Передумови розвитку Польщі і Литви
Зміст
Вступ
Розділ 1. Передумови розвитку Польщі і Литви
.1 Колонізація українських земель
.2 Розвиток української культури в Добу Польського і Литовського періоду
Розділ 2. Етапи зближення Литви і Польщі
.1 Кревська унія 1385 р.
.2 Друга Городельська унія 1413 р.
.3 Третя Люблінська унія 1569 р.
Розділ 3. Українські землі під владою Речі Посполитої
.1 Зміни державного політичного устрою на українських землях
.2 Польська експансія на українській землі
.3 Посилення національного гніту в церковній сфері
.4 Поява українського козацтва
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом).
У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом із виконанням інших умов зобов'язався навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони.
З формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать - надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією, за Вітаутаса Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично робив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул. І хоч ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князівства.
Для українських феодалів збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих від кочовиків.
Розділ 1. Передумови розвитку Польщі і Литви
.1 Колонізація українських земель
Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.
На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.
Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захищаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.
Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Чернігово-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефективним.
І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. - частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля [9, 167].
Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужого, польського права.
Одночасно землі Північної Буковини - у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства - опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.
Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габсбургів, а східна - була включена до складу Трансільванії.
Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.
Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми, а тому і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча слід мати на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м'якість, для українського народу була все ж чужою.
Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав - Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.
Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських феодалів над населенням українських земель.
Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі [8, 134].
І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об'єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, нерозрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу - Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною грошовою системою.
Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.
Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки - упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об'єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій переплелися релігійні елементи з соціальними і національними.
Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення - слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.
На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка - січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва - Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: повстання 1591-1595 pp. на чолі з К. Косинським, повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи, повстання 1617-1618, 1625, 1635-1638 pp. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу [7, 187].
Кінець XVI - перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу - культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.
1.2 Розвиток української культури в Добу Польського і Литовського періоду
український польща експансія політичний
Із занепадом Галицько-Волинського князівства занепадає культурний й економічний статус України до рівня периферійної провінції, а еліта асимілюється з культурними та політичними системами чужоземних володарів. Населення України бореться і за політичне самовизначення і за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала - й до наших днів лишається - однією з основних тем української історії.
В середині XIV ст. досить швидко і легко була здійснена експансія Литви в Україну, внаслідок чого скасовано жорстоке іго Золотої Орди, Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Верхівка самих литовців на той час культурно відсталих язичників, потрапляє під культурні впливи своїх словянських підданих - приймає християнство, українську мову, місцеві звичаї. По суті Велике князівство Литовське стало відновленою руською державою.
Відмінно відбувалась експансія Польщі в Галичину, а згодом (в ХV-ХVІ ст.) - в Поділля, Волинь і Київщину. Одразу зявились ознаки того, що з давнім життям покінчено. Польські королі, підтримані магнатами, церквою та міщанством, поставили за мету повну релігійну й етнічну асиміляцію українського населення (його окатоличення і зпольщення). Із цього згодом виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 р.
Після польсько-литовської унії 1385 р. Велике князівство Литовське ще тривалий час зберігало автономію управління, яке, на відміну від періоду Київської Русі, було значно більше централізованим. Окрім того, після прийняття католицтва литовського знаттю, українська шляхта втратила свої привілеї, почала піддаватись утискам на релігійному ґрунті.
З середини XV і до початку XVI ст. українська знать робить кілька відчайдушних спроб відновити свої права - та з Люблінською унією 1569 р. остаточно їх втрачає. Чужоземне, насамперед польське, панування породило нове явище - культурну асиміляцію української знаті. Повстання інших могутніх сусідніх держав - царства Московського і Кримського ханства, повязаного з Оттоманською Імперією, ще більш унеможливлювало досягнення Україною незалежності.
Наслідки Люблінської унії (обєднання Польщі з Литвою в єдину державу і окупація України Польщею) справили великий вплив на увесь спосіб життя українців.
Та ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини ж українців з поляками, а через них - із Західною Європою вирішальне зумовили організацію суспільства на західний зразок. Із Заходу через Польщу на Україну проникла станова система, при якій, на підставі визначених законом прав, привілеїв та обовязків, утвердились правові відмінності між шляхтою, духовенством, міщанством та селянством.
На Україні 1529 р. зявилося перше видання Литовського Статуту - кодифікованого зводу законів, в якому поєднувались елементи звичаєвого права часів Київської Русі та нові юридичні поняття німецького походження. Цей статут створив основу для правової системи доби Козаччини і пізніших часів. Завдяки цьому українці здавна визнавали цінності установленого та гарантованого законом права і зазнавали впливу західної політичної і правової думки. Інший продукт Київської Русі - Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.
Загалом, до середини XVI ст. для українців, насамперед українських селян був, можна сказати, золотий вік: феодали не займалися комерційною діяльністю і звичайно роздавали більшу частину своїх земель селянам. Для міст XIV і XV ст. також були порою добробуту. На регулярних ярмарках велася місцева торгівля, як і торгівля чужоземними товарами (особливо в містах Львові і Камянці). Та все ж роль міст у житті українців була незначною - через їхню малу кількість і етнічний склад. Після приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського населення активно велася мовна і культурна полонізація. Православні українці зазнавали всіляких обмежень і утисків. Міста стали й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для більшості українців [11, 145].
У XVI ст. в Західній Європі починається великий зерновий бум, повязаний із швидким зростанням населення. Землевласники Речі Посполитої починають розвозити більші партії зерна і худоби по всій Західній Європі, а це вимагало інтенсифікації відробітків, включення селянських земель до маєтків, виникнення комерційне орієнтованих господарств-фільварків, які поступово поширюються з Галичини, Волині, Поділля на Центральну та Східну Україну. Шляхта здобуває надзвичайну економічну могутність і поступово та неухильно обмежує права і владу королів, підриває економіку міст обмеженнями торгівлі, посилює закріпачення селянства. Польські закони заохочували зміну віровизнання, переймання польських звичаїв, законів і мови. І хоча включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні і стимулюючі впливи Заходу, воно одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками.
Економіка України, як і всієї Польщі, стала вкрай незрівноваженою, майже вся економічна діяльність зосередилась на сільському господарстві. Зростали соціальні диспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.
Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему.
Православя в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськім суспільстві синонімом культури і єдиним інститутом вираження самобутності українців. Однак, позбавлене звичної державної підтримки, воно поринуло у стан глибокого занепаду. Великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Розхитувалася організаційна дисципліна церкви, процвітала корупція, парафії та монастирі отримували негідники й злочинці, серед священиків можна було зустріти самі лише людські покидьки. Школи були занедбанні, вчителі малограмотні. Завоювання турками Константинополя 1453 р. позбавило українську православну церкву інтелектуального та культурного впливу ззовні.
Тим часом поляки переживали період культурного розвитку - Відродження, гуманізму, поширення світської освіти. Ягеллонський університет, 20 друкарень, 3000 парафіяльних шкіл, мережа протестантських вищих шкіл, а згодом єзуїтських колегій, можливість отримання освіти в кращих університетах Європи - все це сприяло асиміляторським процесам серед української знаті, її потягові до всього польського, її зреченню від віри батьків, культури та мови свого народу. Найславетніші колись українські роди майже повністю полонізувалися. Із втратою власної еліти українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, сприяв культурі і освіті, підтримував церкву. Внаслідок цього важливою проблемою українського суспільства стала відсутність його верхівки.
В цих скрутних умовах православя все ж таки змогло прийняти виклик польського католицизму. Невелика купка українських магнатів почала засновувати у своїх володіннях православні школи та друкарні (Григорій Ходкевич, що надав 1568 р. притулок у Заблудові друкарю Івану Федорову, князь Юрій Слуцький, князь Андрій Курбський). Але найбільш загальновизнаним покровителем православної церкви був князь Костянтин Острозький.
р. він засновує у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров, і тут вже 1581 в. зявляється перша повна Біблія, друкована словянською мовою. Князь Острозький заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. - славетну Острозьку академію, що за рівнем навчання не поступалася кращим єзуїтським колегіям. Тут вивчали грецьку, латинську і церковнословянську мови, сім «вільних наук» (тривіум - граматику, риторику, діалектику - і квадривіум - арифметику, геометрію, музику, асторонмію). Працювали в академії такі інтелектуали, як Герасим Смотрицький, Демян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Кирил Лукаріс (згодом - константинопольський патріарх). Проте після смерті К. Острозького 1608 р. академія була передана його онучкою єзуїтам.
Водночас у багатьох містах (Львові, Стриї, Ярославі, Холмі, Луцьку, Києві та ін.) в оборону православя постали міщанські братства. Вони утворювались для матеріальної підтримки церков і їхніх прочан, для утримання шпиталів, шкіл, друкарень, для великої освітньо-культурної роботи. У школі при Львівському братстві працювали відомі культурні діячі того часу - Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький. У Львові ж Іван Федоров 1574 р. надрукував першу свою книжку «Апостол». З поширенням шкіл різко збільшується число освічених людей в Україні, які мандрують по містах і селах з проповідями захисту православної віри, рідної мови і народних традицій [7, 178].
Проте братства нерідко припиняли свою нескоординовану діяльність, оскільки фінансово були слабкими, часто вступали в конфлікти з ієрархами церкви в справах контролю над церковними маєтностями і навіть - щодо тлумачення Біблії. Це спричинялося до збільшення анархії в українській православній церкві.
В умовах, що склалися, група православних єпископів вступила у таємну змову з метою укладання унії православної церкви з католицькою. Ідея такої унії на Україні виникла ще в XIII ст., були спроби і пізніше. Однак століття взаємної недоброзичливості не давали змоги здійснити цей намір аж до кінця XVI ст. і лише 1596 р., після переговорів змовників Кирила Терлецького і Іпатія Потія з папою Римським, на Берестейському соборі унію було проголошено. Її підтримав польський король і його урядовці, оскільки вони покладали надію через унію досягти асиміляції православя, тісніше звязати Україну та Білорусію з Річчю Посполитою. Єпископи-уніяти, зі свого боку, вважали, що унія урівноправить православних з католиками, віддасть перших під протекцію і захист папи Римського, припинить утиски православних міщан, відкриє ширший доступ православній шляхті до службових посад, а самим єпископам - до Сенату, зміцнить організацію і дисципліну в церкві, унезалежить ієрархів від втручання мирян в церковні справи, піднесе культурний рівень населення руських земель, підсилить тут культурні впливи Західної Європи - на противагу впливам Московської патріархії. Унія зберігала традиційні православні обряди і право священиків брати шлюб, утверджуючи тільки віру і догмати католиків.
Основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені - Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту.
Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про сонячне затемнення 1478 року, 20 липня».
Станіслав Орловський (1513-1566), якого сучасники називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном», залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу слово...» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» - все це блискучі зразки української полемічної літератури.
Ідеї гуманізму звучать у творах ректора Київської Братської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської академії І. Гізеля, культурних діячів Д. Наливайка, К. Транквіліона, Лаврентія Зизанія (ідея земного подвигу та спільного добра) [8, 165].
В кінці XVI - до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти - Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський - обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.
Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп. Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський.
Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів. Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри.
Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.
Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл - з колядок, щедрівок; весняний - з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень.
Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння.
Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін.
Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів - гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.
Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок.
Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Камянець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний).
У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як:
побутова пісня для триголосного ансамблю або хору - кант;
сольна пісня із супроводом;
цехова інструментальна музика.
Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні.
В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Камянці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів [9, 178].
Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів - народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.
Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору.
В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово зявляється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики.
Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» - автор невідомий).
Архітектура. Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи:
оборонні споруди-замки;
церкви.
У цей період формуються особливості українського стилю у камяному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з деревяного будівництва в камяні споруди церков, замків та великих міських будівель.
Набувають поширення зрубні храми (тридільні, або трибанні і пятибанні). На жаль вони не збереглися, за винятком: в с. Потеличі Львівської області церква Святого Духа (1555), та церква св. Миколая в Чернівцях (1607).
Зводяться замки-фортеці і замки-палаци.
Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі.
Розділ 2. Етапи зближення Литви і Польщі
.1 Кревська унія 1385 р.
У 80-х роках XIV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польщі, сусідки Литви. Вихід з такої ситуації і одночасно спосіб посилити свою державу польські феодали вбачали в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви зупинити експансію німецьких рицарів і відвоювати у них Балтійське Помор'я, а також повернути Галичину, відібрану у Польщі Угорщиною, і примножити в майбутньому свої володіння шляхом захоплення інших земель України та Білорусії. Великі надії на унію покладала римська курія і вище польське католицьке духівництво, які прагнули поширити католицтво у Великому князівстві Литовському і цим посилити свій вплив на сході Європи.
Даючи згоду на укладення польсько-литовської унії, литовські феодали прагнули з допомогою Польщі зберегти й зміцнити своє панування на Україні та в Білорусії. Крім того, вони розраховували й на військові сили та дипломатичну підтримку Польщі у боротьбі проти агресивного Тевтонського ордену. Між двома державами почалися переговори.
У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності [1, 87].
На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я - Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.
Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».
Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель - одна з цілей Кревської унії.
В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.
Іншим привілеєм Ягайло примушував усіх литовців приймати католицтво, забороняв шлюби між новоохрещеними литовцями (обох статей) і православними, звільняв маєтки католицького духовенства від усіх державних повинностей та ін. Таким чином, католицизм набув значення державної релігії у Великому князівстві Литовському. Впровадження його було одним із засобів зміцнення влади польських і литовських феодалів в українських землях.
Що ж до інкорпорації Великого князівства Литовського, то вона здійснювалася так: у 1386-1388 pp. найбільших удільних князів примушено дати присяжні грамоти на вірність «королю, королеві і короні польській», що, згідно з тогочасним феодальним правом, означало перехід князів у васальну залежність від польського короля [6, 178].
З переходом литовських феодалів у католицьку віру і наданням їм більших прав і привілеїв порівняно з українськими землевласниками литовські феодали протиставлялися українським у релігійному і станово-правовому відношеннях як вища, привілейована група. Станові привілеї литовських феодалів розширювалися в процесі дальшого зближення обох союзних держав. Це здійснювалося з допомогою таких засобів, як визнання влади єдиного монарха для Польщі та Литви, проведення єдиної зовнішньої політики, часте поновлення актів польсько-литовської унії, запровадження елементів польського державного устрою, розміщення польських залог на території Великого князівства Литовського, політика окатоличення й полонізації феодальної верхівки.
Боротьба удільних князів українських земель проти Кревської унії, незважаючи на підтримку населення, не мала успіху. Удільні князі, що стали на чолі цього руху, діяли поодинці. Скориставшись з останнього, Ягайло при підтримці польських феодалів зробив спробу обмежити незалежність місцевих династій. У 1386 р. він значно ослабив сили волинського (володимирського і луцького) князя Федора Любартовича, поставивши у безпосередню залежність від себе одного з найбільших його васалів - князя Острозького. У 1388 р. Ягайло відібрав у волинського князя Луцьк і передав Вітовту. Проте обмеження влади інших удільних князів затяглося через нову феодальну війну у Литві, головним змістом якої стала боротьба литовських феодалів проти Кревської унії.
В 1388 р. цей рух очолив Вітовт Кейстутович, який вміло використав як незадоволення умовами унії серед різних верств населення Великого князівства Литовського, так і міжнародну ситуацію. Він знов уклав союз із Тевтонським орденом, від якого отримав збройну допомогу, і водночас заручився дипломатичною підтримкою Московського князівства. У 1391 р. відбувся шлюб його дочки Софії з московським великим князем Василієм (1389-1425).
Боротьба Вітовта і його прихильників з середовища литовської феодальної знаті проти Ягайла і польських панів закінчилася компромісом. 5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворогуючими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титула великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.
Островська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта (1392-1430) спостерігається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 90-х роках XIV ст. в широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління [5, 187].
.2 Друга Городельська унія 1413 р.
За її результатами зміцнів політичний союз Польщі і Литви. З цього часу кожен литовсько-руський князь має визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики. У Галичині почався рішучий наступ на схизматів (так католики називали православних). Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завойовують турки.
У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі починають домінувати у релігійному та державному житті. Їх поява значною мірою пояснюється тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» у власних інтересах утверджувати хрест римсько-католицької церкви «на кресах східних», водночас дедалі більшого поширення набувала ідея позбутися залежності від Риму. Це пояснюється обставинами того часу, адже XVI ст. - епоха Реформації в Європі. Проте члени ордену Ісуса поклали край цим настроям, зміцнили позиції католицизму в Польщі, створили ефективну систему полонізації й окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Переконавшись у безплідності намірів навернути їх у латинство, єзуїти почали наполегливо і спішно готувати унію православної церкви в Польщі з Римом. На думку енергійних членів ордену Ісуса, унія, зберігаючи на певний час звичні для народу східні богослужебні обряди та звичаї, повинна була пізніше стати засобом поступового приведення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.
Широка підготовка до запровадження унії єзуїтами передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви і, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом - передусім для православних віруючих, білорусів і українців, які жили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, зазнаючи не лише релігійного, а й соціальних та національних утисків. Польсько-литовська феодальна верхівка, відчуваючи вплив Русі на українців і білорусів, здійснюваний через православну церкву, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на посади вищого православного духовенства - митрополита та єпископів - на Україні і в Білорусії осіб, що дискредитували православ'я.
Так, у 1583 р. Київським митрополитом був призначений Онисифор. Який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначив священиками багатоженців. Це викликало незадоволення віруючих. Польський король скористався прибуттям до Польщі Константинопольського патріарха Єремії і переконав його зняти Онисифора й висвятити на митрополита людину, висунуту руською шляхтою, - таємно підготовленого єзуїтами єпископа Михайла Рогозу.
Хоч патріарх і знав про деякі непорядні вчинки цього єпископа, про його зв'язки з єзуїтами і недовір'я до нього православних, але під тиском польського короля висвятив Рогозу на сан митрополита. Проте, щоб запобігти негідним вчинкам нового ієрарха, всупереч церковній практиці призначив на Київську митрополію свого екзарха - Луцького архієпископа Кирила Терлецького, наділивши його правами, які насправді перевищували права самого митрополита. Проте, як виявилося пізніше, Терлецький підтримував тісні зв'язки з єзуїтами, не раз виконував їхні доручення. Отже, православну церкву на Україні та в Білорусії очолили люди, які докладали чимало зусиль для запровадження унії православної церкви з римським престолом.
Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали активний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Активізації їхньої діяльності сприяв вихід у 1577 р. книги єзуїта Петра Скарга «Про єдність Божої церкви під одним пастирем», яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками православ'я і католицизму. Сама структура книги відповідала класичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православними, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.
Маскуючись під захисника інтересів українського та білоруського народів. Скарга нібито неупереджено аналізував усе, що могла дати українцям і білорусам західна латинська і східна грецька культура. «Одначе на Україні й Білорусії уся наука впала, - писав він, - а попи схопили й ніколи вівці (тобто православні віруючі) не можуть мати з них такої втіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греками, український і білоруський народи, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися ... слов'янською, щоб ніколи не прийшло» до справжнього розуміння і науки. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим» [5, 87].
Усе відібрав бог у греків і Русі, твердив далі Скарга, і справжня наука перейшла від греків до Латинської церкви, а тому розраховувати на поширення науки і культури з Греції не доводилось. Йому підспівував також єпископ Потій: «Як для греків, так і для руських спасіння - в єдності з римською церквою, яка володіє повністю просвітними засобами і додає премудрості й розуму всім, хто з чемністю сина звертається по її материнську допомогу» [7, 176].
Така проватиканська аргументація поширювалася в Україні й Білорусії і мала на меті підготувати грунт для церковної унії. Католицька пропаганда зображає запровадження уніатства як турботу про «єдність церкви Божої під одним пастирем» - папою римським. За твердженням єзуїтів, здійсненню цієї мети не суперечили всілякі жорстокі засоби й підступні дії, фанатична ненависть і фізичне знищення противників, проведення політики «батога і пряника». Єзуїти застосовували різні форми й методи поширення унії серед населення. Зокрема, православному духовенству вони обіцяли рівність у всіх привілеях з латинськими ксьондзами, переконували священиків у силі католицизму, необхідності церковної унії з ним, переслідували противників унії адміністративними засобами.
Унія в Речі Посполитій була бажаною для Риму як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і насамперед тому, що Рим і його первосвященик, а також католицьке духовенство в Польсько-литовській державі здавна плекали мрію про підкорення всієї східної православної церкви Римському престолу. Єзуїт Антоній Поссевін висловлював загальну думку католицького керівництва, коли говорив, що тільки прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.
2.3 Третя Люблінська унія 1569 р.
Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:
прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка:
хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта);
прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);
знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.
Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що не хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.
початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.
Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). В червні 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.
Люблінська унія завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. за Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально - республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.
Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.
Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).
Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.
Негативні наслідки. Ця угода сприяла:
посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;
полонізації (ополяченню) української знаті;
покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.
До позитивних наслідків унії можна віднести:
зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації;
могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості;
за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність [5, 187].
Розділ 3. Українські землі під владою Речі Посполитої
.1 Зміни державного політичного устрою на українських землях
Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й обєктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.
Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.
Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.
Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні обєднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі - Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Камянець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.
Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж воззєднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.
Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність [4, 187].
На захист православя виступили братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої, 1577 р.), працюють на ідею унії.
У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.
Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнословянською, а обряди - православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.
Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.
Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.
Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православя. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.
Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.
3.2 Польська експансія на українській землі
З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою - польський король Казимир ІІІ (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович.
Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази [6, 184].
Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.
По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику - сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.
У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.
Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською.
Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490-1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.
В основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.
3.3 Посилення національного гніту в церковній сфері
Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.
Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного з культурою польського католицизму [4, 34].
Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.
Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами. В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.
Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ`я (Г. Ходкевич, К.-В. Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво.
Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).
Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К. Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р. К. Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвячених обґрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.
Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихильниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.
Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонів київського митрополита О. Дівочку та призначив на його місце М. Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.
За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецький повезли постанову ту - уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані українськими ієрархами 33 пункти Статей унії [6, 184].
Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. Навіть Рогоза займав ще двояку позицію… Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський… Під час Варшавського сейму багато депутатів виступило проти Потія і Терлецького [5, 187].
На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.
На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8, а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І. Потій, К. Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її противники (єпископи Г. Балабан, М. Копистенський, князь К.Острозький, депутати від братств).
Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М. Рогозою та православний під проводом К. Острозького.
Направлення обома соборами послів до опонентів з метою знайти порозуміння ні до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні постановили скинення митрополита і владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня полоцький архиєпископ Гермоген …від імені присутніх владик проголосив заяву приступнення до святої унії з Римом:
Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви взяв нас під опіку свою і увільнив від зверхності патріархів… Ми скликали синод і зложили на нім ісповідь віри святої і прирекли послуху Риму - столиці св. Петра, Папі Клименту VIII і наступнику його [5, 163].
Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у Ватиканському архіві.
У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.
Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.
Одним з найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку XVII ст., тобто в часи, що безпосередньо слідували після Люблінської та Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в Україні, що поєднувалося з підсиленням феодального визиску польськими та полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них селян.
Тяжкі часи переживало українське міщанство. В українських містах з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, які, отримавши високу фахову підготовку у великих ремісничих центрах Німеччини та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних спеціальностей. І хоча питома вага їх у загальній кількості жителів міст була незначною, та все ж вони користувалися привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю [7, 168].
Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки. Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість або й взагалі ліквідувати. Козаки були незадоволені й тим, що їхні володіння не були убезпеченні від магнатсько-шляхетських посягань.
Проте найтяжчим було становище українського селянства. Зростання міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яке також потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях фільварків - багатогалузевих феодальних господарств, які, ґрунтуючись на праці кріпаків, постачали продукцію на ринок і давали великий прибуток своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами.
Люблінська унія 1569 р. та пов`язане з нею посилення національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, яка виявилася в козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648-1657 років.
3.4 Поява українського козацтва
Коріння українського козацтва сягає ще в XII - I пол. XIII ст. Інтенсивне покозачення українських громад починається у II пол. XV - на початку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Наддніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки обєднувалися в громади й усі важливі питання обговорювали та розвязували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.
Відомо, що в 1552-1554 рр. український магнат Дмитро Вишневецький (Байда) обєднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію - Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів - куренів.
Курінь - це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував навчання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.
Обєднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.
Полк обєднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.
Кіш - центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць - паланок на чолі з полковниками.
Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного обєднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік - на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.
Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше - гетьману). На Січі функціонувала козацька Рада - своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.
Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України зявилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.
З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.
Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.
Під час селянсько-козацького повстання 1637-1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої. В цьому документі фактично знищувалися права реєстровців на вічні часи, зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.
Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр встановлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті Ординації, що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження козацького свавілля.
Статус реєстрового козака не був чітко визначений і нормативно забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстру. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.
Таким чином, українське козацтво XVI-XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.
Висновки
Восени 1386 р. розпочалася реалізація Кревського договору. Ягайло приїхав у Литву, щоб охрестити її населення за католицьким обрядом. Намагаючись привернути литовську знать до католицизму, він дав їй 20 лютого 1387 р. привілей на «права і вольності» на зразок тих, якими користувалася польська шляхта. Згідно з цим привілеєм для литовських бояр-католиків розширялися права володіння спадковими маєтками, причому селяни цих маєтків звільнялися від більшості державних повинностей, крім будування і охорони укріплень. Литовські феодали здобули також право видавати заміж своїх дочок і родичок без дозволу державної влади.
Кревська унія викликала сильну протидію. Одразу ж після її укладення найбільші удільні князі разом із залежними від них феодалами російських, українських і білоруських земель відмовилися визнати владу Ягайла. Восени 1386 р. першим підняв зброю проти великокнязівської влади полоцький князь Андрій Ольгердович, який діяв у союзі з смоленським князем і Лівонським орденом. Після придушення цього виступу в білоруських і литовських містах були розміщені польські залоги. На вищі посади у Великому князівстві Литовському Ягайло став призначати польських феодалів.
Якщо великі князі литовські не дуже турбувалися тим, щоб зберегти прихильність своїх українських підданих, то великі князі московські, навпаки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер силою, з якою належало рахуватися. Протягом поколінь, запобігаючи ласки своїх володарів - ханів Золотої Орди, князі московські посіли провідне місце серед російських князівств. Із часом свою першість вони перетворили на владу: відтак у 1474 р. Москві підкорилося князівство Ростовське, в 1478 р.- Новгород із його багатими й неозорими володіннями, а в 1485 р.- останній серйозний суперник - Тверське князівство. Маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, Москва в 1480 р. скинула вікове монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина так званого «третього Риму». В ній проголошувалося, що після падіння Риму й Константинополя Москві було призначено стати третьою вічною, священною і всесвітньою імперією. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.
Литву глибоко непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли військо росіян наблизилося до литовських князівств біля Чернігова, їхні православні правителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші ознаки того, якою привабливою ставала Москва для українських феодалів Литовської держави. Дещо раніше, у 1481 р., князь Федір Бєльський, українізований онук Альгердаса, змовився з кількома православними князями вбити тодішнього великого князя литовського і короля польського Казимира IV і передати українські землі під владу Москви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасників схопили і стратили.
Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р., коли Михайло Глинський - впливовий і талановитий магнат із західноєвропейською освітою - організував проти великого князя Сигізмунда повстання українських козаків і шляхти. У закликах до прибічників він говорив про необхідність захисту «грецької віри» та відновлення Київського князівства. Проте не встиг цей рух поширитися, як сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви. Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв невдоволення українців Великого князівства, а й тим, що українська верхівка востаннє знайшла в собі внутрішню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист своїх прав.
І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на півдні нової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали - татари, що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи на те, що кримські хани та їхні одноплемінники - ногаї - панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя - оттоманських турків. У 1475 р. оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани зберігали значну автономію й часто проводили політику, що найкраще відповідала їхнім інтересам. Серед найголовніших її кроків були часті наскоки на сусідні українські землі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафи й Константинополя. І знову небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав на його рубежах.
Список використаних джерел
1. Вішка О. Історія держави та права. - Львів: ЛНУ ім. В. Стефаника НАНУ, 2009.- 342 с.
. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К.: 1990. - 525 с.
. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К.: Лыбидь, 1991. - 400 с.
. Гуслистий К. Історія держави та права. - К., 2008. - 494 с.
. Діденко А. Н. Історія держави та права: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2009 р. - 507 с.
. Іванченко Р. П. Історія держави та права. - К., 2009. - 335 с.
. Іванцов І. О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі. - К.: Вид. дім "Академперіодика", 2006. - 289 с.
. Історія Держави та права / за ред. А. Рогожина. - К., 2007. - 359 с.
. Історія держави та права України / за ред. П. Музиченка. - К. - 2008. - 253 с.
. Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Дзюба О. М., Довбищенко М. В., Ісаєвич Я. Д. та ін. - К.: Україна, 1997. - 388 с.
. Крикун М. Г. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Проблеми словянознавства. - 2005. - Вип. 42. - с. 394.
. Крип`якевич І. П. Історія України. - Львів: Світ, 2005. - с. 427.
. Мішина І. А. та ін. Історія Держави та права: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV - початок ХХ ст.). - К.: Генеза, 2007. - с. 352.
. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.
. Трохимчук С. Місцеве самоврядування в Україні та Польщі на шляху до спільного Європейського дому. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2009. - 396с.
. Швидько Г. К. Історія України. XVI-XVIII століття. - К.: Генеза, 1997. - 384 с.