Жанр антиутопії в творчості Є. Замятіна
Полтавський національний педагогічний університет імені
В.Г. Короленка
факультет філології та журналістики
кафедра світової літератури
Курсова робота
Жанр антиутопії в творчості Є. Замятіна
Виконав: студент V курсу, групи ІН-59
напряму підготовки
.020303 Філологія. Мова і література (англійська)
Абдуллаєва А. Ш.
Керівник: проф. Ніколенко О. М.
Полтава - 2013 року
Зміст
Вступ
Розділ 1. Характерні риси та теоретичні засади антиутопії як жанрового різновиду
1.1 Поняття "антиутопії" як літературного жанру. Основні ознаки, проблематика, концепції
.2 Особливості розвитку анти утопічних жанрів у ХХ ст. Антиутопісти у вітчизняній літературі
Розділ 2. Жанрові та стильові особливості творів Замятіна
.1 Ідейно-тематичний аналіз стилю письменника. Внесок в розвиток літератури
.2 Роман-антиутопія "Ми" як класична антиутопія. Своєрідність та образна система, характер сюжету
.3 Соціально-філософські проблеми. Конфлікт людини і суспільства як центральна проблема твору
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Твір-антиутопія - жанрова форма, народжена дійсністю ХХ ст. Такий твір є попередженням, в якому майбутнє зображується як небажане. Як те, чого слід уникнути. Це становить основну відмінну рису від утопії, яка передбачає художнє втілення ідеалу і з його позиції засуджує сучасність. Антиутопіє являє собою художню перевірку політичних або наукових концепцій з метою виявлення їх хибності.
Нині учених цікавить жанр антиутопії літературі ХІХ -ХХ ст. Зазначений період памятний багатьма трагедіями: війни, революції, теракти, екологічні катастрофи. Ці актуальні проблеми тогочасного суспільства відобразилися у літературі.
Розквіт антиутопії займає ХХ ст. Повязано це із розквітом у перші десятиріччя ХХ ст. утопічної свідомості, також із приведенням в рух тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення з урахуванням сучасних наукових досягнень стало реальністю. Увагу, в першу чергу приваблюють такі імена, як ф. М. Достоєвський, Є. І. Замятін, О. Хакслі, Р. Бредбері, Дж. Оруелл. Їх антиутопічні твори є сигналом, попередженням можливого швидкого краху цивілізації, трансформації або повної втрати загальнолюдських та національних цінностей. Романи анти утопістів схожі, адже кожен автор говорить про втрату моральності, про бездуховність сучасного покоління, а світ, збудований кожним із авторів, це лише голі інстинкти.
Замятін - один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду - став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли в журналі "Знам'я" був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія "Ми". Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі. Твори Євгена Замятіна, що писав у революційну епоху, стали найяскравішим художнім документом свого часу, міцно ввійшли в історію російської та світової літератури. Один з визначних художників ХХ століття, в своїй творчості Замятін прагнув до тієї "справжньої правди", яка "завжди неправдоподібна". Незважаючи на різні етапи творчості письменника, можна говорити про цілісні художню систему його творів. Внесок Є. І. Замятіна у всю подальшу російську, а особливо радянську, та світову літератури, безперечно, є надзвичайно великим.
Обєкт дослідження - анти утопічні твори є. І, Замятіна.
Предмет дослідження - жанрово-стильові особливості творів Замятіна, зокрема роману "Ми" (своє образність, образна система, центральний конфлікт тощо).
Мета - дослідити риси жанру антиутопії у творчості Євгенія Замятіна.
Завдання:
обґрунтувати правомірність віднесення антиутопії до фантастичною літературі;
виявити характерні ознаки жанру антиутопії;
проаналізувати стиль письменника Є. Замятіна з ідейно-тематичної точки зору;
виділяти соціально-філософські проблеми у творі "Ми";
визначити центральний конфлікт твору (людина і суспільство);
прослідити долю людини у протистоянні тоталітарному середовищу.
довести, що роман "Ми" є антиутопією.
Використані такі методи дослідження: історико-літературний, культурологічний, по образний, проблемний.
Методологічною основою нашого дослідження стали роботи О. Н. Михайлова, А. В. Злочевської, Е. Шацького, В. Бугрова, Б. Ланіна.
Розглядаючи поняття антиутопії, ми звернулися до такого науковця, як Гріцанов, який стверджував: "Антиутопія - течія, що представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найнебезпечніші, з погляду авторів, суспільні тенденції".
Ю. Кагарлицький у книзі "Що таке фантастика? " дає докладний аналіз взаємовідносин героїв в антиутопії, акцентує увагу на кастовість суспільства.
Серед робіт Б. Ланіна можна назвати дві - "Антиутопія у літературі російського зарубіжжя" і "Анатомія літературної антиутопії". У монографії "Утопія і традиція" (1990) Є. Щацького представлена типологія утопії, розглянуті основні аспекти критики жанру, та, як наслідок, шлях утопії до антиутопії, поті до негативної утопії.
Творчість Є. Замятіна є досить актуальною для вивчення, адже вона не досліджена в повній мірі.
У статті Л. Іоніна "Те, чого ніде нема" аналізується і зіставляються антиутопії О. Хакслі "О, чудовий новий світ", "1984" Дж. Оруелла і "Ми" Є. Замятіна.
У статті О. В. Кулешевої "О сошедшем с ума разуме". К пониманию контрутопии Е. И. Замятина "Мы" виделені основні проблеми твору. А.В. Злочевська в своїй праці "Оптическая образность в антиутопии Е. Замятина"висвітлює соціально-філософські аспекти твору.
Також при визначенні рис жанру антиутопії була використана стаття Е. С. Марченко, кандидату філологічних наук, "Роман-антиутопия в творчестве Г. Уеллса и Е. И. Замятина".
О. Н. Михайлов як відомий дослідник творчості Є. І. Замятіна зазначив: "Замятін - один з небагатьох в російській літературі "європейських" письменників, письменників-інтелектуалів...".
Цим обумовлена наукова новизна цього дослідження.
Тематична значущість роботи полягає у тому, що вона вносить суттєвий вклад в розробку теорії літератури, також визначення жанрових особливостей у поетичному контексті.
Практична значимість дослідження повязана з тим, що результати даної роботу можуть використовуватися під час аналізу антиутопічних творів пд. Час занять літератури в старших класах, і навіть можуть бути основою подальших досліджень поетики антиутопії в літературі.
Наше дослідження має чітку структуру. Воно складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.
Розділ 1. Характерні риси та теоретичні засади антиутопії як жанрового різновиду
антиутопія замятін жанр стильовий
1.1 Поняття антиутопії як літературного жанру. Основні ознаки, проблематика, концепції
Антиутопія - унікальне художнє явище в історії літератури. Виник цей жанр на основі утопії і став своєрідним її запереченням. Пройшовши чималий шлях еволюційного розвитку, антиутопія збагатилася численними художніми та філософськими відкриттями. Полемізуючи з утопістами, захопленими змалюванням омріяного суспільства, творці антиутопій показували, до чого можуть призвести втілені в життя моделі такого оманливого суспільства, і застерігали від небезпек і конфліктів, які крилися за чарівною мрією [12, с. 76].
Розглядаючи поняття антиутопії, А. Гріцанов стверджує: "Антиутопія - течія, що представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найнебезпечніші, з погляду авторів, суспільні тенденції. Антиутопію можна представити як своєрідну саморефлексію жанру соціальної утопії. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму: піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворювального інтелектуального проекту. При цьому, якщо в жанрі традиційної утопії відбувається уявне звертання авторів у минуле й сьогодення, то в стилістиці антиутопії домінує спрямованість у майбутнє. Головними темами антиутопії виступають як проблеми неможливості безпосереднього міжособистісного спілкування разом із втратою особистістю свого духовного світу (Є. Замятін), так і абсолютизовані до крайності негативні тенденції сучасного суспільства: споживання, що нівелює людей (О. Хакслі), тотальний контроль нелюдської державної влади (Дж. Оруелл)" [3, с. 154].
Антиутопія - це здебільшого майже точне передбачення, наукова модель майбутнього, а утопія - просто облудна мрія-фантазія, нехай і прекрасна, але нездійсненна і у своєму часі недосяжна. Назву жанру утопії дав 1516 р. Томас Мор, який так і назвав свій твір - "Утопія". В ній Т. Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні: в праці, відпочинку, навіть одязі; де все регламентовано і всі підлягало суворому розкладу й дотриматися дисципліни [16, с. 391].
Після цього роману, який став класичним зразком утопії, зявилася довга низка творів згаданого жанру: "Місто Сонця" Томазо Кампанелли, "Нова Атлантида" Френсіса Бекона, "Інший Світ, або Держави в імперії Місяця" Сірано де Бержерака тощо. Жанр антиутопії виник лише через кілька століть по тому, але його начала крилися вже в самій утопії. Так, Аристофан, намагаючись змалювати в комедії "Багатство" власну утопію, допускає й іронічні елементи антиутопії. Джонатан Свіфт, витворюючи свої ідеали держави, використовує чимало елементів антиутопії - згадаймо хоча б його літаючий острів-державу. Те саме стосується й утопії Сірано де Бержерака та інших письменників [17, с. 190].
Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія - це супутник утопії.
Порівняно з позитивною класичною утопією проблема визначення антиутопії ускладнилося тим, що вона й донині не мала єдиної назви: у працях сучасних вчених у різних співвідношеннях вживалися терміни "какотопія" (держава зла), "негативна утопія" (альтернатива позитивній утопії), "контрутопія" (свідоме протиставлення іншій, написаній раніше утопії), "дистопія" (перевернута утопія), "квазіутопія" (уявна, несправжня утопія) та інші [8, с. 210].
Антиутопія існувала як явище філософсько-художньої думки з античності, тобто з того часу, коли виникла сама утопія. Антиутопія зявилася тоді, коли держава і суспільство виявилися свої негативні риси, стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. Це критичне зображення державної системи, що не відповідало принципам механізму. Однак на відміну від гострої критики соціальної дійсності антагоністичне суспільство антиутопій за своєю суттю практично стало сатирою на демократичні і гуманістичні ідеали, воно покликане морально справдити історичний соціальний устрій, який виливається в пряму або в додаткову аналогію антагоністичного суспільства [6, с. 115].
Формально антиутопія веде свій початок від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Ф. Вольтера, І. Ірвіна, С. Бутлера.
Але антиутопічні елементи знаходимо:
у комедіях Аристофана (як сатиру на утопічну державу Платона);
у творах багатьох письменників XVII-XVIII століття як своєрідну поправку на реальність до утопії Т. Мора, Ф. Бекона, Т. Кампанелли;
у фантастичних творах письменників XIX століття (М. Шеллі "Франкенштейн", С. Батлер "Едін", Г. Уеллс "Машина часу", "Сучасна утопія" та інші) [18, с. 478].
У статті Л. Iоніна "Те, чого ніде нема" аналізуються й зіставляються романи-антиутопії О. Хакслі "О, чудовий новий світ", Дж. Оруелла "1984" і Є. Замятіна "Ми", що варіюють зображення "інженерної природи здійснюваного проекту суспільства, де людину можна й потрібно згинати, ламати, штампувати, формувати, щоб вона точно стала деталлю блискуче злагодженої суспільної машини" [6, с. 69].
В. Новiков у статті "Повернення до здорового глузду" також характеризує романи-антиутопії з погляду того, як відбивається в них історична дійсність. Основна тема антиутопій, на думку В. Новікова, - зіставлення "людини і суспільства", "людини і світу", що робить жанр соціологічним [18, с. 546].
В романах і драмах-антиутопіях актуальна соціально-етична проблематика втілюється в художньо-незвичній формі. Художня оригінальність інтелектуальних романів і творів-антиутопій забезпечується їх параболічною побудовою (Т. Манн "Чарівна гора", "Чудовий новий світ" О. Хакслі, "Володар мух" В. Голдінга).
Змістом антиутопії є субєктивне зображення негативних явищ соціально-політичного або морального життя суспільства, тому спільною прикметою як роману, так і драми-антиутопії є оголений соціологізм. В центрі антиутопії найчастіше перебувають проблеми: людина й історія, людина й матеріально-технічний прогрес, а також морально-етичні проблеми добра і зла, свободи й необхідності (співвідношення індивіда і тоталітарної системи), "знелюднення" людини в умовах сучасної технократичної цивілізації. Це проблеми глобальні, позачасові, вони визначають універсальність антиутопії [22, с. 160].
Створюється універсалізм за допомогою особливої часово-просторової організації твору, коли його дія відбувається поза визначеним історичним часом (найчастіше - це майбутнє) в умовному географічному просторі (навіть тоді, коли автори вказують конкретні географічні назви): "Сонячна машина" В. Винниченка, "Прекрасні катастрофи" Ю. Смолича, "1984" Дж. Орвелла, "Носороги" Е. Іонеско, "Мальвіль" Р. Мерля, "Той, хто не повернеться" О. Кабакова, "Записки екстреміста" А. Курчаткіна тощо .
Відмінною рисою драми-антиутопії є також те, що поряд із зображенням сформованого ворожого людині суспільства ("Дім, де розбиваються серця", "Простачок із Нежданих островів" Б. Шоу, "Диктатор" В. Брюсова, "Потоп-82" О. Штейна, "Пліт мерців" Х. Мюллера), може зображуватися процес формування такого суспільства. Це драми-антиутопії, в яких тоталітаризм замальовується на різних ступенях свого розвитку: на стадії зародження й становлення ("Карєра Артуро Уї" Б. Брехта, "Носороги" Е. Іонеско), періоду розвиненості ("Великий Буддо, допоможи їм!" О. Казанцева), його пережитків у посттоталітарному суспільстві ("Портрет" С. Мрожека), подається генезис тоталітаризму ("Дихайте економно" А. Макайонка) [14, с. 228].
Основні засоби створення негативних соціальних побудов - гіперболізація і гротеск - прослідковуються у романах "Ми" Є. Замятіна, "1984" Дж. Орвелла, "451º за Фаренгейтом" Р. Бредбері, повісті-антиутопії "Ласкаво просимо в Щуроград" Ю.Винничука, драмах "Великий Буддо, допоможи їм!" О. Казанцева, "Наш Декамерон" Е. Радзінського [11, с. 76].
Досвід побудови нового суспільства безжалісно висміяний у класичних англомовних антиутопіях "О, чудовий новий світ" О. Хакслі, "Звіроферма" і "1984" Дж. Оруелла. У цих творах, поряд із неприйняттям комуністичної тиранії, виражене загальне почуття сумяття перед можливостями бездушної технократичної цивілізації [17, с. 189].
Герой антиутопії завжди ексцентричний. Він живе за законами атракціону. Власне, в ексцентричності й атракційності антиутопічного героя немає нічого дивного: адже карнавал і є торжество ексцентричності. Учасники карнавалу одночасно й глядачі й актори, звідси й атракційність.
Поряд із алегоризацією розглядаються також інші засоби створення інтелектуалізму - притчовість і абсурдизація. Існує два різновиди притчовості - прихована і явна. Так, прихована притчовість як один із компонентів поетики твору притаманна романам "Володар мух" В. Голдінга, "Ми" Є. Замятіна, пєсам "Портрет" С. Мрожека, "Потоп-822 О. Штейна, "Дім, де розбиваються серця", "Простачок із Нежданих островів" О. Казанцева, "Пліт мерців" Х. Мюллера. Засобами створення прихованої притчовості є біблійні та євангельські асоціації в їх прямому і "перевернутому" значенні, паралелі між персонажами творів і образами Вічної книги [3, с. 198].
Інші засоби створення притчового компоненту в драмі-антиутопії - введення драматургом епіграфів, віршів, пісень (сонгів), у яких прочитується авторське ставлення до зображуваного. Присутність автора в драмі-антиутопії сприяє створенню тієї двоплановості, яка забезпечує повчальне начало в драматичному творі [12, с. 89].
У драмі-антиутопії поряд із прихованою притчовістю може бути також притчовість явна. Вона притаманна тим драмам-антиутопіям, в яких зберігається звязок з традиційною притчею, що вимагає оголення думки й моралі, умовності характерів і положень. Прагнення до граничного узагальнення спонукає авторів драм-антиутопій створювати узагальнені, абстраговані образи [18, с. 445].
Часто для створення абсурдної, ворожої людині картини світу автори романів-антиутопій звертаються до парадоксу. В романах "Ми" Є. Замятіна, "Чудовий новий світ" О. Хакслі, "1984" Дж. Орвелла наявні й парадоксальні ситуації, і парадоксальні образи. Створенню парадоксальних ситуацій служить переосмислення й травестування біблійних та євангельських міфів.
Абсурдизація як прийом окремий у романі-антиутопії теж може бути вираженою через парадокс - все залежить лише від міри використання цього засобу. Роль парадоксу для створення абсурдизації як окремого прийому розглядається на прикладі роману-антиутопії В. Голдінга «Володар мух». Парадокс як елемент поетики драми-антиутопії має двоплановий характер: він є основним засобом абсурдизації дійсності, а з другого - служить руйнуванню художніх алюзій і стимуляції роботи думки читача, і отже, є одним із засобів створення ефекту очуження.
Основним художнім засобом створення абсурдизації є сатиричний гротеск. Побудований на фантастико-карикатурному перевтіленні реальних відносин, гротеск тісно повязаний з гіперболою, алегорією і символом ("Ми" Є.Замятіна, "451º за Фаренгейтом" Р. Бредбері, "Москва-2042" В. Войновича). В драмі-антиутопії гротескно-абсурдна картина світу виникає в монологах і діалогах героїв внаслідок звернення письменників до гіперболізації. Прикладом широкого використання гіперболізації є пєси "Круглоголові й гостроголові" Б. Брехта, "Візок з яблуками" Б. Шоу, "Великий Буддо, допоможи їм! " О. Казанцева [10, с. 99].
Хронотоп в антиутопії втрачає значення формально-змістовної категорії, яка визначає значною мірою образ людини в літературі. Хронотоп антиутопії часто позбавлений конкретизації прикмет часу, що зумовлюють характер героя. Тому стосовно антиутопії категорія "хронотоп" має обмежувальний зміст. Під ним розуміється літературна категорія, яка визначає сюжетну побудову твору, тому що незалежно від того, чи набуває час "чуттєво-наочного характеру", за хронотопом зберігається "основне сюжетоутворююче значення", а також "істотне жанрове значення" [3, с. 57].
Автори драм-антиутопій відносять дію своїх творів у далеке чи близьке майбутнє або сповнене глобальними катастрофами сьогодення й тим самим створюють драму, яка істотно відрізняється від драм інших жанрових модифікацій - соціальної, соціально-психологічної, побутової та інших - своїм умовно-експериментальним світом [12, с. 76].
Хронотоп драми-антиутопії визначає також особливості відтворення образів. В умовно-експериментальному хронотопі, як правило, зникає еволюція характерів героїв пєси, вони статичні, схематизовані, в них вирізняється якась одна риса. Кожний образ у драмі-антиутопії виступає рупором певної ідеології, деякі образи тяжіють до символів, вони звільняються від конкретних прикмет часу [3, с. 60].
Ознаки антиутопії:
змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;
зображення дії в далекому майбутньому;
поданий світ із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;
показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі,нівелювання особистості;
ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;
відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують своїпринципи і духовна атмосфера, простір антиутопії завжди обмежено;
мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрограмованість;
ритуалізація життя як структурна особливість антиутопії. Сюжетний конфлікт виникає там, де особистість відмовляється від своєї ролі в ритуалі і віддає перевагу своєму власному шляху;
принципово орієнтованість на цікавість, розвиток гострих, захоплюючих колізій;
страх становить внутрішню атмосферу твору;
проекція на уявну спільноту тих рис сучасного авторові суспільства, які викликають його найбільше неприйняття;
вміщення рівною мірою й добутків утопічного жанру;
розрив дистанції між людьми, що перебувають на різних щаблях соціальної ієрархії, цілком можливий, і навіть часом вважається нормою для людських взаємин в антиутопії;
прогнозуючий характер, націленість на реальність, яку треба змінити, вказані шляхи цих змін [2, с. 261].
Взявши за основу своєрідність фантастики, яка стала основним засобом, заперечуючим утопічну мрію, абсурдну дійсність і домінанту поетики антиутопії, то можна умовно виділити такі різновиди жанру:
соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін "Ми", М. Булгаков "Майстер іМаргарита", А. Платонов "Котлован");
науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков "Рокові яйця");- антиутопія-алегорія (М. Булгаков "Собаче серце", Ф. Іскандер "Кролики і удави");
історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов "Острів Крим", А. Гладілін "Репетиція в п'ятницю");
антиутопія-пародія (В. Войнович "Москва 2042", Лао Ше "Нотатки про кошаче місто");
роман-попередження (П. Буль "Планета Мавп", Г. Уеллс "Війна в повітрі") [21, с. 324].
Якщо класифікувати драму-антиутопію, то можна виділити:
негативну драму-утопію;
ілюзорну драму-антиутопію;
дифузну; драму-антиутопію [12, с. 84].
Отже, антиутопія - це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціально-фантастичного і науково-фантастичного романів). Антиутопія представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму, піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворюваного інтелектуального проекту. В стилістиці антиутопії домінує спрямованість у майбутнє.
.2 Особливості розвитку антиутопічних жанрів у 20 ст. Антиутопісти в вітчизняній літературі.
Причини поширення антиутопії у ХХ ст., перш за все, обумовлені складністю історичного процесу розвитку людства у XX столітті, насиченому потрясіннями за відносно короткий час, який дорівнює життю одного покоління, що увібрало у себе економічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків НТР, яка стала міцним двигуном математичного прогресу і яка виявила катастрофічне відставання соціального і духовного прогресу в буржуазному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших послань, хоча й дає подібно утопії більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього [7, с. 215].
Перші романи-антиутопії довгий час вважалися жанром "буржуазної літератури", що порочили ідеали й дійсність Радянської держави. Однак подальший розвиток соціального експерименту в країні не згладило протиріч між ідеалом і дійсністю, й історія жанру роману-антиутопії несе в собі відбиття цих протиріч. Найбільш гострі ключові моменти суспільно-політичного життя в російському та українському просторі XX століття відразу викликають підйом інтересу до цього жанру [1, с. 117].
Після опублікування в Росії добутку Є. Замятіна "Ми" (журнал "Прапор", 1988 рік) розширюється коло досліджень роману-антиутопії. Сюди додається публіцистичне й "властиво читацьке" осмислення піднятих у цьому жанрі проблем [1, с. 33].
Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілили в собі головні ідеї утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже явно реакційного спрямування. Серед них твори, які пройняті чуттям всесвітнього песимізму і невіри в людину, зображуючи страшні наслідки технізації, які критикували традиційні утопічні і соціалістичні уявлення про майбутнє суспільство і виражали відкрито антикомуністичні погляди авторів.
Фантастика склала основу поетики антиутопії, але не будь-який фантастичний твір є антиутопією. Фантастика виконала в антиутопії функції: фантастичні ситуації розкривають недосконалість існуючого порядку; показала негативні наслідки тих чи інших суспільних процесів [1, с. 118].
Антиутопія в самому смислі - це критичне зображення державної системи, яка протирічило принципам справжнього гуманізму. В антиутопії виражений протест проти насильства, абсурдного існуючого устрою, безправного становища особистості. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити їх розвиток в майбутньому, попередити тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку [17, с. 191].
У ХХ столітті, на відміну від попередніх епох, антиутопія розвивається і в драмі, і в романі синхронно. Традиційне висування на перший план роману-антиутопії відбулося тому, що в драматургії ті художні явища, які насправді є антиутопією, сприймались і трактувались як якась умовна драма, модерністська й експериментальна [1, с. 167].
Сучасна російська науково-фантастична антиутопія відбиває процеси інтеграції в художній свідомості й мисленні поетичних стратегій сучасної літератури і методів наукового пізнання, заснованих на верифікації наукової гіпотези. Функціональні прояви утопічної художньої свідомості техніцистського типу в науково-фантастичній антиутопії виражені в художньому осмисленні експериментів над людиною (О. Громов, С. Прокопчик, І. Сереброва), природним (О. Громов, Д. Галковський) і соціальним середовищем (В. Рибаков, Стругацькі) [1, с. 82].
Для зображення способів звязку між паралельними світами використовуються такі художні стратегії й прийоми: філософські сентенції, психоаналіз, зображення загробного життя, міражів і видінь, шахових і компютерних ігор, наукових відкриттів. Вони забезпечують перехід не тільки з одного простору до іншого, а й зміну станів інтерсубєктивності, взаємоперетікання фізичної та психічної реальності.
У художньому світі сучасної російської літературної антиутопії переважають традиційні сюжетні образи й мотиви, які умовно можуть бути повязані із джерелами: фольклорної, релігійно-канонічної і літературної традицій (робінзонада, створення штучної людини, війни цивілізацій, освоєння космосу, винахід еліксиру молодості). Акумулюючи багатовіковий художній досвід, традиційні сюжети, мотиви й образи не тільки переосмислюються в індивідуально-авторській творчості, а й указують на постійну присутність проявів утопічної художньої свідомості в культурі [21, с. 324]. В українській літературі зявилися романи, переповнені лікувальним сарказмом, тонкою іронією, які формально зображають майбутнє, доводячи нинішній абсурд до видимого навіть найлінивішому розуму. Можна пригадати наближений до цього жанру роман Павла Загребельного "Стовпотворіння" [11, с. 113].
В українській літературі прикладом антиутопії був роман В. Винниченка "Сонячна машина". Твір мав присвяту "Моїй сонячній Україні", автор плекав надію, що це була візитна картка української літератури в Європі. У романі переконливо показано, що людина, яка прагнула стати над добром і злом, складала всі "суспільні ланцюги" - обовязки і перетворилася не стільки на вільну й всевладну істоту, подібну до Бога, скільки на примітивну жуйну тварину. "Сонячна машина" як витвір фантазії "кремлівського мрійника" про комунізм, чітко асоціювала з діями червоного диктатора Сталіна. Хоч до трагічного1937 року ще було десятиліття, але В.Винниченко застерігав про потворні ексцеси,породжені безмежною диктатурою та суспільною аполітичністю, відтворив атмосферу сталінської доби, суть поліційного, терористичного "соціалізму" [2, с. 260].
На основі сказаного можемо зробити висновок про те, що конституювання антиутопії як особливого інтелектуального жанру збіглося за часом (ХХ ст.) із установленням досить твердих загальноприйнятих дисциплінарних границь у сфері гуманітарного знання, тому антиутопія майже цілком являє собою літературне явище. (Історично антиутопія веде своє походження від сатиричної традиції Дж. Свіфта, Вольтера, М. Салтикова-Щедріна, Г. Честерстона й ін., а також від жанру романів-застережень, до якого зверталися у своїй творчості А. Франс, Дж. Лондон, Г. Уеллс, К. Чапек та ін.). Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму, негативні ефекти функціональної диференціації суспільства актуалізували жанр антиутопії, що постійно звертався до репресованих шарів громадського життя [7, с. 213]. Отже, модель майбутнього, закладена утопістами і антиутопістами, мала визначальні проблемні дефініції і відповідні персонажні, стереотипи, які на рівні індивідуально-авторської регуляції знайшли широке втілення у романах письменників-антиутопістів.
Розділ 2. Жанрові та стильові особливості творів Замятіна
.1 Ідейно тематичний аналіз стилю письменника. Внесок в розвиток літератури
Замятін - один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського періоду - став відомий широкому колу сучасних читачів лише в 1988 році, коли був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія "Ми". Минуло більше 10 років, майже всі твори Замятіна вже опубліковані, але багато фактів з його творчої біографії лишаються невідомими й досі.
Народився Є. І. Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року і місті Лебедяні Тамбовської губернії (нині Липецька область, РФ). Дитинство майбутнього письменника пройшло на березі Дону. Саме звідси беруть початок ті враження, котрі пізніше становили основу для майбутніх творів письменника: "Уездное» " (1912), "Алитир" (1914) та ін. Крім вражень від природи тих місць, з якими так чи інакше були повязані такі російські письменники, як Толстой, Тургенєв, Бунін, Лєсков, Сергєєв-Ценський, - великий вплив мало домашнє виховання. Його матір була всебічно освіченою жінкою. А батько священиком [5, с. 29].
З 1893 по 1896 рік Замятін <#"justify">Літературна творчість Замятіна досить неоднорідна. Після того, як його перші оповідання, про які він, втім, був не дуже високої думки ("Один", "Уездное" тощо), не були помічені критикою, він створив вже згадувану вище сатиричну повість "На куличках", в результаті чого про нього заговорила критика, ставлячи його в один ряд з Горьким, Прішвіним, Буніним, Купріним. Під час заслання на північ Замятін під враженням від нових місць створює повість "Север", оповідання "Африка" та "Ела". Твори ці свідчили про зміцнення у творчості Замятіна лірико-романтичного начала, ідеї опору людського в людині [16, с. 336].
З 1918 по 1922 рік Замятін створив цілу серію оповідань, казок, повістей: "Землемір" (1918), "Ловець людини" (1918), "Дракон" (1918), "Сподручница грешных" (1918), "Івани" (1919), "Вогненне А" (1919), "Мамай" (1920) тощо. До цього ж еріоду відноситься створення книги "Герберт Уеллс" (1922), в якій Замятін розглядав наукову фантастику як найкращий метод відображення дійсності [19, с. 165].
В 1927 році в видавництві "Круг" вийшла збірка творів письменника "Нечестивые рассказы", куди біли включені його найновіші твори. У 1929 році у видавництві "Федерация" зявилося чотирьохтомне зібрання творів, перерване перед четвертим томом [13, с. 41].
Перу Замятіна належать такі літературно-критичні нариси: "Андрей Белый", "М.Горький", "Москва-Петербург", "Новая русская проза", "О литературе, революции, энтропии и прочем", "О моих женах, о ледоколах и о России", "О равномерном распределении", "О сегодняшнем и современном", "О'Генри", "Советские дети" тощо. Також серед опублікованих листів Замятіна явною публіцистичною спрямованістю відзначаються лист до Сталіна, а також лист до Голови Раднаркому А.І. Рикова тощо [2, с. 260].
Замятін відносив свою прозу до літературного напряму, яке називав неореалізмом. Стилістика його творів частково співвідноситься з "орнаментальної прозою" А. Ремізова, однак Замятін довів цю манеру до гротескного сюрреалізму.
Враження від подорожі в 1915 в Кемь і на Соловки відбилися в циклі творів про російській Півночі - зокрема, в повісті Північ. У 1916 Замятін був відряджений до Англії для участі в будівництві російських криголамів на верфях Ньюкасла, Глазго і Сандерленда [7, с. 217].
У 1929 було знято з репертуару МХАТу п`єса Замятіна "Блоха" (1925, інсценування Лівші Лєскова), заборонена постановка його трагедії "Атілла" (1928). Не була поставлена і п`єса про переслідування єретиків "Вогні святого Домініка" (1923) [16, с. 410].
В пятдесяті-сімдесяті роки вивченням творчої спадщини Замятіна займаються переважно дослідники російської еміграції та іноземні спеціалісти. Їх роботи стали початком визнання його як одного з великих російських класиків ХХ століття (поряд з М.Булгаковим та І.Бабелем). В 1955 році в Нью Йорку, у видавництві імені Чехова вийшла книга його статей та спогадів "Лица". Вона стала першою збіркою, в якій було опубліковано більшість публіцистичних творів Замятіна, написаних у 20-30 роки [13, с. 49].
Найповнішою роботою про творчість Замятіна є до сих пір єдина наукова біографія, яку опублікував у 1968 році в Лос Анджелесі відомий американський дослідник Алекс Майкл Шейн. Велика праця Шейна включає детальний опис життя та творчості Замятіна. Багато уваги автор приділяє його публіцистиці, використовуючи для порівняння приклади з радянської періодики тих років [11, с. 96].
У 60-ті роки в СРСР поступово починають зявлятися поодинокі публікації про творчу спадщину Замятіна, перевидаються деякі написані ним у 20-ті роки критичні статті. Але самі твори не перевидаються. Як і раніше, вважалося, що вся післяреволюційна творчість Замятіна просякнута "ворожим ставленням до революції, глибоким песимізмом". У 70-ті роки ставлення до Замятіна стає більш позитивним, і тепер його розглядають лише як письменника, що "не зрозумів революційну дійсність" [2, с. 266].
2.2 Роман-антиутопія "Ми" як класична антиутопія. Своєрідність та образна система, характер сюжету
Його роман "Ми" став своєрідною предтечею антиутопій англійських авторів О. Хакслі "Цей дивовижний світ" і Дж. Оурелла "1984". Однак порівняно із західними зразками, твір російського автора більш психологічний, що стало загальною рисою класичної російської літератури. Окрім того, роман насичений конкретним історичним матеріалом [19, с. 170].
Роман Ми став першим у низці європейських романів-антиутопій. У 1924 текст був перекладений англійською мовою і опублікований в Нью-Йорку. Незважаючи на відсутність публікацій в СРСР, роман зазнав ідеологічного розгрому радянських критиків, що читали його в рукописі [17, с. 191].
Д. Фурманов побачив в "Ми" "злий памфлет-утопію про царство комунізму, де всі подравнено, оскоплено". Інші критики порахували, що Замятін готовий встати на шлях обивателя, бурчати на революцію [10, с. 99].
Спостереження над тоталітарним суспільством художньо втілились у фантастичному романі-антиутопії "Ми". Роман був задуманий як пародія на утопію, написану ідеологами Пролеткульту А. Богдановим і А. Гастевим. Роман назвав "попередженням про подвійну небезпеку, яка загрожувала людству". Словом "Ми" виправдовувалося насильство над деякими людьми. Ідеєю є протест проти тиранії, заклик до відновлення свободи у суспільстві, до духовного пробудження особистості, застереження від деградації. Також проголошувалася загроза глобального перевлаштування світу на сонові знищення любові [20, с. 144].
Дія роману "Ми" віднесена в далеке майбутнє, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збудована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста обнесені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу готують згідно з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світлих скляних будівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного тільки номерками. Саме в цьому ізольованому і очолюваному Благодійником світі відбуваються головні події. Існування в Єдиній Державі раціоналізоване, жителі повністю позбавлені права на особисте життя, любов зводиться до регулярного задоволенню фізіологічної потреби [18, с. 634].
Щоденні нотатки, які ми читаємо, вів математик, будівничий Інтегралу, повітряного корабля, що його готували до першого польоту у Космос. Головний герой - інженер Д-503, творець споруди, призначеного для панування людини над космосом. Д-503 - математик, тож не дивно, що для нього вища гармонія, краса - у числах. був щирим рабом того ладу, який встановлено благодійником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного "я", власної особистості. Д-503 - людина освічена, добре обізнана з історією і культурою минулого. "Мікроб" людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зустрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави,почав піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму [15, с. 250].
Спроба Д-503 полюбити жінку приводить його до зради, а його кохану до смерті. Оповідна манера, в якій написано роман, помітно відрізняється від стилістики попередніх творів Замятіна: мова тут гранично простий, метафори носять раціоналістичний характер, текст рясніє технічними термінами [2, с. 263].
Герой звик не відокремлювати себе від інших: "Я пишу, что думаю, точнее, что мы думаем", - говорить він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: "Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, даздравствует Благодетель! " [4, с. 164]. Д-503 був підданий психологічній обробці настільки, щоне лише виказав кохану жінку, а й щиро повернувся до власної великої віри в Єдину державу як найвище досягнення людства. "Адже розум повинен перемогти" - так завершується роман в людині душі й почуття любові [4, с. 186].
Кожен з героїв Замятіна наділений будь-якої виразною рисою. Особливо виразні жіночі образи. Всупереч законам жанру Замятін вводить цілих три жіночі типи: I-330, О-90 і Ю. Традиційна для антиутопії героїня-бунтівник I-330. Пристрасть, яку вона вселяє Д-503, така ж болісно гостра, як і її зовнішність. "Мила" Про-90, несподіваний образ <#"justify">Автор на свій розсуд виклав проблему майбутнього людства. Людина ще повністю не взяла гору над природою, проте відмежувалася від неї стіною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називалася Зеленою стіною.
Це єдина зелень, що залишилась у місті [20, с. 140]. Роман дав привід негативно ставитися не лише до політичних настроїв Є. Замятіна, а й до його письменницької діяльності - його експерименту словом.
Особливості жанру вимагали від автора особливого методу зображення. Є. Замятін випрацьовував свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, "неореалізм", що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики [12, с. 122].
По суті, у романі чітко простежуються три сюжетні лінії:
історія любовного трикутника Д-503, О-90, І-330;
боротьба підпільної організації "Мефі" проти Єдиної Держави (закінчилася трагічно для першої, що свідчило про неможливість будь-якого інакомислення в умовах насильства);
психологічна лінія - показ духовних змін у свідомості головного героя Д-503 [5, с. 29].
Трагічною іронією звучала у фіналі роману така обіцянка перемоги та щастя,але це формально. Д-503 відкрито виступу проти вождя. За його допомогою члени "Мефі" викрали космічний апарат ІНТЕГРАЛ, щоб вирватися за межі Єдиної Держави.
Проте ця спроба завершилася трагічно. І-330 померла під Газовим Дзвоном. У Д-503 "вирізали душу", а інші однодумці теж загинули. Кульмінацією роману стала розмова головного героя Д-503 із Благодійником, котрий повідомив йому формулу щастя: "Истинная алгебраическая любовь к человеку - непременно бесчеловечна, и непременный признак истины - ее жестокость" [4, с. 58].
Відчувалося, що позиція автора різко відрізнялося від точки зору Д-503, і чим більше той захопився образом життя "нумерів", тим страшнішого вигляду набули змальовані ним картини.
Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. "Ми" - роман-попередження про страшні наслідки відмови від власного "я", навіть заради прекрасних теорій. Є. Замятін відобразив, як трагічно та згубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній державі.
.3 Соціально-філософські проблеми. Конфлікт людини і суспільства як центральна проблема твору
Характерною рисою світосприйняття людини даної епохи і літератури тих років, особливо пролетарської поезії, було прагнення до злиття з масою, до розчинення в ній власного "я", до підпорядкування особистої волі завданням суспільного прогресу [2, с. 266]. Чимало у творі продиктовано роздумами Є. Замятіна про радянську дійсність, де відбулося спрощення людської особистості, насаджено культ вождя, знецінення неповторного життя в "імя щастя мас" [10, с. 101].
Однією з основних проблем, порушених у творі, стала пошуки людиною щастя. Саме вони призвели людство до тієї форми існування, яка зображена в романі. Однак, і така форма всезагального щастя виявилися недосконалою, оскільки щастя це виражене інкубаторним шляхом, всупереч законам органічного розвитку. Світ, вигаданий автором, здавалось би, мав бути досконалим і абсолютно влаштовувати усіх людей, які в ньому проживали. Але це світ технократії, у якому людина - гвинтик величезного механізму. Щастя втратило у такому житті свою основну значущість [15, с. 250].
Наступну проблему роману "Ми" можна окреслити як проблему влади. Показовим у даному аспекті вважаємо епізод, пов'язаний зі специфікою проведення щорічного Дня Єдиної Згоди та із вибором Благодійника. Найцікавіше, і однак найстрашніше, те, що люди навіть не намагалися поміркувати про те, щоб на посаду Благодійника обрати когось іншого, окрім самого Благодійника. Благодійник - єдина істота, якій дозволено мислити [12, с. 143].
Не менш важливою проблемою стала проблема співвідношення влади та релігії. Для громадян Єдиної Держави їхній правитель - Благодійник - і був втіленням божественної влади, Богом. Така точка зору притаманна для більшості тоталітарних держав. Злиття влади та релігії вважалося необхідною умовою міцності держави, проте воно ж виключало будь-яку можливість присутності свободи у суспільстві [14, с. 228].
Матеріальні проблеми вирішували в ході двохсотрічної війни. Голод <#"justify">Автор стверджував, що поява тоталітарних режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і у далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розсудливі витоки людської природи загалом [9, с. 86].
У романі людське бунтує не тільки проти ланів Благодійника, але і проти авторського плану. Замятін ставить завдання, може бути, для нього більш, ніж для кого-небудь ще, важку, нездійсненну: написати про людей без мови, про людей без імен - під номерами, про людей, для яких з усієї світової літератури зрозуміліше всього "Розклад залізних доріг" [4, с. 131].
Головне питання твори: чи зможе вистояти людина перед всі міцніючим насильством над його совістю, душею, волею? Будь яка спроба протистояти насильству закінчується нічим. Бунт не вдався, фінал роману дуже трагічний.
Проте автор залишає нам примарну надію. Зауважимо: I-330 не здається до самого кінця, Д-503 прооперований насильно, Про-90 йде за Зелену Стіну, щоб народити власну дитину, а не державного нумера. Але протистояння злу в епоху краху гуманізму - трагічне протистояння, вважає Замятін [7, с. 217].
Авторська позиція в романі визначена досить чітко - письменник підкреслив антигуманність такого суспільства; на його думку, антигуманність - синонім анти-моральності. Є. Замятін впевнений, що не було і не могло існувати ідеального суспільства. Все наше життя - це лише прагнення до ідеалу [11, с. 165].
Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. "Ми" - роман-попередження про страшні наслідки відмови від власного "я", навіть заради прекрасних теорій.
Є. Замятін відобразив, як трагічно та згубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній державі [14, с. 229].
Таким чином, письменник у своєму романі відобразив майбутнє тоталітарної держави, що розпочала свій розвиток у Росії у двадцяті роки, таким, яким він його бачив крізь призму своїх власних думок щодо проблем, які хвилювали людство протягом тисячоліть. Це і зробило даний твір актуальним і на сьогодні.
Висновки
Отже, на основі проведеного аналізу та опрацьованого матеріалу можна зробити висновки:
Антиутопія - літературний жанр літератури ХХ ст., критичне зображення державної системи, яка не відповідає принципам гуманізму. В антиутопії виражається протест проти насильства, безправного становища людини, абсурдного соціального устрою.
Соціально-економічні перетворення ХХ ст. вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей у літературі.
Таким чином, ознаками антиутопії є:
) змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;
) поданий світ із середини, через бачення його окремими мешканцями, які відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;
) висвітлення негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі, нівелювання особистості;
) ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;
) відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують свої принципи і духовна атмосфера;
) принципово орієнтованість на цікавість, розвиток гострих, захоплюючих колізій;
) людина в дуже складній, іронічно-трагічній взаємодії із установленим ритуалізованим громадським порядком;
) простір антиутопії завжди обмежено;
) страх становить внутрішню атмосферу твору;
) проекція на уявну спільноту тих рис сучасного авторові суспільства, які викликають його найбільше неприйняття;
) прогнозуючий характер, націленість на реальність, яку треба змінити, напрям, як треба проводити ці зміни.
- Можна умовно виділити такі різновиди жанру:
1) соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін "Ми", М. Булгаков "Майстер і Маргарита", А. Платонов "Котлован");
) науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков "Рокові яйця");
) антиутопія-алегорія (М. Булгаков "Собаче серце", Ф. Іскандер "Кролики і удави");
) історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов "Острів Крим", А. Гладілін "Репетиція в пятницю");
) антиутопія-пародія (В. Войнович "Москва 2042", Лао Ше "Нотатки про кошаче місто");
) роман-попередження (П. Буль "Планета Мавп", Г. Уеллс "Війна в повітрі").
Якщо класифікувати драму-антиутопію, то можна виділити:
негативну драму-утопію;
ілюзорну драму-антиутопію;
дифузна драму-антиутопію.
Головними діячами в рамках цього жанру є Дж. Оруелл, Р. Бредбері, Р. Франке, Е. Берджесс, і О. Хакслі.
üРозглянули творчу діяльність видатного письменника Є. І. Замятіна, вчасності його роман-антиутопію "Ми". Замятін - один з найбільших російських письменників ХХ століття, один із фундаторів нової російської літератури радянського період
üПисьменник зумів надати своїй справі політичне значення.
üДетально дослідили ідейно-тематичну суть стилю письменника. Замятін майстерно використав набутки світового письменства, запозичивши елементи різних напрямків і течій (реалізму, футуризму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму).
üПроаналізували роман "Ми" та визначили основну тему - зображення духовної деградації людини в умовах насильства, зображення загальної структури тоталітарної держави, яка стала надзвичайно небезпечною для людства і суспільства.
üГоловна ідея полягала у показі протесту проти тиранії, застереження від деградування, заклику до відновлення свободи у суспільстві та духовного пробудження особистості.
üРозглянули протистояння людини і суспільства як центрального конфлікту роману
Список використаних джерел
1. Галинская И.Л. <#"justify">6. Iонін Л. Те, чого ніде нема [Текст] / Л. Iонін. - Х.: Освіта, - 1999. - 129 с.
7. Имихелова С. <#"justify">9. Кагарлицкий Ю. Що таке фантастика? [Текст] / Ю. Кашарлицький. - К.: Аттикус. - 1974. - 177 с.
10. Кулешова О.В. <#"justify">11. Ланін Б. Антиутопия у літературі російського зарубіжжя [Текст] / Б. Ланін. - К.: Мистецтво, - 2004. - 205 с.
13. Маймова С. Грант Макмастер: Через русских писателей я познаю мир антиутопии [Текст] / С. Маймова - Эхо планеты. - 2011. - №44. - 33 - 49с.
14. Мартынова Е. А. <#"justify">16. Михайлов О. Н. Замятин [Текст] / Литература русского зарубежья / О. Н. Михайлов. - М.: Просвещение, - 1995. - 432с.
17. Муратханов В <http://catalog.sfu-kras.ru/cgi-bin/irbis64r_91/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=MARS&P21DBN=MARS&S21STN=1&S21REF=&S21FMT=&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%9C%D1%83%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%85%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2,%20%D0%92%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC>. Кровь и чернила антиутопии [Текст] / В. Муратханов - Х.: Березіль - Октябрь. - 2012. - №5. - 189 -191 с.
. Новiков В. Повернення до здорового глузду [Текст] / В. Новіков . -К.: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2004. - 1426 с.
. Сиротин, Сергей. Русская фантастика: кризис концептуальности [Текст] / С. Сиротин. - Л.: Дзвін - Октябрь. - 2009. - № 8. - 160-171 с.
. Хатямова М. А. <http://irbis.akunb.altlib.ru/cgi/irbis64r_12/cgiirbis_64.exe?LNG=&Z21ID=&I21DBN=ARLIB&P21DBN=ARLIB&S21STN=1&S21REF=5&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=10&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%A5%D0%B0%D1%82%D1%8F%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0,%20%D0%9C.%20%D0%90.> "Мы" Е.И. Замятина как метароман [Текст] / М.А. Хатямова - К.: Освіта. - Культура и текст - 2005. - Т. 2. - 135-143 с.
. Шарифова С.Ш. Жанровая природа фантастической литературы [Текст] / Славянские языки и культуры в современном мире / С.Ш. Шарифова. - М., Вища школа. - 2012. - 323-325 с.
. Шацький Є. Утопія і традиція [Текст] / Є. Шацький. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1990. - 158-161 с.