Взаємозв'язок ЗМІ і політики

Взаємозв’язок ЗМІ і політики

Питання до обговорення:

1.      Вплив політики на ЗМІ.

2.      Журналістика як складова політичних процесів. Вплив ЗМІ на прийняття політичних рішень.

.        Модель "політика - ЗМІ" в Україні.

Політика більшою мірою, ніж інші види суспільної діяльності, має потребу в спеціальних засобах інформаційного обміну, у встановленні та підтримці постійних зв’язків між її суб’єктами. Якщо, наприклад, економіка цілком може функціонувати на основі ринкового саморегулювання за обмежених, переважно безпосередніх, форм взаємодії людей, то політика неможлива без опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів зв’язку між різними носіями влади, а також між державою і громадянами. Сама природа політики як колективної, складно організованої цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей для реалізації групових цілей та інтересів, що зачіпають все суспільство, обумовлює двосторонній вплив, глибоку взаємодію та взаємозалежність її та засобів масової інформації. Колективний характер цілей, що реалізуються в політиці, передбачає їх обов’язкове усвідомлення розділеними у просторі членами колективу (держави, нації, групи, партії тощо) і координацію діяльності людей та організацій. Все це вимагає використання спеціальних засобів передачі інформації, що опосередковують комунікативний процес.

Початкова мета та основне політичне призначення ЗМІ полягало у виконанні ролі "медіатора", чи певного буфера, посередника між політикою та громадськістю. Саме засоби масової інформації надають суспільству можливість знайомитися з позицією політичних та громадських лідерів, оцінювати їх, а політикам - висловлювати своє ставлення до суспільних проблем і брати участь у вільному перебігу політичних дискусій. Саме в межах такої взаємодії виникає глибокий взаємний вплив між засобами масової інформації та політикою.

Людина має право на правду, і це право забезпечують ЗМІ, найголовнішим завданням яких є донесення до суспільства оперативної інформації. Вони мусять сказати людині сьогодні про те, що відбулося вчора і сьогодні. Відсутність достовірної інформації породжує чутки, міфи, а в кризові моменти - страх, паніку.

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей з допомогою інформування й аргументації, побудованої згідно із законами логіки. Ця модель відповідає типу менталітету і політичної культури людей, які там склалися. Вона передбачає своєрідне змагання різноманітних ЗМІ у боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах заборонено законом використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової і релігійної ненависті і ворожнечі, проте і в них різні політичні сили для пропаганди своїх ідей і цінностей широко застосовують методи переважно емоційного впливу, що особливо яскраво проявляється в періоди виборчих кампаній.

Живе слово і зоровий образ володіють великою силою емоційного впливу на особистість, який нерідко може затьмарити раціональні доводи й аргументи. Цим широко користуються тоталітарні, авторитарні режими, насичуючи свою політичну пропаганду емоційним змістом, який пригнічує розум людини. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного впливу, основані на страхові й вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей і всім неугодним.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, коментування і розповсюдження відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб’єкти політики, багато в чому залежать їх подальші дії. "Мати важливу інформацію - значить мати владу; вміти відрізняти важливу інформацію від неважливої означає мати ще більшу владу; можливість розповсюджувати важливу інформацію у власній режисурі або замовчувати її означає мати подвійну владу".

Така влада - прерогатива ЗМІ. Вони не лише відбирають відомості, які постачаються інформаційними агентствами, але й самі добувають і оформлюють їх, а також виступають їх коментаторами і розповсюджувачами. Потік інформації у сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в стані ані окрема людина, ані навіть група спеціалістів. Тому відбір найбільш важливої інформації й її подача в доступній масовій аудиторії формі і коментування - найголовніше завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відбиває реальні факти після її обробки ЗМІ, а також від способу і форм подання інформації.

Засоби масової інформації є основним каналом передачі політичної інформації, тобто такої інформації, що має суспільну значущість і вимагає уваги з боку державних органів або впливає на них. Особливо важливою є роль ЗМІ у формуванні думки людей з питань, що безпосередньо не стосуються їх повсякденного досвіду, наприклад, про інші країни, про політичних лідерів тощо.

масова інформація засіб політика

Політичні актори та інститути за допомогою значної кількості засобів та інструментів, зокрема законодавчих, впливають на діяльність засобів масової інформації. З іншого боку, ЗМІ чинять значний вплив на політичних акторів, зокрема у сфері прийняття політичних рішень.

Політика та її суб’єкти впливають на ЗМІ переважно шляхом формування інформаційних приводів, джерел новин, які є основним засобом існування мас-медіа. Саме таким чином і здійснюється маніпулятивний вплив засобів масової інформації. Вчасно "викинутий" інформаційний привід може перевершити за важливістю чи просто знівелювати новизну та актуальність попередньої "незручної" для влади чи політика новини. (Приклад: об’єднання ЮТ з регіонами при прийнятті рішення і обманний хід - ЮТ розпустила косу. Як результат мало хто із ЗМІ закцентував на тому, що відбулося в сесійній залі, акцент був поставлений на зміні зачіски. Ще приклад: новий склад ВР - аналіз не хто до неї увійшов, а хто в чому вдягнений…)

ЗМІ в індустріально розвинених країнах в наші дні має величезні можливості для впливу на громадську думку. Залежно від того, в чиїх руках воно знаходиться, його можна використовувати як для об’єктивного й оперативного інформування людей про реальні події у світі, їх просвіти і виховання, так і маніпулювання в інтересах тих або інших груп людей. Роль ЗМІ в політиці неможна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний і багатогранний інститут, який складається з безлічі органів і елементів, призначених реалізувати різноманітні завдання інформування населення про події і явища, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі. Ще Гарольд Ласуелл, відомий дослідник політичної комунікації, виокремив такі 4 основні функції ЗМІ: спостереження за світом (збір і розповсюдження інформації); "редагування" (відбір і коментування інформації); формування громадської думки; розповсюдження культури. Іншими словами, ЗМІ забезпечують розширену форму людської комунікації. До всього цього необхідно додати ще одну важливу їх функцію з політизації суспільства і політичної просвіти широких верств населення. Преса, радіо, телебачення претендують на виконання функцій "сторожового пса суспільних інтересів", на те, щоб бути "очима і вухами суспільства", попереджуючи, наприклад, про спад в економіці, зростання наркоманії і злочинності або корупції в коридорах влади тощо. Для виправдання такого іміджу або такої претензії ЗМІ повинні виглядати якомога більш незалежними як з економічної, так і з політичної точок зору.

Протягом тривалого періоду для широкої публіки головним джерелом інформації слугувала преса - газети і журнали. Спочатку багато хто з них виникали як органи тих чи інших політичних партій або в тій чи іншій формі були втягнуті в політичний процес. Важливе значення мало те, що газети пропонували не лише політичну й економічну інформацію. Публікуючи також матеріали розважального характеру і місцеві новини, вони привчали людей розглядати себе частиною ширшого світу, яка реагує на події, що в ньому відбуваються.

Початок "ери телебачення" в політиці вважається 1952 р., коли воно було вперше використано для широкого висвітлення президентської виборчої кампанії в США.

У 70-80-і рр. ТБ, яке набирало все більшої ваги в політичному процесі, стало домінуючим ЗМІ. Як приклад впливу ТБ на характер політичної поведінки і особливо голосування американських виборців у США часто приводять телевізійні дебати між Дж. Кеннеді і Р. Ніксоном в 1960 р. Соціолог Елмо Роупер, який у той період провів опитування серед виборців, дійшов висновку, що саме ці теледебати значною мірою сприяли перемозі Кеннеді. У 1980 р., за існуючими даними, теледебати дали можливість Р. Рейгану не лише ліквідувати 4-відсотковий розрив з Дж. Картером, але й на 5% випередити його. Не менш важливу роль зіграли теледебати між головними претендентами в подальших виборчих кампаніях.

У більшості індустріально розвинених країнах ЗМІ являють собою приватнопідприємницький інститут, галузь економіки, в якій зайняті десятки, а то й сотні тисяч чоловік. Їх економічна діяльність - це збір, виробництво, зберігання і "продаж" інформації. Так, функціонування ЗМІ підкоряється законам ринкової економіки. Вони зачіпають інтереси різних верств і груп. По мірі збільшення економічної міці і соціокультурного впливу ЗМІ отримують відносну свободу від контролю з боку держави й великих корпорацій - рекламодавців. Зрозуміло, що реклама, будучи одним з найважливіших джерел фінансування і прибутку ЗМІ, слугувала і продовжує служити істотною перешкодою до їх моральної й політичної незалежності. Проте неможна говорити про те, що рекламодавці в розвинених країнах прямо диктують головному редактору тієї чи іншої газети або журналу свою волю. Тим більше що найбільші конгломерати ЗМІ на Заході самі перетворилися в самостійну, виключно прибуткову галузь бізнесу зі своїми особливими інтересами, які не завжди збігаються і навіть часто вступають у конфлікт з інтересами тих чи інших впливових сил у суспільстві або політичного керівництва країни.

Комерційне начало, яке лежить в основі більшості органів і організацій ЗМІ, в принципі не повинно впливати на зміст, воно передбачає ринкове використання інформації для продажу якомога ширшій публіці. Показово, що у лютому 1988 р. вперше за всі сім років перебування при владі Р. Рейгана три провідні телекомпанії США відхилили прохання Білого дому надати Р. Рейгану можливість виступати по їхніх каналах. Офіційні представники цих компаній в один голос заявили, що, оскільки в президентській промові не буде міститися нічого нового, комерційні інтереси компаній не дозволять їм витрачати ефірний час даремно.

ЗМІ у своїх публікаціях, репортажах і коментарях можуть пролити світло на приховані пружини політики правлячих кіл, звернути увагу громадськості на найбільш одіозні боки їх діяльності. Прикладами можуть слугувати публікація газетою "Нью-Йорк таймс" частини так званих "документів Пентагону", викриття газетою "Вашингтон пост" Уотергейтського скандалу, трансляцію провідними телекорпораціями викривальних слухань цієї справи в конгресі, мобілізацію громадської думки провідними органами ЗМІ західних країн проти війни у В’єтнамі США и багато іншого. Можна згадати й те, що окремі органи ЗМІ США зіграли свою роль в уході з політичної арени президентів Джонсона й Ніксона. Іншими словами, громадська думка, в тій чи іншій формі виражена через ЗМІ, грає важливу роль в обмеженні влади і конкретних дій правлячих кіл, у викритті окремих найбільш грубих порушень законності з їх боку.

Варто відзначити, що багато журналів і газет, а також теле - і радіокомпаній тримаються на плаву і навіть процвітають на викритті скандалів, махінацій, пошуку секретів, виставляючи їх на суд громадськості. Багато з цих видань задають тон в публічних дискусіях і суперечках, доводять найбільш актуальні проблеми і теми, скандали й афери до громадськості.

Один з важливіших засобів політичного впливу ЗМІ - визначення тем і напрямків дискусій, які концентрують увагу громадськості й уряду. ЗМІ зазвичай самі визначають, що потрібно і що не потрібно виносити на суд громадськості. Вибір політичних тем і вимог здійснюється не лише залежно від пристрастей і інтересів власників і керівників ЗМІ, але й під впливом специфічних правил, які складаються в умовах плюралізму інформації в сучасному ринковому суспільстві. У ньому головний критерій успіху ЗМІ і умова виживання більшості з них - увага публіки. Для того щоб привернути її увагу, мас-медіа, інколи навіть не усвідомлюючи цього, при виборі тем публікацій и передач зазвичай керуються такими загальними принципами:

. Пріоритетність, важливість (дійсна й уявна) і привабливість теми для громадян. Відповідно до цих принципів найбільш часто повідомлення ЗМІ стосуються таких, наприклад, проблем, як загроза миру и безпеки громадян, тероризм, екологічні й інші катастрофи тощо.

. Неординарність фактів. Це означає, що інформація про екстремальні події домінує над висвітленням явищ звичайного, повсякденного життя. Цим пояснюється, зокрема, схильність ЗМІ до інформації негативного характеру и сенсацій.

. Новизна фактів. Привернути увагу населення більшою мірою здатні повідомлення, які ще не одержали широкої популярності.

. Успіх. Культ зірок у політиці, мистецтві, спорті - типове явище для ЗМІ в ринковому суспільстві.

. Високий суспільний статус. Чим вищим є статус джерела інформації, тим значимішим вважається інтерв’ю або телепередача, оскільки передбачається, що їх популярність при інших рівних умовах прямо пропорціональна суспільному положенню людей, які повідомляють відомості. У силу дії цього правила найбільш легкий доступ до ЗМІ мають особи, які займають високі місця в політичній, військовій, церковній або інших ієрархіях: президенти, міністри и т.д. Їм присвячуються перші сторінки газет і головні радіо - й телепередачі.

Слідування ЗМІ правилам, орієнтованим лише на кількість аудиторії й перемогу в конкурентній боротьбі, обумовлює їх схильність до поверхового висвітлення політичних подій у погоні за сенсаціями й відомістю. Взяті ними на озброєння принципи відбору матеріалів погано сумісні з глибокими аналітичними повідомленнями й часто перешкоджають створенню інформаційної картини світу, більш-менш адекватної реальності.

Створення такої картини світу багато в чому залежить також від способів розповсюдження інформації. ЗМІ користуються двома основними способами розповсюдження інформації - послідовним і фрагментарним. Першим способом частіше користується преса, послідовно і різнобічно висвітлюючи у статтях та інших публікаціях ту чи іншу політичну проблему. Другий спосіб - фрагментарна подача інформації - особливо розповсюджений на телебаченні. Він породжує для слухачів ряд труднощів у пізнанні суті тієї чи іншої події або процесу.

Подрібнення інформації, створюючи видимість її різнобічності й оперативності подачі, перешкоджає переважній більшості громадян сформувати цілісну картину політичних явищ або подій. Воно дає комунікаторам додаткові можливості маніпулювати аудиторією, акцентуючи її увагу на одних сторонах події і замовчуючи інші. Фрагментарність подачі інформації в решті-решт дезорієнтує слухачів і або гасить їх інтерес до політики і викликає політичну апатію, або примушує покладатися на оцінки коментаторів.

У результаті такої подачі інформації політика надмірно персоналізується, увага глядачів концентрується головним чином на політичних лідерах, які зазвичай навіть не одержують можливості докладно викласти свої погляди і цілі політики.

Фрагментація, ритуалізація і персоналізація інформації уводять телебачення на шлях показу зовнішнього, поверхового боку політичних явищ. Істотні ж взаємозв’язки в цьому випадку не розкриваються. Без належної уваги залишається і сам процес прийняття рішень, що становить стрижень політики.

ЗМІ мають великі можливості активного впливу не лише на сприйняття громадянами окремих політичних явищ і подій, але й на їх ставлення до політики в цілому. Як політична пасивність населення в якомусь питанні, так і його масова активність безпосередньо пов’язані з позицією ЗМІ в цьому питанні.

Досвід історії показує, що ЗМІ здатні служити різним політичним цілям: як освічувати людей, розвивати в них почуття власного достоїнства, стремління до свободи і соціальної справедливості, сприяти й допомагати компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, дезінформувати і залякувати, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх.

Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає використання величезного арсеналу конкретних методів впливу на свідомість людей. До них належать не лише пряма підтасовка фактів, замовчування неугодної інформації, розповсюдження брехні, але й тонкіші, рафіновані способи: напівправда (коли, щоб забезпечити довіру аудиторії, об’єктивно і докладно висвітлюють конкретні, малозначимі деталі і замовчуються більш важливі факти або ж дається загальна неправдива інтерпретація подій), наклеювання ярликів (коли для відторгнення слухачами і компрометації осіб або ідей їм без доказів дається неблаговидне визначення) тощо.

Існує багато прийомів лінгвістичного, мовного маніпулювання, які передбачають використання для означення одних і тих саме явищ використовуються слова, які мають інший оцінювальний відтінок. Так, наприклад, людину, яка веде збройну боротьбу за створення самостійної національної держави, різноманітні ЗМІ залежно від політичних пристрастей, називають борцем за свободу, сепаратистом, терористом, партизаном, бойовиком.

Для кожного інформаційного жанру, поряд з загальними прийомами маніпулювання, існують і спеціальні. Телебачення, наприклад, для формування у глядачів відштовхуючого почуття щодо неугодного політика використовує непривабливі ракурси його показу або відповідним чином монтує відзняті кадри. Для прихованого навіювання масам певних політичних ідей воно нерідко організовує шумні розважальні шоу тощо.

Маніпулювання широко використовується не лише в тоталітарних й авторитарних державах, де часто є домінуючим методом діяльності ЗМІ, але й в сучасних західних демократіях, особливо в партійній пропаганді і під час виборчих кампаній. Сьогодні жодна президентська або парламентська виборча кампанія у країнах Заходу і багатьох інших державах не обходиться без використання прийомів маніпулювання і реклами, які, тісно переплітаючись між собою, створюють у глядача доволі далекі від реальності уявлення про певного політика.

Як показують емпіричні дослідження, середньостатистичний виборець зазвичай судить про кандидата в президенти або парламент по тому іміджу (образу), який створюють йому телебачення й інші мас-медіа. Успішно розвивається цілий напрямок рекламного бізнесу - імідж-мейкінг, тобто створення привабливих для виборців образів політичних діячів. Наймані за великі гроші професіонали імідж-мейкери і організатори виборчих кампаній диктують претендентам не лише форму одягу і манери поведінки, але й зміст виступів, які перенасичені багатьма заманливими обіцянками, які зазвичай забувають одразу після перемоги на виборах.

За майстерно виготовленою ЗМІ блискучою рекламною упаковкою виборцю важко буває відрізнити істинні ділові і моральні якості кандидатів, визначити їх політичні позиції. Такого роду рекламно-маніпулятивна діяльність перетворює вибір громадян з вільного свідомого рішення у формальний акт, раніше запрограмований спеціалістами з формування масової свідомості.

Найбільшу небезпеку для громадян і демократичного державного устрою становить використання ЗМІ для політичного маніпулювання - прихованого управління політичною свідомістю і поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або бездіяти) всупереч власним інтересам. Маніпулювання грунтується на брехні, обдурюванні. Причому це - не "брехня заради порятунку", а корисні дії.

Маніпулювання як спосіб соціального управління має для його суб’єктів низку переваг порівняно з силовими й економічними методами владарювання. Воно здійснюється непомітно для тих, ким керують, не призводить до прямих жертв і крові й не вимагає великих матеріальних затрат, які необхідні для підкупу або заспокоєння численних політичних супротивників.

У сучасному світі теорія і практика політичного маніпулювання одержали досить глибоку наукову розробку й практичне застосування. Технологія глобального, загальнодержавного маніпулювання зазвичай грунтується на систематичному впровадженні у масову свідомість соціально-політичних міфів - ілюзорних ідей, які стверджують певні цінності і норми і сприймаються переважно на віру, без раціонального, критичного осмислення.

Вплив ЗМІ на політичні процеси, зокрема на процес прийняття рішень, може справляти як діяльність самих ЗМІ, так і громадянське суспільство через мас-медійні канали передачі інформації.

Важливим аспектом впливу ЗМІ на прийняття політичного рішення є транслювання громадської думки та волі. У демократичному суспільстві мас-медіа є зворотним зв’язком, що особливо актуалізується в разі порушення прав та свобод громадян. За їх допомоги відбувається народне "лобіювання", зокрема в Україні через страйки, широко висвітлювані засобами масової інформації.

Таким чином, у демократичному суспільстві перебіг політичних процесів, зокрема процесу прийняття політичного рішення, детермінується наповненням, характером та тональністю інформаційних повідомлень, статей та передач, тобто інформаційним контентом, що створюють ЗМІ. При цьому мас-медіа є основним каналом не тільки передачі та донесення до соціуму, а й тлумачення політичних рішень. Тож вплив здійснюється практично на всіх етапах прийняття політичного рішення.

Ми розглянемо вплив засобів масової інформації на конкретних стадіях прийняття політичного рішення, спираючись на класифікацію американського політолога та соціолога Г. Лассуелла. Він виділяє шість етапів замкненого циклу прийняття рішень.

. Постановка проблеми та пошук інформації про неї.

Зрозуміло, що часто саме ЗМІ є джерелом інформації щодо виникнення та суті певної проблеми. Дедалі частіше політичні конфлікти переходять у медійне поле, тому саме у ньому нерідко можна знайти першопричину та характеристики проблеми. А інколи навіть самі ЗМІ на замовлення політичних сил чи структур розпалюють існуючу проблему або навіть створюють привід, що вимагає прийняття певного політичного рішення.

. Напрацювання рекомендацій - пошук альтернативних шляхів розв’язання проблеми.

Нерідко коментарі експертів, до яких звертаються журналісти, можуть стати у пригоді політикам. При цьому особисто звертатися до них немає потреби - журналісти, як правило, самі намагаються знайти якомога авторитетнішу особу, а часто декількох з різними точками зору, що репрезентують різні варіанти ескалації конфлікту, вирішення проблеми та прийняття політичного рішення. Однак певні гравці політичної арени можуть за допомогою ЗМІ подавати інформацію у потрібному для себе ключі, таким чином підштовхуючи опонента чи ситуативного союзника до прийняття вигідного для певних осіб політичного рішення.

. Відбір найкращої альтернативи.

На цьому етапі значну роль може відіграти демонстрація громадської думки щодо певного питання через оприлюднення у засобах масової інформації соціологічних опитувань, проведення "круглих столів" та публічних дискусій за участі ЗМІ.

. Попереднє переконання у правильності рішення.

Політичні рішення та їх ефективність часто безпосередньо залежать від громадської думки. Нерідко політичні опоненти не вдаються до переговорів, переносячи діалог до інформаційного простору для з’ясування думки громадськості. Така сама практика існує й у вирішенні питань на міжнародному рівні.

. Оцінка ефективності рішення.

На цьому етапі посилюється роль внутрішніх чинників - експертів та інших осіб, залучених до розроблення, прийняття та аналізу рішення (медіа виступають трибуною для думок експертів).

Цей етап також значно залежить від зовнішніх чинників, зокрема від думки, висловленої у ЗМІ щодо ухваленого рішення. Зрозуміло, що на кожному з етапів якість схвалюваного рішення значною мірою залежатиме від об’єктивності та неупередженості ЗМІ. Адже навіть випадкове викривлення інформації може призвести до ланцюгової реакції, потягнувши за собою прийняття недоцільного чи неефективного рішення. Навмисним же спотворенням фактів та інформаційних приводів можна досягти необхідних політичних преференцій та результатів. Тому засоби масової інформації часто стають заручниками політичних ігор, гублячи при цьому свій авторитет, довіру громадян, самих політиків та владних структур.

Важливим механізмом впливу засобів масової інформації на прийняття політичного рішення є так зване встановлення порядку денного - введення та закріплення у свідомості аудиторії певного набору сюжетів та проблем, що подаються як найважливіші (найпотрібніші) для суспільства у певний відрізок часу. Встановлюючи загальний порядок денний шляхом добору конкретних новин та тем для обговорення, засоби масової інформації створюють особистий порядок денний кожного для окремого індивіда, формуючи у нього уявлення про те, які події чи теми є суспільно важливими. Таким чином здійснюється фільтрування інформації, відкидання менш важливих подій і акцентування на найактуальніших проблемах, однак водночас це створює значне поле для різноманітних маніпуляцій.

Однак не слід забувати, що ЗМІ та політика не настільки віддалені один від одного, як може видатися. Вони не лише істотно впливають одне не одного, але й утворюють певну систему. Такі моделі відрізняються у різних суспільствах і, відповідно, мають різну сенситивність та схильність до змін.

Скажімо, існує декілька поглядів на існування моделей стосунків преси та політики. Так, відомі чотири теорії преси американських науковців Фреда Сіберта, Теодора Пітерсона та Вілбурга Шрамма. Головний їх постулат: "Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних інститутів." На думку вчених, чотири теорії преси склалися історично.

Авторитарна - Преса підтримує чинну владу; власність на засоби масової інформації може бути як державною, так і приватною; медіасистема цього типу характерна для Великобританії XVI-XVII століть.

Лібертаріанська (ліберальна) - Панівна у Великобританії після 1688 року та пізніше у США й інших країнах; мета засобів масової інформації - інформувати, розважати, відкривати правду та служити обмеженням влади; власність переважно приватна; філософська основа - переконання у колективній раціональності суспільства, а відтак - у необхідності забезпечення доступу громадян до правдивої інформації, на основі якої базується їх вибір.

Радянська тоталітарна

Характерна для суспільств тоталітарного типу, передусім радянського, але також у певних аспектах нацистського; мета медіа - захищати і зміцнювати соціалізм, допомагати у його експансії, пропагувати цінності, обстоювати диктатуру партії; власність на ЗМІ - державна.

Соціальної відповідальності

Розвивається у США у ХХ столітті; мета медіа - інформувати, розважати, продавати, проте водночас - переводити соціальний конфлікт у площину громадської дискусії; сувора вимога "об’єктивності"; визнання необхідності і висунення вимоги додавати до правдивої інформації ще і "соціально відповідальну" інтерпретацію фактів.

Отже, своєю працею вчені чітко сформулювали принцип залежності медіасистеми від політичної і соціальної систем.

Також відомі три моделі ЗМІ Деніел Галліна і Паоло Манчіні:

.        Середземноморська, або модель поляризованого плюралізму - низький рівень тиражів газет, низька фактична (часом на відміну від декларованої) професіоналізація медіаспільноти, високий рівень політичного паралелізму (тобто ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними; ця система розвинулася у країнах Південної Європи (Іспанія, Італія, Греція, Португалія).

2.      Північно/центральноєвропейська, або демократична корпоративістська модель - високий рівень розвитку усіх чотирьох параметрів (розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ). Характерна переважно для країн Центральної і Північної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція); назва пов’язана з визначальною роллю у діяльності ЗМІ стабільних соціальних груп-корпорацій.

.        Північноатлантична, або ліберальна модель - середній рівень тиражів масових газет, низький рівень політичного паралелізму, низький рівень втручання держави у справи ЗМІ, високий ступінь журналістської професіоналізації. Характерна для держав Північно-Атлантичного регіону (Великобританія, Ірландія, Канада, США).

В Україні модель "політика - ЗМІ" формувалася досить складно і проходила багато нелегких етапів, у цій моделі складові підсистеми здатні реагувати на зміни зовнішнього середовища, при цьому трансформуються самі й модернізують систему в цілому. Цьому чудовою ілюстрацією слугує "медіабунт" телеканалів "1+1", "Інтер", "УТ-1" за часів президентських виборів 2004 р. Їх журналісти обстоювали і домоглися права на своєчасну, точну, об'єктивну інформацію. Відбулося саморегулювання, самоочищення журналістської спільноти. Журналістський корпус країни не захотів, за висловом П. Бурдьє, "хитрим чином звести те, що називають "новинами", до низки цікавих подій". У цей час саме ЗМІ справляли значний вплив на прийняття політичних рішень у країні. Для зниження маніпулятивного впливу ЗМІ на прийняття політичних рішень одним з найдієвіших засобів поруч з правовим регулюванням є етика та журналістська і редакційна політика. У демократичному світі основним журналістським правилом є те, що новини, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного. А принципи об’єктивності, збалансованості та неупередженості є трьома китами, на яких тримається репутація більшості медійних компаній світу.

Згідно із Законом України "Про вибори Президента України" (ч.4 ст.13) вітчизняні ЗМІ "зобов'язані об'єктивно висвітлювати хід виборчого процесу". Однак критерії цієї об’єктивності не визначено й досі.

Поважні американські редакції запроваджують власні статути поведінки, що на додаток до національного Кодексу професійних журналістів США містять ще суворіші обмеження. Так, у "Los Аngeles Тіmes" вимога політичної нейтральності поширюється не лише на працівників, а й на їх оточення: якщо журналіст газети має близьких родичів або друзів у політичній організації, він повинен утримуватися від будь-яких публікацій про неї. Ще суворіший етичний кодекс "Washington Post" стверджує, що участь родичів кореспондента в громадському житті "може скомпрометувати репутацію" видання. Правило №1 "New York Daily News" попереджає: усі службовці газети, від видавця до технічного виконавця, не мають права обіймати державні та громадські посади, працювати на політиків не лише за платню, але навіть на волонтерських засадах.

Кодекси журналістської етики багатьох країн проголошують ще одну аксіому. "У справжній журналістиці встановлюється чітка межа між новинами і коментарем. Новини не повинні містити думки або упередження журналіста, а зобов'язані викладати тему усебічно", - стверджує Кодекс професійних журналістів США.

У пострадянських країнах відбувається активне залучення "четвертої влади" до політичної боротьби, адже вітчизняні засоби масової інформації впевнено трансформувалися в інструменти політичних партій і приватних інтересів. Постперебудовні ЗМІ позиціонують себе як створені на західний кшталт, але поєднання функцій журналіста і представника політичної партії під час виборчих перегонів в одній особі не відповідають світовій практиці.

Що стосується впливу громадськості на прийняття політичних рішень, зокрема через ЗМІ, то останнім часом в Україні він дещо послабився. Політична активність населення знижується, що викликано саме неефективністю політичних рішень та загалом діяльності політичної еліти. Тож певні політичні кола іноді перебирають на себе ініціативу говорити від імені народу під час боротьби зі своїми політичними супротивниками. Однак нічого спільного з виявленням народної волі та реалізацією ініціатив громадянського суспільства через ЗМІ це не має.

Таким чином, ЗМІ є важливою складовою політичної системи сучасного суспільства. Їх сутність, характери і функції значною мірою визначаються соціально-політичним укладом суспільства. У тоталітарному суспільстві преса, радіо, телебачення служать органічною частиною командно-адміністративної системи, знаходяться в жорсткому підпорядкуванні в правлячої еліти, партійної бюрократії, в результаті чого їх діяльність зводиться не до інформування населення про те, що відбувається у світі, пошуку істини, а до пропаганди готових, закинутих зверху ідей, догм, установок, сприяючи організації виконання не завжди розумних планів, починань тощо. У демократичній, правовій державі ЗМІ задовольняють інтереси суспільства, здійснюють невидимий контроль за діяльністю законодавчих, виконавчих, судових органів, громадських організацій і рухів, політичних діячів. Формуючи і виражаючи суспільну думку, прагнення і настрої людей, їх певних груп, ЗМІ є, за образним висловом, своєрідною "четвертою владою", владою громадського судді, народного сторожового пса порядку і справедливості.

Мас-медіа належить провідна роль у забезпеченні суспільства політичною інформацією. Саме ЗМІ створюють можливість для комунікації між політиками, політичними рухами, органами державної влади та суспільством, а також справляють суттєвий вплив на здійснення громадянами політичного вибору. Політична інформація подається мас-медіа різними способами - від об’єктивно-нейтральної до суб’єктивно-оціночної, при цьому на сучасному етапі у пострадянських країнах рівень достовірності політичної інформації знижується у міру наближення виборів. Наслідком цього є загострення проблеми відчуження громадян від влади і перетворення таких елементів демократії, як альтернативні вибори, політичний плюралізм і свобода слова на засоби недемократичного розподілу і приватизації влади.