Чоловік і жінка в коханні-суперництві: варіації моделей відносин у творчості В. Домонтовича і К. Гамсуна

Чоловік і жінка в коханні-суперництві: варіації моделей відносин у творчості В. Домонтовича і К. Гамсуна

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, молоді та спорту УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ національний УНІІВЕРСИТЕТ ІМ.В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет філології та журналістики

Кафедра української літератури та методики викладання

ЧОЛОВІК І ЖІНКА В КОХАННІ - СУПЕРНИЦТВІ: ВАРІАЦІЇ МОДЕЛЕЙ ВІДНОСИН У ПРОЗІ В. ДОМОНТОВИЧА І К. ГАМСУНА

Дипломна робота (бакалавра)

студентки IV курсу, групи 411

Спеціальності 6.020303. Філологія (Українська мова і література)

Якименко Яни Ігорівни

Миколаїв - 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНИХ МАНЕР В. ДОМОНТОВИЧА І К. ГАМСУНА НА ТЛІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ ТА НОРВЕГІЇ

1.1Місце В. Домонтовича і К. Гамсуна в розвитку їх національних літератур

1.2Спосіб відображення відносин чоловіка і жінки в історії української та норвезької літератур

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ МОДЕЛЕЙ ВІДНОСИН ЧОЛОВІКА І ЖІНКИ У ПРОЗІ В. ДОМОНТОВИЧА І К. ГАМСУНА

.1 Загальні закономірності побудови інтриги в прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна

.2 Кохання-боротьба в творах .В. Домонтовича Дівчинка з ведмедиком і К. Гамсуна Пан

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розвитку літератури та культури актуальним залишається питання розгляду творчості українських письменників в світовому контексті. Це сприяє розкриттю й показу їх творчих особливостей. Важливим є порівняння творів літературного мистецтва, можливість зіставити й віднайти спільні та відмінні домінанти, що ґрунтувались й виходили із спільних національних, державних та суспільних проблем. Сучасна літературознавча аналітика в системі художніх координат визначає статус автора передусім як естетичного феномена зі складною полі функціональною природою конститутивного моменту художньої форми [11, с. 58]. Кінець 19 - початок 20 століття репрезентує літературу, яка постає системно-естетично досить розвиненим і оригінальним явищем, а психологічна наука, до якої апелює автор-творець, активно сприяє цілісному, системному осмисленню людини та її свідомості [63, с. 7].

Тому важливим є звернення до поняття ідіостиль - сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і відрізняють мову окремого письменника чи поета з-поміж інших; водночас це своєрідність мови окремого індивіда. Це поняття стосується стилю майстра слова, тобто, письменника. Ідіостиль, насамперед, залежить від творчої індивідуальності автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та їх оцінки. Незважаючи на те, що письменник користується загальновживаною мовою, його індивідуальне світосприймання, психологія мовотворчості зумовлюють витворення особливого мовного світу. Майстер слова мислить саме такими, а не іншими мовними структурами, викликаючи в уяві індивідуальні художні образи. Власне індивідуальних одиниць (авторських оказіональних неологізмів, індивідуалізмів) у мові письменника може бути незначна кількість, проте ідіостиль та його виразність створюється не лише ними. Його системність ґрунтується на зв'язку мови і мислення, на відтворенні мовної картини світу, в якій поєднано загальне та індивідуальне, загальне та одиничне. Пізнання ідіостилю передбачає виявлення не лише форм, відмінностей однієї манери письма від іншої, а й проникнення у стиль художніх творів, зясування змістової сутності мовної форми в системі ідіостилю. Дослідження ідіостилю письменників здійснюється зазвичай у двох аспектах: історія української літературної мови (внесок письменника в літературну мову) і мова художньої літератури (інтерпретація естетичної функції мови).

В наш час не можна користуватись простим підходом щодо визначення образної системи та проблематики твору, адже його написання було б неможливим без урахування історичної епохи, суспільно-політичних подій, моральної позиції тогочасного суспільства, на теренах якого жив і творив автор. Тому, зважаючи на вищезазначені аргументи, слід приділити увагу творчій манері та осмисленню жіночих образів у творах В. Домонтовича і К. Гамсуна.

Твори В. Домонтовича є важливими складовими літературного процесу доби так званого українського відродження і являють собою перспективний матеріал для літературознавчих студій насамперед з огляду на їх місце в системі явищ художньої культури 20-х років ХХ ст. Письменник обирає для своїх романів переважно тип інтелектуала-науковця-педанта, раціоналіста, нудного сірого чоловіка із проблемами в особистому житті, нездатного спілкуватися з жінками, жити нормальним життям і утворити сімю. Загалом персонажі В. Домонтовича подекуди направду епатажні у своїх розмислах про патріархальний шлюб. Так, сімнадцятирічній дівчині Зини із Дівчини з ведмедиком нестерпна сама думка про шлюб, і для того, щоб уникнути заміжжя, вона збезчещує себе з двірником.

Обєктом дослідження є художні твори В. Домонтовича (Дівчина з ведмедиком) і К. Гамсуна (Пан).

Предметом дослідження є варіації моделей відносин між чоловіком і жінкою у прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна.

Мета роботи - визначити ключові аспекти специфіки інтерпретації моделей відносин чоловіка і жінки у прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна.

Поставлена мета передбачає виконання ключових завдань:

виокремити та проаналізувати передумови формування світоглядної позиції у творчості В. Домонтовича та К. Гамсуна;

проаналізувати психологічну основу творів вказаних авторів;

прослідкувати спосіб зображення й формування типології персонажів у творах В. Домонтовича Дівчинка з ведмедиком та К. Гамсуна Пан;

- дати характеристику психологічних особливостей головних героїв названих творів - Іполита Михайловича та Зини, Едварди та Глана.

Низку праць присвячено дослідженню творчої спадщини В. Домонтовича, яку досліджували Ю. Шерех, В. Агеєва, Ю. Загоруйко, О. Черненко, С. Павличко, О. Філатова, М. Гірняк, звертаючи увагу на різні її аспекти. Творчість Кнута Гамсуна досліджували літературні критики, такі як: Б. Сучков, Е. Анічков, Т. Гамсун, Н. Лисенко, Ю. Пелешенко, І. Кошова, А. Гурдуз.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дипломне дослідження виконано в рамках в руслі теми науково-дослідної лабораторії „Компаративістика і літературний процес Дослідження амплітуди інтерпретації традиційної структури в літературі в умовах сучасного світоглядно-культурологічного конфлікту (на матеріалі української та зарубіжної літератури другої половини ХХ - першого десятиліття ХХІ століть), держреєстраційний номер 0112U000487).

Наукова новизна роботи:

-комплексно вивчено психологічне підґрунтя формування образів-типів у творчості В. Домонтовича та К. Гамсуна;

-визначено варіації моделей відносин чоловіка та жінки;

-досліджено риси традиції і новаторства в зображенні й змістовому наповненні образів-персонажів на матеріалі творів Дівчинка з ведмедиком, Пан;

-до цього часу творчість В. Домонтовича та К. Гамсуна не вивчалася в зіставленні.

Теоретичне значення роботи: розширення спектру компаративного вивчення образів-персонажів, спроба компаративного аналізу творів В. Домонтовича Дівчинка з ведмедиком та К. Гамсуна Пан.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що положення роботи можуть бути застосовані в подальшому вивченні вказаних творів в історичному контексті літературного процесу України та Норвегії; дослідженні моделей відносин між чоловіком і жінкою; в навчально-методичній роботі у ВНЗ і старшої школи.

Робота базована на історико-культурологічному, порівняльно-історичному методах (для зясування формування образів - архетипів головних героїв досліджуваних творів).

Апробація результатів дослідження. Окремі положення дипломного дослідження виголошені в доповіді на ІV Всеукраїнській науковій конференції Наука. Студентство. Сучасність (МНУ імені В.О. Сухомлинського, 25 квітня 2013 р.) і відображені в науковій статті (Миколаїв, 2013).

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури (на 78 позицій). Загальний обсяг роботи 56 сторінок, із них 43 сторінки основного тексту.

кохання домонтович гамсун інтрига

РОЗДІЛ 1.

ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНИХ МАНЕР В. ДОМОНТОВИЧА І К. ГАМСУНА НА ТЛІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ ТА НОРВЕГІЇ

1.1 Місце В. Домонтовича і К. Гамсуна в розвитку їх національних літератур

Окремі національні літератури у своєму розвитку взаємоповязані [41, с. 143]; [57, с. 277] і є складниками світового літературного процесу, єдиного цілого [78, с. 10] загальнокультурного світового простору; вони впливають одна на одну, взаємозбагачуються й роблять кожна особливий, властивий їй одній внесок [47, с. 13] у світову літературу. Кожна літературна доба зазнає впливу й певним чином відповідає сучасним їй світового рівня соціально-політичним тенденціям, філософським віянням тощо; та, разом з тим, геополітичні й соціально-культурні особливості конкретної країни накладають на її національну літературу свою неповторну печать. Зокрема, через це напрями і течії світової літератури, в більшій чи меншій мірі представлені в національних літературах, мають в останніх свою специфіку [38, с. 31]. Близькими у цьому контексті є українська й норвезька, що обумовлено цілим рядом факторів, зокрема схожістю соціально-політичних та історичних умов розвитку України й Норвегії. Розглядати ці фактори слід як передумови суспільно-типологічних перетинів між двома літературами. Якщо Україна репрезентує південь Східної Європи, то Королівство Норвегія належить до групи скандинавських країн Західної Європи. Хоча зараз Норвегія - індустріально-аграрна країна, у ХІХ ст. вона була ще переважно селянською (країна селянства і дикої природи, як говорив про неї А. Шамрай [75, с. 73]). Отже, аграрні в той час Україна й Норвегія опорою мали трудівника-селянина (який у Норвегії, однак, не знав кріпацтва). Відповідно можемо говорити про певну близькість системи світобачення українців та норвежців того часу. Споріднює ці країни й драматизм їх історичної долі. Ще з ХІV ст. Україна зазнавала поневолення, перебуваючи в різні часи у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Російської імперії, СРСР. Але українці боролися за свою національну незалежність, яку остаточно отримали тільки в 1991 р. Очевидно, що такі історичні умови не сприяли прискоренню загальнокультурного розвитку України. З ХІV ст. Норвегія перебувала під пануванням Данії (з 1537 р. - як її провінція), яка відібрала в неї Гренландію; у 1814 р. Данія передала Норвегію Швеції, чим у залежній країні була викликана боротьба за незалежність. Усупереч прийнятій Установчими зборами Норвегії Ейдсвольській конституції 1814 р., Швеція силою навязала норвежцям шведсько-норвезьку унію, яку останні змогли розірвати лише в 1905 р. і тоді ж домогтися державної самостійності. Тобто норвезьке питання залишалося відкритим до початку ХХ ст. В. Савчук вказує, що мовні процеси України й Норвегії ...в історії людства вражають своїм паралелізмом [59, с. 272]. Як українська, так і норвезька мови довгий час вважалися діалектами, боролись за право на існування. Отже, паралелі в історії нашої країни й Норвегії очевидні, як очевидна і схожість розвитку їх літературних процесів (на спорідненості вітчизняної та норвезької літератур наголошує, скажімо, А. Шамрай [75, с. 73]). У кінці ХІХ - початку ХХ ст. норвезька література пройшла ...складний шлях розвитку, що співпадає в основних рисах із загальноєвропейським... [50, с. 430]. Відомим фактом є те, що на той час погляди передових українських митців були звернені до західноєвропейського літературного процесу, вельми строкатого у плані методів і стилів. В українському літературно-мистецькому просторі головні акценти розставлялися майже так само, як і в Західній Європі. Має рацію Д. Чижевський, говорячи, що ...Україна, яко частина європейської культурної цілости, переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить [38, с. 9]. Аналогічну думку висловлює І. Денисюк про розвиток української літератури початку ХХ ст., зазначаючи, що в цей час їй ...властиві більшою чи меншою мірою тенденції, міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській притаманні високорозвиненим світовим літературам [40, c. 214].

Отже, період зламу століть в Україні відзначався складністю суспільно-політичного життя й гострою ідеологічною боротьбою, в якій зіткнулися різні антагоністичні сили суспільства. Усе це зумовило строкатість творчих пошуків митців, розмаїття художніх течій і груп, літературні дискусії [38, с. 10].

Характеризуючись надзвичайно активними ідейно-естетичними шуканнями, утвердженням засад модернізму, цей час вважається початком якісно нового періоду інтенсивного розвитку української літератури та посилення її ролі в суспільному житті, що зумовлено піднесенням визвольного руху й зростанням національної свідомості в українському соціумі. Так само в Норвегії письменник завжди був кимось більшим, ніж просто художником слова. На межі ХІХ-ХХ ст. в українській літературі основними антагоністами виступили народники-реалісти і прибічники модерністських віянь. Причому …парадокс літературного розвитку полягав у тому, що самі народники, передовсім ідеологи цього напряму, готували новий естетичний простір [54, с. 38]. Перший період науково-критичного огляду інтелектуальних романів 20-х рр. ХХ ст. характеризується появою ряду розвідок, у переважній більшості з яких через ідеологічну заангажованість мотивна структура творів українських митців не могла бути належним чином оцінена. Тогочасні критики й рецензенти (М. Доленго, П. Колесник, Г. Майфет, М. Мотузка, А. Музичка, Л. Підгайний, Ф. Якубовський тощо) робили наголос, як правило, на глибокій соціальності романів, не заглиблюючись у їх складний філософський підтекст. Але, незважаючи на вульгарно-соціологічні оцінки української інтелектуальної романістики 20-х рр., деяким рецензентам вдалося виділити такі домінанти художньої парадигми творів, як звернення до психологізму, філософська постановка основної ідеї, композиційна цілісність романів тощо. Наступний етап дослідження української інтелектуальної романістики 20-х рр. ХХ ст. представлений іменами таких літературознавців, як З. Голубєва, Ю. Бойко, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, М. Ласло-Куцюк, Ю. Шерех. Аналізуючи художню парадигму інтелектуальних романів зазначеної доби, ці дослідники вказують на їх модерний філософський підтекст, відзначають іронічність як стильовий прийом, інтертекстуальні звязки, зокрема сюжетно-композиційні парадокси, алюзії (явні й приховані), літературні ремінісценції тощо.

Надзвичайно продуктивною межа ХІХ-ХХ ст. виявилась і для скандинавських літератур (зокрема норвезької), український інтерес до яких був розбуджений Франком [62, с. 352]. Як і в українській літературі, в літературі Скандинавії в цей період спостерігається збіг за часом ще міцних позицій реалізму і виникнення й розвиток нереалістичних течій - символізму, імпресіонізму, неоромантизму тощо. В силу об΄єктивних причин динаміці розвитку норвезької літератури ХІХ - початку ХХ ст. властива хронологічна стислість процесів [50, с. 422]. На новім витку свого розвитку ця література змогла, з одного боку, зберегти власні самобутні риси, а з іншого, - засвоїти кращі досягнення провідних на той час літератур Європи. Таке органічне поєднання національного й зарубіжного літературно-художнього досвіду притаманне й українським письменникам кінця ХІХ - початку ХХ ст., які - має рацію Н. Калениченко - прагнули ...здолати замкнутість національної літератури, усвідомити її частиною не тільки загальнословянської, але і всієї загальноєвропейської культури [50, с. 24].

Серед творців українського інтелектуального роману 20-х рр., для художнього світу якого характерний екзистенціальний тип світовідчуття, - В. Домонтович. Інтелектуальний роман ХХ ст. має генеалогічну спорідненість із філософським романом ХVІІІ-ХІХ ст., а отже, зберігає його основні структурні особливості: численні теорії, що висловлюються, як у науковому трактаті; підпорядкованість характерів і ходу подій певній філософській ідеї; наявність підтримуючих елементів. Проте, незважаючи на спільну структурну модель, в інтелектуальному романі ХХ ст. виявляється чимало нововведень, які не були відомі філософському роману попередніх епох: надто довгі теоретичні висловлювання; багатозначність (діалогічність) філософської ідеї; схематичність людських характерів, що символізують певні погляди або психологічні стани; новий тип героя-інтелектуала, схильного до рефлексій, самоспоглядання; посилена умовність як один із можливих шляхів вираження художньої ідеї у творі, підвищення його інтелектуального потенціалу; іронічність, скептичність, навіть пародійність авторського дискурсу; відкритий фінал. Література заглиблювалася в ті проблеми, які намагалася вирішити філософська наука, додаючи до цього свій настрій. Найчастіше це був настрій песимізму й розчарування. Песимізм походив від неможливості вирішити фундаментальні філософські питання, розчарування торкалося всіх попередніх ідеалів, передовсім гуманізму й раціоналізму. В українському випадку автори, крім того, просто тікали від дійсності у філософські питання. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним способом говорити правду. Український інтелектуальний роман за своїм дискурсом був близький до критичного. Власне, з виродженням у середині 20-х років чесної критики він частково замінив її. Цим спричинена його головна суперечність, загалом властива для інтелектуального роману - між висловлюванням ідей і художньою структурою. В інтелектуальному романі переважає висловлювання ідей, що зумовлює відповідні форми роману: параболу, притчу, антиутопію тощо.

У Норвегії другої половини ХІХ ст., яка тоді вже вийшла на світову літературну арену й сама впливала на інші літератури Європи, переважала реалістична література, поступовий відхід від якої простежується в 90-х рр. ХІХ ст. (правда, повного розриву між реалізмом і модернізмом у Норвегії не було). Література тоді посилено суб΄єктивізується, набуває тяжіння до ірраціоналізму тощо. Саме тоді К. Гамсун активно критикує реалізм і підносить модерністичні віяння. Хоча слід зауважити, що досвід подібних тенденцій Норвегія вже знала: у посиленім символізмі пізнього Г. Ібсена, у пізнього Ю. Лі. Наголосимо також на тому, що українсько-норвезькі літературні звязки досліджуваного періоду розвивалися в руслі загального …розширення словяно-скандинавських культурних взаємин у другій половині ХІХ ст. [60, с. 219].

Не секрет, що для кожного письменника певною точкою відліку стає історія: її злети та падіння, досвід минулих поколінь, жага її попередників і сучасників, ймовірність повтору та бажання щось змінити й показати. Так, у своїй історії значне місце зайняли Кнут Гамсун - представник норвезької літератури та В. Домонтович - український письменник. Не можна розглядати формування літературного творця у відриві від історичної епохи, в яку він жив і творив. Тому, звертаючись до витоків і становлення представників норвезької та української літератур, слід розглянути питання про відображення життєвих реалій тогочасного суспільства й мети такого зображення [16, с. 24].

Особливістю творчої індивідуальності В. Петрова (Домонтовича) (1894-1969) була надзвичайна широчінь наукових зацікавлень. Історія, археологія, етнографія, мовознавство, історія філософії, літературознавство - це далеко не повний перелік дисциплін, що привертали безпосередню увагу вченого. В. Петров - вчений-універсал, універсалізм якого мав глибоко зумовлений і чітко спрямований характер - він, за словами М. Брайчевського, сміливо долав відомчі рамки наукової парафіяльності.

В. Петров був людиною розуму - саме тією, що їх, за визначенням Ю. Шереха, так бракувало тодішньому (і сьогоднішньому) українству. Відомий учений, автор багатьох публікацій, член гуртка неокласиків, він належав до найповажніших літературних постатей МУРу. В. Петров писав спокійно, розважливо, аргументовано й багато. Він мав змогу видавати свої праці у видавництвах Німеччини. Три роки його табірного життя, аж до зникнення з Німеччини у квітні 1949 pоку, як засвідчують десятки його публікацій у табірних виданнях, склали другий після 1920-х найплідніший період його творчої біографії.

В. Петров не брав участі в першій за хронологією й за значенням МУРівській дискусії з приводу того, якою має стати українська література, хоча був присутній на Першому зїзді МУРу, а ще раніше підписав заяву ініціативної групи про його створення. Так само поняття велика література чи національно-органічний стиль не траплялися на сторінках його праць. Він ніколи не впадав ні в пафос, ні в месіанський екстаз. Його тексти цього часу (за винятком кількох газетних публікацій) створювали б повну ілюзію незацікавленості злободенням, якби їх не зраджувало часто вживане ми - ми не романтики, ми - раціоналісти, екзистенціалізм і ми тощо. В. Петров ніколи не був колективістом і не любив літературної масовки, яку часто нагадували еміграційні інституції. Тим більше він не ховав за колективним ми свого незнання чи непевності. Його ми скоріше вказувало на відчуття екзистенціальної причетності до певної літературної спільноти, емоційне переживання процесів, що в ній відбувалися. В. Петров-теоретик має свою тематику. В її центрі: наш час, характеристика культурно-історичних епох, особливості сучасного мистецтва, нарешті, наскрізна тема, яка повязує всі попередні, - загальна криза сучасної цивілізації, філософії та мистецтва [15, с. 13].

Крім того, В. Домонтович є українським письменником, твори якого виразно набувають філософського характеру та змісту. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що обидва письменника належать до того типу митця, котрий особливо відчутно сформувався в XX ст. - вони постійно розмірковують над такими важливими темами і універсальними проблемами, як криза сучасної епохи, ірраціональність/раціональність людської психіки, взаємини людина - і мистецтво, моральні орієнтири людства, життя поза свідомістю, екзистенціальні проблеми та перспективи вибору, автентичності тощо. Названі паралелі (а їх перелік можна продовжувати) дають можливість говорити про типологічну схожість відповідно у рамках національної ментальності та особливостей розвитку історії української та норвезької філософської культури XX ст.

Слід зазначити, що К. Гамсун був надзвичайно популярний в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. Чудово орієнтуючись у європейській літературі, він високо цінував, зокрема, російську, був обізнаний із творчістю Е. Золя; читав і твори українських митців, а в 1927 р. зазначав: Мені часто надсилають свої твори - поеми й романи - письменники Росії та України. Це - сердечне привітання від товаришів у письменстві [38, с. 8]. Те саме завдання поставив перед собою й блискуче виконав Кнут Гамсун (Мене цікавить поезія нервів, гра думки, ніжні паростки почуттів - словом, порухи душі [38, с. 8]). Гамсун орієнтувався на провідні ідеї й тенденції тогочасної західноєвропейської літератури і, напевно, бачив у ній ширші горизонти, більшу дефініцію в оброблюванні сюжетів, у стилі [38, с. 9]. Роль цього письменника в норвезькій літературі важко переоцінити. Він усвідомлював, що обєктивною вимогою доби є створення в країні нової, психологічно зорієнтованої літератури. Піддаючи критиці літературний процес Норвегії попередніх десятиліть, Гамсун утверджував пріоритет субєктивного авторського начала й відмову від реалістичної типізації дійсності, писав: За самою суттю своєю матеріалістична, література ця, малюючи картину суспільства, більше цікавилася звичаями, аніж людьми, а значить, і суспільними питаннями більше, ніж людськими душами. ... Широке відображення буденного, природно, й охоплює в людині лише найбуденніше, а між тим у будь-якої людини - від мясника й ефективним видається зіставлення поглядів норвезького письменника на його національну літературу та думок про український літературний процес Коцюбинського (останній їх висловлює, наприклад, у листі до Панаса Мирного): За сто літ існування новіша література наша... живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія - ото майже й все... з чим оперував досі талант українського письменника. Наш інтелігентний читач має право сподіватися... од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя... суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і т.ін. [38, с. 12] до посланника - є особливий куток душі, який залишається для наших письменників свого роду білою плямою на карті [48, с. 177]. У звязку з цим письменник наголошував на потребі відходу від творення соціальної літератури і наполягав на розробці психологічно обґрунтованих методів художнього дослідження людини й передовсім її внутрішнього світу. На цьому свою увагу зосередив і В. Домонтович. В одній із своїх лекцій Гамсун говорить: Час реалістичної й натуралістичної літератури скінчився! ... Вона (поверхова психологія попередньої часу Гамсуна літератури. - А.Г. [38, с. 9]) не годиться, щоб створити образ роздвоєної, дисгармонійної, сучасної людини! [38, с. 169]. Такі категоричні твердження не могли не викликати в тогочасній норвезькій літературі запеклих дискусій між прибічниками реалістичного й модерністського художніх світів. Тобто перехідність і суперечливість станів тогочасних української та норвезької літератур певною мірою є схожими і порівнянними. На межі століть у творчій лабораторії Гамсуна домінантним став імпресіонізм, який найбільш підходив для реалізації його концепції субєктивної прози (викладена в есе Про несвідоме духовне життя). Пропонуючи велику увагу приділяти життю душі людини, Гамсун підкреслював: І тоді ми дещо дізнаємось про ті таємничі процеси, які непомітно відбуваються в периферійних ділянках людської свідомості, про безмежний хаос відчуттів, химерної фантазії, висвітленої нашими почуттями; про сліпі пориви думок і почуттів... шепіт крові, мольбу суглобів, усе життя підсвідомості [76, с. 8]. Зауважимо, що саме Гамсун вважається засновником психологічної лінії в норвезькій літературі.

Натомість, в українському культурному середовищі заговорили про екзистенціалізм як філософське і літературне явище в 40-х роках XX століття письменники-емігранти. Так, Ю. Шерех на Третьому зїзді Мистецького Українського Руху у 1948 році висловив думку про паралельність, але не взаємообумовленість світових та вітчизняних явищ духовної культури: …ми маємо свій, із свого кореня, не з чужих впливів і не порядком наслідування зрослий екзистенціалізм, сюрреалізм і інші стилі сучасного світу. Останнім часом екзистенціалізм став трактуватися деякими фахівцями як дещо ширше, ніж впливова філософська концепція XX ст. - саме екзистенціалізм вважається підґрунтям української філософії. На думку вчених, українська філософська думка характеризується домінуванням екзистенціальних мотивів, зумовлених специфічним екзистенційно-межовим світовідчуттям українців, укоріненим в їх світоглядно-ментальних орієнтаціях [15, с. 14]. Тому робимо висновок, що специфічною рисою вітчизняного літературного процесу цього часу є зустріч української філософії серця (Г. Сковорода) (органічної європейській філософській традиції [63, с. 60]) та західноєвропейської філософії життя (Ф. Ніцше).

Для XX ст. з його політичними катаклізмами, руйнуваннями міжнаціональних барєрів це питання з питань, адже всі історичні процеси нашого часу ніби спеціально спрямовані на те, щоб позбавити людину ґрунту - над нею тяжіє постійний страх бути здмухненим з місця, страх починати все, буквально все знову і спочатку. На думку Ю. Шереха, українське письменство відчуло цю загрозливу тенденцію ще на початку XX століття, і саме еміграція є одним з характерних виявів безгрунтянства. Не обминув своєю увагою означену проблему і В.П. Домонтович, висвітлення якої відбувається у двох аспектах. Перший з них - це втрата рідної землі як ґрунту, як основи духовного життя людини. В романі В. Домонтовича Без ґрунту відчуття безгрунтянства виявляється в роздумах головного героя Ростислава Михайловича над проблемами сучасної людини та її рідної землі, який говорить про те, що сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що звязувала її з материнським лоном місця. Відмовилася від почуття спільності з землею. Зреклася свідомости своєї тотожності з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною.

Другий аспект проблеми безґрунтянства полягає вже у природі власне екзистенційній, коли втрата ґрунту - це усвідомлення абсурдності буття, страх перед неминучістю, самотність, зневіра і відчай. Ці екзистенціали лежать в основі втрати ґрунту і героями В. Домонтовича. Незважаючи на те, що герої повісті Без ґрунту перебувають не за межами рідної землі, проте суспільство і його цінності, криза свідомості призводять до абсурдистського сприйняття ними реального світу, коли реальність переплітається з ірреальністю, з повною відсутністю нормального органічного буття. Усі герої переживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз. Найбільше мучить їх нудьга, відчуття марноти зусиль, беззмістовності життя. Нудьга в В. Домонтовича підноситься до самостійного статусу: Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись,в невідомих і темних проваллях душі…. Нудьга - це символ зайвості, загубленості героїв [27, с. 70].

У творах В. Домонтовича екзистенціальні мотиви проявляються, передусім, у настроях інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Однією з істотних категорій філософії існування, що знаходить своє втілення в романі В. Домонтовича, є категорія абсурду. Усвідомлення абсурдності призводить до втрати внутрішньої рівноваги й життєвого ґрунту.

Своєрідність історичної долі Норвегії пояснила специфічні риси розвитку її літератури. У їхніх творах романтичні традиції тісно переплелися з реалістичними, тонкий психологічний аналіз поєднався з філософськими осмисленнями стосунків людини і суспільства. Таємничий взаємозв'язок людини і природи теж став темою для роздумів. Це було характерним для творів К. Гамсуна.

У роки німецько-фашистської окупації норвезькі письменники зайняли активну антифашистську позицію. Творчим винятком став Кнут Гамсун, який співробітничав з німцями. Частина письменників залишила батьківщину. Багато із написаного у той час було видано у повоєнний період. У світовій літературі Кнут Гамсун посів одне із найпомітніших місць як поет кохання, який відкрив і відтворив нові його відчуття [32, с. 7]. Його вважали славою і водночас - ганьбою Норвегії через те, що заплямував себе підтримкою тоталітарного режиму.

А. П. Чехов назвав норвезького письменника натхненним співцем кохання, який показав чарівність і драматизм бурхливих пристрастей. Дійсно, Кнута Гамсуна завжди цікавили процеси, що відбувалися в людській душі. На цей аспект, як один з визначальних, звертав свою увагу і В. Домонтович. Обидва митця вважали, що почуття і переживання - це …особливе повітря, яким дихала кожна епоха, і головне, щоб воно завжди лишалося чистим і свіжим, наповненим ароматом трав і дерев, а не гірким смаком цивілізації. Ці думки знайшли відображення і у їхніх творах [33, с. 44]. Актуальною в цей час стає тема змалювання світу у процесі безпосереднього бачення, у мінливості, швидкоплинності.

Цікавим є і той факт, що обидва письменника увійшли в літературу своєї країни під псевдонімом. Так, справжнє прізвище Кнута Гамсуна - Педерсен. Літературний псевдонім автор узяв від назви хутора Гамсунд, де мешкала його родина. Випадково під час публікації однієї його газетної статті загубилася остання літера цієї назви. Утворилось прізвище Гамсун. Воно сподобалося письменникові, і під ним Кнут Педерсен увійшов у світову літературу. В. Петров мав щонайменше три імені. Художню прозу підписував В. Домонтович, філософські есе - Віктор Бер. Під науковими розвідками - літературознавчими, етнографічними, археологічними - cтавив власне прізвище: Віктор Петров.

Отже, у наш час важливим виявляється перетин точок зору й власних естетичних засад творчого сприйняття й відображення митців, які творили на тлі свого національного літературного процесу, проте схожість, не зважаючи на географію та історію, виявляється суттєвою. В. Петров та К. Гамсун є майстрами психологічного аналізу на теренах своєї країни, проте це ніяк не завадило втіленню ідеї глибокого пізнання людини, як перехідного пункту до пізнання природи. Тому не випадковим є співставлення творчої позиції і світосприйняття цих митців.

Українська романістика 20-х років, перебуваючи в руслі західноєвропейської наукової парадигми (психоаналізу З. Фройда, теорії архетипів К.-Г. Юнга, філософії життя Ф. Ніцше, А. Бергсона, філософії культури В. Дильтея, О. Шпенглера, Г. Зиммеля, екзистенціоналізму С. К`єркегора та ін.), репрезентує модерні принципи художнього моделювання матеріальної реальності (Б. Гройс), нові світоглядні й ціннісні орієнтири [63, с. 7].

Зміна психокультурної парадигми взаємовідносин між чоловіком і жінкою на початку ХХ століття детермінує зміну всієї системи рольових функцій у сфері сексуальності. Відтак, еротична тема в романістиці 20-х років набуває нового виміру: емансипується жіноча чуттєвість фізичного кохання, яка репрезентує нове трактування інтимного діалогу. На авансцені любовних колізій поряд (часто - на зміну) із традиційним образом доброчесної жінки-матері, жінки-берегині роду, зявляється образ модерної жінки, здатної до активної діяльності, сповненої непереможної енергії як у сфері публічній, так і в приватній, зокрема, сексуальній. За словами В. Агеєвої, образ …не патріархальної жінки так чи інакше вписувався в когорту нових героїв, що мали репрезентувати цілковитий розрив з неприйнятною традицією, утвердження нової моралі, нового мистецтва, нового побуту, загалом, неймовірної ситуації, коли світ, як здавалося, мав початися з нової сторінки [4, с. 256].

Традиційно у художньо-філософському дискурсі кохання ідентифікується як дієвий фактор нових можливостей саморозкриття / самоствердження сутності людини. З початком кохання людина починає існувати для іншої людини в новому, повнішому сенсі, немов якась завершена, довершена в собі істота [58, с. 369]. Інакше кажучи, кохання є ствердженням існування Іншого, виявленням його сутності, своєрідною проекцією діалогу між я і ти.

Стосунки чоловіка і жінки - тема трепетна і делікатна. Тим не менш, вона піддається вивченню, яким займається, наприклад, гендерна психологія. Один з перспективних напрямів гендерної історії можна назвати персональним або ж новою біографічною історією. Дослідники західноєвропейської історії раннього нового часу, незважаючи на наявність досить багатих приватних архівів і великого корпусу літературних пам'яток, стикаються з серйозними труднощами і перш за все в своїх спробах реконструювати історичну індивідуальність представників середніх і нижчих соціальних верств, що є першоосновою виявлення та зясування кореня міжособистісних стосунків у системі чоловік-жінка. Як показали у історико-біографічних дослідженнях С. Мендельсон і Н. Девіс, навіть рідкісні жінки XVII ст., що шукали більш широке поле докладання своїх сил, не заперечували всього комплексу гендерної асиметрії, зовсім не претендували на привілеї чоловіків у політиці, праві, освіті, сексуальних відносинах, а своєму проникненню в заповідні сфери діяльності ретельно шукали виправдання. Але хоча ніхто з них не ставив відкрито під сумнів гендерну полярність, як вона розумілася сучасниками, реалізація такими жінками своїх владних амбіцій, соціальних домагань та інтелектуальних потенцій у прихованому вигляді (за допомогою звичайних інструментів неформального жіночого впливу) була явищем досить поширеним. Ці принципи не оминули і Україну та Норвегію.

Українська романістика 20-х років, перебуваючи в руслі західноєвропейської наукової парадигми (психоаналізу З. Фройда, теорії архетипів К.-Г. Юнга, філософії життя Ф. Ніцше, А. Бергсона, філософії культури В. Дильтея, О. Шпенглера, Г. Зиммеля, екзистенціоналізму С. К`єркегора та ін. ), репрезентує модерні принципи художнього моделювання матеріальної реальності (Б. Гройс), нові світоглядні й ціннісні орієнтири. Зокрема, стратегія творчого мислення спрямовується на експлікацію істини людського буття як єдиної достовірної субстанції, що потребує множинності свідомостей, є принципово несумісною в межах однієї свідомості… і народжується в точці зіткнення різних свідомостей [32]. А, отже, акцентована на пошук сходження людини з людиною, точніше рецепцію сфери комунікації названого буття та / або осмислення життя як участі у діалозі самобутніх індивідуальних я, коли …обєкт у процесі діалогічного спілкування з ним перетворюється на субєкт, а чуже слово перетворюється на своє-чуже (або в чуже-своє) [63, с. 7]. Так, в історії української літератури одним з яскравих представників відносин чоловіка та жінки виступив В. Домонтович, зосереджуючи свою увагу на образі-типі дівчинки-жінки, яка поривається самостійно керувати своїми вчинками і, на нашу думку, цілком доцільно було б допустити, що це прагнення не є соціально-набутим, а виступає відображенням внутрішнього світогляду жінки, що, напевно, є закладеним десь у глибинах підсвідомого і поривається лише у ті моменти, коли людина відчуває, що їй потрібно відстояти свою позицію за будь-якої ціни. М. Гірняк у своїй дисертації Диверсифікація авторської свідомості в інтелектуальній прозі В. Домонтовича наголошує на тому, що образи у його творчості мають семантику двозначності чи двоїстості і репрезентують плинну ідентичність самого автора. Тобто, автор сам намагається показати читачеві всю неоднозначність образу жінки. Проте, не слід забувати, що перед нами постає ще несформована комплексно дитина, дівчинка, яка …в окремій спеціальній шафі зберігає дитячі ляльки з тих часів, коли Леся та Зина були ще малими дівчатками. Ляльки різноманітні… а більш за все ведмежат, патлатих і кумедних. Ведмежата Зинині. Не можна не звернути увагу на етимологію назви роману, адже, присвоївши твору саме таку назву - Дівчинка з ведмедиком, В. Домонтович - Петров вказує на фабулу твору та, деякою мірою, маскує невизначеність головної героїні та обставини, що змушують людину приховувати свій внутрішній світ. У міфології ведмідь - тотем, повязаний з пробудженням сил природи, трансформацією чоловічої енергії, сила, що може знаходитись довго у сплячці, а потім різко стрепенутися і проявитись. Пройшовши стадії божества і тотема, знак ведмедя стає талісманом-оберегом. А отже, відкрите наголошення на звязку і, напевно, перенесенні значень символу ведмедя у характер головної героїні є не випадковим.

Повертаючись до засад модернізму, важливим є звернення до такого принципу як роздвоєність особистості. Розглядаючи людину у різних ракурсах і поєднуючи стильові течії, він представляє читачеві неординарну постать чоловіка і жінки.

До теми двоїстості звертається і норвезький письменник К. Гамсун. Вже в той час не можна говорити про двоїстість як про феномен людської поведінки та думки. На нашу перш за все, і Гамсун і Домонтович, прагнуть звернути увагу на іншу сторону відносин чоловіка і жінки: бурхливі злети і фатальні падіння, що супроводжуються утворенням нового, або ж вічним згасанням - смертю. К. Гамсун представляє зовсім іншу людину - вільну, прекрасну, ту, яка дихає одним життям та природою, яка перетворює світ на чарівну казку [32, с. 15].

Слід зазначити, що в процесі власної творчості автор постає модусом існування Іншого [63, с. 7]. Точніше, словами теоретика В. Федорова, …субєктом перетворено-словесного буття [63, с. 7], здатним реалізувати як онтологічний потенціал окремої людини, так і втілити адекватні транс культурні характеристики національної / соціальної спільноти. Відтак, з одного боку, …духовні стани автора, пізнавальні і творчі порухи його думок та почуттів, своєрідність його світосприймання і навіть психофізіологічні особливості [51, с. 55] - все знаходить своє відображення у слові, обєктивізується в ньому. З іншого боку, мистецтво як унікальне, неповторне творіння людського генія залишається плодом над індивідуальної та позачасової творчості, постає ідеальною межею, до якої спрямовуються інтенцій ні наміри творчих актів автора [49, с. 528-529].

Таким чином акумульовані в літературному продукті психологічні, духовно-моральні, культурні параметри та емоційні орієнтації ментальності соціуму й індивідуального я творчого субєкта є естетичними маніфестаціями життя свідомості: індивідуальної - корпоративної - національної - загальнолюдської [61, с. 6]. Усі ці взаємозалежні сфери ментальності / кругозори свідомості, так чи інакше актуалізовані в художній площині тексту, матеріалізуються у систему виражальних форм автора або ж, іншими словами, у психопоетику [63, с. 7].

Авторська свідомість та способи її буття в літературі, кореляція ментальності творчого субєкта і загального менталітету, форми вираження свідомості в площині тексту - всі ці проблеми визначають теоретико-аналітичне поле вітчизняного літературознавства останніх двох десятиліть. Так, порівняно з попередніми персональними історико-літературознавчими рецепціями, зацентрованими насамперед на індивідуальні типи художньої свідомості, концепція М. Кодака науково обґрунтовано репрезентує типологічну парадигму авторської свідомості, виокремлюючи за принципом дихотомії світоглядно-естетичну систему творення однорідних художніх явищ та творення різнорідних художніх явищ. Два способи художнього світомоделювання розглядаються на історико-літературному матеріалі, що лежить у зоні української класики, переважно в кінці XIX - на початку ХХ століть, оскільки художня свідомість саме цього періоду постає системно-естетично досить розвиненим і оригінальним явищем, а психологічна наука, до якої апелює автор-творець, активно сприяє цілісному, системному осмисленню людини та її свідомості [63, с. 9].

Все це знаходить відображення у літературному процесі Україні та Норвегії на теренах загальнокультурного й соціального розвитку цих країн, зокрема, у творчості В. Домонтовича-Петрова та К. Гамсуна.

РОЗДІЛ 2 CПЕЦИФІКА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ МОДЕЛЕЙ ВІДНОСИН ЧОЛОВІКА І ЖІНКИ У ПРОЗІ В. ДОМОНТОВИЧА І К. ГАМСУНА

.1 Загальні закономірності побудови інтриги в прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна

Якщо вдатися до осмислення дискурсу української літературної історії у хронотопному вимірі двадцятих років минулого століття, то потрібно визнати: незважаючи на примусову імплантацію більшовицької політики в усі сфери національного буття, організацію нових форм / правил співжиття й комунікації, перманентно маніфестовану риторику конструювання радянської людини, цей період становив, цілу еру в розвитку української духовності. Як не парадоксально, саме в ці виразно окреслені проміжні роки соціального конструктивізму …ніби всі сили нації зосередилися на її духовному житті, сублімувалися в її культуру, в творення культурних цінностей [ 63, с. 9].

Останнім часом в українському літературознавстві особлива увага зосереджується на аналізі мотивної структури художнього твору. Метою такого аналізу є розкриття таємної, глибинної сутності тексту крізь призму енергетично насичених слів-маркерів, що являють собою своєрідний компонент твору - мотив. У цілому мотив має підвищену значущість, адже не перебуває безпосередньо на поверхні продукту літературної творчості, а заглиблений у його підтекст. Щоб осягнути інтригу романів В. Домонтовича та К. Гамсуна, слід звернутися до аналізу конвергентного типу авторської свідомості, репрезентованого в українському романі 20-х років, що дозволяє стверджувати, що означений феномен, вочевидь, породжений, з одного боку, впливом філософського дискурсу помежівя XIX-XX століття (інтуїтивізму, феноменології, психоаналітичної теорії), з іншого - генерований кризою історичного соціокультурного розвитку, порушенням системи онтологічних та аксіологічних цінностей, радикальною зміною естетичних пріоритетів. Інакше кажучи, література заглиблювалася в ті проблеми, які пробувала вирішити філософська наука, додаючи до нього свій настрій. Найчастіше це був настрій песимізму й розчарування. В українському випадку автори… просто тікали від дійсності у філософські питання [63, с. 10]. Симптоматика конвергентної свідомості проявляється в романістиці через індивідуально-авторську експлікацію проблем буття Іншого як іншого буття: насамперед через осмислення участі героя в бутті як рівноправний діалог (спів-буття, за М. Бахтіним) Я та Іншого. Прикметно, що комунікація наявного буття осмислюеться творцем як у художній площині міжсуб`єктних стосунків, так і в діалозі в межах одного мозку (Л. Виготський). Окреслені парадигматичні виміри конвергенції фіксуються на різних рівнях художньої системи твору.

Спробуємо за допомогою такого структурного елементу сюжету, як мотив, проаналізувати інтелектуальні романи 20-х рр. ХХ ст. визначних творців слова України (В. Домонтович) та Норвегії (К. Гамсун). Розглянемо роман В. Домонтовича Дівчина з ведмедиком. Центром уваги нашого дослідження є мотив абсурду, що має суто філософський, екзистенціальний характер. Варто зазначити, що вчені неодноразово вказували на наявність цього мотиву в художньому світі митця, але він не став обєктом спеціального наукового дослідження.

У філософії екзистенціалізму, починаючи від С. Кіркеґора до А. Камю та Ж.П. Сартра, абсурдним називається людське існування в умовах втрати сенсу, що повязано з відчуженням особистості від суспільства, від історії, від самої себе тощо. Такими відчуженими, самотніми особистостями, які часом не знають, що робити й куди приткнутись, в романі В. Домонтовича постають головні герої - Іполіт Миколайович Варецький та Зина Тихменєва. Їхні страждання від усвідомлення свого абсурдного стану автор часто передає через пейзажні деталі, що природно поєднуються з душевним настроєм героїв. Такий же акцент робить і К. Гамсун у своєму романі, де описи природи стають невідємною частиною зображення внутрішнього світу героя. У даному контексті символічного звучання набуває картина перебування Іполіта Миколайовича та Зини посеред морської пустелі на самоті. Цей епізод засвідчує, що В. Домонтович, подібно до західноєвропейських філософів-екзистенціалістів, зосереджує свою письменницьку увагу на тому, що людина в цьому світі покинута і певною мірою нагадує самотнього в безмежному морі життя плавця, якому немає на що й на кого сподіватися: Я люблю запливати далеко, далеко, як зараз, - зізнається Зина Іполіту Миколайовичу, - щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує. Таким чином, відчуття безмежного простору, великої одірваності, повної самотності можна потрактувати як глибокі екзистенційні відчуття людської незахищеності в світі абсурду [5, с. 230].

Майстерно розкриваючи абсурдну свідомість персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В. Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору, яка виправдана не лише сценами з другого, третього та десятого розділів, де головна героїня (Зина) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є чоловічим символом, втіленням потужної сили. Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполіта Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам - 18-літній Лесі та 16-літній Зині. Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер - Зина: Серце моє, - говорить Іполіт Миколайович, - ( - сірий патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки - ) затремтіло, замоталося ( - синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік) . Таким чином, образ іграшкового ведмедя набуває в романі й метафоричного значення чоловіка, з яким грає в кохання головна героїня.

Важливу семантичну роль в контексті поетики абсурду виконує також підзаголовок роману - неправдоподібні істини (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Сам по собі вислів неправдоподібні істини в логічному розумінні і є абсурд, адже в ньому наявне ствердження і заперечення одночасно. Проте за цією зовнішньою (логічною) абсурдністю прихована внутрішня (екзистенційна), що характеризує людське буття. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зини та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного (або нежиттєподібного, абсурдного). І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В. Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті. Вона, як слушно підкреслює Т. Белімова, …радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння. Такий авторський підхід до зображення й аналізу інтимних стосунків героїв пояснюється перш за все тим, що на початку ХХ століття природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Відповідно, втратили свій сенс і ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася другою статтю, залежною істотою по відношенню до чоловіка - її власника. Ця залежність, за словами французького філософа-екзистенціаліста Ж. П. Сартра, обмежує жіночу свободу, через що проектує особистість на відвоювання в Іншого свого власного буття, своєї свободи [5, с. 231].

Митець удається до прописування певного слова, а іноді й цілого виразу з метою підкреслення концептуальності даних вербальних одиниць, важливості їх вживання як у певному фрагменті твору, так і в романі загалом. Так, курсивним написанням лексем подібності, правдоподібне та подібне в романі Дівчина з ведмедиком письменник прагне зосередити увагу читача на принциповому для Зини Тихменєвої питанні, ідеї, що зумовила її життєвий вибір. Цілком ймовірно, що, за авторським задумом, усі події твору мали великою мірою сприйматися реципієнтом крізь призму даних курсивів.

Аналізуючи діалогічну модель автор-читач романістики В. Домонтовича, ми виходили з вимоги, продиктованої текстовою реальністю, до співучасника творчого процесу як до особистості відповідно підготовленої, до певної міри інтелектуала. Досліджуваний твір звернений як до читача-сучасника, так і до читача-наступника, можливо, навіть далеко більшою мірою до прийдешнього покоління: тільки майбутній співтворець зможе підтвердити чи спростувати авторські прогнози та передбачення, дати оцінку, максимально наближену до безсторонньої.

Схожої позиції дотримується і К. Гамсун, який прагне показати зовсім іншу людину, протилежну тогочасному суспільному устрою - вільну, яка дихає лише життям і природою [32, с. 15]. Норвезький письменник посідає одне з почесних місць як поет кохання, митець, що відкрив і зобразив нові відтінки цього почуття, показав його складний характер, суперечності між його життєдайною і руйнівною силами. Вчинки героїв у романі К. Гамсуна Пан визначає через кохання. Головний герой роману лейтенант Глан живе відлюдником у лісовій сторожці. Саме тут він почуває себе вільним і щасливим. Серед людей йому незатишно, навіть задушливо. Він має душу, відкриту красі і коханню, душу, яка цурається дріб'язковості, бо може осягнути вічне: циклічність природи, її весняне відродження, літній розквіт, осінній сон. Він нудьгує серед товариства, що збирається у домі місцевого багатія Мака. Розмови, що точаться тут про буденні речі, не цікавлять героя, адже він розуміє сутність людей, розуміє інстинктивно, як звір. Невипадково в романі його погляд називають "звірячим". Цей погляд допомагає йому відчути ілюзорність багатьох цінностей і прагнень людського суспільства.

Образи, створені в романах Дівчина з ведмедиком та Пан, містять у собі такі елементи нової модерністської традиції, як усвідомлення самотності власного існування, туга, почуття ірраціональної вини, пригніченості, зневіра в гуманістичних цінностях. Самотніми, недоречними серед жорстокого світу, винесеними за його рамки постають майже всі без винятку герої романістики В. Домонтовича та К. Гамсуна - інженер Варецький, лейтенант Глан, який тікає від культурної вульгарності та фальші, від великих міст в чудове відлюдництво [32, с. 15.]. Нудьга незримо, проте відчутно обплітає всі створені письменниками персонажі. У літньому спекотному Києві нудиться Варецький. Нудьгує Зина, що прагнула в коханні знайти визволення від рутинності засмоктуючих буднів, і не знайшла. Едварда, яка то нудиться на прийомах, то із великим захватом реагує на оточення, вірить у кохання, а потім знецінює його.

Художній світ В. Домонтовича позначений тяжінням до відтворення урбаністичного пейзажу, що можна витлумачити як ще один із проявів дискурсу модернізму. Герої існують виключно на тлі міста, яке часто не приваблює, а радше підсилює песимістичний підтекст романів, допомагаючи письменникові довершити творення атмосфери невисловленої, але тим не менш очевидної приреченості героїв. К. Гамсун же навпаки переносить основні події у розвитку й гальмуванні відносин головних героїв (Едварди і Глана) на тло природи, що докорінно змінює сприйняття читачем експозиції: Я бачу час по квітам…по листю… Я живу у лісі, я син лісу [32, с. 18].

У цілому мотив абсурду в романах В. Домонтовича Дівчина з ведмедиком та К. Гамсуна Пан реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів (відчуженість, самотність, свобода, самогубство). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованих творів дозволяє заглибитись у їх складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського та норвезького письменників.

В. Домонтович обирає для свого роману переважно тип інтелектуала-науковця - педанта, раціоналіста, нудного сірого чоловіка із проблемами в особистому житті, нездатного спілкуватися з жінками, жити нормальним сексуальним життям і утворити сімю. У процесі аналізу головного чоловічого образу досліджуваного твору ми спостерегли, що Іполіт Варецький значною мірою відбиває риси, притаманні вченню психоаналізу в класичному його варіанті, тобто у викладі Зиґмунда Фройда. Психопатологічні явища побутового характеру, які спостерігаються в Іполіта Миколайовича після відїзду родини Тихменєвих на відпочинок, - скрізь і всюди, у випадкових перехожих дівчатах та жінках йому починає ввижатися Зина. Внутрішній світ цього персонажа постає як арена постійної боротьби між Воно, силою неусвідомлюваних бажань на рівні інстинктивних потягів та Я - свідомістю, що силкується привести ці бажання у відповідність до прийнятних суспільних норм. Герой послідовно пригнічує у собі один із основних, за теорією психоаналізу, інстинктів - сексуальний. Варецький довгий час заперечує, намагається не помічати власні почуття до своєї шістнадцятирічної учениці, пояснюючи їх інтересом до оригінального стилю її поведінки, задиркуватої, бунтарської вдачі дівчинки-підлітка.

Автентичність особи поставлено під сумнів, адже її приховують численні маски, що вносять інакшість в ідентичність людини. Маска - це одна з ключових ознак експериментальної прози 20-х років ХХ ст. У контексті прозопису В. Петрова-Домонтовича модифікація характерів топосом маски є основним засобом образотворення. Ідейно-творчою рисою персонажів В. Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв, які опинилися перед проблемою вільного вибору. Наприклад, Зіна, падіння якої можна розглядати як наслідок невдалого користування своєю свободою. Подарована людині абсолютна свобода передбачає абсолютну відповідальність за свої вчинки, а тому перехід межі, за якою свобода переростає у сваволю, нерідко призводить до фатальних результатів. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності. Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви: неврівноваженій, емансипованій, прямолінійній Зині, сповідниці антипатріархальності, протиставляється спокійна, скромна, тактовна Леся, яка прагне вийти заміж, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка, тобто виконувати традиційно закріплену за жінкою соціальну роль. Одна з форм самовираження персонажів В. Домонтовича - протест. Зина Тихменєва не вписується в норми доброчинних звичаїв свого середовища, бунтує проти традиційно усталеної моралі щодо шлюбу. Її бунт за суттю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. У всіх своїх романах В. Домонтович протиставляє образи нової жінки й патріархальної старосвітської володарки родинного вогнища.

Таким чином, актуальним є застосування до героїв В. Петрова-Домонтовича означень на кшталт персонаж-симптом, персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Подібні характеристики героїв прозопису В. Домонтовича є інформаційно місткими. Це спричинює розвиток персонажа в цілому.

Одним з найбільш продуктивних засобів існування нестандартних героїв серед стандартів є модифікація характерів топосом маски. Власне, маска - це наслідок розриву між внутрішнім і зовнішнім я героя, що дає змогу і перевтілитися, і лишитись собою водночас. Функціонально процес маскування може відбуватися в різних модифікаціях. Велика увага приділяється В. Домонтовичем та К. Гамсуном діалектиці маски й обличчя, зокрема функціям ідентифікації та відчуження. На нашу думку, можна виокремити наступні функціональні види масок у їх прозописі:

) безпосередній вияв маскування - прагнення героя до зміни зовнішності, одягу, що є свідченням особистісної невизначеності й прагненням приховати це від оточення;

) маска-любязність \ грубість спричинена бажанням персонажа утримувати свій авторитет на тому рівні, який уже прийнято суспільством і який реалізується через намагання персонажа бути невідповідним загальноприйнятому. Цей вид маскування яскраво втілений у образах Варецького (маска-любязність) і Зини Тихменєвої (маска-грубість);

) маска-слово \ маска-мовчання слугує способом самоствердження героя в соціумі. Слова перетворюються в такі самі маски, як і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати прихованої істини чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитися до почутого. Цей вид маскування виявляється на прикладі образу Зини Тихменєвої та Едварди;

) маска-дія \ вчинок, в результаті якого може відбуватися зміна ролей. Цей тип маски, який реалізується в грі, - характерна риса більшості героїв В.Домонтовича та К. Гамсуна, котрі виступають носіями активного ігрового потенціалу. Наприклад, Зина Тихменєва, керуючись думкою, що роль дружини і матері вбиває свободу жінки, своїми вчинками (відмова від шлюбу з Варецьким і від шлюбу взагалі як від акту поневолення) продукує маску-вчинок - стає повією. Цей вчинок не носить демонстративного характеру, а проектується на ймовірність контроверсійного аналізу повії: з одного боку, це парадигма жінки як іншого, як обєкта експлуатації. З другого боку, вона, як і чоловік, котрий вдається до її послуг, є експлуататором. Адже чоловіки потребують її, і вона використовує цю потребу;

) маска-стосунки властива більшості персонажів. Вона функціонує в творах через формування субєкт-субєктних або субєкт-обєктних взаємин. Прикладом цього виду маски є такі моделі стосунків: Зина - Варецький; Варецький - Марія Іванівна, Едварда - Глан.

Крім зазначених, у текстах В. Домонтовича та К. Гамсуна присутні й більш ускладнені види масок, як результат роздвоєння особистості, спричиненого кризою її ідентичності. Герой здатен продукувати в собі себе-іншого, і цей …інший спроможний виривати людину з її особистої субстанції, переносячи її Я на інший рівень, на якому двоосібне Я бачить себе з погляду іншого.

Останнім часом літературознавці дедалі частіше відмовляються від пошуку єдино правильного значення, якого текстові надав автор, і намагаються знайти сліди значень, сліди несказаного, напівусвідомленого, про що автор міг навіть не здогадуватися. Звичайно, така позиція дає змогу текстові виявити свою багатогранність і зумовити множинність інтерпретацій, що, безумовно, є його найвищою цінністю, однак, на нашу думку, немає підстав повністю заперечувати будь-яку присутність автора у творі, адже окремі аспекти авторської свідомості, глибинного авторського я, так чи інакше відображені в літературному тексті.

Аналізуючи твори В. Домонтовича К. Гамсуна можна стверджувати, що поява певних деталей не випадкова: якщо автор і не спеціально вводить ті чи інші образи в текст, то вони принаймні активно функціонують на рівні підсвідомості письменника. Роздвоюючись на я-для-себе і я-для-іншого, особа стає внутрішньо суперечливою, фрагментарною та мінливою. Її ідентичність більше не зводиться до глибинного, сталого в часі я, а тому запитання хто я? дедалі частіше залишається без остаточної відповіді.

Дехто з критиків відзначав цікаву побудову сюжету Дівчини з ведмедиком, вдале розташування персонажів, визнавав за письменником хист психолога. Стверджують, що фабула твору досить примітивна й повторює сюжетну схему не одного любовно-психологічного роману [14].

Екзистенційна невизначеність світу, беззмістовність людського існування, неприйняття навколишньої дійсності, що стали визначальними принципами світосприймання людини XX століття, знаходять своєрідне осмислення в художніх творах В. Петрова-Домонтовича і К. Гамсуна нудьгу. Однак екзистенційний характер їхньої прози виявляється навіть не так у віддаванні належного мистецьким тенденціям епохи, як у потребі і здатності непересічної вдачі себе ословити, свідомо чи несвідомо спроектувати власний внутрішній світ і свою біографічну ситуацію на художній текст. Відповідно, у творах письменників можна знайти низку ключових образів, які відтворюють настрої приреченості, відчуження та страждання, а отже, відіграють роль маркерів психічного стану субєкта. Домінантні поняття, здебільшого закорінені в традиціях світової культури, в її вічних образах і мотивах, утворюють певне семантичне поле, в якому працює думка автора, і дають змогу читачеві вловити відповідний ритм, що пронизує глибинні пласти значень цієї прози, а отже, несуть на собі її печать.

Отже, загальні закономірності побудови інтриги у прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна обертаються навколо втоми від монотонної діяльності, що стає ще одним різновидом нудьги як химерного настрою, який опановує персонажів. Людина у їх творах постійно стоїть над прірвою, над всепоглинаючою безоднею, а це означає, що в особи непреревно виникає відчуття безвиході, катастрофи, страху перед завтрашнім днем і перед тотальною порожнечею світобудови, яка проникає практично на всі рівні людського існування: конкретної речі, пейзажу, почуттів, свідомості, навіть мови, проте це не завадило письменникам зберегти інтригу у творі.

Одним із важливих засобів побудови інтриги стає слово, яке перетворюється на такі самі маски, які і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати прихованої істини, чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитись до почутого. Персонажі В. Домонтовича та К. Гамсуна усвідомлюють, що можна безліч разів повертатися до сказаного, уточнювати щось, але кожне твердження звучатиме двозначно. Мовчання виступає ілюзією порозуміння. Дуже часто воно сигналізує про важкий психічний стан людини, який не дає їй змоги вести повноцінний діалог. Психологічна тиша зумовлює інтригу й ілюзію того, що відбувається чи може відбутись.

2.2 Кохання-боротьба в творах В. Домонтовича Дівчинка з ведмедиком і К. Гамсуна Пан

Чимало дослідників сходяться на думці, що в парадигмі романістики 20-х років минулого століття вектор індивідуально-авторського осмислення проблеми статевої поляризації (Е. Фромм) помітно зміщується від аспекту фізіологічного / сексуального до екзистенціального. Скажімо, В. Домонтович ніколи не зображав еротичних сцен і не цікавився життям тіла. Його інтригувало кохання як можливість, як філософська гіпотеза. Крім того, парадоксальне кохання, нездійснене в силу певних обставин життя [63, с. 225]. Прикметно, що для головних персонажів його роману Дівчина з ведмедиком (1928), Зини Тихменевої та Іполита Варецького, кохання не стало досвідом духовного переживання єдності Я і Ти - єдиного шляху пізнання себе та Іншого. В інтимних стосунках, попри разючу ніби несхожість позицй і темпераментів, вони обоє трагічно переживають розчарування і, як справедливо зауважує В. Агеєва, випадають зі своєї сучасності [7, с. 146]. Того ж принципу дотримувався і К. Гамсун, подаючи історію взаємовідносин Глана та Едварди як історію війни між двома закоханими. Для нього кохання - гра, що включає в себе не лише буденність життєвих перипетій, а в першу чергу - сварок та примирень.

У художній інтерпретації В. Домонтовича право на жіноче самовираження і свободу відвойовує Зина, обираючи для цього надто нетрадиційний спосіб - втрата цноти поза шлюбом. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти якраз і закривають жінці шлях до свободи. У звязку з цим абсурдна свідомість героїні девальвує усталені правила, принципи, норми й мораль з метою знищення всього, що для інших було недоторканим і непорушним. Від кохання дівчина сподівається не поневолення, а звільнення: Для мене, - говорить вона, - кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини - всього, що звязує й може звязати мене і волю. Натомість самоствердження, звільнення від залежності через кохання виявляються для Зини неможливими. Драма її кохання полягає в тому, що воно не приносить очікуваної свободи, прирікає на одноманітність і зашкарублість. Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбутнього, але минув місяць, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину. Пропозиція законного шлюбу від Іполіта Миколайовича остаточно руйнує ілюзії дівчини, викликає в неї відштовхування, відчуження, ворожнечу. Така з першого погляду абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення у праці Друга стать Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, …шлюб є чимось непристойним, оскільки впроваджує поняття прав і обовязків у стосунках, в основі яких має лежати вільне поривання [25, с. 24]. Керуючись подібними міркуваннями, героїня В. Домонтовича усвідомлює, що, по-перше, почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а, по-друге, узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У звязку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки - спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Згідно з філософією Сімони де Бовуар, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки підноситься до рідкісної свободи духу. Проте найбільша трагедія героїні полягає в тому, що її облудна незалежність як своєрідна спроба порвати з патріархальною жіночою несвободою є зворотною стороною тисячі залежностей. Шлях до звільнення слід було шукати де інде. [63, с. 15].

Очевидним є те, що головна героїня роману В. Домонтовича та К. Гамсуна втілює в собі образ нової жінки, яка прагне розхитати весь комплекс стереотипів та моральних стандартів патріархального суспільства. Спираючись на трактування архетипу Великої Матері К.-Г. Юнгом, можна стверджувати, що жіночий характер Зини Тихменєвої і Едварди витворюється крізь призму реалізації негативного комплексу матері та гіпертрофію материнського. Зауважимо, що головна героїня перебуває в постійній опозиції до своєї матері: вона (Зина) з епатажною гостротою та відвертістю заперечує засади традиційної родини. Дівчина з ведмедиком прагне зруйнувати владу матері за допомогою бунту проти, на її думку, фальшивих патріархальних цінностей, усталених постулатів материнства. До того ж, як влучно зауважила Віра Агеєва, для Зини неприйнятна наперед визначеність долі порядної дівчини з благопристойної родини.

Мабуть, невипадково, В. Домонтович свою героїню Зину Тихменєву також іменує як дівчину з ведмедиком. Найулюбленішою забавкою для шістнадцятирічної героїні є кошлата іграшка. Варто наголосити, що Іполит Миколайович сам визнає, що його серце, як і кумедне ведмежа знаходиться в руках учениці.

За словником, ведмідь символізує воскресіння, нове життя. Ймовірно, саме тому можна припустити, що така, насамперед, внутрішня ініціація відбулася у духовному світі Зини Тихменєвої, що повязана із переходом у зовсім іншу гру із рудим ведмедиком, та й сама іграшка стала лише знаряддям. Так само знаряддям у руках вчорашньої дівчинки стає лейтенант Глан, якому вона кидає привселюдно виклик: спочатку освідчується йому у палкому коханні, а потім змушує відчувати його неповноцінною людиною, порівнюючи з хромотою запрошеного гостя. І цього виявляється достатньо, щоб він (Глан) прострелив собі ногу.

Боротьба - поняття, яке виступає синонімом до слова кохання - те, що зближає й віддаляє героїв В. Домонтовича і К. Гамсуна. Тому, кохання в романі зображується як непереборна сила, що не підвладна ні розуму, ні моральним законам. Це стихія, яка не вибирає шляхів, яка неминуче приносить жертви. Кохання єднає Єву, дружину сільського коваля, і лейтенанта Глана. Воно перетворює покірну й безталанну Єву в особистість. Кохання дає їй сили, позбавляє страху. Вона нічого не очікує від Глана, не знає, чим закінчаться їхні стосунки, вона просто про це не думає. Єва сповнена довіри і ніжності до коханого. І Глан відчуває чарівність її доброти, що дає йому відчуття щастя, хоча серце і душа Глана належать Едварді. Стихія кохання захоплює Єву і робить її своєю першою жертвою - Єва гине під уламками скелі. У випадку з Едвардом все інакше: боротьба стає невідємною частиною спілкування й відносин з Гланом. Простого сприйняття вже не може бути. Все трагічно переплітається. Порох під скелю підклав Глан, бо хотів зробити незвичайне видовище на честь від'їзду барона, нареченого Едварди. Запалив порох Мак, якого мучили ревнощі. Він розрахував час, коли Єва опиниться біля скелі. Людські пристрасті, жорстокість і непримиримість руйнують життя, природу. Фігурка Пана, зображена на порохівниці натякає на те, що мисливець Глан теж під його покровительством. Автор показує схожість Глана з Паном у тому, що він, Глан, володіє тією ж безмежною владою над жінками. І вся ця схожість не підкреслила жодної важливої особливості його натури. Глан - сучасна нервова людина, яка найбільш за все цінує мрію і надію. Бездумне ставлення цивілізації до всього примушує його шукати порятунку у лісі, де він один і може поринути у своє я. Герой знаходить там почуття волі, пориває з суспільством. У назві роману є символічний зміст. Людина, вважає Гамсун, - частина природи, яка є в романі в образі могутнього Пана, який живе у кожному з героїв і розпоряджається його долею. Роман Гамсуна Пан за словами О.І. Купріна - це моління про красу світу, нескінченна вдячність від серця за радість існування, а також гімн перед страшним і прекрасним обличчям бога любові. Звертаючись до жіночого образу, Едварда - сильна натура, що неспроможна підкоритися коханому. Для неї кохання - боротьба. Тому її стосунки з Гланом нагадують поєдинок, в якому не може бути переможця. К. Гамсун пояснює нелогічність їхніх вчинків силою пристрасті. Ці вчинки часто не розуміють навіть самі герої, але вони сповнені глибокого внутрішнього змісту. Бажання Глана привернути до себе увагу Едварди зрозуміле, ось чому під час морської прогулянки він кидає її черевичок у воду. Шукаючи її співчуття, він навмисне прострілює собі ногу. Ревнощі примушують Глана плюнути у вухо нареченому Едварди. Всі ці вчинки нелогічні, незрозумілі сторонньому спостерігачеві, але вони пояснюються імпульсивністю кохання між Гланом і Едвардою. Але в цій історії не все зрозуміло навіть самому автору, напевне тому він не тлумачить причини цих вчинків. Читач розуміє лише те, що кохання не підвладне розуму, що це сила, яка може керувати людиною.

Таким чином, любов, позбавлена романтичного ореолу; це - певна прагматична категорія, що заперечує традиційно-освячені цінності, природна реакція на зміни, які сталися в суспільстві, і які не може оминути автор, описуючи соціальні зрушення в цілому [13, с. 160].

Розглядаючи образ Зини з цієї точки зору та її погляди на життя стає зрозумілим те, що її світосприйняття не відповідало натурі Варецького, він так і не зміг зрозуміти внутрішній світ дівчини. Дівчину з ведмедиком цікавлять інтелектуальні, творчі чоловіки. Варто хоча б згадати її захоплення київським поетом-деструктивістом Стефаном Хоминським та його ідеєю про істинну неправдоподібність. Уподібнюючись архетипу Артеміди, Зина зображена нетрадиційною жінкою, їй цілковито невластива сентиментальність та розчуленість, що є ознакою патріархальної жіночності. Водночас таке ототожнення формує сильний жіночий характер. У Жінки-Артеміди виявляється потреба приймати виклик і бути залученою у важливі для неї події. Для дівчини з ведмедиком жити в чоловічому світі, не зраджуючи собі, є гідним викликом. Так, героїня перед собою поставила єдину вимогу: цілковите ігнорування будь-яких правил та порушення усіх норм добропорядності. Зина ніколи не зважала на умовності, вона завжди висловлювала різкі думки та торкалась гострих тем. Героїня В. Домонтовича наділена аналітичним розумом, що традиційно вважається прерогативою чоловіків. Риси чоловічості її характеру проявляються у мовних та інтелектуальних іграх з оточуючими, у насмішкуватій, іронічній та навіть бравадній манері спілкування. Варто зауважити, що Зина Тихменєва перебирає на себе чоловічі функції навіть у відносинах із Іполитом Варецьким. Архетип богині Артеміди змушує її повністю зосередитися на важливому для неї аспекті та не звертати увагу на потреби інших людей. Одержимість Анімусом дозволяє Зині реалізувати вроджене почуття суперництва та безкомпромісності [14, с. 14].

Боротьба з Іполитом Миколайовичем лише підсилює її збудження від полювання. Перекидання гострими уїдливостями захоплювало героїню. Саме тому репетитор Варецький зауважує: Вона змагалася тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох. Зосередженість, наполегливість та сміливість допомагають Зині Тихменєвій досягти своєї мети. Цей архетип дає можливість самостійно, без сторонньої допомоги здобути такого бажаного результату. Очевидно, не зайвим буде акцентувати на подвійності, бінарності архетипу Артеміди. Адже з одного боку, богиня рятує жінок від утисків патріархального світу, а з іншого - вона вимагає, щоб жінка принесла в жертву те, що традиційно розглядається як жіноче начало - дбайливість, прихильність до близьких та бажання материнства. Така роздвоєність підтверджується Шинодою Болен у її праці Богині в кожній жінці: Ймовірно, що у кожній жінці-Артеміді є якась конкретна частинка, подібна до Іфігенії, - юна, довірлива,прекрасна істота. В образі Іфігенії втілена потенційна потреба жінки в статевій близькості, її уразливість і залежність. Чи зможе вона, не дивлячись ні на що, зберегти цю частину себе? Або ж Іфігенія буде принесена в жертву безпристрасної і непохитної цілеспрямованості Артеміди? [26, с. 33]. З контексту роману нам відомо, що Зина Тихменєва надала перевагу не сентименталізованій Гетевій Іфігенії, а войовничій Артеміді, яка усвідомлюється лише як грекиня суворої богині, що їй офірували криваві людські жертви [26, с. 36]. Варто також зауважити, що культ Іфігенії був тісно пов'язаний із культом Артеміди, і міфологи твердять про їхню первісну тотожність.

Відкидаючи ототожнення з матірю, Зина Тихменєва заперечує те, що прийнято вважати жіночим началом - мякість, сприйнятливість, прагнення до заміжжя та материнства. А тому й переживає відчуженість та прикре відчуття своєї неадекватності як жінки. Тому боротьба загостюється і кохання не може втілюватись у звичному для нього значенні.

Не можна оминути той факт, що роман Кнута Гамсуна Пан започаткував психологічну течію в норвезькій прозі. В основі сюжету цього твору - показ кохання на фоні природи, яка повинна служити прикладом гармонії. Однак, на думку письменника, люди не хочуть прислуховуватись до голосу природи та свого розуму, тому самі порушують стосунки між собою. Головний герой роману - лейтенант Томас Глан, який жив на півночі Норвегії у 1955 році в будинку біля моря. Головне в його житті - злиття його душі з природою. Він часто у своїх роздумах спілкується з нею, свої душевні відчуття порівнює зі станом природи. Це свідчить про те, що Глан - людина, яка має багатий внутрішній світ. У нього немає необхідності вести боротьбу з природою, тому боротьба втілюється у стосунках із жінкою - Едвардою.

Томас Глан - мисливець і мрійник. Він живе далеко від людей зі своїм псом Езопом, який став для нього найвірнішим другом. Томас відчуває себе зайвим серед людей, які збираються заради розваг у будинку місцевого багатія Мака. Героя приваблює тільки природа, вона наче зачарувала його. Тільки в лісі лейтенант відчуває себе сильним і вільним від буденних проблем. Томас стверджує, що в людському суспільстві все наскрізь пройнято брехнею, тому лише серед природи він може залишатись самим собою, жити справжнім життям, відчувати його красу. Тільки в лісі він знаходить спокій, утіху для своєї безмежної душі.

Основною роману стає показ кохання, яке існує як непереборна сила, що не піддається контролю розуму. Ця сила не має жодних обмежень, не знає перешкод. У творі автор зображує нові відтінки кохання, влада якого визначає стосунки і вчинки героїв. Томаса кохали одразу дві жінки - Едварда, дочка багатія Мака, та Єва, дружина коваля. Але кохання в творі незрозуміле, божевільне, приречене. Воно захоплює героїв і, як будь-яка природна стихія, дуже небезпечне. Природа підкорила душу Глана, але кохання до Едварди було настільки сильним, що навіть сама природа не змогла перебороти це почуття. З кожним побаченням та розмовою з коханою дівчиною Томас ще гостріше відчуває її красу та чарівність оточуючого світу.

У своєму творі автор намагається показати те, що з Паном герой роману тісно повязаний невидимими путами. Бог лісів - це могутня сила природи, дихання якого відчувається і в морській бурі, і в білих ночах із північним сяйвом, і в таємниці кохання, яке нестримно зєднує людей, тварин, квіти. Кохання на фоні прекрасної природи могло б стати прикладом гармонії, а нехтування одвічними законами ніколи не приводили людину до щастя.

Отже, поява категорії кохання-боротьба є результатом порушення одвічних законів суспільної моралі та усталеної, звичної системи сприйняття людьми один одного. Яскравим прикладом такого кохання стали твори В. Домонтовича Дівчина з ведмедиком та К. Гамсуна Пан. Зважаючи на суперечливість образу жінки у творчості цих письменників, робимо висновок: модернізм, представниками якого були ці письменники, не міг показати іншу людину та іншу модель стосунків. Сучасність у стосунках простежує неабияке протиріччя у системі відносин чоловік-жінка, а ХХ століття репрезентувало свою модель відносин, зосередивши увагу на коханні як боротьбі за життя. Україна і Норвегія в особі В. Домонтовича і К. Гамсуна представила світові яскравий зразок кохання-боротьби, одвічна спрямованість якого залишається актуальною і у наш час.

ВИСНОВКИ

Любовний дискурс творів В. Домонтовича та К. Гамсуна сприймається як поверхова рецептивна площина, в основу якої покладено цікавий сюжет любовних пригод, інтриг, пікантних подробиць. Романні події, як правило, розгортаються у сфері інтимній, особистій. Письменника насамперед цікавить любов як складний феномен людського життя, філософія почуття. Дію централізує один головний герой, тому композиція романів Дівчини з ведмедиком та Пан - концентрична. Тобто, всі образи у романі поєднані однією проблемою - неможливість осягнення власної сутності у цьому світі. Кількість персонажів обмежена, оскільки авторський експеримент з людськими почуттями вимагає максимального висвітлення усіх думок, поглядів, позицій, суперечностей. Завдяки низці риторичних фігур (нудьга, тривога, спека, самота, неможливість бачити обєкт своїх почуттів), синестезійній образності (переплетіння звукових, зорових алюзій, мотивів, міфологем, котрі компенсують недомовленість любовного дискурсу), етапам розвитку емоцій, стану закоханих (1 - захоплення, захват; 2 - пора ідилії; 3 - наслідки, смуга пасток, образ) інтимне почуття оформлюється в любовну пригоду.

Романістика ХХ століття не знала героїв, подібних до Іполита Михайловича Варецького та Глана. У центрі уваги автора - не лише зовнішній конфлікт, а й конфлікт внутрішній - трагедійне роздвоєння, боротьба в душі героя. Екзистенційна приреченість, відчай і зневіра визначають ту кризову, межову ситуацію, в якій опинився персонаж В. Домонтовича та К. Гамсуна. Культурно-історичний контекст як стильова риса інтелектуальної прози письменників - висвітлює особливості звязку творів автора з мистецькою ситуацією часів написання романів. Оточуюча дійсність проступає на сторінках прози не тільки через художньо осмислені образи, а й безпосередньо, у вигляді алюзій і цитат. Вони не лише розкривають бачення письменника певних культурних аспектів життя сучасного суспільства, а й створюють той жанровий зміст, який дозволяє включити творчість митця до світового інтелектуального дискурсу.

В. Петров та К. Гамсун, мають непереборне бажанням висловити свої ідеї, часом немов забувши, що пишуть вони - художній твір. Ці романи нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це повязано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань. У контексті української прози це виглядало досить дивно, в контексті європейського модернізму - цілком типово. Адже вік модернізму, на загальну думку, був віком критики: епохою, коли критика почала захоплювати роман, поезію, драму, а скінчила тим, що загрожувала поглинути всі інші форми літератури.

У В. Петрова психологізм придушений інтелектуалізмом, колізія навколо почуття нагадує алгебраїчну задачу, яка в контексті людського життя може бути вирішена правильно, а може й не бути розвязаною. Герої Петрова та Гамсуна здебільшого правильної відповіді не знаходять. Неспроможність до щастя запрограмована авторською волею, як і лейтмотиви ірраціональності людської поведінки, внутрішньої роздвоєності особи, абсурдності буття, належать до інтелектуальних домінант творчості цих митців ХХ століття. Усі герої переживають цілий спектр екзистенціальних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз.

Найбільше мучить їх нудьга, відчуття марності зусиль, беззмістовності життя. Нудьга їх розїдає, про нудьгу вони міркують. Власне, для них (героїв твору) кохання - символ нашої нудьги (нашої - значить універсальної, всеохопної). Нудьга в Петрова підноситься до самостійного статусу: Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі... Нудьга - символ зайвості, загубленості в житті героїв Петрова і Гамсуна. Частий супутник нудьги - спека, від якої слабнуть нерви героїв.

Слід наголосити на тому, що у сучасному літературно-теоретичному дискурсі проблема автора й авторської свідомості дедалі частіше стає предметом зацікавлення літературознавців. Проблема авторської присутності в тексті набула особливо гострого звучання після того, як теоретики, проголошуючи смерть автора, відмовилися від пошуку авторських інтенцій у художньому творі. Ситуація стала доволі напруженою, адже літературознавці часто або принципово не сприймають обмеження авторської влади, або цілком заперечують вплив автора на інтерпретацію твору. Тому зосередження уваги на проблемі авторської свідомості стає особливо актуальним, адже різноманітні теорії автора потребують ґрунтовного осмислення й виваженого тлумачення. У даному випадку мається на увазі формування нового змісту поняття авторської свідомості, який урахував би надбання світової та української й норвезької літературно-теоретичної думки і відповідав би особливостям національного письменства. Безліч підходів до розвязання проблеми автора можна згрупувати в два основні протилежні напрями: зясування того, що хотів сказати автор, і відмова від єдино правильного значення на користь мови тексту й активної співпраці читача.

Ідейно-творчою рисою персонажів В. Домонтовича і К. Гамсуна є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв. Взагалі, для системи образів прозового доробку цих письменників не є характерним поняття типу. Ці герої наділені індивідуалізованими характерами. Кожен з них - це сповідник особистої моралі, яка так чи інакше є запереченням загальноприйнятих норм суспільства. Як правило, «нестандартні характери зображуються поряд із стандартними з метою увиразнення контрасту. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності. Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви (в межах одного твору) та Зина й Едварда (в межах різних творів): неврівноважена, емансипована, прямолінійна, сповідниці анти патріархальності.

У романі Дівчина з ведмедиком в осмисленні проблеми жіночої екзистенції відіграє важливу роль образ Зини Тихменєвої. Відвойовуючи в Іншого право на жіноче самовираження і свободу, Зина як нова жінка бунтує проти дотримання усталеного розподілу гендерних ролей у суспільстві. У звязку з цим вона заперечує ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася другою статтю, залежною істотою по відношення до чоловіка. Героїня В. Домонтовича усвідомлює, що почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. Тому, зображення кохання стає можливим лише за умови розкриття його як боротьби, але боротьби палкої, не спрямованої на знищення, проте часто такої, що ранить, зачіпає стійку чоловічу душу й знецінює його роль. Така, на перший погляд, абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення в праці Друга стать Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Тож можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки досягає певного рівня свободи жіночої екзистенції.

Одна з форм самовираження персонажів В. Домонтовича й К. Гамсуна - протест. Зіна Тихменєва та Едварда не вписуються в норми доброчинних звичаїв свого середовища, бунтують проти традиційно усталеної моралі. Цей бунт за суттю своєю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. Таким чином, актуальним є застосування до цих таких означень: персонаж-симптом, персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Персонажем-симптомом є Іполит Миколайович Варецький, до групи персонажа-тенденцї і персонажа-симптома належить Зіна Тихменєва та Едварда.

Загалом романи Дівчина з ведмедиком та Пан - це романи про загадковість, ірраціональність людських вчинків та мотивів людської поведінки. За словами В. Домонтовича, …люди взагалі страждають тому що їх мучать примари нездійснених фантомів. Іполит Михайлович Варецький - так звана людина твереза практична, без фантазій - мало не божеволіє від своєї любові до Зіни. Його кохання виливається в химери, фантоми, ілюзії, фантазії, галюцинації, маячню, ослаблі нерви! Зина - особа екстравагантна, ексцентрична і для нього та оточення незбагненна - пробуджує в Іполиті Михайловичі розуміння того, що людина не така проста і ясна, як це може комусь здатися. Щось нове, неясне прокидається в самому Іполиті Михайловичі під впливом незрозумілих стосунків із Зиною.

У стилі, типовому для Петрова та Гамсуна, знання психоаналізу замасковане. Однак їх психологізм виразно психоаналітичний, позначений глибшим, точнішим, модернішим розумінням людської душі, ніж традиційний психологічний роман XIX чи навіть початку XX ст. Письменників цікавить психологія, цікавлять екстравагантні, ексцентричні типи оповіді.

Інтелектуальний роман 20-их років ХХ століття виявився одним із яскравих феноменів літератури модернізму і має бути ідентифікований як магістральний напрямок, з властивою йому світоглядно-естетичною системою, поетикою, прикметними ознаками якої з позицій рецептивної естетики та теорії гри визнано: комунікабельність, модель співтворення модерністського твору між автором і читачем, актуальну на всіх рівнях тексту концепцію ігрової реальності.

К. Гамсун стверджував, що створює людський характер, який підпорядковується внутрішнім, іноді - фізіологічним, імпульсам. Для К. Гамсуна важливим був не тільки психічний стан, а й фізіологічні відчуття, які разом керують настроєм і навіть думками та вчинками людей. У нього наприкінці XIX століття зявилися настільки незвичні персонажі, настільки незвичні типи психології, що не враховувати його відкриттів уже не могла література наступних років. Саме тому письменник зображує два протилежних типи жінок: Едварди - жінки, по-гамсунівськи зламаної цивілізацією, егоїстичної, двоїстої, марнославної, котра прагне панувати і водночас бути щасливою, переростає у ряд випробувань і принижень, яких він не позбувається до кінця свого життя. Другою жінкою, з якою доля звела лейтенанта Глана у північній глушині, була дружина коваля Єва. Подружнє життя Єви було сірим, одноманітним, сповненим щоденної важкої праці.

Отже, література України та Норвегії в межах модернізму представила новий тип героя, як жінки, та і чоловіка, залучивши до цього поняття кохання-боротьба, як невідємну складову побудови напружених відносин між чоловіком і жінкою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Абрамович Н.Я. Кнут Гамсун: (Общий очерк о жизни и творчестве). - М.: Заря, 1910. - 50 с.

2.Автор и текст: сб. ст. С.-Петерб. гос. ун-та, Univ.Hamburg / [под ред. В. М. Марковича , В. Шмида]. - СПб.: изд-во С.-Петерб. гос. ун-та, 1996. - Вып. 2. - 470 с.

.Автухович Т. Е. Риторические проекции авторского Я / Т. Е. Автухович // Проблема автора: онтология, типология, диалог. Литературоведческий сборник. - Донецк: ДонНУ, 2006. - Вып. 25. - С. 12-31.

4.Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму / В. Агеєва. - К.: Факт, 2003. - 320 с.

5.Агеєва В. Модерна героїня в романістиці В. Домонтовича / В. Агеєва // В. Агеєва. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. - К.: Факт, 2003. - С. 227- 245.

.Агеєва В. Олекса Слісаренко: до 100-річчя від дня народження / В. Агеєва. - К.: т-во Знання УРСР, 1990. - 438 с.

.Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / Віра Агеєва. - К.: Факт, 2006. - 432 с.

.Агеєва В. Психоаналіз соцреалізму: лірика Максима Рильського періоду зламу / В. Агеєва // Наукові записки НаУКМа. - К.: Анрар Медіа Груп, 2009. - Т. 98: Філологічні науки. - С. 11-24.

.Андронік А. Загіпнотизований природою, або Нетлінна молодість міфу. Матеріали до вивчення роману К. Гамсуна Пан / А. Андронік // Зарубіжна література. - 1999. - № 4.

10.Аничков Е. Кнут Гамсун / Е. Аничков // Аничков Е. Предтечи и современники. На Запад / Е. Аничков. - СПб.: Север, 1961. - С. 411-444.

.Баткин Л. М. Автор, оказывается, не умер / Л. М. Баткин // Иностранная литература. - 2002. - № 1. - С. 268-271.

12.Белімова Т. В. Дискурс Ф. Ніцше як один із дискурсів тексту роману Віктора Домонтовича Дівчина з ведмедиком / Т. В. Белімова // Вісник. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - Вип. 14. - К., 2003. - С. 7-11.

.Белімова Т.В. Інтертекстуальний опис структурних особливостей текстів філософсько-інтелектуальних романів В. Домонтовича / Т.В. Белімова // Наука і сучасність: зб. наук. пр. Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - К., 2004. - Т. 44. - С. 157-170.

.Белімова Т.В. Контекст та метатекст літературного твору (на матеріалі романів Віктора Домонтовича) / Т.В. Белімова // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. - Вип. 7. - К., 2005. - С. 13-17.

.Белімова Т. Література українського модернізму: Дівчина з ведмедиком Віктора Домонтовича / Т. Белімова // Українська література в загальноосвітній школі. - 2004. - № 7. - С. 12-15.

.Белімова Т. В. Особливості малої прози Віктора Домонтовича (спільні риси з малою прозою Івана Франка) / Т. В. Белімова // Літературознавчі студії. - Вип. 2. - К., 2002. - С. 23-26.

17.Белецкий А.И. Украинская литература послеоктябрьской поры / А.И. Белецкий // Альманах современной украинской литературы. - Л.: Красная газета, 1930. - С. 5-22.

.Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н.А. Бердяев; [послесл. А.Л. Андреева; примеч. В.Н. Чекалова; репринт. изд.]. - М.: Наука, 1990. - 220 с.

19.Бердяев Н.О самоубийстве // Бердяев Н. О человеке, его свободе и духовности: избр. тр. / Н. Бердяев; [ред.-сост.: Л. Новикова, И. Сиземская]. - М.: Флинта, 1999. - С. 118-136.

.Бердяев Н.А. Самопознание / Николай Бердяев. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. - 447 с.

.Бердяев Н.А. Я и мир объектов. Опыт философского одиночества и общения // Бердяев Н.А. Философия свободного духа / Н.А. Бердяев; [вступ. ст. А.Г. Мысливченко; прим. Р.К. Медведевой]. - М.: Республика, 1994. - С. 230-316.

.Березина А.Г. Герман Гессе / А.Г. Березина. - Л.: изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1976. - 127 с.

.Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: моногр. / Н.І. Бернадська. - К.: Академвидав, 2004. - 368 с.

24.Бидерман Г. Энциклопедия символов / пер. с нем. / Г. Бидерман. - М.: Республика, 1996. - 335 с.

25.Бовуар С. Друга стать: у 2 т. / пер. з фр. / С. Бовуар. - К.: Основи, 1995. - Т. 2. - 391 с.

26.Болен Ш. Богини в каждой женщине / Ш. Болен // Новая психология женщины. Архетипы богинь. - М.: София, 2005. - С. 3-73.

27.Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і В.Домонтович) / І. Василишин // Слово і час. - 2003. - № 6. - С. 70-75.

.Відлуння самотності: Кнут Гамсун в контексті українського модернізму / упоряд. Ю. Ємець-Доброносова. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській літературі. - К.: Факт, 2003. - 472 с.

.Воронский А. Кнут Гамсун // Воронский А. Искусство видеть мир: Портреты. Статьи / А. Воронский. - М.: Сов. писатель, 1987. - С. 335-348.

.Гамсун Т. Кнут Гамсун - мой отец / пер. с норв. Л. Горлиной, О. Вронской; вступ. ст. и коммент. Н. Будур / Т. Гамсун - М.: Терра-Книжный клуб, 1999. - 462 с.

.Гамсун К. Норвежская литература // Гамсун К. В сказочном царстве: Путевые заметки, статьи, письма / К. Гамсун. - М.: Радуга, 1993. - С. 303-324.

.Гамсун К. Пан и другие романы / пер. с норв. / К. Гамсун. - М.: Эй-Ди-Лтд, 1994. - 522 с.

.Ганіч Н.І. Кнут Гамсун Пан: матеріали до вивчення / Н. І. Ганіч, О.Ф.Друзь // Всесвітня література. - 1999. - № 6. - С. 43-50.

.Горбик Р. Знімання масок, або Лист у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст / Р. Горбик // Вітчизна. - 2001. - №11-12. - С. 136-143.

.Горький М. Кнут Гамсун / М. Горький // Горький М. Несобранные литературно-критические статьи. - М.: Худож. лит., 1981. - С. 321-325.

.Гурдуз А.І. Метагерой романів Кнута Гамсуна: динаміка пантеїстичного світосприймання: (Образи Нагеля (Містерії, 1892), Глана (Пан, 1894) та Ісака (Соки землі, 1917)) / А.І. Гурдуз // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004. - № 2. - С. 54-56.

.Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі: (Загальнотеоретичні проблеми студіювання) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2004. - № 3. - С. 120-126.

.Гурдуз А.І. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській прозі про землю кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: моногр. / А. Гурдуз. - Миколаїв: вид. МДГУ ім. Петра Могили. - 2008. - 214 с.

.Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХХ ст. / Г. Й. Давиденко, Г. М. Стрельчук, Н. І. Гречаник. - К., 2007.

.Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. / І. О. Денисюк - Львів: Академ. Експрес, 1999. - 280 с.

.Дима А. Принципы сравнительного литературоведения: пер. с рум. / А. Дима. - М.: Прогресс, 1977. - 229 с.

42.Доленго М. До проблеми сучасного романтизму (узагальнення, перспективи, факти) / М. Доленго // Критика. - 1930. - № 9. - С. 49-66.

43.Домонтович В. Дівчина з ведмедиком: роман. Болотяна Лукроза: оповідання та нариси / В. Домонтович. - К.: Критика, 2000. - 413 с.

.Донченко О. Зоряна фортеця // Донченко О. Твори: в 6 т. / Олесь Донченко. - К.: вид-во ЦК ЛКСМУ Молодь, 1956-1957. - Т. 1. - 1956. - С. 186-367.

.Дончик В. Виступ на круглому столі Проблеми висвітлення української літератури другої половини XX ст. / Віталій Дончик // Академічна Історія української літератури в 10 т.: матеріали засідань наук.-ред. комісії, круглих столів, інших наукових обговорень та плани томів / [упоряд. Я. Цимбал]. - К.: Фенікс, 2005. - С. 151-159.

.Дончик В.Г. З потоку літ і літ потоку / Віталій Дончик. - К.: вид. дім Стилос, 2003. - 555 с.

47.Дюришин Д. Межлитературные общности как конкретизация закономерностей мировой литературы / Д. Дюришин // Проблемы особых межлитературных общностей / под ред. Д. Дюришина. - М.: Наука: Восточная лит., 1993.

.Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы / Д. Дюришин. - М.: Прогресс, 1979. - 320 с.

.Ингарден Р. Исследование по эстетике / Р. Ингарден. - М.: Изд-во иностранной лит., 1962. - С. 528-529.

50.История всемирной литературы: в 9 т. Т. 8 / Рос. АН. Ин-т мировой лит. им. А.М. Горького; редкол.: И.Н. Фрадкин и др. - М.: Наука, 1994. - 848 с.

51.Клочек Г. Художнє мислення письменника як формотворчий чинник / Григорій Клочек // Клочек Г. Енергія художнього слова: зб. ст. / Г. Клочек. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007.

.Куприн А. О Кнуте Гамсуне / А. Куприн // Куприн А. Собр. соч.: в 9 т. - М., 1964. - Т. 9. - С. 471-477.

53.Лисенко Н.О. Кнут Гамсун і українська література / Н.О. Лисенко, Ю.В. Пелешенко // Язык и культура: 2-я Междунар. конф.: тезисы / Киев. ун-т им. Т.Г. Шевченко, Укр. ин-т междунар. отношений; сост. С. Б. Бураго. - К., 1993. - Ч. 2. - С. 49-50.

54.Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: моногр. / Соломія Павличко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.

55.Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті / М. Павлишин; [упоряд. В. Шевчук; вступ. ст. І. Дзюби]. - К.: Час, 1997. - 447 с.

56.Панченко А.М. О смене писательского типа в петровскую эпоху / А.М. Панченко // Проблемы литературного развития в России первой трети XVIII века / [под ред. Г. П. Макогоненко, Г. Н. Моисеевой]. - Л.: Наука, 1974. - Сб. 9: XVIII век. - С. 112-128.

.Реизов Б.Г. Сравнительное изучение литератур / Б.Г. Реизов // История и теория литературы: сб. ст. - Л.: Наука, 1986. - 318 с.

.Рубинштейн С.Л. Основы общей психологи / С. Л. Рубинштейн. - СПб.: Питер Ком, 1998. - 688 с.

59.Савчук В. Є. Мова в заснуванні національної ідентичності: історичні паралелі між Україною і Норвегією / В. Є. Савчук // Язык и культура: 4-я Междунар. конф.: материалы / Ин-т междунар. отношений Киев. ун-та им. Т. Шевченко; сост. С. Б. Бураго. - К., 1996. - Ч. 2. - С. 272-274.

60.Саєнко В. П. З українсько-скандинавських культурних взаємин кінця ХІХ - початку ХХ ст. / В.П. Саєнко // Ідеї соціалізму та інтернаціоналізму в українській літературі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.): зб. наук. пр. / АН УРСР. Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. - К.: Наукова думка, 1985. - С. 213-260.

.Тюпа В.И. Постсимволизм: теоретические очерки русской поэзии ХХ века / В.И. Тюпа. - Самара: Сенсоры, Модули, Системы, 1998. - 155 с.

62.Українська література в загальнословянському і світовому літературному контексті: в 5 т. Т. 1: Українська дожовтнева література і слов΄янський світ / АН УРСР. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка; редкол.: Г. Д. Вервес (відп. ред.) та ін. - К.: Наукова думка, 1987. - 502 с.

63.Філатова О.С. Український роман 20-30-х років ХХ століття: типологія авторської свідомості: моногр. / О. С. Філатова. - Миколаїв: Іліон, 2010. - 485 с.

.Франко І. План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви / І. Франко // Франко І. Зібрання творів: в 50 т. / І. Франко. - К.: Наук. думка, 1976-1986. - Т. 41. - 1984. - С. 24-72.

.Франко І. Слово про критику / І. Франко // Франко І. Зібрання творів: в 50 т. / І. Франко. - К.: Наук. думка, 1976-1986. - Т. 30. - 1981. - С. 214-218.

.Франко І. Старе і нове в сучасній українській літературі / І. Франко // Франко І. Зібрання творів: в 50 т. / Іван Франко. - К.: Наук. думка, 1976-1986. - Т. 35. - 1982. - С. 91-111.

.Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции 16-35 / З. Фрейд; [пер. Г. В.Барышниковой; лит. ред. Е. Е. Соколовой и Т. В. Родионовой]. - СПб.: Алетейя, 1999. - 49 с.

.Фройд З. Вступ до психоаналізу. Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками / З. Фройд; [пер. Петро Таращук]. - К.: Основи, 1998. - 760 с.

.Фройд З. Поет і фантазування / Зиґмунд Фройд // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / [за ред. Марії Зубрицької]. - Львів: Літопис, 1996. - С. 83-90.

.Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм; [пер. с англ. Г.Ф. Швейника]. - 2-е изд. - М.: Прогресс, 1995. - 253 с.

.Фромм Э. Душа человека / Эрих Фромм. - М.: АСТ-ЛТД, 1998. - 554 с.

.Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / М. Фуко. - М.: Касталь, 1996. - 448 с.

.Фуко М. История безумия в классическую эпоху / Мишель Фуко. - СПб.: Университетская книга, 1997. - 576 с.

.Шамрай А. Творчість Коцюбинського в літературному оточенні / А. Шамрай // Критика. - 1928. - № 4. - С. 57-91.

.Шпиталь А.Г. Кнут Гамсун / А.Г. Шпиталь // Зарубіжна література. - 1997. - № 6. - С. 130-165.

.Юнг К. Архетип и символ / К.Г. Юнг // Хрестоматия по психологии. - М., 2000. - С. 124-167.

.Corstius, Jan Brandt. Introduction to the Comparative Study of Literature: New York: Randon House, 1968. - 212 p.