства в цілому.

Змінилась структура суспільних відносин, міжнародний аспект став в них провідним і почав суттєво впливати на загальний їх зміст, стимулювати процеси подальшої трансформації функцій держав, формування законодавства міжнародних організацій, прискорив необхідність гармонізації норм національного і міжнародного права.

Створення транснаціональних корпорацій, глобалізація ринків капіталу і грошей, товарів і послуг унеможливили проведення соціальної політики традиційними методами. Під тиском міжнародної конкуренції почала зазнавати постійного тиску бюджетна політика національних держав. Зниження податкових ставок, вимушене надання податкових пільг інвесторам з метою залучення їх капіталів, посилення конкуренції на ринку праці, обумовленої трудовою міграцією і зменшення зайнятості населення скоротити доходи до державних бюджетів і збільшили їх витратну
частину.
Вимушена економія грошових коштів спричинила здешевлення соціальних програм, тому "соціал-демократичні партії…змушені проводити політику обмеження та скорочення послуг у багатьох соціальних сферах, аби пристосуватися до бюджету, на який вони не можуть більше впливати [299, с. 58]".

Інтеграційні тенденції в економічній, фінансовій, інформаційній, науковій та інших сферах стали підставою для перегляду ролі держави в нових умовах, відмови від неоліберальних ідей щодо її втручання в виробничі і розподільчі процеси. Склалася ситуація, як зазначав В. Брандт, коли "прогрес у технічній, економічній і соціальній областях, з одного боку, а соціальна політика - з іншого, не тільки все більше змагаються між собою - вони навіть протистоять один одному [300, с. 16]".

На ідейно-теоретичному рівні соціал-демократії протистоїть ідеологія глобалізму, основою якої є концепція "відмирання держави", "свобода торгівлі і підприємницької діяльності", "невтручання держави в економіку", яка генерується і підтримується транснаціональними корпораціями. Прибічники глобалізму заявляють про кінець соціал-демократичного віку, оскільки його місія в промислово розвинених країнах від часу встановлення демократії і створення соціальної держави виконана. Вони відкидають концепцію сильної виконавчої влади і державного регулювання економіки Дж. Кейнса, які він розглядав як найбільш ефективні засоби, що здатні гарантувати і забезпечити приватну ініціативу.

Більш близькими для них є погляди Ф. Хайєка та інших неоконсерваторів щодо обмеження ролі держави в інтересах приватного капіталу, вільного підприємництва і конкуренції. Вони вважають, що втручання держави в економічну сферу обмежує індивідуальну свободу, а її завданням є лише забезпечення правового порядку і недоторканості приватної власності, яка є головною гарантією свободи. Принцип верховенства права неоконсерваторами тлумачиться не тільки як підкорення виконавчої влади закону, а й як невтручання законодавчої влади у сферу особистої свободи і невідчужуваних прав людини, а однією з головних ознак правової держави визнається верховенство приватного права над публічним і над самою консти-туцією.

Глобалісти вважають, що головними субєктами економічних відносин повинні бути транснаціональні корпорації, а не національні держави. Саме ці утворення повинні завершити економічну організацію світу з утворенням керівних органів у "головних містах світу".

Зазначені ідеї знаходять підтвердження на практиці. Впродовж девяностих років минулого століття кількість глобальних транснаціональних корпорацій збільшилась з 7 до 40 тисяч зі штабами-квартирами в 14 найбільш розвинених країнах. Транснаціональні корпорації, які виробляють одну третину світової промислової продукції і здійснюють 2/3 світової торгівлі, вживають заходів щодо обмеження економічної ролі держав, використовуючи для тиску на них міжнародні фінансові організації: Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Світову організацію торгівлі [301, с. 9]. На фінансові системи окремих країн посилюється тиск трьох фінансово-інформаційних центрів світу: США, Західної Європи та Японії. Задовольняючи свої геополітичні амбіції, транснаціональні корпорації намагаються послабити роль міжнародних демократичних організацій, та звеличити роль НАТО.

Суттєвими загрозами соціальній безпеці як окремих держав, так і світовому співтовариству стали злочинна діяльність в сферах економіки і фінансів, яка має стійкі тенденції до інтернаціоналізації, а також міжнародний тероризм. Транснаціональні злочинні угруповання значно швидше, ніж державні інститути, реагують на розвиток комунікацій, на будь-які помякшення прикордонного та митного контролю, міждержавних звязків. Це проявляється у збільшенні незаконної міграції, торгівлі наркотиками, відмиванні "брудних" грошей. Щорічно транснаціональні злочинні обєднання незаконно перевозять більше одного млн. нелегальних мігрантів, а загальний щорічний обсяг операцій в наркобізнесі становить 500 млрд. доларів, одержаних незаконним шляхом [302], а загальний обсяг корупційної діяльності у світі становить 1,5 трильйона доларів на рік, які так чи інакше "відмиваються".

За останні 30 років злочинність у світі збільшилась у 4 рази, в тому числі в країнах колишнього СРСР, США - у 8 разів, у Великій Британії та Швеції - в 7, у Франції - в 6, у Німеччині - в 4 рази. За даними ООН, злочинність у світі зростає в середньому на 5 відсотків щороку.

Негативною особливістю глобальних інтеграційних процесів є фінансові потоки спекулятивного характеру, до яких залучаються кошти тіньової економіки. На фінанси, що обслуговують реальний сектор економіки, припадає лише 10 - 12 відсотків всього обігу світових фінансових ресурсів, і тільки 2 - 3 відсотка фінансових угод обслуговують реальний сектор, інші - це торгівля цінними паперами. Щоденні спекулятивні операції у світі сягають трьох трильйонів доларів [303].

Негативний вплив на імідж соціально-правової держави чинять також породжені глобалізацією економіки і новітніми технологіями екологічні проблеми, а також окремі захворювання, що набувають ознак епідемії, подолання яких окремим державам не під силу.

Зазначені чинники загрожують руйнацією визначальних засад соціально-правової держави, що створило небезпеку для втрати соціал-демократією політичного іміджу і зменшило до неї довіру населення, а також можливості реалізації програми побудови демократичного соціалізму.

Втім, окрім зазначеного, є ще один чинник, який вимагає переосмислення характеру взаємозвязків суспільства і держави і визначення перспектив їх подальшої модернізації. Це суттєві зміни в структурі соціально-політичних рухів західних країн, що не знайшло відображення в новітніх наукових публікаціях з досліджуваної проблеми.

Зясування суті цього чинника, особливостей його виникнення і тенденцій дає відповідь на питання про причини послаблення позицій соціал-демократії та втрати привабливості їх суспільного ідеалу.

В громадянському суспільстві з притаманним для нього політичним плюралізмом, який гарантується правом і забезпечується державою, сформувався новий тип політичної культури, яка сприяла появі нових сильних ("народних") партій, будова і організація діяльності яких не відповідає усталеним політичним традиціям. Вони опираються не на інтереси окремих груп чи класів, а на всі верстви населення. Суттєво відрізняються їх ідейні засади. На відміну від чітко окреслених ідейних програм партій з більшим досвідом і тривалими традиціями, духовною основою "народних" партій є система цінностей, які визнані більшістю населення. Наприклад, Християнський демократичний союз, Християнський соціалістичний союз (створені в Німеччині в 1945 році), які обєднують своїх членів на основі принципів
християнства.
Від часу створення союз, як "нове політичне явище на політичному видноколі" досяг значного успіху, узгоджуючи розбіжності та помякшуючи напруженість шляхом інтеграції та компромісу як між членами союзу (наприклад, католиками і християнами-євангелістами) так і з іншими партіями. Достатньо згадати в цьому плані періоди правління голів ХДС К. Аденауера (з 1949 по 1963 рік), Л. Ерхарда (з 1963 по 1966 рік). Слушним у цьому плані є наголос Й. Тезінга, що саме "політика, побудована на принципах християнської відповідальності, стала головною передумовою цього успіху [304, с. 15 - 16]".

Як свідчить аналіз, основою інших соціально-політичних рухів є, по-перше,, відмова від інституційного принципу їх організації. Починаючи з останньої чверті XX століття в країнах розвиненої демократії зявились нові соціально-політичні рухи які сповідують нетрадиційні форми участі й діяльності, здійснюючи суттєвий вплив на політичну, економічну і соціальну сфери. Це пацифістські, феміністські, екологічні, антиглобалістські та інші рухи, а "їх нелюбов до інституційної політики, - як наголошує О. Лафонтен, - випливає з бажання здобути демократію більш прямим і радикальним способом [305, с. 36]".

По-друге, вони не обмежуються лише виборюванням політичних, економічних чи соціальних прав. Їх метою, поряд із зазначеним, стає вирішення проблем, які виникають в результаті запровадження нових технологій, негативного впливу промислового виробництва на навколишнє природне середовище, вирішення конфліктів із застосуванням сили тощо.

По-третє, основним засобом досягнення мети чи вирішення проблеми, яка обєднує їх членів, нові соціальні рухи обрали протест, на відміну від організаційно оформлених рухів, основним засобом яких є боротьба за приведення до влади своїх однопартійців для реалізації програм партій. Протестуючи проти порушення прав, виробничої або іншої діяльності, результати якої загрожують безпеці громадян чи суспільства, зазначені рухи акцентують увагу суспільства на неспроможності сучасної держави ефективно і своєчасно усувати загрози соціальній безпеці, а також на неефективності політики соціал-демократії.

Визначаючи орієнтири модернізації соціально-правової держави в нових умовах і намагаючись зберегти своїх прихильників і потенційний електорат, соціал-демократи виборюють право вписатися в контури XXI століття. Залишаючись на позиціях демократичного соціалізму, що має засновуватись на соціальній справедливості і всебічній демократизації суспільства, а також на ефективному економічному устрої суспільства, визнанні прав людини і непорушності конституційних засад, соціал-демократи в нових умовах як альтернативу капіталістичній глобалізації пропонують побудову "всесвітнього суспільства, що живе в умовах миру і демократії, в якому звязані як одне ціле свобода і справедливість з солідарністю [306, с. 16]".

Умовою існування свободи має стати гарантована державою можливість участі людей у вирішенні питань, які стосуються загальних питань функціонування солідарного суспільства.

В умовах глобалізації ще гостріше постають питання розвитку форм самоуправління трудящих у сфері виробництва і солідарної відповідальності всіх членів суспільства за економічний прогрес і створення дієвої системи соціального контролю за політичною і економічною владою.

Зазначений підхід з одного боку виключає можливість абсолютної влади держави над засобами виробництва і можливість централізованого їх використання, з іншого - унеможливлює свавілля і панування у суспільстві приватної власності.

Не зважаючи на різні підходи соціал-демократів до розуміння доцільності й ефективності тих чи інших організаційно-правових форм господарювання, всі вони як і раніше сходяться на основній ідеї змішаного і демократичного економічного устрою. В сучасному світі, що зазнає суттєвих змін, економічний демократизм, на їх думку, не перестає бути найбільш ефективним чинником боротьби з безробіттям. В умовах глобалізації важливим також вважається збереження соціальної відповідальності ринку, який є найкращим інструментом економічного регулювання, ніж таким може бути централізована бюрократія.

У Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу 1989 року (Стокгольмській) соціал-демократи приділили значну увагу усуненню чинників загроз соціальній безпеці, забезпеченню миру, регіональній, планетарній, а також екологічній безпеці. Відповідно до Декларації соціал-демократичні партії країн центральної і північної Європи "почали розробляння нового політичного проекту з урахуванням особливостей історії своїх країн, високого рівня розвитку їх економіки та географічного положення, включивши до цього проекту екологічні інтереси й критичну оцінку соціальних наслідків використання технологій, повязаних з екологічним ризиком … На початку 90-х років … соціал-демократія вже повсюдно прийняла проект розвитку екологічно- та соціально-відповідальної економіки [307, с. 39]".

Серед принципів цієї впливової міжнародної політичної організації знову почали згадуватись демократія і плюралізм, демократичний економічний порядок, система освіти, а також соціальна держава і права людини.

Щоб вступити в XXI століття, зазначав свого часу В. Брандт, захист прав людини повинен стати основою прогресу. "Права і свободи особи, демократичне право брати участь в прийнятті рішень і права на соціальний захист взаємно обумовлені, і тільки їх сума здатна гарантувати свободу людини [308, с. 21]".

В Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.) за ініціативи В. Брандта визначено декілька основних блоків проблем, які слід вирішити цьому політичному рухові в умовах суспільних змін, що відбулися, та з урахуванням тенденцій глобалізації.

Перш за все, це соціально-економічний блок проблем, вирішуючи які "соціал-демократія покликана, як і раніше, хоча й на нових шляхах, обстоювати пріоритети політичної відповідальності перед логікою ринку та базисне соціальне забезпечення й зайнятість [309, с. 172]".

Як і раніше соціал-демократи залишаються вірними ідеям змішаної економіки. З урахуванням реалій сучасного ринкового господарства і тенденцій світової інтеграції вони пропонують створити новий міжнародний економічний порядок на засадах принципу солідарності. При цьому мають бути враховані й узгоджені інтереси розвинених самодостатніх країн і тих, що тільки розпочали побудову основ державності соціально-правового характеру. Умовою рівноправного і солідарного співробітництва між ними має стати фундаментальна реформа фінансових відносин, а також гарантована міжнародно-правовими актами демократична економічна політика, яка буде сприяти розвитку, створенню необмежених умов для покращення життя і появи нових можливостей.

З урахуванням підвищення продуктивності праці, обумовленої впровадженням нових технологій і вивільненням працівників, соціально-правова держава має вжити заходів щодо зміни умов праці. У першу чергу - це заходи зі збільшення робочих місць за рахунок інвестицій в соціальне забезпечення, а також внесків суспільства на розвиток нових технологій і на покращення інфраструктури. Причому розвиток технологій повинен сприяти збільшенню робочих місць, яке б перевищувало рівень безробіття.

Серед першочергових завдань соціально-правової держави мають бути також покращення умов праці з метою збереження здоровя робітників, запровадження заходів безпеки на робочому місці, збереження генофонду, гарантування економічних прав трудящих.

Глобалізація економіки вимагає створення системи ефективного соціального контролю, провідними аспектами якої мають стати залучення трудящих до процесу прийняття економічних рішень, участі у вирішенні питань використання засобів виробництва як на національному так і міжнародному рівнях.

По-друге, - це вирішення проблем екологічної безпеки. В цьому плані соціал-демократія вважає себе представницею екологічно відповідального росту і ставить завдання втілювати в життя ідею сталого розвитку.

Соціально-правові демократичні держави повинні обєднати зусилля по усуненню небезпек, що можуть призвести до порушення екологічного балансу. Захист навколишнього природного середовища має набути міжнародного значення. Соціал-демократією передбачається вжиття заходів щодо сприяння розвитку природних циклів, оскільки захист навколишнього природного середовища завжди рентабельніший за його відновлення.

З урахуванням промислового тиску на природне середовище визнається доцільним пошук альтернативних джерел енергії, розробка природоохоронних технологій. При цьому повинні бути виключені негативні наслідки впливу на навколишнє природне середовище, викликані переміщенням технологій з індустріально розвинених до інших країн.

Важливим напрямом діяльності соціальної держави, відповідно до програмних документів соціал-демократів багатьох країн, мають бути соціальні інвестиції в природоохоронні заходи. Такі інвестиції вважаються ними однією з найбільш ефективних інвестицій, які тільки може здійснювати суспільство в сучасних умовах.

Втім соціал-демократи висловлювали й більш радикальні ідеї щодо усунення екологічних загроз, які не знайшли втілення у їх програмних документах. Зокрема, пропонувалось "набратися достатньої політичної волі для того, щоб на короткий термін обмежити інтереси економічного розвитку [310, с. 19]". Зазначимо, що австрійські, фінські, голландські та німецькі соціал-демократи спроби узгодити екологічні та економічні інтереси розпочали ще на початку вісімдесятих років.

По-третє, - це продовження цілеспрямованої діяльності з забезпечення безпосередньої участі громадян в управлінні справами як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях. По-четверте, у світі, що змінився, соціал-демократія пропонує скорегувати культурну політику.

Система гарантій і досконалі юридичні механізми забезпечення політичних, основних економічних і соціальних прав, а також достатній рівень добробуту призвели до поширення в західних суспільствах тенденцій індивідуалізму і втрати консолідуючої ролі принципу солідаризму.

Вдосконалення системи освіти і професійного навчання, висока соціальна мобільність кваліфікованих робітників, інженерно-технічного персоналу і службовців сприяють їх самоутвердженню, дають їм підстави вважати себе творцями власного життя, роль держави в якому є мінімальною.

Зважаючи на зазначене, соціал-демократи пропонують приділити більше уваги людському фактору, який повинен відіграти визначальну роль в модернізації соціально-правової держави і утвердженню в суспільствах основних цінностей демократичного соціалізму. В цьому плані стоїть завдання поєднати універсальність прав людини і демократії з культурною толерантністю стосовно різних культур, що претендують на самоутвердження, оскільки культурна однорідність є загрозою демократії і свободи.

Визначальним фактором розвитку сучасного демократичного і толерантного суспільства визнається освіта, метою якої мають бути розвиток процесів пізнання; спадковість в питаннях культурного і духовного спадку поколінь; підготовка особи до життя в умовах забезпечення рівних можливостей; надання допомоги кожному в розвитку особистого потенціалу. Свобода, соціальна справедливість, солідарність і толерантність мають стати основними категоріями процесу освіти.

Розвиток культури неможливий без остаточного викорінення дискримінації жінок, виключення фактів обмеження їх участі в соціальному і політичному житті кожної держави.

Корекція функцій соціально-правової держави, подальша її модернізація має здійснюватись з урахуванням необхідності прийняття нормативно-правових актів і розробки практичних програм дій щодо вирівнювання прав чоловіків і жінок на освіту, професійне навчання, на рівну оплату праці, на участь у політичному житті тощо.

Пятий блок проблем повязаний з вирішенням питань "у вимірі рівності і свободи" де соціал-демократія "має бути захисницею диференційованої політики рівності", що створить умови для досягнення соціальної справедливості, "рівної свободи [311, с. 138 - 141]".

І насамкінець, ще один блок з найважливіших проблем - це забезпечення миру. Соціал-демократи ставлять собі за мету добитись визнання його основною цінністю для всіх політичних систем, що є можливим за умови створення нового міжнародного економічного і політичного устрою, який повинен включати в себе повагу до національного суверенітету і право на національне самовизначення, мирне врегулювання конфліктів, припинення поставок зброї ворогуючим сторонам, використання можливостей ООН та інших впливових міжнародних організацій. Пропонується, щоб різні "соціально-економічні системи і нації співпрацювали одна з одною в проектах по створенню обопільної довіри і роззброєння", брали участь у мирному змаганні зі створення соціальної забезпеченості, добробуту і солідарності.

З урахуванням сучасних тенденцій суспільного розвитку і процесів глобалізації провідні ідеологи і діячі соціал-демократії намагаються відмовитись від багатьох аспектів неолібералізму, скорегувати стратегію і тактику подальшого розвитку соціально-правової держави, пропонують запровадити новий характер взаємовідносин між особою і державою, яка повинна перетворитися з весляра в керманича, менше контролювати і більше формулювати завдання.

Піддаючи аналізу процес модернізації соціально-правової державності в Німеччині і Великобританії Г. Шредер і Т. Блер, зокрема, зазначають, що в недалекому минулому мало місце некоректне тлумачення справедливості, яку плутали з вимогою рівності при розподілі, що призвело до зниження відповідальності, породження пересічності і поширення конформізму. В цьому плані вони підтвердили тезу В. Брандта, висловлену ним свого часу, що соціал-демократи "займались більше розподілом доходів з капіталу, а не управлінням ним [312, с. 18]".

Практичне втілення ідеї справедливості, як однієї з основних цінностей демократичного соціалізму, зазначають Г. Шредер та Т. Блер, в минулому досягалося за рахунок збільшення державних витрат з метою надання якісних соціальних послуг. Водночас не приділялося належної уваги зясуванню ефективності використання таких витрат, не вивчалося питання - наскільки вони можуть надати людям можливість допомагати самим собі. В цих умовах у суспільстві почали формуватись тенденції коли права почали ставитись вище обовязків, а ідея взаємної відповідальності держави і особи почала втрачатись.

Замість здійснення заходів з підвищення особистої відповідальності, розвитку ініціативності і заповзятливості, стимулювання зацікавленості в особистих досягненнях, репродукувалась ідея про необхідність усунення державою негараздів ринкового механізму. Необєктивно оцінювалась здатність національної політики до "тонкого" управління економікою задля економічного зростання і збільшення кількості робочих місць.

В умовах новітніх суспільних змін пропонується концепцію соціально-правової держави наповнити новим змістом. На думку Г. Шредера та Т. Блера слід зберегти мінімальні норми соціальної підтримки і надавати допомогу вразливим верствам населення в подоланні проблем, що виникають у звязку з інтернаціоналізацією виробництва, перебудовою окремих галузей економіки, новими технологіями, змінами в характері праці. Важливим завданням політичної модернізації вважається інвестування в людський капітал для підготовки як окремого робітника, так і підприємства до наукоємкої економіки майбутнього. Має бути подолана диспропорція між вакантними місцями, які не можуть бути заповнені і недостачею кваліфікованих на них претендентів.

В цьому плані важливою гарантією повинні стати освіта і навчання протягом всього життя. Ідею про одне-єдине місце впродовж всього життя соціал-демократи пропонують відкинути і створити умови, в яких окремий індивід міг би підвищувати свою кваліфікацію і використовувати свої здібності повністю. У свою чергу, держава повинна стимулювати накопичення коштів для покриття витрат на навчання протягом всього життя.

В сучасній концепції державності соціально-правового характеру, соціал-демократами Заходу пропонується переглянути функції "активної держави", за якою залишається основна роль в розвитку економіки. "Ми хочемо, - зазначають Г. Шредер і Т. Блер, - не ліквідувати, а модернізувати соціальну державу [313, с. 198]". Повинна бути реформована система соціальних гарантій, яка в дійсності зменшує можливість знайти роботу. Такі гарантії повинні стати "трампліном особистої відповідальності" і сприяти розширенню рівних можливостей всіх людей. Всі соціально-політичні інструменти повинні покращувати життєві шанси, спонукати до самодопомоги і сприяти зростанню особистої відповідальності, формувати свідоме розуміння того, що права водночас обумовлюють відповідальність. Шляхом цілеспрямованого направлення дотацій і пільг на обмежену зайнятість, зменшенням податкового тиску і соціальних витрат на зайнятість держава має заохочувати роботодавців створювати і пропонувати "стартові робочі місця", запроваджувати "акціонерні пенсії".

З метою подолання безробіття держава повинна сприяти розвитку підприємництва, створенню підприємств, фінансувати інші проекти для зайнятості населення, зменшуючи тим самим фінансовий тиск на державний бюджет для виплати допомоги по безробіттю. Водночас держава повинна жорсткіше контролювати ефективність використання коштів, спрямованих на соціальні програми. Піддавати перевірці на здатність самостійно заробляти собі на життя осіб, яким надаються соціальні дотації як безробітним.

Однією з основних функцій сучасної держави, її політичним завданням є забезпечення соціальної безпеки, боротьба зі злочинністю, соціальним розтлінням і наркоманією.

Важливим напрямом модернізації соціальної держави вважається зміна пріоритетів податкової політики. Зменшення податкового тиску на корпорації, за розрахунками авторів пропозицій, має підвищити їх рентабельність, сприяти залученню інвестицій, підвищенню економічного потенціалу, збільшенню ресурсів, які будуть спрямовані на фінансування соціальних програм. Водночас має бути зменшене оподаткування доходів фізичних осіб, які зайняті на некваліфікованих роботах, а також підприємців.

Податкове навантаження може бути збалансоване за рахунок оподаткування використання ресурсів навколишнього природного середовища на зразок
Німеччини.
Паралельно з цими заходами, доходи державного бюджету можуть бути збільшені за рахунок ефективних заходів боротьби з недобросовісною конкуренцією і ухилянням від сплати податків.

Окрім вирішення зазначених завдань, пришвидшити перехід індустріального виробництва до наукоємного сервісного суспільства має розвиток сучасної ефективної державної інфраструктури, яка включає сильну наукову базу, освіту і є важливою ознакою динамічної економіки, що створює робочі місця.

Багато ідейно-теоретичних положень концепції соціально-правової держави та поглядів щодо перспектив її модернізації, а також чимало аспектів програм практичних дій соціал-демократії минулого залишаються актуальними і в умовах подальшої глобалізації.

Висновки до розділу

Узагальнюючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що соціал-демократичні партії західної Європи зробили суттєвий внесок в розвиток та утвердження ідеології соціально-правової держави як в ідейно-теоретичному, так і в практичному плані - реалізації цього суспільного ідеалу в життя.

В програмних документах цих політичних партій та в наукових працях їх ідеологів здійснювалось переосмислення надбань теоретичної думки, зясовувалась сутність, зміст, функції соціально-правової держави та визначались перспективи її модернізації.

Соціал-демократи репродукували ідеї та принципи соціально-правової держави, стимулюючи у суспільній свідомості визнання необхідності модернізації суспільства і держави.

Концепція соціально-правової держави стала основою ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії і консолідуючим чинником, який обєднував інших субєктів політичного процесу в питаннях визначення напряму суспільної трансформації, створення соціальних механізмів гарантування і реалізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечення соціальної безпеки.

Ідея соціально-правової держави в програмних документах західної соціал-демократії знайшла своє втілення в концепції демократичного соціалізму, провідним принципом якого є визнання основних прав і свобод людини.

Становлення демократичного соціалізму розглядалось соціал-демократами як процес постійної модернізації суспільства і держави, що проходить декілька етапів. По-перше, - це створення політичної демократії, подальше утвердження засад правової державності; по-друге, - досягнення економічного демократизму, запровадження демократичних принципів управління у сферах господарювання, виробництва і підприємництва; по-третє, - встановлення соціальної демократії - вищої стадії розвитку суспільства і держави, за якої забезпечуються демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства, комплекс громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людини і наповнюються реальним змістом основні цінності демократичного соціалізму: свобода, справедливість і солідарність.

Входячи до органів держави, соціал-демократи західних країн здійснювали ефективні цілеспрямовані заходи щодо втілення свого ідеалу державності правового і соціального характеру в життя.

Особливої цінності досвід західної соціал-демократії набуває для перехідних суспільств, у тому числі й України, які переймаються проблемами побудови соціально-правової держави, намагаючись водночас "вписатись" у процеси світової інтеграції.

Насамперед, - це врахування досвіду соціал-демократичних урядів з питань юридичного і організаційного забезпечення процесів демократизації суспільного і державного ладу, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства, становлення політичного та ідеологічного плюралізму; здатність поступатись власними політичними амбіціями і співпрацювати в коаліції з іншими політичними силами на принципах компромісу і толерантності задля створення умов по втіленню в життя основних цінностей демократичного соціалізму.

По-друге, це досвід визначення перспектив модернізації економіки на принципах соціалізації; гарантування і забезпечення розвитку всіх форм власності, багатоманітності організаційно-правових форм підприємницької діяльності; узгодження державного регулювання економіки з механізмами ринкового саморегулювання; досвід юридичного забезпечення участі трудящих в управлінні виробництвом шляхом акціонування, функціонування системи соціального контролю.

По-третє, це досвід здійснення "радикальних соціально-економічних заходів, направлених на прискорення структурної перебудови суспільного виробництва (науки, промисловості, сільського господарства, транспорту, сфер торгівлі і послуг, управління, освіти, охорони здоровя, охорони природи і т.п.) за умови орієнтації на максимально можливе врахування різнобічних інтересів суспільства і забезпечення нагальних потреб широких верств населення [314, с. 81]", а також досвід ефективного регулювання процесів вивільнення працівників у звязку з запровадженням нових технологій, автоматизації виробництва та тих кадрів, що "не відповідають вимогам необхідної кваліфікації і компетентності "і створенням дієвих компенсаційних механізмів соціального забезпечення груп і верств населення, які більшою мірою потерпають від негативних наслідків структурних змін в суспільстві [315, с. 82]".

Заслуговує також на увагу досвід західної соціал-демократії в створенні гарантій і юридичних механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина, а також системи соціальної безпеки.

Розділ 4. Розвиток концепцій соціально-правової державності в Україні

.1 Формування суспільного ідеалу в політико-правовій думці України

Концепції правової держави в Україні як і в країнах Західної Європи, стали результатом пошуку теоретичною думкою найбільш досконалої форми політичної організації суспільства, але їх становлення в Україні має свої особливості.

Вони були обумовлені цілою низкою політичних, економічних, соціальних і релігійних чинників, зміст і характер яких значною мірою визначався входженням українських земель до різних державних утворень: Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії - з притаманними їм різними політичними процесами, а також різним становищем цих країн в геополітичному просторі.

Відрізнялись також основні обєкти осмислення і наукового аналізу: суспільні відносини, владні інститути, політичні і правові системи держав, до яких входили частини України. Різним було юридичне закріплення основ суспільного і державного ладу, свої відмінності мало праворозуміння, а відтак і чинне в цих державах законодавство, яке здійснювало регулюючий вплив на суспільні відносини. Відрізнялись відповідно рівні правової та політичної свідомості населення. Без урахування цього чинника, як наголошує Ю. Левенець, можна впасти в "гріх" модернізації і, досліджувати вітчизняний політикум у термінах та поняттях, які характеризують цілісний суспільний організм, тоді як відомо, що український етносоціум перебував у стані далеко нецілісної формації [316, с. 49].

Втім слід зазначити, що інтегруючим чинником політичної думки українського народу була ідея звільнення від національного гноблення і створення незалежної соборної держави в якій поважається закон і цінується людина.

До чинників, які вплинули на особливості становлення ідеології державності правового характеру в Україні, необхідно віднести також політичні процеси, що мали місце в українському суспільстві та соціальні стреси в ньому, повязані з визвольною боротьбою та спробами побудови національної держави.

Втім, ми вважаємо, що національний аспект у зясуванні особливостей становлення вітчизняних концепцій правової, а перегодом і соціальної держави не повинен переоцінюватись, як це інколи має місце.

Не можна, як зазначав М. Драгоманов, "цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного…треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби…і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській [317, с. 490]".

Врахування всіх зазначених чинників дає можливість обєктивно розглянути процес становлення ідей правової державності від часу виникнення до концептуального їх оформлення, пізнати їх сутність, визначити спільні і відмінні риси, спадкоємність, виокремити раціональний компонент.

Обраний методологічний підхід дає можливість в ретроспективі виділити основні етапи цього процесу, якими, на наш погляд, слід вважати: появу філософсько-правових та політичних поглядів мислителів Реформації щодо удосконалення суспільного і державного устрою; ідейні та практичні надбання військової аристократії періоду козацької держави і пропозиції щодо обмеження гетьманського абсолютизму в "Пактах й конституціях законів та вольностей війська запорозького"; розвиток ідеї правової держави в творчості представників української Просвіти; осмислення сутності суспільних відносин учасниками громадських обєднань та їх проекти вдосконалення держави на засадах закону, рівності та справедливості; концептуальне оформлення теорій правової держави і громадянського суспільства представниками лібералізму; поява в цих теоріях окремих аспектів соціальної держави; становлення теорій соціально-правової держави у вченнях соціал-демократичного спрямування.

Початком першого етапу теоретичних пошуків перспектив реалізації такої ідеї слід вважати творчість С. Оріховського-Роксолана, який умовою демократизації суспільного життя вважав вирішення двох взаємоповязаних завдань, означених Реформацією: обмеження влади церкви і феодальної монархії шляхом визначення юридичного статусу цих інститутів, а також створення політико-правових механізмів функціонування влади монарха.

Обґрунтовуючи цю точку зору, він виступав проти теологічної теорії про божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ, зазначав він, під час богослужіння не є підданим короля. Влада короля не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа обмежується стінами собору. Він уважав, що владу королю надає народ, і основним його обовязком є захист підданих, піклування про них. В основі підкорення королю повинні лежати не страх, а повага й любов, без яких, на думку мислителя, не може бути сильної влади. Мету держави філософ визначав як гарантію прав і користі кожного індивіда, відносно якого держава має низку обовязків. Рівночасно він був упевнений, що й громадянинові слід спрямовувати свою діяльність на забезпечення інтересів суспільства і держави.

Його концепція суспільної модернізації базується на ідеї природного права. Людські закони, за його вченням, мають відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповідності. Вся діяльність монарха повинна бути спрямована на створення умов життя, які відповідали б природному праву. Суспільні зміни мали відбуватися шляхом удосконалення законодавства. Мислитель ставив закон на найвищий щабель суспільних відносин, намагався довести, що закон у державі - вищий від короля. Адже король вибирається задля держави, а держава не існує заради короля. З цього він робив висновок, що держава набагато шляхетніша і гідніша, ніж король; закон же, коли він є душею й розумом держави, набагато кращий, ніж непевна держава, та більший, ніж король.

Суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу пропонував сучасникам І. Вишенський. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива лише за умови повернення до демократичних основ раннього християнства. Він прагнув оперти все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму і був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського. Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

Аналіз політичних поглядів І. Вишенського дає нам підстави дійти висновку, що успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємоповязаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.

Першою вітчизняною концепцією модернізації, оформленою структурно, в якій знайшли своє втілення ідеї поділу влад, демократизму, панування права і гарантування прав людини були "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького", авторами яких вважаються П. Орлик і К. Гордієнко (Гординський). Проект конституції, як зазначав М. Драгоманов, був результатом "зросту ліберально-автономічних думок серед січовиків від 1647 до 1710 р. [318, с. 664]" і став основою подальшої теоретичної розробки української моделі держави, юридичний статус і повноваження органів якої визначаються законом, а народ має певний вплив на їх формування і можливість контролювати виконання ними функцій.

Проект першої в світі конституції визначав державний лад України, її територіальний устрій та перспективи міжнародного становища.

Проектом передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова, пропонувалась система стримувань і противаг владних органів.

Законодавча влада відводилася козацькому парламенту - Генеральній раді, до якої мали входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслужених козаків, "розумних радників", а також депутатів від запорозького козацтва. Передбачалося, що всі важливі питання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській резиденції тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову).

Виконавча влада мала належати гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для винесення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин.

У державі з елементами парламентського устрою гетьман повинен був дбати про загальне благо, "поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей", та "якнайширше дотримуватися законів" [319, с. 45]. У своїй діяльності він мав бути підзвітний козацькому парламенту. Його звіту могли зажадати в приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники.

За конституцією всі державні посади в Україні мали бути виборними і затверджуватися гетьманом. Уряди полковників і сотників повинні були не тільки керувати військом, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку й сотні.

Правосуддя мав відправляти Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Проте якби хтось із старшин, радників, знатних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учинив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх "...не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове, - має підлягати розглядові Генерального суду... [320, с. 39]".

У Конституції ми знаходимо там іще один важливий правовий принцип - верховенства закону в державі. Його виконання - основний обовязок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

У цьому історичному документі робилася спроба вирізнити особистість, зменшити несправедливість стосовно до неї, продемонстровано намір вирішити низку соціальних проблем. Серед соціальних завдань, які належало вирішувати державі були припинення утисків і гноблення козаків і громадян старшиною.

Передбачалось також заснування за громадський кошт лікарень "для козаків, обтяжених похилим віком, пригнічених крайньою бідністю, а також виснажених ранами, … щоб їм не довелося турбуватися ні про харчування, ні про одяг [321, с. 37]".

Козацькі вдови та дружини, діти-сироти, а також їх господарства не повинні були притягатися до обовязкових для простого люду повинностей і звільнялись від податків.

Важливою складовою соціального аспекту держави мала бути також діяльність гетьмана спрямована на боротьбу зі здирництвом і корупцією, під якою у той час розглядався підкуп "за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довірям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей… [322, с. 41]".

Проект конституції відіграв важливу роль у формуванні й розвиткові ідеї правової держави, яка здійснює низку соціальних функцій, входженню України у політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного авторитету.

Проте руйнація гетьманської держави, розшарування козацького середовища та відрив козацької старшини від народу, поділ України та посилення впливу московського царату на лівобережжі, а Польщі на правобережжі, зменшили надії українського народу щодо становлення державності, на певний час призупинили репродукування в суспільній свідомості суспільного ідеалу - незалежної держави, в якій поважається закон та цінується людина, негативно вплинули на розвиток системи ідей правової держави. Злам визначальних ідеологічних засад суспільної свідомості ускладнювався розпадом політичних інститутів, що сформувались в умовах козацької демократії.

За цих умов мав місце певний злет державно-правових ідей, що формувались і поширювались духовенством та вченими-теологами, оскільки церква залишалась структурованим соціальним інститутом, яка мала суттєві важелі впливу на духовну сферу суспільства і за підтримки царя була фактичним учасником політичного життя, схвалювала реформи щодо створення імперії. В цьому плані характерним був творчий доробок вихідців з України С. Яворського, який за часів правління Петра І обіймав впливові керівні посади в православній церкві.

Здійснюючи заходи по укріпленню позицій православя С. Яворський намагався використати позитивні надбання католицизму та протестантизму, вдосконалити діяльність церкви відповідно до нових соціальних та політичних умов суспільства, боровся з усілякими відхиленнями від встановлених канонів. Очолюючи Російську Православну церкву, він здійснював спроби утвердити її авторитет, добитися невтручання держави в її діяльність.

Будучи апологетом реформ Петра І, він виступав за централізацію влади, посилення впливу держави на суспільні справи, підвищення військової могутності імперії. У листопаді 1708 року виконав обряд церковної клятьби (анафеми) І.Мазепи як зрадника.

С. Яворський вважав ефективною систему влади тогочасної держави, яку очолює імператор з підпорядкованими йому "державними службовцями" - князями та боярами, та нижчими їх на щабель військовими. Наступний чин, який він виокремлював в цій системі - духовенство. До четвертого чину С. Яворський відніс простий народ, ремісників, землеробів, купців та людей вільного фаху.

Пробудженню української суспільної думки від політичної летаргії сприяла творчість Г. Сковороди. Пронизана протестними ідеями проти феодального і національного гноблення, монархічної влади, недосконалостей та вад суспільства вона стала методологічною базою подальшого концептуального оформлення суспільного ідеалу, де основним субєктом визнається особа з її природними інтересами. Г. Сковорода розробляв етико-гуманістичне вчення морально-правової автономії особи метою якого було відродження національної свідомості, моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення індивідуальної свободи і щастя. Важливою умовою цього він вважав самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності.

Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істинну духовну сутність - спорідненість, схильність кожного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдосконалює себе, таке пізнання повинно сприяти "благоустрою" людини. Тільки той, хто пізнав свою власну природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Пізнаючи себе, свої здібності, люди повинні відповідно до них виробити спосіб життя.

Мислитель стверджував, що у кожної людини своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, обравши собі відповідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Цей спосіб життя мислитель називає "сродна" праця, "життя згідно з натурою".

Тільки праця за призванням здатна принести людині справжнє щастя, яке полягає не в винагороді, не в славі, а в процесі праці. Разом з матеріальними благами "сродна" праця є способом духовного самоутвердження людини.

Якісними суспільними відносинами філософ вважав такі, які будуються згідно з духовною природою людей, їх прагнень та інтересів. Його суспільним ідеалом був "новий світ", країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця несправедливому, такому, що порушує природні права людини і обмежує її індивідуальну свободу. Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки його життєдіяльність відповідає їх духовній природі.

З другої половини ХVІІІ століття в Україні почала набувати розповсюдження ідеологія західного просвітництва, переклад творів представників якої здійснювали І. Вансилов, Г. Козицький, Я. Костенський, М. Мотоніс, В. Рубан, Л. Січкарьов. З дозволу офіційної влади було створене "Собраніє, старающееся о переводе иностранных книг", (1768 - 1793 рр.), членами якого було перекладено і видано більше ста наукових праць представників Західної Просвіти серед яких роботи, Вольтера, Д. Дідро, Ш. Монтескє та інших.

Прогресивні вчення мислителів Заходу, а також політичні процеси в країнах Європи сприяли активізації розвитку вітчизняних концепцій державності правового характеру. Втім ґрунтовне дослідження політико-правової спадщини періоду української Просвіти (і пізнішого часу) дає підстави дійти висновку, що вона була позбавлена апологетики модним на Заході філософсько-правовим і політичним вченням. В творчості вітчизняних мислителів, як свідчить аналіз, відчутним є критичне переосмислення надбань світової теоретичної думки, а наукові і прогностичні компоненти їх вчень щодо перспектив модернізації суспільства і держави будувались з врахуванням особливостей та тенденцій розвитку суспільних відносин, що мали місце в позбавленій державності України. Зокрема, сучасник Г. Сковороди Я. Козельський, полемізуючи з Ж.-Ж. Руссо (хоча й визнавав його високопарним орлом, що перевершив всіх філософів, що були до нього), зазначав, що причиною суспільних негараздів є не науки і мистецтво, і не перехід людства від природного до політичного стану, як той стверджував, а зловживання, порушення рівноваги загального та індивідуальних інтересів та закріплення такого стану в законах, що призвело до соціальної нерівності, залежності одних людей від інших. Людина, зазначав він, повинна залежати лише від одного уряду та законів.

Вчений стверджував, що людина є частиною природи і вона повинна підкорятись її законам, а всі люди є вільними і рівними, всі мають однакові природні права. У разі порушення цих прав люди можуть "захищатись силою від шкоди", що їм наноситься.

Політичним ідеалом мислителя було суспільство, яке скеровується освіченою владою і в якому відсутні "великі відмінності в станах". В ньому повинна забезпечуватись рівність всіх перед законом, повинні бути створені умови, за яких виключались би утиски одних людей іншими. Суспільному ідеалу Я. Козельського поряд з правовим був притаманний і соціальний аспект. Всі члени суспільства, на думку мислителя, повинні бути задіяними у вирішенні загальносуспільних справ, виконувати корисну для потреб суспільства роботу. В такому суспільстві робочий день повинен бути скорочений до восьми годин, створена можливість для розвитку науки і мистецтв, які повинні стати надбанням усього народу.

Розмірковуючи щодо ролі позитивного законодавства, Я. Козельський викладав ідею щодо необхідності його вдосконалення, що своєю чергою стало б умовою вдосконалення суспільного життя. Мислитель зазначав, що закони держави повинні бути справедливими, відповідати вимогам природного права. Вкладені природою у людину закони її життєдіяльності повинні бути тією основою, на якій мають ґрунтуватись закони суспільства. Справедливими можуть бути лише ті закони, які підтверджують природні права людини, а якщо цього не відбувається, то вони не можуть вважатись справедливими.

До плеяди українських просвітників, наукова та громадська діяльність яких сприяла утвердженню у суспільній свідомості ідей державності правового характеру, належали також В. Капніст, В. Каразін, П. Лодій.

В. Капніст піддавав критиці устрій тогочасного суспільства та закріпачення людини. Він виступив за модернізацію суспільства і державного устрою шляхом поступових реформ, вдосконалення влади запровадженням принципу "освіченої монархії."

Автором ранніх ліберальних проектів модернізації суспільного і державного ладу та системи господарювання був В. Каразін.

Його суспільним ідеалом була монархія, суспільне життя в якій ґрунтується на обовязкових до виконання законах, які гарантують і забезпечують право кожного "насолоджуватись життям". Створити такі "непорушні закони" повинен цар. Він також повинен утворити установу, яка б контролювала виконання законів у державі. Рівночасно в процесі правової реформи повинно відбуватись законодавче врівноваження влади монарха, надлишок якої йому слід передати блюстителям контрольної ("корінної") установи.

Надзвичайно важливе значення для утвердження у суспільній свідомості ідеї правової держави, а також наукового її обґрунтування мала діяльність П. Лодія, який першим з-поміж інших науковців познайомився з творами Канта [323, с. 83], симпатизував поглядам Х. Вольфа, сприяв розповсюдженню їх філософських поглядів в Україні та Росії.

Велику увагу вчений приділяв зясуванню сутності права і закону, їх відмінності і взаємозвязку, ролі в модернізації суспільства та його інститутів, пропагував ідею законності, впорядкування суспільного життя і здійснення судочинства згідно законів. Законодавчо повинна гарантуватись і забезпечуватись громадянська свобода, "самовільне визначення самого себе в діянні". Людина повинна бути незалежною від влади у здійсненні таких дій, які спрямовані на досягнення обраної нею мети і приватного блага, але ці дії не повинні суперечити меті держави. Тобто право повинно забезпечувати можливість вільної конкуренції приватних інтересів.

Суспільним ідеалом вченого була законодавчо обмежена монархія. Сила не сприймалася П. Лодієм як засіб для вдосконалення суспільного устрою. Умовою позитивних перетворень соціуму може бути лише справедливий закон.

Під впливом ідеології просвітництва в кінці XVIII - першій половині ХІХ століття в Україні виникли громадські обєднання, які опікувались проблематикою вдосконалення державно-правових інститутів і суспільного устрою. Їх засновниками і членами були представники найбільш освічених прошарків тогочасного суспільства: вчені, офіцери, суспільні діячі, письменники.

Зростаюча криза офіційної самодержавно-кріпосницької ідеології породжувала опозицію з боку дворянства, виразником якої став масонський рух. Світоглядні настанови учасників масонських лож поєднували релігійний містицизм з ідеями західноєвропейських містиків Я. Бьоме, Е. Сведенборга, Й. Масона, Л.К. Сен-Мартена та інших. Свій суспільний ідеал представники цього руху вбачали в "моральній рівності", яка поєднувалася з визнанням соціальної та класової нерівності. Хоча діяльність масонів була суперечливою, але слід погодитися з твердженням І. Бичко, що масонство певною мірою справило позитивний вплив на поширення в Україні теорій суспільної модернізації, що були розроблені західноєвропейськими мислителями, було своєрідним проявом світоглядно-ідейного дисидентства, сприяло обєктивізації осмислення сутності суспільних відносин, визнанню недосконалості державного ладу та необхідності його зміни.

Ф. Олізар, О. Ланжерон, І. Гамалея, І. Мартос та інші констатували негаразди та суперечності соціального життя, визнавали їх причинами протистояння у суспільстві, піддавали критиці окремі прояви несправедливості та релігійної нетерпимості, пропагували ідеї про утворення всесвітнього братерства людей шляхом їх обєднання в релігійному союзі.

Виправлення моральності, поширення доброчинності і благочестя у поєднанні з суворим виконанням чинних законів і вірності імператору, забезпечать підвищення добробуту людей і загального щастя, стверджувалось в "Уложенні" масонської ложі, очолюваної Г. Еллізеном.

Інтенсифікація розвитку ідейно-теоретичних засад державності правового і соціального характеру розпочалась в програмах Кирило-Мефодіївського товариства (1846 - 1847 рр.), а також політичних і правових поглядах його членів. Аналіз суспільних і зокрема політико-правових явищ кирило-мефодіївці здійснювали з позицій близьких до лібералізму.

Християнська демократична федеративна республіка, в якій забезпечується соціальна злагода, визнаються і гарантуються права людини, була суспільним ідеалом одного з передвісників лібералізму в Україні М. Костомарова, "думками якого, як зазначав М. Драгоманов, певний час жила українська наука [324, с. 485]". Він висловив критичне ставлення до самодержавства, пропонував скасувати кріпосне право, встановити юридичну рівність, не застосовувати смертної кари. Необхідною умовою оновлення державного устрою він вважав вирішення низки соціальних проблем: забезпечення свободи господарської діяльності, свободи совісті, покращення освіти народу. Його політичний ідеал - словянська федеративна держава мала будуватись на демократичних засадах на чолі з президентом, що очолює виконавчу владу, а також незалежним від ного законодавчим органом - сеймом.

Спроба систематизації ідей правової держави була здійснена Г. Андрузьким. У розробленому ним проекті конституції основою суспільного життя визнавалася громада. Держава мала обєднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорноморям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію з Молдовою, Сербію, Болгарію, Дон).

Кожен штат поділявся на області, області - на округи, а округи - на громади, що складалися з сімейств. Управління в громадах мало забезпечувати виконання трьох функцій: розпорядчої, виконавчої і судової. На чолі управи мав стояти голова, а вона б складалась з більшості верств населення: з трьох-чотирьох старшин, десяти депутатів від громади, священнослужителя, декількох писарів, а також одного місцевого жителя із гімназичною освітою. Управа мала вирішувати всі питання місцевого значення демократично, через голосування, карати за порушення закону (оголошувати догану, накладати штраф, піддавати увязненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу мала діяти окружна палата за такими ж принципами, як і управа у громаді. Виконавчою та розпорядчою владою на цьому рівні мало бути окружне правління в складі окружного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні мали діяти поліція та совісний суд, який би складався з судді (депутат від палати) і депутатів від думи. Дума мала обиратися на один рік із купців і ремісників.

На рівні області проектом Г. Андрузького передбачалися обласна палата, обласне управління, поліція, магістрат, а також інституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні заклади, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави - штатах законодавчою владою мав бути сенат, виконавчу владу очолював би президент, при якому знаходився б цензурний комітет. До гілки виконавчої влади мали входити комітети - внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий та наглядовий. Штати повинні були мати вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання.

Усі штати мали обєднувати державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів та Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні мали діяти міністерства фінансів і промисловості, військово-морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні штатів. Міжнародні відносини здійснювалися б тільки на рівні держави, тут передбачалося міністерство закордонних справ. Окрім означених органів виконавчої влади, проект передбачав міністерство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі мав діяти наглядовий комітет.

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства щодо перспектив модернізації держави та її інститутів мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси - єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення основних принципів демократії.

В контексті досліджуваної проблеми особливе забарвлення мали суспільно-політичні погляди члена цього товариства П. Куліша, який, як зазначав Д. Чижевський, "еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду - до культу миротворниці науки, від православя до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства". Проте, незважаючи на зазначене, в його творчості головною завжди була ідея України. Пошуки цієї провідної ідеї, "лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основною темою "хитань" Куліша" [325, с. 155].

Соціальну дійсність, П. Куліш поділяв на дві сфери "… в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже, святе і "негідь"[326, с. 155]. Цей принцип мислитель поклав в основу зясування проблеми сутності людини, яку вважав такою, що складається з "внутрішнього" ("серця") і "зовнішнього".

Постаючи компонентами одного цілого - душі, "серце" і "зовнішнє" завжди знаходяться в суперечності по відношенню одне до одного. Якщо перемагає "внутрішнє" - людина перебуває в постійному духовному звязку з батьківщиною, а якщо "зовнішнє" - людина забуває про рідний край.

Так само світ, суспільство та історія, на думку П. Куліша, також обєднують у собі "внутрішнє" і "зовнішнє". На "внутрішньому" ("серці") формується ідея України, а "зовнішнє" повинно бути відкинуте як шкідливе.

Ідея України повинна базуватись на культурі, історичному надбанні народу. Оскільки "із серця" і "через серце" озиваються до людей історія, крізь сучасність говорить до них минуле. Скільки у нас добра на Вкраїні, писав П. Куліш, і ніхто тому добру ціни не знає, "бо закидана рідна сторона всякою негіддю. Задля відродження культури слід відкинути все "зовнішнє", штучне, і перш за все накинуту народу штучну мову, повернутись до "староруської" мови, яка є "передвічним скарбом" народного "серця".

Щоправда після арешту і вислання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та каяття перед офіційною владою П. Куліш перебував на державній службі, був російським урядовцем у Польщі, після чого видав роботи "История возникновения Руси", "Козаки в отношении к обществу и государству" та інші твори, в яких були відсутні аспекти правової держави. Опираючись на польські джерела, він піддав критиці козаччину і гайдамаччину, називав їх деструктивними рухами, які були позбавлені державотворчих ідеалів, стверджував, що українці нездатні до самостійного державного устрою, та схвалював факт приєднання України до Росії. Свої погляди щодо нездатності українців побудувати незалежну державу П. Куліш обгрунтовував тим, що ні в минулому, ні в сучасному йому суспільстві не було соціальної страти, яка була б здатною здійснити політичні і організаційні заходи щодо побудови власної незалежної держави.

Перспективним напрямом розвитку суспільства мислитель вважав створення системи національних культурних цінностей.

І. Франко, оцінюючи творчий внесок П. Куліша в розвиток політичної думки України, зазначав, що він був рушієм українського впливу в Галичині. П. Куліш, на думку І. Франка, людина "великої спосібности, великої праці і заслуги, та не тверда власне в тому, чого найбільше треба було для галичан в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки спонукали його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбством… [327, с. 274]".

Друга половина ХІХ століття ознаменувалась подальшим утвердженням в суспільній думці України ліберальних тенденцій: вимог економічної свободи, обмеження втручання держави в економіку і соціальну сфери; розвитку демократіїї та основної її форми - парламентаризму; створення системи гарантій та забезпечення прав і свобод особи; створення механізмів забезпечення національного суверенітету, верховенства права.

Становленню лібералізму сприяли ідеологічні, політичні, економічні та соціальні чинники. Перш за все, це поширення ліберальних ідей, що утвердились в суспільній свідомості західних суспільств; інтенсивний розвиток еконоіки, загострення соціальних протиріч; поширення робітничого руху і пролетаризація селянства у звязку з відміною кріпосництва, а також формуванням буржуазного суспільства.

З другої половини ХІХ століття, інтенсифікація виробничих і обмінних процесів почалась на українських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, а в 60 - 80 роки було проведено аграрну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії [328, с. 10], вплив якої поширювався на 80% українських земель.

Становленню лібералізму сприяли також розширення комунікативних звязків, безпосереднє ознайомлення вчених, суспільних і політичних діячів з науковими теоріями, практикою державного будівництва та політичними процесами в країнах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками української громади і культури, що жили в підросійській території України та Галичині.

Ліберальні ідеї Заходу давали відповідь на питання про перспективи подальшої модернізації суспільства, сприяли занепаду в підросійській частині України системи народницьких поглядів, стали ідейною основою формування прогресивного соціально-політичного руху на українських землях.

Втім, слід зазначити, що на відміну від західного лібералізму, який опирався на середній клас - основну соціальну силу, що стимулювала формування багатьох інститутів громадянського суспільства, виразником і генератором ліберальних ідей правової держави в України стали представники творчої та наукової інтелігенції.

Не зважаючи на консервативні тенденції в підросійській Україні, супротив ліберальним ідеям з боку офіційної влади, а також несприйняття ідеології лібералізму окремими верствами населення, які вважали його чужим, він поступово утверджувався в українському суспільстві і сприяв становленню політичного плюралізму, формуванню різних соціально-політичних рухів: соціал-демократії, консерватизму, націоналізму, марксизму. В ідеологіях цих рухів ідея правової держави зазнала трансформації - від її подальшого розвитку в теоріях соціально-правової держави як більш досконалої форми політичної організації суспільства - до її заперечення.

Водночас слід наголосити, що на відміну від ліберальної ідеології Заходу, яка була спрямована на формування особливого типу політико-правової культури, головним аспектом якої був індивідуалізм, вітчизняний лібералізм, виокремлюючи людину як основний субєкт в системі суспільних відносин і визнаючи її найвищою соціальної цінністю, обстоював ідею громадівства.

Самоврядність громади в межах повноважень, встановлених демократичним законом ідеологами українського лібералізму вважалась провідним чинником втілення суспільного ідеалу правового характеру в соціальну практику.

Принципи демократії, гуманізму, верховенства права, визначення людини найвищою соціальною цінністю, визнання необхідності врівноваження відносин держави і суспільства на засадах правового закону, забезпечення прав і свобод людини, що були основними ідеями лібералізму, знайшли свій подальший розвиток в державно-правових концепціях соціал-демократичного спрямування.

Фундатори української соціал-демократії у своїх філософсько-правових і політичних концепціях пропонували шляхи соціального примирення різних соціальних страт суспільства, механізми усунення соціальних протиріч і чинників загроз соціальній безпеці, а основою і умовою вдосконалення суспільного і державного ладу вважали поступові реформи соціальної, економічної і політичної сфер.

Особливістю вітчизняних теоретичних концепцій соціально-правової держави були два взаємозвязані компоненти: соціалізація правової держави і здобуття національного суверенітету.

Ми вважаємо, що саме з творчості В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського, М. Павлика, О. Терлецького в філософсько-правовій і політичній думці України починається дослідження сутності та тенденцій подальшої трансформації правової держави у взаємозвязку з громадянським суспільством, його самоврядних інститутів, обґрунтування ідеї визначення меж втручання держави у справи суспільства, визначення конкретних функцій держави і побудови механізмів забезпечення прав людини.

Умовою і визначальним чинником модернізації суспільства і держави є демократія, стверджував В. Антонович. З державно-правового вчення В. Антоновича розпочалась трансформація вітчизняного лібералізму вбік соціальної демократії, зясування перспектив розвитку держави і громадянського суспільства як взаємоповязаних і таких, що обумовлюють один одного феноменів. Він проводив думку, що український історичний процес від часів Київської Русі є безперервним і цілісним. Провідним в історії розвитку України був громадівський принцип, який увібрав ідеї "широкодіапазонної демократії за активної участі народу, рівних політичних прав і рівності соціальних статусів [329]". В історії розвитку інших словянських народів провідними були інші принципи. У поляків, зокрема, це - принцип аристократизму, який веде до боротьби між різними суспільними стратами; у росіян - принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя.

Причому громадівський принцип, зазначав вчений, мав місце фактично у всіх сферах суспільного життя. В сфері політико-владних відносин він знаходив свій вияв у формі віче; в релігійній сфері - в обранні духовенства; в сільських громадах - у формі зборів. Практичне втілення зазначений принцип мав також місце в часи козаччини.

Демократичні форми самоврядування, за вченням В.Антоновича, зберігались в Україні навіть за часів татаро-монгольського нашестя, а також у Литовсько-Польську добу і пізніші часи - до введення Магдебурзького права. Демократичний принцип був притаманний українському народові й в інші часи. Зокрема, боротьбу між українськими козаками і польською шляхтою вчений розглядав як боротьбу за відстоювання громадського (демократичного) і аристократичного (індивідуалістичного) принципів.

Проте громадівські принципи не були запроваджені в соціальну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хмельницького, а у звязку з відсутністю високого рівня культури у народу, його неготовністю до політичного життя, відсутністю чітких уявлень про бажаний політичний ідеал.

Відсутністю високого рівня культури пояснював вчений руйнацію гетьманської держави, яка настала у звязку з перемогою особистого егоїзму козацької старшини над інтересами громади.

Держава, на відміну від зазначених демократичних інститутів суспільства, за вченням В. Антоновича, повинна відігравати позитивну роль у суспільстві. Перш за все вона повинна бути "справедливою", гарантувати рівні права для всіх громадян. Її влада має розглядатись через призму наявності або відсутності справедливого і неупередженого ставлення до громадян, не зважаючи на їх майновий, національний чи соціальний стан.

Держава є однією з вищих форм народного життя і повинна базуватись на культурі і підтримуватись нею. Державі мають бути притаманні соціальні функції, вона повинна опікуватись проблемами культури. Західні держави, на думку вченого, були інституціями, які одночасно забезпечували матеріальні і моральні цінності суспільства, його добробут і свободи людей.

Трансформація суспільства і держави до більш досконалих їх форм за концепцією М. Драгоманова, можлива у взаємозвязку з удосконаленням права, за умови звязаності держави правом. Держава і право за його концепцією є закономірними явищами, які вникають в процесі розвитку суспільства. Проте вони не є сталими. Всі правові та політичні інститути, а також правовий порядок з часу свого виникнення зазнають постійних змін. Причому їх виникнення - це природній історичний процес, який ніхто не може зупинити. Головним стимулом соціального поступу мислитель називав економічний прогрес.

Ідея про прогрес, зазначав М. Драгоманов, не тільки розбила ідеалізацію минулого і надала можливість спокійніше оцінювати сучасність, але й заставила дослідників історії розвитку народу і людства вникати у внутрішні причини історичних явищ і перемін: культурних, економічних, соціальних, політичних і послабила таким чином поняття про випадковість в історії або приписування особистостям більшого значення, ніж вони мали в дійсності.

Сутністю держави має бути служіння народу, всім його верствам. В державі повинні гарантуватись конституцією і реально забезпечуватись права і свободи народу. Важливим в цьому плані мислитель вважав буржуазний конституціоналізм і законність.

Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей. Закони повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов вдосконалення суспільного і державного ладу повинна бути демократизація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи, які не можуть бути відмінені або скасовані ні посадовцями, ні постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку.

М. Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. Він розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу, засновану на праві, започаткував філософію компромісу і консенсусу, був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання.

У концепції правової держави М. Драгоманова передбачалось запровадження принципу поділу влад. Законодавча влада мала належати двом думам - державній і союзній. Причому навіть монархічна форма правління не викликала побоювань у мислителя, оскільки вона мала бути поставлена в жорсткі рамки права і законності. Тому главою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу - управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ мали бути віднесені вирішення питань місцевих соціальних проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти, а також інші соціальні питання. Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами мали регулюватися законодавством, а суперечності між ними - розглядатися Верховним судом.

До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду (сенату), мали входити судові палати обласних, повітових і міських дум, а статус суддів визначатися законом. Членів Верховного суду пропонувалось призначати довічно главою держави.

З концепції правової держави М. Драгоманова в політичній думці України почалось чітке вирізнення її соціального аспекту. Його основою є імператив соціальної справедливості. Згідно з цим національне визволення він розглядав у взаємозвязку з соціальним, а свій вклад як вченого і громадського діяча вбачав, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, "у рішучому повязанні української визвольної програми з сучасними західними демократично-ліберальними та соціалістичними рухами, не нехтуючи притому з українських традицій…тим, що згідно з духом європейського прогресу [330, с. 590]".

Дві лояльності - національну ("служіння інтересам свого народу") та соціалістичну ("вірність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям") відстоював у своєму вченні про правову державу, яка забезпечує соціальну рівність і справедливість у суспільстві І. Франко. З виникненням приватної власності, стверджував він, виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Філософ був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети - щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад - монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку модернізаційних чинників: культурних, наукових і політичних, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Політичним ідеалом І. Франка була соціалістична держава. Проте в його уяві зміст поняття соціалізму не співпадав зі змістом даного поняття, як його розуміли засновники цього державно-правового вчення. Зокрема він зазначав, що Марксова доктрина, "в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських". Запропонована Марксом "програма державного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій [331, с. 86]".

Втім, необхідно наголосити, що з кінця ХІХ століття в деяких теоріях соціально-правової держави в Україні стає все відчутнішим вплив марксизму. Одними з перших популяризаторів марксизму в Україні були М. Зібер та С. Подолинський. З цього часу в зазначених теоріях почав утведжуватись, так званий, "український дуалізм", з одного боку - це пропагування національної ідеї, виборювання інтересів свого народу; з іншого - визнання соціалістичної ідеї як перспективи і умови модернізації суспільства і держави, втілення в практику загальнолюдських гуманістичних цінностей.

З цього приводу в російській офіційній пресі зазначалось, що представники українського ліберального напряму в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій - "Капітал" К. Маркса [332, с. 124].

Вдосконалення держави і права, "вирівнювання" соціальних нерівностей та усунення їх першопричин були основними проблемами, якими опікувався у своєму вченні С. Подолинський, світогляд якого зазнав трансформації від народництва в бік радикального соціал-демократизму з відтінком утопічного соціалізму.

Як і засновники марксизму, він переконував, що закріплення встановленого порядку в державі, права приватної власності та соціальної нерівності здійснювалось за допомогою законодавства. Закріплення приватної власності на землю, на думку С. Подолинського, є законодавчим закріпленням основ всякої несправедливості. Мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної власності зникнуть всі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною.

Право є продуктом розвитку культури і економічного життя суспільства і всілякі зміни в структурі економічних відносин або розвиток культури викликають зміни в структурі системи права і його норм.

Втім у своїй концепції С. Подолинський залишається вірним одному з основних аспектів, що був покладений в основу теорії ліберальної правової держави і громадянського суспільства - самоврядності, хоча дещо переоцінював можливості громади, ставив її вище юридичних установ держави.

У цьому плані С. Подолинський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в українські землі з німецькими переселенцями в часи середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували самоуправління. З часу запровадження Магдебурзьке право заперечило систему самоуправління, що існувала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засноване на німецьких звичаях, зашкодило українському звичаєвому праву, якому він приділяв важливе значення в подальшому розвитку українського суспільства.

Найбільш вдалою політичною формою організації суспільства С. Подолинський вважав демократичну республіку соціалістичного характеру, в якій народ приймає активну участь в управлінні загальними справами.

Зазначені ідеї мислитель виклав у програмі демократичних перетворень на українських землях після революції, що була підписана крім нього М. Драгомановим та М. Павликом.

Згідно програми, політичною основою держави має бути громада, в якій обєднаються трудящі з метою виконання загальних справ спільноти. Основним принципами організації діяльності громади будуть самоврядність, демократичність, суверенітет народу. В державі повинен бути створений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відносини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними. Верховна влада республіки С. Подолинського здійснюється Народними зборами. Серед функцій соціально-правової держави мислитель виділяв: планування, забезпечення правового порядку, управління господарськими справами, культурно-виховну, оборони.

Ідеї політичної модернізації, побудова демократичної держави соціалістичного характеру були також провідними у концепції М. Павлика. Його ліберально-гуманний соціалізм заперечував ортодоксальний марксизм, мав соціал-демократичний характер.

Розвиток людської цивілізації М. Павлик розглядав як закономірний процес, що постійно розвивається і прогресує. В процесі такого розвитку один суспільний лад змінюється іншим. Причому кожен наступний лад є прогресивнішим ніж попередній. Відповідно капіталізм є прогресивніший ніж феодалізм, що передував йому. При капіталізмі створені міцна економіка, виробничі ресурси і технології, відбулось накопичення грошових коштів. Політичне життя також зазнало позитивних змін, подальшого розвитку набула форма держави, виникли конституційні монархії. Водночас капіталізм породжує соціальну нерівність, жорстоку експлуатацію робітників і селян, які своєю працею приносять прибуток буржуазії.

Рівночасно проголошені під час буржуазних революцій і законодавчо закріплені деякі права і свободи людей в умовах капіталізму не стали реальністю. Не забезпечується також одна з основних вимог демократії - рівність.

Навпаки, капіталізм сприяв різкій диференціації суспільства, появі надмірного багатства і крайньої бідності. Соціальна нерівність доповнилась політичною. Австрійська конституція та виборче законодавство забезпечують формування представницьких органів держави лише особами з "вищих станів", а робітники та інші люди праці не обираються.

За вченням М. Павлика на зміну капіталізму прийде соціалізм, передумовою чого є зміна економічних і соціальних відносин, які визрівають поступово. Основою капіталізму є приватна власність, тому цей інститут найперш повинен бути змінений на "співвласність" "робітничих людей", що надасть можливість кожному існувати за рахунок своєї праці, створить умови для навчання і всебічного розвитку.

Економічна, політична і соціальна модернізація суспільства заснована на таких засадах заперечить поширення аморальності, породженої капіталізмом і буде сприяти запровадженню моралі основою якої є справедливість. Водночас з ліквідацією приватної власності, передачі землі селянам, а фабрик робітникам, народ повинен скасувати податки, поліцію, суди, й військо як головні перешкоди народної волі, а військо замінити крайовим козацтвом, роздавши зброю всім людям.

Надалі слід організувати систему колективної праці для обробки земель, що належать громадам, а також роботи на фабриках. Як і в С. Подолинського політичною основою соціалістичної держави М. Павлика має бути самоврядна громада, яка шляхом виборів із своїх членів формує органи управління. В громадах і державі в цілому забезпечується рівність, права і свободи людей, рівні можливості для вибору занять.

До плеяди галицьких соціал-демократів радикального напряму, що опікувались проблемами політичної модернізації належав О. Терлецький, який виникнення і розвиток суспільства, держави та її правової системи пояснював процесом інтеграції людей. Цей процес бере свій початок від обєднання людей в сімї, а сімей в племена. Перегодом добровільна інтеграція заступається силовою, сильніші племена підкорюють слабкі, потім знову відновлюється природній процес обєднання людей. Невеликі поселення обєднуються, утворюючи більш великі, останні - в провінції, а вони в царства. Таким чином, зазначав О. Терлецький, виникли держави в Європі.

Але на цьому процес інтеграції не закінчується, держави обєднуються в союзи, політичні групи, міжнародні суди, задля виключення можливих конфліктів між народами, вирішення спільних питань. Зазначений процес відбувався, за вченням О. Терлецького, завдяки зовнішній інтеграції. Але крім неї відбувається ще й внутрішня інтеграція, яка має політичний характер. В процесі розвитку кожного конкретного суспільства між собою обєднуються розрізнені його частини, в результаті чого виникають уряд, законодавство, військо, церква, які утворюють складне соціальне явище - державу.

Проте процес зовнішньої і внутрішньої інтеграції на цьому не закінчується, він має тенденції продовження до утворення найвищої, досконалої форми суспільного устрою, в якому всі члени великої сімї народів будуть щасливими. Інтеграція і вдосконалення суспільства є закономірними процесами не дивлячись на те, що відбуваються вони складно, а часом і суперечливо, все нове зустрічає супротив з боку застарілого. Так, зокрема, зазначав мислитель, відбувалась зміна феодальних держав конституційними, буржуазними державами.

Водночас, досліджуючи сутність Австрійської монархії, О. Терлецький підійшов до розуміння того, що конституційна (правова) держава не є вінцем розвитку. Мислитель зазначав, що становище простих робітників і селян не покращилось від того, що на них "накинули новий конституційний хомут". Держава має зазнати подальшої модернізації, оскільки вона не вирішує багатьох соціальних проблем. Не зазнав розвитку інститут власності, у звязку з чим владу знову уособлюють представники багатих верств суспільства, чому сприяла особлива форма власності на землю в Галичині - домінія. Мають бути переглянуті підходи до формування основних органів конституційної держави: законодавчого, судового та адміністративного за принципом участі у них представників всіх верств населення.

Мислитель піддав критиці течію "народовців", які розгубились і не змогли очолити політичні процеси з подальшої модернізації суспільного і державного ладу після революції 1848 року, не знали, що робити з дарованою свободою. В "народовській" інтелігенції, зазначав він, не було ні віри в свої сили, ні власної ініціативи, сильною була лише тільки віра в сили уряду і верховну владу. Партії ліберального спрямування, що були допущені до влади після конституційної реформи 1867 року, не переймались проблемами державного переустрою, намагались пристосувати її до своїх інтересів, тому Австрійська монархія продовжувала здійснювати внутрішні і зовнішні функції, змістом яких було пригноблення людей і забезпечення інтересів панівного класу.

Ці інтереси, на думку О. Терлецького, реалізовувались за допомогою права, були його сутністю. Відповідно до цього здійснювався законотворчий процес, а також формувалась правова система. Водночас був відсутній дієвий механізм реалізації позитивних, на перший погляд, законодавчих реформ, які намагався провести монарх Іосиф ІІ.

В суспільному ідеалі О. Терлецького, як і в його попередників цього напряму політичної думки, провідне місце посідає громада, демократичний інститут досконалого суспільства, економічною основою якого є колективна (громадівська) власність. Головною соціальною силою, яка здатна забезпечити трансформацію суспільства від капіталізму до більш досконалого суспільства, мислитель вважав робітничий клас і революційно та демократично налаштовані верстви селянства.

Одними з головних завдань на цьому шляху є виборювання робітничим класом, який більш організований ніж селянство, політичних прав і свобод, законодавче закріплення легальних форм соціального протесту, а також правильне вирішення селянського питання, що дозволить залучити селян до активної політичної боротьби й участі в заходах по суспільному переустрою.

Водночас з вирішенням політичних завдань необхідно вирішити також економічні питання, які тісно повязані між собою. Передумовою вирішення економічних питань є зміна форми власності: приватної на колективну (громадівську). Все разом сприятиме розвязанню інших проблем, серед яких і проблема забезпечення національної рівності народів.

Виходячи з принципів демократичного соціалізму, розробляв концепцію держави соціального і правового характеру Ю. Бачинський. З урахуванням розглянутих тенденцій політичної думки у своїй роботі він продовжив спробу обєднання соціалістичної та національно-державницької ідеї і поставив до порядку денного справу будучності української нації - взагалі, „не лише виключно в Австрії, але і в Росії [333, с. 20]". В цьому мислитель розходився з поглядами засновників „наукового соціалізму" К. Марксом та Ф. Енгельсом, які не вважали за можливе створення національних незалежних держав у словянських народів, а також з поглядами представників української інтелігенції, науковців і народників (серед яких були М. Грушевський [334, с. 10 - 11], а також І Франко та М. Павлик [335, с. 9], які ставились до ідеї Ю. Бачинського щодо побудови національної і незалежної української держави з великим скептицизмом.

З'ясовуючи генезис та сутність держави, її еволюцію до вищих форм, Ю. Бачинський розглядав державу як суспільне явище, яке виникає в результаті його соціально-економічного розвитку. Економічні відносини є визначальними поміж інших суспільних відносин. Тільки зясування їх суті надасть можливість зрозуміти особливості політичних, правових та інших суспільних відносин на конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

"Старинна" держава опиралась на невільництво, федеральна (середньовічна) - на підданство, а буржуазна ("новожитна") - на найману працю. Соціальною основою феодальної держави Ю. Бачинський вважав селянство, а буржуазної, що її заступила - міське населення. З часу формування останньої в суспільстві виникає найбільш впливова соціальна страта - буржуазія, яка перебирає державну владу і використовує її для задоволення своїх класових інтересів. Така держава не є досконалою і її повинна заступити соціалістична держава, яка виникає еволюційним шляхом.

Своїм сучасникам, членам Української соціал-демократичної партії Ю. Бачинський радив не виступати безоглядно проти капіталізму, а „з одної сторони усувати усі його злі сторони,... з другої сторони попирати розвій його, старатися довести його чим скоріше до тої точки розвою, при котрій він сам перетворюється в соціалізм [336, с. 10]".

Нова держава повинна піднятись над класовими інтересами і дбати про добробут всього населення. Економічною основою держави має бути „усуспільнена" власність, в ній не повинно бути власності, яка є джерелом експлуатації.

Модернізація держави, за вченням Ю. Бачинського, залежить від права, яке є відображенням її історичного типу. У свою чергу сутність права, правовий державний порядок залежать від соціального класу, що знаходиться при владі. Форма права змінюється разом зі зміною форми держави. Соціальна роль права проявляється в оформленні нових владних інститутів держави, закріпленні політичного порядку, а в державі майбутнього, про яку мріяв Ю. Бачинський, також в забезпеченні прав людей.

Досліджуючи процес становлення державності в країнах Західної Європи, Ю. Бачинський зазначав, що його ефективність залежить від рівня економічного розвитку конкретного народу, а основною соціальною верствою суспільства є „нововитворена буржуазія", яка зацікавлена в зростанні економічної могутності нації. Буржуазія, національна ідея і національна держава, на думку мислителя, - це вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції. В цьому плані революція 1848 року та конституційні перетворення в Австрії 1867 року сприяли переорієнтації боротьби словянської буржуазії з мовної стадії на економічну і політичну. Тільки Галичина залишилась останньою підпорою, на якій продовжував триматись австрійський централізм. Крім Галични Ю.О. Бачинський мав на увазі Чехію та Угорщину. На відміну Чехії та Угорщини, децентралізації влади на українських землях імперії Габсбургів не відбулось у зв'язку з недорозвиненістю української буржуазії.

Щодо підросійської частини України, Ю. Бачинський вважав можливим її самовизначення після досягнення більш високого рівня капіталістичних відносин, економічної, політичної та культурної європеїзації, а також розпаду Російської імперії, оскільки Україну мислитель вважав найменш розвиненою поміж інших національних складових імперії.

В майбутньому Україна мала стати соборною державою і після того, як вона виконає своє призначення, може відбутися її входження до якогось федеративно-конфедеративного утворення.

Він вважав, що в майбутньому держави на їх найвищому рівні капіталістичного розвитку обєднаються, в „злучені держави Західної Європи" для більш ефективного використання продуктивних сил.

.2 Розвиток теорій соціально-правової держави в Україні на початку ХХ століття

На початку ХХ століття стало зрозумілим, що рецепція західних ліберальних ідей в українських реаліях не має перспективи. "Лібералізм, - наголошує Ю. Левенець, - як ідейно-політична система, що тяжіє до персоноцентризму, в Україні на межі століть посідав маргінальне становище і не мав визначального впливу на перебіг подій та формування провідних засад національної ідеї [337, с. 57]". Це сталося по-перше, "через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї [338, с. 74]"; по-друге, у звязку з відсутністю своєї державності, відмінними соціально-політичними та економічними умовами і, відповідно, суперечливими трансформаційними процесами в Галичині і підросійській частині України; по-третє, різним рівнем політико-правової культури населення. На відміну від західної ліберальної ідеології, у вітчизняній ліберальній думці домінували два взаємозвязані компоненти: ідея національного і соціального звільнення і утворення соборної держави, що вважалось умовою всіх подальших процесів модернізації.

Щоправда лібералізм частково виконав в Україні свою світоглядну, теоретико-прогностичну і практичну функції - він став основою новітніх теоретичних концепцій модернізації держави, а також сприяв, як зазначалося у попередньому параграфі, становленню в Україні політичного плюралізму. На його демократичних принципах формувалась ідеологія перших політичних партій, що виникали в цей час. Але зазначені чинники, а також практика побудови ліберальної держави в країнах Заходу стали підставою сумнівів щодо її можливостей.

Механізм правової держави, що формувався в умовах утвердження громадянського суспільства в країнах континентальної Європи і США, виявився нездатним ефективно упереджувати чинники загроз соціальній безпеці. Ліберальні ідеї щодо забезпечення державою охоронних функцій, невтручання держави в приватно-правові відносини почали втрачати свій сенс на фоні недостатнього забезпечення економічних і особливо соціальних прав людей.

Як свідчила державотворча практика, соціальні можливості правової держави виявилися обмеженими. Авторитету буржуазної держави шкодили формальні обмеження участі народу в управлінні суспільними справами, цензи на участь в представницьких органах.

З огляду на це, у суспільній думці почала наростати соціалістична і демократична критика правової держави, почалось переосмислення її ролі у житті суспільства, зявились вимоги щодо розширення участі держави в нормативному регулюванні економічних процесів з метою попередження соціальних негараздів, здійснення державою соціальних функцій: законодавчого забезпечення порядку і процесу використання робочої сили і впорядкування тривалості робочого часу; створення системи соціальних послуг; забезпечення захисту соціально вразливих верств населення; забезпечення охорони здоровя; реформування освіти тощо.

Серед основних напрямів філософсько-правової і політичної думки тогочасної Галичини і підросійської України: націоналістичного (народовського), клерикального, консервативного, марксистського домінував соціал-демократичний.

Основні ідеї соціал-демократичного характеру: рівність, соціальну солідарність, узгодження індивідуальної свободи і суспільного інтересу поклав в основу свого вчення соціально-правової держави М. Туган-Барановський. Його суспільним ідеалом була заснована на праві держава, в якій забезпечується „царство соціальної свободи" і "загальний добробут" [339, с. 61].

Сучасну йому капіталістичну державу М. Туган-Барановський вважав заснованою на силі, метою якої є забезпечення класового панування та розширення території. Характерною ознакою суспільства з капіталістичним способом організації економіки є класова боротьба. Зазначене серед першочергових напрямів діяльності такої держави визначає силову функцію, постійне зміцнення збройних сил задля зміцнення політичної влади, підкорення інших народів, а також обмеження соціального супротиву з боку пригноблених класів. Водночас великі капіталістичні держави з допомогою сили унеможливлюють самовизначення народів.

Силовий аспект та інші анахронізми державності можуть бути усунені в соціалістичній державі, яка буде штучно створена відповідно до нової мети: визнання особистості верховною цінністю, забезпечення її свободи, матеріального добробуту та духовного розвитку. Усяка особистість, зазначав вчений, є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості, що й визначає верховний практичний інтерес. Причому інтерес не робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно до приналежності її до того чи іншого класу.

Втім зміна одного суспільного ладу іншим не може бути автоматичною. Вона можлива за умови розвитку та репродукування в суспільній свідомості ідей свободи та рівності, визнання та утвердження в соціальній практиці природно-правових принципів рівності людей від народження та у своїх правах на життя та щастя.

Реалізувати омріяний політичний ідеал М. Туган-Барановський вважав можливим за умови безпосереднього втручання держави в основні сфери соціуму, централізації влади з метою ефективного управління господарством. Держава мала бути наділена правом виключної власності на засоби виробництва і продукти суспільної праці до переходу їх до індивідуального споживання [340, с. 219].

Розмірковуючи про централізацію влади, вчений припускав можливість певного обмеження свободи особи задля задоволення загального інтересу.

З метою виключення можливого посилення бюрократизації в умовах такої централізації, а також загроз індивідуальній свободі, М. Туган-Барановський пропонував створити ефективну систему місцевого самоврядування, з яким би держава ділилась рядом своїх функцій, залишаючи за собою вирішення загальних питань суспільства.

Суттєве підвищення продуктивності праці, а відповідно й збільшення матеріального виробництва та добробуту населення можливе за умови планової економіки.

У вченні М. Туган-Барановського ми віднаходимо ідеї економічної демократії, сповідувані західними соціал-демократами щодо змішаної економіки та участі робітників в управлінні виробництвами. "Остаточною метою робітничих організацій, на його думку, має бути утворення такого ладу, за якого дана організація мала б керувати господарськими підприємствами відповідного роду, - інакше кажучи, щоб вона могла стати власником засобів виробництва [341, с. 168]". Вчений пропонував розвивати кооперативний рух, вважав кооперативи "самодопомогою самого населення [342, с. 223]".

Водночас вчений стверджував, що важливим аспектом економічної основи і розвитку соціальної демократичної держави має бути поєднання принципу державного регулювання з приватно-господарським принципом. Сучасне людство, зазначав він, не може обійтись без цього стимулу господарської енергії, яка в протилежному випадку може згаснути. Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові.

Заснована на праві державність нового типу припинить антагонізм між класами та війни з іншими країнами, змінить соціальний зміст обовязкового атрибуту держави - примусу, а також характер політичної влади. Її метою буде організація виробничої сфери, забезпечення громадських потреб, узгодження загальних та індивідуальних інтересів. Оформлений правом загальний інтерес буде покладено в основу примусу соціалістичної держави. Поміж зазначених напрямів діяльності важливою функцією майбутньої держави має бути узгодження процесів суспільного виробництва та попиту, а також пропорційний розподіл суспільної праці.

В забезпеченні соціальної стабільності суспільства М. Туган-Барановський значну увагу приділяв структурам громадянського суспільства і, зокрема, робітничим союзам. На основі його дослідження історії розвитку робітничого руху в Англії, Німеччині та Франції можна дійти висновку, що саме робітничі союзи виступили з ідеями про участь працівників в управлінні виробництвами, започаткували формування механізму соціальної держави і вимагали збільшення участі держави у здійсненні соціальної політики. Робітничі союзи сприяли становленню принципу солідаризму, створюючи "операції взаємодопомоги - допомога при хворобі, безробітті, на випадок смерті і т.д. [343, с. 169]".

Застосовуючи методи економічного тиску на державу і приватних роботодавців, тред-юніони в Англії, революційні синдикалісти у Франції, соціал-демократичні союзи робітників в Німеччині вимагали від них вжиття конкретних заходів у поліпшенні економічного добробуту робітничого класу - скороченні робочого дня, підвищенні заробітної платні, і, взагалі, в поліпшенні умов праці.

Концептуальне оформлення вітчизняних теорій соціально-правової держави було завершене в період, що розглядається українським вченими-правниками. Один з них - Б. Кістяківський.

Досліджуючи генезу, сутність та перспективи модернізації держави і суспільства вчений зазначав, що "суспільність нагло входить у життя кожного сама, попри його волю і бажання". Суспільна реформація здійснюється за допомогою права, "завдяки його властивості немовби ззовні вломлюватися в життя людини". Цьому процесу сприяють держава, її спрямованість на здійснення правових норм, суспільна думка, орієнтована на правомірну поведінку.

Всяке суспільне утворення, вважав учений, вимагає системного впорядкування, регулювання зовнішньої поведінки субєктів відносин, тобто правових норм. Проте ці норми не слід розглядати як щось зовнішнє, оскільки вони "живуть" в свідомості людини і по суті є внутрішнім аспектом її духу, так само як і етичні норми. Свій зовнішній вираз норми права знаходять у статтях нормативно-правових актів або при їх застосуванні.

Водночас Б. Кістяківський зазначав, що "тенденція до детальної регламентації і регулювання всіх суспільних відносин статтями писаних законів притаманне поліцейській державі, і вона становить відмітну ознаку його на противагу державі правовій [344, с. ХХІІІ]". Він наголошував, що основою міцного правопорядку є свобода та недоторканість особи, забезпечення компромісу інтересів громадян та їх обєднань в правових та корпоративних нормах, за умови відповідності останніх конституції.

Однією з основних ознак держави є влада. У співвідношенні з іншими соціальними інститутами тільки держава наділена всією повнотою влади. Держава санкціонує існування всіх інших соціальних організацій. За допомогою закону держава визначає межі функціонування влади цих організацій, основою якої, як правило, є договір, і вона є легітимною тільки для якоїсь незначної частини суспільства: виробничого колективу, сімї, певного колективу службовців тощо. Саме держава встановлює порядок укладення таких договорів і саме цим встановлює певні межі такої влади. Держава здійснює свою владу використовуючи різні засоби, головним серед яких є примус, що відсутнє у інших соціальних інститутів. Єдиною репресією недержавної влади є виключення окремих членів з певних колективів (спілок, союзів, товариств), діяльність яких здійснюється на основі статутів, прийнятих в дозволених державою через право межах.

Водночас у суспільстві є певні публічно-правові організації, які не є державою, але наділені подібною до неї владою. Серед таких автономних утворень вчений називав самоврядні міські і земські общини. Особливістю цих утворень є те, що в них діє подібна до державної влада їх керівних органів, а також те, що до цих утворень належать всі особи, які мешкають на їх територіях. Зазначені організації, як і держава, мають право примусово стягувати зі своїх членів встановлені ними податки, екзекуційним шляхом примушувати осіб, що належать до цих територіальних утворень, виконувати свої загальнообовязкові постанови, які часто мають характер законів. Але схожість цих організацій з державою на цьому й закінчується. За своєю сутністю влада, якою вони наділені, походить від держави. Держава, на думку вченого, є правовою організацією народу, яка наділена своєю власною, самостійною й не від кого незалежною владою. Ознака владарювання притаманна всім історичним типам держави. Проте форма і прояв влади в державах різного історичного типу різні. На перших етапах розвитку державності, а також за часів абсолютної монархії владний аспект є гіпертрофованим. І навпаки, в конституційній державі влада набуває правового характеру. Тут держава та її атрибут влада - обмежені правом, функціонують у встановлених ним межах. Влада стає підзаконною, а така держава отримує назву правової держави. В правовій державі органи влади і правопорядок організуються за допомогою самого народу. Вчений робить висновок, що правовій державі також необхідна державна влада, але ця влада введена в певні межі, вона здійснюється в певних формах і має чіткий правовий характер. В правовій державі панують не особи, а загальні правила або правові норми. Особи, які наділені владою, підкорені цим нормам як й інші члени суспільства, вони є виконавцями приписів, закладених в правових нормах, загальних правилах поведінки. Влада постає для них не стільки субєктивним правом, скільки правовим обовязком, а особливі повноваження, що їм надані, не є їх особистими, а такими, що надані в інтересах народу й держави.

Саме ця безликість і абстрактність влади і є характерною рисою правової держави. Тобто держава наділена загальною (а не якоюсь особистою) волею, а її діяльність полягає у встановленні загальних правових норм, приписів і в застосуванні цих норм до конкретних випадків: в урядових розпорядженнях, адміністративних актах і судових рішеннях. Іншої волі, ніж тої, що виражена в правових нормах і в їх застосуванні, у держави нема.

Піддаючи аналізу сучасні йому держави, вчений зазначав, що більшість європейських та американських держав за своїм державним ладом є правовими або конституційними [345, с. 243].

Головним принципом такої держави Б. Кістяківський вважав обмеженість державної влади правом, встановлення певних меж, які вона не може перейти. Влада обмежується перш за все юридично визначеною системою прав людини, які держава не може порушувати. Вчений зазначав, що "права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпосередньо надані особистості [346, с. 244]". Серед таких прав він називав свободу совісті, свободу "слова усного і друкованого", свободу професій, пересування, недоторканість житла і листування. Задля ефективного здійснення прав повинен бути визначений механізм та процедура їх реалізації. Порушення прав людини та порядку їх реалізації повинні каратись, "але в правовій державі повноваження державної влади у припиненні порушень законів поставлено в суворі рамки закону. Ці законні рамки для повноважень органів влади і створюють так звану недоторканість особи". Важливою ознакою правової держави є також народне представництво, де сам народ бере участь в організації влади і створенні державних установ. До того ж найважливіша функція влади правової держави - законодавча діяльність, також підпорядкована народному представництву. Законодавство визначає та обумовлює будову та напрями діяльності держави, її органів та установ, регулює правові відносини, учасниками яких є окремі особи, спільності людей, а також держава.

Б. Кістяківський зазначав, що завдяки народному представництву і правам людини й громадянина, які гарантують політичну самодіяльність як поодиноких осіб, так і суспільних груп, "організація правової держави має громадський, або народний характер [347, с. 252]". Однією з головних умов становлення правової держави є високий рівень правосвідомості і почуття відповідальності її громадян.

Дослідження наукового спадку Б. Кістяківського дає підстави дійти висновку, що провідною метою правової держави він вважав здійснення солідарних інтересів своїх громадян. Він був переконаним, що правова держава є найдосконалішим типом державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гармонія поміж суспільним цілим і особистістю. Він зазначав, що правова держава не може розглядатись як стале суспільне явище. Постійно вдосконалюючись, вона переходить в нову якість - соціальну державу. Правову державу, зазначав він, "треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість", тобто наступним після правової типом держави буде "держава будучини" - "соціально-справедлива" [348, с. 257] держава.

Правова держава використовується робітничими партіями як знаряддя і засіб для досягнення справедливішого соціального ладу, її правові інститути ніби створені на те, щоб служити цілям дальшої демократизації державних і суспільних відносин.

Запровадження в практику державного будівництва принципів правової держави, на думку Б. Кістяківського, "автоматично" розвяже питання про права і свободу кожної нації.

Системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого дослідження політико-правової думки вчених попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу було вчення про соціально-правову державу С. Дністрянського. Теоретико-методологічною основою і предметом його досліджень були наукові доробки вчених і мислителів Західної Європи в галузі філософії та теорії права і особливо ті, в яких зясовувались наскрізні проблеми: сутності права і держави та проблеми їх удосконалення; рівності і свободи; суверенітету народу і держави; співвідношення права і закону; соціальна роль та призначення права і держави; сутність поняття народу і нації та інші.

Історію цивілізації вчений розглядав як боротьбу різних напрямів розвитку, які постійно "…перехрещуються зі собою, та загальна розвиткова лінія сходить нараз із свого шляху, нараз зломлюється. Противні струї зупиняють постійний хід розвитку… [349, с. 210]", який згодом відновлюється. Соціальні стреси (війни та революції) висвітлюють "провідні ідеї" державотворення. В цьому плані вчений підкреслював значення французької революції в історії людства, зазначаючи, що "…та коли на протязі 19 і початку 20 століття ідея загального історичного розвитку зійшла зі свого провідного шляху, прийшла всесвітня війна та припинила хибні шляхи. Всесвітня війна зазначила, як не мож краще, провідні ідеї модерної держави [350, с. 210]".

Провідною державотворчою ідеєю "нової держави" є ідея права кожного народу на самовизначення. Зазначена ідея набула свого поширення під час революції в Росії й Україні, але тут до неї долучилась ідея про заборону анексії, зазначав вчений.

Предтечею цих ідей С. Дністрянський називав Т. Шевченка, який сформулював їх свого часу у вислові "В своїй хаті своя правда й сила й воля". Народ, зазначав вчений, "мусить мати свою хату, свою державу. Чим є хата для чоловіка, для родини, тим повинна бути держава для народу [351, с. 210]".

Досліджуючи сутність держави і нації, С. Дністрянський виявляв їх спільні та відмінні риси. Зазначав, зокрема, що за своїм походженням вони повязані спільним аспектом - територією, а відрізняються іншим: держава є політичним явищем, а нація - природноетнічним. Причому поняття "нація" в його вченні ототожнювалось з поняттям "народ". "Нарід, - писав він, - є в першому ряді звязок осіб, держава в першому ряді територія [352, с. 213]".

Інтегруючим чинником, який здатний обєднати народ і стимулювати його до боротьби за самовизначення вчений вважав національну ідею. В новій українській державі соціально-правового характеру, яка буде створена в межах її етнічних кордонів, суспільне життя повинно ґрунтуватися на засадах демократії, за умови гарантування прав і свобод людини, реального забезпечення її економічної незалежності.

Вчений зазначав, що в історії розвитку народів територіальний аспект часто превалював над родовим, державна приналежність людини відігравала більш важливе значення.

Територіальний аспект на перших етапах розвитку мав також більш суттєве значення в розвитку культури. Згодом "настала тривка культурна сполука суспільних мас…яка кріпла щораз…без огляду на те, чи дотична суспільність існувала в межах одної держави, чи кількох, - чи в одній державі був лиш один такий культурний звязок, чи їх було більше [353 с. 211]". Тобто усвідомлення належності до певної спільності-нації зявилось пізніше. Національний аспект в формі ідеї самовизначення гостро постав в умовах імперіалізму, коли мало місце завоювання нових територій і народів з "ріжною історичною традицією, іншими звичаями та обичаями…Се дало основу до національної ідеї 19 віку [354, с. 211]".

Національна ідея, за вченням С. Дністрянського, проявлялась в двох формах. По-перше, як устремління народу (що був розділений і входив до різних державних утворень) до звільнення від гніту і створення одної національної держави; по-друге, - це ідея національної автономії, бажання в умовах багатонаціональної держави забезпечити право вільного політичного розвитку всім націям, що входили до її складу. Причому "в боротьбі за національну ідею, - зазначав С. Дністрянський, - побідило змагання народу до власної національної держави, не вдовольняючись формою національної автономії в рамцях чужої держави" [355, с. 212].

Національне питання стало причиною першої світової війни. Проте, хоч вона його й не вирішила, національна ідея в формі рівного права народів на самовизначення була покладена в основу миру. Право на самовизначення - це найважливіше право кожного народу.

Важливим атрибутом нової держави повинна бути "своя правда", тобто право народу, засноване на ідеї справедливості, яке він сам створює. Причому, важливе місце, на думку вченого, в регулюванні "модерних суспільних відносин" повинне відігравати звичаєве право.

До того ж, застосовуючи зазначений Т. Шевченком вислів, С. Дністрянський писав, що народ, "поставивши правду в основу нової держави" повинен стати сильним. Сила народу - це й сила нової держави. Сила проявляється, по-перше, в "правному порядку" і "правній організації", тобто йдеться про правовий аспект державності, який означає не панування влади над народом, а правління народу. По-друге, сила народу проявляється в його суверенітеті. Суверенітет деражави, зазначав вчений, - це минуле цивілізації, за своїм змістом він проявляється в плануванні над народом.

В розумінні С. Дністрянського народна влада не може бути пануванням над народом, суверенітет - це правління народу, його сила. "Сам народ мусить собою правити: се правління мусить виступати в усіх проявах державного життя; ніде не повинно збракувати сеї безпосередньої функції народу у виконуванні державних завдань [356, с. 216]".

Воля народу - в концепції С. Дністрянського, - це гарантовані можливості кожному обєднуватись у громадські обєднання, тобто інститути громадянського суспільства, які в рамках власної автономії беруть на себе виконання важливих функцій управління суспільними справами. Таким обєднанням в новій державі С. Дністрянський відводив значну роль оскільки традиційний інститут демократії - парламентаризм, виконуючи репрезентаційну функцію, не повністю на його думку, забезпечує участь народу в управлінні загальними справами суспільства.

Економічною основою "нової національної держави" мала бути приватна власність, яку вчений розглядав як гарантовану правом належність певній особі "дібр з метою заспокоєння економічних потреб", яка має підлягати обмеженням з огляду на загальне добро.

В його моделі соціально-правової держави, викладеній в проекті „Устрою Галицької держави", знайшли втілення досягнення західної правової думки щодо гарантування і забезпечення прав і свобод людей. Всі люди визнавались рівними від природи. Держава повинна гарантувати свободу особистості, а її обмеження можливе лише при здійсненні владних кримінально-правових та поліцейських функцій. Водночас передбачався демократично-гуманістичний порядок притягнення до юридичної відповідальності осіб, що вчинили протиправні вчинки.

В проекті конституції була чітко викладена система політичних прав громадян, їх гарантії та механізми забезпечення. Всі громадяни визнавались рівними перед законом, особи різної статі наділялись однаковими правами і обовязками.

Гарантувалась можливість розвитку інститутів громадянського суспільства, які б вирішували багато соціальних питань. Зокрема таких обєднань громадян як сільськогосподарські, торговельні. Особливу увагу держава мала приділяти "середнім класам у сільському господарстві…промислах і торгівлі", а також захисту людської праці: фізичної, духовної, інтелектуальної.

Щоправда соціальна спрямованість держави у проекті мала патерналістський характер. Держава мала опікуватись "скривдженими у своєму праві", неповнолітніми та особами, які нездатні самостійно вирішувати свої справи. Передбачалось певне втручання держави в сферу економіки, вона мала здійснювати впорядкування економічного життя, забезпечувати право власності.

Передбачалось "негайно запровадити земельну реформу через експропріацію великих землеволодінь та врегулювання розподілу їх серед селян". Важливими соціальними завданнями держави мали бути також збереження "здоровя та працездатності" людей, "повна оплата результатів праці", "підготовка до економічних наслідків від хвороб, нещасних випадків, старечої немічності", запровадження соціального страхування.

Водночас державна влада не повинна була "перешкоджати здійсненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів", вона повинна була захищати "економічно слабшого перед економічно сильнішим" і мати право "обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей" "де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом" [357, с. 164 - 165].

Основою суспільного устрою і економічного життя мала бути приватна власність. Але в конституційних положеннях проекту законодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю "якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави".

Механізм держави повинен формуватись, виходячи з принципу поділу влад. Законодавчу владу мав здійснювати однопалатний парламент - Народна Палата до повноважень якої "належить творення законодавства про всі ті предмети, які вимагають уніфікованого врегулювання в державі [358, с. 169]". Проектом визначались сфери суспільних відносин, які мали регулюватись виключно законами. Водночас визначалось, що конституція мала прийматись Установчими Зборами. Передбачався складний порядок внесення змін до основного закону. Таку процедуру мав здійснювати загальнонаціональний представницький орган - Загальнодержавна Рада.

Гілку виконавчої влади мав очолювати глава держави - президент, якому повинен бути підпорядкований уряд республіки Державна Рада та органи виконавчої влади на місцях. Президент наділявся повноваженнями призначати членів Державної Ради.

Судова система, за проектом С. Дністрянського, мала б включати суди та Державний Судовий Трибунал, як орган "Верховного правосуддя". Всі судді мали призначатись "остаточно і на все життя" президентом або "заступаючим його Головою Державної Юстиції.

Участь народу в здійсненні правосуддя мала забезпечуватись "мировими судами, судами народних засідателів або присяжних". Голова Державної Юстиції мав призначатись главою держави, бути посадовою особою, що забезпечує порядок в правосудді і є одночасно головою законодавчого бюро, яке має своїм завданням перевірити законопроекти і давати свої висновки.

Передбачалось також функціонування спеціалізованих судів - управлінських судів, які б "захищали правові інтереси стосовно постанов та розпоряджень органів управління". Судовий Трибунал мав здійснювати конституційну юрисдикцію, перевіряти закони на їх відповідність конституції, відміняти закони й постанови, які їй суперечать, приймати рішення по протестах національних курій Народної Палати проти прийняття законів, які можуть порушувати національні права окремих народів. Водночас цей судовий орган повинен був розвязувати конфлікти між представницькими органами і між установами стосовно меж їх компетентності.

Конституційний проект передбачав запровадження основного інституту громадянського суспільства - місцевого самоврядування, органам якого надавались повноваження щодо регулювання і контролю усіх тих питань у відповідних регіонах, які потребують централізованого упорядкування в області і не підпадають під загальне законодавство держави.

Комплексне дослідження сутності соціально-правової держави здійснив Ф. Тарановський.

Становлення соціального аспекту правової держави він розглядав як результат еволюції держави і суспільства у взаємозвязку з розвитком інституту прав людини, що викликало необхідність запровадження нових правових форм їх забезпечення, появу нових напрямів діяльності держави, зміну характеру прояву державної влади.

Три основні сфери прояву державної влади: "законодавство, суд і управління [359, с. 386]" в різні історичні епохи, на різних етапах розвитку суспільства і держави, за його концепцією, мають різний характер. Причому якщо діяльність держави з прийняття юридичних норм (законодавча діяльність) і здійснення захисту і відновлення порушеного права (правосуддя) є в основному визначеним, то ще одну сферу прояву державної влади - управління (діяльність виконавчої влади) Ф. Тарановський такою не вважає, а розглядає її як широкопланову та таку діяльність, "яка залишається за виключенням законодавства і суду [360, с. 387]".

Посилаючись на Арістотеля, управлінську діяльність держави він називає піклуванням.

У звязку з постійним збільшенням обсягу проблем, якими починає опікуватись держава, збільшується зміст управління (піклування), обох його аспектів: зовнішнього (сфера зовнішніх зносин) і внутрішнього (питань різнопланового піклування влади про населення).

В першій половині ХІХ століття внутрішніми проблемами, якими опікувалась держава були забезпечення особистої і майнової безпеки населення, а пізніше окрім цього ще й діяльність, спрямована на сприяння матеріального й духовного розвитку населення. Подібна система державного піклування в первинних державах була необхідною, але з часом почала стримувати позитивні процеси у суспільстві, оскільки функціонувала за інерцією, в інтересах певних груп населення. Становлення капіталізму почало вимагати свободи підприємництва і вільної конкуренції, а підвищення рівня суспільної свідомості супроводжувалось вимогами свободи духовного самовизначення і розвитку особи в релігійному та інтелектуальному плані. До порядку денного були поставлені питання лібералізації суспільних відносин, правового забезпечення індивідуальної свободи, свободи від державної опіки.

Носієм ліберальних ідей став третій стан суспільства - буржуазія, яка, на думку М. Тарановського, мала значні матеріальні цінності і формувала новий тип духовної культури, незалежної від церкви і держави. Зазначене сприяло зміні змісту управління - воно стало ліберальним. Ліберальна система управління в основі якої невтручання державної влади в економічне і духовне життя здійснювалась за формулою laisser faire laisser passer (направляти справу за своєю течією). В класичному вигляді ця система утвердилась в англії у ХVІІІ столітті, і меншою мірою в континентальній Європі після Французької революції. Таким чином завдяки запровадженню у суспільне життя ідеології лібералізму правова держава заступила поліцейську.

Метою права правової держави стало забезпечення особистої свободи, усунення чинників загроз особистій і майновій безпеці, юридичне оформлення правової держави. Теоретичною основою концепції правової держави була природно-правова доктрина, згідно якої джерелом права визнавалась сама природа, а не воля законодавця. Права людини вважались такими, що належать їй від народження, вони є її сутністю й однакові для всіх.

Втім не всі концепції природно-правового напрямку Ф. Тарановський вважав раціональними, такими, що стали ідейною основою правової держави. Аналізуючи їх сутність, він поділяв всі природно-правові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу міркувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напрямку захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували норми позитивного права, підносячи їх до рівня природних законів. До другої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначення вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід в приписах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну традицію природних вчень. До третьої групи - прибічників новітніх поглядів про всестороннє звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що людина природжена до життя у спільності з собі подібними, і схильності її до впорядкованої свободи.

Представники цієї школи прагнули до радикальної політичної реформи задля свободи особи і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали. Система саме цих поглядів і стала основою ліберальної доктрини правової держави.

Зясовуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права і ролі в модернізаційному процесі вчений зазначив, що реальному, волевстановленому праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це прагнення притаманне всім щаблям правової культури.

Тобто природне і позитивне право є категоріями різного порядку: перше слід розуміти як справедливість, друге - як доцільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів всіх або більшості в тій чи іншій державі, природне - як основа врівнювальної справедливості і добра. Тому позитивне право повинне відповідати вимогам природного права. Природне право - це право більш високого порядку, воно знаходиться над позитивним правом і є критерієм для оцінки й подальшого вдосконалення останнього.

За визначенням Ф. Тарановського, правовою є така держава, в якій для прояву влади встановлені правові форми і межі. Специфічною ознакою правової держави є безумовне визнання правових форм і правових меж для всіх правлінь державної влади. Спочатку, застосовуючи термін правова держава, мали на увазі державу протилежну поліцейській і розуміли під правовою державою обмеження задач державної влади культурою права в питаннях правотворення в законодавстві і захисту прав в суді. Завдання управління зводили при цьому до забезпечення зовнішньої безпеки особи в особливому адміністративному порядку. З часом переконались, що державне управління повинне розповсюджуватись на сприяння розвитку культури суспільства, у звязку з цим до правової держави стали застосовувати термін культурної держави. Втім правова держава не припинила свого існування, оскільки правовою державою її називають не за компетенцією, а за прийомами її діяльності.

У розвитку правової держави Ф. Тарановський виділяв дві стадії. Першу повязував з встановленням законності правління, другу - з визнанням субєктивних публічних прав підданих, у звязку з чим вони стають громадянами. Втім громадянство не виключає підданства, а співпадає з ним, оскільки кожен член держави з одного боку підпорядковується беззаперечному велінню держави як підданий, з іншого - бере участь у владі як громадянин. Причому така належність до держави має місце як в монархії, так і в республіці.

Сутність законності правління, полягає у визнанні закону вищою нормою для діяльності держави і здійсненні всіх владних її функцій. Закон визначає порядок і зміст діяльності судових органів, а також компетенцію і порядок діяльності адміністративних органів, у звязку з чим ці гілки влади стають підзаконними і за формою, і за змістом своєї діяльності. Що ж до законодавчої влади, то її підзаконність, зазначав Ф. Тарановський, полягає в дотриманні встановленого законами порядку прийняття законів.

Законність правління в правовій державі утверджується одночасно з утвердженням верховенства закону в системі джерел позитивного права.

Законність почала проголошуватись у ХVІІІ столітті, в епоху поліцейської держави. Але в тогочасній монархічній державі суть законності полягала в упорядкуванні ієрархії владарювання у вигляді чіткої системи адміністративних і судових інстанцій, визначенні компетенції кожного підлеглого органу і визначенні певних форм для виконання його функцій. З приписів позитивного законодавства формувались юридичні відносини між державними і підлеглими їм органами. Останні виконували визначені законом обовязки по відношенню до носія верховної влади. Втім законність правління, що мала місце у поліцейській державі сама по собі не встановлювала юридичних відносин між державою і населенням за виключенням одного, яке полягало у праві носія верховної влади на безумовне йому підкорення населення, що своєю чергою розглядалось як обєкт державного впливу. Ніяких юридичних обовязків по відношенню до населення у влади не було, а населення не мало ніяких прав по відношенню до влади.

У правовій державі досягається найвища ступінь проникнення державної організації правом. За своїм змістом таке проникнення полягає у принциповому признанні юридичних відносин між державою і підданими в порядку правління і встановленні субєктивних публічних прав громадян. Ф. Тарановський розрізняв три види субєктивних публічних прав громадян ( як членів державного утворення). По-перше, це права на участь у владі, які проявляються як у виборчих правах громадян, так і в правах представницьких органів (державних органів і органів місцевого самоврядування), що формуються громадянами шляхом виборів. По-друге, права на свободу від влади, які забезпечують за індивідом визначену законом сферу духовних і матеріальних інтересів і виключають їх з під впливу і втручання з боку державної влади. До таких прав Ф. Тарановський відносить: свободу совісті; особисту свободу (свободу пересування і виключення незаконного арешту); недоторканість житла; свободу і недоторканість приватної власності; свободу і таємність приватного листування; свободу занять і промислів; свободу слова; свободу друку; свободу науки; свободу зборів і обєднань; права індивідуальної свободи (в цивільно-правовому розумінні). Третій вид субєктивних публічних прав - це права на сприяння влади, сутність, зміст і обсяг яких залежить від напрямів і завдань державної діяльності.

У цих правах Ф. Тарановський виокремлює два аспекти. Перший він повязує суто з правовою державою, основні напрями діяльності якої зводились до правотворчості і забезпечення особистої безпеки. В цей час серед прав громадян на сприяння влади були права на судовий захист та забезпечення безпеки особи і майна громадян. Другий аспект прав громадян на сприяння влади, виходячи з концепції Ф. Тарановського, слід повязувати з настанням нового напряму в діяльності правової держави, спрямованої на усунення і попередження соціальних конфліктів, а також підтримку соціально вразливих верств населення в умовах вільної конкуренції та забезпечення таких прав як право на догляд, право на освіту, право на захист трудових прав, право на захист від експлуатації роботодавцем тощо. Тобто на певному етапі функціонування правової держави виникає необхідність її нової діяльності в економічній та культурній сферах і "розвитку державного управління в дусі так званої соціальної політики [361, с. 504]".

Таким чином нові напрями діяльності держави приводять до формування нового виду субєктивних публічних прав, "встановлення загального права громадянина на сприяння влади з питань забезпечення його існування [362, с. 504]".

Ступінь розвитку соціальної політики є характерною для визначення образу правління. Причому важливе значення в цьому має не лише матеріальний зміст соціальної політики, але й правова її форма щодо сприяння держави соціально вразливим верствам.

Перша світова війна і революція в Росії надзвичайно загострили соціальні питання і держави повністю усвідомили, що в раціональному здійсненні соціальної політики полягають їх головні завдання. Після цього соціальний аспект правової держави почав закріплюватись в новітніх конституціях. Визнаючи дещо декларативний характер конституційних принципів соціальної правової держави в основних законах Німеччини (від 11 серпня 1919 р.), Польщі (від 17 березня 1921 р.), Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (від 21 червня 1921 р.), Ф. Тарановський називав їх надзвичайно важливими і висловлював упевненість, що образ правління цих держав суттєво зміниться, якщо вони почнуть практичну реалізацію цих принципів.

.3 Трансформація ідей соціально-правової держави в програмах перших політичних партій та урядів України

Ідейною домінантою політичної культури українського суспільства від початку ХХ століття став соціалізм. Соціалістична ідея перестала бути предметом лише наукового аналізу і основою розробки теоретичних моделей модернізації суспільства і держави науковцями та інтелігенцією. Соціальним середовищем репродукування системи цих поглядів стали селянство, а також міський пролетаріат та солдати.

Приваблива модель соціалістичної держави розглядалась найбільш ефективною для вирішення завдань в політичній, економічній, соціальній і культурній сферах суспільства, національної ідентифікації, подолання соціальних негараздів, боротьби з безробіттям, бідністю і невіглаством. Уважалось, що соціалістична держава виключить надмірне багатство і на основі розвитку нової економіки, заснованої на усуспільненій власності, створить умови для розвитку загального добробуту, запровадження у суспільне життя принципу справедливості.

Популярності соціалістичним ідеям додали успіхи соціал-демократів в країнах Західної Європи у питаннях виборювання і захисту в умовах конституційних монархій і парламентаризму громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людей. Після Першої світової війни утвердженню ідей соціалізму в суспільній свідомості сприяв прихід соціалістів до влади в Австрії, Німеччині, Польщі та Угорщині, а також практичне створення соціалістами Веймарської республіки та Другої Речі Посполитої.

Соціалістичні ідеї стали ідеологічним стимулом політичної діяльності, сприяли виникненню політичних партій, в програмах яких в концептуальній формі знайшла втілення політична оцінка дійсності і визначення варіантів соціалістичної трансформації суспільства.

Втім слід зазначити, що обєктивне дослідження трансформації ідей соціальної правової держави в часи революції в Україні можливе лише за умови комплексного зясування сутності концептуального оформлення систем поглядів державності такого характеру в програмах політичних партій, які в своїй більшості стали програмами практичних дій перших урядів, що (за винятком гетьманату П. Скоропадського) називали себе соціалістичними і які за певних умов можуть бути визнані коаліційними.

Зазначений підхід дасть можливість врахувати справедливе зауваження В. Андрущенка, М. Михальченка, що в сучасних наукових дослідженнях "більше мовиться про політичні програми партій і рухів, менше аналізуються політичні програми урядів … [363, с. 161]", що своєю чергою допоможе визначити чинники які заважали розвитку цих концепцій до рівня науково обґрунтованих теорій політичної модернізації, а також зясувати всі причини, які стали на заваді реалізації ідеї соціально-правової держави в життя і зменшити значення в цьому зовнішнього фактора (зокрема російського аспекту), на якому акцентується увага сучасними націонал-демократами.

Результати дослідження свідчать, що метою, головним напрямом діяльності політичних партій і перших урядів України були намагання втілити в соціальну практику ідеї державності правового і соціалістичного характеру. Ці ідеї більшою чи меншою мірою були присутні в програмах практично усіх партій, вони відображали прагнення широких верств населення до визволення від національного гноблення, соціальної нерівності, утворення гарантованих законом реальних умов для всебічного розвитку особистості, укріплення миру і співпраці з іншими народами.

Важливо зазначити, що більшість партійних програм проголошували необхідність переходу до парламентської форми правління, передбачали децентралізацію влади і широке самоврядування регіонів. Практично всі політичні партії у своїх концепціях суспільної трансформації і їх представники в урядових структурах дотримувалися принципу поділу влади, проголошували принцип верховенства права.

Головні розбіжності розглянутих програм - це питання пошуку форм державного устрою. В одних пропонувалась автономія України у складі федеративної держави на основі колишньої Російської імперії, в інших Україна бачилась штатом Росії, ще в інших пропонувалась ідея повної незалежності України.

Особливістю як партійних, так і урядових програм було різне бачення обсягу соціальних функцій держави. В одних вони мали загальний характер, розглядались основними завданнями як окремих органів, так і держави в цілому, в інших - йшлося лише про окремі види соціальних послуг. По-різному в програмах передбачалась участь інститутів громадянського суспільства у вирішенні соціальних питань. Втім жодна з програм не ставила питання про створення механізмів реалізації соціальної політики.

Зазначене ймовірно можна пояснити тим, що соціалістична держава поставала в програмах як особливе соціальне явище, покликане вирішити головне завдання - модернізувати суспільство, звільнити його від атрибутів недемократичного політичного режиму, вибороти суверенітет і, першочергово, національні й політичні права громадян, що своєю чергою сприяло б вирішенню соціальних проблем, виключило б чинники загроз соціальній безпеці.

Особливістю програм українських політичних партій соціал-демократичного спрямування і перших урядів було поєднання в них поряд з базовими цінностями соціал-демократії (свободою, справедливістю, солідарністю) ідеологічних цінностей інших політичних партій і рухів.

Зокрема, в деяких з них ми віднаходимо принципи рівності, пріоритет спільної власності і надмірне втручання держави в суспільне життя, які пропагувались партіями марксистського (більшовицького) напряму. В інших програмах мали місце тенденції лібералізму (принципи індивідуальної свободи, пріоритет приватної власності, мінімізація економічної ролі держави та її соціальних функцій); ще в одних - відчутним був націоналістичний компонент.

Втім в дослідженні ми не ставили за мету розглянути програми суспільного переустрою всіх політичних партій, що виникли на початку минулого століття, а лише тих, що обстоювали ідеї правової держави соціального характеру, а також тих, представники яких безпосередньо входили до органів держави, що були створені в Україні в період революції.

Першою українською політичною партією, яка ставила завдання вирішити проблеми демократизації політичної і соціальної сфер та створити дієву систему гарантій комплексу прав людини, була Українська революційна партія, заснована харківськими студентами на зборах їхньої громади 1900 р. Установчий зїзд цієї партії було проведено в Києві 1902 р., на якому обрано керівний орган - центральний комітет. 3-го грудня 1905 р. на вимогу частини партії, яку очолювали Н. Порош, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та М. Ткаченко, було проведено другий зїзд партії, що перейменував її в Українську соціал-демократичну робітничу партію. На цьому зїзді було прийнято програму і статут. За два наступні роки партія обєднала до 3 тисяч членів, в основному студентів, службовців, робітників і селян. Українська соціал-демократична робітнича партія проголосила своєю метою формування основ правової держави, встановлення рівних прав громадян незалежно від статі й походження.

Формою державного устрою, за цією програмою, мала бути федеративна демократична Російська республіка, законодавча, влада в якій належала б представницькому органові. Україна мала входити до неї на правах широкої автономії. На території України мало бути чинним законодавство, яке приймалося б своїм законодавчим органом (сеймом). Кожен громадянин міг бути обраним до представницьких органів влади. Державні службовці також мали обиратися на свої посади, мала бути запроваджена звітність їх перед виборцями.

Для кожної нації, яка мешкала на території України, програма передбачала можливість культурного і політичного самовизначення. Програмою пропонувалося встановлення "рівноправності всіх мов у школах, судах, у крайових громадських і державних інституціях [364, с. 9]".

На регіональному рівні програма передбачала встановлення широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави, з наданням прав розпоряджатися земельними угіддями.

Програмою партії передбачалась реформа судової влади. Мали бути скасовані всі виключні та спеціальні суди. Проголошувався принцип незалежності та виборності суддів. Передбачалося утворення судів присяжних, виборних промислових судів. Судочинство мало здійснюватися безкоштовно з обовязковим забезпеченням юридичної допомоги учасникам процесу.

Передбачалося у законодавчому порядку закріпити такі особисті та політичні права і свободи громадян, як свободу совісті, недоторканність особи, житла і листування; необмеженість свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків. Окрім цього, передбачалися важливі аспекти свободи: право вільного переїзду, скасування паспортного режиму тощо. Пропонувалось скасування смертної кари та довічного увязнення, скасування всіх привілеїв.

Вважалося за необхідне провести зміни силових структур суспільства: розпустити постійне військо, а функції охорони суверенітету покласти на народну міліцію.

Українська соціал-демократична робітнича партія для досягнення проголошених цілей ставила за мету участь у "громадському перевороті" (революції), яка розглядалась як "визволення не тільки пролетаріату, але й всієї людськості". "Громадський переворот" мав на меті завоювання пролетаріатом політичної влади і повинен був стати основою всіх подальших змін у суспільстві, оскільки робітничий клас, як зазначалося у програмі, не може боротися і розвивати свою економічну організацію, не маючи прав політичних.

Відповідно до тенденцій ідеології західної соціал-демократії, українські соціалісти вважали, що основою економічної системи нової держави мала стати усуспільнена власність.

Вирішення економічного і соціального блоку проблем вважалось можливим лише за умови "перетворення приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини і т. ін., на власність громадську і переробленої товарної продукції на соціалістичну, що ведеться самим громадянством для себе, може довести до того, що велике проізводство і постійне зростання продуктивності громадського труда стає для досі експлуатованих класів з джерела нуждарства і пригнічення джерелом найвищого добробуту і цілковитого гармонічного розвитку [365, с. 8]".

У Програмі УСДРП докладніше, ніж у відповідних документах інших партій планувалось вирішити декілька блоків соціальних проблем, а також зроблена спроба визначити механізми їх вирішення. Серед таких проблем, перш за все, питання юридичного забезпечення гарантій трудових прав і оплати праці; по-друге, створення системи соціальних послуг; в третьому блоці проблем - виокремлені першочергові питання соціальної сфери, що мали бути вирішені у сільському господарстві.

У сфері трудових відносин і захисту трудових прав людей вважалось за необхідне встановити максимальний 8-годинний робочий день для всіх дорослих робітників і 6-годинний для неповнолітніх від 16 до 18 років; запровадити щотижневий мінімальний 42-годинний час відпочинку; заборонити нічну працю та шкідливі виробництва, працю дітей віком до 16 років; у законодавчому порядку визначити обсяги декретної відпустки, та часу догляду матері за дитиною.

Важливою новацією було програмне положення щодо встановлення мінімуму заробітної плати, бюро для встановлення такої плати - з представників наполовину від робітничих організацій, наполовину від підприємців; щотижневої видачі заробітної плати виключно грішми в робочий час; безумовного недозволення підприємцям робити вирахування із заробітної плати.

З метою забезпечення контролю за виконанням трудового законодавства соціал-демократи пропонували запровадити інститут незалежних виборних фабричних інспекторів для всіх підприємств з найманими працівниками, а також здійснювати незалежний санітарно-гігієнічний догляд за всіма підприємствами.

Проблему побудови системи соціальних послуг (соціального забезпечення, охорони здоровя, організації освіти) пропонувалось вирішити шляхом запровадження "державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків; передачі управління страхуванням у руки представників від робітників [366, с. 10]". Важливою у цьому плані була пропозиція запровадити спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу.

Елементами системи соціальних послуг мали бути надання безоплатної медичної допомоги за рахунок підприємців, збереження повного заробітку під час хвороби, а також запровадження безоплатного обовязкового світського, загального і професійного навчання для всіх дітей і відкриття необхідної кількості шкіл для кожної нації.

Освітою повинна була опікуватись держава, надаючи безкоштовно харчування, одяг і підручники для дітей з бідних сімей.

В сільській місцевості основою вирішення гострих економічних і соціальних питань мала бути передача всіх земель крайовим автономним одиницям, а також знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах та скасування законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею. Пропонувалось також обмежити орендну плату за землю.

Як відомо, деякі члени УСДРП, входячи до складу уряду Української Народної Республіки, зокрема В. Винниченко, робили спробу реалізувати програму побудови правової держави соціального характеру. Але відсутність консенсусу серед керівного складу партії з приводу майбутньої форми державного устрою, шляхів та перспектив реалізації концептуальних положень програми, особисті амбіції лідерів, а також низка зовнішніх чинників, повязаних з імперськими тенденціями більшовиків унеможливили ці намагання. Якийсь час УСДРП виступала за обєднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією, але за умови автономії України та визнання української партії національною організацією українського пролетаріату, представництва у ЦК і регіональних комітетах. Ці пропозиції прийнято не було.

Згодом ідея державності, закладена в програму партії, зазнала значних змін. Під час першої світової війни її частина, очолювана Д. Донцовим, А. Жуком і В. Дорошенком, стала на бік Союзу визволення України, пропагуючи ідею самостійної України під австро-німецьким протекторатом; друга частина партії віддавала перевагу більшовицькій тактиці перетворення імперіалістичної війни в громадянську; третя частина, очолювана В. Винниченком і С. Петлюрою, залишилася на позиціях автономізму в складі федеративної держави.

Ретроспективний аналіз політичного процесу свідчить, що зазначені політичні суперечки щодо форм державного устрою затьмарили актуальність правового і соціального аспектів державності, сприяли переміщенню їх в новоутворюваній системі соціальних цінностей до розряду другорядних, призвели до фактичного припинення пошуку ефективних шляхів втілення їх в практику державного будівництва.

Соціалістичний лад, основою якого є визволення всіх громадських і політичних установ із-під влади буржуазних класів, скасування приватної власності на природні ресурси і на засоби (знаряддя) виробництва, знищення класової різниці, економічного, політичного та релігійного гніту був суспільним ідеалом Української партії соціалістів-революціонерів, що виникла в 1906 році на основі народницьких груп.

Соціальну базу цієї партії становили селянство та українська інтелігенція. Офіційне утворення цієї партії завершилось у квітні 1917 р., а її програму, розроблену одним з її лідерів - М. Ковалевським ще 1915 р., було доведено до громадськості через журнал "Боротьба". На той час партія вже налічувала 75 тис. членів, а до складу її керівного органу входив М. Грушевський.

Українська партія соціалістів-революціонерів поділяла погляди Російської партії соціалістів-революціонерів і вважала себе складовою армії міжнародного революційного соціалізму, підтримувала всі постанови Інтернаціоналу. У згаданій програмі партії, прийнятій у липні 1917 р., зазначалося, що її метою є домагання соціалістичних партій усього світу які вона пристосовує до конкретних форм життя української демократії.

Досягти свого суспільного ідеалу партія планувала через захоплення політичної влади та державно-соціальні реформи, які віддали б до рук працюючих усі засоби для підготування соціального перевороту і дали б змогу якнайкраще організуватись і підготувати себе до великої визвольної боротьби, усуваючи все, що стоїть на заваді класовій солідарності й культурній емансипації.

Національне питання у програмі стояло на першому місці. При його вирішенні пропонувалось керуватися загальнолюдськими ідеалами, забезпечуючи право кожної нації на самовизначення, себто на найширшу політичну волю, якою є певна суверенність нації.

Програма передбачала широке забезпечення прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін., установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавчо закріпити особисті й політичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо контролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.

Ідеологи Української партії соціалістів-революціонерів при розробці розділу своєї програми з національних питань запропонували перебудувати Російську державу на федерацію рівноправних демократичних республік, утворених за національно-територіальним принципом і міжнародним забезпеченням прав національних меншин на основі національно-персональної (екстериторіальної) автономії, запропонованої в концепції австрійських соціал-демократів, що була ними викладена в Брюннській програмі 1899 року. Така федерація мала бути утворена на основі добровільної угоди між суверенними націями. На цих же умовах повинна була увійти до федерації і Україна в її етнографічних межах, незалежно від тогочасного входження у той час українських територій до інших державних утворень.

Щоправда пізніше Українська партія соціалістів-революціонерів скорегувала аспект політичної програми щодо форми державного устрою. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.

За формою правління Україна мала бути парламентською республікою. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органові - сейму; виконавча - Раді міністрів; третя гілка - незалежний суд. Посади глави держави програма не передбачала.

У співзвучності з аспектами ідеологічної платформи західної соціал-демократії соціалісти-революціонери прагнули до змішаної економіки, планували здійснити націоналізацію залізниці, обєктів та засобів водного транспорту, вугільної і цукрової промисловості, а також інших галузей господарства, які обслуговують найпекучіші життєві потреби людей, та монополізувати державний нагляд над виробами тих галузей промислу, націоналізація котрих поки що неможлива.

Соціалісти-революціонери пропонували скасувати право власності на природні ресурси, а також на землю. Їх пропонувалось виключити з товарообміну та організувати використання "всім трудовим народом" через сільські громади, органи місцевого самоврядування, Всеукраїнський та регіональні земельні комітети, створені демократичним шляхом.

Ідеї економічної демократії мали бути реалізовані шляхом якнайширшого розвитку професійних робітничих організацій і їх щоразу більш активної участі в організації праці на промислових підприємствах, а також участі в діяльності страхових фондів, забезпечення представництва в роботі спеціалізованих промислових судів.

Змішана економіка мала стати матеріальною основою соціальної політики держави і умовою функціонування ефективної системи соціальних послуг: безоплатних освіти, медичної допомоги робітникам, "державного забезпечення робітників на старість, від немічності і нещасливих випадків та на випадок безробіття і страйків [367, с. 19]".

Фінансування соціальних програм матеріальної підтримки і покращення добробуту робітників мало здійснюватись за рахунок страхового фонду, кошти якого повинні були формуватись шляхом спеціального оподаткування капіталів. Управління таким забезпеченням (страхуванням) планувалось передати в руки робітників.

У сфері соціальної політики держава мала взяти на себе ще одну важливу функцію - гарантування і забезпечення трудових прав громадян, здійснення контролю за створенням нормальних умов праці, санітарного і гігієнічного догляду, вжиття заходів щодо зменшення впливу шкідливих факторів виробництва, "установлення мінімальної заробітної платні по згоді представників од робітничих професійних організацій і од органів місцевого самоврядування [368, с. 20]".

На наш погляд, програма соціалістів-революціонерів, на відміну від інших партійних доктрин, розвивала ідеї М. Драгоманова щодо децентралізації влади і підвищення ролі у житті суспільства органів місцевого самоврядування, яким відводилась значна роль у здійсненні соціальних програм. Його основою вважались громади міст, повітів, "і окремих українських земель (провінцій)". Посадовці органів місцевої влади мали обиратись населенням і звітувати перед ним. Органам місцевого самоврядування мали делегуватись функції скасованих місцевих адміністративних органів. Передбачалось, що муніципалітети будуть незалежними й самостійними у вирішенні комунальних справ. Програмою пропонувалось здійснити муніципалізацію водопостачання, освітлення, місцевого звязку, транспорту та інших обєктів соціальної інфраструктури. На місцевому рівні мали вирішуватись також питання "організації продовольчої справи і доставки палива"; "безоплатної земсько-агрономічної і лікарської допомоги та санітарного догляду" [369, с. 20 - 21]; вирішення житлових питань для соціального вражених верств населення; організації позашкільної освіти, естетичного та фізичного виховання.

Водночас соціальні послуги у сфері освіти мала надавати держава за участю органів місцевого самоврядування. Організація початкової, середньої і вищої освіти мала здійснюватись за кошти державного бюджету і фондів органів місцевого самоврядування. Органам муніципальної влади програмою пропонувалось надавати право оподаткування нерухомого майна та "вивласнення" його для задоволення потреб бідноти, "вивласнення" в межах міста приватної землі.

Муніципалітети планувалось наділити повноваженнями вживати заходи щодо надання матеріальної допомоги для розвитку громадських господарств: кооперативів і артілей. Раціональними були також ідеї щодо передачі державою органам місцевого самоврядування питань боротьби з безробіттям. З цією метою програмою передбачалось утворити муніципальні біржі праці для посередництва при наймі робітників.

Соціал-демократичні погляди пропагувала Українська партія соціалістів-федералістів. Як свідчить аналіз програмних документів, вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії, які обєдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну партію соціалістів-федералістів. Її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на її зїзді у вересні 1917 р., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних засадах, що нехтувала національні права, пригнічувала "недержавні" народи.

Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж інші партії, вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в межах тогочасних держав, а прагнули до всесвітнього федералізму.

У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна ґрунтуватися "на двох підвалинах: правах людини і правах нації", що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та надання кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.

У демократичній федеративній республіці Україна розглядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.

Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі географічні та економічні умови й заявляли про своє бажання виокремитися в автономну одиницю.

Аналіз програми дає підстави дійти висновку, що в ній зроблено спробу розділити й урівноважити функції законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавчу владу на рівні федерації пропонувалося сконцентрувати у Вседержавному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функції, серед яких - зносини з іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями звязку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. На загальнодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодавчими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.

У запропонованій концепції досконаліше, ніж у програмах інших партій розглядався законодавчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автономний штат.

Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з пятьох осіб, обирана Вседержавним парламентом на пятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді кожен із пяти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді мав бути і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові.

Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх громадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними органами автономій мали розвязуватися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю. Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів - штатів. Україна мала увійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами. Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни, не молодші 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права і таємного голосування. У справах, дотичних до всіх громадян автономії, передбачалося проведення референдуму. Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення законів, повинен був відати питаннями мита і оподаткування, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.

Виконавчу гілку влади в Україні, за програмою соціалістів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Усе майно на території України разом із транспортними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.

Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процентів на них.

Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду присяжних.

Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералістів передбачалися законодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, здійснення промислової та аграрної реформ. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові обєкти передбачалося залишити у приватній власності, але програма у звязку з цим передбачала певні заходи законодавчої охорони праці робітників.

В цілому програма соціалістів-федералістів за змістом мала еклектичний характер, в ній були відсутні засади соціальної політики, вона також нечітко окреслювала соціальні функції держави та участь у вирішенні соціальних питань органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства.

Щоправда у її структурі був відповідний пункт, де декларувались гасла щодо забезпечення економічних, трудових та деяких соціальних прав, але він фактично повторював вимоги інших політичних партій і рухів, що висувалися ними з питань пенсійного забезпечення, охорони здоровя та освіти. Але організаційних, юридичних чи економічних механізмів реалізації цих прав програма не мала.

Суттєвою вадою програми було те, що в ній майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозвязаною проблема організації управління на регіональному рівні. До того ж програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами виконавчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.

Втім за обставин, що склалися на той час у країні, програма цієї партії відповідала інтересам багатьох громадян і збігалася з ідеями побудови держави представниками офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже після еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви - Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.

На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федералістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави. Державний устрій, порядок і засади законності мали визначатися Установчими зборами, що обиралися на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування. Автори концепції дотримувалися принципу поділу влад. Вирізняли законодавчу - парламент, виконавчу - Раду міністрів і судову владу - Генеральний суд.

Як свідчать результати дослідження програмних документів цієї партії, гарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів у системі нормативно-правових актів, рівність перед ними усіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достатків. Планувалося у законодавчому порядку охороняти права національних меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась українська. Для охорони державного суверенітету України програма передбачала створення самостійної армії та флоту, а економічного - національної валюти.

Одним із важливих аспектів побудови незалежної правової держави вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомості громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноосвітні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.

Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хліборобське господарство, розвиткові якого потрібно сприяти, домагаючись одночасно скасування великої земельної власності.

Передбачалося розробити таку торгово-промислову політику, що сприяла б розвиткові всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за необхідне організувати державне кооперативне кредитування.

З установленням обраного суспільного ладу партія домагалася б широких соціальних гарантій для трудящих в сфері трудових відносин, деяких аспектів гендерної політики, боротьби з безробіттям.

У грудні 1917 р. Українська народна партія ухвалила рішення про обєднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалістів, яка головними своїми завданнями вважала "національне і соціальне визволення всього народу українського", а також просвіту з метою "освідомити українців-робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів [370, с. 54]".

У програмі останньої, що мала націонал-соціалістичний характер, проголошувалося, що вона є партією працюючої маси українського народу, а своїм суспільним ідеалом визнає соціалізм. Одну з умов побудови такого суспільства самостійники-соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фабрики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) - українським хліборобам.

Законодавчим органом у незалежній Україні мав бути парламент (Центральна українська рада), обираний внаслідок загальних, рівних виборів із таємним голосуванням. Виборчі округи формувалися в межах національних. Представництво в парламенті пропорційне до кількості населення міст і сіл, національних меншин. Виконавчу владу мали очолювати президент республіки і підпорядкована йому Рада міністрів. Остання повинна була формуватись представником парламентської більшості за дорученням президента, недовіра їй з боку парламенту вела до зміни складу.

Судова влада в Україні мала бути незалежною, а головна її мета - охорона прав та інтересів народу.

У державотворчій концепції партії самостійників-соціалістів було зроблено спробу передбачити структуру органів влади та управління на регіональному рівні. Передбачалося, що областям і краям в Україні може бути надана автономія.

Як свідчить аналіз, правовий аспект держави, яку мріяли побудувати соціалісти-самостійники, був переобтяжений національним компонентом, а наповнення її соціального аспекту реальним змістом залежало від вирішення національного питання. Створення "непідлежної" України - республіки "вільних людей, вільної праці", зазначалось у програмі, забезпечить умови для досягнення віковічного ідеалу українського трудового народу: жити щасливо, вільно і незалежно на своїй землі.

Цінність пропонованих самостійниками-соціалістами ідей правової соціальної держави зменшувалась, на нашу думку, у звязку з не правовими принципами, що проголошувались ними для вирішення національного питання, яке домінувало у програмі. З одного боку, в розділі програми "Декларація прав українського народу" проголошувалася рівність усіх націй, які живуть в Україні, можливість їхньої участі в політичному житті, а також культурного розвитку, а з іншого - українці піднімалися до ролі "старшого брата". Зокрема, в статуті партії зазначалося, що її членами можуть бути тільки українці. "На всіх відповідальних посадах судових інстанцій в Україні, - зазначалось у програмі, - мусять бути українці [371, с. 68]". Адміністративні посади також могли обіймати лише особи титульної нації.

Не відповідала принципам Соціалістичного Інтернаціоналу закладена в програму вимога партії щодо утворення українцями-робітниками і селянами своїх клубів, бібліотек, народних університетів та інших інститутів просвіти тощо, щоб "не брати освіту з чужих джерел, а тим паче з газет і журналів ворожих класів [372, с. 68]".

У програмі йшлося також про необхідність створення українцями-робітниками і селянами національних організацій економічного і політичного характеру, яким належить відіграти визначальну роль у національному і соціальному звільненні, оскільки подібні організації змішаного типу (німецько-чеські, україно-польські, польсько-німецькі, українсько-московські тощо) розглядались соціалістами-само-стійниками як перехідна стадія робітничого руху, що стає свідомим і культурним.

Девізом робітничого руху, "головними пунктами домагань українського пролетаріату" мали стати економічні та соціальні питання, серед яких: упорядкування робочого часу, створення сприятливих умов та оплати праці.

Необхідно наголосити, що у програмі практичних дій соціалістів-самостійників з побудови омріяного суспільного ідеалу держава лише частково мала брати участь в соціалізації суспільних відносин і здійсненні соціальної політики. Вона мала встановлювати правові зобовязання, заборони і дозволи в сферах трудових відносин, соціального забезпечення, освіти. А саме: визначити тривалість робочого часу в залежності від характеру виробництва, віку працівників, встановити мінімальний рівень заробітної плати, заборонити шкідливі виробництва, працю дітей, запровадити юридичні механізми забезпечення прав робітників, матерів, що мають малолітніх дітей, контролювати виконання роботодавцями дотримання правил безпеки виробництва, зобовязань щодо створення нормальних умов праці тощо.

Держава повинна була також здійснювати державне страхування робітників. Соціальні послуги з надання безоплатної медичної допомоги робітникам мали здійснюватись за кошти капіталістів.

Робітники, згідно програми, повинні були створювати товариства взаємодопомоги, страйкові каси, каси допомоги під час безробіття і промислових кризів, каси утримання робітників-інвалідів, старих, нездатних до роботи, сиріт.

Програмою пропонувалося створювати також робітничі контори "для пришукування роботи", кооперативні та споживчі товариства.

Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільного ідеалу соціалісти-самостійники вважали підвищення освіченості населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утворення безоплатних національних шкіл, вищих навчальних закладів. За програмою вся система освіти в Україні мала бути відокремлена від держави, як це було в Англії, Німеччині та інших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі школи, а тим більше Академія наук, мають бути автономними, незалежними від уряду щодо свого внутрішнього устрою і життя.

Представники партії самостійників-соціалістів входили до уряду в період Директорії, а після падіння УНР вона розпалася.

Верховенство загальнолюдських цінностей над національними, прав особистості над правами нації в концепції соціально-правової держави проголошувала Українська федеративно-демократична партія, що зявилася 1918 р., членом організаційного комітету якої був Б. Кістяківський. У програмі партії зазначалося, що вона наслідує ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поділяє політичні та правові погляди М. Драгоманова та є наступницею Української радикальної партії. Основна ідея державотворчої концепції Української федеративно-демократичної партії полягала у скасуванні унітарної форми державного устрою Росії та побудові в її межах федерації автономних областей, до складу якої увійде й Україна. Суверенітет, за таким проектом, мав належати федеративному цілому, а не автономним його частинам. За багатьма своїми положеннями ця державотворча концепція була подібна до проекту, запропонованого раніше М. Драгомановим.

Головним принципом внутрішньої політики федерації визнавалися загальнолюдські вимоги свободи і рівності всіх громадян у всіх сферах суспільного життя, в тому числі й можливість національного самовизначення. Цей принцип повинен був лягти в основу конституції, адміністративного й цивільного законодавства, які гарантували б свободу особистості, культурно-політичні права всіх національностей як на рівні федерації, так і на рівні автономій, виключали б зверхність великоросійської нації та не підпускали б насильницької українізації в автономії.

Важливим моментом побудови такої федеративної держави вважалося скасування державного та адміністративного централізму, передача законодавчих повноважень обласним представницьким органам.

Програмою передбачалося сконцентрувати законодавчу владу на федеральному рівні у представницькому органі, який складався б з двох палат: нижньої, до якої обираються представники з усієї федерації від рівної кількості жителів по виборчих дільницях, і верхньої, котра формувалася з представників, делегованих сеймами автономій.

Усі питання в обох палатах мали вирішуватися простою більшістю, за винятком ухвалення або тайни конституційних законів. У частинах федерації - автономіях передбачався законодавчий представницький орган - сейм, який повинен був обиратися загальними прямими виборами і таємним голосуванням. Сейм мав ухвалювати закони, які б регулювали питання, віднесені до компетенції автономії, затвердження бюджету, а також здійснювати контроль за додержанням законів. Гілку законодавчої влади продовжував представницький орган автономних земель - земські збори які повинні були обиратися на три роки і ухвалювати місцеві закони.

Виконавча влада мала бути покладена на міністра у двох рівнях: федеральному та автономному. Окрім цього, на місцевому рівні виконавчу владу повинні були репрезентувати земські управи, що мали обиратися земельними зборами. Таку схему управління мали і менші адміністративні одиниці: волості й повіти.

Програмою передбачалась і судова гілка влади, але її систему не було детально розроблено.

У розділі програми "Основні права громадян Російської федеративної держави" були викладені основні громадянські і політичні права людей, які партія зобовязувалась забезпечувати у разі приходу до влади і побудови основ правової державності.

В ній зазначалося, що всі громадяни незалежно від статі, віри й національності рівні перед законом. За порушення закону громадяни відповідатимуть тільки перед судом. Особистість і житло громадян недоторканні та повинні охоронятися законом. Ніхто в державі не міг переслідуватись та бути покараним інакше як за вироком суду. Всі особисті й політичні права громадян належало занести в Конституцію та охороняти державою. Проголошувалася свобода совісті, друку, слова, зборів. Передбачалася можливість утворювати і громадські організації без попереднього дозволу. Вважалося за необхідне дозволити вільне переміщення громадян як у межах автономій і федерації, так і за кордон. Паспортна система з огляду на це мала бути скасована.

Важливою умовою формування правової державності і забезпечення прав громадян мав стати розвиток інститутів громадянського суспільства. Передбачалося, що всі громадяни Російської федеративної держави мають право створювати союзи і товариства, не питаючи на те дозволу, а також збирати публічні збори як в закритих приміщеннях, так і під відкритим небом для обговорення всіляких питань на якій завгодно мові.

Умовою державної децентралізації, становлення громадянського суспільства мало бути створення дієвої системи місцевого самоврядування.

Управління землями мало здійснюватись земськими зборами, яким планувалось надати повноваження здійснювати автономію земель, тобто видавати місцеві закони.

Як свідчить аналіз програмних документів цієї партії, основою розвитку економіки і формування нової соціальної політики демократичної правової держави мали стати широко планова аграрна реформа, створення системи гарантій і забезпечення трудових прав громадян, а також реалізація програми розвитку народної освіти.

Слід визнати обєктивним, що для тогочасної України, сільське населення якої складало 80%, реформування аграрного сектору економіки вважалось першочерговим завданням для вирішення низки соціальних проблем.

Аграрна реформа, згідно програми, мала на меті: по-перше, надати землю всім безземельним селянам, збільшити у разі необхідності земельні ділянки, а також врегулювати земельні відносини інших громадян; по-друге - "здійснити такі правові культурні і економічні умови в Україні, які негайно викличуть підйом дрібного трудового сільського господарства [373, с. 86]" і збагатять державу. Земля повинна була надаватись за безпосередню плату або в кредит за рахунок чого передбачалось створити національний фонд, за кошти якого мали будуватись заклади освіти, транспортні комунікації, здійснюватись кредитування сільськогосподарських кооперативів. З урахуванням традицій українського народу вважалось необхідним сприяти розвитку індивідуальних господарств, вільних від державного піклування.

У сфері трудових відносин держава мала взяти на себе зобов'язання створення системи юридичних механізмів із забезпечення права на працю та відпочинок, а також контролю за дотриманням роботодавцями трудового законодавства та створенням нормальних умов праці. Надання соціальних послуг у звязку зі старістю, інвалідністю, хворобою, нещасними випадками мало здійснюватись за рахунок державного страхування.

Програма федеративно-демократичної партії пропонувала демократичну систему обовязкової народної освіти, що заснована на принципі єдиної школи, відповідно до якого створювались би умови для мобільності учнів і студентства, переходу з одного навчального закладу в інший, а також до навчальних закладів вищого рівня без іспитів. Витрати на навчання мали покриватись державою та органами місцевого самоврядування. За рахунок цих фінансових джерел планувалось також будувати приватні навчальні заклади.

Як свідчать результати дослідження, багато в чому суперечливі, місцями еклектичні програми українських політичних партій початку ХХ століття стали основою програм практичних дій перших урядів України, значна частина складу яких належала до соціалістичних партій.

Навіть до складу уряду Гетьманської держави П. Скоропадського, яка за формою правління, як зазначає О. Мироненко, була буржуазно-поміщицькою монархією з диктаторськими повноваженнями гетьмана [374, с. 586] входили 4 соціалісти, а також 5 представників Українського Національного Союзу, очолюваного соціалістом В. Винниченком.

Необхідно зазначити, що як програми партій, так і урядів багато в чому були проявом субєктивного розуміння їх лідерів сутності та перспектив демократичного соціалізму. В одних випадках основою такого розуміння були спроби примирення моделей державного розвитку К. Маркса і М. Драгоманова, в інших - різне бачення форми державного устрою України, ще в одних - визнання пріоритетним національного питання. Відмінним також було бачення перспектив розвитку інституту власності на землю та шляхів здійснення аграрної реформи.

Давалася взнаки відсутність належної уваги теоретичному компоненту політичної модернізації. Ґрунтовне дослідження змісту розглянутих політичних і правових документів дає підстави дійти висновку, що в них лише частково використані наукові розробки вітчизняних та зарубіжних вчених щодо перспектив побудови соціально-правової держави. Саме цим, на наш погляд, можна пояснити відсутність в зазначених програмах термінології, що застосовувалась в наукових розробках з цієї проблеми, а також в програмах західної соціал-демократії та нормативно-правових актах країн, в яких мав місце досвід юридичного закріплення аспектів правової і соціальної державності.

Піддані аналізу програми, за своїм змістом, передбачали питання тактики, а не стратегії, в них є відчутними намагання пристосувати соціалістичне вчення до нестабільної української дійсності.

Політичній свідомості більшості соціалістів-урядовців, як зазначає О.Дергачов, було притаманне переконання, "що соціалізм - це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю "буржуазної демократії", а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва [375, с. 12]".

Необхідно також зазначити, що ідеї державної модернізації набували свого відтінку в свідомості різних соціальних верств суспільства, яке складалося з 80% сільського україномовного населення, української інтелігенції та російськомовного пролетаріату і військових. Відповідно вони підтримували різні напрями революції та різні владні інституції: суто українські державні утворення - Українську Центральну Раду та Генеральний Секретаріат, Гетьманат, Директорію, які стрімко змінювали одна одну, - чи народжені в Росії революцією 1905 року і модернізовані згідно більшовицької ідеології в 1917 році Ради Робітничих і Солдатських депутатів.

В умовах двовладдя (створення Української Народної Республіки проголошено ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р., а Української Соціалістичної Республіки - 11 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському зїзді Рад) і розчарування діяльністю перших урядів України, ідеї рівності, справедливості та експропріації землі і засобів виробництва поміщиків і капіталістів, що пропагувались представниками Рад, приваблювали бідніші верстви населення.

Центральна Рада стала відображенням ідеологічної строкатості українського суспільства. З 822 осіб, що увійшли до складу Центральної Ради були делегати: Всеукраїнської Ради Селянських депутатів - 212; Всеукраїнської Ради Військових депутатів - 158; Всеукраїнської Ради Робітничих депутатів - 100. Депутати загальних рад робітничих та солдатських - 50; українських соціалістичних партій - 20; російських соціалістичних партій - 40; єврейських соціалістичних партій - 35; польських соціалістичних партій - 15; міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціональних зїздах - 84; представників професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і національних партій - 108 [376, с. 467].

Зазначене дає нам підстави дійти висновку, що політико-правові документи Української Центральної Ради щодо визначення основ державного і суспільного ладу були суперечливими і непослідовними, а їх правовий і соціальний компоненти - не системними. Проголошуючи Українську Народну Республіку "самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною" державою водночас ставилось завдання "додати допомоги місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів" [377, с. 103], які репрезентували революційну владу більшовиків.

Суперечили основним засадам становлення правової держави і громадянського суспільства рішення про підпорядкування (з квітня 1918 р.) основного інституту громадянського суспільства - місцевого самоврядування Міністерству внутрішніх справ, а також вимоги щодо зміцнення адміністративно-владних відносин Української Центральної Ради по відношенню до самоврядних органів.

В універсалах Української Центральної Ради, які за змістом і юридичною технікою є радше програмами політичної діяльності, а не джерелами права, правовий і соціальний аспекти державності викладені лише фрагментарно. Головними завданнями в них були визначення статусу України в складі федерації, її стосунків з Тимчасовим урядом Росії (І та ІІ Універсал), а також визначення форми держави України та процедура зносин Української Народної Республіки з органами влади РСФРР.

Втім діяльність Української Центральної Ради справила позитивний вплив на розвиток деяких умов становлення правової держави. Перш за все - це розвиток ідей та практичне становлення визначальної форми демократії - парламентаризму, визнання народу єдиним джерелом влади, який на своїй землі має сам порядкувати своїм життям, запровадження принципів законності, гуманізму, визнання людини вищою соціальною цінністю, а забезпечення її прав і свобод метою суспільного переустрою. Основні аспекти правової держави соціального характеру конкретніше були викладені в Конституції Української Народної Республіки, прийнятій Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року, яка головним завданням держави визначила забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян. Україна проголошувалась парламентською, унітарною, самостійною і незалежною державою, суверенне право в якій належить народу і здійснюється через представницький законодавчий орган.

Конституція запроваджувала систему стримувань і противаг між органами законодавчої (Всенародні збори), виконавчої (Рада Народних Міністрів) та судової (Генеральний Суд) влад, єдине громадянство, гарантувала право створювати органи самоврядування: виборчі Ради і Управи громад, волостей і земель, національні союзи які разом з органами місцевого самоврядування мали забезпечувати право на національно-персональну автономію.

Органам місцевого самоврядування, а також виборцям (за умови збору 100 тисяч підписів) конституцією надавалося право законодавчої ініціативи у Всенародних зборах. Зазначимо, що таким правом наділялися також президія законодавчого органу, "поодинокі фракції, зареєстровані Всенародними зборами, 30 народних депутатів та Рада Народних Міністрів УНР.

Мандат народних депутатів, що обирались один від ста тисяч виборців загальним, вільним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорційним голосуванням був імперативним: всенародні збори могли бути розпущені за певних умов, у тому числі на вимогу трьох мільйонів виборців.

У конституції УНР закріплювався проголошений ІІІ Універсалом Української Центральної Ради принцип національно-персональної автономії право на самостійне облаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР.

У розділі Конституції "Права громадян України", викладені основні громадянські та політичні права, встановлена заборона їх обмеження та скасування. Втім, як свідчить аналіз, соціальні та економічні права громадян Конституцією не передбачені. Поза межами правового регулювання залишились інститути громадянського суспільства: політичні партії, громадські обєднання, рухи, не передбачена можливість їх участі в управлінні суспільними справами.

В Основному законі відсутні також засади соціальної політики держави, її економічні та соціальні функції щодо вирішення завдань по досягненню високого рівня "культури й добробуту громадян" - основних якісних ознак соціальної державності, про що йшлося в статті 1 розділу І Конституції.

Суперечили загальнолюдським, а також принципам правової соціальної держави норми статті 71 Основного закону щодо складання іменних списків осіб різних національностей, які в сукупності складають національний кадастр, який публікується.

Із зазначеними розділами Конституції УНР могли конкурувати норми правових актів Гетьманату, які визначали громадянські та основні політичні права, надавали громадянам "право гуртувати громади і спілки", "робити зібрання в межах, не шкідливих законам" [378, с. 118], гарантували право приватної власності, визначали її "фундаментом культури і цивілізації", встановлювали механізми оплатного відлучення землі "від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів", проголошували "свободу торга, … приватного підприємництва і ініціативи", окремо виділяли права "робітничого класу", які мали "твердо забезпечуватись" [379, с. 116]. Значна увага приділялась питанням утвердження принципу законності, підвищенню ролі права в регулюванні суспільних відносин і закону в системі нормативно-правових актів. Прийняті і не оприлюднені закони вважались такими, що не набули чинності.

Запроваджувалась процедура контрасигнації, характерна ознака правової держави і елемент системи стримувань і противаг: підзаконні нормативно-правові акти, що видавались гетьманом, мали візуватись відповідними міністрами.

Окрім цього ще деякі аспекти державності правового і соціального характеру знайшли практичне втілення за гетьманату П. Скоропадського. Була здійснена судова реформа, підготовлений проект земельної реформи, а земельний закон, схвалений урядом, відомим правником Х. Лебідь-Юрчиком був названий "подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі [380, с. 516]".

Досягнуто певних успіхів у економічній, соціальній, і культурній сферах суспільства: запроваджено грошову систему, засновано банки, налагоджено транспортну інфраструктуру; засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, декілька театрів; налагоджено видавничу справу.

Натомість соціалісти, які організували повстання проти гетьманату і очолили Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф. Швець, П. Андрієвський), перебуваючи в постійних суперечках не спромоглися здійснити заходи з реалізації проголошеного в програмах своїх партій суспільного ідеалу, поклавши в основу практичної політики так званий "трудовий прнцип" який затьмарив ідею правової соціальної держави, спричинив дискусію щодо поняття "народ" і сприяв трансформації політико-правових поглядів чільників Директорії від соціального реформізму до радикального марксизму.

"У проводі, - зазначає Н. Полонська-Василенко, - не було певної думки - ні політичної, ні соціальної. Провід хотів задовольнити всі вимоги "трудящих мас". Більшість його стояла за радянську плятформу, за союз з большевиками проти Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом з колишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти большевиків [381, с. 518]".

Відповідно до "трудового принципу", що був покладений в основу ідеології державного будівництва, органи центральної влади мали утворюватись Конгресом трудового народу, який формувався виключно з делегатів від робітників, селян і "трудової інтелігенції". Органами влади на місцях мали стати Трудові ради селян, робітників та "трудової інтелігенції".

Як Трудовий Конгрес так Трудові ради були органами обмеженого представництва, оскільки права обирати і бути обраним до них позбавлялись не лише капіталісти і поміщики, але й вся інтелігенція: науковці, педагоги середніх шкіл, лікарі, адвокати та інші представники цих верств суспільства, які не обслуговували безпосередньо робітників і селян.

Саме Трудовий Конгрес мав успадкувати владу від тимчасового органу верховної влади - Директорії і виконувати роль парламенту, а до цього законодавча функція залишалась за нею, виконавча - за створеною нею Радою Народних Міністрів. Втім нормативно-правові акти щодо державного устрою, юридичного забезпечення суспільних змін нечітко визначали роль в цьому процесі і повноваження Директорії та інших органів держави, приділяли значну увагу питанням військового будівництва і за змістом не відповідали багатьом принципам правності, не приділяли належної уваги забезпеченню прав і свобод людини, розвитку інститутів громадянського суспільства, соціального аспекту держави.

Втраті системності теоретико-ідеологічних цінностей соціально-правової держави сприяли нестійкі світоглядні позиції делегатів Трудового Конгресу. Навіть серед делегатів від партії соціалістів-революціонерів, членів яких у Конгресі було найбільше, виникло три різновекторних ідейних течії. Лише одна з них залишалась на платформі демократичного соціалізму, інші дві: течія "боротьбістів" підтримувала ідею радянської влади, а ще частина делегатів від цієї партії на чолі з М. Грушевським та М. Шаповалом пропонувала передати владу Трудовим радам селянських і робітничих депутатів.

Таким чином модель соціально-правової держави все більше "розмивалась" і не стала домінантою політичної культури лідерів політичних партій і керівників органів держави. В українському суспільстві була відсутня єдина політична сила, яка змогла б обєднати народ на реалізацію цього суспільного ідеалу, що формувався в деяких країнах Заходу. У чільників політичних партій і урядовців не вистачило толерантності і політичної волі у визначенні головних напрямів формування механізмів соціально-правової держави, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства.

На відміну від соціалістів-урядовців Веймарської республіки, міжвоєнної Австрії та Другої Речі Посполитої, які поступились партійними і особистими амбіціями і основні зусилля спрямували на подальше демократичне реформування державних і суспільних інститутів, створення механізмів юридичного забезпечення реформ, свідомість вітчизняних чільників соціалістичних партій і урядів була занадто вражена бажанням швидкої побудови соціалізму, чого не можна було досягти у звязку з тим, що "демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття [382, с. 17]".

Спроби реалізувати таке бажання здійснювались на фоні нехтування чинників загроз соціальній безпеці суспільства, небезпеки втрати культурних цінностей, які можливі в умовах насильницької зміни форм держави, фактичної підтримки ідеї надзаконного перерозподілу власності: експропріації матеріальних цінностей багатих біднішими верствами населення, що ще більш стимулювало розкол суспільства і компрометувало ідею соціально-правової держави.

Соціал-демократам, які прийшли до влади в країнах Заходу, цього вдалось запобігти вживаючи заходи з підвищення освіти й масового добробуту, через програми соціального регулювання.

Після утворення СРСР репродукування в Україні ідей демократичного соціалізму як системи теоретико-ідеологічних цінностей соціально-правової державності припинилось.

Вітчизняні науковці Т. Бондарук, О. Волошенко, О. Мироненко, І. Музика, Л. Снісаренко, І. Усенко, В. Чехович у своїй фундаментальній праці зробили спробу зясувати особливості правової ідеології і позитивного права на етапі становлення тоталітаризму [383]. Втім в плані нашого політологічного дослідження вважаємо за доцільне зясувати тенденції згортання досліджень соціально-правової держави як результату зміни політичного ідеалу. Значною мірою це зумовлено тим, що частина українських соціалістів увійшла до партії більшовиків повністю поділяючи ідеологію марксизму, інша - створила націонал-комуністичний напрям, вірячи, що "відродження української нації в національній сфері, як зазначав В. Винниченко, йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням……з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади.

Втім не слід перебільшувати значення націонал-комунізму в історії розвитку української державності, що має місце в наукових публікаціях Г. Дичковської [384, с. 6], оскільки в його світоглядних лабіринтах ідея соціально-правової держави була зведена нанівець.

Фундатор цього ідеологічного напряму М. Скрипник, один з організаторів Комуністичної партії України, у промові на ХІ зїзді РКП (б), полемізуючи зі своїми опонентами, повернув до життя інтерпретовану ідею українських соціалістів про те, що Україна є самостійною в межах радянської держави. "Ми даємо можливість трудящим у нас, - зазначав він, - на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національності, задовольняти їхні національні потреби [385, с. 921]".

Піддаючи сумніву гасло "єдиної неподільності Росії", М. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України "…цілком визначене…як і щодо інших радянських республік". Тому…тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни" не має перспектив. "Нова вільна робітничо-селянська Росія, зазначав він, - це є нашим шляхом".

М. Скрипник закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків в цьому питанні "…провадити тверду, певну лінію", щоб зірвати намагання певних елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави. Торкаючись у широкому плані питання про взаємовідносини розвинених і відсталих країн він зазначав, що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розвязувати ці питання. Причому партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн.

Принципи правності суспільного життя у поглядах націонал-комуністів не визнавались. М. Скрипник, зокрема, відстоював ідею приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів пануючої ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце обєднання принципів революції з принципами законності. Причому законність розумілась як "підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією [386, с. 923]".

Право, що створювалось в цей час залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади. Ідея революційної законності, за вченням М. Скрипника, має бути вкорінена в "свідомість кожного радянського робітника", який повинен усвідомлювати, "що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян, …якнайуважніше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси. Законам була відведена роль забезпечення революційного порядку, а головним принципом права стала "революційна правосвідомість".

Щоправда більш опозиційними по відношенню до офіційної державно-правової доктрини були погляди М. Хвильового. Його творчість пронизана ідеєю незалежної Української держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілізації.

В цьому плані одним з головних аспектів його системи поглядів була відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію.

Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий зазначав, що українська культура в своєму розвиткові повинна бути орієнтованою на західноєвропейську, а її творцями мають бути не робітники і селяни в своїй масі, як це визначалось у більшовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важливо ще й тому, що "українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній [387, с. 241]". Він закликав раз і назавжди покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру, відмовившись водночас від "зоологічного націоналізму".

Націонал-комуністичні погляди В. Шахрая, О. Шумського, А. Крушельницького можна вважати останньою в історії політичної думки України спробою примирити ідею демократичного соціалізму з марксизмом.

Для їх націонал-комунізму було характерним усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною більшовицькою програмою державно-правового будівництва; розуміння відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціалізму; визнання реальності факту міжнаціональної боротьби, в тому числі між пролетаріатом; формування нового суспільного ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, який внутрішньо організований за законами соціальної справедливості (соціалізму).

Висновки до розділу

Узагальнюючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що становлення ідей державності правового і соціального характеру в українському суспільстві, а також процес їх концептуального оформлення необхідно досліджувати в контексті розвитку європейських теорій модернізації з урахуванням низки політичних, економічних, соціальних чинників, зміст і характер яких значною мірою визначався входженням українських земель до різних державних утворень.

Інтегруючим чинником системи поглядів та ідей щодо модернізації суспільства і держави була ідея звільнення України від національного гноблення і створення незалежної соборної держави, суспільне життя в якій ґрунтується на праві, поважається закон і шанується людина.

Систематизація поглядів щодо вдосконалення суспільства і держави була започаткована в українських землях в часи Реформації, а їх концептуальне оформлення розпочалось узагальненням ідейних і практичних надбань військової аристократії періоду козацької держави.

Ідеї обмеження абсолютизму та аспекти державності правового характеру, запропоновані в "Пактах і конституціях законів та вольностей війська запорозького" знайшли підтримку і дальший розвиток у творчості представників української Просвіти, а також учасників громадських обєднань в першій половині ХІХ ст. в їх проектах вдосконалення держави на засадах закону, рівності та справедливості.

У творчості вітчизняних мислителів цього періоду мало місце критичне переосмислення надбань світової теоретичної думки, а наукові і прогностичні компоненти їхніх концепцій щодо перспектив модернізації суспільства і держави будувались з урахуванням особливостей та тенденцій розвитку суспільних відносин, що мали місце в позбавленій державності Україні.

Репродукування ідей правової держави та громадянського суспільства сзумовивв ліберальний рух, який поступово утверджуючись в українському суспільстві сприяв становленню політичного плюралізму, формуванню різних соціально-політичних рухів: соціал-демократії, консерватизму, націоналізму, марксизму, в ідеологіях яких ідея правової держави зазнала дальшої трансформації - від її подальшого розвитку в теоріях соціально-правової держави як більш досконалої форми політичної організації суспільства до її заперечення.

На початку ХХ ст. в політичній і правовій думці України було завершене дослідження сутності соціальної держави як наступниці правової, "держави будучини", яка забезпечить соціальну справедливість. Ідея такої держави була сприйнята багатьма субєктами політичного процесу і стала суспільним ідеалом багатьох політичних партій соціал-демократичного спрямування, але вітчизняна модель такої держави була окреслена недостатньо чітко.

Розділ 5. Теоретичні та практичні проблеми розбудови МЕХАНІЗМУ соціально-правової держави в сучасній Україні

.1 Проблеми та перспективи вдосконалення органу загальнонаціонального представництва та інституту глави держави

Обєктивно оцінюючи суперечливий реформаційний процес українського суспільства, слід зазначити, що закріплення в Основному Законі положень, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, а людина найвищою соціальною цінністю, права і свободи якої гарантуються державою попри все стало визначальною політико-правовою подією в становленні державності, початком нового етапу модернізаційного процесу, який повинен ґрунтуватися на засадах демократичних гуманістичних цінностей, згідно яких добробут громадян, створення правових механізмів забезпечення і реалізації комплексу прав людини і умов для всебічного і вільного її розвитку мають стати основою політики держави, головним напрямом її діяльності.

Конституція України ствердила та юридично оформила факт існування суверенної держави; визнала первинність прав і свобод людини, підпорядкованість всієї діяльності держави їх підтримці і захисту; визначила головні засади організації державного і суспільного життя, форми і засоби здійснення народовладдя, систему демократичних прав і свобод людини і громадянина та їх гарантії.

Втім вплив конституційно-правових норм на суспільні відносини і, в першу чергу, на такий їх різновид як політико-владні відносини, які є відображенням сутності держави і політичного режиму, а також показником якісної і кількісної участі народу в управлінні суспільними справами, не набув динамізму, а лише створив передумови для розвитку інститутів громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності.

Суперечливі результати реалізації конституційних положень щодо формування в Україні основ громадянського суспільства і відповідної йому демократичної державності правового та соціального характеру, перманентне протистояння політичних сил і системні кризові явища в політичній, соціальній та економічній сферах підвели громадську думку до розуміння необхідності здійснення корекції Основного Закону, створення більш дієвого юридичного механізму, який би забезпечив ефективне функціонування його норм.

Внесені у грудні 2004 року зміни до Конституції України певною мірою демократизували механізм держави, припинили тенденції етатизму, що мали місце впродовж останніх десяти років, зменшили можливість субєктивного впливу глави держави на політичні процеси.

У результаті зазначених змін зазнали корекції зміст форми правління та її сутність. В Україні запроваджено дуалістичний парламентаризм (з аспектами парламентського міністеріалізму), ознаками якого є: баланс законодавчої та виконавчої влад, верховенство парламенту, формування уряду коаліцією партій, представлених у законодавчому органі влади, політична відповідальність уряду перед Верховною Радою, зменшення преференцій Президента щодо виконавчої влади.

Втім при внесенні зазначених змін не повністю були враховані стан і тенденції перехідного суспільства, перспективи його переустрою згідно визначених орієнтирів. Політичне протистояння, що мало місце у тогочасному суспільстві, стало перешкодою для врахування всього спектру політико-правових поглядів, сприяло поспішності прийняття відповідного закону та його неконсенсуальності.

Проблема, на наш погляд, вирішена лише частково, оскільки зазначені зміни спрямовані, в основному, на уточнення юридичного статусу, повноважень і порядку формування окремих елементів механізму держави. Залишилась невирішеною низка проблем з подальшої оптимізації системи стримувань і противаг, узгодження організаційної структури органів держави та їх співвідношення, визначення їх функцій у державному механізмі.

Практика державного будівництва в самодостатніх суспільствах, а також труднощі, що мають місце в Україні у звязку з реалізацією конституційних положень щодо формування засад демократичної держави правового і соціального характеру, актуалізують проблему побудови сучасного механізму такої держави, здатного реалізувати її завдання щодо забезпечення політичного і правового впорядкування життя суспільства на принципах верховенства права, справедливості та гуманізму, рівних умов для досягнення певного рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують, створення відповідних умов розвитку громадянського суспільства.

Відомо, що напрями суспільного реформування визначають домінуючі в ньому політичні сили, але проводять у життя свою політику ці сили саме через державу, через публічну владу. Якщо ідея тієї чи іншої реформи залежить від якості пануючих у суспільстві сил (та їх боротьби з опозиційними силами), то реалізація даної ідеї, як наголошують М. Михальченко, О. Мороз [388, с. 7; 389, с. 6], визначальною мірою залежить від якості держави, від її апарату та характеру організації публічної влади. Тому всілякі докорінні зміни в суспільстві необхідно починати з перетворень інститутів влади, щоб використати політичні важелі для економічних та інших реформ. Найважливіше місце в системній трансформації суспільства, зазначають у своєму дослідженні В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко посідають інституційні реформи [390, с. 22].

Рівень актуалізації проблеми побудови ефективного державного механізму підвищується у звязку з тим, що він відіграє провідну роль в політичній системі перехідного суспільства. В умовах слабких демократичних традицій, відсутності належного рівня політичної та правової культури населення, інститутів соціального контролю за владними органами він може здійснювати різнопланові впливи на трансформаційний процес: як позитивні так і негативні, сприяти прогресу або стримувати його, використовувати політичну владу для вирішення корпоративних бізнесових інтересів, незаконного перерозподілу власності, маніпулювання суспільною свідомістю тощо.

Окрім цього, перехідний стан кожного суспільства, й українського зокрема, навіть за умови конституційного визначення орієнтирів модернізації, створює умови для альтернативних варіантів побудови держави нової якості, вибір яких, в умовах недостатньої структурованості громадянського суспільства і традиційної надії народу на владу, здійснюється, як правило, органами держави.

У звязку з зазначеним у перехідному суспільстві має місце домінування виконавчо-розпорядчої влади в системі поділу державних влад, що випливає з її характеру, як найбільш мобільної й здатної до швидкої концентрації та ефективного використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів. Своєю чергою, це може призводити до порушення паритету між органами держави і, як зазначає М. Марченко, "підвищення ролі субєктивного фактора в розвитку держави… [391, 233]", певного обмеження функціонування демократичних інститутів, порушення прав і свобод людини і громадянина.

Тому перед суспільством, що обрало за мету побудову демократичної, правової, соціальної держави, на наш погляд, стоїть чотири групи взаємопов'язаних завдань які мають бути вирішені.

Перш за все, це системна перебудова державного механізму та його складових - органів держави, зміна його змісту, сутності, функцій; по-друге, здійснення структурних економічних реформ, формування зорієнтованої на визначений Основним Законом суспільний ідеал соціальної політики держави; по-третє, обмеження держави правом, створення правових механізмів розвитку місцевого самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства; і четверте, створення ефективного юридичного механізму захисту прав людини.

Виділяючи серед першочергових завдання побудови ефективного механізму соціально-правової держави, мається на меті виключити регресивні тенденції трансформації українського суспільства: одержавлення суспільного життя, системну корупцію у владних органах, стримування розвитку самоврядності регіонів і всебічне сприяння розвиткові інститутів громадянського суспільства, правового і соціального аспектів держави та її подальшій модернізації.

Як свідчить дослідження державотворчих процесів в суспільствах соціальної демократії, зміна сутності держави, перехід її до нової якості може відбутись лише за умови системних, цілеспрямованих, юридично забезпечених змін в економічній, соціальній, культурній сферах суспільного життя, а також в політичній особливу роль в якій відіграє державний механізм - система органів, які виконують завдання держави і реалізують її функції.

Тому серед різновидів модернізації якісна перебудова державного механізму, "політична модернізація, - як стверджує В. Горбатенко, - є важливим показником спроможності політики сприймати зміни, інновації, гнучко реагувати на виклик часу. Вона характеризується здатністю виступати основою і гарантом не лише політичної, а й соціальної стабільності [392, с. 8]".

Державний механізм є вирішальним засобом здійснення будь-яких реформ, реалізуючи призначення демократичної, соціально-правової держави, в межах повноважень визначених законом для кожного його органу шляхом нормативного регулювання, організаційно-розпорядчої діяльності, а також примусу має створювати умови для реалізації прав і свобод громадян, надання їм соціальних послуг, забезпечувати соціальну безпеку. Втім в сучасних дослідженнях проблема соціальної безпеки не розглядається в контексті функціонування державного механізму та його ролі в здійсненні заходів з усунення чинників загроз соціальній безпеці.

Зазначені дослідження направлені в основному на зясування економічних, інформаційних, екологічних тощо небезпек, що не дає повного уявлення про ґенезу і сутність загроз соціальній безпеці в цілому, ускладнює вироблення дієвих механізмів щодо усунення чинників загроз, які мають місце у перехідному суспільстві. На наш погляд, багато в чому загрози і небезпеки в зазначених сферах є похідними, вторинними, наслідком політичних рішень, що приймаються в структурах державного механізму і можуть бути результатом дій чи бездіяльності певних субєктів суспільних відносин, відповідних державних владних інститутів, їх посадових осіб, відсутності або недосконалості правового регулювання окремих сфер суспільних відносин, на чому ми наголошували в попередніх дослідженнях [393, с. 54].

Слушним у цьому плані є зауваження В. Сіренка, що "організація сучасного суспільства в своїй системній цілісності викликає багато критичних зауважень, які ґрунтуються на тому, що покликана усувати протиріччя суспільного розвитку, організація часто сама їх створює, підводячи суспільство не до впорядкованості, а до хаосу, руйнування цілісності [394, с. 90]".

Тому не можна погодитись з позицією представників офіційної влади, які визнають тільки економічні небезпеки і пояснюють їх наявність системною кризою, що має місце в Україні.

Зазначене дає підстави говорити про необхідність дослідження аспектів безпеки більш високого рівня соціальної, а також однієї з найважливіших її підсистем - політичної безпеки, оскільки саме в сфері політики формуються орієнтири внутрішнього і зовнішнього функціонування держави, програми суспільного розвитку, виробляються механізми їх реалізації, приймаються відповідні рішення, які можуть сприяти прогресу або стримувати його, викликати негативні наслідки, конфлікти і небезпеки. Виходячи із загального інтересу в цій же сфері формуються засади соціальної безпеки, стимулюються відповідні рішення законодавчого органу щодо її правового забезпечення.

Безпека завжди була і залишається визначальним фактором розвитку суспільства. Як свідчить історія світової філософсько-правової і політичної думки (Г. Гроцій, Т. Гоббс, І. Кант, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо та ін.), саме безпека є тим вихідним компонентом, що обєднує індивідів у політичну організацію (державу) і вимагає координації зусиль членів усього суспільства задля досягнення індивідуальних, групових чи загальних інтересів.

Таким специфічним координатором відносин між соціальними категоріями, групами та окремими індивідами щодо досягнення особистої і загальної безпеки стає політика, яка, втілюючись у праві, безпосередньо впливає на суспільні відносини, забороняє певні шкідливі дії, конфлікти, що загрожують існуванню суспільства, або стимулює позитивну діяльність, спрямовану на його розвиток. Тобто безпека кожної особи і суспільства в цілому залежить від спрямованості та якості політики здійснюваної державним механізмом, досконалості законодавства, яке повинно гарантувати і забезпечувати таку безпеку шляхом встановлення дозволів, заборон і примусу.

Саме політична сфера, політичні інтереси держави, народу, суспільства і громадян є обєктом політичної безпеки. В сучасному перехідному суспільстві серед згаданих інтересів, перш за все, слід відзначити демократичні цінності, утвердження авторитету закону і верховенства права, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність усіх форм власності, свободу підприємництва, досягнення яких забезпечить ефективне подолання кризових явищ, підвищить матеріальний і духовний рівень життя людей, сприятиме консолідації суспільства, ствердженню суверенітету держави.

Водночас слід зазначити, що чинне законодавство, скероване на забезпечення цих інтересів, регулювання відносин у політичній сфері в цілому, на наш погляд, не може забезпечити її стабільність. Закони, особливо ті, що стосуються політичної сфери, приймаються впродовж усього періоду становлення державності України в умовах жорсткого політичного протистояння, а досягнутий при цьому консенсус має місце лише на стадії прийняття закону, закінчуючись на стадії його виконання.

До того ж на різних стадіях законодавчих процедур задля задоволення корпоративних інтересів і досягнення "консенсусу" з проектів вилучається багато норм і окремих положень, що породжує протиріччя, суттєві прогалини в матерії того чи іншого закону, створюючи цілий ряд загроз політичній безпеці.

Провідне місце серед інституційних елементів механізму соціальної і правової держави належить парламенту, Верховній Раді України через яку народ України, як носій суверенітету і єдине джерело влади реалізує належне йому право управління загальнонаціональними справами, організує і координує діяльність усіх субєктів суспільного життя, здійснює контроль за діяльністю владних структур держави.

В цьому плані зміни до Основного закону 2004 р. в частині посилення ролі представницького органу - парламенту відповідають традиціям і "духу закону" українського народу, який в ретроспективі при формуванні державного механізму завжди надавав перевагу ідеї парламентаризму.

В теорії та практиці державотворення України було, як зазначає Тихонова Є.А., декілька спроб побудови парламентарної республіки [395, с. 199]. Ще Пилип Орлик у 1710 р. в Пактах й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького "довів можливість існування парламентарної демократичної республіки". Українська Народна Республіка за Конституцією від 29 квітня 1918 формою державного устрою визнала парламентарну республіку, побудовану за принципом поділу влад. Принцип парламентаризму був також провідним в основному законі УНР 1920 року, за яким в Україні запроваджувався демократично-республіканський устрій. Радянська форма правління увібрала деякі риси парламентської, оскільки Ради мали формально пріоритет перед іншими державними органами, а уряд формувався найвищим представницьким органом народу - і за конституцією був відповідальним перед ним. Щоправда в цій системі правління не визнавався принцип поділу влад.

В Декларації про державний суверенітет України народ був визнаний єдиним джерелом державної влади, який реалізує її як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до найвищого представницького органу - Верховної Ради. В Конституції України 1996 року визначальна роль парламенту в механізмі держави структурно визначена розділом IV, який передує розділам, що визначають юридичний статус і місце інших його елементів. Водночас цей структурний аспект не знайшов свого втілення безпосередньо в нормах і положеннях самого розділу, а також інших, прямо повязаних із статусом та діяльністю парламенту.

Прийнятий в умовах жорсткого політичного протистояння, Основний Закон України не чітко визначає конституційні гарантії здійснення законодавчим органом усіх його функцій, а в деяких питаннях (зокрема, право остаточного вирішення долі прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України і Конституційним Судом України) ставить главу держави і орган конституційної юрисдикції над парламентом, що обмежує статус парламенту як органу всенародного представництва.

В умовах відсутності в Україні усталених демократичних традицій та розвиненого громадянського суспільства зазначені та інші неузгодженості в матерії чинної Конституції є причиною перманентної конфронтації між гілками влади, надмірної політизації владних інститутів і одним з чинників загроз політичній безпеці.

Постійне зясування питань "хто в домі господар", намагання щодо розширення повноважень глави держави, прагнення фінансово-політичних угруповань і сил авторитарного спрямування принизити роль парламенту, звести його компетенцію лише до законодавчої діяльності стримують модернізаційні процеси в суспільстві, обмежують можливість законодавчого органу у формуванні нормативно-правової, інституційної й інструментальної бази соціально-правової держави і відповідного їй правозахисного механізму.

В цьому плані слід погодитись з позицією В. Опришка, що автори вітчизняної ідеології реформ поза увагою залишили "один з найважливіших принципів правової реформи - принцип демократизму, за яким правова реформа має виходити з ідеї суверенітету народу, визнання його єдиним джерелом влади [396, с. 15]".

Сучасний стан державно-владних відносин, політичне протистояння дають підстави стверджувати, що державно-правова реформа не може бути здійснена без розвязання двох взаємозалежних проблем: конкретизації і законодавчого визначення місця, ролі та повноважень усіх гілок влади відповідно до принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влад, закріплених у ст. 5, 8, 6 Конституції України, а також зясування співвідношення, взаємозвязку гілок влади як складових єдиного цілого - механізму держави.

Перш за все, крім закону "Про Кабінет Міністрів України" мають бути прийняті закони "Про Президента України", "Про Верховну Раду (парламент) України", "Про центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні", оскільки, як наголошує Т. Зражевська, "відсутність цілісного законодавчо встановленого і гарантованого механізму взаємодії і взаємоконтролю між всіма гілками і рівнями державної влади дозволяє державному апарату допускати зайве зосередження функцій різних влад в одному органі [397, с. 36]".

Вирішуючи це питання, слід відійти від абсолютизації принципу поділу влад. Як зазначає дехто з дослідників, і зокрема К. Хессе, з чим необхідно погодитись, що вказаний принцип ніде не втілений "в чистому вигляді [398, с. 276 - 277]". В цьому плані необхідно зазначити, що в запропоновану Ш. Монтескє принципом поділу влад формулу сьогодні "не вписуються" органи держави, що зявилися в історично пізніший період. Йдеться, перш за все, про одноособовий орган державного механізму - президента, а також про прокуратуру, яка згідно Конституції України має всі ознаки органу держави і структурного елемента її механізму.

Глибоке дослідження сутності цього принципу з часів виникнення у світовій політичній та правовій думці, а також практики будівництва механізму державної влади у багатьох сучасних демократичних країнах свідчить, що мову необхідно вести, по-перше, про державну владу як одне ціле, що належить суверену (народу), а її поділ на окремі взаємозалежні гілки здійснюється у структурному і функціональному аспектах для належного виконання його волі, вираженої в законі, запобігання зловживанням владою і створення умов реалізації громадянами своїх природних прав і політичних свобод; по-друге, про первинність законодавчої влади, яка від імені народу приймає закони, бере участь у створенні судових, а також органів виконавчої влади, визначає їхні повноваження з метою реалізації законів шляхом активної виконавчо-розпорядчої діяльності та примусу щодо інших.

Практичне значення принципу поділу влад в сучасних умовах, окрім зазначеного, полягає також, на думку С. Алієва, у внесенні елементу регульованої конкуренції, яке забезпечує працездатність органів держави і робить політико-адміністративні інститути здатними сприймати різні новації [399, с. 15].

Відмінність наступних теорій від погляду Ш. Монтескє, зазнчав свого часу М. Лазаревський [400, с. 44], полягає у тому, що він не викладав вимог ієрархічної підлеглості однієї влади іншій, його теорією було обґрунтовано те, що представниками народного суверенітету безпосередньо є кожна з трьох влад у своїй сфері. Втім необхідність дотримання визначеного порядку, як у відносинах приватних осіб між собою, так і в відносинах їх до органів влади, а також у відносинах одних органів до інших, призводить до необхідності підкорення всього суспільного життя загальнообовзковим правилам.

З цього випливає, що та влада, яка встановлює загальні правила державного життя, повинна мати перевагу над всіма іншими владами. Оскільки цими загальними правилами є закони, то звідси випливає, що законодавча влада повинна стояти над іншими владами в державі.

Верховенство законодавчої влади розглядалось Ш. Монтескє в такому сенсі, що ніяка інша влада в державі не може видавати правил з питань, які відносяться до законодавчих, у той час як влада законодавча може приймати всякі розпорядження у формі закону, які стосуються управління або навіть судової влади і таке рішення парламенту є безумовно обовязковим. І ніяке посилання на недійсність такої постанови на тій підставі, що законодавча влада нібито вийшла за межі своїх природних або законних меж, ніким в державі прийнята бути не може.

Як свідчить практика державотворення, в сучасних умовах у світі спостерігаються стійкі тенденції щодо розвитку парламентаризму, підвищення його ролі в управлінні суспільними процесами, відродження ідеї первинності законодавчої влади в державному механізмі. Діяльність парламенту сприяє застосуванню системи стримувань і противаг не лише між окремими елементами механізму держави, а також всередині законодавчого органу. В низці країн він включає залучення до парламентської і управлінської діяльності, прийняттю рішень також і опозицію, веде до переносу основної законодавчої роботи і контрольної діяльності на внутрішні органи парламенту. Цьому слугує, як наголошує М. Могунова, "діючий в парламентах низки країн (Данії, Фінляндії, Швеції) "інститут прав меншості", який дає право парламентській опозиції затримувати прийняття законів на певний час або намагатись переносу їх на наступну сесію, передавати їх на схвалення або відхилення на розсуд виборців шляхом проведення референдуму [401, с. 37 - 38]".

Ідея обєктивного верховенства законодавчої влади у співвідношенні з іншими елементами механізму держави, визнання їх похідними від неї мають бути використані у розвязанні суперечки серед вчених і політиків про право офіційного тлумачення законів, при розробці відповідних пропозицій та законопроектів щодо змін Основного Закону.

Як свідчить практика, паритет гілок влади порушується у звязку з положенням ст. 147 Конституції України щодо надання права тлумачення Конституції і законів України Конституційному Суду. На нашу думку, орган конституційної юрисдикції своїми рішеннями фактично скасовує закони, які приймаються органом законодавчої влади, що всупереч принципу поділу влад підміняє законодавчу діяльність. Ми вважаємо, що лише законодавчий орган, наділений народом відповідними повноваженнями, може приймати правові норми для регулювання суспільних відносин, здійснювати офіційне тлумачення своєї волі, вираженої в цих нормах. Рішення Конституційного Суду (органу у складі 18-ти осіб, з яких тільки шість уповноважені представницьким органом влади) з приводу тлумачення змісту правової норми, імперативність якого передбачена ч. 2 ст. 147 Конституції України, може не збігатися з волевиявленням законодавця і викликати відповідні наслідки: підривати переконання населення у правильності і справедливості правових норм, негативно впливати на стан правової свідомості і правової культури, зумовлювати невдоволення діями владних структур, загострювати політичне протистояння між окремими елементами механізму держави і політичної системи, яке притаманне перехідному суспільству, і зокрема - нашому.

У випадку залишення і надалі цього права за Конституційним Судом, його рішення щодо неконституційності того чи іншого закону, прийнятого Верховною Радою України, не можуть бути остаточними і повинні нею розглядатися. У разі, якщо законодавчий орган прийме свій акт тлумачення закону, визнаного неконституційним, рішення згаданого Суду повинно визнаватись недійсним.

На нашу думку, з принципу єдності державної влади за умови первинності законодавчої необхідно виходити при законодавчому визначенні місця, ролі та призначення інституту глави держави, залишаючи за ним функцію інтеграції, забезпечення стану взаємоповязаності органів держави в одне ціле, а також забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

При цьому слід враховувати як вітчизняний, так і міжнародний досвід, який свідчить, як наголошує В. Чубарев, "що президентська влада завжди має помітну тенденцію до зростання і текст конституції при цьому не може стати серйозною перешкодою щодо цього. …Тому обмеження потенційної загрози, що містить президентська влада, шляхом чіткого окреслення меж його повноважень та регламентації взаємовідносин з іншими гілками влади є вкрай важливим [402, с. 117]".

На посиленні авторитарних рис президентського правління на пострадянському просторі аргументовано наголошує А. Пахарєв [403, с. 20]. Практика функціонування державного механізму в якому є наявним інститут президентства дає підстави для такого висновку. Підтвердженням цієї точки зору є також небагата вітчизняна історія, а також політичні процеси в деяких країнах колишнього СРСР, де запроваджено сильну президентську владу на зразок Сполучених Штатів Америки, які, як зазначає Дж. Сарторі, вважаються "джерелом, із якого вийшли всі інші системи президентського правління [404, с. 211]". Подібні тенденції мають місце також в країнах з давніми демократичними традиціями. Сьогодні усталеною є наукова позиція, що президентські системи зазвичай є "жорсткими", які призводять до безвихідних ситуацій, а парламентські - "гнучкими", тому рекомендується надавати перевагу гнучкості над жорсткістю, оскільки "гнучкий парламентський тип державного устрою набагато менше ризикований завдяки його самокоректуючим механізмам, ніж жорсткий тип [405, с. 80]".

За часи дії Конституції Пятої Республіки у Франції (з 1958 р.), наприклад, було запроваджено пять моделей державного устрою, серед яких: "раціоналізована" парламентська, ліберальна диктатура, гіперпрезидентська, поміркована президентська, а також модель - "премєр-президент", які є свідченням субєктивного пристосування інституційного встановлених норм, їх порушення або нехтування закладеними в них імперативами. Через зазначені причини питання щодо зменшення обсягу повноважень глави держави і необхідності подальшого розвитку парламентаризму виникали також в умовах монархії в середині ХХ століття в скандинавських країнах, які вирішували завдання формування соціального аспекта правової державності. У червні 1953 року змінами до Конституції Данії був зменшений обсяг повноважень короля на користь парламенту і уряду. На конституційному рівні було закріплено верховенство парламенту в механізмі держави, розширені його права в сфері законодавчої діяльності, фінансів, оборони і зовнішніх зносин, а також форми контролю за урядом, запроваджена його політична відповідальність. Водночас була демократизована процедура формування парламенту та його структур, запроваджений інститут "прав меншості", який створював умови парламентській меншості депутатів відкладати прийняття законопроектів або виносити їх на референдум.

З 1974 року розпочалась реформа державного механізму Швеції, результатом якої стало більш чітке запровадження принципів парламентаризму. В результаті реформи монархія набула символічного характеру, повноваження короля в сфері законодавчої діяльності перейшли до парламенту, а в сфері виконавчої - до уряду. Парламент став самостійно обирати премєр-міністра і формувати уряд депутатськими фракціями, а роль законодавчого органу в механізмі держави значно підвищилась. Згідно змін до конституційного законодавства та Акту про ріксдаг парламент визнаний найвищим органом держави. Був також запроваджений інститут прав депутатської меншості. Найсуттєвішим аспектом реформи державного механізму, стала повна передача в руки уряду повноважень по здійсненню виконавчої влади, що належали раніше королю, який став визнаватися лише главою держави.

Подібні новації були також запровадженні в облаштуванні державного механізму Норвегії. Більшість преференцій короля щодо виконавчої влади були передані уряду, а ті що залишились, він здійснює за рекомендацією уряду або премєр-міністра. Особливістю взаємовідносин елементів механізму держави цієї країни є баланс влад - стортинга і уряду з перевагою на користь законодавчої влади. Парламентаризм набув також значних повноважень з контролю за урядом. У стортингу створено контрольний і конституційний комітет, який контролює всю діяльність виконавчої влади.

Так само Конституція Ісландії 1944 р. закріпила верховенство парламента (альтінга) в системі вищих державних органів, який був наділений необмеженими законодавчими повноваженнями, значними фінансовими правами, а також правом контролю законодавчої влади.

Будова механізму держави скандинавських країн отримала назву "консенсуальної моделі парламентаризму", сутність якої, з точки зору багатьох дослідників полягає у поділі влад (між партіями), а також її розпорошення, справедливе розпорошення, делегування і формальне обмеження. Зазначена модель є засобом забезпечення стабільності політичних систем суспільства, стабільності державного ладу скандинавських країн.

У 1996 році Конституцією України не зовсім чітко було визначене місце Президента в державному механізмі. Хоча його статус не уособлювався жодною гілкою влади і він виступав як глава держави, але був наділений значними дискреційними установчими і кадровими повноваженнями щодо виконавчої влади, що певною мірою порушувало принцип рівності і незалежності інших органів держави і зокрема виконавчої.

Піднесенню глави держави над іншими гілками влади сприяли окремі некоректні як з юридичної, так із політичної точки зору формулювання правових норм Основного Закону щодо призначення та звільнення Премєр-міністра, Генерального прокурора та інші.

Зміни до Конституції, що мали місце 8 грудня 2004 року, сприяли рівновіддаленню глави держави від інших елементів державного механізму, утвердженню принципу єдності влади єдиним джерелом якої є народ. Втім в матерії Основного Закону залишились окремі нормативні положення,, які своєю невизначеністю не сприяють консолідації державного механізму і можуть бути підставою для подальшого "зясування стосунків" між його елементами.

Йдеться про повноваження глави держави стосовно внесення за пропозицією коаліції депутатських фракцій у парламенті подання про призначення Верховною Радою Премєр-міністра України (п. 9 ст. 106 Конституції), про невизначеність порядку звільнення міністрів оборони і закордонних справ (п. 10 ст. 106).

У звязку з недосконалою юридичною технікою викладення норм, не є зрозумілим, чи може Президент не погодитись з пропозицією коаліції у парламенті щодо внесення подання про призначення Премєр-міністра, чи може вноситись повторно та ж сама кандидатура у разі відхилення її главою держави чи з інших причин, чи таке внесення кандидатури є обовязковим для Президента?

Нечіткою є також редакція п. 10 ст. 106 Основного Закону щодо порядку звільнення міністрів оборони і закордонних справ.

Незрозумілими для сприйняття громадянами, а також для фахівців сфери правозастосовчої діяльності положення ч. ІІ ст. 113 щодо "відповідальності" Кабінету Міністрів перед Президентом і Верховною Радою і водночас "підконтрольності" і "підзвітності" Верховній Раді.

Такі самі питання виникають при спробі зясування змісту ч. IV ст. 118 Конституції щодо "підзвітності та підзаконності" місцевих державних адміністрацій у частині повноважень делегованих ним відповідними радами, а також їх "підзвітності" і "підконтрольності" "органам виконавчої влади вищого рівня". Відомо, що органи виконавчої влади являють собою багаторівневу, ієрархічну, розгалужену структуру, яку очолює Кабінет Міністрів, але які з них можуть вимагати звітності, контролювати місцеві державні адміністрації та вживати відповідні заходи впливу, невідомо.

Є багато інших конституційних норм, які у звязку з неоднозначністю можуть бути підставою для зясування "стосунків" елементів механізму держави в Конституційному Суді.

Без сумніву, політична реформа має бути продовжена. По-перше, на конституційному рівні мають бути вирішені питання легітимізації широкого спектра повноважень органів місцевого самоврядування, як одного з основних інститутів громадянського суспільства та важливого елемента в структурі недержавних механізмів надання соціальних послуг населенню, забезпечення прав і свобод громадян, законності і правопорядку в межах своєї території, вирішення питань соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечення умов їх сталого розвитку, без чого не може відбутись наповнення соціального та правового аспектів держави. В межах політичної (конституційної) реформи має бути розглянуте питання щодо доцільності залишення за главою держави повноважень відносно відміни рішень голів місцевих державних адміністрацій (ч. VIII ст. 118 Конституції), які суперечать Основному Закону та передачі цих повноважень судовій владі.

Також не можуть, на нашу думку, голови місцевих державних адміністрацій відміняти рішення відповідних органів виконавчої влади нижчого рівня у звязку з їх неконституційністю.

Необхідність постановки такого питання випливає з визначальних принципів демократичної правової держави, а також принципів законності, поділу влад, верховенства права, спір про яке може вирішувати у такій державі лише суд. Для утворення правового порядку,зазначав М. Лазаревський, є необхідним, щоб найбільша кількість спорів про право була представлена на розгляд судів [406, с. 58].

По-друге, право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також право офіційного тлумачення Конституції України та законів згідно ст. 147 Основного Закону має лише Конституційний Суд. Рішення голів місцевих державних адміністрацій мають ознаки правових актів, тому і виникає питання про доцільність збереження цієї норми в матерії Основного Закону.

Виправданим також було б зменшення обсягу повноважень глави держави щодо силових відомств, оскільки ст. 107 Конституції України певною мірою порушує паритет гілок влади в єдиному механізмі державної влади. Більш того, ч. 2 ст. 107 Основного Закону підносить Раду національної безпеки і оборони при Президентові України над вищим органом у системі виконавчої влади - Кабінетом Міністрів, а п. 17 ст. 106 обмежує вплив органу представницької влади на формування керівного складу державних силових відомств і організацію контролю за виконанням ними законодавства в сфері оборони, охорони громадського порядку і національної безпеки.

Окрім цього, в процесі побудови механізму соціально-правової держави повинен бути відпрацьований механізм взаємодії Президента України і Кабінету Міністрів, який би виключав існуючу підміну і дублювання функцій останнього з боку Секретаріату Президента, а також розвязана проблема оптимізації структури та чисельності цих інститутів. Відомо, що сьогодні штат Секретаріату Президента України в декілька разів більший аналогічного органу у Франції, а кількість міністерств і державних комітетів - майже у 5 разів більша, ніж у США.

Є й інший варіант розвязання зазначених проблем. Якщо залишити дуалістичну форму управління з елементами моністичної (до якої прагнуть ініціатори відміни внесених новацій до Конституції України у грудні 2004 р.), тобто зберегти широкі повноваження глави держави щодо системи виконавчої влади, то при здійсненні реформи державного характеру слід наблизити названий інститут до цієї гілки державної влади, передбачивши його реальну відповідальність за здійснення розпорядчо-управлінських функцій. Необхідність вирішення цього питання стимулюється також наявністю інституту місцевих державних адміністрацій і передбачених ст. 118 Конституції України розпорядчо-управлінських звязків з ними Президента.

Виходячи з результатів аналізу стану та динаміки політичних процесів в Україні, задля створення відповідних умов й ефективного механізму побудови державності соціального і правового характеру, слід внести певні коригування до чинного законодавства, продовжити конституційну реформу, усунути концептуальну невідповідність першого та другого розділів Основного Закону, що визначають загальні засади держави соціального і правового характеру, права свободи, обовязки людини і громадянина, з іншими її розділами, які визначають механізми їх реалізації.

Слід зазначити, що свого часу Інститутом законодавства Верховної Ради України був розроблений і поданий до парламенту проект Концепції парламентської реформи в Україні [407, с. 336 - 341], (участь у розробці якого брав автор цього дослідження) реалізація положень якої, на нашу думку, дала б можливість суттєво вдосконалити статус законодавчого органу в механізмі держави, скорегувати систему стримувань і противаг, прискорити формування основ соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

Вихідним аспектом утвердження Верховної Ради України як провідного елемента в механізмі держави має стати уточнення конституційного поняття парламенту не тільки як єдиного органу законодавчої влади (ст. 75 Конституції України), а й як представницького органу українського народу, що відповідало б його суті як загальнонаціональному органу представницької демократії, уповноваженому від імені народу приймати загальнообовязкові рішення і контролювати їх виконання.

Водночас не можна вважати досконалою ст. 92 Конституції, яка всупереч концептуальним положенням теорії народного суверенітету та поділу влад, обмежила законодавчий вплив Верховної Ради України на суспільні відносини і створила умови для первинної нормотворчості глави держави і уряду, що не відповідає принципам правової державності. Як єдиний загальнонаціональний представницький і законодавчий орган парламент повинен бути наділений правом приймати закони з усіх питань життєдіяльності суспільства.

З метою запровадження в суспільне життя ринкової системи цінностей, принципів легітимної справедливості (яка ґрунтується на законі) і обмеження розподільної справедливості (основою якої є підзаконні акти) має бути суттєво збільшена нормативно-регулююча роль парламенту в соціальній, економічній і політичній сферах. Слід ліквідувати обмеження виключного законодавчого поля парламенту, оскільки в даній редакції ст. 92 Конституції фактично створює можливості для первинної нормотворчості глави держави та уряду, яка не завжди базується на законі.

Встановлене положеннями пунктів ст. 92 Конституції України право парламенту визначати законами тільки "засади" або "основи" з багатьох питань життєдіяльності соціуму не зможе забезпечити якісного регулювання відносин громадянського суспільства, узгодження та забезпечення інтересів суспільства, держави, громадян та їх обєднань.

Рамочне регулювання питань підприємництва, заходів, спрямованих на обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції, цивільно-правової відповідальності, зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної діяльності, використання природних ресурсів, утворення і діяльності політичних партій і обєднань громадян, засобів масової інформації, соціального захисту громадян створює умови для неоетатизму, зверхності держави над іншими елементами політичної системи, адміністративного свавілля і корупції. Тому доцільно було б виключити слова "основи" і "засади" з пунктів 5, 6, 8, 9, 10, 11, 15, 17, 22 ст. 92 Конституції України.

Разом з тим Верховна Рада України, представляючи народ України, повинна мати право, а в окремих випадках, передбачених законом, зобовязана звернутися до виборців для остаточного вирішення питань щодо прийняття закону, якщо у парламенті не досягнуто щодо цього згоди або за змістом він має бути прийнятий безпосередньо народом.

Ще одним напрямом зміцнення конституційного фундаменту реалізації Верховною Радою законодавчої функції є вилучення закріплених в Основному Законі положень щодо остаточного вирішення Президентом України і Конституційним Судом долі прийнятого законодавчим органом закону. В цьому плані для вдосконалення системи стримувань і противаг і тим самим усунення факторів загроз політичній безпеці слід переглянути порядок завершення законодавчого процесу, а саме підписання й оприлюднення прийнятого парламентом закону, а також застосування Президентом України щодо нього права вето.

Норми ст. 94 Конституції України створили умови для перетворення права відкладального вето на так зване "кишенькове вето". Вони дозволяють главі держави масово повертати (в тому числі неодноразово) для повторного розгляду закони, вето щодо яких подолано у встановленому порядку. Причому повернення Президентом України законів до парламенту здійснюється без відповідної аргументації або з перевищенням його повноважень, посиланням на невідповідність прийнятого закону Конституції, що належить до компетенції Конституційного Суду.

Не сприяло поліпшенню цього стану законодавчої процедури і відповідне рішення Конституційного Суду від 7 липня 1998 р. по справі щодо порядку повторного розгляду законів Верховною Радою України та їх оприлюднення у разі подолання вето.

До того ж не відповідає реаліям життя і практиці світового конституціоналізму норма, яка передбачає подолання вето Президента України щодо закону при повторному голосуванні кваліфікованою більшістю. Тому право глави держави в цьому відношенні слід обмежити шляхом внесення відповідних змін до ст. 94 Основного Закону України, встановивши, що президентське вето долається не двома третинами, а більшістю від конституційного складу парламенту. Доцільно також прийняти закон, який би встановив порядок, за яким тільки належним чином аргументоване подання глави держави зобовязує законодавчий орган повторно розглядати закон, щодо якого застосоване право вето.

Для здійснення парламентської реформи і розвитку механізму держави в цілому, як наголошує В. Опришко, "необхідно виробити і найоптимальнішу систему законодавчої діяльності, яка забезпечувала б її планомірність, послідовність та системність [408, с. 7]". Цьому повинні сприяти започатковані свого часу Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепція розвитку законодавства на 1997 - 2005 (в розробці якої брав участь автор цього дослідження), а також плани законодавчих робіт на більш короткі терміни.

Зміцненню конституційних основ владної діяльності парламенту як органу загальнонаціонального представництва сприяло б також: гарантування йому можливості звертатися до народу і призначати всеукраїнський референдум з будь-якого питання, крім обмежень, встановлених Основним Законом; удосконалення порядку завершення законодавчого процесу, підписання прийнятого парламентом Закону, процедури промульгації, застосування права вето главою держави; надання законодавчому органу права автентичного тлумачення законів.

Окремої уваги заслуговує проблема впорядкування безпосередньої участі громадян у законотворчому процесі шляхом конституційного встановлення права народної законодавчої ініціативи, гарантування певній кількості виборців права порушити перед Верховною Радою питання про прийняття конкретного Закону і встановлення обовязку для неї розглянути це питання. Важливим і необхідним уявляється запровадження порядку щодо всенародних обговорень важливих законопроектів, а також законодавчого регулювання лобістської діяльності у законотворчій діяльності парламенту.

З іншого боку, розвиток парламентаризму як форми демократії передбачає встановлення дієвого соціального контролю за діяльністю парламентаріїв.

З метою підвищення ефективності діяльності парламенту слід було б, по-перше, розширити конституційні положення щодо підстав припинення повноважень народного депутата, передбачені ст. 81 Основного Закону (наприклад, за неучасть депутата у роботі законодавчого органу протягом певного періоду); по-друге, ввести конституційну відповідальність народного депутата за невиконання або неналежне виконання ним повноважень. По-третє, вирішити питання про внесення змін до конституційного статусу народного депутата шляхом відмови від принципу депутатської недоторканності, оскільки відповідне положення ст. 80 Конституції порушує принципи рівності всіх перед законом та паритет гілок влади, обмежує право судової влади стосовно вирішення питання про притягнення депутатів до юридичної відповідальності.

Водночас слід прийняти закон про регламент Верховної Ради України, а також нові редакції законів України про статус народного депутата, про комітети і комісії парламенту, де конкретизувати положення Основного Закону щодо внутрішньої будови законодавчого органу, визначити і передбачити гарантії демократичних засад діяльності фракцій політичних партій та їх обєднань у парламенті, вдосконалити структуру і функції його апарату, створити відповідну систему інформаційного і науково-консультативного забезпечення діяльності парламентарів.

Важливим аспектом удосконалення юридичного статусу парламенту та умовою формування соціально-правової держави є повноцінне здійснення Верховною Радою України контрольної функції, яка в світовій практиці парламентаризму набуває все більшого значення як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг. В багатьох країнах і США, зокрема, процедура парламентського контролю визначена законами.

В Основному Законі України, на жаль, відсутні положення, які б безпосередньо запроваджували цей інститут, визначали головні його форми та юридичні наслідки застосування. Втім парламентський контроль не повинен зводитись до парламентської критики дій урядових органів, обмежуватись окремими напрямами контролю: у бюджетній сфері, дотримання прав і свобод громадян, виконання функцій урядом тощо. З урахуванням перспектив розвитку правового та соціального аспектів державності на конституційному рівні та відповідними законами доцільно було б визначити форми парламентського контролю, повноваження комітетів Верховної Ради щодо здійснення ними контролю за виконанням законів та інших правових актів парламенту, а також тимчасових слідчих комісій, реформувати механізм парламентських слухань у комітетах, визначити юридичні та політичні наслідки, що виникають у процесі застосування контролю. Саме законодавчий орган безпосередньо або через свої органи повинен здійснювати парламентський контроль за реалізацією законів, діяльністю виконавчої влади загалом та її ланок.

Зміцнення ролі парламенту як органу соціального представництва передбачає також корекцію його установчої функції, розширення повноважень у питаннях призначення та звільнення вищих посадових осіб, керівників правоохоронних і силових відомств, значного розширення їх кола.

.2 Тенденції та перспективи адміністративної реформи в контексті проблеми легітимації виконавчої влади

Важливим аспектом побудови механізму соціально-правової держави повинна стати адміністративна реформа, створення ефективної системи державної виконавчої влади - одного із субєктів практичного оновлення всіх сфер суспільного життя в Україні, забезпечення умов реалізації громадянами у повному обсязі своїх прав і свобод. "Особливість виконавчої влади серед гілок влади, - зазначає В. Погорілко, - полягає в тому, що саме в процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [409, с. 249]". Втім необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.

Виконавча влада, як наголошував М. Лазаревський, є більш популярною серед населення, ніж законодавча чи судова. В кожен час для населення найбільше практичне значення мають саме якості й недоліки адміністрації: вони найбільш всього відбиваються на умовах життя людей і навіть на виробленні всього національного устрою життя і характеру. Виконавча влада є проявом держави. У разі якщо народ буває незадоволений державним устроєм, його незадоволення природно обертається саме проти цієї сфери діяльності [410, с. 70]. Роль органів державного управління в умовах соціальної та економічної нестабільності значно підвищується. Слушною в цьому плані є позиція В. Кременя та В. Ткаченка, які зазначають, що ці органи мають виявити здатність утримувати напруженість у суспільстві в конструктивних рамках, тобто такий рівень психологічної і культурної напруженості соціального суб'єкта, який забезпечував би противагу ентропійним процесам, хаосу, дезорганізації [411, с. 218].

Як свідчать реалії сьогодення, існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ,а також одним із джерел, як зазначають В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко "непрогнозованих труднощів нинішнього перехідного періоду [412, с. 317]".

Управлінська система перехідного українського суспільства залишається однією з перепон на шляху до економічного зростання. Вона не змогла виробити і запропонувати суспільству стратегію втілення в життя політичного ідеалу - соціально-правової держави, не змогла виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоровя та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення.

Водночас слід зазначити, що погляди щодо сутності, змісту і шляхів здійснення адміністративної реформи не завжди можна вважати обґрунтованими і виправданими. Адже особливість цих поглядів часто визначається не обєктивністю, а належністю їхніх носіїв до певної гілки влади чи політичного угрупування, тому одна частина поглядів є консервативною, інша занадто радикальною, а третя відверто пропагує надмірну політизацію виконавчої влади.

Не зняли ці питання і не сприяли виробленню ідеології реформи виконавчої влади низка указів Президента України [413], які передбачали здійснення заходів із "забезпечення реформування системи державного управління в Україні, створення умов для побудови відповідно до Конституції України демократичної, соціальної, правової держави, утвердження і забезпечення прав людини і громадянина [414]".

Відтак реформаційні намагання мають характер тактичного пристосування старої системи управління та її субєктів до нових суспільних відносин, які складалися після розпаду тоталітарної системи і формування основ демократичного політичного режиму. Всі зазначені спроби здійснювалися в умовах замкнутості виконавчої влади у своїх штучних конструкціях, невідповідності державного управління і основного його прояву - управлінського впливу - життєвим потребам, що призводило до некерованості суспільними процесами, сприяло поглибленню кризових явищ, бюрократизації, корупції, ставило під загрозу національну безпеку. Значний період часу через недостатню увагу з боку законодавчого органу і глави держави, відсутність відповідної юридичної бази, державна виконавча влада реформувала себе сама, а всі намагання фактично зводились, по-перше, до банальної структурної перебудови її органів без чіткої функціональної визначеності; по-друге, до декларованого, відомого з часів минулого "скорочення" управлінського апарату; по-третє, до спроб утвердження державної виконавчої влади як самостійної гілки в механізмі держави, які досить часто супроводжувались некоректним тлумаченням принципу поділу влад, а також невиправданим перебиранням на себе додаткових повноважень. Тільки за шість років, що передували внесенню змін до Конституції України у грудні 2004 року, було видано близько 50 указів Президента України щодо реорганізації тих чи інших центральних органів виконавчої влади і здійснювались "реформаційні" заходи, основним змістом яких були ліквідація, злиття, розєднання, передислокація відомств, зміна їхніх назв, скорочення штатів, побудова "нової" системи управління та приведення до здійснення управлінських функцій "своїх команд" тощо.

"Ефективність" такого реформування очевидна. Водночас деякі політики і представники виконавчих структур залишаються і тепер у полоні цих підходів, коригуючи їх лише закликами про необхідність вивчення досвіду інших країн з питань будови та функціонування органів виконавчої влади.

У більшості представників адміністративно-політичної еліти, які приходять до влади, відбувається корекція мети її реформування. За змістом вона відрізняється від мети, що проголошувалась ними у період виборчих кампаній. Вдосконалення системи виконавчої влади розглядається ними з субєктивної точки зору, а його мета співставляється з особистими амбіціями і можливими преференціями, які можна отримати завдяки перебуванню на певних посадах в системі виконавчої влади. Адміністративна реформа не може бути ефективною без глибокого наукового обґрунтування, системного і логічного взаємозвязку з іншими напрямами державно-правової реформи: парламентською, судово-правовою та муніципальною. Здійснення адміністративної реформи - це цілісне явище, яке поєднує як правовий, так і соціально-політичний компонент суспільного життя. Такий підхід обумовлений необхідністю комплексного сприйняття адміністративного реформування, тому що усвідомлення причин, мети, концепції і соціальної бази реформування допоможе ефективно модернізувати систему державного управління.

Вирішення завдань адміністративної реформи повинно ґрунтуватись на принципах і стандартах соціально-правової держави, а також на визначених у Конституції України засадах будови і діяльності виконавчої влади. Своєю чергою всі етапи і зміст адміністративної реформи мають привести до утвердження правового і соціального аспектів держави в законодавстві і відповідно в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Виходячи з функцій соціально-правової держави, які повинні здійснюватись всіма органами державного механізму доцільно було б, на наш погляд, сформувати ідеологію адміністративної реформи, концептуально визначити її мету, завдання, принципи та основні напрями, здійснити кваліфіковану наукову експертизу, забезпечити широке обговорення серед населення, а вже після цього передати для схвалення Верховною Радою з визначенням термінів подання проектів законів та конкретних виконавців.

Напрями реформування виконавчої влади мають визначатись з урахуванням як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Серед внутрішніх чинників - політичне протистояння владних органів, неефективність державного управління, нестабільність економіки, соціальні негаразди: бідність, безробіття, порушення трудових прав громадян тощо; серед зовнішніх - процеси глобалізації, проблеми входження України в міжнародні структури, необхідність вирішення питань доступу до міжнародних ринків товарів і послуг, зміна ідеології в формуванні відносин з країнами-сусідами тощо.

Такими напрямами реформування мають стати, перш за все, узгодження системи управління з вимогами ринкових відносин, особливостями функціонування громадянського суспільства. Провідним аспектом цього напряму повинно бути визначення меж впливу органів державного управління на сферу підприємницької діяльності. Другим напрямом має бути визначення завдань виконавчої влади в сприянні розвиткові ринкового саморегулювання, вільної конкуренції, бізнесу.

Не менш важливим є також розподіл управлінських функцій між урядом, центральними і місцевими органами виконавчої влади в сферах управління процесами матеріального виробництва та економіки, участі у розробці та реалізації загальнодержавних та регіональних програм соціально-економічного розвитку, формування прозорих механізмів фінансування та здійснення цих програм.

Окремим напрямом реформування має стати створення стандартів та видів соціальних послуг, формування спеціальних фондів для їх надання, а також визначення участі виконавчих структур, задіяних в їх наданні. Причому безпосереднє надання таких послуг має здійснюватись регіональними органами виконавчої влади. Окрім цього, в процесі реформи на законодавчому рівні мають бути визначені види соціальних послуг, які надаються органами місцевого самоврядування, а також правові та економічні механізми їх надання.

Адміністративна реформа має усунути дуалізм виконавчої влади на місцевому рівні. Невідкладно має бути вирішене питання щодо доцільності існування інституту місцевих державних адміністрацій на рівні районів. Проблеми районів і населених пунктів повинні вирішуватись територіальними громадами та їх органами. На законодавчому рівні мають бути гарантовані права і забезпечена можливість місцевого самоврядування здійснювати муніципальну владу. Лише за таких умов місцеве самоврядування зможе стати повноцінним інститутом громадянського суспільства.

Відносини держави і місцевого самоврядування, як особливої форми публічної влади, мають будуватись відповідно до принципу субсидіарності, який виправдав себе в сфері міждержавних відносин країн Європейського Союзу, а пізніше почав застосовуватись у відносинах між державою та її адміністративно-територіальними одиницями. Субсидіарність у відносинах держави і органів місцевого самоврядування має заперечити існуючий згідно статей 143, 142 Конституції України порядок визначення компетенції муніципальних органів "згори донизу" у вигляді надання їм окремих повноважень органів виконавчої влади, участі держави у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування тощо. За принципу субсидіарності розподіл предметів відання і повноважень між всіма рівнями публічної влади має здійснюватись "знизу вверх".

Місцевому самоврядуванню повинно бути передано вирішення всіх питань, виконання яких місцевими органами є найбільш ефективним і доцільним. До компетенції більш високих рівнів публічної влади повинні бути віднесені інші питання, вирішення яких в системі місцевого самоуправління обєктивно є неможливим.

У практичному плані при здійсненні адміністративної реформи має бути використаний досвід країн, що здійснюють формування державного механізму соціально-правової держави і з інших питань.

У цьому плані раціональною є пропозиція Т. Щукіної [415, с. 636 - 637] щодо здійснення аналізу існуючих функцій органів виконавчої влади за трьома напрямами: правоустановчих, правозастосовчих, надання державних послуг і управління державним майном; розробка пропозицій щодо зміни функцій органів виконавчої влади, їх перерозподіл згідно з прийнятою класифікацією, а також передача частини функцій установам і організаціям; виявлення надлишкових функцій центральних органів виконавчої влади і внесення пропозицій щодо їх доцільності; розробка пропозицій щодо структури центральних та регіональних органів виконавчої влади; створення системи моніторингу функцій органів виконавчої влади.

Водночас слід зазначити, що здійснюючи теоретико-концептуальні розробки адміністративної реформи, а також проекти нормативно-правових актів по її втіленню в життя необхідно виважено підходити до рецепції норм правових систем інших держав, оскільки орієнтація на ті чи інші моделі структурування та функції органів виконавчої влади без врахування історичних аспектів та особливостей вітчизняного державотворення може дати негативний результат. Прикладом цього була спроба під час одного з "реформувань" запровадити в Україні посади державних секретарів міністерств. Можуть бути й інші непередбачувані наслідки рецепції принципів і норм інших правових систем.

У звязку із зазначеним необхідно зважати на те, що сприйняття міжнародних стандартів організації та діяльності виконавчої влади суспільною свідомістю перехідного українського суспільства відбувається через систему знань і досвід, що сформовані в недалекому минулому, в якому домінували партійно-правові догми, які були основою державного будівництва.

До участі у роботі на стадіях розробки й обговорення проектів реформи, на нашу думку, повинні бути залучені політичні партії, рухи та громадські обєднання, що сприяло б консолідації всіх елементів політичної системи суспільства, зменшило б протистояння, дало б можливість використати значний науковий і політичний потенціал для перетворень, що плануються. Окрім цього, всебічна інформованість населення і врахування суспільної думки, гласність організаційних і практичних заходів щодо реформування владних державних інститутів відповідали б вимогам Конституції України про участь громадян в управлінні державними справами, поклали б край їхньому відстороненню від законотворчого процесу. Адже відомо, що всі спроби суспільного реформування зверху, без залучення широких верств населення приречені на неуспіх.

Разом із визначенням місця, ролі і повноважень органів виконавчої влади, їх взаємозвязку й співвідношення з іншими елементами механізму держави, слід чітко визначити сутність та зміст зовнішнього прояву цих органів виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки у перехідному суспільстві, яке еволюціонує вбік соціальної демократії істотно змінився її обєкт - суспільні відносини, що обумовлюють природу самого суспільства як цілісного соціального організму, так і окремих його явищ, найважливішими серед яких є держава й право.

Основними рисами виконавчо-розпорядчої діяльності, як ми зазначали в попередніх дослідженнях [416, с. 5], мають бути: по-перше, - публічність, тобто відхід від адміністративної опіки, безпосереднього впливу на окремі виробничі процеси і виробництва у бік здійснення владних, розпорядчих повноважень, спрямованих на створення умов для розвитку в цілому виробничої, економічної, соціальної та інших сфер; по-друге, - законність, яка передбачає діяльність на підставі і для виконання закону, здійснення повноважень, визначених представницьким органом влади, підзаконність у виданні юридичних актів; по-третє, - постійність, безперервне охоплення виконавчо-розпорядчим впливом обєктів управління; по-четверте, - цілеспрямованість, діяльність відповідно до мети, передбаченої статтею 1 Конституції України, - побудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Разом з цим, змінюються вихідні положення (принципи) виконавчо-розпорядчої діяльності. В умовах формування владних інститутів за участю широкого спектра політичних сил і запровадження, "партійної" моделі управління, що випливає з чинного законодавства, принципи виконавчо-розпорядчої діяльності відображають політичні засади перехідного суспільства, але мають виходити з економічних відносин, відповідати положенням Конституції України, напрямам внутрішньої і зовнішньої політики, які визначаються Верховною Радою згідно з п. 5 ст. 85 Основного Закону, тобто бути стабільними, обєктивними і незалежними від політичної конюнктури.

Відповідно до Конституції України, такими принципами є: законність у діяльності органів виконавчої влади; незалежність виконавчих структур у межах повноважень, визначених законом; забезпечення прав і свобод людини й громадянина; рівність усіх громадян перед органами, які здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; демократизм, гласність та інші принципи, притаманні правовій державі. Окрім цього, мають бути скореговані принципи внутрішньої будови органів виконавчої влади, основними серед яких стають функціональний і, частково, галузевий (у сферах управління збройними силами, охорони громадського порядку та національної безпеки).

Важливим завданням вирішення проблем формування ефективного державного механізму є реформа законодавства, предметом регулювання якого є виконавчо-розпорядча діяльність, оскільки "історичний прогрес, як наголошує В. Нерсесянц, - це по суті правовий прогрес [417, с. 429]". Хороший законодавчий механізм, - зазначав М. Лазаревський, - може виправити недосконалу адміністрацію; хороша адміністрація не може відбутись при недосконалому законодавстві, вона буде ним зіпсована. Для долі держави, якості його законодавчого механізму є більш суттєвими, ніж якості його адміністрації [418, с. 69 - 70]. Тобто адміністративна реформа не повинна обмежуватись змінами зовнішніх ознак публічної влади вищого рівня, вона має бути спланованим ефективним процесом зміни умов і функціонування всієї владної вертикалі, який здійснюється шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Слід виходити з того, що законодавство, яке регулює виконавчо-розпорядчу діяльність, не повністю вписується у правове поле, визначене Конституцією України, оскільки складається, як ми вважаємо, з двох груп: по-перше, з нормативно-правових актів, прийнятих з часу проголошення України самостійною державою по червень 1996 року; по-друге, - з нормативно-правових актів, прийнятих після прийняття Основного Закону. Окрім цього, за внутрішньою будовою в такому законодавстві переважають підзаконні акти, що суперечить визначальним ідеям правової держави і вимогам ч. 1 ст. 8 Конституції України щодо запровадження в державі принципу верховенства права. До речі, ця проблема характерна для законодавства України в цілому, оскільки з більш, ніж 27 тисяч чинних нормативно-правових актів - законів лише 3,5 відсотка.

Але з Конституції України випливає, що тільки закони повинні визначати основні засоби регулювання виконавчо-розпорядчої діяльності, бути носіями демократичних і гуманістичних основ, інструментом їхньої реалізації в державному управлінні, забезпечувати соціальну справедливість у сфері владних відносин, формування підвалин і функціонування соціально-правової держави. Такий підхід сприятиме реалізації однієї з вимог державно-правової реформи - зміні в суспільній свідомості розуміння закону і ставлення до нього, визнання його основним джерелом права і відновлення його верховенства у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Закони повинні охоплювати всі сторони виконавчо-розпорядчої діяльності незалежно від її обсягу, мати якості прямого регулюючого впливу, заперечувати можливість видання органами управління численних підзаконних актів, які на перше місце ставлять інтереси відомства, обмежують права громадян, їхню можливість у державному управлінні, ускладнюють розвязання їхніх проблем і задоволення інтересів. Пріоритет закону в регулюванні виконавчо-розпорядчої діяльності, зменшення кількості і ролі підзаконних актів слугуватимуть забезпеченню стабільності системи законодавства, створять можливість для реальної дії його норм, поглиблять правове регулювання суспільних процесів, і управлінських зокрема, дадуть змогу своєчасно реагувати на проблеми, що виникають у цій сфері діяльності, забезпечувати їх якісне розвязання.

Окрім зазначеного, реформа адміністративного законодавства на цих засадах дасть можливість змінити методи управлінського впливу, значно обмежити відомче адміністрування, виключити залежність людини від субєктивної волі виконавця, виробити еталони поведінки всіх учасників управлінських відносин відповідно до принципу правової держави, за яким органи державного управління і їхні службовці повинні виконувати лише приписи законів, а інші субєкти виконавчо-розпорядчої діяльності - все, що не заборонено законом.

В цьому плані доцільно було б здійснити розробку і прийняття законодавчих актів, які б передбачали основні засади організації, будови і функціонування міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, засади та порядок нормотворчої діяльності органів виконавчої влади.

Щоб не боротися із наслідками явищ, які підривають економічні й політичні основи державності, поглиблюють кризові явища в суспільстві і погіршують рівень життя населення, негативно впливають на міжнародний авторитет держави, необхідно визначити межі впливу держави (її механізму) на всі сфери економіки і господарювання, закріпити ці аспекти в зазначених і нових законах, скоротити кількість і змінити зміст підзаконних актів, жорстко законодавчо визначивши повноваження державних службовців і поклавши в основу не дозвільний, а реєстраційний принцип створення підприємницьких структур. Це відповідало б ст. 41, 42 Конституції України, а також сприяло б запровадженню принципів правової держави і громадянського суспільства: рівності усіх форм власності, свободи підприємницької діяльності і вільної конкуренції. Поки що за оцінками фахівців Україна посідає 125 місце в рейтингу за рівнем економічної свободи.

В низці проблем реформування публічно-владної сфери має бути вирішене завдання удосконалення державно-службової діяльності та подолання її негативного атрибута - корупції. Має бути здійснене, як ми раніше зазначали, науково-прогностичне осмислення економічних, політичних та юридичних чинників корупційних проявів і запропоновані політичні, організаційні та юридичні механізми їх подолання [419, с. 549].

Корупція повинна перестати бути "модною" передвиборчою проблемою, а боротьба з її проявами, як наголошують В. Журавський, М. Михальченко, О. Михальченко, повинна стати провідною ідеєю політичного модернізму і головним напрямом серед практичних заходів з усунення загроз безпеці суспільства [420, с. 271-275].

Відомо, що свого часу в Україні була розроблена відповідна нормативно-правова база боротьби з корупцією, але суспільні імперативи, закладені в закони і підзаконні акти не були реалізовані. Законом України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 року та іншими нормативно-правовими актами були визначені спеціальні субєкти (Координаційний Комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, спецпідрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України), а також інші державні органи, які беруть участь в боротьбі з організованою злочинністю і корупцією: органи прокуратури, митні органи, підрозділи прикордонних військ, органи Державної податкової адміністрації та Державної контрольно-ревізійної служби. Стаття 18 зазначеного Закону до переліку органів, що зобовязані вести боротьбу з організованою злочинністю, відносить також Національний банк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України. Але з урахуванням реалій перехідного суспільства їх діяльність не може вважатись ефективною, оскільки корупційні прояви набули небезпечного поширення.

Безумовно, що при всіх недоліках цього закону, його прийняття в 1993 році стало реальним кроком у протидії організованому криміналітету, оскільки вперше було офіційно визначено поняття організованої злочинності, окреслено основні напрями її подолання, законодавчо залучено до цього крім правоохоронних інші державні установи. Законодавець передбачив створення в системі правоохоронних органів автономних (юридична, фінансова, процесуальна й оперативна самостійність) спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю і корупцією з вертикальним підпорядкуванням безпосередньо Міністерству внутрішніх справ і Службі безпеки України. Новостворені спеціальні підрозділи з боротьби з організованою злочинністю і корупцією виводилися не лише з підпорядкування обласних правоохоронних структур, а й керівників обласних держадміністрацій, що було виправданим з урахуванням зрощування організованих злочинних угруповань і владних структур.

Негативно вплинули на ефективність діяльності спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією внесені у лютому 1994 року зміни до Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 року, якими ці органи знову були повернуті у підпорядкування керівникам регіональних управлінь внутрішніх справ. Опинившись фактично у залежності від органів місцевої влади, спецпідрозділи реально не змогли ефективно боротися з корумпованістю цієї ж самої влади. Результатом цієї "реформи" стало те, що боротьба з корупційними проявами на верхніх щаблях влади припинилась, а до юридичної відповідальності за корупційні діяння почали притягатись в основному державні службовці місцевого рівня. З метою штучного нарощування кількісних показників цілеспрямована робота з викриття корупційних правопорушень не рідко підмінялясь складанням значної кількості протоколів щодо державних службовців 6 - 7 категорій, голів та секретарів сільських рад, які вчинили малозначні проступки, що лише формально підпадають під ознаки корупційних дій і не є суспільно небезпечними.

Водночас щорічно майже по двом третинам таких справ про корупційні діяння з різних причин судами провадження припинялось. З 249 адміністративних справ, направлених для розгляду в суди м. Києва в 2005 році згідно Закону України "Про боротьбу з корупцією", лише по 75 з них прийнято рішення про накладення стягнення на осіб, що вчинили корупційні діяння. 101 справа була закрита за відсутністю події і складу правопорушення, 15 - припинено у звязку з тим, що сплинули терміни притягнення до юридичної відповідальності, 16 осіб звільнено від адміністративної відповідальності з різних причин, 40 справ повернуто до органів дізнання для дооформлення.

Проте негативний вплив корупції на всі сторони суспільного життя в Україні продовжує зростати. У більшості випадків хабарі повязані з економічною сферою. Їх дають за вирішення проблеми у бізнесі, частіше всього за оренду, виділення земельних ділянок, одержання дозволів та ліцензій на право займатися окремими видами господарської діяльності, одержання кредитів, повернення ПДВ, виділення торгівельних місць на ринках і т. ін.

За результатами проведеного Центром соціального прогнозування опитування в 58 населених пунктах України (25 міст і 33 села) до найбільш корумпованих потрапили працівники структур виконавчої влади: міліції та ДАІ, співробітники податкової міліції, службовці місцевих державних адміністрацій, а також депутати та судді. Високий рівень корумпованості є характерним для адміністрації та персоналу поліклінік і лікарень. Гострою залишається проблема вузівської корупції. Результати опитування показали, що, наприклад, у Дніпропетровську 90% студентів довелося мати справу з вимогами з боку викладачів платити хабара. Серед чиновників найвищого рівня доля корумпованих, на думку опитаних, складає 80,7 % [421].

Неефективність заходів правоохоронних і судових органів з питань боротьби з правопорушеннями, скоєними посадовцями владних органів і установ, певною мірою повязана з тим, що суди не завжди обєктивно оцінюють справи в плані наявності звязку між отриманням особою матеріальних благ і виконання ним функцій, повязаних з державним управлінням.

Внаслідок цього особи, які скоїли кримінальні злочини - хабарі, притягуються до адміністративної відповідальності за корупцію.

Проведений при підготовці цього дослідження аналіз заходів боротьби з корупцією показав, що значною мірою низька їх ефективність обумовлена, перш за все, нечіткістю мети реформування адміністративної влади, її відірваністю від інших напрямів державно-правової реформи (парламентської, судової, муніципальної), а також недостатньої уваги до вирішення проблеми щодо необхідності удосконалення державно-службової діяльності; по-друге, недостатньою ефективністю системи механізмів подолання корупції в державі, нечітким визначенням функцій і повноважень органів, на які покладені обовязки боротьби з нею. На наш погляд, така система в організаційному, функціональному та в законодавчому відношенні повинна будуватися за декількома рівнями, у відповідності з чим і повинні визначитись стратегія і тактика цієї боротьби на державному рівні, напрями діяльності, повноваження державних відомств і законодавче забезпечення цієї діяльності. Як ми наголошували раніше, перший рівень - Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України; другий рівень - міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади України; третій рівень - обласні і прирівняні до них Київська і Севастопольська міські адміністрації, Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні Ради народних депутатів; четвертий рівень - виконкоми міських Рад, районні державні адміністрації, міські і районні Ради народних депутатів; пятий рівень - демократичні інститути громадянського суспільства, політичні партії, громадські обєднання, засоби масової інформації та структури громадського контролю [422, с. 544].

Фактично кожен з цих субєктів подолання корупції за умов неналежної взаємодії, відповідальності, підпорядкованості і не чіткої визначеності функцій та обовязків сьогодні спрацьовує слабо, їх діяльність не відповідає вимогам дня.

Закон "Про боротьбу з корупцією" не відносить суди до системи органів, на які також покладаються завдання боротьби з корупцією. Водночас, залишається очевидним, що від позиції суду фактично повністю залежать кінцеві результати роботи правоохоронних органів, оскільки саме суди віншують всю їх діяльність. Втім стан діяльності судової системи не відповідає вимогам суспільства щодо формування правової державності. Через однобоке, спрощене або й тенденційне розуміння принципу незалежності судів вони опинилися поза контролем суспільства. Результати роботи судів з подолання корупції залишаються незадовільними і недостатньо впливають на вирішення цієї проблеми.

Викладене потребує вирішення цілого ряду питань, в тому числі в законодавчому порядку, в першу чергу розширення повноважень Верховного Суду, про що детально йдеться в наступному підрозділі дослідження. Втім у плані боротьби з корупцією доцільно, на наш погляд, запровадити в процесуальному законодавстві норми, які б давали можливість суду вищої інстанції контролювати діяльність місцевих судів з питань розгляду справ про корупційні діяння. Вакуум, який залишився після відміни прокурорського нагляду за законністю в діяльності судів, дуже повільно заповнюється контролем з боку Верховного Суду України. В результаті сучасний судовий корпус знаходиться під впливом різних владних структур. Приблизно в третині скарг, які отримує Міністерство юстиції на судові рішення, або дії суддів, є посилання чи натяк на зловживання або корумпованість суддів.

В цілому систему боротьби з корупцією не можна вважати остаточно сформованою. З часу проголошення незалежності в Україні так і не створено системної, комплексної, дійової протидії корупції, і перш за все, системи спеціальних субєктів, боротьби з корупцією, що й обумовило її незадовільні результати.

Законом України "Про боротьбу з корупцією" не визначений головний орган, для якого боротьба з корупцією була б основною, а не побічною функцією, і який би виконував завдання: розробки політики в цьому напрямку, а також спрямовував роботу щодо попередження, розкриття і розслідування корупції в державі. Водночас уряди багатьох країн пішли таким шляхом, намагаються сприяти зусиллям громадянського суспільства та його інститутів, спрямованим на викриття корупції шляхом формування спеціальних механізмів, функціями яких є організація на державному рівні подолання цього антисуспільного явища. Так, у Сінгапурі створена комісія з питань боротьби з корупцією; в Гонконзі - Незалежна комісія з боротьби з корупцією; в Австралії - комісія з питань боротьби з корупцією; в Італії, Франції також створені подібні органи. Їх робота значною мірою обумовлена політичною підтримкою з боку вищих посадових осіб держави, функціональною незалежністю, широкими повноваженнями на право розслідування, чесне керівництво.

В Угорщині створені спеціальні підрозділи по боротьбі з економічною злочинністю і корупцією - так звана господарча міліція. Особливості таких підрозділів полягають у виконанні оперативно-розшукової роботи у всіх галузях народного господарства, в тому числі й політичній сфері; проведення дізнання і попереднього слідства по всіх категоріях кримінальних справ; поглибленому опрацюванні методики розкриття і розслідування найбільш складних злочинів у сфері економіки, в першу чергу корумпованої злочинності. При таких підрозділах створені економічні дорадчі Ради, в склад яких входять спеціалісти різного профілю (економісти, технологи, експерти та інші).

В Австрії діє дві структури, які займаються розслідуванням фактів корупції і "відмивання" грошей (Австрійський Центральний департамент з розслідування злочинів, повязаних з поширенням та вживанням наркотиків). Другий підрозділ - Федеральна служба по боротьбі з організованою злочинністю. У його складі є група, яка здійснює фінансові розслідування та розслідування злочинів, повязаних з відмиванням грошей, і так званий Кліринговий відділ. Австрійські банки інформують цей відділ про підозрілі фінансові операції. Відділ аналізує доповіді і координує розслідування, а також може призупинити будь-яку операцію протягом 24 годин [423, с. 83].

Зазначене свідчить про необхідність вирішення питань, повязаних зі створенням і функціонуванням в Україні незалежного державного органу по боротьбі з корупцією. Його основна функція вбачається у виявленні та розслідуванні найбільш тяжких корупційних проявів, вчинених насамперед в економічній і політичні сферах і, особливо, в правоохоронних органах, органах державної влади і управління, в органах місцевого самоврядування.

Вирішення цього питання дало б змогу посилити боротьбу з корупцією в органах законодавчої та виконавчої влад, а також в органах, на які покладені функції фінансової, банківської, зовнішньоекономічної діяльності, у сферах приватизації, конверсії, при здійсненні операцій зі зброєю та наркотичними речовинами.

Водночас зазначене сприяло б підвищенню ефективності оперативно-розшукової діяльності по викриттю організованих злочинних груп, які ведуть систематичну, заздалегідь спрямовану злочинну діяльність, вчиняють кваліфіковані розкрадання та інші злочини відносно державної власності, корисливо-насильницькі напади з використанням зброї, вбивства, вимагання та мають корумповані звязки з владними структурами; пошуку каналів, форм, механізмів оберту та реалізації коштів поза банківським обігом, перевірці повноти реагування на первинну інформацію про такі факти; запровадженню контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, кредитних ресурсів та іноземних кредитів, що надаються під гарантію держави; перевірці фінансової обґрунтованості та правомірності утворення і функціонування страхових, трастових компаній, узагальненні причин і умов, що сприяли шахрайству в їх діяльності, та вжиття заходів щодо їх усунення; викриттю членів організованих злочинних груп, що займаються крупномасштабним вивезенням товарних цінностей за кордон: сировини, матеріалів, продукції, яких гостро потребує народне господарство України, та з метою притягнення до відповідальності посадових осіб, владних структур, які видають дозволи, ініціаторів, посередників, розпорядників, незалежно від статусу і рангу; виявленню фактів неповернення валютних коштів з-за кордону.

Вирішення цих завдань можливо при умові надання такому органу реальних повноважень, владно-розпорядчих функцій щодо субєктів боротьби з організованою злочинністю і корупцією та формування його складу на постійній основі, а не на громадських засадах.

Проте для подолання корупції примусові механізми, навіть за умов створення і високоефективного незалежного органу розслідувань, самі по собі проблему не вирішують. На законодавчому рівні слід визначити, щоб кожний державний інститут, як це викладено в рекомендаціях ООН, розробляв, приймав і впроваджував в життя заходи по недопущенню в своєму відомстві умов для корупції і хабарництва. Це визначений нами другий рівень органів, на яких держава законодавчо повинна покласти функції і обовязки з подолання корупції у відповідних центральних відомствах і підлеглих їм структурах. Тобто в державі повинна бути створена і закріплена законом система органів, які поряд з правоохоронними відомствами, будуть нести всю відповідальність за стан боротьби з корупцією, але в своїх підпорядкованих структурах. Це ті державні органи і установи, які в межах виконання своїх головних функцій, одночасно забезпечують антикорупційну профілактичну функцію, а в разі вчинення таких діянь направляють матеріали у відповідні правоохоронні органи. В систему таких органів, крім правоохоронних, повинні входити Міністерства, Державні комітети, інші центральні відомства, які призвані вести боротьбу з корупцією всередині самого відомства. Це перш за все міністерства фінансів, економіки, інші міністерства, Фонд державного майна України, Національний банк України, контролюючі органи: Головне контрольно-ревізійне управління, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет та Державна митна служба.

В Сполучених Штатах Америки, наприклад, головними органами в боротьбі з корупцією є Міністерство фінансів (в його структуру входить і слідчий апарат, який самостійно проводить слідство), а також банківська система країни, яка системно контролює весь рух грошової маси, відслідковує кошти, які "відмиваються" через банки тощо.

В Україні частково таку функцію виконує Головна контрольно-ревізійна служба Міністерства фінансів. Проте, ця важлива служба в Законі України "Про боротьбу з корупцією" навіть не включена до переліку органів, на які держава покладає обовязки боротьби з корупцією.

До переліку органів, які повинні вести боротьбу з корупцією, доцільно було б включити також Державний митний комітет та Державний комітет у справах охорони державного кордону.

У цьому контексті, слід зазначити, що зростанню корупції в державі, поширенню тіньової економіки значною мірою сприяло руйнування старої радянської системи контролю, а нової повноцінної системи контролю адекватної змінам, що відбуваються в суспільстві створено не було. Не створені поки що повноцінні інститути громадського контролю за владними структурами. Це призвело до того, що соціально-економічна сфера залишилась незахищеною від різного роду корисливих зловживань, у звязку з чим розміри матеріальної шкоди, заподіяної, перш за все, економічною злочинністю, зросли в сотні разів. Найбільш вразливою стала фінансова сфера держави. Тому, на наш погляд, державному і громадському контролю в тій чи іншій мірі повинні підлягати всі форми власності, в тому числі банки, підприємницькі і комерційні структури.

Безумовно, нова система державного і громадського контролю повинна будуватись на певних принципах, головними з яких є незалежність, всеосяжність, гласність. Хоча контрольні органи не можуть бути абсолютно незалежними, оскільки вони є частиною держави в цілому, вони повинні мати функціональну і організаційну незалежність, необхідну для виконання покладених на них завдань. Така ступінь незалежності повинна бути визначена Законом України "Про державний і громадський контроль".

Друга важлива ознака - всеосяжність. Контролюючі органи в тому числі й органи громадського контролю, повинні контролювати діяльність уряду, будь-якого підлеглого йому органу.

Третя ознака - гласність. Результати перевірок повинні поширюватись у засобах масової інформації, тільки в такому випадку буде забезпечуватись контроль з боку суспільства. Щорічно контрольні органи повинні видавати звіт про проведену роботу, направляти його до парламенту та уряду, інформувати засоби масової інформації.

Водночас, кардинальними кроками до подолання корупції в Україні, на нашу думку, є злам суспільної свідомості через відкриту державну політику, а також цілеспрямовані дії та персональну політичну відповідальність службовців усіх рівнів: правоохоронців, керівників міністерств і відомств, підприємств і установ, партій і громадських обєднань. Накопичений в демократичних країнах досвід зі всією очевидністю свідчить, що найефективніший спосіб боротьби зі зловживаннями посадових осіб всіх рангів, в тому числі і державних службовців, - це повсякденний громадський контроль за їх діяльністю, в тому числі і за правоохоронними органами.

Проте практика свідчить, що організована злочинність активно вишукує корумпованих відповідальних посадових осіб, у тому числі і серед співробітників правоохоронних, митних, податкових, інших контролюючих органів, які б захищали її інтереси щодо функціонування тіньової економіки та "відмивання" незаконно здобутих коштів. Тому проблема чистоти кадрів в правоохоронних та контролюючих органах залишається однією із головних в комплексі заходів з подолання корупції в державі.

За результатами досліджень в структурі виявлених зловживань серед працівників органів внутрішніх справ, особливо хабарництва, одне з перших місць посідає державна автомобільна інспекція. Найбільш поширені зловживання її працівників повязані з використанням службового становища по наданню послуг комерційним і підприємницьким структурам в придбанні спеціалізованого транспорту; наданням дозволу на проїзд в зоні обмеження; видачею посвідчень на право управління автотранспортом особам, що не пройшли навчання; реєстрацією і видачею документів на автотранспорт, придбаний за кордоном; оформленням документів, повязаних із заміною інших агрегатів; позбавленням відповідальності порушників правил дорожнього руху тощо. Мають місце і корупційні діяння серед працівників паспортних та візових апаратів, підрозділів громадської безпеки тощо.

В центральних та регіональних структурах МВС і СБ України, податкової міліції, створені спеціальні підрозділи по контролю за етикою поведінки особового складу (служба внутрішньої безпеки), але ефективність їх з боротьби з корупцією не може задовольнити суспільство.

Вжиття заходів з подолання корупції повинно здійснюватись у взаємозвязку з вирішенням завдань удосконалення державно-службової діяльності, зміни її психології, формування у працівників владних структур високої правової і моральної свідомості, запровадження в їх діяльності принципу "дозволено те, що передбачено законом".

Вирішуючи завдання з удосконалення державно-службової діяльності як однієї з умов подолання корупції необхідно переглянути принципи організації державної служби. Перш за все, необхідно відмовитись від негативного досвіду формування кадрового складу владних структур, який був започаткований в часи тоталітарного соціалізму і, за влучною назвою А. Закалюка, отримав назву "свій-чужий" [424, с. 39].

Не можна вважати виправданим і доцільним з точки зору інтересів суспільства коли щоразу після приходу до влади представників тієї чи іншої політичної сили здійснюється звільнення службовців державних установ своїх опонентів, а також осіб, які належать до інших політичних партій або тих, що не поділяють погляди правлячої партії. В першу чергу йдеться про фахівців середньої ланки виконавчої влади, що мало місце після приходу до влади представників блоку політичних партій "помаранчевих" (коли було звільнено з державної служби близько двадцяти тисяч громадян) або в період правління антикризової коаліції. Зазначений підхід суперечить принципам соціально-правової держави, порушує права громадян, передбачені статтями 43, 36 конституції України, нормами трудового законодавства. Такий підхід виключає можливість формування висококваліфікованого кадрового потенціалу державного механізму, сприяє корупції серед службовців які перебуваючи під загрозою звільнення здійснюють пошук "додаткових прибутків "на чорний день".

На відміну від України в європейських країнах, професійна державна служба вважається політично нейтральною. Цим категоріям працюючих встановлена належна заробітна плата з гарантіями незмінності на строк дії контракту, що дає можливість залучати на службу в державні установи висококваліфікованих фахівців. Зазвичай службовці всіх рівнів там не займаються бізнесом, не звязані політичними інтересами, тобто в них відсутня основа для конфлікту з правом і нормами суспільної моралі. У багатьох демократичних країнах, які досягли позитивних результатів у подоланні корупції, ефективно діють кодекси честі державного службовця. Ними передбачені внутрішні механізми подолання корупції, порядок вирішення питань у складних ситуаціях, процедура звітності щодо фінансового стану державних службовців, передбачені форми контролю їх діяльності інститутами громадського суспільства.

Безумовно, процес формування високого морального клімату і поваги до закону серед державних службовців дуже складний, в нього входить багато аспектів, зокрема: вивчення кандидатів на службу і відбір тільки тих, чия поведінка вказує на їх орієнтацію на систему позитивних цінностей суспільства; діяльність керівництва, направлена на контроль за постійним дотриманням етичних і правових норм працівниками; створення в підрозділах антикорупційної атмосфери, використовуючи для цього всі передбачені законом заходи і способи протистояння корупції; вдосконалення системи соціального захисту і матеріального забезпечення службовців владних відомств держави, у тому числі правоохоронних і судових.

В організації профілактики корупції слід виходити також з того, що вона може вплинути фактично на кожного співробітника, оскільки повязана як із обєктивними факторами (низький рівень матеріального забезпечення), так і з субєктивними. Це може бути наслідком будь-якої пристрасті, наприклад, бажання вести "широкий" спосіб життя, здеформовані уявлення про благополуччя тощо. Соціальна практика свідчить, що навіть керівники високого рівня, з високим рівнем заробітної плати і матеріальної забезпеченості з цих же мотивів йдуть на зловживання службовим становищем, одержання хабара. Протидією цьому може бути одне - високий рівень професійної етики, створення такої атмосфери в колективі, яка робить неможливим для кожного співробітника участь в корупції.

В Німеччині, наприклад, вважається, що громадяни не повинні мати навіть найменших сумнівів у порядності та чесності поліцейських, які покликані стояти на сторожі законності, мають бути взірцем високої моральності та законослухняності. Поліція повинна бути еталоном поведінки, оскільки вона уособлює монопольне право держави на застосування сили. Чесна і авторитетна судова влада і незалежні сильні прокурорсько-слідчі органи мають вирішальне значення в протидії корупції, навіть при недоліках і прогалинах в законодавстві, яке постійно потребує свого удосконалення. Переконливим в цьому плані є досвід Італії, де завдяки зазначеним факторам досягнуті позитивні результати боротьби з корупцією на всіх щаблях влади. Такий досвід є також в Південній Кореї.

Суттєву роль у подоланні корупції у владних структурах інших країн відіграють високі якісні та професійні характеристики їх службовців. 27 голландських податківців, наприклад, виконують функції та обсяги робіт, що й 300 українських.

Реального поліпшення боротьби з корупцією у державі можна досягти за умов докорінного перегляду існуючих критеріїв оцінки діяльності правоохоронних органів, які в традиціях радянських часів визначаються, виходячи з суто кількісних показників (виявлених злочинних груп, направлених до суду кримінальних справ або складених протоколів про корупційні правопорушення тощо). Результативність боротьби з цими злочинами та правопорушеннями, на наш погляд, має оцінюватися передусім з точки зору ступеня суспільної небезпечності розкритих та розслідуваних злочинів або виявлених правопорушень (зрозуміло, з обовязковим урахуванням своєчасності їх виявлення та розкриття, а також запобігання), службового становища притягнутих до передбаченої законом відповідальності осіб, відшкодування заподіяних злочинною діяльністю збитків та врешті, результатів судового розгляду як єдиного критерію законності та обґрунтованості притягнення винних до відповідальності.

Безумовно, боротьба з корупцією потребує запровадження багатьох інших важелів. Вона вбачається не стільки в посиленні кримінальної політики держави, державного контролю, покращенні роботи правоохоронних органів, скільки у використанні демократичних чинників, дотриманні принципів соціально орієнтованої правової держави, наявності необхідної політичної волі керівництва держави, розуміння посадовцями гострої необхідності подолання цього негативного соціального явища, створення морального простору для реалізації прав, свобод і інтересів громадян. Держава повинна гарантувати ефективну і справедливу діяльність своїх установ і посадових осіб, які б особистим прикладом зміцнювати віру громадян у верховенство права і закону.

Для реалізації цих принципів необхідно забезпечити чіткі, науково виважені політичні, правові та організаційно-практичні механізми подолання корупції; незалежність преси; прийняття, реалізацію законів, які потребують дотримання певних стандартів відносно "чистоти" бізнесу і торгівлі, демократичного нагляду за діяльністю державних і приватних підприємств і банків; законів, які безпосередньо спрямовані проти корупції і які дозволяють притягувати до відповідальності винних у цьому посадових осіб; законодавче гарантування можливості створення та діяльності системи соціального контролю.

З урахуванням зазначеного вважаємо за доцільне внести зміни до Законів України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року, "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 року, які не відповідають міжнародним стандартам, фактично стали гальмом у вирішенні проблеми боротьби з корупцією. Корінного вдосконалення потребує і закон "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 року, особливо відносно неповноти субєктів боротьби з цим явищем.

Авторами закону "Про боротьбу з корупцією" була зроблена спроба подолати корупцію на рівні конкретного протизаконного проступку без зясування генези та суті цього явища, умов, що його спричинюють. В його основі було змішано найважливіші інститути різних галузей права, а правоохоронні органи одержали недосконалий антикорупційний юридичний механізм, який зосереджує основні зусилля тільки на адміністративних і дисциплінарних заходах. Передбачені норми адміністративної відповідальності неадекватні процесам, що відбуваються у суспільному житті; не виважено звужено коло державних органів, на які покладені функції боротьби з корупцією, а також субєктів корупційних діянь. Визначені ним інституційні механізми боротьби з корупцією є слабкими і малоефективними. Цей закон приймався без урахування основних чинників корупції, а законодавство побудоване в основному на забороні займатися тією чи іншою підприємницькою діяльністю посадовцям певних категорій.

Суперечить системі моральних цінностей суспільства і загальновизнаним принципам права інститут відповідальності за корупційні діяння. Встановлені ним норми майнових покарань є неадекватними, не виконують функцій загальної і спеціальної превенції. До цього часу не запроваджений інститут політичної відповідальності за такі дії для посадових осіб владних структур. Не визначено також чітких рамок, які б розмежували поняття кримінального та адміністративного корупційного діяння. На практиці це призводить до того, що за ті ж самі діяння державні службовці в одних випадках несуть кримінальну, а в інших адміністративну відповідальність. Не спрацьовує норма про звільнення корупціонера зі займаної посади.

Сучасна наукова думка тільки приблизно окреслює коло субєктів корупції, занадто узагальнює їх під терміном "посадові особи" без конкретизації належності до державних чи суспільних структур, а теоретичні дефініції щодо цього ґрунтуються на поведінковому аспекті цих "посадових осіб" - певній злочинній дії (підкупі, одержанні хабара тощо). Тому не можна вважати вдалою спробу визначення кола субєктів корупції в статті 2 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. Поза впливом цього закону залишилось багато учасників політичних процесів (виборчого, лобіювання, політичного тиску та іншого), які як свідчить практика, значною мірою вражені корупцією.

Як свідчить аналіз, в Україні останнім часом зявились "професійні" пікетувальники, демонстранти, які за кошти беруть участь у заходах силового тиску, що організовуються і проводяться різними субєктами політичного процесу. Втім в національному законодавстві сфера застосування відповідальності за корупцію невиправдано звужена, усуває можливості його використання для припинення посадових зловживань в політичній сфері, а також таких життєво важливих для економіки галузях, як фінансова система, оборонна промисловість, транспорт, звязок, паливно-енергетичний комплекс, в яких незаконні дії керівників державних підприємств, або підприємств зі змішаною формою власності можуть заподіяти значний збиток інтересам держави і громадян.

Як свідчить аналіз зарубіжної новітньої літератури та емпіричної бази, там коло субєктів корупції значно ширше. Законодавство більшості європейських країн, а також Сполучених Штатів Америки, не обмежує коло субєктів корупції тільки державними службовцями і депутатами. В Кримінальному Кодексі США визначені такі категорії публічних службовців - субєктів корупції: посадові особи, які виконують розпорядчі функції або проводять перевірки, розслідування, здійснюють судочинство, охорону засуджених; посадові особи, що мають відношення до державних контрактів і майнових угод; посадові особи, які виконують судові або адміністративні функції.

Водночас Кримінальне законодавство США особливо виокремлює таких службовців - субєктів корупції, які вирішують питання розслідування злочинів, арешту та інших повязаних з цим дій, тобто працівників правоохоронних органів, корупційні діяння яких наносить найбільшу шкоду суспільству [425, с. 57].

Згідно ст. 175 Кримінального кодексу Франції відповідальність за корупцію несе будь-яка службова особа, публічний службовець, що "відкрито або шляхом підробки документів одержить будь-яку винагороду від операції, торгів, які повністю або частково знаходились під час скоєння злочину в його управлінні або під його контролем". У цій країні публічний службовець - поняття більш широке, ніж державний службовець.

Кримінальний Кодекс Швейцарії субєктами корупції визнає членів будь-якого органу влади, в першу чергу, органів правосуддя, експертів, перекладачів, які наперед вимагають подарунок чи якусь іншу винагороду за діяння, які порушують їх службові обовязки, або діяння, що не порушують таких обовязків, але входять в коло їх функцій. У більшості країн до субєктів корупції відносять і політичних діячів - керівників партій, громадських організацій.

З урахуванням зазначеного, на наш погляд, нагальною є необхідність значного розширення кола субєктів корупційних діянь в чинному законодавстві України. За основу доцільно взяти визначення "публічної посадової особи", яка є субєктом корупції, дане в "Конвенції ООН проти корупції" від 31 жовтня 2003 р., яка узагальнюючим субєктом корупції називає "публічну посадову особу". Такою особою Конвенція визначає: 1) будь-яку призначувану в виконавчому, адміністративному чи судовому органі Держави-учасниці на постійній основі за плату чи без оплати праці, незалежно від рівня посади цієї особи; 2) будь-яку іншу особу, що виконує яку-небудь публічну функцію, у тому числі для публічного відомства чи публічного підприємства, що надає яку-небудь публічну послугу, як це визначаться в внутрішньому законодавстві Держави-учасниці; 3) будь-яку іншу особу, визначену "публічною посадовою особою" у внутрішньому законодавстві Держави-учасниці.

Відповідно до зазначеної Конвенції ознакою субєкта корупції є не тільки посада, а й виконання публічної функції, надання публічних послуг. Втім в чинному вітчизняному законодавстві субєкта корупції характеризує лише одна ознака: належність особи до державної служби, що штучно звужує можливість вести ефективну боротьбу з корупцією.

Важливим механізмом у попередження корупції може стати обмеження функцій управлінського апарату у сфері дозвільно-розпорядчої діяльності (насамперед з надання пільг, переваг, ліцензій) і заміни таких функцій контрольними щодо додержання норм чинного законодавства при здійсненні тієї чи іншої діяльності.

Розробка антикорупційних заходів повинна здійснюватись і з урахуванням політичних процесів. Останнім часом, зокрема, неурядові організації, фізичні і юридичні особи все частіше впливають на прийняття рішень органами державної влади, в тому числі парламентом. Лобізм є обєктивним явищем демократичної політичної системи, невідємною складовою політико-правового процесу суспільного життя, формою впливу громадян та їх обєднань на рішення органів держави, критерієм цивілізованості суспільства. В Україні також поступово складається практика лобіювання, тобто спроб певного впливу з боку організацій та окремих громадян на прийняття, відхилення чи зміну законів. Лобізм має як позитивні, так і негативні риси. Введення його в рамки закону, як свідчить досвід багатьох демократичних країн, є позитивним явищем, оскільки усуває можливість корупції, забезпечує врахування законодавцем інтересів різних верств і прошарків суспільства при прийнятті рішень, сприяє реалізації конституційних прав громадян України, взаєморозумінню та обміну інформацією між законодавцем та захисниками певних інтересів. До негативних сторін лобізму слід віднести його діяльність поза правовим полем, лобіювання не суспільних інтересів, а окремих бізнесових кланів. Прикладом цього стало створення в Україні чисельних вільних економічних зон, більшість яких нанесли державі крупні економічні збитки. Втім розроблений ще в 1999 році співробітниками Інституту законодавства Верховної Ради України проект закону "Про лобіювання" (у розробці якого брав участь автор цього дослідження) і поданий через субєктів законодавчої ініціативи до парламенту не був внесений на розгляд.

Серед ефективних заходів щодо протидії корупції особливе місце повинна займати цілісна система парламентського контролю за діяльністю владних структур, перш за все шляхом прямої підзвітності глав міністерств і відомств, а також офіційних осіб, котрі мають відношення до прийняття рішень. Вимога про політичну відповідальність і підзвітність міністрів і державних чиновників особливо важлива тому, що будь-який розрив в ланцюгу процесу підзвітності веде до неефективного, корумпованого і тоталітарного управління країною. Таким позитивним кроком повинне стати продовження політичної конституційної реформи в Україні.

Помаранчева революція в Україні кінця 2004 року дала можливість суспільству переосмислити негативні явища, які сформувались за десять років втрачених можливостей, в тому числі й феномен корупції, що став одним з основних засобів боротьби за голоси виборців.

Втім відвертість вищих посадових осіб органів держави, демократичні форми їх діалогу з суспільством і готовність боротись з корупцією повинні бути переведені в практичну площину, трансформовані на нижчі щаблі виконавчої влади, до органів місцевого самоврядування та інших органів і установ в межах діяльності і сферах впливу яких здійснювався чиновницький тиск на громадян з метою отримання від них відповідних грошових коштів, матеріальних цінностей за позитивні рішення з порушених ними питань.

.3 Політико-правові проблеми вдосконалення судової влади в сучасній Україні

В комплексі проблем формування механізму соціально-правової держави надзвичайно важливим є завдання побудови ефективної судової системи, оскільки практика державотворення свідчить, що "без справедливого, незалежного і неупередженого суду, як зазначає В. Онопенко, не може відбутися правова держава Україна, а суспільство не може стати розвиненим і громадянським [426]", в якому в повному обсязі гарантуються і захищаються права і свободи громадян. Саме гарантування, забезпечення і захист прав громадян є одним з головних завдань соціально-правової держави.

Щоправда, згідно Конституції України завдання з забезпечення і захисту прав людини і громадянина мають здійснювати й інші органи державного механізму: глава держави (ст. 102 Основного Закону), а також уряд (п. 2 ст. 116). Але механізм такого захисту до цього часу відсутній, що підвищує рівень актуалізації проблеми реформування системи судової влади, яка в правовій державі, за висловом С. Віцина, є "реальною основою державності, інститутом, що забезпечує соціальний мир, правопорядок і стабільність у суспільстві [427, с. 2]".

Водночас слід зазначити, що головною вимогою, яка висувається перед судовим контролем, є повномасштабність судово-правового захисту прав і свобод громадян, тобто контролю повинні підлягати всі рішення і дії публічної влади та їх представників, оскільки в перехідному суспільстві з нестабільним законодавством реалізація прав громадянами значною мірою залежить від дискреційних рішень управлінських структур виконавчої влади і свавілля їх чиновників. Окрім цього, проблема удосконалення судового захисту прав і свобод громадян актуалізується також у звязку з тим, що в Україні значна кількість органів виконавчої влади та їх посадових осіб в традиціях недалекого тоталітарного минулого наділені повноваженнями застосувати заходи державного примусу. Зокрема, це міністерства: з надзвичайних ситуацій, охорони навколишнього природного середовища, Державна податкова адміністрація, санітарно-епідеміологічна служба тощо. Водночас механізм припинення свавілля чиновників, а також порушень законності при застосуванні заходів державного примусу відсутній.

У науковій літературі виділяються декілька аспектів взаємозвязку судової влади з захистом прав і свобод громадян, а також особливих її ознак, що відрізняють її від інших органів державного механізму.

Судова влада має особливе джерело формування, з чого випливає її самостійність і незалежність від законодавчої та виконавчої влад, жодна з яких не може втручатися в спеціальну компетенцію судів та суддівської діяльності, вона створюється для вирішення спеціальних завдань і здійснення особливих державних функцій; судова влада є певною визначеною організаційною структурою юрисдикційних органів, які наділені необхідними владно-примусовими повноваженнями, які забезпечують можливість виконувати прийняті рішення; вона здійснюється у відповідних процесуальних формах із застосуванням спеціальних процедур.

Зазначені особливості визначають місце судової влади в державному механізмі і дають їй здатність забезпечувати оптимальний режим діяльності всіх гілок державної влади і виконання державою своїх функцій.

Окрім зазначеного, формування розвиненої системи захисту прав людини державою та створення професійного, доступного для населення, авторитетного і неупередженого суду сприятиме забезпеченню у соціальній практиці принципу верховенства права який, як зазначає Є. Назаренко [428, с. 123], означає: утвердження верховенства конституції в правотворчій, правозастосовній та правоохоронній діяльності органів, а також посадових осіб державного механізму і всіх владних структур; забезпечення у законодавстві пріоритетності загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; утвердження верховенства правового закону в системі нормативно-правових актів та забезпечення принципу правової законності у процесі правозастосовної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Проблема побудови оптимальної судової системи, визначення її компетенції та характеру взаємозвязків з іншими державними органами є найбільш складною поміж інших реформаційних завдань на шляху до формування механізму соціальної правової держави з якими стикались суспільства, що обрали демократичний шлях розвитку.

Навіть Монтескє, розробляючи своє вчення про поділ влад, найменше приділив уваги судовій владі, зазначивши лише, що вона має бути відокремлена від законодавчої і судової, оскільки обєднання її з однією з них поставить свободу під загрозу.

Тому при зясуванні перспектив становлення судової влади як соціального інституту, який би виконав своє призначення в умовах розбудови і функціонування громадянського суспільства і державності соціального правового характеру, слід враховувати як обєктивні так і субєктивні чинники її недосконалості. Необхідно також враховувати, що в попередніх формах держави і політичних режимів, які мали місце в минулому України, судова влада була основним елементом механізму застосування примусу держави задля збереження її атрибутів та одним з головних органів, що застосував неправове законодавство фактично під контролем виконавчої влади. А як свідчать реалії сьогодення, суспільна свідомість ще не позбавлена стереотипів мислення і сприйняття суспільних явищ, у звязку з чим виконавча влада певною частиною суспільства вважається домінуючою.

Ґрунтовний аналіз модернізаційного процесу в Україні дає підстави дійти висновку, що за часи незалежності нашої держави мало місце три етапи реформування судової системи. Перший етап відбувся в 1992 - 1995 роках. В цей час Верховною Радою України була схвалена Концепція судово-правової реформи (1992 р.), а також прийняті закони України: "Про статус суддів" (1993 р.), "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України" (1994 р.), "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" (1994 р.), "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" та інші. Другий етап судово-правової реформи ознаменований безпосередньо прийняттям 28 червня 1996 року Основного закону України, в якому передбачено спеціальні розділи: VIII - "Правосуддя", а також ХІІ - "Конституційний суд". З червня 2001 року розпочався третій етап судово-правової реформи (так звана "мала судова реформа"), впродовж якого робились спроби привести відповідну нормативно-правову базу до вимог Конституції, а також узгодити вітчизняні традиції з теорією і практикою діяльності судової влади країн Континентальної Європи. Парламентом були ухвалені закони України "Про судоустрій України" (2002 р.), "Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України" (2004 р.), "Про доступ до судових рішень" (2005 р.) та деякі інші. Важливим для удосконалення діяльності судової системи було також прийняття низки процесуальних законів: Цивільного процесуального кодексу (2004 р.), Господарського процесуального кодексу (1991 р.), Кодексу адміністративного судочинства (2005 р.).

Втім намагання інтенсивно сформувати законодавчу базу не забезпечило належної судової діяльності, а навпаки юридичні новації з побудови судової системи та її функціонування ускладнили порядок звернення громадян до суду з питань відновлення порушених прав. Проблема забезпечення доступності громадян до правосуддя сьогодні залишається найбільш гострою. Вимоги статті 59 Конституції України щодо надання у необхідних випадках безоплатної юридичної допомоги громадянам при вирішенні справ у судах не виконуються.

Зазначене обмежує право громадян на звернення до суду згідно статті 55 Основного закону з питань захисту прав і свобод, оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Недосконалим виявився існуючий інститут касації, що призвело до накопичення у Верховному Суді України близько пятдесяти тисяч невирішених справ. Фактично всі касаційні скарги сьогодні проходять через вищу судову інстанцію.

Невиправданим виявилось перелаштування судової системи на чотириланкову, яке пояснюється необхідністю реалізації принципу спеціалізації судів, передбаченого ч. І ст. 125 Основного закону. Так звана спеціалізація, збільшення структурно відокремлених юрисдикцій стала, як зазначає В. Онопенко, загрозою єдності судової системи, призвела до "війни" судових влад [429].

Нелогічною уявляється відсутність права законодавчої ініціативи судової влади у той час, як таке право згідно ст. 93 Конституції мають інші органи державного механізму: глава держави, уряд, а також народні депутати.

Обґрунтованою вважаємо пропозицію В. Мойсика [430], що з часу створення під дахом Верховного Суду України пяти абсолютно незалежних одна від одної судових юрисдикцій: судових палат у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах та Військової судової колегії, а також позбавлення права Пленуму Верховного Суду України судових функцій (розгляд судових справ в останній інстанції) відбулось послаблення ролі Верховного Суду як вищої судової інстанції.

Зазначимо, що з прийняттям змін до Закону "Про судоустрій України" 2002 р. Пленум припинив бути судовим органом, оскільки його позбавлено повноважень щодо перегляду судових рішень у порядку нагляду, а також у звязку з нововиявленими обставинами. Остаточне рішення по справах приймають зазначені судові палати та колегія (які слід розглядати як окремі частини цілого), а не Верховний Суд України в особі його Пленуму, членами якого згідно п. 2 ст. 48 закону є всі судді, а також голови вищих спеціалізованих судів та їх перші заступники.

У звязку з зазначеним Верховний Суд України втратив єдність як цілісний структурний елемент механізму держави, а також атрибути державно-владного характеру: можливість видавати відповідно до компетенції обовязкові до виконання правові акти (йдеться про акти застосування норм права), а також можливість забезпечувати виконання правових актів органів держави шляхом застосування примусу.

Згаданими змінами до Закону України "Про судоустрій України" поставлена під загрозу можливість і здатність Верховного Суду України як елемента механізму держави впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Тобто має місце недотримання принципу поділу влад, порушується вимога аргументованої конкуренції і ділового співробітництва елементів державного механізму, оскільки Верховний Суд України, у звязку з позбавленням функцій здійснення правосуддя його Пленумом, не виступає арбітром у спорі про право, перестає бути повноцінним носієм однієї з трьох влад - судової.

У звязку з цим не можна, на нашу думку, вважати прийнятними положення проекту закону "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України", внесеним до парламенту главою держави у порядку законодавчої ініціативи, в яких пропонується зберегти звужені повноваження Пленуму Верховного Суду України.

З метою удосконалення державного механізму відповідно до вимог визначальних принципів демократії та правності, а також забезпечення здатності виконувати ним завдання і функції соціально-правової держави необхідно здійснити організаційні та юридичні процедури щодо корекції структури та повноважень судової влади. Перш за все Пленум Верховного Суду України повинен бути наділений повноваженнями здійснювати правосуддя, яке справедливо розглядається Г. Єллінеком як "державна функція, метою якої є захист всього права [431, с. 349]".

Доцільно, на наш погляд, відмовитись також від переходу на чотириланкову систему, утворення окружних судів, що віддаляє їх від громадян і ускладнює процедуру звернення з приводу захисту та відновлення порушених прав. Обґрунтованою є пропозиція щодо створення триланкової судової системи [432], за якою практично всі справи розглядались би в судах першої інстанції (районних та міських), апеляційні суди в цьому випадку повинні бути позбавлені повноважень розглядати справи по першій інстанції, а здійснювали б розгляд касаційних скарг на рішення судів першої інстанції. Верховний Суд за такої судової системи повинен стати найвищою касаційною інстанцією. Така система судоустрою виправдовує себе в багатьох країнах світу, в тому числі і в країнах континентальної Європи (Румунії, Угорщині тощо).

В цьому плані ми підтримуємо позицію В. Онопенка [433], що принцип спеціалізації судів має реалізовуватись шляхом внутрішньої спеціалізації суддів у судах всіх інстанцій, а не створенням спеціалізованих відокремлених юрисдикцій. Логічною є точка зору щодо спеціалізації суддів у місцевих судах та утворення судових палат в адміністративних справах в апеляційних судах.

Нагальною є також проблема подолання залежності судової системи від виконавчої влади. Йдеться про створення механізмів безпосереднього фінансування, матеріально-технічного забезпечення судів усіх рівнів і вирішення питань соціального забезпечення суддівського корпусу. Нелогічною уявляється наявність спеціальної структури виконавчої влади - Державної судової адміністрації України, на яку покладено здійснення такого забезпечення, а також вирішення деяких кадрових питань судів.

Тенденції щодо посилення впливу глави держави та виконавчої влади на судову мають місце і дотепер на стадії розробки проектів нормативно-правових актів з питань реформування судової системи, свідченням чого є низка положень проекту "Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів та Указу президента України "Про План заходів на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів".

Рада суддів України на своєму засіданні 24 березня 2006 р. та збори суддів Верховного Суду України 15 травня 2006 р. висловили свою незгоду з окремими положеннями запропонованого проекту концепції та указу, а також намаганнями виконавчої влади реформувати судову систему всупереч основним засадам Конституції України щодо організації державної влади в Україні, та без врахування думки органів судової влади, що призвело до очевидних доктринальних помилок, які загрожують руйнацією судочинства в Україні та невиправдано великими фінансовими витратами. Рада суддів у зверненні від 24 березня 2006 р. попросила главу держави скасувати зазначений указ та утриматись від затвердження концепції.

Проблема незалежності правосуддя від адміністративних тисків притаманна багатьом країнам пострадянського простору у звязку з чим пропонується поряд з утвердженням судової влади в державному механізмі згідно принципу поділу влад досягнення "упорядкованого правом судочинства", на чому наголошував свого часу Г. Єллінек [434, с. 349].

З метою утвердження статусу Верховного суду України в механізмі держави доцільно було б відмовитись від практики обрання його голови Пленумом Верховного Суду (як це передбачено чинним Законом "Про судоустрій України", а також пропонується у згаданому проекті змін до нього, ініційованим главою держави), і запровадити практику обрання і звільнення його парламентом. Законодавчим органом призначаються і звільняються чільники найвищих судових інстанцій, наприклад, у Литві, Словенії, Угорщині та інших.

Водночас з метою удосконалення функціональної структури державного механізму в цілому, і діяльності судової гілки влади зокрема, повинне бути вирішене питання про її відсторонення від політичних процесів. Вирішення цього завдання вбачається у зясуванні доцільності подальшого здійснення конституційної юрисдикції Конституційним Судом України і передачі цих повноважень Верховному Суду України, звузивши їх лише до вирішення питань щодо тлумачення Конституції України, а також питань про відповідність їй законів та інших правових актів.

Офіційне тлумачення інших законів має бути авторським, тобто здійснюватись парламентом.

Збереження в системі судової влади України Конституційного Суду з повноваженнями передбаченими ст. 147 Основного закону детермінує його безпосередню участь у вирішенні політичних суперечок між окремими елементами державного механізму.

Аналіз деяких рішень і висновків цієї судової інституції дає беззаперечні підстави вважати їх більше політичними, ніж правовими. Як свідчить їх зміст, основні зусилля в діяльності вітчизняного Конституційного Суду спрямовані на реалізацію латентної його функції - вирішення спорів між іншими органами держави: президентом, парламентом і урядом. Щоправда така діяльність притаманна органам конституційної юрисдикції багатьох країн, але на відміну від України вона передбачена конституціями, наприклад, Словенії, Хорватії, Росії, Словаччини.

Але крім цього зазначені суди в цих країнах мають значно ширші повноваження. Наприклад, розглядають скарги про порушення Конституції, спричинені діями окремих осіб, що порушують права і свободи людини; про конституційність дій і діяльності політичних партій (Словенія); здійснюють захист конституційних прав і свобод людини і громадянина; здійснюють нагляд за конституційністю і законністю виборів та республіканських референдумів (Хорватія); розгляд скарг органів місцевого самоврядування на незаконне втручання з боку держави (Чехія), забезпечують реалізацію принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і гарантують відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою (Молдова), а також розглядають інші питання.

З урахуванням реалій перехідного українського суспільства і практики світового конституціоналізму доцільно було б відмовитись від австрійської моделі конституційної юрисдикції, яка передбачає створення спеціального органу конституційної юрисдикції і використати досвід функціонування удосконаленої американської моделі конституційного контролю за якої конституційну юрисдикцію здійснює найвищий суд загальної юрисдикції, як це має місце, наприклад, в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та інших.

Необхідність вирішення цієї проблеми стимулюється також тим, що "Конституційний Суд України, вирішуючи питання про тлумачення норм Конституції у разі її застосування, не має, як зазначає В. Мойсик, ніяких правил, крім тих, що сформульовані в доктрині природного права, заснованій на принципі соціального натуралізму, а відтак безбоязно може орієнтуватися на замовлення зверху [435]".

Передача повноважень конституційної юрисдикції Верховному Суду України (його Пленуму) виключить можливість політичного тиску і забезпечить вирішення питань згідно принципів верховенства права і законності.

Здійснюючи теоретичне осмислення перспектив формування механізму соціально-правової держави, який би забезпечив ефективне виконання її завдань і реалізації функцій, слід погодитись з позицією В. Опришка, "що судово-правова реформа передбачає реформування не лише судової системи, а й правоохоронних та інших органів, діяльність яких повязана з діяльністю судів [436, с. 11]". Тому реформуванню в її межах підлягають і органи прокуратури. Перш за все необхідно визначити місце прокуратури серед органів держави, а також її роль та функції як правоохоронного органу.

Багато провідних учених і практиків вважають, що в 1996 р. було допущено помилку при вирішенні статусу цього конституційного органу.

В умовах стихії вільного ринку, що формується, штучно стимульованої капіталізації окремих груп економіко-виробничих відносин, метою яких є виведення деяких аспектів господарської діяльності з правового поля і отримання надприбутків, нечітка юридична визначеність місця прокуратури в механізмі держави її повноважень не сприяють зміцненню законності в суспільстві, яке серйозно хворе на правовий нігілізм. Більше того, відмова від патерналістської функції держави в умовах соціального стресу, перерозподілу власності, зростання безробіття, корумпованості та бюрократизації влади залишили громадянина сам на сам з чиновниками владних структур і новоявленими власниками, що порушують його права. У цьому плані спроби найрадикальніших опонентів ідеї утвердження прокуратури в державному механізмі обґрунтувати тезу, що класичний поділ гілок влади в демократичній державі не залишає місця для правової незалежності і самостійності прокуратури, не відповідають реальним потребам перехідного українського суспільства.

Необхідно памятати, що пропонуючи облаштувати владу відповідно до принципу її поділу на три взаємоповязані елементи одного цілого, Ш. Монтескє мав на меті вирішити комплексне завдання. По-перше, виключити можливість зловживання владою; по-друге, створити реальну можливість для забезпечення прав людини як члена державного утворення.

Правоохоронні структури і державні силові відомства сучасної України не можуть реалізувати зазначене завдання, оскільки структурно і функціонально здійснюють свої повноваження в системі виконавчої влади, знаходяться в матеріальній і фінансовій залежності від неї. Тому їх боротьба з традиційними та іншими проявами неправомірної поведінки державних службовців і посадових осіб є неефективною. Окрім цього, як свідчать реалії сьогодення, співробітники зазначених структур і відомств самі порушують права і свободи людей в процесі дізнання та оперативно-розшукової діяльності, залучаються до протизаконного адміністративного тиску у політичному процесі, при проведенні виборчих кампаній, при перерозподілі власності (рейдерстві) тощо.

Навпаки, на разі слід поставити питання про подальшу деполітизацію та певне звуження обсягу повноважень деяких правоохоронних структур, наприклад Міністерства внутрішніх справ, і зведення їх суто до поліцейських функцій. Однією з основних таких функцій має бути боротьба з адміністративними проступками та кримінальними злочинами.

Водночас необхідно зауважити, що здійснення притаманних правовій соціальній державі функцій не виключає застосування примусу до субєктів правових відносин, які порушують приписи законодавства або неналежно їх виконують. Втім сутність примусу в такій державі має бути змінена згідно продекларованих Конституцією принципів верховенства права, гуманізму, законності, індивідуалізації юридичної відповідальності, презумпції невинуватості тощо. В цьому плані помилково було б вести мову лише про примус держави, що проявляється в традиційних видах юридичної відповідальності за участю державних силових відомств.

При вирішенні цього завдання доцільно було б використати досвід і удосконалити процедуру реагування на факти порушень законності актами прокурора, передбаченими Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року такими як: протест прокурора (ст. 21 Закону), припис прокурора (ст. 22), подання прокурора (ст. 23), постанова прокурора (ст. 24), передбачивши одночасне звернення його до суду з порушених у цих актах питань і особливий порядок їх розгляду.

Щоб органічно "вписати" прокуратуру в механізм держави соціального і правового характеру доцільно було б, на наш погляд, внести зміни до розділу VII Конституції України "Прокуратура" згідно резолюції Парламентської Асамблеї РЄ, в якій вимагається реформувати цей орган держави, привівши його діяльність у відповідність до європейських стандартів. Однак маючи на меті такі зміни, слід враховувати роль прокуратури, що історично склалася в державі, досвід її функціонування в перехідних суспільствах, а також особливості прокурорської системи в розвинених країнах. Основні завдання та повноваження прокуратури має бути визначено зважаючи на фактичні соціальні, економічні, політичні та правові умови розвитку сучасного українського суспільства, стан законності та правопорядку, необхідність забезпечення прав і свобод громадян, врегульованість і реалізацію повноважень іншими органами державного механізму.

Не можна не враховувати і правовий нігілізм перехідного суспільства, поширеність зневаги до закону, до прав людини, що виявляють не тільки значно збільшений чиновницький апарат, а й нова економічна "еліта", де нехтування, наприклад, трудовими правами громадян набуло небезпечного поширення. Потрібно також враховувати і протистояння, що триває між владними органами в центрі й на регіональному рівні, невідповідність нормативних актів, що видаються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чинному законодавству. Діяльність прокуратури шляхом відповідного реагування на факти порушень законодавства цими органами та порушення питань про їх усунення у суді сприяло б утвердженню принципів верховенства права і законності.

Необхідність вирішення проблеми більш чіткого визначення місця прокуратури в державному механізмі перехідного суспільства актуалізується в умовах політико-правової летаргії українського суспільства, в якому не спрацьовують демократичні інститути соціального контролю і де спостерігається, як зазначав президент Європейського інституту Омбудсмена А. Канеллас, мовчазний саботаж Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вирішуючи це питання слід також враховувати, що в питаннях захисту прав і свобод людини неефективною є діяльність судів. Стаття 55 Конституції України про гарантії кожному судового захисту його прав і свобод має декларативний характер. Механізм її дії достатньо не врегульовано. Багато скарг громадян про грубе порушення трудових, житлових, майнових прав, протиправне застосування заходів адміністративного примусу часто залишаються без уваги або їх розгляд невиправдано зволікається в судах. До того ж для мільйонів людей, що перебувають сьогодні за межею бідності та мають прибуток нижчий за прожитковий мінімум, звернення за правовим захистом їх законних інтересів до суду все ще залишається проблематичним. До цього часу відсутній юридичний механізм реалізації частини першої статті 59 Конституції України щодо надання безоплатної правової допомоги населенню. Внаслідок цього щорічно до вищих органів держави - Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів - надходить понад чверть мільйона звернень громадян, значна кількість яких саме з приводу порушення їх конституційних прав і свобод.

Масові звернення громадян до вищих органів влади переконливо свідчать, що діючі механізми, зокрема суди і система омбудсмена, не спрацьовують. Загальновідомо, скільки суперечливих, взаємовиключаючих рішень по одній і тій же справі приймають місцеві і апеляційні суди. Після рішення Конституційного суду про неконституційність Касаційного суду України в державі фактично не діє такий важливий інститут захисту прав людини, як касаційний перегляд справ. А єдина касаційна інстанція - Верховний суд України, де роками ждуть своєї черги на перегляд 50 тис. справ, навіть фізично не в змозі розглянути їх у визначені законодавством терміни.

Тому наявність прокуратури в механізмі держави як юридичної установи з захисту прав і свобод людини є виправданою. Такий підхід повністю відповідає міжнародним правовим актам і, зокрема, Конвенції ООН про захист прав і свобод людини і громадянина (1950 р.), Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи (2000 р.) та іншим.

У висновку Венеціанської комісії (2004 р.) зазначається, що повноваження прокурора у цій сфері слід обмежити лише випадками, коли зачіпається громадянський інтерес і коли сама особа звертається до прокурора за допомогою.

Зясовуючи місце прокуратури серед інших органів держави, а також її роль і призначення в забезпеченні процесів становлення засад державності правового і соціального характеру, необхідно обєктивно врахувати досвід її функціонування в країнах стабільної демократії.

Найбільший інтерес для України, на наш погляд, має досвід будови та функціонування прокуратури у ФРН, де вона формально діє при судах і підпорядкована міністру юстиції, але фактично це достатньо незалежний від будь-якої гілки влади інститут. Особливе положення прокуратури в цій країні забезпечується багатьма правовими актами і не в останню чергу - процедурою призначення і звільнення Генерального федерального прокурора. Його призначає Президент ФРН за поданням Міністра юстиції і за узгодженням з верхньою палатою парламенту - Бундесратом, причому це призначення безстрокове. Кожен рівень цієї прокуратури має свої функції, які чітко сформульовано в законі. Генеральна федеральна прокуратура, наприклад, наділена повноваженнями загальнодержавного значення: це участь в апеляційному і касаційному провадженнях; кримінальне переслідування за злочини, які спрямовані проти внутрішньої і зовнішньої безпеки країни тощо. Повноваження земельних прокуратур спрямовані на захист інтересів федеральної землі.

Водночас для всіх рівнів прокуратури ФРН найважливішою є функція кримінального переслідування, яка передбачає широкі повноваження, починаючи від прийняття рішення про наявність підстав для предявлення публічного звинувачення, до керівництва розслідуванням всіх злочинів і підтримкою звинувачення в суді. Предявлення звинувачення за будь-яким злочином і складання обвинувального висновку по кримінальній справі - це лише прерогатива прокуратури. До повноважень прокуратури входить також вирішення питання про відмову від предявлення звинувачення. В цій соціальній правовій державі діє принцип процесуальної зверхності прокуратури на стадії досудового слідства. Поліція ФРН виступає як допоміжний орган прокуратури при розслідуванні злочинів, тобто фактично здійснює функцію дізнання.

Дещо відрізняються від німецької повноваження прокуратури Франції, де в 1302 році вперше в світі було створено цей інститут. Систему органів розслідування тут становлять слідчий суддя, прокуратура і судова поліція. На прокуратуру покладено обовязки кримінального переслідування, керівництво розслідуванням справ про злочини судовою поліцією, підтримка звинувачення в суді та нагляд за виконанням рішень. Попереднє розслідування, як і за КПК України, має дві форми: дізнання і досудове слідство. Останнє є прерогативою слідчого судді. Однак щодо більшості злочинів у Франції проводить дізнання поліція. Прокурор здійснює процесуальне керівництво судовою поліцією, наділений правами розслідування злочинів, наглядає за дотриманням підстав і правил затримання підозрюваного, дає вказівки щодо проведення всіх процесуальних дій з переслідування осіб, які вчинили злочини.

Є свої відмінності в організації та повноваженнях прокуратури в Сполучених Штатах Америки, де Генеральний федеральний прокурор є одночасно Міністром юстиції. Генеральні прокурори штатів і окружних прокурорів обираються населенням, що забезпечує їх реальну незалежність від всіх гілок влади і прозорість діяльності.

Максимально широкими повноваженнями наділена прокуратура Бразилії. В Основному законі цієї країни головну функцію прокуратури сформульовано як захист правового порядку, демократичного режиму, суспільних і особистих інтересів; забезпечення дотримання урядовими органами і службами прав, гарантованих Конституцією; призначення громадського розслідування і подання публічних цивільних позовів для захисту державної та суспільної власності, навколишнього природного середовища та інших індивідуальних і колективних інтересів.

Як свідчить дослідження проблеми, єдиного стандарту будови прокуратури в світі немає, визначення її місця в державному механізмі, завдань та функцій здійснюється згідно з особливостями національної правової системи, історії її становлення.

Водночас слід зазначити, що прокуратура України залишається єдиним органом механізму держави, який практично не зазнав змін.

Щоправда відповідно до зобовязань України у звязку з прийняттям її 9 листопада 1995 року до Ради Європи у ході так званої "малої судової реформи" у 2001 році внесено зміни до Закону України "Про прокуратуру", згідно яких прокурори позбавлені права на санкціонування арештів, обшуків житла та іншого володіння особи. Зазначені повноваження покладено на суди.

Реалізацією принципів правової державності і утвердженню авторитету і незалежності судової влади в механізмі держави стало позбавлення в ході цієї реформи повноважень прокуратури щодо здійснення нагляду за законністю судових рішень. Водночас слід зазначити, що на цьому приведення прокуратури до демократичних принципів функціонування цього правоохоронного органу було припинене.

"Вдосконалення функцій прокуратури, здійснене змінами до Основного закону 8 грудня 2004 року, яке полягає у доповнені ст. 121 пунктом 5 "нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами" та новій редакції частини першої ст. 122 щодо призначення та звільнення Генерального прокурора України не можна уважати таким, що відповідає стандартам, викладеним у Рекомендації Парламентської Асамблеї 2003 року "Про роль прокуратури у демократичному суспільстві, керованому верховенством права".

В цьому плані слід погодитись, що таке вдосконалення повноважень прокуратури України є кроком назад [437]. За своєю конструкцією норми ст. 121 Основного закону, яка визначає головні функції прокуратури, є відбитком минулої правової системи, в якій цей орган виконував водночас як правову так і політичну функції, здійснюючи загальний нагляд за застосуванням законодавства та дотриманням субєктами правовідносин так званої соціалістичної законності.

Залишається нереалізованою ідея демократизації прокуратури та зміни пріоритетів її діяльності від захисту лише інтересів держави в бік захисту інтересів особи. До цього часу не визначено механізм реалізації згадуваного п. 5 ст. 121 Конституції, внесеного в матерію Основного закону змінами 8 грудня 2004 року, щодо нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Хоча таке визначення функції прокуратури не можна уважати доцільним, оскільки "загальний захист прав людини не є сферою діяльності прокуратури. Найбільше це стосується омбудсмена, а не прокуратури [438]". Тому в цьому плані права прокурорів потрібно обмежити.

Занадто абстрактною є функція прокуратури передбачена п. 2 ст. 121 Конституції України щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді, у випадках, визначених законом. Так само не визначені механізм і процедура реалізації цієї функції, повноваження прокурора при її здійсненні, а також коло питань, з яких можлива його участь у судовому процесі з цих питань. З іншого боку потенційні можливості цієї норми були б вищими за умови розширення зазначеної функції шляхом надання прокурору права представляти інтереси не лише громадянина або держави в суді, а також інтересів юридичних осіб, обєднань громадян, політичних партій, інших інститутів громадянського суспільства, які в перехідному суспільстві можуть зазнавати тиску з боку влади.

Така функція прокуратури визначена, наприклад, статтею 127 Конституції Бразилії. Причому Основний закон тут забороняє прокуратурі юридично представляти і консультувати державні органи.

Провідною функцією прокуратури має стати, на наш погляд, кримінальне переслідування, а також підтримка державного обвинувачення в суді.

Поряд з цим прокуратура має опікуватись проблемою захисту прав людини в процесі виконання органами і установами судових рішень, а також при застосуванні заходів примусового характеру, повязаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Важливим напрямом діяльності (функцією) прокуратури має стати також здійснення контролю за проведенням уповноваженими органами оперативно-розшукової діяльності, яка з метою забезпечення конфіденційності, нерозголошення методів і осіб що залучаються до її проведення, не може бути піддана контролю з боку традиційних інститутів громадянського суспільства. Як відомо, в цій сфері правоохоронної діяльності мають місце системні порушення прав людини. Серед них використання спеціального апарату оперативно-розшукових служб і їх технічних можливостей в політичних цілях, несанкціонований збір інформації про громадських і політичних діячів, представників опозиції та преси, незаконне спостереження за ними та прослуховування телефонних розмов тощо. При виконанні цієї, а також попередньої функції прокуратура має бути наділена повноваженнями звертатися до суду для прийняття ним рішень по фактах порушень законодавства.

Подальшому утвердженню принципу поділу влад як умови формування державності соціально-правового характеру, а також структуризації механізму держави згідно демократичних традицій має стати, на нашу думку, інтеграція прокуратури до судової влади.

Прокуратура має бути незалежним державним органом в системі судової влади, яка б не втручалась "у справи, що відносяться до компетенції органів законодавчої і виконавчої влади", а її обов'язком має бути "дотримуватись і прагнути захищати права людини, як визначено Конвенцією про захист прав і основних свобод людини [439]". Зазначене буде сприяти утвердженню незалежності прокуратури від глави держави, уряду та законодавчої влади, підвищення її ролі в правозахисному механізмі соціальної правової держави.

Зазначимо, що деякі країни колишньої соціалістичної орієнтації, що обрали своїм політичним ідеалом соціальну правову державу, на конституційному рівні вирішили питання про місце прокуратури в державному механізмі саме таким чином. Це, зокрема, має місце в Болгарії, в Основному законі якої норми щодо будови, організації діяльності та функції прокуратури є частиною розділу "Судова влада", а в ст. 126 зазначається, що структура прокуратури відповідає структурі судів. Так само вирішене питання в Хорватії, а також інших країнах.

В цьому плані рекомендації експертів Ради Європи В. Швіммера, Ф. Фурмана, М. Лесажа [440] щодо можливості підпорядкування прокуратури урядові не можна вважати прийнятними для України, оскільки це не виключить можливості прямого чи латентного залучення прокуратури до політичних процесів в умовах парламентсько-президенської форми правління та формування уряду політичною силою, що перемогла на виборах або правлячою коаліцією.

Поряд з зазначеним задля подальшого забезпечення незалежності прокуратури від інших органів держави необхідно здійснити корекцію статті 122 Конституції України в частині порядку звільнення Генерального прокурора України, для чого виключити норму, що передбачає його звільнення у разі висловлення недовіри парламентом і передбачити, що звільнення Генерального прокурора з посади здійснюється Президентом України за умови надання на це згоди кваліфікованою більшістю депутатів парламенту.

В цілому заходи з формування механізму соціально-правової держави мають носити комплексний характер і передбачати як удосконалення його організаційної структури на засадах принципу поділу влад і демократичних цінностей, так і створення відповідної нормативно-правової бази, що визначає компетенцію і повноваження органів держави, характер їх взаємозвязку і відповідальності. Важливим напрямом формування державного механізму має також стати кадрове забезпечення функціонування апарату держави, наукове та інформаційне забезпечення функціонування всієї соціальної системи управління. Водночас повинні здійснюватись організаційно-правові заходи для створення соціального контролю за владними органами, розвитку інститутів демократії.

Важливою умовою формування державного механізму, який би відповідав завданням і призначенню соціально-правової держави має стати зосередження його діяльності на визначенні стратегії розвитку суспільства і уразі схвалення її представницьким органом законодавчої влади - забезпеченні реалізації.

Через державний механізм має проявлятись сприяюча роль держави в забезпеченні економічних і соціальних прав громадян. Вона повинна мінімізувати своє безпосереднє втручання в процеси життєзабезпечення населення, делегувавши значну частину цих повноважень органам місцевого самоврядування, забезпечувати гарантії і створювати відповідні умови для надання соціальних послуг.

Висновки до розділу.

Узагальнюючи викладені у розділі результати дослідження, необхідно зазначити, що в Україні продовжуються модернізаційні тенденції по втіленню в практику визначеного Основним законом суспільного ідеалу - соціально-правової держави, яка має забезпечити всебічний розвиток демократії, функціонування інститутів громадянського суспільства, правовий порядок, реальні можливості для досягнення добробуту громадянами, а також усунення загроз і соціальну стабільність.

Ефективність модернізаційних намагань значною мірою залежить від визначення чітких орієнтирів розвитку і параметрів вітчизняної моделі соціально-правової держави, завершення створення засад правової державності і визначення її соціальних функцій.

При розробці моделі соціально-правової держави мають бути визначені межа державного патерналізму та обсяг участі інститутів громадянського суспільства і зокрема органів місцевого самоврядування в реалізації соціальних програм, наданні адресної допомоги верствам населення, що цього потребують.

Водночас у законодавчому порядку має бути визначена межа впливу держави на суспільні відносини, оскільки розширення її впливу на різні сфери життєдіяльності соціуму, зменшує свободу громадян і їх обєднань, порушує паритет відносин з громадянським суспільством.

Практика реалізації конституційних положень з формування засад демократичної держави правового і соціального характеру актуалізує проблему побудови сучасного механізму такої держави, здатного реалізовувати її завдання і функції.

Рівень актуалізації проблеми побудови ефективного державного механізму підвищується у звязку з тим, що він відіграє провідну роль в політичній системі перехідного суспільства. В умовах слабких демократичних традицій він може здійснювати як позитивні, так і негативні впливи на трансформаційний процес, сприяти прогресу або стримувати його.

В перехідному суспільстві навіть за умови законодавчого визначення напрямів модернізації залишаються можливості альтернативних варіантів побудови держави нової якості, вибір яких за умови недостатньо структурованого громадянського суспільства залишається за державою.

В цьому плані, на наш погляд, перед суспільством, яке здійснює завдання з побудови державності правового і соціального характеру, серед першочергових мають бути вирішені чотири взаємозвязані групи завдань.

Перш за все, має бути здійснена системна перебудова державного механізму та його складників - органів держави, зміна його змісту, сутності, функцій, узгодження організаційної структури. Має бути також вирішена низка проблем з дальшої оптимізації системи стримувань і противаг, уточнення юридичного статусу і повноважень глави держави, парламенту, уряду. По-друге, в юридичному порядку має бути визначена межа регулюючого втручання механізму держави в економіку, його конкретні функції щодо здійснення структурних економічних реформ, завдання щодо формування соціально-орієнтованої економіки. По-третє, мають бути вирішені питання щодо: обмеження держави правом у її відносинах з громадянським суспільством; створення правових механізмів розвитку місцевого самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства; запровадження принципу субсидіарності в практику відносин держави і органів місцевого самоврядування. По-четверте, має бути створений ефективний юридичний механізм захисту прав людини. Водночас для підвищення ефективності модернізаційних заходів мають бути завершені судово-правова, парламентська, адміністративна реформи та реформа місцевого самоврядування.

Висновки

Підбиваючи підсумки дисертаційного дослідження, необхідно зазначити, що з кінця минулого століття у вітчизняній гуманітарній науці спостерігається активізація досліджень інституту державності і суттєва зміна їх спрямованості. З середини дев'яностих років провідними проблемами таких досліджень стають: з'ясування особливостей становлення держави як провідного елемента правової системи, визначення її ролі, функцій та призначення у суспільстві, що трансформується.

Певна увага почала приділятися з'ясуванню сутності громадянського суспільства та його інститутів, форм демократії, правового і соціального аспектів державності.

Ґрунтовний аналіз досліджуваної проблеми дає підстави дійти висновку, що в галузях соціальної філософії, філософії права, теорії держави і права з'явилися праці, які можуть бути використані у визначенні напрямів подальшої трансформації суспільства і держави в Україні.

Втім системне дослідження зазначених наукових праць і нормативно-правових актів, прийнятих субєктами правотворчості з метою створення правових засад соціально-правової держави, формування вітчизняної її моделі і, особливо, визначення перспектив її політичної модернізації не можуть бути повними і обєктивними без відповідного комплексного політологічного дослідження. Наукові здобутки зазначених гуманітарних наук мають бути збагачені за допомогою методології, а також когнітивної, евристичної, прогностичної та інших функцій політичної науки.

Із урахуванням зазначеного, автор за допомогою методологічного інструментарію політичної науки визначив шляхи подолання розриву між ідеологією суспільного реформування і практичними заходами з реалізації політичного ідеалу, механізми політичної модернізації соціально-правової держави з оглядом на реалії світового цивілізаційного процесу.

Із застосуванням методу компаративістики в дисертації здійснено переосмислення наукових концептів щодо особливостей правового і соціального аспектів державності як політичного ідеалу і соціального явища. Здійснено ретроспективне дослідження процесів становлення цих складників держави в соціальній практиці країн стабільної демократії. Особлива увага при цьому приділялась зясуванню антропологічного аспекту становлення і модернізації соціально-правової держави, тоді як у більшості наукових досліджень з цієї проблематики досліджували в основному політичні процеси.

Із застосуванням обраних методів у дисертаційному дослідженні визначені загальні і особливі риси соціально-правових держав, здійснена їх типологізація, означені тенденції та параметри реформування українського суспільства, зясована генеза та сутність чинників загроз соціальній безпеці, які ускладнюють процеси становлення соціальної демократії.

Проведене дослідження дає підстави дійти висновку, що процес політичної модернізації, який має сприяти подальшому утвердженню демократичного правового режиму і соціалізації функцій держави в Україні, є суперечливим і непослідовним.

Реалізація продекларованого Основним Законом політичного ідеалу - соціально-правової держави не набула системного характеру. Рівень юридичного забезпечення процесу модернізації не задовольняє її практичних потреб. Офіційна влада не приділяє належної уваги рекомендаціям учених, віддаючи перевагу емпіричним методам реформування, переважно орієнтуючись на досвід західних країн. При цьому не враховується, що українське суспільства зіткнулося з проблемами, невідомими для держав західної демократії. Після конституційного визначення напряму суспільної трансформації - побудови державності соціально-правового характеру постала складна, багатоаспектна проблема одночасного формування як правового, так і соціального аспектів держави.

Вирішення цієї проблеми ускладнюється недостатньою структурованістю громадянського суспільства, недосконалістю його інститутів, нестабільністю демократії, а також авторитарним компонентом, що має місце на етапах формування і здійснення державної влади. Залишаються ураженими авторитаризмом сфери правотворчої і правозастосовчої діяльності. Продовжують мати місце тенденції первинної нормотворчості Глави держави і Уряду. Всупереч вимогам ст. 92 Конституції України окремі сфери суспільного життя продовжують регулюватися не законами, а підзаконними нормативно-правовими актами, що не відповідає принципам верховенства права і законності. В прийнятті нормативно-правових актів та їх тлумаченні на стадіях правозастосовчої діяльності присутній субєктивний фактор. Зміст законів і підзаконних актів "підганяється" під інтереси чільників державних органів, політичних партій, фінансово-промислових груп.

Залишаються не визначеними на законодавчому рівні повноваження та функції органів держави.

Мають місце непоодинокі факти порушення політичних, економічних і соціальних прав громадян.

Окрім зазначеного, формування правового аспекту державності гальмується також недостатнім рівнем політико-правової культури суспільства. Тобто визначальні ознаки правової держави в Україні лише формуються. Як висновок ми зазначаємо, що умовою і гарантією становлення соціального аспекту державності є правова держава з її атрибутами: демократичним устроєм суспільного і державного ладу; поділом влад; верховенством права; взаємною відповідальністю держави і особи; утвердженням ідеї народного суверенітету; визнанням народу єдиним джерелом державної влади, а людини - найвищою соціальною цінністю; наявністю ефективних механізмів гарантування, забезпечення і захисту прав і свобод людини.

Лише в умовах сформованої правової держави можуть бути створені юридичні засади і забезпечений перехід від ліберальної до соціально-зорієнтованої економіки, може відбутись ефективне формування інститутів громадянського суспільства: місцевого самоврядування населення, благодійних фондів, пенсійних та страхових структур приватної форми власності тощо, які у соціально-правовій державі поряд з її органами і установами відіграють важливу роль у вирішенні соціальних проблем, наданні соціальних послуг, створенні недержавних фондів фінансування соціальних програм.

Соціальний і правовий аспекти є показниками якості держави як особливого соціального феномена, які формуються у діалектичному взаємозвязку з громадянським суспільством і на його вимогу. Така держава посідає провідне місце в системі соціальних механізмів забезпечення комплексу прав людини і громадянина.

Соціально-правова держава - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, які цього потребують.

Дослідження світового трансформаційного процесу дає підстави дійти висновку, що у сучасних умовах постало завдання модернізації соціально-правової держави. Політична модернізація держави є прогресивним напрямом її трансформації, складним процесом у єдності двох його компонентів: ідейно-теоретичного та практичного.

Процеси глобалізації, подальший розвиток інформаційних технологій, науковий прогрес справляють суттєвий вплив на економічну, політичну і соціальну сфери окремих суспільств, багатьох регіонів і світового співтовариства в цілому.

Зазначене, а також висока мобільність трудових ресурсів, глобалізація ринків капіталу, товарів і послуг унеможливили проведення соціальної політики традиційними методами, що має бути враховане при розробці вітчизняної моделі соціально-правової держави, визначенні стратегії і тактики втілення її в практику.

Мають бути також враховані тенденції посилення критики соціально-правової держави з боку прибічників глобалізації, які принижують роль сучасної держави, вважають головними субєктами економічних відносин транснаціональні корпорації, а не національні держави, пропагують ідеї відмирання держави, свободи торгівлі і підприємництва, невтручання держави в економіку, оскільки втручання, на їх думку, обмежує індивідуальну свободу.

Орієнтирами політичної модернізації сучасної соціальної держави в західних країнах визнаються відмова від патерналізму і подальше втілення принципу субсидіарності в соціальній політиці, створення засад "сприяючої держави", формування ініціативності і відповідальності кожного за покращення свого добробуту.

Поряд з цим йдеться про необхідність розширення функцій держави в питаннях забезпечення миру і боротьби з тероризмом; сталого розвитку; екологічної безпеки; зменшення промислового тиску на навколишнє природне середовище; корекції основних напрямів її діяльності у створенні соціально-відповідальної економіки; створення умов для інвестування в соціальну сферу; покращення інфраструктури; забезпечення розвитку нових технологій з метою збільшення робочих місць, що знижувало б рівень безробіття.

Теоретичні положення і практичні заходи з модернізації соціально-правової держави в демократичних самодостатніх країнах мають бути виважено враховані в Україні з урахуванням завдань з одночасного формування як правового так і соціального аспектів державності, а також намагань "вписатись" в процеси світової інтеграції.

Концепція становлення і модернізації соціально-правової держави в Україні має бути розроблена з урахуванням історичних, національних, культурних традицій та інших особливостей.

Основні положення вітчизняної теорії соціально-правової держави з урахуванням зазначених чинників були запропоновані у філософських і політико-правових концепціях кінця ХІХ - початку ХХ століття, а також у програмах перших політичних партій соціал-демократичного напряму, які з обєктивних причин не пройшли перевірку практикою.

Раціональні положення цих концепцій, які переосмислені вітчизняними вченими в низці проаналізованих наукових досліджень з урахуванням реалій сьогодення, сучасного соціально-економічного становища, геополітичного положення та перспектив розвитку України, можуть претендувати на визнання їх ідейно-теоретичною основою політичної модернізації українського суспільства.

Зазначені позитивні тенденції наукового пізнання соціальної дійсності відповідають вимогам суспільства, яке прагне досягти високих соціальних стандартів життя і визнає необхідність розробки зрозумілого, реального і ефективного проекту реформ. Ці прогностичні напрацювання гуманітарної науки мають бути підтримані і враховані владою.

У плані інтенсифікації практичних намагань з досягнення обраного політичного ідеалу, офіційній владі та іншим субєктам політичного процесу слід перейти від констатації стану сучасного суспільства та його кризових тенденцій до здійсненння конкретних комплексних заходів з наповнення реальним змістом конституційних положень щодо демократичного, правового і соціального характеру держави, в якій людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи гарантуються і забезпечуються.

Чільникам владних органів бажано зважити на наукові пропозиції, а керівникам політичних рухів необхідно припинити маніпулювання суспільною свідомістю, перманентні намагання накидати суспільству ідеологію своїх партій. Необхідно обєднати зусилля в площині реалізації конституційних положень з утвердження правового аспекту державності як умови її подальшої модернізації і створення юридичних засад формування гуманістичної соціальної політики, реформування відповідно до цього відносин держави і економіки, створення матеріальних засад становлення соціального аспекту держави, визначення чітких її соціальних функцій і системи соціальних послуг, які вона реально зможе надавати населенню.

Важливим компонентом модернізаційних заходів має стати реформа правової системи згідно принципів демократії, верховенства права і правового закону, що забезпечить розвиток і повноцінне функціонування інститутів громадянського суспільства, без чого неможливо запровадити у суспільне життя засади соціальної державності: свободу, справедливість, солідарність, забезпечити конкуренцію між державою і громадянським суспільством у соціальній сфері.

У контексті цієї реформи необхідно розробити та запровадити правові механізми з розвитку позитивної юридичної відповідальності громадян, стимулювання ініціативності та підприємництва, запровадження в соціальну політику принципу субсидіарності, визначення межі соціального навантаження на державу і підвищення відповідальності кожного за свій добробут.

Окрім зазначеного, повноцінна зміна змісту, характеру і соціального призначення держави може відбутись за умови здійснення реформи її механізму, системи державних органів, які здійснюють функції держави.

Доцільним в цьому плані є продовження конституційної реформи, квінтесенцією якої слід уважати подальшу демократизацію засад суспільного і державного ладу, усунення невідповідності між другим розділом Основного Закону, що визначає права, свободи та обовязки людини і громадянина з іншими розділами, які передбачають механізми їх реалізації. Повинні бути завершені парламентська, адміністративна, судова реформи та реформа місцевого самоврядування, як реальне втілення принципів поділу влад і народного суверенітету, а також як умова консолідації органів держави, приведення її механізму у відповідність до завдань, визначених перед державою громадянським суспільством згідно головної мети - досягнення демократичного, правового і соціального характеру держави, подолання корупції, забезпечення захисту прав громадян, створення умов і можливостей для вирішення територіальними громадами соціальних питань, їх участі у здійсненні заходів з підвищення добробуту населення і забезпечення національної безпеки.

Список використаних джерел

Бабкін В.Д. Від правової до соціально-правової держави // Правова держава. -К., 2001. Вип. 12. -с. 270 - 280;

Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу. -К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. - 357 с.

Гринюк Р.Ф. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація. -К.: Ін Юре, 2004. -386 с.

Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. -К.: Видавничий центр "Академія", 1999. -239 с.

Дашутін Г. Політичний ідеал: світовий досвід і сучасна Україна. -К.: Академ-Прес, 2006. -304 с.

Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Україна: шлях до себе. Проблеми соціальної трансформації: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. - К., 1998. -446 с.

Кресіна І.О., Скрипнюк О.В., Коваленко А.А., Перегуда Є.В., Стойко О.М. Держава і громадянське суспільства в Україні: проблеми взаємодії: Монографія/ НАН України: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / І.О. Кресіна (ред) -К.: Логос, 2007. -314 с.

Кудряченко А.І., Бебик В.М., Бортніков В.М., Гаврилюк О.Р., Горбатенко В.П. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії / А.І. Кудряченко (заг. ред.) -К.: НіСД, 2007. -396 с.

Куценко В.І., Удовиченко В.П., Остафійчук Я.В. Соціальна держава (проблеми теорії. методології, практики) / Рада по вивч. продуктивних сил України НАН України / В.Й. Куценко (ред.) - К.: Заповіт, 2003. -228 с.

Левенець Ю.А. Держава у просторі громадянського суспільства / НАН України: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. -К.: Освітня книга, 2006. -272 с.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Оніщенко Н.М. Правова система і демократична, соціально-правова держава // Правова система і держава в Україні. -К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. -132 с.

Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С.та ін. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України/ Ф.М. Рудич (заг. ред.). -К.: Парламентське видавництво, 2006. -412 с.

Сіленко А.О. Соціальна держава: територія перемін. - Одеса, 2000. -278 с.

Сиренко В.Ф. Демократизация государственно-правовых институтов как фактор организации общества / Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем; Под общ. ред. Е.Б. Кубко - К.: Юринком, 1997. -192 с.

Скрипнюк О. Соціальна, правова держава в Україні: Проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України. -К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. -600 с.

Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія - Управління - Бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства. -К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001 - 248 с.

Четверікова Л.О. Соціальна держава: структурно-функціональний аналіз: дис. ... канд. політ наук: 23.00.02 / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. -Л., 2005. -200 с.

Волгин Н.А., Гриценко Н.Н., Шарков Ф.И. Социальное государство: Учебник. -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К°", 2003. -416 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. -М.: ЗАО "Издательство"Экономика", 2002. -190 с.

Лазарев С.В. Общая теория права и государства: Учебник. -3 изд., перераб. и доп. -М.: Юристъ, 2001. -520 с.

Лейст О.Э. Концепция социального государства и политики всеобщего благоденствия // История политических и правовых учений. -М.: Зерцало, 1999. -С. 625 - 628;

Лукашева Е.А. Права человека и социальное государство // Права человека. Учебник для вузов. -М.: Норма, 1999. -560 с.

Малько А.В. Правовое государство // Теория государства и права: Курс лекций; Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. -2-е изд.- М.: Юристъ, 2001. -776 с.

Матузов Н.И. Гражданское общество, право, государство // Теория государства и права: Курс лекций; Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. -2-е изд. -М.: Юристъ, 2001. -776 с.

Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. -СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та,1997. -128 с.

Нерсесянц В.С. Социальное правовое государство // Проблемы общей теории права и государства: Учебник для юридических вузов. -М.: Норма, 2001. -812 с.

Протасов В.Н. Правовое государство // Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. -2-е изд. -М.: Юрайт-М, 2001. -346 с.

Черданцев А.Ф. Либеральное, социальное и социалистическое правовое государство // Теория государства и права: Учебник для вузов. -М.: Юрайт-М, 2001. -429 с.

Кант И. СочиненияТрактаты и статьи. -Т. 1. -М., 1994. -573 с.

Лукашева Е.А. Права человека: Учебник для вузов. -М.: Норма, 1999. -560 с.

Кістяківський Б. Вибране. -К. Абрис, 1996. -512 с.

Ст. XVI Декларації прав людини і громадянина Франції 1879 р.

Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття: Монографія / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України . -К.: Стилос, 2002. 584 с.

Нерсесянц В.С. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для юридических вузов; Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. -М.: Изд. Норма, 2001. -812 с.

Лейст О.Э. Гражданское общество, государство и право // Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е перераб. и доп.; Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. Том 3. - М.: ИКД "Зерцало", 2002 - 528 с.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. -М.: Мысль, 1990. - 526 с.

Теория государства и права: Курс лекций; Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. -2-е изд. перераб и доп. -М.: Юристъ, 2001. -776 с.

Боброва Н.А. Соотношение понятий "правовое государство", "конституционный строй", "гражданское общество" // Российское правовое государство: Итоги формирования и перспектива развития: В 5 ч. -Часть І: Конституционное и международное право, теория государства и права: Материалы Всерос. науч.-практ. конф. Воронеж, 14 - 15 ноября 2003 года; Под ред. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2004. - С. 63-73.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. -М.: Мысль, 1990. - 526 с.

Спиридонов Л.И. Теория государства и права. - М.: "Статус ЛТД+", 1996. -304 с.

Штюдеманн Д. Громадянське суспільство в Німеччині // Дзеркало тижня. -2002. -9 лютого

Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С. та ін. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України/ Ф.М. Рудич (заг. ред.). -К.: Парламентське видавництво, 2006. -412 с.

Кістяківський Б. Вибране. -К.: Абрис, 1996. -512 с.

Кістяківський Б. Вибране. -К.: Абрис, 1996. -512 с.

Лукашева Е.А. Права человека. Учебник для вузов. М.: Норма, 1999. -560 с.

Гегель В.Ф. Философия права. -М.: Мысль, 1990. -526 с.

Сорокина Ю.В., Беляев М.А. Роль публичной власти в правовом государстве: современное философское осмысление // Юридические записки. -Вып. 17: -Государственная власть в России: Проблемы осуществления и развития; Под ред. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 2004. -С. 192 - 206.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. - 440 с.

Ст. 25 Загальної Декларації прав людини. Резолюція 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р.

Єрмоленко Д. Співвідношення соціальної та правової держави // Підприємництво, господарство і право. -2001. -№ 8. -С. 95 - 96.

Яковюк І.В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення: Автореф. дис. … канд юрид наук.12.00.01 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. -Харків, 2000. -18 с.

Шульженко Ф.П. Ідея соціально-правової держави та її втілення в нормах міжнародного права / Законодавство України та міжнародне право (Проблеми гармонізації): Зб. наук. пр. -К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. - Вип. 4. -298 с.

Шульженко Ф.П. Громадянське суспільство і соціально-правова держава: характер взаємовідносин / Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. -К.: КНЕУ, 2002. -Вип. 3. -262 с.

Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С.та ін. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України/ Ф.М. Рудич (заг. ред.). -К.: Парламентське видавництво, 2006. -412 с.

Прокопець Л. Соціальна держава як політична реальність // Право України. -2000. № 12 -С. 16 - 18

Скрипнюк О. Проблема соціальної держави в контексті концепції "державного мінімалізму" // Право України. -2000. -№ 11. -С. 17 - 20.

Кістяківський Б. Вибране. -К.: Абрис, 1996. -512 с.

Шершеневич Г. Общая теория права // История политических и правовых учений: Хрестоматия/ Сост. и общ. ред. Г.Г. Демиденко. -Харьков: 1990. -С. - 790 - 815.

Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии // Маркс К., Энгельс Ф. -Соч. -2-е изд. -Т. 21. - С. 275 - 276.

Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія - Управління - Бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства. -К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001 - 248 с.

Воронов І.О. Правова держава як предмет політології: історія, теорія, методологія дослідження: Дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. -К., 2003. -399 с.

Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2006. -848с.

Воронов І.О. Правова держава як предмет політології: історія, теорія, методологія дослідження: Дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. -К., 2003. -399 с.

Общая теория права и государства: Учебник; Под ред. В.В. Лазарева. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2001. - 520 с.

Ст. 29 Загальної Декларації прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р.

Общая теория пава и государства: Учебник; Под ред. В.В. Лазарева. -3-е изд., перераб. и доп. -М.: Юристъ, 2001. -520 с.

Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2006. -848с.

Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2006. -848с.

Кистяковский Б. В защиту права (Интеллигенция и правосознание). // Вестник Московского университета. -Серия 7. -Философия. -1990. -№ 3. -С. 22 - 58.

Торлопов В.А. Основные модели социального государства // Человек и труд. -1998. -№ 6. -С. 6 - 10.

Ярошенко І.С. Соціальні відносини як обєкт правового регулювання в соціальній правовій державі // Правове регулювання економіки. Зб. наук. пр. -К. КНЕУ, 2003. -№ 4. -300 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. -М.: ЗАО "Экономика", 2002. -190 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. -М.: ЗАО "Экономика", 2002. -190 с.

Милецкий В.П. Социальное государство: эволюция теории и практика (политико-социологический анализ): Дис. докт. полит. наук. -СПб.; -1998. -362 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. -М.: ЗАО "Экономика", 2002. -190 с.

Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. -СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1997. -128 с.

Российская модернизация: проблемы и перспективы / Материалы круглого стола // Вопросы философии, -1993. -№ 7. -С. 16 - 24.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. -СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1997. -128 с.

Волгин Н.А., Гриценко Н.Н., Шарков Ф.И. Социальное государство: Учебник. -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К°", 2003. -416 с.

Социальное государство: мировой опыт и реалии России; Под общ. ред. Г.А. Николаева. -М.; 2002. -385 с.

Marshall T.H. Citisenship and social class. London: Pluto Press, 1981.; Marshall T.H. Bürgerrechte und soziale Klassen. Zur Soziologie des Wohlfahrtsstaates. Frankfurt / New York, 1992.; Marshall T.H. Values probles of Welfare Capitalism. N.Y.,1981.; Esping-Andersen G. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Cambridge, 1990.; Furniss N., Tilton T. The case for the Welfare State. From social security to social equality. Bloomington-London, 1977. P. 1 - 21.

Шульженко Ф.П. Громадянське суспільство і соціально-правова держава: характер взаємовідносин. // Правове регулювання економіки. Київський національний економічний університет. Зб. наук. пр. -№ 3. -2002. -262 с.

Черони У. Права человека. Демократия. Светская этика // Права человека в истории человечества и в современном мире. -М., 1989. -С.49 - 54.

Штюдеманн Д. Громадянське суспільство в Німеччині // Дзеркало тижня. -2002. -9 лютого.

Сіленко А.О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в Україні: Автореф. дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Ін-т. держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України. -К., 2000. -30 с.

Вершинин М.С. Политическая коммуникация в информационном обществе. СПб; 2001. -253 с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. - К.: Вища шк., 1995. - 247с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Райнгольд Циппеліус. Філософія права: Підручник. -К.: Тандем, 2000. -300 с..

Бжезінський З. Демократія перед лицем глобалізації: Виступ на колоквіумі Кастельгандольфо 1998 р. // Ї. - 2000. - № 19. - С. 40 - 45.

Глобалізм і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук'яненко та ін.; керівник авт. коллективу і наук. ред. О.Г. Білорус. -К.: КНЕУ, 2002. -789 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. -М.: ЗАО "Экономика", 2002. -190 с.

Общая теория государства и права. Академический курс. В 3-х томах. Изд. 2-е перераб. и доп.; Отв. ред. М.Н. Марченко. Том 1. -М.: Зерцало, 2002 - 528 с.

Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. -К.: Концерн "Видавничий дім "Ін Юре", 2003. -496 с.

Мощелков Е.Н. Переходные процессы в России. -М., 1996. -125 с.

Кіндратець О. Сутнісні ознаки соціальної держави // Людина і політика. -2003. -№ 6. -С. 138 - 144.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т. -К., 1994. -Т. 1. -444 с.

Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. -М.: Норма, 2006. - 848с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. -Київ - Дрогобич: Відродження, 1998. - 286 с.

Гриценко Н.Н. Сущность и задачи формирования социального государства // Экономическая безопасность: Производство-Финансы-Банки; Под ред. В.К. Сенгачова - М.: ЗАО "Финстатинформ", 1998. - 622 с.

Сіленко А.О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в Україні: Автореф. дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Ін-т. держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України. -К., 2000. -30 с.

Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. М.Н. Марченко. Том 3. - М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. - 528 с.

Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. нач. Закладів; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-Канад. проект "Демократична освіта", Інститут вищої освіти. - К.: Вид-во "Ай-Бі", 2002. - 680 с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. - К.: Вища шк., 1995. - 247 с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання рівності ісвободи: Монографія / Пер. з англ.. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. -К.: Вища шк., 1995. -247 с.

Неолібералізм. / http//oodri.narod.ru/ei35.html;

Економічна політика: Навч.посіб. / О.О. Бєляєв (кер. кол. авт.) А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. -К.: КНЕУ, 2005. - 287 с.

Ярцева Н.В. Современные концепции экономической мысли: Уч. пособие // Эл. публ. #"justify">Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. -Київ - Дрогобич: Відродження, 1998. - 286 с.

Фукуяма Ф. Конец истории? // Страна и мир. -Мюнхен, -1990. -Февраль. -С. 82 - 96.

Основи демократії: Навч. посібник; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-Канад. проект "Демократична освіта". Інститут вищої освіти. - К.: Вид-во "Ай-Бі", 2002. -680 с.

Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. -Київ - Дрогобич: Відродження, 1998. - 286 с.

Шульженко Ф.П., Невмержицький Є.В. Тіньова економічна діяльність у системі чинників загроз економічній безпеці суспільства // Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства і держави: Монографія / В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, О.О. Гайдулін та ін.; За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2006. - С. 510 - 519.

Олексюк Б. Наш вибір // "День". - 2004. -24 липня.

Павленко С., Старокадомский Д. Тень над Украиной // www.versii.com. ua.

Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. -Київ - Дрогобич: Відродження, 1998. -286 с.

Співак В.М. Соціальна, правова держава як фактор розвитку демократичного суспільства в Україні: Автореф. дис. ... канд. політ наук: 23.00.02 / Ін-т. держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України. -К., 2001. -19 с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. - 440 с.

Економічна політика: Навч. посіб. / О.О. Бєляєв (кер. кол. авт.), А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. - К.: КНЕУ, 2004. - 287с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. - К.: Вища шк., 1995. - 247 с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. - 440 с.

Економічна політика: Навч. посіб. / О.О. Бєляєв (кер. кол. авт.), А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. - К.: КНЕУ, 2004. - 287 с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. - К.: Вища шк., 1995. - 247с.

Политическая экономия: Учебник / В.А. Медведев, Л.И. Абалкин, О.И. Ожерельев и др. - М.: Политиздат, 1990. - 680 с.

Малий І.Й., Диба М.І., Галабурда М.К. Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія. За заг. та наук. ред. д-ра екон. наук, проф. І.Й. Малого. - К.: КНЕУ, 2005. -358 с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Четверікова Л.О. Соціальна держава: структурно-функціональний аналіз: дис. ... канд. політ наук: 23.00.02 / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. -Л., 2006. -21 с.

Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. М.: ЗАО "Издательство "Экономика", 2002. - 190 с.

Гриценко Н.Н. Сущность и задачи формирования социального государства // Экономическая безопасность: Производство-Финансы-Банки / Под ред. В.К. Сенчагова - М.: ЗАО "Финстатинформ", 1998. - 622 с.

Бергер П.Л. Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: (Монографія) / Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; Передм. В.К. Черняка. - К.: Вища шк., 1995. - 247с.

Панкевич О.З. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характеристика: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львів. нац. ун-т ім.. І. Франка. -Львів, 2003. -20 с.

Лукашевич М.П. Соціологія економіки: Підручник. - К.: Каравела, 2005. - 283с.

Лукашевич М.П. Соціологія економіки: Підручник. - К.: Каравела, 2005. - 283с.

Паскуаль Карлос. Демократія не є подією, яка трапляється один раз. // Високий замок. -2001. -23 лютого.

Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник; Отв. ред. А.Я. Сухарев. -М.: Норма, 2001. -822 с.

Воронов І.О. Правова держава як предмет політології: історія, теорія, методологія дослідження: Дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. -К., 2003. -399 с.

Законные митинги властям до лампочки. // Вечерние вести. -2001. -15 лютого.

Симоненко П. Не можна жити зі сльозами на очах // Голос України. -2005. -4 березня.

Семиноженко В. Как создать пять миллионов рабочих мест? // День. -2005. -19 марта.

Украинцы бегут за рубеж.// Вечерние вести. -2001. -6 березня.

Грабовський С. Обрізання науки: déjà vu Юлії Тимошенко? // Українська правда. -2005. -22 березня. #"justify">Рішення Конституційного Суду України: від 6 липня 1999 р. № 8-РП/99 у справі щодо прав на пільги; від 20 березня 2002 р. № 5-РП/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 р. № 7-РП/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів; від 1 грудня 2004 р. № 2-РП/2004 у справі щодо зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій.

Романцова Г. 111-те місце - не останнє. // Голос України. -2001. -14 лютого.

Єдність.- 2007. -№ 3 (96). -лютий

Симоненко П. Не можна жити зі сльозами на очах / Голос України. -2005. 4 березня.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Инрститут социологии НАН Украины, 2001. -440 с.

Пахарєв А.Д. Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і сучасне становище: Автореф. дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Інститут політичних і енонаціональних досліджень НАН України. -К., 2003. -32 с.

Малинкович В.. Флаг в руки. // Киевский телеграф. -2001. -19 - 25 березня.

ч. ІІІ Розділу ІІІ Декларації про державний суверенітет України.

Кирян Т., Шаповал М. Сподівання на краще життя // Урядовий курєр. -2005. -22 лютого.

Пахарєв А.Д. Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і сучасне становище: Автореф. дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Інститут політичних і енонаціональних досліджень НАН України. -К., 2003. -32 с.

Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (етнополітологічний аналіз): Монографія. -К.: Вища школа, 1998. -392 с.

Реприватизація - не булава, а спроба відновити справедливість // Голос України. -2005. -22 лютого.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440с.

Кирян Т., Шаповал М. Сподівання на краще життя // Урядовий курєр. -2005. -22 лютого.

Кирян Т., Шаповал М. Сподівання на краще життя // Урядовий курєр. -2005. -22 лютого.

Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. -К.: Генеза, 2002 - 2003 / Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945 - 2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал, О.В. Горань та ін. - 2003. -696 с.

Кирян Т., Шаповал М. Сподівання на краще життя // Урядовий курєр. -2005. -22 лютого.

Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікт в сучасній Україні: політичний концепт. -К.: Світогляд, 2004. -772 с.

Конституційний Закон про відносини між законодавчою та виконавчою владами Республіка Польща та про місцеве самоврядування від 17 жовтня 1992 р. і Конституційні положення, залишені чинними на підставі статті 77 Конституційного Закону від 17 жовтня 1992 р. про відносин між законодавчою та виконавчою владами Республіки Польща та про місцеве самоврядування, які скасовують Конституцію Республіки Польща від 22 липня 1952 р. // Конституції нових держав Європи та Азії. Українська правнича фундація. -К., 1996. -С. 233 - 264.

Шульженко Ф.П. Соціальна правова держава в Україні // Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства і держави: Монографія; За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка.-К.: КНЕУ, 2006. - С. 55 - 73.

Зареєстровано політичні партії на вибори - 2006 // Сільські вісті. -2005. -3 березня.

Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. -М.: Юрайт-М., 2001. -432 с.

Дмитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день? // Право України. -1995. -№ 5-6. -С. 12 - 17.

Баренбойм П.Д., Лафитский В.И., Мау В.А. Конституционная экономика для вузов: Учебное пособие. -М.: Юстицинформ, 2002.- 304 с.

Новий Завіт. Послання Св. апостола Павла до римлян. Гл. 13. В. 1 - 7.

Новий Завіт. Послання Св. апостола Петра. Гл. 2. В. 13 - 15, 17 - 19.

Платон. Государство // Соч.: В 3 т.- М., 1971. - Т.3. -668 с.

Макиавелли Н. История Флоренции. -М., 1987. -2-е изд. -304 с.

Флоренция // Большая советская энциклопедия. -М., 1977. -Т. 27. -С. 498.

Суворов Н.С. Учебник церковного права. -М.: Зерцало, 2004. -504 с.

Антология мировой философии: В 4 т. - М.: Зерцало, 1969. - Т. 1 -504 с.

Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К., 2004.-672 с.

Цит. по Мироненко О.М. Пуфендорф Самуель фон./ Юридична енциклопедія. в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко. -К.; 2003. -Т. 5. -С. 202.

Лукашева Е.А. Правовое государство: история идей и современнность / Проблемы общей теории права и государства; Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2001. -812 с.

Спиридонов Л.И. Теория государства и права: Учебник. -М., 1996. -304 с.

Абдулаев М.И. Права человека и закон: историко-теоретические аспекты. -СПб., 2004. -320 c.

Монтескье Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. -Т. 1. -Ч. 2. -304 с.

Монтескье Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. -Т. 1. -Ч. 2. -304 с.

Тарановский Ф.В. Энциклопедия права. -Изд. третье. -СПб.: Лань, 2001. -560 с.

Монтескье Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. -Т. 1. -Ч. 2. -304 с.

Монтескье Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. -Т. 1. -Ч. 2. -304 с.

Монтескье Ш.Л. О духе законов // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. -Т. 1. -Ч. 2. -304 с.

Тарановский Ф.В. Энциклопедия права. -Изд. третье. -СПб.: Лань, 2001. -560 с.

Жоль К.К. Философия и социология права: Учебное пособие. -К., 2000. -480 с.

Из Великой Хартии вольностей (Magna Charta).1215 г. / Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. // Под. ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. -М., 2002. -Т. 1. -С. 370 - 374.

Могунова М.А. Скандинавский парламентаризм. Теория и практика. -М.: Российский гос. Гуманит. Ун-т, 2001. -350 с.

Харвей Дж., Худ К. Британское государство. -М.: Изд. иностр. литературы, 1991. -388 с.M. The Study of Politica. -Paris, 1976. -P. 283.

Дайси А. Основы государственного права Англии. -М.:, 1905. -С. 44 - 45.

Тезінг Й. Трансформація, демократія та політичні партії - завдання та призначення партій // Й. Тезінг, В. Гофмейстер. Політичні партії в демократичному суспільстві. -К., 2001. -128 с.

Советский энциклопедический словарь. / Гл. ред. А.М. Прохоров. Изд. третье. -М., 1985. -С. 656;

Акт об отмене королевского звания 17 марта 1649 г. / Хрестоматия по всеобщей истории государства и права // Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. -М., 2002. -Т. 2. -С. 16 - 18.

Акт об отмене королевского звания 17 марта 1649 г. / Хрестоматия по всеобщей истории государства и права // Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. -М., 2002. -Т. 2. -С. 32 - 34., The English Constitution (1867), Worlds Classics, cd. -1949, -p. 30.

Харвей ДЖ., Худ К. Британское государство. -М.: Изд. иностр. литературs 1991. -388 c.

Харвей ДЖ., Худ К. Британское государство. -М.: Изд. иностр. литературs 1991. -388 c.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Соч.: В 3 т. -М., 1988. - Т. 3. -669 c.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. Т. 1. ч. 2. -304 с.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. Т. 1. ч. 2. -304 с.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Антология мировой философии. Сборник философских текстов. -К., 1991. Т. 1. ч. 2. -304 с.

Абдулаев М.И. Права человека и закон. -СпБ., 2004. -320 с.

Локк Дж. Два трактата о правлении. // Соч. В 3 т.-М., 1988. -Т. 3. -669 с.

Локк Дж. Два трактата о правлении. // Соч. В 3 т.-М., 1988. -Т. 3. -669 с.

Конституция США: История и современность/ Под ред. А.А. Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридичекая литература, 1988. -319 с.

Конституция США: История и современность/ Под ред. А.А. Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридичекая литература, 1988. -319 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогрес, 1994 -560 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогрес, 1994 -560 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогрес, 1994 -560 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогрес, 1994 -560 с.

Абдулаев М.И. Права человека и закон. -СпБ., 2004. -320 с.

Пейн Т. Избранные сочинения. -М., 1959. -283 с.

Согрин В.В. Идейные течения в Американской революции XVIII века. -М., 1980. -192 с..

Мироненко О.М. Томас Пейн // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю. С.Шемшученко (Голова редкол.) та ін. -К., 2002. -Т. 4. -С. 468.

Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (4 липня 1776 р.) // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посібн. У 2 т.; За ред. В.Д.Гончаренка. -К.: Ін Юре, 1998. -Т. ІІ. -608 с.

Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиния / Теория государства и права: Хрестоматия: в 2-х т. / Авт. сост. В.В. Лазарев, -С.В. Липень. -М., 2001. -Т. 1. -625 с.

Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиния / Теория государства и права: Хрестоматия: в 2-х т. / Авт. сост. В.В. Лазарев, -С.В. Липень. -М., 2001. -Т. 1. -625 с.

Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В.Лісовий. -К., 2002. -С. 28 - 36.

Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В.Лісовий. -К., 2002. -С. 28 - 36.

Бабкін В.Д. Лібертаризм // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (Голова редкол.) та ін. -К., 2001. -Т. 3. -С. 484.

Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В.Лісовий. -К., 2002. -С. 28 - 36.

Кухта Б.Л. Адамс Дж. // Юридична енциклопедія в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (Голова редкол..) та ін. -К., 1998, -Т. 1. -С. 41.

Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму // Лібералізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В.Лісовий. -К., 2002. -С. 28 - 36.

Конституция США: История и современность / Под общ. ред. А.А.Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридическая литература, 1988. -319 с.

Бостан Л.М.: Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К., 2004. -672 с.

Федералист. Политическое эссе А.Гамильтона, Дж.Мэдисона и Дж.Джея // Теория государства и права: Хрестоматия: в 2 т.; Авт.-сост. В.В. Лазарев, -С.В. Липень. -М., -Т.1. -С. 246 - 248.

Федералист. Политическое эссе А.Гамильтона, Дж.Мэдисона и Дж.Джея // Теория государства и права: Хрестоматия: в 2 т.; Авт.-сост. В.В. Лазарев, -С.В. Липень. -М., -Т.1. -С. 246 - 248.

Конституция США: История и современность / Под общ. ред. А.А.Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридическая литература, 1988. -319 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогресс, 1994. -560 с.

Конституція США (17 вересня 1787р.). // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. у 2 т.; За ред. В.Д. Гончаренка. -К., 1998. -Т. 2: -С. 52 - 73.

Конституция США: История и современность / Под общ. ред. А.А.Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридическая литература, 1988. -319 с.

Конституція США (17 вересня 1787р.). // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. у 2 т.; За ред. В.Д. Гончаренка. -К., 1998. -Т. 2: -С. 52 - 73.

Конституція США (17 вересня 1787р.). // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. у 2 т.; За ред. В.Д. Гончаренка. -К., 1998. -Т. 2: -С. 52 - 73.

Цит.по Конституция США: История и современность / Под общ. ред. А.А. Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридическая литература, 1988. -319 с.

Цит.по Конституция США: История и современность / Под общ. ред. А.А. Мишина, Е.Ф. Язькова. -М.: Юридическая литература, 1988. -319 с.

Ласки Г. Дж. Предисловие/Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогресс, 1994, -560 с.

Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогресс, 1994. -560 с.

Гаєк Ф. Принципи ліберального соціального порядку // Лібералізм: Антологія./Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К., 2002. -С. 17 - 26.

Мізес Л. Лібералізм у класичній традиції // Лібералізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2002. -С. 2 - 9.

Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане//Соч.: В 6 т. -М., 1965. - Т. 6. - 560 с.

Кант И. Метафизические начала учения о праве// Критика практического разума. -СПб., 1995. -248 с.

Бентам Д. Про принцип корисності//Лібералізм: Антологія./ Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2002. -С. 148 - 159.

Мовсесян А.Т. Либерализм и экономика. -М.: Логос, 2003. -240 с.

Ласки Г. Дж. Передмова//Токвиль А. Демократия в Америке. -М.: Прогресс, 1994, -560 с

Грицанов А.А. Гумбольдт В. //Новейший философский словарь. 3-е изд./Сост. и главн. науч. ред. А.А. Грицанов. -Минск, -2003. -860 с..

Гумбольдт В. Позитивна і негативна держава// Лібералізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2002. -С. 618 - 649.

Гумбольдт В. Позитивна і негативна держава// Лібералізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2002. -С. 618 - 649.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Мовсесян А.Г. Либерализм и экономика. -М.: Логос, 2003. -240 с.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Конституция 4 ноября 1848 г. // Хрестоматия по Всеобщей истории государства и права; Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. -М., 2002. -Т2. -С. 128 - 144.

Конституційна хартія Прусії // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн; За ред. В.Д. Гончаренка. -К.: Ін Юре, 1998. -С. 291 - 303.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Роулс Дж. Справедливість як чесність: політична, а не метафізична // Лібералізм. Антологія. Упорядники О. Проценко, В. Лісовий.К.: Смолоскип, 2002. -С. 778 - 792.

Дворкін Р. Ліберальна концепція рівності // Лібералізм. Антологія. Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2002. -С. 804 - 816.

Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? -К.: Институт социологии НАН Украины, 2001. -440 с.

Ціппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. З нім. -К.: Тандем, 2000. -300 с.

Ціппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. З нім. -К.: Тандем, 2000. -300 с.

Ціппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. З нім. -К.: Тандем, 2000. -300 с.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. -С.135 - 162.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. -С. 135 - 162.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник./В.Я. Швейцер; Под общ. ред. А.А. Галкина. -М., 1990. -287 с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами./Отв. ред. А.С. Черняев, А.А. Галкин. -М.: Норма, 1984. -296 с.

Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К., 2000. -214 с.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения, 1990. -№ 1. - Том 1. -С. 14 - 22.

Цит. по Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами./Отв. ред. А.С. Черняев, А.А. Галкин. -М., 1984. -296 с.

Каутський К. Терроризм и коммунизм // Демократия и социализм: фрагменты работ разных лет. -М.: Знание, 1991. -63 с.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. -С. 135 - 162.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. - С. 135 - 162.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. - С. 135 - 162.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. - С. 135 - 162.

Якушик В.М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и политика. -К.: Изд. при киевском гос. ун-те, 1990. -105 с.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник / В.Я.Швейцер; Под общ. ред. А.А. Галкина. -М.: Политиздат, 1990. -287 с.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник / В.Я.Швейцер; Под общ. ред. А.А. Галкина. -М.: Политиздат, 1990. -287 с.

Конституция Германской империи (Веймарская) 11 августа 1919 г. // Законодательство Веймарской республики. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права; Под ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. -М., 2002. -С. 326 - 334.

Современная социал-демократия: Словарь-справочник / В.Я.Швейцер; Под общ. ред. А.А. Галкина. -М.: Политиздат, 1990. -287 с.

Основний закон Федеративної Республіки Німеччини (23 травня 1949 р. // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн; За ред. В.Д. Гончаренка. -К.: Ін Юре, 1998. -с. 450 - 462.

Харвей Дж., Худ К. Британское государство. -М.: Изд. иностр. литературы 1991. -388 с.

Тимашкова О.К. Скандинавская социал-демократия на современном этапе. -М.: Наука, 1978. -272 с.

Бекстрём К. История рабочего движения Швеции. -М.,-1966 -384 с.

Тимашкова О.К. Скандинавская социал-демократия на современном этапе. -М.: Наука, 1978. -272 с.

Эспинг-Андерсен Ё. Создание социал-демократического государства благосостояния // Создавая социальную демократию. Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. -С. 68 - 86.

Могунова М.А. Скандинавский парламентаризм. Теория и практика. -М., 2001. -350 с.

Бергстрём В. Партийная программа и экономическая политика: социал-демократы у власти // Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. -с. 196 - 217.

Эспинг-Андерсен Ё. Создание социал-демократического государства благосостояния // Создавая социальную демократию. Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. -С. 68 - 86.

Эспинг-Андерсен Ё. Создание социал-демократического государства благосостояния // Создавая социальную демократию. Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. - С. 68 - 86.

Эспинг-Андерсен Ё. Создание социал-демократического государства благосостояния // Создавая социальную демократию. Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. - С. 68 - 86.

Стрёмберг Т. Политизация рынка жилья: социал-демократы и жилищный вопрос. // Создавая социальную демократию. Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. / -М.: Изд. "Весь Мир", 2001. -с. 327 - 354.

Бергстрём В. Партийная программа и экономическая политика: социал-демократы у власти // Сто лет Социал-демократической рабочей партии Швеции. -М.: Весь мир, 2001. -с. 196 - 217.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у ХХІ століття. -К., 2004. -208 с.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у ХХІ століття. -К., 2004. -208 с.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения-1990. -№ 1. -Том 1. -с. 14 - 22.

Сдасюк Г.В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии глобализации //Переход к устойчивому развитию: глобальный, региональный и локальный уровень. -М., 2002. -С. 9.

Гуров Н., Ковалев А. и др. XXI век против глобализации преступности // Столичные новости. -2000. - 7 - 13 ноября.

Сироватка С. На перекрестке интересов // День. -2002. -9 ноября.

Тезінг Й. Трансформація, демократія та політичні партії // Тезінг Й., Гофмайстер В. Політичні партії в демократичному суспільстві. -К., 2001. -128 с.

Лафонтен О. Социализм и "новые" социальные движения // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения -1990. -№ 1. -Том 1 -С.23 - 34.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения -1990. -№ 1. -Том 1 -С. 14 - 22.

Майєр Т. Трансформація соціал-демократії. Партія на шляху у XXI століття. -К., 2004. -208 с.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения -1990. -№ 1. -Том 1 -С. 14 - 22.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989 г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. -С. 135 - 162.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения -1990. -№ 1. -Том 1 -С. 14 - 22.

Декларация принципов социалистического интернационала (1989 г.) (Стокгольмская декларация) // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: Основні цінності, 2000. -С. 135 - 162.

Брандт В. Будущее демократического социализма // Социализм будущего. Журнал политических дебатов. -М.: Международные отношения -1990. -№ 1. -Том 1 -С. 14 - 22.

Путь вперед для социал-демократов Европы / Предложение Г. Шрёдера и Т. Блэра // Медведчук В.В. Дух и принципы социал-демократии: украинская перспектива. -К.: -К.: Основні цінності, 2000. -С. 191 - 210.

Якушик В.М. Социал-реформизм в современном мире: Идеология и политика. -К.: Изд-во при Киевском гос. ун-те, 1990. -105 с.

Якушик В.М. Социал-реформизм в современном мире: Идеология и политика. -К.: Изд-во при Киевском гос. ун-те, 1990. -105 с.

Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття: Монографія / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України . -К.: Стилос, 2002. 584 с.

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу. Вибране. Упоряд. Р.С.Міщук. -К.: Либідь, 1991. - 490 с.

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу. Вибране. Упоряд. Р.С.Міщук. -К.: Либідь, 1991. - 490 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В. Томенко. - К.: Право, 1997. -467 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В. Томенко. - К.: Право, 1997. -467 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В. Томенко. - К.: Право, 1997. -467 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В. Томенко. - К.: Право, 1997. -467 с.

Чижевський Д.. Нариси історії філософії на Україні. -К., 1992. -286 с.

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу. Вибране. Упоряд. Р.С. Міщук. -К.: Либідь, 1991. -490 с.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії України. -К., 1992. -286 с.

Чижевський Д.. Нариси історії філософії на Україні. -К., 1992. -286 с.

Франко І. Ukraina irredenta. Тисяча років української суспільно-політичної думки. -У 9-ти томах. -Том 5. -Книга 2. -530 с.

Кармазіна М.С. Ідея державності в Український політичній думці: (кінець ХІХ - початок ХХ століття) -К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 1998. -351 с.

Клід Б. Народництво Володимира Антоновича // Голос України. -2001. -11 серпня.

Лисяк-Рудницький І. Драгоманов Михайло // Енциклопедія українознавства./ Гол. ред. В. Кубійович. -Львів, 1993. -Т. 2. -С. 590.

Цит. по Копиленко О., Копиленко М. Великий каменяр (До 140-річчя від дня народження Івана Франка) // Право України. - 1996. - № 12. -С. 86.

Грицак Я. Іван Франко і Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. За ред. Я. Пеленського. -Київ.- Філадельфія. -1994. -Т. 1. -280 с.

Бегей І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліан Бачинського. -Львів: Світ, 1999. -67 с.

Чижевський Д.. Нариси історії філософії на Україні. -К., 1992. -286 с.

Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз/О. Дергачов (кер. авт. колект.). -К.: Політична думка, 1996. -435 с.

Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз/О. Дергачов (кер. авт. колект.). -К.: Політична думка, 1996. -435 с.

Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття: Монографія / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України . -К.: Стилос, 2002. 584 с.

Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз/О. Дергачов (кер. авт. колект.). -К.: Політична думка, 1996. -435 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. -К.: Наукова думка, 1994. -262 с.

Цит. по Кармазіна М.С. Ідея державності в Українській політичній думці: (кінець ХІХ - початок ХХ століття) -К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 1998. -351 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. -К.: Наукова думка, 1994. -262 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. -К.: Наукова думка, 1994. -262 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. -К.: Наукова думка, 1994. -262 с.

Цит. По Депенчук Л. Передмова // Богдан Кістяківський. Вибране., -К.: Абрис, 1996. -512 с.

Кістяківський Б.О. Вибране. -Київ.: Абрис, 1996. -512 с.

Кістяківський Б.О. Вибране. -Київ.: Абрис, 1996. -512 с.

Кістяківський Б.О. Вибране. -Київ.: Абрис, 1996. -512 с.

Кістяківський Б.О. Вибране. -Київ.: Абрис, 1996. -512 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Дністрянський С. Конституція Західно-Української Народної республіки // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999. -229 с.

Тарановський Ф.В. Энциклопедия права. -3-е изд. - СПб.: Издательство "Лань", 2001. -560 с. Тарановський Ф.В. Энциклопедия права. -3-е изд. - СПб.: Издательство "Лань", 2001. -560 с.

Тарановський Ф.В. Энциклопедия права. -3-е изд. - СПб.: Издательство "Лань", 2001. -560 с.

Тарановський Ф.В. Энциклопедия права. -3-е изд. - СПб.: Издательство "Лань", 2001. -560 с.

Тарановський Ф.В. Энциклопедия права. -3-е изд. - СПб.: Издательство "Лань", 2001. -560 с.

Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко -М. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світогляд. аналіз. - К.: Знання України, 2002. -580 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій / Упор. В.С. Журавський. -К.: Пошук, 1992. -94 с.

Мироненко О.М. Гетьманська держава 1918 / Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. -К.: "Укр. енцикл.", 1998. -Т. 1. -С. 586.

Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О. Дергачов (керівник авт. колективу). -К.: Політична думка, 1996. -435 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 Т. -К.: Либідь, 1993. -Т. 2. -608 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсаренко, М.В. Томенко. -К.: Право, 1997. -464 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. -К.: Право, 1997. -464 с.

Історія Української Конституції / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. -К.: Право, 1997. -464 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. -К.: Либідь, 1993. -Т. 2. -608 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. -К.: Либідь, 1993. -Т. 2. -608 с.

Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О. Дергачов (керівник авт. колективу). К., 1996. -435 с.

Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929 - 1941). / За ред. О.М. Мироненка, І.В. Усенка. -К.: Інститут держави і праа ім.. В.М. Корцького НАН України, 2001. -220 с.

Дичковська Г. Український націонал-комунізм. -К., 1998. -35 с.

Скрипник М. "Від постанов до діла у національній політиці" // История политических и правовых учений: Хрестоматия; Сост. и общ. ред. Г.Г. Демиденко. -Харьков, 1999. -С. 918 - 924.

Скрипник М. "Від постанов до діла у національній політиці" // История политических и правовых учений: Хрестоматия; Сост. и общ. ред. Г.Г. Демиденко. -Харьков, 1999. -С. 918 - 924.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія?. -К.: Наукова думка, 1993. -816 с.

Мороз О.О. На перший план виходить реформування інститутів публічної влади // Проблеми державно-правової реформи в Україні: Зб. наук. пр. Вип. 3. Інститут законодавства Верховної Ради України. -К., 1997. -284 с.

Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? К.: Институт социологии НАНУ, 2001. -440 с.

Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. -К.: Концерн "Видавничий дім "Ін Юре", 2003. -496 с.

Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. -М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. -Том 1. -528 с.

Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999. -239 с.

Шульженко Ф.П. Політична безпека України: питання впорядкування законодавства // Конституція України та проблеми систематизації законодавства. Інститут законодавства Верховної Ради України. Зб. наук. пр. Випуск 5. -К., 1999. - 366 с.

Сиренко В.Ф. Введение в теорию государственно-правовой организации сициальных систем // Под общ. ред. Е.Б. Кубко - К.: Юринком, 1997. -192 с.

Тихонова Є.А. Парламентарна республіка як можлива і доцільна форма Української державності / Проблеми державно-правової реформи в Україні. Зб. наук. пр. Інститут законодавства Верховної Ради України. Випуск 3. -К.: 1997. -284 с.

Опришко В.Ф. Конституція: політико-правові основи державно-правової реформи в Україні / Проблеми державно-правової реформи в Україні. Зб. наук. пр. Інститут законодавства Верховної Ради України. Випуск 3. -К.: 1997. -284 с.

Зражевская Т.Д. Конституционный механизм совершенствования государственной власти в Росии / Российское правовое государство: итоги формирования и перспективы развития: Всеросийская научно-практическая конференция, Воронеж, 14 - 15 ноября 2003 г.: Вып. 2.- Воронеж: Изд-во. Воронеж. гос. ун-та, 2004. -34 - 52 с.

Хессе К. Основи конституційного права ФРН. -М., 1981. -360 с.

Алиев С. Конституционные основы разделения властей и становление парламентаризма в Турции. -М., 1994. - 215 с.

Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву // Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматия - Ч. 2 / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2001. -304 с.

Могунова М.А. Скандинавский парламентаризм. Теория и практика. -М.: Российск. гос. гуманит. ун-т., 2001. -350 с.

Чубарев В.Л. Еволюція державного режиму в Україні та міжнародний досвід / Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. Інститут законодавства Верховної Ради України. -К., 1997. -С. 116 - 119.

Пахарєв А.Д. Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і сучасне становище: Автореф. дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Інститут політичних і енонаціональних досліджень НАН України. -К., 2003. -32 с.

Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідж. структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го англ. вид. - К.: АртЕк, 2001. -211 с.

Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідж. структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го англ. вид. - К.: АртЕк, 2001. -211 с.

Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву // Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматия - Ч. 2 / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2001. -304 с.

Тихонова Є.А., Шульженко Ф.П. Парламент у механізмі соціальної держави: проблеми вдосконалення юридичного статусу // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Інститут законодавства Верховної Ради України. -К., 2001. -С. 336-341.

Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. Листопад 1997. Інститут законодавства Верховної Ради України. -К., 1997. -С. 3-16.

Органи державної влади України ; За ред. В.Ф. Погорілка: Монографія. -К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. -592 с.

Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву // Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматия - Ч. 2 / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2001. -304 с.

Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Україна: шлях до себе. Проблеми соціальної трансформації: Монографія. - К.: Видавничий центр "Друк", 1998. -446 с.

Цвєтков В.В., Кресіна І.О., Коваленко А.А. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. -К.: Концерн "Видавничий дім "Ін Юре", 2003. -496 с.

Див.: Укази Президента України "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 29 серпня 1997 року; "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 року; "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи" від 29 травня 2001 року та ін.

Преамбула Указу Президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 року.

Российское правовое государство: Итоги формирования и перспектива развития: В 5 ч. Часть 3: Административное, муниципальное, экологическое, земельное и трудовое право: Материалы Всерос. науч.-практ. конф. Воронеж, 14 - 15 ноября 2003 года / Под ред. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд. Воронеж. гос. ун-та, 2004. -С. 636 - 637.

Шульженко Ф.П. Виконавча влада: діяти на підставі і для виконання закону. --Віче. -1998. -№ 3. -С. 3 - 13.

Нерсесянц В.С. Философия права.: Учебник для вузов. - 2-е изд., перераб. и доп. -М.: Норма, 2006. - 848с.

Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву // Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматия - Ч. 2 / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2001. -304 с.

Невмержицький Є.В., Шульженко Ф.П. Система та ефективність антикорупційних механізмів у сучасній Україні // Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства і держави: Монографія / В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, О.О. Гайдулін та ін.; За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2006. -С. 540 - 558.

Журавський В.С., Михальченко М.І., Михальченко О.М. Корупція в Україні - не політика: Монографія / Журавський В.С., Михальченко М.І., Михальченко О.М. -К.: Фенікс, 2007. -408 с.

Кривцун А. Кто больше всех берет на лапу в Украине? -Труд. -2003. 24 января.

Шульженко Ф.П., Невмержицький Є.В. Система та ефективність антикорупційних механізмів в сучасній Україні // Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства і держави: Монографія / В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, О.О. Гайдулін та ін.; За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2006. -С. 540 - 558.

Закалюк А. Стратегія і досвід боротьби з організованою злочинністю, нелегальним наркобізнесом: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. -К., -1997. -С. 80 - 86.

Невмержицький Є.В. Деякі проблеми реформування державної служби в Україні // Вісник прокуратури України. -2006. -№ 1. -С. 38 - 41.

Кузнецова Н.Ф. Коррупция в системе уголовной перступности: материалы круглого стола. Весник Московского университета. - 1993. -№1. -С.56 - 58.

Онопенко В. Сила суддівства. // Юридичний Вісник України. -2006. -23 - 29 грудня.

Вицин С. От формирования судебной системы к ее реформированию // Российская юстиция. -2001. -№ 4. -С. 2 - 8.

Назаренко Є.В. Ідеологічні засади державно-правової реформи в Україні / Проблеми державно-правової реформи в Україні. Зб. наук. пр. Інститут законодавства Верховної Ради України. -Випуск 3. -К., 1997. -284 с.

Онопенко В. Сила суддівства. // Юридичний Вісник України. -2006. -23 - 29 грудня.

Мойсик В. Українське правосуддя: якого хоче влада і яке потрібне суспільству. // Голос України.- 2006. -14 липня.

Еллинек Г. / Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматія. -Ч. 1. / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во. Воронеж. гос. ун-та, 2001. -464 с.

Мойсик В. Українське правосуддя: якого хоче влада і яке потрібне суспільству? // Голос України. -2006. -14 липня.

Онопенко В. Сила суддівства. // Юридичний Вісник України. -2006. -23 - 29 грудня.

Еллинек Г. / Административная юстиция: Конец ХІХ - начало ХХ века: Хрестоматія. -Ч. 1. / Сост. и вступит. ст. Ю.Н. Старилова. - Воронеж: Изд-во. Воронеж. гос. ун-та, 2001. -464 с.

Мойсик В. Українське правосуддя: якого хоче влада і яке потрібне суспільству. // Голос України. -2006. -14 липня.

Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Державно-правова реформа в Україні. Інститут законодавства Верховної Ради України. Матеріали науково-практичної конференції. -К., 1997. -С. 3 - 16.

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 "Про виконання обовязків і зобовязань Україною".

Коментарі щодо проекту закону про внесення змін до Конституції України стосовно прокуратури Г. Сухоцької. Європейська Комісія "За демократію через право." (Венеціанська Комісія). Страсбург, 6 червня 2006 р. Висновок 380/2006.

Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи "Про роль прокуратури у системі кримінального судочинства" 2000 р.

Швіммер В., Фурманн В., Лесаж М. Висновок щодо проекту закону України "Про внесення змін до Конституції України". Інститут міжнародних досліджень Монте-Карло. Монако. 31 серпня 2006 р.