Еволюція польсько-українських відносин: від конфронтації до нормалізації (1921-1939 рр.)

Еволюція польсько-українських відносин: від конфронтації до нормалізації (1921-1939 рр.)

Еволюція польсько-українських відносин: від конфронтації до нормалізації (1921-1939 рр.)

Тези

польський український громада національний

Наукова робота визначає закономірності та особливості відносин польської і української громади в Другій Речі Посполитій на місцях і в політичному житті, відтворює загальну картину розвитку подій та їх впливу на українську національну меншину Польщі 20-х - 30-х рр.XX ст.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю відобразити цілісну картину тих подій, дослідити глибше стосунки між двома народами у важкий міжвоєнний період. Слід зазначити Польща на даний час є найбільшим стратегічним партнером у ЄС та сприяє нашій подальшій інтеграції.

Метою роботи є комплексне дослідження праць та матеріалів, аналіз політичних акцій обох сторін конфлікту, розкриття та громадсько-політичних процесів, з’ясування значення та наслідків політики тогочасного уряду щодо українців.

Робота передбачає виконання поставлених завдань:

з’ясувати, які концепції національної політики склали основу урядової програми в українському питанні в Галичині;

дослідити позиції українського політикуму щодо Польської держави;

проаналізувати ставлення простого українського народу до окупаційного режиму.

Наукова новизна роботи полягає у тому,що вперше у сучасній українській історіографії зроблено спробу поглянути на стан речей з обох боків та зробити певні висновки не тільки щодо польської сторони, а й щодо української.

Практичне значення роботи полягає у тому, основні положення наукової роботи, зібраний фактологічний матеріал можуть бути використані для вивчення суспільно-політичних рухів та міжнаціональних відносин у 20-30-і роки, при підготовці до уроків сучасної історії України та Польщі у 10 класах.

ВСТУП

Актуальність теми на сучасному етапі становлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею певною перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття у 20-30-і роки минулого століття. Цей період наповнений неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами. У комплексі проблем українсько-польських відносин міжвоєнного періоду важливим є вивчення політики Другої Речі Посполитої щодо українців, які проживали на її теренах. Однак серед історичних досліджень останніх років мало публікацій, що розкривають спробу порозуміння поляків і українців, пошуки шляхів співпраці обох народів. Це зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження з метою поглибленого аналізу основних напрямків українсько-польського співжиття в міжвоєнний період

Таким чином, суспільно-політична актуальність та недостатнє вивчення проблеми в історіографії зумовили вибір теми. Ми намагалися розкрити її в контексті застосування нових цивілізаційних підходів до тлумачення польсько-українських відносин, позбуваючись “класових доктрин і концепцій”. Актуальним на нашу думку є прагнення вмістити галицько-польські стосунки періоду, що розглядається на певному відрізку часу до стрункої системи міжнародних відносин в Центрально-Східній Європі. Врахування помилок минулого повинно стати на заваді їх повторення сьогодні.

Об’єктом дослідження виступає політика польських властей щодо українців Галичини у 1921-1939 роках.

Предметом дослідження є закономірності формування та механізми політики урядових структур стосовно українців у контексті суспільно-політичної ситуації міжвоєнної Польщі.

Хронологічні рамки охоплюють період 1921-1939 рр. Нижня межа - це рішення Ризького миру стосовно українських земель, за якими були визначені східні кордони Речі Посполитої і в яких опинилась Східна Галичина. Верхню межу становить початок Другої світової війни, яка призвела до краху Другої Речі Посполитої.

Територіальні рамки охоплюють Галичину: воєводства Львівське, Тернопільське, Станіславське - сучасні Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську області.

Мета дослідження полягає в об’єктивному і всебічному висвітленні місця й ролі українського питання в національній політиці Польської держави в міжвоєнний період.

·   з’ясувати, які концепції національної політики склали основу урядової програми в українському питанні в Галичині;

·   дослідити позиції українських політичних партій щодо Польської держави;

·   показати колонізаційну й освітню політику урядів Польщі в Галичині;

·   проаналізувати ставлення простого українського народу до окупаційного режиму.

Науковою новизною є те, що зроблена спроба комплексного аналізу основних аспектів урядової політики "санації" на Галичині в міжвоєнний період, розкрито вплив політичних партій на шляхи вирішення українського питання у Другій Речі Посполитій. Вказано на причини, що впливали на еволюцію українсько-польського співжиття упродовж 30-х років і сприяли радикалізації політичної думки місцевої української й польської людності. Простежено форми співробітництва деяких українських політичних сил з державними структурами Польщі. Проблему висвітлено в контексті міжнародних взаємин того часу в Європі.

Історіографія дослідження.Перші спроби дати загальну оцінку українсько - польським відносинам були зроблені істориками й публіцистами в міжвоєнні роки, якіздійснили в цей час важливі кроки в дослідженністановлення й консолідації польського суспільства,утвердження ідеї національної державності серед поляків та піднесення ролі Польської держави у структурі міжнародних відносин Центрально-Східної Європи.За приклад можуть слугувати праці А. Белціковської[3], в яких містяться короткі відомості про партії та клуби в польському парламенті.Загалом для праць польських дослідників міжвоєнної доби ХХ ст. характерна фрагментарність у висвітленні діяльності українсько-польських зв’язків. Тим не менше, їхні роботи стали підґрунтям для досліджень наступних поколінь істориків.УПольськійНароднійРеспубліцівідсередини 1940-хдокінця 1970-хроках історія міжнаціональних відносин практично невивчалася.Дослідники лише частково порушували питання, пов’язані з діяльністю КПЗУ та ОУН.

В післявоєнній українській радянській історіографії дослідженню українсько-польських відносин 1918- 1939 рр. приділялося мало уваги: ця проблема була предметом замовчування або фальсифікацій та ідеологічних спекуляцій. Однак навіть і в цих умовах з’явилися праці О. Карпенка [13], С. Макарчука [26], Ю. Сливки [29].

У незалежній Україні та в новій Польщі учені дістали можливість вільно вивчати найскладніші питання взаємин польського й українського народів. Після здобуття Україною незалежності польські історики, політологи, публіцисти зосередили увагу на взаємодії Польщі й України на міжнародній арені. Особливу складність і науковий інтерес становлять українсько-польські відносини в міжвоєнні роки з огляду на те, що відбувалося все у порівняно недавні від нас часи. Серед значної кількості праць слід насамперед відзначити монографію Алексієвець Л.М. «Новітня історія Польщі (1918-1939)» в якій на значному фактичному матеріалі зроблена спроба комплексного аналізу українсько-польських відносин у Східній Галичині в контексті польської національної політики в міжвоєнні роки. Також фундаментальною працею стала книга, видана вченими Львівського національного університету ім. І. Франка Леоніда Зашкільняка і Миколи Крикуна, "Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів" (Львів, 2002).[10] Цейперший в українській історіографії синтез історії Польщі, зроблений на підставі глибокого опрацювання багатьох нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури.Також було видане двотомневидання " Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб" (Варшава - Київ, 1998), підготовку якого схвально вітали у передмові до видання президенти наших країн.

Над розв’язанням складних проблем українсько-польських відносин крізь призму історії та культури сьогодні активно працюють Інститут історії України НАН України, Інститут українознавства НАН України імені І. Крип’якевича, Інститут національних відносин і політології НАН України та інші наукові центри держави. Дякуючи усім цим дослідженням у сучасній українській історіографії відновлена історична правда про життя поляків в Україні та українців у Польщі в XX ст., здійснено реабілітацію в науковому плані багатьох діячів обох народів, репресованих тоталітаризмом, створено підґрунтя для врегулювання демократичним шляхом взаємних претензій і важких питань в українсько-польських відносинах.

Практичне застосування.Основні положення дисертації та зібраний фактологічний матеріал можуть бути використані для вивчення суспільно-політичних рухів та міжнаціональних відносин у 20-30-і роки, при підготовці до уроків з історії України та Польщі у 10 класах.у науково-педагогічній практиці (зокрема при вивченні курсів новітньої історії України і Польщі, розробці спецкурсів із проблем політичної історії краю 20-30-х років.

Методологічний підхід до розгляду поставленої проблеми базується на поєднанні конкретно-історичного та політологічного аналізу. Застосовано принципи об’єктивізму та історизму, методи ретроспекції, узагальнення й синтезу однотипних фактів.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу,трьох розділів, висновку,списку використаної літератури.

РОЗДІЛ I. Експансія Другої Речі Посполитої в ГАЛИЧИНІ у 1921-1926 роках

У роки Першої світової війни Східна Галичина стала об’єктом активної зовнішньої політики сусідніх держав, спочатку як складова імперія Габсбургів, а потім як українського народу.

Збройне повстання у Львові завершилось проголошенням 13 листопада 1918 р. незалежної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у складі Східної Галичини, Південної Буковини й Закарпатської України [13, c.176]. Західноукраїнські землі здобули статус самостійної держави, що засвідчило видатну перемогу національно-визвольного руху українського народу. Польські правлячі кола, що давно виношували плани встановлення свого панування на цій землі, тепер все відвертіше висували свої претензії. Уже в своїх перших заявах глава Польської держави генерал Юзеф Пілсудський домагався східних кордонів поза Березиною, Случем, Горинню й Іжицею. Відверто анексіоністські вимоги висував і Польський національний комітет у Парижі [15, c.78].

Польські політики зажадали відновлення кордонів 1772р., оскільки українці не дозріли бути нацією, а українська держава - "організована анархія" [15, c.80]. Такі плани поляків здобули підтримку в правлячих колах Антанти, у тому числі й серед учасників Паризької мирної конференції, що організувала миротворчу місію після Першої світової війни в цих землях. Лідери Антанти стояли на боці Польщі, оскільки вбачали в ній свого союзника в боротьбі з Росією й більшовизмом взагалі.

Відвертий анексіонізм прикривався численними доброзичливими заявами й місіями, які надсилались у Східну Галичину. Всі вони захищали виключно польські інтереси, а щоб якось виправдати свою позицію, вони, слідом за поляками, поширювали різноманітні фальшиві чутки, спочатку про те, що ніби ЗУНР - це "справа німецьких рук", а потім - ніби на Львів вчинено "зненацький напад української більшовицької армії" [19, c.79].

Першим завданням було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу. Це стало особливо актуальним тоді, коли польська армія терпіла поразку і її треба було рятувати. 24 січня до Львова прибула місія Антанти з мандатом Мирної конференції в складі 70 чол. під керівництвом французького генерала Бартелемі [2, c.27] після чого 28 лютого 1919 року вона запропонувала двом сторонам проект перемир’я. Ситуація складалась не найкраще для поляків, тому Антанта намагалась змінити їх становище, йдучи на поступки українцям. Однак, через заперечення польського уряду й військового командування, до перемир'я справа не дійшла. 18 червня після численних заяв про припинення бойових дій Антанта офіційно дозволила польському урядові застосувати усі наявні в нього збройні сили для окупації Східної Галичини до р. Збруч [6, c.189]. З початком діяльності на Галичині цивільної адміністрації польська влада вдавалась до репресій проти українського населення. Було введено надзвичайний стан, запроваджено військовий і політичний терор. Відбулися арешти учасників українських національно-визвольних змагань. Польська комісія Мирної конференції підготувала проект cтатуту Східної Галичини, який після обговорення 24 листопада 1919 року був схвалений під назвою “Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини” [2, с.32]. У договорі було зафіксовано, що Польща одержує мандат на Східну Галичину на 25 років, а потім Ліга Нації мала б вирішити її подальшу долю. Поступово, тимчасова окупація Галичини скріплювалася державно-правовими актами Польщі. Зокрема, 30 січня 1920 року було скасовано Галицький крайовий сейм і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 року Східній Галичині було надано офіційну назву - Малопольща Східна [20, c.58]. Законом від 3 грудня 1920 року було здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське та Краківське воєводства.

Щоб заспокоїти світову громадськість, польський сейм видав закон про місцеве самоврядування, а 17 березня 1921 року була прийнята Конституція Польщі. У ній було проголошено ряд демократичних прав і свобод, між ними й інститут самоврядування. На території Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств територіальне самоврядування було організоване на основі австрійського закону від 12 серпня 1886 року, відповідно до якого структура органів місцевого самоврядування мала триступеневий характер (гмінне, повітове, і воєводське управління) [1, c.163].

У цей час було заборонено вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовували анахронізми "русин", "руські", [18, c.68]. Така політична ситуація негативно впливала як на становище українського народу в Польщі, так і на міжнародні позиції молодої Польської держави. Тому, політичні сили як в польському суспільстві, так і в українському розуміли необхідність якнайшвидшого розв'язання цієї проблеми. Статус Східної Галичини був предметом дискусії й на Ризькій мирній конференції, яка проходила 18 березня 1921 року.

березня 1922 року в Генуї мала бути скликана міжнародна конференція великих держав. Тут в основному розглядались економічні та фінансові питання, але в процесі підготовки конференції окремі держави висували на переговори ще й міжнародні політичні проблеми. Так, українська національна рада 8 травня 1922 року надіслала ноту Міжнародній конференції в Генуї, в якій домагалась припинення винищення "національної більшості" у Східній Галичині, що становило загрозу миру в усій Європі, й вимагала відновлення суверенітету. В урядових колах вперше офіційно почали говорити про автономію для Східної Галичини [18, c.7]. Польський уряд робив усе для того, щоб питання Східної Галичини не обговорювалось на конференції. Щодо позиції інших держав, то вони були різними. Французький уряд підтримував Польщу в питанні східних кордонів, але висловив сумнів в успішному розв'язанні цих проблем на Генуезькій конференції. Щодо Англії, то вона підтримала прохання уряду ЗУНР і 10 травня 1922 року виступила на засіданні Політичної комісії з пропозицією включити до порядку денного засідань на Генуезької конференції питання про міжнародний статус Східної Галичини [19, c.13]. Однак, жодного рішення на захист українського народу, так і не було прийнято. Генеральна Асамблея Ліги Націй, що розглядала це питання 22 вересня 1922 року, теж не змінила статус Східної Галичини [19, c.14].

Отже, доля Східної Галичини не була визначена й на Генуезькій конференції, що посилювало загострення польсько-українських стосунків. Польський уряд усвідомлюючи серйозну небезпеку подальшого збереження невизначеного міжнародного статусу Східної Галичини, почав шукати набільш дієвих засобів, щоб прискорити анексію українських земель [13,c.58].

Всередині самої Польщі також були непорозуміння, щодо питання про Східну Галичину. Так, партії ліводемократичного спрямування - Польська партія соціалістична (ППС) та Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В) - пропонували концепцію спрямовану на забезпечення українській меншині повного рівноправ'я та свободи національного, економічного й культурного розвитку з метою прив'язання її до платформи Польської державності. Ця програма передбачала отримання санкції Антанти на володіння Східною Галичиною за допомогою добровільної згоди українського населення [18, с.59]. Запорукою успіху такого курсу національної політики вважалися федеративний устрій держави та територіальна автономія для регіонів з українською більшістю [18, с.61]. 26 вересня 1922 року лідер ПНП В.М. Недзялковський, критикуючи наміри ендеків асимілювати українське населення, висунув свої позиції щодо зазначеного питання. Згідно з його проектом у склад автономії повинні були увійти два новоутворені воєводства: Галицьке й Подільське. У Східній Галичині пропонувалось створити законодавчий орган - краєвий сейм, у функції якого повинно входити формування адміністрації - краєвої ради. Постійним представником польського уряду в автономії мав бути державний підсекретар для справ Східної Галичини [26, с.58].

У ході обговорення проекту східногалицької автономії виявилися різні погляди на цю проблему, передусім за регіональною ознакою. Східно-галицька окружна організація ППС негативно поставилася до проекту М. Недзялковського, пропонуючи альтернативне розв’язання у формі воєводського самоуправління чи культурно-національної автономії.

Гостру критику проект територіальної автономії викликав з боку представників націоналістичного табору, які оцінювали цей акт як такий, що сприяє посиленню сепаратистських тенденцій [5, с.154].

Таким чином, у процесі прийняття закону про автономію Східної Галичини відбулось поступове відштовхування конструктивних положень проекту територіальної автономії, який запропонував М. Недзялковський, а українофільсько налаштовані політики ППС практично були усунені від безпосередньої розробки законопроекту польськими націоналістами.

Під їхнім впливом було зрівняно адміністративно-політичний статус Східної Галичини з іншими регіонами Польщі та знівельовано права української більшості [8, с.75].

Протилежність типових інтересів консерваторів і людовців та зацікавленість у партнерстві з ендецією зумовили домінування націоналістичних партій у правоцентристському таборі. Ліводемократичні партії - Польська партія соціалістична (ППС), Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В), Польська народна партія "Лівиця'' (ПНП-Л) виступали за утворення федеративного союзу з Українською Народною Республікою та ведення політики державної асиміляції щодо української меншини з метою прив’язання її до платформи польської державності і спрямування українського національне визвольного руху в антиросійське русло [22, с.155]. Ліворадикальний табір - Комуністична робітнича партія Польщі (КРПП), Польська партія соціалістична "Опозиція" (ППС-О) до 1923 року практично не розробив ідеології в національному питанні.

березня 1923 р. у Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Наступає етап «тиску» (1923-1926рр.) У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусі та Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель. Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави, фактично став інструментом економічного поневолення західноукраїнських земель. Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і ,таким чином, пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919 - 1929 pp. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі. Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували - Східна Малопольща. Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 p., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911/12 навчальному році у Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то у 1922/23 pp. - вже 1859, а у 1926/27 p.p. - лише 845.

Отже, основна боротьба стосовно політичного курсу в українській проблемі велася між правоцентристським і ліводемократичним табором. Польська політика в даному плані до 1923 року зосереджувалась навколо проблеми юридичного визнання Антантою фактичних східних кордонів та польського суверенітету у Східній Галичині. Основним змістом суспільно-політичного життя галицьких українців у 1919-1926 роках була боротьба проти польського окупаційного режиму, за відновлення української державності та протистояння полонізіційній та асиміляторській політиці уряду Другої Речі Посполитої.

РОЗДІЛ ІІ. Польсько-українські взаємини періоду «санації» у 1926-1935 роках

Новий етап у політиці щодо українців Галичини розпочався після травневого 1926 року перевороту в Польщі та встановлення режиму “санації“, ядро якої складали ідейні соратники Ю. Пілсудського. Прийшовши до влади, пілсудчики прагнули “оздоровлення” політичного та економічного клімату в державі, що передбачало й поліпшення відносин у сфері національної політики. Оточення Ю. Пілсудського в переломний для ІІ Речі Посполитої момент не могло нехтувати довір’ям чотиримільйонного українського населення, яке компактно заселяло стратегічно важливі південно-східні воєводства держави і становило на цих землях більшість.

Розглядаючи українське питання як внутрішню польську справу, пілсудчики запропонували програму державної асиміляції, “щоб при умові збереження власної національності в меншин формувалося свідоме почуття приналежності до державності.”[24,102]. Йшлося насамперед про виховання лояльних громадян ІІ Речі Посполитої методами політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього характеру.

Однак, як виявилося пізніше, така політика була лише перехідним етапом до національної асиміляції меншин. Незважаючи на це, українці сподівалися, що в діях влади наступить розуміння важливості українських проблем і покращення їхніх умов існування.

У період з 15 травня 1926 року до 17 березня 1930 року, коли уряди ІІ Речі Посполитої 5 разів очолював представник ліберального крила санації К.Бартель, були сформовані засади національної політики, але не конкретизовано шляхів і методів її реалізації. У цей час українське питання вирішувалось, в основному, на рівні органів воєводської адміністрації.

Нове загострення ситуації спостерігалося на початку 30-хроків. Цьому сприяла економічна криза, що розпочалася у 1929 році. Починаючи з середини липня 1930 року по селах Галичини пройшла хвиля пожеж у господарствах польських поміщиків, осадників. У відповідь з польської сторони почалися заклики до фронтального наступу на українське громадянство, а націоналістично настроєні сили вимагали від уряду крайніх заходів на "кресах"[11,252]. Зважаючи на складність внутрішньополітичної ситуації урядом пілсудчиків, було розпочато акцію на умиротворення українських селян, яка увійшла в історію під назвою “пацифікація”. І з середини вересня на українські села налітали великі підрозділи поліції, уланів та місцевих польських молодіжних організацій, які керувалися правом колективної відповідальності, що давало змогу піддавати побиттю цілі села тільки через те, що там є хоча б 1 греко-католицький священик чи діяч інтелігенції. До поліційної пацифікації, що тривала з 20 по 29 вересня, залучено було 17 рот поліції по 60 рядових кожна: 9 рот із школи поліції у Великих Мостах, 3 з Львівського воєводства і по два з половиною - з Тернопільського та Станіславівського - тобто 1041 особа разом з офіцерами (поза тим, у Городенківському повіті з 2 по 7 жовтня діяв окремий компактний відділ поліції з 37 осіб). З 26 вересня до акції долучилося військо: 6, 9, 22 та 14 полки уланів і 6 полк кінних стрільців. Пацифікація силами поліції охопила 325 місцевостей у 16 повітах, а військова пацифікація - 168 місцевостей у 17 повітах; загалом проведено 5195 “ревізій”, тобто трусів. Справа набрала міжнародного розголосу [27].Режимові “санації” за допомогою екстремінаційних методів вдалося на деякий час “навести порядок” у Галичині та інших західноукраїнських землях.Проте, ослабивши український національний рух, властям не вдалося ліквідувати його. Активний і пасивний опір, особливо зі сторони Організації Українських Націоналістів, не припинився. Польська держава виявилася не в змозі розв’язати найскладнішу для неї українську проблему.

Однією з форм полонізації українців була так звана ревіндикаційна програма. Суть її полягала в тому, щоб перетворити в поляків ті групи населення, які не мали чітко визначеної національної приналежності. Власті вирішили витворити на свій лад “національну” свідомість лемків, бойків, гуцулів, поліщуків. Цього проте їм не вдалося зробити.

Отже, події 1930 року виявили повну неспроможність правлячого режиму вирішити українське питання. Доказом цього була неспроможність в діях уряду, що виражалась то в політичних спробах розв’язання проблеми, то у заходах репресивного характеру. Сумнозвісна “пацифікація” українського населення Галичини, кульмінація якої тривала протягом 21 вересня - 16 жовтня 1930 року стала початком чергового етапу польської політики в Галичині. Під проводом боротьби з саботажними виступами Організації Українських Націоналістів (ОУН) військо й поліція нищили українські культурно-просвітні заклади, відбувалося побиття мирного населення, віддано до суду 909 українців, у тому числі п’ять депутатів до сейму республіки, що призвело до зриву передвиборчої кампанії галичан [28,75].

Застосування владою принципу колективної відповідальності загострило польсько-українські відносини в Галичині, налагодження яких стало одним із першочергових завдань другого уряду В. Славека. Переламати негативне відношення українців до польської держави було вирішено за допомогою порозуміння з найвпливовішою галицькою партією - Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Вже на початку 1931 року відбулося декілька таємних зустрічей польських урядовців із впливовими політиками УНДО, зокрема з М. Галущинським, який виконував обов’язки голови Української Парламентської репрезентації (УРП). Однак, розмови, які з польського боку проводили голова Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) Т. Голувко й депутат сейму Я. Єнджеєвич, не принесли очікуваних результатів.

Вбивство у Трускавці 29 серпня 1931 року членами ОУН найактивнішого поборника угоди між УНДО та санаційним урядом Т. Голувка припинило розмови про польсько-українське порозуміння й ще більше загострило національні відносини в Галичині. Події початку 1930 року однозначно засвідчили відхід від застосування політики державної асиміляції й повернення до методів національної асиміляції меншин.

Підгрунтям для її проведення стали законодавчі акти першої пол. 1930-х років. Зокрема, 14 березня 1932 року сейм схвалив черговий законопроект про військову колонізацію південно-східних воєводств. Головним речником колонізації був генерал Т. Каспжицький. Найбільш важливим аргументом для поновлення цієї акції стало забезпечення стратегічно важливих об’єктів і прикордонної смуги у випадку можливої агресії СРСР. Осадники мали сприяти ополяченню українського населення й могли використовуватися владою для придушення національно-визвольних рухів меншин.[30,12]

У виконанні державної програми по “зміцненню польськості“ велика роль відводилась польським громадським та парамілітарним організаціям - координацію їх діяльності взяв на себе Погоджувальний комітет польських організацій, що був створений 1935 року у Львові. Акції комітету зводились до реполонізації й окатоличення людності нібито польського походження (шляхта загродова, “латинники”, поляки, греко-католики), осадництва сільського й міського та фінансової підтримки Східної Галичини.

Такимчином, у 1926-1935 рр. у стосунках двох народів протистояли одна одній дві політичні тенденції: негативізм польського владного режиму та співпраці з ним. У таких умовах нівелюються ідеї українсько-польського порозуміння, переживає кризу лояльний до влади український політичний табір. Водночас, з боку польських політичних кіл відбувався “зондаж” політики співпраці між УНДО та інституціями влади міжвоєнної Польщі, яка перемогла в середині 1930-х років.

Розділ III. Проблеми польсько-українського компромісу у 1935-1939 роках

Черговий та заключний етап політики польських властей в Галичині розпочався після смерті Ю. Пілсудського 12 травня 1935 року. Саме в цей час прослідковувалась певна “нормалізація” польсько-українських відносин. Тепер ініціатива врегулювання стосунків виходила від представництва УНДО й була прийнята через посередників відомим прихильником угоди з українцями В. Славеком, який на той час вже втретє очолив кабінет міністрів Польщі. Уже на початку 1936 року українсько - польські взаємини почали обговорювати у польському сеймі. Так, виступаючи з парламентської трибуни, український політик В. Мудрий пояснював: “Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною прірвою між обома народами Польщі…[22,201]. У свою чергу прем’єр уряду Косцяловський стверджував:”…докладу всіх зусиль, щоби та нормалізація причинилася до того, щоб оперти відносини на тривкому довір’ї”[17,119].

І в польському, і в українському таборі були помірковані діячі, яким обридли безперервні сутички. З української сторони за компроміс стала виступати найбільша українська політична партія - Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). Її лідерів непокоїли наслідки насильницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польської сторони теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» - часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Вандав Єнджеєвич публічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і митрополит Шептицький. Тому у 1935 р. було розчищено шлях для укладення обмеженої угоди між урядом та УНДО згодом відомої як «нормалізація». ”.У травні 1935 р. було укладено угоду про нормалізацію. У листопаді того ж року на засіданні Кабінету міністрів Польщі обговорювали «Українські постулати» нормалізації українсько-польських відносин. На засіданні прийняли рішення, за якими, не змінюючи основних принципів національної політики в Західній Україні, уряд дозволив вжити термін «український» (поруч із дотеперішнім «руський») і запровадити в місцевостях з польським та українським населенням польські й українські написи на дорожніх покажчиках, самоврядних установах, на посвідченнях і печатках; створити кафедру української літератури у Львівському університеті, перевести державну гімназію в Тернополі на українську мову навчання, а приватній українській гімназії в Тернополі надати статус державної [16, 5].

Щодо аграрного питання, то не було прийнято жодної постанови. Засідання Кабінету міністрів обмежилося заявою міністра сільського господарства про те, що при реалізації земельної реформи 25 земельних угідь будуть розпарцельовані між українськими селянами [30,13].

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.

Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою. Проте ці поступки були незначними, влада не спішила йти на співпрацю з українцями. Більше того, у грудні 1935 р., при Кабінеті міністрів був створений Комітет у справах національностей, який повинен був зайнятися реалізацію державного плану «зміцнення польськості» на Сході [29,115].

Наприкінці року Українська парламентська репрезентація надіслала урядові записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських стосунків», де, посилаючись на численні факти, доводила, що польська адміністрація продовжує дискримінаційну політику щодо українців, було підкреслено, що продовження такої політики може мати непередбачувані наслідки «як для Польської держави, так і для українського народу». Крім територіальної автономії для українських земель у Польській державі, документ вимагав припинення осадницької колонізації, надання субсидій культурним, освітнім, науковим, господарським та спортивним організаціям, дозвіл українцям влаштовуватися на державну службу тощо [23,94].

Причиною ескалації польсько-українських стосунків у другій половині 1930-х років стала так звана політика «зміцнення польськості на Сході», ініціаторами якої виступили маршал Е. Ридз-Смігла та міністр військових справ Т. Каспжицький. З метою реалізації цієї політики був створений Надзвичайний секретаріат польських громадських організацій, який створив координаційні комітети, що базувалися в Любліні та Львові. На чолі комітетів стояли військові. Так, люблінський комітет очолював генерал Б. Ольбрихт, львівський - генерал М. Токажевський-Карашевич.

У діяльності комітети опиралися на Товариство розвитку східних земель, Союз дрібної шляхти, Союз стрільців та ін. Завдання, які ставили перед собою ці комітети, полягали в тому, щоб «герметичніше закрити» Волинь від впливу націоналістичної Галичини, тобто зміцнювати «сокальський кордон»; підтримувати реґіоналізм серед лемків, бойків, гуцулів; з прикордонних територій, які вважали стратегічними, вислати певні українські елементи, зокрема лісників, працівників пошти та комунікацій; домогтися збільшення польського елементу в східних воєводствах за рахунок осадницької колонізації [28,69].У другій половині 30-х років польський уряд прийняв рішення не лише продовжити, а й посилити колонізацію українських земель, відтак вжити рішучих заходів проти продажу землі колоністами українським селянам [30].

У 1937 р. сталоочевидним, щотакзванаполітиканормалізаціїукраїнсько-польськихвзаєминневиправдаласподіваньукраїнськоїсторони. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію і продовжували свою революційну діяльність.[32,79] І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто в таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані в напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкінці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни. Частина правлячого табору, очолювана Генеральним інспектором збройних сил (ГІЗС) Польщі Е. Ридз-Смігли та міністром військових справ Т. Каспжицьким, негативно реагувала на будь-які спроби порозуміння з українцями й, захопивши владу в державі після відставки В. Славека, проводила заходи щодо утвердження польського елементу у всіх ділянках політичного, економічного й культурного життя Галичини.

У цьому плані значного розмаху набула акція так званої “шляхти загродової”. Її розпочали військові у прикордонних повітах Львівського воєводства під приводом реполонізації сотень тисяч польських шляхтичів, які нібито були насильно українізовані після поділів Речі Посполитої. Шляхту “відкривали” на кордонах з Румунією, Литвою, СРСР. Не маючи фінансової можливості зміцнити ці важливі для обороноздатності держави території польськими колоністами і не довіряючи лояльності місцевого українського населення, військові вирішили застосувати цей новий метод в національній політиці. На 1936 рік шляхетські акції поширилися на повіти Львівського і Станіславського воєводства. Загалом на східних окраїнах ІІ Речі Посполитої організатори налічували від 800 тис. до 1 млн. чол. новоявлених шляхтичів. Це становило близько 20% від загальної кількості українців в Польщі. Розділення українців за становою ознакою і заперечення існування у них шляхетської верстви стало спробою доказати неповноцінність українського суспільства [13,230]

У 1938 р. розпочалася пропаганда серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те, що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.

Тому в умовах активної асиміляції, яку проводила Польська Держава у Східній Галичині у 20-30-х рр. українські громадські організації та товариства стали найголовнішими чинниками розвитку національного життя, сприяли духовному і культурному поступу українців.

Таким чином, спроби нормалізації польсько-українських відносин у ІІ Речі Посполитій не принесли і не могли принести бажаних результатів, бо не задумувались урядом як позитивне вирішення проблеми. Негативно відбившись на політичному житті українців залишились останньою змарнованою спробою поліпшення ситуації напередодні Другої світової війни.З часу окупації східногалицьких і західноволинських земель політичні кола Польщі повели політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя краю, нищення української освіти і культури, досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.

ВИСНОВКИ

Детальне висвітлення міжнародних відносин, які у кінці першої чверті ХХст. розгорталась в Центральноєвропейському регіоні показує, що основний акцент уваги тут зводився на вирішення “українського питання”, до чого була причетна не тільки Польща, але й держави-переможниці Першої світової війни: Англія і Франція. Після падіння Західно-Української Народної Республіки відновлення польського панування на землях Східної Галичини і Волині проходило під гаслом боротьби з більшовицькою ідеологією в регіоні та в процесі відновлення державних кордонів за зразком 1772 року.

Боротьба українства в силу ослаблення власного авангарду, в такій ситуації була змушена підлаштовуватись до вимог часу, а тому досить часто змінювала вектор діяльності в бік культурно-соціального напрямку. Інтелігенція вела протиборство за право викладання в школах українською мовою, збереження традицій та здобуття незначних прав та привілей. Позиції польського уряду, в даному випадку, залишалися незмінними за виключенням незначних толерантних заяв окремих його представників (В. Грабського, зокрема).

У національній політиці офіційне визначення отримала програма державної асиміляції, яка передбачала перетворення українців у лояльних громадян державам. Проте і у польського керівництва не виробилось цілісної концепції для реалізації цієї політики. Шовінізм, ксенофобія та відкрита неприязнь польських урядових структур викликали опір місцевого українського населення, яке зумівши централізувати всі зусилля, утворило своєрідну опозицію колонізаторській політиці в особі представників УНДО. Протистояння було для українців малоперспективним, тому вектор патріотичної боротьби змістився виключно у культурно-соціальний напрям, де ще були окремі сподівання здобути певні привілеї у питаннях освіти, культури тощо.

Отже, польська політика не досягла бажаних результатів. Усіма своїми діяннями український народ показав, що зможе власними силами відстояти і збудувати свою державність.

Список використаних джерел

1.       Алексієвець Л.М. Новітня історія Польщі (1918-1939) : Навч. посіб. - К., Астон, 2002. - 320 с.

.        Алексієвець Л.М. Польща:утвердження незалежної держави 1918-1926.-Тернопіль:Підручники і посібники,2006.-448 с.

.        Bełcikowska A. Partie polityczne i zwązki zawodowe w Polsce wobec wyborów do Sejmu i Senatu w 1935 r. - [Електронний ресурс].-Режим доступу: #"702208.files/image001.gif">

Додаток № 3

Політика «зміцнення польськості» в дії