єктів соціальної реальності. Шляхом досягнення цієї мети є інтерпретація мови, тексту. Сенс дослідницького процесу, на думку постмодерністів, повинен полягати в порівнянні, критичному аналізі текстів, які являють собою матеріально закріплені елементи мови. В працях постмодерністів мова стає основним предметом аналізу [22, с. 237].
Кожна повсякденність має власну мову (дискурс) і власні дискурсивні практики. Люди у процесі спілкування породжують, передають і змінюють повсякденну реальність, що відбувається за допомогою мовних дискурсивних практик. Слід зазначити, що кожний дискурс, а особливо соціологічний, являє собою певну символічну побудову, оскільки встановлює ієрархію цінностей та ієрархію символів. Відому тезу структуралістів про те, що не людина проговорює мову, а мова проговорює людину, можна перефразувати: не людина проговорює дискурс, а дискурс проговорює людину. Тому що дискурс містить у собі ті чи інші символи, цінності, установки і навіть програми мислення - все, що в мові розкидано, розчинено, а в дискурсі - структуровано [22, с. 237].
Досліджуючи особливості вживання мовних засобів у дискурсі, варто зважати на його соціопрагматичний аспект аналізу: мету комунікатів, їхні бажання, інтереси (соціопрагматичну настанову); соціальні роль, статус, позицію; специфіку комунікативної ситуації (нормальність, девіантність). Причому, саме цей аспект аналізу дискурсу дає нам можливість виявити специфіку змісту визначеного дискурсу в структурі будь-якої інституційної комунікації, позаяк інституційний дискурс є визначальним видом спілкування, що виокремлюється на основі соціальних екстрапрагмалінгвістичних ознак-характеристик [4, с. 79]
Повсякденний діяч мешкає у вирі дискурсів і розглядає цей вир крізь призму власного дискурсу повсякденного діалекту. А неповноцінна природа діалекту потребує канону. Саме таким каноном виступає якась недосяжна ієрархія самих дискурсів - загально усталений еталон світу. Проте все змінюється в суспільстві, приходять нові ідеї, а з ними і тематичні нові дискурси. Зруйнована ієрархія дискурсів (дискурси соціалізму, робітничого класу, комунізму) поступово змінюється іншою ієрархією дискурсів (демократії, підприємництва, ринкової економіки). Коли використовувати ці поняття, то у свідомості індивіда з'являються певні образи (сукупності образів) і, що більш важливо, сукупності переконань. Наприклад - демократія - добре, нація - це багато людей, які живуть в одній країні і т.д. У сучасному світі - ці метанаративи перебувають у стані кризи, вони втрачають свою універсальність. Уявлення людей стають все більш різноманітними і про універсальні схеми сприйняття стає говорити все важче [22, с 238].
Отже, говорячи про поняття дискурсу, варто насамперед розуміти, що це мова, спілкування, пов'язане з конкретною життєвою ситуацією і за участі певних осіб, за допомогою яких воно, власне, і здійснюється. Під час обговорення, співставлення, обґрунтування певних положень суб'єктами мовної комунікації виникає поняття соціального дискурсу, який саме має на меті виробити якусь спільну для соціальної групи, суспільства, держави, думку.
РОЗДІЛ 2. ЗМІНА ПОКОЛІНЬ ТА НОВІ ЕСТЕТИЧНІ ОРІЄНТИРИ У ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХХ-ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ. ПЕРЕХІД ДО СОЦІАЛЬНОЇ ТЕМАТИКИ
У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність, проте ще до того часу український літературний процес існував як такий - про це свідчать безліч зразків якісної літератури, написаної українськими авторами протягом попередніх століть. Зрозуміло, що хоча заідеологізований «соцреалізм» і заганяв українських митців у власні рамки, проте уже з 80-х років ХХ століття вітчизняні літератори стали на власний шлях літературного розвитку, шукаючи все нові естетичні способи моделювання й зображення дійсності.
Імперська ідеологія протягом багатьох років нав'язувала розуміння української нації як меншовартісної, наполягала на підрядності ролі України в історії, тому завданням українського письменства та інших діячів культури, що не могли коритись і творити за наказом, а не за покликом власної душі, було донести до народу поняття свободи індивідуальності та можливості вибору. І письменники старшого покоління, і шістдесятники, і молоде літературне покоління утворили нову генерацію митців, які творили вільно, не за правилами, описуючи реальність, яка була у них перед очима, та дотримувалисьвічних ідеалів добра і щастя, які іноді, на жаль, були лише у їх мріях. Письменники відкинули комуністичні постулати та стали на позиції служіння Україні, тобто головним для них було утвердити внутрішню незалежність, «першочергово важливу для розвитку української культури» [37, с. 98]. Після такої кількості катаклізмів (чергові хвилі репресій, чисток, нагінок, заборон), зрозуміло, що українське культуротворення дещо зупинилося на модерному етапі і ніяк не могло прорватися до новітніх культурних тенденцій. Тож чинну ієрархію культурних вартостей, нав'язаних радянською добою, потрібно було руйнувати, до чого і вдалася нова культурна еліта України [37, с. 100].
У літературному процесі наприкінці 80-х - 90-х років XX ст. справді відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крип'якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. Їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті.
Після здобуття Україною незалежності постало питання про те, який саме шлях розвитку обрати: від СРСР, точніше тепер Росії, уже відмовилися, тож курс на Європу (Америку) - метафору нормального світу, що, не зважаючи на свої проблеми, виявився людянішим і дієздатнішим. Проте в цьому питанні були розходження серед мистецької еліти. Одні письменники орієнтувалися на західну культуру, «західники» (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук), інші, «ґрунтівці» - захищали національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк) [47, с. 8]. Проте саме молодше покоління письменників протестувало проти народницьких принципів із його штампами і рутиною та прагнуло вивести літературу на нові естетичні обрії, почавши писати те, що не завжди є зрозумілим й прийнятним навіть сьогодні, але все ж має свою неповторну специфіку. Молоді митці пародіювали твори, що стали класикою, і критикували спадщину тих, хто творив в умовах радянської імперії і раніше, вони відкидали традиційні форми та засоби, переоцінили суспільні та особистісні атрибути. Зміна доби викликала неминучий процес переоцінки досвіду минулого, тобто постала проблема літературної класики. Свідченням цього є, наприклад, дискусії щодоТ. Шевченка, що не вщухають протягом багатьох літ, відколи стала можливою в Україні поява нових, нетрадиційних інтерпретацій поета. Процес переосмислення класики триває досі. Жваву дискусію останні роки викликала творчість М.В. Гоголя, П.О. Куліша, Марка Вовчка, Лесі Українки, О.Ю. Кобилянської, І.Я. Франка, А.Ю. Кримського, В.С. Стуса та інших[38, с. 110-111].
Літературні зрушення започаткували нові літературні угруповання. Саме вони є свідченням звернення мистецтва до соціальної тематики, прагнення засобами мистецтва описати реалії світу та донести до читача необхідну мораль. Представники літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), яке виникло у Львові в 1985 році, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, одні з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперій, дуалістичність світу і психіки колоніальної людини, що супроводжується двома чинниками - суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Бубабісти вважають, що і політика, і економіка можуть стати об'єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя. Пізніше, у 1992 році, Степан Процюк, Іван Ципердюк та Іван Андрусяк, представники «Нової дегенерації» (Івано-Франківськ), у своїй творчості починають протестувати проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. У творах письменників інших угруповань, таких як «Пропала грамота» (Київ, 1991 рік), «Західний вітер» (Тернопіль, 1992 рік), «ЛуГоСад» (Львів, 1986 рік), зустрічаються алогічність, жаргонізми й фразеологізми, ненормативна лексика, але також і філософська світова мораль в устах найнеочікуваніших персонажів - хіпі, «бомжів», дисидентів, студентів-гуляк, пияків тощо. Переосмислюють традиції українського футуризму 20-х років ХХ ст., називаючи себе неофутуристами, проповідують реконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні твори харківські поети літературного угруповання «Червона фіра» (1991 рік): Ростислав Мельників, Іван Пилипчук, Сергій Жадан.
З появою нових експериментаторських постатей літературне життя України стало більш насиченим. Після створення Євгеном Пашковським та Володимиром Цибульком асоціації «Нова література» виникла дискусія між молодим і старшим поколінням. У мистецтві з'являються постаті, що свій протест і виклик виявляють в епатажних формах. Творчі шукання серед молоді віталися, як і експериментаторство, що стало провідним напрямком творчої діяльності. Пошук нового, орієнтація на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму, використання художніх засобів інших стилів і епох («низового бароко», футуризму, дадаїзму) визначає пафос їхніх творчих зусиль.
Ключовими категоріями, в яких осмислює себе сучасна літературна свідомість, є саме постмодернізм та модернізм. Саме між цими двома глобальними поняттями відбувається пошук самоідентичності сучасної літератури, який характеризується декількома аспектами: 1) ставлення літератури до традицій минулого, до модернізму, та посилання на нього; 2) зв'язок з європейськими літературними традиціями, опановування їх; 3) можливість літератури задовольняти запити сучасності, що визначає її престижність та популярність у суспільстві; 4) становлення на тлі посттоталітарного соціуму [37, с. 99]. У ранньому модернізмі літературна творчість виходила із тези про те, що «життя наслідує мистецтво» (О. Вайлд), а в період постмодерністичного перелому прийняла формулу Р. Барта: література наслідує дійсність не задля того, аби її копіювати, лишень задля того, аби «зробити її зрозумілою» [38, с. 107].
Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) період 80-тих - 90-тих років ХХ ст. називають епохою постмодернізму. «Постмодернізм (лат. post - після і франц. modernise - сучасна стильова течія, напрям) - цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціальних та національних особливостей комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від некласичної та класичної традиції, що склався в західній культурній пост метафізичній самосвідомості за останні десятиліття ХХ ст.» [26, с. 549]. Постмодернізм виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи, тому він будується на таких параметрах: відкритість дискурсу; мистецтво як гра, карнавал; перформанс (вистава), кітч (жанр масової культури, що спирається на фольклорну традицію і має виразне дидактичне спрямування). Проте постмодерністські тенденції в умовах постімперського існування України виявилися досить обмежено, позбавленими своїх важливих функцій, адже сучасна українська культура значною мірою продовжує функціонувати як відлам більшої й повнішої структури, що нею була колишня імперська культура [37, с. 98]. Л.Б. Лавринович виділяє такі основні риси постмодернізму в українській літературі:
) втрата віри у вищий сенс людського існування;
) заперечення пізнаваності світу;
) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;
) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;
) орієнтація на ідеологічну незаангажованість;
) поглиблена рефлективність;
) іронічність та само іронічність;
) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);
) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентість (як світоглядні позиції);
) елітарність.
Таким чином, можна сказати, що українська література зламу століть деякою мірою поєднала в собі два поняття: постмодернізм та постколоніалізм, адже кожне з них передбачає переоцінку тексту, кожне з них, проникнувши в українську культуру, зможе задовольнити амбіції звільненого від обмежень народу. Постколоніалізм руйнує ієрархічні імперські ідеї та заміняє їх новими цінностями, а постмодернізм може передати увесь цей процес, запустити його в дію: творить особливу авторську приватну ілюзію дійсності, поставивши під сумнів загальні істини. «Новопосталі в нашій літературі твори, справді, нерідко нагадують окремі острівці незалежної, ігрової свідомості, що з'являються в широкому морі утривіаленого постімперського світу, маркуючи засадничо іншу якість, може, ще не зовсім зрозумілу та прийнятну для загалу» [37, с. 102].
Загалом, усіх письменників літературного покоління кінця ХХ - початку ХХІ століття можна розділити, як це вже вкорінилося в критиці, за генераційним принципом, згідно з яким історія літератури постає як історія зародження, розвитку й занепаду певного літературного покоління. «За аналогією до «шістдесятників» спочатку з'явилися «вісімдесятники», - пише Р.Б. Харчук, - пізніше «дев'яностники» (вони ж дев'ятдесятники» чи «дев'яностики» [47, с. 7]. Тепер можемо говорити і про «двохтисячників». Але така нумерація поколінь лише наштовхує на думку, що жодне з них не є насправді культурно вартісним, не залишить по собі історичної пам'яті, а лише є перехідним пунктом, уподібненим до інших, у спрямуванні до чогось більшого. Роксана Борисівна пише, що «…доречніше говорити про покоління постепохи чи про покоління епохи «пост»: пострадянське, постколоніальне, постчорнобильське, постхристиянське, постмодерне, а в сумі апокаліптичне» [47, с. 7]. Таким чином, усі пункти згаданої нумерації можна об'єднати під однією назвою, а певні відмінності (вплив радянського виховання на свідомість покоління залежно від віку, адже люди, яким у 1994 році було близько 30, і люди, яким у 2000 році 20-25 - це дві різні генерації і два цілком відмінних суспільно-культурних досвіди) виявляються не надто важливими.
Цінність постколоніального погляду на культуру полягає у тому, що він «дозволяє діагностувати твори мистецтва як факти колоніальної культурної моделі, переконує, унаочнює й доводить слушність формули Мішеля Фуко, за якою знання (а також культурний досвід, література) залежні від влади» [37, с. 101]. «Постколоніальна дійсність є не тільки шансом упорядкування зневротизованої збірної свідомості народу, а й черговим викликом його здатності стати собою, набути нову ідентичність, позбутися деструктивних міфів» [37, с. 102]. У зв'язку з цим В.Г. Даниленко виділяє дві літературні школи: житомирську (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь та ін.), яка утилізується під уже відомі літературні зразки, та галицьку (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохасько та ін.), яка орієнтована на пошуки власних першооснов, на доторкання до екзистенційних глибин людини, на спостереження любові, страху й смерті - трьох фундаментальних основ, які найбільше впливають на поведінку людини [цит. за 25, с. 40-41].
У критичній літературі відділяється в окрему групу творчий доробок письменників, які прийшли в літературу в 90-х рр. ХХ ст., проте найяскравішими фігурами серед них були ті ж представники попередніх поколінь. Львівська дослідниця Л.М. Демська вважає, що покоління «барикад» (Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Забужко, І. Римарук, О. Лишега та ін.) виконало свою місію: виборювання прав і свобод особистості, свободи слова, тоді як покоління «руїн» (С. Жадан, І. Мельників, Ю. Бедрик, А. Кокотюха, Т. Прохасько, Р. Скиба та ін.) покликане дати новій державі нову літературу, зламати старі традиції і створити нові [47, с. 7]. Справді, на межі 1980 - 1990-х років література пережила шок разом із цілим соцреалістичним каноном тогочасної культури, але протягом наступного десятиліття вона шукає нові ціннісні та стильові орієнтири. Авторка монографії про українські літературні дебати того часу, польська україністка О.Є. Гнатюк пише: «Українські письменники та інтелектуали зуміли протягом кількох років витворити кілька принципово відмінних дискурсів та багато різних концепцій культури і способів перетворення культурної тожсамості» [цит. за 38, с. 106].
Національний романтизм, як і модернізм, були добрим ґрунтом для антиколоніальних ідей, проте у зв'язку з тим, що ці ідеї поступово втрачають свою актуальність, літературі доводиться шукати суті нової екзистенції людини. Тут варто згадати особливості періоду «міжчасся», адже автори зіткнулися з проблемою передачі сутності людини, яка опинилася в перехідній добі історії, коли набуті раніше норми та уявлення вже не функціонують, але все ще переважають в людській свідомості. Такому типові героя характерне почуття кризи, непевності, дезорієнтації. Це можна пояснити тим, що минуле завжди кидає тінь на сучасне, проектуючи сюди свої вартості та поведінкову модель [37, с. 101].
Викреслюючи з літературного життя імперіалістичні пріоритети, літератори, які більшою чи меншою мірою зазнали тиску колоніальних стандартів, у своїх творах вдаються до тенденції оскарження минулого. Знаковим початком цього процесу стала «Московіада» Юрія Андруховича, також до такого методу вдалися такі відомі автори, як Валерій Шевчук («Тіні зник омі», «У пащу дракона»), Оксана Забужко («Польові дослідження з українського сексу»), Євгенія Кононенко («Імітація», «Ностальгія»), Степан Процюк («Інфекція»). До молодшого покоління таких письменників належить Сергій Жадан, Андрій Курков та інші. В їхній творчості, буває, і згадується минуле зі світлими почуттями, проте воно не ідеалізується [37, с. 101].
Останнім часом маємо підстави говорити про ознаки нової якості, що виявляється не лише в самих літературних текстах, а й, що не менш важливо, в новій моделі стосунків автора і читача. Не можна ігнорувати той факт, що на сьогодні з'явився новий читач, над яким уже не тяжіють ніякі соцреалістичні догми, і він прагне віднайти в літературі саме сучасні побутові реалії, а не «забуту атрибутику часів запорозького козацтва та Мазепи з Дорошенком» [38, с. 106]. Від літератури вимагається оминати якісь основні важливі істини, натомість вдаватися до пересічних, невибагливих тем. Більше того нерідко бажаним являється поміркований цинізм. Письменники змушені шукати нові інтонації і знайшли їх у іронічній, сленґовій, у міру цинічній мовній практиці, а все тому, що літературу з її багатозначною художньою мовою відтісняють офіційні засоби масової інформації, які є більш простішими і цікавішими невибагливому пересічному громадянинові. Засоби самовираження нового літературного покоління досить обмежені, а художня мова неодмінно поглинає в себе цитати, перифрази, пастиші уже виробленої естетичної мови, - все це засвідчує проникнення топіки масової літератури в дискурс новітніх текстів Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Володимира Цибулько, Євгенії Кононенко, Степана Процюка, Сергія Жадана, Любка Дереша та інших. «Нівеляція традиційних рівнів мовної свідомості та приплив масової культури запліднили появу нового бруталізму в літературі. Нехіть до високого піднесеного стилю, з одного боку, та охоче сягання до вульгарного сленгу, з другого, характеризують творчість молодого покоління в українській літературі. Читача вражає не так вживання брутальної лексики, як спосіб світосприйняття автора, котрий зображує дійсність не з парадного боку, тільки із задвірків, маргінесів, із погляду соціального дна» [38, с. 107]. Автори, відчувши нову тенденцію у світосприйнятті основних споживачів їхньої «продукції», перестали писати з підтекстом, адже «...усі звикли читати самий текст і тільки текст, навіть не намагаючись помітити щось поза ним, - зазначає Ю. Винничук. - Ліквідація цензури принесла більше праці психіатрам, сексопатологам і патологоанатомам. Зі свободою слова першою постраждала моральність. Окремі слова з парканів легко й невимушено стрибнули на сторінки часописів та книг» [цит. за 38, с. 107]. Сьогодні в літературних тестах не відображується дійсність, а твориться квазіреальність. У центрі текстів покоління постепохи, як його назвала Р.Б. Харчук, стоїть не «ми», а «я», тобто, як уже згадувалося, авторів не цікавлять ні глобальні проблеми, ні дух історії, ні маси, їх цікавить «найменший фрагмент екзистенції - особа» [47, с. 11]. Письменники не говорять про глобальне, а акцентують увагу на своїх героя, яких ніколи не можна оцінити однозначно, на їхньому виборі, свідомості, на їх поведінці в соціумі. Життя окремої людини, соціуму в його культурно-історичному масштабі перетворюється з часом на страшну, безперервну гру. Взагалі, краще зрозуміти те, в якому напрямку почала рухатися українська література, і що описували чи хотіли донести письменники, допоможе тлумачення слова «соціальний»:
«пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний»;
«породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу»;
«здійснюваний у суспільстві»;
«зумовлений поділом суспільства на класи» [42, с. 476].
Автори-постмодерністи мають справу з естетикою ненормальності, аномалій, з інстинктом. Навіть вічну найпопулярнішу в світовій літературі тему любові вони ототожнили з сексом, переосмислили її, тож пропагована ними сексуальна свобода (раніше - свобода любові) свідчить про абсолютну свободу творчості. Тема аномальної любові, любові як сексу в сучасній феміністичній прозі є чи не найпопулярнішою. Про це пишуть і О. Забужко («Польові дослідження українського сексу»), і Є. Кононенко («Земляки на чужині»). Проте це не єдина аномалія цього літературного покоління. Генерація постепохи до крайнощів атеїстична, поетизує абсурд, вдається до зображення межових ситуацій: вбивство, збочення, наркотичне чи алкогольне сп'яніння. В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко вдаються до зображення трагічного досвіду людини, а Ю. Андрухович, Б. Жолдак, В. Діброва трагізму протиставляють фарс, гру та іронію, показуючи це як жарт, іноді дуже сумний, прикрий і чорний. Вони сміються над людиною, яка не може переступити через загальноприйняті суспільні норми [47, с. 12].
Тематична й естетична спрямованість сучасної української літератури вплинула і на жанрову специфіку більшості творів, які видаються. Здебільшого, можна говорити про відсутність епічних форм, фактичне зрощення роману з повістю. Тексти найчастіше безсюжетні або затемнені, або незакінчені, розповідь в них досить умовна і ведеться від першої особи з додаванням вставних текстів, писаних не літературною, низькою мовою, або сленгом, або діалектом [47, с. 11]. Спостерігається кілька тенденцій модернізації мови: з одного боку, пaродіювaннямовного офіціозу, і бaдьорихрaдянських, і солодкaвихнaродницьких кліше, введення сленґових елементів тощо, з іншого - усклaдненийсинтaксис, aвторські неологізми, вживaння рідкісних словникових знaхідок, стилізaцію, тобто розвиток тої тенденції, якaбулaзaпочaтковaнa ще в модернізмі двaдцятих років. Типологічними рисами стилю стають театралізовані форми оповіді, особлива пародійно-ігрова активність образу, пройнята глибокою іронією, видовищність метафори, парадоксальність та експресивність мови.
Отже, сучасна українська література, відкинувши будь-які приписувані їй норми, обрала власний мистецький шлях, що полягає у тому, а би передати «психологічні проблеми суспільства і людини 80-90-х років ХХ століття, оголивши безмежжя людської суті, її природу, психічну механіку суспільства радянської та пострадянської доби, в якій таїться зрозуміла і, водночас, загадкова сутність української людини» [11, с. 53]. Важливо, досліджуючи українську літературу зазначеного періоду, не оминути соціальної тематики та звернути увагу на специфіку свідомості героїв, проаналізувати причини і мету їхніх думок, вчинків, слів, бо на цьому, зазвичай, будується увесь текст.
РОЗДІЛ 3. ЛЮДИНА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ
Сергій Жадан - один із досить відомих письменників сьогодення. Він є представником нової хвилі в українській літературі, яка переймається проблемами сучасного суспільства. Він - і редактор, і поет, і прозаїк, і активний суспільний діяч. Це свідчить про постійні пошуки його творчої душі та про багатогранність таланту. Ідейно-тематичними домінантами у творчості є автобіографічність, урбанізація, авангардизм та постмодернізм.С. Жадан є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й Віце-президентом АУП. Був членом літературного угруповання «Червона Фіра», співредактор скандального часопису «Ґіґієна».
За «регіональною» концепцією І.Є. Бондаря-Терещенка, С.Жадан належить до письменників українського сходу, до так званої «ost-літератури», разом із О. Солов'єм, А. Білою, О.Ушкаловим. На думку дослідника, ці автори працюють у надзвичайно складних умовах, у зрусифікованих Харкові та Донецьку, тому заслуговують поваги, а також на власному прикладі засвідчують факт важливості біографії письменника у його творчості [45, с. 22-23]. Згідно генераційного принципу Сергія Жадана визнано лідером покоління «дев'яностників», якому властивий естетичний плюралізм - від класицизму до авангардизму.
Михайло Бриних Сергія Жадана визначив як представника літературної альтернативи. Взагалі, у своїй статті «Як Таня Малярчук не з'їла собаки» він намагається довести, що проза цієї авторки не належить до «альтернативи» ДКЖП (Дереш-Карпа-Жадан-Поваляєва). А все тому, що перечислені автори звикли переповідати, «як з бодуна тріщить голова, як страшно нирятися багаторазовим «баяном», як обригувати сходи гуртожитків і там-таки злягатися з малоприємними представниками інтелігенції» [цит. за 46, с. 207]. Сергія Жадана, як лідера письменницького покоління 90-х, варто сприймати саме як альтернативного автора - молодим митцем, який не намагається писати так, як пишуть дорослі. Роксана Харчук навіть визнала подібну літературу підлітково-дитячою, бо вона не має жодного ускладненого письма й нагромадження цитат, не відзначається глибокодумними і високими темами. Представники української «альтернативи» своїми творами передають думки пересічних українців, скаржаться на життя, проте вони занадто зациклюються на собі, не апелюють до суспільства, тому їхні твори часто банально автобіографічні. Герої у них - це молодь, яка часто вдається до алкоголю, наркотиків та сексу, як до допінгів, які хоч якось допомагають лише тим, хто рішуче настроєний пошвидше виїхати за межі своєї безнадійної країни у пошуках кращого життя [46, с. 208-209].
Тоді як поетична творчість С. Жадана була відома широкому колу читачів, то перехід до прози був дещо неочікуваним, автор шокував своєю розкутістю, відвертістю, увагою до темних сторін людської сутності. Після виходу автобіографічного роману про власне покоління «Депеш Мод», Сергій Жадан пише книгу у формі подорожніх нотаток «AnarchyintheUKR», присвячену Нестору Махну і українському анархізму. Вже книжка історій «Гімн демократичної молоді» додала авторові популярності серед молоді та закріпила за ним славу любителя дешевого епатажу. Йому треба віддати належне за таке чудове поєднання української традиції писання з панк- і рок-субкультурами, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових маргінесів сучасного східноукраїнського міста. Промоутерська місія Сергія Жадана полягає у тому щоби повернути літературі риси соціокультурного, соціодуховного й узагалі соціоявища, із яким її за аморфно-інерційно-невиразні дев'яності роки встигли розлучити [7, с. 77].
«Депеш Мод», «AnarchyintheUKR», «Гімн демократичної молоді» можна співвіднести та порівняні з компакт-диском, на якому записані саундтреки свідомості. Свідомості Сергія Жадана, «я»-оповідача, інших іменних і безіменних, але від того не менш потрібних персонажів, що грають на сцені цих прозових текстів. [7, с. 77-78].
3.1 Місце жінки у персонажній парадигмі письменника
Матері, сестри, подружки - другорядні образи, які рідкозустрічаються серед прозової оповіді, серед безлічі чоловічих образів, їх характери важко розпізнати, про них можна лише здогадуватися. В одному з інтерв'ю Сергій Жадан говорить щодо батьківства і не тільки: «З віком починаєш більше відчувати відповідальність, серйозніше ставитися і до всього життя. Зовсім не уявляю, що відчуває жінка, і взагалі її психологію, але думаю, що відповідальність з досвідом зростає у всіх людей. Хоча є люди, для яких все життя проходить легко» [49]. У цих рядках можна знайти відповідь на питання, чому у прозі цього автора настільки мало місця відведено саме жінці.
У більшості випадків про існування матері будь-якого персонажа ми дізнаємося ніби на відстані, так, ніби вона є, бо її просто не може не бути, і відіграє вагому роль у житті героя. От наприклад, про маму Сан Санича не відомо абсолютно нічого, крім того, що, по суті, цей чоловік тримає телефон лише для того, аби мама телефонувала, бо крім мами він нікому і не потрібен. І навіть коли перед ним постав вибір, кого запрошувати на відкриття «клубу екзотичного відпочинку «Бутерброди», він «хотів запросити знайому, колишню проститутку, але подумав про маму і відмовився від цієї ідеї» [16, с. 417]. Дивний вибір, адже зрозуміло, що жінка, не витримавши гучної музики і того гармидеру, незабаром пішла, а син залишився сам. Насправді матері й непотрібне було усе те шоу, проте Сан Санич, не дивлячись на свій вік, відчував якусь відповідальність перед нею, наче звітувався у своїх успіхах, а та, у свою чергу, не могла відпустити сина у вільне життєве плавання, продовжуючи контролювати. Такий же материнський контроль відчувається і в іншому епізоді «Власника найкращого клубу для геїв», але там все зрозуміло, адже мама Доктора, яка постає тут лише голосом із телефонної трубки, відстоює цілком зрозумілі моральні поняття, переконуючи сина покинути Бусю, з яким він живе в їхньому домі. Вона «тікає до сусідки і звідти дзвонить» [16, с. 440] сину, а не говорить все це відкрито, не влаштовує скандалів, або просто не виганяє небажаного жителя з дому. Жінка любить свого сина і підсвідомо намагається прийняти будь-який його вибір, хоча у буквальному сенсі здалеку намагається якось вплинути на синівське рішення. Цікавим є також образ матері з новели «Сорок вагонів узбецьких наркотиків», де вона постає безсумнівно люблячою, проте настільки суворою та контролюючою, що навіть брати Лихуї бояться її гніву. Навіть не зважаючи на те, що Сергій Жадан не вдається до розлогих описів життя цієї жінки, перед нами мимоволі постає образ людини, що в силу обставин залишилась сама, що не дивує в наш час, вона взяла на себе обов'язки як матері, так і батька і чудово з усім справлялась, хоча про власне щастя, кар'єру чи інші подібні речі годі й говорити в такій ситуації. Це образ жінки, яка не боїться обставин, історія її країни змісила її бути набагато мужнішою і забути, часом, про ніжність, лагідність, поблажливість, традиційно притаманні будь-якій жінці. «Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків» [16, с. 467], а братів своїх просила прилаштувати свого сина-Івана, який уже три роки вивчав соціологію. Тож коли вони знайшли для нього роботку, вона погодилася, лише попередила, «щоб цього разу без наркотиків» [16, с. 468]. Останнє свідчить лиш про те, що до цього уже прикрі випадки бували і мати, хоч і розуміючи в наскільки важкий час вони живуть, погоджується для сина на найнеочікуванішу роботу, аби лиш вдома не сидів. Іван, делегований братами Лихуями, полетів до Будапешту на семінар по ойкумені ну і звичайно ж потрапив там у неприємну історію. Не важливо, що мати навіть не поцікавилась, що за роботу доручили її сину (це навряд чи свідчить про її стовідсоткову довіру братам), не важливо, що проблема там не надто катастрофічна була, проте перше, про що переживали горе-бізнесмени, це про те, «щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас» [16, с. 477] і заслали малого подалі від скандалів, на море. На морі Іван зустрівся з Євою, яка також відіграла непросту роль у його житті.
«Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні шмотки і взагалі у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо» [16, с. 477]. У цій жінці були материнські інстинкти, адже вона різними «компресами, примочками, пляшечками з фармакологією» повернула молодого Івана до життя, вивела зі стану страшного похмільного синдрому, хоч насправді ніхто її про це не просив. Проте насамперед в образі Єви уособлюються усі ті жінки, що не побоялися взяти на себе набагато більше, ніж домогосподарство і материнство, жінки, які не побоялися самостійності і незалежності. Справді, «…жінки за останні 10-15 років, - вважає Тамара Гундорова, - так розширили коло своєї діяльності, стали публічними особами в досі закритих для них сферах, що значно збагатилися їхні способи вираження, їхнє мовлення, самооцінка», тоді як «…у чоловіків нічого не змінилося - він або начальник, або хоче стати начальником» [10]. Єва була не лише розумною, але й красивою та надзвичайно сексуальною, демонстративно проявляла це своїм одягом і поведінкою, що зрештою спокусило Івана, збурило його молоду гарячу кров. Вона стала для молодого хлопця своєрідним гідом у сексуальному світі, що свідчить про її, в першу чергу, свободу, незаангажованість нормами суспільної моралі. Єва вчиняла лише так, як хотіла і як відчувала, бо розуміла, що життя іде і від нього треба брати по-максимуму. Так само вона усвідомлювала і те, що жіноча краса, її краса не вічна, і що врешті решт вона змушена бути залежною: «… за пару років я почну старіти, і тоді все це - і косметика, і срібло, і одяг будуть значити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм значно більшого значення … в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок…» [16, с. 489]. Сергій Жадан вдається до описів сексуальних сцен в купейному вагоні на сортувальній станції, не цураючись цього. Проте вся ця історія закінчилася трагічно, принаймні для Єви. Коли вона перестала писати «есемеси» братам Гриші з Савою, вони приїхали і «побачили Івана, Єва лежала на ньому зверху і курила біломор». Брати розгнівалися від побаченого, хоча моральними наставниками і еталонами правильної пристойної поведінки не були, і по-своєму покарали жінку, не зважаючи на відчайдушні протести Івана: «Біля вагона Сава добивав своїми саламандрами Єву, вона лежала на червоній залізничній траві і прикривала руками голову, Сава, утім, по голові й не цілив, б'ючи в основному по животі…» [16, с. 491]. Ця картина жахає жорстокістю і несправедливістю, обурює настільки звірячим ставленням до жінки, яка ніяк захиститися не може.
Між Іваном і Євою були певні стосунки, але коханням це аж ніяк назвати не можна. Юнакові «подобалася Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя» [16, с. 487], він захоплювався тим, що відбувалося і не задумувався над цим. Проте, як не крути, це ще одна історія нещасливого кохання, чи то нещасливих стосунків, у Сергія Жадана. У творчості письменника помітним став мотив нерозділеності кохання, пошуку своєї другої половинки. Його герої все ніяк не можуть віднайти заповітне кохання, якого так нібито чекають, адже ніякі державні перевороти і епохальні історичні переломи не заповнять у людській душі відчуття самотності, вони хіба що заважають цьому. Сан Санич так і не добився Віки, яка, будучи лесбіянкою, страждала через розрив з подружкою, яка «звалила з країни, назавжди». Проте не лише вона втекла від свого кохання за кордон у пошуках кращого життя, так зробила і героїня новели «Особливості контрабанди внутрішніх органів», яка виїхала до Берліна на мовну практику, а згодом і вийшла там заміж. Коханий віддано чекав її і, як належить справжньому українському чоловікові, «з розпуки запив», пояснюючи, що вона «нещасна вразлива жінка», відкидав усі переконання друзів у її підступності і зрадливості та намагався виїхати за кордон на її пошуки, згадуючи «про неї, про її теплу шкіру, про її чорну білизну». Але ця історія все ж мала своє в деякій мірі позитивне завершення, адже, намагаючись купити у циган шенгенську візу після марних намагань оформити документи на єврейську еміграцію, він купує у них собі тимчасову дружину нібито з єврейським прізвищем - Анжелу Іванову - білоруську проститутку, яку ніяк раніше не могли продати. І видається зовсім неважливим у цій ситуації те, що проститутка згодом втекла, а герой потрапив до в'язниці, а важливо те, що витатуюване ним сумне жіноче обличчя з довгим хвилястим волоссям свідчить про визнання автором чоловічої якості закохуватись без тями. Сергій Жадан змушує своїх героїв страждати від того кохання. Проте причиною такої неуваги автора до історій кохання є його особисте дещо негативне ставлення: «Деякі впадають у маразм - весь час себе спонукають до стану закоханості, бо це ніби має підживити творчість, особливо нещасне кохання. Коли автор відчуває нестачу сюжету й життєвого досвіду, він вдається до таких засобів і пише про нещасне кохання» [17, с. 41]. Тож можемо припустити, що іноді автор намагається присутністю мотиву кохання, нещасливими любовними «хепі-ендами» привернути увагу читачів, ласих до таких от любовних заморочок. Проте насамперед песимістичні фінали пошуків головним героєм своєї другої половинки лише акцентують увагу на його самотності. Та все ж Сергій Жадан вірить у любов, у її святість, про що свідчить останній абзац «Особливостей контрабанди внутрішніх органів»: «Чим прикметні всі історії любові? Можливо, тим, що людина, коли вона по-справжньому закохана, насправді не потребує допомоги ззовні … закохана людина переповнена своєю пристрастю, вона керується виключно своїм підшкірним божевіллям…» [16, с. 501].
Проте варто наголосити, що у прозі Сергія Жадана має місце і пристрасть зовсім іншого характеру, пристрасть, існування якої довгий час заперечували за радянської дійсності. Як вище говорилося, найчастіше жіночі образи у автора наділені сексуальністю, і він, абсолютно не цураючись цієї довгий час забороненої теми, створює все нові ситуації, які можуть бути і не пов'язаними з закоханістю чи будь-якими офіційними стосунками чоловіка з жінкою, або і неофіційними. Майже всі героїні письменника без вагань погоджуються на сексуальні стосунки із практично незнайомими чоловіками, або часто самі їх провокують. Крім того Сергій Жадан абсолютно не приховує, що проституція існує, і що існувала ще за Радянської України. Він присвячує цій темі досить багато уваги, описуючи різні типи жінок цієї стародавньої професії. Прикметно, що він не звинувачує їх, не судить, він наче все розуміє і не вважає такий рід діяльності неприйнятним, так, наче це абсолютно звичайно. Деякі проститутки, описувані Сергієм Жаданом, справді не цуралися власної «професії», вони «не вважали це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне» [16, с. 408]. На жаль, життя набагато жорстокіше, ніж нам хочеться, і Сергій Жадан усвідомлює це. Наприклад, до глибини душі шокує історія української проститутки, яка намагається перетнути польський кордон, переконуючи прикордонників, що їде на навчання до Ягелонського університету. Проте робить вона це не перший раз, тому службовці не вірять їй, хоча згодом й згоджуються на вирішення проблеми «полюбовно». Читач має право засуджувати поведінку як молодої дівчини, так і прикордонників, звинувачувати їх у порушенні суспільної моралі, проте сумні події, які сталися надалі, змушують задуматися. Дівчині, вчинки якої спочатку викликали лише відчуття шоку і гніву, тепер хочеться поспівчувати, адже внаслідок гранатного вибуху на митниці, почалася перестрілка і «перша ж випадкова куля розвалює їй праве коліно». Життя повелося з нею жорстоко, але автор наголошує на тому, що таких, як вона, багато, і що не варто судити всіх, критикувати, бо не відомо, як там далі складеться у кожного з нас. Ця українка в силу обставин не потрапила «до жодного справжнього західного борделю, не говорячи вже про Ягелонський університет» [16, с. 496], але Сергій Жадан згадує і про тих, хто все ж потрапив за кордон. Час диктував свої правила і кожен виживав, як міг, тому, не знаходячи рішення проблем у власній країні, їхали до чужої, сподіваючись, що їх там хтось чекає. А молодим українським дівчатам нічого було вести, крім власної краси, бо розумних і в Європі завжди вистачало. Новела «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці» спочатку розповідає про історію створення «кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією», проти якої виступають саме італійці, адже розповсюдження брошур та проведення семінарів нічого не дало [16, с. 507]. Проте той фільм виходив не надто моральним, скоріш за все через те, що ніхто його таким знімати й не збирався, а одна з актрис - «колишня проститутка з готелю «Харків»… добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях» [16, с. 511]. Виходить, що хоча дехто й бореться з антиморальністю, виступає за цноту і порядність української жінки, проте завжди існуватимуть ті, хто свідомо обиратиме собі відповідний шлях, і ті,хтоїх в цьому підтримає. Сергій Жадан лише пропонує не закривати на це очі, а лише глянути правді у вічі: «Щодо революції - мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава Богу, народжуються. А ось заводи стоять» [39].
Хочеться думати, що більшість проституток - це просто жертви обставин, а не морально низькі, бездумні особи. У прозі Сергія Жадана чимало місця відведено жінкам, які потрапили не в найкращі життєві ситуації, і кожна з них, шукаючи з них вихід, намагається виживати так, як дозволяють їй її совість, сміливість, талант чи будь-який інший хист. Так, наприклад, жінка, «змучена тримісячною вагітністю», намагається перевезти через кордон «блоки цигарок, цілу купу нелегального тютюну, діаманти, золото і чеки з ломбарду», замаскувавши їх у своїй машині [16, с. 495]. Їй не вдається обманути угорського прикордонника, що вона поспішає до сина в лікарню, її видають губи, «відчайдушно перемазані темно-червоною помадою» [16, с. 494]. Дивно, звичайно, що видав її такий малопомітний факт, як губи, проте прикордонники, мабуть, мають свої власні способи викриття злочинців, складені на практиці. «Ці українські жінки, вони так виглядають, що їм ніколи не даси їхнього віку, ти й знаєш, скажімо, що їй уже сорок, але дати їй ці сорок ніколи не даси, і від неї теж пахне довгим життям і теплою якісною горілкою» [16, с. 494]. У цьому контексті увагу привертає ще один неординарний жіночий образ такої собі рокової незалежної жінки, РаісиСоломоновни, героїні «Власника найкращого клубу для геїв». Заслужена артистка Білорусі, РаісаСоломоновна взяла життя у кулак і робила те, що приносило їй задоволення - співала, вимагаючи за це непогані гроші. Ця артистка справляє враження володарки свого життя, ситуації, в ній сила і водночас божевілля. Ця «худорлява шатенка» одягається так, як хоче сама, а не так, як вимагає того норма сценічна чи будь-яка інша, адже на ній «високі шкіряні ботфорди і якась прозора комбінація». Але не лише її вигляд може шокувати, але й поведінка, бо вона видається дещо грубою, навіть чоловічною, про що свідчить її стійкість до міцного алкоголю, шумних гулянь та бійок [16, с. 428]. «Характерною тенденцією у творчості стала різка поляризація чоловічого і жіночого начал, що зумовлює формування двох таборів і є основою постколоніальної «драматургії», як чоловічого і жіночого монологічного (нарцистичного) театрів, які змагаються між собою, опонують одне одному без бажання почути одне одного» [19, с. 400].
Сергій Жадан вміє захоплюватися жінкою, він порівнює її з якоюсь богинею, описуючи «як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає» [16, с. 443]. Часом навіть здається, що автор описує якусь жінку-мрію, ту, якої насправді не існує, це лише витвір чиєїсь бурхливої уяви: «… ті порожнини, які утворилися у просторі після неї … усі ці повітряні тунелі й коридори, котрі вона заповнювала своїм голосом і в котрих тепер заводяться монстри й рептилії її відсутності» [16, с. 402]. Здається, що головний герой втрачає здоровий глузд через свою любов, чи пристрасть.
Сергій Жадан немало жіночих образів створив у своїй прозі, тому що без цього неможливо обійтися, якщо поставив собі мету описувати життя таким, яким воно є, показувати особливості суспільних відносин. Проте рідкість і скупість таких образів свідчить про те, що автор використовував їх лише для пояснення життєвих ситуацій, поведінки чоловіка, адже він не може існувати без жінки. Насправді, Сергій Жаданє майстром чоловічих образів, пишучи їх з реальних людей.
3.2 Галерея колоритних чоловічих образів у контексті нової епохи
Разом з Радянською імперією зруйнувалася і та система цінностей, що так активно пропагувалася. Українці, які звикли дотримуватися диктованих їм правил, опинилися на роздоріжжі: те, проти чого протестували, зникло, а нове ще не створено, хоча й мається на увазі. Тому варто говорити про покоління, яке має всі ознаки безпритульності, коли кожен має сам вирішувати, який шлях йому обирати і як виживати. В цю добу розквітає плюралізм, за якого суспільство серед кількох існуючих основ буття не може обрати свою, вагається і, чесно кажучи, навіть не намагається вибрати свої життєві цінності, бо переймається зовсім іншими побутовими проблемами. Сергій Жадан, беручи до уваги таку доктрину множинності, захоплюється нігілістичними цінностями, «дозволяє» своїм персонажам жити, не узгоджуючи своїх рішень з будь-якими усталеними моральними нормами. Автор творить так, як бажає його свідомість перелому двох епох.
Суспільно-політична ситуація розпаду держави в 90-х роках ХХ ст. спровокувала втрату ідеалів і сенсу життя, пошук молодою людиною власного місця в цій ситуації, а також засвідчила непристосованість людини до життя, що змінилося. Тому у прозі Сергія Жадана постає ціла галерея образів-маргіналів, які все ще шукають, до якого берега їм пристати, з чим, мабуть, і пов'язана така відчутна песимістична специфіка: «…ти говориш, все нормально, я в порядку, витягну, все гаразд, і кожного разу боляче б'єшся …» [16, с. 402]. Настрої приреченості, безвиході то тут, то там проникають через текст, показуючи таким чином стан покоління цієї епохи, яке бачить «вихід лише один - у напрямку чорного маловивченого простору, в якому знаходиться область смерті» [16, с. 403].
Кинуті у вир своєї проблемної епохи, герої Сергія Жадана дуже часто самотні, бо не видно поруч з ними, ні рідних, ні справжніх друзів, вони спілкуються, роблять спільний бізнес, вирішують безліч питань, проте кожен з них все одно залишається сам-на-сам із собою у найвідповідальніші моменти: «…світ наш котиться в прірву, що ми чимдалі провалюємося в його трясовини і пастки, що ми все більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров'я і нерви» [16, с. 500]. Автор постарався, аби на перший погляд здавалося, ніби життя героїв багатогранне і вони постійно спілкуються між собою, адже сюжет скомпоновано таким чином, що довгі насичені діалоги, де персонажі вирішують якісь нагальні проблеми, наприклад, як провести відкриття клубу чи відкрити бюро ритуальних послуг тощо, переривається швидким описом перебігу цих подій. Сергія Жадана «цікавлять і видаються дуже важливими діалоги, їх творення - це найважче» [17, с. 41]. Перед читачем постають ніби кадри з кінокартин, або слайди презентації, що швидко змінюють один одного, проте встигають ввести у суть справи і надати оповіді якогось певного відтінку, настрою. Так звані «актори однієї ролі» виконують тут свою інформативну функцію: «…регулювальники, котрі блокують життя мегаполісів, продавці в кіосках, котрі продають легалізовану смерть, листоноші, котрі приносять відомості про банкротство, безробітні, котрі підробляють документи для отримання соціальних дотацій ..» [16, с. 535].
Сергій Жадан вводить в текст як досить збірних, побіжних персонажів, що на мить з'являються і зникають, будучи можливо навіть не поміченими (боксери, буфетниці, сестри, родичі, співробітниці кафе-грилю, пожежники, податківці, бездомні дачники, співробітники бюро перекладів і т. ін.), так і конкретні життєві образи, які точно описує, бо, згідно з оповіддю, особисто знайомий з ними. Тобто автор виконує певну роль у розгортанні сюжету твору (не лише як його творця, але як і учасника). У зв'язку з цим постає проблема автобіографізму його творчості, на створення якого працюють «індивідуалізована, відавторська оповідь, «щоденниковий стиль» тощо» [36, с. 174]. Автор, як він сам стверджує, не цурається автобіографічності і згадує, що його твори - це фіксація побаченого і почутого. Проте все ж він не про все пише, проте не тому, що вважає це «неприпустимим, неможливим чи брутальним, а просто…не хочеться» [17, с. 40].
Проблема співвідношення автора й персонажа тут розв'язуєтьсяна рівні оповіді- як мовне вираження «образу автора» черезпосередників (оповідачів, розповідачів, героїв). Помітним є чергування безособової оповіді, за допомогою якої створюється ілюзія присутності оповідача-автора в колі персонажів, з особовою - введення в текст слова «розповідача»). Сергій Жаданзбирає докупи всі спогади - власні, батьків, близьких, друзів, - і створює з них цілісний, без «чорних дірок», світ. Виходить так, що автор-оповідач спочатку звертається безпосередньо до читача, а потім згадує якогось свого товариша і те, яку історію із свого життя той розповідав. Наприклад, про створення загадкового клубу для геїв оповідачеві «розповів безпосередньо один із його засновників» [16, с. 404], про бійку кавказців із спортсменами та молодими скінгедами він «чув двічі з різних уст … переповідав саме один із таксистів» [16, с. 637], оповідач є свідком більшості подій, які описує автор, тому що «…одного разу, багато років тому, ми разом з ними (оповідач з іншими персонажами) зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя» [16, с. 504]. Таким чином, Сергій Жадан вводить у канву твору свого «посередника» - оповідача, який передає усі думки, констатує факти, філософствує, він є виразником авторського внутрішнього світу, авторської екзистенції. Цей персонаж ніби має бути незалежним від подій оповіді, проте, як помітно, він сам наділений тими ж рисами, що й всі інші герої. Письменник спонукає читача «…сприймати вигадану фігуру персонажа чи «авторський голос» якбіографічно-авторське відображення у тексті твору. Отже, гра смислами в літературіновітнього часу не дозволяє визначити, хто ж таки «промовляє»у тексті: автор чи персонаж» [36, с. 7].
Наявність автора-гравця, який ніби і є в тексті, тою чи іншою мірою стосується персонажів твору, співіснує з ними, проте є насправді самим автором, зодягненим в образну маску. Письменник як ніколи почуває себе актором, прагне вписатися в дух часу, тому намагається видатися читачеві авторитетною особою у згаданому колі. Він наголошує на своєму знайомстві і навіть приятельських відносинах з героями, як от наприклад з братами Лихуями: «До мене брати ставились з інтересом … потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається вірили мені, згадати соромно» [16, с. 452]. Про довіру до оповідача свідчить не тільки те, що його друзі-персонажі розповідали якісь житейські бувальщини, але й їхня здатність викладати йому усі свої душевні переживання, як от наприклад мати Густава, яка жалілась і розповідала йому про свої переживання за сина [16, с. 538]. Так автор змушує читача повірити у правдивість всього сказаного, адже не могли ж усі ці герої брехати оповідачеві, який завіряє, що добре знає цих «…постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів», переконує, що «… стільки років спостерігає за клієнтами цих закладів, що може в разі чого виступити на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі» [16, с. 503]. Читач вірить і в те, що все описуване мало місце в реальному житті, бо Сергій Жадан, він же той переповідач, створює ілюзію інтимності, довіреності, наче ці факти він довіряє лише читачеві: «Власне, як приклад, хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити» [16, с. 506]. Вірить і в існування реального автора-персонажа, бо він наділений певними рисами: «…а що в тебе з волоссям? спитали, ти що - панк?» [16, с. 452], і має виразний холеричний характер, активний, енергійний, імпульсивний: «І від усвідомлення цього тебе раптом накриває великий і безмежний відчай, і піт виступає, мов клоуни на арені, на твоїй нещасній шкірі, і пам'ять відмовляється співпрацювати з тобою, хоча від цього не помирають - відкриваються всі крани і зриває всі люки» [16, с. 402].
В анотації сказано: «Гімн демократичної молоді» - шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись» [16, с. 541]. Проте в самій книзі Сергій Жадан пише: «…головні герої набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами» [16, с. 504]. Тож естетика письменника ґрунтується не на діагностуванні, що із зображеного було чи могло бути, а на переживанні того, що відбувалося в закапелках душі, підсвідомості, психіки як автора, так і його героїв.
Перед нами постала ціла галерея образів, типових для обставин життя пострадянської дійсності. В новелах книги «Гімн демократичної молоді» Сергій Жадан показав достатню кількість персонажів, які кожен по-своєму зреагували на державний переворот, на заміну цінностей і правил життя загалом. Умовно їх можна поділити на декілька груп в залежності від ступеня пристосування до нових обставин та реакції на події, що відбуваються.
Прикметним образом для літератури перелому століть є герой-маргінал. Сергій Жадан різносторонньо показав Сан Санича, героя новели «Власник найкращого клубу для геїв», - це чоловік з відповідним життєвим досвідом за плечима: «На вигляд йому під сорок, хоча насправді він був 74-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь» [16, с. 405]. Проте, як визначив сам автор, цей бандит «надто меланхолійний, і, читаючи, ми самі можемо в цьому впевнитись. Судячи з того, як бережно він ставиться до своєї матері, і телефон тримає увімкненим лише задля її дзвінків, як багато думає і аналізує (того ж таки Славіка - арт-директора клубу), знається у політиці (добре знав, що згаданий у одній з розмов «Йошка Фішер» уже давно не президент [16, с. 430]), як спокійно і виважено себе поводить, можна зробити висновок, що це життя спонукає його обирати такі професії. Сан Санич, якого «дідусь привів у борці», волею долі стає бандитом, чи то пак «правозахисником», але з усього видно, що іще надіється на краще майбутнє, тому й пробує нове, ставши співвласником клубу разом з Гогою, шукає своє кохання, хоч спочатку і дещо невдало, адже звертає увагу на лесбіянку Віку. Подібне можна сказати і про Гавриіла (Толіка Гавриленка), героя новели «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці», який наділений такою оригінальною фантазією і хистом, аби придумати сценарій «фільму-катастрофи» про «заморожений дівіді», покликаний в майбутньому, після «гуманітарної та екологічної катастрофи», врятувати людську цивілізацію, допомігши їй відновити та правильно «інтерпретувати фактично весь корпус так званої культурної спадщини» [16, с. 518-520]. Проте він працює на телебаченні, де знімає сюжети про мера і трупи, мріючи про власний фільм, потім знімає сумнівний агітаційний ролик по боротьбі з проституцією, і, врешті-решт, закінчує досить печально, хоча віра у краще ще спонукала його бодай щось міняти у житті: «Через півроку сам вирізав торпеду і знову запив. Ще через місяць записався на курси анонімних алкоголіків. Ще за деякий час знову розв'язав. Потім знову підшився. Продовжувати?» [16, с. 528].
Щодо розвитку середнього бізнесу, то відповіді на усі питання, пов'язані з цією темою, можна знайти, лиш прослідкувавши за історіями вище згаданого Гоги (Георгія Ломая) та братів Лихуїв, Саву та Гришу, з «Сорока вагонів узбецьких наркотиків». Ці образи покликані показати представників покоління постепохи, які, маючи хоч малий хист до «бізнесотворення», гроші та не надто оригінальні ідеї, намагаються викрутитися з економічної халепи, пристосувавшись до нових умов життя. Гога, який «мав бізнес у чотирьох країнах», його «розшукує прокуратура кількох автономних республік», він вважає, що «давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги» (насправді, список його життєвих пригод можна ще довго продовжувати), вирішив зробити те, «чого йому хотілося усе життя» - відкрити клуб, в якому він зможе «сидіти кожного вечора», і звідки його «ніхто не викине» [16, с. 410-411]. Проте вся ця затія не вдалася, Гога, який нічого не розуміє у клубному бізнесі, усвідомлює, що «сам собі життя псує» [16, с. 432], тому знову провертає уже знайому йому схему з перепродажем гіпсокартону і відкриває салон ігрових автоматів. На відміну від Георгія Ломая, у братів Лихуїв, врешті-решт, з бізнесом все складається, хоч деякі попередні справи провалилися: кафе-гриль довелося закрити, а автостоянку довелося продати через конфлікт з «органами». Відкрите ними бюро ритуальних послуг «ТзОВ Лихуй і сини» стало сенсацією серед харків'ян. Хоча все вдалося, більшою мірою, завдяки Саві, який, читаючи газету, придумав усе, організував рекламу і будівництво, і не дав своєму нестриманому братові Гриші все зіпсувати. А про Гришу можна сказати, що він був типовим бандитом.
Сергій Жадан завжди славився скандальністю своєї прози, адже не лише описував, як його герої п'ють, курять анашу та ведуть відверто аморальний спосіб життя, але й показував ті реалії сучасності, про які прийнято мовчати. Він розкрив усі секрети рекету, показав читачам, яким є справжній бандит. Це і «Суперксерокси» у різнокольорових спортивних костюмах, і касир, який, вкравши виручку з клубу, пішов бездумно її «спускати» на ігрових автоматах, і так звані спортсмени, які не могли пропустити можливості взяти участі у бійці з кавказцями. Примітно, що найхарактернішою рисою будь-якого бандита є не тільки «пушка» чи «обріз», але й наявність спортивного костюму. В одному із своїх інтерв'ю Сергій Жадан зауважив, що масово носити спортивні костюми не за призначенням українців змушує «брак виховання», адже, на жаль, дуже часто у звичайних українських родинах батьки забувають сказати дитині, що і де носити-робити-казати не можна, бо, очевидно, і самі подібних правил не дотримуються … це ментальні речі, які можна змінити хіба що на якомусь базовому рівні» [40].
Та не лише одяг чи поведінка роблять Жаданівських героїв такими особливими і скандальними, але й їхня мова. Без експресивності, ейфоричності та екзальтованості брутальної мови, стилю це був би якісно зовсім інший текст, який, вірогідно, міг би пройти практично непоміченим. На «ненормативній лексиці» побудовано чимало сценок і сторінок Жаданової прози, з її допомогою перед читачем постають реальні образи, які часто зустрічаються і в реальному житті. В нашій роботі ми уникаємо найбрутальніших слів, які у народі звикли називати «матом», проте для більшої наочності все ж варто вказати приклади найбільш вживаного в текстах Сергія Жадана молодіжного сленгу. Мова героїв письменника насичена різноманітними словами, непритаманними літературній мові: «видав таку тєлєгу» у значенні «висказав, проговорив велику за обсягом чи смисловою навантаженістю інформацію; «боковим зором пас шефа» - спостерігав за начальником таємно, намагаючись не бути поміченим; «кинути» - зрадити, не виконати обіцяного; «споїти в зюзю» - про стан алкогольного сп'яніння, який призводить до неконтрольованої поведінки та втрати свідомості; «бабки» - гроші; «старий торчок» - наркоман похилого віку, або наркоман зі стажем; «в натурі» - справді, реально, інформація достовірна; «без понтів» - просто, невимушено, без надмірності та ін.
Щодо нецензурної лексики, варто сказати, що Сергій Жадан - справжній майстер у вплітанні її в текст та у влучному вкладанні її в уста своїх героїв. «Хоча мат і виконує у прозаїка епатажну функцію, проте сам автор не поділяє лексики на цензурну й нецензурну» [48, с. 210]. Справді, читачів часто обурює мова, якою говорять герої його книг. «Ситуація з ненормативною лексикою взагалі не стосується літератури, - коментує Сергій Жадан, - вона стосується скоріше читачів, себто це такі позалітературні чинники. Коли людина через своє особисте несприйняття певної лексики починає вимагати заборон і введення цензури - ну, це не проблема літератури, це проблема цієї людини. Не подобається тобі така література - не читай» «Просто на книгах, можливо, варто писати «Увага! Ненормативна лексика». А маркування на телеканалах сьогодні й так є» [43].
Лайка завжди присутня у творчості Сергія Жадана, можна навіть сказати, що він захоплюється нею. Автор вважає, що « … це все один лексичний пласт, один масив мови, все це є в словниках, все це є предметом вивчення мовознавства. Література ж не займається пропагандою, вона, скоріше, займається аналізом» [43]. Проте не варто вважати таку особливість негативною, адже, по-перше, слова, які говорить герої твору, допомагають читачеві краще уявити, що за особистість перед ним постає, по-друге, інакше й не виходить, коли у сучасному мовленні мат уже давно став нормою, особливо серед того покоління, на яке орієнтована творчість Сергія, як би це прикро не звучало. Виходить, що письменник лише фіксує щоденну мову пересічних громадян. Така ж ситуація і з нормами поведінки та способом життя. Ми ні в якому разі не виправдовуємо таких норм, проте вони мають місце в реальному житті, і, можливо, одні, читаючи згадані тексти, захопляться цим, а інші - задумаються, чи варто так жити.
РОЗДІЛ 4. ТВОРЧІСТЬ СЕРГІЯ ЖАДАНА - ДЗЕРКАЛО СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ
Сергій Жадан свідомо намагається писати реалістичну прозу, але безвідносно до критичного і соціального реалізму. Його художній світ, описаний у деталях, максимально наближений до реальної дійсності. Найчастіше автор не боїться писати те, що буде неприємно чи незручно читати, проте воно має місце в реальності. «Читач іноді хоче побачити життя, оцей ось потік реальності, який навколо тебе відбувається, і який рідко можна знайти в українській літературі. Це можна розвинути в тему соціальної літератури» - говорить письменник [43].
Сергій Жадан сміливо стирає межі між поняттями «жити» і «писати», тому те, що тривожило, обурювало, шокувало його в реальному житті він сміливо переніс на папір. Через те й не боїться визнавати, що клуб для геїв «кришує губернатор» [16, с.405], що хабар у вигляді прикоченої на штрафмайданчик машини допоможе вирішити будь-які проблеми з «органами» [16, с. 406], що міліція навіть не намагається шукати убивць, а гониться за виконанням плану, саджаючи за грати будь-кого [16, с. 537] і т.д. Автор шокує своєю правдою про те, що священик перед тим, як випити горілки, дякує Богові «за його діла», а потім вкриває брутальною лайкою жінку, що йому зателефонувала [16, с. 458-459], що стриптизерки працюють у Будинку піонерів [16, с. 434], а на залізничній станції знаходяться сорок вагонів наркотиків та радіоактивні відходи, про які ніхто не знає [16, с. 487-488].
«Для мене література - завжди була і є до сьогодні - важлива як спосіб комунікації, спосіб певного перебування в соціумі. Коли ти спілкуєшся з багатьма людьми, є причетним до певних якихось моделей. Якась аудиторія з'являється, якась зникає, хтось підходить, хтось відходить. Це такий живий постійний процес» [43].
Багато літературознавців, звичайних пересічних читачів критично ставляться до творчості Сергія Жадана, вказуючи на його антиморальність, нецензурність, некультурність. Проте, на нашу думку, така література має бути, адже є не лише свідченням розвитку літературного процесу, але й відображенням історії, описом того, що відбувалося і відбувається, хай навіть це не надто приємні речі. Це добре, що поруч з літературою, яка цікавить своїм закрученим вигаданим сюжетом або заворожує ліричністю пейзажів чи мрійливих романтичних роздумів тощо, є та, що відображує реальність такою, яка вона є, аби наступні покоління змогли знати більше, аби сучасні мали змогу ще щось зрозуміти чи змінити, аби кожен зміг знайти собі саме ту літературу, яку хотів би читати.
Сергій Жадан підриває ідеологічний простір тоталітарної культури, пародіюючи ідеологічні кліше, розвінчує сакральність. Написані ним історії дозволяють болючіше відчути і проникливіше вжитися у психоментальність нинішньої доби. Його ціль - показати реальне життя з усіма його затемненими, натуралістичними, вибуховими, експансивними, скандальними, абсурдними й безжальними виявами, альтернативну естетику, що настійливо виборює й відстоює своє «місце під сонцем» у популяції естетичних ідей, концепцій, цінностей [7, с.77-78].
Автор відверто показує свою недовіру органам влади: «… вся влада у цій країні належить психопатам» [16, с. 532], «… контролюють твоє пересування, обмежують твої рухи, прогнозують твою поведінку, вказують на твої помилки, оцінюють твої заяви, блокують твої ініціативи, заперечують твої свідчення, відмовляються від співпраці з тобою, засуджують тебе за небажання співпрацювати …» [16, с. 533]. Свою думку С. Жадан підтверджує в інтерв'ю: «Держава виконує роль такого жандарма, менеджера, який хоче щось з тебе вибити, хоче тебе втиснути в формат якихось рамок. Але є, звісно, бюджетними, які й далі живуть за радянським принципом повного контролювання … ти завжди можеш відмовитись робити те, що не хочеш робити. Не йти на якісь примусові вибори, мітинги» [43].
Тамара Гундорова відносить творчість Сергія Жадана, разом із Л.Дерешем, О. Ушкаловим, І.Карпою, до літератури молодіжного кітчу, наголошуючи на крайній негативості цього явища. Дослідниця стверджує, що автор «у своїй прозі використовує наївний кітч», що він його «монологізує і демаскує» [9, с. 237], наводячи як приклад «корпоративну філософію» у «Гімні демократичної молоді» [16, с. 447].
Книга «Гімн демократичної молоді» показала Сергія Жадана як знавця свого народу, людей свого покоління: «Народ живе своїм життям, і за цим життям надзвичайно цікаво спостерігати, і якось усе це фіксувати у літературі, щоб залишити нащадкам. Це ж, по-моєму, якраз і є якесь таке завдання письменника, якщо вже говорити про якесь завдання чи мету» [40]. Він деякою мірою виступив як філософ свого часу, адже немало філософських роздумів на важливі життєві теми можна зустріти у його текстах. Часто письменник порівнює життя людини із шляхом, який кожному прийдеться подолати власними способами. Наприклад, життя Івана («Сорок вагонів узбецьких наркотиків») асоціюється з рухом потягу: «… поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два - з початку до кінця чи з кінця на початок …» [16, с. 485]. Сан Санич («Власник найкращого клубу для геїв») на своїй життєвій дорозі поки-що зупинився в очікуванні нового випробування долі чи щасливого шансу: «Санич прийшов на зупинку і, сівши на лавку, став чекати» [16, с. 441].
Автор, пишучи новий твір, робить його цілісним, вводить персонажів, які не лише потрібні для розвитку дії, але й виражають певну смислову навантаженість. Персонаж, як відображення образу людини в художньому тексті,розглядається яксмисловий центр художнього світу [36, с. 11]. Для сучасної української літератури явище, пов'язане з особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, сталознаковим. У персонажеві-оповідачеві живе достеменно (взірцево, еталонно) анархічна віра у те, що єдиним у житті, що насправді чогось варте, є свобода - беззастережна і ніким не регульована, без винятків і без альтернатив, а разом із нею і метафоричне усвідомлення того, що «на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць» («Жити швидко, померти молодим»). Герой не лише декларує відсутність «недозволених місць», а й поводиться так, що саме по собі виникає переконання у тому, що вони насправді відсутні.
Можна сприймати прозу Сергія Жадана не лише як чтиво для певного прошарку населення, для підлітків, але й як заклик зняти «рожеві окуляри» і подивитись на світ реально, адже всі персонажі автора, скоріш за все, мають своїх реальних прототипів, які є серед нас, на вулицях наших міст, не лише в описуваному прозаїком Харкові. Його тексти - спроба показати одним, як насправді виглядають вони і їхнє життя, іншим - що біля їхнього розміреного існування існує ще й ця реальність алкоголю, нецензурної лексики та рекету, яку вони не помічають, чи, радше, не хочуть помічати. Або ж ще один варіант - розважити тих, кому подобається спосіб життя, показаний у творах письменника, тих, хто відчуває той же спектр емоцій, що й автор: легке занепокоєння, хвилювання, обурення й праведний гнів.
«Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе» [39].
Звичайно, що Сергій Жадан як організатор різноманітних культурологічних і художніх акцій, виставок, поп-концертів, концертів класичної, духовної та нетрадиційної музики, вуличних акцій, розуміється на потребах громадян нашої країни, знає, що цікавить народ, що хочуть побачити і почути люди. Він, тонкий психолог суспільства, спочатку, спостерігаючи за дійсністю, яка його оточує, вивчив її та описав у своїх творах, а потім, оперуючи цими знаннями, ще й спробував у реальному культурному житті країни застосувати набутий досвід.
ВИСНОВКИ
Хоча теорія дискурсу і його типологія вже тривалий час розробляються лінгвістами, досі не існує універсального визначення цього поняття, яке б включало всі його аспекти. У сучасній науці дискурс трактується як складне явище, що складається з учасників комунікації, ситуації спілкування і самого тексту. Іншими словами, дискурс - це абстрактний інваріантний опис структурно-семантичних ознак, що реалізуються в конкретних текстах. Ідеалом, до якого слід прагнути в процесі комунікації, є максимально можлива відповідність між дискурсом як абстрактною системою правил і дискурсом (або текстом) як конкретним вербальним втіленням цих правил.
Соціальний дискурс - це вид такої мовної комунікації, яка досягається в обговоренні, співставленні та обґрунтуванні різних думок, програм і позицій соціальних суб'єктів у процесі їх взаємодії з метою вироблення спільної думки соціальної групи, суспільства, держави. Використання цього поняття стало доцільним при вивченні української літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття, адже письменники цієї доби почали проявляти посилену увагу до психологічного світу особистості. Творчість Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця,СтепанаПроцюка, ІванаЦипердюка, ІванаАндрусяка,РостиславаМельниківа, Івана Пилипчука, Євгена Пашковського, Володимира Цибулька та багатьох інших відомих і сьогодні широкому читацькому загалу авторів відрізняється політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образністю, своєрідністю художнього світу. Разом з історичним переворотом, здобуттям Україною незалежності, і в мистецтві, і в суспільстві відбулася кардинальна переоцінка цінностей, яка відобразилася і в літературних творах. Відбулася принципова, межова переоцінка суспільних і особистісних атрибутів, автори вдалися до експериментування щодо форми художнього твору, підкреслено вільного поводження з мовою як матеріалом художнього тексту. Позитив і негатив утратиличіткість обрисів, а життя постало в усій своїй складності і суперечливості - так, як це і є насправді.
Усі особливості соціальних тенденцій нової української літератури можна повноцінно простежити на прикладі творчості Сергія Жадана, який, обравши підкреслено нігілістичний напрямок у творчості, взяв на себе обов'язок писати так, як хоче, так, як диктує йому сучасна дійсність, а не за якимись усталеними правилами. У «Гімні демократичної молоді», який складається з шести оповідань, зображено досить велику кількість персонажів, яких автор зумів описати досить багатосторонньо та чітко. Серед жіночих образів, які, в більшості випадків, другорядні, найобразніше показані героїні, які обрали власний життєвий шлях, не зважаючи на жодні моральні та етичні норми: жінки-кар'єристки, танцівниці, співачки, лесбіянки, проститутки. Автор намагається реалістично відтворити ці образи, не критикуючи і не засуджуючи. У цьому контексті Сергій Жадан не цурається теми сексуальних відносин і в деталях описує сцени, що раніше вважалися за табу.
Проте чоловічим образам і в «Гімні демократичної молоді», і в усій творчості письменника приділено набагато більше уваги. Автор вдається до зображення героя-маргінала, який, опинившись на роздоріжжі, намагається прийняти правильні рішення і не завжди справляється з поставленими задачами. С. Жадан один із перших описав той прошарок суспільства, про який традиційно було змовчати: бандити, рекетири, представники найскандальніших субкультур. Він зумів показати життя тих, хто пристосувався до нової економічної ситуації в країні і навчився виживати за будь-яких обставин, також письменник описав представників як старшого покоління, які мають вагомий досвід за плечима, так і молодшого, що діє в більшості випадків спонтанно і необдумано, керуючись зову молодої гарячої крові, підпадаючи під вплив юнацького максималізму.
Манера оповіді Сергія Жадана відзначається помітною кінематографічністю, адже розвиток сюжету відбувається через розлогі діалоги персонажів, які змінюються короткими описами конкретних подій, авторськими відступами чи філософськими роздумами. Письменник майстерно створює шокуючі, парадоксальні ситуації, де не останнє місце займає іронія та, взагалі, комічне. Проте найчастіше він створює анекдотичні ситуації з, по суті, трагічних речей, таким чином привертаючи увагу до певних проблем суспільства. Головною особливістю творчої манери Сергія Жадана є його скандальність, яку часто розцінюють як дешевий епатаж. Проте, досконало володіючи словом, варіюючи його значеннями, автор створює карнавал, в якому можна розпізнати знайомі реальні риси сучасності. Озброївшись нонконформістськими ідеями, він сміливо викриває справжню сутність органів влади, критикує суспільні та певні національні цінності. Керуючись ідеєю свободи у всіх її проявах, письменник вкладає в уста своїх герої бунтарські гасла.
Проза С. Жадана покликана виконувати три основні функції:
)показати ті життєві реалії, на які суспільство звикло закривати очі;
) показати деякі суспільні вади та можливі способи їх подолання;
)захопити та розважити читача.
Творчість Сергія Жадана в сучасному літературознавстві має різноманітні відгуки. Негативне ставлення до неї, в першу чергу, пов'язане з активним вживанням молодіжного сленгу та ненормативної лексики, проте в сучасній українській літературі таке явище уже вкорінилося, хоча й має свої негативні наслідки.
Загалом, уся проза Сергія Жадана покликана описати як суспільне життя вцілому, так і внутрішні душевні порухи окремих індивідів, виявити їхні позитивні і негативні якості, запропонувати альтернативні вирішення соціальних проблем.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Андрухович Ю.І. Станси для Сергія / Ю.І. Андрухович // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 746-749.
.Бондар А.В. Равлик відповзає на захід // А.В. Бондар / Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.753-754.
.Бондар-Терещенко І.Є. Про двотисячні як нульові / І.Є. Бондар-Терещенко // Кур'єр Кривбасу. - 2005. - № 192 (листопад). - С. 208-210.
.Боровицька О.М. Дискурс як об'єкт дослідження соціальної стилістики / О.М. Боровицька // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2009. - Вип. 46. - Ч. 1. - С. 79-85.
.Ганжа Л. «Тому що насправді…» / Леся Ганжа // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 781-783.
.Голобородько Я.Ю. Артґейм. Чоловіча ліга // Я.Ю. Голобородько / Артеґраунд. Український літературний істеблішмент: Збірка статей. - К. : Факт, 2006. - с. 3-6.
.Голобородько Я.Ю. Саундтреки свідомості. Стиль Сергія Жадана // Я.Ю. Голобородько / Артеґраунд. Український літературний істеблішмент: Збірка статей. - К. : Факт, 2006. - С. 62-78.
.Гудзь Н.О. Генезис поняття «дискурс» у сучасній лінгвістиці. / Гудзь Н.О. // Наукові записки КДПУ ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (мовознавство): У 2 ч. (105). - Режим доступу:http://eprints.zu.edu.ua/7168/1/12gnogpd.pdf
.Гундорова Т.І. Кітч і література. Травестії / Т.І. Гундорова. - К. : Факт, 2008. - 284 с.
.Даниленко В.Г. Суспільство в сумному дзеркалі новелістики: (психологічні тенденції української малої прози 80 - 90-х років ХХ століття) / В.Г. Даниленко // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 5. - С. 46-53.
.Даниліна О.В. Концепт Місто у прозових текстах Сергія Жадана / О.В. Даниліна // Актуальні проблеми словянської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. - Вип. XXIII. - Ч. 1. - 2010. - С. 347-354. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apsf_lil/2010_23_1/danilina.pdf
.Демська-Будзуляк Л.М. Зміна поколінь - реальність проблеми? / Л.М. Демська-Будзуляк // Слово і час. - 2001. - №1. - С. 28-31.
.Десятерик Д. «Не розумію, для чого займатися справою, від якої тобі важко»: Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею / Д. Десятерик // День. - 2005. - 23 листопада. - С. 7.
.Ємець-Доброносова Ю. Як риба у воді (Необов'язкові роздуми над книгами Сергія Жадана «Балади про війну і відбудову», «Історія культури початку століття» та ін.) / Ю. Ємець-Доброносова // Сучасність. - 2004. - № 4. - С. 146-151.
.Жадан С.В. Капітал / С.В. Жадан. - Харків: Фоліо, 2013. - 797 с.
.Жадан С.В. Сергій Жадан: «Автобіографічність - це хвороба української літератури» / С.В. Жадан // Політика і культура . - 2003. - № 36. - С. 40-41.
.Жулинський М.Г. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі: бесіди про сучасну літературу / М.Г. Жулинський // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. - № 2. - С. 50-64.
.Зборовська Н.В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Н.В. Зборовська. - К. : Академвидав, 2006. - 504 с.
.Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник / Н.В. Зборовська. - К. : Академвидав, 2003. - 392 с.
.Ільницький О.С. Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача / О.С. Ільницький // Сучасність. - 1995. - № 10. - С. 111-115.
.Комих Н.Г. Соціологічний дискурс: особливості відтворення / Н.Г. Комих // Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія «Філософія. Культурологія. Політологія. Соціологія»: науковий журнал. - Сімферополь: ТНУ імені В.І. Вернадського, 2011. - Том 24 (63). - № 2. - С. 234-238.
.Корнелюк І. Битва за відсоток / І. Корнелюк // Контракти. - 2008. - № 5. - С. 68-71.
.Кушнір А. Бути Жаданом / А. Кушнір // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 774-778.
.Лавринович Л.Б. Сучасний український постмодернізм - напрям? стиль? метод? / Л.Б. Лавринович // Слово і час. - 2001. - № 1. - С. 39-46.
.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. - К. : ВЦ «Академі», 2007. - 752 с.
.Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. - М. : Советская Энциклопедия,1990. - 685с.
.Лихограй Р. Поезія нової доби: (поет, прозаїк, перекладач Сергій Жадан) / Лихограй Р. // Українська культура. - 2006. - № 9. - С. 18.
.Маркова Ю.В. Социальнаяреальностьсоциологическогодискурса / Ю.В. Маркова // Социологическиеисследования. - 2007. - № 1. - С. 42-47.
.Матвієнко С. Анархітектура: нотатки на берегах поезії та прози Жадан С.В. // Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 789-793.
.Матіяш Б.В. Його приватна територія / Б.В. Матіяш // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.763-773.
.Матіяш Б.В. Проза поета, або Майже нотатки на полях / Б.В. Матіяш // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 784-788.
.Павлишин М.Р. Застереження як жанр / М.Р. Павлишин // Сучасність. - 1995. - № 10. - С. 116-119.
.Пахльовська О. Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм / О. Пахльовська // Сучасність. - 2003. - № 10. - С. 70-84.
.Пінчук М. На перехресті: Сергій Жадан і Шістдесяті / М. Пінчук // Критика. - 2007. - № 11. - С. 21-23.
.Поліщук О.Б. Автор і персонаж в українській новітній прозі / О.Б. Поліщук. - К. : ПЦ «Фоліант», 2008. - 176 с.
.Поліщук Я.О. Постколоніальний аспект сучасної літератури / Я.О. Поліщук // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 2. - С. 98-102.
.Поліщук Я.О. Що змінюється в сучасній літературі / Я.О. Поліщук // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - № 4. - С. 104-112.
.Радинський О. Література проти моралі. Андрухович, Бондар, Жадан, Подерев'янський про НЕК / О. Радинський // Українська правда. Життя. - 2010. - 14 січня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/technology/2010/01/14/37532/
.Романенко В. Сергій Жадан: Народу нас..ти на цю купку «інтелектуалів» / В. Романенко // УНІАН. - 2009. - 10 вересня. - Режим доступу: http://culture.unian.net/ukr/detail/187750
.Сиваченко Г.М. Зрушення кордонів: пост соціалізм чи постмодернізм? / Г.М. Сиваченко // Слово і час. - 1991. - № 12. - С. 55-62.
.Словник української мови: у 11 т. - Т.9. - К. : Наукова думка, 1978. - С. 476.
.Соколинська А. Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші / А. Соколинська // Українська правда. Життя. - 2011. - 4 травня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/interview/2011/05/4/78148/
.Харчук Р.Б. Українська дискусія про постмодернізм / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 5-17.
.Харчук Р.Б. Періодизація постмодерного періоду в українській літературі. Неопозитивізм, неомодернізм, постмодернізм - провідні її естетичні орієнтації / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 19-28.
.Харчук Р.Б. Альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 207-209.
.Харчук Р.Б. Покоління постепохи / Р.Б. Харчук // Дивослово. - 1998. - № 1. - С. 6-12.
.Харчук Р.Б. Сергій Жадан - «Вічний Підліток» / Р.Б. Харчук // Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посібн. - К. : ВЦ «Академія», 2008. - С. 209-216.
.Хворс Л.Г. Сергій Жадан про безробіття, батьківство та суржик / Л.Г. Хворс // Українська правда. Життя. - 2008. - 1 жовтня. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/interview/2008/10/1/8684/
50.Чудовська-Кандиба І.А. Соціальні дискурси реклами: теоретичний аналіз / І.А. Чудовська-Кандиба // Віче. - № 4. - 2008. - С. 30-32.
51.Школяр Л.В., Шумченко Т.І. Дискурс у сучасній лінгвістиці. Поняття дискурсу // Науковий простір Європи. Серія «Філологічні науки» [матеріали конференції]. - Режим доступу:http://www.rusnauka.com/11_NPE_2012/Philologia/7_107673.doc.htm
.Шуба Б. Анархія пам'яти. Есей майже з приводу / Шуба Б. // Жадан С.В. Капітал. - Харків: Фоліо, 2013. - С.758-762.