Дворянство й знать Росії XVI-XIX ст.
План
Вступ
Розділ 1. Розквіт дворянства в Росії в першій половині XVIII ст.
.1 Права й переваги дворян
Розділ 2. Менталітет і спосіб життя дворянства
.1 Мистецтво життя
.2 Утворення й виховання дворян
Розділ 3. Перетворення запорізької старшини на російське дворянство в останній чверті XVIII ст.
Розділ 4. Дворянство і його положення в XIX в.
Висновок
Література
Вступ
Термін «дворяни» з'явився в джерелах із другої половини XII в. На відміну від залежних слуг, зайнятих у господарстві феодала, дворяни називалися "вільними слугами" (служивими людьми) і перебували на повному матеріальному забезпеченні князів, виконуючи при них військову, адміністративну, судову й іншу служби. З XIII - XIV вв. дворяни стали наділятися землею - маєтком на умовах обов'язкового несення військової служби.
У міру об'єднання Північно-Східної Русі під владою великого московського князя йшло розвиток феодального васалітету й концентрація служивих людей під його безпосереднім верховенством. Дворянство, зацікавлене в припиненні феодальних міжусобиць, з'явилося найважливішою соціальною опорою великокнязівської влади в процесі об'єднання російських земель у централізовану державу.
При Івані III Васильовичі в літописах повідомляється про збір великим князем великого війська зі служивих людей, про роздачу їм земель, відписаних у новгородського боярства. Судебник 1497 уперше називає «поместника», за яким у формі умовного землеволодіння закріплені землі великого князя. Об'єктом помісного землеволодіння були визначені не тільки орні землі, але й рибні, мисливські вгіддя, міські двори.
Середина 16 в. характеризується особливо швидкою консолідацією дворянства й посиленням його ролі. "Укладення про службу" (1555- 1556 р.) із установленням норм помісного жалування й занесенням у списки дворян і дітей боярських оформляло перехід служби в руки дворян і визначало порядок її відбування.
Остаточне складання дворянства як єдиного стану світських феодалів відбувається при Петрові I. По указі "Про єдиноспадкування" (1714р.) знищувалася різниця між маєтком і вотчиною. Із введенням "Табелі про ранги" (1722р.) дворянство стало підрозділятися на потомствене й особисте (одержуване по досягненню 8 чина). Придбання дворянського звання по табелі про ранги сприяло тому, що дворянський стан поповнювався за рахунок вихідців з інших станів, що одержували дворянство в результаті просування по державній службі, а також за рахунок пожалувань дворянства по особистому розсуді пануючи.
У середовищі потомственого дворянства зберігалося розходження між не титулованим дворянством і титулованим (князі, графи, барони). У першій половині XVIII в. обов'язок служити була для дворянства особистої (довічно з 15 років) і майнової (грошові збори, поставка рекрутів з маєтків).
Протягом XVIII століття йде полегшення дворянських обов'язків: відміняється закон про єдиноспадкування, дозволяється записуватися на службу з малого років, служба обмежується 25 роками. По маніфесту Петра III від 1762 р. "Про дарування вільності й волі всьому російському дворянству" всі дворяни звільнялися від обов'язкової цивільної й військової служби; дворяни, які були на державній службі могли виходити у відставку.
Актуальність роботи - складається у вивченні положення дворянства в XVI - XIX ст., його роль і місце яке воно займало в Росії.
Ціль роботи - вивчення дворянства, їхнє утворення, функціонування, привілеї, вплив на державне життя.
Об'єкт дослідження - дворянство й знать Росії XVI - XIX ст.
Предмет дослідження -
Практична значимість - роботи полягає в тому, що матеріали курсової роботи можуть бути використані студентами й викладачами вузів при підготовці до конференцій, лекцій і семінарів, для написання статті й т.п.
Структура роботи - робота складається із вступу, 3 розділів, 3 підрозділів, висновків і списку використовуваної літератури.
Розділ 1. Розквіт дворянства в Росії в першій половині XVIII ст.
дворянство кріпосне право
Початок розквіту дворянства доводилося на царювання Єлизавети Петрівни. Зобов'язана своїм сходженням на престол дворянству Єлизавета мимоволі повинна була діяти на благо цього класу, і заходу правительства природно повинні були перейнятися дворянськими тенденціями [ 2].
Єлизавета початку з того, що обсипала милостями гвардію. Особи, що стояли у влади й вийшли в більшості випадків із середовища дворянства, не пропускали случаючи, щоб не зробити чого-небудь в інтересах свого стану. Таким чином, в 1746 р., з нагоди виробництва нової ревізії, виданий був указ, що забороняє різночинцям, що складалися в подушному окладі, здобувати землі, населені селянами, а дорівнює й селян без землі. Землеволодіння й душевладение починало ставати виключним правом дворян. Це було подальшим розширенням заходів московського правительства, що прагнуло до зосередження в руках служивого стану земель і людей [9].
Створюючи привілею дворянству, правительство природно повинне було прагнути до того, щоб точніше визначити границі дворянського стану. Було ухвалено, що особи, що пройшли в обер-офіцери, не можуть уважатися потомственими дворянами, а діти їх зовсім не вважаються дворянами. Так з'явилася на Русі станова категорія особистих дворян, відділених від дворян потомствених. Поки не було видано цього указу, багато осіб увійшло у дворянське середовище, але відповідно до нового уставу вони не належали до дворянства. Внаслідок цього в 1756р. Сенат визначив, що у дворянські списки можуть бути записані тільки ті особи, які довели своє дворянське походження; визначений був і порядок доказу. Наділяючи дворянства правами землеволодіння й душевладения, правительство Єлизавети вживало заходів і до забезпечення фактичного користування цими правами. Указом від 13 травня 1754 року заснований був державний позиковий банк, щоб дворяни могли під заставу діставати гроші з меншими відсотками[13].
Піклуючись про забезпечення дворян землями й кріпосними душами, правительство йшло назустріч і прагненням дворян розширити свої права над селянським населенням.
В 1747р. дозволено було поміщикам продавати своїх селян і двірських людей кому завгодно для поставки їх у рекрути. Указом 1760 року дозволено було поміщикам засилати своїх кріпаків за несправність у Сибір із заліком їх у рекрути.
Пропасти між дворянством і народними масами усе більше й більше збільшувалася й внаслідок тих культурних змін, які відбулися в побуті вищих класів російського суспільства [6 ].
У дворян були такі привілеї:
право володіння населеними маєтками (до 1861), воля від обов'язкової служби, воля від земських повинностей, право надходження на державну службу й на одержання утворення в привілейованих навчальних закладах, право корпоративної організації.
1.1Права й переваги дворян.
Дворяни бажали консолідуватися, відокремитися від інших станів. Ідея Дворянського Корпуса як чогось ізольованого вже цілком дозріла й проникнула у свідомість дворянських мас. Щоб корпусу дворянства права й переваги самодержавною владою подаровані були, - вимагали волокаменские дворяни. Корпуса дворянського, окремого від інших різного роду й звання людей, вимагали Болховские дворяни. Про складання права дворянського просили сибірські й казанські дворяни, щоб вони мали переваги й відрізнялися тим від підлих людей [15].
Але дворянські накази не обмежувалися одними вимогами загального характеру, вони визначали також і склад дворянського корпуса, і ті права й переваги, який вони бажали відділитися від інших людей підлого роду. У прагненні до відокремлення дворян повинні були вороже поставитися до Табелі про ранги Петра I, що доводила думку про перевагу служби перед родом. Багато дворянських наказів і клопочуть, щоб дворянство давалося тільки через дарування самим государем; мало того, деякі накази просять виключити із числа дворян тих, хто потрапив у нього по чині [1].
Але більшість наказів не йшло так далеко: більшість просило тільки виключити із дворянського стану тих осіб, які, не маючи дворянських дипломів і не представляючи ніяких доказів свого дворянського походження, продовжували складатися в числі дворян. За старих часів і при Петрові було кілька нижчих розрядів служивого стану, які залишалися на якімсь межеумочном положенні; деякі з них попадали в подушний оклад, деякі - ні, але й не зараховувалися в ряди шляхетного шляхетства, хоча по старій пам'яті й продовжували називатися дворянами. Отож тепер їхні старші брати не захотіли мати їх у своєму середовищі[3].
Деякі накази пропонували встановити особливу категорію дворян, що вислужилися, категорію поміщиків. Ярославське дворянство, представником якого був відомий князь М. М. Щербатов, просило, щоб дворяни по ступені знатності розсортовані були по 6 реєстрам: князі, графи, барони, дворяни іноземного походження, подаровані дворяни й чиновники; крім того, ярославські дворяни просили розписати всіх дворян по містах, заснувати щорічні дворянські збори й завести дворянські книги [8].
Високо цінуючи свою шляхетність, дворяни домагалися, щоб воно віднімалося не інакше, як по суду за погані вчинки для дворян. Проект прав шляхетних пропонував позбавити дворянства за зраду, злодійство, підробку, порушення клятви й ін. Потім з погляду своєї шляхетності дворяни домагалися звільнення від тілесних покарань, катувань і страти; деякі накази додавали сюди й конфіскацію майна.
В області майнових прав дворяни домагалися виключного права на володіння населеними маєтками. Треба сказати, що це їхнє право підтверджувалося ще при імператрицях Ганні і Єлизаветі, але на практиці погано виконувалося; життя була сильніше дворянських тенденцій; тепер дворяни й просили категорично заборонити всім недворянам володіти землями із кріпосним населенням [4].
Дворяни клопочуть про скасування соромливого указу Петра Великого про руду, просять дозволити їм здобувати будинку в містах, безмитно курити вино для домашнього вживання, брати откупы й підряди й продавати продукти своїх земель. Потім дворяни клопочуть про знищення дрібних, але надокучливих зборів з лазень, млинів, пасік, просять про звільнення їхніх будинків від військового постою й т.п.
Всі станові домагання дворян були прийняті Катериною й знайшли собі майже повне задоволення в жалуваній грамоті дворянству 1785 р. В одному тільки Катерина не виконала бажання дворян - вона не замкнула дворянського стану, залишилася на точці зору петровского законодавства, що дворянство здобувається службою й працями, престолу російському корисними [11].
Але все-таки Катерина визнала й той принцип давнини, що висувався в наказах. Перша стаття жалуваної Грамоти говорила: Дворянське звання є наслідок, що минає від якостей і чеснот, придбаних древніми чоловіками, від заслуг обертаючий рід у достоїнство й приобретающих потомство своєму нарицание шляхетних [5].
Раз дворянське звання в такому змісті невід'ємно, те Жалувана Грамота визнає, що дворянка, вийшовши заміж за не дворянина, не втрачає свого звання, але не повідомляє його ні чоловікові, ні дітям. Дворянин, покамест він залишається дворянином, не може бути покарають або позбавленню честі без суду, повинен бути судимо рівними собі й особисто повинен бути звільнений від всіх податей. Такі права дворянства, що випливають із самого поняття шляхетності.
Катерина затвердила також за дворянами всі ті права й переваги, які були їм даровані її попередниками. Дворяни вільні служити й вільні просити про відставку, вони мають право вступати на службу до дружніх закордонних государів, але при нестатку держави кожний дворянин на першу вимогу самодержавної влади повинен служити, не щадячи нічого, навіть живота свого [7].
Потім Катерина підтвердила право дворян вільного розпорядження придбаними маєтками й установила, що спадкоємні маєтки не підлягають конфіскації, а переходять у спадщину до спадкоємців. Потім дворянам було дароване право торгувати оптом плодами своєї землі без платежу тих податків, які падали на купців; відкривати заводи, ярмарки й підлягати городовому праву, якби вони побажали ним скористатися.
Виконуючи бажання дворян, Грамота підтвердила їхнього права на надра землі. Крім того, був знятий із дворянських лісів цілий ряд обмежень, які лежали на них по указах Петра I, що забороняло з метою заощадження щоглового лісу рубати дуби й сосни відомої величини. Поміщицькі будинки в селах звільнялися від постою [2].
Почувши бажанню дворян скласти особливий корпус, Жалувана Грамота надавала дворянам збиратися в тій губернії, де вони проживання мають, і становити дворянські суспільства. Скликалися дворяни генерал-губернатором через кожні 3 роки для виборів різних посадових осіб і для вислуховування пропозицій і вимог генерал-губернатора й губернатора. На пропозиції генерал-губернатора дворяни мають право лагодити пристойні відповіді про добро й користь суспільної. Але, крім цього пасивного права, дворяни через депутатів мають право подавати скарги в Сенат і безпосередньо государеві, робити подання про загальні державні потреби [11].
Дворянство кожної губернії має право мати свій будинок, архів, свою печатку, свого секретаря й своїх добровільних внесків становити особливу скарбницю [3].
Бажаючи якщо не замкнути, то ясною рисою відокремити дворянство від інших класів, Катерина дозволила дворянам мати в кожному повіті свою родовідну книгу й на предмет ведення її вибирати одного депутата. Цей депутат разом із проводирем дворянства повинен мати піклування про складання й поповнення дворянської родовідної книги. У неї повинне записувати дворян, які мають нерухомість у повіті й можуть довести своє право на дворянське звання[6].
Всі внесені в родовідну книгу одержували право бути присутнім на дворянських зборах, а правом голоси користувалися лише ті, хто досяг 25-літнього віку, мав своє село й дослужився до обер-офіцерського чина. Той, хто не задовольняв цим умовам, той міг тільки бути присутнім, але ні активним, ні пасивним виборчим правом не користувався. Пасивним виборчим правом користувалися ті, хто мав зі своїх сіл доходу на менш 100 руб.
Жалувана Грамота дворянству 1785р. була кульмінаційним пунктом, що завершив консолідацію й соціально-політичне піднесення дворянства. Дворянство зробилося тепер вільним суспільним класом, класом привілейованим, котрий обставлений рядом гарантій стосовно верховної влади і її представників [10].
В історії цивільного розвитку Жалувана Грамота дворянству була першим кроком на шляху розкріпачення особистості, поневоленої державою, визнання прав людини, права самовизначення незалежно від розпоряджень і усмотрений державної влади. Із цього погляду значення Жалуваної Грамоти дворянству набагато ширше її прямого призначення. Вона була показником нового напрямку російської громадськості, будила надію, що слідом за даруванням прав одному стану будуть дані права й іншим станам російського суспільства [9].
Розділ 2. Менталітет і спосіб життя дворянства.
У житті російського столичного дворянина XVI - початку XIX століття час розділявся на дві половини: перебування будинку було присвячено сімейним і господарським турботам тут дворянин виступала як приватна особа; іншу половину займала служба - військовий або статська, у якій дворянин виступав як вірнопідданий, служачи государеві й державі, як представник дворянства перед особою інших станів [4].
Протиставлення цих двох форм поводження знімалося в зборах, що вінчає день «,» - на балі або званому вечорі. Тут реалізовувалося громадське життя дворянина: він не була ні приватна особа в приватному побуті, ні служива людина на державній службі він був дворянин у дворянських зборах, людина свого стану серед своїх. Таким чином, бал виявлявся, з одного боку, сферою, протилежній службі - областю невимушеного спілкування, світського відпочинку, місцем, де границі службової ієрархії послаблялися [12].
Присутність дам, танці, норми світського спілкування вводили позаслужбові ціннісні критерії, і юний поручик, що спритно танцює й уміє смішити дам, міг відчути себе вище старіючого, що побывали в боях полковника.
З іншого боку, бал був областю суспільного представництва, формою соціальної організації, однієї з деяких форм дозволеного в Росії тієї пори колективного побуту. У цьому змісті світське життя одержувало цінність суспільної справи [8].
Із часу петровських асамблей гостро встало питання й про організаційні форми світського життя. Форми відпочинку, спілкування молоді, календарного ритуалу, що були в основному загальними й для народної, і для боярсько-дворянського середовища, повинні були поступитися місцем специфічно дворянській структурі побуту. Внутрішня організація балу робилася завданням виняткової культурної важливості, тому що була покликана дати форми спілкуванню «кавалерів» і «дам», визначити тип соціального поводження усередині дворянської культури [12].
Це спричинило ритуалізацію балу, створення строгої послідовності частин, виділення стійких і обов'язкових елементів. Виникала граматика балу, а сам він складався в деяке цілісне театралізоване подання, у якому кожному елементу (від входу в залу до роз'їзду) відповідали типові емоції, фіксовані значення, стилі поводження.
Однак строгий ритуал, що наближав бал до параду, робив тим більше значимими можливі відступи, «бальні вільності», які композиційно зростали до його фіналу, будуючи бал як боріння «порядку» і «волі». Основним елементом балу як суспільно - естетичного дійства були танці. Вони служили організуючим стрижнем вечора, задавали тип і стиль бесіди. «Мазурочна балаканина» вимагала поверхневих, неглибоких тим, але також цікавості й гостроти розмови, здатності до швидкої епіграматичної відповіді [14].
Бальна розмова була далека від тієї гри інтелектуальних сил, «захоплюючої розмови вищої освіченості», що культивувався в літературних салонах Парижа в XVIII сторіччі й на відсутність, який у Росії скаржився Пушкін.
Проте, він мав свою принадність - жвавість, волю й невимушеність бесіди між чоловіком і жінкою, які виявлялися одночасно й у центрі гучного свята, і в неможливій в інших обставинах близькості. Навчання танцям починалося рано - з п'яти-шести років [11].
Так, наприклад, Пушкін почав учитися танцям уже в 1808 році. До літа 1811 року він із сестрою відвідував танцювальні вечори в Трубецьких, Бутурліних і Сушкових. Раннє навчання танцям було болісним і нагадувало тверде тренування спортсмена або навчання рекрута старанним фельдфебелем. Тривале тренування надавало парубку не тільки спритність під час танців, але й упевненість у рухах, волю й невимушеність у постановці фігури, що певним образом. впливало й на психічний лад людини: в умовному світі світського спілкування він почував себе впевнено й вільно, як досвідчений актор на сцені.
Добірність, що позначається в точності рухів, була ознакою гарного виховання. Л. Н. Толстой, описуючи в романі «Декабристи» дружину, що повернулася із Сибіру, декабриста, підкреслює, що, незважаючи на довгі роки, проведені нею в найтяжких умовах добровільного вигнання, «не можна було собі представити її інакше, як оточену повагою й всіма зручностями життя [8].
.1 Мистецтво життя
Мистецтво стає моделлю, який життя наслідує. Приклади того, як люди кінця XVIII - початку XIX століття будують своє особисте поводження, побутову мову, в остаточному підсумку свою життєву долю по літературних і театральних зразках, досить численні. Той, хто займався історією побутових текстів тієї пори, знає, як різко міняється їхній стиль, наближаючись до норм, виробленим у чисто літературній сфері. Уже покоління 90-х років треба у своєму реальному поводженні зразкам, почерпнутим з римської літератури й театральних видовищ XVIII століття.
С. Глинка в молодості, просочений «римським» героїзмом, у своєму щоденнику дав численні приклади сприйняття життя через призму літератури. Глинки були не багаті [5].
Особливу роль у культурі початку XIX століття в загальноєвропейському масштабі зіграв театр. Це тим більше показово, що роль театру ні в якій мері в цю епоху не пропорційна місцю драматургії в загальній системі літературних текстів. Театралізується епоха в цілому. Специфічні форми сценічності сходять із театральної площадки й підкоряють собі життя. У першу чергу це ставиться до культури наполеонівської Франції. Коли російські мандрівники, після Тільзіта, виявилися в Парижу, їх уразила ритуализованность і пишність тюльерийского двору, дуже далека від навмисної простоти петербурзького придворного життя при Олександрі I ( щозвикли до пишності єкатерининського двору, люди старшого покоління бачили в цьому прояв скнарості імператора) [16].
Дворянський побут кінця XVIII - початку XIX століття будувався як набір альтернативних можливостей («служба відставка», «життя в столиці - життя в маєток», «Петербург - Москва», «служба військова - служба статська», «гвардія - армія» та ін.), кожна з яких мала на увазі певний тип поводження.
Той самий людина поводилася в Петербурзі не так, як у Москві, у полку не так, як у маєток, у дамському суспільстві не так, як у чоловічому, на поході не так, як у казармі, а на балі інакше, чим «у годину гулянки неодружений» (Пушкін). У селянському побуті поводження мінялося залежно від календаря й циклу сільськогосподарських робіт.
У результаті цього тип поводження в меншому ступені зберігав індивідуальність, традиція й колективність грали в селянському поводженні більшу роль. Дворянський спосіб життя мав на увазі постійну можливість вибору [2].
Одночасно, якщо селянин практикувати «неселянське» поводження не мав фізичної можливості, то для дворянина «недворянське» поводження відтиналося нормами честі, звичаю, державної дисципліни й станових звичок. Непорушність цих норм була не автоматичної, але в кожному окремому випадку являла собою акт свідомого вибору й вільного прояву волі. Однак «дворянське поводження» як система не тільки допускало, але й припускало певні випадання з норми, які в перекладі на «мову сцени» рівнозначні були антрактам у спектаклях. Система виховання й побуту вносила у дворянське життя цілий шар поводження, настільки скованого «пристойностями» і системою «театралізованого» жесту, що породжувала протилежне прагнення - порив до волі, до відмови від умовних обмежень [6].
.2 Утворення й виховання дворян
Після реформ Петра утворення стало необхідною й обов'язковою частиною становлення й формування нового російського дворянина. Адже, за словами Данилова: «У тодішній час дарували чинами по науках...».
Першим етапом було навчання юного дворянина в домашнього або приватного викладача: «Від роду мого років семи або більше віддали мене в тім же селі Харіну, де батько мій жив, паламареві Пилипові Брудастому, учитися». Учителем міг бути й священик, як людина, що краще й правильней усього міг передати мистецтво читання богослужбових книг: «...і була в сина воєводського вчитель, відставний старий піп...» [1].
Але крім того існувала практика, коли батьки (батьки) самі давали початкове утворення своїм синам і одночасно виховували їх, в основному тому, що приватні уроки не давали бажаного результату: «Почав його при собі грамоті вчити не так, як мене вчив паламар Пилип Брудастый, що тільки мучив одним повсякчасним старанним сидінням, а не навчанням: я вчив свого пасинка не доводячи його ніколи до найменшої нудьги в навчанні, пускав його часто гуляти й привчав самого по своїй волі сідати за навчання».
Наступним етапом утворення звичайно була віддача свого чаду (сина) у навчальний заклад: «...віддавали ми його потім у пансіон і університет навчатися французькій мові, математиці й прочим наукам...». Крім того, навчання тут неминуче сприяло встановленню дворянської самосвідомості.
У звичаї було віддавати дітей на виховання й навчання родичам, гарним знайомим і благодійникам: «Потім відвезли мене в місто Данков, у якому тоді воєводою був Микита Михайлович Гаків; він зважав на батька моїм спорідненням, а як близько не помню, тільки називав він батька мого братом. Я жив у воєводи більше в гостях, ніж учився...». Але в основному це ставилося до дівчинок: «Дар'я, сестра моя... відвезена була від батька нашого в Москву й віддана в будинок до Софії Олексіївні Милославській, у якої жила років шість; вивчилася там пренеабияк вишивати всякими квітам і золотом, яке шиття в тодішній час у Москві в манері найкраще...». Тобто, їхнє виховання в основному обмежувалося не збагненням наук, а вмінню бути гарною господаркою й дружиною [11].
І, нарешті, що випливає етап: утворення неминуче кінчається службою, що, як ми вже говорили, прямо залежала не тільки від особистих якостей молодого дворянина, але й від отриманого їм виховання й утворення [13].
Таким чином, ми бачимо, що XVIII століття - це час, коли дворянинові з однієї сторони властиві ще риси істинно російського, глибоко релігійної людини, а з іншого боку - почався процес європеїзації, неминучий, після бурхливої епохи Петра I, але одночасно не зовсім зрозумілий російській людині.
Російські люди XVII-XVIII ст. трималися думки про підлегле відношення школи до життя, і тому російській школі довго не вдавалося виробити стійку програму. Петро Великий мріяв про таку школу, з якої б люди «у всякі потреби відбувалися», годилися б для задоволення насущних практичних потреб держави й суспільства. Багато турбот і праці поклав перетворювач на справу запровадження в Росії технічного, особливо військового, утворення, що знадобилося державі, - артилерійського, морського й інженерного.
Провідником такого утворення призначалося стати дворянству. Для забезпечення цієї справи Петро указом 20 січня 1714р. установив обов'язкове елементарне навчання для цього стану за участю цифри (арифметики) і геометрії. Казенних шкіл було мало або до них було далеко. [3]
Вихователів з «національних людей» було дуже мало, як можна судити по описаному стані обох університетів, старого академічного й нововідкритого московського. От чому дворяни довго повинні були пробавлятися привізними гувернерами, які принаймні поширювали у вищому дворянському колі знайомство із французькою мовою, що служила тоді головним засобом утворення. Утворення, отримане в батьківщині, багато хто довершували поїздками за кордон, переважно у Францію [9].
Розділ 3. Перетворення запорозької старшини на російське дворянство в останній чверті XVIII ст.
Доля запорозької старшини після зруйнування Січі висвітлюється в кількох наукових працях. М. Кириченко пояснює прагнення колишньої запорозької старшини до нобілітації виключно економічним інтересом - бажанням старшин зберегти та розширити власну земельну власність. Говорячи про долю запорозької старшини після 1775 року, він зазначає, що за російським урядом пішла переважно заможна землевласницька старшина, запорозька магнатерія, тобто та соціальна верства, для якої збереження прибутків та добробуту залежало від збереження земельної власності. Тому, як вважає дослідник, вона обрала шлях гетьманської старшини й, в свою чергу, перетворилася на новоросійське дворянство. Кириченко схильний значно перебільшувати участь колишньої запорозької старшини в формуванні місцевого дворянства. Дослідник ототожнює частку українців в місцевому дворянстві виключно з нащадками колишніх запорозьких старшин. Щоб проілюструвати свою думку, він використовує матеріали статистики про національний склад Єлисаветградського та Ананьївського повітів в 1883-1886 роках, за якими поміщики-українці складають відповідно 64% та 52%. Проте у складі місцевого чиновництва, офіцерського корпусу поселених полків Південної України досить великою була частка українців-вихідців з Лівобережжя. Традицію пояснювати соціальну поведінку запорозької старшини після 1775 року мотивами економічного прибутку наслідує й В. Голобуцький.
О. Рябінін-Скляревськоий у дослідженні керуючої верстви Запоріжжя XVIII ст. викладає власний погляд на історію запорозької старшини після зруйнування Січі. Автор стверджує, що старшина в часи існування Коша не оформлюється в окрему соціальну верству, через це вона й змушена шукати компромісу з російським урядом, прагнучи зачепитися за нобілітацію та землі і, таким чином, закріпити свій соціальний статус. Широко використовуючи матеріали Архіву Коша, дослідник змальовує галерею портретів представників кошової та паланкової старшини Запоріжжя XVIII ст., наводить подробиці їх життя, інформацію про їх родичів та знайомих, про маєтності. Зустрічаємо біографії нобілітованих старшин: Якова Качалова. Сидора Білого Івана Сухини, згадуються Павло Руденко, Федір Легкоступ, Григорій Василенко, Дмитро Корнієвський, Степан Биковський, родини Вірменків, Кованьків та багато інших. Робота О. Рябініна-Скляревського тим більш цінна, що біографічних розвідок, присвячених запорозькій старшині XVIII ст. зовсім небагато й на сьогодні.
До початкового періоду формування чорноморського дворянства, до історії нобілітації старшини Чорноморського війська звернувся Г. Шевченко. Автор вважає, що В. Голобуцькому не вдалося до кінця розкрити історію виникнення та розвитку чорноморського дворянства. Якщо останній за основний чинник при аналізі соціального стану козацької старшини в Південній Україні, та на Кубані приймає виключно її земельні апетити, то Г. Шевченко зосереджується на дослідженні історії інтеграції чорноморської старшини до російського дворянства. Отримання російських армійських рангів дослідник називає основним способом нобілітації старшини. Відходячи від формальної хронології існування Чорноморського війська вірних козаків, Г. Шевченко починає дослідження 1779 роком, часом першого масового нагородження колишніх запорозьких старшин офіцерськими рангами, ініційованого Г. Потьомкіним. Аналізуючи поведінку старшини та законодавчі акти, які регламентували у 90-ті роки XVIII - на початку XIX ст. надання прав російського дворянства, дослідник доводить, що прагнення колишньої запорозької старшини зберегти або розширити свої земельні володіння було обумовлено не лише матеріальними інтересами збільшення прибутку, а й бажанням отримати відповідний соціальний статус.
Для Н. Полонської-Василенко катеринославське дворянство - перш за все спадкоємці запорозької спадщини. Знищення Січі означало руйнацію соціального та економічного устрою краю та запровадження підвалин нового життя та господарства. Поміщицька колонізація - важлива складова цього процесу. Плідно опрацьований дослідницею комплекс архівних джерел та опублікованих матеріалів дозволив дослідниці вперше на науковому рівні реконструювати процес творення в краї поміщицького землеволодіння починаючи з 1764 року. Авторка, спираючись на аналіз описів до Атласу Катеринославського намісництва 1787 року, аналізує склад поміщицтва, розкладаючи його на складові та відсотки: російські офіцери - 68,2%, російські службовці - 13,4%, представники українського суспільства - 10,4%, особи духовного стану - - 2%, купці та міщани - 1,6% та деякі інші групи8. Щодо колишньої запорозької старшини дослідниця підкреслює значну її кількість серед поміщиків, проте зазначає, що "вона здебільшого дістала вже російські ранги і її тяжко вирізнити". Наталі Полонській-Василенко належить також докладний джерелознавчий аналіз описів конфіскованого майна запорозької старшини, у вступі до якого авторка подає короткий нарис історії запорозької старшини після 1775 року. Роботи Н. Полонської-Василенко значно розширили межі історіографічно засвоєної джерельної бази з історії організації поміщицького землеволодіння в Південній Україні у другій половині XVIII ст. Зокрема, повідомлення про документи з фондів Новоросійської губернської канцелярії Дніпропетровського крайархіву та фондів межових експедицій Архіву Сімферопольського управління державного майна, переважна частина яких на сьогодні є втраченою, перетворює праці Н. Полонської-Василенко на цінне історичне джерело для дослідження процесів інкорпорації запорозької старшини російським дворянством.
Відтворимо хід подій. 4 серпня 1775 року Запорозька Січ була оточена російськими військами та здалася. Частину старшини заарештовано та віддано до суду: кошового П. Калнишевського, суддю П. Головатого, писаря І Глобу, полковників Степана Гелеха, Івана Куліка, Івана Гараджу, Харько Чепігу, Мойсея Чорного. Через військові суди по фортецях пройшли також старшини Йосип. Параліч, Корнелій Яловий, Василь Пишмич, Макар Ногай, Василь Пугач, Давид Білий, Андрій Порохня. Накладено секвестр на майно, зимівники, табуни, отари. Конфіскації, як цілком справедливо визнає Н. Полонська-Василенко, відбувалися не з метою ліквідації заможних господарств запорозької старшини. Нетронутим, наприклад, залишається велике господарство Миколи Рудя. Комплекс репресивних заходів, зорганізованих російським урядом, був спрямований перш за все проти старшин-учасників боротьби за кордон з Новоросійською губернією і носив, як здається, показовий характер. Частина старшин, серед яких Василь Пишмич, Макар Ногай, Харько Чепіга, були оправдані вже в 1776 році.
Щодо старшини, яка не підлягала арештам та конфіскаціям, то для неї відразу постали нові перспективи. Г. Потьомкін в своєму ордері від 18 червня 1775 року наказував П. Текелію одразу розділити старшину на дві великі групи: затверделых в грубости старшин также и самых распутных пьяниц, яких було необхідно видалити з суспільства, та заслуженных и достойных уважения людей. Про останніх, якщо вони дійсно перебували на військовій службі, а не були простыми земледельцами, Текелію було доручено скласти відомость, до якої занести побажання старшин щодо їх подальшої служби.
Перетворення запорозької старшини на дворянство складалося з трьох взаємоповязаних процесів: по-перше, отримання й закріплення земельної власності, по-друге, отримання російських службових рангів, які дають право на дворянство, по-третє, нобілітація, в даному разі процедура документального підтвердження дворянських прав. З самого початку, у 1775 році, російський уряд демонструє свою готовність включити запорозьку старшину до складу дворянства - службового стану імперії, адже в його розумінні старшина несла й буде нести військову службу російському престолу. Виплата жалування Опанасу Ковпаку та 17 курінним отаманам вже неіснуючої Січі цілком засвідчує подібне ставлення. Серпневий Маніфест Катерини ІІ декларує отримання старшиною російських рангів: …всем же старшинам, кои служили порядочно и имеют одобрения от Наших военных начальников, объявить Нашу Императорскую милость, что они соразмерные службе и званию получат степени. Одним з розпоряджень про поземельний устрій Новоросійської та Азовської губерній колишня запорозька старшина наділялася рівними з російським дворянством та українською шляхтою правами: Те же которые не из дворян и не имеющие обер-офицерских чинов тож не из малороссийских шляхтичей и такових равно и запорожских старшин коих земли по заселении утверждать в вечное и потомственное владение, имеют по смерть свою, а по кончине детей их ежели не будет обер-офицерского чина, чрез полгода таковые имение продать должны кому-либо из вышеписанных званий. Знаменно, що право володіння населеними земельними ділянками - виключно дворянський привілей - надавався запорозькій старшині незалежно від наявності обер-офіцерського чинів, тобто формальної підстави дворянського звання, встановленої Табеллю про ранги. Таким чином, як і у випадку з інкорпорацією до складу російського дворянства шляхти Лівобережної України, уряд пішов на фактичне визнання за колишньою запорозькою старшиною прав та привілеїв російського дворянства, перш за все права володіння населеними маєтками та права брати участь у дворянському самоуправлінні.
Починаючи з липня 1775 року в Новоросійській та Азовській губерніях, між якими були поділені запорозькі вольності, розпочинається масштабна роздача земельних ділянок колишнім запорозьким старшинам. На території Азовської губернії на 1776 р. земельні ділянки отримали 15 колишніх запорозьких старшин: Петро Хіжняківський 1.500 дес, Василь Чернявський 3.000 дес., Опанас Ковпак 4.950 дес. - на лівому березі р. Оріль, Ілля Непійбрага 3.218 дес., Антон Головатий 3.593 дес., Павло Кореневский 1.625 дес., Петро Рябой 9,087 дес. - на р. Кільчені, Іван Гараджа 3.043 дес. - на р. Великій Терновці , Кіндрат Гордієнко 3.046 дес. на р. Малій Терновці та ін.
Новоросійський губернатор М. Муромцов в своєму рапорті, датованому липнем 1775 р. повідомляє Г. Потьомкіна, що він передав старшині для заселення внутрішні ділянки Новоросійської губернії. В 1776 році запорозькі старшини, які отримали землі на території Новоросійської губернії, направили до губернської канцелярії клопотання, у якому просять про награждении за оказанные нами службы в прошлые годы дабы земля ныне нам отведенная состояла за нами на всегдашнем времени без всякого в казну платежа. Клопотання містило перелік осіб, що дістали дачі на території губернії. Документ був виявлений Н Полонською-Василенко в фонді Канцелярії Новоросійської губернії, проте до нашого часу джерело не збереглося. В одній зі своїх праць дослідниця наводить поданий у клопотанні перелік старшин-землевласників, з 28 чоловік, а також доповнює його прізвищами старшин, відомими їй з розпоряджень про роздачу земель за 1776-1779 роки.
Із запровадженням на Півдні губернського устрою та інституту дворянських виборів запорожці-поміщики почали відігравати помітну роль в дворянському житті. Вже у 80-ті роки пости предводителів херсонського та олексопольського повітового дворянства Катеринославської губернії обіймали відповідно Сидір Білий та Опанас Ковпак. У 1793 році дворянство Новомосковського повіту очолив Василь Чернявський. На посади дворянських засідателів обиралися Григорій Василенко, Мартин Височин, Данило Балицький. У 90-ті рр. XVIII - на початку XIX ст. активну участь в дворянському житті починає брати молода генерація, сини запорозьких старшин: Григорій та Матвій Івановичі Тимківські, Іван Лаврентійович Миргородський, Козьма Антінович Гнєдін.
Водночас тривав процес надання запорозькій старшині офіцерських рангів. 4 січня 1776 року азовський губернатор В. Чертков за наказом Г. Потьомкіна доручив П. Норову скласти списки старшини на службу. Серія розпоряджень П. Текелія в 1776 році стосувалася справи звільнення старшини з армійськими рангами. За указом від 7 серпня 1779 року одразу 69 запорозьких старшин отримали армійські чини. Наступними етапами були роки 1783 та 1788, коли за розпорядженнями Г. Потьомкіна колишній запорозькій старшині загальною кількістю більше 150 чол. були надані армійські ранги від прапорщиків до пример-майорів. У 1783 армійські чини та жалування отримали Ф. Федоров, Х. Чепіга, С. Білий та кілька інших старшин, які брали участь у зібранні козаків до військових команд. 25 грудня 1788 р. за наказом Г. Потьомкіна чини полковників російської армії одержали І. Подлесецький та З. Сутика, 9 полковників одержали армійський чин майора, 11 чол. - чин капітана, 46 чол. - чин поручика. Сенатським указом від 13 листопада 1802 року козачі чини Чорноморського війська, офіцерський штат якого складався з колишньої запорозької старшини, були зрівняні з армійськими рангами: військових старшин та полковників - з майорами (VIII клас), полкових осавулів -з ротмістрами (IX), сотників - з поручиками (XII клас). Чину хорунжого відповідав ранг корнета (XIV клас), що давало формальні підстави для отримання службового дворянства.
Отже, в проміжок часу після 1775 року й до кінця XVIII ст. частина колишньої запорозької старшини користується правами російського дворянства, зокрема такими важливими як право володіння населеними маєтками, право брати участь у дворянському самоуправлінні. Отримання старшиною армійських військових рангів створило підстави для формальної нобілітації колишньої запорозької старшини, яка розпочинається з початком XIX ст.
Розділ 4. Дворянство і його положення в XIX в.
Наприкінці XVIII у налічувалося 362 тис. дворян. У середині XIXст. чисельність дворян становила 464 тис. Правління не раз вживало заходів по огородженню дворянства від припливу в його середовище вихідців з інших станів. Двічі в 1845 і 1856 р. були підвищені класи чинів, що давали право на дворянство: для потомственого - 6-й для військових чинів і 9-й для цивільних; особистого - 12-й для військових чинів і 9-й для цивільних. Також було встановлено, що тільки перші ступені російських орденів дають права на одержання потомственого дворянства.
Проте наприкінці XIX ст. чисельність дворянства збільшилася до 1 млн. 800 тис. чоловік, з них дві третини становили потомствені дворяни й 600 тис. - особисті. Питома вага всього дворянства (разом з родинами) становив 1,5 % населення Росії [2].
У середовищі потомственого дворянства зберігалося розходження між не титулованими (більшість станів) і титулованими (князі, графи, барони). Особливо шанувалося стовпове дворянство, що могло довести стародавність свого роду більш ніж за 100 років до видання Жалуваної грамоти.[10]
Наприкінці XIX ст. приблизно з 250 врахованих князівських прізвищ близько 40 вели свій родовід від Рюрика (Одоєвські, Горчакови, В'яземські, Волконські) і від Гедиміна (Голіцини, Трубецькі). Усього в списку департаменту герольдії значилося понад 830 титуловані пологи. Не менш100 з них уважалися згаслими, багато хто розорилися й навіть розчинилися в інших станах. Завданню зміцнення положення великих і середніх землевласників у місцевих органах дворянського самоврядування був присвячений Маніфест 6 грудня 1831р. Він установив майновий ценз для участі дворян у виборах кандидатів для заміщення державних і суспільних посад. Правом голосу користувалися потомствені дворяни, що мали у власності в межах губернії не менш 100 душ кріпаків або 3 тис. десятин землі. Через уповноважених могли брати участь у виборах власники не менш 5 душ селян або 150 десятин землі. Таким чином, можливість активної участі в корпоративному житті стану представлялася, насамперед, найбільш заможної частини дворянства. Сама діяльність повітових і губернських дворянських зборів ставилися під більше твердий контроль урядових чиновників.[6]
Правительство намагалося бюрократизувати дворянство, міцніше зв'язати його з урядовим апаратом, перетворити станово-корпоративну службу в різновид державної.
Набагато складніше було поставити перешкоду на шляху проникнення в головний стан осіб неблагородного походження.
Відкрита Табелью про ранги можливість одержання дворянства по службі згодом привела до різкого росту числа беспоместных дворян. З одного боку, це відповідало інтересам самодержавства, збільшуючи в складі дворянства прошарок, повністю залежну від царської влади. З іншого боку, зростання чисельності беспоместных дворян вело до зміни соціальної природи вищого стану. Обмежити одержання дворянства лише царським даруванням за особливі заслуги перед престолом Микола I не зважився, хоча проект подібного закону й був розроблений Комітетом 6 грудня 1826р. Однак в 1845р. право вислуги було значно обмежено [14].
Закрити шлях у ряди дворянства вихідцям з купецтва, духівництва, особам з вищим утворенням, але в теж час заохотити найбільш активних представників цих станів був покликаний Маніфест 10 квітня 1832р., що засновував нову станову групу почесних громадян (потомствених і особистих). [3]
Потомственими почесними громадянами ставали діти особистих дворян і священнослужителів (при наявності освітнього цензу), учені й художники (при наявності ступенів і звань) і купці 1-й гільдії (при наявності особливих заслуг або 10-літнього в ній перебування). До особистих почесних громадян по народженню належали діти православних священиків, що не мали необхідного утворення, по вислузі років - чиновники нижчих рангів, а також особи з вищим утворенням. Почесним громадянам надається мінімум правий: звільнення від рекрутської повинності, сплати подушної податі й тілесних покарань.
Станова політика Миколи I привела до того, що дворянський стан став більше замкнутим, а позиції найбільш заможної його частини значно зміцнилися. Всі ці міри однак не змогли призупинити об'єктивний процес зниження соціальної й політичної ролі дворянства. Незважаючи на перевагу потомственого дворянства в середовищі вищої бюрократії склад чиновництва активно поповнювався вихідцями з інших станів. [8]
Економічною базою дворянського стану здавна було землеволодіння. У середині XIX в 88 % потомствених дворян були поміщиками. Крупнопоместные власники (понад 1000 душ кріпаків) становили 23,3 % всіх поміщиків. Їм належало 80 % кріпаків, у середньому по 366 душ на кожного поміщика. Серед цих виділялися найбільші землевласники Росії, як правило, що належали до титулованої знаті (Шереметьєви, Юсуповы, Воронцовы, Голіцини), що володіли десятками тисяч кріпаків і сотнями тисяч десятин землі.
Дроблення маєтків при спадкуванні привело до того, що до середини XIX в. більшість поміщиків стали дрібнопомісними- 41 % і среднепомістними- 35 %.
Правління підтримувало помісне дворянство, надаючи йому пільговий кредит з казенних банків під заставу населених маєтків і передаючи йому казенні землі. Для збереження великої дворянської земельної власності в 1845 р. був виданий закон з майоратах. До 1861 р. на майоратному праві перебувало на менш 20 великих дворянських маєтків. Незважаючи на всі ці заходи в період з 1836 по 1858 р. близько 3,6 тис. дворян втратилися всіх своїх земель, ставши беспомісними.
До скасування кріпосного права переважна більшість поміщиків господарювали по старинці, на основі кріпосної праці. Кріпосництво майже повністю виключало можливість ефективної організації виробництва й підвищення прибутковості маєтків. [5]
Деякі поміщики намагалися домогтися цього шляхом, як тоді говорили, раціоналізації маєтків, тобто шляхом використання нових прийомів агрокультури й агротехніки. Але таких раціоналізаторів, по підрахунках Вільного економічного суспільства, було всього 3,0 % від числа всіх власників маєтків.
Невелика частина поміщиків займалася підприємництвом, що міняло феодально-кріпосницьку природу дворянського господарства. Ще рідше окремі поміщики, поряд з купцями, містили підряди або ставали відкупниками. Однак будь-які форми підприємницької діяльності у дворянському середовищі засуджувалися, тому що вважалися несумісними із дворянським достоїнством. Дворяни зберігали звичний спосіб життя, консервуючи типовий для цього шару господарський інфантилізм.
Після скасування кріпосного права поміщики зберегли більшу (і кращу) частина своїх земель. В 60-е рр. XIX ст. їм належало 79 млн. десятин землі, однак, засобів, отриманих ними в ході викупної операції (264,5 млн. рублів за винятком боргів казенним банкам), було далеко не досить, щоб пристосуватися до нової економічної ситуації.
Виробничо-технічна база в більшості поміщицьких господарств була вкрай низького рівня, або просто була відсутня, навички господарювання в нових ринкових умовах не було.
У своїй масі дворянство важко адаптувалося до змін, що наступили. Багато хто стали продавати землю купцям, селянам, а з появою іпотечних банків закладати земельні володіння на тривалий строк. Значна частина поміщиків здавала землю в оренду на різних умовах. Деякі спробували організувати свої господарства на капіталістичній основі. Перебудова поміщицьких господарств ішла повільно й болісно. Положення помісного дворянства збільшувалося аграрною кризою кінця XIX ст. [4]
Площа дворянського землеволодіння після 1861р. зменшувалася приблизно на 0,68 млн. десятин у рік і до 1877р. становила 73 млн. десятин. Більша частина площі дворянських земель (75 %) належала великим земельним власникам, чиї володіння були понад 1 тис. десятини.
Протягом усього XIX ст. перший стан займав провідне місце в управленческо-бюрократичному апарату держави й становило кістяк офіцерського корпуса.
У другій половині XIX ст., коли більша частина дворян втрачала зв'язок із землею, служба нерідко ставала єдиним джерелом доходу. Наприкінці XIX в. на державній службі була зайнята чверть всіх дворян. Дворянство становило 90 % офіцерського корпуса й 75 % загальної чисельності класних чиновників. Вища бюрократія у своїй гнітючій частині складалася із представників потомственого дворянства. Цивільна служба в матеріальному плані часто була вигідніше військової, але не дивлячись на це, у колах помісного дворянства, особливо родовитого, як і раніше вважалося гарним тоном демонструвати презирство до цивільного чина.[9]
В органах місцевого самоврядування дворяни відігравали активну роль. У повітах і губерніях по виборам дворянських зборів ними заміщалися майже всі поліцейські й судові посади. Губернські проводирі дворянства брали участь у всіх колегіальних органах місцевої влади, а повітові фактично очолювали повітову адміністрацію.
Дворянство було утвореним і культурним шаром, з якого формувалася політична еліта країни. Вища бюрократія протягом усього XIX ст. у своїй гнітючій частині складалася із представників дворянства.
До дворянства по народженню або по вислузі належали й найбільш яскраві реформатори XIX ст. (С. Ю. Вітте, П. Д, Кисельов, М. М. Сперанский і ін.), і найбільш вірні охранители російського самодержавства (А. Х. Бенкендорф, Н. М, Карамзин, К. П. Победоносцев). Дворянство зіграло величезну роль в історії російської культури першої половини XIXв. Золоте століття російської культури по праву можна назвати дворянським.
У першій половині XIX ст. дворянство відігравало провідну роль у розвитку суспільної думки й суспільного руху Росії. Будучи найбільш вільним, освіченим шаром суспільства, саме передове дворянство формувало опозиційні уряду плину. При цьому спектр суспільних позицій був досить широкий - від помірно-ліберальних до радикально-соціалістичних. Таким чином, дворянство відбивало інтереси різних соціальних груп суспільства й виступало за різні перспективи суспільного розвитку. [16]
У другій половині XIX ст. головною формою прояву дворянської опозиційності стає земський рух. Однак переважна більшість дворян (поміщики чиновники) були настроєні консервативно, підтримували інститут самодержавства, виступали проти політичних реформ, жадали від уряду допомоги першому стану. Уряд усвідомлювало проблему збідніння дворянства, намагалося допомогти йому зберегти земельну власність за допомогою пільгового державного іпотечного кредитування, створювало різного роду комісії для вивчення його положення. Однак викликаний модернізацією суспільства процес розмивання дворянського стану зупинити було неможливо.[11]
Висновок
Таким чином, дворянство - привілейований стан землевласників вищих і середніх державних службовців. Юридичне оформлення дворянства як стану почалося при Петре і було завершено при Катерині II Жалуваною грамотою дворянству 1785р.
Початок розквіту дворянства доводилося на царювання Єлизавети Петрівни. Створюючи привілею дворянству, уряд природно повинне було прагнути до того, щоб точніше визначити границі дворянського стану. Піклуючись про забезпечення дворян землями й кріпосними душами, уряд йшло назустріч і прагненням дворян розширити свої права над селянським населенням.
Пропасти між дворянством і народними масами усе більше й більше збільшувалася й внаслідок тих культурних змін, які відбулися в побуті вищих класів російського суспільства.
Всі станові домагання дворян були прийняті Катериною й знайшли собі майже повне задоволення в жалуваній грамоті дворянству 1785 р. В одному тільки Катерина не виконала бажання дворян - вона не замкнула дворянського стану, залишилася на точці зору петровського законодавства, що дворянство здобувається службою й працями, престолу російському корисними.
Завданню зміцнення положення великих і середніх землевласників у місцевих органах дворянського самоврядування був присвячений Маніфест 6 грудня 1831р. Він установив майновий ценз для участі дворян у виборах кандидатів для заміщення державних і суспільних посад.
Станова політика Миколи I привела до того, що дворянський стан став більше замкнутим, а позиції найбільш заможної його частини значно зміцнилися. Всі ці міри однак не змогли призупинити об'єктивний процес зниження соціальної й політичної ролі дворянства. Незважаючи на перевагу потомственого дворянства в середовищі вищої бюрократії склад чиновництва активно поповнювався вихідцями з інших станів.
Протягом усього XIX в. перший стан займав провідне місце в управленческо-бюрократичному апарату держави й становило кістяк офіцерського корпуса. У другій половині XIX в., коли більша частина дворян втрачала зв'язок із землею, служба нерідко ставала єдиним джерелом доходу. Уряд усвідомлювало проблему збідніння дворянства, намагалося допомогти йому зберегти земельну власність за допомогою пільгового державного іпотечного кредитування, створювало різного роду комісії для вивчення його положення. Однак викликаний модернізацією суспільства процес розмивання дворянського стану зупинити було неможливо.
Література
1. Вовків Н.Е. Двір російських імператорів у його минулому й сьогоденні. М.,2001.
. Дворянська й купецька сільська садиба в Росії XVI-XX вв. М.,2001.
. Дворянство й кріпак лад Росії XVI-XVIII вв. М.,1975.
. Кириченко О.В. Дворянське благочестя XVIII століття. М.,1997.
. Лотман Ю.М. Бесіди про російську культуру: побут і традиції російського дворянства. Спб.,1994.
. Нариси російської культури XVIII століття. Т.3-4. М.,1990.
. Романович-славатинский А. Дворянство в Росії від початку XVIII століття до скасування кріпосного права. Київ,1912.
. Романів-славятинский А. Дворянство в Росії. - М., 2003. С. 193.
. Румянцева М.Ф. Історія державної служби в Росії XVIII-XX вв. М.,1999.
. Троицкий С.М. Російський абсолютизм і дворянство в XVIII столітті. М.,1974.
. Фаизова И.В. «Маніфест про вільність» і служба дворянства в XVIII столітті. М.,1999.
. Савелов Л.М. Воронезьке дворянство. Випадкові замітки любителя-генеалога. Вып.1-2. М., 1895-1896.
. Кузьмін А.У З історії генеалогічних зв'язків російського провінційного дворянства М.,1999.
. Коновалів Ю.В. Російський князівський будинок у середині XVIII століття.
. Шмидт С.О. Суспільна самосвідомість російського шляхетного дворянства. М.,1997.
. Корнілов А.А. Курс історії Росії XIX століття. - М., 1993.