єкт дослідження - процес соціалізації особистості.
Предмет дослідження - несприятливі умови соціалізації.
Мета дослідження - полягає в тому, щоб дослідити як відбувається соціалізація особистості, а також визначити який існують несприятливі умови соціалізації.
Завдання дослідження:
Дослідити значення соціалізації у формуванні особистості;
Розкрити особливості соціалізації особистості в сучасних умовах;
Дослідити основні теорії соціалізації особистості;
Проаналізувати проблему несприятливих умов соціалізації.
Розділ 1. Поняття, сутність та особливості соціалізації
.1 Соціалізація - головний чинник становлення особистості
Політична та економічна реформи в нашому суспільстві диктують необхідність формування нової людини - людини з розвиненим почуттям власної гідності. Така людина усвідомлює самоцінність власної особистості, сумлінно ставиться до своїх не відчужених прав, несе відповідальність за те, що відбувається з нею самою і. з оточуючою її дійсністю.
Якою стане людина як особистість у майбутньому значною мірою залежить від того, які її задатки та схильності розвинуться. Залежить це від численних обставин її життя: від того, які люди зустрінуться на її життєвому шляху і як складатимуться їх взаємини; від того, в якому географічному, природному, соціальному середовищі вона буде рости, як з ними, взаємодіятиме; від того, наскільки активно сама людина прагнутиме збудувати свою взаємодію з оточуючим світом (середовищем), взаємодію з іншими людьми; від того як здійснюватиметься її розвиток - фізичний, психічний, емоційний, інтелектуальний, соціальний.
Процес розвитку людини у взаємодії з оточуючим світом дістав назву соціалізації.
Термін "соціалізація" тлумачиться як двосторонній процес. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, входячи у соціальне середовище, у систему соціальних зв'язків, аз іншого - в процесі соціалізації він активно відтворює систему соціальних зв'язків за рахунок активного входження у середовище. Таким чином, цей підхід акцентує увагу на тому, що людина в процесі соціалізації не тільки збагачується досвідом, а й реалізує себе як особистість, впливаючи на життєві обставини, на оточуючих людей.
Соціалізація молодого покоління в наші дні відбувається під впливом тих світових, планетарних процесів, які набрали силу відносно недавно, - екологічних, демографічних, економічних, військово-політичних. У наші дні доля кожної людини залежить від загального стану справ на нашій планеті, від тих тенденцій, які характерні для світової економіки та політики. Глобальні політичні процеси, впливаючи на розподіл валового національного продукту тієї або іншої країни між сферами виробництва, оборони, соціальних інвестицій, споживання та накопичення, безпосередньо визначають умови життя людей з наймолодшого віку до глибокої старості.
Означені процеси безпосередньо впливають і на молоде покоління, на його свідомість, ставлення до дійсності. Чорнобильська катастрофа відіграла далеко не останню роль в тому, що значна частина молоді стала орієнтуватись не на далекі життєві перспективи, а лише на поточні потреби, прагнення, на цінність життя "тут і тепер" (сама по собі орієнтація природна, непокоїти вона повинна тоді, коли стає єдиною). Аналогічний вплив мають й інші екологічні проблеми.
За сучасних умов суспільство виступає в ролі одного з чинників соціалізації. Про це особливо необхідно пам'ятати з огляду на процес роздержавлення суспільства, що активно відбувається у наші дні. Відроджуються, а багато в чому й створюються заново структури громадянського суспільства. Монополізована майже повністю державна економіка вельми повільно перетворюється на багатоукладну, яка тільки й може стати базисом громадянського суспільства. Визнаний плюралізм в ідеологічній сфері, дозволена багатопартійність. З труднощами йде утвердження примату суспільства над державою, особистості над державою і суспільством. Усе це, певна річ, не могло не загострити старі й не породити нові проблеми у соціалізації та вихованні дітей та молоді.
Нині держава виступає як фактор соціалізації тому, Ідо її політика, ідеологія, соціальна практика створюють для громадян певні умови життя, в яких саме і відбувається соціалізація. Діти, підлітки, юнаки, більш або менш успішно функціонуючи у цих умовах, свідомо або несвідомо засвоюють норми і цінності як декларовані державою, так і - ще в більшій мірі - реалізовані в соціальній практиці.
З іншого боку, держава здійснює більш або менш ефективну цілеспрямовану соціалізацію молодого покоління, створюючи для цього систему виховних інституцій. Виховання стає однією із найважливіших функцій держави, яка визначає його завдання, зміст цієї роботи, створює та збагачує матеріальну базу, відшукує оптимальні форми управління інститутами виховання, підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів тощо.
Загальний характер умов соціалізації, що складаються в державі, а також її політика у сфері виховання визначаються державним ладом. Держава, певна річ, як ще наголошував у свій час К. Маркс, є свого роду приватна власність бюрократії, або, за нашою сучасною термінологією, номенклатури. Це чітко проглядається у нашій вітчизняній історії і особливо у нашому сьогоденні.
На жаль, суспільство, держава як чинники соціалізації молодого покоління в нашій країні ще недостатньо вивчені. Більше того, багато аспектів цього впливу нині взагалі не піддаються науковому пізнанню: їх глибинний вплив, очевидно, визначається не лише обставинами сьогоднішнього дня, а й корениться у товщі історії і поки що усвідомлюється нами хіба що на рівні художнього пізнання. Мабуть тільки такому пізнанню нині під силу розуміння містичного зв'язку часу і простору та виявлення інколи несподіваних проявів цього зв'язку у наші дні.
Надзвичайно велика роль у соціалізації особистості належить етносу як історично створеній стійкій сукупності людей, які володіють спільними рисами та особливостями культури та психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінностей від інших подібних сукупностей. Провідними ознаками етнічної, національної приналежності людини є мова, яку вона вважає рідною, а також культура, що стоїть за цією мовою.
У своїй праці "Про народність в громадянському вихованні" К. Д. Ушинський писав, що мова - найкращий виразник духовної культури народу. Мова, стверджував він, - найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що пов'язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в єдине велике, історичне живе ціле. Коли зникає народна мова - зникає й народ! Поки жива мова народна в устах народу, до того часу і він живий. Відберіть у народу все - і він усе може повернути; але відберіть мову, - і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мову - ніколи; вимерла в устах народу мова - вимер і народ.
Як відомо, кожен етнос має і такі свої специфічні риси і властивості, сукупність яких утворює його національний характер. На жаль, "радянська" педагогіка майже не ставила питання про виховання характеру. Всеохоплююче розглядуване питання поставив у своїй книзі "Виховання волі і характеру" відомий український педагог Г. Г. Ващенко. Святий обов'язок сучасної української педагогіки - допомогти людині стати сильною, самостійною, такою, що вміє користуватися свободою.
Фахівці з етнопсихології визначають і такі відмінності між етносами: за характером трудової діяльності та пов'язаними з нею специфічними традиціями; за уявленнями про комфорт у побуті та домашній комфорт, про щастя та стосунки між людьми (особливо між членами сім'ї); за способами дозвілля; за уявленнями про пристойність, красиве і некрасиве у проявах пристрасті; за розумінням доброти, ввічливості, такту, стриманості тощо. При цьому необхідно брати до уваги те, що національний характер складається протягом століть та тисячоліть під впливом природно-кліматичних, економічних, соціальних, релігійних та інших обставин, в яких живе той чи інший етнос.
Цілком очевидно, що всі народи завжди прагнуть виховати своїх дітей чесними, сміливими, працелюбними. Відмінності тут лише в тому, як реально здійснюється соціалізація дітей: на рівні вітальних (буквально - життєвих, в даному разі біолого-фізичних) і ментальних (фундаментальних духовних) потреб.
Надзвичайно великий вплив на соціалізацію молодого покоління справляє духовний стан етносу, його менталітет як результат історичного розвитку народу. Ментальність етносу сприймається людиною з раннього дитинства. Його вплив насамперед здійснюється в процесі засвоєння рідної мови. Бо мова народу, як відомо, відображає його історію, життєдіяльність, світогляд, культуру, впливає на склад мислення, на систему цінностей.
Менталітет нації виявляється також в несформульованих концепціях особистості та її виховання. Домислювана, але Не сформульована теорія особистості наявна в кожного етносу. Вона присутня в національній свідомості як такі уявлення, що так чи інакше відповідають на запитання: якими є природа і можливості людини; чим вона є, може і повинна бути? Відповіді на ці запитання й утворюють імпліцитну концепцію особистості, її можна розглядати як центральну цілісну орієнтацію в соціальній поведінці дорослих стосовно підростаючої молоді.
Таким чином, як бачимо, виховання в процесі соціалізації виступає як двопланове явище. Держава визначає завдання виховання, зміст, способи та форми, створює певні інститути, за допомогою яких прагне сформувати певний тип громадянина. Конкретні ж вихователі, батьки й педагоги мають власні погляди на цілі виховання, на його методи і, особливо, на взаємини з дітьми. Ці погляди інколи можуть і не збігатися з офіційними установками. І, нарешті, самі діти з досить раннього віку також мають власні (знову ж таки несформульовані) концепції особистості, поведінки та взаємин з дорослими. В них відбито вплив менталітету нації, який поєднується з особливостями впливу кожної сім'ї, дитячого садка, школи, найближчого соціального оточення, що істотно впливає на процес виховання. Власні ці впливи багато в чому і визначають активність дітей, підлітків, юнаків, їх "Я-концепцію", їх ставлення до світу і взаємини зі світом.
З огляду на Викладене можна дійти висновку, що розроблювані педагогікою ідеї повинні мати на увазі, враховувати імпліцитні концепції розвитку особистості та виховання. Певна річ, перше місце в цій роботі має посідати особистісний підхід до вихованців, який передбачає те, що кожен педагог, незалежно від будь-яких обставин повинен бачити в своєму вихованці унікальну особистість. Мало того, він має послідовно досягати того, щоб його вихованець в самому собі бачив особистість, вважав себе нею. Й, нарешті, він мусить прагнути до того, щоб вихованець бачив особистість в кожній людині.
Далеко не останню (якщо не головну) роль у соціалізації особистості відіграє сім'я. Сучасна сім'я істотно відрізняється від сім'ї минулих часів не тільки іншою економічною функцією, а й тим, що для нас ще ' важливіше - докорінною зміною своїх емоційно-психологічних функцій.
Емоційна прив'язаність батьків і дітей один до одного - порівняно недавнє надбання людства. Відносини між батьками і дітьми впродовж останніх десятиріч змінюються, стають в емоційно-психологічному плані, більш глибокими, позитивними, адже для все більшої кількості людей саме діти є однією з головних цінностей життя. Проте це, як не парадоксально, не спрощує сімейного життя, а лиш ускладнює його. І на це є багато причин.
Річ у тім, що в сучасній сім'ї відбувається болісне руйнування звичних стереотипів. Батько, як правило, перестав бути її економічним главою (керівником); сучасний побут позбавив його більшості чоловічих домашніх обов'язків і висунув на передній план матір. До того ж авторитет батьківської влади сьогодні часто не спрацьовує - на зміну йому приходить авторитет батьків. Але процес цей важкий насамперед для самих батьків. Діти нерідко мають більш високий рівень освіти, вони мають змогу проводити більшість вільного часу за межами сім'ї. Цей час вони заповнюють заняттями серед своїх ровесників й далеко не завжди турбуються про схвалення способів ' проведення дозвілля батьками. Заборони з боку батьків стають все менш дійовими і реалізованими. А дозволяти батьки не завжди вміють і не завжди розрізняють, що можна дозволяти, а що необхідно забороняти. Усе це й ускладнює ситуацію або просто робить позицію батька чи матері у ставленні до дітей драматичною.
На жаль, у нашій країні є чимало сімей, діти в яких не тільки бездоглядні, а й потрапляють до антисоціального, криміногенного середовища, що й визначає їх розвиток. Так, лише за спостереженнями, близько 26% сімей в Україні загалом не в стані правильно виховувати дітей, а понад 15% - формують правопорушників.
Усе це й вимагає від педагогів і вихователів у навчально-виховному процесі враховувати, що всеохоплюючий вплив сім'ї на її молодших членів, його зміст та характер пов'язані з низкою психологічних механізмів соціалізації дитини в сім'ї. Перший з них - підкріплення: заохочуючи певну поведінку дитини, караючи її за порушення тих чи інших правил, батьки впроваджують до її свідомості систему норм, знання про те, які з них схвалюються, а які - ні. Другий механізм - ідентифікація: дитина наслідує батьків, орієнтується (свідомо і несвідомо) на їхній приклад. І, нарешті, знаючи внутрішній світ дитини, відгукуючись на її проблеми чи, навпаки, ігноруючи те й те, батьки також певним чином формують її самосвідомість і особистість в цілому.
Певну роль у соціалізації молодого покоління відіграє й релігія. Особливо стала зростати її роль в цьому процесі останнім часом.
Релігія стала притулком у людей, що втратили віру в скомпроментовану офіційну ідеологію сучасного суспільства, противагою аморальності, ідеєю, яка консолідує зростаючу, національну самосвідомість. У молодіжному середовищі проявом означених процесів є зростання релігійності, відвідування недільних церковних шкіл і шкільних факультативів з історії релігії.
Важливим чинником соціалізації молодого покоління в останні * десятиліття стало оточення однолітків. Середовища однолітків багато в чому нагадує модель дорослого суспільства й у гіпертрофованому вигляді відображає його головні, особливо негативні тенденції. Тут діти, підлітки та юнаки навчаються тієї поведінки, яка має місце в суспільстві дорослих; засвоюють норми моралі - єдиної чи подвійної, а то й потрійної, які превалюють у світі дорослих; навчаються виконувати ролі юнака та дівчини, чоловіка та жінки. У товаристві однолітків відбувається своєрідна реалізація себе: бути таким, як усі, відповідати стандартам моди, поведінки.
На жаль, сьогоднішнє наше суспільство не готове до роботи з молоддю поза інститутами виховання. В цьому в нас немає ні теорії, ні методики, ні інфраструктури, ні кадрів, необхідних для вирішення цього завдання. Нині необхідне створення молодіжної служби, що здатна сприймати нові тенденції в дитячому, підлітковому та юнацькому середовищі і готова реагувати на них гнучко й ефективно.
Великий вплив на сучасну соціалізацію особистості справляють і засоби масової інформації, комунікації. Тепер кіно, відео, телебачення показують найрізноманітніші стандарти життя, а дитина не в змозі тверезо оцінити можливості - свої, сім'ї, держави. Внаслідок цього у молодого покоління в масовому порядку формуються погреби, які зовсім не співвідносяться з можливостями їхньої реалізації.
Нова картина світу, що складається у молодого покоління, спричиняє певні зміни у психології молодих людей. Вже нині запроваджено в ужиток термін "комп'ютерна психологія". Для цієї нової психології, очевидно, характерними будуть інші, порівняно з нинішніми, механізмами сприйняття світу, взаємодії з ним, несподівані способи реалізації особистості. Усе це потребуватиме і нових шляхів соціалізації.
.2 Особливості соціалізації в сучасних умовах
Зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства, щоб його члени були законослухняними громадянами (політична соціалізація), могли захистити свою честь і гідність відповідно до існуючих норм і законів (правова соціалізація); успішно засвоїли ролі чоловіка й жінки (статево-рольова соціалізація); могли й хотіли б компетентне брати участь в економічному житті (професійна соціалізація) і т.п. Коротко охарактеризуємо особливості різних видів соціалізації підлітків у сучасних умовах.
Політичну соціалізацію можна розглядати як результат власної політичної активності суб'єкта, метою якої е присвоєння ресурсів і можливостей суспільства, самовизначення й досягнення ідентичності, включення в соціальну систему й інститути. Процес соціалізації припускає вільний вибір щодо визначення чи забезпечення змісту й мети діяльності політичних інститутів. Кінцевим результатом політичної соціалізації є сформована усвідомлена оцінка політичної системи в цілому, що досягається через ряд етапів [1, с.17].
Стрижнем політичної соціалізації є формування комунікативних потреб, прагнення бути в контакті з суспільством. Такі контакти усвідомлено регулюються індивідом залежно від особливостей рівня задоволення потреб, особистісної ідентичності, стану системи «людина-суспільство». Характер регулювання комунікативної системи визначається різноманітними векторами: зближення-віддалення, злиття-відчуження, від людини до суспільства чи від суспільства до людини. Інтенсивність комунікацій у процесі соціалізації залежить від ступеня відчуття індивідом потреби у зв'язку та взаємодії з суспільством. Комунікативні стратегії і конкретні практичні дії в процесі соціалізації можуть бути різноманітними. На взаємодію особистості з суспільством впливають дві основні групи чинників: індивідуальні та соціальні. До індивідуальних чинників соціалізації відносяться: фізичний стан здоров'я (фізична складова), рівень матеріальної забезпеченості людини (економічна складова) і здатність приймати відповідальність за власне життя (психологічна складова). Соціальні чинники соціалізації складають: рівень економічного розвитку суспільства, рівень розвитку соціальних інститутів, характер соціальної структури, соціокультурний рівень суспільства. Індикатором успішності політичної соціалізації є сформована ідентичність з країною та народом.
Якщо суспільство не в змозі задовольнити потреби людини, то ресурс ідентичності вичерпується. Навіть, якщо людина має високу ідентичність у результаті успішної соціалізації, може виникнути ситуація, коли при постійному незадоволенні потреб відбувається криза ідентичності без утрати загального рівня соціалізації. Людина прагне вийти з неуспішної групи. Що відбувається протягом останніх років у вигляді постійної та тимчасової еміграції.
У процесі соціалізації підліток органічно включається в складну систему інституціональних, комунікативних джерел впливу й підпорядкованості, яка для нього виступає як природне середовище соціального життя. Та частина засвоєного в процесі соціалізації соціального світу, що охоплює зв'язки влади і підпорядкування в політичній сфері, називається громадянством [3, с.60].
Громадянськість виступає особистішою характеристикою, яка означає активне та свідоме включення у справи політичного співсусідства, відчуття себе громадянином, повноправним членом політичного суспільства. Громадянськість відображає визначену позицію щодо рідної землі, народу, держави; включає культурно-національні цінності, відповідальність за долю своєї країни.
формування почуття приналежності до країни й держави, ідентифікації з державою;
розгляд цінностей держави як своїх власних;
формування розвитої суб'єктності, що обумовлює визначений стан життєсприйняття під впливом таких чинників, як рідна земля, народ, природа, моя країна, національна гордість, державний порядок [4, с.48].
Як свідчить дослідження, проведене Катаєвою М.С., рівень національної ідентичності сучасних підлітків дуже низький. Тільки 8% респондентів 14- 15 років відзначили, що національна приналежність має для них велике значення, 64% - завагалися відповісти, а для 28 % підлітків вона не має значення. Слабку ідентифікацію з країною й нестійку прихильність до неї показали 25 % опитаних школярів, що виявили бажання з першою ж нагодою залишити країну. Яким же громадянином буде підліток, якщо з дитинства хоче залишити свою країну? Більшість же респондентів не збирається їхати з країни назавжди. 47 % хочуть виїхати з України на недовгий час, щоб потім забезпечити собі життя в рідній країні. 28% опитаних активно не виявили свою позицію, що свідчить про особливості положення дітей, що стосуються насамперед інформації, матеріальних і організаційних ресурсів. 63% респондентів вважають, що потрібно зміцнювати демократію. Хлопці більш політичне орієнтовані, чим дівчата, а українці більш, ніж росіяни ототожнюють себе з Україною-державою. Політичне відчуження молоді може бути однієї з причин низької політичної активності.
Метою політичної соціалізації в сучасних умовах е не тільки становлення громадянина, але й виховання специфічних здібностей, необхідних для трансформації суспільства. Наприклад, потрібно підготувати молодь до того, щоб вона могла адаптуватися до нових проблем, була здатна відгукнутися на суспільну мобілізацію, мала високу культуру соціальної, у тому числі й політичної, участі.
Щоб вижити в соціальному й духовному відношенні молода людина повинна самовизначитися в непостійному світі суспільно-політичного життя, бізнесу, виробництва, комунікації, не загубивши своєї оригінальності й ' самобутності, моральних принципів, поваги до себе і людей, здатності до самопізнання й самовдосконалення.
У визначеному значенні, підлітки - самостійна політична сила. В екстремальних політичних ситуаціях діти відіграють активну роль. Відомо, що багато підлітків у Чечні були озброєні й використовувалися як бойовики, охоронці, терористи. Можна навести й у нашій вітчизняній історії багато прикладів політичної активності дітей і підлітків під час революцій і воїн.
Сьогодні політичний потенціал дітей і підлітків не дуже виявлений, хоча відомі активно діючі дитячо-підліткові організації: «Пласт» як молодіжна політична організація, СПОУ, «Дитячий парламент» і ін. Останній можна розглядати як аналог дорослого, спрямований на формування соціальне активної, політичне свідомої й зрілої молоді.
З одного боку, діти легко піддаються впливу значущих дорослих і охоче об'єднуються навколо лідерів. У дитячих політичних організаціях можливе впровадження будь-якої ідеології, а діти недостатньо самостійні, щоб зробити відповідальний вибір, тобто дітей легко обдурити. З іншого, - первинна соціалізації здійснюється саме в підлітковому віці і від того, наскільки активним буде підліток у тій чи іншій соціально-політичній сфері, залежить результат соціалізації.
Політична соціалізація тісно пов'язана з правовою соціалізацією. Правова соціалізація підлітків - це розвиток і реалізація громадських рис підлітка в процесі засвоєння й відтворення правової культури суспільства.
Правова соціалізація передбачає, насамперед, знайомство підлітків із законами держави й формування в них правової свідомості, усвідомленого ставлення до закону, до прав людини, почуття відповідальності за свої дії. Мета правової соціалізації - забезпечення набуття підлітками й молоддю особистого досвіду реалізації прав і виконання обов'язків у моральних і правових взаєминах; попередження ситуацій соціальної дезадаптації особистості.
У процесі правової соціалізації в підлітків формуються: система знань з ' основ держави і права, інтерес до цієї галузі знань; повага до держави, до її владних органів; звички правової поведінки; усвідомленість зв'язку права з навколишньою діяльністю; нетерпимість до різних правопорушень; потреби й уміння активно захищати у встановленому законом порядку свої права й законні інтереси інших громадян.
До механізмів правової соціалізації відносяться: традиційний, інституціональний, стилізований. Традиційний здійснюється під час неусвідомленого засвоєння дитиною еталонів поведінки, моральних норм, поглядів, характерних для його близького середовища - родини, сусідів, друзів. Ефективність традиційного механізму соціалізації виявляється тоді, коли людина знає, «що потрібно» і як «потрібно», але її знання суперечать традиціям родини. Таким чином формується подвійна мораль.
У процесі взаємодії підлітка з інститутами суспільства, що створені для виховання й навчання (навчальні заклади, установи позашкільного виховання, центри дитячої творчості, суспільні об'єднання й організації, клубні структури, соціальні служби, засоби масової інформації), відбувається накопичення відповідних знань і досвіду соціальне сприятливої поведінки й формуються звички імітації її, а також досвід відходу від суспільних норм.
Кіно, радіо, телебачення впливають на соціалізацію молоді не тільки за допомогою трансляції певної інформації, але й пропонуючи певні зразки поведінки героїв книг, фільмів, телепередач. Підлітки відповідно зі своїми віковими особливостями ідентифікуються з героями, що приваблюють, і відтворюють властиві їм зразки поведінки. На жаль, сьогодні теле- та відеопродукція, що надходить на екрани, насичена насильством, жорстокістю, вбивствами, що не сприяє засвоєнню соціально-правових норм, а навпаки, формує негативне ставлення до закону, держави, правоохоронних органів і впевненість у тому, що "все вирішує сила».
Стилізований механізм діє в умовах підлітково-молодіжної субкультури, цінності й особливості якої впливають на ставлення молоді до світу та взаємини з ним, на її самосвідомість самовизначення, на вибір способів' самореалізації.
Молодіжна субкультура впливає на соціалізацію підлітка через моду, жаргон, музичні пристрасті, а також через референтних однолітків, що виступають її носіями. У підлітково-юнацькому віці відбувається диференціація субкультури на її різновиді: просоціальну, асоціальну й антисоціальну.
На жаль, у сучасних умовах рівень правосвідомості і правової культури підлітків і молоді не відповідає вимогам суспільства і не задовольняє потреби гармонійного розвитку особистості. Підліткам необхідні правові знання, що ґрунтуються на єдності обов'язку і права, і відбивають необхідний рівень правосвідомості, що буде виявлятися в поведінці, що відповідає соціальним нормам.
Правова культура підлітка формується в процесі засвоєння їм соціальних і моральних норм, цінностей, установок, досвіду, тобто соціалізації, складовою частиною якої є правова соціалізація.
Сьогодні ми змушені констатувати, що байдуже ставлення держави до свого підростаючого покоління призвело з його боку до відповідної реакції, що вилилася в зростанні правопорушень і злочинів, чинених підлітками, про що красномовно свідчить статистика. Усього за період 1991-2001 рр. в Україні, за даними Міністерства внутрішніх справ, було виявлено 1 млн. 654 тис. 200 молодих людей віком від 14 до 29 років, які підозрювались у скоєні злочину За минуле десятиріччя в Україні зареєстровано понад 477 тис. злочинів, учинених молодими людьми віком до 18 років та за їх співучастю. За даними Держкомстату України, починаючи з 1997 р., зменшувалася кількість засуджених неповнолітніх, які скоїли злочин. Але у 2000 р. кількість засуджених неповнолітніх збільшилася на 13,4%. Підліткова злочинність має тенденцію до зростання кількості злочинів за такими видами, як крадіжки, умисні вбивства, умисні тяжкі тілесні ушкодження, злочини, пов'язані з наркотиками [5, с.108].
Найбільш актуальні проблеми щодо протиправної поведінки неповнолітніх тісно пов'язані з сьогоднішньою соціально-економічною й політичною нестабільністю в суспільстві, конкретною ситуацією й умовами виховання в родині, недоліками в організації навчально-виховного процесу в навчальних закладах, поганою організацією праці на виробництві, неблагополучним побутовим оточенням, негативним впливом антигромадських елементів. Розпалася система роботи за місцем мешкання дітей і підлітків, велику кількість дитячих приміщень передано комерційним структурам. Зростає експансія засобів масової інформації, видань, що пропагують насильство, секс, жорстокість і містицизм. Серед підлітків панує нігілізм, інфантилізм, негативізм.
З огляду на гостроту і складність роботи з неповнолітніми, державою протягом 1993-1995 р. прийнятий ряд важливих нормативних актів; спрямованих на врегулювання кризової ситуації серед молоді, поліпшення справи освіти й виховання підростаючого покоління.
У травні 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про Програму правової освіти населення України», де ставиться завдання подальшого розвитку правової освіти й виховання громадян на основі поваги до закону й правах людини. Зокрема, указується, що демократична правова державність України вимагає підвищення правосвідомості громадян, їхньої правової культури, неухильного дотримання ними вимог законодавства, кваліфіковане його застосування. Звертається увага на забезпечення правового виховання всіх громадян, поєднання його із загальною освітою, культурою, політичними, естетичним, духовним напрямками виховання. У програмі передбачається обов'язкове правове виховання, починаючи з дошкільного віку, коли варто давати елементарні знання про правила поведінки і ставлення до батьків і старших.
Безсумнівно, що навчально-виховні установи виступають досить впливовими в плані правової соціалізації і формування правової культури школярів, оскільки державою їм надані функції виховання підростаючого покоління. Правова соціалізація повинна базуватися на концепції гуманізації навчально-виховного процесу, що передбачає насамперед захист дитини й надання їй допомоги в зміцненні фізичного й духовного здоров'я, навчанні, спілкуванні, самовизначенні, саморозвитку, самореалізації, у веденні здорового способу життя.
На жаль, у нашій країні, та й у світі в цілому, не створена навіть в абстрактному (теоретичному) варіанті навчально-виховна система, що гарантувала б існування відповідного правового поля учня. Постійна дисгармонія абстрактного й конкретного, теорії й практики, бажаної й відповідної дійсності породжує дискомфортність житті як на рівні особистості, так і на рівні держави, суспільства, світу взагалі. У зв'язку з цим виникає необхідність включати в систему правових знань і практику правової поведінки все нові й нові закони й правила, що є обов'язковими для виконання, щоб зберегти не тільки гармонію і згоду між людьми, державами, націями, народностями, але й між людиною та навколишнім середовищем» [6, с.60]. Останнє взагалі не береться до уваги, оскільки є багато доказів того, що окрема людина знає себе недостатньо, не вміє адекватно оцінити свої можливості, щоб самореалізуватися. Це особливо стосується підлітків і молоді. соціалізація особистість несприятливий
Крім того, що можна говорити про правове поле учня, якщо багато вчителів, учнів і їхніх батьків не знають прав дітей, відбитих у Конвенції про права дитини. Пілотне дослідження, проведене в 1999-2000 р. у школах Запоріжжя й Запорізької області, показало, що близько 40% підлітків не чули про Конвенцію, понад 60% - не можуть визначити свої права, до 15 % навіть не розрізняють поняття «право» й «обов'язок». Серед учителів поінформованість небагато краще: 13% учителів не знають нічого про Конвенцію, 43% - читали цей документ, 60% - не знали, чи ратифікована Конвенція в Україні; 66% батьків знають про Конвенцію, а читали її лише 16%. У той же час, відомо, що часто право учнів порушуються батьками, учителями, владними структурами [7, с.34-36].
Статево-рольова соціалізація, навчання дитини соціальним ролям чоловіка та жінки завжди обумовлюється нормами, звичаями, культурними традиціями. У статево-рольову соціалізацію входить система диференціації ролей за статевими ознаками, тобто статевий розподіл праці, права й обов'язки чоловіків і жінок, уявлення про те, якою повинна бути поведінка тих і інших за різних обставин. Саме цим визначаються прийняті в суспільстві норми сексуальної поведінки. Ця складна система норм і відносин узагальнюється в релігійно-ідеологічних системах сексуального символізму. Усе це разом визначає тип статево-рольової соціалізації, об'єктом якої стає вже немовля. Психосексуальний розвиток дитини, в основі якого лежить генетична програма, а також передбачена культурою сексуальна соціалізація повинні розглядатися в єдиному контексті з урахуванням того, як вони інтеріоризуються у свідомості індивіда. Як показало дослідження, проведене українським професором Кравцем В.П., 17,5 % школярів мають відхилення в спілкуванні з протилежною статтю, а 36,8 % - мають труднощі у встановленні контактів з представниками протилежної статі; 39,4% недотримуються елементарних правил особистої гігієни (переважна більшість - юнаків), у 23,6% дівчат і 31,4% юнаків відсутні прояви поведінки, специфічної для їхньої статі [9, с.71].
Крім того, реалії сучасності такі, що відбувається розмивання традиційних тендерних ролей чоловіка й жінки (Чоловік - добувач, жінка - охоронниця вогнища), а також уявлень про істинно жіночі та чоловічі особистісні якості. У 1998 році Джудіт Таранчук (Канада) було проведено кроскультурне дослідження щодо вивчення стереотипів мужності-жіночості в молоді ЗО країн світу, у тому числі в Україні. Результати його показали, що в кожній країні чоловічі стереотипи, у тому числі і в Україні, були значно вище за шкалами «сила» та «активність», ніж жіночі, і хоча чоловічі вибори займали найвищі місця за перевагою, не було кроскультурної різниці за шкалою переваги між статями. В Україні різниця між числовими значеннями жіночих та чоловічих вибірок за шкалою сили була значно менше, ніж визначено в інших країнах світу. Найбільш унікальною рисою, що -характеризує чоловічі та жіночі стереотипи, виявилось те, різниця шкали «активність» була найменшою між статями серед усіх культур, що досліджувались, тобто українські студенти; чоловіки й жінки, вважають, що активність як риса особистості притаманна і жінці, і чоловіку [8, с.11].
Висновки до 1 розділу
Проблема дослідження соціалізації особистості завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського "Я". Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.
Проблема виховання і розвитку є дуже важлива педагогічна проблема. Об'єктом виховання є розвиваюча людина. На протязі всього життя проходить процес його розвитку. Поняття "особистість", означає соціальну характеристику людини, всі його якості, які формуються під впливом його спілкування з іншими людьми, середовищем в цілому.
Таким чином, соціалізація - це двосторонній процес, який включає в себе як засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, так і процес активного відтворювання їм системи соціальних зв'язків і відносин, у яких він розвивається, за рахунок його активної діяльності, активного включення у соціальне середовище.
У вітчизняній соціальній психології робиться акцент на те, що соціалізація здійснюється насамперед у ході трудової діяльності. Тому, саме відношення до трудової діяльності покладено в основу виділення трьох основних стадій соціалізації: дотрудової, трудової, післятрудової.
Отже, соціалізація - це прийняття індивідом групових норм, прийняття особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається.
Розділ 2. Проблеми соціалізації особистості
.1 Огляд основних теорій соціалізації особистості
Поняття "особистість" широко використовується в науках, пов'язаних з вихованням: філософії, педагогіці, психології та соціології. У філософії особистість розуміють як стійку систему соціальне значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним образом людини [10, с.110].
Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її біологічні та соціальні детермінанти, ступені свободи особистості стосовно природи, суспільства і самої себе. Філософське визначення особистості містить у своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне її розуміння (психологічний образ людини). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість з метою розуміння механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів. У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найусталенішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності. Цілісності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності й стійкості. " [11, с.160].
Головною психічною проблемою дослідження особистості академік Леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов'язане нове бачення біологічного та соціального співвідношення в людині. Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним визначенням особистості, не включаючи часто поняття "особистість" до основних категорій. "
Такий підхід навряд чи можна визнати виправданим, оскільки тим самим створюються передумови для виникнення "розриву" між педагогічною системою виховання та її центральною ланкою - особистістю. Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення - соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі. У межах загального соціологічного підходу об'єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні. Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського" [16, с.162].є такі:
. Теорія "дзеркального я". У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціальне зумовленого "я" людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей, формується та об'єктивна якість, яка і є особистістю.
. Рольова теорія, її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством "соціального репертуару" - багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.
. Необіхеворізму (від англ. Behavior - поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціальне придатних відповідей на сукупність стимулів.
. Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.
. Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості. До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи. Автором терміну "референтна група" вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім'ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп. Перша - "компаративна" - це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших.Друга група - "нормативна" - це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє. До розглянутих теорій слід додати марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:
. Визнання залежності особистості від об'єктивних суспільно - економічних, соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.
. Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.
. Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин. Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображення людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості. Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації, особливості культури суспільства.
Завершимо огляд соціологічних теорій особистості розглядом диспозиційної теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об'єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні. Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це забезпечує гнучкість адаптації особистості до змінюваних умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій. Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів - поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об'єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується. Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони тією чи іншою мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо їх групування за двома основними напрямками. По-перше, інтраіндивідуальний підхід, що зосереджується на вивченні типових рис, установок і якостей людини.По-друге, інтеріндивідуальний підхід, в якому головний аспект робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. Слід підкреслити, що в сучасній вітчизняній соціології спостерігається тенденція до об'єднання обох підходів - інтра- та інтеріндивідуального. Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства. Порівняльний аналіз основних соціологічних теорій і концепцій особистості дає змогу виділити коло головних проблем цього напрямку соціологічної науки. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв'язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін. Звернемо увагу, що для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості . Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність. У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження структури особистості. Один з них можна визначити як "культурологічний" (або культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури особистості згідно з таким підходом є пам'ять, культура і діяльність. Пам'ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла, інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність відбита в пам'яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість. Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і цінностей, практичної діяльності. Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з метою реалізації своїх потреб та інтересів.Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до досягнення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами структури особистості є світогляд, духовне багатство, моральність. Такі нормативні структури мали "особистості комуністичного типу", "всебічно розвинені особистості" та ін. Проте такі підходи малопридатні для реальної виховної роботи. І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.Під соціальним статусом особистості в соціології розуміють її співвідносне положення в суспільній структурі. Вживання поняття "соціальний статус" у соціологічному розумінні пов'язують з англійським істориком Г. Д. С. Мейном, а розвиток соціологічних теорій соціального статусу - з іменами Р. Лінтона, Ф. Мерілла.
У західній соціології соціальний статус визначає положення особистості в суспільстві згідно з віком, статтю, походженням, добробутом, професією, освітою, сімейним станом. Усі соціологічні теорії соціального статусу визнають виконання індивідом, що займає статус, певної соціальної ролі. Під соціальною роллю в соціології, як правило, розуміють нормативний взірець поведінки індивіда згідно з соціальною позицією, яку він займає, і виконання ним відповідних функцій. Із соціальною роллю звичайно пов'язують певні права та обов'язки індивіда. Зазначимо, що ступінь реалізації ролей залежить не лише від їх змісту, а й від можливостей і якостей самого індивіда. У разі невідповідності між роллю і набором якостей особистості може виникнути соціальний конфлікт. Причиною цього конфлікту може бути також невідповідність рольових вимог одночасно виконуваних індивідом ролей. Спрямованість особистості на відміну від двох попередніх структурних елементів є суб'єктивною характеристикою особистості, що розкриває її ставлення як до оточуючої дійсності, так і до самої особистості. Можна вести мову про три аспекти соціальної спрямованості.
) ідейно-політичну, що проявляється у ставленні до ідеологій, класів, наук, держав, спільнот і політичних організацій;
) соціально-культурну через ставлення до різної соціальної діяльності, умов життя, різних сторін культури, а також до сім'ї та інших малих соціальних груп;
) моральну, що проявляється через моральні орієнтації та ставлення до системи морально-етичних норм і цінностей. Зазначимо, що спрямованість особистості виявляється стосовно інших людей як сукупність особистісних якостей індивіда, що характеризують його потреби, інтереси, ідеали, прагнення, цінності, переконання.
Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. Тому дослідження соціальної структури особистості є першоосновою всякого соціологічного вивчення особистості.
Соціальна типологія особистості - це сукупність наборів і сутностей рис особистості, згрупованих за ознаками їх зумовленості чи співвіднесеності. Розрізняють такі соціальні типи особистості: історичний, що відповідає конкретно-історичним типам суспільства; класовий, що лежить від класової належності; національний, зумовлений історичними умовами життя і розвитку нації, народу; професійний, що має ті чи інші риси особистості, зумовлені специфікою умов і змістом праці різних професій.
Розрізняють також інші типи особистості: базисний, що має найпоширеніші в даному суспільстві риси; нормативний, що поєднує ті необхідні для життєдіяльності суспільства якості, для формування яких склалися реальні умови; ідеальний, сукупність рис якого суспільство оголосило своєрідним еталоном. Слід визнати, що захоплення типологізацією особистості, орієнтація у вихованні на такий далекий і недосяжний ідеал, як "особистість комуністичного типу" не відповідало розв'язанню виховних завдань у нашому суспільстві. Відрив від реальної дійсності, схематизм і нежиттєвість ряду форм виховання, формування подвійної моралі лише деякі з наслідків такого підходу. У цьому зв'язку важко не погодитись із соціологами, які вважають особистість специфічним об'єктом соціології, в якому соціальне часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивчаючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими, що розширюють можливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гуманітарного знання.Не слід забувати, стверджує Я. Щепанський, що "з точки зору загальної теорії поведінки індивіда і поведінки спільноти біологічні, а особливо біопсихічні, рушійні елементи особистості та їх психологічні механізми важливі, і соціолог не може нехтувати знанням їх". [20, с.66].
Справді, як усякий організм людина має біологічні та життєві потреби, одержані разом з організмом, успадковані, що не залежать від свідомості й власного досвіду, а властиві всім живим організмам. Кожна незадоволена біологічна потреба "владно потребує задоволення, мов пара штовхає людину до ряду дій і вчинків, спрямованих на її задоволення" [17, с.88]. Не викликає сумнівів, що "біологічні основи і фактори особистості" слід урахувати також під час соціологічного дослідження проблем виховання, прямо пов'язаних з управлінням і самоврядуванням, поведінкою особистості. Мабуть, суб'єкт - об'єкт виховання потрібно розглядати в поєднанні всіх його характеристик - біологічних, психологічних і соціологічних.
.2 Проблема несприятливих умов соціалізації
При соціалізації особистості діють умови, які називають факторами. З відомих факторів вивчені далеко не всі, а знання про ті, які досліджувалися, досить мізерні й нерівномірні. Більш-менш вивчені умови або фактори соціалізації об'єднують у 4 групи.
Перша - мегафактори (від англ. «мега» - «дуже великий») - космос, планета, світ, які в тій чи іншій мірі через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.
Друга - макрофактори (від англ. «макро» - «великий»), що впливають на соціалізацію країни, етносу, суспільства, держави.
Третя - мезофактори (від англ. «мезо» - «середній), які дозволяють виділяти групи людей за: місцевістю і типом селища, в яких вони живуть (регіон, село, місто); приналежністю до слухачів тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення тощо); належності до певних субкультур.
На соціалізацію впливають мезофактори як прямо, так і опосередковано через четверту групу -мікрофактори. До них належать фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей - сім'я, сусіди, групи однолітків, виховні організації, різні громадські, державні, релігійні, приватні і контрсоціальні організації, мікросоціуми [15, с.44].
З мегафакторів соціалізації зупинимося на таких.
Планета - поняття астрономічне, що означає небесне тіло, близьке за формою до кулі, яке отримує світло і тепло від Сонця і обертається навколо нього по еліпсу. На планеті Земля у процесі історичного розвитку утворилися різні форми соціального життя людей, що її населюють.
Світ - поняття в цьому випадку соціолого-політологічне, що означає сукупне людське співтовариство, що живе на нашій планеті.
Органічний взаємозв'язок планети і світу пояснюється тим, що світ виник і почав розвиватися в природно-кліматичних умовах, багато в чому відрізняють Землю від інших планет. Планета поступово змінювалася в міру розвитку світу. У XX ст. вплив світу став яскраво вираженим, відбулися глобальні процеси: екологічні (забруднення атмосфери й ін.), економічні (збільшення розриву в рівні розвитку країн і континентів), демографічні (неконтрольоване зростання населення в одних країнах і зменшення його чисельності в інших), військово-політичні (зростання кількості і небезпеки регіональних конфліктів, розповсюдження ядерної зброї, політична нестабільність),
У результаті розвитку засобів масової комунікації став можливим вплив планети і світу на процес соціалізації, тому що засоби масової інформації дозволяють людині, сидячи вдома, бачити, як живуть люди в будь-якій точці земної кулі. Тим самим розширилися межі дійсності, наслідком чого стала зміна у сприйнятті життя.
Наявність і роль мегафакторов соціалізації не варто забувати, їх треба враховувати, визначаючи завдання, цілі і зміст виховання [17, с.76].
До макрофакторів соціалізації відносять країну і етнос.
Етнос - історично сформована стійка сукупність людей, що мають спільний менталітет, національну самосвідомість і характер, стабільні особливості культури, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень
Особливості психіки і поведінки, пов'язані з етнічною приналежністю людей, складаються з двох складових: біологічної і соціально-культурної.
Роль етносу як чинника соціалізації людини впродовж її життєвого шляху, з одного боку, не можна ігнорувати, а з іншого - не слід і абсолютизувати.
Під вітальними особливостями соціалізації маються на увазі способи вигодовування дітей, особливості їхнього фізичного розвитку тощо. Найбільш явні відмінності спостерігаються між культурами, що склалися на різних континентах, хоча є і власне міжнаціональні, але менш виражені розходження.
Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини найбільш суттєво визначається тим, що прийнято називати менталітетом.
Імпліцитні теорії особистості можна знайти в будь-якому етносі. Є загальні уявлення і поняття, що несуть у собі відповіді на такі питання: які природа і можливості людини, ким вона є, може і повинна бути й ін. Відповіді на ці питання утворюють імпліцитну концепцію особистості [19, с.332].
Від імпліцитних концепцій особистості і виховання багато в чому залежить можливість збалансованості адаптації і відокремлення людини до національної спільноти, тобто те, наскільки вона може стати жертвою соціалізації. Відповідно до імпліцитних концепцій особистості і виховання етнічна спільнота визнає або не визнає ті чи інші типи людей жертвами несприятливих умов соціалізації, а також визначає ставлення до них оточуючих.
Важливим мезофактором соціалізації є регіон.
Регіон - частина держави, що є цілісною соціально-економічною системою, яка має спільність економічного, політичного і духовного життя, спільне історичне минуле, культурну і соціальну своєрідність.
У регіоні відбувається залучення людини до соціуму, тут формуються, зберігаються і змінюються норми способу життя, а також відбувається розвиток і збереження культурних і природних багатств.
Регіональні умови впливають на соціалізацію, маючи при цьому різний характер, в залежності від характерних особливостей регіону.
Це впливає на стихійну соціалізацію населення в регіоні, відбуваються самозміни його жителів. Про це свідчать відмінності в ціннісних орієнтаціях у сфері трудової діяльності, у масових ідеологічних настановах, сімейних відносинах тощо. Це підтверджує і відмінність у рівні економічної активності населення, міру його пристосування до мінливих умов. Нарешті, про це говорять і відмінності в рівні і характері протиправної поведінки і злочинності населення взагалі і неповнолітніх зокрема.
Вплив на соціалізацію в масштабах регіону передбачає, що законодавча і виконавча гілки влади, як мінімум, цілеспрямовано вирішують поставлені перед ними завдання.
Міграція сільських жителів у міста відбувається протягом тривалого часу, але все ж таки близько чверті населення нашої країни живе в селах та селищах.
Своєрідність сільського способу життя пов'язана безпосередньо з особливостями праці і побуту жителів: підпорядкованістю праці природним ритмам і циклам; більш виснажливими, ніж зазвичай у великих містах, умовами праці; практичною відсутністю можливостей для трудової мобільності жителів; великою злитістю праці і побуту, трудомісткістю праці в домашньому і підсобному господарствах; невеликим вибором занять у вільний час. Життєвому укладі сільських поселень властиві елементи традиційної сусідської общини. У них постійний склад мешканців, неймовірно мала його соціально-професійна і культурна диференціація, типові дуже тісні як родинні, так і сусідські зв'язки.
Практично це пов'язано з тим, що в селах дуже поширений контроль за поведінкою людини в суспільстві. Мешканців мало, зв'язки між ними більш-менш тісні, тому всі знають все і про всіх, анонімне існування людини практично нереальне, кожен момент її життя стає об'єктом для оцінки з боку громадськості [13, с.93].
Різні альтернативи, що надаються міським способом життя, створюють жителю міста потенційні можливості для індивідуального вибору в різних сферах життєдіяльності. Відзначимо лише деякі з них, найбільш суттєві для соціалізації підростаючих поколінь. По-перше, місто надає величезну кількість альтернатив, будучи своєрідним «вузлом» інформації й інформаційним полем. І справа не тільки в тому, що в ньому зосереджені культурно-освітні, комерційні, інформаційні й інші організації. Джерелами інформації є архітектура, транспорт, реклама, люди і т. п. Так, у місті протягом дня житель стикається з величезною масою людей. По-друге, в місті людина взаємодіє і спілкується з великою кількістю реальних партнерів, а також має можливість шукати взаємодію, приятелів, друзів, коханих серед ще більшої кількості потенційних партнерів. У сучасному місті людина послідовно і одночасно є членом багатьох колективів і груп, причому територіальне між собою часто не пов'язаних: місця проживання, навчання, проведення дозвілля, занять улюбленою справою можуть далеко бути один від одного. Певний час городянин може проводити поза всякими колективами і групами, серед людей, зовсім йому невідомих. Таким чином, в умовах міста хлопці отримують можливість в окремі відрізки часу існувати анонімно. По-третє, в місті суттєво диференційовані взаємодії і взаємостосунки. Тут значно розрізняється схвалювана і несхвалювана поведінка дорослих і молоді взагалі, хлопчиків і дівчаток, підлітків і старшокласників зокрема. Спілкування між старшими і молодшими по мірі зростання дітей, як правило, стає менш інтенсивним і відкритим.
Сім'я як один із мікрофакторів соціалізації - це найчастіше об'єднана шлюбом або кровною спорідненістю мала група людей, члени якої пов'язані одним спільним побутом, взаємною моральністю і допомогою один одному; в ній утворюється сукупність норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують відносини між подружжям, батьками і дітьми, а також дітей між собою.
Якість виховання і подальшого розвитку дітей визначається такими параметрами сім'ї:
демографічним - склад сім'ї;
соціально-культурним - рівень освіти батьків, їх самореалізація в житті суспільства;
соціально-економічним - фінансові можливості сім'ї і зайнятість батьків на роботі;
техніко-гігієнічним - умови проживання, наявність необхідних для життя предметів, специфічні особливості способу життя.
У сучасній сім'ї стосунки дітей і батьків стають глибокими і відрізняються особливою прихильністю, але це тільки ускладнює процес соціалізації підростаючих поколінь.
У кожній сім'ї людина стає об'єктом стихійної соціалізації, її результати визначаються об'єктивними характеристиками (складом, рівнем освіти, соціальним статусом, матеріальними умовами тощо), ціннісними настановами (просоціальними, асоціальними, антисоціальними), стилем життя і взаємин членів сім'ї.
У сім'ї також закладається тенденція до тендерної соціалізації - процесу засвоєння індивідом культурної системи тендеру того суспільства, в якому він живе, своєрідне суспільне конструювання розходжень між статями. Соціальні психологи також використовують термін диференційована соціалізація, підкреслюючи, що в загальному процесі соціалізації чоловіки і жінки формуються в різних соціально-психологічних умовах. Тендерна соціалізація включає дві взаємозалежні сторони:
засвоєння прийнятих моделей чоловічої і жіночої поведінки, відносин, норм, цінностей і тендерних стереотипів;
вплив суспільства, соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому певних правил і стандатів поведінки, соціальне прийнятних для чоловіків і жінок.
Засвоюються, перш за все, колективні, загальнозначущі норми, вони стають частиною особистості і підсвідоме спрямовують її поведінку. Уся інформація, що стосується диференційованої поведінки, відбивається у свідомості людини у виді тендерних схем.
Виділяються дві фази статеворольової соціалізації:
адаптивна соціалізація (зовнішнє пристосування до існуючих тендерних відносин, норм і ролей);
інтеріоризація (суплене засвоєння чоловічих і жіночих ролей, тендерних відносин і цінностей). Основні соціалізуючі фактори - соціальні групи і контексти: родина, однолітки, інститути освіти, ЗМІ, робота, клуби за інтересами, церква [12, с.37].
Механізмами для здійснення статеворольової соціалізації є:
диференціальне посилення, коли прийнятна гендерно-рольова поведінка заохочується, а неприйнятна - карається соціальним несхваленням;
диференціальне наслідування, коли людина вибирає статеворольові моделі у близьких йому групах - родині, серед однолітків, у школі і починає наслідувати прийняті там норми поведінки.
Суспільство при формуванні статевої ролі і статевої самосвідомості, чітко орієнтуючись у вихованні на стандарти «фемінність-маскулінність», ставиться терпимо до маскулінної поведінки дівчинки, але засуджує фемінну поведінку хлопчика. Джерела тендерного конфлікту лежать у дитинстві. Так, дівчата-спортсменки, що займаються чоловічими видами спорту, в 7 разів частіше мають чоловічу спрямованість дитячих ігор, ніж неспортсменки, в 15 разів частіше бувають лідерами в компанії хлопчиків. Статеворольова соціалізація триває протягом усього життя людини, але в міру дорослішання зростає самостійність вибору цінностей і орієнтирів. У деяких ситуаціях дорослі люди можуть переживати тендерну ресоціалізацію, тобто руйнування раніше прийнятих цінностей та моделей і засвоєння нових [17, с.213].
Соціалізація відбувається під впливом найрізноманітніших факторів і в умовах, що інколи здійснюють негативний вплив на людину. Тому обєктивно зявляються люди, які можуть стати або стають жертвами негативних умов соціалізації.
Розрізняють наступні типи жертв негативних умов соціалізації:
Потенційні жертви: діти, підлітки і молодь з граничними психічними станами та акцентуацією характеру; діти мігрантів (міграції типу місто-місто, місто-село, регіон-регіон, держав-держава); діти, що народилися в сімях з низьким економічним, освітнім та моральним рівнем.
Реальні жертви: інваліди; діти, підлітки та молодь з психосоматичними вадами та відхиленнями; сироти та інші категорії, що утримуються державою чи державною організацією.
Латентні жертви: це особи які не змогли в силу тих чи інших причин реалізувати закладені в них задатки.
Наприклад встановлено, що обдарованих і талановитих народжується в середньому 1 на 1000, високоінтелектуальнорозвинутих - 1 на 1000000 , а геніями стають 1 на 10000000. Названі типи жертв в чистому вигляді зустрічаються рідко, переважно вони є комплексними.
Несприятливі умови, в свою чергу, теж поділяють на групи:
За способом виникнення:
постійні (інвалідність, сирітство);
набуті (алкоголізм, соціальна дезадаптація).
За наслідками:
незворотні (інвалідність);
ті, які можна змінити (різноманітні соціальні відхилення, правопорушення, злочинність).
В соціальній педагогіці розрізняють наступні поняття, повязані із жертвами несприятливих умов соціалізації:
віктимогенність - наявність в обєктивних умовах негативних рис, характеристик, небезпек, вплив яких може зробити людину жертвою цих умов (наприклад: визнання, слава серед товаришів викликає заздрість, з точки зору самої людини - зазнайство, що призводить до краху стосунків);
віктимність - це здатність людини стати жертвою тих чи інших обставин (цьому сприяє слабкий характер, а також перевага почуттів і емоцій над розумом);
віктимізація - це процес перетворення людини чи групи людей, в той чи інший тип жертви під впливом негативних умов соціалізації;
віктимологія - наука яка вивчає умови та їх негативний вплив на процес соціалізації.
Можна сформулювати такі основні завдання віктимології з точки зору соціальної педагогіки:
Вивчення людей з фізичними, психічними, соціальними чи особистими проблемами (відхиленнями), а також людей, чий соціальний статус створює передумови для формування жертви.
Розробка та впровадження загальних та спеціальних форм і методів профілактики формування жертв, а також компенсації чи корекції для вже сформованих жертв.
Визначення можливостей суспільства і держави, інститутів та окремих людей впливати на жертви несприятливих умов.
Зясувати, вивчати і (при можливості) послаблювати причини для самовизначення особистості як жертви несприятливих умов соціалізації.
Висновки до 2 розділу
Кожна людина, особливо в дитинстві, підлітковому віці й юності, є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно опанувала ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла і хотіла б, компетентно навчаючись, брати участь у соціальному й економічному житті (професійна соціалізація), була б законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т.д.
Вимоги до людини в тому чи іншому аспекті соціалізації пред'являють не тільки суспільство в цілому, але і конкретні групи й організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. Зміст же вимог залежить від віку і соціального статусу людини.
Отже, можна сказати, що соціалізація особистості сьогодні відбувається у складних умовах, і щоб мінімізувати негативні впливи та зменшити умови, що призводять до десоціалізації особистості, необхідна виважена та особистісно зорієнтована програма соціального виховання підростаючого покоління та подальший розвиток системи виховання та соціальної підтримки дітей та підлітків особисто.
Загальні висновки
На підставі аналізу теоретичної сторони процесу соціалізації особистості а також впливу несприятливих умов на цей процес мною було сформульовано висновки:
Проблема дослідження соціалізації особистості завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського "Я". Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.
Проблема виховання і розвитку є дуже важлива педагогічна проблема. Об'єктом виховання є розвиваюча людина. На протязі всього життя проходить процес його розвитку. Поняття "особистість", означає соціальну характеристику людини, всі його якості, які формуються під впливом його спілкування з іншими людьми, середовищем в цілому.
Таким чином, соціалізація - це двосторонній процес, який включає в себе як засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, так і процес активного відтворювання їм системи соціальних зв'язків і відносин, у яких він розвивається, за рахунок його активної діяльності, активного включення у соціальне середовище.
У вітчизняній соціальній психології робиться акцент на те, що соціалізація здійснюється насамперед у ході трудової діяльності. Тому, саме відношення до трудової діяльності покладено в основу виділення трьох основних стадій соціалізації: дотрудової, трудової, післятрудової.
Отже, соціалізація - це прийняття індивідом групових норм, прийняття особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається.
Вимоги до людини в тому чи іншому аспекті соціалізації пред'являють не тільки суспільство в цілому, але і конкретні групи й організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. Зміст же вимог залежить від віку і соціального статусу людини.
Підводячи підсумки, можна сказати, що соціалізація сьогодні відбувається у складних умовах, і щоб мінімізувати негативні впливи та зменшити умови, що призводять до десоціалізації особистості, необхідна виважена та особистісно зорієнтована програма соціального виховання підростаючого покоління та подальший розвиток системи виховання та соціальної підтримки дітей та підлітків особисто.
Список використаної літератури
Аверянова Г. М. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства / Г. М. Аверянова, Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко. - К : ППП, 2010. - 307 с.
Андреенкова Н.В. Проблема социализации личности / Н. В. Андреенкова. - М., 1970. - 405 с.
Бутківська Т. В. Ціннісний вимір соціалізації / Т. В. Бутківська // Педагогіка і психологія. - 1997. - №1. - С. 130-137.
Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукмаш. - М. : Academia-центр, Медиум, 1995. - 336 с.
Васютинський В. О. Інтеракційна психологія влади / В. О. Васютинський. - К., 2011. - 492 с.
Громадська думка : дослідження, аналіз, висновки. - К., 2003. - 275 с.
Голованова Т. П. Социально-психологический аналіз стереотипов мужественности-женственности студенческой молодежи / Т. П. Голованова, Е. Г. Малина. - Запоріжжя, 1998. - 130 с.
Загородня О. В. Особливості становлення цінностей у підлітковому віці / О. В. Загородня. - К. : Гнозис, 1998. - 448 с.
Захаров Н. Н. Профессиональная ориентация школьника / Н. Н. Захаров, В. Д. Симоненко. - М. : Просвещение, 1989. - 284 с.
Кон И. С. Личность / И. С. Кон. - М., 2007. - 410 с.
Леонтьев А.Н. Об историческом подходе в изучении психики человека / А. Н. Леонтьев. - М., 1983. - 210 с.
Милослава И. А. Понятие и структура социальной адаптации / И. А. Милослава. - М. : Владос, 2010. - 124 с.
Мудрик А. В. Социальная педагогика : [учебн. для студ. пед. вузов.] / А. В. Мудрик ; под ред. В. А. Сластенина. - М. : Академия, 2000. - 200 с.
Мухіна В. С. Вікова психологія / В. С. Мухіна. - К. : Академія, 1999. - 456 с.
Немов Р. С. Психология : [уч. для студ. высш. пед. учебн. зав.]. - М. : Просвещение, 1969. - 415 с.
Олыпанський В.Б. Социализация / В. Б. Олыпанський . - М., 2009. - 162 с.
Смелзер Н. Социология / Н. Смелзер. - М. : Феникс, 1998. - 688 с.
Социология : учебник ; под. ред. проф. Ю. Г. Волкова. - М. : Гардарики, 2003. - 512 с.
Шибутани Т. Социальная психология / Т. Шибутани. - М. : Просвещение, 1969. - 415 с.
Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал / В. Янів. - Мюнхен-Тернопіль, 2010. - 234 с.