Ідеологія як культурний феномен: апріорно-сакральне ядро
Ідеологія як культурний феномен: апріорно-сакральне ядро
Дичковська Г. О.
Займатися проблематикою визначення поняття "культура" - вкрай невдячне заняття, в силу того, що поняття надзвичайно широке, охоплює та обєднує різні феномени людського буття, а тому часто внутрішньо не однозначне. Інтернет-довідник "Вікіпедія" надає такі визначення: "Культура - термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості. У сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття культура, жодне з яких не є загальноприйнятим... В широкому розумінні культура - це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних ("духовних") цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі. Поняття культура в частині нематеріальних цінностей обєднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд"[11].
В силу того, що деталізація поняття "культура" не входить в завдання даної роботи, ми скористаємося вказаним визначенням, особливо взявши до уваги ідею алгоритму людської поведінки та символічних структур.
Ідеологія ж трактується як "система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури" [12]. Співставляючи ці два визначення ми отримуємо розуміння, що ідеологія - це феномен культури, який формує алгоритм функціонування політичного буття суспільства та відображає глибинно-екзистенційні світоглядні пріоритети людей в сфері комунікативної співпраці.
Інакше кажучи, ідеологія - це ділянка, частина культури, що формує алгоритми людської поведінки в царині політично-комунікативної взаємодії шляхом творення системно взаємоповязаних ідей, що відображають ідеали, потреби та інтереси суспільства або суспільної групи. Ідеологія продукує символічні структури, через семантичні фільтри якихпроходять саме ті знаки і символи, які є детермінуючими і спрямовують поведінку суспільства у напрямку заданого ідеалу.
Серед головних детермінуючих феноменів ідеології визначальними є ті, що мають апріорно-сакральний характер. В даному випадку варто звернутися до відомої роботи Й.-Г. Фіхте "Darstellung der Wissenschaftslehre: aus d. Jahren 1801/02" [13]. Вона може бути ключем розуміння апріорної матриці ідеології. В даному випадку знамените фіхтеанське Я, Ichheit, Я-буття дає нам розуміння того як формується світоглядно-ідеологічна система. Якщо досліджуючи проблему пізнання загалом ми можемо сумніватися і сперечатися із фіхтеанством та субєктивним ідеалізмом в цілому, то в системі координат суспільної свідомості фіхтеанська матриця дає нам методологію розвязку загадки становлення ідеології.
Фіхтеанське "Я" не даремно ототожнюється із знанням і свободою [13]. Адже дія, діяння виходить саме із цих двох аксіоматичних напрямних. Я - ніщо інше, як легітимізована субєктність, що прагне своєї сутнісної реалізації. Видатні психологічно-філософські авторитети ХІХ-ХХ ст., починаючи від А. Шопенгауера і Ф.Ніцше та закінчуючи новітніми дослідженнями в сфері онтопсихології і позитивної психології (А.Менегетті,
Н.Пезешкіан), в той чи інший спосіб звертають нашу увагу на необхідність сутнісної реалізації особистості.
Поза увагою залишається, як правило, колективна субєктність, в силу того, що спільнота розглядається як десубєктизатор особистого. Між тим, колективна субєктність може формуватися лише як сума чи навіть інтегративна цілісність окремих субєктностей, а не як нівеляція субєктності. Вказана дихотомія розуміння сутності колективної субєктності є джерелом теоретичного нерозуміння, методологічного колапсу та навіть світоглядного конфлікту при розгляді питання про співвідношення суспільного та індивідуального.
Я, Ichheit, Я-буття - вихідна, апріорна позиція ідеології, яка жодним чином не переймається проблематикою становлення, походження чи генезису "Я", вона приймає це як данність і розгортає своє бачення, планування навіть проектування світу в однозгідності до вказаної аксіоми. Субєктність можна окреслити як Я-дія, вчинок, вплив і, як наслідок, - результат. Субєктність є базовою основою будь-якої ідеології, часто явно чи неявно сакралізованою. Власне, скільки субєктів -стільки ідеологій, але все це розмаїття чітко слідує певним закономірностям, алгоритмам у своєму подальшому розвитку. Суб'єктність на предметному, суспільно- практичному рівні перетворюється на своєрідну легітимацію буття дії роду, класу, нації, фірми, сімї, церкви, правителя, особи тощо. Причому субєктність колективу екстраполює вказану здатність на представників своєї громади.
Постає також питання сакралізації субєктності. Сакральне як феномен поєднання з найвищою істиною (буттям, вічністю, благом, свободою тощо) завжди має аспект спорідненості до Абсолюту. В такому випадку сакралізація - своєрідна атрибутивна складова субєктності. Субєктність як дія в своєму філософському відповіднику обовязково здійметься до проблеми першодії, першодвигуна, джерела руху, первинної детермінанти. В залежності від того яку відповідь дасть філософія на питання про первинну першопричину, сформується подальше прагнення довести співпричетність Я до цієї вихідної детермінанти.
Якщо першоджерелом світу є Бог, то звязок з Богом дає сакралізацію і таким чином легітимацію субєктності. Звідси намагання утвердити істинність певної релігійної системи, обґрунтувати 'її стосунок до пророків, святих чи самого Бога. Новий час, поборовши релігійний догматизм, першоджерелом дії зробив сцієнтичне знання, Істину, та підготував прихід матеріалізму. Тепер обґрунтуванням незаперечності власних вчинків служить причетність до обєктивного закону або до матеріально- виробничого світу. Приналежність до теократії, аристократії, буржуазії чи пролетаріату - всього лиш форми внутрішньо-тотожного алгоритму причетності влади до найвищої істини буття. ідеологія фіхте психологія особистість
В парі буття-небуття та намаганні осягнути буття через причетність до Абсолюту, виявляється глибока екзистенційна спрямованість будь-якої ідеологічної системи. Пошук сакрального - це насамперед пошук безпеки і блага, абсолютної захищеності, тобто життя без смерті, без втрат та лиха. Абсолютна безпека передбачає абсолютну всемогутність. Всемогутній Бог надає нам змогу щасливого і безконечного життя. Тобто завдання пошуку Бога (істини, сакрального) полягає в тому, щоб отримати опіку Божої всемогутності, яка може знищити нашого потенційного ворога і будь-яку небезпеку.
Підсвідома установка БОГ=БЛАГОДАТЬ=БЕЗПЕКА має неявне, часто не вербалізоване, але дуже жорстке для виконання ототожнення БОГ = ЗНИЩЕННЯ МОГО ВОРОГА. Саме звідси бере початок фанатична жорстокість релігійних війн. Бог = знищення мого ворога, прочитане зворотно означатиме: знищення мого ворога = БОГ. Інакше кажучи, знищуючи все, не догідне нам, ми отримуємо ілюзію служіння Богові (справедливості, істині) як найвищому абсолюту.
В силу того, що все (всі) зовнішнє є небезпечним, прагнення знищити його або підкорити (опредметнити) є тим танатичним джерелом, яке живить людський деструктивізм. З цього виникає абсурдна установка, що повернення до Бога - це ніщо інше як знищення Іншого. Давно відомо, що найжорстокіші протистояння частіш за все відбуваються між доволі близькими світоглядно та ідеологічно людьми та групами людей. Міркування етолога Конрада Лоренци [2] пояснюють цю ситуацію дуже просто: внутрішньовидова агресія спрямована насамперед на собі подібних, як на потенційних конкурентів у життєвій ніші середовища.
Ліквідація Іншого починається із простого механізму: доведення відсутності в ньому божественного (сакрального). Саме звідси походять ідеологічні перверзії. Замість становлення власної субєктності дія починає спрямовуватись на десубєктизацію Іншого через його десакралізацію. Замість ДІЇ Я формується заборона Дії Іншого. Буття і дія Я набувають форми контролю і керування Іншим. Десакралізований та десубєктизований Інший може бути тільки інструментом-виконавцем дії Я.
Десубєктизація - це ментальна смерть. Сучасна європейська мода на симулякри [1], фіктивні реальності тощо - показник, наскільки глибоким є насправді це явище, попри позірну свободу, лібералізм і демократію [3]. Будь-яка ідеологія, що ступила на шлях перверзійності, спрямовує свою енергію не тільки на пошук власної причетності до сакралізованої Істини, але насамперед на доведення відсутності такої причетності в Іншому.
Патриції та аристократичні еліти, буржуазія, пролетаріат, арійці - не просто доводили можливість своєї дії, своє Я-Є. Одночасно слід було довести нездатність інших до субєктності або їх причетність до "зла", що давало підставу їх знищити чи знешкодити. Інший не Є, не може діяти і бути. Якщо десубєктизація спрямована на блокування Дії, то десакралізація - ще глибший удар - це ствердження Не-Є Іншого. Інший відсутній як сама навіть можливість буття.
Сакральність як атрибут субєктності переслідує стратегічну мету оволодіння Буттям. Перед Я-діє очевидно мусить бути Я-є, а дія звернена в часі на безконечне відтворення буття Я. Субєкт намагається оволодіти БУТТЯМ. При всій складності онтологічної проблематики буттєвість в ідеологічних алгоритмах має кілька атрибутивних особливостей, які забезпечують субєкту можливість існування. Атрибути ідеологічного буття - це час, простір і смисл. Панування над часом і простором дає змогу фізичного життя і дії, а смисл, найважче окреслюване поняття, - мета дії будь-якого субєкта будь-якої ідеології.
-відсутність святості, істини, блага в Іншому позбавляє смислу його існування. Що закономірно робить можливим позбавити Іншого часу і простору. Освоєння (долання) простору - це здатність субєкта діяти тут і тепер, буття в матеріально-фізичному світі, свобода дії і творення. Українське слово пере-бування доволі точно відображає смисловий відтінок значення простору в ідеологічній ієрархії значень.
Складність філософських характеристик часу і простору проектує певний хаос і в ідеологічні системи, однак певні закономірності та алгоритми можна прослідкувати. По-перше, це опанування фізично- природного простору. По-друге, вплив на соціальний простір. Інакше кажучи, ідеологічний простір - це територія в інтегративній цілісності з людьми, а не просто фізична широчінь. В цьому аспекті цікавим є своєрідний "простір часу", який долається тільки за рахунок єдності поколінь. Тобто час також має своєрідні просторові характеристики.
Ідеологічний алгоритм опанування простору і часу має кілька базових точок фіксації. По-перше, ойкумена, середовище буття можливе тільки у випадку доцільності буття загалом. По-друге, фізично-географічна територія є складовою частиною буття людини і соціуму. По-третє, право на володіння простором опосередковано дає змогу володіння буттям.
Ідеологічний простір - це своєрідна зона безпеки для індивідуального та колективного субєкта. Причому безпеки не лише фізичного, але й духовного буття. Простір як місце існування в людському вимірі доповнюється способом вияву духовного буття певного соціуму чи групи, своєрідне соціальне "наповнення" простору. Саме тому опанування простору - одне із першочергових завдань ідеології. Своєрідне "право на простір" - це специфічне формування власності на територію та духовно- смислову ідентифікацію. Моя територія, моя нація, мій клас, моя група. Особлива форма переходу із БУТИ в МАТИ. "Я" потребує простору і форми (методу) для свого виявлення. Право володіння географічним простором обґрунтовується за рахунок ідеї Богопризначення, спадщини (земля предків) та Богопричетності (я - істинний). Соціальний простір формується через певні форми діяння, взаємодії між людьми.
Знищення Іншого відбувається за рахунок позбавлення його простору Буття. Він не сакральний, не обраний Богом, не долучився до істини, його спадщина не легітимна в силу не легітимності діянь його предків. Знищення соціального простору іде через руйнування сили взаємодії.
Руйнування традиції - це не просто ліквідація обрядовості, це насамперед деструкція навиків спільної соціальної дії.
Інакше кажучи, ідеологічне підґрунтя володіння простором - це спільна власність і спільна дія. Перверзійні ідеології обґрунтовуватимуть неможливість існування спільної власності і спільної дії для Іншого, для того, хто не входить в структуру даної ідеології. Таким чином знімається загроза Чужого простору, а опосередковано - чужого буття.
Освоєння часу - ще складніший феномен, який передбачає взаємодію поколінь. Причому важливою є як перспективна, так і ретроспективна взаємодія. Минуле дає змогу нагромадження ресурсу і смислу, майбутнє - надію розгортання і еволюційного зростання. Долання часу - це своєрідна боротьба із смертю. Влада над потомством (над сексуальністю) дає змогу перемогти смерть в часі, саме тому сексуальність - одна з базових владних характеристик [6]. Очевидно, що це дуже глибинна архетипічна проблематика. Психоаналіз застряг на сексуальності, не втямивши, що сексуальність - тільки різновид владарювання, а не навпаки [5]. Тобто влада над сексуальністю є тільки інструментом оволодіння часом. Це метод долання смерті від часу.
Влада над потомством може бути як фізична, так і духовна. Конфлікт маскулізму і фемінізму пролягає саме в цій площині: кому належить потомство, чоловікові чи жінці? Хто буде жити в часі, хто подолає смерть?
Як не дивно, десубєктизація потомства - один із механізмів власного продовження в часі. Нащадки не повинні виявляти власної субєктності, а тільки здійснювати дію, закладену в них батьками, тобто продовжувати батьківську субєктність у своєму тілі. Таке оволодіння майбутнім поколінням дає ілюзію реалізації, але позбавляє можливості взаємодії, адже остання можлива лише у співсубєктності. Діти, що не пройшли процесу субєктизації, не відбулися як індивіди. За К.Юнгом "індивідуація є ... процес диференціації, що має на меті розвиток індивідуальної особистості. Так як індивід не тільки є окремою особою, але й передбачає колективне ставлення до свого існування, то процес індивідуації веде не до відокремлення, а до більш інтенсивного та всезагального колективного звязку" [8,45].
Ідеологія, намагаючись подолати час, може діяти через співсубєктність минулого і майбутнього, а може продукувати залежність та імітацію становлення через формальне повторення колишньої дії, симулякр, позбавлений внутрішнього змісту та сутності [1].
Співсубєктність в сексуальності - це співтворення майбутнього чоловічим та жіночим началом. Незважаючи на начебто цілковиту очевидність попередньої фрази, численні перверзії сучасного світу не дають підстави стверджувати, що вказаної субєктної взаємодії досягнуто. Вікова десубєктизаці жінки обертається на сьогодні мізоандрією, мізогінією, гомосексуальністю та десубєктизацією чоловіка [9;10;14]. В результаті ми маємо катастрофічну демографічну кризу європейського світу, що ставить під питання існування його в майбутньому загалом.
Чоловічо-жіноча взаємодія має означати бажання творення майбутнього. Страх перед часом і бажання творення майбутнього - не тотожні взаємно. Творення субєктного майбутнього покоління можлива тільки при взаємодії субєктностей, що дасть змогу побудови якісно нового світу, який ще не відомий нам в апостеріорному вимірі.
І бажання творення часу майбутнього, і оволодіння ним передбачає наявність фізичного буття, простору (матеріального ресурсу), і знання як потребу творення певного майбутнього (слово май-бутнє чітко відображає зміст: те, що має бути).
Психоаналітична екстраполяція: діти - підвладні дає змогу зрозуміти, що власне тут корінь ідеологічної владно-підвладної проблематики. Суть у дихотомії: співдія із майбутнім поколінням чи оволодіння майбутнім поколінням? (аналогічно: спів дія з підвладним чи оволодіння підвладним?). Співдія здійснюється у співсубєктності, оволодіння не передбачає субєктності Іншого, тобто майбутнє покоління (підвладні) тільки відтворює реальність батьків (володарів) і не творить своєї реальності.
Всі ідеології явно чи неявно містять цей психоаналітичний блок і він часто буває суттєвим і визначальним. Алгоритм підпорядкування собі майбутнього передбачає насамперед відтворення в ньому істини (сакрального), а через причетність до нього - віддзеркалення в ньому "Я".
Третій ідеологічний блок - інструментально-методологічний. Це не стільки алгоритми опанування владного буття, скільки символи, які безпосередньо прямують до опредметнення та формування реальності. Інакше кажучи, якщо субєктність та сакральність відповідають на питання ХТО? Простір час і смисл - на питання ЩО? То інструмантально- методологічний блок ідеології відповідає на питання як? Яким чином Я-сакральне і дієздатне має опанувати простір і час. За Тофлером опанування буття здійснюється через Силу (насилля), Економіку (ресурс) та Знання (мета діяльності, знання Блага, Істини) [4].
Е.Тофлер в своїй масштабній багатоаспектній роботі "Метаморфози влади", розглядаючи та аналізуючи величезну кількість емпіричного матеріалу, опираючись на особистий досвід спілкування із ведучими політиками домінуючих країн та злочинцями, засудженими до довічного увязнення, приходить до висновку, що влада "використовує насилля, багатство і знання (...) , щоб змусити людей діяти певним чином. Взявши за "точку відліку" цю тріаду, ми можемо проаналізувати владу в цілком чистому вигляді і ясніше зрозуміти як влада контролює нашу поведінку від народження до смерті" [4].
Незважаючи на те, що вказана "тріада" Е.Тофлера достатньо співзвучна міркуванням про владу над тілесністю (простором), над ресур- созабезпеченням, та над істиною, є дуже великі відмінності між схемою розуміння владно-політичних стосунків, запропонованих в цій роботі, та Е.Тофлером.
По-перше, Е.Тофлер не бачить або не надто звертає увагу на те, що вся, запропонована ним тріада є, по суті, влада насильства і контролю, суть якої не змінюється від методів управління. Суть поняття "насильство", яке застосовує Е.Тофлер, найкраще ілюструється цитатою із Мао Цзедуна, яку автор виносить як епіграф: "влада виростає із дула гвинтівки". Тобто під "насильством" тут розуміється пряма загроза фізичному існуванню або безпосереднє вбивство. Мабуть, доречним є твердження, що для давніх суспільств найбільш характерною була влада насильства, для Нового часу - влада ресурсів і грошей, для сучасного - влада інформації та знань (Перша, Друга і Третя хвиля) та що всі складові "тріади" взаємопосилюють одна одну або перетікають одна в одну.
В даній проблемі корінь владно-ідеологічної переверзії. Намагаючись подолати десубєктизацію, суспільство, окремі люди, а часом і ідеології спрямовують свій негативізм на інструменти, механізми десубєктизації (владу, військо, економіку, релігію тощо), не розуміючи, що абсолютно ті ж механізми служать водночас і інструментами субєктності, та забезпечення буттєвості. Саме тому необхідним є глибинне розуміння знаків і символів, які проектують суспільство на практичну діяльність.
Всі варіанти силового поля - військо, фізична сила, зневага до життя тощо - мають на меті захист життя від фізичної смерті, від насильства в теперішньому просторі. Амбівалентно саме військо є насильницьким стосовно Іншого. Тут доволі тонкі межі і переходи. Тобто семантично:
Насильник - захисник від насильства;
Убивця - охоронник життя;
Цей аспект мають всі ідеології, але не всі чітко-фізично-військовий. Скажімо, церква може здійснювати убивство через анафему, світські інститути - через систему права. Тобто є обовязково аспект регулювання цієї проблеми, але не обовязково безпосередньо військом. Фактично тут відбувається відстоювання права на фізичне життя. Влада над тілесністю. Сила спрямована на охорону простору і можливість в ньому фізичного існування.
Військо крім площини вбивства-насилля-захисту має дуже важливий аспект, на який рідко звертають увагу, хоча він є атрибутивним стосовно будь-яких військових інститутів: узгоджена синхронна дія. Інакше кажучи, Сила війська - в співдії, в спільному напрямку, в груповій поведінці, в узгоджених вчинках. Нажаль такої співдії досягають, як правило через абсолютну ліквідацію субєктності, через насилля над одиницею, через зневагу до особистості, через страх покарання, через нівеляцію в масі.
Наша сучасна тенденція гіпердемократичності і гіперліберальності, виступаючи супроти насилля здійснила неадекватне смислове перенесення і заперечила спільну дію як несумісну із особистісною свободою та смисловим діянням. Між тим саме спільна дія в субєктності, в смислі, породжує СИЛУ, яка здатна бути детермінуючим фактором матеріально- фізичного буття.
Економіка - дуже актуальна площина на сьогоднішній день. Тобто військо уже менш ефективна зброя, ніж економіка. Ресурс життєзабезпечення узалежнює не менше, а може і більше, ніж страх перед убивством. Економіка дає змогу долати час, "продовжує життя", дає змогу вирощувати потомство. Економіка розкриває площину майбутнього. Тобто це фізичне буття-триваюче-в-часі. Економіка - джерело забезпечення фізичного існування і сучасні економічні імперії є не менш серйозним владним інструментом, ніж колишні військові залоги. Вони виконують функцію володіння людським ресурсом через узалежнення від споживання і роботодавця.
Одним із найбільш проблемних питань економічного семантичного поля є проблема власності. Але ідеології рідко підіймаються до розуміння того, що приватна власність чи суспільна - попри більш ніж гарячу суперечку з цього приводу - аспекти цілком інструментальні, головне
-наявність основи матеріального світу та фізичного буття для людини і суспільства.
Лібералізм і соціалізм, стоячи нібито на протилежних позиціях (приватна власність - суспільна власність) в своїй визначальній мотивації тотожні. Обидва намагаються дати людині основи матеріального забезпечення і таким чином надати їм можливість дії, субєктності, свободи. Водночас лібералізм, абсолютизувавши приватну власність, робить її детермінантою, коли не тотожністю свободи, не розуміючи, що остання є тільки інструментом субєктності і, як будь-який інструмент, може бути використана як для посилення субєктності, так і для десубєктизації колективного чи індивідуального субєкта.
В соціалізмі приватна власність також є детермінантою, але не свободи, а десубєктизації. Намагаючись усунути залежність індивіда від власника та забезпечити всім (суспільству) матеріальний достаток, соціалізм забирає приватну власність, тим самим захоплюючи джерелоресурсозабез- печення кожного члена суспільства. Таким чином, здійснюється тотальне узалежнення людей від ресурсорозпорядження.
Підсумовуючи, варто сказати, що індивідуальна субєктність, вимагаючи матеріального джерела ресурсозабезпечення, є цілком сумісна із колективним ресурсозабезпеченням. Більше того, так само як неодмінним для збільшення фізичної безпеки є творення географічного та соціального простору, співсубєктність в економіці має бути спрямована на забезпечення необхідного простору безпеки економічної діяльності особистості. Суспільство, як колективний субєкт має забезпечувати і спільний "економічний простір", і спільне ресурсозабезпечення, адже є галузі людського буття, які не можуть бути задоволені в індивідуальному вимірі. Ця своєрідна економічна співсубєктність не має нічого спільного до соціалістичної залежності, це посилення ресурсності через врахування інтересів кожного субєкта, через визнання його сакральності та права на творення матеріального ресурсу.
Семантичні фільтри ідеології суттєвого значення надають поняттю "знання". Але тут часто зустрічається понятійна плутанина. Може бути знання як засіб виробництва, знання як методика виготовлення (тоді воно в підпорядкуванні сили чи економіки) і не становить якогось особливого ідеологічного ресурсу. Хоча, звичайно, є цінним як інструментарій.
Водночас може бути стратегічне знання, яке є детермінуючим стосовно владно-політичного фундаменту суспільства, саме воно максимально ідеологічне. Тобто Знання-як-знання-Блага, знання способу впорядкування суспільства, знання алгоритму формування влади і напрямку розвитку колективного та індивідуального субєкта. Воно є цілеспрямовуюче і фактично може підпорядкувати собі всю ідеологічну систему. Саме тут може відбуватися максимальна перверзія не просто через десубєктизацію іншого, а через підміну самої субєктності. Тобто: субєкт - пролетаріат, його напрям і дію визначає компартія, і керівник компартії. Тобто реально субєкт - керівник компартії. Субєкт - Бог, реально - представник Бога на землі - голова церкви. Оця монополія на знання блага - це і є максимально можливий негатив ідеологій, який може сягати тотального маніпулювання суспільством і своєрідної ідеологічної диктатури.
Максимальний позитив - узгодження буття в колективі, посилення буттєвих потенцій за рахунок спів дії, визначення спільної дії, спільного блага, еволюційне зростання. Викидаючи негатив ідеології у нас з "водою" викинули і "дитя", тобто можливість узгодженого напрямку дії і творення майбуття. Що обертається хаосом і втратою орієнтиру. В такій дезорієнтації навіть фіктивна мета і напрям більш прогресивні, ніж тотальна деструкція.
Нема поганих і добрих ідеологій. Є ідеологія - як вияв реальних потреб людей, яка ніколи не виникає випадково, вона вказує на реальних субєктів, що потребують творчої реалізації або на певні потреби цих субєктів. Звернемось ще до міркувань М.Хайдегера. Визначаючи, що "житлом буття є мова", філософ водночас підкреслює, що думка не породжує буття, вона лише відносить до буття те, що дано їй самим буттям, та заразом підкреслює, що "думка дає буттю слово". Якщо спроектувати вказані міркування на співвідношення "влада - політична ідеологія", то стане зрозумілим, що буття влади через систему знаків, серед яких домінуючими є, звичайно, мовні, оприявнює себе в ідеології, а остання витворює семантичні знаки-смисли, головне значення яких в тому, що вони спрямовані на діяльність і здійснення, розгортання політичного буття до реалізації його абсолютної сутності [4].
Підсумовуючи, можна сказати, що апріорно-сакральне ядро ідеології, забезпечуючи субєктність Я і можливість його буттєвості формує важливий компонент розвитку суспільної культури. Будь-яка ідеологія - це своєрідна світська теодицея, намагання здобути буттєвість та подолати зло. Її семантичне поле, сформоване прагненням співсубєктності чи десубєктизації впливає на загальнокультурні процеси і на формування свідомості суспільства загалом. Ідеології зазвичай розподіляють за представництвом субєкта (ідеологія тої чи іншої держави, класу, нації тощо). В запропонованій схемі більш суттєвим є сутнісне протиставлення між владою-насильством та владою-співпричетністю, де перша орієнтована на десубєктизацію підвладного і використання його тілесного, ресурсного та інтелектуального потенціалу для потреб "правителя", а друга - на взаємопосилення субєктів владно-організаційного діалогу, на формування органічного мультиструктурного обєднання.
Витворення ідеології субєктної владної співпричетності - виклик сьогоднішнього дня. Суспільство, долаючи насильство, впадає в десубєктизацію, а прагнучи дії - проектує її в насильство. Подолання цієї дихотомії дасть змогу становлення ідеології нового типу.
Література
2.Лоренц К. Агрессия (так называемое "зло") / Пер. с нем. - М.: Издательская группа "Прогресс", "Универс", 1994. - 272 с.
3.Маляс, Гіта. Діалоги з Янголом. Пер. З фр. Т.Плющ. - К.: Факт, 2006. - 420 с.
4.Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Пер.с англ. - М.: ООО "Издательство АСТ", 2002. - 669 с.
5.Фрейд З. Расщепления Я в процессе защиты //Фрейд Зигмунд. Психология бессознательного. Под. Ред. А.М.Боковникова и С.И. Дубинской. Пер. с нем. А. М.Боковникова. - М.: ООО "Фирма СТД", 2006. - С.415-425.
6.Фуко М. История сексуальности-III: Забота о себе / Пер. с французского Т.Н. Титовой и О.И. Хомы под общей редакций А.Б. Мокроусова. - М.: Дух и литера. ГРУНТ. РЕФЛ-БУК; К., 1998. - 285 с.Хайдеггер М. Письмо о гуманизме. Пер. В. В. Бибихин // Хайдеггер Мартин "Бытие и время". - М.: "Республика", 1993.
7.Юнг К.Г. Сознание и бессознательное /К.-Г. Юнг; пер с нем. В.Бакуев. - М.: Академический проект, 2007.
8.http://pl.wikipedia.org/wiki/Androfobia
9.http://pl.wikipedia.org/wiki/Mizoginia
10.http://uk.wikipedia.org/wiki/Культура
11.http://uk.wikipedia.org/wiki/Політична_ідеологія
12.http://www.zeno.org/Philosophie/M/Fichte,+Johann+Gottlieb/Darstellung+d er+Wissenschaftslehre.+Aus+dem+Jahre+1801
13.http://pl.wikipedia.org/wiki/Feminizm