Книга як канал соціальних комунікацій

Книга як канал соціальних комунікацій

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Видавничо-поліграфічний інститут

Кафедра організації видавничої справи, поліграфії та книгорозповсюдження

Курсова робота з дисципліни

«Теоретичне і практичне книгознавство»

на тему

«Книга як канал соціальних комунікацій»

(напрям «Менеджмент організацій та адміністрування», спеціалізація «Книгознавство і організація розповсюдження друкованої продукції»)

Виконав

студент гр. СК-01 Д. О. Накидень

Керівник

проф., доктор істор. наук М. С. Слободяник

Київ 2012р.

ВСТУП

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє інформація. Вона поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами.

Особливе місце в цій системі належить комунікації.

Комунікація - обмін інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між людьми. Інформація - це відомості, призначені для передачі в процесі соціальної комунікації.

Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально - комунікаційна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами неможливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезису доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою. Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є книжкова комунікація - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою книг. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. Книжкова комунікація виникла на певному етапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.

Актуальність теми. Вивчення книжкової культури невіддільні від дослідження системи документальних комунікацій взагалі. Книга і документ розглядаються як основні елементи книжкової справи або системи соціальних комунікацій.

Мета цієї роботи - вивчення ролі книги в житті людства, зокрема у комунікаційній сфері.

Поставлена мета обумовила необхідність розв’язання наступних конкретних завдань:

) прослідкувати розвиток поняття комунікація та соціальна комунікація;

) охарактеризувати структуру та види соціальних комунікацій;

) проаналізувати різні значення поняття «книга», історично сформовані і співіснуючі у сучасному книгознавстві, співвідношення поняття «книга» з поняттям «документ»;

) з’ясувати функціональну сутність і властивості книги, визначити основні проблеми типології книги,

) виокремити особливості книжкової комунікації як окремого виду комунікації;

) визначити роль книги в системі соціальних комунікацій;

) висвітлити основні бар’єри книжкової комунікації.

Об'єктом дослідження є книжкова комунікація в системі соціальних інформаційних комунікацій.

Предмет дослідження - становлення і розвиток теоретичних та науково-практичних знань про книгу як складову частину соціально-інформаційних комунікацій.

Над питаннями дослідження соціальних комунікаційних систем працювали такі відомі науковці як Ю. Н. Столяров, А. В. Соколов, О. М. Холод, Г. Г. Почепцов, В. В. Різун. Великий внесок в розроблення цієї проблеми внесли Н. М. Кушнаренко, Г. М. Швецова - Водка, роботи яких було взято за основу даної курсової роботи.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та предметного покажчика. У першому розділі розглянуто теоретичні засади вивчення соціальних комунікацій, їх структура та види. У другому розділі здійснено аналіз тлумачень терміну «книга» різними авторами, висвітлені властивості та типологія книги. В третьому розділі досліджені функціональна сутність книги та їх взаємозв’язок з системами соціальних комунікацій, а також виділено комунікаційні бар’єри. У висновках наведено підсумки курсової роботи.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1 Специфіка тлумачення терміну «соціальна комунікація»

Однією із найпоширеніших характеристик сучасного суспільства є визначення його як суспільства інформаційного. Інформація набуває статусу ресурсу, інформаційно-комунікативні процеси охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства. Все більш справедливим стає твердження, що той, хто володіє інформацією, володіє світом.

Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті. Це спілкування між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками за допомогою мови чи інших знаків.

Глобалізація сучасних соціальних процесів, що включає все більш зростаючу інформатизацію соціального простору, привела до стійкого підвищення інтересу до соціально-комунікативних процесів сучасного суспільства, і, як наслідок, до зростаючої ролі наук, які досліджують соціальну комунікацію на всіх рівнях її функціонування.

Соціальна комунікація за Чарльзом Кулі(американський соціальний психолог) це механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі. Можна говорити про існування двох підходів до визначення сутності комунікації - механістичного та діяльнісного.

Механістичний підхід розглядає комунікацію як однонаправлений процес передачі та прийому інформації.

Діяльнісний підхід розглядає комунікацію як процес спілкування, обміну думками, знаннями, почуттями, схемами поведінки, а також як спільну діяльність учасників комунікації, в ході якої виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Теорія комунікації розглядає соціальне значення комунікації, яке означає та характеризує різноманітність зв’язків та відносин, що виникають у людському суспільстві (комунікаційні процеси у суспільстві).

Нині термін «соціальні комунікації» трактується по-різному. Автори журналу «Комунікація» пропонують визначати соціальну комунікацію як «обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві» [1]. Автори статті про комунікацію додають, що словосполучення «соціальна комунікація» пояснюється як:

) «передача інформації, ідей, емоцій у вигляді знаків, символів;

) процес, що пов'язує частини соціальної системи одна з одною;

) механізм, що дозволяє визначати поведінку іншої людини»[1].

Різні тлумачення термінологічного словосполучення «соціальні комунікації», що пов’язано з різними науковими реаліями, нині формує у молодих науковців розгубленість.

Значний внесок у розвиток теоретичного осмислення соціальних комунікацій зробили науковці Харківської державної академії культури: В. Шейко, Н. Кушнаренко, А. Соляник, І. Давидова.

В. Шейко та Н. Кушнаренко у роботі "Перспективи розвитку соціальних комунікацій як нової наукової галузі" наголошують, що "узагальнююче поняття "соціальні комунікації" багатозначне, має різні тлумачення, відсутнє в більш-менш авторитетних енциклопедіях та довідниках".

На думку авторів, узагальнене теоретичне визначення поняття соціальної комунікації можна представити з позиції таких основних підходів. У межах першого підходу соціальну комунікацію можна визначити як обмін певними відомостями, сукупністю якихось даних, знань, іншими словами, соціальна комунікація - це обмін інформацією в суспільстві. З позиції такого загального тлумачення набувають значення два аспекти: по-перше, СК має справу з соціальною інформацією, яка спеціально створюється людиною з метою її поширення в суспільстві; по-друге, різниця між "соціальною комунікацією" та "соціальною інформацією" - це відмінності між процесами передавання інформації та її змістом .

Автори підкреслюють, що соціальна комунікація як різновид комунікації, що реалізується на рівні суспільства за допомогою спеціально організованих соціальних інститутів, установ, закладів, організацій тощо, призначенням яких є створення та передавання в часі та просторі соціально значущої інформації в документально фіксованому або усному вигляді, визначається в межах іншого підходу, з позиції якого необхідним є існування професійних посередників - книгорозповсюджувачів, бібліотекарів, бібліографів, інформаційних працівників, архівістів, музеєзнавців та інших професіоналів, представників різних соціальних інститутів, які працюють у комунікативній сфері. Автори виводять й іншу сутність соціальних комунікацій як міжособистісного спілкування, у результаті якого відбувається обмін інформацією між двома особами.

Г.Г. Почепцов вважає, що соціальні комунікації «налаштовані на управління соціальними системами, маючи для цього як короткотривалий (тактичний), так і довготривалий (стратегічний) інструментарій. Освіта, бібліотеки чи наука як стратегічний інструментарій підтримують домінуючі моделі світу, які належать даному виду суспільства» [1].

Соціальні комунікації визначають і як зібрання комунікаційних положень. Наприклад, О.М. Холод запропонував визначати соціальні комунікації як «галузь знань, що вивчає організаційно впорядковану систему документів, їх масиви, продукти засобів масової комунікації та інформаційні технології, що забезпечують реалізацію інформаційних процесів і намірів при безпосередній участі членів комунікативного процесу» [2, с. 35].

В.В. Різун вважає, що «під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно-технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де, з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціальнокомунікаційні інститути, служби, а з іншого - організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії» [3, с. 7]. Слід звернути увагу на обмеження в понятійному плані, які пропонує враховувати В.В. Різун: такі «комунікації є соціально маркованими, бо передбачають взаємодію з соціально визначеними групами людей». Автор попереджає про те, що «соціальні комунікації утворюються за законами спілкування, але, як і будь-які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільно-комунікаційної справи» [3, с. 7].

Як В.В. Різун, так і В.О. Ільганаєва й О.М. Холод розрізнюють терміни «соціальна комунікація» (однина) і «соціальні комунікації» (множина).

Ільганаєва В.О. вважає, що соціальна комунікація (однина) як феноменологічний прояв об’єкта теорії соціальних комунікацій - це «цілеспрямований обмін соціально значущою для її учасників інформацією й знаннями». Автор пояснює: інформація «ґрунтується на програмованій комунікативній дії» [4, с. 296-297]. На думку автора соціальна комунікація є частковим випадком соціальної взаємодії.

Соціальна комунікація є «діяльністю людей, яка зумовлена цілою низкою соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві» [5]. З іншої сторони, соціальна комунікація розуміється як «обмін інформацією між соціальними суб’єктами». Обмін, згідно з Ф.І. Шарковим [6], може здійснюватися між індивідами, індивідом і суспільством, спільнотами, спільнотами й інститутом, соціальними інститутами тощо.

Слід зазначити, що соціальну комунікацію (однина) А.В. Соколов тлумачить дещо інакше, вважаючи її рухом смислів у соціальному часі й просторі. Соколов А.В. трактує соціальну комунікацію як «механізм надбудови, утворення стійкої і поновлюваної узгодженості» [7]. Автор наполягає на тому, що соціальна комунікація здійснюється за рахунок певних знакових систем, що і є засобом зв’язку в суспільстві. Дослідник вважає соціальну комунікацію (однина) таким обміном, який забезпечує кооперативну взаємодопомогу. Саме така взаємодопомога робить можливою координацію дій великої складності.

Ільганаєва В.А., здійснюючи тлумачення соціальної комунікації А.В. Соколовим, пояснює, що визначення соціальної комунікації як феноменологічного ефекту дає можливість розуміти його (ефект) як систему «соціальних комунікацій завдяки об’єднанню обширної і багатообразної за змістом комунікаційної діяльності в суспільстві, що породжує її об’єктне підґрунтя» [4, с. 298].

Соціальну комунікацію (однина) Ф.І. Шарков вважає предметом спеціальної галузі соціології - соціології комунікації. Автор навіть називає таку галузь «соціо-комунікація», підкреслюючи її соціологічне коріння. Дослідник пропонує вивчати соціальну комунікацію (однина) завдяки ознайомленню з різними напрямками, науковими школами, теоріями, які він умовно об’єднав у три групи комунікації, що ґрунтуються на:

соціальній,

мовній,

суто комунікативній основі [8].

Запропоноване Ф.І. Шарковим бачення вивчення соціальної комунікації враховує концептуальні підходи до соціальної комунікації (однина) як до галузі соціології. Але для формування повного уявлення до вивчення багатогранного явища соціальних комунікацій (множина) з позицій проектування моделей спілкування слід звернутися до терміну «соціально-комунікаційний інжиніринг», який вживається в працях комунікативістів-медіазнавців Г.Г. Почепцова, В.В. Різуна [9; 3].

Визначаючи основні вимоги до формулювання дефініції терміна «соціальні комунікації», В.В. Різун запропонував такий перелік елементів:

) «різні види організованої публічної інституціолізованої взаємодії (комунікаційної діяльності) у суспільстві між соціальними інститутами й споживачами відомостей, які продукуються, зберігаються та поширюються цими інститутами;

) за допомогою комунікаційних технологій та технологічно визначених каналів, способів і засобів зв’язку;

) при наявності виробництва відомостей (соціальної інформації);

) які створюються залежно від потреб, мети, завдань і стратегічно спрямовані на формування соціального поля, громадської думки, впливають на прийняття рішень у соціумі;

На думку В.В. Різуна, «основними ознаками соціальних комунікацій є те, що вони:

рукотворні, штучні, придумані людьми, фахівцями, є артефактами;

технологічні;

забезпечують функціонування ідей, відомостей, поглядів тощо (соціально значущої інформації) у вигляді різного роду документів;

стратегічні;

системні;

організовані;

інституціолізовані й передбачають створення соціально-комунікаційних інститутів та наявність у них професіоналів;

публічні;

мають діяльнісний характер, перетворюють спілкування у комунікаційно-виробничу діяльність;

передбачають продукування ідей, відомостей, поглядів тощо у вигляді різного роду творів (інформаційне виробництво);

не можуть існувати без соціальної пам’яті;

тримаються не тільки на морально-етичних засадах, а мають і правову основу» [10, с. 35-36].

1.2 Структура і види соціальних комунікацій

У моделі соціальних комунікацій, за Г. Лассуелом , визначається обов'язкових п'ять структурних елементів:

) "хто" - комунікатор (той, хто передає й формує повідомлення);

) "що" - повідомлення;

) "як" - спосіб передачі повідомлення, канал;

) "кому" - аудиторія, якій адресується повідомлення;

) "навіщо" - з яким ефектом, ефективність.

З погляду соціологів (наприклад, В.П. Конецької [11]), в рамках структури соціальних комунікацій слід виокремити такі елементи:

) соціальна стратифікація суспільства (актуальні соціально зумовлені ознаки індивідів);

) комунікаційна система та її ознаки (об'єктність, структура, цілісність);

) способи комунікації (візуальні, аудитивні, аудитивно-візуальні);

) засоби комунікації.

У 1939 р. Сержем Чахотіним - німецьким емігрантом, що жив у Франції, була запропонована модель всемогутньої масової пропаганди, яка включала такі структурні складові:

) мотив;

) пропагандист;

) зміст масової пропаганди;

) одержувач (який випробовував уплив із боку власних переконань і установок, а також особливостей поведінки).

Вельми відома в криптографії модель Клода Елвуда Шеннона (англ. Claude Elwood Shannon; 30 квітня 1916 - 24 лютого 2001) -американського математика й електротехніка, який спільно зі своїми колегами створив математичну теорію інформації.

У 1948 р. К. Шеннон опублікував фундаментальну працю "A Mathematical Theory of Communication" ("Математична теорія комунікації"), у якій сформульовані основи теорії інформації. Саме в названій роботі автор запропонував модель трансмісії сигналу в комунікації. До структури своєї моделі К. Шеннон включив такі елементи:

) джерело інформації;

) передавач;

) сигнал, що подається;

) канал;

) джерело перешкод (порушень);

) відібраний сигнал;

) приймач;

) повідомлення;

) адресат.

У моделі культурної мозаїки А. Молеса, яка була запропонована в 1967 р., передбачалася наявність таких складових масової комунікації:

) пам'ять світу;

) канали повідомлень (книги, газети, радіо й телебачення);

) соціально-культурний образ;

) особа.

Практично всі структури згаданих вище моделей мають, тією або іншою мірою, відбиті за задумом авторів основні структурні елементи, такі як:

·    комунікант - відправник документного повідомлення, з якого саме і починається акт комунікації

·        комунікат - документне повідомлення (фіксована інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

·        канал (спосіб передачі інформації).

·        реципієнт - отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

·        зворотний зв'язок - реакція реципієнта на отримане повідомлення.

Елементарна модель комунікації подана на рис. 1.

Рис.1 Модель комунікації

Залежно від функціональності та спрямованості, що запропонована тією або іншою моделлю, автори додають до її структури необхідні, на їх погляд, елементи і складові. Проте основний набір структури масової комунікації визначений самим ходом розвитку людського суспільства.

Таким чином ми можемо виокремити й різні види соціальних комунікацій. Усі соціальні комунікації, наприклад В.П. Конецька, пропонує розподілити за трьома основними критеріями:

) за характером аудиторії;

) за джерелом повідомлення;

) за каналом передачі.

Критерій "характер аудиторії" передбачає такі види соціальної комунікації:

міжособистісна (яка індивідуалізувалася);

спеціалізована (групова);

масова.

Аналіз соціальної комунікації із погляду критерію "джерело повідомлення" зумовлює два види:

офіційна (формальна);

неформальна.

Нарешті , критерій "канал передачі " може стимулювати виокремлення в соціальній комунікації таких її видів, як:

вербальна;

невербальна[11].

На думку Почепцова, соціальні комунікації можуть бути формальними (офіційні) та неформальними. Міжнародні та міжмовні чинники призводять до появи міжнародної та міжкультурної комунікацій [13].

Загалом види комунікації розрізняються практично за кожним елементом процесу комунікації .

1.3 Різновиди комунікаційних каналів

"У загальному вигляді під каналом комунікації мається на увазі засіб передачі повідомлення (обличчям до обличчя, письмово, на плівці, через технічні засоби зв'язку та ін.); маршрут, який використовується для передачі повідомлень; реальна або уявна лінія зв'язку (контакту), якою повідомлення рухаються від комуніканта до реципієнта (комуніката)".

Комунікаційний канал сприяє створенню (кодуванню) передачі і прийому (сприйняттю) інформації. Для цього потрібні мови, коди, знаки, матеріальні носії інформації та технічне обладнання (шифратори, прибори прийому та передачі сигналів, дешифратори сигналів та ін.). На перших етапах людство використовувало природні засоби для передачі змістових повідомлень двома каналами: невербальним(несловесним) і вербальним(словесним).

Розвиток людства від первісного варварства до постіндустріальної цивілізації супроводжувався постійним збільшенням кількості комунікаційних каналів, завдяки доповненню природних каналів, що утворилися в ході антропогенезу, каналами штучними, свідомо створеними людьми.

Звідси ми бачимо, що соціально-комунікаційні канали мають видову класифікацію за походженням, а саме: природні та штучні.

У такому разі звернемося до документних та електронних комунікацій, тобто штучних комунікаційних каналів.

Документні комунікації є процесами або засобами розповсюдження (передавання) інформації в суспільстві, які здійснюються за допомогою документів. Архіви, бібліографічні служби, бібліотеки, видавництва і друкарні, книжкова торгівля, реферативні служби - все це головні інститути документної комунікації, що існують нині .

Друга половина XX ст. ознаменувалася розширенням комунікаційного простору і виникненням нової форми штучної комунікації - електронної, каналами якої є телебачення, комп'ютер, Інтернет та мобільний зв'язок. Отже, під електронною комунікацією маємо розуміти процес передавання інформації, який здійснюється через названі комунікаційні канали, для визначення яких зазвичай застосовують термін "мультимедійні канали". Адже мультимедіа - це одночасне використання в комунікаційних каналах різних форм подання інформації - звуку, образів, тексту з інтерактивним програмним забезпеченням; поєднання звукових, текстових символів, а також рухливих образів; комбінація двох і більше каналів комунікацій.

Найважливішим каналом соціальних комунікацій є документна комунікація - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови - природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів, кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію [14, c.32].

Комунікація відбувається лише за умови, що мова повідомлення зрозуміла реципієнту [15, c. 29].

Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це - зустрічі, конференції, радіо, і телебачення, Internet, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої комунікації [16, c.48].

Комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку - реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст повідомлення, доступність інформації, місце, час видання, тираж, мова, рівень і стиль публікації [17, c.44].

2. КНИГА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Сутність, генезис і розвиток поняття «книга»

Незважаючи на те, що книга як явище людського життя існує вже давно, до цих пір немає точного визначення цього поняття. Це пов'язано з тим, що поняття багатозначне, протягом історії змінювалося, а межі, що відокремлюють його від дефініцій інших засобів передачі інформації, рухливі і не остаточно встановлені.

Сотні років робляться спроби наукового визначення поняття "книга". Відправною точкою служило вихваляння книги як носія людської думки, твори мистецтва, що нерідко мають матеріальну цінність.

Часто при визначенні книги дослідники відштовхувалися від двох основних аспектів книги - матеріальних і змістовних її ознак. В одній західнонімецької енциклопедії дається таке визначення книги: «Книга з точки зору своєї функції являє собою графічну матеріалізацію духовно-нематеріального змісту з метою його збереження, передачі і поширення в суспільстві» [18, с.33].

Радянський книгознавець А.І. Борсук дає розгорнуте визначення: «Книга - це твір писемності і друку (або певна їх сукупність), що є продуктом суспільної свідомості, ідейно-духовному житті суспільства, одним з основних засобів збереження, поширення та розвитку всіх форм ідеології, знаряддям соціальної боротьби, виховання, організації та формування громадської думки, знаряддям наукового та технічного прогресу »[18, c. 33].

При інтерпретації явища книги використовується і понятійний апарат і методи семіотики. Книга з точки зору теорії знаків обговорювалася в 1974 році на II Всесоюзній науковій конференції з проблем книгознавства. А.А. Гречихин визначив поняття так: «Книга - це не тільки форма, семіотична (знаковий твір певного жанру) або матеріально-конструктивна (документ, твір друку), але і зміст (соціальна інформація у всіх її різновидах). Вірніше, книга - це діалектична єдність, завжди єдність змісту і семіотичної і матеріально-конструктивної форми »[18, c .34].

Є.Л. Немирівський у своєму визначенні також дотримується семіотичної концепції: «Книга є однією з форм існування і поширення семантичної інформації, способом організації виробництва індивідуальної свідомості в знакову систему для її сприйняття іншими індивідами».

І.Є. Баренбаум звернув увагу на недостатній облік у семіотичній концепції багатофункціональності книги (яка є не тільки засобом інформації) та її орієнтації на читача. Він запропонував і власне визначення: «Книга - це твір писемності та друку, що має будь-яку читану знакову форму, зафіксовану на будь-якому матеріалі, що виконує одночасно ряд функцій і адресований реального чи абстрактного читача» [18, c. 34].

А.А. Беловіцкая і С.Л. Омілянчук дають таке визначення поняття «книга»: «Книга - спосіб організації словесного, музичного чи образотворчого твори у видання; спосіб, актуалізований засобами книжкової справи як процес і минущий проміжний результат організації тексту літературного, музичного, образотворчого твори, існуючого у формі письмового документа, в таку форму твору друку, як книжкове видання »[ 20, с. 281]. При цьому А.А. Беловіцкая виділяє сутнісну характеристику книги: «Книга є одна з форм існування інформації» [21].

Розглядаючи вищевикладені визначення, К. Мігонь зазначає, що всі ці визначення більш-менш вдало окреслюють сферу поняття «книга», але вони не в змозі відокремити його від інших, таких, як «газета», «журнал», «листівка», то Тобто від друкованого слова взагалі. Тому він дає рекомендації, які повинні бути враховані при визначенні поняття «книга»: визначення повинне відображати суть книги як суспільного явища; воно повинно основні характеристики явища; визначається об'єкт і визначає його частину мають бути адекватні; слід відобразити двоїстий характер книги - її матеріальну форму та ідейний зміст [18, c. 35].

У цілому радянське книгознавство спиралося на висновок, що складність або неможливість вирішення тієї чи іншої наукової проблеми не означає неможливість її вирішити в майбутньому. Тому радянські книгознавці намагалися виробити основні підходи до визначення поняття "книга".

Так, А.І. Черняк висловлював думку про те, що велике значення для характеристики книги представляється доцільним розділити визначення поняття «книга» на дві частини: формальну і функціональну. Відповідно до цього він запропонував таке визначення: «Книга - засіб семантичної інформації, твір писемності та друку, що представляє суспільний інтерес; вона служить знаряддям ідеологічної боротьби, формування суспільно-політичних, наукових та естетичних поглядів, інструментом накопичення та розповсюдження знань, науково-технічного прогресу »[22, c. 31].

Функціональний підхід, який визначається О.І. Барсуком як «підхід до твору друку з позицій читача» [23, c. 3], притаманний і визначення книги в енциклопедичному словнику «Книгознавство»: «Книга - найважливіший засіб інформації, знаряддя політичної та ідеологічної боротьби, поширення знань, освіти та виховання» [22, c. 32]. Але в даному визначенні відсутня характеристика книги як матеріального носія соціальної інформації.

А.М. Іоффе в своєму визначенні намагається об'єднати функціональний та семіотичний підходи, а також приділити увагу змісту книги: книга - це «документально зафіксована семантична інформація, яка існує у вигляді текстового повідомлення або зображення і функціонує в суспільстві в історично зумовленої формі структурно організованого і просторово розгорнутого твори писемності або друку »[22, c. 34].

У сучасному книгознавстві поняття «книга» розглядається у співвідношенні з поняттям «документ». Ще П. Отле розглядав книгу як різновид документа і дав їй таке визначення: «Книга - носій певного розміру з певного матеріалу, який у разі необхідності може бути підданий згинанню або згортання, на який нанесені знаки, які деякі інтелектуальні дані».

Г.Н. Швецова-Водка бере за основу комунікаційно-інформаційний підхід, в якому книга, як і документ, розглядається з точки зору теорії соціальної інформаційної комунікації. Г.Н. Швецова-Водка відзначає, що найбільш широке значення поняття «книга» з матеріальної і знаковою сторін прирівнюється до поняття Документа IV, тобто книга - це будь-який запис інформації на спеціальному носії будь-яким винайденим людиною способом [20, c. 249]. Але існують і інші визначення, що звужують обсяг поняття «книга», прирівнюючи її до того чи іншого виду документа за різними ознаками.

Вона розглядає поняття «книга» з урахуванням особливостей матеріального носія інформації. При цьому різні значення поняття «книга» позначимо таким чином: Книга I (так само Документу IV), Книга II (документ паперовий), Книга III (документ паперовий листовий), Книга IV (документ паперовий листової, збори листів), Книга V (документ паперовий листової, збори листів, блоковий), Книга VI (документ паперовий листової, збори листів, блочний, певного обсягу), Книга VII (документ паперовий листової, збори листів, блочний, певного обсягу, неперіодичне видання).

У значенні Книга I особливості матеріального носія не враховуються. Головне його якість: носій повинен бути таким, щоб на ньому можна було записати інформацію будь-яким винайденим людиною способом.

Значення Книга II охоплює тільки документи на паперовому носії, всі інші документи не відносяться до поняття "книга". Значення Книги III передбачає, що до «книзі» відносяться документи на паперових носіях, але обов'язково на аркушах паперу. Значення Книга IV вказує, що це - документ, складений з кількох аркушів паперу (збори листів).

Книга V прирівнюється до документа паперовому блоковому, в якому листи паперу з'єднуються в корінці. Книга VI - документ паперовий, блочний, певного обсягу. У ГОСТ 7.60 - 2003 «Видання. Основні види. Терміни та визначення »обсяг книги визначається« понад 48 сторінок ». У тому ж ГОСТі вказується неперіодичних книги [25, c. 18], що додатково звужує обсяг поняття «книга» і відображено у значенні Книга VII.

За особливостями знакової форми і способу сприйняття людиною поняття «книга» також визначається по-різному. Саме широке значення - Книга 1 (дорівнює значенню Документ IV). Більш вузькі значення: Книга 2, Книга 3, Книга 4, Книга 5, Книга 6. З точки зору кожного з цих значень всі інші (більш широкі) не відносяться до обсягу поняття "книга".

Книга 2 - документ людиносприйнятний, безпосередньо сприйманий. Якщо людина сприймає зміст документа за допомогою технічних пристроїв, то цей документ вже не вважається книгою в даному значенні.

Книга 3 - документ людиносприйнятний, безпосередньо сприйманий, візуальний. Якщо людина сприймає документ за допомогою слуху або тактильних відчуттів, то цей документ не є книгою у даному значенні.

Варто відзначити, що довгий час в книгознавстві існувала проблема: відносяться чи ні до Книги документи аудіальні та аудіовізуальні. В якості аргументів, що обґрунтовують Книгу як особливу категорію, висувалися фіксованість інформації (М. Ф. Яновський писав: «Той, хто читає завжди має можливість повернутися до прочитаного ... Хто слухає позбавлений цієї можливості») і спосіб функціонування (М. Червінський зазначав, що аудіальні та аудіовізуальні документи налічуються в єдиних екземплярах в інформаційних центрах, тоді як книга доступна для широкого споживача) [26, с. 75]. Але подальше технічне вдосконалення дозволило тиражувати такі документи у великих кількостях і повертатися до їх змісту. Більш істотним аргументом Г.М. Швецова-Водка вважає той, що книга - засіб передачі логічної (словесної) інформації), аудіальні та аудіовізуальні документи не володіють такою характеристикою [26, c. 75].

У значенні Книга 4 книгою вважається тільки документ символічний, тобто записаний абстрактними знаками, не подібними тому об'єкту, який відображається.

Значення Книга 5 відповідає документу, призначеному для читання, а Книга 6 - документу вербального письмового, літературному чи текстовому, з урахуванням всіх попередніх обмежень обсягу поняття "книга". Найменша за обсягом значення - документ безпосередньо сприймається, візуальний, символічний, призначений для читання, вербальний, письмовий (літературний або текстовою). М.М.Кушнаренко розглядає поняття «книга» ще вже: «Книга - текстовий документ, документ вербально-письмовий, безпосередньо сприйманий, що не вимагає застосування яких-небудь технічних засобів, візуальний, опублікований, друкований,поліграфічний, паперовий, блочно-кодексовий, неперіодичний» [27, c. 220].

Г.Н. Швецова-Водка робить висновок, що різні сучасні визначення поняття «книга» відносять книгу до різних видів документа за особливостями матеріального носія інформації, її знакової форми і способу сприйняття людиною. Також вона відзначає, що переконливих аргументів на користь того, щоб обмежити обсяг поняття «книга» тим чи іншим значенням, не знайдено [20, c. 254]. Не можна сказати, який саме певний вид документа (з точки зору класифікації) є книгою, тому що у визначеннях книги враховуються найрізноманітніші ознаки.

Для того щоб зрозуміти відмінність книги від інших документів, Г.Н. Швецова-Водка розглядає місце книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі. Цей процес складається з трьох головних елементів: комуніканта, документа як каналу інформаційного зв'язку, реципієнта [20, c. 255].

Для того, щоб «документ» перетворився на «книгу», на шляху від комуніканта до реципієнта потрібна діяльність комунікаційних посередників (КП), які перетворюють документ вихідний, створений автором, до книги, і сприяють її вступу до одержувача інформації.

Місце книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі можна показати таким чином: Автор - Документ вихідний -комунікаційний посередник-1 (КП-1) - Документ похідний (книга) - комунікаційний посередник-2 (КП-2) - Одержувач (споживач) інформації.

У запропонованій схемі Автор - це комунікант або творець інформації, що готує документ вихідний, в якому фіксується первинна інформація.

Документ вихідний - рукопис або первинний варіант повідомлення на одиничному носії.

КП-1 - видавництво або редакція серіального видання, центр депонування документів, фірма грамзапису, відеозапису і т.д.

Документ похідний - видання або публікація, депонований документ, опублікований документ.

КП-2 - установи системи книгорозповсюдження і кнігоіспользованія, які доводять опублікований документ до його користувача, роблять його доступним для багатьох. Це сфери книжкової торгівлі та передплати на періодичні видання, бібліотечної справи та науково-інформаційної діяльності.

Одержувач інформації - читач, слухач, глядач.

Таким чином, виходячи з розуміння місця книги в соціальному коммунікацінно-інформаційному процесі, Г.Н. Швецова-Водка дає таке визначення: книга - це документ, створюваний у результаті діяльності КП-1 (книговидавничої або редакцінно-видавничої організації) і потрапляє до одержувача інформації в результаті діяльності КП-2 (установ систем книгорозповсюдження і книговикористання) [20, c. 256]. Дане визначення підкреслює, що на відміну від будь-якого документа вихідного книга з моменту її створення призначається для невизначеного кола осіб або для абстрактного читача (споживача інформації). Для цього вихідний документ перетворюється у видання, тобто в опублікований документ.

З цього випливає, що книга за своєю функціональною сутністю є документом опублікованим, незалежно від форми опублікування (видання чи депонування), особливостей матеріального носія інформації, знакової системи її передачі і каналу її сприйняття людиною.

Для перетворення документа в книгу обов'язковою є діяльність КП-1 і КП-2. У зв'язку з цим Г.М. Швецова-Водка дає таке підсумкове визначення книги: «Книга - це документ опублікований, виданий або депонований, що надається у суспільне користування через книжкову торгівлю і бібліотеки».

Г.Н. Швецова-Водка з метою уточнення поняття «книга» розглядає місце книги в реальній системі документальних комунікацій у цілому, тобто в порівнянні з функціонуванням (способом надання до використання) документа початкового та документа архівного [20, c.259].

Документом початковим називається такий документ, який створюється комунікантом для використання в найближчим часом саме для передачі інформації реципієнту. Такий документ може бути переданий від комуніканта реципієнту як при їх безпосередньому спілкуванні, так і через різноманітні засоби зв'язку (КП-3).

Документ початковий може бути використаний для підготовки документу вихідного в процесі створення книги. З допомогою КП-1 і КП-2 документ вихідний перетворюється в книзі, і потрапляє до споживача інформації через систему книжкової справи.

Але в іншому випадку документ початковий може бути або знищений після виконання ним тих функцій, для яких він створювався, або може потрапити в спеціальні сховища - архіви чи музеї, де він з документа первісного функціонально перетворюється на документ архівний. Фізично такий документ залишається тим самим, який був створений комунікантом, але функції його в суспільстві змінюються, він стає документом архівним. В архівах зберігаються не всі документи, а найбільш важливі в правовому, науковому чи художньому відношенні. Для збереження та організації використання архівних документів потрібна діяльність КП-4 - архівів або музеїв.

Також важливим для визначення поняття «книга» є дослідження співвідношення понять «документ», «книга», «видання», «твір друку», «література», «публікація».

Значення поняття «документ» залежить від контексту його використання. Це може бути найбільш широке значення, що прирівнюються до Документу I і охоплює всі види документів. Г.Н. Швецова-Водка загострює увагу на тому, що поряд з узагальнюючим поняттям термін «документ» можна використовувати для позначення будь-якого явища, яке може бути названо «документом» в тому чи іншому значенні. Терміном «документ» можна називати будь-яку річ, що представляє собою єдність соціальної інформації та матеріального носія [20, c. 260].

«Книга» як поняття в найбільш широкому значенні охоплює об'єкти, пов'язані з обсягом поняття Документ IV (за винятком тих, які визначаються як Документ VI, VII, VIII, а також неопублікованих документів зі значенням Документ IV). Будь-яку книгу можна назвати «документом», але не кожен документ - «книгою».

Документом можна вважати як окреме явище, що відноситься до обсягу поняття «книга», так і частина документа-книги, якщо вона має певну самостійність (стаття зі збірки, стаття з газети).

Терміном «видання» позначається як процес, так і результат діяльності книжкових, журнальних і газетних видавництв чи видають організацій, які забезпечують офіційне опублікування та тиражування спеціально підготовлених документів.

У ГОСТ 7.60 - 2003 термін «видання» визначається так: документ, призначений для поширення в ньому інформації, що пройшов редакційно-видавничу обробку, самостійно оформлений, має вихідні відомості »[25, c. 6]. Таким чином, як відзначає М.М. Кушнаренко, книга вже, ніж видання [27, c. 221]. Г.Н. Швецова-Водка загострює увагу на тому, що поняття «видання» не може замінити поняття «книга», так як книга «обіймає як видання, так і документи, опубліковані у вигляді частини видання» [20, c. 263].

Сукупність видань становить найбільшу частину обсягу поняття «книга» у його широкому значенні (решта - депоновані документи). Кожен екземпляр видання є окремим документом. Крім того, самостійними документами можна вважати частини видань, які відокремлюються фізично (наприклад, тому з багатотомного видання) або за змістом (статті, замітки).

Серед видань переважають друковані. Грамплатівки, аудіо-та відеокасети теж є виданнями, якщо вони відповідають обов'язковим вимогам до видань. Видання може бути здійснено також у вигляді машиночитного документа, зміст якого не може бути змінено або знищено в процесі споживання інформації (наприклад, компакт-диски CD - ROM).

Особливу категорію складають електронні видання: електронні газети, журнали, неперіодичні видання. В електронному виданні «видавничий оригінал» існує у вигляді запису в пам'яті комп'ютера, а споживачеві інформації видається його «копія» на екрані монітора, яку можна зафіксувати на власному машиночитаному носії або віддрукувати на папері за допомогою принтера [20, c. 265].

Друковані видання можна також називати творами друку. Крім того, твором друку є будь-який окремий документ, який входить до складу друкованого видання. За знаковою природою інформації твори друку можуть бути текстовими та нетекстова: ізографічними, картографічними, нотними.

Текстові твори друку називаються також літературними творами, а їх сукупність - літературою. Поняття «література» охоплює як текстові документи, опубліковані у вигляді твори друку (видань), так і депоновані й неопубліковані текстові документи. Це значення використовується, коли говорять про текстових (літературних) документах по певній галузі знання або про певних типах літератури по соціальному призначенням (науково-популярна, довідкова і т.п.). У вузькому значенні цей термін використовується для позначення тільки художньої літератури. У книгознавстві термін «література» найчастіше використовується в широкому значенні [20, c. 265].

Застосовують у книгознавстві і документознавстві термін «публікація» у значенні «процес і результат опублікування документів».«Публікація» як результат опублікування документа - це окремий документ, опублікований в ідеї видання або його частини. Цей термін не охоплює депонованих документів, хоча за законом вони теж вважаються опублікованими.

Таким чином, визначення поняття «книга» є однією з основних книгознавчих проблем. Починаючи з моменту появи книги як продукту людської діяльності і до цього дня, даються різні визначення книги, що враховують ту чи іншу її характерну рису. На сучасному етапі книгознавство розглядає книгу як різновид Документа IV, у зв'язку з цим поняття «книга» має багато значень, що відрізняються один від одного за різними ознаками.

Так, за особливостями матеріального носія інформації можна виділити шість значенні поняття «книга», з яких більш широке прирівнюється до Документу IV, а найменше означає документ паперовий, листової, блочний, певного обсягу (понад 48 сторінок).

Інша класифікація - про особливості знакової системи запису інформації - приписує найбільш широке значення поняття «книга» як Документа IV, а найменше - як документ сприймаємий людиною, безпосередньо сприйманий, візуальний, символічний, призначений для читання, вербально-письмовий (літературний або текстовою).

Використовувані комунікаційно-інформаційний підхід дозволяє визначити книгу як документ опублікований, виданий або депонований, що надається у суспільне користування через книжкову торгівлю і бібліотеки. Визначення місця книги в системі документальних комунікацій дозволяє знайти відмінності між книгою, початковим документом і архівним документом (відмінність полягає в різних діях комунікаційних посередників).

Такі поняття, як «документ», «книга», «видання», «твір друку», «література», «публікація» не суперечать один одному і можуть використовуватися по відношенню до тих явищ, які вони позначають, як взаємозамінні.

бар’єр книга соціальний комунікація

2.2 Принципи типології книги

Типологія книги розглядається як розділ науки книгознавства. Існують різні підходи щодо того, як визначити об’єкт і предмет типології книги, її мету і першочергові завдання.

За першим підходом, який більш традиційний, типологія книги визначається як “знання категорій книги, їх видоутворюючих властивостей і логічного співвідношення різних категорій книги, що виділяються за ознаками призначення та форми”[28]. Об’єктом наукового пізнання тут вважається книга в цілому, а також її окремі сторони, “категорії книги”. Предметом типології книги в такому розумінні є порівняльний аналіз різних категорій книги, їх групування і систематизування, створення наукових класифікацій.

За іншим підходом типологія книги визнається не тільки такою науковою дисципліною, що вивчає книгу з погляду її систематизування, але й як учення про книгу та книжкову справу в цілому. Тоді об’єкт типології книги розуміється як “уся різноманітність книги, книжкової справи та книгознавства” і практично збігається з об’єктом книгознавства в цілому [29]. Предметом типології книги (“бібліотипології”) в такому розумінні вважається “систематизація будь-яких книгознавчих об’єктів, процесів, понять, методів і т. д.” [28]. Тут є дещо спільне з першим підходом до типології книги, але в цілому таке розуміння набагато ширше, ніж перше, і більше підходить до теорії книгознавства в цілому.

Принципами називають керівні ідеї, основні правила поведінки в процесі певної діяльності. Про необхідність установлення принципів типології книги як умови її успішної розробки першим написав Ісаак Григорович Моргенштерн [29]. На його думку, потрібно виділити чотири принципи типології книги.

Перший - соціальна детермінованість пропонованих схем класифікації. Враховуючи соціальний і конкретно-історичний характер книги, треба встановлювати хронологічні межі типологічного дослідження. Поняття “сучасна книга”, на думку І.Г.Моргенштерна, слід обмежити книжковим потоком у межах одного року. Вивчаючи типологічні підрозділи, слід виявляти причини соціального характеру, що вплинули на їх розвиток, суспільні потреби в певних видах, типах і формах організації інформації.

Другий принцип - логічна обгрунтованість пропонованих схем. Слід додержуватися певних правил логіки, зокрема до поділу обсягу поняття, до класифікації (єдина підстава поділу і т. д.).

Третій принцип - відповідність пропонованих схем потребам всіх галузей книжкової справи. Треба більше уваги приділяти розробці універсальної (загальної) типології книги, яка б враховувала типологічні характеристики книги, що цікавлять фахівців різних галузей книжкової справи: редакційно-видавничої, книготорговельної, бібліотечної, бібліографічної та ін. Галузеві типологічні класифікації повинні враховувати певні загальні типологічні схеми, деталізувати їх або доповнювати, але не суперечити їм.

Четвертий принцип - відображення в схемах головних, суттєвих елементів книги.

Треба визначити, що є для книги головним і суттєвим, а що - випадковим і несуттєвим, притаманним лише окремим явищам. Останні особливості необов’язково враховувати в типологічних схемах.

Запропонований перелік принципів розширив О.А. Гречихін. На його думку, серед принципів типології книги мають бути принципи комунікативності і діяльності [28]. Перший з них означає необхідність розгляду книги як засобу соціальної інформаційної комунікації, із врахуванням особливостей соціальної інформації і діалектичної єдності змісту та знакової форми книги. На наш погляд, цей принцип краще назвати “соціально-комунікаційно-інформаційний підхід”. Так само і “принцип діяльності” - це “діяльнісний підхід”, який означає необхідність враховувати те, що книга є результатом суспільної діяльності і призначається для обслуговування її потреб.

Умовами успішної розробки типологією книги її проблем є додержання вказаних принципів, чітке визначення основних понять (категорій) і врахування тих суспільних потреб, на задоволення яких вона спрямована.

2.3 Властивості книги

Властивості книги обумовлені її функціями. Відповідно, якщо розглядати книгу в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі, то виявляється, що книги притаманні як властивості Документа IV, так і специфічні властивості.

Одне з найважливіших властивостей книги - знаковість. Про цю властивість писали ще в 20-і роки XX століття, але розуміли по-різному. М.М. Куфаєв розумів книгу «як вмістилище будь-якої думки і слова, наділених в видимий знак», або «вмістилище думки і слова людини, взятих в їх єдності і виражених видимими знаками» [20, c. 272]. При цьому в обсяг поняття «книга» включалися не тільки видання словесних творів, а й книга з ілюстраціями, і нотні видання, і фонографічні валики і грамофонні платівки.

З пожвавленням семіотичних досліджень зріс інтерес до знакової природі книги. Семіотичний підхід став широко застосовуватися в дослідженнях мови та словесних творів. Новим проявом семіотичного підходу до книги стало її розгляд в цілому як знакової системи.

У 70-ті роки XX століття з'явилося визначення книги як «знакової системи, в якій для обміну семантичної інформації між двома іншими матеріальними системами, наприклад автором і реально існуючим світом або автором і читачем, використовується сукупність візуально сприймаються шрифтових знаків або графічних зображень», як зазначав Є.Л. Немирівський.

Таким чином, знаковість властива книзі не тільки в тій же мірі, що і будь-якому Документу IV, але і в більшій мірі, тому що сама книга як матеріальний предмет виконує функцію знака, що аналогічно знаковості Документа III - створений людиною матеріальний об'єкт, спеціально призначений для передачі зафіксованої в ньому інформації в суспільстві.

Властивість знаковості визначає властивість семантично книги. Семантика - розділ семіотики, який вивчає знакові системи як засіб вираження змісту. Сприймаєма людиною інформація є семантичної, тому що вона виражає певний зміст. К. Мігонь зазначав, що книга є стабільним засобом передачі інформації, що дає можливість концептуалізації змісту. Таким чином, властивість семантично, притаманне для Документа, характерно і для книги.

Властиве книзі і така властивість як відображення розумової діяльності людини, що відзначалося багатьма дослідниками. Було відмічено також, що в книзі вкарбовуються і передаються не тільки думки (знання), а й почуття, емоції і т.д.

Г.Н. Швецова-Водка відзначає, що зміст книги слід розглядати не тільки як втілення думки окремих людей, але і за визначенням А.І.Борсука як «продукт суспільної свідомості» [23, c. 6], ідейного життя суспільства, форму існування ідеології, а також суспільної свідомості в цілому (науки, мистецтва, права, моралі і т.д.) [20, c. 278].

Суспільна свідомість у цілому та індивідуальна свідомість формуються як результат відображення об'єктивної дійсності. Книга, фіксуючи в матеріальній формі твору індивідуальної свідомості, теж є відображенням об'єктивної дійсності, але не безпосереднім, а опосередкованим через свідомість.

Така властивість Документа як дискретність також притаманне книзі. Але книзі властиво також прагнення до інтеграції, об'єднання, безперервності. Воно позначається вже в матеріальній формі книги, яка є сукупністю сполучених тим чи іншим способом матеріальних об'єктів, на яких зафіксована запис.

З моменту появи поліграфічної промисловості існує також прагнення до об'єднання виданих книг у серії. Це об'єднання може здійснюватися за ознаками змісту, авторства, читацького і цільового призначення та іншим, причому між книгами однієї серії утворюється подібність або єдність, і за іншими ознаками (матеріальної форми, художнього оформлення тощо). Ще більш виражене прагнення до єдності в такій формі книги, як періодичні та продовжувані видання, які можна визначити як єдність перериваної і безперервного.

У змісті книг також проявляється прагнення до інтеграції та безперервності. Вони не тільки зовні поєднують твори різних авторів, але і в змісті окремих творів виконують функцію інтеграції та організації наявного знання, що найбільшою мірою характерно для підручників, хрестоматій, довідників, енциклопедій. Інтеграцію спостерігаємо і в науковій книзі, одним з обов'язкових вимог до якої є врахування думок, ідей, поглядів попередників, причому не тільки у змісті основного тексту роботи, але й у формі точних посилань на попередні роботи.

М.Ф. Яновський писав: «Якщо можна говорити про народження книги, то батьками кожної з них слід визнати безліч інших книг» [20, c. 279]. При всій індивідуальності авторської праці створюється враження, що всі автори, в кінцевому підсумку, пишуть одну велику книгу, що складається з багатьох окремих і багатьох творів.

Збереження як змісту, так і матеріальної форми книги при її споживанні - така ж обов'язкова риса книги, як і документа взагалі.

Одне з властивостей документа полягає в тому, що будь-який документ можна охарактеризувати за формулою характеристики комунікаційного повідомлення (формула Лассуелл: «Who says, what, in which channel, to whom, with what effect», тобто «хто, що, кому, на якому каналу, з яким ефектом повідомляє ») [20, с. 280]. Відповідність цій формулі також притаманне книзі. На питання, які містяться в цій формулі, як правило, відповідає видавнича оформлення книги (титульний лист, зміст, обкладинка, вихідні відомості у видавничій продукції).

На ці ж питання відповідає бібліографічна характеристика книги, дуже коротко - бібліографічний опис, більш докладно - анотація, реферат, рецензія. Для відповіді на питання - «з яким ефектом здійснена соціальна комунікація?» - Проводяться дослідження читання і читацької аудиторії, розробляються спеціальні наукові дисципліни - психологія і соціологія читання.

Книга має ще одну властивість, якою володіє документ. Це діяльнісний характер, визначальний документ як результат діяльності його творців (що стосується книжки - то це діяльність автора, видавця, поліграфіста і т.д.).

Специфічні властивості книжки, як і її специфічні властивості, обумовлені особливостями книги як видового поняття Документа IV.

З функцією поширення інформації тісно пов'язана така властивість книги як адресність досить широкому, або, точніше, невизначеному (необмеженому) попередньо колу читачів (споживачів інформації). Перш за все це властивість зазначалося у книги в тих випадках, коли її порівнювали з діловодних поточними та архівними документами.

Г.Н. Швецова-Водка загострює увагу на тому, що в призначенні книги широкому, невизначеному попередньо колу читачів, велике значення має не тільки установка автора, з якою створюється документ, вихідний для книги, але й умови створення книги (тобто діяльність КП-1) і умови розповсюдження і використання книги (тобто діяльність КП-2). Система книгорозповсюдження (книжкової торгівлі) здатна поширити безліч екземплярів видання серед невідомого попередньо кола осіб; бібліотеки забезпечать використання одного або кількох примірників видання найбільшим числом читачів [20, c. 284].

Саме вказівка ​​на невизначеність одержувачів, яким передаються книги як джерела інформації, зближує поняття книги з поняттям засобів масової комунікації (але саме поняття засобів масової комунікації залишається досить неясним). Ні точної відповіді на питання: чи можна наукову комунікацію вважати масовим? В інформатиці прийнято розрізняти такі види соціальної інформації: масову і спеціальну, або масову, спеціальну і особисту. У тому і іншому випадку наукова інформація відноситься до спеціальної, а масова включає «публіцистичну, естетичну і повсякденну» або «суспільно-політичну, буденну, науково-популярну».

Оптимальним поясненням характеру читацької адреси книги як засобу комунікації Г.М. Швецова-Водка вважає, що має бути розгляд книги як засобу комунікаційного процесу. У комунікаційній системі сигнали можуть бути спрямовані або точно відомим адресатам, або до їх деякого імовірнісного множині. Характер цієї спрямованості є підставою розподілу комунікаційних процесів на аксіальні і ретіальние. Аксіальний комунікаційний процес передбачає передачу повідомлення чітко визначеним (конкретну особу, група) одержувачам інформації. Ретіальний комунікаційний процес має місце тоді, коли передача повідомлення здійснюється для невизначеного кількісно і якісно невідомого безлічі реципієнтів. Ретіальним систем комунікації притаманна анонімність адресата.

Також серед специфічних властивостей книги слід назвати конкретно-історичний характер книги. Книга створюється автором у відповідь на потребу суспільства на тому чи іншому історичному етапі його розвитку; її поява стає можливим тільки в результаті суспільного визнання її цінності.

По-перше, це визнання цінності вихідного документа, допуск його до втілення у видання в результаті оцінки з боку редакторів, рецензентів і т.п.

По-друге, це видавнича супровід публікується твори. Навіть у тому випадку, коли публікується один і той же документ в різних історичних ситуаціях, його видавнича супровід - передмова, коментарі - здатне змінити загальну спрямованість, ідеологічний характер видання.

Важлива властивість книги - її доступність. Враховуючи матеріальну форму, доступність забезпечують портативність і здатність до переміщення (транспортабельність). Але доступність не завжди досягалася її портативністю і транспортабельністю. Н.Г. Малихін зазначив, що «масовість обслуговування може бути досягнута різними засобами, наприклад, встановленням книги для читання в місцях масового скупчення народу».

До числа найважливіших властивостей книги відноситься також її включеність у духовне і матеріальне виробництво (через посередництво читача, споживача інформації). Поширення наукового знання, система освіти, розвиток художньої літератури, виробнича і культурно-освітня діяльність і багато інших сфер життєдіяльності суспільства були б неможливі без книжок.

М.М. Кушнаренко також дотримується позиції, що книзі притаманні всі властивості документа, а в якості специфічних вона виділяє наступні: атрибутивність - наявність невід'ємних доданків, без яких книга не може існувати (інформаційних і матеріальних), функціональність - призначення книги для передачі інформації в просторі і в часі , структурність - тісний взаємозв'язок елементів і підсистем як текстової, інформаційної (передмова, основний текст, післямова), матеріальної складової (обкладинка, плетіння й т.п.) [27, c.226].

Таким чином, при порівнянні властивостей документа і книги було виявлено, що книга має всі властивості документа, а саме: знаково, семантично; здатністю відображати розумову діяльність людини і суспільну свідомість у цілому, а також відображати об'єктивну реальність; дискретністю і безперервністю; здатністю зберігати як зміст, так і матеріальну форму книги при її використанні; відповідністю формулою комунікаційного повідомлення; діяльнісних характером.

Книга є видовим поняттям родового поняття «документ», тому вона має специфічні властивості. Але дослідники виділяють різні специфічні властивості книги в залежності від виявлених функцій книги.

Так, М.М. Кушнаренко відзначає властивості атрибутивності, функціональності, структурності. Але найбільш оптимальною є позиція Г.М. Швецової-Водки, що розглядає книгу в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі.

Вона виділяє такі властивості книжки, як адресність невизначеному колу читачів, конкретно-історичний характер, доступність з точки зору матеріальної форми (здатність легко переміщатися в просторі), активне включення в духовне і матеріальне виробництво (у поширенні наукового знання, освіти, розвиток мистецтва і т . д.).

3. КНИГА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

3.1 Функціональна сутність книги

При визначенні сутності книги в книгознавстві розглядають функції книжки. Слід зазначити, що з плином часу (при зміні підходу до визначення поняття «книга») список виділених функцій книги змінювався, фахівці-книгознавці виділяли різні функції в якості основних.

У радянському книгознавстві провідну позицію займав функціональний підхід як при визначенні поняття «книга», так і при вивченні функцій книги. Основні представники цього підходу - І.Є. Баренбаум і А.І. Борсук - в якості основної виділяли ідеологічну функцію книги. І.Є. Баренбаум зазначав, що ця функція не тільки підтримує книгу в громадському ужитку, але формує і трансформує книгу як твори писемності і друку. Таким чином на перший план виступає ідейний зміст твору [32, c. 26].

Універсальної функцією І.Є. Баренбаум і А.І. Борсук вважали комунікативну (книга як засіб передачі інформації). Нерозривно з нею пов'язана пізнавальна функція, але вона більшою мірою відноситься до навчальної, довідкової, наукової, виробничої книзі.

Також ці дослідники виділяли естетичну і етичну функції. Естетична функція книги полягає в тому, що книга як матеріальна і духовна цінність впливає своєї зовнішньої і внутрішньої формою на читача. При виконанні етичної функції книга впливає на почуття читача, певним чином дисциплінує особистість, впливає на її поведінку, тобто виступає в ролі вихователя моральних цінностей.

Тих же позицій, як І.Є. Баренбаум і А.І. Борсук, дотримується Малихін. Для нього головна сторона книги - це зміст. Основна функція книги полягає в моральному і ідейному вихованні особистості, а виконати цю функцію книга може перш за все своїм ідейним внутрішнім змістом [31, c. 156].

А.М. Іоффе при розгляді функцій книги відштовхується від того, що книга - перш за все суспільне явище; значить, сутність книги реалізується в її соціальних функціях. Він також дає визначення функції стосовно книгознавству - «роль, виконувана книгою щодо потреб суспільства або інтересів складових його (суспільства) класів, соціальних груп та індивідів».

Роль у суспільстві у книги неоднозначна, тому що їй притаманні різні соціальні функції. Книга є знаряддям науково-технічного і культурного прогресу, джерелом знання і освіти, знаряддям соціальної боротьби. Книга виступає і як ідейно-естетична цінність, і як цінність матеріальна, як найважливіший предмет духовного споживання, значення якого посилюється в міру розвитку суспільства, зростання його соціально-економічного, політичного, культурного, науково-технічного рівня. Звідси випливає, що книга багатофункціональна.

А.М. Іоффе при визначенні функцій книги зазначає, що книга виникла у відповідь на потребу суспільства закріпити, зберегти, передати інформацію, відтворити її в цілях освоєння досвіду, знань, уявлень. Таким чином, книга з самого початку виступає перш за все як джерело соціальної інформації, засіб передачі інформації та розвитку накопичених людством знань [22, c. 37].

У зв'язку з цим Іоффе виділяє такі функції як загальних, внутрішніх функцій книги, закладених в її природі:

) інформаційна - втілення, закріплення в тексті смислової інформації;

) комунікативна - передача (поширення) інформації в часі і просторі і встановлення на цій основі інтелектуальних зв'язків і спілкування як між окремими членами суспільства, так і між соціальними групами;

) кумулятивна - накопичення, концентрація, збереження, організація в певну систему духовних цінностей;

) репродукційна - відтворення, відтворення накопиченої інформації.

Але в числі найважливіших функцій книги А.М. Іоффе виділяє ідеологічну функцію книги, яка полягає у формуванні ідеології певного класу і ідеологічному впливі на інші класи чи суспільство в цілому. З ідеологічної функцією книги тісно пов'язана ціннісно-орієнтована функція - формування ціннісних структур особистості і суспільства. Також А.М. Іоффе відносить до числа основних соціальних функцій книги агітаційно-пропагандистську, організаторську, пізнавальну, освітню, виховну, естетичну, етичну, гедоністичну[22, c. 37].

Важливим висновком в роботі А.М. Іоффе є те, що в процесі історичного розвитку книги відбувається розширення її функцій та їх диференціація [22, c. 37]. У залежності від конкретно-історичних умов ті чи інші з них можуть висуватися на перший план, набувати домінуюче чи другорядне значення. У цілому ж, виділяючи ті чи інші функції, необхідно враховувати, що книга впливає на читача всією сукупністю взаємопов'язаних та взаємодіючих функцій.

Сучасне книгознавство розглядає книгу з позиції документознавства. Звідси особливий підхід до виділення функцій книги. Якщо при функціональному підході функції книги розглядаються самі по собі, поза зв'язком і без порівняння з функціями документа, то сучасні дослідження спираються на взаємозв'язок документа і книги. Пропонується з'ясувати, чи властиві книзі функції документа, які у книги є специфічні функції.

В.Н. Ляхов підкреслював, що «самі загальні й істотні сторони природи книги, породжені її призначенням в житті: служити засобом для зберігання і передачі інформації, для спілкування між людьми». Звідси головна - комунікативна - функція книги як форми організації текстового повідомлення [20, c. 268].

У роботах А.А. Беловіцкой, А.А. Гречихина і С.П. Омілянчука підкреслювалася соціально-комунікаційна природа книги, але відповідна функція книги називалася ними «комунікативної»; в характеристиці книги робився акцент на її належність до сфери спілкування або до сфери масової комунікації [20, c. 269]. Також комунікативність в якості основної функції розглядав К. Мігонь, оскільки книга є перш за все інструментом соціального спілкування; спеціальні функції книжки - збереження духовної спадщини людства, поширення його в часі і просторі, служіння розвитку науки, техніки, літератури, опора для релігійної, політичної та суспільної діяльності.

У М.М. Кушнаренко головною функцією книги є збереження і передача інформації у часі і просторі. Спільними функціями книги вона називає інформаційну, комунікативну та кумулятивну [27, c. 217].

Поняття соціально-комунікаційно-інформаційної функції охоплює більш широкий спектр, показує приналежність книги до системи соціальної інформаційної комунікації. Сутнісний характер даної функції книжки проявляється в тому, що всі інші її функції можуть бути охарактеризовані як соціальні, інформаційні або комунікаційні.

Функції фіксування інформації та її збереження, властиві документом і зумовлені його матеріальною формою, характерні також і для книги. На це звертав увагу Є.Л. Немирівський: «Функціональне призначення книги полягає у фіксуванні з метою збереження і передачі - у часі та просторі - якийсь цілком певної інформації» [20, c. 269].

Інші функції документа, спрямовані на виконання його ролі в суспільстві, також властиві книгу:

·  пізнавальна - здатність документа служити джерелом отримання і засобом передачі знань про природу і суспільство;

·        культурна - здатність документа виступати засобом закріплення і передачі культурної традиції і ритуалів, сприяти розвитку загальної культури суспільства, прищеплення членам товариства естетичних норм і прийнятої системи цінностей;

·        меморіальна - здатність документа увічнювати і передавати наступним поколінням найбільш значимі або вкрай незвичайні вчинки і події в історії людини і суспільства;

·        управлінська - здатність документа організовувати, упорядковувати і забезпечувати функціонування управлінсько-бюрократичнихпроцесів у суспільстві, а також керувати ними;

·        функція свідоцтва - здатність документа служити засобом доказу, підтвердження яких-небудь фактів або відомостей [33, c. 16-17].

Естетичну функцію (сприяння розвитку мистецтва, задоволенню естетичних смаків і почуттів людини), гедоністичну функцію (надання насолоди від «спілкування» з книгою), рекреативну функцію (сприяє відпочинку, відновлення духовних і фізичних сил людини), що виділяються в різних характеристиках книги, можна розглядати як підфункції або різновиду прояви культурної функції. Ці підфункції більшою мірою властиві певним видам книги, а не всіх книг.

Виховна, популяризаторська, навчально-освітня функції книжки формуються як поєднання і прояв культурної, пізнавальної, управлінської функцій документа, тобто як посилення цих функцій при одночасному виконанні всіх інших.

Щодо книги зазвичай не називалася, проте їх характеристики цієї функції документа видно, що вона властива і будь-якій книзі, оскільки книга виконує соціально-комунікаційно-інформаційну функцію. Існують і певні види книги, в яких управлінська функція висувається на перший план: публікації управлінських, нормативно-виробничих, регламентують та інших документів.

Ідеологічну функцію Г.М. Швецова-Водка відносить до проявів управлінської функції [20, c. 270].

Якщо широко розуміти функцію засвідчення, то стає очевидним, що вона властива книзі. Будь-яка книга так само, як і документ, перш за все є свідченням, підтвердженням існування діяльності, спрямованої на її створення. Так, для письменника вихід у світ його книги буде підтвердженням його творчої діяльності. Крім того, книга «свідчить» не лише про діяльність її авторів, але і всіх осіб і установ, які брали участь у її виданні.

Правовий аспект книга також має. Названі у книзі автор, редактор, редакційна колегія, яка видає установа несуть відповідальність за зміст книги, його відповідність правовим нормам суспільства (відсутність плагіату, інсинуацій, наявність науково достовірних даних тощо).З іншого боку, конвенція про авторське право передбачає правові гарантії автору книги з боку суспільства за використання його інтелектуальної власності.

Таким чином, в цілому всі функції документа (у широкому значенні) властиві і книзі; це є підтвердженням того, що книга - це документ. Але книга і документ відрізняються один від одного як видове і родове поняття, що пов'язано з особливим місцем книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі. Книга - це документ, який створюється в результаті діяльності комунікаційногопосередника-1 (видавничої або редакційно-видавничої справи) і надходить до одержувача інформації в результаті діяльності комунікаційного посередника-2 (системи книгорозповсюдження).

Слід враховувати і обмеження обсягу поняття «книга» за характером знаків, якими зафіксована запис, за інформацією і матеріальній формі носія інформації. З позиції С.П. Омілянчука наголошується, що «рукописна книга розглядається як історично конкретна єдність контексту і тексту книги, контексту і тексту видання та конкретної (одиничної) форми їх вираження» [20, с. 281], тобто як особлива форма видання. Це підтверджує особливу функціонування книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі.

З цього випливає, що Книга в порівнянні з Документом IV набуває специфічні функції. По-перше, це функція розповсюдження інформації, або широкого поширення, на відміну від конкретно адресованої передачі інформації попередньо певного адресата. Процес підготовки документа до опублікування розрахований на те, що одержувачем інформації буде не якийсь один (певний) людина, а якась аудиторія, що представляє певні соціально-демографічні чи професійні групи. Тираж, тобто кількість примірників опублікованого документа, не має принципового значення. Головне - це можливість отримати доступ до опублікованого документу будь-якому споживачеві інформації, яка забезпечується книгою.

По-друге, це функція перетворення суспільної свідомості, пов'язана з активною роллю книги у формуванні суспільної свідомості: ідеології, науки, мистецтва, моралі, громадської думки і т.д. З цією функцією книги пов'язаний той факт, що її змістом може бути лише твір літератури (або твір суспільної свідомості), науки, мистецтва і т.д. у всіх його формах. Як правило, змістом книги стають твори, спеціально підготовлені для цієї мети. Але й будь-яке інше твір може увійти у зміст книги, якщо це викликано суспільною потребою.

Г.Н. Швецова-Водка, розглядаючи питання про роль творів у книзі, говорить про те, що книга в цілому сама є твором, оскільки вона є продуктом праці, творчості не тільки її авторів, а й осіб, які займалися підготовкою авторських творів до видання, їх поліграфічним відтворенням і т.д. Книга як твір становить суспільний інтерес, інакше вона просто не була б створена.

Функція перетворення суспільної свідомості дозволяє книзі більш ефективно виконувати пізнавальну, культурну та управлінську функції, властиві будь-якого документу. Якщо документ (у вузькому значенні) розглядається як «першоджерело» знань, «невичерпне джерело нових даних», то книга - це «провідник» знань, головна мета якого - їх поширення серед якомога більшої кількості людей.

Книга в більшій мірі виконує естетичну функцію, ніж документ. Серед некнижним документів ця функція властива переважно творами художньої творчості (літературним, образотворчим, музичним неопублікованим документам). Серед книг практично кожна книга-видання повинна бути виконана за законами естетики, законами мистецтва книги.

Етична функція книги є особливим аспектом культурної та управлінської функцій. Багато видатні діячі минулого і сучасності відзначали облагороджує характер впливу книги; деякі різновиди книг негативно впливають на читачів.

По-третє, ще однією специфічною функцією книги є товарна. На відміну від книги не всякий документ є товаром. Книга займає особливе місце в системі документальних комунікацій; є ціла група осіб, яка бере участь у створенні книги і доведенні її до читачів; існує необхідність розподілу суспільної праці та оплати трудових зусиль осіб, які брали участь у створенні книги.

Оскільки суспільство зацікавлене в найкращому використанні книг, тобто освоєнні закладеної в них інформації, то воно організовує використання книг у бібліотеках, як правило, загальнодоступних і безкоштовних для користувачів в сучасному суспільстві. Але це не означає, що книга перестає бути товаром і не має вартості, це означає, що суспільство в цілому бере на себе турботу про доведення книг до читачів. Одночасно існує можливість придбання книг в особисту (приватну) власність; в цьому випадку спостерігається яскравий прояв товарних властивостей книги.

Г.Н. Швецова-Водка відзначає ще один аспект товарної функції книжки. Раніше говорили про те, що книга є товаром, тому що вона є матеріальним продуктом духовно-матеріального виробництва, тобто річчю-товаром. Зараз сама інформація розглядається як товар, вивчаються можливості її функціонування в товарно-грошових відносинах. Не завжди покупцем повинен бути безпосередньо споживач інформації. Його доступ до інформації можуть забезпечити різні суспільні інститути, що фінансуються суспільством в цілому або його окремими представниками, тому що це відповідає потребам суспільства [20, c. 289].

М.П. Єльников розглядає книгу як продукт людської психіки і виділяє у зв'язку з цим особливу функцію книги - енергетичну. Читаючи книгу, людина здійснює інтелектуально-духовну діяльність і перетворює енергію Діон (термін, введений М. П. Єльніковим; позначає дві сутності книги: впливає сутність автора і перетворюючу сутність читача) в енергію психо-розумового процесу[34, c. 63].

Таким чином, при визначенні функцій книги дослідники відштовхуються від визначення сутності книги і виявляють з цієї точки зору найбільш сутнісні характеристики книги. Радянське книгознавство визнавало головним зміст книги, тому головною вчені називали ідеологічну функцію.

Сучасне книгознавство підходить до визначення функцій книги з точки зору документознавства, тобто дослідники порівнюють функції книжки з функціями документа, виділяючи загальні та специфічні.

Було виявлено, що книзі притаманні всі функції документа, що підтверджує приналежність книги до документа. Різні автори виділяють в якості головної різні функції книги, але найбільш всеохоплюючою слід визнати позицію Г.М. Швецової-Водки (головна функція книги - соціально-комунікативно-інформаційна). Також з'ясовано, що у порівнянні з документом взагалі книга набуває такі нові функції: широкого розповсюдження інформації; перетворення суспільної свідомості або посиленого впливу на нього, у зв'язку з чим в книзі значно активізуються пізнавальна, культурна та управлінська функції, а також етична підфункція; товарну функцію (призначення для продажу).

3.2 Роль книги в системі соціальних комунікацій

Спроби дослідити книгу та закони її буття були зроблені ще в XVI ст., як окрема галузь соціологія книги починає формуватися на початку XX ст. Бельгійський бібліограф і книгознавець П. Отле, засновник і перший директор Міжнародного бібліографічного інституту в Брюселі (1908 р.), першим увів у науку цей термін. Вагомим є внесок в розробку проблем соціології книги таких зарубіжних науковців, як Л. Живні, Р. Хогарт, Р. Баркер, Р. Ескарпі, Дж. Владжич, М. Алеп, Е. Кінг, К. Мигонь, Ф. Функе, Я. Анкудович, Л. Шюккінг, М. Ковач, Я. Дртіна та ін. Німецький науковець Л. Шюккінг у книзі «Соціологія літературного смаку» (Мюнхен, 1923 р.), розглядає питання соціологічного аналізу процесу створення і життя наукової, навчальної, популярної, дитячої та інших різновидів книги. Польський соціолог Я. Мушковскі визначає соціологію книги як науку, яка досліджує групи людей, загальним критерієм виділення яких є їхнє відношення до книги.

На фоні зарубіжних помітними, є соціологічні дослідження книги українських і російських науковців. Соціологічні студії книги у 20-х рр. XX ст. в Україні спиралися на традицію досліджень, закладену ще в 60-х рр. XIX ст.. коли у 1866 р. було проведено перше соціологічне вивчення обігу книги в Київській публічній бібліотеці. Особливо плідно ця традиція втілювалася в діяльності Українського науково-дослідного інституту книгознавства, що функціонував з 1926 р. у м. Харкові. Українські соціологи Д. Балика, М. Куфаєв, К. Довгань, наприклад, вивчали соціальні функції книги, особливості її сприйняття представниками різних соціальних груп і верств. В центрі уваги інших дослідників книги були питання:

• взаємозв'язку книги і людини, книги і суспільства в цілому (А. Кірнічніков);

• еволюції книги в якісно-кількісному відношенні (М. Лісовський);

• комплексного підходу до вивчення книги як соціального явища (X. Христина) та ін.;

• генетики, статики та динаміки книги (О. Ловнгін).

Цінним внеском у соціологію книги є науковий доробок відомого російського книгознавця М. О. Рубакіна, який заснував і був директором Міжнародного інституту бібліопсихології в Лозані. В його працях книга і читач утворюють своєрідну соціально-психологічну вісь, навколо якої концентрується книжкова справа, книжкові процеси, книжкова політика, книжкові дослідження. Якщо в його праці «Серед книг» соціологія книги лише заявлена, то в бібліопсихологічній теорії автор достатньо глибоко проникає в соціальну сутність книги, впливу книг. При цьому ним вивчається взаємодія з книгою на трьох рівнях: особистості, колективу і маси («Етюди про російську читацьку публіку», «Психологія читача і книги»)[35].

Нова хвиля зацікавленості соціологічними студіями книги починається в Україні в 60-ті рр. Цьому, крім інших чинників, сприяло, зокрема, видання в 60 - 70-х рр. праць західних соціологів книги Дж. Шири, Р. Баркера, Р. Ескарпі та інших в російському перекладі. В цей час проводяться численні дослідження книги в різних регіонах і областях України за такою тематичною спрямованістю:

• книга і читання в житті невеликих міст;

• книга і читання в житті радянського села;

• книга і читання в дзеркалі соціології;

• динаміка читання і читацького попиту в масових бібліотеках;

• соціологія і психологія читання;

• книга в системі засобів масової комунікації та ін.

При вивченні книги соціологи використовують різноманітні підходи. Серед них, зокрема, соціологічний (книга вивчається через призму її взаємодії із суспільством), культурологічний (книга вивчається як явище культури, феномен цивілізації), структурно-функціональний (аналізується зміст, форма, динаміка книги та чинників, які на неї впливають) та інші. Серед методів вивчення книги широко використовуються: соціологічні (анкетне опитування, спостереження, експеримент); аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інші.

Соціологи вивчають книгу на макро-, мезо-, мікрорівнях. На макрорівні їх цікавлять закономірності функціонування книги на рівні суспільства. На мезорінні вони вивчають динаміку цих зв'язків на рівні соціальних груп, соціальних інститутів, організацій. На мікрорівні аналізуються взаємовпливи та взаємовідносини між книгою та читачами в процесі читання; досліджується читацька культура, читацька активність, читацька поведінка.

Одним з основних понять у цій галузі соціології є «книга». Книга не є явищем природи, вона є витвором суспільства. Отже, вона є явищем соціальним, тому не може існувати поза суспільством. Книга є засобом формування духовного світу особистості, засобом передачі інтелектуального та емоційного досвіду від покоління до покоління, а значить - є явищем культурним. Соціальна роль книги визначається місцем, яке вона займає у суспільстві, в структурі вільного часу та в системі засобів масової комунікації. Поява нових засобів масової комунікації, таких як радіо, кіно, телебачення, відео, комп'ютерів не призвели до «відмирання» книги, а лише перебрали на себе частину її функцій. Функції, які виконує книга, можна розглядати в різноманітних аспектах, узагальнено і детально, в історичній перспективі і в сучасних умовах, у зв'язку з різними сферами діяльності людини та суспільства. Серед основних функцій книги можна назвати: комунікативну, інформативну, інтегративну, ціннісно-орієнтуючу, освітню, виховну, навчальну, гедоністичну, моделюючу, кумулятивну, історичну, утилітарну та багато інших. Усі функції книги взаємопов'язані і обумовлюють одна одну. Книга і сьогодні залишається найефективнішим засобом людини в її спілкуванні з минулим, сучасним і майбутнім. Можливо, під впливом INTERNET змінюватиметься форма, матеріал, спосіб виготовлення, але книга не зникне.

Під динамікою книги треба розуміти функціонування книги в суспільстві, тобто усі взаємозв'язки, взаємовідносини та чинники зовнішнього середовища, які обумовлюють її динаміку. Аналізуючи динаміку книги, можна виділити наступні взаємозв'язки її з оточенням:

• книга і людина (читач, автор, редактор книги, художник-оформлювач книги, друкар, видавець, книгопродавець і т. п.);

• книга і група людей;

• книга і різноманітні соціальні інститути та організації (наприклад, книга і освіта, книга і наука, книга і сім'я, книга і культура і т. п.);

• книга і суспільні витвори, тобто продукти матеріальної та духовної праці людини (мова, письмо, мода, технологія, техніка, в т. ч. засоби масової комунікації);

• книга і чинники природного оточення[35].

Кожен такий взаємозв'язок має свою спрямованість, характер, форму. Вступаючи в таку взаємодію, книга зазнає впливу певних чинників, що накладає свій «відбиток» не лише на неї (змінюється її форма, матеріал, інструмент, спосіб виготовлення і оформлення і т. п.), але й на її динаміку (змінюючи її якісно-кількісні характеристики). Характер впливу чинників на книгу та її динаміку змінюється в пропорційній залежності від кількісно-якісних характеристик самого чинника та його впливу.

Книга сама по собі, якого б змісту і оформлення вона не була, не може виконати свою головну функцію доти, поки вона не буде спожитою, прочитаною людиною. Вона набуває свого соціокультурного буття лише в процесі її читання, ознайомлення рецензентом з її текстовим змістом. Процес взаємодії між книгою і читачем, споживання друкованих матеріалів та інших аспектів читацької діяльності, є однією з основних проблем соціології читання.

Соціологія читання - соціологічна теорія, одна із галузей соціології, тісно пов'язана з іншими її складовими: соціологією культури, соціологією засобів масової комунікації, соціологією книги, соціологією науки, соціологією освіти, соціологією виховання і т. п.[35].

Об'єктом соціології читання виступає читач, текст у будь-якій його формі (книга, журнал, газета, дискета) та зв'язки між ними, а предметом її є все те, що знаходиться в межах даного об'єкта. Серед основних питань, над якими працюють дослідники, можна назвати наступні:

• розробка основних базових понять соціології читання як науки (наприклад, «читання», «читач», «динаміка читання», «соціологія читання», «об'єкт соціології читання», «предмет соціології читання» та ін.);

• дослідження окремого читача, його читацької культури, її компонентів, читацької поведінки, читацької активності, соціально-демографічних характеристик груп читачів (великих чи малих);

• дослідження соціальних зв'язків на: а) макро-, мезо-, мікрорівнях; б) індивідуальному та груповому рівнях; в) рівнях впливу особистісних чинників та чинників зовнішнього середовища.

Виходячи із сказаного вище, можна дати таке визначення соціології читання: соціологія читання - це наука, яка вивчає читання як форму опосередкованої комунікації в суспільстві, особливості, закономірності динаміки читання та механізм прояву цих закономірностей в конкретних умовах. Вона ставить перед собою завдання інтеграції досягнень різноманітних наукових галузей (книгознавства, культурології, історії, праксеології та ін.) і носить міждисциплінарний характер.

Спеціалісти цієї галузі соціології основну увагу приділяють не вивченню процесу читання та закономірностям його динаміки, обумовленої чинниками різних рівнів, а дослідженню читача (його якісно-кількісним характеристикам) та тексту.

«Соціальний статус читання» - це місце, яке займає воно в житті суспільства чи в структурі вільного часу особистості.

Під «динамікою читання» розуміємо функціонування соціальних зв'язків в системі «читач - текст».

Специфіка читання в умовах його функціонування знаходить своє конкретне вираження у функціях, які воно виконує. Під «функціями читання» розуміємо певні соціальні ролі, які визначають його призначення у суспільстві. Серед функцій можемо виділити наступні: функцію передачі інтелектуального та емоційного досвіду, ідеологічну, функцію соціальної орієнтації, інформаційну, комунікативну, кумулятивну, інтегративну, історичну, утилітарну, гедоністичну, регулятивну та багато ін. Усі вони взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну.

«Вид читання» - певний поділ способів читання за тією чи іншою ознакою. Основними критеріями поділу виступають: особистісні ознаки, такі, наприклад, як вік, фах, особливості тексту, особливості читацької поведінки, міра активності.

«Соціальний статус соціології читання» - місце, яке займає ця галузь соціології в системі суспільно-гуманітарних наук.

«Рівень читацької культури» визначається розвиненістю її компонентів.

«Культура читання» якісний показник читацької поведінки в процесі самого читання.

«Читацька поведінка» - поведінка людини, яка пов'язана з пошуком, вибором, читанням, сприйняттям, використанням тексту.

Основними завданнями і одночасно напрямами досліджень вітчизняної соціології читання в умовах соціокультурної трансформації, що відбувається в нашому суспільстві, є:

• з'ясування причин спаду читацької активності людей, особливо в молодіжному середовищі:

• з'ясування стану задоволення читацьких потреб в умовах комерціалізації книжкової справи;

• аналіз впливу телебачення, системи INTERNET та інших засобів масової комунікації на читацьку поведінку особистості;

• вивчення впливу читання на духовний розвиток особистості;

• прогнозування читацької поведінки з мстою вироблення державної програми книгодрукування;

• з'ясування особливостей змін якісних характеристик особистості сучасного читача, його типологізація.

Комунікаційна функція книги полягає в тому, що вонає засобом (каналом) комунікації; забезпечує один із видів соціальної комунікації (книжкову), яка без нього була б неможлива. Між поняттями "засіб" і "канал " немає суперечності ; друге слугує уточненню, конкретизації першого. "Засіб" тут розуміється як "знаряддя, предмет (сукупність пристроїв), необхідний для здійснення певної діяльності" , а "канал " - як "шлях , засіб для досягнення чогось". Іноді цю функцію книги називають "комунікативною" і характеризують її значною мірою так, як комунікаційну. Комунікаційна функція книги складається з чотирьох підфункцій: по-перше, книга є приймачем вираженої передавачем і призначеної для передавання інформації; по-друге, є сховищем переданої інформації , де вона зберігається і не зникає з перебігом часу; по-третє, є передавачем інформації , отриманої від комуніканта як джерела інформації , до реципієнта; по-четверте, є безпосереднім джерелом інформації для реципієнта. Інформаційна функція книги тісно пов'язана з комунікаційною, тому що функція передачі інформації виконується книгою тільки в комунікаційній системі . Відповідно, книга характеризується як засіб (або канал) передачі інформації, що може виступати як приймач, сховище, передавач або джерело інформації .
У наявній літературі про функції книги інформаційна функція висувається на перший план як "найбільш узагальнююча , але вона є лише стороною єдиної соціально-комунікаційно-інформаційної функції.

Немає також потреби виділяти окремо "соціальну функцію" книги, тому що всі функції книги є соціальними, або суспільними, оскільки книга функціонує в суспільстві , виникає у відповідь на потреби суспільства і задовольняє їх. А особливий - соціальний - характер комунікації й інформації , з якими пов'язане виникнення книги, можна підкреслити в назві його головної функції - соціально-комунікаційно-інформаційної .

3.3 Комунікаційні бар'єри

Друга половина XX ст. ознаменувалася розширенням комунікаційного простору і виникненням нової форми штучної комунікації - електронної, каналами якої є телебачення, комп'ютер, Інтернет та мобільний зв'язок. Отже, під електронною комунікацією маємо розуміти процес передавання інформації, який здійснюється через названі комунікаційні канали, для визначення яких зазвичай застосовують термін "мультимедійні канали". Адже мультимедіа - це одночасне використання в комунікаційних каналах різних форм подання інформації - звуку, образів, тексту з інтерактивним програмним забезпеченням; поєднання звукових, текстових символів, а також рухливих образів; комбінація двох і більше каналів комунікацій.

І в документних, і в електронних комунікаційних каналах у процесі здійснення комунікації часто виникають бар'єри, але в кожному по-різному. Ці бар'єри неоднакового походження, деякі з них мають конкретне призначення, саме це найчастіше й завдає найбільшу шкоду комунікаційному процесу. Отже, необхідно встановити, як впливають комунікаційні бар'єри на роботу каналів документної комунікації, які перешкоди вони створюють на шляху електронної комунікації.

В цілому, кажучи про бар'єри комунікації, мають на увазі перепони, які заважають здійсненню контактів і взаємодії між комунікатором і реципієнтом й перешкоджають адекватному прийманню, розумінню і засвоєнню повідомлень у процесі комунікацій [36, с. 466].

Згідно з класифікацією А. Соколова, за характером діючих перешкод бар'єри поділяються на: технічні, психологічні, соціальні й міжмовні[7, с. 467]. Всі ці типи бар'єрів, окрім технічного і соціального, виникають через вину комунікатора і реципієнта.

Суть технічного бар’єру полягає в недоступності потрібних документів для реципієнта. Якщо реципієнту відомі вихідні дані необхідного документа, публікації, то бібліотечно - бібліографічні служби, завдяки міжбібліотечній кооперації, можуть рано чи пізно надати йому якщо не сам документ, то його копію. Це завдання адресного пошуку, котрому притаманний суто технічний характер і в якому не може бути жодної невідомої проблеми.

Проблема постає тоді, коли реципієнт спроможний сформулювати лише тему, але не може назвати відповідні до неї уточнення або джерела. Тоді виникає завдання семантичного пошуку інформації, яка є центральним предметом теорії інформаційно-пошукових систем (ІПС). В цій теорії наявні технічні проблеми (проблеми реалізації ІПС), та не менш важливі логічні, лінгвістичні проблеми, які досі не знайшли відповідного вирішення. Саме за причини недосконалості ІПС, що забезпечує пошук в документних сховищах, архівах та бібліотеках залишається актуальним в Україні криза інформації, яку можна виразити афоризмом: "ми не знаємо що ми знаємо".

Психологічний бар’єр при сприйнятті документів виникає внаслідок не розуміння реципієнтом його змісту. Не розуміння може зустрітися при сприйнятті будь-якого з видів документів: не розуміння замислу художника або письменника, не розуміння суті документа. В даному аспекті важливо виявити проблеми розуміння читання, оскільки воно, очевидно є різновидом комунікаційного розуміння. Відрізняють комунікаційне розуміння - поглиблене вивчення змісту тексту з метою виявлення нового або необхідного для читача; поверхове комунікаційне сприйняття, коли читач не поглиблюється у зміст, можливо з метою лише ознайомлення; псевдокомунікація - механічне повторення тексту, така ситуація відбувається, наприклад, коли важливим є лише фактичне ознайомлення з документом. Психологічні бар’єри виникають не завжди; вони тим помітніше, чим глибше читач намагається зрозуміти зміст тексту.

Поглиблене читання - це діловий вид ознайомлення з документом та активного комунікаційного пізнання, частіше всього воно пов’язане з навчанням, виробничою діяльністю або державною службою. Його ще називають "штудирування". Читач відокремлює себе від особистості автора, веде з ним віртуальний діалог, критично оцінює прочитане, робить особисті висновки.

Соціальні бар’єри на шляху документної комунікації це перешкоди, які висуває ДОКС та керуючі нею органи на шляху повідомлення від комуніканта до реципієнта. В аспекті книжкової комунікації головним з них є цензура, яка має багатовікову історію. В розгляді, наприклад, управлінської документації, документи погоджуються з відповідальними за зміст, форму та відповідність документа відділами або керівниками, без узгодження або підпису яких документ не буде функціонувати.

Міжмовний бар’єр полягає в можливості використання в документах різних мов, оскільки документ створюється, в першу чергу, для побутування в "своїй країні", відповідно, країна, що потребує ознайомлення з певним видом документа має перекласти його на необхідну мову у будь-який спосіб (можливе використання словників, комп’ютерних програм - перекладачів, ін.), і тільки за цих обставин, відповідно, ознайомитися з цим документом.

Нас, у свою чергу, цікавлять бар'єри, поява яких обумовлена втручанням третьої сторони, тобто технічний і соціальний.

Джерелом технічних бар'єрів виступає сам канал комунікації, коли в ньому з'являються перешкоди сигналу, що проходить. Вони можуть або повністю блокувати канал комунікації, або частково, спотворюючи інформацію чи усікаючи її [36, с. 468].

Технічний бар'єр найчастіше виникає через несправність каналу, але сьогодні вже відомі випадки, коли соціально-політичні причини змушують навмисно блокувати канали. Це стосується насамперед електронних комунікаційних каналів, а саме телебачення та Інтернету. Цьому явищу користувачі Всесвітньої мережі, правозахисники і науковці вже дали відповідну назву - цензура.

Впровадження цензури в Інтернеті дотепер вважається дуже важкою і навіть нездійсненною роботою, з огляду на глобальний характер мережі. Адже інформацію, яка заборонена в межах однієї держави, можна з легкістю завантажити з домену іншої держави, що свідчить про відсутність політичних кордонів у мережі Інтернет і про необмежений доступ до неї. Однак, незважаючи на всю складність упровадження цензури в Інтернеті, деяким державам все ж таки це вдається. Йдеться про блокування опозиційних сайтів (особливо в період передвиборчої кампанії, як це було в Білорусі), знищення сайтів, що критикують уряд, моніторинг активності користувачів (наприклад, у Бірмі в інтернет-кафе комп'ютери автоматично роблять знімки з монітору кожні п'ять хвилин), заборона приватних підключень до Інтернету (як це має місце на Кубі), фільтрування і блокування "аморальних" веб-сайтів (що досить поширено в арабських країнах з релігійних переконань) тощо.

Отже, сучасні події в країні і світі дають нам змогу докладніше говорити про технічні бар'єри, а саме про цілеспрямоване і випадкове, найчастіше аварійне, їх походження. Звідси можна дати класифікацію технічним комунікаційним бар'єрам, що виникають у процесі електронної комунікації: технічний бар'єр - перешкода, причиною появи якої є безпосередньо несправність каналу (відсутність зв'язку, пошкодження устаткування); технічний бар'єр - втручання у процес електронної комунікації для обмеження доступу, блокування або фільтрація інформації з соціально-політичною метою. Саме другий вид бар'єра наведеної класифікації за всіма ознаками відповідає визначенню цензури.

Соціальні бар'єри, у свою чергу, уже є безпосередньою цензурою, адже це перешкоди, які обумовлюються соціальними нормами, заборонами, обмеженнями в отриманні інформації [36, с. 468]. Соціальні бар'єри в нашій державі регулює Конституція України та ціла низка законів: "Про доступ до публічної інформації", "Про інформацію", "Про захист суспільної моралі". До обумовлених законом соціальних бар'єрів належить, у першу чергу, інформація з обмеженим доступом, під якою розуміють конфіденційну, таємну та службову [37]. Сюди ж відносять обмеження в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку для запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання та неупередженості правосуддя [38].

Згідно з положенням Закону України " Про захист суспільної моралі", до цього переліку ми можемо додати виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічного характеру, а також продукції, яка: пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; фашизм та неофашизм; бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; невігластво, неповагу до батьків; наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей [39].

Таким чином, ми бачимо, що українське законодавство дає нам значний перелік підстав для обмеження доступу до інформації або її розповсюдження. Безумовно, вони достатньо аргументовані для того, щоб не виникало зайвих питань щодо ймовірності цензури на законодавчому рівні. Але, в свою чергу, всі ці "гуманнощі" можуть бути лише прикриттям для тих обмежень, які виникають поза законом, тобто цензури.

Бар'єри соціального походження нині зустрічаються як у документній, так і в електронній комунікаціях. Але з огляду на те, що сьогодні ми перебуваємо в умовах потужного розвитку мультимедійних технологій і, як наслідок, більшість необхідної нам інформації ми одержуємо з електронних каналів, то й зіткнутися з таким бар'єром набагато більша ймовірність саме в електронному каналі. Тим паче, що в ньому приховати наявність соціального бар'єру значно легше, ніж у документному, адже завжди можна послатися на слабкий сигнал у мережі або на аварійну несправність.

В епоху документної комунікації соціальні бар'єри були ще розповсюдженішим явищем, адже спільнота отримувала інформацію переважно із документних каналів і, відповідно, необхідним заходом контролю було впровадження соціального бар'єра, а саме цензури. Різниця полягає лише в тому, що 20 років тому цензура носила відкритий характер, і її здійснювала відповідна інституція, а зараз ми маємо справу з прихованим явищем, забороненим законом, але досить часто застосовуваним на практиці. Отже, доречним буде пригадати, які прояви цензури мали місце в епоху документної комунікації і з'ясувати її місце в сучасному громадянському суспільстві.

У період документної комунікації цензура перебувала в руках як державної, так і духовної влади. Розрізняли два види цензури: заборонна, або попередня, коли для оприлюднення потрібен попередній дозвіл відповідного відомства; твори, які викликали підозру, або взагалі забороняються до публікації, або засекречуються; каральна цензура, коли після виходу в світ твору, який не до вподоби владі, до його видавця і автора застосовувались передбачені законом санкції: конфіскація тиражу, штраф, ув'язнення, закриття неблагонадійного журналу або газети тощо. Різновидами каральної цензури щодо бібліотечної сфери діяльності були бібліоцид і спецсхов. Під бібліоцидом розуміється повне знищення тиражу друкованого твору, спалювання рукописної книги. А спецсхов, у свою чергу, - це "тюремне ув'язнення", коли доступ аудиторії читачів до книг обмежений або взагалі виключений [7]. Так сталося, що епоха документної комунікації на теренах нашої держави історично збіглася з періодами царизму і радянської держави, а це періоди, мабуть, найжорсткішої цензури за всі часи. За царизму можемо говорити про авторитарну модель цензури, а в радянську добу - про соціалістичну.

Повернемося до сьогодення. Ми маємо правове регулювання у сфері розповсюдження інформації, що ґрунтується на принципах свободи слова, поглядів, доступу до інформації та заборони цензури. Попри ці принципи, законодавство встановило певні обмеження, які ми вже згадували, говорячи про соціальні бар'єри. Але теперішні обмеження і обмеження за радянських часів радикально відрізняються. Цих обмежень дотримуються всі демократії в світі, і головною їхньою метою є інформаційна безпека держави і захист суспільної моралі. Наступне, що ми можемо сказати про сьогоднішній лад, - це відсутність державної установи, яка б виконувала повноваження цензора, як-то був Головліт у СРСР. Авжеж, і сьогодні на державному рівні працює Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, до обов'язків якої належить перегляд інформаційних продуктів перед тим, як їх запропонують споживачеві, але цей перегляд здійснюється для виявлення порушень зазначених обмежень. Отже, Україна на сучасному етапі існування намагається розширити доступ до інформації, вивести якомога більше її зі статусу закритої та легітимізувати цензуру, однак як виняток із загального принципу вільного доступу до інформації. Прикладом таких намагань є прийняття Верховною Радою України Закону України "Про доступ до публічної інформації", завдяки якому громадяни нашої країни отримали право мати доступ до інформації про роботу органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Зазначене свідчить про те, що на законодавчому рівні нашим співвітчизникам гарантовано свободу слова і, як наслідок, вільний доступ до інформації. Але в реальному житті все ж таки виникає низка проблем, пов'язаних із цензурою. Насамперед про це свідчить сама наявність активного громадського руху "Стоп цензурі!", який є реакцією на події, що дають підстави стверджувати про посилення тиску та спроби запровадити цензуру в українських каналах комунікації. В першу чергу йдеться про посилення тиску на журналістів і на медійну галузь загалом.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи огляд сучасних тенденцій вивчення соціальної комунікації та її практичного застосування, маємо відзначити таке: соціальна комунікація є важливою передумовою наукового прогресу та основою динамічного розвитку суспільних відносин. Як свідчать наведені вище дані, сучасні науковці та практики, що працюють у соціокомунікативній сфері, в цілому досить чітко і в більш-менш єдиному руслі визначають функції й основні ознаки цього явища.

Втім на рівні практичного застосування при визначенні профільних аспектів існують певні особливості, які насамперед виникають через різні цільові орієнтири. Це природне явище, яке серйозно не перешкоджає процесу наукового пізнання. Більш проблемним є застосування самого терміна "соціальна комунікація", який досить часто підміняється або ширшим ("комунікація"), або вужчими термінами ("масова комунікація" тощо). Останнє вносить певні непорозуміння і призводить, з одного боку, до не зовсім точного розуміння думок авторів, а з другого боку викликає наукові дискусії, в яких насправді немає потреби.

Парадокс сучасності полягає в тім, що в нову добу людина, з однієї сторони, залежить від технологічного розвитку власного суспільства, а з іншої сторони, вона сама відповідає за своє майбутнє, яке творить своїм інтелектом та здатністю до самовдосконалення. Через це, повторимо, людина стає головним суб’єктом і головним об’єктом Глобального інформаційного Суспільства, його засобом і метою одночасно.

Розглянуто особливості феномену соціальної комунікації як невід’ємного елементу сучасної культури, принципу існування та ідентифікації людини у соціокультурному просторі. Проаналізовано основні проблеми сучасної комунікації, як на особистісному, так і на соціокультурному рівні; визначено основні поняття та принципи, що є важливими для розуміння особливостей комунікативних процесів сучасності. Окреслено модель комунікації як сфери взаємодії особистостей, методу досягнення міжсуб’єктного консенсусу, їх самоідентифікації та як інструменту, який відкриває шляхи вирішення сучасних кризових соціальних проблем культурного буття людини.

Книга є одним з найдавніших засобів комунікації. Протягом довгого періоду часу людина намагався дати визначення цьому поняттю.Наукові визначення поняття «книга» довгий час враховували лише яку-небудь одну чи кілька сутнісних характеристик книги. При розгляді книги з позиції комунікаційно-інформаційного підходу Г.М. Швецової- Водки були виявлені характерні ознаки книги в порівнянні з документом і дано таке її визначення: «Книга - це документ опублікований, виданий або депонований, представлений у громадське користування через книжкову торгівлю і бібліотеки, в тому числі фонотеки, відеотеки та медіатеки». Після аналізу основних визначень понять «книга» дане визначення слід визнати найбільш повною на сучасному етапі розвитку книгознавства.

При вивченні функцій книги дослідники спиралися на уявлення про роль книги в суспільстві. Але подібна точка зору виявила безліч функцій книги, так як дослідник спирався на своє суб'єктивне уявлення про роль книги. При розгляді книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі і при порівнянні функцій книги з функціями документа були відзначені функції документа, якими володіє і книга, а також специфічні функції книжки.

Властивості книги обумовлені її функціями.

Комунікаційно-інформаційний підхід дав підстави для виявлення загальних властивостей документа і книги, а також специфічних властивостей книги.

Таким чином, виконавши порівняльний аналіз кількох точок зору на поставлену проблему, можна прийти до висновку, що на сучасному етапі розвитку книгознавства комунікаційно-інформаційний підхід є найбільш перспективним при подальшому вивченні книги.

Підбиваючи підсумки щодо комунікаційних бар’єрів, варто зазначити: якщо раніше розповсюджувач та споживач інформації мали справу з відкритою легалізованою цензурою, то зараз вона втратила законність і майстерно сховалася за поняттями технічного та соціального бар'єрів. Адже у випадку технічного бар'єра можна посилатися на несправності, а у випадку соціального - на законодавство, що гарантує інформаційну безпеку держави та захищає моральні цінності суспільства. Отже, цензура існує. Більше того, із виникненням та активним розвитком мультимедійного комунікаційного каналу вона набула нового масштабу та проявів, які не мали місця в добу документної комунікації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Почепцов Г.Г. Соціальні комунікації і нові комунікативні технології / Почепцов Г.Г. // Комунікація. - 2010. - № 1. - С. 19-26.

. Холод О.М. Соціальні комунікації : соціо- та психолінгвістичний аналіз : навч. посіб. / Холод О.М. - Львів : ПАІС, 2011. - С. 35.

3.  Різун В.В. Начерки до методології досліджень соціальних комунікацій Різун В.В. // Світ соціальних комунікацій. - 2011. - Т. 1. - с. 7,

.     Социальные коммуникации (теория, методология, деятельность) : словарь-справочник [авт.-сост. В.А. Ильганаева]. - Харьков : КП «Городская типография», 2009. - С. 296-297.

.     Бориснев С.В. Социология коммуникаций : учеб. пособ. / Бориснев С.В. М. : ЮНИТИ, 2003. - 270 с.

.    Шарков Ф.И. Основы теории коммуникации : учебник / Шарков Ф.И. - М. : Изд. дом «Соц. отношения», изд-во «Перспектива», 2003. - 248 с.

.     Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации / Соколов А.В. СПб. : Издательство Михайлова, 2002. - 449 с.

.     Шарков Ф.И. Истоки и парадигмы исследований социальной коммуникации / Шарков Ф.И. // Социологические исследования. - 2001.

.     Почепцов Г.Г. Коммуникативный инжиниринг: теория и практика / Почепцов Г.Г. - М. : Альтерпрес, 2008. - 407 с.

.     Різун В.В. До питання про соціальнокомунікаційний підхід у науці / Різун В.В. // Комунікація. - 2010. - № 1. - С. 35-36.

.     Конецкая В.П. Социология коммуникаций: учебник / В.П. Конецкая. - М. : Международный ун-т бизнеса и. управления, 1997. - 304 с.; також див.: Конецкая В.П. Социология коммуникаций : учебник [Электронный ресурс] / В.П. Конецкая. -Режим доступа: http://lib.socio.msu.ru/l/ library

12. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов. - М. : Рефл-бук ; К. : Ваклер, 2001. - С. 15, 34;

. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии XX века / Г. Г. Почепцов. - М. ; К. : Рефл-бук ; Ваклер, 1999. - С. 8-10, 344.

. Ларьков Н.С. Документоведение: Учебное пособие. - М., 2004. - 273c.

.        Соколов А.В. Введение в теорию социальной коммуникации: Учеб. пособие для студентов высш. учеб, заведений, обучающихся по специальности "Культурология" / СПб. гуманитар. ун-т профсоюзов. - СПб., 1996. - 319с

.         Соколов А.В. Коммуникационные каналы: Лекция 2-я // Науч. и техн. б-ки. - 1994, - № 11. - С. 43-50.

.        Швецова-Водка Г. Документознавство: Навч.посіб. - К: Знання, 2007

.         Мігонь, К. Наука про книгу / К. Мігонь. - М, 1991. - 198 с.

.         Немирівський, Є.Л. Книга / Є.Л. Немирівський / / Бібліотечна енциклопедія. - М.: Изд-во «Пашков будинок», 2007. - С. 493-495

.         Швецова-Водка, Г.Н. Загальне документознавство / Г.М. Швецова-Водка. - Київ.: Знання, 2009. - 488 с.

. Беловіцкая, А.А. Загальне книгознавство: навч. Посібник [Електронний ресурс] / А.А. Беловіцкая. - М.: Книга, 1987. -. - Режим доступу: http: / / www.hi-edu.ru., Вільний.

.         Іоффе, А.М. Введення в книгознавство / А.М. Іоффе. - М.: МГИК, 1984. - 74 с.

.         Отле, П. Бібліотека, бібліографія, документація: Вибрані праці піонера інформатики / П. Отле. - М., 2004. - 256 с.

.         ГОСТ 7.60 - 2003. Видання. Основні види. Терміни та визначення: Введ. 2003-05-22. М.: Изд-во стандартів, 2004. - 41 с.

.        Швецова-Водка, Г.Н. Функціональна сутність і властивості книжки / Г.М. Швецова-Водка / / Книга: дослідні. і матеріали. - М.: Терра, 1995. - Сб. 71. - С. 69-96

.        Кушнаренко, М.М. Документознавство: підручник для вузів. - 4-е вид., Стереотип. / М.М. Кушнаренко. - Київ.: Знання, 2004. - 459 с.(Вища освіта XXI століття)

.        Моргенштерн И.Г. Проблемы типологии современной книги // Книга: Исслед. и материалы. - 1975. - Сб. 30. - С. 43.

.         Гречихин А.А. Современные проблемы типологии книги. - Воронеж, 1989. - С. 52, 58, 61

.        Швецова-Водка, Г.Н. Книга і документ: співвідношення понять / Г.М. Швецова-Водка / / Книга: дослідні. і матеріали. - М.: Терра, 1994. - Сб. 68. - С. 19-37

.         Малихін, Н.Г. Суспільне значення книги / Н.Г. Малихін / / Книга: дослідні. і матеріали. - 1960. - Сб. 3.

.        Баренбаум, І.Є. До питання про методи книгознавчих дисциплін / І.Є. Баренбаум / / Книга: дослідні. і матеріали. - 1974. - Сб. 29. - С. 26-31

. Документознавство: підручник/ М.М. Куня, Д.М. Уралов, А.Г. Фабрично; під ред. проф. М.М. Куняева. - М.: Логос, 2008. - 352 с.

. Єльников, М.П. Феномен книги (теоретико-гносеологічний аспект) / М.П. Єльников / / Книга: дослідні. і матеріали. - 1995. - Сб. 71. - С. 43-62.

. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. - Режим доступу : http://schoollib.com.ua/sociologiya/1/index.html

. Шарков Ф. И. Коммуникология: основы теории коммуникации : учебник / Ф. И. Шарков. - М. : Дашков и Ко, 2010.

. Конституція України : Закон України : станом на 04.02.2011 р. // Верховна Рада України. - Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/law2/main.cgi?nreg=254%d0%ba%2f96-%d0%b2%d1%80.

. Про інформацію : Закон України : станом на 09.05.2011 р. // Верховна Рада України. - Режим доступу : http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2657-12.