Відображення Голодомору 1932-1933 років та причин, що призвели до трагедії, в документах

Відображення Голодомору 1932-1933 років та причин, що призвели до трагедії, в документах

Всеукраїнська краєзнавча акція учнівської та студентської молоді

«Колосок пам'яті»

Ніхто не прийде, не спита,

Чом півсела в одній могилі,

І ні горбочка, ні хреста?

Прости нас, пам’яте, прости!..

Робота членів гуртка

«Патріот України»

Керівник гуртка: Наконечна С.А.

Покошицька ЗОШ І-ІІІ ступенів

2008

Соціально - політичні передумови, що призвели до виникнення голоду в Україні

Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни.

У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. Але становище в країні було катастрофічним, тому партійне керівництво прийняло рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації зерна у населення.

Отже, в Україну відправлено з Москви та Ленінграда так званих десяти тисячників, кримінальних злочинців. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували що було в печі, забираючи останній кусень із рук вмираючої дитини.

За кілька місяців надзвичайної комісії вибрали з сіл усі запаси зерна. Деякі селяни накладали на себе руки. За не здачу зерна позбавляли волі на 10 років. 7серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку народ прозвав декретом про «п'ять колосків». І почався масовий забій людей, безкарний глум над селянами, особливо над дітьми. Відомі факти, коли дітей забивали насмерть прямо на полі, за кілька зернин, які вони знаходили. А охоронці пояснювали свої вчинки тим, що «боролися з розкрадачами соціалістичної власності». Жертвами терору були не тільки селяни, а й керівники колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії, голови райвиконкомів. Їх судили за невиконання хлібозаготівельних планів.

Люди виступали і писали вождю про свої проблеми та голод в Україні.

Перегорнімо декілька листів, звернених до Сталіна.

«Шановний т. Сталін, чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, ми не маємо уже з 1 січня 1932 р. в своєму колгоспі й фунта хліба. Ми і вирішили спитати - що буде далі?

Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці. Питаємо: за що ми билися на фронтах: за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?». (Лист без підпису).

«Якщо в Росії пуд хліба 10 крб., то в Україні - 80 крб. - і немає. І всі їдуть в Росію. У нас забрали хліб. Я працюю у колгоспі на тракторі, але не можу прожити літо я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам сьогодні писати, бо я людина молода, мені 19 років». (Лист з Київщини).

«Я хочу жить, да не могу, умираю с голоду. У нас настоящая голодовка. Пуд ржаной муки 100 руб., пуд картошки - 20 руб., и то нигде не купить». (с. Крихаєво, Тавлуй М.М. Остерський район).

А тепер переглянемо інший документ - «Лист Секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора Секретарю ЦК ВКІ1(б) Й.В. Сталіну - Про економічне і політичне становище в південній частині степових районів України та продовольчі труднощі» від 26 квітня 1932 р. - «У нас есть отдельные случаи и даже отдельные села голодающие, однако это результат местного головотяпства, перегибов, особенно в отношении колхозов. Всякие разговоры о голоде в Украине нужно категорически отбросить. Та серьезная помощь, которая в Украине была оказана дает нам возможность все такие очаги ликвидировать».

Ці документи без коментарів. Читайте. Аналізуйте. Думайте.

Йосип Сталін вважав, що «національна проблема в Україні в самій своїй суті - це селянська проблема». А в той час навесні 1933 р. від голоду вмирало щодня майже 25 тис. осіб, щогодини - 1000 осіб, щохвилини - 17 людей.

Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, отруйні гриби, розривали скотомогильники - і вже падалицю - брали й варили, щоб отримати навар.

Голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн до 10 млн осіб, а іноземні дослідники називають навіть цифру 25 млн осіб. У селах навесні 1933 р. почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Це лише офіційна статистика, а скільки ще не виявлених фактів залишилося?

Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% - тобто у голодний 1933 р. їм мало виповнитись по 10 років. Та не судилося. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися.

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин -

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили - Підготувала

То був такий навмисний голод… Бруй Марина, 10 кл.

Соціально - економічні процеси на селі в кінці

-х на початку 30-х років та їх наслідки

Голод - це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років 20 століття, не можна ні з чим порівняти.

Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. У квітні 1929 року було проголошено початок масової колективізації. У селян забирали все: хліб, дрібну худобу і птицю. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.

Найвміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулювали», тобто фактично грабували. Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей. Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо - каторга. Їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без ніяких засобів до існування. Матері залишали своїх дітей на рідній землі, сподіваючись, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діток у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.

Людям, яких не розкуркулили, було не легше. Їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця.

Узимку 1931-1933 рр. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Врожай 1932 р. лише на 12% був менший середнього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімум продовольства.

У 1932 в Україні розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли - у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок - помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік…

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння -

Все трощів буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

Підготував

Пилипенко Анатолій, 10 кл.

Відображення Голодомору 1932-1933 років та причин, що призвели до трагедії в документах

Зібрав

Сидоренко Сергій, 11 кл.

Відображення Голодомору 1932-1933 років та причин, що призвели до трагедії в документальних творах

Його твори могли б стати класикою. Не судилося: молодий учитель потрапив під криваве сталінське молотовище. Ілля почав писати, ще коли навчався в школі с. Дорогинка, Ічнянського району. Після закінчення школи Ілля Мироненко вступив до Ніжинського педагогічного технікуму. Протягом усього навчання він продовжував писати. Здобувши освіту, молодий вчитель болісно переживав жахливі події, які відбувалися в українському селі. Він з своїми однодумцями вирішив створити організацію, мета якої - побудова незалежної України. Проіснувало об’єднання недовго. Усіх його членів було заарештовано і засуджено до різних термінів позбавлення волі. 25-29 листопада 1935 року відбувся суд, за вироком якого Ілля Мироненко отримав 10 років позбавлення волі.

Під час обшуку всі оригінали творів учителя (близько 2000 аркушів) було вилучено і, згідно з судовим рішенням, знищено. Ті кілька творів, які залишилися, глибоко вражають читача і спонукають кожного ще раз замислитися над причинами того жахливого злочину, скоєного проти українського народу. Пропоную уривок з оповідання Іллі Мироненко, написаного в 1932-1934 роках.

Оповідання «Мариця»

У будинку Устима Каряки вже третій місяць не бачили хліба. Не хліб, а лихо. Спершу ще якось: намішаєш гарбузи, картопляні лушпайки, буряка і ще трохи «борошна» всиплеш, якось можна миритися з горем навпіл. Лихо одне та й годі. Ні крупи тобі, ні борошна - хоч переверни всю хату - скрізь порожньо. Залишився лише кошик кормових буряків і пів мішка гречаної полови, що Устим купив минулого тижня на базарі в селі Сорочинцях, продавши свого «нового» піджака, якого одягав лише святковими днями. Але голод - не свій брат, мав продати. І що ж, багато Устим накупив за гроші за проданий піджак. Мішок гречаної полови. Ну та й це добре, а якби й цього... Ех, важко нам, бідним і сліпим. А самому цей піджак коштував чотири пуди жита. Це ще як із села Сорочинці приїжджав у їхнє село Мокрий Яр торговець Запихайло з різним барахлом. Ну сам, може, й не купив би, а то дружина Мариця пристала: «Купи і тільки. А то тобі обдертому ходити серед людей». Ну і купив...

Устим сидів у себе за столом і підраховував усе це на пальцях. Мариця пекла «хліб», а Микола (це син) ще у ліжку був. Будинок у Каряки ще новий, недавно побудований. У будинку чисто, хоч і бідно. Правда, останнім часом стало не так, тому що замість красивих рушників біліли голі стіни, рушники давно на хліб пішли...

Устим потонув у спогадах прожитих років. Але що то за роки були. Довелося ковтнути і гіркого, і солодкого, але гіркого - мабуть, більше.

От він, Устим, у батька один син, повнощокий, рум'яний, красивий син. Як добре було тоді. Жив у статках, добре вдягався і ні про що не думав. А тепер... Замість того Устима - згорблена фігура, замість тієї повноти щік випирають вилиці, а замість живого рум'янцю-жовтизна. «Ех, хе-хе», - важко зітхнув Устим.

Настала імперіалістична війна, недолітком забрали Устима на війну. Як плакала бідна мати, проводжаючи його на вокзал, а батько тільки рукою махнув і важко опустив голову, говорячи: «Що має бути, того не минути...» Так, дійсно, того не минути... Й Устима не обійшло це. Через деякий час рідним прийшла така звістка... «Добрий день, мої батьки. Як ви живете, я не знаю. Я тільки скажу вам про себе, що моя справа погана. Учора був я у бою проти німців і «легенько» поранило в груди... Зараз я лежу в лазареті. Лікар говорить, що рана незначна і я незабаром видужаю. Не сумуйте, мої дорогі. Як тільки видужаю, то відправлять додому. Ваш Устим».

Скільки горя приніс цей лист рідним: для матері - криваві сльози, а для батька - сиве волосся. А що ж Устим? Устима, як тільки трохи видужав, знову - в окопи проти німців. Далі - ввижалося в очах: окопи, окопи... Сутичка з німцями. Жорстока боротьба. Але незабаром на фронт дійшли чутки: революція, воля, панів немає. На чолі якийсь Керенський. Знову фронт, знову боротьба, але через деякий час долетіли чутки, що революція розгорілася... Уже не Керенський, а Ленін. Як приємно шепотіли тоді губи: Ленін... Внутрішня війна, боротьба з білобандитами... Потім перемир'я... Додому... Додому... Але що вдома?..

Устим застав одні тільки руїни. Спустошений двір. Давно померлі рідні. Який жах, який розпач! Це зрозуміло лише тому, хто пережив це.

У розпачі пішов знову служити добровольцем. Хотілося вмерти, але скрізь не влучала куля. Перед очима миготіли всякі банди, різні невеликі загони лісовиків. Боротьба... Боротьба... Кров, кров... Трупи... Революція не закінчилася. Ох, ще не закінчена...

         Устиме! - це Мариця від грубки.

         Що?

         Про що ти говориш, що ще не закінчена...

         А... - махнув рукою Устим і зовсім прокинувся від спогадів.

Зненацька його погляд упав на Миколу... Який бідний... тільки жити, рости і цвісти, так ні. І для такого страждання: голод, холод... Ех, будь ти прокляте, таке життя... Через що діти мучаться? За що? За що? Але відповіді йому не було...

У грубці димілося сміття. Мариця, всунувши голову в грубу, роздувала прогнилу солому. Це була висока жінка, струнка, як тополя, з чорними бровами, з русявим волоссям на голові, з орлиним носом, з білими, як редька, рівними зубами, з чорними, блискучими, як у кішки, очима. Але вже не та... Не та...

Мамо, їсти... їсти дай... - застогнав Микола у ліжку.

Що ж тобі, мій коханий синочку, їсти... Я б рада була, але...- але не доказала, тому що бачила, як гірко скривилося обличчя хлопчика, і вона додала:

Почекай хвилинку, от «хліб» допечеться скоро.

Але на «хліб» Микола не очікував, він потонув у мріях так само, як і його батько. У його мріях з'являлися різні картини, а думки наполегливо стукали в скроні... Чому так хочеться їсти, краще б не хотілося... Як боляче щось стукає в скроню... Ну нічого, пройде... Бідна мама... Яка вона гарна... а батько який сумний, він завжди був для мене гарний... А от колись ми їздили до міста, скільки ж він мені гостинців накупив...

А чому воно так, що їсти немає чого? А от Трохимка (це син сусіда) і вчора хліб тримав у руці. Мабуть, у них багато. Але чомусь і він не їв, тримав, а не їв... Чому? От якби я з'їв його... А мама каже, що хліб спечеться... Бідна, бідна мама... Як я тебе люблю...

Чому це колгосп не дасть батькові хліба? Адже батько мій працював, ціле літо працював. Та й мати працювала... Вона не раз казала: «Сиди, синку, вдома, сиди, любий мій Миколо... Нікуди не йди з хати. А ми підемо в колгосп працювати». Ех... А вчителька... Минулої зими не раз говорила,, що як тільки підуть ваші рідні в колгосп, то й пройде все лихо. А далі каже: «Раніш ваші рідні працювали на панів, а тепер у колгоспі будуть працювати тільки для себе...» А-а... як запекло в голові... А їсти хочеться... Якби це хліб... Якби Трохимко приніс і сказав: «На, Миколо, цей хліб і з'їж, тому що я не хочу, тому що не голодний...» Е ні. Соромно чужий хліб брати... Але їсти хочеться... «Бери... чого задаєшся, хіба я не знаю, що ти голодний...»

Але над ним не Трохим стояв, а його кохана мати і дивилася на свою дитину, що начебто зі сну щось шепотіла своїми вустами. Вона приклала свою руку до Миколиної голівки і вжахнулася: голова був гаряча як жар...

Лихо... лихо... Але це лихо не тільки у Каряки в будинку. Воно майже в кожній хаті в селі Мокрий Яр. У кожній - холод і голод, недоїдання і порожнеча, панує лихо, а відтак - гнів, безнадійність. Кожна родина продає усе, що в них є... Йдуть, міняють, продають. Купують фунт хліба на цілу череду людей і, доївши останнє, помінявши і продавши усе до останньої сорочки, за яку вже ніхто не дає ні шматка хліба, тому що залишилися тільки шнурки і латки, вони гинуть. Гинуть, як ті мухи восени, хоча тільки другий тиждень посту... Сумно дзвонять дзвони - це за померлими душами... А голодна смерть усе більше й більше бере гору. Валить людей, не звертаючи уваги ні на що. Підтятим деревом схиляються перед нею люди.

А що ж влада? Що ж колгоспи? У колгоспі ні зернини. Восени вивезли останні фунти державі, продали «добровільно»...

Ну а місцева влада? Самі ходять-бродять, неначе прибиті, тому що скільки не писали, скільки не їздили в район, та сама відповідь: «Почекайте, почекайте, незабаром буде, ресурси допомоги вже йдуть». Але коли вже прийде ця допомога? Коли? Коли зовсім люди повмирають. Напевно...

…І люди бідні в селі;

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть…

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином,

Могили чорні ростуть.

…Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці, - село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло…

Підготувала

Матюха Інна, 10 кл.

Історії з життя простих людей, які пережили голодомор

Спогади жительки села Покошичі Пузік Пелагеї Герасимівни, 1912 року народження

Записала Наконечна Валентина

учениця 7 класу Покошицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Коропського району Чернігівської області.

Мені вже йшов тоді 21 рік, а сестри мої були менші за мене. Так що голодний 33-й рік я пам’ятаю добре. Їли липові зернятка, цвіт акації. Це він, той цвіт, на дереві пахучий, а у вариві дуже притомний.

Їли померзлу картоплю, ходили в місто Шостку міняти речі на висівки, з яких пекли щось подібне до хліба.

Хотілося і колосків назбирати, але за них забирали кудись людей, які вже й зовсім не верталися. Так забрали мого нареченого і довелося мені вже підстаркуватою виходити заміж. Все чекала і не дочекалася.

Чекали весни, щоб з’явилась зелень. Їли все: молоду кульбабу, щавель, медунки, первоцвіт, щоб якось вижити.

А про хліб тільки мріяли. Тепер молимось за всіх померлих від голоду і в 33-ому і в 47-ому році.

Ніколи б не знати цих страхіть.

Спогади Сенькович Марини Митрофанівни, 1914 року народження.

Записала Надточій Оксана

учениця 7 класу Покошицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Коропського району Чернігівської області.

Без болю не можна згадувати ті страшні роки голодомору. Батько мій не хотів йти до колгоспу, а тому нашу сім’ю вигнали з хати, а все майно забрали. Дуже великі накладали податки, тому картоплю, яка була, потрібно було віддавати. Змушені їсти мерзлу, гнилу картоплю, липу, цвіт конюшини, акації.

По дорозі до Шостки від голоду помер дядько під деревом. Пухли руки, ноги. Коли вдавити пальцем, залишалися вм’ятини.

Спогади Вовк Євдокії Григорівни, 1922 року народження.

Записала Радченко Люба

учениця 9 класу Покошицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Коропського району Чернігівської області.

Коли був голод, мені було 10 років. Їсти було нічого. Тому навесні всі люди з села, хто міг ходити, йшли на поле біля сусідніх Крисок збирати гнилу картоплю. Коли ж підросла, стало трішки легше. Рвали і сушили конюшину, потім товкли у ступі і з того борошна випікали «каркаші». Багато людей пухли від голоду і помирали. А ще на роботу до колгоспу треба було ходити. А там була дуже сувора дисципліна. За жменю гороху могли засудити на 3 роки. У селі голод тривав близько трьох років.

Спогади Сідько Олександри, 1914 року народження.

Записав Сідько Ігор

учень 9 класу Покошицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Коропського району Чернігівської області.

Коли був голод, що тільки не їли люди. Доводилось споживати опуцьки зі щавлю, листя липи, цвіт конюшини і акації. Нам було трішечки легше від інших, бо мій чоловік працював у колгоспі сторожем, а їм давали невелику пайку з харчів. Навесні багато людей збирали в полі гнилу картоплю, вимочували її і пекли млинці. Думали, що хліба вже ніколи і не побачать.

Спогади Манжули Марії Семенівни, 1926 року народження.

учениця 11 класу Покошицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Коропського району Чернігівської області.

У 1932 році в село прийшов голод. Голодували всі і сильно. Щоб хоч щось поїсти, люди навесні йшли в поле збирати гнилу картоплю. Також їли опуцьки з гороб’ячого щавлю, листя липи, гичку з буряків. Також рвали кропиву. Спочатку її сушили, потім різали, запарювали і їли. Коли молотили зерно, люди бігли в поле, щоб попросити хоч жменьку зерна, але комбайнери відмовляли. Давали тільки полову з гречки. Коли вмирала якась тварина, то її забирали, варили і їли. В пошуках кращої долі люди їхали аж до Кавказу, але там теж нічого доброго не було. В дорозі на станціях вимінювали жменю борошна за різні речі: хустки, рушники. Потім це борошно запарювали гарячою водою, але так, щоб воно було густе. Потім виліплювали коржі, клали на підвіконня у вагоні, щоб підсохли, і їли. Від страшного голоду люди пухли і вмирали на ходу. А Зикун Петро, в пошуках кращої долі, пішов до іншого села. Але не дійшов. Сів перепочити під деревом у лісі і більше не підвівся. Біля того дерева його і поховано.

Ти кажеш, не було голодомору?

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський мотлох світ нам затуляв.

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах,

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору.

Д. Білоус

Зібрати матеріал допоміг вчитель історії Пилипенко Е.В.

Конкурс малюнків «Запали свою свічку»

Робота учениці 7 класу Литвиненко Оксани

Робота учениці 7 класу Наконечної Валентини

Робота учениці 7 класу Побелян Ольги

Робота учениці 7 класу Надточій Оксани

Робота учениці 7 класу Пилипенко Ірини

Вчитель образотворчого мистецтва Наконечна С.А.

Боротьба за життя в селах охоплених Голодомором

Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Людям, які вижили, ці роки запам’яталися на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

Українське село гинуло мовчки. Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, щавель кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили і скидали у ями й закопували.

Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить - стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти.

Нині перед українською наукою постало завдання чітко висвітлити причини й перебіг спланованих та організованих геноцидних голодоморів 1921-І923 рр. Наслідки голодування 1924 і 1928, 1932-1933, 1946-1947 рр. у контексті світової історії посприяли вирішенню інших дотичних історичних, філософсько-світоглядних, соціально-економічних та ідейно-політичних проблем у житті не лише українського, а й інших народів світу. Голодомори є результатом дії не типових природних чинників та стихійних лих, а як організованої злочинності владних і світових політичних структур - убивчих засобів управління суспільствами від найдавніших часів, і мають розглядатися як форми покарання «неугодних» і «виховання» тих, які вижили, з метою беззастережного керування фізично та духовно зламаними людьми. Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою чорну хроніку голодоморів в Україні- це не просто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б страшною вона б не була, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні.

Народна пам’ять - най достовірніше історичне джерело минулого. Страшні тридцяті роки XX ст. Людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні й постійний страх. Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильнішій. У світі немає іншої такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили - не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили - в живих не було сил.

Січень 1933 р. Пленум ДДК ВКП(б) - виступ Й. Сталіна: «Ми безперечно добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшуються у нас із року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади».

На шляхах між селами лежали трупи. Йшла людина, впала і вмерла. Мертвих було так багато, а живі - такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи коло хати.

Вмирали Цілими сім'ями, родинами, вулицями, селами. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої хати, на підводу клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими.

Батьки відвозили своїх дітей на вокзали, у міста, кидали біля підприємств у надії, що міліція їх здасть у дитячі притулки, - і таким чином вони врятуються від голодної смерті. За травень 1933 р. по Харкову було зібрано близько 12 тис. безпритульних дітей, із них від голоду померло близько тисячі через декілька днів. Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Стали пусткою сільські школи, бур'яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, це нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку молока, півяйця, 5грамів цукру, жирів і 25 грамів м'яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче.

Події ці в історію сягнули,

І ніби діла нам до них нема.

Тоді чому завжди після обіду

Бабуся крихти бережно змітає зі стола?

Говорить нам, щоб хліб ми шанували,

Щоб ми не знали голоду повік,

Щоб нас страшнеє лихо не спіткало,

Як в той далекий 33-й рік.

І я пригадую ті спогади бабусі,

Як їли липу і акацію в цвіту,

Як мріяли вони про хліба кусень

І помирали, не настигши мрію ту.

І часто бачу я крізь сон маленьких діток,

Що простягають руки до небес,

І ті тіла, опухлії, під тином…

Не хочу я, щоб рік отой воскрес!

І я сьогодні всім сказати мушу,

Усіх-усіх сьогодні я прошу:

Молитвою давайте ми пом’янем їхні душі

Й за вічний спокій їх запалимо свічу.

Підготувала

Матюха Ірина, 10 клас

голодомор український село більшовик

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років.

Голод - це не тільки смерть, а знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку ЗО х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для можновладців - на кістках мільйонів.

Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Так, хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. переборювалась з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції проводилися місцевими органами влади під суворим наглядом ДПУ.

Влада в червні 1929 року фактично відновила продрозкладку, а з липня РНК УССР прийняли постанову «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». За цією постановою сільські ради одержали право накладати штрафи до 5-кратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Причиною хлібозаготівельної 1927-1928 рр. кризи була форсована індустріалізація, на яку взяв курс «вождь країн і народів Йосип Сталін». «Мудрий» керівник партії більшовиків та його кліка з часом дедалі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше можна гарантовано задовольните, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому відбулася кардинальна зміна поглядів: не держава має залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а, сконцентровані у великі спільні господарства, селяни мусять перебувати у залежності від держави.

Тим паче у сталінських планах колективізація розглядалась не тільки як джерело вкрай потрібних коштів, разом з індустріалізацією, вона відкривала шлях до знищення багатоукладності сільського господарства, який передбачав поступове утворення на селі нового соціального прошарку - селян-кріпаків держави.

Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929 року прийняв резолюцію про початок колективізації рішучими методами. На пленумі було підкреслено: «Україна повинна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективного сільського господарства».

Суцільна колективізація, тобто сам термін, теж розкриває ці явища. Водночас він відтворює зміст такого соціально-економічного та історичного феномену, як колективізація. Суцільна - це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту.

Мова йде про усуспільнення худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Райони суцільної колективізації, які почали з'являтися у 1929 році, були районами масового утворення колгоспів і усуспільнення основних засобів виробництва, що були у подвірному користуванні у селян.

Колективізація теж відбувалась за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради.

Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня до червня 1930 р. було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 рр. в Україні поголів'я худоби зменшилося наполовину. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді загрозливого масштабу.

Із спогадів письменника радянської доби О. Волкова: «Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, невпевненість, страх і опір».

Із спогадів радянського вченого, колишнього учасника кампанії за колективізацію:

«Всілякий тиск застосовували до середняків - погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким «одноосібникам», в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їх родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тавро «одноосібника», застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».

Із звіту працівника місцевого парткому: «Демонстрації мали характер відкритого бунту... Люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями. Часто виникали «жіночі бунти». Покарання - арешти, частіше розстріли.

Більшовицька влада шукала різні способи змусити стати на коліна українського селянина. Одним із них було розкуркулення. У постанові ЦК ВКП(б) від 30.01.1930 р. «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації, йшлося вже не про вибіркове «розкуркулювання», а про «ліквідацію куркульства як класу». Постанова визначала «куркульські сім'ї», які підлягали ліквідації. Поділялися вони на 3 категорії: перша - активні «вороги радянської влади» (міра покарання-розстріл або ізоляція в тюрмах чи таборах); друга - ті, хто виявив менш активний опір «розкуркуленню» (міра покарання - заслання сімей у північні райони країни); третя - «куркульські сім'ї», які не чинили опору (розселялись у спец поселеннях за місцем проживання).

Перша хвиля репресій прокотилася Україною з січня до початку березня 1930 р. Вона охопила райони, де нараховувалося 2 млн 524 тис, селянських господарств. З них були розкуркулені 2,5% депортовано 100 тис. Під час другої хвилі (весна-літо 1931 р.) депортовано ще 150 тис. чол.

Отже, форсована колективізація, супроводжувалась насильством, «ліквідацією куркульства як класу».

Народна міліція. 1932 р.

Голодні 1932-1933 рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн. тон. Таким чином, це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936 р., коли врожай був значно менший (на 15-20%) ніж у 1932 чи 1933 рр. Чому виник страшний голод? Чи не можна, було його уникнути? Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими, і набагато, ніж у 1932-1933 рр.

Відповіді на поставлені запитання жорстокі, але прості. Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів:

) впровадження продовольчої розкладки;

) примусова суцільна колективізація;

) штучне створення умов для голодомору як засобу упокорення селянства.

Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації - гени розуму, здоров'я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

Узимку 1981-1932 рр. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку посіяних культур - третина посівів загинула.

Матеріал підготувала

Пузік Інна, 11 клас

Режим «чорних дошок»

Врожай 1932 р. лише на 12% був менший середнього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

серпня 1932 р. вийшла власноручно написана Генсеком Постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення соціалістичної власності». Згідно з нею передбачалося смертна кара за розкрадання соціалістичної власності, а за пом'якшуючих обставин - позбавлення волі на строк не менше 10 років.

Рішенням уряду УРСР від 20.10.1932 р. за невиконання плану заготівель накладалися натуральні штрафи. На початку грудня того ж року влада запроваджує у містах систему внутрішніх паспортів; селянам вони не видавалися, що робило їх безвиїзними, прикутими до землі.

Тоді ж, у грудні 3932 р., починає широко практикуватися ганебний захід пропагандистського терору - занесення на чорну дошку «сіл» що саботували хлібозаготівлю» (наслідком для них була повна ізоляція від контактів із зовнішнім світом).

У 1932 р. в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області. Частина партійно-державних керівників на власні очі бачила трагізм ситуації і закликала зменшити розміри хлібозаготівель. У відповідь, як кваліфікувалося - «за опір» було знято до кінця року з посад 20% голів колгоспів.

У листопаді 1932 р. в Україну приїхала надзвичайна комісія, очолювана В.Молотовим, яка до лютого 1933 р. додатково «викачала» з України 104,6 млн. пудів хліба, з республіки було вивезено майже все зерно.

Українське село гинуло «мовчки», навіть, випадків спонтанного протесту спостерігалося дуже мало. Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили і скидали у ями й закопували. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, сході та центрі України. На думку приходять сумні рядки Кобзаревого плачу із поезії «Чума», в якій автор показав страшні картини людомору під час епідемії чуми. Чи не нагадують нам вони українське село періоду штучного голодомору?

..І люди біднії в селі;

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином,

Могили чорнії ростуть.

..Трупокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини; дні минають,

Минають місяці, - село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло...

Матеріал підготувала

Наконечна Ірина, 9 клас

Шляхи побудови економічних основ соціалізму в СРСР та місце і роль сільськогосподарського виробництва в цьому процесі

Якщо вдатися до цифр, то із загальної чисельності сільського населення України загинуло близько 5 млн. Відсоток смертності дійсно коливався - від 10 до 100%. Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувались на вирощуванні хліба: Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській. Мінімальний відсоток становив 20-25%. У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою 16-20%. Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська область. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Україні 70% припадала саме на неї. Далі йшла Вінницька область, яка мала 17 районів масової смертності та голодування, а за нею Донецька -11 районів, Одеська - 14 районів, Харківська - 9 районів.

Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Масове переселення в Україну розпочалося восени 1933 р. З листопада по грудень 1933 р, в Україну було відправлено з Білорусії - 40, із Західної області - 51, із Центральної чорноземної області - 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Це було своєрідне «переселення народу». Його мета - заселення спустошених голодом сіл.

Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей було підготовлено 20306 хат. Переважна кількість переселенців, які побачили жахливі наслідки голоду, залишили Україну. Переселяли і селян безпосередньо в Україні, особливо з деяких північних районів у південні, Що найбільш вимерли від голоду.

Передбачалося переселити у степові райони республіки тис. родин. Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути - ні матеріальних, ні тим більше людських.

Завдяки масовій колективізації, розкуркуленню, голоду і відвертому терору утвердилися соціально-економічні підвалини тоталітарного режиму.

Колективна (державна) власність, що утвердилася внаслідок масової колективізації, економічно підживлювала однопартійну систему. Економічна одноманітність, яку юридично затвердила Конституція СРСР, обумовлювала і соціальну однорідність - радянський народ, якому роками прищеплювали фанатичну відданість червовому вождю. Це теж наслідки соціально-економічних експериментів над людьми. Терор голодом виховав у них сліпе поклоніння владі, терпимість: «Аби не було війни і голоду, а все інше переживемо». Очевидці голодомору, їх діти успадкували генетичне почуття страху.

Колективізація і голод започаткували «розселянювання» України. Цей процес має не лише кількісні, тобто соціально-демографічні показники, а й соціально-побутові. Розселянювання - це страта селянина-універсала, який правив за господаря, агронома, носія духовної культури.

Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам'ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати досвіду від свого діда-прадіда.

Тепер, після того як минуло вже багато літ, ми можемо відповісти на запитання: чого хотіли досягти організатори голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь?

Комуністичний режим не міг боротися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких становила їхня власна праця на власній землі, слід було знищити. Удари завдавались методично і цілеспрямовано. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм.

13 травня 1922 року Олександр Олесь написав страшного вірша «Слухайте»

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву гарячу.

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкуру собачу…

Чорна земля посиніла.

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,

Вашої крові і тіла!

О, порятуйте,

Бо ми рятувались -

Їли і кору, і глину.

Крові людської із ран напивались,

Мати варила дитину.

Землю укрили ми трупом холодним,

Згляньтесь, о, згляньтесь на муки.

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,

Хліба хоч трохи, звірюки!

Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який давав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли землю отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.з'їзд РКП(б) замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще потрібно було єдине - трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі - тільки цього він прагнув віками. І земля-годувальниця своїм дітям-хранителям віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями. (Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901-1910 років на 22%). Але над непом нависла загроза. XVI партконференція ВКП (б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни, стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду. Людей перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. збільшили хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

Україна в критичному стані. В 1932 році на Ш Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати» тому що все винищено під нуль, сталінські комісари заявили: «жодних поступків чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде».

В Україні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із даних КИ(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.

Трохи в кращому становищі опинилось місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військово-індустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися в міста, щоб врятуватись від голодної смерті. Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.

Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли - у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повіявши у нестерпних муках помирають із голоду.

«Мати залишилася сама з малолітніми дітьми, бо вислали господаря в Сибір. З хати забрали все, вікна вибили, грубу завалили, одежу розпродали на горе - аукціоні залишилось тільки те, у що були одягнені. Всю худобу, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім'єю була здійснена восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками із соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривались старим рядном. А що їли? Те що приносили люди.»

Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей. Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах.

Малодослідженим залишається морально-етичний аспект голоду. Досі важко встановити мотиви свавілля, яке чинили над односельчанами так звані активісти. Що спонукало масовий бандитизм? Чому селяни не повстали, а лише чинили пасивний опір? Опору не відбулося тому, що селян штучно поділили на бідняків, середняків і куркулів, зіткнули їх між собою на «класовому фронті». Всеукраїнського виступу селян проти тоталітарного режиму не сталося, хоча люди масово гинули від голоду. Необхідно зважити і на те, що режим жорстоко придушив будь-які спроби протесту. Голод як безкровна війна зламав їхній опір, спустошив українські села, виморив найпрацездатніших хліборобів.

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста довели у той бік...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, за сто рік.

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

Вогонь танцює, наче сатана,

І пугачем кричить з пустої печі.

Голодна смерть припала до вікна,

Регоче, задивившись на малечу.

Палає хмиз... Востаннє обнялись...

І гріє мати піч, немов для гніту...

І сльози божевільні полились...

Не зна, куди дітей своїх подіти.

Пішла б, сама у тундру чи тайгу,

Злетіла в небо від морозів синє...

Але закрила в комині каглу,

Замкнула хату в сивім голосінні.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

Матеріал підготував

Сидоренко Сергій, 11 клас