Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні

Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні

Міністерство освіти і науки україни

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ лінгвістичний університет

Кафедра права

дипломна робота

з правознавства

на тему: ПРАВОВА ОХОРОНА ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

студентки Бордюг Дарї Анатоліївни

Науковий керівник: доцент Пендяга А.Л.

Київ - 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

.1 Поняття, правовий зміст та функції знаку для товарів та послуг

.2 Класифікація знаків для товарів та послуг

.3 Становлення та розвиток правового регулювання знаку для товарів та послуг

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

.1 Юридична природа субєктивного права на знак для товарів та послуг

.2 Міжнародний досвід правового регулювання охорони знаку для товарів та послуг

РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

.1 Поняття і види порушення права на знак для товарів та послуг

.2 Захист права на знак для товарів та послуг

ВИСНОВКИ

РЕЗЮМЕ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Суттєве оновлення всього цивільного законодавства України і, ширше: прагнення до інтеграції та гармонізації національного законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності із законодавством країн Європейського Союзу і Світової організації торгівлі (далі - СОТ) потребує розробки нових теоретичних і практичних підходів до проблеми правової охорони знаку для товарів та послуг в рамках досить жорстких стандартів і норм щодо охорони і забезпечення надійного захисту прав на знак для товарів та послуг, визначених в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС.

Відсутність в Україні належної законодавчої бази в галузі охорони права на знак для товарів та послуг була обумовлена насамперед тим, що в умовах адміністративної економіки знак для товарів та послуг не міг виконувати роль, що йому відводиться, його функції мали дещо викривлений характер. Як наслідок - відсутність ефективного механізму захисту права на знак для товарів та послуг та належної законодавчої бази, де б враховувалися інтереси як тих осіб, яким належить виключне право на знак для товарів та послуг, так і третіх осіб, що діють на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів та послуг, що спричинило значну кількість порушень цього права. З розвитком ринкових відносин в Україні почастішали прояви недобросовісної конкуренції, повязаної з незаконним використанням знаку для товарів та послуг. І, на жаль, масштаби таких порушень зростають з року в рік.

Але сьогодні ситуація кардинальним чином змінюється. Так, перехід економіки на ринкові засади, розвиток товарно-грошових відносин, значне оновлення законодавства забезпечують знаку для товарів та послуг пріоритетне місце серед інструментів ринкової торгівлі. Необхідно зауважити, що сьогодні помітний підвищений інтерес до знаку для товарів та послуг з боку не тільки вчених, але й представників бізнесу та підприємців, а також засобів масової інформації, про що свідчать численні телерадіопередачі та публікації в газетах і журналах. Це обумовлюється тим, що у міру зростання економічного значення кожного з об'єктів права інтелектуальної власності виникає потреба у комплексному та послідовному дослідженні правових проблем їх охорони, аналізі правового регулювання цих питань у високорозвинених країнах світу та використання його переваг і кращого досвіду в інтересах України.

Рівень наукових розробок за цією темою на базі нового цивільного законодавства України, на нашу думку, є недостатнім. Більшість із наявних публікацій ґрунтується на законодавстві, чинному ще за часів УРСР. До них слід віднести наукові праці А.Н. Адуєва, Е.А. Арієвича, Е.П. Гаврилова, С.А. Горленка, В.А. Дозорцева, В.І. Жукова, І.А. Зеніна, О.Ю. Кашинцевої, Н.Е. Маміофи, О.М. Мельник, В.Я. Мотильової, В.В. Орлової, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, Ю.І. Свядосца, В.М. Сергєєва, Г.І. Тицької, Г. Штумфа та інших.

Необхідність нового теоретичного осмислення проблеми охорони права на знак для товарів та послуг і практичного її розвязання з урахуванням міжнародного досвіду і чинних правових актів обумовило вибір теми дипломної роботи і її актуальність.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу виключного права на знак для товарів та послуг одержати науково обґрунтовані і достовірні результати та запропонувати рекомендації стосовно охорони та ефективного захисту права на знак для товарів та послуг із наступною можливістю їх використання при здійсненні реєстрації, проведенні експертизи, правової охорони і використанні знаку для товарів та послуг. Для досягнення зазначеної мети ставляться і вирішуються такі завдання: визначити конкретні критерії надання правової охорони знаку для товарів та послуг; зясувати правову природу знаку для товарів та послуг як обєкта цивільно-правових відносин, дослідити фактори, які спричиняють порушення права на знак для товарів та послуг; розглянути сучасний рівень правової охорони знаку для товарів та послуг в Україні щодо відповідності його світовій практиці та міжнародно-правовим нормам, і сформулювати пропозиції з розвитку й удосконалення вітчизняного законодавства у цій сфері.

Обєктом дослідження є суспільні відносини з приводу охорони обєктів права інтелектуальної власності.

Предметом дослідження є знак для товарів та послуг як обєкт правової охорони, критерії встановлення охороноздатності, а також закономірності, що впливають (можуть впливати) на реалізацію особою виключного права на знак для товарів та послуг.

Методи дослідження становить сукупність теоретико-методологічних засобів і прийомів пізнання суспільних явищ і процесів. У ході дослідження застосовувалися загальнонаукові методи пізнання, такі, як діалектичний метод, метод комплексного аналізу, вивчення явищ у динаміці їх розвитку, а також і суто юридичні прийоми й методи. Підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розвязуються в дипломній роботі, розглядаються в єдності їх соціально змісту та юридичної форми.

Теоретична і практична результативність дослідження досягалась шляхом використання порівняльно-правового методу тлумачення правових норм і методу комплексного аналізу законодавства. Застосування методу дедукції дало можливість визначити: поняття знаку для товарів та послуг, критерії надання правової охорони знаку для товарів та послуг, функції знаку для товарів та послуг, видів порушення права на знак для товарів та послуг, а також способи захисту права на знак для товарів та послуг. Метод індукції дав можливість на підставі правової характеристики аналізованого інституту - права на знак для товарів та послуг, віднести його до категорії виключних прав. Метод моделювання, аналізу та синтезу був використаний при розробці пропозицій з удосконалення законодавства і практики його застосування. Соціологічний метод дозволив зясувати думку фахівців-практиків щодо досліджуваної проблеми. У процесі дослідження застосовувались також і інші загальнонаукові методи - традиційні для сучасної науки цивільного права.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що, по-перше, такі результати дозволяють визначити нові підходи до ряду теоретичних та практичних проблем правового регулювання досліджуваних відносин. Висновки та пропозиції можуть бути використані для подальшого дослідження проблем, які залишилися поза межами роботи або розглянуті не в повному обсязі. По-друге, результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення чинного законодавства України, норми якого мають враховувати особливості відносин із приводу охорони та захисту виключного права на знак для товарів та послуг.

Структура дипломної роботи обумовлена обєктом дослідження, відображає мету і завдання дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, резюме, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

1.1 Поняття, правовий зміст та функції знаку для товарів та послуг

Віддавна знаки використовували для ідентифікації джерела походження товарів. Такі знаки у вигляді символів зображували ремісники на товарах, що самі виготовляли, чи ставили скотарі як "тавра" на тваринах в давні часи. Тобто, вони реалізовували важливий елемент законодавства про знаки для товарів та послуг, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником. Термін "товарні знаки" почали використовувати тільки з XIX століття. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розвитку торгівлі. Однак чим ширше застосовували "товарні знаки", тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи [53; С.150].

У 30-40-х роках XX століття було, в основному, завершено розвиток законодавства про "товарні знаки" (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і сьогодні [54; С.3].

Крім великого асортименту товарів на сучасному ринку торгівлі, зустрічається велика кількість однорідних послуг. Саме тому існує потреба в позначеннях, які б давали можливість споживачам зробити вибір серед різноманітних служб, які надають послуги, таких, як страхові, туристичні компанії, авіалінії, готелі, ресторани тощо. Такі позначення іменують знаками обслуговування. Враховуючи те, що знаки обслуговування виконують стосовно послуг ті ж функції, що й товарні знаки виконують стосовно товарів, цим двом видам позначень сучасне законодавство більшості країн світу надає однакову правову охорону. В звязку з тим, що для будь-якого правового інституту надзвичайно важливим є використання чітко визначених термінів, пропонуємо перш за все зосередити увагу на дослідженні тієї термінології, яка застосовується щодо товарних знаків. На сьогодні, крім терміну знак для товарів і послуг, законодавству України відомі й інші позначення знаку, зокрема, торгова марка, торговий знак, фірмовий знак, логотип тощо. Всі названі терміни вживаються як в законах, так і в підзаконних нормативних актах. З метою уніфікації термінології в галузі охорони товарних знаків, необхідно привести нормативні акти, в яких застосовуються вищенаведені терміни, у відповідність до Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг і застосовувати до всіх позначень, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб, єдиний термін - знаки для товарів і послуг. Тому в подальшому для більш зручного викладення матеріалу в даній роботі буде застосовуватися єдиний термін - знак для товарів та послуг.

Споживачі постійно стикаються з проблемою вибору товарів, запропонованих для продажу, які ззовні виглядають однаково, проте ця зовнішня подібність може приховувати розбіжності в якості й характеристиках. Часто лише випадково споживачі обирають продукт із бажаними якісними характеристиками. Зазвичай продавці пропонують товари з різним рівнем якості, тому споживачам потрібний «експрес-метод» для ідентифікації розбіжностей у якості для того, щоб швидко прийняти задовільне рішення щодо покупки товару або послуги. Знаки для товарів та послуг допомагають споживачам скоротити свої витрати на пошуки. Їх використовують у тісному звязку з рекламою товару(наприклад, просування продукту на ринку, публікація літератури, упакування й торговельні експозиції), яка подає інформацію про продукт. Споживач може мати попередній досвід відносно даного продукту й повязаного з ним знака для товарів та послуг; він знає, чи відповідали в минулому асоціації певного знака для товарів та послуг справжній якості певного продукту [53; С.151-152].

Досліджуючи правову природу знаку для товарів та послуг, не можна залишити поза увагою також визначення основних виконуваних ним функцій, оскільки напрямки законодавчого регулювання значного обсягу питань щодо правової охорони досліджуваних обєктів залежать саме від того змісту, який вкладається в поняття «функції знаку для товарів та послуг» до визначення функцій знаків для товарів та послуг застосовувалось два підходи. Відповідно до першого підходу знак для товарів та послуг розглядають як один із засобів захисту прав споживачів, основна роль якого полягає в юридичному гарантуванні якості маркованої продукції. Таке розуміння призначення знаків для товарів та послуг застосовувалось, зокрема, країнами з плановою економікою, які на законодавчому рівні вимагали обовязкову реєстрацію знаків до початку їх використання в господарській діяльності та передбачали здійснення контролю за їх використанням. Так, наприклад, за часів колишнього СРСР Положення про товарні знаки від 08.01.74 [117], затверджене Державним комітетом Ради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів вимагало, щоб в цілях підвищення відповідальності підприємств за якість випущеної продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання всі товарні знаки до їх застосування в СРСР були в обовязковому порядку зареєстровані компетентним органом. Використання позначень в якості товарних знаків до їх реєстрації заборонялось під загрозою застосування адміністративних та штрафних санкцій [117].

У відповідності до іншого, так званого ліберального підходу, знак для товарів та послуг є лише гарантією певного походження товару чи послуги. Юридичною гарантією якості позначеної продукції визнається лише певна категорія знаків, яким дана функція притаманна в силу їх особливого призначення (зокрема, сертифікаційні знаки, котрі є не чим іншим, як знаками, що юридично гарантують певну якість). В усіх інших випадках власник знака відповідає за якість маркованої продукції лише в межах, встановлених законодавством про захист прав споживачів, та виходячи із власного інтересу представляти на ринок товари під своїм позначенням такої якості, яка здатна буде задовольнити потреби певної групи населення. Тобто функція гарантії якості є лише похідною від функції гарантії походження товару. Для споживачів одне й те саме походження означає часто гарантовану якість маркованого продукту. Однак, таке сподівання не захищається правом знаків для товарів та послуг. Отже, в цьому випадку знак розглядають лише як засіб конкурентної політики підприємства, в звязку з чим на користувача не покладається обовязок його реєстрації. Вирішення цього питання віднесено на розсуд особи, яка його використовує і бажає отримати юридичні гарантії його захисту. Іншими словами, застосовуючи даний підхід виходять перш за все із забезпечення інтересів власника знака. На сьогоднішній день не викликає сумнівів той факт, що при визначенні функцій товарних знаків необхідно враховувати інтереси всіх зацікавлених сторін: держави, споживачів, власника знака, його конкурентів, а також інших осіб, інтереси яких можуть бути повязані з використанням тією чи іншою особою певного позначення. В звязку з цим, виділяють такі основні функції товарних знаків[97; С.134]. Перш за все вони дозволяють індивідуалізувати товари шляхом їх виділення серед інших подібних товарів, що знаходяться на ринку. Саме тому споживач має змогу обрати потрібний йому товар з маси однорідних товарів. А володілець знаку за його допомогою реалізує вироблену продукцію. Легко зрозуміти, яку цінну інформативну функцію виконують знаки для товарів та послуг, якщо на хвилину уявити собі життя у світі, в якому всі продукти продаються в коробках бежевого кольору, без знаків для товарів і послуг, що представляють характеристики й властивості цього продукту( і, відповідно привертають увагу покупців). Знаки для товарів та послуг виконують також рекламну функцію, оскільки саме завдяки ним до споживачів доводиться інформація про появу на ринку нового товару, також вони скорочують витрати споживача на пошук потрібного товару й сприяють підвищенню якості товарів і послуг, забезпечуючи більш впорядкований маркетинг й зменшуючи заведення покупців в оману. Знаки допомагають також їх володільцям стимулювати та зберігати попит на вже представлені на ринку товари і послуги [53; С.152-153].

1.2 Класифікація знаків для товарів та послуг

Сучасній практиці відомі різноманітні знаки для товарів та послуг, які різняться між собою за формою виразу, сферою використання, колом користувачів, ступенем відомості тощо [113; С.561-565].

Закон України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг не містить суттєвих обмежень можливих видів знаків в залежності від форми їх виразу. Так, зокрема, у відповідності з цим Законом правова охорона може бути надана словесним, зображувальним, обємним та іншим позначенням або їх комбінаціям, що виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів [44].

Найбільш ефективними безумовно є словесні знаки, оскільки вони легко запамятовуються і є зручними для реклами, в тому числі по радіо. П.1.4. Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, словесними знаками визнає слова, а також сполучення літер. На нашу думку, такий підхід дещо обмежує коло словесних знаків. Адже, крім слів та сполучення літер, існують приклади зареєстрованих в якості словесних знаків комбінацій цифр (наприклад, 1881 - для парфумів) [113; С.561-565].

Зображувальний знак має вигляд зображення конкретного характеру або композиції ліній, плям, фігур будь-яких форм і кольорів на площині. Наприклад, орнаменти та символи, зображення тварин, птахів, стилізовані зображення всіляких предметів, іноді з включенням літерних елементів. Об'ємний знак представляє собою композицію у вигляді фігур (ліній) або їх комбінацій у трьох вимірах. Прикладом такого знака є: фігурне мило, оригінальний вид упаковки, флакона, пляшки, коробки для цигарок та ін.

Комбінований знак має вигляд комбінації елементів різноманітного характеру: найчастіше - це словесно-зображувальні композиції [29; С.53].

Можливість охорони нетрадиційних знаків для товарів та послуг в Україні передбачається Законом України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. П.2 ст.5 Закону поряд із словесними, зображувальними, обємними та комбінованими позначеннями надає охорону й іншим знакам. Такими знаками відповідно до п.1.4. Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг є звукові, світлові знаки, а також колір чи поєднання кольорів тощо. Вони реєструються Держпатентом України при наявності технічної можливості внесення їх до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг та оприлюднення інформації стосовно їх реєстрації.

П.2 ст.16 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг передбачає випадок, коли свідоцтво на знак для товарів та послуг може належати кільком особам. Знак для товарів та послуг при цьому перебуває у спільній власності декількох осіб. Взаємовідносини при користуванні таким знаком визначаються угодою між співвласниками. Коли ж така угода відсутня, то кожен з власників свідоцтва може користуватися і розпоряджатися знаком за своїм розсудом, але жоден з них не має права видавати ліцензію на використання знака та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва.

Окремої уваги заслуговує питання про правову природу колективних знаків для товарів та послуг. В Законі України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг можливість існування та охорони колективних знаків для товарів та послуг передбачена опосередковано в п.5 ст.5, де зазначені субєкти, які мають право на одержання свідоцтва на знак для товарів та послуг. Поряд з фізичними та юридичними особами таке право надано також обєднанням вищенаведених осіб. При цьому Закон не визначає що є колективним знаком і не передбачає якими субєктами і за яких умов такий знак може бути зареєстровано. Однак, ця законодавча прогалина частково врегульована нормами Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг. Аналізуючи зміст п.2.1.31. Правил, можна дійти висновку, що колективним знаком для товарів та послуг є знак, що належить обєднанню осіб, які займаються виробництвом товарів або наданням послуг зі спільними характерними ознаками. Умови використання такого знака визначаються в статуті колективного знаку, який додається до заявки на видачу свідоцтва на знак. Зрозуміло, що тих правил, які закріплені у вищезгаданому підзаконному нормативному акті, недостатньо для надання ефективної правової охорони колективним знакам.

Якщо колективним знакам все ж таки приділяється мінімальна увага у вітчизняному законодавстві, правова природа сертифікаційних знаків залишається незрозумілою. Посилання на сертифікаційні знаки містить п.3 ст.6 Закону України Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Так, не можуть отримати правову охорону в якості знаків для товарів та послуг позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати із сертифікаційними знаками, зареєстрованими у встановленому порядку. Колективні знаки виконують ті самі функції, що й звичайні знаки для товарів і послуг, оскільки дозволяють споживачеві ідентифікувати джерело походження маркованого продукту, приналежність особи, що виробляє товари чи надає послуги, до певного обєднання. Відповідно, з усіх інших питань на них розповсюджується той самий правовий режим, що й на звичайні знаки.

1.3 Становлення та розвиток правового регулювання знаку для товарів та послуг

Витоки проблеми правової охорони знаку для товарів та послуг у сучасному законодавстві можна простежити, досліджуючи шляхи історичного розвитку цього обєкту. Як зазначає А. Міллер, можна виявити суттєві паралелі між існуючими сьогодні конфліктами з приводу правової охорони знаків і тими конфліктами, що історично виникали між різними групами людей, чиї інтереси не збігалися на ринку збуту товарів [81; С. 107].

Знак для товарів та послуг став виконувати функції саме знака для товарів і послуг лише з розвитком ремісництва як початкової стадії промисловості. На початку своєї історії знак для товарів та послуг існував у первісному суспільстві для відокремлення «своїх» речей від «чужих». Для цього існували спеціальні позначення власності - родові знаки і символи, які називаються тотемами; вони - найближчі родичі гербів. Термін «тотем» походить з Північної Америки, і на мові індійців слово «тотем» означає поняття «його рід». У стародавніх слов'ян теж були тотеми - священні тварини, дерева, рослини - від назв яких, як передбачається, відбуваються деякі сучасні російські прізвища. У ХV-ХVІ ст. з розвитком ремісництва і торгівлі з'явилося клеймо - знак авторства, який відображав приналежність товару. Їх використовували не тільки заради індивідуалізації речі, а й задля продажу товару, адже клеймо було показником репутації «автора», воно засвідчувало якість товару, формувало довіру до виробника, отже набуло функцій, властивих сучасному знаку для товарів і послуг.

З моменту своєї появи клейма стали об'єктом охорони, і як об'єкт власності і, як об'єкт, що надає його автору право пріоритету. Інтереси торгового і промислового підприємництва призвели до виникнення потреби у захисті результатів своєї діяльності. Поява першого клейма на товарі як юридичної форми захисту результатів творчої праці, припадає на кінець середніх віків [51; С. 127].

Зародження законодавства Російської Імперії (до складу якої входила Україна) в галузі промислової власності можна датувати XVII ст., коли 22 квітня 1667 р. було прийнято «Новоторговий Устав». Статут складався з правових норм, що регулювали внутрішню і зовнішню торгівлю імперії. Саме в цьому документі вперше згадується клеймо. У XVII ст. клеймо більшою мірою виконувало функцію митного позначення, для розрізняльної здатності російських та іноземних товарів та для підтвердження факту сплати митного збору. Клеймо ставили на митниці, і воно виконувало функцію своєрідної гербової марки . У 1774 р., в часи правління Єлизавети Петрівни, за пропозицією мануфактур видається Перший Російський державний наказ про обов'язкове клеймування всіх російських товарів особливими фабричними або заводськими знаками. У 1830 р. в російській Імперії було прийнято закон, в якому зазначались точні правила і засоби клеймування. Закон передбачав кримінальну відповідальність за підробку товару чи клейма. Поставлене на товарі клеймо вказувало на приналежність виробника до цехової організації ремісників (гільдії купців) і одночасно відігравало роль знака якості. Для цього періоду є характерним зростання ролі знака у двох напрямках: з одного боку як необхідний засіб індивідуалізації товару, а з іншого - як інструмент реклами.

З'являється рекламний символ, який є зображувальним знаком, що служить для залучення клієнта і для інформації про те, що тут знаходиться (у наданому приміщенні у певного підприємця). Рекламний символ не повідомляє про якість товару і не дає ніяких гарантій, а от торгова вивіска і (словесне позначення, що інформує про наявність товару чи надання послуг) за певних умов була гарантом якості [22-23].

Як зазначає Дж. Каспер, знаки з'являються у період, коли сучасна економічна система заходу, що ґрунтується на принципах конкуренції, вже не могла без них обходитись [58; С. 124]. Їх поява стала єдиним засобом ідентифікації виробу за допомогою одного-єдиного позначення - знака для товарів і послуг. Історично склалися певні тенденції у формуванні правової системи охорони знаків. Як зазначає Г. І. Тицька, історично правовій системі охорони знаків стали властиві такі ознаки:

територіальність: підприємцю надається монопольне право на використання знака в певних територіальних межах впродовж певного часу;

реєстраційність: для встановлення або закріплення такого монопольного права впроваджується державна реєстрація знаків [115; С. 37].

Після подій жовтня 1917 р., правовий режим «товарного знака» визначався Декретом Ради народних комісарів «Про мито на товарні знаки» від 1918 р. [22].

Цим декретом було зобов'язано підприємства реєструвати товарні знаки, що мали правову охорону до революції.

Не перереєстровані товарні знаки вважалися недійсними. У 1919 р. було прийнято постанову Вищої Ради Народного Господарства «Про товарні знаки державних підприємств», що вводило нові знаки замість старих [102].

Початок політики НЕПу стимулював розвиток товарних відносин і цим вимагав вдосконалення правового інституту товарних знаків у зв'язку з чим у 1922 р. був виданий Декрет «Про товарні знаки» [22].

Особливість Декрету 1922 р. полягала в тому, що він надав певні права промисловим і торговим підприємствам індивідуалізувати продукцію зовнішнім знаком під час її випуску і збуту, і одноособове користуватися ним для індивідуалізації своєї продукції від продукції товаровиробників. Реєстрацію товарних знаків було покладено на Комітет по справах Винахідництва при Вищій Раді Народного Господарства, тобто вводилася централізована реєстрація і експертиза знаків.

Рішення про відмову реєстрації товарного знака могло бути оскаржено у Народному суді протягом двох тижнів з дня одержання такої відмови.

знаки, що знаходились у загальному обігу товарів певного роду - так звані «вільні знаки»;

знаки, що складались з малюнків окремих слів, літер чи цифр, зміст, розташування або сполучення яких не мало розрізняльної здатності;

знаки, що зазначають винятково спосіб, час і місце виробництва товарів, його ціну, міру або вагу, а також склад, якість і призначення.

Декретом 1922 р. встановлювалась цивільна і кримінальна відповідальність за порушення законодавства про охорону знаків. Так, власник зареєстрованого товарного знака у випадку порушення його права мав юридичні підстави вимагати припинення користування знаком, знищення і зняття незаконно виставлених знаків і відшкодування збитків на загальних підставах. Самовільне використання чужих знаків передбачало кримінальну відповідальність. По суті, в Декреті 1922 р. закладено підвалини подальшого розвитку законодавства у галузі охорони знаків. Проведена в країні у 30-ті роки індустріалізація значно підвищила випуск товарів порівняно з минулими роками, що викликало необхідність привести у відповідність і законодавство. Результатом стала постанова ЦВК і РНК СРСР 1936 р. «Про промислові марки і товарні знаки» [102].

Наступним кроком у оформленні процесу реєстрації знаків була постанова РНК від 1940 р. «Про реєстрацію товарних знаків» [102], яка покладала обов'язок з експертизи заявок та реєстрації товарних знаків на єдиний орган - Наркомторгівлі СРСР.

А у 1959 р. система реєстрації була централізована в Державному Комітеті зі справ винаходів та винахідництва. Надалі, у 1962 р., було видано Постанову Ради Міністрів СРСР «Про покращання виробничого маркування товарів народного вжитку». Ця постанова зобов'язала реєструвати знаки у Комітеті зі справ винахідництва при Раді Міністрів СРСР до початку їх використання в господарському обігу. Зазначена постанова мала суттєву особливість: вона впроваджувала ліцензійну передачу права на знак.

З набранням чинності у 1987 р. Закону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» в положення «Про товарні знаки» були внесені зміни, які передбачали право громадянина бути суб'єктом права на знак [34].

З необхідністю врахування умов міжнародних договорів у галузі правової охорони знаків, у 1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про товарні знаки і знаки обслуговування» [48].

З урахуванням світового досвіду і практики, що склалася за часів перебування у складі СРСР, Україна, як правонаступниця СРСР [35], країна-учасниця міжнародних конвенцій і угод у галузі промислової власності, прийняла у 1994 р. Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [44]. Даний Закон не тільки підвищував рівень нормативної регламентації відносин, пов'язаних з товарними знаками і знаками обслуговування, але і був розроблений на основі обліку вимог ринкової економіки, а також багатого досвіду розвинутих країн і положень міжнародних конвенцій. Протягом часу, зазначений закон набував багато змін і доповнень. Не дивлячись на це, на сьогоднішній день норми цього закону не зовсім відповідають реаліям практики, і тому проблема вдосконалення законодавства у галузі охорони знаків набула нової актуальності. Зокрема, це зумовлено вступом України до Світової організації торгівлі (далі СОТ), Протокол був підписаний у м. Женеві 5 лютого 2008 р. та ратифікований 10 квітня 2008 р. у Києві. Приєднання до цієї впливової міжнародної організації зобов'язує нашу державу забезпечити захист прав інтелектуальної власності на рівні, який відповідає міжнародним стандартам. Це, в свою чергу, потребує виконання досить жорстких вимог не тільки в законодавчому аспекті (вимог, визначених в Угоді ТРІПС), а й в практичному його застосуванні.

квітня 2008 р. був прийнятий Закон «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності в частині виконання вимог, повязаних з вступом України до СОТ» . Так, у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» були внесені відповідні зміни, які, на жаль, буде складно запровадити у сучасну практику застосування законодавства без усунення суперечностей, що виникають в сфері адміністративно-правової охорони знаків для товарів і послуг.

Вважаємо за необхідне розкрити зміст системи законодавства, щодо правового регулювання знаків для товарів і послуг. Так, відносинам в сфері промислової власності, що регулюються відповідним законодавством, притаманний специфічний предмет, суттєві риси схожості й однорідності, типові родові ознаки, які дозволяють згрупувати їх у специфічно відокремлений вид суспільних відносин, які повинні становити предмет правового регулювання в сфері охорони та захисту знаків для товарів і послуг, що складається з системи норм, які мають певну внутрішню структуру. Норми, що регулюють захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, є складовою частиною законодавства в сфері правового регулювання знаків для товарів і послуг.

Законодавство в сфері інтелектуальної власності є самостійною галуззю законодавства в системі законодавства України, що складається з підгалузей: законодавства у сфері промислової власності та законодавства з питань авторського і суміжних прав. У структурному відношенні законодавство в сфері промислової власності слід розглядати як сукупність правових інститутів, основні з яких є інститути: охорони винаходів та корисних моделей, охорони промислових зразків; охорони торговельних марок; охорони прав на вказівки джерел походження товарів; захисту промислової власності;правового статусу державних органів, що реалізують свою компетенцію у сфері промислової власності; співавторства; ліцензування.

Однією з провідних тенденцій розвитку законодавства України в сфері промислової власності є наявність процесу формування та розвитку міжгалузевого правового інституту захисту обєктів промислової власності. Держава розглядає захист права інтелектуальної власності, в тому числі і промислової власності, як необхідну умову практичного використання науково-технічних досягнень і законодавче забезпечує суб'єктам науково-технічної діяльності рівні умови захисту права власності на науково-технічну продукцію, але захист прав і законних інтересів суб'єктів суспільних відносин залежить від наявності нормативно закріплених гарантій по захисту промислової власності. До правових умов слід віднести достатній і необхідний рівень правового забезпечення захисту прав, що закріплюються в нормах матеріального і процесуального права.

Право власності на знаки для товарів і послуг являє собою комплексне правове утворення, що включає всю сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері створення, використання та захисту знаків для товарів і послуг .

Система правової охорони та захисту знаків для товарів і послуг визначається системою джерел.

Джерела права виявляються у різних формах, які можна поділити за певними критеріями. Джерела в сфері правового регулювання знаків для товарів і послуг поділяються:

.За органами, що приймають рішення джерела класифікуються на закони, підзаконні акти, судова практику застосування чинного законодавства, рішення Конституційного суду.

.За формою правотворчості - нормативно-правові акти державних органів, рішення судів, договори, звичаї, нормативно-закріплені принципи, інші джерела, що не суперечать нормам та принципам права.

.Від юридичної сили - нормативні та ненормативні джерела.

.Від значення: основні та допоміжні.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона становить порядок розміщення джерел права та законодавства в системі у залежності від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів: відмінність конституційного і законодавчого регулювання; пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади; перевага актів вищих за підпорядкованістю органів у порівнянні з нижчими; наявність первинних і вторинних актів; можливість зупинення і скасування неправомірно прийнятих рішень. Система правових приписів, які утворюють юридичну основу охорони прав інтелектуальної власності, являє собою доволі складну сукупність міжнародних угод, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів різного рівня, прийнятих різними компетентними органами та закріплених у різні періоди часу, що зумовлює певні труднощі в практиці протидії правопорушенням у сфері інтелектуальної власності [87; С. 43].

Сучасна система охорони та захисту права на знаки для товарів і послуг являє собою впорядковану ієрархію нормативних актів, тобто створюється певна система правових норм, які можна згрупувати за юридичною силою, змістом та сферою правового регулювання.

До першої групи слід віднести норми, що стосуються загальних питань законодавства і визначаються, перш за все, нормами, закріплені Конституцією України. Конституція не тільки визначає правові засади розвитку законодавства (ст. 42, 54 Конституції), а як закон прямої дії і гарантує недоторканність права власності, забезпечує рівні правові можливості для правового захисту порушених чи оспорюваних прав та законних інтересів громадян (ст. 19, 41, 55 Конституції).

Другу групу становлять нормативно-правові акти, що визначають результати науково-технічної творчості: промислові зразки.

До третьої групи відносяться нормативно-правові акти, що регулюють засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту. У Цивільному кодексі України, у ст. 426 «Обєкти права інтелектуальної власності», визначено три групи об'єктів: засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, послуг, найменування міць походження (вказівка походження) товарів та інші результати інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, послуг у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншими законами.

Четверту групу становлять норми, що забезпечують захист прав та законних інтересів суб'єктів права на знаки для товарів і послуг, відповідальність правопорушників за порушення законодавства та порядок вирішення спорів. У залежності від суб'єктивного складу систему охорони та захисту права на знаки для товарів і послуг можна представити таким чином:

) нормативно-правові акти, які визначають зміст прав та обов'язків і законних інтересів суб'єктів права власності на знаки для товарів і послуг;

) закони та правові акти, що визначають систему уповноважених державних органів, їх повноваження;

) правові акти, що визначають компетенцію юрисдикційних державних органів, що надають, забезпечують та здійснюють захист, їх повноваження.

Таким чином, ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів, відповідно до субординаційності їх юридичної сили. Для чіткого уявлення про систему діючого законодавства України, щодо правового регулювання знаків для товарів і послуг пропонуємо наступну класифікацію нормативних актів:

І. Конституція України. Основний закон є найважливішим джерелом українського права промислової власності та має найвищу юридичну цінність. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в Основному Законі йдеться, зокрема, про право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої, діяльності .

ІІ. Міжнародні договори та угоди.

Відповідно до ст. 9 КУ «чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Розглянемо їх класифікацію.

. Міжнародні договори, адміністративні функції яких виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ):

.1. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., переглянута в Брюсселі 14 грудня 1900 р., в Вашингтоні 2 червня 1911 р., в Гаазі 6 листопада 1925 р., в Лондоні 2 червня 1934 р., в Ніці 15 липня 1957 р., в Стокгольмі 14 липня 1967 р., змінена 28 вересня 1979 р. Набуття чинності для України: 25 грудня 1991 р.

.2. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. Набуття чинності для України: 25 грудня 1991 р.

.3. Договір про Закони щодо товарних знаків від 27.10.1994 р., м. Женева, прийнятий на дипломатичній конференції і набув чинності 1 серпня 1996 р. через три місяці після того, як п'ять країн здали на зберігання свої ратифікаційні грамоти або акти про приєднання. Першими Договір в 1996 р. підписали Монако, Республіка Молдова, Україна, Чеська Республіка, Шрі-Ланка, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії [94;C. 2-7]. Ратифікований Україною на підставі ЗУ «Про ратифікацію договору про закони щодо товарних знаків» від 13.10.1995 р. № 380/95-ВР.

.4. Найробський договір про охорону Олімпійського символу від 26.09.1981 р., м. Найробі. Приєднання України: 20.12.1998 р.

.5. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків прийнятий в Мадриді 28 червня 1989 р. Приєднання України на підставі ЗУ «Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків в редакції Закону № 941-IV (941-15) від 05.06.2003 р.

.6. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р., переглянута в м. Стокгольм 14 липня 1967 р., в м. Женева 13 травня 1977 р. і змінена 28 вересня 1979 р. Приєднання України на підставі ЗУ «Про приєднання України до Ніццької Угоди про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 01.09.2000 р.

. Міжнародні угоди держав-учасниць СНД:

.1. Угода про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень від 21.09.2000 р. Ратифіковано із застереженням на підставі ЗУ «Про ратифікацію Угоди про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень» № 1971-ІІІ (1971-14) від 21.09.2000 р.

.2. Угода про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності від 21.09.2000 р. Ратифіковано Україною на підставі ЗУ «Про ратифікацію Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності» № 1972-ІІІ (1972-14) від 21.09.2000 р.

ІІ. Загальне законодавство України.

Норми щодо набуття, використання та захисту прав на знаки для товарів і послуг містяться у цивільному, господарському, кримінальному, адміністративному, митному законодавстві, Законах України, Постановах та розпорядженнях КМУ, а також відомчих нормативно-правових актах.

. Кодекси України:

.1. Цивільний Кодекс України (ЦКУ)

.2. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП)

.3. Кримінальний кодекс України (ККУ)

.4. Митний кодекс України (МКУ)

. Закони України:

.1. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».

.2. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

.3. Закон України «Про антимонопольний комітет».

. Постанови та розпорядження КМУ:

.1. Порядок сплати зборів за дії, повязані з охороною прав на обєкти інтелектуальної власності.

. Відомчі нормативно-правові акти:

.1. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.

.2. Положення про Комісію щодо погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг.

.3. Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг.

.4. Правила погодження питань про внесення позначення, що містять офіційну назву держави "Україна", до знака для товарів і послуг.

.5. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг.

.6. Інструкція про порядок ознайомлення будь-якої особи з матеріалами заявки на обєкт права інтелектуальної власності.

.7. Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності.

.8. Порядок визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності.

Так, на перший погляд, сучасний стан законодавства України щодо правового регулювання знаків для товарів та послуг виглядає практично сформованим. Система законодавства представляється достатньо цілісною.

Таким чином, спираючись на вищезазначене можна надійти висновку,знаки для товарів та послуг є чимось більшим, ніж назвами. Вони є потужними інструментами, які використовуються в стратегічному плані підприємствами. Способи використання знаків для товарів та послуг змінюються й розширюються в міру ускладнення суспільства, виробництва і технологій.

Аналіз формування законодавства у галузі охорони прав на знаки для товарів і послуг є актуальним і необхідним як для розв'язання сучасних проблем вдосконалення законодавства у цій галузі, так і для формування певних напрямків його подальшого розвитку і вдосконалення з урахуванням майбутніх вимог до форми існування і способів функціонування знаків для товарів і послуг. Актуальність вищезазначених положень правового регулювання знаків для товарів і послуг в Україні сьогодні зумовлена реформуванням вітчизняної економіки через впровадження ринкових механізмів, спрямованих на підтримку саме вітчизняного виробника, та створення для нього найбільш сприятливих умов господарювання.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

.1 Юридична природа субєктивного права на знак для товарів та послуг

З приводу сутності прав особи на знак для товарів та послуг в доктрині цивільного права є досить різні точки зору, які знаходять своє відображення і в термінології, яка застосовується в законодавстві. Суперечки щодо природи прав інтелектуальної власності не затихають вже впродовж двохсот років. Серед різноманітних теорій (теорія привілеїв, теорія монопольного права, теорія особистого права, деліктна теорія, теорія права покупця, договірна теорія, теорія нематеріальної власності тощо [95; С. 110 -118, С. 599 -600, С. 607 - 615], найбільше поширення отримали пропрієтарна теорія і теорія виключних прав. Відповідно, знак для товарів та послуг розглядається переважно як обєкт права власності або як обєкт виключних прав. Але на сьогодні в Україні жодна з теорій природи права на результати інтелектуальної діяльності не є домінуючою.

Слід зазначити, що вивчення природи права на знак для товарів та послуг безпосередньо повязане з таким важливими і сьогодні актуальними питаннями, як охорона та захист права на знак для товарів та послуг. Від результатів дослідження природи права на результати інтелектуальної діяльності залежить вирішення питань про забезпечення належної правової охорони та ефективного захисту прав на знак для товарів та послуг.

Погляд на знак для товарів та послуг як на обєкт права власності безпосередньо повязаний з формуванням так званої пропрієтарної теорії [95; С. 219 - 231]. Ця правова доктрина має французьке походження. Відповідно до неї особа, якій належить право на марку, має всі правомочності власника: usus, fructus et abusus, тобто право користування, володіння і розпоряджання [95; С. 121 - 122]. В Україні названу теорію підтримують О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, О.М. Мельник, які вважають, що обєктами права інтелектуальної власності можна володіти, користуватись і розпоряджатись. Традиція пропрієтарного підходу достатньо вагома і дотепер.

Але найбільшим визнанням користується так звана теорія виключних прав, яка виникла в романо-германському праві і була підтримана як вітчизняними, так і російським науковцями [28; С.288]. Основними прихильниками вказаної теорії є В.А. Дозорцев, А.П. Сергеєв, В.П. Мозолін, І.А. Зенін, В.І. Жуков та ін.

Інститут виключних прав у відношенні нематеріальних обєктів був сконструйований ще в ХІХ столітті. Аргументуючи теорію виключних прав, ще С.І. Раєвич відзначав, що права на нематеріальні обєкти не вкладаються в схему розподілу приватних прав на речові і зобовязальні, встановленою римським правом. Предметом речового права є тілесні речі, тобто матеріальні обєкти, предметом зобовязань - певні дії інших осіб [111; С. 94]. Французький юрист Р. Саватьє, говорячи про те, що юридико-технічні абстракції потіснили тілесні речі, вважає включення нематеріальних обєктів в обєкти права власності неправомірним. Г.Ф. Шершеневич доходить такого ж висновку; автор відзначає, що поширювати поняття про речові права на права, що не мають своїм обєктом речі, видається теоретично незручним. І, може створити небажане змішання сприйняття у теорії і практиці: наприклад, між правом на літературний твір і правом власності на екземпляр книги [83; С. 333].

На міжнародному рівні погляд на знак для товарів та послуг як на обєкт промислової власності був закріплений у 1883 р. у Паризькій конвенції з охорони права промислової власності [94]. У подальшому зявилося більш широке поняття - інтелектуальна власність, офіційно введене підписаною в 1967 р. Конвенцією про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності (надалі ВОІС), де під інтелектуальною власністю розуміються права, що стосуються результатів інтелектуальної діяльності [114; С. 71]. Знак для товарів та послуг насамперед необхідно віднести до обєктів безтілесних, вони не підлягають фізичному зношенню. Ця властивість чітко відрізняє їх від тілесних носіїв, в яких вони втілюються (матеріалізуються) у формі, яка доступна для безпосереднього сприйняття людиною [53; С. 27]. Так, знак для товарів та послуг може бути втілений в зображення, вислів тощо. Але це вже обєкти іншого інституту права - права власності. На думку Л.Б. Гальперіна і Л.А. Михайлової, специфіка обєктів права інтелектуальної власності обумовлює особливість правовідносин з їх створення і використання. Ці правовідносини нібито подібні до класичних правовідносин власності, але водночас характеризуються істотними відмітними рисами [13; С. 14].

Професор І. А. Зенін щодо даного питання дотримується більш визначеної точки зору. Він вважає , що режим інтелектуальної власності конструюється згідно з іншими принципами, які не мають нічого спільного з моделлю права власності [50; С. 110].

На нашу думку, позиція, згідно з якою обєктами виключних прав (у нашому випадку знак для товарів та послуг) можна володіти, користуватись і розпоряджатись викликає певні заперечення.

Право власності спрямоване на забезпечення панування над річчю, а заборона втручання третіх осіб у це право має додатковий, забезпечувальний характер. Виключні права на результати інтелектуальної діяльності в першу чергу спрямовані на відокремлення третіх осіб від їх використання. Від цієї спрямованості і походить термін виключні права. Крім того, знак для товарів та послуг може знаходитися одночасно в користуванні значного кола осіб (наприклад, за договором комерційної концесії), які одночасно будуть отримувати з цього корисні властивості. Прихильники теорії власності вважають, що слабким місцем теорії виключних прав є наявність доктрини допустимого використання прав на результати інтелектуальної діяльності, на їх думку, це спростовує виключність таких прав. Ми вважаємо, що саме вказана доктрина є ще одним доказом відмежування права власності від виключних прав, оскільки вона взагалі не може існувати в концепції права власності. Виключність - це не приналежність права лише одній особі, а закріплення прав за особами, які визначені у законодавстві.

Правомочність розпоряджання стосовно знаку для товарів та послуг також має свою специфіку. Наприклад, надаючи право користування знаком за ліцензійним договором, ліцензіат сам не позбавляється можливості продовжувати її використання тим чи іншим способом.

Отже, з впевненістю можна стверджувати, що правовий режим створення, використання охорони і захисту знаку для товарів та послуг значно відрізняється від правового режиму виникнення, використання і захисту матеріальних обєктів права власності. Відмінність зазначених теорій також простежується і при встановленні строку дії виключних прав. Як відомо, тривалість дії виключних прав на результати інтелектуальної діяльності визначена законодавством, тоді як право власності взагалі обмежень у часі не має. Виключні права мають і певні територіальні обмеження. Набуття правової охорони знаку для товарів та послуг на території однієї держави, не отримує автоматичного визнання на території іншої - на відміну від права власності. Так, необхідно зареєструвати знак для товарів та послуг в кожній країні окремо, або здійснити міжнародну реєстрацію, але тільки на основі національної реєстрації. Якщо особа придбала річ в одній країні, вона визнається на підставі цього власником в усіх інших країнах. Високий розвиток продуктивних сил викликав до життя потребу в інститутах цивільного права, обєктом яких визнаються дії з використання нематеріальних благ, здійснення яких дозволяється чи забороняється однією управомоченою особою у вигляді загального правила для всіх інших осіб. Тим самим права на нематеріальні обєкти виділяються в особливу категорію виключних прав. Причому з речовими правами їх ріднить абсолютний характер, тобто управомоченій особі протистоїть необмежене коло осіб [111; С. 127]. Виключні права отримали в національному законодавстві та в науковій літературі назву право інтелектуальної власності. Однак поступова інтеграція України в Європейську Спільноту та уніфікація законодавства стосовно нематеріальних обєктів показали, що використання терміна інтелектуальна власність в якості позначення юридичної категорії не можна визнати вдалим. Термін власність може створити тільки неправильну уяву про зміст права, його дію та способи його захисту. Тому невипадково, при визначенні змісту права на нематеріальні результати, закон говорить, що за правоволодільцем закріплюється виключне право.

На думку В.А. Дозорцева, вживання терміна інтелектуальна власність в юридичному значенні спричиняє плутанину ще водному відношенні, воно перешкоджає чіткому розрізненню нематеріального результату інтелектуальної діяльності, який є обєктом виключних прав, і його матеріального носія - обєкта права власності [28; С. 319].

Право на знак для товарів та послуг за своєю юридичною природою необхідно віднести до виключних прав. Із цього випливає, що юридична охорона права на знак для товарів та послуг повинна надавати тільки правоволодільцю зареєстрованого знаку для товарів та послуг юридично забезпечену можливість необмеженого господарчого використання його у виробництві і торгівлі, виключаючи водночас із числа користувачів усіх інших осіб. Із позитивного боку зміст цього зводиться до виключної можливості використовувати знак для товарів та послуг будь-яким способом, з негативного - до заборони всім іншим застосовувати такий самий знак таким же способом.

Ніхто, крім уповноваженої особи, не може використовувати знак. Кожне використання його іншими особами в будь-якій формі без згоди правоволодільця є правопорушенням.

2.2 Міжнародний досвід правового регулювання охорони знаку для товарів та послуг

Зростання промислового виробництва, розвиток міжнародної торгівлі, інтернаціоналізація виробничих процесів показали, що ефективного механізму охорони торгових марок у рамках національних правових систем недостатньо. Зі створенням міжнародного ринку правове регулювання суспільних відносин в галузі охорони права на торгову марку розвивається у напрямку поєднання норм внутрішнього цивільного законодавства з положеннями міжнародних угод.

Інтернаціоналізація економіки і культури обумовлює процес уніфікації законодавств різних країн з метою створення єдиних норм правового регулювання відносин у галузі міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва.

Наочним прикладом такої уніфікації є остання хвиля зміни законодавств у галузі охорони торгових марок країн Європейського Співтовариства. Ці зміни були продиктовані вступом у дію нових міжнародних і регіональних угод, серед яких Угода TRIPS, яка набрала чинності у 1996 році, Директива з гармонізації Європейського Союзу (1989 рік), Інструкція по гармонізації Європейських торгових марок (1994 рік), які поклали початок новим тенденціям охорони торгових знаків.

В рамках даного дослідження вважаємо за необхідне провести аналіз джерел міжнародного законодавства у галузі охорони знаку для товарів та послуг, а також встановити їх значення для національного законодавства.

Як відомо, найбільш впливовою міжнародною конвенцією в галузі патентів і торгових марок є Міжнародна Конвенція з охорони промислової власності (Паризька конвенція 20 березня 1883 р.), яка діє і по цей час в редакції від 14 липня 1967 року. Від імені СРСР була підписана 12 жовтня 1967 р. і ратифікована 19 вересня 1968 р. Після проголошення незалежності нашої держави Кабінет Міністрів України своєю Заявою від 26 серпня 1992 року підтвердив дію на території держави Паризької конвенції. Це перша і найбільш загальна міжнародна угода в галузі охорони промислової власності. Членство в Паризькій конвенції є необхідною умовою участі країни в ряді інших угод у галузі промислової власності [52; С.179]. Паризька конвенція є повністю відкритою міжнародною угодою. За станом на 30 червня 1998 р. її учасниками були 149 держав.

Теоретично, положення Паризької конвенції з охорони промислової власності повинні виконуватись усіма країнами-учасницями. Практично ці положення набувають чинність і стають ефективними тільки після закріплення їх національним законодавством певної країни.

Відповідно до ст. 1(2) Паризької конвенції обєктами охорони промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торгові марки, фірмові найменування і зазначення походження чи найменування місця походження, а також акти припинення несумлінної конкуренції [94].

Мета Паризької конвенції - забезпечити захист прав, які спочатку виникли в одній державі, і діють на території всіх інших країн - учасників Конвенції, створити більш сприятливі умови захисту обєктів промислової власності за кордоном. Оскільки, у Паризькій конвенції практично відсутні матеріальні норми, вона певною мірою уніфікує режим захисту і використання прав, охоронюваних на національному рівні. Саме національне законодавство визначає вимоги, сутність і обсяг правової охорони торгових марок. Територіальний суверенітет кожної держави в питаннях охорони торгових марок (так званий принцип «територіальності») закріплений Паризькою конвенцією. Таким чином, у даному випадку слід говорити не про охорону, а про міжнародно-правове регулювання охорони і використання торгових марок.

На підставі статті 19 Паризької конвенції в галузі охорони торгових марок, був прийнятий цілий ряд спеціальних міжнародних документів: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації товарних знаків від 15 червня 1957 р., Договір про реєстрацію товарних знаків від 12 червня 1973 р., Віденська угода про заснування Міжнародної класифікації зображуючих елементів знаків від 12 червня 1973 р. та інші [52; С. 82 - 84].

Доречно зазначити, що за станом на 01.01.1999 р. учасницями Мадридської угоди є 56 країн. Із грудня 1993 року Україна є учасницею Мадридської угоди.

Мадридська угода, як і Паризька конвенція, заснована на принципі територіальності, передбачає необхідність охорони торгової марки в країні походження і можливість будь-якої держави відмовляти в охороні, якщо це суперечить її національному праву. Характерна риса Мадридської угоди полягає в тому, що вона дозволяє правоволодільцю торгової марки, зареєстрованої в одній із країн - учасниць, одержати за порівняно низьку плату на підставі однієї заявки реєстрацію марки у всіх країнах-учасниць Угоди.

За умовами Мадридської угоди подача заявки на реєстрацію торгової марки від імені якого-небудь або (включаючи й українського) заявника може здійснюватися тільки на базі національної реєстрації.

За допомогою Мадридської угоди забезпечується правова охорона торгової марки, зареєстрованої в країні походження, в усіх країнах Мадридського Союзу. Істотною перевагою Мадридської угоди є те, що заявка подається тільки через національне Патентне відомство, і, отже, може відпасти необхідність у послугах патентних повірених. Крім сказаного, виключається необхідність у дотриманні правил національних законодавств щодо відбитка знаків.

Строк експертизи за Мадридською угодою обмежений дванадцятьма місяцями. Протягом цього строку заявник одержує інформацію про захист своїх прав у всіх зазначених ним у заявці країнах чи про відмову в охороні національними відомствами. Крім того, правоволодільцю торгової марки необхідно стежити і продовжувати строк дії реєстрації тільки в країні національної реєстрації.

При цьому, у випадку анулювання торгової марки в національному відомстві заявника (припинення національної реєстрації) протягом пяти років після міжнародної реєстрації торгової марки, міжнародна реєстрація марки анулюється. Іншими словами, правоволоділець торгової марки втрачає свої права на марку також і в тих країнах, де вона була зареєстрована за Мадридською угодою. Це положення одержало назву «центральної атаки».

Незважаючи на ряд переваг, передбачених Мадридською угодою, багато країн, у тому числі США, Японія, Великобританія, Канада, Австралія, активно захищаючи свої торгові марки, не поспішали приєднуватися до цієї системи. Ряд положень Мадридської угоди обумовили негативне ставлення до неї США і Великобританії, а саме: вимога обґрунтовувати міжнародні заявки на реєстрації в країні походження; положення, називане центральною атакою, наслідком дії якої є скасування всіх міжнародних реєстрацій, якщо реєстрація в країні походження анульована протягом пяти років; вимога про подачу заявки французькою мовою.

Підписаний у 1989 р. Протокол до Мадридської угоди (далі Протокол) знімає багато правових перешкод, даючи можливість необмеженому колу країн, включаючи названі, шляхом вибору прийнятних для них умов, стати учасниками системи міжнародної реєстрації товарних [109].

Умови Протоколу дозволяють також регіональним системам (міжурядовим організаціям), що мають спеціальні відомства з реєстрації торгових марок (таким як європейська система), бути субєктами зазначеної угоди. Це спрямовано на максимальне охоплення країн, що стають учасницями двох угод, які діють у рамках Мадридського союзу.

Протокол дозволяє реєструвати торгову марку в країнах-учасницях Мадридської угоди, країнах, що підписали Протокол, і країнах Європейського Економічного Співтовариства одночасно. Протокол не може діяти незалежно від Мадридської угоди.

країни ратифікували Протокол до Мадридської угоди. Приєдналися до Протоколу і країни Європейського Економічного Співтовариства. Після прийняття Верховною Радою Закону 1 червня 2000 р. Україна також стала учасницею Протоколу. Асамблеєю Мадридського союзу з міжнародної реєстрації знаків, що відбулась 15-18 січня 1996 р. була схвалена Загальна інструкція до Мадридської угоди і Протоколу, що встановлює правила процедури для Мадридської угоди і Протоколу, а також для обох угод одночасно.

У 1935 р. Обєднаним міжнародним бюро з охорони інтелектуальної власності було розроблено Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації торгових марок (далі МКТУ). Спочатку МКТУ являла собою основну класифікаційну схему для систематизації найменувань товарів. Класифікація складалася з 34 класів товарів і алфавітного переліку товарів. Пізніше класифікація була доповнена переліком класів послуг (вісім класів) і уперше видана ВОІС у 1963 р. французькою мовою.

Текст МКТУ був визнаний офіційним у результаті Угоди, укладеної зацікавленими у використанні МКТУ країнами на дипломатичній конференції 15 червня 1957 р. у Ніцці (Ніццька угода). Угода відноситься до ряду класифікаційних і передбачає координацію робіт із застосування і періодичного перегляду МКТУ з метою реєстрації торгових марок. Патентні відомства країн-учасниць повинні відзначати символи класів при кожній реєстрації [89].

Угода переглядалася в Стокгольмі в 1967 р. і в Женеві в 1977 р. У 1979 р. в Угоду було внесено виправлення, аналогічні до виправлень у Конвенції ВОІС. Згодом ці виправлення неодноразово переглядалися. Ніццькою угодою передбачається прийняття країнами, що її підписали, єдиної класифікації товарів і послуг для реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. МКТУ являє собою перелік класів товарів і послуг із примітками (поясненнями) щодо їхнього змісту, а також алфавітно-предметним покажчиком найменувань товарів і послуг з віднесенням їх до відповідного класу (АПУ). Угода відкрита для країн-учасниць Паризької конвенції. На початок 1999 р. у ній брали участь 54 держави, у тому числі з червня 2000 р. Україна. Фактично класифікацією користуються понад 100 країн, а також Міжнародне бюро ВОІС, Відомство Бенілюксу з торгових марок, Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ), а також Відомство з гармонізації внутрішнього ринку (торгові марки і промислові зразки) Європейського Співтовариства.

Відповідно до Угоди (ст. 1) країни-учасниці використовують єдину класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. Класифікація розробляється англійською і французькою мовами; ВОІС сприяє зацікавленим державам у підготовці перекладів класифікації на робочі мови своїх відомств з торгових марок [91; С. 395].

Сьогодні діє восьма редакція класифікації, відповідно до якої перелік класів включає 34 класи для товарів і 11 класів для послуг, а також алфавітний перелік товарів і послуг із зазначенням класу, до якого належить кожний товар чи послуга, містить близько 11000 найменувань. Країни-учасниці Угоди створюють Міжнародний (Ніццький) союз, вищим органом якого є Асамблея, яка приймає дворічну програму і бюджет Союзу.

Поряд із переліченими міжнародними правовими актами, укладеними в рамках Паризької конвенції, діє Найробський договір про охорону олімпійського символу (Найробський договір). Найробський договір займає важливе місце в галузі охорони торгових марок. Найробський договір був підписаний у м. Найробі (столиця Кенії) 26 вересня 1981 р. у ході Дипломатичної конференції з перегляду Паризької конвенції.

Згідно з Найробським договором будь-яка країна-учасниця зобовязана відмовляти в реєстрації чи визнанні недійсної реєстрації в якості марки і забороняти шляхом відповідних заходів використання як марки чи іншого позначення в комерційних цілях будь-якого позначення, що складається з олімпійського символу чи містить цей символ у такому вигляді, як це визначено в Статуті Міжнародного олімпійського комітету, крім тих випадків, коли на це мається дозвіл Міжнародного олімпійського комітету. Найробський Договір відкритий для всіх держав-членів ВОІС, Паризького союзу, ООН чи будь-якої спеціалізованої установи ООН.

Крім названих договорів Україна приєдналася до Договору про закони про торгові марки (далі Договір ТLТ) і має намір приєднатися до Угоди про торгові аспекти прав на інтелектуальну власність (далі Угода TRIPS). Договір ТLТ укладено у 1994 році в Женеві і вступив в дію з 1 вересня 1996 р. [52; С.110]. Його головна мета - зробити систему реєстрації торгових марок зручнішою для користувачів. Це може бути досягнуто шляхом спрощення та гармонізації процедур і усунення недоліків, що забезпечує надійність охорони марок.

Більшість положень Договору ТLТ полягає у спрощенні процедури, яку повинно здійснювати національне патентне відомство. Процедура поділена на три стадії: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і подовження чинності реєстрації. Слід зазначити, що Договір ТLТ став першим міжнародним актом в сфері охорони права на торгову марку, в підготовці якого приймала участь Україна [52; C. 111]. Проблеми правової охорони інтелектуальної власності повязані з процесами подолання кризових явищ в економіці України та інтеграції до міжнародної економіки - вступ до Світової організації торгівлі (СОТ).

Засади створення цивілізованої системи міжнародної торгівлі були закладені ще в 1948 році, коли на Женевській конференції 23 країни підписали Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Мета Угоди є розробка і узгодження принципів створення нормативно-правової бази для лібералізації міжнародних торгових відносин.

Багаторічні переговори і консультації у рамках ГАТТ завершились конференцією в Маракеші (Марокко) у 1993 році, на якій було вирішено створити Світову організацію торгівлі. Ця організація є механізмом реалізації комплексу міжнародних договорів, які підписані державами-учасницями ГААТ. На цей час членами СОТ є більше 130 країн, на які приходиться близько 90% обсягу світової економіки [52; С. 117]. В межах Договору про створення Світової організації діє Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS), метою якої є ліквідація перешкод на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сприяння забезпеченню ефективного і достатнього захисту прав інтелектуальної власності. Головною метою членства в СОТ є відповідність національного законодавства стандартам і нормам міжнародних договорів СОТ.

Забезпечення в Україні сприятливих умов для надання, використання і захисту прав на обєкти інтелектуальної власності потребують подальшого удосконалення нормативно-правової бази. Ці норми повинні бути приведені у відповідності до норм міжнародних угод і договорів, учасницею яких є чи до яких бажає приєднатись Україна.

Норми Угоди TRIPS покладені в основу більшості міжнародних договорів у торгово-економічній сфері, які приймались у світовому товаристві після 1 січня 1995 р. Угода TRIPS встановлює стандарти, яких повинні притримуватись країни-члени СОТ у галузі охорони та захисту обєктів інтелектуальної власності. За умовами СОТ країна-учасник повинна забезпечити відповідність стандартам, які встановлені в Угоді на момент вступу чи після закінчення перехідного періоду, надання якого передбачено в деяких чітко визначених випадках. Насамперед, ст. 15(1) Угоди TRIPS дає загальне визначення торгової марки - це будь-яке позначення, за допомогою якого можна відрізнити товари або послуги одного підприємства від товарів або послуг інших підприємств. Також Угода TRIPS визначає умови надання охороноздатності позначенню в якості торгової марки і зобовязує держави, які приєднались до неї, надавати правоволодільцям торгових марок виключних прав на їх використання. Угода визначає строк охорони марки, який не може бути менше семи роки. При цьому реєстрація торгової марки може поновлюватись без обмежень будь-яким строком (ст. 18 Угоди TRIPS).

Крім того, в ст. 20 Угоди TRIPS зазначається, що не припускається обмеження у здійсненні права на марку. В частині ІІІ Угоди TRIPS детально викладені процесуальні норми, тобто права та обовязки учасників спору, стосовно порушень прав на обєкти інтелектуальної власності, права судових органів при винесені рішень чи при попередньому забезпеченні позовів про порушення прав на обєкти інтелектуальної власності. Відповідно до вимог Угоди TRIPS країни-учасниці зобовязані забезпечити на своїй території дію таких процедур, які дозволяють здійснити засоби, які запобігають правопорушенням в галузі охорони інтелектуальної власності та їх недопущення в майбутньому.

Підписаний у 1957 р. Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства містить ряд положень, які стосуються і торгових марок. Слід зазначити, що 13 грудня 1991 р. на засіданні Європейського Союзу в м. Маастріхті був схвалений останній проект Договору про Європейський Союз. Перший розділ першої частини Договору містить зміни: з назви «Європейське Економічне Співтовариство» викреслене слово «економічне». Серед основних цілей Договору є такі, як зняття перешкод для вільного руху товарів і послуг, становлення системи, що забезпечує розвиток конкуренції, створення загального ринку.

З метою забезпечення вільного обігу товарів і свободи надання послуг та добросовісної конкуренції у рамках спільного ринку перед Європейською спільнотою постала необхідність гармонізації національних законодавств у рамках Європейського Союзу, зокрема законодавства у галузі охорони прав на торгові марки. Так відповідно до ст. 100 Угоди про заснування європейського економічного співтовариства (The Treaty Establishing The European Economic Community) розроблена Директива ЄЕС №89/104 з гармонізації національних законодавств про торгові марки (далі - Директива), яка діє з 1989 року.

Відповідно до Директиви нові законодавства країн-учасниць ЄС мали бути введені в дію до кінця 1992 року. Але не всі держави змінили своє законодавство до встановленого строку. Наприклад, у Великобританії новий закон введено в дію у листопаді 1994 року, у Німеччині - у жовтні 1994 року. Франція прийняла закон у січні 1991 року, а Іспанія - у грудні 2001 року. Цікаво, що оновлення законодавства в зазначених країнах не перетворило право на торгову марку в чисто реєстраційне.

Слід зазначити, що Директива не потребує встановлення однакових процедур реєстрації торгових марок, визнання їх недійсними в адміністративному та судовому порядку, але вимагає в першу чергу однакових умов надання прав і продовження їх дії в усіх країнах, які входять до ЄС. Друга мета полягає в уніфікації умов правової охорони марки. Головна мета охорони полягає в забезпеченні функції відрізнення товару, а умовою її отримання є відсутність небезпеки змішування товарів, які виготовляють різні виробники, на підставі вивчення ступені відомості вже чинних торгових марок, асоціацій, які можуть виникати між чинних і вперше заявлених марок, схожість марок і схожість товарів.

Директива встановлює абсолютні підстави для відмови у реєстрації торгової марки. Відповідно до ст. 3 Директиви не підлягає реєстрації позначення, якщо воно: не може бути маркою (не може бути представлено у графічному вигляді); не має розрізняльної здатності, складається лише з позначень, що використовуються в торгівлі для зазначення виду, якості, кількості, призначення, географічного походження або часу виготовлення товарів чи надання послуги або інших характеристик товарів; є загальновживаним символом; складається лише з форми, обумовленої характером самих товарів або форми товарів, необхідної для отримання технічного результату, або форми, яка надає значну цінність товару; суперечить державній політиці та прийнятним принципам моралі; вводить в оману споживача щодо характеру, якості або географічного походження товарів або послуг; застосування цього позначення може бути заборонено відповідно до положень іншого закону; є релігійним символом, або містить знак високого символічного значення; містить заявку на реєстрацію марки, яку було подано заявником недобросовісно. Важливим, з точки зору його практичного застосування, є положення Директиви щодо вичерпання прав на знак для товарів та послуг. Частиною 1 ст. 7 Директиви встановлено, що торгова марка не повинна надавати правоволодільцю права забороняти її застосування щодо товарів, які було випущено на ринок під цією маркою правоволодільцем або за його згодою. При цьому це не стосується, якщо є правомірні підстави для заперечення правоволодільцем подальшої комерціалізації товарів, особливо у випадку зміни стану товарів або погіршання його випуску на ринок [21].

Важливим положенням Директиви є і те, що передбачається обовязкова процедура публікації відомостей про поданні на реєстрацію позначення перед реєстрацією їх в реєстрі або одразу ж після реєстрації. Це дає можливість надання заперечень третіх осіб щодо наявності пріоритетних прав, проведення експертизи позначень з урахуванням заперечень третіх осіб та аргументації заявника у відповідь на заперечення. Введення такої процедури сприяло б скороченню розгляду заявок до 12-13 місяців та прийняттю більш виважених рішень з урахуванням всіх можливих обставин щодо реєстрації марки.

Кабінет Міністрів України здійснює активні заходи для вступу до СОТ. З 1994 року діє створена Указом Президента України Урядова комісія з планування цих заходів і контролю за їх виконанням. Хоча наше національне законодавство ще не досить досконале, але ведеться активна робота з модернізації чинного законодавства України в галузі охорони інтелектуальної власності згідно досить жорстких вимог Угоди TRIPS.

Наприкінці зазначимо, що положення міжнародних і регіональних конвенцій, договорів і угод мають ту особливість, що вони не можуть бути реалізовані тільки на рівні міждержавних відносин. Угоди такого рангу визначають лише суттєві і мінімальні правові стандарти охорони торгових марок, які необхідно внести в національне законодавство кожної країни в якості норм внутрішнього права. Тільки так країна-учасниця може виконати взяті на себе зобовязання відповідно до ратифікованим нею міжнародним договором.

У результаті дослідження механізму правового регулювання використання знаку для товарів та послуг можна сформулювати наступні висновки:

. Субєктивне право на знак для товарів та послуг не можна розглядати як право власності в субєктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Застосування терміна власність може створити неправильну уяву про зміст права, його дію та способи захисту.

. Право на знак для товарів та послуг за своєю юридичною природою є виключним правом, абсолютним правом.

. Юридична охорона права на знак для товарів та послуг полягає в тому, що б надати тільки правоволодільцю знаку можливість необмеженого (монопольного) використання його у виробництві і торгівлі, виключаючи з числа користувачів усіх інших осіб. Із позитивного боку зміст права на знак для товарів та послуг зводиться до виключної можливості використовувати його будь-яким способом, з негативної - до заборони всім іншим застосовувати такий самий знак таким же способом.

. Зазначені міжнародні угоди істотно сприяють підвищенню ролі і значенню знаку для товарів та послуг у торгівлі та інших сферах міжнародного співробітництва. Вони надають ефективну охорону та захист права на знак для товарів та послуг, а також значно полегшують реєстрацію знаку для товарів та послуг.

РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

3.1 Поняття і види порушення права на знак для товарів та послуг

В сучасних умовах порушення виключних прав набуло такої загрози і масштабів, що це вже може завдати і вже завдає суттєвої шкоди нашому суспільству. Товарний ринок України заповнений підробленими низької якості товарами, які завозяться з-за кордону, а також виготовляються в межах країни.

Неправомірним використанням чи порушенням права на знак для товарів та послуг прийнято вважати використання ідентичного чи, власне кажучи, схожого позначення для маркування товарів, як правило, того ж роду, іншою особою в період часу і на території, де діє охорона права на знак для товарів та послуг. Завдяки функції гарантії якості знак для товарів та послуг набуває поганої чи доброї репутації.

Якщо інша особа несанкціоновано використовує знак, вона тим самим користується і репутацією правоволодільця знак для товарів та послуг.

Така поведінка завдає шкоди як правоволодільцю знаку, так і споживачам. Близько від 3 до 9% світової торгівля приходиться на торгівлю підробками. Вартість контрафактних товарів, які продаються щорічно становить від 60 до 180 млрд. доларів. Асоціація швейцарських годинникових фірм вважає, що щорічно продається 10 мільйонів фальсифікованих швейцарських годинників на суму 500 млн. доларів [42; С.10].

Вважаємо, для того, щоб забезпечити ефективний захист права на знак для товарів та послуг важливо відокремити і надати визначення кожному із порушень прав на знак для товарів та послуг.

В юридичній літературі виділяється декілька типів порушення права на знак для товарів та послуг:

. підробка - продаж товару нижчої якості з використанням чужого знаку для товарів та послуг;

. зворотний інжиніринг, тобто справжній товар розбирається, копіюється і потім продається за більш низькою ціною з використанням знаку для товарів та послуг справжнього товару;

.ведення справ під чужим імям - зміна як товару, так і знаку для товарів та послуг, хоча знак для товарів та послуг дуже нагадує оригінальний, причому товар асоціюється з тим товаром, який копіюється, включаючи колір, дизайн, упаковки;

.порушення при оптовому продажу [145; С. 61 - 67].

Таке трактування є наочним і зорієнтоване на конкретні види правопорушень, які є наслідком порушенням права на знак для товарів та послуг, що у чистому вигляді можуть бути здійснені в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація та обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне, чи майже точне відтворення чужого знаку для позначення однорідних товарі (послуг). До контрафакції відноситься як повне копіювання знаку для товарів та послуг, так і її часткове відтворення. Правопорушенням буде визнано і застосування основних відмітних елементів знаку. Контрафакція визнається і тоді, коли основні елементи використані в знаку з деякими незначними відмінностями. Так, у справі компанії Coca-Cola Со проти СП Логос було визнано використання знаку для товарів та послуг Фантазія неправомірним. Оскільки позначення Фантазія є майже точним відтворенням знаку ФАНТА. Існуючі розходження в деталях (наявність додаткових букв) не усуває подібності двох слів, як у візуальному, так і у фонетичному сприйнятті [84; С. 7]. Фактично контрафакція - це грубе, цілком виразне відтворення чужої знаку для товарів та послуг, яке виключає завдяки своєї очевидності навіть постановку питання про те, чи може таке позначення викликати змішання в обігу і ввести споживачів в оману. Підробний товар не тільки ідентичний у загальному розумінні терміна, він ще справляє враження справжнього товару створеного справжнім виробником. Нажаль всесвітній збут підробних товарів оцінюється на рівні близько 9% від обсягу світової торгівлі і ця цифра зростає [108; С. 199].

Як відмічає Г. Прохоров-Лукін, в Україні настав час конфліктів знаків для товарів та послуг, характерних для загострення боротьби за ринки збуту. Відомі економічні проблеми країни обумовили низьку купівельну спроможність населення, що спровокувало широке проникнення на внутрішній ринок різного роду підробок якісного товару [132; С. 13].

В оцінці контрафакції судова практика виробила два важливих критерії. По-перше, контрафакцією вважається як повне відтворення знаку для товарів та послуг, тобто повне її копіювання у всіх елементах, так і часткове відтворення . За загальним правилом, правопорушення визнається і у випадку застосування основних відмітних елементів знаку для товарів та послуг. Для встановлення контрафакції не обовязково повне, фотографічне відтворення знаку для товарів та послуг, достатньо того, щоб якщо позначення, яке використовується порушником, включало характерні елементи оригінального знаку для товарів та послуг, які складають його зміст. При встановленні контрафакції необхідно виходити із загальної схожості, а не з відрізнення окремих елементів знаків для товарів та послуг, які порівнюються. На цій підставі визнаються підробленими знаки для товарів та послуг зі схожим фонетичним звучанням найменування [13; С.1], етикетки, в яких використовується сполучення кольорів, яке застосовується в інших знаках для товарів та послуг.

Слід зазначити, що точне копіювання чужого знаку для товарів та послуг на практиці є досить рідкісним явищем, найчастіше підроблений знак для товарів та послуг являє собою трохи змінений оригінальний знак. Але певні модифікації, які вносяться в оригінальний знак для товарів та послуг, не виключають висновку про правопорушення. Найбільш характерними випадками є скорочення чи додавання літери або частини слова, або навіть якого-небудь елемента знаку для товарів та послуг в цілому - слова чи зображення. Наприклад, «ФАНТАзия» - «ФАНТА», FANTA - FAN, TRES JOLIE -BIEN JOLIE, Zadd - Padd тощо. Вважаємо за необхідне окремо виділити і таке проблемне питання, як: що робити з контрафактною продукцією, після того як її виявлено й конфісковано? Позиція у цьому безумовно спірному питанні вже давно чітко окреслена - вся контрафактні продукція повинна знищуватись на підставі рішення суду . Але така продукція буває досить непоганої якості і завжди їй можна знайти застосування в суспільстві. То чи потрібно її ліквідовувати? Але якщо Україна має ціль інтегрувати до Європейського Союзу і якщо ця продукція визнана як контрафактна, то знищувати таку продукцію просто необхідно. Від цього залежить імідж нашої держави. Найпоширенішим видом правопорушення також є обманна (чи незаконна) імітація - це наближене відтворення знаку, при якому є достатній ступінь подібності між оригінальними і «підробленими» знаками, які здатний викликати змішання. При оцінці імітації знаку визначальним є те субєктивне враження, яке може справити вигляд порівнюваних знаків на потенційного середнього споживача, який не має спеціальних знань у даній галузі. Імітація встановлюється при аналізі подібності знаку. При чому експерти не обмежуються зіставленням окремих загальних елементів порівнюваних знаків, а виходять з огляду на характер субєктивного сприйняття цих знаків у цілому. При обманній імітації позивач у суді не зобовязаний доводити факт дійсного змішання в очах споживачів між двома знаками, які зіставляються. Досить однієї можливості чи небезпеки такого змішання, що встановлюється в суді шляхом фактичного зіставлення порівнюваних знаків чи при наявності висновку експерта. Для визнання порушення досить, коли знаки нагадують один одного за загальним враженням чи окремими істотними елементами. Оскільки деякі розходження в деталях можуть сприйматися як такі, що зроблені самим правоволодільцем знаку. Так було визнано в якості незаконної імітації реалізацію компанією «DPM Cosmetics» зубної пасти і піни для ванни з запахом «Coca-Cola». Хоча виробник не використовував той самий знак [4; С. 52].

Досить часто зустрічаються такі випадки, коли порушник оригінальний знак не змінює, а позначає ним свої неоднорідні товари, які не завжди високої якості. Таке порушення виключного права на знак можна визначити, як обманне маркування. Найчастіше це проявляється у використанні упаковки, пляшок, етикеток, тари на якому зазначено оригінальний знак, що належить іншій особі, для продажу своїх товарів. Так, обманним маркуванням було визнане використання в комерційних цілях пудрениці, на якій було поміщено етикетку з оригінальним знаком Barbara Gould. Під цим знаком порушник збував свою компактну пудру. Замість того, щоб розробити самостійно етикетку чи упаковку, які створюють для товару імідж його творця, порушник намагається скористатись репутацією конкурентоздатного товару, надавши своєму товару зовнішній вигляд настільки подібний до нього, що на ринку виникає змішування. Порушник використовує знак (в розумінні назви товару), який є подібним до ступеня змішання з знаком його конкурента. Права особи, якій належить виключне право на знак забезпечуються шляхом застосування до порушника заходів примусового впливу. З цією метою законодавством України встановлено цілий комплекс санкцій за правопорушення. Вибір судом цих санкцій, як правило обумовлюється тим, у якому порядку розглядається справа - в цивільному, адміністративному чи кримінальному. Для цивільної відповідальності повинні бути, як правило, певні підстави: неправомірні дії зобовязаної особи, наявність заподіяної шкоди правоволодільцю виключних прав, наявність причинного звязку між заподіяною шкодою і неправомірною дією, а також вина зобовязаної особи [137; С. 41].

Захист, який здійснюється у цивільному порядку, полягає втому, що правоволоділець знаку, право якого було порушене, може вимагати застосування до порушника одну чи декілька санкцій, які передбачаються законом. Як правило, особа, право якого на знак було порушено може вимагати:

.вжиття негайних заходів щодо запобігання порушенню права на знак та збереження відповідних доказів (п.1 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140].

.зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права на знак (п.2 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140].

.вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права на знак (п.3 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140]. Хоча таке вилучення практично неможливе. Контрафактні диски, книги тощо, які придбали тисячі покупців, практично не можна вилучити з обігу. Але цей засіб є не тільки ефективною запобіжної мірою комерційної реалізації незаконно маркованих товарів, а і доказом у суді самого факту порушення.

.вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувались переважно для виготовлення товарів з порушенням права на знак (п.4 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140].

.припинення порушення прав на знак чи дій, здатних привести до такого порушення (ч.2 ст. 26 Закону) [57].

.усунення з товарів, його упаковки незаконно використаного знаку або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знаку, або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати (ч.2 ст. 26 Закону) [57].

.застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання знаку, включаючи витрати правоволодільця права на знак на відновлення порушених прав (п.5 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140]. При цьому суд повинен визначити розмір стягнення відповідно до Закону з урахуванням вини особи та інших суттєвих обставин. Але Закон України Про охорону права на знак для товарів та послуг розміру компенсації не визначає. 8.публікація в засобах масової інформації відомостей про порушення права на знак та зміст судового рішення щодо такого порушення за рахунок порушника (п.6 ч.2 ст. 432 ЦК України) [140].

У звязку з виникненням прав на знак, їх чинності і здійснення, на практиці виникають численні спори, різні за своїм характером і способами вирішення. Загалом можна виділити три групи спорів:

спори про реєстрацію знаку для товарів та послуг;

спори про право на знак для товарів та послуг;

спори про порушення права на знак для товарів та послуг.

Оскільки спори про реєстрацію знаку для товарів та послуг вирішуються у змішаному адміністративно-судовому чи судовому порядку, а спори про право на знак для товарів та послуг і порушення цих прав зазвичай тільки в судовому порядку, вважаємо за необхідне дослідити і проаналізувати дві останні групи. Предметом спору про право на знак для товарів та послуг є існування самого виключного права на знак для товарів та послуг. Тому мета вирішення спору полягає в тому, що б встановити, чи є знак охороноздатним і чи належить він юридично правоволодільцю на законних підставах . Слід зазначити, що питання про недійсність реєстрації виникає в судовому процесі при розгляді справи про порушення прав на марку, коли відповідач висуває зустрічний позов чи заперечення про недійсність реєстрації марки, яка належить позивачу. Самостійно суд не може за власною ініціативою визнати свідоцтво на зареєстровану марку недійсною. Правомірність реєстрації знаку може бути оскаржена на тій підставі, що внесений в Реєстр знак для товарів та послуг не відповідає вимогам охороноздатності. Вичерпний перелік підстав подання позову про недійсність реєстрації знаку міститься в ст. 6 Закону [56]. Ю.І. Свядосц виділяє абсолютні та відносні підстави визнання реєстрації недійсною. І стверджує, що до першої групи відносяться: загальновживаність, та описовість знаку; оманливий характер знаку; коли знак суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі; суперечить міжнародним угодам. Відносною підставою недійсності реєстрації знаку для товарів та послуг буде відсутність у знаку новизни. Оспорювання права на знак для товарів та послуг широко застосовується у підприємницькій практиці з метою конкурентної боротьби. За цих умов вказане правило розглядається як засіб надання праву на знак більш стійкого характеру, гарантування правоволодільцям зареєстрованого знаку для товарів та послуг безпеки, можливості подальшого використання товарних позначень, які застосовуються в обігу певний час. Серед підприємців навіть існує думка, що коли знак витримав не один судовий розгляд з приводу визнання реєстрації знаку недійсною, чи порушення права на знак тощо, то її ціна зростає в декілька разів. Що стосується спорів про порушення права на знак для товарів та послуг, то можна зазначити, що існує два основних позови, які забезпечують найбільш ефективний захист прав правоволодільця знаку для товарів та послуг і його репутації:

) позов про порушення права;

) позов про ведення справ під чужим імям

У позові про порушення права питання полягає в тому, чи є знаки для товарів та послуг такими, що схожими до ступеня змішання, тоді як у позові проведення справ під чужим імям вирішується питання, чи є фактичні дії відповідача такими, що вводять в оману або є оманливими відносно товару (послуги), або джерела його походження. У позовах про порушення права на знак для товарів та послуг саме правоволоділець доводить схожість знаків. Позивач повинен довести, що відповідач порушив його право на знак для товарів та послуг (наприклад, використовував належний позивачу знак цілком чи в іншому кольоровому сполученні). Відповідачем є особа, яка самостійно здійснює протиправну дію. Порушення права на знак має місце тільки в тому випадку, коли слово чи позначення використовується порушником в якості знаку для товарів та послуг чи хоча б у тому ж сенсі. Цей висновок знаходить своє підтвердження в судовій практиці. У справі «Shamrock I» суд установив, що прикрашання ірландською фірмою з торгівлі мясом виставкового кіоску зображеннями трилисника (емблема Ірландії), що звисають зі стелі, не було порушенням права на подібний знак для товарів та послуг, зареєстрований для мяса, оскільки використання в якості прикраси не є використанням знаку для товарів та послуг. Верховний Суд Німеччини підтвердив, що поняття використання знаку для товарів та послуг трактується вільно, під нього підпадає використання знаку на товарі, його упаковці, ярлику, так само, як і в рекламі. Виняток робиться лише для описових позначень, які повинні знаходитися в загальному вжитку і бути доступним усім конкурентам. Вони розглядаються як описові позначення і не виконують функції знаку для товарів та послуг. З іншого боку, у справі «Royal» використання знаку ROYALE було розцінено як порушення права на зареєстрований знак ROAL, оскільки ROYALE використовувалося як знак, і було встановлено можливість змішання знаку з ROAL (незважаючи на його подібність з описовим терміном «Royal» - «королівський») [146].

У судовому процесі відповідачі вдаються до різних способів захисту від позову про порушення прав на знак для товарів та послуг, основним з яких є доведення наступних фактів: недійсність права на знак для товарів та послуг позивача; відсутність у діях відповідача порушення, тобто наявність у відповідача одночасного з позивачем і незалежного від позивача права; вжиття позивачем своєчасних заходів для захисту своїх прав у відповідь на неправомірне використання його знаку для товарів та послуг третіми особами. Не є порушенням права на знак для товарів та послуг добросовісне використання особою власного імені, адреси чи опису товару. Добросовісним визнається використання, коли в особи немає наміру обдурити кого-небудь чи використати репутацію, набуту іншим підприємцем. Не є добросовісним використання відповідачем свого імені (найменування), фірмового найменування, якщо він знає про знак для товарів та послуг позивача і якщо таке використання неминуче призведе до ідентифікації його товарів з знаком для товарів та послуг позивача. Інколи відповідач висуває на свій захист аргумент про мовчазну згоду правоволодільця знаку для товарів та послуг. Класичний випадок такої мовчазної згоди - коли правоволоділець знає про ігнорування своїх прав на знак для товарів та послуг порушником, у результаті чого останній діє з помилковим переконанням у правомочності своїх дій і тим погіршує своє становище. Така бездіяльність правоволодільця щодо ігнорування порушення не може розглядатись як захист від позову. Проста затримка правоволодільця знаку для товарів та послуг в предявленні позову після того, коли він довідався про порушення свого права, звичайно не позбавляє його права на захист. Але тривала затримка без поважних причин може забезпечити захист відповідачу. Наприклад, може змінитися розмір збитку, що відшкодовується, тобто сума обчислюється з моменту початку судового розгляду. У ряді випадків не виключена можливість того, що затримка у вжитті заходів із захисту права на знак для товарів та послуг призведе до відмови від права на знак для товарів та послуг. Оскільки тривале непредявлення позову при загальновідомих і численних порушеннях може призвести до перетворення знаку для товарів та послуг в суспільне надбання (родове поняття). За відсутності фактичного і юридичного складу для подання позову про порушення прав на знак для товарів та послуг може бути предявлений позов, на підставі порушення анти конкурентних норм. Позовом у такому разі є позов про ведення справ під чужим імям (дії особи, які мають на меті одержати прибуток, виказуючи свої товари за товари іншої особи). По суті, ведення справ під чужим імям є неправомірною дією - присвоєння переваг ділової репутації чи престижу іншої особи. Підставою для подання позову про ведення справ під чужим імям є пропонування порушником з комерційною метою своїх товарів чи ведення свого бізнесу таким чином, що створюється враження, що ці товари чи діяльність позивача схожі до ступеня змішання з товарами чи діяльністю правоволодільця. І не має значення, чи здійснюється така діяльність прямо чи побічно, що в цілому призводить до сприйняття в очах середнього споживача товарів порушника як товарів правоволодільця. При характеристиці права на позов про ведення справ під чужим імям необхідно підкреслити, що охорона надається не тільки відносно права на знак для товарів та послуг, а й відносно права на ділову репутацію, набуту знаком для товарів та послуг. Оскільки такі неправомірні дії можуть негативно вплинути на репутацію правоволодільця знаку. Але в кожному випадку позивач повинен встановити дві обставин, перш ніж він може розраховувати на успіх: по-перше, чи належать йому виключні права на знак для товарів та послуг. По-друге, позивач повинен надати докази того, що порушник порушив ці права, продаючи товари під цим знаком, що здатне призвести до того, що споживачі можуть бути введені в оману щодо джерела походження товару. Для успіху будь-якого позову про ведення справ під чужим імям суттєвим є здатність позивача довести, що обєкт спору знак для товарів та послуг в результаті використання став індивідуалізувати товари порушника. Наприклад, у справі Таїсії Повалій про порушення ТОВ «Українські макарони» законодавства про захист від недобросовісної конкуренції і про визнання неправомірним використання її сценічного імені - «Тая». Головним доказом для АМКУ в цій справ є соціологічне дослідження, яке підтвердило, що у споживачів назва макаронів асоціюється с іменем Таїсії Повалій [75; С. 103; 41; С. 3].

Як відзначає В.І. Єрьоменко, репутація знаку для товарів та послуг залежить від способу її використання в діловій практиці чи на товарах позивача. Параметри такого використання (територія, час і т.д.) є питаннями факту, і їх обсяг залежить від конкретних обставин кожної справи [43;C. 66].

Другим елементом правопорушення при позові про ведення справ під чужим імям є введення в оману споживачів у відношенні товарів і репутації позивача в результаті дій відповідача. Факт такої уяви повинно бути доведено у кожному випадку позивачем. Неправильна уява може бути прямою і непрямою. Пряме неправильне уявлення стосується місця походження товарів, їх виду чи якості. У справі Таїсії Повалій, про визнання неправомірним використання її сценічного імені - «Тая» було встановлено, у споживачів назва макаронів асоціюється с іменем Таїсії Повалій, тобто склалась неправильна уяву про джерело походження товарів [41; С. 3].

Позови, засновані на прямому неправильному уявленні, є порівняно рідкими. Частіше вимоги позивача засновані на копіюванні чи імітації знаку для товарів та послуг відповідачем. Таке порушення кваліфікується як непряме. Позов, заснований на припущенні, що знак для товарів та послуг відрізняє винятково товари позивача і використання її відповідачем, навіть у формі імітації, створює імовірність обману. Позивач повинний довести, неправомірність такого використання, а також те, що даний знак для товарів та послуг асоціюється саме з його товарами.

Доведення прямої шкоди в позові не є обовязковим, якщо позивач зазначить, що в результаті дій відповідача може бути реальна небезпека заподіяння шкоди позивачу. У ситуації, коли позивач і відповідач знаходяться в безпосередніх конкурентних відносинах, діє презумпція заподіяння шкоди позивачу. В.І. Єрьоменко відзначає, що право на знак для товарів та послуг і право на захист від недобросовісної конкуренції є тісно взаємозалежними інститутами. Право на знак для товарів та послуг (в обєктивному розумінні поняття «право») є частиною більш широкої галузі права - конкурентного права, а порушення у сфері торгових марок є різновидом недобросовісної конкуренції [43; С. 84].

На відміну від порушення, наявність недобросовісної конкуренції визнається в тому випадку, коли споживача вводять в оману щодо джерела походження товару в результаті загального враження від упаковки, розміру, форми, кольору і назви товару. Взагалі, то можна виділити чотири елементи позову про ведення справ під чужим імям: 1) незаконне присвоєння комерційної репутації 2) конкурентом, 3) що призводить до виникнення в споживача помилкової уяви щодо джерела походження товару, 4) яке фактично наносить, чи, можливо, нанесе збитки виробнику або репутації продавця. Якщо відсутнє присвоєння комерційної репутації, то підстави для позову відсутні. Таким чином, право на позов виникає тоді, коли внаслідок обману споживачі купують товари порушника, хоча мають на меті купити товари позивача. Неправомірна дія має місце не тоді, коли етикетки розміщають на товарі, а тоді, коли відбувається ведення справ під чужим імям, тобто коли споживачі купують товари відповідача, повязуючи їх походження з виробами позивача. Як правило, неправомірні дії у позові про ведення справ під чужим імям розділяють на звичайне ведення справ під чужим імям і «зворотне» ведення справ під чужим імям, у свою чергу, ці правопорушення підрозділяються на «пряме» і «яке мається на увазі» . Пряме ведення справ під чужим імям відбувається тоді, коли правопорушник маркує свої товари знаком для товарів та послуг конкурента чи спеціально подає в перекрученому світлі джерело походження своїх товарів таким чином, що споживачі приймають їх за товари конкурента. Ведення справ під чужим імям має місце і в тих випадках, коли правопорушник використовує зразки продукції конкурента з метою просування своїх товарів на ринку, тобто непрямим чином видає свої товари за товари конкурента. Один із найпоширеніших прийомів такого роду недобросовісної конкуренції - застосування при продажу товарів реклами, в якій використовуються фотографії оригінальних товарів конкурента. Пряме «зворотне» ведення справ під чужим імям полягає в перепродажу товарів конкурента, маркованих знаком для товарів та послуг порушника. Зворотне ведення справ під чужим імям настає тоді, коли порушник вилучає знак для товарів та послуг з товарів конкурента і продає ці товари із зазначенням свого знаку. При «зворотному» веденні справ під чужим імям відбувається перепродаж чужих товарів, з яких попередньо вилучені торгові знаки конкурента. Наприклад, правоволоділець ресторану може купувати марочне вино, розливати його у свою тару (без маркування) для перепродажу своїм постійним клієнтам. Як наслідок таких неправомірних дій відбувається послаблення права на знак для товарів та послуг. У даному випадку відповідач буде більш пізнім за часом користувачем і не обовязково має бути конкурентом позивача. Теорія, що обґрунтовує правомірність такого використання, базується на положенні того, що знак раннього за часом користувача має таку велику розпізнавальну здатність, що використання аналогічного знаку для товарів та послуг і його комерційної репутації пізнішим за часом користувачем у іншій галузі діяльності, тобто фактично не конкурентом, права не послабить [3; С. 121 - 123].

Вважаємо за необхідне більш докладно розглянути доктрину послаблення права, оскільки дискусії навколо неї досить актуальні і дотепер. Основоположником даної доктрини був професор Шехтер, який ще у 1930-ті роки висловив точку зору про те, що в орієнтованій на споживача економіці знак для товарів та послуг, служить насамперед могутнім ринковим інструментом і тільки після цього як засіб ідентифікації джерела походження товару. Знак для товарів та послуг стає певним символом, що передає інформацію про якість, ціну й інші характеристики товару. Для правоволодільця головна цінність знаку для товарів та послуг полягає в його здатності повязувати сприятливу практику і враження з товаром, разом з яким вона використовується, а не просто в її здатності ідентифікувати джерело походження товару. Для споживача марка є цінною, оскільки являє собою недороге і зручне джерело інформації про товари. Ґрунтуючись на цьому, Шехтер і його прихильники вказують на необхідність розширити права правоволодільця знаку для товарів та послуг і забезпечити можливість захищати інформаційну цінність знаку від ослаблення [147;С.180 - 189].

Однак дана теорія захищає не тільки знак для товарів та послуг, який є досить відомим для того, щоб бути визнаним індивідуальним. За наявності в знаку індивідуальності, ослаблення може відбуватися двома шляхами. По-перше, несанкціоноване використання може зменшити розрізняльну здатність знаку для товарів та послуг, тобто використання може послабити здатність знаку для товарів та послуг викликати у споживачів асоціацію з конкретними товарами правоволодільця. Другий шлях, при якому несанкціоноване використання може призвести до ослаблення, полягає в підриві позитивного іміджу, створеного правоволодільцем знаку для товарів та послуг. У даному випадку збитки правоволодільцю знаку для товарів та послуг завдаються в результаті того, що поява знаку для товарів та послуг в невідповідній обстановці може зменшити силу його комерційного обігу. Таким чином, якщо суд визнає принцип доктрини ослаблення поряд зі звичайним недопущенням імовірності змішання і введення в оману, правоволоділець знаку для товарів та послуг може заборонити будь-яке несанкціоноване використання знаку. Доктрина неприпустимості введення в оману забороняє використання, що веде до виникнення в споживача неправильного уявлення про дійсне джерело походження товару. Судова практика у справах про припинення неправомірних дій щодо знаку для товарів та послуг не відрізняється однорідністю і послідовністю. Однак можна виділити чотири групи випадків, коли можна кваліфікувати порушення в галузі права на знак для товарів та послуг як недобросовісну конкуренцію: 1)створення небезпеки введення споживачів в оману щодо товарів, 2)намір викликати змішання між знаками, 3)використання репутації чужого знаку для товарів та послуг, 4)послаблення розрізняльної функції знаку для товарів та послуг. Що стосується відшкодування збитків у справах про порушення права на знак для товарів та послуг, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК України, застосовується разова компенсація замість відшкодування збитків [140]. Така разова компенсація в кожному окремому випадку розраховується окремо виходячи з розміру заподіяної шкоди, завданих збитків, ступеня вини. У результаті правопорушення правоволоділець знаку для товарів та послуг може зазнати збитків у вигляді зменшення кількості продажів, втрати прибутку, падіння ціни, повної або часткової втрати комерційної репутації, витрат, повязаних зі спробами запобігти порушенню (ст. 22 ЦК України) [140]. Навіть за відсутності вини порушника потерпіла сторона буде мати право на компенсацію збитку, завданого порушником, оскільки він є зобовязаною особою у відношенні виключного права правоволодільця знаку для товарів та послуг.

Унаслідок дій порушника правоволоділець знаку для товарів та послуг змушений знизити ціни, що може також спричинити втрати прибутку від продажів. Витрати на майбутню рекламу з метою виведення публіки з омани також повинні включаються в суму відшкодування збитків. Найчастіше позивачу важко довести зменшення продажів і прибутку, тому необхідно обчислювати виходячи з підрахунку прибутку відповідача. Цей факт може бути доведено на підставі ділової документації порушника, друкованих публікацій, даних, зібраних іншим засобом, але в межах законодавства. Неоднозначності, що виникають через відмову порушника надати пояснювальні або точні документи, повинні розглядатись на користь правоволодільця знаку для товарів та послуг. Наявність заподіяння шкоди комерційній репутації , як правило визнається, якщо якість товару порушника гірше якості товару правоволодільця знаку для товарів та послуг [127; С. 237 ].

3.2 Захист права на знак для товарів та послуг

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідним захистом є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише декларативним правом [ 29; С. 104]. Воно хоча і проголошено в законі, але не забезпечене надійним та ефективним захистом, втрачає свою соціальну сутність. Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без забезпечення правоохоронними мірами. Тому захисту права в науці цивільного права приділяють особливу увагу.

Дослідження даної категорії припускає зясування співвідношення термінів охорона і захист, особливостей поняття права на захист та формування і визначення поняття захист права на знак для товарів та послуг .

Поняття захист і охорона протиставляються одне одному. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок [10; С. 24].

Протиставлення зазначених термінів вважаємо безпідставним. Оскільки заходи захисту застосовуються і в разі оспорювання права, а не тільки при порушенні права. Метою застосування заходів захисту є визнання прав, а також припинення правопорушення, не тільки поновлення права. Захистом є сукупність заходів, спрямованих на відновлення, визнання прав та припинення порушень прав, які застосовуються управомоченою особою самостійно, компетентним органом самостійно або за зверненням управомоченої особи. Крім того, охорона не припиняє свою дію в момент порушення прав, а продовжує діяти на всіх стадіях реалізації прав, тобто і під час захисту. Забезпечення охорони - це форма забезпечення нормальної реалізації прав особи, діяльність, спрямована на недопущення будь-якого порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Неможливо щось забезпечувати абстрактно, потрібні певні заходи, спрямовані на примусове забезпечення прав, певне реагування на порушення порядку реалізації прав з метою його забезпечення. Отже, захист - це є один з проявів охорони, що здійснюється для поновлення порушених прав, тобто є складовою частиною охорони. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оспорювання прав особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оспорювання права. Під охороною прав варто розуміти сукупність засобів правового характеру, що визначає правове положення суб'єктів, виникнення, реалізацію і припинення суб'єктивних прав та обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у випадку їх порушення або оспорювання. І відповідно, охорона права на знак для товарів та послуг - це сукупність засобів правового характеру, що визначають правове положення суб'єктів, виникнення, здійснення і припинення суб'єктивного права на знак для товарів та послуг, а також забезпечують реалізацію і захист права на знак для товарів та послуг. В свою чергою, захист права на знак для товарів та послуг - це сукупність заходів, спрямованих на визнання, відновлення права на марку та припинення порушення такого права, які застосовуються правоволодільцем знаку для товарів та послуг, або компетентним органом. Сутність права на захист трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання є суперечливими. Відповідно до традиційної концепції, право на захист є одним із правомочностей субєктивного права [29; С. 106; 28; С. 409; 118; С. 16-24], елементом його змісту, що являє собою юридично закріплену можливість застосування управомоченою особою заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дій, які порушують право [28;С. 105].

Як відомо, субєктивне цивільне право за своїм матеріально-правовим змістом є сукупністю ряду можливостей, а саме: можливості для управомоченої особи здійснити право своїми власними діями; можливості вимагати від зобовязаної особи виконання певних зобовязань; можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється [29; С. 106]. Тобто, право на захист розглядається як одна із правомочностей субєктивного права.

У той же час у цивілістичній науці існують і інші погляди щодо юридичної природи права на захист. Так, деякі автори вважають, що забезпеченість цивільного права можливістю державного примусу, як можливість, існує не паралельно з іншими правомочностями субєктивного права, а властива їм самим, оскільки без нього вони не були б юридичними правомочностями. Такому розумінню захисту протиставляється погляд, що отримав законодавче закріплення, відповідно до якого, можливість захисту є самостійним субєктивним правом. Воно виникає в управомоченої особи лише в момент порушення чи оспорювання права і реалізується в рамках охоронних цивільних правовідносин, що виникають при цьому [27; C. 281]. Така позиція є більш переконливою.

Право на захист слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість використовувати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи, вважаємо, що є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому характеру зміст права на захист містить у собі:

а) можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо управомоченою особою юридичних заходів оперативного впливу на порушника (оперативні санкції);

в) можливість управомоченої особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється. Зазначені можливості нерозривно пов'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист. Наприклад, самозахист цивільних прав у формі необхідної оборони не може бути засобом захисту права на торгову марку, але може бути застосований при зазіханні на право власності.

Захист субєктивних цивільних прав здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто через застосування належних форм, способів та засобів. Як відомо, порядок застосування того чи іншого способу захисту субєктивного права і охоронюваного законом інтересу в науці цивільного права прийнято іменувати формою захисту цивільного права. Різноманіття форм захисту права пояснюється дією ряду факторів: специфікою прав, які підлягають захисту чи охоронні, складністю чи навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, які підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних процесів у суспільстві, правовими традиціями. Як правило, виділяють дві основні форми захисту - юрисдикційну і неюрисдикційну [27; С. 282].

Неюрисдикційна форма захисту являє собою дії управомоченої особи, спрямовані на захист цивільного права без звернення до державних та інших компетентних органів [27, С. 284; 28; С.412]. Наприклад, самозахист цивільних прав і застосування заходів оперативного впливу. Доречно зазначити, що самозахист у теорії цивільного права іноді визначають, як форму захисту [27; C. 284], або як спосіб захисту [29, С. 107; 28, С. 412 - 413; 12, С. 14 - 17].

Юрисдикційна форма захисту права передбачає діяльність уповноважених державних органів із захисту порушених чи оспорюваних субєктивних прав. Юрисдикційна форма захисту - це можливість звернення особи, права і законні інтереси якої порушені чи оспорюються, до державних або інших компетентних органів (до суду загальної юрисдикції, господарського суду, третейського суду тощо), які уповноважені застосувати необхідні заходи для захисту цивільного права. Адміністративний порядок застосовується у випадках прямо зазначених у законодавстві, у нашому випадку прикладом може бути звернення до Апеляційної палати з вимогою про визнання знаку для товарів та послуг загальновідомою. Апеляційна палата розглядає справи на підставі спеціальної процедури, більш простої у порівнянні з цивільним судочинством. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення управомоченої особи з вимогою до судових органів, які в свою чергу розглядають заявлену нею матеріально-правову вимогу до відповідача у встановленому законом порядку, це буде судовою чи процесуальною формою захисту цивільних прав і інтересів [140]. Не викликає сумніву, що серед форм захисту права найбільш досконалою є судова форма як демократична, універсальна, історично сформована, детально регламентована нормами цивільного процесуального права, що забезпечує у повній мірі принцип рівності сторін та незалежність органу, який розглядає справу, від відомчих інтересів. Вона забезпечує надійні гарантії правильного застосування закону, встановлення реально існуючих прав і обовязків сторін. Слід зазначити, що суди загальної юрисдикції сьогодні мають мінімальні можливості ефективно вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності. Це повязано з великою завантаженістю суддів і відсутністю у суддів спеціальної підготовки у зазначеній сфері діяльності. Концепцією судово-правової реформи передбачено створення спеціалізованих судів. Поступово склалися всі обєктивні причини для створення в Україні спеціалізованого суду з питань захисту права інтелектуальної власності - Патентного суду [15, С. 3 - 6; 109, С. 4 - 8]. Діяльність Патентного суду буде спрямовано на звільнення судів загальної компетенції від розгляду спорів, які потребують спеціальної компетенції суддів. Підготовку кадрів необхідно буде спрямувати на обовязкову подвійну освіту, як юридичну, так і технічну. Для цього потрібна комплексна програма навчання, підготовки та підвищення кваліфікації суддів щодо набуття необхідних фахових знань у сфері інтелектуальної власності, а також стажування за кордоном. Вирішення такого складного і проблематичного питання звичайно що повязане з чималими витратами коштів. Однак, доцільність створення в Україні Патентного суду, а в подальшому - системи регіональних патентних судів сьогодні вже не викликає сумніву. Важливим кроком у цьому напрямку можна вважати утворення колегії суддів Вищого господарського суду України з розглядом справ, повязаних із захистом прав інтелектуальної власності. Такі ж колегії відповідно утворено у складі господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та апеляційних господарських судів. Проте, зауважимо, що є певні обмеження у діяльності таких колегій. А саме: господарські суди, у складі яких вони утворенні, розглядають справи, повязані зі спірними правовідносинами, що виникають між підприємцями. Розгляд усіх інших справ у сфері інтелектуальної власності віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції. Зазначену проблему дозволить вирішити створення Патентного суду, до компетенції якого буде віднесено розгляд спірних питань у сфері права інтелектуальної власності. Закріплені чи санкціоновані законом правоохоронні заходи в науці цивільного права прийнято називати способом захисту цивільного права. Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту суб'єктивного права, особа реалізує право на захист. Відкритий перелік способів захисту цивільних прав і інтересів міститься в ст. 16 ЦК України. Це: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [140].

Межі і порядок застосування конкретного способу захисту цивільного права залежать від змісту субєктивного права, яке захищається і характеру його порушення. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом. Що ж стосується предмета захисту, то в науці цивільного права й у цивільному законодавстві прийнято ділити на цивільні права й охоронювані законом інтереси [27;С. 282]. А.П. Сергєєв відзначає, що субєктивне цивільне право й охоронюваний законом інтерес є близькими і найчастіше збіжними правовими категоріями, але різними за своїм змістом. Охоронюваний законом інтерес у більшості випадків опосередковується конкретними субєктивними правами, але субєктам цивільного права можуть належати і такі інтереси, що існують самостійно і підлягають захисту у випадку їхнього порушення [27; С. 282]. Так В.П. Грибанов цивільний інтерес визначає, як потребу, що набула форми свідомого спонукання і яка виявляється в житті у вигляді бажань, намірів, прагнень, а, зрештою, у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності [29; С. 240].

Розглядаючи належне управомоченій особі право на захист і характер способів, що забезпечують його здійснення, слід зазначити, що таке право в силу своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій управомоченої особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженої особи з вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги. Як відомо, позов справедливо вважається найдосконалішим засобом захисту права, коли право порушується, не визнається чи оспорюється (ч.1 ст. 15 ЦК України) [140]. У науці цивільного процесуального права, а відповідно і в науці цивільного права дослідження проблеми права на захист у загальнотеоретичному плані зазвичай зводиться до питання про право на позов [29; С. 111]. Проблема права на позов, що має значне наукове і практичне значення, не вичерпує повною мірою проблеми права на захист навіть із процесуальної точки зору, тому що, насамперед, вона відноситься тільки до позовної форми захисту права. Право на захист варто розглядати в єдності його матеріально-правового змісту і процесуальної форми. Це полягає в тому, що можливість матеріально-правового характеру, яка надана управомоченій особі правом на захист, припускає і можливість його здійснення у певній, встановленій законом процесуальній формі, у встановленому законом порядку. Слід зазначити, що право на звернення за судовим захистом включає не тільки подачу в суд позовної заяви, але і можливість подачі в суд зустрічного позову чи протесту проти нього, брати участь у розгляді справи, користування процесуальними правами, вимагати винесення рішення і право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожний із зазначених елементів існує при наявності визначених передумов, у визначених тимчасових границях і реалізується у визначеній специфічній формі. У вітчизняній цивільній процесуальній літературі наявні численні дослідження, що присвячені позову та позовній формі захисту прав, у яких зафіксовано різноманіття підходів до визначення поняття позову його складових видів позову, права на позов є дискусійними. Вирішення цих питань на теоретичному рівні має безпосередній вплив на практику вирішення спорів в галузі права інтелектуальної власності. Що стосується визначення поняття права на позов, то одні вчені вважають, що право на позов - це звернення в суд про порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача . Інші зводять право на позов лише до матеріальної правомочності особи на здійснення свого права примусовим шляхом (через суд), мимо волі зобовязаної особи . В.П. Грибанов вважає, що право на позов - це можливість примусової реалізації матеріально-правової вимоги управомоченої особи до зобовязаної особи в позовній формі [29; С. 117]. В.В. Комаров визначає право на позов як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд про захист порушеного субєктивного права чи права, що заперечується, чи охоронюваного законом інтересу, здійснене у встановленій законом процесуальній формі [26; С. 256].

Необхідно розмежовувати право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні [138; С. 332]. Так, виходячи з визначення, даного М.М. Агарковим, право на позов у матеріальному розумінні - це правомочність здійснити цивільне право відносно певної особи, поза волею або проти волі останньої, тобто в примусовому порядку, а право на позов у процесуальному розумінні - це право на судовий захист [68; С. 116].

Теоретичну основу вдосконалення механізму захисту прав на торгову марку складає визначення елементів позову. Виділення елементів позову має суто практичне значення. Елементи позову характеризують його зміст і правову природу. В юридичній літературі беззаперечними є два елементи: підстава позову і його предмет. Що стосується третього елемента позову - змісту, то серед вчених-цивілістів про його наявність у складі позову відсутня єдина думка. Важливе практичне значення має правильне встановлення предмета позову, оскільки предмет позову визначає зміст вимог, щодо яких суд має винести рішення. За предметом позову визначається підвідомчість справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ. Предметом позову є конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, примусового здійснення якої позивач домагається через суд [141]. В свою чергу, матеріально-правова вимога зумовлюється цивільними правовідносинами і субєктивними правами і обовязками позивача і відповідача.

Наступним складовим елементом позову є підстава. Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК); зазначення доказів, що підтверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК) [141]. Ці обставини є, по суті, юридичними фактами, з наявністю чи відсутністю яких закон повязує ті чи інші наслідки. Їхній склад і зміст передбачаються у гіпотезі норм матеріального права, яка регулює конкретні спірні матеріальні правовідносини, на захист предявляється позов. Підстава позову може складатися як з одного факту, необхідного і достатнього для задоволення позовної вимоги, так зі складного юридичного складу, що включає в себе кілька фактів, кожний із яких необхідний, а всі, разом узяті, є достатні для прийняття судом законного й обґрунтованого рішення з даного позову. Але для обґрунтувань вимог позивач повинен наводити завжди повний склад фактів. Відсутність одного з фактів може бути підставою для визнання вимог необґрунтованими. Обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, мають бути підтверджені доказами, які в сукупності характеризують підставу позову. Але в науковій літературі є і інший погляд на фактичні дані, що підтверджують позов. Так, В.В.Комаров зазначав, що докази не входять до підстави позову, оскільки закон не повязує з ними виникнення, зміну чи припинення прав і обовязків [26; С. 256]. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову. З цим не можна погодитись оскільки, докази підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, вони входять в обґрунтування позову, в предмет доказування (ст. 30 ЦПК) [141]. Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, обумовлює необґрунтованість рішення і є підставою для його скасування (п. 2 ст. 312 ЦПК) [141]. Тільки сукупність обставин і доказів, що їх підтверджують, є підставою позову, спрямованого на захист права на знак для товарів та послуг.

Також у позові слід розрізняти, крім фактичної підстави, також і правову підставу позову. Оскільки позов є процесуальним засобом захисту порушеного чи оспорюваного права, то позивач, звертаючись в суд повинен вказати на те субєктивне право, яке він вважає порушеним чи безпідставно оспорюваним, а не тільки на ті факти, з якими він повязує можливість задоволення заявленої вимоги до відповідача. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору. Позивач, звичайно, не зобовязаний знати і вказувати у своїй позовній заяві той закон, що охороняє його субєктивні права й інтереси, але він повинен назвати право, яке, на його думку, порушив чи заперечує відповідач. Позивач може неточно назвати це право, і може неточно вказати факти, що є підставою виникнення спірної вимоги до відповідача, але це не повинно зашкодити позивачу. За всіх обставин і правова, і фактична підстави позову повинні бути точно і правильно встановлені судом. Без цього неможливо правильно вирішити спір, не можливо здійснити правосуддя. Отже, кожен позов повинен мати своєю підставою не тільки фактичні обставини, але й право, з якого випливає позовна вимога, незалежно від того, чи вказав позивач в обґрунтування свого позову ті правові обставини, з яких він виводить свої вимоги до відповідача.

У науці цивільного процесу щодо третього елемента позову - змісту - існує дві теорії. Прихильники першої вважають, що позов складається не з двох, а з трьох частин [26; С. 258]. Зміст - вимога до суду щодо вчинення ним конкретних процесуальних дій на захист певних субєктивних прав, тобто винесення судом певного рішення. Відсутність спрямованої до суду вимоги особи щодо порушення цивільного процесу в справі позбавляє її властивості позову. Прихильники протилежної теорії стверджують, що немає підстав виділяти третій елемент позову. Оскільки ні законодавство, ні судова практика не виділяють у складі позову такого третього елемента, як його зміст [25; С. 148]. Увесь зміст позову вичерпується його двома елементами - предметом і підставою. Від волевиявлення позивача не можуть залежати всі дії суду, повязані з вирішенням справи і винесенням рішення. Зміст рішення визначається законом і конкретними обставинами справи і не залежить від прохання позивача. Мета позову визначається його предметом, і виділення змісту в якості самостійного елементу позову ускладнює розуміння сутності позову [37; С. 51].

Проте, вважаємо, що слід погодитись з тими вченими, які дотримуються думки про необхідність виділення змісту в складі позову як третього елемента. Позов без вказівки процесуальних наслідків, на досягнення яких він був спрямований, без вимог до суду стосовно того, що хоче одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення: завдяки йому проводиться класифікація позовів. Сформульована в змісті позову вимога до суду здійснити певні процесуальні дії у встановленому законом порядку на захист субєктивного права на знак для товарів та послуг із застосуванням визначених зацікавленою особою матеріальних і процесуальних способів і засобів захисту, визначає межі дослідження справи в судовому засіданні, винесення конкретного, повного і зрозумілого рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.

Елементи позову знаходяться в тісному звязку між собою. Юридичні факти, що підтверджують субєктивне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, становлять предмет позову. Водночас правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний спосіб такого захисту - зміст позову. Таким чином, у кожному позові з правовідносин інтелектуальної власності обовязково має бути три елементи: предмет, підстава та зміст. Захист права на знак для товарів та послуг за чинним законодавством України був і поки що є далеким від належного рівня. Норми, що містяться в законодавстві України, не завжди узгоджені між собою, мають істотні прогалини, суперечливі і в цілому не забезпечують потрібного захисту не тільки права на знак для товарів та послуг, а і іншого обєкта права інтелектуальної власності в сучасних умовах [114; С. 3].

Але вирішення проблеми ефективної охорони і захисту права на знак для товарів та послуг прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту в сфері права інтелектуальної власності, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав та інтересів, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист. Не останню роль в охороні прав грає зацікавленість і прояв ініціативи відносно охорони і захисту прав самими уповноваженими особами.

Матеріальні і процесуальні норми складають єдиний комплексний інститут правового захисту, що вміщує норми, що регулюють способи, форми і порядок захисту і має єдину мету - забезпечення повного, усебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав.

Захист цивільних прав забезпечується визначеним способом, у визначеній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями.

Підсумовуючи викладене стосовно захисту знаку для товарів та послуг від неправомірного використання можна сформулювати наступні висновки:

. Наявність у договорі обмежень, визнаних нікчемними, спричиняє недійсність угоди. Ці обмеження прав сторін визнаються неіснуючими і тому не повинні виконуватись. І навпаки, завдяки заперечним обмеженням захист виключного права на знак для товарів та послуг є не тільки пасивним правом, яке дозволяє ініціювати позов у випадку його порушення, але й передбачає низку дій, спрямованих на охорону репутації, яка асоціюється з знаком для товарів та послуг, та підтримку якості маркованих товарів.

. Правопорушення в галузі права на знак для товарів та послуг може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне чи майже точне відтворення чужого знаку для товарів та послуг для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення знаку для товарів та послуг, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і «підробленою» знаками для товарів та послуг. Така імітація здатна викликати змішання. Обманне маркування полягає у використанні особою справжньої, оригінального знаку для товарів та послуг іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг.

.1. Виділяються чотири групи випадків, коли можна кваліфікувати порушення права на знак для товарів та послуг як недобросовісну конкуренцію: 1) створення небезпеки введення в оману щодо товарів (послуг), 2) намір викликати змішання між знаками для товарів та послуг, 3) використання репутації чужих знаків для товарів та послуг, 4) ослаблення розрізняльної функції знаку для товарів та послуг.

. Захист права на знак для товарів та послуг слід визнати самостійним субєктивним правом. Захист права на знак для товарів та послуг - це юридично забезпечена можливість для управомоченої особи використання спеціальних засобів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дії, що порушує право. Зміст захисту права на знак для товарів та послуг полягає в можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями в можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується.

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвитку ринкового господарства знак для товарів та послуг можна визначити як один із видів товарних позначень, призначення, якого полягає в ідентифікації товару чи послуг залежно від конкретної ситуації чи з точки зору джерела його походження, чи з точки зору певного стандарту якості. Однак функція знаку для товарів та послуг цим не обмежується. Знак для товарів та послуг сьогодні не тільки сприяє індивідуалізації товарів і послуг, але й активно допомагає просуванню товарів на ринку. Більш того, на сьогоднішній день знак для товарів та послуг має свою вартість, розміри якої визначаються популярністю товару (послуги) і діловою репутацією фірми-виробника. Тому досвід у сфері підприємництва показує, що реєстрація знаку для товарів та послуг повинна стати одним з перших кроків у діяльності фірми. Невиконання цього правила чревате для неї істотним матеріальним збитком, а в окремих випадках - і втратою ділової репутації.

Набагато легше захистити порушене право, чим доводити, що це право споконвічне належить тобі, хоча і не підтверджується законом. Виходячи з цього підтверджено гіпотезу, покладену основу дослідження, а реалізована мета і завдання дають змогу внести певні пропозиції.

Право власності на знак для товарів та послуг являє собою комплексне правове утворення, що включає всю сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері захисту знаку для товарів та послуг.

Система правової охорони та захисту знаку для товарів та послуг визначається системою джерел.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона становить порядок розміщення джерел права та законодавства в системі у залежності від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів: відмінність конституційного і законодавчого регулювання; пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади; перевага актів вищих за підпорядкованістю органів у порівнянні з нижчими; наявність первинних і вторинних актів; можливість зупинення і скасування неправомірно прийнятих рішень.

Сучасна система охорони та захисту права на знак для товарів та послуг являє собою впорядковану ієрархію нормативних актів, тобто створюється певна система правових норм, які можна згрупувати за юридичною силою, змістом та сферою правового регулювання.

Субєктивне право на знак для товарів та послуг не можна розглядати як право власності в субєктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Уживання ж терміна «власність» може створити неправильне уявлення про зміст права, його дію та способи захисту.

Додатково обґрунтовано, що право на знак для товарів та послуг за своєю правовою природою є виключним правом, абсолютним правом.

Правова охорона знаку для товарів та послуг полягає в тому, щоб надати тільки правоволодільцю марки можливість необмеженого (монопольного) використання її у виробництві і торгівлі, виключаючи з-поміж користувачів усіх інших осіб. Із позитивної сторони зміст права на знак для товарів та послуг зводиться до виключної можливості використовувати будь-яким способом, з негативної - до заборони всім іншим застосовувати ту саму марку таким же способом.

Міжнародні угоди істотно сприяють підвищенню ролі і значення знаку для товарів та послуг у торгівлі та інших формах міжнародного співробітництва. Вони надають ефективну охорону та захист права на знак для товарів та послуг.

Вступ України до СОТ та прагнення інтегруватись у Європейське Співтовариство (ЄС) зобовязує до виконання досить жорстких вимог щодо охорони прав на знаки, визначених в Угоді ТРІПС та директивах Ради ЄС. Прагнення удосконалити норми національного законодавства повязане також із необхідністю врахувати на законодавчому рівні інтереси як власників прав на знаки, так і третіх осіб, задіяних на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів і послуг.

Можливість надання в Україні правової охорони добре відомого знаку для товарів та послуг існує давно. Вона базується на участі України в Паризькій конвенції про охорону промислової власності та на положеннях законодавства, які встановлюють верховенство міжнародних договорів у випадку невідповідності їм положень національного законодавства.

У звязку з вимогами ст. 7 «Договору про закони щодо товарних знаків» (TLT), законодавчого вирішення набула проблема, яка стосується можливості розділення заявки (ст. 11-1 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг»). Не викликає сумніву, що деякі положення стосовно правової охорони знаку для товарів та послуг повинні бути удосконалені.

Однак більш важливим в контексті вступу України до СОТ є невідповідність деяких норм Закону вимогам угоди TRIPS. Хоча ці невідповідності не є принциповими за своєю суттю, вони можуть не дозволити в деяких випадках забезпечити правову охорону, якої вимагає угода TRIPS.

Аналіз законодавства України у галузі охорони знаку для товарів та послуг та законодавства ЄС свідчить про його відповідність в цілому законодавству ЄС. Це пов'язано як з загальною правовою основою нормативних актів України та ЄС - Паризькою конвенцією з охорони промислової власності, так і врахуванням в актах України та ЄС положень Угоди ТРІПС, а також в певному обсязі норм Договору про закони про знак для товарів та послуг.

Однак є певні питання, що потребують змін у законодавстві України. Це стосується:

уточнення положень щодо підстав для відмови в наданні правової охорони знаку для товарів та послуг, зокрема, якщо торговельні марки за своєю природою вводять в оману громадськість, наприклад, що стосується сутності товарів чи послуг;

використання знаку для товарів та послуг заборонено законодавством іншим, ніж Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

знак для товарів та послуг включає символи, емблеми і герби інші ніж ті, які визначені статтею 6 Паризької конвенції та мають інтерес для громадськості;

заяву на реєстрацію знаку для товарів та послуг було подано недобросовісно;

уточнення часу, коли позначення набуло розрізняльної здатності;

визначення, що знак для товарів та послуг не реєструється або підлягає визнанню недійсним, якщо він може бути переплутаним з знаком, який використовувався за кордоном на день подання заяви про реєстрацію і який все ще використовується там, за умови, що на день подання заяви заявник діяв недобросовісно;

уточнення щодо виключного права власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак для товарів та послуг;

відображення положень щодо обмежень прав власника свідоцтва при не запереченні з його боку використання пізніше зареєстрованого знаку для товарів та послуг.

Правопорушення в галузі права на знак для товарів та послуг може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне, чи майже точне відтворення чужого знаку для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення знаку, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і «підробленою» знаками. Така імітація здатна викликати змішання. Обманне маркування полягає у використанні особою справжньої, оригінального знаку іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг.

Обґрунтовується висновок про те, що захист права на знак для товарів та послуг слід визнати самостійним субєктивним правом. Захист права на знак для товарів та послуг - це юридично забезпечена можливість для управомоченої особи використання спеціальних засобів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дії, що порушує право. Зміст захисту права на знак для товарів та послуг полягає в можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав) в можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується.

РЕЗЮМЕ

Дипломна робота Бордюг Дарї Анатоліївни на тему: «Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні».

В дипломній роботі Бордюг Дарї Анатоліївни проаналізовано особливості здійснення правової охорони знаку для товарів та послуг в Україні, досліджено нормативні та спеціальні джерела з питань особливостей правової охорони знаку для товарів та послуг. Крім того, проаналізовано теоретичні і практичні проблеми,які виникають у галузі виникнення, здійснення та припинення права на знак для товарів та послуг. Визначено правову природу та зміст субєктивного права на знак для товарів та послуг, окреслені головні функції, види та критерії надання правової охорони та захисту знаку для товарів та послуг.

В другому розділі висвітлені актуальні питання міжнародних правовідносин в сфері інтелектуальної діяльності, визначені аспекти міжнародно-правової охорони знаку для товарів та послуг.

В третьому розділі роботи, що присвячений аналізу особливостей правового режиму та охорони знаку для товарів та послуг досліджено зміст та специфіка охорони знаку для товарів та послуг.

В роботі обґрунтовано висновки теоретичного та практичного характеру щодо вдосконалення законодавства України щодо охорон прав знакудля товарів та послуг, в тому числі в ракурсі внесення змін та доповнень до законодавчих актів України. Особливу увагу в роботі приділено порушенні права на знак для товарів та послуг, а також способам його захисту.

Ключові слова: правова охорона знаку для товарів та послуг, виключне право, контрафакція, імітація, порушення права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р.//Відомості Верховної Ради України.-1996р. - № 30.- ст. 141.

2.Андреева А. Охрана товарных знаков и параллельный импорт США и ЕЭС //Патенты и лицензии. - 1993. -№ 3,4. - 25 с.

.Ариевич Е.А., Кутумина О.А. Ослабление товарных знаков: Необходима реформа США // Изобретательство. Патентное дело. Патентная информация. Реферативный сборник. М., 1989. - № 5,6. - С.121-123.

.Ариевич Е.А. Объем охраны, предоставляемой товарному знаку согласно судебной практике Франции // Изобретательство. Патентное дело. Патентная информация. Реферативный сборник. М., 1987.-№ 6.-С. 52-54.

.Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність : підручник / Базилевич В. Д. - [2-е вид., стер.]. - К. : Знання, 2008. - 431 с.

.Бедринець М.Д. Франчайзинг: світовий досвід і перспективи в Україні // Фінанси України, 2001. - № 2. - С. 96 - 104.

.Безух О. Захист прав на знак для товарів та послуг: судова та адміністративна практика в Україні // Збірник рішень Вищого арбітражного суду України. - 1996. - №4. - С. 297-300.

.Безух О.В. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності: Автореф. дис.канд.юрид.наук. - Донецьк. - 2001. - 19с.

.Белов В.В., Виталиев Г.В., Денисов Г.М. Интеллектуальная собственность. Законодательство и практика его применения: Учебное пособие. - М.: Юристь, 2002. - 288 с.

.Бояринцева М. Адміністративно-правовий статус громадян: до питання про склад елементів // Право України, 2002. - № 8. - С 15 - 19.

.Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договора о выполнении работ и оказании услуг. - М.: «Статут», 2002. 1038 с.

.Витрянский В.В. Судебная защита гражданских прав. Автореф.дис...д-ра юрид. наук. М., 1996. - 37с.

.Володіна Ю. LACOSTE проковтнув Ла Кос // Адвокатура, від 29 вересня 2003. - № 3. - С.1, С. 9.

.Возможности урегулирования споров по товарным знакам и адресным наименованиям в Интернете: Аналитико-темат. обзор по материалам отеч. и зарубеж. лит. / Автор аналит. части и сост. Л.Г.Кравец. М.: ИНИЦ Роспатента, 2003. - 32 с.

.Галянтич М. Патентний суд України - нагальна проблема створення єдиної системи захисту промислової власності // Інтелектуальна власність. - 1999. - №1. - С. 3- 6.

.Галянтич М. К. Промислова власність: правові засоби охорони та захисту : монографія / Галянтич М. К. - К. : НДІ приватного права і підприємництва, 2003. - 256 с.

.Гальперин Л.А., Михайлова Л.А. Интеллектуальная собственность: сущность и правовая природа. В сб.: Право промышленной и интеллектуальной собственности. Новосибирск, 1992. - С.14.

.Головлева Е. Л. Торговая марка: теория и практика управления : учеб.пособие / Головлева Е. Л. - М. : «Вершина», 2003. - 176 с.

.Горбик Ю. Чи завжди докази заявника слугують на його користь? / Ю. Горбик, Т. Макаришева // Інтелектуальна власність. - 2008. - № 9. - С. 33-37.

.Гордієнко С. Г. Забезпечення інтересів України в сфері захисту інтелектуальної власності: нормативно-правове регулювання : монографія / Гордієнко С. Г. - К. : Видавничий дім "Скіф", КНТ., 2008. - 248с.

.Гордієнко С. Г. Пізнання сфери захисту інтелектуальної власності в Україні: методологічні проблеми : монографія / Гордієнко С. Г. - К. : Видавничий дім «Скіф», КНТ, 2008. - 140 c.

.Горленко С.А. Права третьих лиц и товарный знак //Патенты и лицензии. - 1997. - № 11. - С.21 -25.

.Горленко С.А., Погребинская Т.Ю. Практика отнесения заявленных на регистрацию в качестве товарных знаков обозначений к категории противоречащих общественным интересам, принципам гуманности и морали. М.: ИНИЦ Роспатента, 2003.- 23 с.

24.Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <#"justify">25.Гражданский процесс. Учебник для вузов / Под ред. проф. М.К. Треушникова. - 2-е изд. испр. и доп. - М.: Издательство «Спарк», Юридическое бюро «Городец», 1998. - 544 с.

.Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. - Х.: ООО «Одиссей», 2001. - 704 с.

.Гражданское право. Учебник. Часть 1. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: Проспект, 1998. - 632с.

.Гражданское право: В 2 т. Том 1: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханова. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство БЕК, 1998. - 816 с

.Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. - М.: «Статут», 2000. - 411 с.

.Декрет РНК «О товарных знаках» от 22 ноября 1922 г. // Собрание Указаний и Распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства. - 1922. - № 75. - Ст. 939.

.Декрет СНК «О пошлине на товарные знаки» от 17 августа 1918 г. // Собраний Указаний и Распоряжений Рабочего Крестьянского правительства. - 1918. - № 59. - Ст. 648.

.Демченко Т. Поняття та функції товарного знака // Предпринимательство, хазяйство и право. - 2000. - № 5. - С. 37-40.

.Джермакян В. Наименование минеральных вод и Парижская конвенция // Интеллектуальная собственность, 1998. - № 2. -С. 27-33.

.Джермакян В. Противоречие общественным интересам как основание для отказа в регистрации товарных знаков // Интеллектуальная собственность, 1997. - № 5-6. - С. 11-15.

.Джермакян В.Ю. Теория и практика охраны в Российской Федерации

.Дзера О. Деякі теоретичні та практичні питання права власності в Україні / О. Дзера // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого Арбітражного Суду України. - 1996. - № 1. - С. 203-211.

.Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права. - М., 1979. - 159с.

.Добрыдин Н. Регистрация товарного знака // Человек и закон, 1997. -№ 11-12. - С. 70-73.

40.Драпак Г., Скиба М. Основи інтелектуальної власності: Навч. посібник. - Хмельницький: ТУП, 2003. - 135 с.

41.Дубинський М. Недобросовестная конкуренция и нарушение прав владельца товарного знака // Юридическая практика, 1-15 декабря 1999 года. - №23(105). - С.10.

.Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических стран. М., 1991. - 166с.

.Еременко В.И. Патентно-антитрестовские дела в правоприменительной практике США// Патенты и лицензии. 1998. - № 2. - С. 32-39.

.Жаров В.О. Угода TRIPS і проблеми гармонізації національного законодавства в сфері інтелектуальної власності до вимог СОТ. В кн.: Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. Наук. Статей / За ред. Ю.С. Шемчушенка, Ю.Л. Бошицького. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С.97-125.

45.Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» від 19 листопада 1986 р. // Відомості Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік. - 1986. - № 97. - Ст. 905-914.

46.Закон СССР «О товарных знаках и знаках обслуживания» // Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. - 1991. - № 8. - Ст. 12.

.Закон України «Про авторське право і суміжне права» від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 64.

.Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 50. - Ст. 473.

.Закон України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 24. - Ст. 259.

.Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 36. - Ст. 164.

51.Закон України «Про захист економічної конкуренції»: Прийн. 21.01. 2001р. № 2210-3.// Відомості Верховної Ради України (ВВР). -2001.- N 12.- ст.64

52.Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 14. - Ст. 93.

.Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 9. - Ст. 56.

.Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 32.

.Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

.Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

57.Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»: Прийн. 23.12.1993р. №3771-12 // Відомості Верховної Ради України (ВВР). -1994. - N 7.- ст. 36

58.Закон України «Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським співтовариствами та їх державами-членами» від 10 листопада 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 46. - Ст. 415.

.Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. - Зб. Документів, матеріалів, статей /За заг. Ред. О.Д. Святоцкого. - К.: Видавничий Дім Ін Юре, 2003. - 368 с.

.Заява Уряду України про дію в України Міжнародних угод з питань охорони промислової власності // Інновація. - 1992. - № 4-5. - С. 1.

.Збірник нормативних актів з питань промислової власності / За ред. В.Л.Петрова, В.О.Жарова. - К.: Вища школа, 1998. - С. 235-269.

.Зенин И.А. Рынок и право интеллектуальной собственности в СССР // Вопросы изобретательства. - 1991. - №3. - С.21-25.

.Золотова Л. Товарний знак - атрибут конкурентного економічного середовища // Інтелектуальна власність. - № 1. - 2002. - С.13-14.

.Интеллектуальная собственность в Украине : в 4 т. / под ред. А. Д. Святоцкого. - К. : Академия правовых наук Украины, 1999. -

.Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. - Науч.-практ. Изд.: В 4т. / Под общ. ред. А.Д. Святоцкого. - Т.1: Право интеллектуальной собственности / С.А. Довгий, В.С. Дробязко, В.А. Жаров и др.; Под ред. В.М. Литвина. - К.: Ін Юре, 1999. - 492 с.

.Интеллектуальная собственность. Основные материалы. Ч. 1 / [ред. Л.Б.Гальперин]. - Новосибирск : Наука, 1993. - 189 с.

.Йоффе О. С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1 / Йоффе О. С. - Ленинград : ЛГУ, 1975. - 127 с.

.Ідріс Каміл Інтелектуальна власність - потужний інструмент економічного зростання / Каміл Ідріс; пер. з англ. - К.: Укрпатент, 2006. - 372 с. 150-153

.Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до Реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг // Офіційний вісник України, 2001. - № 34. - Ст. 1615

.Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. Наук. Статей / За ред. Ю.С. Шемчушенка, Ю.Л. Бошицького. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - 424с.

71.Інтелектуальна власність: Навчальний посібник / За ред.. д.т.н. Цибульова П.М. - К.: УкрІНТЕІ, 2006. - С. 3

72.Каспер Дж. Веркман. Товарные знаки: создание, психология восприятия / Каспер Дж. Веркман ; [пер. с англ.]. - М. : Импекс, 1990. - 259 с.

.Кашинцева О. Поняття та види товарних знаків в Україні // Вісник Київського Університету ім. Т. Шевченко. - 1998. - № 35. - С. 40-43.

.Кашинцева О.Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні: Автореф. дис...канд.юрид.наук - Київ.- 2001. - 19с.

.Килимник И.И. Договор франчайзинга: анализ содержания //Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. -№ 9. - С. 21-23.

.Килимник І.І. Правове регулювання франчайзингу в Україні // Вісник унів. внутр. справ. - Х.: Унів. внутр. справ. - 1999. - № 6. - С. 211-214.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - № 51. - Ст. 1122.

.Кожарська І. Охорона знаків для товарів та послуг в Європейському співтоваристві // Інтелектуальна власність. - №6. - 2002. - С.6-11.

.Колодій А. М. Основи держави і права / Колодій А. М. - К. : Либідь, 1997. - 207 с.

.Корнилова Л. Фавориты закона. Имя как источник дохода// Юридическая практика №3 (109) от 20 января 2000г. - С. 12.

.Кравченко О.С. Цивільно-правове регулювання експертизи у сфері інтелектуальної власності: Автореф. дис...канд.юрид.наук. Х., 2003. - 16с.

82.Кримінальний Кодекс України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <#"justify">93.Мельников В.М. Охраноспособность цвета и его сочетаний в качестве товарных знаков // Патенты и лицензии. - 1997. - № 3. - С. 14 -18.

.Мельников В.М. Охраноспособность цвета и его сочетаний в качестве товарных знаков // Патенты и лицензии. - 1997. - № 3. - С. 14 -18.

.Мельников В.М. США: цвет признан товарным знаком. 96.01.22. // Патентное дело. Дайджест российской и зарубежной прессы. - 1996. - № 1. - С. 50-52; Sommers M.S. Propriétaire de votre propre couleur: des perspectives légèrement plus prometteuses à la lumière de larrêt Qualitex de la Cour suprême (Etats-Unis) // La propriété industrielle. - 1995. - № 593-II-125.

.Миллер А. Интеллектуальная собственность: Патенты, товарные знаки и авторское право / А. Миллер, М. Дейвис ; [сокращенный пер.]. - М. : Іntеllесtuаl Ргорегtу Rеvuе, 1997. - 210 с.

.Мироненко Н.М., Карпенко А.Д. Товарные знаки: практика правовой охраны//Правовые проблемы промышленной собственности: Реферат. Обор действующего законодательства Украины и практика его применения. - К., 1996. - 114 с.

.Митний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2012, № 44-45.- № 46-47.- № 48.- Ст.552

.Міжнародний симпозіум з питань ТРІПС. - Київ, 23-24 квітня 1999 р. Збірка обраних міжнародних матеріалів. - К., 1999. - Т. 1. - С. 38-69.

.Можаровская Н. О. Європейська інтеграція в контексті адміністративно-правової охорони та захисту промислової власності від проявів недобросовісної конкуренції / Н. О. Можаровська // Юриспруденція теорія і практика. - 2006. - № 10 (24). - С. 20-29.

.Можаровська Н. О. Актуальні проблеми законодавства України у сфері адміністративно-правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності / Н. О. Можаровська // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8 (128). - С. 42-45.

.Можаровська Н. О. Історична ретроспекція виникнення правової охорони знаків для товарів та послуг в Україні / Н. О. Можаровська // Юриспруденція теорія і практика. - 2007. - № 7 (33). - С. 2-7.

.названий природных минеральных вод в качестве объектов промышленной собственности. М.: ИНИЦ Роспатента, 2002. - 205 с.

104.Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р., переглянута в Стокгольмі 14 липня 1967 р. і в Женеві 13 травня 1977 р. і змінена 28 вересня 1979 р., [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <#"justify">114.Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 134.

115.Положение «О товарных знаках» от 8 января 1974г. // Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств СССР. - 1974. - № 1. - С. 56-67.

.Пономарьов М. Про захист прав на обєкти інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність, №9. - 2003. - С. 16-24.

.Постановление Верхового Совета Народного Хозяйства «О товарных знаках государственных предприятий» от 17 июля 1919 г. // Собрание Указаний и Распоряжений Рабочего Крестьянского правительства. - № 33. - Ст. 332

.Постановление Правительства Союза Советских Социалистических Республик «О регистрации товарных знаков» от 31 марта 1940 г. // Собрание законов и распоряжений Правительства Союза Советских Социалистических Республик. - 1940. - № 5. - Ст. 153.

.Постановление СНК СССР «О товарных знаках» от 18 июля 1923 г. // Собрание Указаний и Распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства. - 1923. - № 78. - Ст. 511.

.Постановление ЦИК и СНК СССР «О производственных марках и товарных знаках» от 23 марта 1936 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Союза Советских Социалистических Республик. - 1936. - № 13. - Ст. 113.

.Потапова Сніжана. Поняття адміністративної відповідальності та її ознаки / С. Потапова // Підприємство, господарство і право. - 2008. - № 9 (153). - С. 40-43.

.Право інтелектуальної власності: Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / [за заг. ред. М. В. Паладія, Н. М. Мироненко, В. О. Жарова]. - К. : Парламентське вид-во, 2006. - 432 с.

.Прахов Б. Г. Интеллектуальная собственность / Прахов Б. Г. - К. : Знание, 1994. - 26 с.

.Прахов Б. Г. Как с помощью товарного знака определить подлинность изделия / Б. Г. Прахов // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1996. - № 10. - С. 37-40.

.Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з захистом права інтелектуальної власності. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10 червня 2004 року № 04-5/1107

.Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків прийнятий в Мадриді 28 червня 1989 р.[Електронний ресурс]. - Режим доступу : #"justify">.Прохоров-Лукін Г. Судова експертиза обєктів інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. - №11. - 2002. - С.13-21.

.Раевич С.И. Исключительные права. Право на товарный знак, промышленный образец, изобретения, авторское право. Л.: Гос. изд., 1926. - 137 с.

129.Реєстрація торговельної марки: проста формальність чи спосіб захисту інтелектуальних активів? // Юридична газета. - 2005. - 18 серпня. - № 15 (51) - [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <#"justify">130.Сборник нормативных актов по изобретательству и рационализации. - М., 1983. - С. 232.

.Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. - М.: Теис, 1996. - С. 561-565.

.Тыцкая Г.И., Мамиофа И.Э., Мотылева В.Я. Правовая охрана товарных знаков, фирменных наименований, указаний и наименований мест происхождения товаров в капиталистических и развивающихся странах, - М., 1985. - 141с.

.Толстой Ю. К. Теории правоотношений / Толстой Ю. К. - Ленинград : Ленинградский Ун-т, 1958. - 86 с.

135.Цивільний кодекс України: прийнятий 16 січня 2003 р. - К.: Концерн Видавничий Дім Ін Юре, 2003. - 432с.

.Цивільний процесуальний кодекс: прийнятий 18 березня 2004 р.-К.: Вічне, 2004.-156с.

137.Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності:авторсько-правовий аспект : монографія / Шишка Р. Б. - Харків : Вид-во Нац. університету внутрішніх справ, 2002. - 368 с.

.Шмонина С. С. Какой товарный знак нужен нашему товару / С. С. Шмонина // Патенты и лицензии. - 1996. - № 6. - С. 9-14.

.Юридический энциклопедический словарь / [гл. ред. А. Я. Сухарев]. - [2-е изд., доп.].- М. : Сов. энциклопедия, 1987. - 528 с.

.Kaikati J.G. How Multinational Corporations Cope, with International Trademark Forgery// Journal of International Marketing, 1993. - №1 (2). - Р. 51-77.

.Melville L.W. Forms and Agreements on Intellectual Property and International Licensing. London. - 1994. - 76p.

.Shauqnessy. The Two Theories of Trademark Protection// TMR, 1997. - vol. 77. - 209р.