Питання граматики української мови у науковому доробку доктора філологічних наук Володимира Олександровича Горпинича

Питання граматики української мови у науковому доробку доктора філологічних наук Володимира Олександровича Горпинича

Вступ

горпинич філологічний граматика український

Тема нашої дипломної роботи - «Питання граматики української мови у науковому доробку доктора філологічних наук Володимира Олександровича Горпинича».

Мета - ознайомитися з життєвим шляхом доктора філологічних наук В.О. Горпинича, вивчити й проаналізувати основні питання граматики в наукових працях ученого-мовознавця.

Актуальність роботи полягає в тому, щоб докладніше ознайомитися з життєвим шляхом доктора філологічних наук В.О. Горопинича, а також глибше вивчити окремі питання граматики у його наукових працях.

Новизна - вперше проводиться дослідження життєвого шляху Володимира Олександровича Горпинича, який працював у Миколаївському державному педінституті імені В.Г. Бєлінського (сьогодні Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського). Вивчається науковий доробок, присвячений граматиці української літературної мови, розглядаються основні положення з таких праць В.О. Горпинича.

Об'єктом дослідження є праці Володимира Олександровича Горпинича, присвячені граматиці сучасної української літературної мови.

Предметом дослідження є вибрані наукові праці доктора філологічних наук, професора Володимира Олександровича Горпинича, присвячені граматиці.

Мета обумовлює ряд конкретних завдань дослідження, а саме:

1.  Ознайомитися з життєвим шляхом В.О. Горпинича, доктора філологічних наук, професора.

2.      Вивчення трудового шляху.

.        Аналіз наукових праць, присвячених граматиці української мови, та їх основних положень.

Матеріалом для дослідження послужили такі праці Володимира Олександровича Горпинича:

-        Прилагательные от составных топонимов // Русская речь. - 1974. - № 6. - С. 60-64.

         Утворення прикметників від двочленних топонімів // Українська мова і література в школі. - 1975. - № 5. - С. 25-30.

         Складні випадки відмінювання топонімів // Культура слова. - Вип. 32. - Київ : Наукова думка, 1987. - С. 69-73.

         Утворення прикметників від простих топонімів в українській мові // Культура слова. - Вип. 15. - Київ : Наукова думка, 1978. - С. 59-66.

Практична цінність дослідження полягає в можливості студентам-філологам в майбутньому використовувати цей матеріал у підготовці до практичних і семінарських занять з граматики сучасної української літературної мови, у написанні курсових і дипломних робіт; на заняттях проблемних наукових груп і гуртків у ВНЗ, на факультативах в загальноосвітніх середніх школах тощо.

Апробація роботи: участь у ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наука. Студенство. Сучасність» (25 квітня 2012 року).

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ДОКТОРА ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОРА ВОЛОДИМИРА ОЛЕКСАНДРОВИЧА ГОРПИНИЧА

горпинич філологічний граматика український

Ім’я Володимира Олександровича Горпинича, академіка Академії наук вищої школи України, доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, посідає гідне місце у плеяді вчених-філологів.

Володимир Олександрович Горпинич

.1 Роки навчання в школі, педагогічному училищі, вищих навчальних закладах

Народився Володимир Олександрович 26 листопада 1927 року в с. Варварівка Гуляйпільського району Запорізької області в родині Олександра Полікарповича та Васси Андріївни Горпиничів.

Батьки Володимира Олександровича

У 1934-1938 роках навчався у Варварівській початковій школі. 1938-1941 роки - у Хвалибогівській семирічній школі (тепер Добропільській) Гуляйпільського району. У 1941 році - у 8 класі Гуляйпільської середньої школи. 1943 - 1944 роки - навчання в Гуляйпільській середній школі, а в 1943-1946 роках у Гуляйпільському педагогічному училищі.

Володимир Олександрович з сестрою Олександрою (Лесею)

У серпні - жовтні 1946 році працював учителем Бистрицької (тепер Підгірської) семирічної школи Богородчанського району Станіславської області (тепер Івано-Франківської). З 1946 по 1947 р. працював другим секретарем Богородчанського райкому комсомолу Станіславської області, а в 1948 - 1949 роки - учителем Підвисоцької семирічної школи Снятинського району Станіславської області. З 1949 по 1950 р. працював директором Стацевської початкової школи на Станіславщині.

Педагогічну роботу майбутній учений поєднував із навчанням на філологічному факультеті Станіславського учительського інституту (заочно) - 1949 - 1951 роки.

-1958 роки - навчався на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету, який закінчив з відзнакою.

.2 Трудова діяльність доктора філологічних наук, професора Володимира Олександровича Горпинича

З 1950 по 1952 р. працював директором Ганнусівської семирічної школи Жовтневого району Станіславської області. З 1952 по 1953 р. викладав у Басанській середній школі Пологівського району Запорізької області.

Володимир Олександрович (в центрі) - класний керівник 8 - Б класу Басанської СШ Пологівського району Запорізької області

Після закінчення історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (закінчив з відзнакою) працював у 1958 - 1960 роках завучем Ленінської середньої школи Хмелівського району Кіровоградської області, з 1960 по 1962 р. - завучем СШ № 21 і СШ № 18 м. Кіровограда.

У 1962-1966 р. був асистентом, старшим викладачем і деканом філологічного факультету Глухівського педагогічного інституту. З цього часу й почалася педагогічна діяльність В.О. Горпинича у ВНЗ України у поєднанні з науковою.

У 1962 році виголосив першу наукову доповідь «Принципи побудови словника назв жителів» на Другій республіканській ономастичній нараді (К., Інститут мовознавства АН).

У 1962 році опублікував першу наукову працю «Словообразование наименований жителей оттопонимических основ» у збірнику «Друга республіканська ономастична нарада» (К.: Наукова думка), а у 1963 році опублікував вперше в журналі "Українська мова і література в школі" (№ 4) статтю «Правопис відтопонімних прикметників і назв жителів».

З 1966 по 1974 р. працював старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри мовознавства, потім кафедри російської мови Миколаївського державного педінституту імені В.Г. Бєлінського.

У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію.

У 1968 р. Володимира Олександровича нагороджено значком «Отличник народного образования Уз ССР». У 1969 році присвоєно наукове звання доцента.

У 1969 році вперше зініціював, організував і провів першу в Миколаївському педінституті республіканську наукову конференцію «Питання словотвору східнослов'янських мов».

У 1970 році нагороджено ювілейною медаллю «За доблесний труд».

У 1973 році видав першу наукову монографію «Теоретичні питання відтопонімного словотвору» (К.: Наукова думка).

У 1974 р. захистив докторську дисертацію. Слід зазначити, що обидві дисертації В.О. Горпинич захистив, працюючи в Миколаївському державному інституті імені В.Г. Бєлінського.

У 1976 році присвоєно наукове звання професора.

У 1976 р.обрано депутатом Запорізької обласної Ради депутатів трудящих.

У 1977 році обрано депутатом Запорізької міської Ради депутатів трудящих, нагороджено медаллю ім. А.С. Макаренка, значком «Отличник просвещения СССР», значком «Відмінник народної освіти УРСР».

У 1978 році обрано делегатом Всесоюзного з'їзду вчителів (Москва), а в 1979 році - членом Української Ономастичної Комісії АН УРСР.

З 1979 по 1981 р. працював завідувачем кафедри російської мови Полтавського педінституту. З 1981 по 1996 p. працював спочатку завідувачем кафедри філологічних дисциплін, пізніше - кафедри української мови Кіровоградського педінституту.

Професор В.О. Горпинич і аспірант В.В. Грещук після захисту кандидатської дисертації

У 1985 році нагороджено медаллю «Ветеран праці».

У 1988 році Володимира Олександровича затверджено членом Проблемної ради Інституту мовознавства АН України. У цьому ж році він створив в Україні наукову школу з проблем словотвору й ономастики (при Кіровоградському педінституті).

З 1989 по 2001 р. В.О. Горпинич був членом спеціалізованої ради для захисту кандидатських дисертацій при Одеському університеті. Крім цього, він був членом спеціалізованих рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій в Ужгородському, Харківському і Дніпропетровському університетах.

У 1992 році В.О. Горпинич заснував у Кіровоградському педінституті науково-дослідну лабораторію топонімічних досліджень.

У 1993 році нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України.

У 1993 році затверджений членом Національної комісії з географічних назв України при Кабінеті Міністрів.

У 1995 році Володимиру Олександровичу Горпиничу присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

У 1995 році обрано академіком Академії наук вищої школи України.

З 1996 року і понині Володимир Олександрович працює професором кафедри української мови Дніпропетровського університету.

У 1996 році В.О. Горпинич заснував при Дніпропетровському національному університеті серійний фаховий збірник "Дослідження з мовознавства" і був його відповідальним редактором.

У 1997 pоці Володимир Олександрович заснував при Дніпропетровському університеті серійний фаховий науковий збірник «Ономастика і апелятиви» і є його відповідальним редактором (17 випусків).

У 1997 році В.О. Горпинич організував і провів Сьому Всеукраїнську ономастичну конференцію в Дніпропетровському університеті.

У 1998 році Володимир Олександрович вперше на Дніпропетровщині організував і провів Всеукраїнську наукову конференцію "Українська мова - державна мова України"

У 2000 pоці В.О. Горпинич призначений науковим керівником науково-дослідної лабораторії фольклору, говірок і літератури Нижньої Наддніпрянщини.

І в цьому ж році В.О. Горпинич вперше в історії України зібрав прізвища, уклав і опублікував словник «Прізвища степової України» (біля 75 тисяч), видавництво ДНУ, а також вперше в історії України зібрав відтопонімні прикметники і назви жителів України і опублікував «Словник відтопонімних прикметників і назв жителів» - біля 15 тисяч (видавництво ДНУ).

У 2007 році Володимиру Олександровичу присуджено звання лауреата нагороди Ярослава Мудрого.

.3 Спогади про Володимира Олександровича Горпинича викладачів МНУ ім.В.О. Сухомлинського

Доленосна зустріч

На щастя, доля подарувала мені можливість познайомитися з Володимиром Олександровичем Горпиничем, людиною, яка відіграла вирішальну роль у моєму становленні викладача вищої школи, науковця, яка запалила в моїй душі вогник до науково - дослідницької роботи.

У далекому 1967 році, будучи студенткою випускного курсу філологічного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту імені В.Г. Бєлінського, я вперше побачила Володимира Олександровича і почула його зразкову лекцію зі словотвору. Пам̕ятаю, як в аудиторію зайшов молодий синьоокий красень - викладач (більшість дівчат нашого курсу з першого погляду закохались в нього!) і з величезним захопленням, піднесенням, без усяких конспектів, записів прочитав нам блискучу лекцію, оперуючи багатим мовним матеріалом. Ми всі були вражені енциклопедичністю його знань, глибиною думки, логічністю викладу, наявністю нових ідей, а також умінням і майстерністю викликати слухачів на дискусію. Я вперше майже за чотири роки навчання пожалкувала, що Володимир Олександровия не викладав на нашому потоці. Мені (та й не тільки мені) на все життя запам̕яталася його лекція, а також бажання захопити, зацікавити нас філологічною наукою. Для мене він став прикладом прекрасного висококваліфікованого викладача, вищого навчального закладу, а також перспективного науковця, закоханого у свою науку. Мені дуже захотілося наслідувати В.О. Горпинича.

Друга зустріч з В.О. Горпиничем була для мене доленосною. Попрацювавши вчителькою в Інгульській середній школі Баштанського району, секретарем Баштанського РК ЛКСМУ, мені довелося повернутися до Миколаєва (мого чоловіка Валентина Миколайовича Тимченка залишили після закінчення інституту працювати викладачем на факультеті фізичного виховання). В.О. Горпинич був тоді секретарем парткому інституту.

І яке ж було моє щастя, коли Володимир Олександрович запропонував мені роботу на кафедрі, яку він тоді очолював, звичайно, попередньо перевіривши мої професійні знання та визначивши мої наукові нахили.

Допоміг нам Володимир Олександрович з чоловіком отримати й однокімнатну комунальну квартиру, яка й досі мені неймовірно дорога, оскільки в ній прошли найкращі роки нашого родинного життя.

Пригадую, яким вимогливим і одночасно доброзичливим був Володимир Олександрович до молодих викладачів, з яким розумінням і тактовністю ставився він до нас, як умів переконати, проконсультувати, зацікавити, допомогти.

Обов’язком усіх молодих викладачів було проведення відкритого заняття. До першого відкритого заняття я підготувала більше десяти варіантів конспекту. Мені хотілося відкрите заняття провести так, щоб сподобалося колегам, і особливо Володимиру Олександровичу. Мені це вдалося.

Я не переставала мріяти про навчання в аспірантурі, вступити до якої на той час було надзвичайно важко, але й це мені вдалося.

Я безмірно вдячна Володимиру Олександровичу за те, що він першим прочитав мою кандидатську дисертацію, схвалив її, зробивши окремі зауваження, і привітав з перемогою, за опонування на захисті, за те, що він і мені віддав часточку свого доброго серця і гострого розуму.

Марія ФеліксівнаТимченко, кандидат філологічних наук, доцент

Досліднику слова

Сільський учитель на свою скромну зарплату передплатив усі можливі газети Радянського Союзу і почав у них досліджувати живе Слово. Найбільше його цікавили власні назви . Кажуть, яка назва, така й доля, бо вона від Бога. Ця таїна назвжди привабила молодого дослідника.

В.О. Горпинич з 1969 р. очолював у нас кафедру російської мови. Того ж року відбулася перша міжвузівська конференція з питань словотвору східнослов’янських мов. До Миколаєва тоді приїхали професори М.А. Жовтобрюх, В.М. Русанівський, І.І. Ковалик, С.П. Самійленко та інші відомі мовознавці. Це був справжній форум мовознавчої науки, до організації якого доклав зусиль і Володимир Олександрович. У мене він не викладав. Запам’ятався куратором нашої академгрупи - дотепним і суворим, дбайливим, вимогливим і доброзичливим. Йому щойно виповнилося 40 років. Синьоокий красень, він був героєм снів усіх дівчат нашого філфаку. На інститутських вечорах відпочинку - найпопулярніший кавалер! Уже тоді вирізнився з-поміж своїх колег. Усім.

Під його проводом потужна ономастична школа - тільки в нашому університеті п’ять його учнів, двоє з яких за останні три роки успішно захистили кандидатські дисертації! Як справжній учитель він наділений мінімальною владою, за те в нього максимальний авторитет. Бо давно збагнув: науковець - той, хто вміє поставити суттєве питання і допомогти учням обрати оптимальний шлях його розв’язання.

Нині доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік В.О. Горпинич досяг найвищих рубежів мовознавчої науки і справедливо вважається її дослідником. Його особисте свято давно вже стало надбанням усієї країни. Нині чудова нагода подивуватися з вагомого творчого доробку науковця і побажати йому плідного довголіття.

Анатолій Люціанович Ситченко, доктор педагогічних наук, професор «Не висиха душі криниця…»

З Володимиром Олександровичем Горпиничем мені поталанило познайомитись ще чотири десятиліття тому - в студентські роки. Під час навчання в Миколаївському педагогічному інституті довелося слухати його лекції із сучасної російської мови. Емоційні, жваві, динамічні, глибоко наукові, але виголошені надзвичайно доступно, лекції В.О. Горпинича не залишали в аудиторії нікого байдужих. Його думки плинули настільки стрімко, як політ стріли: увага слухачів неослабно ніби «приковувалася» до його постаті. Особливо дивувало студентів те, що він майже ніколи не користувався записами, розкриваючи суть найскладніших теоретичних питань, та ще й напам’ть цитував учених - мовознавців, ніколи не схибивши в точності цитацій. А які розкішні приклади він наводив на підтвердження своїх теоретичних викладок! На його заняттях звучали уривки їз творів класиків і сучасників, але «закоханий» він був у народнопоетичну творчість, примушуючи і нас, студентів, подивуватися багатству і точності відображення дійсності у піснях, приказках, прислів’ях.

У Миколаївському педагогічному інституті В.О. Горпинич прицював із 1968 по 1974 роки. Як завідувачу кафедри російської та українськох мови, йому вдалося подовжити наукове життя вищого навчального закладу. Сам активно працюючи над докторським дисертаційним дослідженням, він заохочував до наукової праці молодих випускників. І зараз в університеті працюють дехто з викладачів, кого саме В.О. Горпинич вивів на наукову стежку. Пригадується, що й мені після випуску з інституту при зустрічі він радив не кидати наукової роботи. Його слово значною мірою переконало у правильності вибору, коли мене запросили як шкільного вчителя спочатку до співпраці, а потім і на роботу старшим викладачем кафедри української літератури. Радість перших відкриттів він подарував студентам, які працювали в його науковому гурту над питаннями словотвору. Доповіді на конференціях і семінарах, їх безкомпромісне обговорення, перші студентські публікації відкрили для них розкіш спілкування з «великою» наукою, заохочували до подальших пошуків.

Активною була і громадська діяльність Володимира Олександровича на посаді голови парткому інституту, члена місцевкому. Він був вимогливим до себе і колег, але в той же час толерантним і доброзичливим. З ним можна було поспілкуватися здебільшого не в кабінеті, а, приміром на суботнику по впорядкуванню паркової зони, на спортивному майданчику чи на книжковій виставці. Майже ніколи він не вважав за можливе відмовляти, якщо його запрошували на скромне студентське весілля.

На жаль, після захисту докторської дисертації шляхи В.О. Горпинича з Миколаєвом розійшлися. Але де б він не працював, у Запоріжжі, Кіровограді чи Дніпропетровську, завжди знаходив можливість поспілкуватися з миколаївськими колегами. Та й миколаївці завжди стежили, на якому повороті долі перебуває НАШ Горпинич. З великою радістю сприйняли звістку про те, що він дав згоду співпрацювати з кафедрою української мови нашого університету. І знову нашим магістрантам, аспірантам пощастило доторкнутися до неміліючого джерела його енцеклопедичних знань, «живитися» його ідеями, які він щедро «підкидає» для осмислення і наукового обґрунтування чи заперечення. Під його керівництвом завершили написання кандидатських десиртацій двоє викладачів кафедри української мови, у декількох процес досліджень ще триває.

Володимир Олександрович зачарував всіх своєю невичерпною енергією , працелюбністю, відданістю справі свого життя.

Я вдячна долі, що вона мене звела з такою багатою душею і талановитою людиною. Хай завжди з Вами, високошановний Володимире Олександровичу буде творча наснага і пошук. Міцного вам здоров’я, бадьорості на довгі літа.

Людмила Василівна Старовойт,

кандидат філологічних наук, доцент

РОЗДІЛ 2. НАУКОВИЙ ДОРОБОК В.О. ГОРПИНИЧА В ГАЛУЗІ ГРАМАТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

.1 Основні наукові праці В.О. Горпинича, присвячені питанням граматики

Найголовнішими дослідженнями, присвяченими питанням гарматики української мови ,є такі:

         Прилагательные от составных топонимов // Русская речь. - 1974. - № 6. - С. 60-64.

         Утворення прикметників від двочленних топонімів // Українська мова і література в школі. - 1975. -№ 5. - С. 25-30.

         Відтопонімні прикметники в українській мові. Питання теорії і історії словотвору. - Київ : Вища школа, 1976. - 144с.

         Другорядні члени речення. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська иова». - Ч. 2. - Синтаксис. - Київ : Рад. школа, 1977. - С. 28-63.

         Складне речення. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська мова». - Ч.2. - Синтасксис. - Київ : Рад. школа, 1977. - С. 90-164.

         Утворення прикметників від простих топонімів в українській мові // Культура слова. - Вип. 15. - Київ : Наукова думка, 1978. - С. 59-66.

         Другорядні члени речення // Вивчення української мови в 7 класі з російською мовою навчання. - Київ: Рад. школа, 1979. - С. 27-60.

         Правопис складноскорочених слів // Українська мова і література в школі. - 1985. - №6. - С. 25-28.

         Русский язык. Синтаксис. Підручник для педагогічних училищ УРСР. - Київ: Вища школа, 1986. - 248 с.

         Складні випадки відмінювання топонімів // Культура слова. - Вип.32. - Київ : Наукова думка, 1987. - С. 69-73.

         Відмінювання топонімів множинної форми // Культура слова. -Вип.34. - Київ: Наукова думка, 1988. - № 3. - С. 53-55.

         Нерозкладні синтаксичні словосполучення в українській мові // Українька мова і література в школі. - 1988. - №7. - С. 65-70.

         Другорядні члени речення. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська мова». - Ч.2. / В.О. Горпинич. - Київ: Рад. школа, 1988. - С.35-38.

         Відокремленні члени речення. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська мова». - Ч.2. - Синтаксис / В.О. Горпинич. - Київ: Вища школа, 1988. - С. 81-92.

         Синтаксис складного речення. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська мова». Ч.2. - Синтаксис / В.О. Горпинич. - Київ: Вища школа, 1988. - С.99-112.

         Схеми синтаксичного аналізу. Розділ підручника для педагогічних училищ УРСР «Українська мова». - Ч.2. - Синтаксис / В.О. Горпинич. - Київ: Вища школа, 1988. - С. 213-218.

         Кратний називний у функції неузгодженого означення // Українська мова і література в школі. - 1991. - № 9. - С. 38-42.

         Двоскладні речення. // «Українська мова» - Ч.2. - Синтаксис. Підручник для педучилищ. - Київ: Освіта, 1993. - С. 3-63.

         Речення з відокремленими членами // Українська мова. - Ч.2. - Синтаксис. Підручник для педучилищ. - Київ: Освіта, 1993. - С. 82-92.

         Синтаксис складного речення // Українська мова. - Ч.2. - Синтаксис. Підручник для педучилищ. - Київ: Освіта, 1993. - С. 100-188.

         Синтаксис багатокомпонентного речення // Українська мова. - Ч.2. - Синтаксис. Підручник для педучилищ. - Київ: Освіта, 1993.- С. 197-225.

         Іменник у сучасній українській мові. - Київ: ДКНТ України, 1994.- 70 с.

         Унормування написання прикметників від географічних назв // Мовознавство. - 1995. - № 1. - С. 26-29.

         Іменник в сучасній українській мові. - Дніпропетровськ, 1997. - 68 с.

         Генітивні речення в українській мові // Українська мова - державна мова України. - Дніпропетровськ, 1998. - С. 107-112.

         Морфологія української мови (дієслово). Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. - 112 с.

         Сучасна українська літературна мова: морфеміка, словотвір, морфонологія. Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1999. - 208 с.

         Морфологія української мови (іменні частини мови). Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: ДДУ, 2000. - 174 с.

         Українська морфологія. Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: ДДУ, 2000. - 360 с.

         Українська морфологія. Посібник. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. - 350 с.

         Дидактичний матеріал з української морфології. Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: Пороги, 2003. - 92с. (у співавторстві)

         Морфологія української мови. Підручник // Академія, 2004. - 337с.

.2 Аналіз окремих досліджень, присвячених питанням граматики української мови

.2.1 Прилагательные от составных топонимов

Робота «Прилагательные от составных топонимов» опублікована в журналі «Русская речь», №6 за 1974 р., у якій автор стверджує, що составные топонимы (словосочетания и сложные слова) весьма характерны для русской топонимии - их не менее 30% от общего числа топонимов. Но фиксации составных топонимов, их анализ и классификация часто оказываются непоследовательными потому, что зависят от интерпретации исследователя. Собственный языковой и географический опыт позволяет исследователю членить атрибутивное топонимическое словосочетание с термином в постпозиции по своему усмотрению. Если определяемый компонент является общеупотребительным географическим термином, он при фиксации на картах, в словарях географических названий обычно выносится за пределы топонима: Черная, р.; Белое, оз.Но при употреблении в речи второй компонент часто сохраняется (или в исконной постпозиции, или современной официальной препозиции) - иначе могут создаваться определенные трудности при коммуникации и идентификации объекта. Эта же проблема вызывает закономерный разнобой в географических изданиях, когда под давлением речевой традиции приходится фиксировать: Онежское озеро, Черное море, Тройной.

В русском языке от составных топонимов (названий населенных пунктов) прилагательные образуются по-разному. Чаще всего используется словосложение, при котором в производном слово сохраняются оба члена топонимического словосочетания: Верхний Любаж - верхнелюбажский, Новая Ладога - новоладожский [15, с.60].

Нередко один из элементов составного названия опускается и прилагательное образуется от оставшегося слова суффиксальным способом. Суффиксации подвергаются как опорные, так и зависимые члены составных топонимов: Красный Холм - холмовской (Смоленская область), Юскова Слобода - юсковский (Брянская область). Иногда от одного и того же топонима прилагательные образуются тремя способами: Гутка-Ожинка - гутко-ожинский, гутянский, ожинский (Сумская область), Голая Пристань - голопристанский, голянский, пристанский (Херсонская область) [15, с.60].

По структуре все двучленные топонимы подразделяются на три основные группы. Самыми многочисленными в русском язык являются словосочетания с прямым порядком слов и атрибутивными отношениями между ними типа Набережные Челны (первая группа). Во вторую группу выделяются малочисленные топонимы с атрибутивными отношениями, но обратным порядком слов типа Усолье-Сибирское. Третью группу, тоже малочисленную, составляют названия из двух существительных типа Пошехонье-Володарск [15, с.61].

Изредка встречаются словосочетания с предлогом на (поселок Красное-на-Волге) с объектно-атрибутивными отношениями между словами (поселок Памяти Тринадцати Борцов, село Союз Четырех Хуторов), а также топонимы, возникшие от имен с фамилиями (поселок Полины Осипенко) [15, с.61].

Способ образования прилагательного зависит от структуры двучленных названий лишь частично, поскольку каждый тип топонимических словосочетаний допускает и словосложение и суффиксацию опорных или зависимых компонентов: 1) Минеральные Воды - минераловодский, Градский Умет - уметский, Погорелое Городище - погорельский; 2) Рахны-Лесные - рахно-лесновский, Аскания-Нова - асканийский, Андреевка-Печевая - печевской; 3) Усть-Лабинск - усть-лабинский, Пошехонье-Володарск - пошехонский, Спас-Клепики - клепиковский [15, с.61].

Выбор одного из способов словообразования может быть обусловлен сферой употребления оттопонимических прилагательных. В научном и официально-деловом стилях прилагательные от двухчленных топонимов образуются только по способу словосложения: Долгий Мост - Долгомостовский район, Красная Пресня - Краснопресненский район. Исключение составляют разве только прилагательные от топонимов типа Камень-на-Оби, образованные путем суффиксации опорного компонента: Камень-на-Оби - Каменский район Алтайского края [15, с.61].

В зависимости от конкретной речевой ситуации в разговорном стиле возможно как словосложение, так и суффиксация: Большой Токмак - большетокмакский и токмакский (Запорожская область) [15, с.61].

Способ образования зависит также и от степени связи между элементами топонимического словосочетания. В одних случаях связь между ними устойчивая, принудительная, так как оба они входили в состав синтаксического или фразеологического словосочетания уже тогда, когда это словосочетание еще не было собственным названием - в дотопонимический период: белая церковь -Белая Церковь, кривой рог - Кривой Рог, желтая вода - Желтые Воды. Здесь функция зависимых слов не сводится к выделению понятия, названного опорным словом, из ряда ему однородных. Зависимый элемент словосочетания тут - явление одновременное с опорным в составе топонима. Такие названия возникают путем метонимии и не имеют антонимических форм. Имение Льва Толстого, например, получило название Ясная Поляна потому, что находилось на ясной поляне. В топониме компонент Ясная не может иметь антонима, в дотононимическом нарицательном словосочетании - может: ясная поляна - затемненная поляна. Аналогично и в топонимах типа Красная Звезда, Кривое Озеро, Первое Мая. К тому же, переход нарицательных словосочетаний в топонимические сопряжен с изменением в связи между их компонентами [15, с.62].

Поскольку составные топонимы теряют дотопонимическую способность формироваться в процессе речи и приобретают способность к воспроизводимости, то изменяется и связь между компонентами: если в дотопонимический период она была свободной, то в топонимах она стала принудительной. Следовательно, топонимизация свободного словосочетания сопровождается его фразеологизацией, степень которой может быть разной [15, с.62].

Фразеологизация (максимальная и минимальная) и выступает тем важнейшим средством, которое удерживает оба компонента как обязательные элементы в процессе образования прилагательных. Поэтому от составных топонимов с минимальной и максимальной степенью фразеологизации во всех стилях русского языка прилагательные образуются только путем словосложения: Кривой Рог - криворожский, Белая Церковь - белоцерковский, Первое Мая - первомайский.

Анализ фактического материала показывает, что прилагательные образуются от зависимых компонентов тогда, когда опорными являются топографические термины: Погорелое Городище - погорельский, Опоченский Посад - опоченский, Гремячий Лог - гремяченский, Марьино Поле - марьинский. Таким образом, основную семантическую нагрузку в двучленных топонимах с топографическим термином несут зависимые компоненты, которые поэтому и становятся базой для суффиксального образования прилагательных [15, с.62].

Руководствуясь этими критериями, можно сформулировать основные правила образования прилагательных от составных топонимов [15, с.63].

Прилагательные от двучленных топонимов в современном русском языке образуются только путем словосложения тогда, когда: 1) между частями топонимических словосочетаний высокий уровень фразеологизации в результате того, что они были фразеологизованными или связанными словосочетаниями еще в системе нарицательных названий - дотопонимический период (Ясная Поляна - яснополянский); 2) составной топоним является неразложимым в силу того, что ни один из компонентов самостоятельно не может выполнять функции данного топонима и поэтому не способен образовать прилагательное способом суффиксации (Желтые Воды - желтоводский); 3) производные от двучленных топонимов вред назначаются для официально-делового или научного употребления, требующего сохранения всех элементов словосочетания для точного определения предмета мысли (Верхняя Суетка - официальное верхнесуетский, разговорное суетский); 4) зависимые компоненты несут в себе «идеологическую» информацию, и поэтому их нельзя опустить (Западный Берлин - западноберлинский); 5) топонимизовались словосочетания с атрибутивными отношения между компонентами, один из которых или оба выражены косвенным падежом, а поэтому лишены возможности употребляться самостоятельно (Восьмого Марта - восьмомартовский); 6) топонимизовались имена с фамилиями (Льва Толстого - Лев-Толстовский район) [15, с.63].

Суффиксация одного из компонентов при усечении другого возможна лишь в разговорно-бытовой речи. Научному и официально-деловому литературному языку этот способ образования при- тельных от двучленных топонимов не характерен. Здесь он возможен лишь в двух случаях: 1) когда опорный компонент выражен топографическим термином, прилагательное образуется; суффиксацией зависимого компонента (Погорелые Хутора - погорельский); 2) когда двучленный топоним имеет структуру типа Ростов-на-Дону, прилагательное образуется суффиксацией опорного компонента (Васильевка-на-Днепре - васильевский) [15, с.63].

От двучленных топонимов с объектными или объектно-атрибутивными отношениями между компонентами оттопонимические прилагательные не образуются ни словосложением, ни суффиксацией (Двенадцать лет Октября в Алтайском крае) [15, с.64].

Итак, в некоторых случаях спаянность семантики компонентов достигает такого уровня, что комплекс терминологизируется. Когда на базе "сложения" значений возникает новое, общее значение топонима, не вытекающее из значений компонентов, комплекс фразеологизируется в топонимии. Третья ступень фразеологизации наблюдается лишь в отдельных случаях - когда распространенный топонимический фразеологизм может переходить в апеллятивную лексику.

Следовательно, определяющими факторами в выборе способа образования прилагательных от двучленных топонимов является сфера употребления производных и степень связи между частями составных топонимов. Семантика компонентов, их порядок в топониме, структура топонимических словосочетаний и прочее играют здесь вспомогательную роль [15, с.63].

Отже, Володимир Олександрович у цій роботі довів, що частини складних географічних назв пишуться з великої літери й приєднуються дефісом, якщо вони утворені:а) поєднанням двох іменників із значенням частин об'єкта або єдиного об'єкта,наприклад: Ельзас-Лотарингія, Шлезвіг-Гольштейн, мис Серце-Камінь, селищеМайдан-Бобрик;б) поєднанням іменника з наступним прикметником, наприклад: Новгород-Сіверський, Переславль-Залеський;в) складним прикметником, наприклад: Військово-Грузинська дорога, Волго-Донський канал;г) поєднанням іншомовних елементів, наприклад: Норд-Кап («північний мис»), Нью-Йорк («новий Йорк»).

.2.2 Утворення прикметників від простих топонімів в українській мові

Робота «Утворення прикметників від простих топонімів в українській мові» опублікована в журналі «Культура слова», випуск 15 за 1978р.

Як кожна сучасна наука мовознавство характеризується інтенсивним розвитком тих галузей, які стикаються з суміжними науковими дисциплінами. До таких інтердисциплінарних напрямків лінгвістичного дослідження відноситься топоніміка, в розвитку якої разом з мовознавством, значну роль відіграють географія і історія [18, с.59].

Топоніми займають особливе місце в лексичній системі мови. Не викликає сумніву, що, представляючи собою визначену групу слів, вони наділені парадигматичними і синтагматичними характеристиками, властивими слову взагалі. Безсумнівно також і те, що категорії, встановлені для власних імен, як спеціального підкласу слів, розповсюджуються і на топоніми [18, с.59].

Прикметники від географічних назв мають різні способи утворення в залежності від структури самих топонімів. Прості складаються з беспрефіксальних якісних прикметників:річки Біла, Гнила, гора Висока, озеро Чорне, острів Довгий; присвійних прикметників: Ведмежий острів, річка Козина, Плещєєво озеро, селище Рибаче; відносних прикметників Артільна, Болотне, Вузлова, Талове,Борове, Північний острів; прикметників суфіксом -ський (з варіантами - цький, - івський, - евскиі, - анской, - їнської, енський): Ветлужську, Єлецький, Оріхівський, Миколаївський,Іланський, Побединський, Песоченский, Каспійський, Таврійське; рахункові прикметники: Перший поріг, Третій острів, 75-ий кілометр. Прості топоніми отримуються префіксальним прикметниками [18, с.60].

І. Прикметники від топонімів на -івк-а, -анк-а, -енк-а, -инк-а, -уватк-а, -авк-а, -к-а. Якщо назви населених пунктів закінчуються на -івк-а (-ївк-а,

овк-(а), -анк-а, -енк-а, -инк-а, -уватк-а, -авк-а, то прикметники утворюються від основ після випадіння морфеми -к-а за допомогою простого суфікса -ськ-ий: Корені́вка - корені́вський, Королі́вка - королі́вський, Корсуні́вка - корсуні́вський, Коржі́вка - коржі́вський, Корю́ківка - корю́ківський, Ру́банка - Ру́банський, Тепля́нка - тепля́нський, Весня́нка - весня́нський, Волося́нка - волося́нський, Вільня́нка - вільня́нський, Преображе́нка - преображе́нський, Успе́нка - Успе́нський, В’я́зенка - в’я́зенський, Со́винка - со́винський, Чапли́нка - чапли́нський, Гарбузи́нка - гарбузи́нський, Бережи́нка - бережи́нський, Зли́нка - зли́нський, Лозува́тка - лозува́тський, Ясинува́тка - ясинува́тськии, Скелюва́тка - скелюва́тський, Бугрува́тка - бугрува́тський, Полта́вка - полта́вський, Гу́савка - гу́савський, Ги́рявка - ги́рявський, Стри́жавка - стри́жавський [18, с.60].

Від топонімів цієї структури прикметники зрідка утворюються і за іншими моделями: 1) за допомогою суфікса -ецьк-ий при випадінні суфікса -к-а: Попі́вка - попове́цький, Па́влівка - павлове́цький, Жме́ринка - жмерине́цький, Спри́сівка - сприсіве́цький, Ві́льшанка- вільшане́цький, Ка́м’янка - кам’яне́цький, Лі́тинка - літине́цький, Миха́йлівка - михайлове́цький, Ришні́вка - ришніве́цький, Чи́жівка - чижове́цький; 2) за допомогою складного суфікса -івськ-ий при випадінні суфікса -к-а; Тру́женка - тру́женівський, Катери́нка - катери́нівський; 3) за допомогою суфікса -анськ-ий (-янськ-ий) при випадінні суфіксів -инк-а, івк-а: Грузи́нка - грузя́нський, Черпи́гівка - черпижа́нський, Ру́динка - рудня́нський; 4) за допомогою суфікса -анськ-ий (-янськ-ий) із збереженням морфеми -к-а, яка змінюється в -ч-а: Мазурі́вка - мазурівча́нський. За походженням та сферою поширення вони є діалектними і сприймаються як відхилення від літературної норми та виступають варіантами до закономірних попі́вський, па́влівський, жме́ринський, спри́сівський, вільша́нський, ка́м’янський, лі́тинський, миха́йлівський, ришні́вський, чижі́вський, тру́женський, катери́нський, грузи́нський, черпи́гівський, ру́динський, мазурі́вський. Переважна більшість прикметників від топонімів на -к-а, що приєднується безпосередньо до топонімічного кореня, утворюється в літературній мові за допомогою простого суфікса -ськ-ий після випадіння морфеми -к-а: Лисогі́рка - лисогі́рський, Ве́рбка - ве́рбський, Банду́рка - банду́рський, Бо́лгарка - бо́лгарський, Аджа́мка - аджа́мський, Краснобі́рка - краснобі́рський та ін.

Закріпилися в літературній мові прикметникові форми, утворені за допомогою суфікса -инськ-ий від основ з морфемою -к-а: Алу́пка -алу́пкинський, Шо́стка - шо́сткинський [18, с.60].

Ввійшла в літературний вжиток і частина прикметників, що утворилися за допомогою суфікса -івськ-ий від основ на -к-а: Ру́дка - ру́дківський, Ту́рка - ту́рківський, Земля́нка - землянкі́вський, Кри́чка -кричкі́вський, Побере́жка - побере́жківський, Курі́нька - курінькі́вський.

Закономірними є також прикметники, утворені за допомогою складного суфікса -анськ-ий від назв на -чк-а, -шк-а. Звук к перед суфіксом -анськ-ий випадає: Лу́чка - луча́нський, Краси́чка - красича́нський, Мая́чка - маяча́нський, Кімли́чка - кімлича́нський, Гру́шка - груша́нський [18, с.61].

Відхиленням від літературної норми є поодинокі діалектні форми, утворені від топонімів на -к-а за допомогою складного суфікса -анськ-ий (-янськ-ий). Приголосний, що стоїть перед -к-а, зберігається, а суфікс -к-а перед -анськ-ий (-янськ-ий) випадає: 1) Слобі́дка - слободя́нський, Ру́дка - рудя́нський; 2) за допомогою суфікса -ецьк-ий при випадінні -к-а: Ве́рбка - вербе́цький, Сті́нка - стіне́цький, Га́лка - гале́цький; 3) суфікса -анськ-ий, що приєднується безпосередньо до морфеми -к-а, яка при цьому переходить в -ч-а: Бі́лка - білча́нський, Тулу́шка - тулуща́нський; 4) за допомогою суфікса -ицьк-ий при випадінні -к-а: Бро́нька - брони́цький [18, с.61].

II. Прикметники від топонімів на -ок. У сучасній українській літературній мові прикметники від топонімів на -ок утворюються за кількома зразками, які мають приблизно однаковий ступінь поширеності і відповідають закономірностям літературного словотвору: 1) за допомогою складного суфікса -івськ-ий від основ з суфіксом -ок при випадному о: Усо́к - ускі́вський, Свіро́к - свіркі́вський, Райо́к - райкі́вський, Вовчо́к - вовчкі́вський, Ставо́к - ставкі́вський, Млино́к - млині́вський, Бужо́к - бужкі́вський (пор. поодинокі утворення типу Межи́ток - межи́тівський); 2) за допомогою простого суфікса -ськ-ий від основ на -ок при злитті морфем -ок і -ськ-, що дають звукосполучення -оцьк-ий: В’язіво́к - в’язіво́цький, Городо́к- городо́цький, Довжо́к - довжо́цький, Студено́к - студено́цький, Підвисо́ке - підвисо́цький, Корчуно́к - корчуно́цький; 3) за допомогою простого суфікса -ськ-ий при випадінні -ок: Корчуно́к - корчу́нський, Студено́к - студе́нський, Переши́йок - переши́йський, Кореньо́к - коренськи́й, Лозіво́к - лозівськи́й, Жолобо́к - жолобськи́й; 4) за допомогою складного суфікса -анськ-ий (-ян-ськ-ий) при випадінні -ок: Пере́лісок - переліся́нський, Жолобо́к - жолоб’я́нський, Городо́к - городя́нський (пор. поодинокі утворення типу Підвисо́ке - підвисоча́нський). Це говорить про неусталеність та ненормованість словотворення у прикметників від топонімів на -ок. Тому утворення та вживання цієї групи прикметників регламентується словниками. III. Прикметники від топонімів на -ищ-е неусталеністю та ненормованістю характеризується й словотворення прикметників від назв на ищ-е: 1) основа топонімів з морфемою -ищ-е + складний суфікс -анськ-ий: Бу́дище - будища́нський, Га́тище - гатища́нський, Городи́ще - городища́нський, Се́лище - селища́нський, Пруди́ще - прудища́нський, Короти́ще - коротища́нський, За́ймище - займища́нський, Тирими́ще - тиримища́нський; Скирти́ще - скиртища́нський, Пари́ще - парища́нський;

) основа топонімів з морфемою -ищ-е + складний суфікс -енськ-ий: Литови́ще - литови́щенський, Монастири́ще - монастири́щенський, Копи́ще - копи́щенський, Городи́ще - городи́щенський, Бу́дище - бу́дищенський; 3) основа топонімів з морфемою -ищ-е + простий суфікс -ськ-ий, на межі між якими виникає звукосполучення -иськ-ий, що передається на письмі: Со́шище - со́шиський, Жо́рнище - жо́рниський, Лу́тище- лу́тиський, Засе́лище - засе́лиський. Всі три моделі відповідають закономірностям літературного словотворення. І хоч найпоширенішими і форми на -анськ-ий, проте прикметники на -енськ-ий та -ськ-ий також властиві всім сферам української мови. Тому вживання прикметників від топонімів на -ищ-е визначається здебільшого словниками, довідниками. При наявності словотворчих варіантів перевага надається формам на -анськ-ий. . Прикметники від топонімів на -щин-а Від топонімів на -щин-а прикметники утворюються за трьома моделями приблизно однакового поширення [18, с.61].

Найчастіше вживаються утворення з простим суфіксом -ськ-ий: Черне́щина - черне́щинський, Моско́вщина - моско́вщинський, Козе́льщина - козе́льщинський, Іскрискі́вщина - Іскрискі́вщинський, Гладкі́вщина - гладкі́вщинський, Лісі́вщина - лісі́вщинський [18, с.62].

Досить активними і поширеними є форми з складним суфіксом -анськ-ий, перед яким випадає морфема -ин-а топонімічної основи: Діді́вщина - дідівща́нський, Королі́вщина - королівща́нський, Макси́мівщина - максимівща́нський, Сахно́вщина - сахновща́нський, Ру́нівщина - рунівща́нський, Яснопі́льщина - яснопільща́нський, Гра́бщина - грабща́нський, Гу́рщина - гурща́нський. Часто трапляються й прикметники з простим суфіксом -ськ-ий, перед яким морфема -щин-а випадає: Біля́вщина - біля́вський, Гу́барівщина - гу́барівський, Жа́лківщина - жа́лківський, Сама́рщина - сама́рський, Сарна́вщина - сарна́вський, Я́стребщина - я́стребський, Са́ївщина - са́ївський [18, с.62]. Відповідають закономірностям літературного відтопонімічного словотворення прикметники типу Козе́льщина - козельщи́нський і Гра́бщина - грабща́нський. Проте утворення типу Біля́вщина - біля́вський міцно закріпилися не лише в усно мовних стилях, але й у офіційно-ділових та наукових. І хоч за структурно-семантичними ознаками в літературній мові перевагу слід надавати формам типу Черне́щина - черне́щинський, проте й інші утворення від назв на -щин-а мають міцні місцеві традиції, а тому, вживаючи той чи інший топонім, треба орієнтуватися на засвідчені в словниках і довідниках форми [18, с.62].

V. Прикметники від топонімів на -их-а

Неусталеними виявляються також прикметникові утворення від топонімів на -их-а. Найпоширенішими є форми з простим суфіксом -ськ-ий при збереженні в твірній основі морфеми -их-, яка разом з -ськ- утворює звукосполучення -ськ-ий: Лепети́ха - лепети́ський, Радчи́ха - радчи́ський, Кова́лиха - кова́лиський, Шаули́ха - шаули́ський, Потопи́ха- потопи́ський, Зала́тиха - зала́тиський. Таким же ступенем поширеності характеризуються і прикметники, утворені за допомогою складного суфікса -вськ-ий від основ на -их-а: Вощили́ха - вощили́хівський, Шама́ниха - шама́нихівський, Дрозди́ха - дрозди́хівський [18, с.62].

Досить активними, хоч і менш поширеними, є прикметники на -анськ-ий від основ на -их-: Коляди́ха - колядиша́нський [18, с.63].

Найповніше нормі літературного словотворення відповідають прикметники типу Кова́лиха - кова́лиський, їм треба надавати перевагу при новоутвореннях та словотворчому варіюванні. Проте не слід штучно утворювати нові форми замість узвичаєних на -івськ-ий та -анськ-ий [18, с.63].

VI. Прикметники від топонімів на -к-и

Якщо топоніми закінчуються на -к-и після приголосного основи, то прикметники утворюються за допомогою складного суфікса -івськ-ий із збереженням морфеми -к- у складі твірної основи: Хрипки́ - хрипкі́вський, Тіньки́ - тінькі́вський, Погрібки́ - погрібкі́вський, Плиски́ - плискі́вський, Сушки́ - сушкі́вський, Стрілки́ - стрілкі́вський, Садки́ - садкі́вський, Пайки́ - пайкі́вський, Маськи́- маські́вський, Маньки́ - манькі́вський, Лужки́ - лужкі́вський, Лопатки́ - лопаткі́вськии, Лазірки́ - лазіркі́вський, Кишеньки́ - кишенькі́вськии, Гриньки́ - гринькі́вський, Галушки́ - галушкі́вський [18, с.63].

У розмовно-побутовому мовленні трапляються поодинокі випадки відхилення від цього правила, зумовлені діалектним словотвором та місцевою традицією. До них належать форми: 1) із складним суфіксом -анськ-ий: Ставки́ - ставча́нський, Хижки́ - хижча́нський; 2) із простим суфіксом -ськ- і наголошеним закінченням -ий при випадінні -к-и: Копанки́ - копанськи́й, Вечірки́ - вечірськи́й, Федірки́ - федірськи́й; 3) з простим суфіксом -ецьк-ий при випадінні -к-и: Язвинки́ - язвине́цький, Різьки́ - різе́цький [18, с.63].

В офіційно-діловому мовленні їм відповідають прикметники на -івськ-ий: Хижки́ - хижкі́вський, Копанки́ - копанкі́вський, Язвинки́ - язвинкі́вський, Зіньки́ - зінкі́вський. Якщо топоніми на -енк-и за походженням є назвами певного роду, утвореними від відповідних прізвищ чи прізвиськ на -енк-о, то незалежно від місця наголосу відтопонімічні прикметники утворюються за допомогою складного суфікса -івськ-ий при збереженні морфеми -енк- у складі твірної основи: Косенки́ - косенкі́вський, Котенки́ - котенкі́вський, Марченки́ -марченкі́вський, Петренки́ - Петренкі́вський, Сліпченки́ - сліпченкі́вський, Сіренки́ - сіренкі́вський, Москале́нки - москале́нківський, Левченки́ - левченкі́вський, І́щенки - і́щенківський. Розмовно-побутове мовлення відбиває деякі відхилення від цього правила, викликані традицією та аналогією. Це прикметники: 1) із простим суфіксом -ськ-ий і випадним -к-: Думенки́ - думе́нський, Хоменки́ - хоме́нський, Дмитренки́ - дмитре́нський; 2) із складним суфіксом -анськ-ий і збереженою морфемою -к- у складі твірної основи: Бабенки́ - бабенча́нський. В офіційно-діловому стилі їм, як правило, відповідають форми на -івськ-ий: Хоменки́ - хоменкі́вський, Бабенки́ - бабенкі́вський [18, с.63].

У топонімах на -чки перед складним суфіксом -анськ-ий випадає -к-: Кринички́ - кринича́нський, Бочечки́ - бочеча́нський, Річки́ - річа́нський, Бочки́ - боча́нський, Кімли́чки - кімлича́нський. Від переважної більшості топонімів на -к-и з ненаголошеним закінченням прикметники утворюються за допомогою складного суфікса -івськ-ий при збереженні морфеми -к- в складі твірної основи: Тере́шки - тере́шківський, Поло́шки - поло́шківський, Обло́жки - обло́жківський, Поді́лки - поді́лківський, Самолу́ски - самолу́сківський, Рома́шки - рома́шківський, Підста́вки - підста́вківський, Кли́шки - кли́шківський, Ва́лки - ва́лківський [18, с.64].

Нечисленні відхилення від цього правила пояснюються впливом аналогії, діалектної системи словотворення, історичною та місцевою традицією. До них належать прикметники, утворені за допомогою: 1) простого суфікса -ськ-ий при випадінні -к-: Сути́ски - сути́ський, Миху́нки

миху́нський, Ви́шеньки - ви́шенський; 2) складного суфікса -енськ-ий при випадінні -к-: Рогі́зки - рогі́зенський; 3) складного суфікса -анськ-ий при збереженні -к- у складі твірної основи: Кві́тки - квітча́нський, Бі́рки - бірча́нський, Помі́рки - помірча́нський; 4) складного суфікса -инськ-ий при збереженні -к-и складі твірної основи: Рі́пки - рі́пкинський; 5) простого суфікса -ицьк-ий при випадінні -к-: Бі́лки - біли́цький, Шала́нки - шалани́цький. Одні з цих малопоширених форм проникають в літературну мову, в офіційно-ділову сферу і міцно закріпляються там: П’ятиха́тки - п’ятиха́тський, Рі́пки - рі́пкинський. Інші живуть лише в діалектному мовленні, допускаючи в офіційно-діловій мові відповідні варіанти зі складним суфіксом -івськ-ий: пор. Рогі́зки - розм. рогі́зенський, оф. рогі́зківський; Семере́ньки - розм. семере́нський, оф. семере́нківський, Скоморо́шки - розм. скоморо́ський, оф. скоморо́шківський. Тому утворення та вживання прикметників від топонімів на -к-и з ненаголошеним закінченням визначається словниками та довідниками [18, с.66].

Отже, власні географічні назви посідають одне з чільних місць під час вивчення української мови іноземцями. Уводячи ойконімний матеріал як лінгвокраїнознавчий, слід пам’ятати про функціонування найменувань поселень не тільки як факту народної етимології, але й як наукового онімного матеріалу, зафіксованого в усіх відомих та доступних історичних документах та врахованого в методиках семантико-словотвірного, етимологічного аналізу. Переважна більшість прикметників від топонімів на -к-а, що приєднується безпосередньо до топонімічного кореня, утворюється в літературній мові за допомогою простого суфікса -ськ-ий після випадіння морфеми -к-а.

.2.3 Утворення прикметників від двочленних топонімів

Робота «Утворення прикметників від двочленних топонімів в українській мові» опублікована в журналі «Українська мова і література в школі», №5 за 1975 р.

Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива берег, назва річки Ріка - від апелятива річка, або від власних назв (антропонімів), наприклад, назва міста Івано-Франківськ - від власного імені Івана Франка. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, місто Сіверськ дістало свою назву від річки Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означувальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії річки, а іменникову - через найменування річки Дон від іранського don «вода», «річка».

Для назв населених пунктів - міст, селищ, сіл тощо - прийнято, крім загального терміна топонім, вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів (річок, озер, морів) - термін гідронім; для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів географічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та інших) - оронім.

Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%85%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B5_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F> певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість.

Топоніми розрізняються за ознаками природи:

·              особливостями рельєфу (вершина Стіг <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%96%D0%B3_(%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0)>, підвищення Гостра Могила <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0_%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B0>, Нагольний кряж <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D1%80%D1%8F%D0%B6> тощо);

·              особливостями водних об'єктів (річка Біла <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B0_(%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0_%D0%90%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%83)>, місто Жовті Води <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D0%B2%D1%82%D1%96_%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%B8>);

·              видами рослин (місто Дубно <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B1%D0%BD%D0%BE>, село Березівка <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0>, річка Рогозянка <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B7%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)>);

·              видами тварин (вершина Кобила <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%BB%D0%B0>, річка Щучна <http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A9%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B0&action=edit&redlink=1>).

В українській мові від складених (двочленних) топонімів прикметники утворюються по-різному. Найчастіше застосовується словоскладання, при якому в похідному слові зберігаються обидва члени топонімічних словосполучень: Жовтий Брід - жовтобрідський, Жовтий Яр - жовтоярський, Зелений Брід - зеленобрідський, Нова Одеса - ново одеський [17; с. 25].

Але нерідко один з компонентів двочленного топоніма пропускається і прикметник утворюється шляхом суфіксації: Нижня Хортиця - хортицький, Верхня Хортиця - хортицъкий (пор. офіційно-ділове нижньохортицький, верхньохортицький); Яцинова Слобідка - яциновський (пор. офіційно-ділове яциновослобідський) [17; с. 25].

Суфіксації піддаються як опорні, так і залежні компоненти топонімічних словосполучень: Айдар-Миколаївка - айдарський, Нова Січ - січанський; Балабушині Верби - балабушинський, Біликів Колодязь - біликівський [17; с. 25].

Інколи від того самого топоніма прикметники утворюються трьома способами (словоскладанням, суфіксацією опорного компонента, суфіксацією залежного компонента): Гутка-Ожинка - гутко-ожинський, гутянський, ожинський; Гола Пристань - голопристанський, пристанський, голянський; Багата Чернещина - багаточернещанський, багатянсъкий, чернещанський [17; с. 26].

Отже, в сучасній українській мові немає єдиного способу утворення прикметників від двочленних топонімів. Застосовується словоскладання (Лиса Гора - лисогірський), суфіксація опорного компонента (Верхня Терса - терсянський), суфіксація залежного компонента (Добровільні Хутори - добровільний). Це викликає значні труднощі у мовців, часто призводить до непорозумінь і неправильного утворення відтопонімічних прикметників. Чи існує тут якась закономірність? Чим зумовлюється вибір того чи іншого способу при потребі утворити прикметник від складеного топоніма? [17; с. 26].

Розглянемо будову складених топонімів, структуру складних відтопонімічних прикметників і сучасну практику їх словотворення та слововживання [17; с. 26].

За структурою всі двочленні топоніми поділяються на три групи. Найчисленнішими в українській мові (понад 80%) є іменні топонімічні словосполучення з прямим порядком слів і атрибутивними відношеннями між компонентами (перша група): Морозова Долина, Мушина Гребля, Нижні Ворота, Нижні Гаї, Пролетарська Рудня, Рідний Край, Світова Зірка, Багата Чернещина [17; с. 26].

До другої групи належать нечисленні двочленні топоніми з атрибутивними відношеннями, але оберненим порядком слів: Ниви-Губинські, Ниви-Золочівські, Новосілки-Гостинні, Новосілки-Опарські, Острівчик-Пильний, Верховина-Бистра, Віта-Поштова, Бринці-Загірні [17; с. 26].

Третю групу, теж нечисленну, становлять назви з двох іменників типу Михайлівка-Рубежівка, Пологи-Вергуни, Пологи-Низ, Пологи-Чобітки, Пологи-Яненки, Вокзал-Городня [17; с. 26].

Зрідка зустрічаються словосполучення з прийменниками на, над, за (Василівка-на-Дніпрі, Банила-над-Серетом, Гаї-за-Рудою), з об'єктно-атрибутивними відношеннями між компонентами (Пам'ять Комунарів, Десятиріччя Жовтня, Здобуток Жовтня), а також топоніми, що: склалися на основі імен з прізвищами (Валя Кузьмина, Бабах Тамара). Але вибір способу творення прикметників від структури двочленних топонімів залежить лише частково, тому кожний структурний тип топонімічних словосполучень допускає і словоскладання, і суфіксацію опорних чи залежних компонентів: 1) Рідний Край - ріднянський, Мушина Гребля - мушинський; Багата Чернещина - чернещанський; 2) Верховина-Бистра - верховино-бистрянський; Острівчик-Пільний - остріечицький, Бринці-Загірні - загірнянський; 3) Пологи-Вергуни - полого-вергунівський; Михайлівка-Рубежівка - михайлівський, рубежівський; Вокзал-Городня - городнянськи. [17; с. 26].

Прикметники від складених топонімів найчастіше утворюються шляхом словоскладання, суфіксація одного з компонентів застосовується значно рідше. Характерно, що словоскладання не виключає суфіксації опорного чи залежного компонента, хоч такі випадки спостерігаються рідко [17; с. 26].

Вибір одного із способів у процесі словотвору може бути зумовлений сферою вживання відтопонімічних прикметників. В офіційно-діловому стилі прикметники від двочленних топонімів утворюються лише словоскладанням: Велика Лепетиха - розмовно-побутове лепетиський, офіційно-ділове великолепетиський; Старі Санжари - роз мовно-побутове санжарівський, офіційно-ділове старосанжарівський [17; с. 26].

У розмовному стилі залежно від конкретної мовної ситуації можливе як словоскладання, так і суфіксація: Великий Токмак - великотокмацький, токмацький; Великі Сорочинці - великосорочинський, сорочинський; Малі Сорочинці - малосорочинсъкий, сорочинський [17; с. 27].

Вибір способу словотвору залежить також і від ступеня сталості зв'язку між компонентами топонімічних словосполучень [17; с. 27].

Ступінь сталості зв'язку між компонентами двочленних топонімів: прямим порядком слів (перша група) не однаковий. В одних випадках він дуже високий, зв'язок між компонентами постійний і обов'язковий, бо обидва вони входили до складу синтаксичного або фразеологічного словосполучення ще до процесу топонімізації, тобто в дотопонімічний період, коли ці словосполучення ще не були власними назвами: пор. біла (сіра, жовта) церква - Біла Церква, жовта (мутна, синя, темна, прозора) вода - Жовті Води, кривий (прямий, довгий, зігнутий, крутий) ріг - Кривий Ріг. Тут залежний компонент словосполучення - явище одночасне з опорним у складі назви населеного пункту, а в ряді випадків і у складі загального словосполучення. Селище в Миколаївській області дістало назву Криве Озеро тому, що виникло на берегах озера кривої форми. В топонімі компонент Криве не може мати антоніма (слова з протилежним значенням), у дотопонімічному загальному словосполученні - може, пор, криве (пряме, кругле) озеро - Криве Озеро. Подібне зустрічається і в топонімах типу Зелений Барвінок, Золота Нива, Калиновий Гай, Кримська Роза та ін [17; с. 27].

Перехід загальних словосполучень у топонімічні пов'язаний із змінами в зв'язку між їх компонентами. Оскільки топонімічні словосполучення втрачають дотопонімічну здатність формуватися в процесі мовлення і набувають нової якості - відтворення, то змінюється й характер зв'язку між компонентами: якщо в дотопонімічний період він був вільним, то в топонімах став обов'язковим. Отже, топонімізація вільного словосполучення супроводжується його фразеологізацією. Вона й виступає тим засобом, який утримує обидва компоненти складеного топоніма в процесі творення прикметників. Тому від фразеологізованих топонімічних словосполучень прикметники в усіх стилях української мови утворюються шляхом словоскладання: Біла Церква - білоцерківський, Кривий Ріг - криворізький, Криве Озеро -- кривоозерський, Жовті Води - жовтоводський, Перше Травня - першотравневий, Курячі Лози - курячелозівський [17; с. 27].

Значна частина двочленних топонімів виникла не на базі синтаксичних чи фразеологізованих словосполучень, а на основі одночленних топонімів: Самбір - Малий Самбір - Великий Самбір - Старий Самбір; Балта ~ Нова Балта; Висунь - Нова Висунь; Калуга - Нова Калуга; Запоріжжя - Нове Запоріжжя [17; с. 27].

Процес утворення цих двочленних топонімів відрізняється від назв типу Біла Церква, Кривий Ріг тим, що залежні компоненти з диференціюючою функцією тут приєдналися до опорних як до одночленних топонімів. Так виникають двочленні топоніми, залежний компонент яких можуть мати антоніми у складі інших двочленних назв поселень. Сучасна Стара Балашовка (околиця м. Кіровограда) первісно називалася просто Балашовкою. Але коли поряд виникло нове поселення з назвою Нова Балашовка, то для розрізнення Балашовку стали називати Старою Балашовкою. Отже, антонімічні компоненти Стара - Нова в двочленних назвах виникли в топонімічний період, тобто після того, як опорний компонент Балашовка став топонімом [17; с. 27].

Залежний компонент пізнішого походження може протиставляти двочленну назву одночленній: Старі Богородчани - Богородчани, Нова Каховка - Каховка, Нова Диканька - Диканька, Малий Гвіздець - Гвіздець [17; с. 27].

Шляхом суфіксації опорного компонента прикметники утворюються і тоді, коли в мовленні з будь-яких причин значення похідного слова не розрізняється: басанський - той, що відноситься і до Нової, і до Старої Басані. Але при потребі в розрізненні значення прикметники і в розмовному, і в офіційно-діловому стилях можуть утворюватися шляхом словоскладання: Нова Басань - новобасанський, Стара Басанъ - старобасансъкий, Нова Балашовка - новобалашовський, балашовський, Стара Балашовка - старобалашовський, балашовський; Нова Каховка - новокаховський, каховський; Старі Богородчани - старобогородчанський, богородчанський [17; с. 27].

Значно рідше суфіксації піддається залежний компонент з пропуском опорного: Кедина Гора - кединсъкий, Романова Балка - романівський. Факти свідчать, що прикметники утворюються від залежних компонентів здебільшого тоді, коли опорним є топографічний термін. Найчастіше зустрічаються такі: городище, посад, городок, поле, слобода, хутір, долина, яруга, яр, кут, балка, байрак, гребля, криниця та ін. (Лизогубова Слобода - лизогубівський, Житні Гори - житнянський, Високі Байраки - височанський, Погожа Криниця - погожанський, Кам'яна Яруга - кам'янецький) [17; с. 27].

До двочленних належать і ті топоніми, що за походженням є іменами з прізвищами: село Карла Маркса, село Івана Франка, село Карла Лібкнехта, село Рози Люксембург, селище Поліпи Осипенко, село Тараса Шевченка, село Клари Цеткін [17; с. 27].

Оскільки ці словосполучення стали сталими ще будучи іменами і прізвищами, то, перетворившись на топоніми, вони втратили здатність пропускати будь-який компонент. Тому від них прикметники утворюються лише шляхом словоскладання: Карла Маркса - карло-марксівський, Івана Франка - івано-франківський, Карла Лібкнехта -- карло-лібкнехтівський, Поліпи Осипенко - поліно-осипенківський, Тараса Шевченка - тарасо-шевченківський [17; с. 27].

У розмовно-побутовому мовленні тенденція до скорочення двочленних топонімів така сильна, що інколи навіть на основі фразеологізованих складених топонімів прикметники утворюються шляхом суфіксації одного з компонентів: Серп-Молот - серп'янський; Карла Маркса -- марксівський, пор. Івано-Франківськ - франківський (автобус) і под [17; с. 27].

На відміну від розмовно-побутового мовлення, в офіційно-діловому стилі діє тенденція не до скорочення топонімічних словосполучень і суфіксації одного з компонентів, а до збереження в похідних формах обох елементів двочленного топоніма, що в кінцевому підсумку обмежує можливості суфіксації і підвищує продуктивність словоскладання: Велика Виска - розмовно-побутове висківський, вищанський; офіційно-ділове великовисківський; Мала Виска - розмовно-побутовий, висківський; офіційно-ділове маловисківський; Старі Соколи - розмовно-побутове соколянський, соколівський; офіційно-ділове старосоколівський; Лозовий Яр - розмовно-побутове лозівський, офіційно-ділове лозовоярівський [17; с. 27].

У мові існують і такі двочленні топоніми, від яких не утворюються ні словоскладанням, ні суфіксацією. Це словосполучення з об'єктними і об'єктно-атрибутивними відношеннями між компонентами: Думи Хлібороба, Здобуток Жовтня, Шлях Незаможника. Складові елементи таких топонімів не здатні змінити об'єктні відношення на атрибутивні, без чого не може відбутися словоскладання. Від назв цієї структури прикметники не утворюються і шляхом суфіксації, оскільки усічення одного з компонентів повністю зруйнувало б топонім як лексичну одиницю і твірну основу [17; с. 28].

Відтопонімічні прикметники не утворюються і від деяких назв з атрибутивними відношеннями. Це, головним чином, топонімічні словосполучення (внаслідок цього позбавлені здатності до усічення) з такими опорними компонентами, які не взаємодіють з суфіксом -ськ-ий і його похідними: село Жовтнева Революція, село Третій Інтернаціонал [17; с. 28].

На основі цих критеріїв можна сформулювати такі найважливіші закономірності утворення прикметників від двочленних топонімів [17; с. 28].

І. У сучасній українській літературній мові прикметники від двочленних топонімів утворюються лише шляхом словоскладання тоді, коли: 1) між компонентами топонімічних словосполучень сталий зв'язок внаслідок того, що вони були фразеологізованими або сталими ще в системі загальних назв до процесу топонімізації, тобто в дотопонімічний період (Криві Коліна - кривоколінський, День Добрий - деньдобрівський, Паризька Комуна - паризькокомунівський); 2) топонімічне словосполучення є нерозкладним, і тому жоден із компонентів самостійно не може виконувати функції цього топоніма і виділити твірну основу для утворення прикметника суфіксальним способом (Жовті Води - жовтоводський, Чорне море - чорноморський); 3) похідні від топонімічних словосполучень призначаються для офіційно-ділового або наукового вживання, яке, будучи позбавленим інших засобів маркування, вимагає збереження всіх елементів двочленного топоніма для точного визначення предмета думки (пор. Велика Корениха - розмовно-побутове корениський, офіційно-ділове великокорениський; Мала Корениха - розмовно-побутове корениський, офіційно-ділове малокорениський; 4) топонімізувалися словосполучення, компоненти яких (один або два) виражені непрямим відмінком, а тому позбавлені можливості вживатися самостійно (Восьмого Березня - восьмоберезнянський, Першого Травня - першотравневський, Дар Надежди - дарнадеждинський); 5) топонімізувалися імена з прізвищами, що були фразеологічними словосполученнями ще в дотопоншічний період (Максима Горького - максимогорьківсьткий); 6) топонімізувалися два прізвища (Сакко і Ванцетті - саккованцеттівський) [17; с. 28].

ІІ. Суфіксація одного з компонентів при усіченні другого можлива лише в розмовно-побутовому мовленні. Для наукового і офіційно-дійового літературного мовлення цей спосіб творення прикметників не характерний: пор. Велика Димерка - розм. димерський, ділов. Великодимерська сільська Рада, Нова Оржщя - розм. оржицький, ділов. Новооржицька сільська Рада.

ІІІ. У всіх стилях української мови суфіксація можлива лише в двох випадках: 1) якщо опорний компонент виражається топографічним терміном, то прикметники здебільшого утворюються суфіксацією залежного компонента з усіченням опорного: Соколова Гора - соколовський; Довгий Ліс - довжанський, Синевирська Поляна -синевирський. В офіційному стилі зустрічається словоскладання: соколовогірський, довголіський; 2) коли двочленні топоніми мають структуру з прийменниками на, над, за, то прикметники здебільшого утворюються суфіксацією залежного компонента з усіченням опорного: Соколова Гора - соколовський; Довгий Ліс - довжанський, Синевирська Поляна -синевирський. В офіційному стилі зустрічається словоскладання: соколовогірський, довголіський; 2) коли двочленні топоніми мають структуру з прийменниками на, над, за, то прикметники утворюються суфіксацією опорного компонента з усіченням залежного (Новосілки-на-Десні - новосілківський, Новосілки-на-Дніпрі - новосілківський, Видинів-над-Прутом - видинівський), але в офіційно-діловому стилі застосовується словоскладання: Новосілківська-на-Дніпрі сільрада, Новосілківська-на-Десні сільська Рада [17; с. 30].

IV. Від двочленних топонімів прикметники не утворюються (ні словоскладанням, ні суфіксацією) тоді, коли: 1) між компонентами топонімічних словосполучень склалися об'єктні відношення (рідше об'єктно-атрибутивні): Пам'ять Комунарів, Колос Добра; 2) опорний компонент нерозкладного словосполучення не виступає в словотворчі стосунки з суфіксом -ськ-ий і його похідними (тобто не утворює прикметників з цими суфіксами): Велика Дорога [17; с. 30].

Отже, визначальними факторами у виборі способів словотвору прикметників від двочленних топонімів є сфера вживання похідних, сталість зв'язку між компонентами. Семантика компонентів, їх порядок у топонімі, структура топонімічних словосполучень та інші фактори відіграють допоміжну роль. В українській мові від складених (двочленних) топонімів прикметники утворюються по-різному. Найчастіше застосовується словоскладання, при якому в похідному слові зберігаються обидва члени топонімічних словосполучень: Жовтий Брід - жовтобрідський.

.2.4 Складні випадки відмінювання топонімів

Робота «Складні випадки відмінювання топонімів» опублікована в журналі «Культура слова», вип. 32 за 1987р.

Топоніми об’єднують різні класи назв географічних об’єктів - населених пунктів (ойконіми), річок, потоків (гідроніми), вулиць, проспектів (урбаноніми) тощо. У сфері функціонування цієї групи власних назв теж чимало відхилень від норми, що не сприяє підвищенню рівня культури мови й загалом культури держави.

Українські топоніми належать до розряду відмінюваних слів. Невідмінювані топоніми утворюють лише кілька нечисленних груп: 1) топоніми у формі родового відмінка однини: місто Артема, село Леніна, село Карла Маркса, село Рози Люксембург, село Тараса Шевченка, село Горького; 2) давні слов’янські топоніми на о: Гродно, Вільно, Ковно, Нуйно [16; с.69].

Але в окремих синтаксичних і стилістичних позиціях частина відмінюваних топонімів втрачає здатність до словозміни. Це буває тоді, коли топонім у тексті вживається з номенклатурним словом (місто, село, селище, виселок, хутір тощо). Оскільки це явище досі мало вивчене і тому не внормоване, то навіть у кодифікованій мові знаходимо значну розбіжність у відмінюванні топонімів: прибув до міста Глухів - до міста Глухова, на хуторі Прилуки - на хуторі Прилуках. Як відмінювати топоніми в цьому випадку? [16; с.69].

У тексті (усному та писемному) топоніми вживаються з номенклатурним словом або без нього: «У селищі Теплик відкрито меморіальну дошку» (Сільські вісті); «Через Путивль здавна проходив торговельний шлях з України до Москви» («Історія міст і сіл УРСР»). Якщо топонім уживається без номенклатурного слова (тобто без родової назви), і в реченні виступає підметом, додатком, неузгодженим означенням або обставиною, то може мати форму будь-якого відмінка. Так, у реченні «Путивль - місто районного підпорядкування» топонім Путивль є підметом (називний відмінок), у реченні «З Путивлем пов’язана одна з найпоетичніших сторінок «Слова о полку Ігоревім» - славнозвісний плач Ярославни» топонім Путивль є додатком (орудний відмінок); у реченні «Місцевість навколо Путивля була заселена ще у IV тисячолітті до нашої ери» топонім Путивль є неузгодженим означенням у родовому відмінку; у реченні «У вересні 1971 року в Путивлі відкрито пам’ятник С. А. Ковпаку» топонім Путивль є обставиною місця (місцевий відмінок) [16; с.70].

Якщо топонім вживається з номенклатурним словом, то він у реченні виступає прикладкою. Топонім-прикладка в одних випадках приймає відмінок номенклатурного слова, тобто узгоджується з ним, в інших - форму називного відмінка незалежно від відмінка номенклатурного слова, тобто не узгоджується з ним, а прилягає до нього: «Ой у селі Стацевому, тепер вже не панськім, там ми сієм і орем трактором радянським» (з народної пісні) - прикладка Стацевому до номенклатурного слова у селі стоїть у місцевому відмінку (як і номенклатурне слово); «Великий материнський подвиг здійснила вчителька села Домантове Золотоніського району» (з газети) - прикладка Домантове вживається у називному відмінку, хоч номенклатурне слово, до якого вона прилягає, - у родовому. Отже, якщо будь-яке слово керує безпосередньо топонімом, то він завжди ставиться в тому відмінку, якого вимагає підпорядковуюче слово: приїхав до Макіївки, зупинився у Макіївці, задоволений Макіївкою. Труднощі виникають тоді, коли підпорядковуюче слово керує словосполученням номенклатурного слова місто, село, селище, хутір з топонімом (місто Макіївка, село Кузьмин). Такі сполучення дуже подібні до сполучень типу колгосп «Перемога», радгосп «Росія», завод «Більшовик», дитсадок «Зайчик», пристань «Одеса» та ін. У них є багато спільного: на першому місці йде загальна назва, а на другому - власна [16; с.71].

У словосполученнях типу колгосп «Світанок», радгосп «Таврія» власні назви «Світанок», «Таврія» до загальних іменників колгосп, радгосп є неузгодженими означеннями, які завжди виражаються називним відмінком. Основну інформацію несе загальна назва, а функція власної зводиться лише до конкретизації назви загальної (тобто вона є незалежною). Тому в реченні підпорядковуюче слово керує загальною назвою як опорним компонентом, до якого прилягає власна назва у формі називного відмінка: Плани виконано (ким?) колгоспом (яким?) «Світанок»; Зерносховище побудоване (ким?) заводом (яким?) «Більшовик». Оскільки власна назва лише конкретизує загальну і не виражає інших відношень між словами, то від неї не вимагається ніяких змін у формі: вона має в реченні нейтральну граматичну форму (називний відмінок) і прилягає до пояснювального слова. Отже, тут немає ні керування, ні навіть часткового узгодження. Це особливий тип прилягання. Напр.: «У трудовій сім’ї київського об’єднання «Більшовик» майже половина молоді»; «Своїми думками поділилися вихователь гуртожитку київського заводу «Арсенал», керівник дискусійного клубу «Сучасник», організатор дівочого клубу «Дніпрянка» (Радянська Україна) [16; с. 72].

На відміну від назв колгоспів, радгоспів, станцій, пристаней тощо топоніми можуть узгоджуватися з номенклатурним словом і можуть прилягати до нього (тобто не узгоджуватися). З номенклатурними словами (село, місто, райцентр, селище, виселок, хутір) топоніми-прикладки здебільшого узгоджуються. Обов’язково вони узгоджуються, коли: 1) мають форму жіночого роду і закінчуються на -к-а, -иц-я, -ин-а, -их-а: у селі Варварівці (Варварівка), у місті Городенці (Городенка), за містом Шосткою (Шостка), до міста Вінниці, за селищем Лохвицею, люблю село Панорницю, у місті Долині, люблю селище Козельщину, у селі Шаулисі (Шаулиха), у місті Лепетисі (Лепетиха); пор.: «Зупинився у готелі райцентру Петропавлівки»; 2) мають форму прикметників середнього роду і закінчуються на -ов-е, -н-е, -ськ-е/-цьк-е, -е: у селищі Чутовому (Чутове), біля села Сваркового (Сваркове), за селищем Жовтневим (Жовтневе), у селі Агрономічному (Агрономічне), біля селища Пролетарського (Пролетарське), у селищі Леб’яжому (Леб’яже), у селі Світлому (Світле); пор.: «Позаторік у нашому селі Радянському відкрили чудову школу», «У місті Сватовому на Ворошиловградщині є чарівні вулиці»; 3) мають форму іменників чоловічого роду і закінчуються на -ець, -ик, -ів, -ин, -поль (-піль) та кореневий приголосний: біля міста Кролевця, у селі Бобрику, у місті Глухові, у селі Русові, у місті Снятині, у місті Нікополі, у місті Хусті (Хуст); 4) мають прикметникову форму чоловічого роду і закінчуються на -н-ий, -ськ-ий, -цьк-ий, -ват-ий, -ий: у виселку Залізничному (Залізничний), у хуторі Добровільному (Добровільний), виселком Новолуганським (Новолуганський), виселком Хащуватим (Хащуватий); 5) закінчуються суфіксом -ськ (-зьк, -цьк): у місті Бердянську (Бердянськ), селища Турійська (Турійськ), у місті Дніпропетровську (Дніпропетровськ), біля міста Луцька (Луцьк), у місті Донецьку (Донецьк), у селищі Харцизьку (Харцизьк), у селищі Градизьку (Градизьк). Проте значна кількість топонімів за певних обставин не узгоджується з номенклатурним словом, а прилягає до нього. Ніколи не узгоджуються власні назви з номенклатурними словами станція, аул, кишлак, застава, порт: біля станції Глухів (пор. біля міста Глухова), біля аулу Тезек, за кишлаком Ванч, біля застави Рибаківка (пор. біля села Рибаківки), біля порту Бердянськ (пор. біля міста Бердянська). Крім того, з номенклатурним словом не узгоджуються: 1. Невідмінювані топоніми: їдемо селом Горького, народився в селі Тараса Шевченка, проїхали село Артема; ознайомився з містом Ровно, з містом Гродно, з містом Вільно, з містом Ковно; народився в селищі Орджонікідзе, в селі Фрунзе; задоволений містом Сочі, містом Баку, містом Токіо, містом Осло, містом Бордо. 2. Двослівні топоніми, виражені словосполученнями: прибув до міста Біла Церква, до міста Кривий Ріг, до селища Криве Озеро, до села Глибока Балка; їхав селищем Липова Долина, селищем Піщаний Брід, селом Широка Балка, пор.: «Колгосп «Комунар» села Велика Гулига Вінницької області - найпівденніше господарство області». 3. Однослівні топоніми у формі множини: біля селища Богородчани, у селищі Кринички, у місті П’ятихатки, у місті Пологи, біля міста Бровари, у місті Саки, біля міста Лубни, за селищем Нові Санжари, у місті Суми, за містом Ромни, за селом Дубівці, пор.: Жителі села Явори Турківського району звернулися до редакції газети з листом; Розглянули лист жителів сіл Вікники та Дзвінки. 4. Однослівні топоніми середнього роду на -я: за селом Добропілля, до села Побережжя, в селі Засулля, з села Підгір’я, за містом Запоріжжя, біля села Заболоття. 5. Маловідомі назви міст, селищ, сіл (для запобігання неясності зберігається форма називного відмінка): у місті Адуй, але не в місті Адуї, оскільки незрозуміла вихідна початкова форма у зв’язку з тим, що закінчення -ї в місцевому відмінку має і Адуя (жін. p.), і Адує (середи, p.), і Адуй (чол. p.). 6. Назви озер, рік, заток, проток, островів, гір: біля озера Ельтон, біля озера Баскунчак, біля озера Ріца, у річці Гайчур, річкою Янчур, біля острова Нова Зеландія. 7. Назви зарубіжних адміністративно-територіальних одиниць: штатом Оклахома, в штаті Техас, у провінції Тоскана, з князівством Ліхтенштейн. 8. Топоніми, які мають спільну основу і розрізняються закінченням у називному відмінку: місто Глухово (РРФСР) і місто Глухів (УРСР), Кіров (РРФСР) і Кірове (УРСР): приїхав до міста Глухово (значить у Московську область), але приїхав до міста Глухів (у Сумську область). Для однозначного розуміння тексту в деяких різновидах офіційно-ділового стилю, наприклад у картографії та військових офіційно-ділових документах, прийнято єдине правило: всі географічні назви (топоніми, назви рік, озер, гір та ін.) при номенклатурному слові завжди вживані у називному відмінку (тобто ніколи не узгоджуються), напр.: переправа через річку Десна, в боях під хутором Добровільний, звільнити село Андріївка, зайняти оборону південніше села Соснівка. З цих міркувань у газетах та журналах не узгоджуються ті маловідомі топоніми, які за загальним правилом повинні узгоджуватися, напр.: «У кадрах нової кінострічки постає життя села Вавілон»; «Близько 900 трудівників села Качківка Ямпільського району побували в туристичних подорожах» (з газет) [16; с.73].

Отже, втрата здатності до відмінювання топонімів при номенклатурних словах зумовлюється морфемною будовою, граматичною формою, синтаксичною позицією та стилістичною функцією топонімічних назв. Якщо топонім вживається з номенклатурним словом, то він у реченні виступає прикладкою. Топонім-прикладка в одних випадках приймає відмінок номенклатурного слова, тобто узгоджується з ним, в інших - форму називного відмінка незалежно від відмінка номенклатурного слова, тобто не узгоджується з ним, а прилягає до нього: «Ой у селі Стацевому, тепер вже не панськім, там ми сієм і орем трактором радянським» (з народної пісні) - прикладка Стацевому до номенклатурного слова у селі стоїть у місцевому відмінку (як і номенклатурне слово).

.2.5 Генітивні речення в українській мові

Робота «Генітивні речення в українській мові» опублікована у збірнику «Українська мова - державна мова України» за 1998 р.

Генітивні речення належать до односкладних іменних структур, предикативним центром яких є незалежний родовий відмінок, наприклад: Народу! Квітів! А галасу! Скільки шуму! Ні шуму, ні галасу! та ін. Проблема ґенітивних речень пов’язана передусім з імпліцитністю вираження синтаксичних значень: буття (його ствердження чи заперечення) та квантитативності.

Генітивні речення є самостійним типом синтаксичних структур, оскільки мають спеціальну мінімальну структурну схему, загальне граматичне значення буттєвості, характеризуються своєрідною семантикою квантитативності, співвідношенням об’єктивної та суб’єктивної модальності.

У більшості посібників генітивні речення або відносять до односкладних, або зовсім не згадують. Головне тут - чи є в генітивних реченнях підмет і чи може він виражатися родовим відмінком. На наш погляд, розв'язати його в рамках традиційної граматики не можна. Треба вийти за межі її понятійного апарату. Для початку потрібно уточнити поняття члена речення і додатково ввести поняття «позиція члена речення» [13; с.109].

Член речення - це повнозначне слово, що вступає в закономірні граматичні зв'язки і має постійні морфологічні засоби їх регулярного вираження: називний відмінок для підмета, категорія часу для присудка [13; с.109].

Позиція члена речення - це місце повнозначного слова в системі зв'язків між членами речення. За традиційною теорією, підметом є слово, яке називає суб'єкт, виражений називним відмінком, i характеризується присудком. Це морфологізований підмет. Якщо прийняти запропоновані уточнення, то підметом може бути не лише форма називного відмінка, а в певних мовленнєвих ситуаціях - слово, словоформа, службове або незмінюване слово, тобто будь-яка мовна одиниця, яка займає позицію підмета, є суб'єктом висловлювання і характеризується присудком. Це неморфологізовані підмети: Дихати - значить жити; Наше вчора уже не повернеться; Через - прийменник; I - сполучник; Пальців на руці п'ять [13; с.109].

У східнослов'янських мовах склалося так, що позицію підмета може займати і словоформа в родовому відмінку: Дітей у них було троє. Тут слово дітей несе на собі частину ознак предикативності, є суб'єктом висловлювання, якому присудок було троє приписує квантитативну ознаку, тобто займає позицію підмета, але виражене не називним, а родовим відмінком: формує речення не номінативне, а генітивне [13; с.109].

Двочленним називається таке речення, в якому є елементи двох головних членів або позиції двох головних членів речення: а) у висловлюванні Вмивається сльозами убога Земля (М. Коцюбинський) є елементи двох головних членів речення; б) у висловлюванні Наше завтра світле й прекрасне є позиція підмета, яку займає прислівник завтра (неморфологізований підмет), і присудок. Одночленне - це таке речення, в якому є склад або позиція одного головного члена: а) Ніч. Друга година. Тут наявний один головний член (це односкладне номінативне реченя); б) А лозунгів! А музики! Тут позицію головного члена займають словоформи в родовому відмінку (це односкладні генітивні речення).

Ці речення докорінно відрізняються від двоскладних номінативних речень з нерозкладними синтаксичними словосполученнями числівника у називному відмінку з іменником у родовому відмінку у функції підмета при дієслівному присудку: В шлюпці стояло двоє людей (М. Трублаїні), Два хлопчики на ставочку ловлять рибку в холодочку (О. Олесь). Це двоскладні особові речення, в яких числівники (кількісний два і збірний двоє) є не присудками, а частиною підметів два хлопчики, двоє людей при присудках стояло і ловлять. На відміну від номінативних двоскладних речень з дієслівним присудком, у яких числівник у нерозкладному словосполученні знаходиться в препозиції відносно іменника, в двоскладних генітивних реченнях числівник, що виступає у функції присудка, стосовно носія ознаки (суб'єкта) знаходиться, як правило, в постпозиції. Розрізняють ці типи речень і семантично: у двоскладних номінативних дієслівних суб'єкту речення приписується процесуальна ознака (два хлопчики ловлять, двоє людей стояло), а в двоскладних генітивних - кількісна ознака (бійців два, яблук трійко) [13; с.110].

Генітивні двоскладні речення з числівниковим присудком відрізняються від односкладних номінативних речень з числівниковим компонентом. Односкладні номінативні - це головним чином констатація, ствердження наявності предметів, понять, явищ, а не їх назва (хоч вона й є) чи характеристика: Ранок. Сім годин; Поле. Дві дороги. Одна - прямо, друга - справа. У генітивних двоскладних у семантичному відношенні предмет думки (власне предмет, поняття, явище) не стільки називається, скільки характеризується з боку кількості. Для генітивних двочленних має значення не констатація наявності, а характеристика: Ранок. Годин сім (тут головне те, що носій ознаки - іменник у родовому відмінку (годин) характеризується кількісно); Поле. Доріг дві. Одна - прямо, друга - справа (тут також головне те, що носій ознаки - іменник у родовому відмінку (доріг) характеризується кількісно). Генітивні двоскладні речення з родовим суб'єкта при присудку, вираженому неозначено-кількісними словами (зі зв'язкою бути або без неї): а) багато: Багато галасу даремно (Прислів'я); О, тепер було у нього срібла, золота багато (Л. Українка); У нас багато, люба, справ (А. Малишко); І доріг тих багато, а Вітчизна - одна (А. Малишко); б) доволі (у значенні багато): Тільки в них і хліба, й солі, зброї доброї волі, грозових побід (А. Малишко); в) повно (у значенні багато): У хаті вже повно людей (Ю. Збанацький); г) досить (у значенні багато): Постів досить, а книжки, щоб читать катма (М. Рильський); д) небагато: Спочатку наліпили вареників, їх, правда, було небагато (Ю. Збанацький); є) мало: Багато дива, мало млива (Прислів'я); Ні, їй мало самого хліба й слів, їй треба волі (Л. Українка); Нас не багато, нас і не мало (А. Малишко); У тебе мало віри (Л. Українка) [13; с.110].

У реченнях такого типу присудок може бути виражений словами безліч, сила, тьма, гора, куча, ліс, копа і под., вжитими в значенні неозначено великої кількості (тобто надзвичайно багато): У нас справ безліч; На площі людей сила; Біля клубу народу тьма; На столі учнівських зошитів купа; Після запитання вчителя, рук у класі завжди ліс; В неї ще багато діла, турбот, як сказано, гора (А. Малишко) [13; с.110].

Від цих двоскладних генітивних речень слід відрізняти ті двоскладні номінативні речення, у яких слова багато, доволі, чимало, трохи, немало, мало і ін. не є присудком, а входять до складу підмета, тобто разом з іменником у родовому відмінку утворюють нерозкладне синтаксичне словосполучення, яке виконує функцію підмета при присудку, вираженому дієсловом: Часу немало пішло в прірву (Ю. Яновський); Минуло днів і вечорів немало з тих днів (А. Малишко); Води чимало із річки в море утекло (Т. Шевченко); Багато дечого не стало (Т. Шевченко); Від того дня минуло багато часу (Ю. Збанацький). В мові функціонують речення цього типу, що не мають однозначного тлумачення:

1) Ой, волохи, волохи, вас осталося трохи (Т. Шевченко); Ще сіверянського в юрбі живе чимало (М. Рильський). З одного боку, вони відрізняються від речень типу І доріг тих багато; У тебе мало віри наявністю дієслівного присудка (осталося, живе), що дає право придієслівні слова трохи, чимало розглядати як обставини, а речення кваліфікувати як односкладні;

2) є певні підстави вважати слова трохи, чимало компонентами нерозкладних синтаксичних словосполучень трохи вас, чимало сіверянського, які виконують функцію підмета при присудках зосталося, живе, і на цій основі такі речення вважаються звичайними двоскладними номінативами. З другого боку, в таких речень є чимало спільного з конструкціями типу І доріг тих багато; У тебе мало віри. По-перше, їх об'єднує спільна семантика присудків - кількісна характеристика носіїв ознаки (осталося трохи, живе чимало); по-друге, у них спільна загальна синтаксична семантика - наявність ознаки у суб’єкта; по-третє, оскільки дієслова осталося, живе в цій позиції в семантичному відношенні є неповноцінними і можуть не вживатися, то основне семантичне навантаження припадає на слова трохи, чимало, які фактично виконують функцію присудка подібно до бездієслівних речень (пор. Ой, волохи, волохи, вас трохи; Ще сіверянського в юрбі чимало). Тому в конструкціях цього типу найбільше ознак двоскладних генітивних речень [13; с.111].

) Генітивні двоскладні речення з родовим суб’єкта при присудку, вираженому фразеологізмом із кількісним значенням: Нас таки чимале військо (Л. Українка), Кажуть, від цього куріння раку видимо-невидимо (Ю. Збанацький); А мати або батько як побачать, що ви, мої любі, таке диво читаєте, - гріха на всю губу (Т. Шевченко); Перехожих не траплялося, а вареників була ще ціла гора (Ю. Збанацький); Сорок сороків артилерії (Ю. Яновський); Пихи на три штихи (Прислів'я). Усі виділені фразеологізми за значенням синонімічні з неозначено-кількісними словами багато, дуже багато і ін.: 1) нас чимале військо = нас багато, раку видимо-невидимо = раку неймовірно багато, гріха на всю губу = гріха надзвичайно багато, вареників ще ціла гора = вареників ще багато (або дуже багато), артилерії сорок сороків = артилерії незлічена кількість, пихи на три штихи = пихи дуже багато. Вони виконують функції присудків [13; с.111].

) Генітивні двоскладні речення з родовим суб’єкта при присудку, вираженому неозначено-кількісним словом (числівниковим займенником) скільки: Скільки різного мотлоху!.. Скільки зайвого клопоту! Скільки шкоди ще!(І. Баш). Носії ознаки в цих реченнях виражені іменниками мотлох, клопіт, шкода у родовому відмінку, які займають у реченні позицію підмета. Вони за допомогою присудків, виражених числівниковим займенником скільки, характеризуються кількісно, тобто суб’єктам приписується кількісна ознака. Реальний зміст цих речень зводиться до твердження про те, що різний мотлох є у великій кількості, що зайвий клопіт є у великій кількості, що шкоди є також у великій кількості. Це все ознаки двоскладного речення. Тому з позиції семантики розглядати ці речення як номінативні односкладні (називні) не можна. У називних стверджується лише наявність предметів, понять, явищ без кількісної їх характеристики: Різний мотлох. Зайвий клопіт. Шкода. Як багато ще їх! У двоскладних генітивних реченнях з присудком скільки входить до складу нерозкладних синтаксичних словосполучень у ролі під мета при дієслівному присудку: І скільки всіляких ласощів росте на степу (Ю. Яновський); Скільки йде під рідним стягом дорогих імен! (А. Малишко); Адже скільки минуло часу (І. Цюпа); Скільки вже тих парубків потягло від тебе гарбуза (І. Цюпа) [13; с.111].

5) Генітивні двоскладні речення з родовим суб'єкта при присудку, вираженому дієсловом бути в формі середнього роду минулого часу (було), із значенням великої кількості: Сміху було. Крику було. Сліз було (І. Цюпа); Було в нас і радості, й крові, і поту (А. Малишко).

6) Односкладні генітивні речення з родовим суб'єкта. Кількісне значення багато, дуже багато виражається власне формою родового відмінка, особливою інтонацією і нерідко частками а, ну, ну й: За плугами в полі сонця, блиску! (А. Малишко); А гвалту! А крику! (Т. Шевченко); А тюрм! А люду!. Що й лічить (Т. Шевченко); А сльоз, а крові! Напоїть всіх імператорів би стало з дітьми і внуками, втопить в сльозах удов'їх. А дівочих, пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових, старих, кровавих, не ріки море розлилось, огненне море! (Т. Шевченко). Інколи значення «багато», «дуже багато» в генітивних реченнях передано повторенням носія ознаки: За богами панства, панства в серебрі та златі (Т. Шевченко) [13; с.111].

) Двоскладні генітивні речення з родовим суб'єкта при дієслівному присудку зі значенням збільшення або зменшення: Дітвори назбиралося на річці (І. Цюпа); Над ним літає його душа, і треба поглядати па склянку меду, що стоїть на покуті, з неї душа п'є мед, і меду меншає, а душі так і не видко (Ю. Яновський) [13; с.112].

) Генітивні двоскладні речення з родовим суб'єкта при присудку, позицію якого займає фразеологізм у формі двоскладного або односкладного речення зі значенням кількості («багато», «дуже багато»): Грошей кури не клюють (Прислів'я); Женихів хоч греблю гати (Прислів'я) [13; с.112].

) Генітивні двоскладні речення з родовим суб'єкта при присудку, вираженому прислівником або іменником із кількісним значенням: Тут їх достобіса (Т. Шевченко); Діла на копійку, а балачок на карбованець (Прислів'я); Не стільки того діла, як клопоту (Ю. Збанацький) [13; с.112].

) Генітивні двоскладні речення з родовим суб'єкта при присудку, вираженому порівняльним зворотом, що вказує на кількість: Хліба як кіт наплакав (Прислів'я); Синочків як у лісі дубочків (Прислів'я); Дочок як на небі зірочок (Прислів'я); Крові з нього як з бугая (Ю. Яновський).До генітивних традиційно (О.О. Шахматов, Д.Е. Розенталь, М.О. Теленкова й ін.) відносять лише так звані безприсудково-підметові речення (Слів-тo, слів-то!). Застосування поняття «позиція називного відмінка» дає можливість розширити коло речень з генітивним суб'єктом і виділити десять структурних типів генітивних речень. Немає підстав включати генітивні речення в систему безособових, оскільки родовим відмінком виражається суб'єкт висловлювання, а він завжди пов'язаний з категорією особи, бо вказує або на мовця зі слухачами (Нас було двоє), або на відсутність осіб чи предметів, про які говорять (Їх було троє; Столів було три) [13; с.112].

Крім того, категорія безособовості безпосередньо пов'язана з присудковістю, а у формі генітива вбачати присудок не можна, його функція ближча до називання (А снігу!). Не можна вважати навіть формально генітивні речення типу Ні вогню, ні хати! А навколо ні душі! безособово-заперечними, хоч заперечення дійсно є категорією присудкового плану, оскільки родовий відмінок тут має суб'єктне значення. Слід мати на увазі, що родовий відмінок суб'єкта в генітивних реченнях не породжується дієсловом, він займає незалежну позицію. Ця незалежність є однією з суттєвих ознак підмета. Тому, враховуючи, що в генітивних реченнях родовий відмінок називає суб'єкт висловлювання (як і називний), якому присудок приписує кількісну ознаку (як і називному), що в цій конструкції родовий відмінок займає незалежну позицію, дехто з мовознавців такий родовий називає підметом. При цьому термін «номінативний» необхідно закріпити за односкладними і двоскладними реченнями, в яких головний член речення виражений формою називного відмінка, а за різновидом односкладних речень типу Ранок. Тиша! закріпити термін «називні речення», замість «номінативні», відповідно до їхньої функції [13; с.112].

Отже, на відміну від номінативних двоскладних речень з дієслівним присудком, у яких числівник у нерозкладному словосполученні знаходиться в препозиції відносно іменника, в двоскладних генітивних реченнях числівник, що виступає у функції присудка, стосовно носія ознаки (суб'єкта) знаходиться, як правило, в постпозиції. Розрізняють ці типи речень і семантично: у двоскладних номінативних дієслівних суб'єкту речення приписується процесуальна ознака (два хлопчики ловлять, двоє людей стояло), а в двоскладних генітивних - кількісна ознака (бійців два, яблук трійко).

Генітивні речення є самостійним типом синтаксичних структур, оскільки мають спеціальну мінімальну структурну схему, загальне граматичне значення буттєвості, характеризуються своєрідною семантикою квантитативності, співвідношенням об’єктивної та суб’єктивної модальності.

ВИСНОВКИ

Отже, вивчивши життєвий шлях та проаналізувавши основні питання граматики у науковому доробку Володимира Олександровича Горпинича, можна зробити висновки:

.        Володимир Олександрович працював старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри мовознавства, потім кафедри російської мови Миколаївського державного інституту імені В.Г. Бєлінського (сьогодні Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського).

.        Працюючи в Миколаївському державному інституті імені В.Г. Бєлінського, захистив кандидатську і докторську дисертації.

3.      Володимир Олександрович Горпинич досліджував сучасну українську літературну мову, топоніміку, морфеміку, синтаксис, граматику, словотвір, лексикографію.

4.      Вперше зініціював, організував і провів першу в Миколаївському педінституті республіканську наукову конференцію «Питання словотвору східнослов'янських мов».

.        В.О. Горпинич вперше в історії України зібрав прізвища, уклав і опублікував словник «Прізвища степової України» (біля 75 тисяч), видавництво ДНУ. Також вперше в історії України зібрав відтопонімні прикметники і назви жителів України і опублікував «Словник відтоповімних прикметників і назв жителів» - біля 15 тисяч (видавництво ДНУ).

.        Володимир Олександрович довів, що частини складних географічних назв пишуться з великої літери й приєднуються дефісом, якщо вони утворені: а) поєднанням двох іменників із значенням частин об'єкта або єдиного об'єкта,наприклад: Ельзас-Лотарингія, Шлезвіг-Гольштейн, мис Серце-Камінь, селищеМайдан-Бобрик; б) поєднанням іменника з наступним прикметником, наприклад: Переславль-Залеський; в) складним прикметником, наприклад: Військово-Грузинська дорога; г) поєднанням іншомовних елементів, наприклад: Нью-Йорк.

7.      Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%85%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B5_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F> певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість.

8.      Прикметники від географічних назв мають різні способи утворення в залежності від структури самих топонімів. Прості складаються з беспрефіксальних якісних прикметників: річки Біла, Гнила, гора Висока; присвійних прикметників: Ведмежий острів, річка Козина; відносних прикметників: Артільна, Болотне; прикметників суфіксом-ський (з варіантами - цький, - івський, - евскиі, - анской, - їнської, енський): Ветлужську, Єлецький; рахункові прикметники: Перший поріг, Третій острів. Прості топоніми отримуються префіксальним прикметниками.

.        Переважна більшість прикметників від топонімів на -к-а, що приєднується безпосередньо до топонімічного кореня, утворюється в літературній мові за допомогою простого суфікса -ськ-ий після випадіння морфеми -к-а: Лисогі́рка - лисогі́рський, Ве́рбка - ве́рбський.

.        Власні географічні назви посідають одне з чільних місць під час вивчення української мови іноземцями. Уводячи ойконімний матеріал як лінгвокраїнознавчий, слід пам’ятати про функціонування найменувань поселень не тільки як факту народної етимології, але й як наукового онімного матеріалу, зафіксованого в усіх відомих та доступних історичних документах та врахованого в методиках семантико-словотвірного, етимологічного аналізу.

.        В українській мові від складених (двочленних) топонімів прикметники утворюються по-різному. Найчастіше застосовується словоскладання, при якому в похідному слові зберігаються обидва члени топонімічних словосполучень: Жовтий Брід - жовтобрідський.

.        В сучасній українській мові немає єдиного способу утворення прикметників від двочленних топонімів. Застосовується словоскладання (Лиса Гора - лисогірський), суфіксація опорного компонента (Верхня Терса - терсянський), суфіксація залежного компонента (Добровільні Хутори - добровільний).

.        Прикметники від складених топонімів найчастіше утворюються шляхом словоскладання, суфіксація одного з компонентів застосовується значно рідше. Характерно, що словоскладання не виключає суфіксації опорного чи залежного компонента, хоч такі випадки спостерігаються рідко.

.        Топонімізація вільного словосполучення супроводжується його фразеологізацією. Вона й виступає тим засобом, який утримує обидва компоненти складеного топоніма в процесі творення прикметників. Тому від фразеологізованих топонімічних словосполучень прикметники в усіх стилях української мови утворюються шляхом словоскладання: Криве Озеро - кривоозерський.

.        На відміну від розмовно-побутового мовлення, в офіційно-діловому стилі діє тенденція не до скорочення топонімічних словосполучень і суфіксації одного з компонентів, а до збереження в похідних формах обох елементів двочленного топоніма, що в кінцевому підсумку обмежує можливості суфіксації і підвищує продуктивність словоскладання.

16.    Якщо топонім вживається з номенклатурним словом, то він у реченні виступає прикладкою. Топонім-прикладка в одних випадках приймає відмінок номенклатурного слова, тобто узгоджується з ним, в інших - форму називного відмінка незалежно від відмінка номенклатурного слова, тобто не узгоджується з ним, а прилягає до нього: «Ой у селі Стацевому, тепер вже не панськім, там ми сієм і орем трактором радянським» (з народної пісні) - прикладка Стацевому до номенклатурного слова у селі стоїть у місцевому відмінку (як і номенклатурне слово).

.        Генітивні речення є самостійним типом синтаксичних структур, оскільки мають спеціальну мінімальну структурну схему, загальне граматичне значення буттєвості, характеризуються своєрідною семантикою квантитативності, співвідношенням об’єктивної та суб’єктивної модальності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

2.      Белодед И.К. «Славянская грамматика» Ивана Ужевича 1643 г. / И.К. Белодед // Известия Академии Наук СССР. Серия литературы и языка. - Т. 31.1. - C. 32-40.

.        Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства / Л.А. Булаховський. - К. : Радянська школа, 1955. - 248 с.

.        Ващенко В.С. Перша українська грамматика / В.С. Ващенко // Українська мова в школі. - 1955. - № 4. - С. 14-17.

.        Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове)/ В.В. Виноградов. - М. : Высшая школа, 1986. - 640 с.

6.      Вихованець І. Граматика української мови. Синтаксис. / І. Вихованець. - Київ, Либідь, 1993. <http://uk.wikipedia.org/wiki/1994> - 368 с.

.        Вихованець І. Нариси з функціонального синтаксису української мови / І. Вихованець. - К. : Наук. думка, 1992. - 222 с.

8.      Вихованець І.Р. Семантико-синтаксична структура речення / І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський. - К. : вища школа, 1983. - 219 с.

.        Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис / І.Р. Вихованець. - К. : Либідь, 1993. - 368 с.

.        Вихованець І.Р. Семантико-синтаксична структура речення / І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський. - К.: Наук, думка, 1983. - 220 с.

.        Возняк М. Галицькі граматики української мови першої половини XIX ст. / М. Возняк. - Львів, НТШ, 1911. - 110 с.

12.    Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%9B%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9> з 1596 р. / М. Возняк // ЗНТШ. - 1911 . - Т. 102 . - Кн. 1. - С. 24-32.

13.    Горпинич В.О. Генетивні речення в українській мові/ В.О. Горпинич // Українська мова - державна мова України. - Дніпропетровськ, 1998. - С. 107-112.

.        Горпинич В.О. Ономастика і апелятиви. Бібліографічний покажчик / В.О. Горпинич. - Дніпропетровськ : ДУ, - 2007. - Вип. 31- С. 2-122.

.        Горпинич В.О. Прилагательные от составных топонимов / В.О. Горпинич // Русская речь. - 1974. - № 6. - С. 60-64.

.        Горпинич В.О. Складні випадки відмінювання топонімів / В.О. Горпинич // Культура слова. - Вип. 32. - Київ : Наукова думка, 1987. - С. 69-73.

.        Горпинич В.О. Утворення прикметників від двочленних топонімів / В.О. Горпинич // Українська мова і література в школі. - 1975. - № 5. - С. 25-30.

.        Горпинич В.О. Утворення прикметників від простих топонімів в українській мові / В.О. Горпинич // Культура слова. - Вип. 15. - Київ : Наукова думка, 1978. - С. 59-66.

19.    Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови / Л.Л. Гумецька. - К. : Вид-во АН УРСР, 1958. - 298 с.

.        Дудик П.С. Просте ускладнене речення / П.С. Дудик. - Вінниця, 2002. - 336 с.

21.    Жовтобрюх М.А. Граматыка словенскаэа Івана Ужевича <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B6%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD> - пам'ятка староукр. літ. мови. [В кн.: Слово і труд.] / М.А. Жовтобрюх. - К. : 1976. - 228 с.

.        Жовтобрюх М.А. Українська граматика І.С. Нечуя-Левицького <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%87%D1%83%D0%B9-%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87> / М.А. Жовтобрюх // Мовознавство. - 1989. - № 1. - C. 33-37.

23.    Загнітко А.П. Український синтаксис (науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс) / А.П. Загнітко. - К. : ІЗМН, 1996. -Ч. 2. - 202 с.

.        Исследования по общей теории грамматики / [Отв- ред. В.Н. Ярцева]. - М. : Наука, 1968. - 294 с.

25.    Кудрицький Є.М. <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B4%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87> Іван Ужевич - український граматист XVII ст. і його праця / Є.М. Кудрицький // Мовознавство. - 1970. - № 1. - С. 35-48.

26.    Лингвистический энциклопедический словарь/ [гл. ред. В.Н. Ярцева]. - М. : Сов. энциклопедия, 1990. - 684 с.

.        Макарушка О. Граматика Мелетія Смотрицького : критико-історична студія / О. Макарушка. - Львів, 1908. - 55 с.

.        Мейе А. Общеславянский язык / А. Мейе. - М. : Изд-во ин. л-ры, 1951. - 492 с.

.        Мовознавство в Україні за п'ятдесят років. - Київ : Наукова думка,. 1967. - 520 с.

.        Наконечний М.Ф. Перша граматика «нової» літературної мови / М. Ф. Наконечний // Мовознавство. - 1968. - № 5. - С. 25-30.

.        Нерознак В.П. Названия древнерусских городов / В.П. Нерознак. - М. : Наука, 1983. - 208 с.

.        Німчук В.В. Визначна пам'ятка вітчизняного друкарства / В.В. Німчук // В кн.: Буквар Івана Федорова. - К.: Дніпро, 1975. - С. 82-96.

.        Німчук В.В. Мовознавство в Україні в XIV -XVII ст. / В.В. Німчук. - Київ : Наукова думка, 1985. - 220 с.

.        Німчук В.В. Систематичний підручник церковнослов'янської мови «Грамматіка словенска» Л. Зизанія / В.В. Німчук. - В кн.: Зизаній Л. Граматика словенська. - К. : Наукова думка, 1980. - С. 24-50.

35.    Півторак Г.П. Українці : звідки ми і наша мова / Г.П. Півторак. - К. : Наук. думка, 1985. - 200 с.

36.    Плющ М. Сучасна українська літературна мова / М. Плющ. -К. : Вища школа, 1994 <http://uk.wikipedia.org/wiki/1994>. - 431с.

.        Прияткина А.Ф. Русский язык: Синтаксис осложненного предложения / А.Ф. Прияткина. - М. : Высшая школа, 1990. - 260 с.

38.    Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977 / [За ред. І. К. Білодіда]. - Київ : Наукова думка, 1980. - 247 с.

.        Русский язык. Энциклопедия. - М. : Советская энциклопедия, 1979. - 432 с.

.        Слинько І.І. Синтаксис сучасної української мови : Проблемні питання / І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська. - К. : Вища школа, 1994. - 680 с.

41.    Слинько І. Синтаксис сучасної української мови» Студинський К. «Адельфотес», граматика, видана у Львові в р. 1591./ І. Слинько, Н. Гайванюк, М. Кобилянська // ЗНТШ. - 1895. - Т. 7. - Кн. 3. - 264 с.

.        Словник української мови: [в 11-ти т.]. - К. : Наук. думка, 1970. - Т. 1. - 800 с.

.        Сучасна українська літературна мова. Морфологія / [М.В. Леонова]. -Київ : Вища школа, 1969. - 280 с.

44.    Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / [За ред. І.К. Білодіда]. - К. : Наука, 1973. - 320 с.

.        Східнослов'янські граматики XVI-XVII ст. - К. : Наук. думка, 1982. - 250 с.

.        Тисовський О.С. Перша граматика української загальнонародної мови / О.С. Тисовський // Наукові записки Інституту суспільних наук АН УРСР. - 1957. - Т. 4. - С. 50-68.

47.    Українська мова. Енциклопедія. - К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2007. - 3 вид. - 654 с.

.        Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови : підручник / К.Ф. Шульжук. - К. : Вид. центр «Академія», 2004. - 408 с.