Рослинна символіка в календарно-обрядовій поезії
Маріупольський державний університет
Кафедра української філології
КУРСОВА РОБОТА
з Сучасної української літератури
на тему: Рослинна символіка в календарно-обрядовій поезії
Студента (ки) ІII курсу
напряму підготовки філологія
спеціальності «Українська мова та література» Мартиросян А.А.
Керівник: доцент, кандидат філологічних наук Євмененко О.В
Маріуполь 2013
Зміст
Вступ
Розділ 1. З історії символів: різновиди
.1 Визначення поняття символів та символіки
1.2 Філософське, мистецьке, та релігійне розуміння символу
1.3 Дослідження символіки
Розділ 2. Рослинна символіка у календарно-обрядових традиціях та поезії
2.1 Значення символіки дерев у віруваннях та використання мотивів в українському фольклорі
2.2 Значення символіки рослин: використання мотивів у календарно-обрядовій поезії
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми:.
Наше життя складається з багатьох аспектів до яких ми звикли, як часто ми замислюємося що означає той чи інший забобон, символом чого він є? і куди сягає його етимологія? Одне з багатьох завдань цієї роботи є саме вивчення та розкриття цього питання. Як приклад хотілось би зазначити, що символ або символіка не обмежується якимись певними забобонами. Хоча б для початку тому що це різні між собою поняття і сягають більш глибше.
Семантика і функції рослинних символів у контексті традиційної календарної обрядовості українського народу стали обєктом зацікавлення багатьох дослідників - І. Беньковського, Г. Булашева, (у праці Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях.) Н. Велецької, Л. Виноградової, Х. Грабовича, М. Грушевського, М. Дикарєва, М. Драгоманова, О. Курочкіна, З. Моравського, М. Сумцова, П. Чубинського, Ю. Яворського та інших. Однак, і до цього часу багато аспектів цієї теми залишаються або недостатньо вивченими, або ж їх вирішення не можна вважати задовільним з огляду на здобутки сучасної етнології. Окрім того, існують і такі напрямки цієї проблеми, яким сучасна українська фольклористика не приділяє належної уваги.
Мета: зясувати семантику і функції рослинної символіки у контексті української календарної обрядовості.
Мета передбачає розвязання таких завдань:
1)проблеми з визначенням поняття "Символ»
2)проаналізувати загальну специфіку обрядової символіки; зокрема, у філософському та мистецькому аспектах
3)дослідити особливості семантики і функцій рослинних символів у контексті української календарної обрядовості;
)розкрити поняття «рослинний код»
Джерельною базою даного дослідження стали підручники, монографії та статті, в яких розглядається сутність понять символ, символіка, також погляди дослідників з мистецького, філософського та наукового підходів. Такі як [9, 12, 23].
Предмет дослідження Календарно-обрядова поезія
Обєкт дослідження Рослинна символіка та використання її мотивів у календарно-обрядовій поезії
Методи дослідження - При написанні курсової роботи було використано такі методи дослідження, як аналіз та дослідження літературних джерел, праць видатних вітчизняних та зарубіжних науковців, періодичної та тематичної преси. Важливим є метод аналізу та синтезу опрацьованої інформації, розробка власних висновків та припущень, порівняльний метод, та критично-літературний.
Практична цінність роботи полягає у можливості застосування її результатів як теоретичного і практичного підґрунтя для здійснення окремих досліджень, матеріали даної роботи можуть бути використаними в академічному процесі у вищих навчальних закладах освіти при розробці лекційних курсів також можуть бути використані для обґрунтування проектів, праць для більш повного розкриття проблеми рослинної символіки оскільки досі вона є не достатньо дослідженою
Структура роботи
Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (з підрозділами), висновків та списку використаних джерел, який нараховує 40 позицій та займає 3 сторінки. Загальний обсяг роботи - 50 сторінок.
Розділ 1. З історії символів: різновиди
Перш за все, для розкриття цього питання слід звернутися до прикладу саме рослинних символів їх вагома роль у контексті календарної обрядовості українців зумовлена особливостями семантики і функцій семантичного «рослинного коду» - тобто, це "зашифроване" повідомлення, інформація, яка передається всією сукупністю календарно-обрядових рослинних символів на протязі господарського року. У структурі функцій рослинного коду може бути виокремлено такі типи:
- Тип перший: "прагматичні" функції.
- Тип другий: "естетичні" функції.
- Тип третій: "магічні" функції:
- карпогонічна (функція забезпечення врожайності, плідності, достатку);
- апотропеїчна: (відгінні) дії - мають відганяти і лякати злих духів (ношення талісманів, вивішування оберегів);
а) функція оберегу (відвертання шкідливих впливів з боку різних, здебільшого потойбічних, сил та істот);
б) катартична (усунення небажаних наслідків цих впливів, очищення від них);
) мантична (функція носія магічної мудрості, здатності відкривати майбутнє під час ворожінь);
- додаткові функції (утворені шляхом синтезу трьох попередніх "магічних" функцій; притаманні рослинним денотатам, які виступають у ролі символів істот, предметів, призначених для відправлення в "інший" світ);
а) функція рослини як знаку жертви, а також і того, хто приносить жертву (наприклад, це одна з функцій вінка у складі троїцької та купальської обрядовості);
б) "репрезентативна" - функція рослини як символу потойбічної істоти, котра тимчасово перебуває в "нашому" світі (наприклад, це одна з функцій снопа - "дідуха").
Основною "магічною" функцією рослинного коду, яка ніби накладається на всі перераховані вище і є їх квінтесенцією, виступає метафункція медіації ("прогресивного посередництва", за К. Леві-Строссом), зєднування "нашого" та "іншого" світів. Її актуалізація спричинена уявленнями, що беруть початок у міфопоетичній епосі, згідно з якими рослина є земною еманацією універсальної світової рослини-медіатора ("світового дерева"). [12]
Семантика рослинного коду, яка зумовлює саме такий набір його функцій, виглядає у загальних рисах наступним чином. Рослинні символи були для людей з міфопоетичним світоглядом "порубіжними" реаліями, "каналами" сакральної енергії, що зєднували небо, землю і підземний світ. Прикметною з цього погляду є модель структури світового дерева: крона дерева знаходиться у небі, стовбур на землі, коріння у підземному царстві. У певні моменти "розрив" у буденному часі (ситуація свята) дозволяє потойбічним силам та істотам використовувати рослини як шлях переходу у "наш" світ і як тимчасовий притулок у ньому. Водночас і люди також використовують рослинні денотати як засоби звязку з потойбічним світом, як своєрідний "ключ" до "іншого" світу для того, щоб символічно відправляти туди умилостивлювальні дари (жертви), прохання послати щедрий урожай, добробут тощо. [13].
Більш детальніше ми розглянемо це питання безпосередньо у самому процесі дослідження.
1.1 Визначення поняття символів та символіки
Людина живе у світі символів із часів прадавніх, доісторичних із періоду пізнього палеоліту. Невідомо, чи користувався символами австралопітекус рамідус - чи не найдавніший предок людини, кістки якого, антропологи виявили в Ефіопії, і вік якого приблизно понад чотири мільйони років. Проте вчені дослідили, що вже в останньому періоді палеоліту людина надавала певного символічного значення довкіллю: сузірям, тваринам і рослинам. У неоліті символізм розвинувся глибше і ширше. Первісні релігії, без символів звісно не обходилися. Щоправда, проблема походження виникнення символу все ж достатньо в світовій теоретичній думці не досліджена. Дехто із вчених, вважає, що символи і власне символізм виник тоді, коли занепадали первісні релігії. Зрештою, кожен жест, звук, слово були в певному розумінні символічними й нерідко залишаються такими й досі.
Символ - одна із могутніх підвалин культури. Загальновизнано: справжнє мистецтво - символічне. Проте символізм властивий не лише художній творчості, а й політиці, ідеології, освіті, моралі, тощо…[33]
Виокремлюють символи універсальні, специфічні, випадкові, міфологічні, первісні, традиційні, архетипні, колективні, індивідуальні, релігійні, рослинні, ліричні та ін.. Символи і символіку тлумачать на побутовому, філософському, естетичному, мовознавчому та ін. рівнях. Розуміння символу і символіки має власну специфіку в фольклористиці адже фольклор - найбагатша універсальна художня система, вид мистецтва, де символи - основа і вершина, а водночас і спосіб творення цієї основи й спосіб досягнення вершини.
За іншим трактуванням:
Символ - те, що у своїй почуттєвій якості вказує на щось інше чи заміщає щось інше. Під цим "іншим" "символізуючим" може розумітися конкретне явище чи предмет (наприклад, сонце як символ Людовика XIV), але найчастіше символ указує на дещо абстрактне, безпосередньо не сприйманий зміст, значене утворення, комплекс уявлень, що стосується релігії, політики, науки тощо (наприклад, християнський хрест, прапори і герби, докторська шапочка). [29]
Загальне поняття
Символ (англ. <#"justify">У літературознавстві:
Символ (з грец. знак) - умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін. [20]
Символіка - це поняття загальнолюдське і національно специфічне, етногенетичне. Дослідження саме останнього аспекту символіки - надзвичайно актуальне, особливо, всебічне вивчення первісної символічної системи та її еволюції в генетично архаїчних тисячолітніх етносів.
Українська система символічного відображення світу належить до найдавніших і найбагатших систем традиційної культури на планеті. Проте символи нині переважно розглядають аспекті державному, що виражені в геральдиці й вексилології.[23] Щодо інших аспектів вивчення і популяризація символів та символіки в сучасних дослідників мало що можна почерпнути, хоч і існують погляди, що теоретичні і практичні розробки про символ задовольняють будь-які смаки. Очевидно, це маються на увазі релігійні символи. А символи державності - явище генетично нове, залежне від політичної ситуації.
«Найдавнішими, найглибшими, а відтак і найпоширенішими є символи - архетипи. Вони у пісенних текстах, у двох своїх формах: у юнгівському значенні «як мотиви і їх комбінації, наділені властивостями всюдисутності,універсальні стійкі психічні схеми (фігури), вони підсвідомо відтворюються і набувають змісту в ритуалі, міфі, символі, віруваннях, а також у художній творчості і як наскрізні образи-ідеї певної культур, ментальності, картини світу. В українському пісенному фольклорі символи-архетипи (коло, гора-низ, небо-земля, вогонь-вода, світо творче дерево. Дерево життя, міст, хліб виражають основи світогляду народу, первинні часові відчуття, цілісність космологічного і часо-просторового сприйняття дійсності. Вони виражають універсальні архетипічні структури і національну їх специфіку»
Символ потребує вивчення з різних позицій, при цьому мають бути застосовані різноманітні методи аналізу;
- проаналізувавши деякі визначення символу, можна констатувати: засадничою особливістю символу є образність, під зовнішньою оболонкою якої прихований потенційно безмежний ряд значень;
- результати досліджень ґенези символів у системі культури (за О. Потебнею, Е. Кассірером, К.Г. Юнгом, О. Лосєвим, В. Тернером) дозволяють зробити такі висновки: а) символ - "кордонна", "межова" категорія, яка утворюється на межі свідомого й позасвідомого, засвоєного культурою і неокультуреного, пізнаваного й трансцендентного; б) будучи "межовою" реалією, символ має здатність вміщувати у недиференційованому, "згорнутому" вигляді різноманітні, часто протилежні й несумісні одне з одним значення;
- структура змістового рівня символу тяжіє до циклічності (за Я. Голосовкером). У розгортанні семантичного поля символу значну роль відіграють принципи асоціативного мислення;
- у контексті різноманітних моделюючих систем культури (ритуал, релігія, мистецтво) символи виконують медіативну, комунікативно-інтегративну, терапевтично-захисну, пізнавально-інформативну, мнемонічну та "екзистенційну" функції;
- ритуальний (обрядовий) символ - особливий тип символу. У ритуальному контексті символи активізуються у лімінальній (пороговій) фазі, за їхньою допомогою відбувається контакт із сферою сакрального, що охоплює першорядні духовні цінності даного колективу. Ритуальна символіка дозволяє яскраво переживати і водночас вирішувати засадничі світоглядні проблеми даної культури, наприклад, такі, як боротьба і єдність життя і смерті, Танатоса й Ероса, "добра" і "зла".
- обрядовий символ вступає у контекстуальні звязки з іншими символами. Календар як модель обчислення часу і календарна обрядовість як конкретна реалізація цієї моделі є складними символічними системами. У контексті календарних обрядів символи групуються у коди, які пронизують обрядовість різних періодів річного циклу, утворюючи при цьому певне важливе для носіїв даної традиційної культури повідомлення. [18, 23]
1.2 Філософське, мистецьке, та релігійне розуміння символу
У мистецтві символ - це універсальна естетична категорія, що розкривається через зіставлення із суміжними категоріями художнього образу,з одного боку знаку, з іншого - алегорії. Принципова відмінність символу не можна дешифрувати простим зусиллям розуму, не існує як певна раціональна формула, яку можна «вкласти» в образ, а потім - витягти із нього.
Символ у мистецтві характеризується тим, що зміст і цінність його виражає багатозначністю. Сама структура символу спрямована на те,щоб через кожне часткове вище дати цілісний образ світу.
Поняття образу-символу у мистецтві,зокрема словесному,- триєдине: об'єктивно - пізнавальне, суб'єктивно-творче та знаково-узагальнююче (зумовлює багатозначність). Дві перші характеристики - це специфіка образу, третя - символу. [9]
Культурно-філософська та етнологічна дума переважно розмежовує поняття образу і символу. Під час аналізу світоглядно-мистецького процесу послуговується або образом (Ф. Шеллінг, Г. Гегель, О. Потебня, М. Костомаров, М. Бахтін, Д. Лихачов), або символом (А. Лосєв, А. Рубер, М. Новикова). Головним для розуміння суті художнього символу є саме те положення, що символ вказує на вихід образу за власні межі, на наявність певного смислу, нероздільного злитого з образом, однак йому не тотожного. Символ має двоєдиний предметний образ і глибинний смисл. Ці два полюси взаємно протилежні і взаємозалежні водночас, бо смисл втрачає поза образом свою наявність, образ поза смислом розпадається на складові.
Художній образ відбиває і осмислює дійсність. До того ж це відбиття є духовно емоційним, бо художній образ належить до двох сфер − реальної дійсності та процесу мислення і образо творення. Цей творчий процес перетворює світ відповідно до необмежених духовних запитів людини,її цілеспрямованої активності і цілісного ідеалу.
Якщо розглядати символ безпосередньо з філософського боку, то символ - це одне з центральних понять філософії, естетики, філології, без нього неможливо побудувати ні теорію мови, ні теорію пізнання. Незважаючи на ілюзію зрозумілості, поняття символу є одним із найбільш неоднозначних для розуміння. [№5 у списку «етнолог» ]
Вже біля витоків філософського мислення ми знаходимо мистецтво побудови символів - в тих випадках, коли поняття стикається з трансцендентним. Але як філософська проблема символ усвідомлюється (якщо говорити про західної традиції) Платоном, який ставить питання про саму можливість адекватної форми абсолютного, де Сократ вирішується розглядати "істину буття" в абстрактних поняттях, щоб не " осліпнути "від сяйва істини). Ейдоси, (термін античної філософії і літератури, спочатку означав «видиме», «те що видно», але поступово набув глибшого змісту - «конкретна наявність абстрактного», «речова даність у мисленні»; в загальному значенні - спосіб організації або буття об'єкта. У середньовічних та сучасних філософів - категоріальна структура, що інтерпретує первинну семантику будь-якого поняття.) які не суть ні абстракції, ні образів, в цьому контексті можна розуміти саме як символи. У той же час платонівський (і пізніше - неоплатоновского) метод паралельного викладу істини як теорії і як міфу в основному алегоричний, а не символічний. Європейське середньовіччя робить символ одним із загальнокультурних принципів, однак предметом рефлексії і культивування в першу чергу стають емблематичного можливості символу, власна ж його специфіка виявляється лише у творчій практиці культурного злету 13 - поч. 14 в. Ситуація істотно не змінюється аж до останньої чверті 18 в.: Відродження, маньєризм, бароко, Просвітництво багаті своїми символічними художніми і релігійними світами, але при цьому символ розуміється як засіб іносказання і "геральдичної" репрезентації.
Новий поворот теми виникає в зв'язку з кантівському вченням про уяві. Описавши два несумісних виміру реальності - природу і свободу. Кант у "Критиці здатності судження" обґрунтовує можливість їх символічного "як би" з'єднання в мистецтві і в доцільності живого організму. Тут символ вперше набуває статусу особливого способу духовного освоєння реальності. В цей же час Гете (у зв'язку із заняттями морфологією рослин) приходить до інтуїції "прафеномену", тобто свого роду об'єктивного символу, народженого органічною природою. У філософії німецького романтизму (Новаліс, Ф. Шлегель, Шеллінг, Крейцер та ін.) розгортається ціла філософія символу, що розкриває його специфіку в зв'язку з основними темами романтичної естетики (творчість, геній, іронія, взаємовідповідності і переклички світів в універсумі). Близьку романтизму версію дає Шопенгауер, зображає світ як символізацію беззмістовною волі в ідеях і уявленнях. Як варіант романтичної теми символу можна розглядати концепцію "непрямих повідомлень" К'єркегора.
Течії західної думки 20 ст. представляють кілька моделей розуміння символу. [33] Виросла із неокантіанства "Філософія символічних форм" Кассирера робить символ універсальним способом пояснення духовної реальності. "Глибинна психологія" Юнга і його школи, наслідуючи відкритий психоаналізом феномен символічного, укоріненого в колективному несвідомому, переходить від установки Фрейда на викриття символу до його легітимізації та свідомому включенню символів і архетипів в процеси самовираження і само-побудови душі. Філософія мови розкриває символічний потенціал, що дозволяє природній мові грати роль світопобудовчої сили. Якщо аналітична традиція схильна при цьому "знешкоджувати" міфологію мови та її символи з метою досягнення раціональності і смисловий прозорості, то представники фундаментальної онтології (Гайдеггер) і герменевтики (Гадамер) намагаються звільнити мову від саієнтистської цензури і дозволити символам бути самодостатнім засобом розуміння світу. Показово, втім, що Хайдеггер з його прагненням реставрувати в дусі досократиків роль символу в філософському мисленні і Вітгенштейн з його пафосом "ясності" сходяться у визнанні необхідності символічно позначити "те, про що не можна сказати" за допомогою "мовчання" (Вітгенштейн) або "вслухання в буття" (Хайдеггер). Структуралізм Леві-Строса досліджує механізми функціонування символів у первісному несвідомому, не уникаючи проекцій на сучасну культуру. Новітня філософія Заходу зберігає проблематику символу в перетворених формах в тій мірі, в якій залишається актуальною задача розмежування та аксіологічного оцінки різних типів знакової активності людини і культури.
Ф. Шеллінг вважав:
Все, що мається в нашій свідомості, в якому б то не було вигляді, як світ і душа, життя і дійсність, історія і природа, закони, простір, доля, Бог, майбутнє та минуле, сучасне і вічність, - все це для нас має ще більш глибокий зміст - і саме той, що все це влаштовано так - а не інакше, і єдине і останній засіб зробити це необ'ємлемо засвоюваним, повідомити ці таємниці, які можна тільки відчувати або в рідкісні хвилини пережити з наочністю ясновидіння, повідомити їх хоча б в темному, але в єдино можливому вигляді - бути може, тільки деяким і обраним умам, - такий засіб таїться в метафізиці нового виду, для якого все, щоб це не було, має характер символу.
Символи суть чуттєві єдності, найглибші, неподільні і, головне, ненавмисні враження певного значення. Символ є частина дійсності, що володіє для тілесного або розумового чи певного значення, розсудливим способом не повідомляється. Ранньо-доричний, ранньо-арабський, ранньо-романський орнамент, наприклад, на вазі, на зброї, на порталі або саркофазі, є символічне вираження нового світовідчування, що знаходить собі відгук тільки в людях виключно однієї культури, що виділяє їх із загальнолюдського, і об'єднує їх в деяку єдність. Але відчути єдність культури спочиває спільною мовою її символіки. Припустимо, що все, що існує, є деякий вираз душевного - ми в цьому скоро переконаємося -, але воно одночасно є і враження на душу, і це взаємовідношення, коли людина буває одночасно суб'єктом і об'єктом, являє собою суть символічного. З цього випливає, що символом є і сама людина, як окрема особа і як сукупність, не тільки своєю теперішньою тілесністю, в силу якої він є частиною світової картини природи і області причинного - як людина, як сімейство, народ, раса -, але також і всією сукупністю своєї душевної життя, оскільки остання саму себе у світовій картині історії усвідомлює як долю, як стає, чи може бути співчутливості, як доля, як становлення «інших».
Це смілива і важкодоступна точка зору. Абсолютні точки зору - беруть, наприклад, за вихідний пункт і мірило: я, мислення, природу, Бога -, які любить філософія через цілей систематики, і без яких вона по суті, не може обійтися, в даному випадку теж є лише символами, об'єктами, а не керівними лініями дослідження.
Символ відіграє виняткову роль у релігійному духовності, оскільки дозволяє знаходити оптимальне рівновагу образної явленності і взискуємої трансцендентності. Символікою насичена ритуальна життя архаїчних релігій. З народженням теїстичних релігій виникає колізія принципової невидимості єдиного Бога і видимих форм його прояву: виникає небезпека того, що символ може обернутися язичницьким ідолом. Тому для теїзму краще символ-знак з його абстрагованістю і дистанціювання від натуралістичних образів і психологічних переживань, ніж символ-образ, провокуючий кумиротворіння. Спектр рішень цієї проблеми простягався від заборон чуттєвої (особливо антропоморфної) образності в іудаїзмі та ісламі до відносно суворої цензури символічної образності в протестантизмі та інтенсивної символічної образності в католицизмі і православ'ї. Показово в цьому відношенні іконоборчої рух у Візантії 8-9 ст., Що висвітило релігійні та культурні антиномії символу.
Середньовічна християнська культура робить символ основою розуміння і опису тварного світу. Догматичної опорою цього стало Боговтілення, яка зробила не тільки допустимим, але і обов'язковим визнання можливості повноцінного присутності "небесного" в "земному", абсолютного у відносному. Поняття символу є ключовим не тільки для розуміння поетики пластичного і словесного мистецтва середньовіччя, але й для характеристики середньовічної екзегетики і герменевтики в тій мірі, в якій їх методи сходять до Олександрійської богословській школі (Климент, Оріген), Філона Олександрійського і почасти до традиції неоплатонічного алегоризму Християнство Нового часу менш чутливо до розрізнення символу і алегорії, проте теологія 20 ст. знову загострила цю проблему: тут ми знаходимо і спроби очистити релігійну свідомість від символізму і прагнення відновити плідні можливості християнського символізму (напр., тема аналогією сущого в неотомізмі). Слід також відзначити суттєві успіхи у вивченні функціонування символу в релігії давніх суспільств, досягнуті в 20 в. структуралізмом і культурної семіотикою. [7]
1.3 Дослідження символіки
Досить багато дослідників, вчених займались дослідженням питання символіки в українському фольклорі.
Сучасні мовознавці активно досліджують проблеми української символіки, приділяючи значну увагу традиційним словам-символам, котрі становлять „своєрідні лексичні константи, у яких зафіксовано світогляд народу, закріплено його багатовіковий мовний досвід" Питання рослинної символіки неодноразово було висвітлено в дослідженнях українських мовознавців: ще О. Потебня у праці „О некоторых символах в славянской народной поэзии" (Харків, 1860) [29]на матеріалі народних пісень визначив основну групу слов'янських символів, передусім українських, з'ясував особливості функціонування символів та їх зв'язок з народними традиціями, віруваннями та обрядами, описав низку рослинних символів (калина, листя, тонке дерево)його ідеї знайшли продовження у працях сучасних дослідників - Л. Голомб, Л. Колесникової, В. Кононенка, О. Сімович, О. Таран та інших.
Достатньо цікавим та важливим є до робіток також М. Масимовича, хотілось би наголосити, що джерелами дослідження послужили прозові, поетичні та драматичні твори буковинських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема Г.Воробкевича, С. Воробкевича, Т.Галіпа, І.Діброви, З.Канюк, І.Карбулицького, О.Маковея, Д.Макогона, К.Малицької, О.Поповича, Ю. Федьковича, С.Яричевського, Є.Ярошинської та ін. Такий вибір не випадковий - творчість письменників цього періоду передувала появі на теренах літератури Буковини плеяди яскравих поетів-символістів (Д. Загул, В.Кобилянський), які почасти спиралися на досвід (у тому числі й мовний) своїх літературних попередників. Рослинна символіка відображає землеробський спосіб життя українців, їхні звичаї, вірування, одвічний інтерес „до великої таємниці безперервно-циклічного відтворення живого зела із зерна", бо часто рослини „бачилися людині носіями певної магічної сили, до того ж не позбавленої зв'язку з потойбіччям (бо проростання відбувається саме з-під землі), а отже, і з її власними предкам.
Отже, як ми бачимо, є досить багато думок, гіпотез, розходжень та схожостей у дослідженні символів, тим паче якщо розглядати це з точки зору саме літературознавчого, то ми бачимо як багато різновидів та трактувань. Взагалі на формування світогляду людини, народу, впливає досить велика кількість чинників, і у кожна з них відіграє свою роль. Якщо брати за приклад нашу державу, особливо той час коли вона ще не сформувалася, то ми можемо простежити цю еволюцію культури, забобонів, які мали та мають місце існуванню, язичництво відігравало вели роль у символіці, а згодом з прийняттям християнства це не зникло воно зробило певну асиміляцію, пристосувалося і змінилося, Так що символи, символіка, календарно-обрядова поезія являє собою невичерпне джерело яке слід досліджувати. У практичній частині цього дослідження ми більш детально розглянемо це на прикладах.
Розділ 2. Рослинна символіка у календарно-обрядових традиціях та поезії
Взагалі кожний період року супроводжувався певними звичаями, обрядами, от наприклад весняний період землеробського календаря відкриває свято, призначенням якого, як прийнято вважати, були символічні проводи зими та зустріч весни. У західноєвропейських народів це був карнавал, у східних слов'ян - Масляна, М'ясниці. В українців та білорусів М'ясниці не належали до числа найпопулярніших свят, проте у росіян, як відомо, це був один з найбільш обрядово-насичених періодів, який за розмахом не лише не поступався Святкам, але навіть перевищував їх. Головним рослинним символом української Масляної можна вважати поліна, шматки деревини (на відміну від російської "Масленицы", де таким символом була солома і виготовлені з неї ляльки) - атрибути обряду "колодка"
Наведемо два описи цього обряду. "На Масляну протягом цілого тижня справляють колодку. У понеділок, вранці, жіночки збираються у шинку. Одна з них кладе на стіл невеличке поліно або палицю, що називається колодка інші баби беруть колодку зі столу, сповивають її кількома шматками полотна і кладуть на те саме місце. Це означає, що "колодка" народилась. Потому купують горілку і, сівши навколо колодки, вітають одна одну з її народженням. Після пиятики розходяться, а колодка запишається у шинку до наступного дня. Так справляють колодку до суботи. За словами селян, у понеділок колодка народжується, у вівторок хреститься, у середу похрестьбини, у четвер помирає, у п'ятницю ховають, у суботу плачуть. У неділю, 8 останній день Масляної, молодь "волочить колодку". Жінки йдуть по хатах і прив'язують дівчатам і парубкам невелику палицю до ноги як покарання за те, що вони не побралися в останні М'ясниці" [40]. "У сусідніх повітах Волині, тобто у Старокостянтинівському і Острозькому, так само як і на всій Україні, останній тиждень перед Великим постом, що його називають "масляниця", є привілейованим для бенкетів і бабських пиятик по шинках тижнем. Обрядовим приводом для цього є так звана колодка, чиє народження у запусний понеділок заміжні жінки справляють з веселим співом і учтою над маленьким поліном, яке сповивають у шматки. Потім цілий тиждень ходять вони галасуючи селом, чіпляють цю колодку дівчатам і парубкам, що не побралися в останній мясопуст. Викуп, отриманий від винуватців, весело пропивають у шинку. [...] Заміжні жінки в запусний четвер збираються разом "ховати діда", при чому весело співають і їдять, "ховаючи діда", для того, щоб на Великдень його відкопати" [1. 158].
Приступаючи до аналізу наведених описів, перш за все відзначимо, що обряд розпадається на дві частини: 1) розігрується життя "колодки"; 2) "колодку" чіпляють молодим людям, які не вступити до шлюбу. Ми далекі від того, щоб, подібно до Фрезера, вбачати у "колодці" уособлення божества рослинності, що кожного року помирає і воскресає. Ще менше ми схильні вважати, що цей рослинний символ - редукована, сміхова форма колодки, старовинного знаряддя тортур у вигляді двох брусків з отворами, у які вставляти руки і ноги злочинців [36. 137]. Ймовірно, "колодка", яку "зустрічають", коли вона народжується, і оплакують, "проводжаючи" її на той світ, є алломорфним варіантом солом'яного опудала "Масленицы" - головного атрибута цього свята у росіян у деяких місцевостях Східної України возили у санях "Масляницю" - дерев'яне зображення жінки з розпущеним волоссям і, відповідно, призначенням "колодки" так само, як і "Масленицы", було передати енергію родючості тим, хто цього потребує (дерев'яна ж "дитинка" могла символізувати результат такої передачі). Карпогонічна функція української "колодки" так само, як і південнослов'янського святочного "бадняка" та литовського "kalade", приуроченого до Попільної середи, як вважає М.Толстой, зумовлена тим, що "сенс цих обрядів та їх сутність можна сприймати як міфологічно концентровані, "спресовані" житія рослини (дерева)" [3] тобто як тексти, що розповідають про етапи розвитку рослин; подібним текстам в. усьому слов'янському світі приписували магічну силу. Отже, чіпляння "колодки" неодруженій молоді лише пізніше стало сприйматися як одна з форм громадського осуду, первинне ж значення цього обряду - символьне побажання плідності і наділення нею молодих людей.
Ще один комплекс значень "колодки" актуалізують символічні асоціації, що їх викликає її зовнішній вигляд, а також семантика такої дії, як волочіння ("колодку" ж соме волочать). Продукуючу семантику волочіння "колодки" Т.Агапкіна слушно, пов'язує з волочінням по землі сільськогосподарських знарядь - плуга і борони-сукуватки [2]. "Разом з тим, - продовжує дослідниця, продукуюча семантика, яка, ймовірно, була первинною для обрядів волочіння поліна та подібних до нього, у деяких ситуаціях виявляла не аграрно-господарське, а матримоніальне значення. Зокрема, східним слов'янам було відоме значення "колоди" як символічної заміни відсутньої у хлопця чи дівчини шлюбної пари. Так, на Берестейщині розповідали про масляничні обряди з колодкою таке: "От, где девок много, то полено занесем и вкинем в хату, о то жениха вжэ вкидаем" (ПА, Жабчиці Пінського р-ну). Деякі звичаї з масляничним поліном мали явно еротичний відтінок, як, наприклад, український (волинський) вираз "совати колодку", що має специфічні конотації (див. "совати" в значенні 'futuere'). Нагадаємо, до речі, що й волочитися також стосується теми взаємин між статями.
З колодою, поліном як символічною заміною у шлюбі чоловіка або дружини пов'язані, ймовірно, і широко відомі весільні звичаї. З одного боку, колода була у східних слов'ян знаком відмови сватам. Разом з тим в інших випадках поліна інколи клали у візок сватів подруги нареченої, сподіваючись на те, що у цьому випадку молоду обов'язково візьмуть. Важко втриматись від того, щоб у зв'язку з цим не згадати традиційне дівоче ворожіння про майбутнього чоловіка, пов'язане з рахуванням схоплених в оберемок дров, кілків плоту тощо"
Рослинна символіка деяких веснянок подібно за складом і семантикою образів та мотивів до весільної обрядової поезії. Зокрема, наведені нижче веснянка і весільна пісня містять мотив вішання вінка на кілок:
А в кривого танця
Не виведу кінця.
Веду, веду.
Та не виведу,
Плету, плету,
Та не виплету.
Треба його виводити,
Кінець йому знаходити.
Ой вінку мій вінку,
Хрещатий барвінку,
Я тебе сплела, звила
Іще вчора ізвечора.
Повісила на кілочку
На шовковім шнурочку,
Туди моя матінка ішла.
Того віночка знайшла
Той нелюбові дала.
Коли б була таке знало.
Була б його розірвала,
Нелюбові не дала [2, 52-53].
***
Ой вінку мій вінку,
І хрещатого барвінку,
Куповала'м тя в ринку,
Замикала'м тя в скрипку,
В суботу на годинку,
В неділю на всю днинку,
В понеділчик на обідчик,
А во второк та й на колок [17]
Веснянки з мотивом вінка на кілку і шлюбні пісні з аналогічним мотивом постали, ймовірно, як вербальне відображення обрядової практики: молодому в ході весільного церемоніалу подавали вінок молодої, завішений на гілці ялини [101, 61]. Ця обрядова дія має виразний інтимний підтекст, типу єднання душ і шлюбної ночі. Чіпляння вінка на гілку відоме також як обрядова акція у складі купальського. Отже, вішання вінка на дерево має ознаки символічної акції з потужним "магічним зарядом". Ця дія, метафорично описуючи, імітуючи майбутнє життя разом, причому охоплювала всі аспекти подружнього життя включаючи і напевно й інтимний, також продукувала, за уявленнями носіїв традиційного світогляду, реальну прокреативну енергію, яку можна було використовувати з різною метою. Зокрема, веснянки з описом цих дій ї, по суті, можна визначити як заклинальні тексти, призначенням яких було заворожити швидкий шлюб молодим людям.
Згадавши про мотив веснянок, у якому фігурує вінок ("те, що звите"), не можна обійти увагою й мотив виття, звивання рослин, що також є спільним для веснянок і весільних пісень:
Зелені вогирочки
Най сі вют,
До дівчини заручини
Най сі бют.
Зелені вогирочки,
Розвивайте сі,
Молодії дівчаточка,
Віддавайте сі [14].
***
Вийся, горошку, в три стручки,
А роди, Боже, в чотири,
Щоб тебе черви не точили,
Щоб ся парубки женили [40].
Символіка завивання кодується також на акціональному рівні, оскільки рухи хороводу часто імітують обплітання, обійми і підтримку один одного.
Питання дівочої краси, цноти, кохання та розлучення порушувалося у багатьох піснях, легендах, цьому надавали багато різних тлумачень, одні вбачали схожість с водою і вогнем, інші у рослинах, і все це трансформувалося в фольклор.
Якщо ми візьмемо як приклад купальні обряди, то слід розглянути, ще купальський вінок із причепленою до нього свічкою, пущений вночі за водою, можна потрактувати як поетичну символізацію пристрасного любовного зв'язку, чиє майбутнє визначають невблаганні хтонічні сили. Спалення гілки (деревця) - "Марени" і (або) ляльки -"Купали", підпалення встановленого на дереві чи на тичці колеса, обмотаного соломою, або в'язанки соломи можна тлумачити як уособлення згубного інцестуального зв'язку міфологічних персонажів Купали і Марени (Івана і Марини, Марії). Напевно, з огляду на подібні негативні конотації "гільце", "купайло" часто сприймається у складі купальської обрядовості як знак відьми [25]. Як символізацію недозволеного з точки зору народної моралі - і через це фатального - дошлюбного сексуального зв'язку слід розглянути, ще мотив спалення дівчини у такій купальській пісні (до речі, зауважимо, що спалення дівчини під деревом - популярний мотив також і весільних пісень):
Ой попід лужком
Та оре Іван плужком.
Ой оре, оре та на шлях виганяє,
Він молодую дівку стиха підмовляє.
Не слухай, дівчино, ти Івана-дурня,
Я, сива зозуля, та весь світ злітала,
Я на вербі грушок не з'їдала,
Золотих дівочок ніде не видала.
Молода дівчина зозулі не слухала,
Та з Іваном сіла, сама поїхала.
Молодий Іван ізрадив дівчину,
Прив'язав її до сосни косима,
Прив'язав же він та на шлях очима,
Запалив сосну з верха до коріння [2].
В контексті уявлень, пов'язаних з купальським святом, сюжетну лінію наведеної пісні можна також потрактувати як туманну проекцію фрагмента баладного сюжету про інцестуальний зв'язок брата і сестри. Дізнавшись про те, що він покохав рідну сестру, Іван вбиває її.
Рослинні образи, так само як і символи вогню і води, формують один з центральних семантичних блоків купальської обрядовості. Саме у пов'язаній зі святом Купала легенді про виникнення двоколірних квітів ("іван-та-мар'я", "брат-та-сестра") знаходимо прямі вказівки на те, що ж стало причиною парадоксальної ситуації, в якій опинилися Марена та Купала. Порушення екзогамії - це нехтування усталеними "буденними'' традиціями колективу і, отже, інцестуальний зв'язок є для профанного виміру злочином. Проте людина, яка поставила себе поза моральними законами суспільства, тим самим задекларовує свою приналежність до "антисвіту", який уявляється і джерелом потужних руйнівних сил, і генератором прокреативної енергії. Сюжет відомої балади про інцест брата і сестри невипадково закінчується тим, що з тіл закоханих виростають квіти. Причетність інцестуальної пари до потойбічного світу дозволяє молодим людям стати носіями потужної енергії плідності, що спричиняє проростання квітів з їх тіл, але, разом з тим, і позбавляє грішників людської подоби.
У деяких купальських піснях перетворення Івана або Марини на квіти є наслідком насильницької смерті одного з цих персонажів:
Іване, Івашечку, не переходь доріженьки,
Іване, Івашечку!
Перейдеш, винуват будеш, Іване, Івашечку!
Піймаю - зарубаю, Іване, Івашечку!
Посічу тебе на дрібний мак, Іване, Івашечку!
На дрібен мак і на кашечку, Іване, Івашечку!
Та посію тебе у трьох городочках, Іване, Івашечку!
В першому городочку да любисточок, Іване, Івашечку!
У другому городочку да барвіночок, Іване, Івашечку!
У третьому городочку до васильочок, Іване, Івашечку!
Що любисточок - задля дівочок, Іване, Івашечку!
А барвіночок сади устеляє, Іване, Івашечку!
А василечок три запахи має, Іване, Івашечку! [26].
***
Маринко, моя дівко,
Ти Мариничу, ти муий паничу,
Йване, Ивашеньку,
Торох, торох та по дорозі,
Голос, голос та по діброві.
Що ж то за торох да по дорозі?
Що ж то за голос да по дуброві?
Ой то брат сестру зарубать хоче,
Ой сестра брата та просилася:
Ой братику муий, голубчику,
Не рубай ти мене у субуитоньку -
Й у недільку рано-пораненьку;
Посічи ти мене да на друибен мак,
Да посій ти мене и у трох городочках,
А й уродиться да трой-зіл'єчко:
Що перве зіллє то ж василечки,
А другие зіллє то ж барвіночок,
А третє зіллє то ж любисток.
Що ж любисток за для любощей,
А барвіночок за для дівочок,
А василечки за для пахощей [40].
О.Потебня згадує в одній зі своїх робіт про те, що вбивство братом сестри в одній з польських собуткових пісень вмотивоване позашлюбним материнством дівчини [32], але це явно більш пізнє пояснення агресивної поведінки брата. Наведені пісні (з яких у першій погроза вбивства йде від дівчини або дівчат), по суті, є вербальним описом обрядових дій, які відбуваються після закінчення святкування Купала: опудало чи гілку ("Купайло'' чи "Марену") розривали і несли на городи, вірячи, що від цього краще будуть рости огірки, капуста [40]. По суті, в цьому обрядовому дійстві, ремінісценції якого знаходять свій вираз у купальських піснях, можна вбачати редуковану, "пережиткову" форму розривання і розкидання по ниві шматків людської жертви, котру у деяких народів офірували полю перед початком засіву або в період проростання сходів з метою підсилення родючої сили поля життєдайною енергією людської крові [38]. Втім, можливе й поетично-символічне потлумачення мотиву виростання зелені з тіла вбитого персонажа, адже насильницькі, деструктивні дії (ламання, роздирання, биття), так само, як і сіяння й проростання квітів належать до шлюбно-еротичних мотивів української народної пісенності [31].
Ми далекі від того, щоб ставити собі за мету реконструювати логічний, цілісний сюжет "праслов'янського" космогонічного міфу, який у драматизованій формі відтворювався засобами ритуалу під час свята літнього сонцевороту, і з'ясовувати місце "божеств" Купала і Марени у пантеоні давньослов'янської міфології.
2.1 Значення символіки дерев у віруваннях та використання мотивів в українському фольклорі
До рослинних символів дерев відносяться калина, верба, дуб, тополя, тощо. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.
Словяни які жили в лісах ставилися до дерев з особливою пошаною, наділяючи майже кожне надприродними властивостями. Перекази про світове дерево, яке обіймає коренями землю, а гілками, тримає небо, показують те, що дерева були обожнюваними.
Дерева мали цілющі животворні властивості, особливо ті, яких торкнувся своєю блискавицею небесний владика. Вірили, що старі могутні, з подвійними стовбурами дерева мають особливу цілющу силу. Гілки або палиці з деяких дерев верби, ясеня, бузини, вважалися дієвим засобом проти злих духів. З дерева словяни вирізали богів, у гаях влаштовували священні капища, де проводили обряди жертвоприношення. Особливо шанувалися бук, дуб, липа береза, верба, бо вважали, що ці дерева люблять боги і живуть на них.
Поклоніння дерева було в усіх словянських племенах і збереглося у багатьох звичаях та обрядах. Від поклоніння деревам іде звичай розвішувати вінки і рушники. Дуже помиреною у словян є пізніша персоніфікація дерев у казках, піснях, обрядах. Культ поклоніння деревам у своїй основі мав сільськогосподарський характер. [21]
А тепер на прикладах більш докладно проте, що традиційно символіка збереглася у фольклорі особливо у календарно-обрядовій поезії наявне використання деяких символів.
Верба
Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево.
Якщо молода верба символізує життєву силу, плодючість, здоровя, захищає від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею ("закохався, - кажуть, - як чорт у стару вербу"), а в замовляннях - із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: "…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці"; "…під сонцем жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця. І прошу я - допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої".
Згідно з повірям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися вурдалаки - ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На вербі полюбляють гойдатися русалки (за повірям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).
Символ вербової кладки, містка означає кохання, одруження, шлюб. Всохла, підточена водою верба натякає у веснянці на дівчину, яка забарилася з одруженням:
Ой не стій, вербо, над водою
Та не пускай гілля до Дунаю;
А Дунай - море розливає,
І день, і ніч вода прибуває,
З верби корінь підмиває,
З верху верба усихає.
Стань собі, вербо, на риночку
В хрещатенькім барвіночку,
І запашнім василечку! [26]
Ой у лузі у темному
Та над морем над глибоким
Та стоїть верба похилая.
Під вербою знамен стоїть.
Під знаменем козак лежить.
В головоньках - свіча горить.[22]
Похилена верба асоціюється з розлученням у піснях про кохання:
Ой ти, вербо моя кучерявая…
На крутих бережках похилилася…
А дівчина від сну пробудилася
І згадала собі, з ким любилася.
Як в вишневім саду розлучалася,
Як в вишневім саду розставалася. -
або ж у коломийці:
Ой ти, вербо, над водою чого ся схилила?
Скажи мені, дівчинонько, чогось ня лишила?[19]
Верба у словянській міфології ритуальне дерево весняного Нового року. Шанування верби у словян давнє, дохристиянське, Під прадеревом, - Золотою вербою, за повірями, народилася богиня Лада. Тому вербу вшановують з давнини від час весняних свят Дівчата-ладивиці прикрашали її вінками і ходили навкруг ритуального дерева хороводи. Верба розпускається і квітне після Благовіщеня на Великодньому тижні. Цвіт верби хлопці дарували дівчатам у знак прихильності. Тієї пори вербовим гіллям квітчали оселі обійстя Верба - оберіг, вербовим гіллям, хльостали дітей, і дорослих у вербну неділю, відганяючи нечисту силу. Це - ритуальне биття благословення, прилучення до таїнство природи, [13] оберігання від хвороб та нечисті. За давніми віруваннями, навкруг Золотої верби утворився світ, про що, є у веснянках та у великодніх промовках
Гей не було там ні Неба ні Землі!
Гей, лиш там були Темні Моря!
Гей, на тих Морях Золота Верба!
Вербо хлись бий до сліз!
Не я бю верба бє.
За тиждень Великдень
Будь великий як Верба
А здоровий як Вода![18]
Дуб - рослина довговічна, деякі дерева переживають тисячоліття. Пліній Старший порівнював вік Всесвіту з віком дуба. За деякими переказами, легендами, був першодеревом світу (прадуб) Про це є і в замовляннях. На дубі, що росте на острові Буяні, родять молодильні яблука. В казках та легендах на дубі ростуть золоті жолуді, на гілках живуть русалки, під його смертю схована скриня з Кощеєвою смертю. Священним дубам поклонялися давні греки, головного бога Зевса зображували у вінку із дубового листя. Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. "Міцний, як дуб" - кажуть про сильного чоловіка. [23] Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості й шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:
Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!
Холи в господу до нашого роду,
на наших синів дай свою силу,
щоб зліе духи їх не косили.
На наших синів дай свої м язи,
щоб зліе духи не рвали вязи.[26]
На наших сипів дай свої моці,
щоб були з Перуном на кожному кроці!"
У дитячому фольклорі збереглися також обряди жертвопринесення біля дуба з метою викликання дощу: "іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб і зворухнеться, горщик розібється, а дощик поллється".
Із дубом повязане також уявлення про річне коло. Наприклад, у народній загадці: "Дуб-дуб довговік, на ньому 12 гілок, на кожній гіллі по 4 гнізді, а у кожному гнізді по 7 яєць і кожному імя єсть", що означає відповідно рік, місяці, тижні та дні року.
Історичні відомості про священні дуби маємо з X ст. Так, у хроніці Костянтина Багрянородного описано священний дуб на о. Хортиця: "На цьому острові здійснюють жертвоприношення тому, що там росте величезний Дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруги втикають стріли, а - інші шматки хліба, мясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай".
У "Словянській хроніці" Гельмольда повідомляється про священні дуби, які росли біля храмів полабських словян ще в XII ст. Герборд подає відомості про священний дуб у Штетині (в поморських словян). У всіх описаних священних дубах, на думку народу, перебуває сам Бог Перун (у полабських словян - Прове). [21]На культ священних дубів у Київській Русі вказують знахідки в ріках Десні й Дніпрі поблизу Києва й Чернігова. На високих дубових стовбурах, які пролежали у воді майже тисячу років, добре збереглися вставлені щелепи дикого вепра, що свідчить про культовий характер цих дерев. Нині одна з таких знахідок зберігається у Київському музеї народної архітектури та побуту.
Християнська церква постійно боролася з вірою у святенність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх словянських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв "під дубом пісні співати".[7] Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.
Образ дуба, що ввібрав у себе міфологічні уявлення про світове древо як узагальнений символ творення життя, добра,
У давнину було поширеним вірування в те, що душа померлої людини переходить у дерево. Причому душі небіжчиків обирали для свого перевтілення переважно дуби. Це уявлення підтверджене реальним фактом давніх поховань у лісах, зокрема дубових, - на деревах чи під деревами. Воєвода князя Святослава, Ян Вишатич, після придушення в Суздальській землі повстання смердів у 1071 р. віз полонених волхвів до Шексни, там убивав їх, а тіла вішав на дубі. Під дубами закопували загиблих героїв, святих. За часів, коли поширення набула кремація небіжчиків, на дубах ставили горщики з попелом від поховального багаття. [11]
Калина
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо.
А ми нашу славну Україну розвеселимо![народна пісня]
У наведеному вірші ми ясно бачимо що Україна ототожнюється калиною, так історично склалося, що наша держава довгий час перебувала під гнітом різних держав, режимів, тому у рядку «А ми тую червону калину підіймемо ясно простежується мотив боротьби, Україна в образі калини, буде процвітати і у наступному рядочку слова «нашу, славну Україну» теж мають певний натяк на те, що тяжкі часи минуть і країна не тільки повстане, а й буде радісною, і вільною.
Значна поширеність калини на теренах України, та її пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та ін.) зумовили перехід із світу номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина - дівчина (мати), калина - Україна, калина - кров. Домінує загальнопоширена спорідненість «калина - дівчина». Цю стійку асоціацію розглядали видатні фольклористи Микола Костомаров, О. Веселовський, Олександр Потебня.
Також калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки й гостинці. Другий вид символічної спорідненості калина - Україна притаманний найбільше стрілецьким і повстанським пісням. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну.[29]
Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина - кров за традицією зберігається і у піснях воєнної тематики нового часу: У діброві при долині вітер повіває, Там над стрільчиком калина слізоньки ковтає. Ой червоні тії сльози з стрілецької рани, Впав бідненький при долині, більше вже не стане Подібно, «калина на могилі» має стійке символічне значення: тужлива пам'ять за померлим на чужині молодим козаком чи хлопцем, сином, братом:
А на тій могилі червона калина,
За стрільцем ридає молода дівчина.[11]
На початку літа кущі калини вкриваються білими суцвіттями, які з-поміж зеленого листя виглядають, немов наречена в білосніжній сукні. Цвіт калини схожий на віночок (коло). Невипадково калина - це жіночий (на противагу дубу, явору) символ, що втілює і її дівоцтво, і цноту, і чистоту, і незайманість, і кохання, і зрілість, і красу, і молодість, і родинні почуття, й одруження, і плодючість, і радощі, і горе, і журбу.
Ходити в луг по калину вважалося улюбленим заняттям українських дівчат:
Ходила дівчина у ліс по калину
Блудила дівчина сім день і годину [22]
Традиційні вислови «збирати калину, ходити по калину» тлумачаться і метафорично, як пошук коханого. Для парубка «ходити по калину» означало здатність до подружнього життя. [36]
Якщо під стріхою селянської оселі висіли калинові грона, це означало, що в хаті є відданиця і можна засилати сватів. І навпаки, коли говорили: «калина недозріла», це означало, що дівчина ще молода, аби йти заміж.
У весільних піснях трапляється такий образ: батько нареченої підходить до калини: «вітер не віє, сонце не гріє, калина не спіє». Далі до дерева звертаються мати, брат, сестра, повторюючи те саме. Коли ж підходить до калини наречений - «і вітер віє, і сонце гріє, і калина спіє». У разі, якщо дівчина таємно дарувала гілочку калини парубку, це демонструвало, що вона дає згоду на одруження.
Калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали вільце молодої як "ствердження дівочої недоторканості, цнотливості" (Там само). [27] Звернемо увагу на весільну пісню, в якій образ нареченої уособлюється з калиною:
Ой під лісом битая доріженька,
А серед степу рублена криниченька,
Коло криниці червона калинонька.
Ой туди їхав Юрасько з боярами,
Йому калина дорогу заступила.
Вийняв шабельку, став калину рубати,
Та стала йому калина промовляти:
Ой не для тебе ця калина саджена,
Тільки для тебе Маруся наряджена.
(Українська народна пісня)[9]
Підемо до річки калину ломати,
Коровай убирати…
(Українська народна пісня) [19]
Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств - дівич-вечір, вінкоплетени, молодечий вечір. Якщо весілля справляли навесні, хату прикрашали калиновим цвітом. Якщо весілля справляли восени, - червоними кетягами.
Традиційно в українських селах обіч криниці висаджували калину. Вона не тільки прикрашає місце, а й оберігає воду від спеки. З ранньої весни на калині духмяніють білі квіти. Здалеку бачиш не кущ, а ніби дівочу голівку, запнуту біловяззю легенької [11]
Білизна калинового цвіту - одна з ознак образної символіки цієї рослини. Епітет білий - одна з характеристик молодої дівчини, нареченої. У білоруському фольклорі зустрічаємо порівняння дівочої вроди з білими квітами калини та її червоними ягодами:
В українських народних піснях калина - символ кохання. Це поетичний образ, який відображає духовний світ і спадщину українського народу. Ніжні білі суцвіття калини опредметнювалися з ніжністю молодого кохання, гарячий червоний колір ягід - з палким полумям любовної жаги (пристрасті),[12] їх гіркий смак - з гіркотою нерозділеного почуття чи гіркою долею заміжжя:
Та чи я в лузі не калина,
Та чи я в лузі не червона?
Нащо мене поламано
І в пучки повязано?
Нещастя моє!
Недоля моя!
(Українська народна пісня)[19]
Калина, яка не має цвіту, - символ одиначки, самотньої дівчини, яка не зазнала кохання:
Коло мого двора
Ні плота, ні кола,
Тільки стоїть кущ калини,
Та й та не цвіла.
(Українська народна пісня)
Дівчина, яка ламає калинове гілля з червоними ягодами, бажає бути такою ж гарною, як гаряча калина:
Калиноньку ламала,
В пучки вязала,
До лиця рівняла:
Ой, коли б я така,
Як калина гаряча! [7]
Зламане калинове гілля з ягодами символізує кохання:
Ломлю я калину, кладу на купку,
Я тя кохаю, ти, мій голубку…
(Українська народна пісня)
Взимку калину розвішували на горищі: кращих ліків, ніж калина, немає. "Ягоди калини віддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріального тиску тощо" [23]
У народі кажуть, що калина лікує різні недуги, у тому числі хвороби серця. Тому повага до калини йде з глибини людського серця. Сік калинових ягід добре вгамовує спрагу. З відчуттям кислувато-терпкого смаку знову відчувається повага до калини.
Калина захищала будинок від лютого морозу, тому калинові пучечки клали у міжвіконня.
Існує повіря: якщо вирізати з калини сопілку, то в сімї неодмінно зявиться продовжувач роду - син. А калинова сопілка гарно співає в умілих руках!
Українська народна творчість містить образ калинового мосту, який символізує кровне єднання людей від покоління до покоління, безсмертя нації, неперервність роду. Символ "ходити по калиновому мосту" означає "шукати зустрічі з коханою (коханим)". Отож, означення "калиновий" передає символічне значення іменника міст. Реальний калиновий міст зєднує два береги ріки, а символічний калиновий міст єднає два кохаючих серця.
Значне місце калинова символіка займає в українській вишивці, яка характеризується геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Вона відзначається високими мистецькими якостями, багатством фарб, золототканими складовими. У вишивці рушників і сорочок "застосовуються грона виноградної лози, гілки калини, розкішні квіти" (41).
Таким чином, народнопоетична символіка калини походить від давніх уявлень людини про природу та оточуючий світ, вказує нероздільність людини з природою.
.2 Значення символіки рослин: використання мотивів у календарно-обрядовій поезії
обрядовий поезія рослинний символіка
Прикметним з цієї точки зору може бути аналіз семантики і функцій одного з рослинних символів у складі зимової календарної обрядовості - конопель (льону) у ворожінні, відомому як "засівання конопель". Воно було одним з популярних андріївських ворожінь. Найчастіше воно відбувалося так: рано-вранці або пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, дівчина у віддаленому куті подвір'я засівала у землю або розсипала по снігу жменю конопляного (або лляного чи макового) насіння. Часто для більшого ефекту ворожіння дівчата скидали з себе одяг (оскільки частково або повністю оголене людське тіло "відкрите" для контакту з потойбічними силами). Після того дівчина згиналася так, що край її спідниці або фартух торкалися землі (або ж у випадку, коли дівчина скидала з себе одяг, вона тягнула за собою сорочку чи фартух), і так обходила засіяне місце, примовляючи: [7]
Андрію, Андрію!
На тебе коноплю сію,
Димкою (чи спідницею) волочу,
Бо дуже заміж хочу.[5]
Коли насіння проростало, дівчина за характером сходів визначала, чи вдалий у неї буде шлюб і чи відбудеться він взагалі (в усякому разі, на протязі року). Якщо дівчина не сіяла, а просто сипала насіння на сніг, то після такого "засівання" вона набирала жменю снігу разом з насінням, ішла додому і після того, як розтавав сніг, рахувала насіння: "до пари" чи ні. 6
Інколи для того, щоб насіння було відповідним чином "підготовлене" для такої важливої акції, якою було ворожіння, рекомендували носити його за пазухою, починаючи від дня Катерини [27]
Моторошні речі відбувалися от наприклад ті ж Коноплі, що можуть, як вважалося, впливати на всяких істот чи повязаних з ними людей, мають амбівалентну семантику. З одного боку, конопляними стеблами підперезувалися під час Купала для того, щоб відьма не зашкодила; конопляним цвітом, як вірили, навіть можна зачарувати відьмину корову 12; за допомогою полотна, витканого з конопель, можна побачити біса у вихорі. Проте та ж відьма могла, згідно з повірям, відбирати молоко у чужих корів за допомогою сплетеної з конопель нитки; в коноплях, за польським віруванням, сидить нечистий; на жменьку конопель, за оповіддю, наведеною в одній із збірок В. Гнатюка [4]
Мята - оберіг для дитини та її здоровя. вважалося, що її аромат створює життєрадісний настрій та активізує роботу мозку. У піснях є символом самотності та строгості. Жінка садить мяту і говорить, що від неї родинонька одріклася. Мята фігурує у піснях разом з рутою
По городу ходжу
Руту-мяту саджу [3]
На Гуцульщині дим спаленої мяти використовували при болях у вухах як знеболювальне, а у Галичині як профілактику проти холерних захворювань, і теж повязано багато фольклору та забобонів з тим.
Полин - оберіг проти відьом і дідьків, а також русалок та мавок, на Русалчин день, як і петрушка символ печалі, гіркоти життя.
Лучше мені мати гіркий полин їсти
Аніж мені мати із нелюбом сісти [41]
Полин використовували як засіб що лікує жовтяницю пропасницю, званий у народі чорнобилем. Є така легенда як один чумак наварив сої каші з гадюк, поїв а наймиту сказав щоб той вимив посуд і не куштував, але той не послухався і нашкріб собі і зїв повну ложку. А потім іде щось не те, хитається починає чути що кажуть трави, як вони розмовляють між собою, потім пішов до волів а вони теж кажуть « О, запрягати зараз буде», а чумак то побачив став із воза вирвав стеблину чорнобилю облупив її і дав зїсти, наймит зїв і все минулося, тому чорнобиль називають ще забудьком
Трава-мурава - часто згадується у старовинних колядках та щедрівках
Там за садами трава-мурава
На тій мураві біла береза
На тій березі золоті роси [16]
Нерідко трави наділялися особливими магічними властивостями, от якщо маєш цю траву то можна не боятися нечисті, треба знати цю траву яка росте при річці і зривати її треба через золоту або срібну гривню і носити завжди при собі.
Хміль - символ родючості, молодого буяння. Мати питає сина, на якого скаржаться молодиці, що він шкоду робить
Де ти, хмелю зимував
Де ти синку ночував?
Парубок увивається біля дівчини «як хміль біля тичини». Козака - гуляку також порівнюють з хмелем
Ой рости, хмелю, над водою,
Врівні з тичиною!
Ой далеко чути та козака орла,
Що йде з кобзиною
Хміль є символом війни, хоробрості та відваги, гнучкості та розуму як і інші повзучі рослини, горох, квасоля, льонок, У козацькій пісні питається
Чи не той то хміль
Гей то наш козак Нечай
Що з ляхами бється [15]
Рута - символ дівочості, також символізує тугу та гірке життя. Дівчина говорить «Посію я рутоньку буду підливати» тобто вона берегтиме свою дівочість, а вислів «Загубила віночок з зеленої рути» означає зворотне.
Як символ дівочості, цнотливості, відвернення злих духів у весільній поетиці виступає рута (рута-мята) :
Сплети Оксані віночок
Із ярої рути квіточок. [22]
Роман-зілля - любовне зілля символ забуття, безнадії розлуки. Його шукали в день Зільника Зилоти. Отож дівчина яку парубок перестав любити
Побігла до гаю,
копать зілля розмаю…
За українськими народними уявленнями, барвінок символізує трійцю: дитинство, зрілий вік, старість; батька, матір, дитя; весну, літо, осінь; вічне нев'януче кохання, нестаріюче життя, пам'ять, а тому з барвінком українці віками сплітали весільні вінки, робили косиці, плели вінки й на могили, що символізувало вічну пам'ять, садили й садять на могилах
Барвінок також є символом краси. Здавна вважалося, що рослина дарує дівчині вроду. Дівчата на Україні колись умивались відваром із барвінку. «Десь ти мене, мати, в барвінку купала».
У народі живе чудова легенда про походження рослини. Діялося це тоді, коли турки і татари нападали на українську землю. Увійшли якось вороги в одне село і винищили там усіх людей. Лише один парубок та дівчина сховалися в лісі. Але їх знайшли бусурмани. Парубка люті зайди зарізали, а дівчину задушили. Ото з парубочої крові й виріс барвінок у лісі, а губами дівчини полилася кров. [23,24] А інша легенда розповідає, що колись чужоземець побачив українську дівчину й дуже в неї закохався. Навіть, ставши перед Богом по смерті, попросив Творця пустити до коханої ще раз. І Господь повернув його на землю квіткою барвінку, який вився всюди, де ступала нога милої, а по смерті - виріс на її могилі.
А називається барвінок хрещатим від слова «хрест», бо його стебла перехрещуються одне з одним. Листки зелененькі, продовгуваті й вічнозелені, квіти блакитні, ніби зірки. В перекладі слово барвінок означає «перемагати». Тому ця квітка є символом хлопця. Це завжди вродливий, статний парубок. Як от в українській народній пісні «Несе Галя воду»:
Несе Галя воду,
коромисло гнеться,
А за нею Іванко,
як барвінок вється. [21]
Збирання барвінку перед весіллям, коли з нього плели вінки-силимени (долю) на стіну, сволок чи стелю, на голову княгині - молодій, - було цілим ритуалом. Дружки з дівчатами йшли в городець, де спеціально садили барвінок чи в сад, парк або до лісу, особливо грабово-букового, де були барвінкові місця, зістригали листя, співаючи пісні-ладканки й балади.
Мак - символ безмежності зоряного світу, здоров'я, краси; оберіг; персонаж українського фольклору.
Образ-символ мак в українському народному світобаченні повязаний із його чудодійними властивостями. За давніми віруваннями, мак оберігає людину від злих духів (відьом, упирів). Якщо насінням маку посипати домівку, туди не зможе проникнути лиха сила, аж поки не збере всі зернятка. Зерно маку освячували на Маковея або Спаса. Часом мак викликає уявлення про швидкоплинність, скороминучість людського життя. Як співається в народній пісні:
Пройшов мій вік, як маків цвіт,
Що вдень цвіте, а вночі опаде. [30]
У деяких регіонах побутував ритуал, що опоетизовував садіння, вирощування маку. Дівчата, взявшись за руки, утворювали два кола, що рухались у протилежних напрямах. Між ними ставали дві дівчини і вели діалог під акомпанемент співу про те, як порати мак.
У фольклорі, літературі образ маку часто символізував героя-козака, що загинув, боронячи рідну землю.
Наш народ дуже любить цю тремтливу, пломенисто-пелюсткову квітку. Народний ідеал вродливої дівчини часто втілювався в образі маку ("Як маківочка", "Дівчина як маків цвіт", "Як мак цвіте").
Ромашка (румянок, румянець, романок)- символ кохання. У Зільнику про неї мовиться як про засіб що оберігає від чарів, зміцнює память
Фіалки - символізують радість, однак лілові фіалки це невтішна туга за померлими. Вінок із цих весняних квітів не могла носити дівчина яка втратила невинність
На долині ходять паняночки
Та й збирають фіалочки
На неділю на віночки
А я свій утратила
Під явором зелененьким
З козаченьком молоденьким [41]
Квіти підсніжника - провісника тепла, символ сподівань на краще майбутнє. У народі їх називають квітами надії. Завдяки своїй красі і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння, підсніжники майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і потребують охорони.
Український фольклор розповідає про травневі квіти конвалії, що ці квіточки подібні до перлин. Запрошуючи дівчину до танцю, хлопець дарував їй букет конвалій. Обмін букетиками навіть означав згоду на одруження. Якщо ж дівчина була не згодна, вона кидала букетик на землю. Ця чудова квітка, яку називають «лілія долин», на грані винищення.
А про васильки є в народі оповідь, що був собі колись молодий і гарний хлопець. На Зелені свята заманила його русалка в поле, залоскотала і перетворила на синю квітку. Відтоді й ростуть у полі ті гарні, трохи сумні квіточки. А звуть їх імям хлопця - васильками. Васильки - дуже запашні квіти, раніше їх клали за ікони, прикрашали ними хрести у церквах. Васильки - символ святості, привітності, чемності.
Чорнобривці - один з українських народних символів. Згадуються в ряді художніх творів, народних і сучасних піснях,казках та бувальщинах. Також Чорнобривці - це юнацька краса, символізує рідну домівку, рідний край.
Постійними мешканцями обійстя українського селянина були й чорнобривці. Описуючи квітник як обов'язків атрибут кожного українського подвір'я, В. П. Милорадович згадує і цю квітку та називає її дещо незвичайною для нас назвою"бархатцы" [8], мабуть через приємні на дотик, ніби оксамитові пелюстки. Чорнобривці згадуються у деяких весільних піснях:
Наприклад як у пісні
Перше було літечко, а тепер зима,
Посіяла чорнобривці, та вже не пора.
А вже мої чорнобривці розцвітають,
Уже мою русу косу розплітають
До речі цікавий момент, щодо розплітання коси, цей обряд проводився дівчина коли виходила заміж, то все, їй розплітали косу наче як символ її дівоцтва.
Мальва - це символ найдорожчого, любові до рідної землі, до народу. Не було села, а в ньому хати, де б не росли під вікнами мальви - прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку-далеку дорогу, ці квіти нагадували: там земля мила, де мати родила!
Розквітла мальва - хати оберіг,
Розквітла мальва - подарунок неба,
Її суцвіттям вишитий рушник
Мені лишила мати після себе.
Стоїть красуня ніжна і струнка
Всім перехожим заглядає в очі,
І ворухнеться серце юнака,
І заспіває серденько дівоче.
А одцвітаючи не схилить голови,
Затисне квітку листям пожовтілим,
І восени невтомний вартовий
Розкидає насіння що є сили. [19]
ЇЇ не так часто оспівують у піснях як наприклад калину, або чорнобривці, але у деяких регіонах повязані з цією квіткою не тільки пісні а й обряди.
Рослини, обряди, традиціє це все між собою повязано, народний фольклор зберіг найкращі традиції того часу. Завдяки йому ми маємо хоч якесь уявлення про тогочасну дійсність, культуру, світосприйняття. [7]
Висновки
У першому розділі роботи - "Рослинна символіка у календарно-обрядовій поезії" - ми зясували, що:
- символ - одна із засадничих категорій культури. Механізми символічного мислення, за Е. Кассірером, відіграли вирішальну роль у процесі сапієнтизації людини;
символ - метадисциплінарна категорія, отже, він може бути обєктом дослідження різних наукових дисциплін. Символ потребує вивчення з різних позицій, при цьому мають бути застосовані різноманітні методи аналізу;
проаналізувавши деякі визначення символу, можна констатувати: засадничою особливістю символу є образність, під зовнішньою оболонкою якої прихований потенційно безмежний ряд значень;
результати досліджень ґенези символів у системі культури (за О. Потебнею, Е. Кассірером, К. Г. Юнгом, О. Лосєвим, В. Тернером) дозволяють зробити такі висновки: а) символ - "кордонна", "межова" категорія, яка утворюється на межі свідомого й позасвідомого, засвоєного культурою і неокультуреного, пізнаваного й трансцендентного; б) будучи "межовою" реалією, символ має здатність вміщувати у недиференційованому, "згорнутому" вигляді різноманітні, часто протилежні й несумісні одне з одним значення;
структура змістового рівня символу тяжіє до циклічності (за Я. Голосовкером). У розгортанні семантичного поля символу значну роль відіграють принципи асоціативного мислення;
у контексті різноманітних моделюючих систем культури (ритуал, релігія, мистецтво) символи виконують медіативну, комунікативно-інтегративну, терапевтично-захисну, пізнавально-інформативну, мнемонічну та "екзистенційну" функції;
ритуальний (обрядовий) символ - особливий тип символу. У ритуальному контексті символи активізуються у лімінальній (пороговій) фазі, за їхньою допомогою відбувається контакт із сферою сакрального, що охоплює першорядні духовні цінності даного колективу. Ритуальна символіка дозволяє яскраво переживати і водночас вирішувати засадничі світоглядні проблеми даної культури, наприклад, такі, як боротьба і єдність життя і смерті, Танатоса й Ероса, "добра" і "зла".
обрядовий символ вступає у контекстуальні звязки з іншими символами. Календар як модель обчислення часу і календарна обрядовість як конкретна реалізація цієї моделі є складними символічними системами. У контексті календарних обрядів символи групуються у коди, які пронизують обрядовість різних періодів річного циклу, утворюючи при цьому певне важливе для носіїв даної традиційної культури повідомлення.
У другому розділі роботи проаналізовано основні вербальні, акціональні та реальні тексти української календарної обрядовості, у яких зявляються рослинні символи, і на підставі цього аналізу зроблено висновки про семантичне наповнення та функції цих конкретних символів. Рослинні символи у контексті української календарної обрядовості є одним з найбільш уживаних і значущих елементів.
Символи рослини найчастіше співвідносяться з певними особами, реаліями, є їх своєрідними дублерами (наприклад, яблуня, вишня можуть розглядатися як образні позначення дівчини, готової до шлюбу, у "молодіжних" колядках).
Проте у багатьох випадках дані обрядових текстів, у яких зявляються рослинні образи, допомагають глибше зрозуміти сенс вживання рослинного символу як магічного засобу у тому чи іншому обряді.
Список використаної літератури
1.Kopiernicki I. Przyczynek do etnografii ludu ruskiego na Wotyniu, z materialow zebranych przez Zofie Rokossowska, we wsi Jurkowszczyznie w pow. Zwiahelskim / І. Kopiernicki - Zbior wiadomosci do antropologii krajowej. - Kr.: 1887. - T.11.
2.Moszynska J. Kupajlo tudziez doroczne і inne swieta z dodatkiem niektorycb obrzedow і ріеsnі weselnych ludu ukrainskiego z okolic Bialej Cerkwi / Moszynska J. - Zbior wiadomascі do antropologii krajowej. - Kr.: 1881. - T.5.
3.Агапкина Т.А. "Колодка" и другие способы осуждения неженатой молодежи у славян / Т.А.Агапкина. - М.: 1996.
4.Афанасьев. А Поэтическое воззрение славян / А.Афанасьев. - т.1. − с.252: − т.2 − с.203-204
5.Беньковский И. Девичий праздник святого Андрея /И Беньковский.- К.: - Киевская старина. - 1895. - декабрь.
6.Беньковский И. Девичий праздник святого Андрея/ И. Беньковський.- Киевская старина. - 1950, апрель. - С. 101