Розвиток державної поштової галузі Наддніпрянської України протягом другої половини XIХ – на початку XX ст.
Вступ
Актуальність теми. Серед комунікативних способів і засобів передання і доставляння повідомлень поштовий звязок є чи не найдавнішим. Протягом століть поштова служба пройшла тривалим шляхом свого розвитку - від часів «ямської гоньби», земської пошти до сучасної поштової мережі. Робота інституцій звязку має величезне значення для розвитку країни, зміцнення її економічної й оборонної здатності, для успішної діяльності державного апарату, всебічного задоволення культурно-побутових запитів населення. Стан розвитку поштового звязку є відображенням рівня цивілізованості суспільства. Існування власної пошти може слугувати ознакою державності, а її діяльність - нести з собою державну символіку. Пошта сприяє не лише поширенню різноманітної інформації, а й налагодженню шляхів сполучення, розвитку економіки, справочинства, культури.
Сучасний поштовий звязок - це складний господарський механізм, який функціонує в системі соціально-економічного комплексу держави та є однією з найважливіших галузей економіки України.
При тому величезному значенні, яке має поштовий звязок у житті всіх народів, і тієї провідної ролі, яку він відіграє у головних галузях економіки, історичне минуле пошти та її сьогодення незаслужено обійдене увагою дослідників. Потреба наукового вивчення проблеми обумовлена й тим, що в українській історіографії відсутні роботи, в яких питання виникнення і розвиток поштового звязку Черкаського повіту досліджувалися у загально-історичному контексті.
Тож, історичний досвід становлення, формування і розвитку поштової справи Наддніпрянщини на прикладі окремих повітів - Черкаського, Канівського, Золотоніського - обґрунтовується особливостями його соціально-економічного і стратегічного стану як своєрідного історико-культурного середовища, що значною мірою і визначило основні тенденції та особливості організації тут поштової служби протягом другої половини XIХ - на початку XX ст.
Актуальність обраної теми для вивчення посилюється й тим, що в сучасній історіографії проблеми історії поштової страви Наддніпрянської України розроблені лише фрагментально. Дослідження теми допоможе заповнити існуючі прогалини щодо знань про становлення та діяльність поштових установ в періоді, що досліджується.
Таким чином, враховуючи вище зазначене, вважаємо, що обрана нами для дослідження тема має науково-практичне та суспільно-політичне значення, чим і зумовлено її актуальність.
Обєктом дослідження виступає процес розвитку державної поштової галузі Наддніпрянської України протягом другої половини XIХ - на початку XX ст.
Предметом дослідження є діяльність поштового звязку у Наддніпрянщині на прикладі трьох повітів Київської та Полтавської губерній та державна політика щодо його становлення та розвитку.
Хронологічні рамки аналізу охоплюють період другої половини ХІХ - початку ХХ ст., що відповідає меті комплексного дослідження безперервного процесу становлення, еволюції, розвитку поштової справи на визначеній нами території. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлено періодом реформ у поштовій справі; верхньої - виходом поштової справи на якісно новий технічний рівень. В окремих випадках для забезпечення логіки викладу у роботі здійснено екскурси за межі окресленого хронологічного періоду.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію Наддніпрянської України (Черкаський, Канівський, Золотоніський повіти), що згідно сучасного адміністративно-територіального поділу Черкаської області відповідає Черкаському, Канівському, Золотоніському районам, західним частинам Корсунь-Шевченківського та Городищенського районів, північним частинам Смілянського, Камянського та Чигиринського районів.
Мета роботи полягає у дослідженні процесу становлення, розвитку й у виявленні особливостей діяльності поштового звязку на території Наддніпрянщини протягом другої половини XIX - на початку XX ст.
Відповідно до поставленої мети передбачалося вирішення таких дослідницьких завдань:
-окреслити джерельну базу, історіографію та методологію дослідження;
-висвітлити становлення та еволюцію мережі установ поштового звязку Наддніпрянської України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.;
-проаналізувати діяльність поштових та поштово-телеграфних контор Черкаського, Канівського, Золотоніського повітів;
-дати характеристику організації роботи контор, підбору кадрів й обслуговування клієнтів пошти, державно-політичним функціям, цензурі поштово-телеграфних контор Наддніпрянської України;
-розглянути проблеми охорони праці та безпеки життєдіяльності, повязані з роботою листонош по доставці поштової кореспонденції і телеграм.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були оприлюднені на наукових конференціях: ІІ Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД» (Переяслав-Хмельницький, 26 - 28 травня 2012 р.); ІV Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД» (Переяслав-Хмельницький, 29 вересня - 1 жовтня 2012 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Сьомі Богданівські читання» (Черкаси, 6 грудня 2012 р.); ХV Всеукраїнській конференції молодих вчених «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених «Родзинка - 2013», Черкаси, 18 - 19 квітня 2013 р.); VІ Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених «Дні науки історичного факультету - 2013» (Київ, 25 квітня 2013 р.). Основні положення та висновки викладено у 6 публікаціях.
Структура й обсяг роботи підпорядковані змісту, меті та дослідницьким завданням і складається зі вступу, 4 розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (186 позицій), додатків. Загальний обсяг дослідження становить сторінок.
1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження
Комплексне вивчення основних етапів та особливостей розвитку поштової справи Наддніпрянщини у другій половині XIX - на початку XX ст. тривалий час фактично залишалося поза увагою науковців. Тому всебічне дослідження і систематизація знань про цю важливу складову суспільного життя вбачаються цілком вмотивованими. Одним з напрямків цієї роботи є проблема не лише вивчення наукової спадщини дослідників різних поколінь, а й відокремлення та систематизація тих фактів, які стосуються безпосередньо розвитку поштової справи Наддніпрянщини на прикладі трьох повітів - Черкаського, Канівського, Золотоніського. Складовою частиною цієї роботи є аналіз історіографії та джерельної бази дослідження історії поштової справи. Історіографічному аналізу, опрацюванню джерел з даної проблеми, систематизації та узагальненню отриманої інформації та забезпеченню достовірності результатів дослідження сприяло застосування сучасної методології.
1.1 Стан наукової розробки проблеми
В історіографії проблеми, що досліджується, умовно можна виокремити три періоди: 1) дорадянський (друга половина XIX ст. - початок XX ст.); 2) радянський (20-і - початок 90-х рр. XX ст.); 3) сучасний (90-і рр. XX ст. - початок XXI ст.). Кожен із них має свою специфіку щодо можливостей використання джерельної бази і публікації результатів науково-дослідної роботи.
Історіографія з проблеми становлення поштової справи в Україні, більша частина якої входила до складу Російської імперії, бере свій початок з другої половини XIX ст., коли, власне, і розпочалося системне становлення цієї галузі. При цьому слід зазначити, що першими, хто почав висвітлювати функціонування поштового звязку, стали фахівці та чиновники галузі, відомі економісти та громадсько-політичні діячі означеного періоду. Їхні публікації носили здебільшого інформативний або статистичний характер і вміщувалися переважно у спеціалізованих виданнях. З огляду на це вони за своїм підходом до розкриття поштової тематики, на наш погляд, не можуть повною мірою бути віднесені до наукових праць, оскільки висвітлювали переважно поточні питання галузі. Водночас наведений в них фактичний матеріал суттєво доповнює загальну характеристику поштової справи періоду, що досліджується.
На перші публікації щодо стану справ у поштовій галузі значний вплив мала цензура, адже мова йшла про державне замовлення на формування концепції державного поштового звязку Російської імперії, правильність і ефективність організації якого ні в кого не повинна була викликати сумніву. До того ж, поштова комунікація ставала доступною не тільки для бюрократичного апарату, а й для широких верств населення як найшвидший канал передачі інформації, благонадійність якої повинна була залишатися під повним контролем держави.
В поле зору перших авторів публікацій про поштовий звязок потрапили питання як загальноінформаційного, історичного, так і суто спеціалізованого характеру. Зрозуміло, що не стояли осторонь висвітлення цієї нової і вкрай актуальної на той час проблеми керівники і фахівці поштової галузі та Міністерства внутрішніх справ, у підпорядкуванні якого перебувала дана галузь.
Зокрема, М. І. Соколов, один із високопоставлених чиновників Міністерства внутрішніх справ Росії кінця XIX ст., у своїх статтях з історії становлення світової та вітчизняної пошти одним з перших зробив спробу проаналізувати закономірності появи та становлення поштової служби саме як складової частини державного механізму. Становлення поштової галузі Росії ним досліджується в контексті розвитку пошти в інших країнах світу, а її поява пафосно пояснюється закономірним результатом досягнення політичної та соціальної єдності держави й спільністю потреб та інтересів народу [165, 631-647].
У праці «Короткий нарис історії поштового управління в Росії» [166, 483-498] він, випередивши тогочасних істориків, першим проаналізував історію становлення поштового відомства та основні принципи організації державної поштової служби в Росії XVIII-XIX ст., включаючи й українські губернії, одночасно приділивши увагу огляду штатів поштових установ, правам та обовязкам поштових чиновників. Дана праця дає можливість проаналізувати зміну акцентів державної політики в бік зростання важливості поштової галузі у суспільно-політичному та економічному розвитку держави.
Стосовно сучасних М. І. Соколову тенденцій у становленні поштової справи в Росії, в тому числі й на території України, то ним вперше були висвітлені основні способи утримання поштових станцій, приділялася значна увага дослідженню нової на той час справи - передплати та пересилки поштою періодичних видань, а також тих проблем і труднощів, з якими зіткнулося поштове відомство в організації цієї нової для себе справи. Автором було детально розкрито еволюцію такси вагового і страхового зборів та особливості організації поштових перевезень залізницями. Торкнувся М. І. Соколов і такого важливого аспекту організації поштової справи, як діяльність земської пошти. У своїй праці «Об учреждении в России земских почт» він проаналізував основні нормативні документи, що регламентували роботу земської пошти, та помилки, що допускалися окремими земствами у їх трактуванні [168, 823-848].
Наукові розвідки М. І. Соколова містять багато фактичного матеріалу, статистичних викладок і торкаються практично всіх основних аспектів діяльності поштової галузі, а тому мають важливе значення для дослідження проблеми. В цілому, М. І. Соколовим було опубліковано у «Поштово-телеграфному журналі» близько 40 статей, присвячених питанням організації поштової справи в XIX ст., а також у попередній період [167, 713-723].
Окремо серед наукових розвідок М. І. Соколова стоїть видана ним у співавторстві з О.Я. Хреновським праця «Поштові правила для приватної кореспонденції», в якій вміщено діючі у поштовому відомстві правила стосовно пересилки різних видів приватної поштової кореспонденції, передплачених видань, грошових переказів тощо [173]. Як і більшість попередніх статей, дана праця є надзвичайно цінним джерелом інформації щодо типів приватної кореспонденції, що пересилалася поштою, тарифів, діючих у той час правил поштової пересилки, причому всі вони подані з посиланнями на діючі підзаконні акти.
Характеристика стану поштової справи в Російській імперії взагалі та в окремих її регіонах кінця XIX - початку XX ст. (обсяги письмової кореспонденції, зміни у вартості послуг, рівень технічної модернізації поштової галузі, стан технічного обладнання виробничих процесів та інше) міститься у працях відомого поштового чиновника Н.Д. Яворського, який систематично на сторінках спеціалізованого «Поштово-телеграфного журналу» подавав статистичні звіти з діяльності поштово-телеграфного відомства Російської імперії за чітко визначений період часу [179, 534-551]. Важливим вбачається те, що дані статистичні звіти дають можливість проаналізувати динаміку розвитку галузі по різних показниках, виділивши як позитивні, так і негативні тенденції.
Н.Д. Яворський одночасно є автором ґрунтовного дослідження організації роботи поштово-телеграфних ощадних кас, які, на його думку, стали одним з основних засобів акумуляції коштів населення у руках держави [180, 907-921]. Ним розкривається історія створення поштово-телеграфних ощадних кас, показуються основні засади організації їхньої роботи з вкладниками, аналізується динаміка роботи кас, спрямована на зростання кількості та сум разових вкладів. Наведений автором фактичний матеріал безпосередньо торкається і тогочасних проблем поштової справи в Україні.
До аналізу організації роботи поштово-телеграфних ощадних кас звертався і С. Жарков. У своїй статті, крім розгляду особливостей організації роботи поштово-телеграфних ощадних кас, які були розглянуті Н.Д. Яворським, він аналізує динаміку зростання вкладів від населення в розрізі регіонів, робить порівняльний аналіз ефективності роботи поштово-телеграфних ощадних кас та кас Державного банку [142, 928-940]. Крім цього, у його працях та дослідженнях Б.М. Костриця постійно наголошувалося на необхідності розширення мережі поштово-телеграфних контор та поштових відділків по всій території країни [144].
Заслугою тогочасних поштових чиновників - авторів публікацій, є те, що, аналізуючи досягнення і проблеми вітчизняної поштової галузі, вони часто порівнювали її роботу з організацією поштової справи в інших розвинутих державах світу. В результаті вивчення досвіду європейських країн на сторінках «Поштово-телеграфного журналу» систематично зявлялися перекладні статті зарубіжних авторів.
Однією з таких статей є праця німецького дослідника Р. Неймана у перекладі В.Н. Верещагіна «Обладнання приміщень для поштової, телеграфної та телефонної служби», присвячена детальному аналізу особливостей вибору місцевості для будівництва поштових будинків, розташування приміщення, функцій кожної з кімнат у приміщенні тощо [154, 680-691]. Вихід у світ вищеназваної статті доводить, що російське поштове відомство цікавилося особливостями організації роботи своїх зарубіжних колег та було готове до запозичення їх досвіду.
Вагоме значення для дослідників історії поштового звязку мають побудовані на аналізі законодавчих актів та змін і уточнень до них узагальнюючі праці О. Аскарханова [126; 127; 128]. У них - оригінали циркулярів і розпоряджень по поштовому відомству та узагальнені і систематизовані зміни і доповнення до них за період 1885-1912 рр., які дають можливість проаналізувати базові принципи організації роботи галузі в кінці XIX - на початку XX ст.
Специфіка діяльності поштової галузі як інфраструктурного підрозділу економіки Російської імперії була предметом дослідження не лише фахівців галузі звязку, а й відомих у той час економістів. Так, у фундаментальній праці російського економіста І. X. Озерова «Пошта в Росії та за кордоном» міститься порівняльний аналіз рівня розвитку та організації діяльності поштового звязку в Росії та розвинених країнах світу. Характеризуючи основні тенденції розвитку поштової справи Російської імперії, вчений наголошував на її важливості для економічного розвитку держави, доводячи, що покращення поштового звязку в Росії - це не вимога, це - гасло промислової Росії, тому що недосконала пошта є перешкодою промислового розвитку [156]. Принципове значення мало вже те, що у визначеній праці сформульована думка про те, що в умовах розвитку продуктивних сил та утвердження нових виробничих відносин поштовий звязок набуває особливого державного значення, а, отже, поштова галузь повинна стати обєктом вагомих капіталовкладень з боку держави.
Враховуючи те, що паралельно з державною у другій половині XIX ст. на території Російської імперії, в тому числі й на Україні, почала функціонувати і недержавна мережа поштових закладів або так звана земська пошта, то успіхи в її організації та діяльності теж не могли пройти повз увагу сучасників. Зрозуміло, що не стояли осторонь висвітлення цієї вкрай актуальної на той час проблеми державні та міністерські чиновники, працівники і земські діячі.
Зокрема, Д. Франц у своїй досить розлогій та водночас достатньо предметній щодо проблеми організації земської пошти однойменній праці висвітлює передумови та процес організації земських поштових установ у державі [169; 170]. Аналізуючи діяльність земської пошти в українських губерніях та повітах, він характеризує їх появу як прогресивний чинник у розширенні мережі поштових установ та забезпеченні населення, насамперед сільського, послугами звязку. Значну увагу дослідник приділяє взаємовідносинам державної та земської пошти, зазначаючи, що «подальший розвиток пошти державної та земської, які знаходяться в тісному взаємозвязку, потребує встановлення останньої на таких принципах, за яких усувалася б можливість між ними конкуренції, а земська пошта ставала корисним допоміжним органом пошти державної» [171, 878-886].
У звязку з цим варто відмітити працю «З історії земства на Україні» відомого українського історика В.Д. Дорошенка [140]. У ній автор висвітлив питання взаємовідносин земств з органами державної адміністрації, зокрема, і в галузі становлення поштового звязку. Однак, слід зазначити, питання організації земської пошти розглянуто ним лише дотично, в загальному контексті основних напрямків діяльності земств.
Більш повне уявлення про попередній період становлення поштової справи, в тому числі і на українських землях, дає праця російського історика І. Я. Гурлянда «Ямська гоньба у Московській державі до кінця XVII ст.», в якій значна увага приділена історії поштової справи. Матеріали, подані автором стосовно появи підводної повинності, створення перших ямів, переліку ямських шляхів, та опис стану ямських доріг мають цінність і для дослідження організації поштової справи на українських землях, тому що процес зародження української та російської пошти починає відлік з часів Київської Русі [139].
В цьому ж контексті слід виділити працю відомого українського історика Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків», в якій висвітлюється історія поштового звязку на українських землях [178]. Аналізуючи появу поштових установ у запорозьких козаків, дослідник розкриває процес еволюції козацької поштової служби від появи поодиноких поштових курєрів на початковому етапі існування Запорозької Січі до організації своєрідних поштових «установ» - поштових гонів - у другій половині XVIII ст. Детально описуючи місце розташування козацьких поштових гонів, він зазначає, що на всіх поштових станціях козаками встановлювався зразковий порядок, з числа військових канцеляристів призначалися наглядачі, з проїжджих знімалася прогонна плата, тобто, козацька поштова служба діяла на загальних засадах державної служби звязку.
В цілому, аналіз нечисленних праць другої половини XIX - початку XX ст. свідчить про їх узагальнюючий та інформативний характер. Як правило, всі вони стосувалися власне організації поштового звязку Російської імперії, до складу якої в той час входила і більша частина території України. Досліджень визначеного періоду, які б розглядали процес становлення поштового звязку суто на українських землях, немає, та й, виходячи з імперського періоду в історії України, і не могло бути.
Загальні питання становлення поштового звязку впродовж XIX - початку XX ст. знайшли відображення в працях радянських істориків. Однак, вони носили переважно фрагментарний і поверховий характер. Написані в різні роки, всі вони обєднані чітко вираженою політичною та ідеологічною заангажованістю. Зокрема, історію пошти з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. досліджували вчені М.М. Віташевська [135] та О.М. Вигильов. У своїй праці «Історія вітчизняної пошти» О.М. Вигильов стверджував, що своєю появою пошта зобовязана державі [134]. Він же простежував історію становлення державної поштової справи в Росії, виводячи її початки від ямської гоньби та так званої «німецької» пошти.
Науково-популярний характер носить праця О.А. Міля, в якій у доступній формі розкрито історію створення пошти в Росії, показано заслуги окремих історичних особистостей, зокрема, А. Ордин-Нащокіна, Л. Марселіуса, А. Вініуса в організації поштової справи в Росії [147].
Попри надмірну заідеологізованість, викликає дослідницький інтерес насичена цінними історичними фактами праця М.С. Анчарової «Від ямщика до літака», в якій розглядається історія становлення ямської гоньби, створення системи органів поштового управління, стан поштових шляхів та особливості утримання поштових станцій в окремі історичні періоди. Значну увагу автор приділила дослідженню прав і обовязків поштових службовців, починаючи від ямщиків і закінчуючи чиновниками поштово-телеграфних установ, акцентуючи свою увагу на тому, що лише в радянські часи працівники пошти нарешті отримали достойні умови праці [124].
Грунтовністю відзначається двотомна праця радянського дослідника М.Ю. Шедлінга «Нариси з історії світової пошти», перший том якої присвячено історії становлення поштового звязку у провідних державах світу, а другий - безпосередньо історії пошти в Росії від часів Київської Русі та монголо-татарського завоювання до початку XIX ст., а саме поштової реформи 1830 р. [175; 176; 177]. У цій праці розвиток російської пошти розглядається в контексті історії поштової служби в зарубіжних країнах, що дозволяє зробити висновок про закономірність появи вітчизняної пошти та підтверджує тезу про те, що пошта в Росії є однією з найдавніших у Європі.
Перші праці М.Ю. Шедлінга, що були опубліковані на сторінках «Поштово-телеграфного журналу», посаду редактора якого він займав у 1910-1917 рр., присвячені розгляду питання поштових перевезень, зокрема, пасажирських та залізничних, і дають змогу зясувати особливості державної політики в цій галузі. Так, у статті «Поштові шляхи, екіпажі та перевезення проїжджих» автором детально розглядається історія появи пасажирських перевезень, подаються зображення поштових екіпажів, які використовувалися для перевезення людей, розкривається суть прогонної такси, що сплачувалася на станціях [176, 755-790].
Розглядаючи особливості перевезення поштових відправлень залізничним транспортом, М.Ю. Шедлінг у однойменній статті робить порівняльний аналіз організації поштових перевезень залізницями у Росії та в інших провідних країнах Європи, зокрема, Великобританії, Франції, Німеччині, Австрії. Дослідник приходить до висновку, що організація поштових перевезень залізницями у всіх вищеназваних країнах проводиться на майже однакових основах, а тому досвід інших країн може вдало перейматися і російським поштовим відомством [177, 180-188].
Ще одним ґрунтовним дослідженням з історії пошти, на цей раз земської, виданим у радянський період, є праця історика К.В. Базилевича «Земська пошта в Росії», яка побачила світ у 1926 р. [129]. Дана праця є фактично єдиним узагальненим дослідженням історії створення та особливостей організації роботи земської пошти, яка дає можливість прослідкувати її історію від часів появи спеціальної пошти при земських судах до початку XX ст., коли вона зявилася в усіх українських губерніях для обслуговування поштових потреб сільського населення.
Спираючись на архівні дані Поштового департаменту та Головного управління пошт і телеграфів, автор висвітлює історію створення земської пошти, вказує на проблеми та досягнення в організації її роботи, аналізує політику держави у справі організації поштового обслуговування сільського населення. Автор стверджує, що поява земської пошти стала можливою лише тому, що в державі не вистачало коштів на організацію державної сільської пошти, а тому мережу поштових закладів у сільській місцевості вирішили створити за рахунок земств. Використовуючи статистичні дані щодо обсягів пересланої земськими та державними поштами листів, газет, казенних пакетів та іншої кореспонденції, автор приходить до висновку, що земською поштою пересилалася незначна, порівняно з державною, кількість кореспонденції, а, значить, з часом земська пошта повинна була втратити свою відокремленість і стати структурним підрозділом державної пошти [].
К.В. Базилевич є автором дослідження не лише історії земської пошти, а й державної поштової служби Російської імперії, у якій розкрив основні віхи становлення галузі звязку означуваного періоду [130].
Крім вчених-істориків, дослідженню становлення, розвитку та діяльності поштового звязку в Росії значну увагу надавали радянські фахівці поштової галузі. Так, у праці уповноваженого з філателії та бонів в СРСР Ф.Г. Чучина відзначається позитивний вплив земської реформи 1864 р. на розвиток поштової справи Російської держави [174]. Характеристиці розвитку поштової справи присвячена монографія міністра звязку СРСР М. Псурцева, яка і до сьогодні залишається актуальною. У ній окремим розділом автор підвів підсумок діяльності усіх видів звязку, в тому числі і в періоді, що досліджується [158]. В загальному контексті становлення поштової галузі її історію розглядали радянські науковці О. Карлова [143], М. Арлазоров [125] та інші.
В цілому, аналіз історіографії радянського періоду дозволяє нам зробити висновок, що праці радянських дослідників, як істориків, так і фахівців галузі, акумулювали значний фактографічний та статистичний матеріал, широку джерельну базу, що сприяло накопиченню знань з проблеми. Однак, переважна більшість досліджень носять узагальнюючо-інформативний і, як правило, просвітницький характер та висвітлюють основні віхи становлення поштового звязку на території Росії (чи СРСР).
Процес формування сучасної української історіографії з історії поштової справи триває. До цього часу не створено комплексної праці з цієї проблеми, а наукова розробка теми поки що обмежується дослідженнями регіональних особливостей історії пошти переважно на рівні статей.
Одним з перших сучасних досліджень становлення поштового звязку в Україні стала робота українського вченого О. І. Гуржія «Пошта Гетьманщини в другій половині XVII-XVIII ст.», в якій висвітлюються особливості організації поштової справи на території Лівобережної України. Аналізуючи основні віхи в організації поштової справи на українських землях, автор приходить до висновку, що початок українській пошті поклало «функціонування окремих відділків», зафіксованих ще в джерелах XIII ст. Приблизно в ті часи зявився термін «яма» або «ямська повинність». Простежуючи процес становлення поштової мережі на території Гетьманщини, дослідник зазначає, що «вже в першій половині XVIII ст. простежуються загальні тенденції в упорядкуванні пошт як на українських землях, так і в Росії» [138, 167-182].
Автор зазначає, що українська пошта, попри незначні національні відмінності, розвивалася в контексті загальноросійської галузі звязку, і вивчення її історії невіддільне від історії пошти Росії. Автор доходить до висновку, що перетворення української поштової служби на структурний підрозділ російської стало закономірним результатом, за рідкісним винятком, незацікавленості та відстороненості тогочасної української еліти від організації такої важливої справи, як поштовий звязок, та добровільної передачі цієї справи в руки російських чиновників.
Історії української пошти присвячено колективну працю авторів-фахівців галузі звязку «Від гінця до Інтернету», яка заслуговує на увагу саме спробою комплексного висвітлення становлення, розвитку та сучасного стану поштового звязку в Україні. Однак, попри забачену актуальність, ця робота носить здебільшого науково-популярний характер [153].
Значно ґрунтовнішим, що базується на широкій джерельній базі, є дослідження науковця-фахівця галузі звязку В.Г. Бізіної «Із історії української пошти» [131]. Це фактично перше сучасне вітчизняне дослідження, у якому зроблено спробу проаналізувати процес становлення і розвитку власне української пошти від часів Київської Русі до сучасного періоду. У вищеназваній праці автор висвітлює цілий ряд питань, повязаних з організацією поштової служби на українських землях, а саме проблеми організації та реорганізації поштових округів, поштових перевезень, як сухопутних, так і водних, торкається основних аспектів організації і діяльності земської пошти, змін у штатах поштових установ, появи нових знаків поштової оплати тощо. На увагу заслуговує і краєзнавчий аспект, так як автор прослідкувала й історію становлення пошти Києва.
Серед сучасних досліджень історії пошти слід назвати праці І. С. Міронової, яка у своїх наукових розвідках приділила значну увагу історії розвитку поштового звязку в Україні в цілому та проаналізувала окремі аспекти діяльності пошти. Так, у статті «Розвиток залізничної пошти в Україні в другій половині XIX ст.» автор дослідила історію зародження залізничних поштових перевезень в Російській імперії в цілому та в Україні зокрема, прослідкувала процес розширення мережі залізничних поштових відділень, проаналізувала законодавчу базу та основні правила перевезень пошти залізницями [150, 18-22]. На увагу заслуговує той факт, що в даному дослідженні увага приділяється регіональному аспекту діяльності пошти, зокрема, особливостям розвитку залізничних поштових перевезень на півдні України. Проте автор обмежилася констатацією основних фактів, не проаналізувавши взаємозвязок між прийнятими урядовими рішеннями та їх впливом на динаміку залізничних поштових перевезень.
Цікавою з точки зору історіографії поштової справи є праця «Що таке «пошта»? (Старий та новий погляд на проблему)», у якій І. С. Міронова на основі широкого спектру архівних та джерельних матеріалів досліджує процес розвитку української пошти від часів Київської Русі до кінця XIX ст. [152, 98-108]. У статті аналізуються історіографічні питання походження термінів «ямська гоньба», «поштова повинність», «пошта». Особлива увага приділяється розвитку вітчизняних поштових установ у період формування Російської держави. Визначивши основні віхи в організації поштової справи на українських землях, автор приходить до висновку, що «основи сучасної поштової структури були закладені у XVIII-XIX ст.», а отже, саме цей період розвитку поштової справи заслуговує на значну увагу дослідників.
Окремо, у статті «Становище сільської пошти у 40 - 60-і рр. XIX ст.», І. С. Міронова проаналізувала основні труднощі на шляху створення сільської (земської) пошти, прийшовши до висновку, що саме її поява вирішила проблему поштового обслуговування сільського населення [151, 54-59]. Окремі дослідження І. С. Міронової, присвячені, зокрема, діяльності українських і російських пароплавних товариств у міжнародній пошті XIX ст., розвитку військово-польової служби в Україні, історії київської пошти представлені в авторських інтернет-публікаціях [148; 149].
Характерною особливістю сучасних досліджень історії та розвитку поштової справи є те, що здійснюються вони поки що переважно на регіональному рівні. Узагальнюючою є лише дисертація Н.В. Галич «Розвиток поштової справи в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.» [121]. Праця Н.Д. Мірошниченко «Історія розвитку пошти на Вовчанщині з XVII по XIX ст.», висвітлила основні віхи становлення пошти нинішнього Вовчанського району Харківської області. Праця створена на основі опрацювання значного масиву архівних матеріалів, які відбивають характерні особливості і тенденції розвитку поштової справи не тільки в зазначеному регіоні, а й в цілому в Україні.
Історії створення пошти у Катеринославі (нині - м. Дніпропетровськ) присвячена наукова стаття Г.А. Голубицької «З історії поштової справи в Катеринославі». Стаття носить науково-популярний характер і спрямована на відтворення основних етапів становлення міської пошти [137].
Проблеми регіональної історії поштової справи в Україні вперше на дисертаційному рівні дослідила С. Є. Орєхова. В дисертації вона аналізує організацію пошти на території сучасної Донецької області протягом XIX-XXIст. в контексті загальноукраїнських процесів розвитку поштової галузі [123].
Таким чином, є підстави стверджувати, що, незважаючи на наявність різнопланових публікацій, які були видані як у дорадянський і радянський періоди, так і в роки незалежної України, тема організації поштового звязку на українських землях XIX - початку XX ст. розроблена досить поверхово і фрагментарно. Аналіз опублікованих праць показує, що переважна більшість дослідників розглядали історію поштового звязку Російської імперії, а розвиток пошти в Україні висвітлювався в загальних рисах і лише в контексті загальноросійської.
Сучасна українська історіографія поки що торкається лише окремих аспектів історії поштової справи на регіональному рівні. Наявні праці лише окреслюють можливі напрями дослідження у масштабах України. Це не дає цілісного і обєктивного бачення особливостей розвитку поштової справи в обраних нами хронологічних рамках, зумовлюючи тим самим необхідність їх комплексного дослідження на магістерському рівні.
1.2 Джерельна база роботи
поштовий листоноша телеграфний наддніпрянський
В процесі роботи над темою дослідження залучено та використано широке коло джерел, які відрізняються за різними критеріями: походженням, місцем зберігання, інформативними можливостями, ступенем обєктивності, методами і формами відображення тощо. Основу джерельної бази склали матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі - ЦДІАК України) та Державного архіву Черкаської області (далі - ДАЧО), що дозволило опрацювати значний масив документів і зясувати основні аспекти роботи поштової галузі Наддніпрянщини.
Дотримуючись усталених підходів актуалізований комплекс опрацьованих джерел можна умовно поділити на такі основні групи: законодавчі акти (опубліковані та такі, що зберігаються в архівах); ділова документація установ поштового відомства, державних установ, органів місцевого самоврядування та громадських обєднань; довідкові матеріали; статистичні джерела; періодичні видання; документи особистого походження.
Вперше таку типологію поділу джерел запропонували російські дослідники А. Голіков та Т. Круглова. До цієї класифікації, виходячи із специфіки досліджуваної теми, замість документів особистого походження доцільно подати зображальні джерела, які не тільки унаочнюють отримані дані, а й насичені широкими інформаційними можливостями.
Першу групу джерел складають законодавчі акти владних структур, які відбивають офіційну політику державної влади щодо створення, організації та функціонування єдиної системи поштового звязку Російської імперії, до складу якої у ХІХ - на початку ХХ ст. входила Наддніпрянщина. Це, насамперед, укази імператора, Сенату, Державної Ради, які зберігаються в ЦДІАК України у фондах Генеральної військової канцелярії (Ф. 51), канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф. 442) та ДАЧО у фондах Канівської поштової контори (Ф. 349), Дереньковецького поштово-телеграфного відділення (Ф. 926). В них висвітлюються питання організації та розвитку системи центральних та місцевих установ звязку впродовж ХІХ - початку ХХ ст. Це, насамперед, «Положення про нове облаштування поштової частини» 1830 р., накази, що стосується розкладання в межах території України нових поштових трактів, створення вільних пошт та впровадження спеціальних поштових екіпажів для одночасного перевезення пошт і пасажирів. Вони носять загальний директивний характер і відтворюють детальну картину стану поштової справи Росії в цілому та Наддніпрянщини зокрема.
Законодавчі акти, що стосувалися реформ та змін структури поштового управління, містяться в нормативних збірниках постанов і розпоряджень Російської імперії. Серед них вагоме місце належить «Повному зводу законів Російської імперії», в якому вміщено «Поштовий статут» 1957 р. зі змінами та доповненнями, датований 1906 та 1908 рр. Цей документ встановлював та регулював основні принципи роботи поштового відомства протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. До «Поштового статуту» у 1876 р. булу додано «Статут телеграфний», який, в звязку з технічними нововведеннями, розширив номенклатуру розпоряджень по поштовому відомству.
Діловодна документація представлена матеріалами Міністерства внутрішніх справ, галузевих керівних органів стосовно організації та реорганізації загальнодержавних та міських установ звязку. Передусім, це - ділове листування органів влади з поштово-телеграфними конторами, інструкції, циркуляри, ділові папери з місць, інформація про стан матеріального та технічного забезпечення обєктів поштового звязку, річні плани та звіти, інформація про відкриття курсів фахівців, документація фінансового характеру (кошториси, звіти про фінансову діяльність поштово-телеграфних ощадних кас), штатні розписи тощо.
Збірники міністерських циркулярів по поштовому відомству та циркулярів начальників поштово-телеграфних округів зберігаються в ЦДІАК України у фондах Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф. 442), Київського військового губернатора (Ф. 533), управління Київського поштово-телеграфного округу Головного управління пошт і телеграфів (Ф. 696), ДАЧО у фондах Пальмірського поштово-телеграфного відділення (Ф. 484), Стеблівської поштово-телеграфної контори (Ф. 905).
Зосереджена у цих фондах ділова документація стосується, в першу чергу, вдосконалення роботи галузі та вирішення поточних проблем, зокрема, таких як збільшення кількості поштових скриньок, поліпшення утримання поштових будинків, утвердження кондицій на утримання поштових станцій, змін та доповнень до штатних розписів, оплати праці, видачі премій тощо. Інформація, що вміщена в них, дає змогу простежити основні заходи владних структур щодо вдосконалення роботи служби звязку. Хоча, слід зазначити, на заваді вирішення наявних проблем стояла забюрократизованість державної управлінської машини, яка не могла оперативно реагувати на наявні труднощі.
Щорічно поштовим відомством (Поштовим департаментом, а згодом - Головним управлінням пошт і телеграфів) видавалися збірники циркулярів із змінами та доповненнями до них, які містять розпорядження та розяснення щодо організації роботи галузі звязку визначеного періоду. З метою вдосконалення роботи галузі міністерські циркуляри щомісячно розсилалися у всі поштові установи.
До ділової документації належать матеріали та справочинна документація органів місцевого самоврядування, зокрема, земських повітових управ та земських поштово-телеграфних відділків та контор. Ці матеріали містяться в ЦДІАК України у фонді канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф. 442), у ДАЧО у фондах Таганчанського поштово-телеграфного відділення (Ф. 898), Ротмистрівського поштово-телеграфного відділення (Ф. 866). Вони містять інформацію про відкриття та утримання земських поштових контор, що дозволяє проаналізувати організацію їх роботи як на державному, так і на місцевому рівнях.
Виходячи з того, що поштові установи, в силу специфіки своєї роботи, слугували найшвидшим каналом передачі інформації, їх діяльність не могла залишитися поза спеціальним відомчим наглядом правоохоронних органів. В звязку з цим частина матеріалів щодо роботи пошти знаходиться у фондах губернських жандармських управлінь та судових установ. Вони містять циркуляри посадових осіб Міністерства внутрішніх справ, Департаменту поліції щодо політичної благонадійності поштових чиновників, визначення міри покарань за участь у політичних страйках та передачу через поштові установи заборонених періодичних видань, брошур, прокламацій. Такі матеріали зберігаються у фондах ЦДІАК України у фондах Київської судової палати (Ф. 318).
Кореспонденція, що проходила через поштові установи, завжди знаходилася під пильним цензурним контролем. Матеріали, що підтверджують співробітництво поштового відомства з цензурними комітетами, відображено в документах, що знаходяться в ЦДІАК України у фонді Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф. 442), ДАЧО у фондах Канівської поштово-телеграфної контори (Ф. 723), Степанецького поштово-телеграфного відділення (Ф. 902), Черкасько-Соснівського погтово-телеграфного відділення (Ф. 913). У них містяться циркуляри про цензурний контроль за матеріалами періодичної преси, в тому числі місцевої, переліки неблагонадійних видань, що систематично оновлювалися, заборони щодо пересилки приватної поштової кореспонденції на імя окремих осіб тощо.
Діловодна документація, яка репрезентована постановами і розпорядженнями по поштово-телеграфному відомству, циркулярами щодо запровадження до поштового обігу знаків поштової оплати (марок, конвертів), інструкціями губернським поштмейстерам та станційним наглядачам тощо, оприлюднювалася також на сторінках офіційного друкованого видання Головного управління пошт і телеграфів - «Поштово-телеграфного журналу».
Важливе значення для дослідження мають численні довідкові матеріали, що розкривають загальний стан розвитку поштової галузі. До них належать поштові путівники, довідники з питань поштової справи, списки поштових і телеграфних установ, які до зволяють відтворити картину розширення мережі поштових та поштово-телеграфних установ, виокремити із загальних даних ті матеріали, що стосуються безпосередньо Наддніпрянщини.
Серед них - «Поштовий путівник Російської імперії», який регулярно, в звязку із прокладанням нових чи закриттям недіючих поштових трактів, перевидавався. У «Поштовому путівнику» подавалися відомості з прогонної плати за чітко визначену кількість верст і коней, основні вимоги до подорожніх тощо. Як додаток до «Поштового путівника» надавалася карта діючих поштових трактів.
Номенклатуру поштових послуг та загальні правила роботи поштових установ висвітлюють матеріали, наведені в такому довідковому виданні як «Поштовий довідник (неофіційний)», виданий у 1909 р.
З численних філателістичних каталогів-довіднків, каталогів маркових конвертів та довідників колекційних поштових матеріалів можна отримати додаткову інформацію про знаки поштової оплати, час їх введення в обіг, існуючі тарифи тощо.
Важливе значення для дослідження мають і статистичні дані, які дозволяють доповнити аналіз історичних процесів та явищ кількісними характеристиками, розкривають загальний стан розвитку галузі. Так, ЦДІАК України у фондах канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф. 442), Київського генерал-губернатора (Ф. 575) та у ДАЧО у фондах Пальмірського поштово-телеграфного відділення (Ф. 484), Канівської поштової контори (Ф. 349) зосереджені статистичні матеріали про кількість відправленої та отриманої за рік внутрішньої та зовнішньої кореспонденції, кількість працюючих та посадові оклади штатних працівників поштово-телеграфних контор залежно від їх класовості, дані по розподілу поштових чиновників за статтю та віросповідання. Дані матеріали дають змогу оцінити ефективність реформ у поштовій галузі, простежити зростання (чи навпаки, зниження) прибутковості роботи поштово-телеграфних установ в звязку з окремими нововведеннями. Цінність цих документів ще й в тому, що вони дають змогу розглянути зміну державної політики щодо залучення до роботи в установах звязку жінок.
Можливість порівняльного аналізу розвитку поштового звязку окремого регіону ХІХ - початку ХХ ст. дають статистичні дані, що знаходяться в ДАЧО у фондах Смілянської поштово-телеграфної контори (Ф. 350), Черкаської поштово-телеграфної контори (Ф. 351) та Матусівського поштово-телеграфного відділення (Ф. 332).
У дослідженні широко використані статистичні дані роботи відомства та його окремих підрозділів, що регулярно подавалися на шпальтах «Поштово-телеграфного журналу» у спеціальному статистичному відділі. Це - дані з вартості пересилки всіх передплачених видань (враховуючи пільгові та безкоштовні видання), щорічна динаміка прийнятих та виданих вкладів поштово-телеграфними ощадним касами, порівняльні дані стосовно сум вкладів, прийнятих поштово-телеграфними ощадними касами, динаміка зростання поштових доходів в звязку із змінами такси вагового і страхового зборів тощо, які у сукупності відображають економічний, технічний, культурний рівень розвитку галузі звязку.
Окрему групу становлять статистичні матеріали, що дозволяють визначити економічну ефективність технічних нововведень. До цієї групи належать дані щодо зростання протяжності телефонних мереж та кількості абонентів, скорочення протяжності поштових трактів та кількості поштових коней в звязку з появою залізничних поштових перевезень тощо. Ці дані розміщені в ЦДІАК України у фонді Київського генерал-губернатора (Ф. 692) та ДАЧО у фондах Бобринського залізничного поштового відділення (Ф. 724) та Цвітківського залізничного відділення (Ф. 886).
Публікації періодичних видань та преси з різних аспектів діяльності поштових установ складають значну частину джерельної бази дослідження. Тогочасні періодичні видання публікували офіційні документи, а також статистичні звіти, наукові розвідки, повідомлення, матеріали технічного характеру, приділяли увагу висвітленню роботи поштових установ, вміщували конкретну, живу інформацію. З місць. Проблеми пошти знаходили відображення на сторінках спеціалізованих газет та журналів, зокрема «Поштово-телеграфного журналу», «Поштового вісника», «Звязку» та інших. Вони висвітлювали також історію становлення світової та вітчизняної пошти, та окремих напрямків діяльності поштової галузі визначеного періоду.
Слід зауважити, що вищезазначений «Поштово-телеграфний журнал» виходив у двох редакціях: офіційній та неофіційній. Офіційна редакція «Поштово-телеграфного журналу» - це звід законодавчих актів по поштово-телеграфному відомству; офіційні циркуляри та розпорядження Міністерства внутрішніх справ щодо розширення мережі звязку, змін у матеріально-технічній базі поштових закладів, штатах поштових установ; це документи міжнародних організацій, представлені Статутом Всесвітнього поштового союзу (ВПС) та матеріали конгресів ВПС тощо. Неофіційна редакція - це збірник статистичних звітів, технічних матеріалів, наукових статей.
Зображальні матеріали представлені знаками поштової оплати (марки, конверти, поштові листівки), малюнками, фотоматеріалами. Інформаційні можливості знаків поштової оплати зумовлені їхньою приналежністю до монетарної системи держави, вони є політико-економічними документами, джерелом вивчення економічної і політичної історії, матеріальної і духовної культури, тому що носієм історичної інформації виступають як ті чи інші види зображень (орнаменти, герба, портрети тощо), так і написи, дати, цифри номіналу тощо. Комплексне дослідження всіх елементів марок, маркових поштових карток, конвертів дає змогу встановити час і місце, причини та обставини створення, історію функціонування в системі поштового обігу за певний проміжок часу, суспільну вагомість їх запровадження, рівень художньої культури, розвиток технологій і способів виготовлення. Малюнки та фотоматеріали, у свою чергу, дають можливість наочного підтвердження словесної інформації, ілюструють її. Зображення будинків поштових станцій, поштових екіпажів дозволяють простежити динаміку змін матеріально-технічного стану поштової галузі та доповнити загальне уявлення про поштову справу періоду, що досліджується.
Внаслідок проведеного в ході написання дослідження пошуку до наукового обігу введено значний комплекс маловідомих архівних матеріалів. Загалом, при підготуванні дослідження опрацьовані й залучені матеріали 14 фондів ДАЧО та 7 фондів ЦДІАК України.
Таким чином, опрацювання джерельної бази свідчить про достатньо широку їх репрезентативність. Виявлення і введення до наукового обігу джерел, матеріалів періодичних видань, а також зображальних джерел дали змогу зробити аргументовані висновки, дозволили реалізувати визначені мету та дослідницькі завдання дослідження. Використана джерельна база роботи достовірна і достатня для розкриття поставлених проблем.
1.3 Теоретико-методологічні аспекти студії
Теоретико-методологічні аспекти дослідження визначені нами, передусім, з врахуванням стану наукової розробки і самого характеру теми, а також сформульованої мети і дослідницьких завдань та джерельної бази магістерської роботи. Основу їх складає сукупність загальнонаукових та спеціальних принципів, передусім, науковості, історизму, обєктивності, системності, плюралізму, а також історіософських напрацювань провідних дослідників історії України. Опрацювання і врахування цих принципів та методів дозволило визначити і застосувати під час практичної роботи над обраною нами темою найбільш оптимальні, на нашу думку, методологічні підходи для досягнення поставленої мети та реалізації дослідницьких завдань.
Вбачається важливим застосування органічно поєднаного з діалектичною логікою принципу історизму, який передбачає дослідження у хронологічній послідовності подій, явищ і суспільних процесів в їхньому природному історичному розвитку. Сповна це стосується і процесу розвитку поштової справи в Україні у XIX - на початку XX ст. з урахуванням особливостей суспільно-політичної і соціально-економічної ситуації та її регіональних особливостей.
Практичне застосування при виконанні роботи цих та інших принципів підпорядковувалося обєктивному і усебічному відображенню широкого комплексу чинників, які зумовлювали процеси організації поштової справи в умовах утвердження капіталістичного способу виробництва в хронологічному періоді, що досліджується. В процесі роботи над темою автор комплексно підходила до опрацювання різних аспектів досліджуваної проблеми, неухильно дотримувалася неупередженості в оцінках, спрямовувала свою увагу на використання достовірної інформації, зясування і розкриття історичних закономірностей та установлення причинно-наслідкових звязків.
Методологічні принципи, на яких ґрунтувалося виконання роботи, зумовили і відповідний методологічний інструментарій. Одночасно із застосуванням в процесі роботи над маністерським дослідженням таких загальнонаукових дослідницьких методів як індуктивний та дедуктивний, автором важливе місце відведено соціально-історичним методам: соціально - структурному аналізу, порівняльно-історичному, історико-типологічному, історико-системному та ретроспективному.
При цьому основним і визначальним у роботі з дослідження обраної теми став базовий принцип науковості. Його дотримання сприяло результативному науковому пошуку, використанню тільки достовірної, перевіреної і апробованої інформації з проблеми, що досліджується в дисертації. Це також дало змогу уникнути спрощеності та конюнктурності.
Важливою умовою досягнення поставленої мети і реалізації дослідницьких завдань було дотримання під час роботи над темою принципу історизму, який орієнтував автора на реконструкцію подій і явищ в їхній хронологічній послідовності, комплексне зясування суспільно-політичних та соціально-економічних умов і особливостей функціонування поштової галузі та окремих її сегментів у зазначений хронологічний період. Дотримання цього принципу сприяло визначенню ролі пошти в контексті загальноукраїнських процесів XIX - початку XX ст.
Принцип обєктивності ґрунтується на прагненні неупереджено відтворити історичну картину проблеми. Тут доцільно послуговуватися «обєктивністю» соціально-наукового пізнання, філософське розуміння якої достатньо влучно ще у 1904 р. сформулював видатний німецький соціолог Макс Вебер. Згідно з його теорією обєктивне пізнання неминуче «поєднане із «субєктивними» передумовами тією мірою, якою воно цікавиться лише тими елементами дійсності, що певним чином - бодай побічно - повязані з явищами, котрим ми надаємо культурного значення» [133, 194]. У звязку з цим учений закликав не лише констатувати дії людей, а й розуміти їх. Відкидаючи великі узагальнення, як продуктивний принцип соціальних наук, він водночас наголошував, що всі «субєктивні» результати дослідження культури (в широкому розумінні останньої) ведуть до наукової істини. А «наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне істини» [133, 205], - зазначав учений. М. Вебер був свідомий того, що з плином часу змінюються теоретичні звязки, у межах яких «історичний індивід» розглядається і осягається науковою думкою. Тому історик, на його думку, може вести мову лише про певний «ідеальний тип» описуваних процесів, явищ та подій [133, 229]. Відповідно до цього, обєктивність нашого дослідження ґрунтується на прагненні скласти достовірну картину історії діяльності поштово-телеграфного звязку Наддніпрянської України в історичному звязку, розглядаючи явища і події їх діяльності з огляду на їхню значимість для епохи, що досліджується.
В основу архітектоніки дослідження проблеми та компонування структурних розділів роботи покладено проблемно-хронологічний метод. Його застосування дозволило виокремлювати проблемні блоки і синхронно розкривати різні аспекти як складові частини досліджуваної теми в рамках визначеного хронологічного періоду. Виділити і охарактеризувати найбільш суттєві риси організації поштової справи та здійснення заходів щодо її удосконалення, зясувати її регіональні відмінності в умовах суспільного та економічного розвитку дало змогу застосування аналітико-типологічного методу дослідження.
Важливе значення для досягнення мети дослідження мав порівняльно-історичний метод. Він дав змогу на основі порівняльного аналізу виявити загальне й особливе в історії розвитку пошти на державному, регіональному і місцевому рівнях, уточнити причини подібностей і розбіжностей, дослідити конкретні факти і події. За наслідками порівняння результатів дослідницьких узагальнень вдалося зробити висновки щодо трансформацій, що відбувалися в поштовій справі, критично осмислити суспільно-політичні та економічні умови функціонування мережі поштових установ, зясувати позитивні і негативні тенденції у їхній роботі.
Зіставлення одержаної з різних джерел інформації стало можливим на основі застосування історико-статистичного та методу кількісного аналізу, зокрема, при зясуванні динаміки розвитку мережі установ поштового звязку, поштово-телеграфних ощадних кас тощо. Ці ж методи використовувалися і при аналізі інших кількісних показників, що характеризують розвиток поштових установ: якісний склад поштових працівників, обсяг надання поштових послуг, матеріально-технічне забезпечення галузі. Застосування цих методів зумовило необхідність виявлення та опрацювання значної кількості статистичних матеріалів, які містяться в документах.
Завдяки застосуванню логічно-аналітичного методу та методів групування і типологізації, в процесі дослідження вдалося класифікувати однорідні події і явища та послідовно подати дисертаційний матеріал, надавши йому логічної завершеності.
Магістерська робота має комплексний міждисциплінарний характер. Тема дослідження знаходиться на стику напрацювань таких наук як історія, економічна історія, статистика, державне управління, інформаційні технології, які оперують специфічними категоріями, термінами, поняттями, використаними у роботі. Виконання магістерської роботи здійснювалося з врахуванням комплексного характеру теми і її тісного звязку з економікою, а також гуманітарною сферою. Це зумовило застосування міждисциплінарних підходів, ґрунтованих на використанні окремих даних та методик інших наук.
Використання вищеназваних принципів і методів сприяло обєктивному висвітленню малодосліджених аспектів теми дослідження, відходу від усталених впродовж тривалого часу стереотипів радянської історіографії, утвердженню сучасних методологічних підходів при аналізі та інтерпретації подій періоду, що досліджується в магістерській роботі. В кінцевому підсумку це дозволило виокремити і проаналізувати найбільш характерні тенденції, причини та наслідки процесів у сфері розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні на прикладі Черкаського, Канівського, Золотоніського повітів у другій половині XIX - на початку XX ст.
Важливою методологічною парадигмою здійснення дослідження історії поштової справи в Україні є чітке визначення понятійно-категоріального апарату цієї проблеми. Передусім це стосується ключових термінів «пошта» і «поштова справа» та правомірності їх використання в контексті теми, що досліджується. Зясовано, що термін «пошта» має латинське походження і спочатку означав станцію для обміну коней або курєрів. В сучасній термінології під поштою розуміється як поштова установа (поштамт, відділення), так і послання чи сукупність отриманої кореспонденції. Виходячи з цього до «поштової справи» ми відносимо усі види діяльності поштових установ, які забезпечують поштове обслуговування населення та державних інституцій.
Таким чином, використання вищеназваних принципів і методів сприяло обєктивному висвітленню малодосліджених аспектів теми обраного нами дослідження, відходу від усталених впродовж тривалого часу стереотипів радянської історіографії, утвердженню сучасних методологічних підходів при аналізі та інтерпретації подій періоду, що досліджується в роботі. В кінцевому підсумку це дозволило виокремити і проаналізувати найбільш характерні тенденції становлення та розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні на прикладі трьох повітів (Черкаському, Канівському, Золотоніському) в другій половині XIX - на початку XX ст., показати її позитивну роль у модернізаційних процесах, що відбувалися в той час в економічній та соціальній сфері.
Різні принципи, методи та засади сучасної методології, застосовані в процесі роботи над магістерським дослідженням, на наш погляд, дали змогу уникнути субєктивних і упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність результатів, отриманих в кінцевому результаті, підтвердити достатньо високу репрезентативність виявлених джерел з визначеної проблематики.
Таким чином, аналіз стану наукової розробки теми дослідження засвідчив, що проблеми розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні вивчені лише фрагментарно і не дають цілісного та обєктивного уявлення щодо функціонування цієї важливої сфери суспільного життя, що зумовлює необхідність комплексного дослідження проблеми на даному рівні.
Щодо джерельної бази дослідження, то під час її опрацювання зясовано, що більшість зосереджених в Центральному Державному історичному архіві України в м. Киві та Державному архіві Черкаської області матеріалів не використовувалися і не вводилися до наукового обігу при висвітленні проблеми дослідження. Також зясовано і підтверджено достатньо високу репрезентативність виявлених джерел з досліджуваної проблематики. Їх введення до наукового обігу дозволило автору у поєднанні з опрацюванням значного масиву наукової літератури, періодичних видань і преси зробити аргументовані узагальнення та висновки, забезпечити досягнення мети та реалізації дослідницьких завдань. Різні принципи, методи та засади сучасної методології, застосовані в процесі роботи над магістерським дослідженням, на наш погляд, дали змогу уникнути субєктивних і упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність результатів, отриманих в нашій роботі.
2. Становлення та еволюція мережі установ поштового звязку Наддніпрянської України
У XIX ст. після обєднання лівобережних і правобережних українських земель у складі Російської імперії на території України формується мережа поштових установ, діючих на засадах загальноросійських вимог до поштового звязку. Нове століття стало трампліном у розвитку поштової справи, яка увійшла до нього з новою реформою та прогресивними завданнями. Законодавчими документами, виданими в кінці ХVІІІ ст., місцевій владі пропонувалося «у кожному місці, де належало утримувати поштових коней, мати особливий для того поштовий будинок, споруджений за особо на те даним планом, а в губернських містах називатися їм поштамтами, в інших - поштовими дворами, а встановлених на шляхах, а не у місті - станціями» [131, 34]. Із організацією у 1802 р. міністерств, Головне управління поштових справ перейшло у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ [131, 39]. У 1807-1808 pp. реформаційні процеси стосувалися передусім питань поштового збору та прибутків з пересилання листів і посилок, оскільки існуючий у XVIII ст. порядок, коли прибутки за пересилання поштових відправлень складалися з двох зборів: вагового та страхового - так званих поштових такс, ускладнював роботу пошти, вимагав збільшення власне поштових витрат, зводив до мінімуму звязок з віддаленими містами та територіями. На початку XIX ст. зростання витрат на здійснення поштових операцій, а саме збільшення плати за перевезення вантажів та інші адміністративні витрати, призвели до необхідності загального збільшення такс, тобто вагових зборів. Головним правлінням поштових справ Російської імперії було ухвалено рішення замінити систему єдиних тарифів, встановлену у 1783 р., на більш прогресивну - зростання оплати залежно від відстані. За результатами розрахунків була визначена 31 позиція. Як свідчить аналіз, зростання тарифу на сплату здійснювався у межах сітки відстаней від 100 до 3100 верст з платнею, яка збільшувалась від 100 до 1500 верств на 2 к., а від 1500 до 3100 - на 1 к.; нижня межа - до 100 верст - складала 6 к. з лоту; найвища - для 3100 та понад - 50 к. [124, 97]. Із 1812 по 1818 рр. в звязку з війною тарифи підвищувались, так як зросла плата ямщикам за перевезення пошти. Слід зазначити, що з 1781 р. до двох традиційних видів поштових послуг (пересилання листів і посилок) додався третій - пересилання грошей. Необхідність запровадження нової послуги з пересилки грошових переказів була повязана із зростанням товарно-грошових відносин та створенням у повітах державних скарбниць. Розмір страхового збору у 1807 р. розраховувався залежно від відстані: до 500 верст - 0,5%, понад - 1% [124, 103].
Наступна реорганізація в системі поштового обслуговування відбувалася в 1811 p., коли Головне правління поштових справ було перетворене на Поштовий департамент та передане в підпорядкування Міністерства поліції, а з 1819 р. - Міністерства внутрішніх справ. Служба звязку в Російській імперії у процесі розвитку намагалася активно використовувати у своїй роботі найбільш прогресивні методи та способи роботи, поширені в поштових установах інших країн. Підсумком цієї роботи стало проведення адміністративної реформи 1830 р. В її основу було покладено систему англійської поштової служби, оскільки поштова адміністрація Англії застосовувала такі критерії щодо надання поштових послуг як швидкість доставки кореспонденції та вдосконалення структури управління, що сприяло підвищенню ефективності поштових операцій і давало позитивні економічні результати.
Відповідно до наказу Сенату від 22 жовтня 1830 р., з 1 січня 1831 р. ліквідовувались губернські поштамти, а замість них створювались губернські поштові контори, які поділялись на 3 класи. З метою розширення і упорядкування мережі поштових установ в 1831 р. було затверджено «Положення про нове улаштування поштової частини». Поштові установи України включалися до 4-ого, 5-ого та 6-ого загальноросійських поштових округів, а поштові контори в містах в залежності від обсягів та інтенсивності здійснюваних операцій відносилися до того чи іншого класу [145, 53].
Для контролю за діяльністю поштових установ було організовано 11 поштових округів під керівництвом пошт-інспекторів. Пошт-інспектори двічі на рік були зобовязані відвідувати закріплені за ними поштові установи, контролювати їх роботу, перевіряти утримання поштових станцій, організацію перевезення пошти. Звіт про результати перевірки подавався Поштовому департаменту.
Мережа поштових установ України згідно наказу Сенату мала таку структуру:округ - Слобідсько-українська губернія (губернська контора в Харкові - 2 класу, повітові контори в Охтирці - 2 класу, в Ізюмі, Валках, Старобєльську - 3 класу, Купянську, Змієві, Богодухові, Лебедині, Вовчанську, Сумах, Чугуєві - 4 класу);округ - Волинська губернія (губернська контора у Житомирі - 1 класу, прикордонна контора у Радзівілові - 2 класу, повітові контори у Бердичеві - 1 класу, Острозі, Дубно, Володимирі - 2 класу, Старокостянтинові, Луцьку, Ковелі, Новоград-Волинському, Овручі - З класу, Заславі, Кременці, Рівному, Волочиську - 4 класу);
Подільська губернія (губернська контора в Камянці-Подільському - 2 класу, повітові контори в Могилеві, Брацлаві, Балті, Тульчині - 1 класу, Проскурові - 2 класу, Ольгополі, Лютичеві, Вінниці, Літині - 3 класу, Ямполі, Гайсині, Хмельнику, Ушицька, Барі - 4 класу);округ - Чернігівська губернія (губернська контора в Чернігові - 2 класу, повітові контори в Ніжині, Стародубі, Глухові - 1 класу, Козельці - 2 класу, Новгород-Сіверську, Гродні, Кролевці, Мглині, Борзні, Батурині - З класу, Ново-Зибкові, Суржі, Острозі, Сосниці, Конотопі, Почепі - 4 класу);
Полтавська губернія (губернська контора в Полтаві - 2 класу, повітові контори в Кременчуці - 1 класу, Ромнах, Прилуках, Пирятині, Хоролі - 2 класу, Дубках, Переяславі, Зінькові, Костянтинограді - 3 класу, Кобеляках, Лохвиці, Миргороді, Золотоноші, Гадячі, Градижську - 4 класу);
Київська губернія (губернська контора в Києві - 2 класу, повітові контори в Звенигородці, Василькові - 2 класу, Богуславі, Махнівці, Сквирі, Литовці, Радомислі, Таращі - 3 класу, Черкасах, Умані, Чигирині - 4 класу. У Шполі поштова контора була на утриманні поміщиці Лопухіної);
Катеринославська губернія (губернська контора в Катеринославі - 2 класу, повітові контори в Таганрозі - 1 класу, Ромнах, Бахмуті, Ростовській фортеці - 2 класу, Павлограді, Новомосковську - 3 класу, Олександрівці, Луганському заводі, Маріуполі, Верхньодніпровську, Славяносербську - 4 класу);
Таврійська губернія (губернська контора в Сімферополі - 2 класу, повітові контори в Перекопі - 1 класу, Феодосії, Севастополі, Мелітополі, Оріхові - 3 класу, Євпаторії, Керчі, Керубазарі, Олешках, Бахчисараї, Алушті - 4 класу);
Херсонська губернія (губернська контора у Херсоні - 1 класу, прикордонні контори у Одесі та Дубоссарах - 1 класу, повітові контори у Миколаєві, Єлисаветграді - 1 класу, Тирасполі - 2 класу, Новомиргороді, Ольвіополі, Бериславі, Вознесенську - 3 класу, Олександрії, Овідіополі, Крилові, Очакові, Бобринці - 4 класу);
Бесарабська область (губернська контора в Кишиневі - 1 класу, повітові контори в Ізмаїлі - 1 класу, Хотині, Новоселиці, Рені, Кілії - 2 класу);
Путивль - повітова контора 4 класу в Курській губернії [147, 24-26].
Незважаючи на зростання кількості поштових установ, їх було недостатньо, особливо в сільській місцевості.
У 1830 р. зміни торкнулися і тарифів. Указом Сенату від 4 липня 1830 р. замість 31 рівня такси було запроваджено 12 рівнів прогресивного збільшення. Максимальний розмір оплати становив 1 карбованець.
Зростання прибутків та обсягу кореспонденції змусили Сенат шукати нових шляхів спрощення пересилки листів та поштового діловодства. Спеціальним указом від 30 липня 1843 р. встановлювалась нова такса вагового збору, яка ставала єдиною для всіх відстаней і складала 10 копійок сріблом з одного лота. Правильність цього нововведення підтверджують наступні дані, зокрема, у 1839 р. було відправлено 75 млн. листів, а у 1841 р. - 197 млн. листів. Одночасно зросли і прибутки поштових установ за пересилку листів, які у 1841 р. становили 480 000 крб. сріблом [147, 49].
Фінансування роботи поштових установ проводилося за рахунок поштових зборів, які, як свідчать архівні дані, дозволялося використовувати на «платежи за возку почт и эстафеты, на лечение нижних служащих в Гражанских Больницах, на выписку Губернских ведомостей (в тех конторах, в коих назначены на это особые суммы)». В разі недостатності цих коштів, «на основании утвержденного 11 января 1840 г. мнения Государственного Совета требовать эти деньги из местной Казенной Палаты».
листопада 1845 р. спеціальним указом в Росії вводились «штемпельні куверти» для міської пошти. 1 грудня 1845 р. вони надійшли до міських поштових установ. У 1847 р. Поштовим департаментом було підготовлено, а в 1848 р. затверджено Державною радою проект про запровадження штемпельних конвертів, які вводились в обіг по всій території країни. Одночасно була організована доставка газет і покладено початок міським поштам [167, 718].
У 1849 р. на Ропшинській імператорській паперовій фабриці були надруковані конверти для міжміської кореспонденції. Замість марки на конверті було зображено штемпель синього або червоного кольору. Наступною стадією у розвитку цієї системи було запровадження, за прикладом європейських країн, поштових марок, які усунули необхідність суворо дотримуватися встановлених розмірів листа і тим самим полегшили процедуру сплати за кореспонденцію. Із 1 січня 1858 р. вводились поштові марки для простих міжміських листів.
У першій половині ХІХ ст. листи від населення приймались безпосередньо у поштових установах. У 1845 р. зявились деревяні поштові скриньки, які виставлялися на вулиці недалеко від пошти. З 1887 р. їх почали розміщувати в багатолюдних місцях (біля залізничних вокзалів, державних установ тощо). Згідно з вимогами Поштового статуту 1880 р., поштові скриньки фарбували у темно-зелений колір. Листи з поштових скриньок виймалися двічі на день, час виїмки завжди вказувався з точністю до хвилин [166, 487].
У ХІХ ст. в Україні, крім державної мережі поштових установ, створюються і недержавні структури пошти. Так, згідно положення 1831 р., були створені так звані «вільні пошти», які являли собою різновид комерційної діяльності в поштовій справі. «Вільні пошти» замінили собою «ямську гоньбу» як систему перевезення пошти, яка проіснувала на території Російської імперії від часів Київської Русі до 1857 р.
Відповідно до положення про порядок створення та утримання «вільних пошт», ці заклади могли влаштовуватись приватними особами на «перегонні гроші», не отримуючи ніяких коштів від держави. Для потреб «вільних пошт» державні кошти могли надаватися тільки в період війни. Дозволи на їх відкриття видавались на 2, 3, 4 триріччя. Прогонна плата підвищувалась з 3 до 4 к. за версту і коня, надавалося право перевозити приватних осіб за плату по домовленості.
На території України перші «вільні пошти» зявилися ще в кінці ХVІІІ ст., коли указами Сенату від 18 липня 1788 р., 6 вересня 1795 р. і 29 жовтня 1796 р. вони почали діяти у Волинській та Подільській губерніях. Спеціальним указом Комітету Міністрів від 31 грудня 1827 р. було вирішено встановити вільний поштовий тракт від Балти до Одеси в напрямку на Каторжину та Северинівку. Положенням від 25 жовтня 1831 р. дозволялося запроваджувати «вільні пошти» по всіх поштових трактах, де знаходяться державні поштові станції. У 1845 р. «вільні пошти» створюються на Московсько-Харківському поштовому тракті [128, 76].
Положенням 1831 р. і правилами, що додавалися до нього, дозволялося утримувати «вільні пошти» всім бажаючим, незалежно від соціального стану, крім завідуючих поштовими округами, їх помічників, губернських і прикордонних поштмейстерів та їх заступників. Утримувачі «вільних пошт» користувалися підтримкою і заступництвом чиновників Поштового департаменту.
Утримувати «вільні пошти» за власний рахунок було невигідно, і тому їх кількість в Україні була незначною. Наприклад, в Чернігівській губернії діяло 5 таких поштових станцій. Тому у 1874 р. було прийнято постанову про утримання «вільних пошт» з доплатою від держави. Умови утримання поштових станцій по системі «вільних пошт» були переглянуті Міністерством Внутрішніх Справ у 1899 р., проте суттєвих змін до діючих правил внесено не було.
Приватні особи, які утримували «вільні пошти», суворо дотримувались правил перевезення пошти, курєрів, естафет та проїжджих. Визначались, зокрема, кількість коней, які запрягалися (в залежності від пори року від 2 до 10), швидкість руху (не більше 10 верст за годину влітку і 12 - взимку). Пошта перевозилась вдень і вночі, причому вночі шлях освітлювався факелами. На зупинку і зміну коней відводилось 15 хвилин, на обід і вечерю - 1 година, на сніданок - 30 хвилин. Як свідчить статистика, у Катеринославській, Херсонській і Полтавській губерніях у 1881 р. всі поштові перевезення здійснювались лише «вільною поштою» [128, 84].
Таким чином, в ХІХ ст. поряд з державними поштовими установами, які відігравали домінуючу роль в системі звязку, доволі успішно функціонувала і «вільна пошта».
У 1840 р. поштове відомство бере перевезення пошти і пасажирів під свою юрисдикцію. Поштові станції, крім перевезення пошти, багажу і пасажирів, надавали й інші послуги за окремими домовленостями. Зокрема, на поштових станціях було дозволено приймати приватну просту кореспонденцію, газети і журнали.
Формування мережі поштових установ значною мірою залежало від наявності шляхів сполучення. Для устрою кожного нового поштового тракту у поштовому департаменті збирали різні відомості щодо стану місцевої торгівлі, чисельності населення, стану доріг, кореспонденції, що відправлялася та надходила, а також про швидкість, частоту та вартість поштових та пасажирських перевезень на трактах, які зєднували економічні центри.
Із метою організації системи перевезення пошти по всіх поштових трактах Російської імперії з 1808 по 1824 р. працював «Комітет із укладання загальної постанови про проходження пошти», а з 1840 по 1868 р. - «Комітет із укладання загального плану перевезення пошти». За результатами їх діяльності у 1824 р. було укладено «Поштовий путівник» Російської імперії, який регулярно оновлювався (через кожні 3-5 років). У путівнику, крім маршрутів поштових трактів, були надруковані «Правила перевезення на поштових конях» [149, 12].
Із 1843 р. пошту почали перевозити по сільських дорогах. Одночасно почалося перевезення пошти (внутрішньої і міжнародної) і водним шляхом. З 1833 р. перевезення по Азовському і Чорному морю забезпечувало Чорноморське пароплавство. У 1850 р. по Дніпру була відкрита перша пасажирська лінія Кременчук - Пінськ [148, 55].
Отже, в ХІХ ст. у галузі поштового звязку, що функціонувала в Наддніпрянській Україні, відбулися зумовлені розвитком продуктивних сил суттєві зміни. Вони торкнулися передусім структурної реорганізації мережі поштових установ, реформування системи зборів, запровадження стандартних конвертів, упорядкування штатів поштових установ. Доцільність і правильність проведених реформ доводить факт зростання протягом ХІХ ст. у 3,5 рази поштових зборів, збільшення на 122 млн. кількості пересланих листів. Саме у цей період було створено постійно діючу державну мережу звязку, розроблено нормативно-правову базу, приведено у відповідність до міжнародних стандартів механізми надання послуг та тарифи. Одночасно поряд із державними поштовими установами, які відігравали домінуючу роль в системі звязку, доволі успішно функціонувала і приватна «вільна пошта»
3. Діяльність поштово-телеграфних контор Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів другої половини ХІХ - початку ХХ століття
У звязку з тим, що розвиток поштової справи на території Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів безпосередньо повязаний з історією поштового звязку Наддніпрянської України, а зважаючи на імперський період в її історії - то і Росії, компаративний нарис становлення та розвитку звязку Російської імперії у першій та другій половинах XIX ст. дав змогу авторові прослідкувати еволюцію поштової справи від так званої «ямської гоньби» до утворення першої державної поштової установи. Залучення та комплексний аналіз різноманітних джерел дозволяє встановити взаємозалежність визначальних подій в історії держави з поширенням мереж комунікацій, зокрема поштового звязку.
Розвиток промисловості, будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, розквіт торгівлі поставили на порядок денний питання про реорганізацію й вдосконалення старих форм звязку та створення нових комунікацій, серед яких пошта на той час була єдиною. Насамперед, це стосувалося питань поштового збору та прибутків, аналіз яких дає можливість відтворити процес перетворення поштової справи держави у фінансово прибуткове підприємство, що зайвий раз підтверджує поступову, але впевнену, модернізацію країни.
Нагальні проблеми реорганізації державного поштового звязку Російська держава вирішувала за допомогою організації земської пошти, завдяки якій в умовах постійного браку державних коштів стало можливим розширення мережі установ поштового звязку і на теренах обраних нами для дослідження повітів. Земська пошта забезпечувала чіткий звязок центру повітів з окремими його частинами, надаючи поштові послуги різноманітним установам та населенню.
Окрім того, вивчення поштових відправлень часів Російської імперії дозволяє стверджувати, що внаслідок бурхливого зростання населених пунктів, розвитку поштової справи та зародження культури листування виникла потреба в найменуванні вулиць та нумерації будинків.
Упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. значно розширилася географія надання поштових послуг та мережа закладів, яка охоплювала всю територію Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів. Організація та розвиток поштового звязку на території Наддніпрянської України, на прикладі трьох обраних нами повітів, в імперський період були зумовлені характером регіону, кількістю та складом населення.
3.1 Організація роботи контор
Регулярний і загальнодоступний поштовий звязок в Україні почав формуватися у ХІХ ст., коли з розвитком продуктивних сил та гуманітарної сфери дедалі необхіднішою ставала потреба в забезпеченні надійного засобу адресної доставки різних видів поштової кореспонденції. Водночас, із розширенням мережі поштових установ, надзвичайно гостро постала проблема матеріально-технічного забезпечення поштових установ, організації перевезення пошти, доступності поштових послуг як міському, так і сільському населенню, кадрова проблема.
Особлива увага приділялася організаційним питанням роботи поштово-телеграфних контор. На підтвердження цього свідчить циркуляр про те, що досить часто штемпеля накладаються необережно, що навіть не можна прочитати місце відправки листа. У звязку з цим наказом від 4 квітня 1868 р. було вказано, щоб був строгий нагляд, щоб все було чітко, щоб були добре приклеєні марки, щоб попередити їх повторне використання [92, 11].
При пошкодженні листів у конторах ставили свої штампи, але не вказували причини пошкодження. У звязку з цим потрібно було обгортати листи з пошкодженими конвертами чи печатями паперовими бандеролями, хрестоподібно і пропечатувати їх казенними печатями, робити на ньому напис, що лист отримали пошкоджений (11 листопада 1868 р.) [92, 19].
Великого значення надавали маркам. Це декламують записи за 30 січня 1886 р., в якому говориться, що в поштових ящиках є листи з марками старих зразків, тому їх не можна надсилати [90, 11] та за 2 серпня 1912 р., де зазначається, що з 1913 р. вводяться нові закони поштової оплати з портретними зображеннями царів Правлячого Будинку, а також із зображенням двох історичних будівель. Поштові марки в 5 копійок не будуть виготовлятися; не виготовлятимуться і в 2 та 3 рублі. Нові марки мають бути в продажу з 1 січня 1913 р., а старі продавати, поки не закінчаться всі їхні запаси [97, 42].
Сувора дисципліна, яка була характерна для поштово-телеграфних контор, сприяла налагодженню телеграфного сполучення і на залізничних вузлах. Основні маси кореспонденції стали передаватись потягами. Про це свідчать матеріали ДАЧО. Наприклад, циркуляр від січня 1888 р. про пошту, що перевозиться вагонами. Обов