встановити наслідки іконоборських змагань для культурно-релігійного та суспільно-політичного життя Візантії.
Історіографія проблеми. Перша серйозна спроба у дослідженні догматики іконоборчого руху та його позитивних і негативних наслідків для розвитку християнської Церкви здійснив у 1927 р. Г. Острогорський, який через ідеологічну заангажованість науки в СРСР, змушений був опублікувати свою роботу у Празі. Завуважимо, що в 2002 р. комплекс праць цього дослідника були перевидані у Львові.
На початку 90-х рр. ХХ ст. центр дослідження історії Візантії на пострадянському просторі зосередився у Москві. Так, у 1994 р. побачила світ фундаментальна праця професора В. Болотова, який не тільки окреслив зміст основних джерел до історії іконоборства, але й визначив характер та наслідки цього ідеологічного руху.
В цей же час дослідження наслідків іконоборських трагедій для Візантії у ХІІІ ст. почали вивчати М. Бібіков і С. Красавіна. З іншого боку барнаульський дослідник О. Бородін вперше підняв тему наслідків іконоборського руху для візантійських земель на теренах Італії.
Революційною виявилася праця С. Полякової, оскільки дослідниця вперше уклала реєстр Святих Отців, які були визнані мучениками за віру в часі іконоборства.
У незалежній Україні першою спробою подання комплексного аналізу історії Візантії належить чернівецькому досліднику В. Балуху, який покликаючись на відомі раніше свідчення визначив загальний розвиток іконоборського руху. Хоча, як відомо, дана книга не позбавлена фактологічних огріхів, які не завжди відповідають дійсності.
Джерельна база дослідження. Найґрунтовнішим джерелом, яке ілюструє політичні причини виникнення іконоборства у Візантії є хронограф імператора Феофана, в якому йдеться про засновників ідеології боротьби з іконами, їх основні публічні вимоги та агітації. З цього приводу слід згадати також унікальне джерело «Хронографію Феофана» про його відкриту полеміку з іконоборцями, де укладено чимало епістолярних джерел (тобто листів та звернень) за період 814 - 818 рр..
Важливим джерелом для аналізу догматичного розуміння інституційного розвитку іконозаступницького руху в часі іконоборства є відомості опубліковані в збірнику постанов Вселенських соборів, які фактично були офіційною реакцією християн на іконоборські ідеї. Водночас докладні свідчення про юридичне оформлення канонічного змісту візантійських ікон та їх захист з боку християн містять постанови Нікейського собору 787 р. Подібні вістки зустрічаємо і в офіційних зверненнях Лева ІІІ опублікованих в збірнику «Еклога».
Позицію візантійського народу ілюструє «Книга царств» історика Генесія, який, між іншим, передає факти стосовно наслідків іконоборського руху, як для столиці, так і для провінцій.
Цінну інформацію про участь константинопольського патріарха Никифора у реабілітації іконоборських мучеників містить його «Коротка історія», яка хронологічно відповідає усім періодам боротьби іконоборців.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 717 - 856 рр., тобто з часу приходу до влади Лева ІІІ Ісавра і до кінця правління Феодори (регентші малолітнього Михаїла ІІІ).
Практичне значення курсової роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути застосовані студентами для вивчення курсів: «Історія середніх віків», «Історія візантійської культури», «Християнської етики» тощо.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.
іконоборство візантія релігійний
Розділ І. Ікона та іконічність у церковному житті Візантії: дискусії в трактуванні змісту та причини іконоборства
Слово «Іконоборство» походить від грецького <#"justify">Головним живописцем і творцем образів (ікон) у середньовічному християнстві визнається Бог, який творить живі образи (прояви сущого), які жодна людина не здатна повністю відтворити - небо і землю, сонце, місяць і зірки, гори і долини, моря і річки, рослин і тварин і нарешті людину, яка створена за його образом і подобою, тобто має певні здібності (напр. здатність мислити і творити), які дозволяють їй стати набагато ближче до Бога у порівнянні з іншими його творіннями. Таким чином кожна людина з цієї точки зору - це живий прояв (образ) Бога, один з безкінечної кількості його проявів.
Ідеологія іконоборців, їхнє ставлення до вшанування ікон у будь-якому прояві. Іконоборці у Візантії вважали, що ікона-ідол. Іконоборці мали своє оправдання, свою ідеологію, свій світогляд. Іконоборці у Візантії говорили: "Зображаючи Христа ви богохульствуєте вдвічі. По-перше, ви намагаєтеся зобразити Божество, що в принципі неможливо. По-друге, якщо ви намагаєтеся зобразити не Божество,а тільки людину - то ви розсікаєте Христа, а це монофізитство, і плоть його плоть людська - виходить, що ви ідолопоклонствуєте. Ви грішите, або так грішите, або сяк грішите". Н таку трактування ортодоксальні християни, а серед них першим ортодоксальний монах Феодор Студит відповідали: "Ми зображаємо на іконі ні природу божественну, а ні природу людини, бо це дійсно ідолопоклонство, але ми зображаємо особистість, зокрема Спасителя". Іконоборці вважали істинним образом Христа Євхаристію, Христос спеціально обрав образом свого втілення хліб, тому що хліб не схожий на людину і тому не може викликати ідолопоклонство. Але для ортодоксальних християн Причастя не є ікона, не є образом Христа, тільки вже тому, що ми причащаємося не образом Христа, а самим Христом.
Іконоборство становить собою христологічну єресь, спрямовану проти догмату Боговтілення. За висновком отців VII-го Вселенського собору, іконоборство є сумою багатьох попередніх єресей. Вже з цього видно, що питання, поставлене в ході іконоборчої суперечки - дуже складне, і за словами професора В. Болотова має суперечливий характер. Такі «виправдання», звичайно, можна віднести лише до тих діячів іконоборства, хто щиро помилявся. Викликані на собор 787 р., вони розкаялись і були прийняті у церковне спілкування. Ми розглянемо іконоборче лжевчення, як принципову помилку у Богопізнанні, не торкаючись беззаконної діяльності іконоборців. Намагаючись точно слідувати букві Святого Письма, апологети іконоборства відкидали Священне Передання Церкви. Проте іконоборство мало свою власну давню традицію. Висловлювання проти шанування зображень простежуються вже у давніх християнських письменників II - IV ст. Але в одному випадку ми маємо справу з письменниками, не повністю православними (Тертулліан, Оріген, Євсевій Кесарійський), в іншому - йдеться не про святі зображення християн, а про витвори поганського мистецтва (Климент Олександрійський). Поширення іконоборчих настроїв у перші століття християнства справді мало місце. Воно зумовлене двома чинниками:
Перший - це вплив ортодоксального іудаїзму. Велика кількість християн походила з іудеїв і намагалася дотримуватись Старозавітної заборони зображень. Проте еллінізована течія у самому іудаїзмі на той час припускала існування культового живопису.
Другим фактором була полемічна гострота раннього християнства проти поганського культу та його художніх проявів. Небезпідставними були побоювання впасти в ідолопоклонство. Та незважаючи на це, священні зображення, що виникли водночас із заснуванням Церкви, набували дедалі більшого поширення. Ранньохристиянське мистецтво надавало перевагу символічним зображенням (хрест, корабель, якір, риба, голуб, пальмова гілка та ін.). Христос часто зображувався у вигляді ягнця. Пізніше Трулльським собором (691 - 692 рр.) було звелено замінити це зображення зображенням Спасителя у людській подобі, як такого, що більше відповідає істині. Христа зображували також у вигляді Доброго Пастиря і навіть Орфея. Використання образів античної міфології пояснюється бажанням краще розяснити вчення Церкви тим, хто приходив з числа язичників. Знадобилося чимало часу для того, аби остаточно виробити православну іконографію. Деякі зображення відкидалися, замінювалися іншими - згідно із зміною становища Церкви та її завдань. Усталення іконографічного канону відбувалося поступово, у міру того, як основні догматичні питання вирішувалися Вселенськими соборами. Цей процес супроводжувався заміною символічних (алегоричних) зображень історичними - такими, що засвідчували реальність подій Старого і Нового Завітів, і які не дозволяли трактувати їх як іносказання, тим самим запобігаючи поширенню єресей. Такі зображення не могли не викликати почуття протесту як з боку православних, так і з боку сектантів. Іконоборствували, головним чином, представники єресей, тією чи іншою мірою охоплених ідеєю докетизму. Серед них - аріани, павлікіани та деякі з монофізитських сект. З останніх Св. Патріарх Тарасій на VII-му Вселенському соборі згадує фантазіастів та теопасхітів. Але збереглися і твердження православних отців Церкви, спрямовані проти шанування зображень. Іконоборчий собор 754 р. посилається на Свв. Єпіфанія Кіпрського, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Василія Великого, Афанасія Великого, Амфілохія Іконійського, Феодота Анкірського та Євсевія Кесарійського. Здебільшого ці посилання базуються на непорозумінні: думки, спрямовані проти ідолопоклонства, перетлумачені як такі, що засуджують іконошанування. Деякі з цитованих іконоборцями текстів виявилися підробними: це апокрифічні «Діяння Апостольські» (II ст.) та твір, приписуваний Св. Феодотові Анкірському (V ст). Ці підробки було викрито вже VII-м Вселенським собором. Ще вагомішим приводом для іконоборчих тенденцій були зловживання у самому шануванні святих ікон. Ще у IV ст. св. Амфілохій Іконійський викриває декого з християн, хто, завзято прикрашаючи іконами храми, вважав, що цього достатньо для спасіння душі. Заможні верстви в Александрії та Константинополі прикрашали зображеннями святих свій найкращий одяг (про це у VII ст. писав Астерій Амасійський). Ікони обиралися замість хрещених батьків або поручителів при постригу у монахи. Деякі священики домішували фарби, зішкрябані з ікон, до Св. Дарів, інші - правили Службу Божу на іконі замість престолу. Подібні явища зводили шанування ікон на рівень примітивної магії та іконолатрії і викликали зрозумілу реакцію у колах свідомих християн.
Найпринциповіше твердження проти святих ікон у давній період належить Євсевію Кесарійському. Зберігся його лист, написаний у відповідь на прохання імператриці Констанції, сестри Константина Великого, з проханням надіслати їй ікону Спасителя. Євсевій поставився до її прохання із жорстким засудженням. Вживання ікон Євсевій називає «язичницьким звичаєм». Неважко помітити, що у цьому тексті початку IV ст. вже сформульовані основні аргументи іконоборців VIII ст.
Ще наприкінці VII ст. апологети Православя вже усвідомили небезпеку як іконоборства, так і збочень у шануванні ікон. Памяткою Православної думки цього періоду є правила «Пято-Шостого» (Трулльського) собору, який відбувся у 691 або 692 році. Три правила цього Собору стосуються шанування святих зображень. Вони викликані (як свідчить лист отців цього Собору імператорові Юстиніану II) тим, що «у дозріле жито істини домішалися деякі залишки поганської та іудейської незрілості».
Правило 73-тє врегульовує шанування святого хреста, прирікаючи на відлучення тих, хто зображує святий хрест на землі (на підлозі), де він може бути потоптаний ногами. Зауважимо, що навіть іконоборці не наважилися соборно заперечити шанування хреста.
Інше (82-ге) правило присвячене скасуванню символічних зображень Спасителя на користь історичних. Воно варте того, щоб навести його повністю: "Канон 82" «На деяких чесних образах зображують Предтечу, що пальцем показує на Ягня, яке взято за прообраз благодаті, та за законом показується нам правдиве Ягня, Христос Бог наш. Шануючи старовинні образи, передані Церкві, як символи й означення істини, ми воліємо благодать і істину, приймаючи її, як виконання закону. Тим-то, щоб і мистецьким малюванням подавати очам усіх досконале, наказуємо відтепер образ Ягняти, що взяло на себе гріхи світу, Христа Бога нашого, зображувати людською істотою, замість старого Ягняти; тоді, споглядаючи покору Бога Слова, згадуватимемо його життя, страждання і спасенну смерть і внаслідок того викуплення світу».
Проблемі зображень присвячене ще одне - 100-те Правило Пято-Шостого собору. Воно проголошує: «Очі твої право нехай бачать, і завіщають премудрістъ: адже тілесні почуття кривлять твою душу». Коментуючи це правило, Л. Успенський намагається зіставити його з правилом 62-м, яке забороняє вірним брати участь у язичницьких святах, що ще зберігалися у побуті того часу. Це правило стосується саме стилістики зображень, які перебували у церковному вжитку. З цього приводу Л. Успенський не відкидає можливості того, що «деякі елементи цього мистецтва не могли проникати в церковне мистецтво».
Вважаємо, що у 100-му правилі Трулльського собору відобразилося ставлення Православної Церкви до ікон, які своїми засобами, манерою зображення не відповідали змістові зображуваного.
Отже, можемо стверджувати, що V-й та VI-й Вселенські собори трьома своїми канонами визначили шанування священних символів та зміну символічних зображень Спасителя історичними його образами. Також, було встановлено заборону священних зображень, виконаних у стилі елліністичного натуралізму.
Загроза Православю загострилася у перші десятиліття VIII ст. Треба звернути увагу на указ Льва III Ісаврянина про насильне хрещення євреїв та монтаністів, виданий у 722 р. Облишивши той факт, що цей едикт мав характер втручання держави у юрисдикцію Церкви, усвідомимо його наслідки: з одного боку, монтаністи обрали шлях масового самогубства; з іншого боку, Церква отримала у своєму лоні велику кількість нерозкаяних іудеїв, які лише удавали з себе християн. Іудеї, не сприйнявши усієї Правди Християнства, змушені були приєднатися до Церкви не з своєї волі, а отже, розмивали її зсередини. Це одна з важливих причин поширення іконоборства у VIII - IX ст. (припущення Шварцлозе про можливий вплив монтанізму впевнено спростував проф. В. Болотов). Наступним фактором боротьби зі святими зображеннями був несподіваний наказ халіфа Йєзида 723 р. знищити всі ікони у християнських храмах підвладних йому країн. Це практично виключило патріархії Сходу з участі в іконоборчій суперечці. Східні Церкви змушені були стримувати безпосередній тиск мусульманства, яке, як відомо, успадкувало іудаїстську нетерпимість до святих зображень. Зауважимо, що іконоборці не заперечували подібних зображень загалом. Але вони відкидали «онтологічний звязок зображення з першообразом». І, як наслідок, церковний живопис іконоборців за програмою виявився подібним до зображень, які прикрашали Соломонів храм. Зображення птахів та плодових дерев, за словами сучасників, перетворювали церкви на подобу «пташників та фруктових крамниць». Отже, іконоборці намагалися повернутись від Новозавітних історико-реалістичних зображень до «прообразувальних» зображень Старого Завіту (Мідний змій та ін.).
Собор, скликаний іконоборцями 10 лютого 754 р., дав найбільш чіткий і систематичний вираз доктрини супротивників ікон. Її сформульовано у таких положеннях:
) диявол, який навчив людство поклонятися тварі замість Творця, з ненависті до людського роду, спасенного Христом, «під виглядом сповідання християнського вчення непомітно увів ідолослужіння»;
) Христос воздвиг «подібних до апостолів вірних наших царів» (тут, можливо, є натяк на трактат Костянтина Копроніма), які скликали Вселенськийсобор (розглянувши питання про шанування ікон, дійшов висновку, що воно суперечить рішенням усіх попередніх шести Соборів, тому що не відповідає основному догматові християнства - вченню про особу Богочоловіка);
) ті, хто шанує ікони, впадають або у несторіанство, або у монофізитство (аріанське або ж євтихіанське). Ікона Христа, згідно з наміром того, хто її писав, зображує Христа. Але Христос - Богочоловік; отже, ікона зображує або Божественну природу Христа, або Божественну та людську природи разом, або ж одну тільки людську природу, окремо від Божественної. У першому випадку отримуємо «описуваність Божества», тобто аріанство; у другому - Божество виявляється злитим з плоттю, що є євтихіанством, у третьому випадку Божественна сутність Христа виявляється ніяк не вираженою у Його людському образі, що є несторіанством. Отже, зобразити незбагненну таїну поєднання двох сутностей у Христі неможливо; тому й ікона Христа неможлива вже по своїй суті;
) ікона не потрібна: ані Христос, ні апостоли, ні Отці не заповідали шанування Христа під виглядом ікони; і немає молитви, що перетворювала б ікону як предмет, що вийшов з-під рук звичайного живописця, на святиню. Істинною іконою Христовою є таїнство Євхаристії, у якому яскраво зображена таємниця втілення. Це таїнство, Самим Господом встановлене, у якому хліб та вино перетворюються на плоть і кров Христову; отже, цього «богопереданого образу» для релігійної свідомості християнина достатньо.
Більше того, собор 754 р. визначив, що у зображеннях Богородиці та святих міститься ганьба на них: зображення, виконані за приписами «низького еллінського мистецтва», немовби ображають зображених осіб з погляду вірування християн у майбутнє воскресіння мертвих. Тобто той, хто шанує образи святих, на думку іконоборців, піддає сумніву істинне воскресіння мертвих у день Страшного Суду. Найбільш принциповими в аргументації іконоборців були два міркування. Перше - що зображення Христа суперечать догмату про роздільне поєднання у його особі Божественної та людської природи, тому ті, хто створює ікони або поклоняється їм, невідворотно впадають у єресь. Друге - що справжньою іконою Христа нібито є Причастя, Святі Дари як єдиносущні особі Богочоловіка, тому іншої Христової ікони християни не потребують.
У чому ж полягає помилковість цих тверджень? Іконоборці звинувачували шанувальників ікон у двох протилежних єресях водночас: у несторіанстві - за те, що вони, зображуючи тільки Христа-людину, ніби розділяли у Ньому дві природи, та у монофізитстві - за те, що «описуючи неописуване», живописець «уподібнює неподібні поєднання». Логіка цього парадоксального звинувачення заснована на прагненні викрити заперечення іконошанувальниками як тези, так і антитези відправної догматичної антиномії. У результаті виникає немовби зворотна антиномія, яка підтверджує саме те, що за її допомогою намагаються спростувати: шанувальники ікон, водночас поєднуючи та розділяючи у зображенні дві природи, стоять на позиції «роздільного поєднання». Таким чином, іконоборці, самі того не підозрюючи, доводили ортодоксальність позиції іконошанувальників. Глибоке нерозуміння іконоборцями халкідонського догмату, на якому вони базували свої твердження, полягає в тому, що вони не могли побачити чіткої різниці між природою, з одного боку, та особою, образом - з іншого. У зображенні втіленого Бога слова їм вбачалося лише дві можливості: або, зображуючи Христа, ми зображуємо його божественну природу, або ж, зображуючи Ісуса-людину, зображуємо його людську природу, окремо від його Божества. І те, й друге - єресь. Третьої ж можливості вони не бачили. Ще св. Патріарх Герман у листі до іконоборського єпископа Фоми писав: «Зображення образу Господня на іконах по людському його вигляду служить для осоромлення єретиків, котрі стверджують, що він став людиною лише примарно, а не насправді». І хоча іконоборці теоретично не відмовлялися від догмату Боговтілення, і навіть виправдовували свою ненависть до ікон захистом саме цього догмату, насправді виходило навпаки: заперечуючи людський образ Бога, іконоборці відкидали разом з тим і будь-яку можливість освячення матеріального світу, речовини.
Отже, іконоборча суперечка розгорталася навколо основного догмату християнства - про Боговтілення. Нерозуміння іконоборцями сенсу і мети втілення Бога містило у собі загрозу розцерковлення всіх сторін життя Православної Церкви. Наслідки були очевидні: втручання державної влади порушувало внутрішній лад Церкви, храми наповнювалися мирськими зображеннями, богослужіння було спотворене світською музикою та поезією. Церква немов розчинялася у стихіях світу. Тому, захищаючи ікону, Церква захищала самий зміст свого буття, саме Православ'я. Як відомо, особливу відразу викликало в іконоборців навіть не саме існування святих зображень, а поклоніння, яким вшановували їх православні. Помилково розуміючи сутність християнського поклоніння образу, іконоборці прирівнювали його до ідолослужіння. Це закономірно випливало з властивого їм східно-магічного розуміння образу, з вимоги "єдиносущності" образу і першообразу. Як було сказано вище, іконоборці не сприйняли істинного співвідношення між образом і архетипом, ясно висловленого ще Св. Василієм Великим: "Честь надана образу, наближається до праобразу". "Поклоніння - говорить преподобний Іоанн, - є «знаком смирення і шанування воно природне у житті людини і має багато різновидів. Лише один Бог гідний поклоніння за своєю природою. Іншим же - речам, символам та людям - поклоніння воздається, Господа ради». Отже, поклоніння тварі припустиме, не можна лише поклонятися створінню, як Богу. Ті місця з Писань, що їх наводять іконоборці, спрямовані не проти самого поклоніння християнським зображенням, а проти зображень, які обожнюють елліни. "Тому не слід через безглуздий звичай еллінів знищувати і наш, котрий є благочестивим". Преподобний Іоанн запитує: "Якщо слід поклонятися зображенню хреста, зробленому з будь-якої речовини (проти чого не наважувалися виступати навіть іконоборці), то чому не слід поклонятися зображенню Розп'ятого, Котрий і показав спасенну силу хреста? А що не речовині поклоняюся, то це ясно; адже коли буває зруйновано зображення хреста, зробленого, наприклад, з дерева, то деревину я передаю вогню, рівним чином і речовину ікон". Але іконоборці, чого і слід було очікувати, «не почули» міркувань преподобного Іоанна Дамаскіна. Правила іконоборчого собору містять саме ті богословські аргументи, які за 30 років до того спростував преподобний Іоанн.
Розділ ІІ. Хронологічний огляд репресій над захисниками культу ікони
Зовнішнім поштовхом для впровадження іконоборства стало вулканічне виверження у Середземному морі влітку 726 р. У цій події побачили гнів Божий за шанування ікон, а переслідування іконоборців за Лева ІІІ Ісавра мали особливі пояснення: «Кажуть, що імператор (Лев ІІІ) довідавшись про землетрус та виверження вулкану на одному з островів неподалік від Криту побачив в цьому знак божого гніву та намагався вгадати, що є причиною цього. Тому він і постав проти благо чесних та святи х іко, замисливши їх знищення, бо вважав через своє незнання, що нібито, від встановлення та поклоніння ним, сталось це страшне знамення». Імператор скликав особливу нараду, на якій було прийняте рішення про початок боротьби з іконошануванням. Патріарх Герман, судячи з усього, не брав участі у цій нараді. Одразу ж було видано імператорський едикт, яким заборонялося шанування ікон «...імператор зібрав навколо свого палацу величезний натовп з жителів міста, покликав тодішнього архієрея Константинопольського, Гермеса і змушував підписпти того закон протии ікон, а той відмовився…». Першим постраждав Образ Спасителя, який стояв на Халкопратійських воротах. Надісланий імператором спафарокандидат Ювін, незважаючи на благання народу (особливо жінок), піднявся по драбині і кілька разів вдарив по іконі сокирою. Жінки перекинули драбину і забили Ювіна різками до смерті. За це імператор звелів їх усіх стратити.
Еллада та Кікладські острови відмовилися підкоритися владі імператора іконоборця і виставили претендентом на престол узурпатора Косму. Але 18 квітня 727 р. Косма зазнав поразки: його флот було спалено грецьким вогнем, а самого його було схоплено і страчено.
Іконоборча політика Льва Ісавра зустріла сильну протидію і в Італії. Тут імператор намагався, поряд з оскверненням ікон, секуляризувати майно Церкви. Але папа Григорій II енергійно виступив проти цих зазіхань. Лев доручив екзарху Павлу убити Григорія, відібрати церковне майно і поставити іншого папу. Але римляни і лангобарди стали на захист Григорія і ледве не відпали від імперії. В італійській справі виразно проявилися антиклерикальні мотиви політики Льва Ісавра. Заходи цього імператора, якого дуже умовно можна назвати атеїстом, були спрямовані не на знищення Церкви, а на підкорення її імператорській владі. В одному з листів до папи Григорія II Лев називає себе «цар та ієрей». Очевидно, імператор претендував на роль глави Церкви. Про це ж свідчать його намагання самостійно вирішувати богословські питання (навіть не радячись щодо цього з патріархом!), що призвело до сумних наслідків.
Історію іконоборчої смути умовно поділяють на два періоди. Перший почався з виходом вже згаданого едикту 726 р. і закінчився VII Вселенським Собором 787 р. Другий період - від Собору 787 р. до встановлення Торжества Православя у березні 843 р.
Якщо перший період був насичений енергійною діяльністю іконоборців-ініціаторів, то у другому періоді мляві заходи іконоборців-епігонів поступово самі собою сходять нанівець. Діяльність епігонів наочно показала нежиттєздатність іконоборства у лоні Церкви. Але, щоб пересвідчитись у цьому, знадобилося більше 100 років, насичених трагічними, часто кривавими подіями.
На час проведення перших заходів проти шанування святих ікон під владою Льва Ісавра перебувала, фактично, лише територія Константинопольського патріархату. Східні патріархи (Александрійський, Ієрусалимський, Антіохійський) перебували під владою мусульман, які більш терпимо (байдуже) ставилися до іконошанування. Римська церква в особі пап Григорія II, Григорія III та наступних незмінно чинила опір іконоборчій політиці. Собори Західної Церкви 727 та 731 рр. підтвердили шанування святих зображень. З постанов Сьомого Вселенського собору в Нікеї (787 р.) дізнаємося, що: «Окрім шановного і живоносного хреста слід поміщати святі ікони, чи вони виконані з фарби, з мозаїки чи з іншого матеріалу в священнях храмах божих, на освячених збанах і шатх, на стінах та дошках, в домах і на вулицях, Ікони, тобто зображення нашого бога та спасителя Ісуса Христа…».
Св. Герман, патріарх Константинопольський, категорично відмовився підписати імператорський указ 726 р. і вимагав скликання Вселенського собору. За це йому довелося терпіти всілякі приниження, доки у 730 р. його не було скинуто з престолу і відправлено на заслання. Його місце посів іконоборець Анастасій (730 - 753 рр.). Безпосереднім відгуком на дії іконоборців стали твори св. Іоанна Дамаскіна. «Три слова», написані ним на захист ікон, залишаються класичним викладом православного вчення про святі зображення. Твори Патріарха Германа, Андрія Критського та Іоанна Дамаскіна утворили фундамент, на якому було вироблено догмат VII Вселенського собору про шанування ікон. Іоанн Дамаскін був тому небезпечним для іконоборців, що жив поза межами імперії і не підлягав владі Льва III. Імператорові довелося навіть вдатися до наклепу - він надіслав халіфу, при дворі якого служив Дамаскін, листа зі звинуваченням Іоанна у зраді. Подробиці цієї справи легендарні, але в основі лежить реальний факт. І все ж Льву Ісавру судилося померти, не отримавши церковної санкції на свою іконоборчу діяльність. Патріарх Герман помер у засланні, не зрікшися Православя. Анастасій, хоча і погодився на знищення ікон, але загалом, очевидно, займав компромісну позицію. Це видно з того, що лише після його смерті Костянтин Копронім наважився зібрати іконоборчий собор і розпочати масове гопіння проти іконошанувальників.
Син Льва IIІ, Костянтин Копронім, прийшов до влади у 741 р., але кілька років вимушений був боротися за престол з іншим претендентом Артавасадом. Артавасад з патріархом Анастасієм ненадовго відновили шанування ікон, а Костянтина піддали анафемі. Та зрештою Копроніму вдалося перемогти, і 2 листопада 743 р. він вступив до Константинополя. Артавасада було осліплено.
Анастасія було залишено на кафедрі, його лише піддали глумленню: провезли по місту на віслюку, обличчям до хвоста. Костянтин Копронім, як і його батько, був талановитим полководцем і користувався неабияким авторитетом у війська. І все ж цілих десять років, до смерті патріарха Анастасія, він утримувався від рішучих заходів проти іконошанувальників. Але після цього гоніння на православних розгорілися з такою силою і жорстокістю, що їх порівнюють з гонінням Діоклетіана. Костянтин власноручно склав трактат з викладом іконоборчої доктрини (він відомий за цитатами, вміщеними у спрямованому проти нього творі Патріарха Никифора). Після цього, з нагоди обрання нового Патріарха, він скликав собор, який, за задумом, мав бути Вселенським і затвердити своїм авторитетом погляди іконоборців.
Собор відкрився 10 лютого 754 р. у позаміському палаці Ієреї. На ньому були присутні 338 єпископів, але не було представників Римської, Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков. Головував на засіданнях Феодосій, митрополит Ефеський. Серед присутніх яскраво вирізнялися Василій Трикакав, митрополит Антіохії Пісідійської та Сисинтій Пастилла, митрополит Перги у Памфілії II - це були знані авторитети іконоборчого табору. 8 серпня собор перейшов до Влахернського храму і завершився обранням нового Патріарха. Ним став монах Костянтин, єпископ Сіллейський, суффраган митрополита Пергського. 27 серпня на форумі було оприлюднено орос собору і проголошено анафему захисникам іконошанування: Герману Константинопольському, Іоанну Дамаскіну та Георгію Кіпрському. Імператорові Костянтину Копроніму було проголошено славу як переможцеві над ідолами і «тринадцятому апостолу». Вчення іконоборців, викладене в оросі собору, ми розглянемо дещо пізніше. Зараз звернемо увагу на практичні наслідки його рішень. За час правління Костянтина Копроніма на патріаршому престолі Константинополя змінилося ще двоє осіб.
Поступливість патріарха Костянтина не допомогла йому уникнути усунення, заслання, а згодом і страти. У 766 р. на його місце імператор призначив Нікіту, який підсилив гоніння проти ікон та їх шанувальників. 14 вересня 775 р., під час походу проти болгар, Костянтин Копронім помер. Імператорська влада перейшла до його сина Льва Хазара, який хоч і був іконоборцем, але досить поміркованим і байдужим. Тільки наприкінці його царювання, через звинувачення у шануванні ікон, було увязнено і піддано тортурам кількох придворних. Лев Хазар раптово помер 8 вересня 780 р. Престол посіла його дружина, іконошанувальниця Ірина разом з малолітнім сином Костянтином. Ірина, яка була православною, одразу ж почала відновлювати іконошанування. В цей час (31 серпня 784 р.) зрікся кафедри і прийняв постриг у монастирі св. Флора патріарх Павел, висвячений силоміць ще за Льва Хазара, з письмовою обіцянкою не поклонятися іконам. Тепер Павел спокутував свої гріхи, водночас оплакуючи тяжке становище Константинопольської церкви, що через іконоборство опинилася в ізоляції серед інших кафоличних церков. Кандидатом на патріарший престол однодумно було обрано секретаря Тарасія. Категоричною умовою своєї згоди він поставив скликання Вселенського собору з метою відновлення іконошанування. Умову було прийнято, і 25 грудня 784 р. Тарасія було рукопокладено. Негайно розпочалися приготування до Собору. Патріарх надіслав послання римському папі Адріану І та східним патріархам разом із запрошенням на собор від імператриці.
Папа відрядив своїми представниками на Собор двох пресвітерів - обох на імя Петро. У зворотному посланні він висловив радість стосовно відновлення шанування ікон. Східні церкви на той час перебували у скрутному становищі, бо серед мусульман вкрай посилилася ворожість до християн.
Незважаючи на це, на Собор було відіслано двох колишніх патріарших синкеллів - Іоанна та Фому, які привезли із собою послання від імені «східних архієреїв» та вже згадану синодику Феодора, патріарха Ієрусалимського. Сьомий Вселенський собор було призначено на 7 серпня 786 р. у Константинопольському храмі свв. Апостолів. Але єпископи-іконоборці розпочали агітацію серед мирян та солдатів з метою зірвати Собор. Це їм вдалося. Але імператриця Ірина швидко замінила ненадійні полки у столиці іншими, після чого Собор було повторно скликано у Нікеї, де він відбувся без перешкод з 24 вересня до 23 жовтня 787 р. У Соборі взяли участь 350 єпископів та велика кількість монахів. Імператорський указ і вступна промова патріарха Тарасія гарантували вільний обмін думками. В результаті декрет іконоборчого собору був підданий постатейному спростуванню. Шанування ікон та мощей було відновлене. Завдяки мудрому терпінню патріарха Тарасія та отців Собору єпископів-іконоборців, які розкаялися, було прийнято у церковне спілкування. Це на 27 років забезпечило мир у Церкві. VII Вселенський собор проголосив анафему собору 754 р. та всім, хто відкидає шанування св. ікон та мощей. Захисникам іконошанування - патріарху Герману, Іоанну Дамаскіну і Георгію Кіпрському - проголошено «вічну память». Тим самим визнано істинність вчення цих святих отців, особливо погляди прп. Іоанна Дамаскіна про форми і суть поклоніння святим іконам. З постанов Сьомого Вселенського собору в Нікеї (787 р.) дізнаємося, що: «окрім шановного і живоносного хреста слід поміщати святі ікони, чи вони виконані з фарби, з мозаїки чи з іншого матеріалу в священнях храмах божих, на освячених збанах і шатх, на стінах та дошках, в домах і на вулицях, Ікони, тобто зображення нашого бога та спасителя Ісуса Христа, пречистої Матері Божої, шанованих ангелів і всіх святих повинні утримуватись як святі спомини, слід їх шанувати та цінувати, проте не відавати поклоніння котре належить одному невидимому, неосяжному Богові».
Переслідування в першу чергу торкнулося візантійського чернецтва. Так, Костянтин V оголосив їх звання неблагонадійним політично. Прихильники Костянтина публічно гнали і паплюжили ченців, кидали в них камінням: «... багатьох ченців повбивав ударами бичів, і навіть мечем, і незліченна безліч засліпив; у деяких обмазували бороду спуском воску та олії, підпускав вогонь і таким чином обпікав обличчя та їхні голови; інших після багатьох мук відсилав у вигнання». Від гонінь постраждав Стефан Новий зі своїми учнями, їх страти, за словами А. Карташева, змусили порівняти часи Копроніма з часом Діоклетіана. За співчуття цим іконопочитателями 25 серпня 766 р. на іподромі публічно були піддані осміянню і покаранню 19 високопоставлених осіб. Ряд з постраждалих від гонінь ченців були пізніше канонізовані (наприклад, Іоан Псіаіт, преподобномученик Андрій Критсякий та інші). Від гонінь постраждав ряд константинопольських патріархів (Герман І, Никифор), єпархіальні архієреї (наприклад, святитель Евсхімон, який помер у вигнанні, Василь Парійській). З богословів - Іоан Дамаскін був відданий Анафемі, брати Феофан і Феодор, що відрізнялися "незвичайною вченістю",були піддані бичуванню, а на їхніх обличчях вирізані ямбічні вірші, складені імператором Феофілом (за це брати отримали прізвисько - накреслені). При імператорі Леві V був відправлений на заслання і помер у вигнанні на одному з островів Егейського моря відомий візантійський хроніст Феофан, колишній непримиренним ворогом іконоборців.
Гоніння і конфіскація монастирської власності викликали масову міграцію ченців у місця, не зачеплені імператорської політикою. В період правління Лева III та Костянтина V тільки в Південну Італію переселилося близько 50 тис. ченців. Місцями міграції також стали північні берега Чорного моря та узбережжя Сирії і Палестини. Боротьба з поширенням іконописних зображень торкнулася і їх творців. Найбільш відома історія ченця-іконописця Лазаря, постраждалого при імператорі Феофіле: Дослідники відзначають, що в період іконоборства релігійне мистецтво фізично не могло існувати. Страждали від репресій іконописці йшли у віддалені монастирі (наприклад, в Каппадокії) і там продовжували свою роботу.
Криза, спричинена іконоборчим рухом, для розвитку візантійської культури мала таке саме значення, яке для збереження незалежності імперії мали війни з персами та арабами. Східні впливи, втілені в іконоборство, супроводжувалися вторгненнями зі Сходу. Поразка іконоборства і провал ворожої експансії в історії Візантії - це факти однакової ваги: перший розв'язав питання про шляхи розвитку візантійської культури, другий визначив напрям візантійської політики в майбутньому. Повернення до культу ікон означало перемогу грецької релігійної думки над релігійним світоглядом, що зародився, розвинувся і прийшов із Азії. Так грецько-християнська держава Візантія зайняла своє, чітко визначене становище між двома світами: Сходом і Заходом.
Довготривала епоха іконоборчої кризи спричинилася до звуження сфери політичного мислення, куди слід зарахувати провал ідеї візантійського універсалізму, втрату всевладності на Заході, а в результаті - занепад там впливу Візантійської імперії. Релігійна політика імператорів-іконоборців, їхня незацікавленість західними околицями держави призвели до загострення сепаратистських тенденцій, що панували на Заході, а це зумовило заснування церковної держави і коронацію Карла ІІІ Великого. Та якщо універсалізм візантійської держави зазнав поразки, то й римська церква на Сході стала втрачати ґрунт під ногами. Перший крок до цього зробив запеклий іконоборець Константан V, взявши під зверхність Константинопольського патріархату більшу частину Балканського півострова. Однак патріарх міг приступити до змагання і боротьби з папою на рівних тільки після подолання іконоборчої кризи. Як Західна імперія постала і зміцнилася коштом візантійського універсалізму, так само й Константинопольський патріарх піднімався завдяки універсалізму Римської церкви. На першому етапі цього історичного процесу Візантія перебувала у несприятливому становищі. Зате на другому етапі, який почався через конфлікт Фотія з Апостольською столицею, взаємини складалися вже на засадах цілковитої рівноцінності. Незмірно важливішим є факт, що в тому просторі, де перебіг історичних подій обмежив візантійські впливи, як перед візантійською державою, так і перед церквою постали нові дуже важливі завдання.
Християнізація південних та східних слов'ян відкрила перед Візантією нові простори й створила неочікувані можливості. У період іконоборчих суперечностей Візантія жила у вузькому колі своїх зацікавлень, та від часів Фотія, Константина і Мефодія це коло істотно розширюється.
Услід за культурною експансією почалась політична і мілітарна експансія. Імперія, яка під кінець іконоборчого періоду була змушена відступити на суто оборонні позиції як у протиборстві з халіфатом, так із Болгарією, тепер, хай і після довгої та важкої боротьби, відсунула свої кордони далеко на схід, а відтак знову підпорядкувала собі цілий Балканський півострів. Відновлено візантійське панування і на Середземному морі, що в період релігійної кризи було зведено нанівець. Після смерті Феофіла культ ікон було рішуче відновлено. Відбулося це, як і попередня тимчасова реставрація культу ікон наприкінці VIII ст., із жіночої ініціативи. Син Феофіла, престолонаступник Михаїл (842 - 867 рр.) мав неповних три роки, коли його посадили на трон. Отож бути регентом припало вдові імператора Феодорій. Текля, найстарша з живих на той час сестер малолітнього імператора, офіційно ділила регентство з матір'ю, оскільки її зображення бачимо на монетах поряд із зображенням Феодори і Михаїла, а її ім'я згадується у придворних протоколах разом з їхніми іменами, одначе від влади вона трималася на віддалі. Найближчими помічниками Феодори були її брати Барда і Петроній, магістр Сергій Нікетіат, ймовірно, дядько Феодори, передусім її фаворит, логофет двору Феоктисг. І справді, разом із поразкою іконоборства у Візантії було припинено великі релігійні конфлікти. У сфері взаємин між церквою та державою крах іконоборства свідчив про те, що спроба держави цілковито підпорядкувати собі церкву не вдалася.
Та все-таки ні в той час, ані пізніше візантійська церква не досягла такої незалежності, якої добивалися для неї зилоти на чолі з Феодором Студитом. Тісна співпраця світської влади з церквою залишалася характерною ознакою візантійської політики, причому така співпраця здійснювалась у формі мало не всеохоплюючого опікування світської влади над церквою.
Лад у державі завів імператор Лев III (717 - 741), засновник Ісаврійської династії, родом з Малої Азії. Він добув собі ім'я як стратег тим, що розбив арабів і визволив Константинополь від їх облоги. Перемога під Акроїнос у 739 р. дала Візантії на довгий час мир. Імператор Лев перевів реорганізацію адміністрації, великі провінції (теми) поділив на менші округи і віддав їх в управу військових командантів. Ці намісники були залежні прямо від Імператора. Лев зайнявся також соціальними відносинами й урегулював відносини малих, землевласників, на яких спиралося хліборобство. Як усі візантійські Імператори, втручався в церковні справи і викликав довголітню внутрішню боротьбу за вшанування ікон. У 726 р. він видав едикт, яким забороняв почитати образи святих. Цей імператорський наказ ішов назустріч орієнтальним ригористам, що пошану ікон уважали за ідолопоклонство. Але проти імператора повстали численні монастирі, в яких особливо почитали ікони й реліквії святих. Римські папи також осудили виступ імператора. Але Лев був не-уступливий і безоглядно нищив ікони, як також тих, що їх вшановували.
Всякі кари, в'язниці, тортури, прогнання, навіть кара смертю - це були засоби, якими імператор добував собі послух. Ту саму політику вели цісарі Константин V (741 - 775) і Лев IV (775 - 780). Ці переслідування зупинила щойно імператорка Ірина (780 - 802), що на основі постанов Собору в Нікеї 787 р. привернула почитання ікон. За пізніших цісарів (Никифор (802 - 811), Михаїл І (811 - 813), Лев V (813 - 820), Михаїл П (820 - 829), Теофіл (829 - 842) у Візантії один раз перемагала партія іконоборців, інший раз прихильники ікон. Врешті Імператриця Феодора, що правила в імені малолітнього сина Михаїла ПІ (842 - 867), в 843 р. святочно обновила культ ікон.
Серед цих внутрішніх міжусобиць Візантія втратила багато зовнішньополітичного часу на своєму великодержавному напрямку. Візантійські намісники з трудом обороняли Малу Азію від наїздів арабських ватаг, і не раз оплатою гарачу треба було купувати мир. На морі арабський флот блокував грецькі міста, а арабські пірати зі свого пристановища на Кріті запускалися часто під Константинополь. На Чорному морі появилася нова грізна сила - Русь - збройні флотилії варягів і слов'ян, що своїми швидкими набігами нищили всё побережжя. В 860 р. уперше вони облягли Константинополь. Через ці напади упадала морська торгівля, і тільки могутні мури боронили столицю від знищення. Великим ударом для візантійського імперіалізму було те, що Італія дісталася під вплив франкської держави та що у 800 р. Карл Великий обновив західноримське цісарство. Візантійські імператори ніколи не признавали західних цісарів, але фактично мусили ділитися владою з західними претендентами. Зате Візантія могла виказатися успіхами своїх впливів на півночі: грецька віра добувала все нових мирян серед болгар і слов'ян, а разом із тим поширювалася візантійська культура. В 864 р. охрестився болгарський цар Борис, а 863 р. великоморавський князь Святополк, який першим визвав до себе місіонерів братів Константина і Мефодія з Солуня.
Висновки
Отже, деяка стабілізація візантійського держави відбулася у правління перших імператорів Ісаврійскої династії - Лева III (717 - 741) та Костянтина V (741 - 775). Це були талановиті і сильні правителі. Лев III - воїн, дипломат, реформатор, спираючись на знать і фемне військо, врятував країну від арабів. У 717 р. араби брали в облогу Константинополь. Арабський флот (1800 кораблів) увійшов в Боспор. Напад було відбито, а ескадра спалена грецьким вогнем. У 740 р. Лев III у битві при Акроіне здобув повну перемогу над арабами. Імперія стала витісняти арабів з Малої Азії і Сирії. Покращилося становище Візантії на Балканах і в Вірменії. Хоча в цілому велася оборонна зовнішня політика. При Лева III в 726 р. була видана коротка законодавча збірка "Еклога", де йшлося про зміцнення центральної влади і захист інтересів військово-служилої знаті.
Особливо широкий резонанс в країні мала релігійна реформи перших Ісаврів. У VIII IX ст. посилилася Церква, тому Ісаврії прагнули підняти престиж центральної влади і послабити вплив Церкви, через що вийшли з-під контролю церковних ієрархів і чернецтва. Цей рух вилився у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон - іконоборство. Серйозний удар по шануванню ікон означав розрив з ортодоксальної церквою та владою. Іконоборство було боротьбою військової землеробської знаті і частини торгово-ремісничих кіл Константинополя за обмеження могутності панування церкви і монастирів, за розподіл церковного майна тощо. Важливу роль у цьому русі відіграло прагнення світської знаті підпорядкувати церковну ієрархію державній владі імператора, у звязку із чим, його відкрито оголошували главою церкви. Очолили це ідеологічний рух імператори Лев III і Костянтин V, які були засновниками політики іконоборства.
Головним підґрунтям іконоборців стали східні провінції імперії: Передня Азія та Вірменія. Іконоборський рух в цілому підтримували одночасно різні єретичні рухи - несторіани, монофесити, монофеліти, павлікани. Проте, як виявилося, ця підтримка не була консолідованою. На стороні іконоприхильників стояла, як і раніше ортодоксальне духовенство, фанатично налаштоване чернецтво, константинопольський патріарх, а також десятки тисяч мирян в європейських областях Візантії. Одним із основних ревних захисників ікон був також і римський папа.
Патріарх Герман в 730 р. був повалений, з іконоборцем-іконокластом Анастасієм. В імперії розгорнулося боротьба, суспільство розділилося на іконодулів і іконокластів. Кульмінацією боротьби став іконоборчий собор 754 р., на якому було заборонено шанування ікон.
В цілому іконоборчий рух закінчився під час правління Ірини (780 - 797), що правила за Костянтина VI. У 787 р. в Нікеї відбувся наступний Вселенський собор, який остаточно засудив іконоборство, хоча іконоборці не змирилися, і боротьба тривала до 843 р., коли іконошанування було остаточно відновлено. Кульмінаційним фактом даного руху було досягнення компромісу між церквою і державою: церковно-монастирське землеволодіння було дуже обмежене, скарби церкви були на половину конфісковані, а церковні ієрархи підпорядковані світській владі. Візантійський імператор в кінцевому випадку став главою візантійської церкви. В цей же час посилюються і народні рухи, спрямовані проти гніту податкових складальників. Найпотужніше з них повстання під проводом Фоми Слов'янина (821 - 825 рр.), охопивши Малу Азію, безпосередньо вплинуло на реабілітацію культу ікон. У ньому брали участь, як араби так і словяни, що свідчить про масовий і різноетнічний характер руху за вшанування іконографічної традиції у візантійській культурі та збереження її архаїчної конфесійності.
Список використаних джерел та літератури
1.«Еклога»: Лев ІІІ та Констянтин V. - Москва: Алетейя, 2000. - 393 с.
2.«Книга царств» історика Генесія (середина Х ст.) про повстання Фоми словянина. - К.: Знання, 1991. - 423 с.+12 іл.
.«Коротка історія» Никифора, патріарха константинопольського (806 - 814), про переслідування іконоборців за Лева ІІІ Ісавра. - К.: Друкарня Київської лаври, 1998. - 145 с.
.«Хронографіїя» Феофана (814 - 818 рр.) про переслідування іконошанувальників за часів правління Василевса Константина V (741 - 775). - К.: Друкарня Києво-Могилянської академії, 2006. - 302 с.
5.Деяния Вселенских соборов. - Т. VII. - Петербург: Типография императорского общества, 1873. - 560 с.
.Книга Правилъ святых, апостоловь, святыхь соборовъ Вселенскихъ и Поместныхъ, и святыхь Отець. - М.: Изд. Св.-Троице Сергиевой Лавры, 1992. - 278 с.
.Постанови Сьомого Вселенського собору в Нікеї (787 р.). - Л.: Свічадо, 1999. - 178 с.
8.Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Отв. ред. В. М. Корецкий. - М.: Гос. Изд. Юр. Лит., 1961. - 960 с.
.Художествино-историчиская хрестоматия. Средние века. - М.: Политиздат, 1965. - 342 с.
10.Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - 606 с.
11.Бибиков М., Красавина С. Некоторые особенности исторической мысли поздней Византии // Культура Византии. ХШ - первая половина ХV в. - М.: Наука,1990. - С. 280-297.
12.Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - 634 с.
13.Бородин О. Византийская Италия в VI - VIII вв. - Барнаул: ЛАПС, 1991. - 317 с.
14.Виннер Р. История Византии. - К.: Православна друкарня, 1996. -
15.Жан-Клод Шейнэ. История Византии. - Астрель, 2000. - 296 с.
.Искуство Византии в сборниках СССР: в 2-х т. - М.,1977. - Т. 1. - 923 с.
.Искуство Византии: в 3-х томах. - М.: Искуство, 1967. - Т. 1. - 617 с.
.Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - 502 с.
.Карташев А. Вселенские соборы. - М.: Издательство Московского патриархата, 1994. - 566 с.
20.Крижанівська О., Крижановський О. Історія середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовіччя. Курс лекцій. - К.: Либідь, 2006. - 368 с.
21.Культура Византии IV- первая половина VII вв. / Под ред. Ф. К. Добрынского. - М.: Искуство,1984. - 800 с.
22.Культура Византии: вторая половина VII - XIIст. / Под ред. И. Н. Заплогорской. - М.: Искуство, 1989. - 780 с.
23.Курбатов Г. История Византии. - М.: Прогрес, 1984. - 454 с.
24.Острогорский Г. Соединение вопроса о святых иконах с христологической догматикой православных апологетов раннего периода иконоборчества // Семинариум Кондаковианум. - Прага, 1927. - С. 30-56.
25.Острогорський Г. Історія Візантії. - Львів: Літопис, 2002. - 587 с.
26.Полякова С. Жития византийских святых. - Спб.: РоссКо, 1995. - 484 с.
27.Преподобный Иоанн Дамаскин. Три защитительных слова против порицающих святые иконы или изображения. - Москва: Св. Троицкая Сергиева Лавра, РФМ, 1993. - 140 с.
.Прот. Ілля Галич. Шанування ікон та його основи (аналіз протиріч сучасних сект). - К.: Друкарня Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря, 1993. - 207 с.
.Сюзюмов M. Первый период иконоборчества // История Византии. - М.: Издательство АН СРСР, 1967. - Т. 2. - С. 43-61.
.Сюзюмов M. Проблемы иконоборчества в Византии // Ученые записки Свердловского Госуниверситета. - Вып. 4. - Свердловск: Б. в., 1948. - С. 100-136.
31.Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. - М.: Б. в., 1989. - 177 с.
.Шевченко М. История Візантии. - М.: Искуство, 1970. - 225 с.