Форми і методи роботи психолога-практика: сучасний погляд на проблему
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ
Кафедра Психології
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни : ПСИХОЛОГІЯ
на тему: ФОРМИ І МЕТОДИ РОБОТИ ПСИХОЛОГА-ПРАКТИКА: СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ
Викладач Туболець І. І.
Дніпропетровськ 2012
ФОРМИ І МЕТОДИ РОБОТИ ПСИХОЛОГА-ПРАКТИКА: СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ
Світова тенденція до всебічної глобалізації життя поступово перетворює світ на єдиний простір, де люди, збагачуючи одне одного, прискорюють змінність суспільних процесів. Тому інтенсифікація культурних, освітніх, наукових звязків, розширення контактів між людьми торкається повсякденного життя мільйонів пересічних людей, які обєктивно змушені ставати більш інформованими, динамічними, гнучкими, критично і творчо мислячими, умотивованими до власного розвитку. Відтак практична психологія та психологічна практика не можуть бути осторонь цих змін і закомірно переживають період надзвичайно інтенсивного розвитку як нових напрямків і методів психологічної допомоги, так і форм свого існування в соціумі. Тим часом, власне наукових напрацювань щодо проблем практичної психологічної допомоги є недостатньо.
Аналіз вітчизняної літератури дозволяє констатувати, що проблеми психокорекційної, психотерапевтичної спроможності методів практичної психології розроблені недостатньо. Методологічні засади практичної психології висвітлено у сучасних наукових працях: Балла Г.О., Бондаренка О.Ф., Долинської Л.В., Максименка С.Д., Максимової Н.Ю., Панка В.Г.,Чепелєвої Н.В., Яценко Т.С. та ін. Проблема професійної рефлексії стала предметом дослідження Асмолова О.Г., Братуся Б.С., Бондаренка О.Ф., Бурлачука Л.Ф., Зінченка В.П., Максименка С.Д., Кочаряна О.С., Повякель Н.І., Чепелєвої Н.В., Яценко Т.С. Однак кількість експериментальних досліджень щодо обєктивації власне професійної свідомості психологів-практиків вкрай мала. Помітними для розвитку психологічної служби і практичної психології стали дослідження в галузі соціотренінгу (Ковальов О.Г., Петровська Л.А.) й активного соціально-психологічного навчання (Ємельянов Ю.М, Яценко Т.С.). Так, на думку Яценко Т.С., групова психокорекція може зробити вагомий внесок у розвиток теоретичних засад практичної психології та психологічної служби загалом. Розробкою методів групової психокорекції займаються Бовть О.Б., Матвійчук О.С., Міщенко Т.А., Удовенко М.В. Особливості глибинно-психологічного підходу до групової психокорекції вивчають Коновальчук В.І., Мошенська Л.В., Сафін О.Д., Теслюк П.В. Зокрема, Коновальчук В.І. розкрила істотне значення розуміння психологом-практиком феномену заміщення для забезпечення глибинно-психологічної психокорекції. Враховуючи актуальність та недостатній стан розробки зазначеної проблеми, основна мета статті полягає в аналізі професійної діяльності психолога як обєкта наукового вивчення.
Процес виконання діяльності покладає на психолога-практика найрізноманітніші завдання, виконання яких залежить від рівня його професійної підготовки. У структурі діяльності практикуючого психолога виділяють наступні форми роботи: просвітницьку, психопрофілактичну, консультативну, діагностичну, психокорекційіну та розвиваючу. Іншим критерієм поділу є спеціалізація психолога. Тут виділяють принаймні дві сфери діяльності: психодіагностична та корекційно-консультативна (психолог-консультант, психолог-тренер, психотерапевт). Предметом практичної психології є вивчення особистого життя конкретної людини за допомогою наукових методів. Тому виникнення та усвідомлення психологічної проблеми є фактичною підставою застосування фахівцем психологічних методів практичної роботи. На нашу думку, професійну діяльність психолога вирізняє не тільки науковий підхід до розуміння суті проблеми клієнта, а й усвідомлення ним міри впливу обраних методів, форм консультування, психокорекції чи психотерапії. Аналіз методологічних принципів дослідження практичної діяльності психолога дозволяє стверджувати, що вивчення ним особистісних особливостей конкретної людини (її свідомості, психічних станів, процесів чи властивостей) у певних життєвих ситуаціях має здійснюватися з використанням науково-обгрунтованих методів дослідження, спираючись на знання та життєвий досвід. Сучасний стан розвитку наукової психології створює умови для професійного самовдосконалення психолога-практика за різними напрямками психотерапії: психоаналізом, психодрамою, гештальт-терапією, системною сімейною, клієнт-центрованою терапією, транзактним аналізом, символ-драмою, позитивною психотерапією за Пезешкіаном, індивідуальною психотерапією за Адлером. Адже знання практикуючим психологом змісту, форм і методів психотерапевтичної роботи за свідомо обраним напрямком психологічної теорії та практики розвиває його професійну компетентність і розширює можливості надання психологічної допомоги людям з різними проблемними ситуаціями - міжособистісні стосунки, професійні, сімейні проблеми, екзистенційні, так звані проблеми «особистісного росту». Відтак спеціалізація діяльності психолога сприяє ефективній організації психологічної допомоги. Психолог-практик в рамках психологічного консультування, визначивши природу запиту клієнта, має у відповідності до його проблеми і з позиції наукового пізнання, обґрунтувати вибір форми роботи: групової чи індивідуальної. Кінцева мета будь-якої форми психокорекційної чи психотерапевтичної роботи полягає у зміні ситуації в когнітивній, емоційній та конативній сферах.
Проте варто зазначити, що вірогідність та динаміка змін у кожній з них залежить саме від форм роботи психолога. Традиційно прийнято вважати, що найефективнішою є групова робота через наявність фактора групової динаміки та групового впливу. Найбільш повно переваги психокорекційної та психотерапевтичної роботи в групах викладено К.Рудестамом (1993). На його думку, груповий досвід протидіє відчуженню, допомагає вирішенню міжособистісних проблем. Людина виявляє, що її проблеми не унікальні, що інші люди відчувають подібні переживання. Вже це відкриття стає потужним психотерапевтичним фактором. Цілком справедливою є теза про те, що група - це суспільство в мініатюрі, з властивими йому факторами тиску на партнерів, соціального впливу, конформізму тощо. Тому взаємодія в групі сприяє баченню психологічних закономірностей спілкування інших людей і себе самого, що залишається непоміченим у буденному житті. Варто памятати, що інтеракція між учасниками дає можливість отримати зворотній звязок і підтримку від людей з подібними проблемами. Взаємні контакти в процесі групової роботи створюють таку напругу, яка допомагає зясувати психологічні проблеми кожного. Такий ефект не виникає в індивідуальній роботі з клієнтом. В групі людина засвоює певні вміння, експериментує з різними стилями спілкування серед рівних партнерів, не боячись реакції несприйняття, непорозуміння чи навіть покарання. Вона може виконувати різні ролі, моделюючи нові форми поведінки. В результаті групової роботи виникає емоційний звязок, емпатія, що сприяють особистісному росту і розвитку самоосвідомлення та розумінню інших людей.
Досліджуючи дану проблему, Яценко Т.С. вважає, що у малій групі є можливість створити лабораторні умови для вивчення особливостей спілкування між її членами, прослідкувати характер їхньої взаємодії. Науковець зазначає, що перевага групової психокорекції над індивідуальними формами виявляється в тому, що тут є змога цілісно вивчати психіку в її реальних проявах у стосунках. Психолог сам відповідає за результати, а не вдається до опосередкування їх діями інших осіб (вчителя, адміністрації, викладача вищого навчального закладу. Зауважимо, що в процесі групової роботи учасники вчаться рефлектувати - аналізувати власний психічний стан: емоційні реакції та когнітивні уявлення. Оцінюючи необхідність групової роботи для кожного члена цієї взаємодії, необхідно зазначити на важливості проходження курсу психотерапії самим психологом з метою самопізнання та психокорекції власних проблем. Адже практика вимагатиме від психолога розуміння того, що наявність особистісної проблеми обумовлена конфліктом між свідомим і несвідомим, що виявляється в поведінці як відхід від реальності або спотворення її, вибудовування механізмів психологічного захисту, зміщення цінностей тощо. Пропрацювання власних проблем у складі групи підвищує професійну компетентність психолога, а нездатність його до самоаналізу загрожує психологічним перенесенням їх на клієнта (а це вже проблема профпридатності). Окрім цього психотерапевтична чи психокорекцій на робота в групі в якості її члена сприяє його особистісному росту, самоактуалізації, відкриває йому новий досвід дослідження і творення самого себе. Таким чином, група полегшує процеси саморозкриття і самопізнання. За К.Рудестамом, відкриття себе іншим і відкриття себе самому собі дозволяє порозуміти себе, змінити себе і підвищити впевненість в собі. А це можливо зробити тільки в групі.
Щодо форми індивідуальної психокорекції чи психотерапії, то її обирає психолог у випадках, коли проблема клієнта є суто особистісною (конфіденційною), є високий рівень тривожності, страхи, невпевненість у собі, екзистенціальні проблеми чи клієнт наполягає на індивідуальній роботі. Видами індивідуальної психотерапевтичної роботи є консультації (виявляється психологічна проблема), консультування (розбирається реальна проблемна ситуація, здійснюються пошуки виходу з неї), симптоматична психотерапія (робота з певним симптомом: дратівливість, страх тощо і пошук причин, які сприяли виникненню симптому) та глибинна психотерапія (досліджується внутрішній світ людини, її уявлення про життя, способи реагування на труднощі; переживаються і проробляються забуті травматичні переживання, які породили симптоми; усвідомлюються цілі і цінності життя; створюються нові моделі поведінки і реагування на них).
Отже, активне застосування психологічних знань в практиці психолога щоразу викликає питання щодо форм та методів роботи. При цьому спроби описати психологічний інструментарій і скласти певну інструкцію до його застосування постійно викликали гостру полеміку . Беззаперечним є твердження, що форми і методи роботи мають бути науково обґрунтовані: враховувати вікові особливості, типологічні властивості, зміст психологічної проблеми, фазу її загострення тощо. Засновник психодрами Я. Морено вважав, що людині притаманна природна здатність до гри, і що вона, виконуючи різні ролі, може творчо опрацювати власні проблеми і конфлікти. Тому, коли під час розігрування ситуацій створюються умови для спонтанного виявлення почуттів, повязаних з найбільш важливими для субєкта проблемами, це створює сприятливий психотерапевтичній клімат, сприяє новому баченню проблеми та шляхів її розвязання. Позитивно ставлячись до психодрами, К. Рудестам зазначав, що у порівнянні з іншими психотерапевтичними методами психодрама має більш значний потенціал для трансформації незначної кількості інформації у ґрунтовне дослідження особистості. Методпсиходрами, який використовують і в гештальт-психології, і в системній сімейній терапії виявляється ефективним перш за все в груповій психокорекційній роботі, особливо тоді, коли хтось із учасників групи має труднощі у вербалізації власних почуттів. Важливо врахувати той факт, що за допомогою психодраматичних та арт-терапевтичних технік учасникам вдається уникати таких механізмів психологічного захисту як раціоналізація чи інтелектуалізація.
Особливою формою роботи психолога-практика є сімейна психотерапія. Існує чимало її концепцій: від модифікації фрейдовської психоаналітичної моделі до позитивної сімейної терапії Н. Пезешкіана. Однак практики віддають перевагу інтегративним підходам, таким як системний і структурний. Засновники системного підходу (М. Боуен, С. Мінухін, В. Сатір, К. Вітакер та ін.) розглядають сімю не просто як обєднання індивідуальностей, повязаних родинними стосунками, а як цілісну систему, де ніхто не страждає на самоті: сімейні конфлікти і кризи деструктивно впливають на всіх. Позаяк сімя - це система, то не є важливим, який із її елементів змінюється. На практиці зміни в поведінці любого із членів сімї впливають на неї та інші підсистеми, що входять до неї (інші члени сімї), й одночасно відчувають вплив з її сторони.
Які ж функції психолога у роботі з сімєю? На ці питання представники різних системних підходів відповідають в залежності від своєї теоретичної орієнтації. Ми зупинимося на концепції структурної сімейної психотерапії С. Мінухіна. В основі його підходу лежать три аксіоми:
Здійснюючи психологічну допомогу, необхідно брати до уваги всю сімю. Кожний із членів сімї розглядається як її підсистема.
Терапія сімї змінює її структуру й призводить до змін у поведінці кожного із членів сімейної системи.
Дослідники стверджують, що кожна підсистема (подружня, батьківська, дитяча) має специфічні функції та виявляє до своїх членів відповідні вимоги. При цьому для кожної підсистеми необхідно визначити міру свободи і автономії. Тому важливого значення набуває проблема меж між сімейними підсистемами. С. Мінухін виділяє два типи порушення меж: перший - сплутаність, нечіткість, розмитість; другий - надмірна закритість, що призводить до відокремлення членів сімї.
Так, розмитість меж між матірю та дитиною веде до відчуження батька. Як результат, в сімї починають функціонувати дві автономні підсистеми: «мати - дитина (діти)» та «батько». У дітей в цьому випадку гальмується розвиток компетентності у спілкуванні з однолітками, а у батьків виникає загроза розлучення. Сплутаність меж викликає проблеми і у стосунках між матірю та сином, коли батько з ними не проживає, а у житті матері зявляється новий мужчина. Мати скаржиться на поведінку сина: став погано вчитися, розсіяний, говорить неправду. Коли все почалося? Коли в сімю прийшов інший чоловік. До цього часу син перебирав на себе роль «чоловіка матері»: «захищав», допомагав у господарстві, брав участь у розподілі сімейного бюджету тощо. Незадовільною поведінкою підліток пробував нагадати матері про себе і отримати право бути в сімї сином. Поведінка сімї другого типу призводить до порушення здатності сформувати сімейне МИ. Як результат - відсутність довіри, тепла, підтримки.
Разом з тим ефективна комунікація з дитиною досягається за умови дотримання трьох аксіом: безумовного прийняття дитини; визнання того, що дитина відчуває; надання дитині права вибору. Це - найважливіше відкриття гуманістичної і психоаналітичної психології (К.Роджерс, Х.Джайнотт, А.Фабер та ін.). Практикуючий психолог у процесі сімейного консультування здійснює просвітницьку роботу з батьками, яка спрямовується на подолання непродуктивних стереотипів і засвоєння адекватних способів взаємодії з дітьми.
Здійснюючи консультацію з проблем дитячо-батьківських стосунків важливо, щоби аналізуючи кожну конфліктну ситуацію допомагати батькам проходити обидві сторони вулиці виховуючої взаємодії, дивитися на те, що сталося, очима і дорослого, і дитини. В процесі консультування батьків можливі такі тактики роботи: перша - посилення когнітивного аспекту (розкриваються найбільш важливі питання виховання і психологічного розвитку дітей, подружніх стосунків тощо); друга - робота з емоціями, почуттями, пошук справжніх, неусвідомлених причин порушень у взаємостосунках. Особлива увага приділяється рольовому моделюванню проблемних ситуацій і знаходженню виходу з них.
Висновки. Таким чином, проблеми методологічного й теоретичного змісту різновидів психологічної практики - консультування, психокорекції, психотерапії є актуальними для професійної психологічної спільноти. Обсяг статті не дозволяє схарактеризувати всі форми психотерапевтичної та психокорекційної роботи. Поза аналізом залишилися ігрова психотерапія, казкотерапія, арт-терапія та інші форми і методи психологічної допомоги, які чекають вивчення з метою дослідження спроможності та ефективності використання у психологічній практиці. Вивчення практичної діяльності психолога, що здійснюється за допомогою обсерваційних (спостереження, самоспостереження) та праксиметричних методів дає підстави стверджувати, що наукова обґрунтованість форм, методів психотерапевтичної чи психокорекційної роботи може зробити вагомий внесок у розвиток теоретичних засад практичної психології та психологічної служби загалом.
СМИСЛОВИЙ ВИБІР У ПРОФЕСІЙНОМУ САМОВИЗНАЧЕННІ МАЙБУТНІХ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ
психолог практик професійний смисловий
Професійне самовизначення - істотна сторона процесу розвитку особистості, як фахівця, тому актуальність дослідження смислового вибору, як чинника професійного самовизначення майбутніх практичних психологів обумовлена, перш за все, соціальною значущістю діяльності практичного психолога, яка орієнтована на допомогу іншим людям у рішенні найскладніших життєвих ситуацій, по-друге, незавершеність професійного самовизначення, у багатьох випадках є причиною недостатньої задоволеності частини людей своєю професією і зниження ефективності діяльності.
Професійне самовизначення - це найважливіший етап соціалізації особистості; це - процес самостійного і усвідомленого знаходження сенсів професійної діяльності і всієї життєдіяльності, а також знаходження сенсу в самому процесі самовизначення. Серед етапів професійного розвитку етап вибору професії має найбільше значення,адже від правильного вибору професії багато в чому залежить успішність і продуктивність професійної діяльності, реалізації особистих потенціалів.
Вибір професії - один з найважливіших виборів, що без перебільшення визначає життєвий шлях людини, тому питання про наукове розуміння процесу вибору професії набуває великого значення й актуальності. Ефективному професійному самовизначенню практичного психолога сприяє усвідомлення ним цінностей і сенсу свого професійного вибору, професійної діяльності, її значення для самого себе й ролі в суспільній системі виробничих відносин. В перше питання, пов'язані з професійним вибором, в психологічній науці були поставлені Ф. Парсонсом і вивчалися в рамках діагностичного підходу до професійного самовизначення.
Важливий вплив на розвиток теорії і практики професійного самовизначення зробили роботи представників гуманістичного напряму (А. Маслоу, В. Франкла, К. Роджерса, та ін.). Для аналізу проблеми взаємозв'язку професійного самовизначення і сприйняття подій власного життєвого шляху особливий інтерес представляють ідеї стадіального підходу до професійного самовизначення (Д. Сьюпер, Е.Гинцберг, Е. Клімов та ін.) Важливе значення для вивчення професійного самовизначення і сприйняття подій власного життєвого шляху в ранньому юнацькому віці мають роботи Л. Божовіч, М.Гинзбурга, Е. Головахи, що розглядають професійне самовизначення старшокласників як складову особового самовизначення. Для практики професійного самовизначення істотний інтерес представляють ідеї діяльнісного підходу, що розробляються в роботах А. Кроника, М. Розіна, Р. Ахмерова та ін.
Існує багато психологічних досліджень присвячених ситуації вибору професії. Найбільш розробленою областю вивчення вибору є проблема прийняття рішень. Велике значення для теоретичного аналізу професійного самовизначення зіграла концепція В. Полякова, С. Чистякової, яка розглядає професійне самовизначення як багатовимірний і багатоступеневий процес, який в межах соціально-психологічного підходу можна розглядати як процес поетапного прийняття рішень і тому необхідно чітко визначити сутність саме акту прийняття рішення як найважливішого елементу процесу професійного самовизначення. Н. Наумова розглядає особистісний або екзистенціальний вибір, що знайшло розгорнену концептуалізацію в теорії цілеспрямованої поведінки. Д. Леонтьєв та Н. Пилипко розглянули вибір з позиції діяльнісного підходу, визначаючи вибір як складно організовану діяльність, що має свою мотивацію і операціональну структуру. Ця діяльність ґрунтується на усвідомленні й осмисленні різних сторін і граней наявних альтернатив, розширенні й упорядкуванні системи суб'єктивних конструктів.
При самовизначенні основою може стати синтез, точка перетину концепцій суб'єктності й вибору. Одним з яскравих прикладів подібного перетину в контексті суб'єктного буття людини є ситуація професійного самовизначення. Д. Леонтьєв виділяє декілька моделей вибору: простий, смисловий і екзистенціальний. Класифікація актів вибору запропонована ним на підставі двох ознак: 1) всі можливі альтернативи; 2) критерії для їх порівняння. Сенс вибору полягає у визначенні оптимального шляху здійснення діяльності, спрямованої на досягнення певного результату. Як вказує автор, найбільш поширений підхід, що описує процеси простого вибору, розроблений в різних варіантах теорії прийняття рішення. Вибір професії - це найскладніший різновид вибору; ми зустрічаємося з ним тоді, коли критерії для порівняння альтернатив не визначені спочатку, і особистості самій належить їх конструювати. Суб'єкт мусить знайти загальні підстави для зіставлення якісно різних альтернатив і сформулювати критерії оцінки різних альтернатив, відносно яких альтернативи набувають того або іншого сенсу. Цей різновид вибору автор називає смисловим вибором.
Зокрема, Н. Пряжніков вважає, що сутністю професійного самовизначення є самостійне і усвідомлене знаходження сенсів професійної діяльності і життєдіяльності в цілому. Д. Сьюпер розглядає вибір професії, як подію, а сам процес професійного самовизначення - як низку виборів, що постійно чергуються. Вибір професії він розуміє як процес, що є однією з фаз професійного розвитку. В основі цього процесу лежить Я - концепція особистості як відносно цілісне утворення, що постійно змінюється в міру дорослішання людини. К. Абульханова-Славська центральним моментом самовизначення розглядає самодетермінацію, власну активність, усвідомлене прагнення зайняти певну позицію. Самовизначення - це усвідомлення особистістю своєї позиції, яка формується в середині координат системи відносин.
На думку Є. Клімова, "професійне самовизначення, що розуміється як один з важливих проявів суб'єкта діяльності, може розглядатися на двох взаємозв'язаних рівнях: гностичному (у формі трансформації самосвідомості) і практичному (у формі реальної зміни соціального статусу, місця людини в системі між особових стосунків)". М. Гінзбург розглядає проблему самовизначення з точки зору тимчасової перспективи. На його думку, успішне самовизначення характеризується:
) наявністю компонентів психологічного сьогодення, що виконують функцію саморозвитку (самопізнання і самореалізації) і що включають сформоване ціннісно-смислове ядро (широкий спектр особове значимих позитивних цінностей), переживання свідомості власному життю, екзистенціальну орієнтацію - самореалізацію, яка повинна носити творчий характер, мати широкий діапазон областей;
) наявністю компонентів психологічного майбутнього, що забезпечують смислову і тимчасову перспективу і що включають особове проектування себе в майбутнє. Вибір професії (його стійкість визначеність на конкретній професії, наявність професійних вимог до професії) істотним чином характеризує смислове майбутнє і успішність самовизначення в юнацькому віці. Автор пише про включення професійного самовизначення в особове, зв'язуючи ціннісно-смислові і просторово-часові аспекти, виводить нас на проблему майбутнього, уявлення про яке не можливе без побудови життєвого плану.
Отже, ґрунтуючись на ретельному аналізі вищенаведеного матеріалу, можна зробити наступні висновки:
Докладний аналіз показує, що існують психологічні дослідження, що розглядають психологічні фактори, механізми професійного вибору, мотивацію вибору професії, внутрішню діяльність вибору в ситуації професійного самовизначення та інші. Але недостатня вивченість смислового вибору у професійному самовизначенні майбутніх практичних психологів призводить до того, що процес професіоналізації і особистісне зростання залишається спонтанним і некерованим, що позначається на ефективності професійної діяльності і створює різні проблеми в адаптації психолога до професійної діяльності. Тому такі аспекти проблеми, як прийняття й осмислення свого професійного вибору вимагають додаткового дослідження.
Перспективи подальших розробок. Буде розроблено психологічну модель процесу формування ефективного професійного самовизначення майбутніх практичних психологів; подальшого розвитку набудуть наукові уявлення про сутність і зміст смислового вибору, як чинника професійного самовизначення майбутніх практичних психологів; буде удосконалено критерії визначення смислового вибору та методологічні підходи до розробки комплексного психологічного супроводу з метою підвищення рівня ефективного професійного самовизначення майбутніх практичних психологів. Результати дослідження можуть бути використані у процесі профорієнтаційної діяльності психологами шкільних навчальних закладів, у практиці професійного навчання практичних психологів у вищих навчальних закладах різного рівня акредитації як практичний матеріал для ефективного професійного самовизначення майбутніх практичних психологів.
1. Концепція професійного самовизначення молоді / В.А. Поляків, С.М. Чистякова та ін. // Педагогіка. - 1993. - № 5. - З. 3-14.
. Наумова Н.Ф. Соціологічні та психологічні аспекти цілеспрямованого поведінки. - М.: Наука, 1988. - 200 с.
. Леонтьєв Д.А., Пилипко Н.В. Вибір як діяльність: особистісні детермінанти і можливості формування // питання психології. - 1995. - № 1. - З. 97-110.
. Леонтьєв Д.А. Психологія сенсу: природа, будова і динаміка смислової реальності. - М.: Сенс, 1999. - 487 с.
. Пряжников Н.С. Професійний та особистісний самовизначення. - М.: Вид-во "Інститут практичної психології".- Воронеж: НВО "МОДЭК", 1996. - 256 с.
. Михайлов І.В. Проблема професійної зрілості в працях Д.Є. Сьюпера // Питання психологи. - 1975. - №5. - З. 110-122.
. Абульханова-Славська К.А. Життєві перспективи особистості // Психологія і спосіб життя. - М.:Наука, 2001. - З. 137-145.
. Гінзбург М.Р. Психологічний зміст особистісного самовизначення // питання психології. - 1999. - №3. - З. 43-52.
. Клімов Е.А. Психологія професійного самовизначення - Ростов н/Дону: Вид-"Фенікс", 2003 - 512 с.
. Браун Дж., Крістенсен Д. Теорія і практика сімейної психотерапії-СПб.: Пітер, 2001. -352 с.
. Лейтс Р. Психодрама: теорія і практика. Класична психодрама Я.Л. Морено. - М.: Прогрес-Универс, 1994. - 352 с.
. Мінухін С., Фішмен Год. Техніки сімейної терапії. М.: 1998.- 304 с.
. Морено Дж.Л. Театр спонтанності. - Красноярськ, 1993. - 183 с.
. Рудестам. Групова психотерапія. СПб.: Пітер Ком, 1998. - 384 с.