яснення образу персонажа, його характеру, стану.
Виконуючи характерологічну функцію, пейзаж може виражати або гармонію персонажа з природою, або їх антагонізм, тобто картини природи можуть збігатися з людськими переживаннями (пейзаж-консонанс) і можуть протиставлятися їм (пейзаж-дисонанс) [3, c. 212-215]. Функції пейзажу у літературному творі залежать від епохи, в яку написано твір, від його стилю і жанру.
Пейзаж може створювати емоційний фон, на якому розгортається дія. Він може виступати як одна з умов,які визначають життя і побут людини. І в цьому сенсі природа і людина виявляються нероздільними, сприймаються як єдине ціле.
Пейзаж, як частина природи, може підкреслювати певний душевний стан героя, відтіняти ту чи іншу особливість його характеру з допомогою відтворення співзвучних або контрастних картин природи.
Як правило, відношення «пейзаж - людина» в художньому творі будується на принципах так званого психологічного паралелізму - контрастного протиставлення або зіставлення картин природи з душевним, емоційним станом людини. Інколи пейзаж символічно узагальнює, емоційно виражає наслідки тих чи інших духовних пошуків героїв художнього твору, найчастіше виступаючи в ролі емоційно значущого фіналу твору, або, навпаки, задає емоційний тон, «відкриваючи» собою твір.
Пейзаж в багатьох творах виконує надзвичайно важливу ідейно-композиційну функцію. Безперечно, вона проявляється не у тих творах, де природа є безпосереднім предметом зображення і в такій якості розглядається у внутрішньому співвідношенні з ідейно-моральними та естетичними поглядами письменника. Характеризуючий фон або доповнює і підсилює фарби людського портрету, або виділяє їх шляхом контрасту.
Порівняно рідко фон служить тільки для прикраси літературного тексту. Декоративний фон може бути прикріпленим до певних місць оповіді, а може подаватися уривками в різних місцях художнього твору.
Функції пейзажу досить різноманітні. Але треба наголосити, що та чи інша функція пейзажу обумовлена індивідуальним стилем письменника, художнім напрямком, до якого належить твір, його жанром [4, c. 80-90]. Так, зображальне призначення пейзажу характерне для творів реалістичних. Усі функції пейзажу, починаючи від власне зображальної і закінчуючи психологізуючою, завжди спрямовані на розкриття ідейного змісту твору.
Отже, пейзаж це дуже важливий елемент композиції художнього твору, який увиразнює його структуру, дозволяє краще зорієнтуватися у змісті, допомагає зрозуміти внутрішню суть героїв, їх душевні поривання і життєві розчарування.
1.2 Використання пейзажу в українській літературі
Пейзаж як елемент художнього твору річ давня. Ще античні романи надавали місце опису природи. Літературні традиції, з одного боку, а з другого -фольклор - могутній чинник виникнення й становлення нової української літератури, немислимий без паралелей І зіставлень з природою,- й зумовили появу опису природи у перших же прозових зразках нової літератури.
Особливо уславився як майстер живопису рідної природи, передачі буяння, гри й барв І. Нечуй-Левицький. А його учителями були і Гоголь, і Тургенєв. Панас Мирний, беручи гоголівсько-тургенєвський досвід і безпосередньо, в «обробці» їхнього талановитого учня, теж надас великої ваги картинам природи. На перший погляд, особливо у ранніх творах, у Мирного ті ж нечуївські пейзажі у їх повноті й докладності. Та від твору до твору вони збагачуються своєю художньою значущістю, набувають поліфонічного звучання, підносяться до засобу змалювання внутрішнього стану героїв, тобто набувають усіх сучасних параметрів зображального інструментарію.
Мабуть, у багатьох ще з шкільних літ лишилися в пам'яті особливо вагомі криваві заходи сонця в романі «Хіба ревуть воли...». Виявляється, що першим в українській літературі помітив кольорову спорідненість крові з вогнем не Мирний, а Нечуй-Левицький.
Погляньмо на опис пожежі панського току в повісті «Микола Джеря». Крові тут забагато (заграва пожежі кидає «кров'яний світ» на село; лист на деревах «ніби обмочений в густу запечену кров»; ставок «ніби залитий кров'ю»; «в кров'яному ставку» відбивалися стовбури дерев, «неначе в прозору кров хтось настромляв стовпів»). Але пов'язана вона тільки з кольоровою гамою, зоровою подібністю, прагненням письменника об'єктивно, найточніше передати кольористику пожежі, навіть жертвуючи при цьому й стилістичною гладкістю. Для єдності настроєвого бачення, а відтак і виконання психологічно-зображальних функцій поліфонічного складу, тут не вистачає елементів з лексики героїв, заважають, стають у суперечність до чорноти й кривавості веселі кольори, приємні зорові моменти: оксамитовий пояс, рожевий колір, вишневий сік. Пейзаж - реалія і тільки.
Десь так починав і Мирний: «Вечоріє. Спадає спека, утихає гарячий вітер. Сонце червоно-червоно западає за гору...» (IV, 11). Далі - перешіптування-прощання сонця з травичкою, вербами, лісовим деревом. Захід світила; звукове життя сутіні: шелест листя осик, вишні, берези, рокіт річки, кумкання жаб, іржання коней, людські голоси. Все покриває пісня солов'я. Висипають зорі. Дівоча пісня: «Ось дужче і дужче уривається голос молодий у темну темноту ночі, і рве, і шарпає - не дає покою... І ллється, ллється над миром... Ллється садком, ллється річкою, бором і затихає десь далеко-далеко за тим краєм, куди сонце пішло на покій...» (IV, 12). От так за-люблено у білий світ в оповіданні «Ганнуся» виписано динаміку переходу раннього літнього вечора в ніч у зорово-слуховому сприйманні.
Психологізація пейзажу бере початок з народної поезії, де природа виступає засобом створення відповідного тону, настрою, емоціональним чинником. Таким же способом зображення внутрішнього світу, «порухів душі» героїв є пейзажі в Лєрмонтова, в пророчих для нашого письменника поезіях Шевченка.
Заслуга Мирного в перенесенні психологічних функцій пейзажу з поезії у прозу, у розширенні на терені прозового довілля пейзажного психологізму від заспівно-ключового, загальнонастроєвого інструментарію до засобу передачі бачення героїв залежно від характеру, настрою, конкретного на певний момент психологічного стану, а відтак - до засобу розкриття його.
У Мирного, як писав дослідник Я. О. Федоренко, «природа виступає об'єктом зображення, частиною буття, тлом подій, обставиною часу, місцем дії». Вона стає в романі «Ціовія» важливим чинником розкриття внутрішнього світу персонажів, їх настроїв, переживань; стає засобом оцінки й розкриття соціальних сторін дійсності, соціальної суті героїв; стає виразом авторської позиції, стає, нарешті, важливим засобом поглибленого розкриття ідейної суті твору.
Близький у календарному часі до пейзажу «Ганнусі» зачинний опис «весни вповні» в романі «Хіба ревуть воли...» - з глибокою зображально-естетичною відмінністю, хоч виконаний він теж у плані зорово-слухових вражень. Це і окраса земного буття людини (земля, «як на Великдень дівчина, красується в своїм розкішнім убранні» - II, 35), і введення читача в хронотоп (час і місце дії) твору, й повне суголосся до настрою головних героїв в цьому розділі - зародження кохання між Чіпкою й Галею, а водночас - пряма антитеза, протиставлення усьому змісту роману, за тим же шевченківським принципом: «вся країна повита красою» - і «у тім раї, що ти покидаєш...».
Інша і роль цього пейзажу. Це насамперед активний елемент сюжету, експозиції й зав'язки, власне, пружина, що зрушила в іншому напрямку життя головної героїні й сім'ї. Водночас він має й камертон-не навантаження - реквіємно суголосний з найближчими трагічними подіями і драматично-трагічним змістом усього роману.
Згадані знамениті настроєво-пророчі криваві барви заходу чи сходу сонця, що буйно розцвіли в першому романі і знайшли відавторське пояснення в другому («Якимсь сумним та непривітним здавалося все під тим кривавим світом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись» - III, 233), були вже в оповіданні «Лихий попутав». Там вони зафіксовані в своєму моменті становлення чи народження образу: «Червоно-червоно так стало; і хатки, садки, і річка чорна та бурна - все почервоніло, наче кров'ю залите» (І, 3),- з дальшим поясненням народної прикмети: або на вітер, або на мороз, без уваги на асоціативний нюанс (кров'ю залите).
Наприкінці роману «Повія», в картині повернення безносої Христі в рідне село, погода і природа об'єктивно незмінні. Але по-різному виглядають під різний настрій героїні. У хвилини розпачу від розуміння, що в Мар'янівці й ніщо й ніхто не жде, що й там не зможе вона знайти притулок, кругом неї пустеля - «безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорніла якась попружка...». Коли реальність приглушували теплі спогади про колишнє сільське дівування, пустеля оживала: «Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені. То зорі виграють своїм світом па снігу...» (III, 510).
«Ніч ясна, морозна. Півмісяць високо плаває у чистому небі, горить; кругом його стовпились зорі: як рій коло матки, як горішки коло доброго крайця хліба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а він, зрадівши, так висвічує на все небо, так вистилає своїм світом укриту білим снігом землю, горить в однім місці сизим огнем, у другім зеленим, у третім червоним, аж жовтогарячим,- мов хто розкидає дороге намисто по землі. В повітрі тихо, холодно, і морозне стоїть воно й не поворухнеться, тільки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалт-лемент...» (III, 49-50).
Різдвяна ніч. Мар'янівка колядує. Через святкове сприйняття передається пейзаж з асоціаціями до атрибутів колядування (зорі - «горішки коло доброго крайця хліба», «витанцьовують та виблискують»), до ялинкового різнобарв'я, до святкових дівочих прикрас (дороге намисто). Навіть така неприємність, як холод, повертається несподіваним танцювальним боком - «аж встояти не дає». Пейзаж змальовано від розповідача, з відстороненої позиції, в нейтральному баченні, та змістом і деталями цей «нейтралітет» порушено: розповідь злита з настроєвим баченням сільських дівчат.
2. Життя та творчість Марка Вовчка
.1 Біографія Марка Вовчка
Марко Вовчок народилася (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта», 1859), повість «Інститутка», що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Рассказах из народного русского быта», «Інститутці»[2,c.29].
Уперші роки проживання за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини» (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань»(Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червоный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) і «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864 - 1866).
У 1867 - 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя», художнього нарису («Листи з Парижа»).
У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою - «Надежа», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка», «Игрушечка», які ввійшли до збірки «Рассказы из народного русского быта». У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей («Червонный король» (1860), «Тюлевая баба» (1861), «Жили да были три сестры» (пізніша назва - «Три сестры», 1861), «Глухой городок» (1862), «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869 - 1870), «Теплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875), «Отдых в деревне»(1876 - 1899) [4,c.49].
2.2 Творчість великого прозаїка
Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги «Народних оповідань», романи й повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття «Мрачные картины». За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.
Повість «Інститутка» - найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Вперше надрукована в російському перекладі в «Отечественных записках» (1860), а мовою оригіналу - в «Основі» (1862), повість стала відомою ще в рукописі. Спочатку твір мав назву «Панночка». «Цими днями,- ділився новиною у лютому 1859р. І. Тургенєв, який і здійснив російський переклад твору,- мені прочитали її досить велику повість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було». Високо цінив цей твір і Т. Шевченко.
«Інститутка» - перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. І нестримно-запальний Назар, f мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізодичний образ москаля-кухаря - усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. (Типовий образ - це яскравий персонаж, індивідуальні властивості якого поєднані з найхарактернішими рисами людей певної групи. Образ вважається типовим, коли він відповідає історичним обставинам певного часу.) Також типовим є і образ панночки, яка постає головною героїнею твору (про це свідчить назва). Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці - це чарівна природа, місце, де він покохав свою наречену.
Про це він і нагадує панночці, але вона одразу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби «злякало, у серце вжалило». «Садок зелененький, садок квітчастий... - передражнює вона нареченого. - Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Також не може не привернути уваги постійне ставлення панночки до свого обранця. «Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи»,- таку оцінку дає оповідачка Устина. А як же інакше можна назвати ставлення до коханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах оточуючих, до незліченних примх і вередування. Це тільки один штрих страхітливого портрета, але й він надто промовистий, щоб не обуритися всім серцем проти вершителів кріпацької долі[11,c.30].
На жаль, інститутка - лише одна з аморальних потвор. Невипадково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в «Народних оповіданнях»,- поміщики безіменні, вони у неї - не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах викликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дружини, караючи ні в чому невинних селян.
Зовсім інший світ - образи селян, кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров'ям, непереборним жаданням волі. «Любо на волі дихнути!» - ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар; місяцями блукатиме цей протестант без притулку й шматка хліба, напевне знаючи, що невдовзі його спіймають, однак доки те станеться - він вільний. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить цікавим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соціальної групи - кріпаків - на дві частини: старше покоління (бабуся- служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представники молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти приниження і свавілля поміщиків. Але в цьому й полягає глибинний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахливе, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв, яким буде прислуговувати, Назар, втікши від панів, змушений буде постійно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спійманим, але хоча б якийсь час поживе на волі, божевільна Катря вдається до одного з найстрашніших християнських гріхів - до самогубства, але порівняно з кріпацтвом і це їй здається щастям.
Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони завжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. «Докучає, було, та робота,- каже, наприклад, оповідачка. - Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо». Або: «...Таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці - смерть». Або: «Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане» і т.д. Помітно пішла вперед Марко Вовчок у мовній індивідуалізації персонажів: пересипана прислів'ями й приказками мова Назара; лагідно-покірлива мова бабусі; виважено-рішучі висловлювання Прокопа; істерична лексика панночки.[11,c.42] Отже, жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, показати життя тогочасного суспільства, виявивши найстрашнішу його проблему - кріпацтво. І ця повість, і вся творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози. Велике значення мала вироблена письменницею стильова манера, зокрема форма розповіді від першої особи. Не буде перебільшенням зазначити, що повз вплив цієї манери не пройшов жоден із прозаїків другої половини XIX ст. Марко Вовчок збагатила нашу літературу новими темами й образами, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. У школі її художньої прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народної правди, постійно удосконалювати художню майстерність, естетично освоювати фольклорні скарби та збагачувати мову.
Для багатьох письменників-наступників оповідання Марка Вовчка набували значення високого ідейно-естетичного орієнтира. Але водночас вплив письменниці на дальший розвиток прози виявився і далеко за національними межами. Уже наприкінці 50-х - у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами. Серед перекладачів були видатні письменники. Твори Марка Вовчкаперекладав російською І. Тургенєв, болгарською - Л. Каравелов, французькою. - П. Меріме, естонською - Л. Койдула. Не випадково історична повість Марка Вовчка «Маруся» десятки разів перевидавалась у Франції і була нагороджена премією Академії Франції.
3. Дослідження «народних оповідань» Марка Вовчка
.1 Джерела та основні цикли "Народних оповідань"
Дві книжки оповідань Марка Вовчка мали назву «Народні оповідання», яка промовляє сама за себе. У своїх творах письменниця зобразила життя народу, не прикрашуючи його, вона показала те, що бачила сама, те, що чула від людей. Тому, можливо, ці твори і сприймаються так: сповненими щирості, справжніх почуттів, горя та радості. На жаль, на тому історичному етапі у житті селян горя було набагато більше, ніж радостей...
Один з літературознавців, який досліджував творчість Марка Вовчка, висловив думку, що письменниця ввела в українську літературу принципово новий жанр - жанр трагедійного соціально-побутового оповідання. Тільки, напевно, оцю трагедійність увела у літературу не стільки письменниця, скільки саме життя кріпаків-українців - трагедійне за своєю сутністю, а Марія Вілінська тільки зобразила його, майстерно і реалістично, емоційно та художньо довершено...
«Народні оповідання» Марка Вовчка складаються з різних творів, це «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Свекруха», «Горпина», «Сон» та інші. У другому томі - твори «Два сини», «Не до пари», «Ледащиця».
Обсяг «Народних оповідань» невеликий, тематика їх неширока і картини життя, явища дійсності зображені в них вкрай лаконічно. І все ж життя українського народу за умов кріпацтва в оповіданнях Марка Вовчка охоплено багатосторонньо і досить повно. В малому письменниця уміла зображувати багато,- в цьому особливо яскраво виявився її великий письменницький талант.
При читанні «Народних оповідань» на перший погляд може здатися, що вони тільки частково стоять у зв'язку одне з одним, що тільки деякі з них ближче, міцніше споріднені між собою. Але при глибшому осмисленні всього зображеного в них стають цілком очевидними не тільки, так би мовити, зовнішній, зокрема тематичний зв'язок, але й внутрішня смислова спільність, зумовлена ідейно-творчими настановами автора в доборі життєвого матеріалу, в художньому зображенні та узагальненні його, тобто в типізації явищ, подій і людських образів. Збірка відкривається оповіданням «Сестра», у якому, немовби в своєрідному заспіві, письменниця висловила свій погляд на народ, на його життя і побут за тогочасних умов. В особі безіменної героїні-оповідачки Марко Вовчок змалювала привабливий образ трудящої людини - безправної, скривдженої, знедоленої і в той же час високоморальної, безмежно доброї, чесної і справедливої, яка терпеливо зносить всі злигодні, але не згинається під їх вагою і навіть у найтяжчі хвилини свого стражденного життя не втрачає почуття людської гідності й віри в силу своїх працьовитих рук.
Спокійно, лагідно, з тихим смутком розповідає героїня-селянка про минулі цілком звичайні в селянському середовищі радощі свого молодого життя, яке швидко і безповоротно промайнуло, та про своє багаторічне гірке бідування по сусідах і наймах. З усього видно, що вона, як і її сердешний брат, була «вільною», а не кріпачкою, але злиденне життя їх сповнене такими ж стражданнями, пекучою скорботою, важкими думами про наступний день, як і в кріпаків.
Однією з характерних прикмет ранньої творчості Марка Вовчка є те, що всі обставини особистого життя своїх героїв вона розглядала і зображувала під одним кутом зору,- як впливав на них кріпосний лад і в якому співвідношенні вони були з народним побутом і звичаями, що склалися в епоху кріпосництва. В оповіданні «Козачка» це виступає особливо виразно. Щоб переконливо показати кріпосницьку систему як страшне зло для народу, письменниця вдалася до випробуваного й сильного засобу - до співставлення умов життя вільних і кріпосних селян. Для цього їй потрібно було уміло, з усіх поглядів умотивовано й узгоджено з життєвою правдою створити образ людини, в долі якої б, як у дзеркалі, читач побачив те, проти чого слід боротись, і те, за що треба змагатись. І Марко Вовчок такий образ створила.
В основу оповідання «Козачка» покладено звичайний, але в той же час глибоко драматичний епізод з життя тогочасного села: вільна дівчина-сирота козачка Олеся Хмара палко покохала парубка-кріпака Івана Золотаренка і зробила сміливий, вирішальний для всього свого життя крок - одружилася з ним.
Отже в «Народних оповіданнях» письменниця виступила як мужній борець проти паразитизму, сваволі й звироднілої моралі кріпосників та їхприслужників, на захист інтересів трудящого селянства,за його священні права, за здійснення його визвольнихпрагнень. Туга за кращим життям для народу проймаєвсі оповідання Марка Вовчка.
Особливо великою і ніжною любов'ю овіяні в них образи українських .жінок-селянок- щирих, вірних у дружбі й коханні дівчат, безмежно добрих, лагідних сестер, глибоко сердечних, здатних на будь-яку жертву в ім'я любові до дітей страдниць-матерів, самотніх, змучених бабусь, образи жінок різного віку, різного соціального становища (кріпачки, дочки селян-казенців, вільні козачки) і не однакової, здебільшого трагічної особистої долі. Іван Франко писав, що однією з найхарактерніших, властивих таланту Марка Вовчка рис є «її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача» .
Але сила і життєвість «Народних оповідань» полягають не тільки у їх змісті та ідейному спрямуванні, не тільки в палкому запереченні кріпосництва і глибокому співчутті письменниці визвольним прагненням трудящих селян. «Народні оповідання» - це визначні твори мистецтва слова, у яких ніби сам народ розповів про своє страшне горе-бідування і хвилинні радощі, розповів своєю мовою, відповідно до свого життєвого досвіду і набутої протягом століть мудрості, в дусі своїх поглядів на суспільне життя і на весь оточуючий світ.
Цього успіху письменниця досягла на одній-єдиній основі - на основі всебічного знання життя українського народу, його багатющої усної творчості й живої мови. Серце письменниці-гуманістки, революційного демократа було натхнене любов'ю до народу, до неоціненних скарбів його духовної культури, до вічно живого, мелодійного українського слова. Саме це і дало можливість Марку Вовчку створити свої чудесні, сповнені великої життєвої правди і мистецької краси «Народні оповідання», які нині починають друге століття свого життя.
3.2 Фольклорні мотиви, сюжети й образи в прозі Марка Вовчка
У 50-х роках XIXст. Марко Вовчок зосереджує увагу на проблемі, навколо якої велася гостра боротьба - проблемі народу, його соціального, національного й духовного визволення. Це складне ідейно-естетичне завдання письменниця розв'язувала, спираючись не лише на досягнення передової російської та української літератур, а й на художній досвід народу.
Виступ молодої письменниці був актуальним: це була пора, коли «усі суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним правом та його залишками» '. Своїми «Народними оповіданнями» Марко Вовчок одразу заявила про належність до прогресивних сил в країні, очолюваних Чернишевським, Добролюбовим, Шевченком, Герценом.
За жанрово-стилістичними й тематичними ознаками українська проза Марка Вовчка охоплює дві групи творів: реалістичні оповідання й повісті («Горпина», «Козачка», «Одарка», «Сестра», «Ледащиця», «Інститутка», «Два сини», «Три долі» та ін.), твори реалістично-романтичного характеру (оповідання «Чари», «Чумак», «Данило Гурч», «Максим Тримач», «Свекруха», «Сон» тощо, казки «Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Невіль-ничка», «Кармелюк», «Ведмідь», «Чортова пригода», «Як Хапко солоду відрікся»). Роль фольклору та характер його використання у кожній з названих груп неоднакові. В реалістичних творах, особливо антикріпосницької тематики, Марко Вовчок подає в основному зразки оригінальної трансформації народних мотивів, тем, мовно-стилістичних засобів. У творах романтичного забарвленнятакож широко використовуються фольклорні образи й сюжети. Та письменницю цікавить передусім народна точка зору на явища тогочасної дійсності[14,c.103].
У своїх реалістичніїх оповіданнях і повістях, навіть такої трагічної тональності, як «Горпина», «Козачка». «Одярка», не говорячії вже про «Інститутку» й «Ледащицю», письменниця послідовно фіксує увагу на проявах особистості, па внутрішній нескореності своїх героїв. Вона наполегливо шукала в народі сили, здатні протистояти темному царству гніту, насильства й неправди прагнула підтримувати багатовікові традиції боротьби за волю, У фольклорних записах Марка Вовчка знаходимо вираз: «Поживши на волі хоч недовго, не легко її забути». Ці слова письменниця обвела олівцем і занотувала: «В Марусю».
У творі використано народний мотив віри у віщі сни. (До цього художнього прийому зверталися вже автор «Слова о полку Ігоревім», Сковорода, Боровиковський, Квітка-Основ'янспко, Шевченко, а після Марка Вовчка- Руданський, Чернишевський, Панас Мирний, Коцюбинський). Один з таких снів став зав'язкою оповідання, на ньому побудовано увесь сюжет: «Одної ночі,- розповідає героїня твору,- приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса навкруги мене колоситься пшениця, і мак червоніє, а против мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов» .
Увесь цей сон зітканий з фольклорних образів-символів. У народних піснях часто згадується і зелене жито (символ життя), і червоний мак (символ недовговічної дівочої вроди), і ясний місяць (символ козака, нареченого), і темної хмари (символ смутку, ворогів). Аналогію до сказаного знаходимо в пісні «Ой, братику рідненький» , записаній на Вінниччині.
Пісня відіграє в оповіданні «Сон» важливу композиційну роль. Замість розповіді про кохання Домахи й Данила Дончука, Марко Вовчок наводить пісню, яку співають дівчата:
Сіяла зіронька, сіяла:
З ким ти, Домасю, стояла?
З тобою, Данилко, з тобою,
Під зеленою вербою;
З тобою, чумаче, Данильцем,
Під вишиваним рукавцем.
Фольклорними сюжетами й мотивами письменниця користувалася як риштованням, за допомогою якого з життєвого матеріалу створювала свої повісті й оповідання, «розкриваючи світові нові ідеї та облагороджуючи людину новими високими думками і прагненнями». Це стосується зокрема оповідання «Горпипа».
Трагічно склалася доля Олесі, героїні одного з найкращих творів Марка Вовчка - оповідання «Козачка». Образ цей виник внаслідок вивчення феодально-кріпосницької дійсності, глибоких роздумів письменниці над становищем української жінки-трудівниці. Про це свідчить сцена, в якій показано, як поміщиця вигнала з двору виснажену, хвору Олесю з малим Тишком («Іди собі,- каже,- куди хочеш. Коли робити не здужаєш, то й їсти не проси»), а коли нещасна жінка, трохи одужавши, стала наймичкою, пані почала вимагати від неї грошей («Ти повинна мені платити»). Сумна Оле-сина доля нагадує злигодні того недужого кріпака, що про нього писала з Києва чоловікові Марко Вовчок: «Стріли якогось старого чоловіка, замітав двір, бачу, слабий він, змучений, побіг Богдась та дав йому 20 грошей, а далі я вийшла з тарантаса, питаю: звідки? - «Оддала мене пані на покуту».- Як?- «Нездужаю панщини робити, подушне оплачувати, то й отдала, щоб тут заробляв». Перед нами, як зауважив О. Дорошкевич, «типовий експеримент письменника-реаліста, який у життєвих фактах шукає відбиття своєї соціальної ідеї, своїх гуманних настроїв» .
Можна навести чимало пісень, зміст яких - тяжка кріпацька доля. Та найтісніше провідний мотив оповідання «Козачка» пов'язаний з народними голосіннями. Широко користуючись цим усно-поетичним жанром для створення соціально-психологічної характеристики героїв, письменниця приходить до широких художніх узагальнень. Це стосується багатьох творів Марка Вовчка, таких як «Горпина», «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Свекруха» і особливо «Козачка». Сповнена високого драматизму, зокрема сцена, коли Олеся оплакує свого сина-первістка: «Сину мій! дитя моє кохане! погуляв бити в світі, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, та гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають,- не розів'єшся, дорогий мій квіте, ізв'янеш у зеленочку!». Поховальне голосіння підкреслює трагізм кріпацького життя.
За мотивами цих глибоко трагічних за змістом, сповнених горя, страждання і відчаю народних пісень, що нагадують невільницькі плачі, написала своє оповідання і Марко Вовчок. Найближче з літературних джерел стоїть до оповідання «Два сини» поема Шевченка «Сова» (1844). В свою чергу, досвідом української письменниці в опрацюванні фольклорного матеріалу, у розкритті теми скористався, можна думати, М. Некрасов. В його поемі «Орина, мати солдатська» (1863) та ж увага до внутрішнього стану героїв, що й у оповіданні «Два сини», чимало спільного є і в характерах та формі розповіді. Сюжет письменниці підказала, можливо, пісня, з якої вона записала такий уривок:
А два сини годую,
У солдати готую.
Ой лучче б же, мати,
В землю закопати,
А ніж нам, мати,
В муштру виступати.
У багатьох піснях, зокрема й у записаних Марком Вовчком, говориться, що в рекрути брали, як правило, дітей сільської бідноти і насамперед сиріт, вдовиних дітей:
А де п'ять - там не брать,
Де чотири - не велять,
А де три, то втекли, А де два, там нема
А у вдовії один син,
Да й той пішов під аршин.
Піваршина не дойшов,-
У солдати пішов!
В оповіданні «Два сини» підкреслено миролюбність народних мас, яким чужі й незрозумілі були інтересицаря та поміщиків, в ім'я яких велися кровопролитні, грабіжницькі війни. Розкриттю цієї думки підпорядкований увесь зміст твору, усі його компоненти: розповідь про дитячі та юнацькі роки Андрійка й Василька, засоби характеристики персонажів, аналіз душевного ; стану й думок героїв. Як висновок усьому сказаному в оповіданні звучать слова Василя. В них - провідна гуманістична ідея твору. Повернувшись з війська до старої самотньої матері, важко хворий («тії виправки та походи силу з його усю вибрали»), він каже перед смертю: «Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити!». Василя, ще змалку задумливого, допитливого і ніжного хлопця, вабила краса світу, життя. І в передсмертних словах його виражена віра в те, що людям праці непотрібні війни і солдатчина, їх щастя - сіяти хліб, а не смерть[13,c.92].
Лагідність, миролюбність вдачі, потяг до творчості- риси, притаманні трудовому народові, їх Марко Вовчок і бачила в житті, знаходила і в фольклорних творах.
3.3 Особливості пейзажного опису в «Народних оповіданнях» М. Вовчка
«Простота сюжету - одне з головних достоїнств українських оповідань»,- писав Д. І. Писарєв про «Народні оповідання», зазначивши при цьому, що вся дія в них «виводиться з характерів дійових осіб та їх становища...»
Оповідачі Марка Вовчка не багатомовні, більше того, вони майже скупі на слова. І тут письменниця вірна життєвій правді. Відомо, що у великому горі людина не стане дуже докладно розповідати про своє бідування та муки, а виливатиме гірку печаль уривчасто, ковтаючи сльози й слова. Герої Марка Вовчка розповідають переважно про тяжке горе, про страшні муки, про знущання над ними і близькими їм людьми - селянами - жорстоких кріпосників або про різні трагедії в селянських родинах,- тобто кожна розповідь оповідача кінець кінцем виражає ставлення трудящих селян до кріпосницької системи, до обставин народного життя за тих часів. Саме тому оповідачі Марка Вовчка дуже рідко у своїх сумних розповідях роблять відступи від основної теми, а коли й згадують про щось стороннє, то дуже стисло, щоб тільки відтінити, підкреслити якусь рисочку в характері головного героя, щоб глибше і сильніше виразити своє ставлення до нього і викликати до його долі співчуття слухачів (тобто читачів).
Такі ж лаконічні, але багатобарвні, емоційні, психологічно локальні пейзажі Марка Вовчка, у яких майстерно, з живописною яскравістю зображена чарівна природа України і глибоко розкривається здатність простих трудящих людей відчувати її красу. Мистецька функція пейзажів у «Народних оповіданнях» та сама, що й у творах Шевченка, картини багатої, розкішної природи ще більше підсилюють драматизм життєвих ситуацій, трагічність долі героїв.
«Другого дня притомилась я дуже та й сіла спочивати в холодку під вербою,- розповідає сестра.- Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься; Оддалеки гайок синіє, пісочний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, і вітрець не дмухне - тихо; тільки якась пташка сама собі щебече, наче моя душа бідолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою».
Тут не тільки прекрасно змальовано чудовий куточок української природи ' з усім багатством її фарб, звуків, польових пахощів у жаркий літній день, але й дуже тонко, одним виразним, глибоко народним своїм змістом порівнянням («якась пташка сама собі щебече, наче моя душа бідолашна») розкрито тяжкий психологічний стан героїні.
Пейзажі, як декорація, як любування природою заради любування в оповіданнях Марка Вовчка відсутні. Картини природи у неї завжди одухотворені, подані через призму сприйняття героїв. Природа в оповіданнях Марка Вовчка, кажучи фігурально, бере діяльну участь у житті героїв - вона то співзвучна з їх настроями і переживаннями, то контрастує, дисонує їм, але ніколи не лишається до них байдужою. Пейзажі ;в «Народних оповіданнях» органічно вростають у їх художню тканину, стають дійовим елементом у розвитку сюжету, підсилюють емоційний вплив на читача. І в цьому розумінні оповідання Марка Вовчка дуже близькі до народної поезії, зокрема до тих численних пісень, у яких образи природи виступають не у вигляді розгорнутої художньої паралелі з долею героя, а у формі лаконічних, але дуже виразних, емоційних порівнянь, на зразок:
Котилася ясна зоря з неба
Та й упала додолу,-
Журилася молода дівчина
Та своєю бідою...
Та вернемося до оповідань «Козачка», «Одарка» і «Горпина». В кожному з них письменниця порушила важливі соціальні питання з життя селянства за умов кріпацтва.
Несумісність благородних, зумовлених самою матір'ю-природою, прагнень і почуттів жінки-селянки з усім укладом життя, який існував у кріпосному селі, блискуче показано в оповіданні «Козачка». Героїня твору Олеся - це не просто талановито списаний з натури портрет, як твердив П. Куліш, а глибоко реалістичний, мистецьки змальований національний характер, більше того - це художньо - узагальнений тип української жінки (дівчини, дружини, матері), створений відповідно до того, як він за традицією склався в уяві народу, відобразився в народній творчості й у попередній до Марка Вовчка літературі.
Правдивим показом трагедії кріпачки, гнітючими малюнками закріпаченого села, ліричною схвильованістю розповіді оповідання привертало увагу до несправедливої долі української селянки. У художній тканині прозових творів письменниці зростають естетичні функції пейзажу й портрета. Виробляються нові реалістичні й романтичні принципи в поетиці й стилістиці, хоча в ряді творів Марка Вовчка, помітні риси сентименталізму. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів Набуває чіткішої індивідуалізації.
У «Народних оповіданнях» відчувається єдність словесної й музичної образності. Марко Вовчок оперує порівняннями з живопису, звукові образи - «слово і голос» народної пісні викликають в її уяві зорові образи тощо. Іншими словами, предмет своєї творчості вона пізнає як явище естетично цілісне, в сукупності всіх його естетичних якостей. Елементи синкретизму в художньому методі письменниці беруть початок у народній пісні, думі й казці, через призму яких Марко Вовчок дивилася на дійсність.
Образ Олесі, її портрет окреслено засобами фольклорної поетики в дусі народних поглядів на життя. У козака Хмари «уродилась дівчинка одна-одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили». Вільна дівчина зросла «до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує... Жила в батька-матері, не знаючи горя ані лиха». Різким контрастом до вроди козачки, що була, «як квіточка свіжа», постає зовнішність Олесі, яка вже стала матір'ю-кріпачкою: «Олеся стоїть устарій свитині, стоїть сама одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем'ю, як лихій болячці...». Трагедійність долі Олесі, її зболіла від страждань душа особливо розкривається через мову жінки. Тужливі, безрадісні слова-плачі своїм складом, за інтонаційністю близькі до журливих народних пісень про змарновану жіночу долю, до похоронних голосінь. Передусім від них і йде та схвильованість розповіді, що так вражає в оповіданні.
Дещо інакше змалювала письменниця образ кріпацької дівчини Одарки - героїні оповідання під тією ж назвою. Тут усе відтворено ще більш конденсовано, локально до конкретних обставин, в межах короткого часу, в обсязі двох граничне виразних, типових для кріпосницької дійсності, епізодів. Одарка - п'ятнадцятирічна донька дворового селянина-кріпака стала черговою жертвою розпусного поміщика, якого письменниця порівнює то з хижим вороном, то з ненажерним шулікою. Потоптавши молоде непорочне життя, поміщик, за вимогою дружини, яка жила при ньому ж, віддав Одарку і її тітку в подарунок синові та невістці, а ті, достойні діти своїх мерзенних батьків, доконали дівчину, передчасно звели її в могилу. От і все. В суворо реалістичних тонах малює письменниця цю трагічну історію. Особливо хвилюючі сцени, в яких зображено знущання молодої пані та її дітей над Одаркою. «Не злюбила вона нас, - оповідає тітка, - не так мене, як Одарку. Було так і їсть, як іржа залізо. Ото раз: «Танцюй, Одарко! танцюй, та й годі!» Звеліла її вивести посеред покою, - танцюй! Пішла танцювати, безщасна, та ніжки їй підітнулись - упала, а вони регочуться. - «Удає, - кажуть, - удає!»... А паненята, як ті п'явочки, вчеплються: «А ти дурна а твій рід увесь дурний ану, йди танцювати!» Штовхають її, дряпають, щипають. Вона тільки подивиться, моя голубонька! Пані аж розгнівається та каже: «Се якась кам'яна дівчина!»
Максим Гримач увійшов у другу збірку «Народних оповідань».
В оповіданні йдеться про трагічне кохання Катрі, яка жила вродині заможного козака Максима Гримача. Автор наділяє своїх героїв лаконічними характеристиками, на яких позначився фольклорний уплив: Максим - «повновидий, чорнобровий, чорновусий; а веселий, а жартівливий!», Катря - «хороша та пишна, як королівна». Це по суті й уся зовнішня характеристика головних героїв, глибше й рельєфніше персонажів змальовує автор через їхні вчинки, репліки: «А такий був Максим Гримач: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода - головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро». Головний герой постає перед нами благородним (боронить ближнього), мужнім і хазяйновитим, люблячим батьком. Саме бажання добра своїй Катрі (аби вона і в шлюбі жила в достатках) спричинило трагічний фінал взаємин дочки й Семена. Максим міг дозволити доньці одружитися лише з вільним козаком, тож Катря й почала дожидати Семена, поки він відслужить у пана. Але не дочекалася: уже перед самим звільненням коханий загинув під час бурі на Дніпрі.
Оповідання написано в романтичному ключі: автор періодично переносить читача в нічну пору, змальовує неймовірні пейзажі, які підсилюють психологізм у творі: «А на самому березі верба - аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку».
В оповіданні «Горпина», що своїм глибоким драматизмом є одним з найсильніших творів в літературній спадщині письменниці, з потрясаючою художньою силою змальовано невимовні муки жінки-кріпачки, яку жорстокий поміщик і його псарі позбавили найвищого права, наданого їй самою природою, - права на материнське щастя. День у день Горпина, як і всі кріпаки, тяжко працювала на панщині. Єдиною розрадою і втіхою для неї була доня-немовля. Але ось дитя захворіло. Бідолашну матір охопив розпач: що робити, як врятувати дитину? А на порозі хати уже стоїть панський десятник, на панщину гонить. «Панові треба робити, а про твою дитину байдуже»,- гримає він. Нещасна мати бере немовля на руки і, обливаючись слізьми (бо воно ж «біднесеньке кричить та кричить»),; іде в поле. По дорозі ЇЇ зустрічає пан- «такий гнівний, крий мати божа!» «Геть ту дитину! - гукнув,- геть! Треба мені робити, а не з дитиною панькатись!» - розлючено гримає поміщик. Десятник вирвав дитя з рук матері й поніс у село,- ще «довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болізний; далі все тихше, а там і зовсім затихло».
Оповідачка скупа на слова, бо їй самій неймовірно тяжко про таке розповідати. Але читач знає, розуміє, який той пекельно-мученицький день був для страдниці-матері. В народі кажуть: у дитини пальчик заболить, а в матері серце розривається. А що ж творилося в душі кріпачки Горпини і за що вона такі муки терпіла?
Тільки справжні твори мистецтва глибоко хвилюють людські серця, збурюють почуття, примушують думати над усім зображеним у них. В оповіданні «Горпина» Марко Вовчок показала себе глибоким знавцем народної душі, видатним митцем змалювання трагічного в долі своїх героїв.
«Як там її лаяли, як на неї сварились -- і не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить... Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину,- дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
- Тату! - крикнула.
- А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрімав. Мала спить і досі.
Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й завмерла. Старий ізнов задрімав.
- Світла! світла дайте!-скрикнула,- тату! світла! Старий викресав огню. «Що се з нею подіялося?»-думає, та як засвітив, глянув, так і прикипів на місці. Стоїть серед хати Горпина, аж почорніла і страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина».
Ця сцена вражає кожною своєю деталлю. І отими чотирма словами: «Біжить вона додому, біжить...», за якими постає ціла похмура картина: над панським ланом спустилися вечірні сутінки; стомлені тяжкою денною пращею кріпаки мовчазно вирушають додому; ось від гурту відділилась жіноча постать, поспішає, біжить... Це вона, бідолашна Горпина!
Страшним контрастом до всього, що сталося, звучать оті такі звичайні й природні в устах діда слова: «Я був задрімав. Мала спить і досі». І завмирає серце від ще спокійніших слів оповідачки: «Старий ізнов задрімав».
В оповіданні «Сон» нема й натяку на кріпосницьку дійсність. Герої твору (старі й молоді селяни) живуть ніби в якомусь вимріяному чудесному світі, де немає гострих суспільних суперечностей, боротьби, де все влаштовується розумно і добре, згідно з тими благородними намірами, прагненнями і почуттями, якими їх щедро наділила мати-природа. В достатку, спокої і благополуччі жив селянин Іван Самусь з своєю родиною-з дружиною і трьома дочками-красунями. Його садиба - це справжній куточок земного раю: «Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі».
В буйній зелені садів і левад потопало все село. І не тільки родині Самусів, але й Чемерям, Яковенкам - усім селянам жилося добре, вільготно, радісно. Тож не дивно, що в таких умовах збувалося все те, що кому бажалося і навіть сни, як кажуть, ішли в руку. На цьому народному забобоні, наче вишивальниця на канві, письменниця і вимережала ідилічний узор про вимріяне щасливе селянське життя.
З однієї зустрічі, з одного погляду покохалися Домаха Самусівна і чумак Данило Дончук, Мотря Чемерівна і чумак Кирило Савтир. Парубки-чумаки пішли у Крим, а дівчата сумували за своїми коханими, чекаючи на їх повернення.
Надійшла осінь-пора здійснення весняних мрій і надій. В достатку, добрі й злагоді живуть селяни. В селі скрізь тільки й чути:»А я за свого Михайлика заручена!» «А мене батько поблагословив за Павлуся!»
Діждалися своєї щасливої години і подруги Домаха та Мотря,- повернулися їх чумаки, посватали дівчат, в один день повінчались, одночасно і весілля справили. І зажили дві молоді родини дружно, любо та мило на радість і втіху старим батькам.
Про своє, сповнене щастям, замужнє життя Домаха Самусівна не говорить, а наче хвалебну пісню співає: «Свекор мій такий добрий, жалує мене, як батько; ісвекруха жартовлива й ласкавая; щасная моя доля вдалася, дякувати богу!». Спокій, тиха радість, глибока людяність і ніжна любов панують у цьому благодатному, створеному поетичною уявою автора, куточку української землі. Цим оповіданням Марко Вовчок немовби говорила: отак могли б жити всі селяни - трудівники землі, коли б вони були вільними, ні в чом й ні від кого незалежними, коли б над ними не тяжів ненависний їм кріпосницький гніт. Правда, життя те надто примітивне, патріархальне, світ його, зрештою, тісний, вузький і обмежений. Але що ж? - таким воно уявлялося гнобленому, безправному, злиденному селянству, мрії і прагнення якого письменниця добре знала і натхненно оспівувала.
Утопічна ідилія селянського життя, змальована Марком Вовчком в оповіданні «Сон», нагадує нам іншу, багато чим подібну картину, де похмурій кріпосницькій дійсності також протиставлено вимріяне, щасливе життя селянської родини на волі:
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
Та й усміхнулася небога.
«Народними оповіданнями» і всією своєю наступною творчістю Марко Вовчок довела, що в поглядах на літературу, її суспільну роль і значення вона була цілком солідарна з Шевченком та його ідейними однодумцями і соратниками-російськими революційними демократами. «Народні оповідання» Марка Вовчка - це своєрідний художній літопис українського народного життя в період назрівання революційної ситуації. Головний пафос полягає у відкритті кріпосницької системи і цілого ряду породжених нею огидних явищ у життя й побуті народу.
Висновки
Творчість Марка Вовчка - класика української прози і відомої російської письменниці - позначена високим гуманізмом і справжньою народністю.
Марко Вовчок належала дотих письменників, що наслідували шевченківські ідейно-художні традиції та активно сприймали досвід реалістичної російської літератури й передової критики.
Твори письменниці близькі до фольклору, зокрема, до жанру казки, маючи характерні вступи і епілоги. На її творчість впливають епічні, ліричні, ліро-епічні жанри. Оповідання Марка Вовчка написані на основі народних легенд, пісень, казок. Так, «Сон» Марка Вовчка написано в дусі народних пісень та повір'їв про здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеал жінки-селянки. Поряд з цим фольклорні жанри взаємодіють з традиційно літературними. Так, письменниця користується ідилічним принципом картинності, вкраплюючи у текст мальовничі замальовки, іноді використовуючи ідилічні початки і для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). Марко Вовчок опановує й новіші жанри, зокрема, оповідання -»долі», оповідання -»біографії», етюди, ескізи («Чумак», «Горпина»), саме у якій простежується тенденція відходу від побутописання «Народні оповідання» - збірка оповідань письменниці, яка зробил її відомою на весь світ. Основна тема оповідань - нещастя жінок. Хвилюючі, правдиві картини народного життя за умов кріпацтва, талановито змальовані Марком Вовчком в «Народних оповіданнях». Основним джерелом натхнення слугували народні перекази, народні пісні, побут селян та правдиві історії з життя людей. Загалом всі оповідання, що увійшли до збірки можна поділити на дві групи: реалістичні. («Сестра», «Козачка», «Одарка», «Горпина», «Викуп», «Отець Андрій») і реалістично-романтичні («Чумак», «Сон», «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Свекруха»). Реалістичні оповідання позбавлені фантастики та пісенної героїки в сюжеті, а реалістично-романтичні змальовують родинний побут селянства - кохання, розлуку, нещасливий шлюб, взаємини дітей з батьками, братів із сестрами, чоловіків з дружинами і т.д.
Оскільки селянська тематика - серце «Народних оповідань», то авторка в своїх творах малює виключно сільську природу. В її пейзажах абсолютно відсутні описи бурхливої природи та описи панських покоїв. Отже, пейзажі Марка Вовчка - то велике досягнення української прози 50-х років. То пейзажі оригінально закроєні, тільки інколи стилістично зв'язані з фольклором.
Список використаної літератури
.Борзенко О. І. Гетьманець М. Ф. Українська мова та література. Довідник. Книга 2: Українська література. Навч. ПосібникX.: Факт, 2008. - 112 с. - (Серія журналу "Вісник ТІМО")
2.Білецький Л.І. Основи української літературно-наукової критики: спроба літературно-наукової методології. - Т. 1. - Прага, 1925. (Перевидання за редакцією М. Ільницького. - К.: Либідь, 1998. - 408 с.).
.Дорошкевич О.К. "Народні оповідання" Марка Вовчка // Реалізм і народність української літератури ХІХ ст. - К., 1986. - С. 209 - 236.
.Зеров М.К. Марко Вовчок // Зеров М. Твори: у 2-х томах. - Т. 2. - К., 1990. - С. 224 - 235.
.Короненко С.А. Названа чи блудна дочка української літератури? : (Про М. Вовчок) // Літ. Україна. - 2004. - 2 груд. - С. 8.
.Крутікова Н.Є. Марко Вовчок // Марко Вовчок. Твори. - К., 1983.
.Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). - К.: Дніпро,1965.- 389 с.
.Копержинський К.О. Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття - 1917-1927 // Студії з історії України. - К., 1928. - Т. 2.
.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Громяка Р. Т. Та ін. - Вид. 2-ге, виправлене і доповнене. - К.: Академія, 2006. - 752 с.
.Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997.
.Лобач-Жученко Б.Б. О Марко Вовчок: Воспоминания, поиски, находки. - К.: Днипро, 1987. - 399 с.
.Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. - К.: Дніпро, 1983. - 464 с.
.Марко Вовчок. Статті і дослідження: Збірник наукових праць. - К.: Наукова думка, 1985. - 312 с.
.Марко Вовчок. Твори: У 2 т. К., 1983.
.Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. К., 1981.
.Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка. С. 69.
.Наєнко М.К.Історія українського літературознавства. -К.:Академія, 2003. - 360 с.
.Писарев Д. И. Народные украинские рассказы Марко Вовчка // Поли, собр. соч. СПб., 1909. Т. 1.
.Сиваченко М.Є. Текстологічний аналіз "Народних оповідань" Марка Вовчка // Сиваченко М. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. - К., 1974.
.Тарнавська М.Т. Марко Вовчок (1833 - 1907 рр.) // Українки в історії - К.: Либідь, 2004. - С. 168 - 171.
.Ткачук М. П. Концепція людини й дійсності та деякі питання епічної єдності оповідань і повістей Марка Вовчка 1857 -1861 pp. // Там же. - С 76.
.Українські письменники: Бібліографічний словник. Т. 2. - К., 1963. - С. 108 - 138.
.Франко І.Я. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Франко І.Я. Збір. тв.: у 50 т. - Т. 37. - К., 1982. - С. 276 - 279
.Хоменко Б.В. Ясна зоря української літератури. - К.,1983. - 47 с.
.Чалий Д.В. Становлення реалізму в українській літературі І половини ХІХ ст. - К., 1956. - С. 296 - 421.
26.Журнал «Березіль» № 10, 1996 р.
27.Журнал «Українська мова та література в школі» №23 - 24 - 1998 р.
28.