Виховання особистості дитини в сім’ї
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ВАЖЛИВА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА
.1Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства
.2Сімя - як специфічна, педагогічна система
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗМІСТУ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
.1 Моральне виховання дітей у сучасній сімї
.2 Фізичне виховання дітей у сімї
.3 Реалізація мети і завдань розумового виховання дітей у сімї
.4 Естетичне виховання дітей у сімї
.5 Трудове виховання дітей у сімї
ВИСНОВКИ
СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
Вступ
Із самого народження людина потрапляє в суспільство. Вона росте, розвивається і вмирає в ньому. На розвиток людини впливає безліч різних факторів, як біологічних, так і соціальних. Головним соціальним фактором, що впливає на становлення особистості, є родина.
Сімейне виховання має величезне значення у вихованні, освіті і становленні будь-якої людини. Можна сказати, що це фундамент, на якому будується все подальше життя. І від того, наскільки добротний, і твердий цей фундамент залежить дуже багато чого в долі людини. Якими близькими для кожної людини є слова сім'я, родина, батько, мати…! Саме в сім'ї у нас формуються найглибші людські почуття: доброта, чуйність, любов, милосердя, взаємодопомога тощо. Основними субєктами виховання є батьки, які мають зрозуміти, що головною метою виховання і освіти має стати формування високоморальної, добропорядної, чесної особистості. Однак могутньою виховною та облагороджуючою силою для дітей сім'я стає тільки тоді, коли батько і мати бачать високу мету свого життя, живуть в ім'я високих цілей, що звеличують їх в очах дитини. Проблема виховання дитини в сім'ї завжди хвилювала людство і не втратила своєї актуальності в наш час. Чому ж сьогодні виховання дітей в сім'ї є актуальною проблемою?
Шкільний вік у нашій країні починається з 6-7 років. Дитина в цей час виходить із періоду безпечного дитинства, коли всі бажання зі словами «хочу» переходять у відповідь «ти повинен». Тобто, семирічна дитина переживає непросту стресову ситуацію у своєму житті. Якщо затримати процес виховання з цього періоду, то потім буде важко виховати особистість дитини, сформувати її світогляд. Тому батьки це не повинні залишати поза увагою. В їхніх обовязках - вміти будувати систему виховання дитини. Ці знання і уміння допоможуть забезпечити ефективність результатів виховного процесу у подальшому. Деякі батьки не звертають увагу на ті зміни в дитячому світі, що і є проблемним питанням, не стараються знаходити ті методи, засоби, за допомогою яких можна допомогти дитині вийти на життєвий шлях, допомогти їм реалізувати свої ідеї, а головне, правильно це зробити, не визначають принципів, які допомогли б досягти позитивних результатів у виховному процесі. Основа виховання дітей - педагогічні знання батьків. Лише за наявності таких знань ми зможемо досягти успіху у формуванні особистості. Вже з дитинства батьки повинні реалізовувати мету і завдання основних напрямків виховання, для того, щоб закласти в дитині фундамент успішного життя. Цими основними напрямками є: фізичне, розумове, моральне, естетичне, трудове виховання. Але більшість батьків-вихователів не особливо дивляться на це, не підбирають певних методів, не ставлять чітких завдань, не вміють реалізувати закономірності виховання - звязки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.
Багато державних документів визначають роль сім'ї у вихованні дітей, підтверджують актуальність цієї проблеми. А саме: Міська програма підтримки сім'ї на 2008-2010 рр., яка вказує на те, що сім'я - найважливіший соціальний інститут суспільства, який виступає моделлю конкретного історичного періоду, його розвитку і відбиває його моральні та духовні суперечності, і відповідно через членів сім'ї впливає на його розвиток. Ця програма обґрунтовує шляхи і засоби розвязання проблем. У ній вказано, що на сьогодні необхідно створити належні соціально-економічні умови повноцінного і самодостатнього функціонування сім'ї та виховання дітей, формування культури сімейних стосунків, підвищення знань і відповідальності батьків за виховання дітей. Також це питання розглядає Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію державної сімейної політики». Концепція визначає поняття сім'ї як інтегральний показник суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і є могутнім фактором формування демографічного потенціалу. На сьогоднішній день зростає роль сім'ї у життєзабезпеченні та вихованні дітей, їх оздоровленні, отриманні освіти і спеціальності. Концепція відзначає, що більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні тяготи, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрішньо сімейних звязків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок.
Державною національною програмою «Освіта(Україна ХХІ століття)» одним із пріоритетних напрямів реформування освіти визнано родинне виховання. Саме в сімї закладаються основи формування особистості, вона є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. Так, у ст. 59 Закону України «Про освіту» зазначається:
) «Виховання в сімї є першоосновою розвитку дитини як особистості»;
) «Батьки і особи, які їх заміняють, зобовязані: постійно дбати про фізичне здоровя, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу…».
Сімя завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності. Тому сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі - все це відбивається на життєдіяльності сучасної сімї, при цьому поглиблюється її дезорганізація.
Сімя виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сімя має позитивний вплив, яка допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом сімейного колективу, де її люблять; вона має у сімї права і обовязки ; до її потреб ставляться з розумінням. Саме в таких сімях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою,гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила. На визначальне значення сімейного виховання звертали увагу і видатні корифеї педагогічної науки. А саме: давньогрецький мислитель Конфуцій, Песталоцці, Г. С. Сковорода, О. В. Духнович, С. Ф. Русова, Г. Г. Ващенко, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський та ін.
Так, родинне виховання, на думку М. Стельмаховича, завжди досягає свого повного довершення тоді, коли воно здійснюється у нерозривній єдності з педагогічним впливом школи та громадськості, а основою формування особистості виступає родинно-шкільне виховання. Родина і школа - дві могутні сили виховання, - писав М.Стельмахович. Родинне виховання повинно духовно збагачувати дитину, формувати її як особистість, впливати на її розвиток. Пробуджувати добрі почуття, сприяти виробленню морально-етичних норм, співжиття у суспільстві, формувати майбутнього громадянина незалежної держави України.
Отож проблема сімї та особливостей впливу сімейного виховання на формування особистості дитини залишається актуальним для сьогодення, що і зумовило вибір теми роботи.
Обєкт дослідження - виховання особистості дитини в сімї.
Мета дослідження - визначення основних напрямків виховання дітей в сім'ї, показати роль цієї інституції у виховному процесі, проаналізувати соціально-педагогічні засади сімейного виховання та його вплив на розвиток особистості дитини.
Завдання:
дослідити та проаналізувати стан розвитку теорії сімейного виховання дітей;
проаналізувати науково - теоретичні засади ролі сімї у вихованні дітей; - дослідити і проаналізувати шляхи реалізації змісту виховання дітей;
оцінити вагомість внеску сімейного виховання в становлення людини як особистості;
окреслити структуру та соціально-педагогічну сутність сімї;
проаналізувати педагогічну спадщину видатних педагогів у контексті розгляду сімейного виховання;
висвітлити особливості впливу сімї на формування особистості дитини;
окреслити типові помилки сімейного виховання та їх вплив на становлення особистості дитини.
Для того, щоб розвязати поставлені завдання і досягнути мети дослідження були використані такі методи дослідження: метод вивчення наукової літератури, аналіз, синтез, узагальнення, спостереження, бесіда, вивчення передового педагогічного досвіду.
Розділ 1. Сімейне виховання як важлива соціально-педагогічна проблема
1.1Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства
Одним із найскладніших видів наукового та художнього пізнання є дослідження історії народу на різних етапах розвитку, особливо його духовної культури. Однак, не осягнувши минулого, не проникнувши до джерел духовної діяльності наших пращурів, не вивчивши закономірності розвитку елементів духовності українського етносу, ми не зможемо повною мірою усвідомити внутрішній світ сучасної людини і передбачити, яким він буде через десять, двадцять чи, скажімо 50 років потому. Адже відомо, що минуле треба памятати, жити сьогоднішнім, а думати про майбутнє.
За часів палеоліту зародився і тривалий час панував матріархат, коли домінуюче становище в суспільстві належить жінці, по материнській лінії вівся родовід. У той час існували екзогамні стосунки, тобто тимчасові шлюбні відносини з членами іншого роду. За таких умов батько залишався невідомим дитині. Всі діти вважалися синами й дочками матері і її роду. Родова община поділялася на жіночу і чоловічу групи. Хоча чоловіки і жінки роду працювали разом, жили вони в окремих приміщеннях. Така структура родової общини забезпечувала виховання підростаючого покоління.
Народившись, дитина опинялася в складі дитячої групи, яка була неподільно повязана із жіночою. Матері після виховання дитини до 4-6-річного віку залишали дівчаток у жіночому житлі, хлопчиків передавали до помешкання чоловіків. Відтепер хлопчики й дівчатка починали оволодівати відповідними статі трудовими вміннями.
Природною годувальницею дитини за часів первісного суспільства була мати. Спочатку вона вигодовувала її своїм молоком, потім піклувалася про забезпечення їжею під час розподілу між членами роду. Коли дитина ще не могла самостійно брати їжу, мати брала свою та її частку. За рівномірного розподілу в межах одного роду розміри отриманої частки суспільного продукту не залежать від внеску людини у його створення. Хоча різні люди отримують різні частини, співвідношення їх розмірів залежить від співвідношення потреб. Такі умови завжди забезпечували матір тією кількістю їжі, якої достатньо для утримання дітей.
Дорослі жінки були повязані економічно, з одного боку, з чоловіками свого роду, а з іншого-з чоловіками, які належали до другої половини дуальної організації і виконували роль їхніх чоловіків. З чоловіками свого роду жінок повязували стосунки рівномірного розподілу, з чоловіками союзного роду - дарообміну. Дарообмін виник у звязку зі змінами в соціально-економічних відносинах, що привели до виникнення зайвого продукту. Зявилася можливість не тільки використовувати засоби споживання, а й розпоряджатися певною їх частиною. Це був початок переходу до патріархального роду.
Дарообмін спричинює появу нового соціального утворення, яке складалося з чоловіка, дружини та її дітей, тобто парної сімї. Коли чоловік почав давати дружині більше продукту, ніж отримував від неї, він тим самим перетворювався на годувальника її дітей, тобто на їхнього батька. Поняття про батька й виникло у звязку з розумінням його як годувальника. Парна сімя виникла у боротьбі з материнським родом, який ще довго їй протистояв. Тривале існування материнського роду зумовлювалося економічними відносинами між жінками та чоловіками свого роду. Чоловіки даного роду, на відміну від чоловіків союзного, дуального роду, і раніше брали участь в утриманні дітей-родичів. Хоча всі члени роду були єдині, однак більш тісні стосунки існували між людьми, які виросли разом, між дітьми однієї матері, тобто братами і сестрами, а також між ними і матірю. Природно, що, стаючи дорослими, чоловіки вступали у відносини неадекватного перерозподілу продуктів саме з матірю, а також сестрами, ставали нібито опікунами спочатку молодших братів і сестер, а згодом і племінників. Отже, до таких невеликих груп, які очолювали сестри, входили і брати. Цей осередок забезпечував утримання і виховання дітей. Ю. Семенов такий осередок позначив терміном «родья» [11, c. 205].
Парна сімя і «родья» є суперниками, оскільки чоловік є, з одного боку, братом, а з іншого - чоловіком жінки з іншого роду. Якщо він віддає свою частку, за винятком необхідного для підтримання власного існування, племінникам, то нічого не залишається дітям дружини. А якщо його частку отримують діти дружини, то нічого не мають племінники. Коли сімя і «родья» існують поруч, все, що отримує одна, втрачає інша. Тому ці дві форми стосунків виникали і розвивалися між собою.
Зміцненню парної сімї сприяла поява закону розподілу суспільного продукту за працею. Його впровадження відбувалося дуже повільно й поступово. Спочатку враховувався тільки внесок людини у створення продукту, згодом - рівень його відповідності можливостям людини, а потім і розмір внеску. Поряд існувала і стара система рівномірного розподілу.
В ідеальному вигляді розподіл за працею є розподілом суспільного продукту винятково між працівниками. Непрацездатні члени суспільства не отримують нічого. Більшість непрацездатних становлять діти. Звичайно, ними опікуються матері. Проте суспільство не могло б нормально існувати й розвиватися, якби утримання дітей повністю покладалося лише на жінок. Обєктивною потребою за умов існування таких соціально-економічних відносин є входження до складу невеликих осередків хоча б одного працездатного чоловіка. Парна сімя в такому разі була стабільнішим обєднанням, ніж «родья».
Імовірно, що саме розєднання чоловічих і жіночих груп одного роду, а отже, й братів та сестер з дітьми, привело до того, що дарообмінні стосунки між чоловіком і дружиною поступово перетворювалися на стосунки годування між чоловіком, з одного боку, і дітьми його дружини - з іншого. Посилення сімейних звязків сприяло тому, що чоловіча і жіноча групи, які належали до різних родів, дедалі частіше перебували разом і врешті-решт утворили одну постійну локалізовану господарську одиницю-общину. Зрозуміло, що в кожній дуально-родовій організації виникло по дві общини. З появою общин саме вони, а не роди стають основними виробничими колективами. Чоловік і його дружина увійшли до складу одного господарського утворення, що сприяло формуванню парної сімї та поступовому перетворенню материнської сімї на патріархальну.
Перехід до патріархальної сімї був складним і тривалим, пережитки матріархату стійко зберігалися, створювалися особливі перехідні форми. Це виявилося, зокрема, у міцності материнського родовіду. Коли жінка йшла в сімю чоловіка, у материнській сімї залишалися чоловіки материнського роду. Більше того, діти ще належали материнському роду, наслідком чого було те, що, народившись у сімї свого батька, вони за особливим порядком переходили до сімї і роду своєї матері, тобто до своїх дядьків. Тому роль батька як вихователя дитини ще не була виражена, опікуном ставав рідний брат матері, саме він захищав і виховував дитину. Відгомін такого виховання знаходимо у давніх народних висловах: «Які дядьки, такі й діти», «В кого є дядько, в того ціле дитятко», «У доброго дядька добрі і дитятки», «Добрий дядько додає ума дитятці» [1, c.32].
Сімя цього перехідного періоду мала оригінальний склад: вона утворювалася з чоловіків, їхніх дружин і дітей, але не власних, а дітей, які повернулися до сімї дядька - племінників і племінниць. Очолює таку сімю старший чоловік.
Жінка, яка йде до сімї чоловіка, не одразу і не повністю відривається від своєї сімї і свого роду, а навпаки, зберігає з ними досить міцні стосунки, особливо в перші роки. Це виявляється в тому, що заміжня жінка час від часу повертається в свою сімю: нерідко і народження дітей відбувалося саме в рідній сімї жінки [6, c.133].
Минає час, і батько, руйнуючи старі порядки, утримує і свою жружину, і власних дітей. Сімя остаточно перетворюється на патріархальну. Проте ще довго зберігаються пережитки, які виражали материнський початок, зокрема авункулату ( з лат. - дядько по матері), що виявлялися в тісних родинних звязках між племінником і дядьком по матері. Архаїчний материнський дядько був прообразом історично більш пізньої особи вихователя - кума, який виник на етапі розпаду родової общини. Згодом християнська церква, як наголошує М. Косвен, пристосовуючись до народного побуту і народного світогляду, не могла не врахувати тієї ролі, яку в народі відігравав материнський дядько. І церква використала «авункуласа» для необхідної їй ролі хрещеного батька [5, c.104]. Варто звернути увагу на те, що в умовах двовіря на Русі, коли хрещення немовляти здійснювалося під тиском церкви, багато дітей лишалося неохрещеними. У таких дітей не було ні хрещеного батька, ні хрещеної матері, але, за звичаєм, були кум і кума, що є свідченням давніх традицій.Не залишивши давніх форм авункулату, перетвореного на кумівство, вказує збереження пріоритетності родичів по матері під час вибору одного зі старших кумів.
Накопичення багатств у руках окремих осіб і становлення приватної власності потребувало подальшого зміцнення сімейних стосунків та перетворення парної сімї на моногамну. Але одразу стати самостійною економічною одиницею така сімя не могла. Первинним осередком приватної власності могло стати лише більш-менш велике утворення, яким і стала патріархальна сімя, або сімейна община.
Загальне управління всією господарською діяльністю патріархальної сімї належало сімейній раді. Вона значною мірою регулювала й особисте життя членів родини. Так, питання шлюбу молодих членів сімї не тільки обговорювалося, а й вирішувалося всією родиною. На сімейній раді рівний голос мали всі дорослі члени сімї - чоловіки і жінки, кожен - залежно від особистого авторитету. Відповідно до патріархального початку очолював велику сімю найстарший чоловік. Серед різноманітних функцій голови сімї був і нагляд за моральністю молодших її членів. Поруч із чоловіком сімейну общину очолювала й найстарша жінка, яка займалася «жіночим» господарством. Діти великої патріархальної сімї - маленькі хлопчики й дівчатка - перебували винятково у віданні своїх матерів та інших жінок сімї. З часом хлопчики переходили у розпорядження голови родини і брали участь у загальній посильній для них праці, дівчатка, відповідно, підпорядковувалися старшій жінці.
Існування великого шлюбно-родинного колективу, який нараховував 3-5 і більше чоловіків, визначалося на ранніх етапах обсягом праці, необхідної для підтримання життєдіяльності найменшого колективу людей, але яка перевищувала можливості одного - двох працівників у полі. Поступово з покращенням обробітку землі, зокрема переходом до оранки, розвитком ремесла, що дало населенню більш досконалі знаряддя праці, утворюється окрема власність (одружених і заміжніх). Водночас відбувається визрівання у складі великої сімї нової - малої сімї. Характерною рисою диференціації малої сімї є поступове зростання влади голові всієї общини, однак голова общини вже рухається з владою батька-чоловіка і в деяких випадках діє вже опосередковано через нього, наприклад, доручає йому покарати свою дружину або дітей. Виділення малої сімї супроводжується її локальним відокремленням у загальносімейному помешканні. Мала сімя отримує або окреме приміщення у спільному домі, що відображає більш архаїчну форму, або ізольоване приміщення у вигляді прибудови до основного житла, або ж окрему будівлю на загальносімейній садибі. Усі ці явища згодом приводять до розпаду великої сімї і родової общини та формування сільської общини.
У VIII-IX ст. ще доживали свій вік укріпленні поселення патріархальних общин, з якими нас ознайомлюють вивчені археологами словянські городища цього часу. Проте більшість дослідників історії Давньої Русі - історики і археологи ( Б. Греков, М. Воронін, В. Мавродін, П. Толочко, І. Русанова та ін.) - вважають що до часу створення Давньоруської держави в IX ст. панівною формою соціальної організації вже була мала сімя - самостійна з економічного погляду, яка обєднувалася з іншими в теротиріальну общину. При цьому вони припускають для цього часу і наявність патріархальної сімї. М. Гаврилюк, О. Кравець вказують на залишки існування патріархальної сімї на території України ще й у XV-XVI ст. [3, c.193; 8, c.17], а на півночі Росії - до кінця XIX ст. [7, c.63]. Але патріархальна сімя Х-ХІІІ ст. і більш пізніх періодів - це вже не та, що існувала на етапі розпаду первісного суспільства. Це був колектив родичів, який утворювали кілька малих сімей; певна юридична, суспільна, ідеологічна, але не виробнича єдність. Такий колектив М. Косвен позначив терміном патронімія [7].
Мала сімя складалася з батька, матері та неодружених дітей. Мала сімя як основна господарська одиниця епохи мала певні права й обовязки, які не поширювалися на всю споріднену групу таких сімей, що підтверджено писемними памятками. Голова сімї, батько, як за власні дії, так і за вчинки членів сімї був відповідальним перед поза сімейною публічною владою, якою б вона не була: чи то община, чи світський або церковний представник державної влади. Потрібно наголосити, що не тільки чоловік відповідав за дії дружини і дітей, а й сімя розплачувалася, за вчинки її голови. За дітей, у тому числі й дорослих, але ще не одружених, відповідальність, імовірно, несли обоє батьків. Вони влаштовували шлюб власних дітей, причому могли робити це примусово. Отже, в малих сімях поступово виникають такі оцінювальні категорії, як відповідальність батьків за виховання дітей, авторитет батьків, гідність сімї.
Мала сімя була багатодітною, по 5-7 дітей у кожній родині. В дітях батьки бачили насамперед тверду гарантію в нових робочих руках, які допоможуть забезпечити господарську стабільність сімї. В цілому й тогочасне суспільство було дуже молодим: частка дітей віком до 10 років становила понад 34% чисельності всього населення, а до 20 років - майже 60%. В умовах суворого життя діти рано ставали дорослими: дівчатка вступали в шлюб, починаючи з 12-13 років, хлопчики - з 14 років. Середній дітородний вік давньоруської жінки ледь перевищував 30-річний рубіж, за цей період вона могла народити не більш як 7 дітей. Варто наголосити, що до дорослого віку доживали не всі діти. Так до 50-річного віку доживали 60 відсотків хлопчиків і 40 відсотків дівчаток.
Отже, під впливом соціально-економічних факторів тривалий розвиток шлюбно-сімейних відносин спричинив появу малої моногамної сімї, яка стала як самостійною економічною одиницею, так і основним осередком виховання дітей.
«Усі ми родом з дитинства», «Усе - добре й погане - людина отримує в сімї». Ці педагогічні постулати відомі всім Українська родина споконвіку готувала дитину до Добра, Милосердя, Любові. Моральними цінностями українського народу завжди вважалися працьовитість, чесність, духовність. Практика народного виховання передбачає формування в людини системи моральних оцінок з позицій добра і справедливості, що випливають із народного поняття моралі: моральний той, хто добросовісний, цнотливий, доброчесний, праведний, людяний, доброзичливий. Це яскраво відображено в народних прислівях, приказках, у яких возвеличуються розум, дружба, порядність, чесність тощо.
Дитина не народжується моральною чи аморальною, вона поступово стає такою під впливом середовища і умов, у яких вона живе, особливостей виховання. Як наголошує М. Стельмахович, у народній педагогіці є три чинники, однаково важливі для формування особистості дитини, проте в різних ситуаціях кожний із них може стати вирішальним: спадковість, середовище, виховання, спадковість і виховання. Ці фактори у різні вікові періоди формування особистості, зокрема і в зрілому віці, проявляються тим чи іншим чином.
Виховання дитини - це систематичний і цілеспрямований вплив на неї, її розум, душу і тіло, який залежить не тільки від суспільно-політичного устрою суспільства, його внутрішніх та зовнішніх потреб, державотворчих процесів, а й від національних особливостей українців, світогляду та культури нації. Тому важливим напрямом виховання є його національне спрямування, націлене на засвоєння дітьми як національних, так і загальнолюдських цінностей та настанов, виховання поваги і доброзичливості, толерантності до членів сімї й оточення. Народна мудрість утверджує такі вихідні основні умови виховання, які мають обовязковий вічний характер: родинне гніздо, сімя, память роду, рідна мова, наступність і спадковість поколінь, гуманізм, творча праця, рідне національне середовище, культивування моральних чеснот народу. Батьки повинні виховувати на користь суспільства дітей, призвичаїти їх до доброчестя, піклуватися про душевне і тілесне блаженство, тобто мету і завдання сімейного виховання, відповідно, вбачав у тому, щоб дати дітям здоровий розум, добрий звичай і добру волю, а це вже є багатство.
Український народ здавна піклувався про міцну сімю, яка була заснована на мудрому, вдумливому керівництві її глави. Виходячи з того, що саме в сімї закладаються основи людяності, коріння духовності, працелюбності, традиційно у внутрісімейних взаєминах велике значення надавалося стосункам батьків і дітей.
У реалізації мети національного виховання Г. Ващенко на перше місце поставив родину, вважаючи, що батьки повинні прищеплювати дітям національні почуття, формувати в них національний ідеал, тобто «те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особистості» [1, c.104].
Важливу роль у родинному житті, а отже, й у національному вихованні, відіграють народні традиції, звичаї та обряди українського народу. Будучи різними за призначенням, змістом, характером, функціонуванням і виховним впливом на людину, вони, як стверджує О. Столяренко, є тим «життєдайним корінням, яке живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожного…» [12,15].
У процесі різноманітної діяльності людей виникають нові родинні виховні звичаї, обряди, традиції як спосіб збереження та передачі підростаючому поколінню знань, умінь та навичок, бачення основних шляхів формування особистості через ставлення до себе й інших людей, до праці, створення сприятливого духовно-морального клімату в сімї для розвитку психічних якостей особистості (сфера потреб, почуттів, вольових дій і вчинків тощо). Великий дарунок природи - продовжити себе і повторитися у своїх дітях. Кожен з нас усвідомлює своє покликання - бути батьком, мамою. Традиційна народна мораль ґрунтується на авторитеті батьків, з обрами яких повязуються поняття добра, правди, справедливості. Тобто суспільство поклало на батьків відповідальність за організацію життя родини, дітей, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів, а сімейні стосунки, побудовані на громадянському обовязку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька і матері, є величезною виховною силою.
Важливою умовою в системі родинного виховання є дотримання батьками відповідних виховних принципів: народності, природовідповідності, культуровідповідності, гуманності, демократизму, родинно-суспільної гармонії, обовязкової участі у посильній праці, утвердження життєвого оптимізму.
Народна педагогіка навчає нас мудрості, на якій засновані взаємини між людьми. Доцільно наголосити, що за народним твердженням, засвоєння моральної істини має проходити через почуття людини, її переживання та розум, які втілюватимуться пізніше у її вчинках. Виховання чуйності, бажання прийти на допомогу дорослим слід починати в сімї.
В українській сімї здавна не допускалась неповага до батьків. Це вважалося великим гріхом і через порушення заповіді Божої: « Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, які Господь Бог твій дає тобі» (ІІ книга Мойсея, 20:12).
Класична і народна педагогіки завжди виступали за спільний вплив на дитину батька і матері. Проте провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Ще О. Духнович переконливо сказав: «Должность Матери больше есть, нежели Отца к отрочати» [3, 383]. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо у сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, відлюдні, злостиві, вперті.
Рід людський продовжується завдяки матері, яка не лише народжує дитину, а й вигодовує її, ставить на ноги. Така дитина і в дорослому віці керуватиметься материнськими настановами, тобто результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя. Народні традиції вимагали шанувати жінку-господиню, яка була головною берегинею сімейного вогнища. Виховання і «виведення в люди» дітей вважалося поряд із господарською найважливішими функціями сімї. Народне прислівя говорить: «Умів дитину народити, умій і навчити», «Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів». Завданням батьків, з точки зору народної педагогіки, є виховувати дитину з раннього віку, дотримуючись основних християнських морально-етичних засад. Дитина набувала в сімї почуття впевненості, безпеки, життєвого оптимізму, а батьки - віру в світлу долю своїх дітей, у свою безпечну старість, у те, що їхня справа переходить у надійні руки. Дітям змалечку прагнули прищепити любов до праці, нетерпимість до неробства, байдикування, цінували її розум і повчали.
Українські діти на знак глибокої поваги за народною традицією завжди зверталися до матері й батька через увічливу форму «Ви». Теперішня сімя переживає період серйозних змін. За народною педагогікою, ідеальним є традиційний розподіл ролей і обовязків у сімї: для чоловіка - робота, а для жінки - дім, сімя. Проте відбувається трансформація усталених гендерних стереотипів, хоча чоловіки менше схильні поступатися своїми традиційними позиціями в сімях, незважаючи на зайнятість жінок у виробничій сфері. Однак виконувати свої виховні функції вони можуть лише за умови, що є справжнім авторитетом для дітей, - сумлінно ставляться до праці, сімейних обовязків, активні в громадському житті, уважні до дітей, цікавляться їхніми шкільними і поза навчальними справами, поважають їхню людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість. Проте інколи серйозні матеріальні проблеми приводять до дефіциту часу батьків, що обмежує їх можливість спілкування з дітьми.
Важливу роль відіграє місце проживання дитини. У сільській місцевості діти більше часу спілкуються з дорослими, допомагають їм поратися по господарству, переймаючи при цьому їхню поведінку в родинному колі й сусідському оточенні. Очевидно, сам спосіб життя сімї, взаємини між її членами впливають на дитину, формуючи задатки і навички виконання у майбутньому ролі батька чи матері. Важливу роль у підготовці дитини до самостійного життя відіграє також привчання до виконання постійних обовязків по господарству. Діти вчаться піклуватися не тільки про себе, а й про інших, вчаться відповідальності.
Важливу роль у сімї відіграє культ рідної мови. Академік М. Стельмахович наголошував, що рідна мова є могутнім засобом виховання, і «батькам треба знати та й дітям своїм розказати, що українська мова є національною мовою великого європейського народу і виступає як одна з давніх, високорозвинених мов світу, якою повинен пишатися й залюбки користуватися українець» [11, 114]. На його думку, в сімї має панувати культ гостинності. Українцям здавна притаманні традиції пошанної переміографії (звертання, привітання, прощання, побажання), які створюють атмосферу доброзичливості, лагідності, спокою, толерантності, пестливості [11, 190].
Усе це діти спочатку слухають, сприймають, а потім і самі так вітаються зі старшими, висловлюють свої побажання.
Українські педагоги переконанні, що виховання юної особистості забезпечують різні чинники: родина, школа, середовище, церква і суспільство. Проте провідну роль у цьому процесі відіграє родина. Насамперед у сімї здійснюється формування національної свідомості, любові до рідної землі, рідної української мови, рідного міста чи села, відродження традицій, звичаїв, обрядів, знання власного родоводу, походження прізвища, історії своєї оселі тощо.
Ретроспективний аналіз педагогічних ідей мислителів минулого дає підстави стверджувати, що проблема духовності завжди була надзвичайно актуальною як у практичному, так і в теоретичному аспектах. Особливого резонансу це питання набуває, починаючи з 30-х років ХVII ст., аж до кінця ХVIII ст., коли Україна вступила у новий період розвитку педагогічної думки - добу українського бароко, або Козацьку добу, що і визначило своєрідність духовного життя українського народу. Стиль бароко був особливо принадним для українців - нації, котра перебувала між православним Сходом і латинізованим Заходом. Зважаючи на освіченість українців, які навчилися в західноєвропейських університетах, Петро І покликав їх очолити освітні та церковні установи не лише України, а й Росії.
Філософами того часу розроблена цілісна система поглядів на світ, проблеми сутності людства та його місця у Всесвіті, ставлення людини до природи й до Бога, розглядалися особливості пізнавальної діяльності та вивчення творчих здатностей людини, її відчуттів, логіки, проблеми мови, мислення, провадилася розробка натурфілософії, акцентувалася увага на проблемі виховання дитини в сімї.
Червоною ниткою в історико-педагогічній спадщині освітніх, культурних та церковних діячів ХVІІІ ст. проходить ідея сімейного виховання, а на цій основі формування у молоді таких важливих моральних рис, як повага до батьків, жінки, бабусі, дідуся; почуття милосердя, вдячності; слухняність ввічливість. Також батьки мають зрозуміти, що першорядною метою виховання та освіти має стати формування високоморальної, добропорядної та чесної особистості. Обовязок батьків - не лише дати життя, а й виховати гідних людей.
Хочу наголосити на такому феномені в розвитку української педагогічної думки, як козацька педагогіка, породжена добою українського бароко і , зокрема, козацьким визвольним рухом. Це унікальне явище світової культури, де мирно співіснують і релігійні, і світські виховні традиції. Педагогіка, створена козаками, стала найвищим досягненням національної системи виховання. Основними завданнями вона ставила підготовку мужніх захисників рідного народу до захисту своєї землі; виховання у молоді загальнолюдських цінностей; формування пошани до старших та жінок, почуття милосердя тощо.
Козацька педагогіка передбачала три ступені виховання: дошкільне, родинне та родинно-шкільне виховання, отримання підвищеної та вищої освіти в колегіумах, академіях, університетах. Саме родинне виховання утверджувало найпочесніший статус батьківської та материнської народної педагогіки. Історичні факти, народна мудрість, художня література стверджують, що козацька сімя відзначалася демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки. У козацькій сімї панував культ Батька та Матері. Дружина розвязувала сімейно-побутові питання, а чоловік мав створити їй психологічний комфорт. Такий уклад сімейних відносин позитивно впливав на виховання як хлопчиків, так і дівчаток. Мати, готуючи синів до дорослого життя, співала пісні та розповідала про козаків, їхні героїчні походи. Хлопчики, виховані на козацькому фольклорі, виростали мужніми, рішучим, вольовими молодими людьми. Батько - захисник сімї і роду. Він символізує для дітей непорушний авторитет у ставленні до родини та всього народу, є взірцем мужності та відваги. Образ Батька - «символ предків, …символ свого життя і совісті». Батька діти сприймали як святу «золоту нитку історії», переривати яку - найтяжчий злочин, гріх. Батькові належала вирішальна роль у навчанні й вихованні дітей. Батько формував у сина твердість, витривалість, лицарську гідність і честь, загартовував його тіла, готував до захисту своєї землі. Дітей навчали поважати заповіді батьків і дідів, традиції, звичаї і обряди українського народу, здобутки християнської моралі. Родинні та релігійно-моральні цінності мали стати найвищими цінностями в житті юного покоління. Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що найхарактернішими рисами періоду українського бароко було поширення освіти, ідеї цінності людини, її гідності, пошуки сутності людини та її місця у світі. Саме період українського бароко став «зоряним часом» розвитку української національної системи виховання, невичерпним джерелом моральної та духовної енергії нашого народу.
Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру (М.Стельмахович).
В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов'язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам'яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.
Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв'язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.
Однією з найбільших доброчинностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай "віддавати чолом", тобто цілувати руку батькам і родичам. Змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім'ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на "ви". Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.
Вихованням дітей у сім'ї опіковувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні є неперевершеною. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість. Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім'я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності. В. О. Сухомлинський. Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях. Адже в народі по батьках судили про дітей: "Яблуко від яблуньки далеко не котиться", "Яка хата - такий тин, який батько - такий син", "Який кущ, така хворостина, який батько, така й дитина".
В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків і дітей. Упродовж віків українці вважали працю мірилом духовних і фізичних якостей людини. Ще в часи Давньоруської держави хлопчиків готували до трудової діяльності, до виконання функцій годувальника сім'ї та її глави. Дівчаток залучали до жіночої праці, вчили прясти, ткати, шити тощо. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.
Родинна етнопедагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці завжди намагалися прикрасити свій побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини. Дітей вчили привітності, ввічливості, вихованості у спілкуванні з людьми. Розвитку естетичних почуттів і смаків сприяла поетичність і мелодійність пісень, краса танців, обрядів, традицій, звичаїв. Виростаючи в цій атмосфері, діти розвивали творчі сили: вони вчилися співати, танцювати, приказувати, поводитися серед людей, виготовляти предмети ужиткового мистецтва. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні і етичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю.
Це свідчить про те, що за багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов'ю до дітей і відданістю обов'язку їх виховання.
Протягом усього XX ст. сім'я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх аспектів її існування. З одного боку, сім'я подолала кризу патріархальності родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.
Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім'ї, стосуються, головним чином, її економічних та демографічних основ. Так, набула тенденції до зниження шлюбність (на 100 укладених шлюбів припадає 46 розлучень); народжуваність знизилася до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Неповні сім'ї, де немає батька, рідше - матері, становлять 13%. Характерними стали такі явища, як дитяче сирітство, безпритульність, бродяжництво.
Змінився сімейний склад населення: якщо ще ЗО років тому середня сім'я налічувала 4,0 осіб, то у 1994 році - 3,0, а у 1999 році - 2,6 осіб. Важливою ознакою сучасних змін є відхід від збереження сімей, які складаються з представників багатьох поколінь, процеси відокремлення молодих від батьківських сімей.
Економічні труднощі, які переживають держава та безпосередньо сім'ї, поставили під загрозу інтелектуальний і моральний потенціал родини. Основний свій час батьки витрачають на пошуки засобів для виживання (коштів, продуктів харчування, товарів), а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, за добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, а у вихідні дні - 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми зводиться переважно до контролю за їх навчанням, а сам контроль - до з'ясування того, які оцінки одержав.
Істотно обмежені можливості соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграли урбанізація населення, недооцінка "живого" спілкування як у колі сім'ї, так і з ровесниками. Це призводить до того, що спосіб засвоєння соціального досвіду з безпосереднього перетворюється на опосередкований, внаслідок чого значно знижується цінність набутого досвіду та рівень і можливості світосприймання. У багатьох сучасних сім'ях спостерігається значна плутанина з цінностями. На перше місце вони висувають ідею збагачення, прагнуть виховати в дітей прагматизм, раціональність, волю до успіху. Детермінантами поведінки старших щодо дітей стали комерція, маніпулювання, бездушність, постійне бажання займати переважно рольову чи особистісну позицію. Такі крайнощі призводять до відчуження дітей від батьків, встановлення між ними формально-ділових стосунків (зроби, прибери, принеси, мовчи) з відповідними реакціями - санкціями за порушення вимоги. Це сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.
Не всі батьки можуть усвідомити суть соціальної рівності між дітьми і дорослими, а тому відкидають навіть саму ідею. Насправді, рівність не передбачає одноманітність. Той незаперечний факт, що дитина не може зрівнятись із дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях, не віднімає у неї права на повагу й особисту гідність.
Батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань і потребують спеціальної підготовки для виконання виховної функції. Водночас відстань між сім'єю і школою збільшилась. Звичайна загальноосвітня школа, що внаслідок багатьох причин стала непрестижною і мало привабливою, майже відійшла від ролі помічника сім'ї. Нові ж суспільні інститути хоча і з'явились, але не зміцніли. Тому вони поки що не в змозі надати дієву допомогу сім'ї.
Сукупність цих та інших змін привела до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість - сім'я - суспільство.
Українська сімя була і залишається осередком виховання дитини, її розвитку і мужніння. Можна з упевненістю сказати, що у сучасної молоді значно посилився інтерес до вивчення національної історії, традицій, побуту і звичаїв, витоків матеріальної та духовної культури свого народу, зокрема релігії. Це обумовлено не лише розширенням демократичних засад існування українського суспільства та особистості, а й спробою осмислення людиною свого духовного начала, його сутності та значення.
1.2 Сімя - як специфічна, педагогічна система
Сімя - найдавніша і найстійкіша соціальна спільність. Виникнувши на зорі людства вона пройшла через багатовікову історію, являючи собою унікальну опору для суспільства. Сімя відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості. Першим навколишнім світом дитини, початковою одиницею суспільства є родина, де і закладаються основи особистості. Що ж таке сім'я? [9, c. 34]
Сім'я є моделлю суспільства на конкретному історичному етапі розвитку, відображає його моральні та духовні особливості.
Сім'я - невелика соціальна група, до якої входять поєднанні шлюбом чоловік та жінка, їх діти (власні чи усиновлені), кровні родичі, інші особи, повязані родинними звязками з подружжям. Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. Сім'я - осередок суспільства. Сім'я дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини: народження дитини, догляду за нею, виховання, навчання. Сім'я здійснює своєрідне накопичення, перерозподіл і передачу наступним поколінням досвіду, знань, навичок найнеобхідніших форм трудової діяльності і взаємодії із навколишнім середовищем, спілкування і співпраці з іншими людьми. Це найдосконаліша форма ведення власного господарства, побуту, відпочинку (з досить чітким розподілом функцій, прав і обов'язків). [6, c. 220]
Сімя виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини. Причому тільки та сімя має позитивний вплив, що допомагає дитині відчувати себе рівноправним членом колективу, де її люблять, вона має у сімї права і обов'язки, до її потреб ставляться з розумінням . Саме в таких сім'ях діти найбільше цінують поради і допомогу батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній обстановці дитина виростає доброзичливою, гуманною, спокійною, здатною до співчуття, оптимістичною, добрим товаришем, з почуттям гумору, має тверді етичні правила. Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, це також один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може реалізувати свої потенції і задатки в сфері матеріального виробництва, в науці, мистецтві, підприємстві тощо. Але бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути хорошим сином, онуком, братом тощо - це теж особистісні якості і важливі складові життя людини. І вона природно прагне до цього. Нормальна людина не може жити, не усвідомлюючи себе у таких якостях. А тому сім'я - це не тільки суспільна, а й особистісна цінність. Без сім'ї, сімейного, родинного життя особа не може повною мірою реалізувати свою природу, особистісні якості і не може бути повною мірою щасливою. Сім'я - історична форма організації життя людей. Її форми і функції змінюються із розвитком виробництва, техніки, технології, суспільних відносин, культури в цілому. Сімейні відносини - це складова суспільних відносин, і розвиток сім'ї - одна із найважливіших складових розвитку суспільства, його культури. [1, c. 524; 6, c. 220]
Ефективність виховання в сім'ї залежить від створення у неї належних умов. Головна умова сімейного виховання - міцний фундамент, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обовязку їх вихованця, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя. [6, c. 221]
Усім відомий вислів «Сім'я - осередок суспільства». Можна було б визначити її і як своєрідну модель або навіть ген суспільства? адже в сім'ї виявляють багато визначальних характеристик особистості. В ній відбиваються риси соціального буття. Водночас саме через сім'ю (в ході соціалізації нових поколінь) зберігається стійкість і спадкоємність соціуму. В житті будь-яких суспільств бувають періоди, коли руйнуються всі зв'язки, коли воно розпадається, розвалюється, і лише сім'я залишається місцем, де зберігається «соціальний генотип», який передає пам'ять майбутньому. Чому ж люди живуть сім'ями? Чи завжди існувала сім'я? Чи залишиться вона в майбутньому? її створення - особиста справа людини, чи цей процес певним чином пов'язаний з суспільством? Ці запитання цікавлять людство уже давно. Соціологія сім'ї як спеціальна галузь науки вивчає умови життя сім'ї, чисельність і структуру, етапи життєвого циклу, рольову поведінку її членів, суспільні функції, мотивацію шлюбів і розлучень тощо. Звичайно, сім'ю визначають як засноване на шлюбі та кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. [6, c. 222]
У чому ж полягає соціальна сутність сім'ї? Справа в тому, що маючи глибинну природно-біологічну, інстинктивну природу, сім'я пропускає історичні суспільні відносини через призму своїх конкретних форм. З'явившись у глибині віків, у надрах первісного суспільства, вона пройшла тривалий шлях, поки з'явилася сучасна нуклеарна сім'я. І навіть тепер термін «сучасна сім'я» має значною мірою європоцентристський характер. Це поняття навряд чи можна наповнити точно окресленим змістом. Адже і в наш час сім'я в Європі, в Північній і Латинській Америці, в арабському світі, в Азії за способами і мотивами її створення, структурою, рольовою поведінкою її членів та іншими ознаками дуже різниться. В будь-якому суспільстві сім'я має подвійний характер. З одного боку, це загальна соціальна інституція, а з іншого - мала соціальна група, що має специфічні закономірності функціонування та розвитку. Це обумовлює залежність сім'ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних і релігійних відносин і водночас досить значну самостійність. У сфері сімейного життя традиції дуже стійкі. Вони не змінюються відразу за змінами в економічній та політичній сферах суспільства. Причинами, що підштовхують людей до створення сім'ї, є потреби суспільства та людини. Сім'я - одна з найперших соціальних інституцій. Вона виникла набагато раніше, ніж з'явилися такі соціальні інституції, як релігія, гроші, держава, освіта. Людське суспільство розвивалось і удосконалювалось, але контроль у сфері сімейно-шлюбних відносин все одно існував, адже сім'я залишалася потрібною суспільству. Ще 100 років тому в багатьох суспільствах розлучення були ускладнені чи, навіть взагалі, заборонені. Неодружені чоловіки, як правило, мали нижчий соціальний статус, не мали права голосу, ні на сільських сходах, ні на виборах до інших громадських установ, а неодружена жінка могла жити лише в родині батьків і аж ніяк не окремо. Неправильно вважати, що тільки тиск з боку суспільства приводив до утворення сім'ї. Кожна людина в усі часи прагнула до цього. Причина цього в тому, що людина, як правило, вступає в шлюб з метою задовольнити власні потреби. І налічується їх багато: потреба в дітях, в батьківстві, контактах з дітьми, їхньому вихованні; потреба в одержанні матеріальних засобів існування одними членами сім'ї від інших у разі непрацездатності чи в обмін на послуги; одержання господарсько-побутових послуг подружжям один від одного; духовне спілкування; одержання індивідами психологічного захисту, емоційної підтримки; потреби у соціальному просуванні; потреби у спільному проведенні дозвілля; фізіологічні потреби тощо.
Отже, люди створюють сім'ю з метою задоволення не окремих, а комплексу важливих для особистого життя потреб. Деякі з них можна задовольняти і поза сім'єю, але саме в ній їх задоволення здійснюється найбільш прийнятним для людини шляхом. У цьому і полягають причини міцності сім'ї як соціальної інституції. Досить часто, якщо один шлюб у людини був невдалим, вона робить спроби ще раз створити сім'ю. Крім того, треба підкреслити, що сімейні відносини, образно кажучи, є «найсоціальнішими». Основою сім'ї є шлюб як історична форма соціальних відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою якої суспільство упорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, встановлює їхні подружні та батьківські права і обов'язки. Сім'я - це одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має фундаментальне значення як для індивіда, особистості, так і для суспільства. Сім'я - це така спільність людей, яка спирається на шлюбний союз, на родинні зв'язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми, між іншими членами сім'ї, які живуть разом і спільно ведуть господарство. Життя сім'ї - це дуже складні і різноманітні процеси та сторони життя людини (біологічні, економічні, моральні, правові, психологічні, естетичні, релігійні). На цій підставі сім'я здатна виконувати певні функції.
Функції родини - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. Отже, головні функції сім'ї: економічна,репродуктивна, реактивна, комунікативна, регулятивна, виховна, рекреативна.
Економічна функція забезпечує статус сім'ї як повноправної виробничо-господарської одиниці і є необхідною умовою добробуту, фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів.
Репродуктивна функція сім'ї забезпечує відтворення й продовження людського роду, фізичне й духовне поновлення суспільства. Репродуктивна (демографічна) функція сім'ї полягає у відтворенні життя, продовженні людського роду, тобто в народженні дітей. Мається на увазі відтворення не тільки кількісне, а й якісне (народження фізично і психічно здорового покоління, без біологічних і психічних аномалій). Як відомо, для відтворення населення та його природного приросту кожна сім'я повинна мати двох-трьох дітей.
Реактивна функція - це взаємна фізична, матеріальна, морально-психологічна підтримка членів родин із метою збереження їх здоров'я, життєвого тонусу; дотримання режиму праці і відпочинку, харчування, особистої гігієни тощо; захист сім'ї і кожного з її членів від усіх негараздів і бід.
Комунікативна функція. На сьогоднішній день практично по-різному складаються відносини в сімї - і позитивно, і негативно, що по-різному і впливають на людину. Ось тут-то важливу роль відіграє комунікативна функція сімї. Комунікативна функція сім'ї передбачає створення сприятливого сімейного мікроклімату, необхідного для психічно-емоційного відтворення сил членів сім'ї, внутрісімейного спілкування подружжя, батьків і дітей, сім'ї та оточуючого мікро- і макросередовища, а також її спілкування з духовними та інтелектуальними надбаннями суспільства (засоби масової інформації, література, мистецтво тощо). Психологічний клімат сім'ї - це стійкий емоційний настрій, результат особливостей і якості взаємостосунків членів сім'ї. Психологічний клімат сім'ї може змінюватись і залежати від самих членів сім'ї. Він може бути сприятливим, несприятливим (конфлікти, сварки, знервованість), суперечливим (чи то повна злагода, чи то сварки). Характерні ознаки сприятливого сімейного мікроклімату - згуртованість членів сім'ї, доброзичливість, почуття захищеності, терпимість, взаємна повага, взаємодопомога, чуйність, співчуття, прагнення допомагати один одному, співпереживання, відповідальність за сім'ю та кожного її члена. Велике значення для психологічного клімату сім'ї має внутрісімейне спілкування. Сімейний мікроклімат, на який впливають стійкий позитивний емоційний настрій, взаєморозуміння, доброзичливість, позначається на настрої членів сім'ї, загальному стилі їхнього життя. У такій сім'ї наявне бажання разом проводити вільний час, вихідні дні, відпустку. Вона відкрита як для внутрісімейного (між подружжям, подружжям і дітьми, подружжям і батьками), так і для позасімейного (з друзями, сусідами, знайомими) спілкування, створює душевний комфорт, рятує від нервових перевантажень. Зрозуміло, що таку функцію може реалізувати лише здорова сімя, де панує повна повага кожного члена сімї, взаємоузгоджений, дружній морально-психологічний клімат. [3, c. 42]
Регулятивна функція забезпечує систему регулювання взаємовідносин між членами сім'ї, в тому числі первинний соціальний контроль діяльності всіх членів сім'ї та реалізацію влади й авторитету батьків. У демократичній сім'ї регулятивна функція здійснюється здебільшого за допомогою моральних норм, особистого авторитету членів родини і, в першу чергу, авторитету батьків. Вона виявляється і у взаємодії всіх членів родин із суспільством, соціальними інститутами, виконанні громадянських обов'язків та здійсненні прав і свобод.
Рекреативна функція сімї - це організація вільного часу та відпочинку сім'ї. Рекреативна діяльність сім'ї здійснюється в будні й вихідні дні, а також під час відпустки. Вона виконує роль збереження сім'ї як цілісної одиниці, зміцнює сім'ю, закріплює кращі традиції, має велике значення у вихованні дітей, емоційному єднанні подружжя. Крім того, ця функція має значення для розвитку інтересів і потреб особистості, виконує культурну роль, формуючи, розвиваючи та виховуючи культурні, моральні й виховні цінності та норми. У стабільній сім'ї ця функція постійно трансформується й розвивається. У дезорганізованих сім'ях ця функція по суті руйнується або виконується частково. Це спостерігається і в повсякденному житті, коли члени сім'ї повертаються додому з роботи. У цей період вільний час сім'ї призначений для відновлення фізичних, моральних та емоційних сил, витрачених протягом трудового дня. Крім відновлення витрачених сил, людина мусить подбати про свій духовний та інтелектуальний розвиток. І дуже важливо, щоб це стосувалося кожного з членів подружжя і дітей. Під час відпустки майже весь час можна присвятити дозвіллю, що може найбільше сприяти розвитку особистості. Проблема реалізації рекреативної функції молодої сім'ї полягає в тому, що зараз обмежені умови для раціонального проведення вільного часу. Адже фінансові проблеми, про що ми вже згадували, не дають можливості відвідувати кіно, театри, концерти, виставки, музеї, кафе і ресторани, реалізовувати свої потреби у відпочинку, оздоровлювати сім'ю в санаторії, будинках відпочинку, на морі, відправляти дітей у літній табір, мандрувати. Найреальніший спосіб відпочинку - поїхати до батьків у село, родичів або знайомих.
І основна функція - виховна. Вона полягає у передачі дітям дорослими членами сім'ї соціального досвіду, забезпечення їх входження в систему суспільних відносин. Виховання - велика справа - ним вирішується участь, доля людини. Виховання здійснюється в процесі повсякденного спілкування дитини з членами сімї, рідними, всіма людьми, з якими сімя вчить дитину жити серед людей, прищеплює їй основи певних ідейно-політичних поглядів, світоглядних рекомендацій, моральних норм і правил. Правильне сімейне виховання розвиває здібності, здорові інтереси та потреби дитини, формує правильний світогляд, позитивне ставлення до праці, сприяє прищепленню гуманних, моральних якостей, розумінню необхідності дотримуватися правових і моральних норм життя, поведінки, що сприяє розвитку фізичної досконалості дітей, зміцненню їхнього психічного здоров'я, виробленню навичок санітарно-гігієнічної культури. Ця функція - одна з найважливіших. Її мета - передати підростаючим поколінням у процесі входження в систему суспільних відносин соціального досвіду, знань, орієнтацій, норм і ролей, умінь і навичок, необхідних для моральної життєдіяльності. Успіх виховання залежить від виховного потенціалу сім'ї, який у свою чергу залежить від її матеріальних і побутових умов, чисельності та структури сім'ї, взаємостосунків, які складаються між всіма членами родини, особистого прикладу батьків, їх педагогічної культури, специфіки самого процесу сімейного виховання. Дитина в сімї пізнає і освоює моральні норми.
Отже, ми розглянули основні форми життєдіяльності сім'ї - її функції. Як видно, із зробленого аналізу, всі функції між собою тісно пов'язані. Неможливість виконання сім'єю однієї функції веде за собою прорахунки у виконанні іншої функції. [6, c. 1] Розкриваючи роль сім'ї у різних напрямках виховання, насамперед, хочу визначити, що першими вчителями маленької дитини стають її батьки, але часто процес навчання розпочинається раніше, ніж вони встигають усвідомити цей факт. Діти засвоюють спосіб життя батьків, у сім'ї закладаються основи багатьох умінь, навичок і звичок, виробляються оціночні судження та визначається життєва позиція підростаючого покоління.
Розділ 2. Особливості реалізації змісту сімейного виховання на сучасному етапі розвитку суспільства
2.1 Моральне виховання дітей у сучасній сімї
Сім'я впливає на все життя людини, але найбільш значна її роль на самому початку життєвого шляху, коли закладаються моральні основи особистості. На перші роки життя дитини приходиться ряд важливих основ: характер, емоції, якості, які повинна сформувати саме мати з батьком. Сім'я легше й ефективніше всього здійснює індивідуальний підхід до людини, вкладаючи в неї з перших днів життя моральні якості. Можна сказати, що в сфері духовно-морального виховання провідну роль відіграє мати. Якщо батьки зможуть реалізувати зміст морального виховання, то їм легко буде вдаватися закладати якості громадянина, патріота нашої держави і решту необхідних загальнолюдських позитивних якостей, які потрібні для того, щоб успішно іти по життю, досягати своєї цілі, будувати відносини з близькими людьми, які нас оточують.
Моральне виховання - це цілеспрямований, багатофакторний, систематичний процес, направлений на вирішення мети і завдання морального виховання. У систему морального виховання входить мета, завдання, принципи, методи, зміст, засоби і форми.
Метою морального виховання в сім'ї є виховання моральної культури, формування стійких моральних якостей, почуттів, переконань, поглядів, свідомості, почуттів
В завдання і зміст морального виховання в сім'ї входить: формування абсолютних цінностей - загальнолюдських цінностей, що мають універсальне значення та необмежену сферу - любов, повага, ввічливість, милосердя, доброта, вірність; формування свідомого та творчого ставлення до виконання професійних обовязків, особистої відповідальності за свою працю; національних цінностей - любові до своєї рідної землі, до рідної мови, вірності ідеям, принципам народної моралі та духовності, почуття патріотизму, національної гідності тощо, громадських цінностей - повагу до закону, обовязок перед іншими людьми, до свого народу; сімейних цінностей - моральних основ життя сім'ї, стосунки поколінь, піклування про ближнього, закони вірності, пам'ять про своїх предків; формувати прагнення жити в гармонії з природою, свідомої дисципліни, виховання любові; також зміст і завдання включають в себе цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму, вміння завжди і всюди чинити благородно, виявляти інші чесноти. [1, c. 525 - 227] Говорячи про методи морального виховання дітей молодшого шкільного віку в сім'ї, то можна назвати такі: метод бесіди, нагороди, похвали, догани. Але такий метод, як приклад батьків - найголовніший. Адже хто, як не батьки подадуть приклад ставлення до людей, які їх оточують, їх ставлення до власних дітей, покажуть, які стосунки повинні бути у сім'ї, ставлення до друзів, рідних; хто, як не батько з матір'ю навчить, як шанувати і любити свою батьківщину, поважати закон, який існує в нашій державі, берегти рідну природу, яка оточує нас і дає нам життя. Також великого значення набирає метод бесіди. Батьки теж повинні приділяти особливу увагу цьому методу - вести з дітьми бесіди на морально - етичні теми. Треба підкреслити, що виховувати дитину треба не насильством, а ласкою, умовлянням, роздумом, прищепленням корисних звичок. І з цього ми розуміємо, що потрібні ще такі методи морального виховання дітей молодшого шкільного віку в сім'ї як: розяснення, поради батьків. Корисно застосовувати ще такі методи: нагорода, похвала, догана. [6, c. 224]
Принципи морального виховання - це керівні положення, на основі яких здійснюється моральне виховання. Здійснюючи моральне виховання дітей молодшого шкільного віку в сім'ї, батьки повинні керуватися такими принципами:
Цілеспрямованість.
Принцип зв'язку з життям.
Принцип опори на позитивні якості особистості.
Принцип індивідуалізації виховної роботи та врахування вікових особливостей.
Щодо форм морального виховання дітей молодшого шкільного віку в сім'ї, то вони можуть бути такими: зв'язок школи з сім'єю, організація концертів, участь в концертах.
Засобами морального виховання є: слово батька і матері, культурні цінності українського народу, Конституція України, книги про мораль...
Основу морального виховання становлять уклад сімейного життя, приклад батьків. З перших місяців життя дитини набуває в сімї позитивний або негативний досвід поведінки.
Якось молода мама запитала А. С. Макаренка, коли їй треба розпочати виховання своєї дитини, якій зараз півроку. «Ви вже запізнились рівно на шість місяців», - така була відповідь видатного педагога.
Виховання моральних якостей - процес тривалий і складний. Постійним чинником морального виховання дітей в сімї є, як зазначалось вище, самі умови сімейного життя, природний процес щоденного спілкування батьків з дітьми. Але потрібні й спеціальні заходи впливу, насамперед бесіди на моральні теми. Як правило, такі бесіди проводяться у звязку з важливими подіями, з різними випадками, фактами у відносинах між людьми, які спостерігала дитина. Батьки щиро, прямо і ясно висловлюють своє ставлення до таких фактів, подій і одночасно спонукають сина або дочку поділитись своїми думками. Основне тут - викликати відвертість, утвердити правильний погляд на моральні цінності. Такі бесіди бувають, звичайно, ввечері, коли уроки і домашні справи вже виконані, і можна спокійно посидіти, подумати вголос, поговорити в невимушеній обстановці і без будь-якого штучного моралізування, без фальші і сюсюкання. Потрібне чуйне, тепле і уважне ставлення батьків до дитячих переживань, своєчасне виправлення того негативного, яке не перетворилось ще на переконання і на сталу моральну звичку.
Батькам завжди необхідно знати, з ким дружить дитина, хто її найближчі товариші, познайомитись з ними, сприяти зміцненню дружби між дітьми і тактовно спрямовувати її.
Якщо батьки з перших років життя дитини виховують її правильно, не потрібні ніякі покарання. Але тоді, коли у дитини виробились негативні моральні звички - недисциплінованість, неорганізованість, нечесність, брехливість, егоїзм та ін., батьки можуть вдаватись і до покарань. Покарання ні в якому разі не повинні принижувати людську гідність дитини. Недопустимі тілесні покарання. Не можна карати «під гарячу руку», не зясувавши спочатку причин того чи іншого вчинку, справжніх мотивів поведінки дитини. Треба заздалегідь продумати, до яких наслідків може привести покарання.
А. С. Макаренко вважав, що головним принципом у вихованні є вміння знайти середину - міру виховання активності і гальмування. «З першого року треба так виховувати, - писав він, - щоб вона могла бути активною, прагнути до чогось, чогось вимагати, добиватися, і в той же час треба виховувати, щоб у неї поступово утворювались гальма для таких її бажань, які вже бувають шкідливими або такими, які заводять її далі, ніж це можна в її віці. Знайти це почуття міри між активністю і гальмуванням, значить розвязати питання про виховання» [ 52, c.265].
Моральна чистота підлітків, юнаків і дівчат великою мірою залежить від правильного статевого їх виховання в сімї, від формування в них стриманності, цнотливості, взаємної поваги між хлопцями і дівчатами. Статеве виховання не може бути відокремлене від усієї системи морального загартування молоді. Виховуючи комунікастичну ідейність, принциповість, чесність, правдивість, працьовитість, патріотизм, гуманізм та інші благородні якості нової людини, ми тим самим, як говорив А. С. Макаренко, виховуємо і майбутнього чоловіка, майбутню жінку, сприяємо утвердженню в їхній свідомості й почуттях високого і чистого ідеалу сімейного життя. Однак потрібні і щирі спеціальні бесіди про дружбу і любов, які б по-справжньому облагороджували думки і почуття дівчини, юнака. Необхідно розумно заповнювати вільний час школярів, спонукати їх до занять гімнастикою і спортом, до активної участі в художній самодіяльності, в громадській роботі. Якщо юнак або дівчина нудяться, не знають, куди себе подіти, то в цей час, як справедливо зауважив К. Д. Ушинський, псується і голова і серце.
Сучасна сімя виступає сферою формування і ареною практичного прояву ідеалів, світогляду, інтересів людини. Через сімю формуються первинні цінності орієнтації і соціальні рекомендації дитини.
Вивчення і аналіз виховного процесу показали, що багато проблем виховання морально, естетично зрілої людини вирішується з великими труднощами тому, що батьки часто не володіють ефективними засобами і методами розвитку свідомості і поведінки особи, що формується. Саме тому цілеспрямоване, активне виховання і освіта дітей в сімї мінімальні, основні сили батьки віддають матеріальному забезпеченню, а не духовному формуванню і розвитку дітей. За даними досліджень в Україні в середньому працююча жінка за добу приділяє для виховання дітей 16-18 хвилин, а у вихідні дні 30-35 хвилин. Духовне спілкування батьків з дітьми, їх спільні заняття, на жаль, залишаються недозволеною розкішшю. В сімї духовне спілкування батьків і дітей зводиться до контролю за навчанням дитини у школі, за зясовуванням того, які оцінки одержують діти.
Існує багато причин недостатнього рівня виховання в сімї. В сучасних умовах низького економічного рівня розвитку України, основна маса часу батьків втрачається на існування. Низька культура суспільного життя і подвійна мораль, демографічність суспільства пагубне відбуваються на сімейному вихованні дітей, на зміцненні самих сімей.
Дитина може прийматися батьками такою, яка вона є (безумовна любов). Можливо, батьки люблять її, коли дитина відповідає їх сподіванням, коли добре учиться і поводиться, але якщо дитина не задовольняє тим потребам, то дитина як би відкидається, відношення міняється в гіршу сторону. Це приносить значних труднощів, дитина не упевнена в батьках, він не почуває тієї емоційної безпеки, що повинна бути із самого дитинства (обумовлена любов) . Дитина може взагалі не прийматися батьками. Вона їм байдужа і може навіть відкидатися ними (наприклад, родина алкоголіків).
Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди упевнені у своїй правоті? Чи можна назвати гарними тих батьків, що перебувають у постійних тривожних сумнівах, губляться при зіткненні з чимось новим у поводженні дитини? І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству.
Майбутні батьки задумуються про те, як краще сформулювати для самих себе мету роботи з виховання своєї дитини. Мета і мотив виховання дитини - це щаслива, повноцінна, творча, корисна людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути спрямоване сімейне виховання.
Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини - усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер.
У педагогічній діяльності абсолютної норми не існує. У батьківській праці, як у всякому іншому, можливі і помилки, і сумніву, і тимчасові невдачі, поразки. Виховання в родині - це те ж життя. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні і неповторні. Наприклад, якщо батьки в усьому досконалі, знають правильна відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саму головну батьківську задачу - виховати в дитині потреба до самостійного пошуку, до пізнання нового.
У кожній родині об'єктивно складається визначена система виховання. Під системою виховання розуміються мети виховання, формулювання його задач, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, облік того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини. Можуть бути виділені 4 тактики виховання в родині й відповідаючи їм 4 типи сімейних взаємин, що є і передумовою і результатом їхнього виникнення: диктат, опіка, «невтручання» і співробітництво. Диктат у родині виявляється в систематичному придушенні одними членами сімейства ініціативи і почуття власного достоїнства в інших його членів. Опіка в родині - це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, обгороджують його від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Система міжособистісних відносин у родині, що будується на визнанні можливості і навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою «невтручання». Співробітництво як тип взаємин у родині припускає опосередкованість міжособистісних відносин у родині загальними цілями і задачами спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації переборюється егоїстичний індивідуалізм дитини. Родина, де ведучим типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом.
Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна, безмежна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя і безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки і безпеки внутрішнього, емоційного і психологічного світу людини. Батьківська любов - джерело і гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного і щиросердечного здоров'я.
Саме тому першою й основною задачею батьків є створення в дитини впевненості в тім, що його люблять і про нього піклуються. Сама природна і сама необхідна з всіх обов'язків батьків - це відноситися до дитини в будь-якому віці любовно й уважно. І проте підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується поруч обставин. Психологами доведено, що за трагедією підліткового алкоголізму і підліткової наркоманії часто коштують не люблячих своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові і можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові.
Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що його люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Навпаки -ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності.
Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що в однаковому ступені може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини.
Коли говориться про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого один з одним. Як будувати педагогічний діалог? Головне у встановленні діалогу - це спільне устремління до загальним цілям, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку спільних дій. Першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до дозволу проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинний ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, у відомому змісті її творцем. Коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її мети і плани, настає справжній діалог. Ще важливо дотримати рівність позицій - тобто визнання активної ролі дитини в процесі його виховання. Людина - завжди активний суб'єкт самовиховання. Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно учитися бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.
Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву йому індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитини - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими йому якостями. Батьки повинні усвідомлювати, що кожна негативна оцінка особистості дитини і властивих йому якостей характеру типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ родила, упертюх, негідник!», якою б справедливою по суті вона не була, якою би ситуацією не викликалася, наносить серйозну шкода контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснена чи дія помилковий, необдуманий учинок.
Дистанція, що стала переважної у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у всієї складної, неоднозначний, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.
Удосконалення психолого-педагогічної культури батьків є важливою передумовою правильного виховання дітей, оскільки первинна соціалізація, прищеплення культури взаємостосунків і розвиток гармонійної особистості належить сімї. Саме в сімї дитина набуває життєвого досвіду, вчиться культурі спілкування, засвоює норми поведінки. Вирішальний позитивний вплив на виховання дітей має почуття взаємної любові і поваги матері і батька, їхнє гуманне ставлення до інших людей. В.О. Сухомлинський справедливо затверджував, що людину ми творимо любовю - любовю батька до матері і матері до батька, любов матері і батька до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Таким чином, прекрасні діти виростають у тих сімях, де мати і батько по-справжньому люблять одне-одного і разом з тим люблять і поважають людей. У таких дітей - мир і спокій у душі, стійке моральне здоровя, щиросердечна віра в добро, віра в людську красу.