Собор новомучеників полтавських

Собор новомучеників полтавських

ВСТУП

червня 2011 року в Синодальній залі під головуванням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви. Серед питань, які було розглянуто на цьому засіданні, піднімалося і питання про встановлення місцевого святкування Собору Полтавських святих.

Відомо, що до 1917 року Полтавсько-Переяславська єпархія вела підготовку до встановлення святкування собору святих Полтавських і Переяславських. В число останніх планувалося включити, по-перше, уродженців Полтавської землі (в її історичному кордоні, який виходить за межі сучасної Полтавської області); по-друге, святих угодників Божих, які подвизалися в різні часи в межах Полтавської землі. Всього таких святих налічувалося 17.

Однак, трагічні події жовтневого перевороту перервали роботу з підготовки святкування собору Полтавських і Переяславських святих і укладання патерика Полтавсько-Переяславського. В той же час, серед гонінь засяяв сонм нових угодників Божих - 19 новомучеників і сповідників, які доповнили число святих Полтавщини. Двоє подвижників благочестя Полтавської єпархії було канонізовано Руською Православною Церквою Закордоном в Соборі новомучеників та сповідників Російських на Архієрейському Соборі 1 листопада 1981 року, і ще двоє - на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 2008 року.

Заслухавши рапорт Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа, члени Священного Синоду прийняли рішення благословити встановлення місцевого святкування Собору Полтавських святих. Для православного населення Полтавщини ця подія мала велике в історичному контексті значення, оскільки очікувалася вона майже 100 років.

Дана робота - це спроба зібрати і описати життя і подвиг святих, які жили, трудилися і прославилися в Полтавській землі. Нажаль, обсяг праці не дозволяє описати життєвий шлях всіх святих. Тому було вирішено подати життєписи новомучеників і сповідників, які постраждали в часи гонінь на Церкву з боку радянської влади. Однак і в цьому випадку список імен є значним за обсягом. Тому в даній роботі представлено лише тих подвижників, які трудилися і постраждали саме на території сучасної Полтавської єпархії.

Дана праця ставить за мету не просто подати життєписи святих, а вказати на особливість їхнього сповідницького подвигу і мученицької кончини. Попутно в роботі описуються події, які, власне, стали причиною страждань новомучеників - діяльність радянської влади на Полтавщині в той чи інший історичний період.

КОРОТКИЙ ОГЛЯД ІСТОРІЇ ЄПАРХІЇ

Історія Полтавської єпархії починається з 1054 року. При святительстві Константинопольського патріарха Михаїла Керуларія, при Київському митрополиті Іларіоні, була створена Переяславська кафедра. Першим єпископом Переяславським був Преосвященний Миколай (1054 - 1072), який був постриженником Печерського монастиря.

Переяславська кафедра проіснувала до 1279 року. Після скасування самостійної кафедри територія сучасної Полтавщини була, імовірно, під безпосереднім управлінням Київського первосвятителя.

В 1700 році відновлено Переяславську кафедру - як вікаріатство Київської митрополії. З 1733 по 1785 рік існувала самостійна Малоросійсько-Бориспільська єпархія, яка в 1785 році знову стала вікаріатством Київської митрополії. В 1799 році її перейменовано в Малоросійську і Переяславську.

В 1775 році була створена Словено-Херсонська єпархія (з 1786 року - Катеринославсько-Херсонська), у склад якої увійшла частина території сучасної Полтавщини. До 1799 року Преосвященні Словено-Херсонські і Катеринославські мали резиденцію в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі.

Після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні з початку 1782 року територія сучасної Полтавщини входила в склад Київського і Чернігівського намісництв і Новоросійської губернії, а після розформування останньої, з 1783 року, - в Катеринославське намісництво. В 1796 році намісництва на Лівобережній Україні були скасовані, а замість них створена Малоросійська губернія з центром в місті Чернігові. В її склад увійшли райони, котрі згодом склали Чернігівську і Полтавську губернії.

В 1799 році була утворена Малоросійсько-Переяславська єпархія з центром в Переяславі, котрій підпорядковувалися церкви і монастирі Малоросійської губернії. Правлячий архієрей почав носити титул Малоросійський і Переяславський.

На початку 1802 року імператорським указом Малоросійська губернія була ліквідована, а замість неї створено дві - Полтавська і Чернігівська. Згодом, указом Святійшого Синоду від 17 грудня 1803 року Малоросійсько-Переяславська єпархія була реорганізована і перейменована в Полтавсько-Переяславську. Однак резиденція ієрархів залишилася в місті Переяславі, внаслідок відсутності в Полтаві придатного приміщення для єпархіального управління.

Тільки в 1847 році центр єпархії (резиденція єпархіальних Преосвященних) переноситься в Полтаву, а сама єпархія отримує назву Полтавська. Її архієреї почали носити титул Полтавські і Переяславські і так іменувалися до 1937 року.

Для допомоги в управлінні єпархією в 1884 році було відкрито (і проіснувало до 1937 року) Прилуцьке вікаріатство, а Преосвященні Прилуцькі знаходилися при Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. В 1920-1928 роках також існувало Лубенське вікаріатство.

Історично склалося так, що в різні часи в територію Полтавської єпархії входили, крім сучасної Полтавської області, також Переяславський, Золотоноський, Прилуцький і Роменський повіти (зараз - Київська, Черкаська, Сумська і Чернігівська області).

За даними клірової книги Полтавської єпархії, на 1912 рік в ній було: 2606899 чоловік православного віросповідання, 1250 храмів, 7 монастирів (3 чоловічих, 4 жіночих) з майже 500 монахами та монахинями і стількома ж послушниками і послушницями, 4 Духовних училища (в Полтаві, Лубнах, Переяславі і Ромнах), Духовна семінарія і жіноче єпархіальне училище в Полтаві. В той час при кожній церкві була церковно-приходська школа чи школа грамоти, в яких навчалося більше 54 тис. учнів та учениць. В 17 соборах, 1124 приходських храмах, 29 приписних, 22 домових і 40 цвинтарних церквах несли послухання 51 протоієрей, 1262 священики і 1386 псаломщиків.

Після жовтневих подій 1917 року храми і монастирі на Полтавщині почали масово закриватися. В 1937 році весь правлячий єпархіальний єпископат разом з духовенством був репресований, приходи ліквідовано. В 1939 році, після смерті тимчасово керуючого єпархією Преосвященного Митрофана (Русінова, †1938) і знищення всього духовенства, кафедра в Полтаві практично припинила своє існування.

В період німецько-фашистської окупації, 1942-43 роках, Полтавська єпархія на деякий час відновила свою діяльність, частина церков була відкрита. Керував єпархією протоієрей Володимир Біневський, а згодом - єпископ Веніамін (Новіцький), з титулом Полтавський і Лубенський.

Після остаточного відновлення церковного життя на Полтавщині (з 1944 по 2007 роки) Преосвященні Полтавські називаються Полтавськими і Кременчуцькими.

В 1999 році Полтавська єпархія відмітила свій 200-літній ювілей.

Станом на 2007 рік в Полтавській єпархії, яка межами співпадає з Полтавською областю, існувало 400 приходів, обєднаних в 20 благочинь, 4 монастирі, Духовна семінарія.

Рішенням Священного Синоду Української православної церкви від 14 листопада 2007 року, зі складу Полтавсько-Кременчуцької виділена самостійна Кременчуцька єпархія.

Керуючий Полтавською єпархією носить титул Полтавський і Миргородський.

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ МУЧЕНИЦТВА

«Не так светло небо, украшаемое хором звезд, как тела мучеников, украшаемые светлой кровью ран, так что, умерши, они сделали величайшее приобретение, и еще прежде бессмертия восприняли награды, получив от смерти венцы»

Такими словами возвеличує святих мучеників святитель Іоанн Златоуст, порівнюючи подвиг мучеництва з Таїнством Хрещення. Протягом багатовікової історії Церкви ми можемо спостерігати, що у всі часи відбувалися гоніння на православя, які подекуди набували страшних обсягів і наслідками яких були тисячі безневинно замучених жертв.

Основним значенням слова мученик (грец. μάρτυς) являється «свідок», і в цьому значенні це слово може відноситися до апостолів як свідків життя і воскресіння Христа, які отримали благодатний дар сповідувати Божество Христа, явлення Бога Слова в плоті і настання нового царства, в якому людина усиновлюється Богу. З поширенням гонінь на християн цей дар приписується переважно мученикам, які своєю добровільною смертю за віру засвідчили силу даної їм благодаті, яка перетворила страждання в радість. Тим самим вони засвідчили перемогу Христа над смертю, тобто реальність Царства Небесного, якого вони досягли в мучеництві. В цьому розумінні мучеництво є продовженням апостольського служіння. Разом з тим мучеництво - це слідування шляхом Христа, повторення страстей і спокутної жертви Христової. Христос виступає як первообраз мучеництва.

В ранній період саме мучеництво найбільш сприяє розповсюдженню християнства, і в цьому плані воно також виступає як продовження апостольського служіння. Перше розповсюдження Церкви можна співвіднести зі стражданням святого первомученика Стефана, його подвигом було підготовлено також і навернення апостола Павла. Одинадцять з дванадцяти апостолів закінчили життя мученицьким подвигом. І в подальшому аж до Міланського едикту 313 року мучеництво як найсильніше свідчення віри було одною з основ розповсюдження християнства. За словами Тертуліана, кров християн була тим самим насінням, з якого виросла віра.

Отож, перші мученики зявляються ще в апостольський період. Їх мучеництво було результатом переслідувань з боку іудеїв, які бачили в християнах небезпечну секту, звинувачуючи їх у богохульстві. В Новому Завіті міститься декілька свідчень про мучеників, які постраждали під час цих гонінь. Крім вже згаданого мучеництва святого архідиякона Стефана, тут згадується, наприклад, про Антіпу, вірного свідка (μάρτυς) Божого, якого умертвили в Пергамі (Откр. 2, 13). Римська влада в цей початковий період християн не переслідує, не відрізняючи їх від іудеїв.

Гоніння на християн з боку римської влади починаються з часів імператора Нерона (54-68). Вони розпадаються на три основних періоди. До першого відносяться гоніння при Нероні в 65 році і гоніння при Доміціані (81-96). В це період римська влада ще не розглядає християн як особливу ворожу релігію. При Нероні християн переслідують, звинувачуючи їх в римській пожежі. «Многие из них претерпели ужасные мучения, пока не были замучены до смерти. Их одевали в шкуры зверей и травили собаками, распинали на крестах, обливали горючими веществами и сжигали по ночам вместо факелов для освещения садов Нерона. Гонение при Нероне, начавшееся с 65 года, продолжалось до 68 г., когда этот государь самоубийством положил конец кровопролитию. В это гонение пострадали в Риме апостолы Петр и Павел; Петр был распят на кресте вниз головою, а Павел усечен мечем».

При Доміціані вони піддаються гонінням як іудеї, які не декларували свого іудейства і за відмову сплачувати іудейський податок. В цей час «вызван был в 96 г. в Рим из Ефеса св. ап. Иоанн Богослов. Домициан приказал ввергнуть его в котел с кипящим маслом. Когда святой остался невредимым, он сослал его на остров Патмос. При Домициане св. Антипа, еп. Пергамский, был сожжен в медном быке».

Розповсюдження християнства в різних шарах суспільства змушує римську владу усвідомити, що вони мають справу з особливою релігією, причому релігією, яка протирічить як римському державному устрою, так і традиційним культурним цінностям римського суспільства. З цього часу починається переслідування християн як релігійної общини. Важливим документом для цього періоду гонінь являється лист Плінія Молодшого імператору Траяну, в якому він узгоджує з імператором юридичну процедуру, якої потрібно дотримуватися під час переслідування християн. Траян у відповіді повідомляє про правомірність переслідування християн, причому про правомірність переслідування за саме імя, тобто за саму приналежність до християнської общини. Саме на цьому принципі і відбувалося переслідування християн в другий період.

Третій період починається з правління імператора Декія (249-251) і продовжується до Міланського едикту 313 року. У виданому Декієм едикті змінюється юридична формула переслідування християн. Проведення гонінь являлося обовязком правлячих чиновників, тобто стало не результатом ініціативи певної особи, а частиною державної діяльності. Метою гонінь була не стільки сама страта християн, скільки змушення їх до відречення. Для цього використовувалися різноманітні тортури, однак тих, хто витримував їх, не завжди вбивали. Тому гоніння даного періоду дають нам разом з мучениками і велику кількість сповідників. Переслідуванню підлягали перш за все предстоятелі церков. Гоніння, однак, не були постійними і перемежовувалися з періодами майже повної терпимості. Найбільш жорстокі гоніння припадають на кінець правління Діоклетіана (284-305) і наступні роки. Мучеництво в цей період було масовим, хоча в різних провінціях переслідування проводилися з різною інтенсивністю і припиняються в повній мірі після Міланського едикту 313 року.

Однак, історія християнського мучеництва, звісно, на цьому не закінчується. Гоніння, в тому числі і масові, мали місце і пізніше, при імператорах-аріанах, в Персидській імперії, під час іконоборчої єресі, в різноманітних країнах, де християнство стикалося з язичництвом, а також в ході боротьби з ісламом.

В історії Руської Церкви перші мученики зявилися ще до хрещення Русі князем Володимиром. В 983 році київські язичники вбили двох варягів-християн (батька і сина). В 1015 році були вбиті святі князі Борис і Гліб. Розуміння їхньої кончини як мучеництва свідчить про розширення в руській духовності самого поняття мучеництва. Хоча святі князі були вбиті не за віру, а в результаті міжусобиць, їх смирення в смерті і слідування Христу і мученикам в непротивленні мучителям сприймалося як християнський подвиг. До числа руських мучеників можна віднести і ряд святих, які постраждали за віру в Орді (князь Михаїл Чернігівський і боярин його Федір, князь Михаїл Ярославич Тверський), литовські мученики, які постраждали від язичників при Ольгерді в 1347році та ін.

Однак найбільш масове гоніння на християнство, гоніння, жорстокості, якого могли позаздрити кати часів Нерона та Доміціана відбулося не так давно і стало результатом діяльності безбожного радянського уряду у ХХ столітті.

С.П. Мельгунов у своїй книзі «Красный террор в России» так характеризує діяльність радянської влади: «Нельзя пролить более человеческой крови, чем это сделали большевики; нельзя себе представить более циничной формы, чем та, в которую облечен большевистский террор. Это система, нашедшая своих идеологов; это система планомерного проведения в жизнь насилия, это такой открытый апофеоз убийства, как орудия власти, до которого не доходила еще ни одна власть в мире. Это не эксцессы, которым можно найти в психологии гражданской войны то или иное объяснение».

Однією з найбільш широких сфер діяльності ДПУ на всій території радянської держави являлася антирелігійна. Володимир Олександрович Пащенко у своїй праці «Політика більшовицької партії з релігійного питання і її наслідки (20-30-ті роки)» свідчить, що «уже з перших місяців після жовтневого перевороту 1917 року більшовики, хоча й прийняли декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, грубо розтоптали законні права десятків мільйонів власних громадян, особливо прихильників православя».

Ініціатором боротьби з православною церквою був голова ВЧК Фелікс Дзержинський. 9 квітня 1921 року він пише своєму заміснику М. Лацісу: «Церковь разваливается, этому нам надо помочь, но никоим образом не возрождать её в обновленной форме. Поэтому церковную политику развала должна вести ВЧК, а не кто-либо другой… Наша ставка на коммунизм, а не на религию. Ликвидировать может только ВЧК».

Саме про це говорив і Ленін у недалекому 1918 році: «Необходимо провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города».

Почалася жорстока війна радянської влади проти православної церкви. Грабувалися храми і монастирі, відбувалися страшні знущання та кощунства над святинями, які супроводжувалися численними людськими жертвами. Першомучеником духовенства став царськосельський протоієрей Іоанн Кочуров. 8 листопада 1917 року отець Іоанн здійснював з парафіянами спільну молитву за мир. Увечері революційні матроси прийшли до нього на квартиру. Після побоїв ледь живого священика довго волочили по шпалах залізничного полотна, поки він не помер.

січня 1918 року матроси розстріляли в Києві митрополита Володимира - це був перший мученик-архієрей.

Слідом за святими мучениками Іоанном та Володимиром настала черга інших. 1919 року у Воронежі, в монастирі святителя Митрофана, сім інокинь було зварено живцем у казанах з киплячою смолою. Роком раніше трьох ієреїв у Херсоні було розіпято на хрестах. У 1918 році єпископа Солікамська Феофана на очах у народу вивели на замерзлу ріку Каму, роздягли догола, заплели волосся в кіски, звязали їх між собою, потім, просунувши в них палицю, підняли єпископа в повітря і почали повільно опускати в ополонку - і піднімати, поки він, ще живий, не покрився льодяною шкіркою, товщиною в два пальці.

Таким чином, ми можемо спостерігати жахливу картину, яка протягом всього існування християнства вимальовується кровю на сторінках історії. Однак, разом з гіркою втратою тут, на землі, ми отримали надзвичайно важливе придбання на небесах в лиці тисяч новомучеників та сповідників, які тепер моляться за нас біля престолу Всевишнього.

ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИК НІЛ ПОЛТАВСЬКИЙ

Встановлення радянського уряду на Полтавщині

Незаперечним фактом являється те, що, безумовно, насильство і терор були основними методами утвердження радянської влади на Україні. Інакше не могло і бути, адже український народ постійно прагнув до створення самостійної держави. Ідеї більшовиків були чужими для багатьох. Але тим не менше, постановою харківського більшовицького уряду України від 4 січня 1918 року було ліквідовано створену Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою демократичну судову систему. Натомість, створювалися так звані народні суди і революційні трибунали. Вироки і рішення, які виносилися цими установами вважалися остаточними і не підлягали жодному оскарженню.

Насправді ж, протягом першого періоду перебування більшовиків на Полтавщині (січень-березень 1918 року) самого поняття правосуддя не існувало. Панувала повна сваволя самозваних червоних комісарів.

Ось як розповідає про встановлення радянської влади на Полтавщині Ревегук В.: «На світанку 6 січня 1918 року червоногвардійські загони захопили Полтаву, а наступного дня Муравйов, який командував ними, прийшов на засідання міської ради і, поклавши руки на маузер, проголосив: «Громадянська війна розпочалася. Громадянська війна продовжується. Від Балтійського до Чорного моря, через Дунай на Відень, Париж і Лондон ми пройдемо, вогнем і мечем встановлюючи там радянську владу. Вогнем і мечем ми будемо знищувати всіх, хто стане на нашому шляху. Жодному ворогові нашому не буде пощади». У відповідь один із присутніх на засіданні ради селянин вийшов, спираючись на ціпок, на трибуну, зняв капелюха і сказав: «Це все добре товариші. Але ми повинні вам сказати: будуйте радянську владу та дивіться, щоб оті білі повязки, що у вас на лівій руці, не почервоніли від крові»».

Після другого приходу комуністичної влади на Полтавщину у січні 1919 року основною каральною силою стала радянська політична комісія - ЧК. Полтавське губернське відділення її було сформоване київськими та одеськими чекістами. ЧК являлася «каральним мечем» більшовицької партії. Це призвело до грубого порушення законності, навіть соціалістичної, як її розуміли більшовики, оскільки основним завданням діяльності ЧК було знищення політичних противників. При цьому знищення проводилося будь-якими способами.

У листі до Х. Раковського від 5 травня 1919 року Короленко описав жахливі картини червоного терору, жертвами якого були не «буржуї і поміщики», як стверджували більшовики, а прості люди Полтавщини: «Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих могил на цвинтарі, ставили на дошку над ямою, пристрілювали. Людина падала в яму і її закопували, можливо ще живою».

Подібне можна було спостерігати в усіх куточках радянської держави. Так, наприклад, полтавська земля обагрилася кровю новомучеників вже на початку 1919 року. На це вказує у своїй книзі С. П. Мельгунов: «В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Полтаве, где царил «Гришка-проститутка», в один день посадили на кол 18 монахов. Жители утверждали, что здесь (на обгорелых столбах) Гришка проститутка сжигал особенно бунтовавших крестьян, а сам…, сидя на стуле, потешался зрелищем».

Пограбування Хрестовоздвиженського монастиря

У червні 1919 року «чрезвичайкою» було пограбовано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, який знаходився під особливим наглядом чекістів і який начебто підозрювався у допомозі Добровольчій армії. Стверджувалося, що братія монастиря розробляє план підготовчих дій до збройного повстання для усунення радянської влади в Полтаві, проводячи свої зібрання вночі, під час всенічних служб. Але, як вияснилося пізніше, це обвинувачення послужило лиш приводом для майбутніх гонінь на православну церкву.

В ніч з 11 на 12 липня монастир знову став жертвою більшовицького терору. Цього разу чекісти вчинили тут справжнісінький погром. Частина монахів була заарештована. Одним з перших, хто постраждали від рук безбожників серед насельників монастиря, став ієромонах Ніл.

На даний час невідомі час і місце народження майбутнього преподобномученика, так само як і його мирське імя, а також де, коли і ким він був пострижений в монашество. Хоча існує поки що остаточно не підтверджене свідчення деяких істориків про те, що він був у минулому монахом Мгарського Преображенського монастиря. Однак достовірно відомо, що вже в перші післяреволюційні роки він належав до числа старшої братії, входив у Духовний собор обителі і займав посаду казначея.

Мученицький подвиг преподобного Ніла

В липні 1919 року, коли в монастир прийшли більшовицькі шпигуни, переодягнені в форму білих офіцерів, вони звернулися до казначея ієромонаха Ніла зі скаргами на свою тяжку долю, просячи надати їм посильну особисту підтримку. Отець Ніл, як ревносний монах і добрий пастир, вірний своїм священицьким присягам, готовий надати допомогу всім, хто її потребував, не звертаючи увагу на лиця людей і їхні політичні переконання, віднісся до них прихильно і виразив своє щире співчуття. Саме це і послужило головною причиною лютої ненависті до нього більшовиків.

Одразу ж після цього візиту червоноармійці влаштували облогу монастиря. Один з них зробив постріл, а потім прикладом рушниці вибив віконну раму порожньої келії, яка належала ієромонаху Нілу, і заявив, що звідти стріляли. Після цього червоноармійці вчинили в обителі справжній погром, забравши у монахів останнього коня, двох корів, ковдри, чоботи, білизну, годинник, священицькі наперсні хрести та інше майно. З престолу церкви Пресвятої Богордиці, яка знаходилася на другому ярусі монастирської дзвіниці, було викрадено антимінс.

Йдучи, червоноармійці забрали з собою ієромонаха Ніла та ієродіакона Амвросія, однак останнього невдовзі відпустили, а от ієромонаху Нілу був уготований мученицький вінець. Декілька разів його водили на допити. З останнього він повернувся дуже сильно побитим. Червоноармієць, який його супроводжував, заявив, що заарештований монах дуже впертий, нічого не хоче говорити і що на нього доведеться витратити 37 рублів, тобто вартість кулі.

Очевидці згадували, що над отцем Нілом, вже літнім чоловіком, більшовики дуже знущалися. Вони привязували його до коня і тягнули по землі, а на коня садили монахиню і змушували поганяти. Під час цієї моторошної процесії мученик голосно читав Символ Віри, сповідуючи цим, що всі муки він переносить заради Христа. 17 липня отця Ніла разом з двома невідомими було відведено в ліс поряд з с. Розсошенці і там всіх трьох розстріляно.

Судовим слідчим з особливо важливих справ М. А. Войцеховським і повітовим лікарем Голіциним було проведено судово-медичний огляд тіл розстріляних ієромонаха Ніла і двох невідомих чоловіків, яких було поховано з ним в одній могилі. Було виявлено, що у отця Ніла права рука в нижній частині вивихнута і роздроблена, на тілі синці, груди прострелено.

Наступного дня, при великому скупченні народу, замучене і понівечене тіло невинного страждальця монастирською братією на чолі з ігуменом Аліпієм було перенесено в монастир і поховано на монастирському цвинтарі.

Пам'ять про благочестивого монаха і мученика жила в серцях православних полтавчан. Протягом багатьох років в міських храмах при звершенні заупокійних богослужінь віруючі молилися за упокій «убиенного иеромонаха Нила».

Втому ж 1919 році група полтавського духовенства і мирян на чолі з архієпископом Полтавським Феофаном (Бистровим) назавжди покинула Полтаву і відправилися закордон. Серед цих емігрантів, можливо, були й ті, кому довелося стати свідком сповідницького подвигу отця Ніла. А тому, 1 листопада 1981 року на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви Закордоном, який відбувся в Нью-Йорку, ієромонах Ніл був причислений до лику святих в Соборі новомучеників і сповідників Російських в чині преподобномученика.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 червня 2011 року імя преподобномученика Ніла було внесено в Собор Полтавських святих. По благословення Високопреосвященнішого митрополита Полтавського і Миргородського Филипа святому складено окрему службу.

січня 2013 року Священним Синодом під головуванням блаженнішого митрополита Володимира було вирішено благословити внесення імені преподобного Ніла Полтавського в місяцеслов Української православної Церкви з установленням ще одного дня памяті в день його мученицької кончини 4/17 липня.

ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИКИ МГАРСЬКІ

Але на цьому злодіяння радянського режиму на Полтавщині не припинилися. Подібну криваву розправу більшовики вчинили і з монахами Мгарського монастиря. В так званій «лубенській операції», яку пізніше всі назвуть Мгарською трагедією, досягла свого апогею кривава стихія тогорічних злочинів новітньої влади проти церкви.

Ось як згадує про це у протоколі допиту Микола Ілліч Орлов, який був очевидцем вищевказаних подій: «6 августа текущего года, по старому стилю, около 1 часу дня, гуляя с своими детьми по улице вблизи земской больницы, я встретил свою куму Анну Ивановну Афанасьеву-Прокофьеву, которая сообщила мне, что сейчас в больницу привезен один монах Лубенского Спасо-Преображенского монастыря, тяжело раненный большевиками в грудь, и что кроме этого монаха, большевиками при оставлении ими монастыря, было расстреляно еще 24 монаха. 8 августа, часов в 9 утра, узнав от 5 проходивших мимо моей квартиры людей, что убитые большевиками монахи привезены в часовню при земской больнице, я пошел в эту часовню посмотреть на этих монахов; в виду тесноты помещения часовни и толпившегося около часовни народа, я осмотрел лишь нескольких монахов, лежавших на полу, на спинах, ничем не прикрытыми. Я заметил только, что лица их и головы страшно изуродованы, по-видимому, разрывными пулями, а у некоторых из них были прострелены и глаза».

Все почалося ще у червні 1919 року, коли до монастиря прибув більшовицький «Антонівський» полк. Всіх монахів одразу ж було вигнано з приміщень, де вони знаходилися, і їм довелося шукати притулку в сараях та господарчих будівлях, а в житлових корпусах розмістилися більшовики. І хоча місця тут вистачало, але прагнучи повністю осквернити святиню, вони зайняли ще й теплу Благовіщенську церкву, яка знаходилася під одним дахом з архієрейськими покоями. За словами очевидців, більшовиків було близько 500 чоловік. Поводили вони себе жахливо: спали штабелями, ходили по церкві в шапках і влаштовували там розпусні оргії з жінками. Історик-краєзнавець Тетяна Черкасець у своїй статті «Звірство в Божій обителі» повідомляє, що «у вівтарі вояки зламали царські врата, розікрали вміст шафи, де зберігалися шовкові та вовняні підрясники. Ікону Богородиці в нижньому іконостасному ряду безбожники пробили багнетами вище шиї, а ікону небесного покровителя обителі Афанасія - в уста. З шанованого Лубенського образу Божої Матері, що знаходився біля кліросу, було зірвано шторки й срібний вінець (його згодом, аби поглумитися, одягали на кобилу)…» За тиждень до приходу Добровольчої армії більшовики покинули монастир, залишивши тут розруху та оскверненні святині. Однак ніяких репресій по відношенню до монастирської братії вони тоді не застосували.

серпня 1919 року в монастир прийшов невеликий загін Добровольчої армії, але під натиском переважаючих сил противника змушений був відступити, і більшовики знову повернулися в монастир. Як і під час попереднього свого вторгнення, вони наказали звільнити монахам житлові приміщення, знову почалися грабунки, кощунства, осквернення святині. Але цього разу постраждали і насельники обителі.

серпня в монастирі, не зважаючи на всі негаразди, йшло приготування до престольного свята. Проте майже перед самою вечірньою службою в монастир прибуло декілька більшовиків на фаетоні. Всім монахам наказано було зібратися в одне місце, начебто для отримання продовольчого пайка. Ось як згадує про це у протоколі допиту ієродиякон Євсевій, який залишився живим після нижчеописаних подій: «Не подозревая ничего дурного, монахи стали собираться в указанном месте, а когда собралось всего 25 человек, то их объявили арестованными, сначала всем нам было приказано принести из леса дрова, что и было нами исполнено, причем каждый принес по две охапки дров и сложили на площади. Затем приказали принести из амбаров зерно, которое сложили возле дров. Из разговоров их видно было, что дрова и зерно они предполагали на подводах отвезти в город, но так как затем они почему-то стали торопиться, то нагрузили только зерно на подводы, а дрова оставили на месте. Отобрав от нас ключи, они приказали затем двигаться за обозами».

Заарештованих монахів погнали в Лубни. Спочатку їх привели в воєнний комісаріат і розмістили всіх в одній кімнаті. Настоятель ігумен Амвросій за вимогою воєнного комісара ходив до нього в кабінет і пробув там близько двох годин. Повернувся дуже засмученим і про щось довго розмовляв з казначеєм. Протримавши монахів в комісаріаті, їх погнали далі на вокзал. Близько півночі вони прибули на місце, але вже через дві години ченцям було наказано прямувати пирятинською дорогою в с. Лазірки, начебто на роботу. В семи верстах від Лубен біля економії Климової їх наздогнав загін кавалеристів. Молодий чоловік, років 25-ти, одягнений в сіру тужурку наказав розділити заарештованих на три групи. По голосу можна було здогадатися, що наказ віддавав воєнний комісар Бакай. Першу партію приречених, в якій опинився ігумен Амвросій, відвели до рову для розправи. Настоятель став благати мучителів помилувати братію, але все було марно. «К нему вплотную подошел Бакай и, проговорив сквозь зубы: "Довольно вам морочить людей", выстрелил в него в упор из револьвера. Игумен упал на землю, и в тот же момент по команде Бакая: "Исполнительная команда, стройся!" - солдаты дали залп по остальным семи монахам».

В цій групі знаходився 67-річний ієромонах Іларіон. Куля пройшла крізь нього, і він упав разом з усіма, але трохи згодом відповз до канави, яка знаходилася поряд. Почувши, що наближається другий загін, він сховався в кущах. Звідти він бачив, що прибулі добивали поранених і знімали їхній одяг. Хоча червоноармійці і стріляли метрів з чотирьох, однак були напідпитку і стояла темрява, тому, на щастя, врятуватися вдалося також і ієродиякону Модесту, у якого куля зачепила лише ніс.

Приблизно через версту розстріляли другу групу монахів. Однак і цього разу вдалося врятуватися декільком ченцям. Серед них знаходився ієродиякон Ісаакій, який згодом згадував: «Находился я во второй партии и после залпа по нам упал притворившись убитым. После этого с меня сняли сапоги и пошли дальше, приняв меня за убитого». Останню групу розстріляли теж приблизно через версту.

Всього розстріляно було 17 монахів: ігумен Амвросій, ієромонахи: Никострат, Аркадій, Іосиф, Іоанникій, Афанасій, Серапіон, Никанор, Феофан, Іона, ієродиякон Іуліан; монахи: Парфеній, Доримедонт, Іоанникій, Назарій, Гермоген, Патапій.

Внаслідок поспішного відступу більшовиків і, завдячуючи темній ночі, в цій кривавій розправі вціліло 8 монахів: ієромонах Іларіон, 67 років, ієродиякон Ісаакій (в миру Іоанн Паценко), 61 рік, ієромонах Митрофан, ієромонах Феофіл (в миру Федір Михайлов), 52 роки, ієродиякон Ніфонт, 51 рік, ієродиякон Євсевій (в миру Євфимій Юрченко), 42 роки, монах Христиан (в миру Мирон Сидоренко), 49 років, та ієродиякон Модест (в миру Матвій Дудка), 44 роки.

Тіла небіжчиків уже наступного ранку були підібрані військами Добровольчої армії (які вслід за червоноармійцями знову вступили до Лубен) і привезені до каплиці при Лубенській земській лікарні. Згодом їх винесли в сад - для фотографування. Щоб задокументувати звірство безбожних представників нової, радянської, влади, професійний фотограф О. А. Колодний зробив три знімки убієнних (див. Додаток 2). Потім страждальців поховали на території Благовіщенського скиту Мгарського монастиря.

По гарячих слідах було розпочато розслідування цього кривавого звірства більшовиків. Ним зайнялися представники місцевої судової влади. Дізнання про розстріл монахів Мгарського монастиря провів наглядач державної варти по Лубенській волості Всиль Микитович Пономаренко, допитавши тих, хто залишився живий, а саме монахів Іларіона, Ісаакія, Модеста і Ніфонта, про що 30 вересня доповів судовому слідчому з особливо важливих справ Лубенського окружного суду. Слідчі прагнули насамперед зясувати, хто конкретно був винен у розстрілі, проте достеменно виявити їх юристам все ж не вдалося, оскільки всі свідки стверджували, що особистості, які проводили розстріл не були знайомі нікому. Однак, ієромонах Ісаакій стверджував, що він впізнав проживаючих певний час в монастирі біженця Григорія Чека, який до того служив сільським писарем у с. Мгар Лубенської волості, а згодом працював учителем в одній із шкіл Хорольського повіту, і комуністку Ксенію Костянтинівну, жительку Лубен, колишню начальницю міської жіночої Комуністичної школи. За свідченням монаха, вони вороже ставилися до братії і неодноразово погрожували, що останніх слід перестріляти.

вересня 1919 року судовим слідчим Лубенського окружного суду було проведено огляд теплої церкви Мгарського монастиря, з метою виявлення пошкоджень, нанесених більшовиками, на основі якого було складено протокол (див. Додаток 1).

Цього ж дня слідчим з особливо важливих справ було складено на основі обслідувань Лубенського повітового лікаря Георгія Івановича Омельченко було складено "Протокол судебно-медицинского освидетельствования" всіх уцілілих під час розстрілу. Ієромонаху Іларіону було нанесено вогнепальну рану "в область правой половины груди, причем пуля от входного отверстия во втором межреберном промежутке спереди прошла через правое легкое к выходному отверстию близ нижнего угла правой лопатки. Рана эта, как проникающая в грудную полость, должна быть отнесена к разряду тяжких ран". Ієродиякону Модесту куля влучила в лице, роздробивши носову перегородку. Крім цього були оглянуті і інші постраждалі.

Для подальшого розслідування Лубенський окружний суд звернувся до єпископа Полтавського Олексія з проханням вирити тіла 17-ти розстріляних монахів для проведення над ними судово-медичного розтину, однак архієрей відкинув цю пропозицію, не бажаючи тривожити останки святих мучеників.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ВАСИЛІЙ (ЗЕЛЕНЦОВ)

Кампанія з вилучення церковних цінностей

Але гоніння радянської влади мали не тільки фізичний характер. Несвіцький О. О. у своїй праці «Полтава у дні революції та в період смути» зауважує: «По декрету с 1 марта уничтожалось преподавание Закона Божия<…> Содержание храмов отдается в распоряжение прихода. Церковный притч и Церковь вообще не могут приобретать имущество, отчуждать и т. п., теряют право юридического лица»

Під час голоду 1921-1923 рр. широко розгорнулася кампанія радянської влади з вилучення церковних цінностей. Шалений ажіотаж виник навколо церковного майна, особливо коштовних предметів, які церква нібито не хоче віддавати для допомоги голодуючим. У зверненнях агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У наголошувалося, що священики діють спільно з білогвардійцями, повсюди є керівниками різноманітних банд, які знищують господарство.

Оперативне керівництво кампанією відводилося таємним «трійкам», до складу яких входили секретар губкому, начальник губвідділу ДПУ і губернський військовий комісар. Вони організовували репресії, арешти і готували судові процеси. Крім цього ЦК КП(б)У вимагав забезпечувати повне інформування про те, що відбувається серед духовенства та віруючих.

У Полтавській губернії каральними органами було відкрито три кримінальні справи у звязку з проведенням кампанії з вилучення цінностей. З інформаційних зведень чекістів вимальовується яскрава картина подій та їх реакція на протести духовенства і віруючих проти жорстоких методів вилучення. Такі інциденти закінчувалися зіткненнями віруючих з членами комісії. Подекуди вони супроводжувалися бійками і застосуванням зброї. Але подібні випадки не набули масового характеру, оскільки придушувалися з надзвичайною жорстокістю.

Однак, слід згадати справу, яка згодом набула хрестоматійного значення для безбожної диктатури, увійшовши до цілого ряду пропагандистських книг і брошур про «контрреволюційну сутність» духовенства, а православним явила ще одного мученика за Христову Церкву. Цим мучеником являвся святитель Василій (Зеленцов), єпископ Прилуцький, вікарій Полтавської єпархії, який на той час був священиком Троїцької церкви міста Полтава.

Дитинство та юність святителя

Священномученик Василій (в миру - Василь Іванович Зеленцов) народився 8 березня 1876 року (хоча в трьох справах арештований Василь Зеленцов власноруч вказує іншу дату - 1870 рік). Місцем народження святого, згідно наданих ним самим персональних анкетних даних, було село Зимарово Раненбургзького повіту Рязанської губернії. Однак, як повідомляє історик-краєзнавець Тетяна Іванівна Черкасець, «в метрической книге зимаровского храма отсутствует какая-либо подтверждающая запись. Исходя из клировой ведомости за 1915 год, можно предположить, что Василий родился в с. Радушино Зарайского уезда Рязанской губернии (ныне - Московская область), где в это время священником местного храма и законоучителем церковно-приходской школы служил его отец - Иоанн Васильевич Зеленцов»

Рід Зеленцових відрізнявся особливою набожністю. Івану Васильовичу і його дружині Вірі Василівні Господь дарував пятеро дітей: троє синів (середущим з яких був Василь) і двох дочок. Старанні і глибоко віруючі чада, які мали неабиякі схильності до наук, отримали прекрасну освіту: Марія закінчила Вищі Московські курси, Єлизавета - Рязанське Єпархіальне училище, Іван Московську Духовну Академію (зі ступенем кандидата богословя), а Костянтин прийняв священицький сан.

Страх Божий і любов до церкви ще з дитинства визначили і життєвий вибір Василя. В 1889 році він закінчив Раненбургзьке Духовн училище, з 1989 по 1896 рр. навчався в Рязанській Духовній семінарії. Після успішного завершення навчання в рідному губернському місті талановитий і діяльний хлопець в 1896 році поступає в Московську Духовну Академію. Нажаль, про студентські роки життя майбутнього святителя відомо зовсім мало. Відомо лиш, що академіст Зеленцов був чудовим проповідником, блискуче знав Священне Писання і особливо цікавився питаннями, повязаними з церковними розколами і західним сектантством. Закінчив академію в 1900 році зі ступенем кандидата богословя.

Викладацька діяльність

В цьому ж році був призначений помічником інспектора в Красноярську Духовну семінарію, де, як повідомляє ігумен Дамаскін (Орловський), «преподавал в четвертом и пятом классах практическое руководство для пастырей и литургику и в третьих и четвертых классах - Священное Писание, историю и обличение русского раскола и обличительное богословие, а также исполнял обязанности библиотекаря семинарии. В 1902-1903 годах он, кроме основных обязанностей по семинарии, состоял членом правления и казначеем Общества святого благоверного князя Александра Невского для вспомоществования нуждающимся учащимся духовно-учебных заведений Красноярска. В 1903 году Василий Иванович был членом совета и казначеем Красноярского Братства Рождества Пресвятой Богородицы»

Однак перші його педагогічні заняття виявилися не зовсім успішними. Молодий викладач прагнув зблизитися зі своїми вихованцями, але це призвело до того, що учні старших класів поводилися в його присутності досить вільно, і їх приклад наслідували молодші. Вчителю доводилося приймати досить строгі міри, що не досить добре сприймалося ні вихованцями, ні керівництвом семінарії. В 1903 році він виступив від лиця семінаристів з проханням, «чтобы на новой семинарской усадьбе не устроялась... прачечная мастерская ввиду серьезной опасности, какая угрожает их нравственности... вследствие допущения к работам... женщин легкого поведения» Через декілька днів після подачі рапорту в семінарії почалися масові заворушення. Правлячий архієрей, бачачи, що у викладача немає єдності з ректором і інспектором семінарії, запропонував йому їхати в Санкт-Петербург і просити переведення на інше місце.

січня 1904 року Василь Іванович отримав нове призначення - посаду викладача в Маріупольському Духовному училищі. Тут він викладає російську мову в старших класах і, тимчасово, латинську в молодших. Однак викладання філологічних дисциплін тяготило душу потенційного богослова. Він знаходив утіху лише у вивченні Писання - як єдиного керівництва в духовному житті. Але він не залишає роботи з молодим поколінням, а навпаки - прагне займатися з ним глибше і ширше, не тільки в форматі викладання освітніх азів. При першій можливості він старається розібрати з учениками складні церковно-догматичні питання, в яких був глибоко освічений. Вихованці з особливою увагою і повагою відносилися до пояснень свого наставника. Колеги по роботі характеризували його як людину релігійну, з яскраво вираженим аскетичним настроєм.

травня 1908 року Василь Іванович направляє в учбовий комітет при Святійшому Синоді прохання перевести його на посаду викладача Священного Писання, догматичного богословя чи церковної історії в учбових закладах Забайкалля, за умови, якщо така зявиться. Дізнавшись, що звільнилося місце викладача Священного Писання в Рязанській Духовній семінарії, молодий вчитель попросив перевести його в цей заклад. Однак, не плекаючи надій на те, прохання буде виконано, він 18 червня знову звернувся в учбовий комітет.

«10 апреля сего 1909 года, - писав він, - я подал в Учебный комитет прошение о переводе меня преподавателем Священного Писания в Рязанскую Духовную семинарию, мотивировав это прошение тем, что Священное Писание есть предмет моих постоянных занятий в часы досуга от исполнения официальных моих обязанностей (преподавания русского языка), и тем, что Рязанская губерния моя родина. Так как всегда могут оказаться на означенную вакансию кандидаты и достойнейшие меня, то, не особенно сильно надеясь на удовлетворение сего моего прошения, позволяю себе еще обратиться в Учебный комитет с просьбой: в случае неназначения моего в Рязань на Священное Писание перевести меня преподавателем греческого языка в Благовещенскую Духовную семинарию»

Але прохання Зеленцова не було виконано. Він покірно приймає це рішення керівництва і терпеливо продовжує виконувати покладені на нього обовязки. Але через три роки складні сімейні обставини змушують його повторно звернутися в Санкт-Петербург. Батько Василя Івановича, який тридцять вісім років прослужив священиком в зимаровському храмі в честь Боголюбської ікони Божої Матері, збирався, у звязку з похилим віком, виходити за штат. На його утриманні залишалися старенька матушка, дочка-студентка, яка навчалася на вищих жіночих курсах в Москві, а також молода невістка Анна Іванівна Зеленцова, вдова покійного священика Миколи Івановича Зеленцова, разом з шістьма сиротами, старшому з яких виповнилося в той час 10 років. Василь Іванович прекрасно розумів, що єдиною опорою і матеріальним забезпечником сім¢ї може бути лише він.

травня 1912 року він вже вкотре звертається з проханням в учбовий комітет, але все марно. Однак 15 серпня 1912 року єпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський) призначив його на посаду окружного місіонера Катеринославської єпархії. 28 серпня 1913 року Василь Іванович отримав посаду викладача викривального богословя, історії і викриття розколу в Катеринославській Духовній семінарії.

Але тяжке матеріальне положення рідних йому людей змушує Василя просити керівництво перевести його на одну з кафедр Центральної Росії. 24 грудня 1913 року його призначають вчителем в Казанську Духовну семінарію. Однак владика Агапіт, помітивши ревність і освіченість цього викладача і не бажаючи втратити цінного труженика на ниві Христовій, пропонує Зеленцову вигідні умови служби, які могли непогано задовольнити його сімейні нужди. 11 січня 1914 року Василь Іванович був призначений Маріупольським окружним місіонером Катеринославської єпархії.

Будучи від природи чудовим проповідником, він декілька років поспіль присвятив тому, щоб донести до тих, хто цього прагнув, слово Боже і Божественне вчення нашого Спасителя. Біблійна і святоотечеська обізнаність місіонера була настільки великою, що єпархіальне священство запрошувало його виступити під час богослужіння. Він супроводжував хресні ходи, які часто затягувалися на досить довгий період часу, і щоденно проповідував під час подібних міроприємств, спілкуючись індивідуально з багатьма людьми, відкрито боровся зі сектантством та проявами в середовищі православних чітких ознак «мракобесия и оккультизма».

В 1917 році Василь Іванович Зеленцов був обраний членом Помісного Собору Руської Православної Церкви від мирян Рязанської єпархії і став його активним учасником. Широка полеміка розгорнулася тоді з питань, які стосувалися взаємовідносин Церкви і держави. В той час ще не було досвіду таких відносин. «В то время, - пише ігумен Дамаскін (Орловський), - еще не было опыта таких отношений из-за двухсотлетней зависимости Церкви от государства, явившейся тяжелым наследием предшествующего периода, для изжития которого недостаточно оказалось и самих гонений; некоторые выступавшие на Соборе, не вполне сознавая глубину происшедших в стране перемен, надеялись получить от государства содержание в виде определенных законом бюджетных статей и были готовы взамен пожертвовать церковной свободой, поставив Церковь под надзор государства. Другие резко выступали против этого, призывая Собор не накладывать на себя путы и не ставить Церковь в зависимость и под наблюдение неведомого еще государства».

Гарячі дебати виникли і тоді, коли до собору дійшли свідчення, що в Києві планується скликання Собору українських єпископів. У звязку з цим виникла необхідність направити делегацію в Київ. Василь Іванович у цьому випадку виступив з різкою критикою самої ідеї Українського собору і автокефалії Української Церкви.

Пастирське служіння

По завершенні роботи Собору у 1918 році Зеленцов був направлений місіонером в Полтавську єпархію, правлячим архієреєм якої був знайомий Василя Івановича архієпископ Феофан (Бистров), який займав кафедру з 1913 року. В 1919 році він рукопокладає Василя Івановича в ієрея (целібатом) і призначає другим священиком Троїцької церкви на Сінній площі (нині - площа Незалежності) м. Полтави. Згодом його призначили настоятелем цього приходу (1921 р.)

Пастирська діяльність ієрея Василя Зеленцова була нетривалою, але особливо яскравою в історії полтавського православя ХХ століття. Завдяки палкій любові до молитви, високій освіченості і всепоглинаючій вірності Церкві, батюшка досить швидко став широко відомим не тільки в місті, але й за його межами. Його натхнене служіння біля престолу Господнього і безстрашні проповіді з амвону притягували до храму багато численних богомольців. «Чем же он так привлекал всех к себе? - пише протопресвітер М. Польский. - Ораторским талантом он не обладал, а между тем и все с затаенным дыханием слушали, стараясь не пропустить и вникнуть в смысл каждого его слова. Причина такого необычайного влияния батюшки на слушателей это - безграничная вера в промысел Божий, преданность Богу и Его Святой воле, преданность до того, что человек забывал земное, свои привычные мысли, привычки, интересы, становился как бы не от мира сего. Это то он доказал на себе впоследствии, когда в борьбе с дьявольской властью за святое дело показал готовность пойти на любые муки и на смерть».

Особливо потрібно підкреслити також і його палку молитву. Під час богослужіння він повністю віддавався молитві, і цього ж навчив і свою паству. Це була дійсно одна загальна церковна молитва всіх, і всі в ній були єдині. Коли закінчувалося богослужіння, всі начебто прокидалися від блаженного сну і бажали його продовження. Весь так народ вивчив церковні пісне співи, що знав їх майже всі напамять. Щотижня в неділю ввечері, коли були духовні бесіди, і в малі церковні свята, коли не було хору, співав увесь народ під керівництвом диякона. Співали всі - і діти, і дорослі.

Любов до ближнього в о. Василія була на першому плані. Він пішки обходив далекі окраїни міста для допомоги бідним, не дивлячись на віру, національність чи політичні погляди. Він віддавав усе, що отримував від пастви, яка останнє віддавала йому, а він - ближнім. Крім постійної допомоги неімущим, батюшка ще виховував чотирьох сиріт - своїх племінників.

Всіх іновірців він врозумляв, вчив, наставляючи в істинах Православної Церкви. Проводив і диспути з баптистами та іншими сектантами і безбожниками і викривав чітко і ясно перед всіма брехню і лукавство всіх цих вчень. Для діяльної боротьби з безбожництвом о. Василій разом з іншими священиками організував, на противагу комсомольцям, Покровську Християнську Спілку Молоді, яка діяла при Свято-Троїцькому храмі міста Полтави.

В 1922 році, після впровадження в дію кампанії по вилученню церковних цінностей на допомогу голодуючим Поволжя, о. Василій, передбачивши брехливу сутність дій більшовиків, спрямовану на кощунства по відношенню до православних святинь, одразу ж виступив проти пограбування церков. Боротьба проти політики радянської влади стала першою скорботною сходинкою в багатостраждальному житті подвижника.

Він звернувся до прихожан свого та інших приходів із закликом жертвувати хліб для голодуючих, а до влади - з проханням повідомити, скільки потрібно хліба. Священик пропонував дати вдвічі, а то й втричі більше норми, лиш би храми залишилися цілими. Відкрито засуджуючи з амвону хитрі прагнення нової влади, о. Василій закликав народ допомогти своїм страждущим братам та сестрам, але при цьому захищати свої святині. Він указував на те, що з точки зору Церкви переплавлення священних предметів являється святотатством. Однак така позиція священика викликала невдоволення світської влади, яка в свою чергу не задовольнила прохання о. Василія про заміну богослужбових предметів на пожертвування, і почалося масове пограбування церков.

Перше увязнення і суд

В цей самий час до о. Василія потрапляє телеграма начальника Полтавського ДПУ Лінде, яка була адресована вищому начальству в Харків. Звітуючи перед харківським керівництвом про обсяги виконаної роботи по вилученню церковних цінносте, полтавський чекіст повідомляв, що має намір найближчим часом зайнятися арештами духовенства. Ознайомившись з цим секретним посланням, настоятель Свято-Троїцького храму поспішив попередити про неї всіх священнослужителів міста. Як наслідок, 30 травня 1922 року о. Василій був заарештований і поміщений у вязницю міста Полтави.

Спочатку він знаходився в загальній камері і всі продукти, які йому передавали через інших людей, роздавав увязненим. Але навіть перебуваючи в камері о. Василій не припиняв проповідувати. Моральний вплив священика на інших арештантів був настільки великий, що керівництво вязниці прийняло рішення перевести його в одиночну камеру, злякавшись ідейного розтління увязнених. Діти-сироти, яких він виховав, дізнавшись, куди виходить вікно «одиночки», часто приходили туди і отримували благословення батюшки і його ласкавий батьківський погляд.

Процес з приводу приховання церковних цінностей або, як говорили тоді в Полтаві «розправа», відбувся влітку 1922 року. Тривав він декілька днів з 9 по 12 серпня і проходив в приміщенні музичного училища по вулиці Пушкіна. Обвинувачувався священик Троїцької церкви міста Полтави Василь Іванович Зеленцов в «страшному» злочині - в протидії вилученню церковних цінностей і в агітації інших приходів наслідувати його приклад. Це був перший суд над лицем духовного стану, тому був «показовим». Пізніше, як вже зазначалося вище, ця справа стала українським політичним «бестселером» і хрестоматійною настільною книгою в боротьбі з «чорносотенним духовенством».

Потрапити на процес було дуже важко. Великий зал був вщент набитий народом, декілька сотень людей знаходилися на вулиці. Публіку умовно можна було розділити на два табори: світський і духовний. Посередині високої естради стояв стіл, за яким розмістилися судді, зліва від них за окремим столиком розмістився прокурор, справа в стороні був поставлений стіл для о. Василія; поряд був невеликий столик захисника. На столі священика були розкладені папери і лежало Євангеліє, з яким батюшка не розлучався навіть в найтяжчу мить і з великим трепетом читав його під час перерв.

Ось як описує о. Василія один з очевидців процесу: «Отец Василий: довольно высокий, худой, бледный, длиннолиций, длинная полуседая борода и такие же волосы. Сколько запомнилась: грустная, кроткая, добрая и еще какая-то улыбка не сходила с его лица во время всего «процесса»: в ней что-то отражалось - то ли страдание, то ли жалость. Быть может жалость ко всем этим судьям, к толпе, ко всему этому земному…»

Державним обвинувателем був син священика із Західної України Бендеровський, який мав вищу юридичну освіту; протягом всього процесу він проклинав, лаявся, погрожував і вимагав найжорстокішого вироку для звинуваченого. В якості свідка виступив начальник Полтавського ДПУ Лінде.

Починаючи своє останнє слово, отець Василій осінив себе хресним знаменням і сказав наступне: «Много за эти дни говорили против меня, со многим я не согласен, и многие обвинения я мог бы опровергнуть. Я приготовил большую речь по пунктам, но я сейчас скажу немного. Я уже заявлял вам и еще раз заявляю, что я лоялен к советской власти как таковой, ибо она, как и все, послана нам свыше... Но где дело касается веры Христовой, касается храмов Божиих и человеческих душ, там я боролся, борюсь и буду бороться до последнего моего вздоха с представителями этой власти; позорно, грешно было бы мне, воину Христову, носящему этот святой крест на груди, защищать лично себя, в то время как враги ополчились и объявили войну Самому Христу. Я понимаю, что вы делаете мне идейный вызов, и я его принимаю <...> и какое бы наказание вы ни вынесли мне, я должен его перенести твердо, без страха, даже смерть готов принять, ибо нет награды выше, чем награда на небесах»

Останні слова мученика потонули в шумі. Зал неоднозначно сприйняв промову священика. Дехто намагався звинуватити його в антирадянській агітації, інші проклинали радянську владу, жінки плакали. Судді вийшли для прийняття рішення. Отець Василій заглибився у читання. Нарешті судді вийшли і почали читати вирок, який був досить довгим, але закінчувався страшними словами: «…священника Зеленцова Василия Ивановича приговорить к расстрелу». При останніх словах отець Василій лише посміхнувся, широко перехрестився і благословив свою паству. Його одразу ж оточили і вивели із зали засідань. На вулиці кінна міліція розганяла натовп. Арештованого повели по вулиці до вязниці, яка знаходилася поряд і залишили дожидатися виконання вироку.

Сидів отець Василій в камері смертників. Всі були вражені, з якою радістю, з яким дивовижним захватом він готувався прийняти мученицьку смерть, але ще не прийшов його час. Захисник подав апеляцію і смертна кара була замінена на 5 років увязнення, що дуже засмутило батюшку.

Згодом його перевели в загальну камеру, де він і мав відбувати покарання. Не зважаючи на погрози, віруючі полтавчани не забували свого наставника. Майже щодня у вязницю передавалися квіти, продукти і книги. Щоб хоч якось зменшити любов пастви до свого пастиря, в радянській пресі почалася агітаційна антицерковна пропаганда. Один з безбожників, в минулому семінарист Ф. О. Капельгородський, опублікував в газеті «Більшовик Полтавщини» сатиричний «акафист», в якому він висміював отця Василія як служителя Церкви, тим самим «напророчивши» йому майбутню славу.

Але всі спроби більшовиків опорочити імя святого мученика були невдалими. Він користувався любовю і повагою серед увязнених, особливо серед криміналу. Називали вони його «наш батюшка», «наш о. Василій», не дозволяли виконувати наряди, прибирати приміщення, не лихословили при ньому, захищали від грубості тюремщиків і різних мерзотників. Це, звісно, не могло подобатися керівництву і вони перевели його в Харківську вязницю на Холодну гору, де він продовжував відбувати покарання.

Боротьба з розколом

червня 1925 року священик Василій Зеленцов був достроково звільнений і повернувся до своєї пастви. В той час на Полтавщині виникло складне і болісне для Церкви явище, яке згодом отримало назву «Лубенський розкол» або, як його називали в народі - «самосвятство». Головним ініціатором цієї течії виступив єпископ Феофіл (Булдовський), який активно співпрацював з ОДПУ. Почалися жахливі часи для Церкви. Однак завдяки отцю Василію розкол не набув широкого поширення в єпархії. Свою діяльність пастир направив на боротьбу з відступниками. З перших же днів перебування свого на приході він розясняв сутність «самосвятства» не тільки як явища, яке порушує канони Церкви і спотворює сутність православя, але і явища, яке в руках більшовиків являлося одним із засобів знищення релігії.

Завдяки енергійній діяльності головним чином отця Василія, в Полтаві, раніше і рішучіше ніж будь-де, почався розпад «самосвятства». Особи, які зберегли істину віру і які увійшли в розкол по необачності, поверталися в лоно Православної Церкви, перебування в «самосвятстві» безбожників втратило зміст. Залишилися лише ті фанатики-самостійники, які тільки у вузькій сфері «самосвятства» могли проявити свою самостійну сутність.

Активна діяльність настоятеля Троїцької церкви проти розкольників швидко була помічена партійним керівництвом, і 13 серпня 1925 року отець Василій знову був викликаний на допит. Його обвинувачували в тому, що він влаштовує в храмі релігійні диспути і тим самим провокує населення міста. В той же день в нього була взята підписка про невиїзд з міста.

Однак після допиту він невдовзі був звільнений, і в скорому часі архієпископ Полтавський Григорій (Лисовський) постриг його в мантію, залишивши йому імя Василій, і возвів в сан архімандрита. А 25 серпня 1925 року архієпископ Полтавський Григорій і єпископ Глухівський Дамаскін (Цедрик), який в той час таємно прибув в Полтаву, хіротонісали архімандрита Василія в єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії. Спочатку всі віруючі полтавчани плакали, думаючи, що владика поїде в Прилуки, однак архієпископ Григорій залишив його в Полтаві.

Служити владика залишився в Троїцькому храмі, однак охоче служив і в інших храмах міста. З перших же днів він у своїх натхненних проповідях закликав народ до боротьби з ворогами церкви. «Бывало, - згадують очевидці, - после богослужений, остаются в церкви и говорят ему: Владыка, ну зачем все это вы говорите? В церкви постоянно шпионы, следят за вами, слушают и доносят, мы их знаем, и мы боимся за вас. А он отвечает с улыбкой: Да что же особенного такого я сказал, я право не знаю, они не такого заслуживают. Ну, хорошо, больше не буду, успокойтесь, идите с миром по домам. А на следующем богослужении говорил еще резче, еще бесстрашнее». Потрапити в храм, де служив владика було надзвичайно тяжко: не тільки храм, але і вся церковна огорожа були забиті віруючими, які прийшли помолитися і послухати архієрея. Група молоді оточувала єпископа і проводжала від церкви додому, таким чином як би охороняючи його. Зі всіма поводився ласкаво і привітно, всіх знав поіменно.

Крім служіння в єпархії, владика приймав активну участь у вирішенні всіх складних церковних питань того часу. Восени 1925 року виявилося, що представник радянської влади, уповноважений по церковних справах України, Карін ставив основною ціллю своєї діяльності відділення Української Православної Церкви від Патріаршої. Порадившись з архієреями сусідніх областей, єпископ Василій звернувся до Каріна з проханням про скликання Собору єпископів України, на якому мало бути підняте і розглянуте питання про відділення Української Православної Церкви від Патріаршої на правах автокефалії, але щоб неодмінною умовою скликання цього собору було благословення Місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Петра (Полянського), бо інакше Собор виявиться не православним, а розкольницьким і його рішення не будуть прийняті Православною Церквою. Карін дав дозвіл на проведення Собору за умови відсутності благословення митрополита Петра. На це владика Василій запропонував внести в соборні постанови пункти, які б засуджували політичну діяльність церковних осіб закордоном, а також їх прибічників в Росії, але вимагав благословення Місцеблюстителя. Карін відповів, що і в цьому випадку проведення Собору можливе лише тоді, якщо він буде скликаний без цього благословення.

Після того, як в грудні 1925 року влада арештувала Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Петра, було створено за підтримки радянської влади ВВЦР. Єпископ Василій виїхав в Москву для вияснення обставин. Він двічі спілкувався з членом ВВЦР єпископом Можайським Борисом (Рукіним), а також мав досить довгу бесіду на квартирі єпископа Бориса з єпископами Вассіаном (Пятницьким) та Інокентієм (Бусигіним). Єпископ Василій також був присутнім під час переговорів головуючого ВВЦР архієпископа Єкатеринбургського Григорія (Яцковського) з екзархом України митрополитом Михайлом (Єрмаковим). В результаті цих зустрічей єпископ Василій отримав досить хороше уявлення про події, які відбувалися. ВВЦР могла стати канонічною установою за умови, якщо б її очолив митрополит Сергій (Страгородський), але це було неможливо у звязку з рядом причин: начальник 6-го відділення секретного відділу ОДПУ Тучков поставив перед ВВЦР умову, що Руська Православна Церква повинна відмовитися від патріаршого управління, а крім того, в складі ВВЦР виявилися особи, які піклувалися про задоволення свого гонору і особистих інтересів. Залишалося тільки закликати єпископів, які входили у склад ВВЦР, до покаяння і паралізувати ту шкоду, яку приносила Церкві ВВЦР.

Зїздивши до митрополита Сергія в Нижній Новгород, єпископ Василій висказав йому свої судження щодо новоствореної церковної організації і 1 березня 1926 року направив листа архієпископу Григорію (Яцковському) з вимогою припинити розкольницьку діяльність.

В квітні 1926 року виникла нова смута - митрополит Ярославський Агафангел (Преображенський) заявив, що вступає в права Місцеблюстителя, хоча і не мав на це канонічних прав. Єпископ Василій підтримав замісника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія і 6 травня 1926 року направив митрополиту Агафангелу листа з проханням відмовитися від неканонічних дій.

Друге увязнення і заслання

серпня 1926 року співробітники Полтавського ОДПУ склали звинувачувальний вирок, приписуючи йому скликання нелегальних диспутів з «булдовцями», під час яких святитель намагається довести, що істинна Церква - «тихоновская». Також його звинувачували в підбуренні народних мас і закликах до рішучого виступу проти радянської влади. 24 серпня 1926 року Особливою Нарадою при Колегії ОДПУ було винесено вирок - три роки увязнення в концентраційному таборі, і єпископа було заслано на Соловки.

(29) липня 1927 року вийшла декларація митрополита Сергія (Страгородського). До владики, як і до інших засланих єпископів, зверталися із закликом прийняти декларацію. Однак, ознайомившись з нею, єпископ Василій виразив протест проти змісту цього документу. Він направив митрополиту спочатку листа, а згодом і ціле послання під назвою: «Необходимые канонические поправки к Посланию Заместителя Патриаршего Местоблюстителя митрополита Сергия и Временного при нем Патриаршего Священного Синода от 16 (29) июля 1927 г.», в якому виражав головну свою ідею про незалежність Церкви від держави.

жовтня 1928 року єпископ був достроково звільнений із Соловецького табору і засланий на три роки в Сибір. Він поселився в селі П¢яново Братського району Іркутського округу. Спочатку владика відпочивав від тяжкого етапу, але невдовзі прийнявся за богословські роботи. Але тут йому довелося прожити недовго.

грудня 1929 року вийшло розпорядження ОДПУ про арешт єпископа. Село, в якому проживав владика, знаходилося в глухому місці, тому тільки 9 грудня співробітники ОДПУ дісталися до неї, провели обшук, вилучивши всі рукописи і листи, і заарештували святителя.

Однак, для Іркутського ОДПУ єпископ Василій виявився дуже значимою і важливою церковною персоною, тому в Іркутську не наважилися приймати щодо нього остаточне рішення. В січні 1930 року його було відправлено в Москву і поміщено в Бутирську вязницю. З ним вступили в переговори Тучков і його замісник Казанський. На всі обвинувачення єпископ відповів: «Что касается моего отношения к советской власти, то с церковно-религиозной точки зрения я не согласен с мнением митрополита Сергия, что советская власть является властью богоустановленной; в остальном же мое отношение можно определить так: пока эта власть являлась властью группы (части населения), я мог с ней не мириться, и потому я и призывал к поддержке Деникина, за что в свое время был приговорен Ревтрибуналом к расстрелу. По кассации приговор мне заменен пятью годами тюрьмы. В Деникине я видел только защитника православия и только потому поддерживал его. В настоящее время в политическом отношении я признаю советскую власть признанной всем народом, и потому политически законной, и поэтому считал и считаю себя нравственно обязанным искать мира с советской властью, хотя она нам его и не дает»

За матеріалами допитів було складено обвинувачення проти святителя, в якому йому ставилася за вину його минула діяльність, а також його вимога безкомпромісного відношення Церкви до безбожної влади. 3 лютого 1930 року Колегія ОДПУ винесла вердикт - Зеленцова Василя Івановича розстріляти. Згідно офіційних даних вирок було виконано 7 лютого цього ж року. Святого мученика було поховано в безіменній могилі на Ваганківському кладовищі в Москві.

березня 1994 року, згідно ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, репресованого Василя Івановича Зеленцова (єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії), було реабілітовано.

ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ОЛІМІАДА КОЗЕЛЬЩАНСЬКА

Нова хвиля війни проти церкви

Новою хвилею війни проти релігії, церкви та віруючих, розвязаної радянською владою, став період кінця 20-их - початку 30-их рр. Оскільки головним центром духовного життя на селі була церква, безбожне керівництво країни повязувало духовенство з «куркулями» - найбільш заможними селянами, які не сприймали нові соціальні та економічні нововведення. Влада постійно намагалася звинуватити священство у звязках з «куркульськими організаціями».

Так, наприклад, у травні 1929 року був заарештований 48-річний священик села Великий Кобелячок Новосанжарського району П. О. Бази-левський. Свідки стверджували, що у нього «місцева куркульня радилася, як зірвати хлібозаготівлю, агітували проти самооподаткування. Сам же Базилевський начебто заявив: «не давайте хліба радянській владі, бо вона вивезе його за кордон, щоб увесь люд був панський». Ці слова підтверджували декілька свідків. Проте сам П. О. Базилевський категорично відкинув обвинувачення».

Прокуратура вважала недостатніми докази слідства і на початку червня слідство припинила. Однак справу не було закрито. ДПУ звинуватило священика в антирадянській агітації, яка нібито зірвала хлібозаготівлю в Новосанжарському районі і вимагало санкцію на адміністративне заслання Базилевського. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УРСР 28 жовтня 1929 року було винесено вирок священику - 3 роки концтабору.

Невдовзі газети замаячіли різноманітними повідомленнями про викриття «попівських контрреволюційних зграй». Одна з них була викрита за допомогою активу с. Петрівки Красноградського району. Священик Раковський, організувавши із числа «релігійних фанатичних осіб» та куркулів «братство і сестринство», вів активну агітацію проти хлібозаготівель та інших державних кампаній. Полтавський окружний суд звинуватив Д. Раковського навіть у тому, що він, нібито, проводив по деяких хатах читання релігійних книг, організовував церковні служби, під час яких тлумачив релігійні тексти. Суд позбавив священика волі на три роки без конфіскації майна, оскільки майна, як такого, виявлено не було.

Але виносилися вироки набагато страшніші. Наприклад, нібито за зв'язок з куркульством, зрив хлібозаготівель священика Вишняківської церкви Хорольського району Я. Худака засудили до смерті.

Не допомогла віруючим і березнева постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням в партлінії в колгоспному русі». У ній зазначалося, що ЦК вважає за потрібне відмінити недопустимі викривлення політики партії з приводу боротьби з релігією. Звісно, що це були лише пусті слова. Насправді ж почав формуватися новий політичний рух систематичного терору проти народних мас, який досяг свого апогею у 1937-38 рр.

І знову першою постраждала Церква, яку, як не намагалися, не могли знищити ні масові закриття храмів, ні звинувачення у контрреволюційному русі, ні судові підставні процеси над духовенством. Населення, не зважаючи на утиски влади, здебільшого, залишалося віруючим. Це не могло влаштувати радянську владу і тому ще у вересні 1932 року ЦК ВКП(б) оголошує «безбожну пятирічку». Каральна машина комунізму запрацювала повним ходом. Адже до 1937 року повинні були бути знищені будь-які прояви релігійності.

В цілому, на території України в добу «Великого терору», як називають цей період історики, було засуджено 198918 осіб, з них до розстрілу - 123421. Нажаль, на сьогоднішній день не відома точна кількість репресованих серед духовенства і віруючих в межах Полтавської області. Відомо лише, що на той час було зачинено більшість храмів і репресовано майже всіх священиків. Але тоталітарній системі і цього було замало. Полтавські «енкавеесівці» сфабрикували групову справу проти останніх в місті та деяких районах священиків та церковнослужителів.

Як пише Олександр Єрмак у своїй статті «Реабілітовані посмертно»: «Справа йменувалася зловісно. У звинувачувальному висновку дослівно вказувалося: «Полтавським облуправлінням НКВС викрито і ліквідовано фашистсько-повстанську організацію церковників, що є відгалуженням повстанської організації у Москві, очолюваної митрополитом Сергієм (Страгородським)». Центральною фігурою так званої організації на Полтавщині співробітники НКВС обрали єпископа Полтавського і Кременчуцького Митрофана.

У березні-квітні 1938 року в області було заарештовано 37 священиків та церковнослужителів, у тому числі і колишніх, серед них пастирі Макарівського собору в Полтаві Андрій Іванович Щетинський та Іван Митрофанович Костецький. Були заарештовані і миряни - сестри Варвара Всеволодівна та Наталія Василівна Остроградські, дворянки за походженням. За постановою трійки від 23 квітня 1938 року усіх, причетних до справи (37 осіб) було засуджено до розстрілу з конфіскацією особисто належного їм майна. Серед розстріляних слід відмітити двох людей, які своїм праведним життям сподобилися бути примисленими до лику святих. Це колишня ігуменя Козельщанського монастиря Олімпіада (Вербецька) та клірик Миколаївської церкви протоієрей Георгій Коваленко.

Початок монашеського подвигу

Майбутня ігуменя і преподобномучениця Олімпіада народилася в 1875 році в с. Вербецьки Кобеляцького району Полтавської області. Батьки настоятельниці були глибоко віруючими людьми. Її мати - Марія Федорівна (проста селянка, без освіти) в 1917 році прийняла монашество з іменем Афанасія в Козельщанському монастирі. Чин постригу звершив архімандрит Олександр (Петровський), який в той час займав посаду благочинного Козельщанського округу і був духівником обителі. Батько матушки закінчив життя в ангельській схимі в одному з київських монастирів. Нажаль, невідомі ні монашеське, ні схимницьке імя цього набожного чоловіка, як, власне, і те, де він ніс свій подвиг.

Майбутня свята було відносно ранньою дитиною у своєї матері - вона народила її в 15 років. Хрестили дівчинку в Свято-Вознесенській церкві села Горішні Млини Кобеляцького повіту і нарекли їй імя Олена. Освіту отроковиця отримала в Кобеляцькій гімназії. Досить грамотною вона не вважалася, однак від природи була наділена світлим розумом і прекрасною памяттю. До того ж, серед ровесників по навчанню вирізнялася терпінням і старанністю. Після закінчення гімназії в 1889 році, випускниця Вербецька півроку працювала помічником учителя підготовчих класів цього навчального закладу.

Олена росла досить релігійною. Підтвердженням цьому являється той факт, що в свої 18 років (30 жовтня 1893 року) дівчина поступила в Козельщанський монастир. Указом консисторії за №18320 від 13 липня 1904 року вона була зачислена в число послушниць цієї обителі. А 17 травня 1915 року владика Феофан (Бистров) звершив чернецький постриг послушниці Єлени з нареченням їй імені Олімпіада. З 1913 по 1919 рік цей святитель очолював Полтавську кафедру, а до цього служив Санкт-Петербурзі і був духівником останньої царської сім¢ї Романових.

В той час обитель очолювала ігуменя Олімпіада І (також Єлена). Благородна, інтелігентна і високоосвічена настоятелька (з багатого купецького роду Дмитрієвих) була взірцем для молодої інокині і її прекрасною наставницею. З часом обидві Божі тружениці стали дуже близькими в своїх сестринських відносинах і досить узгоджено звершували великі діла Господні. Олімпіада-старша забудовувала і облаштовувала монастир, а Олімпіада молодша була її правою рукою - вона вела складне діловодство і бухгалтерські справи обителі. Пройде час і останню призначать приємницею своєї попередниці. Мирські і чернецькі імена цих матерів обителі будуть однаковими, але чернецькі долі - абсолютно різними. Ігуменство Олімпіади І припаде на час щасливого злету і успішного розквіту Козельщанського монастиря, а Олімпіади ІІ - на період його болісного падіння і страшного занепаду.

Нова ігуменя

березня 1916 року, відповідно до розпорядження Священного Синоду №644, владика Феофан возвів монахиню Вербецьку в сан ігумені. Жезл настоятельства єпископ вручив матушці безпосередньо в соборі Різдва Богородиці Козельщанської обителі (цей храм мав придєл, освячений в честь святої мучениці Олімпіади - небесної покровительки обох монастирських керівничих). Відбулася ця подія під час Великого Посту. Почате в такий час настоятельство Олімпіади ІІ з часом відобразило на собі великий подвиг Спасителя. Лише трохи більше року втішалася матушка мирним молитовно-господарським життям обителі. А з початком «нових часів» материнське серце її не знало спокою: воно розривалося від болю за рідну обитель, безмежно страждало за вручених їй Богом сестер, не могло змиритися з розгулом неправди і беззаконня.

Після 1917 року земля і частина монастирського майна були націоналізовані.

Перед закриттям монастиря надбрамна ікона Богородиці, яка знаходилася при центральному вході в Козельщанську обитель, раптом заплакала кривавими сльозами. Багряні краплі зявлялися на лику Пречистої щоденно. Багато богомольців стікалося до святині, проливаючи покаянні сльози перед нею. Радянська влада, щоб не розповсюджувалися слухи про чудо Божої матері, практично взяли її в полон: вони не підпускали до неї людей, які приходили до неї на поклоніння. Сльози, які проступали на образі, безбожники густо замальовували фарбами, але через деякий час лик знову орошався червоними краплями. Сльози текли по ланітах Богоматері і навіть капали з ікони на землю. Їх сліди на землі буквально «вигризалися» працівниками охорони.

Для повної перемоги над чудотворною святинею невіруючі «дослідники» віддали її на експертизу. В результаті такого «наукового підходу» було складено документ - «о лжечудесах от иконы, выдуманных мракобесами». Щоб засвідчити і підтвердити, як вони вважали, «доведений факт», комуністи змушували церковників підписати дані папери. За відмову це здійснити монастирського священика Іліодора (Данилевського), монахиню Феофанію (Зонову, згодом - ігуменя обителі) і рабу Божу Анну Миколаївну Богаєвську було заслано на Урал. Саме цим і почалися відкриті і офіційні репресії проти обителі і її мешканців.

Восени 1929 року монастир юридично закривають. Серед білого дня групи комсомольців на підводах під¢їхали до обителі і, з величезним ентузіазмом, повністю пограбували монашеські келії і поспіхом захопили монастирське майно. Монахинь зібрали всіх разом і вивезли, а потім частково розпустили. В соборі було влаштовано театр. Мармур з іконостасу було використано в господарських цілях. На іконних дошках зі зворотного боку писали портрети передовиків виробництва.

Після закриття монастиря сестри перейшли жити в скит, духівником якого був архімандрит Олександр (Петровський), нині канонізований священномученик Олександр, архієпископ Харківський.

Мученицький подвиг

Доля ігумені Олімпіади ІІ після знищення останнього монастирського притулку була дуже складною і обірвалася трагічно. Очевидно, що літня, втомлена роками і великими трудами настоятелька могла в той час вибрати для себе тихий спосіб життя: піти на покій і прожити залишок своїх днів в одному з найближчих невеликих поселень або на батьківщині, заробляючи на хліб насущний, однак невтомна сповідниця Христової віри взяла в свої руки тяжкий хрест мучеництва.

Спочатку їй довелося витерпіти страшний голод 1933 року, потім - перенести проживання по людях. Нарешті, вона перебралася в Полтаву, де таємно проживала на квартирі, - тих, хто знав і поважав матушку, було немало. Потрапивши в обласне місто, вона почала збирати навколо себе православних жінок, опікати монахинь з розорених монастирів, обєднуючи їх в невеликий підпільний монастир. Про це розповідали полтавські старожили і згадували козельщанські насельниці.

лютого 1938 року влада видала ордер на її арешт, але одразу здійснити це їм не вдалося - вірні люди матушку ретельно переховували. Однак, донос зрадниці зробив свою справу, і 18 березня матушку все таки відправили у вязницю. Слід зауважити, що в той час був Великий Піст. Шістдесятитрьохлітня ігуменя трималася у вязниці з глибокою людською порядністю і високим християнським достоїнством. Її відповіді на допитах були чіткими і безкомпромісними. Старожили згадували, що матушку Олімпіаду надзвичайно жорстоко катували - їй навіть вирізали на грудях хрест.

Взагалі, Козельщанська подвижниця протягом всього радянського часу відрізнялася надзвичайною стійкістю у вірі. Її політичним кредо була тоді заповідь Христа: «Кесарю - кесарево, а Божие - Богу»(Мф. 22, 21).

На початку червня 1938 року матушку Олімпіаду викликали в зал суду і зачитали страшний вирок: «Вербецьку Олімпіаду Костянтинівну розстріляти. Майно, яке належить особисто Вербецькій конфіскувати». Другого червня 1938 року відбувся масовий груповий розстріл. Серед розстріляних значилося і прізвище Вербецька.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ГАВРИЇЛ КОВАЛЕНКО

Значилося там і ще одне імя - Гавриїл Коваленко. Імя цього полтавського новомученика мало відоме віруючим полтавчанам. Однак, його багаточисленні пастирські труди і сповідницький подвиг заслуговують вдячної памяті.

Протоієрей Гавриїл Петрович Коваленко народився в 1867 році на свято Благовіщеня 7 квітня в селі Білоцерківка нинішнього Великобагачанського району Полтавської області. Духовну освіту отримав в Полтавській духовній семінарії. У 1890 році Преосвященним Іларіоном (Юшеновим) був рукоположений в священицький сан. В різні роки ніс пастирське служіння в містечку Варва Лохвицького повіту, селі Пилиповичі і містечку Яблуневе Лубенського повіту, займав посаду благочинного Яблунівського округу. В 1910 році отець Гавриїл переміщений в Полтаву і призначений кліриком Миколаївської церкви. Тут він і служив до своєї мученицької кончини.

На початку 1920-их років, після указу патріарха Тихона єпархіальним архієреям висунути з числа місцевого духовенства найбільш достойних для посвячення в єпископський сан осіб, отцю Гавриїлу було першому запропоновано цю честь, але він рахував себе недостойним і відмовився.

березня 1938 року протоієрея Гавриїла було заарештовано і він утримувався в полтавських застінках НКВС, а 2 червня того ж року священика було розстріляно в урочищі Триби недалеко від Полтави.

У 1981 році Архієрейський Собор Руської Православної Церкви Закордоном, який проходив в Нью-Йорку (США), прийняв рішення про прославлення в лику святих Собору новомучеників і сповідників Російських, серед них - і полтавський протоієрей Гавриїл Коваленко. На іконі Собору новомучеників, яку було написано в той час в Америці у звязку з торжествами прославлення, можна відшукати ик і священномученик Гавриїла.

У 2011 році рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви імя священномученика Гавриїла Коваленка внесено в Собор Полтавських святих. Так, Божим Промислом, Полтава отримала ще одного небесного покровителя і молитвеника.

січня 2013 року Священний Синод під головуванням Блаженнішого митрополита Володимира прийняв рішення внести імя священномученика Гавриїла Полтавського в місяцеслов Української Православної Церкви зі встановленням ще одного дня памяті в день його мученицької кончини 20 травня/2 червня.