Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

  • Вид работы:
    Дипломная (ВКР)
  • Предмет:
    Английский
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    46,34 Кб
  • Опубликовано:
    2013-04-04
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (М. ЯЛТА)

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ, ІСТОРІЇ ТА МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ




Кваліфікаційна робота

на здобуття освітнього рівня „бакалавр

Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

студента 4 курсу, спеціальність

„Українська мова та література,

англійська мова та зарубіжна література

Козачок Тетяни Вікторівни

Науковий керівник:

старший викладач кафедри української

філології та методики викладання Шевчук Л.М.




Ялта - 2012 р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Мовна ситуація в аспекті соціолінгвістики

.1 Поняття мовної ситуації

.2 Рідна й державна мова в мовній політиці

.3 Соціолінгвістичні методи дослідження мовної ситуації

Розділ 2. Проблема мовної ситуації в АР Крим

.1 Мовно-етнічна ідентифікація кримчан

.2 Анкетування як метод вивчення мовної ситуації

.3 Опис результатів анкетування кримчан

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Крим є багатонаціональною автономною республікою у складі України з великою концентрацією російськомовного населення. Саме з мовою тісно повязані і проблеми сучасної системи освіти Кримського півострова. Цілком закономірно, що ступінь їхньої наукової розробки досить вагомий. Значними у цьому напрямі є дослідження Національного науково-дослідного інституту українознавства. За останнє десятиріччя опубліковано чимало монографій і наукових статей у журналах та збірниках, які висвітлюють мовні проблеми, а також проблеми національної ідентичності, національно-етнічних груп, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в АР Крим. Проблеми монокультурного життя етносів Криму та мовної політики регулярно стають предметом обговорень на науково-практичних конференціях, на яких триває пошук оптимального вирішення ситуацій, розробка пропозицій. Більшість науковців, розглядаючи сучасні проблеми, на перше місце висувають практичні питання повернення й облаштування депортованого народу в Криму. Найважливішими проблемами АР Криму на сьогодні є соціальна диференціація мови, мова та нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо. Саме ці питання та проблеми розглядає така наука як соціолінгвістика. Неабиякий вплив на розвиток цієї науки мають політичні умови сьогодення.

За роки незалежності у Криму значних змін зазнав як етнічний склад населення, так і його культурні орієнтири. Помітно став іншим мовно-етнічний склад населення Криму.

Мовне питання є одним із актуальніших у державній етнополітиці. Поряд із цим мовний аспект відіграє величезну роль у навчально-виховному процесі, сприяючи формуванню у підростаючого покоління відчуття громадянської відповідальності та самосвідомості. Все, що зазначене вище, а також значення мови в АР Крим зумовлює актуальність теми дослідження.

Велику увагу вивченню проблем мовної політики та соціолінгвістики приділили К. Ґудзик, Л. Масенко. Питаннями мовної освіти в АР Крим займаються П. Вольвач, Ю. Подкопаєв. Розгляд етнічних питань знаходимо в працях М. Панчука.

Мета бакалаврської роботи - здійснення соціолінгвального аналізу мовної ситуації в АР Крим.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

) визначити поняття „мовна ситуація, „рідна мова, „державна мова, „мовна політика;

) окреслити основні проблеми в етнічній сфері АР Крим;

) дати оцінку стану української мови в АР Крим на сучасному етапі;

Обєкт дослідження - українська мова як державна в Україні;

Предмет дослідження - мовна ситуація в АР Крим.

Методи дослідження:

) зіставний (для порівняння розвитку та функціонування різних мов в АР Крим);

) описовий (для систематизації та зясування, яка ж мова домінує в АР Крим);

) соціолінгвістичний - анкетування, опитування.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що в бакалаврській роботі вперше у 2012 році було проведено соціолінгвальний аналіз мовної ситуації в АР Крим.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їхнього використання на спецкурсах з вивчення мови у школах, на вступних уроках усвідомлення науки про мову на теми „Українська мова - державна мова України, „Мова - скарбниця духовності народу та ін.

Апробація роботи. Окремі теоретичні аспекти були представлені у вигляді доповіді на науково-практичній конференції XIV тижня науки (РВНЗ „Кримський гуманітарний університет, м. Ялта, 29-30 березня 2012 року).

Структура роботи. Бакалаврська робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1. Мовна ситуація в аспекті соціолінгвістики

.1 Поняття мовної ситуації

Мовна ситуація та проблема статусу мов в Україні та АР Крим постійно перебувають у центрі уваги і протистояння різних політичних сил, однак досі системний соціологічний аналіз цих проблем у країні відсутній. Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. За радянських часів мовна ситуація в Україні й інших республіках не вивчалася, бо це не входило в інтереси одноосібно правлячої партії. За радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні. На думку В. Пасько розгляд мовної ситуації в Україні переконливо свідчить, що державна українська мова з часу прийняття Закону України „Про мови в Українській РСР державною фактично так і не стала. Необхідних заходів з ліквідації наслідків примусового зросійщення українського народу протягом попередньої третини тисячоліття вжито практично не було. Вимоги патріотично свідомої громадськості були фактично проігноровані чиновництвом майже в усіх галузях і на всіх рівнях владної вертикалі. Необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні, як того вимагає чинне законодавство, створені не були. Особливо це стосується сучасних галузей людської діяльності. Внаслідок цього українська мова, яку визнала рідною переважна більшість населення України, майже 70 відсотків (67,5%), поступово втрачає статус державної і фактично витісняється російською мовою [28, с. 2].

При описі мовної ситуації враховуються кількість мов у відповідному регіоні, їхні якісні ознаки, наприклад, спорідненість та неспорідненість; наявність мовних домінантів, кількість їхніх носіїв, кількість комунікативних сфер застосування цих мов, розгалуженість форм існування мов, їхнє функціональне навантаження [11, с. 335]. Мовна ситуація в будь-якій країні сучасного світу є неоднорідною та складною. Дуже рідко вона може бути моно лінгвістичною (наприклад, в Ісландії ісландською говорить 99 % населення, в Угорщині угорською - 99,4 %). У більшості випадків мовна ситуація є полілінгвістичною, тому в її дефініціях часто наголошують на явищі мультилінгвальності [11, с. 336]. Виділяються дві групи мовних ситуацій: екзоголосні - сукупності різних мов, і єдиноголосні - сукупності підсистем однієї мови. Екзоголосні та єдиноголосні ситуації поділяються на збалансовані, якщо їх компоненти функціонально рівнозначні, і незбалансовані, коли їх компоненти розподілені за різними сферами спілкування і соціальними групами [18, с. 124]. Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями. До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;

б) кількість мовців, що говорять певною мовою;

в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

в) функціональна рівнозначність - нерівнозначність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна) [35, с. 31].

За роки незалежності України системний соціологічний моніторинґ мовної ситуації та ставлення громадян до мовних проблем і статусу мов у країні не носить регулярного характеру. У чисельних теоретичних і прикладних моніторинґових дослідженнях та абсолютній більшості разових досліджень мовну ситуацію вивчають та аналізують на дуже обмеженому колі показників. Е. Огарт мовною ситуацією називає сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях [24, с. 12]. Мовна ситуація - один з найважливіших обєктів соціолінгвістики, який характеризують за якісними, кількісними й оцінними параметрами. Це притаманний суспільству спосіб задоволення комунікатівних потреб за допомогою однієї або кількох мов. В. Брицин зазначає, що для сучасної мовної ситуації в Україні у звязку зі зміною мовної політики властиві процеси протиборства старих стереотипів і нових тенденцій мовного планування [7, с. 432]. У підручнику О. Селіванової зазначено кілька параметрів мовних ситуацій: 1) кількісні, що вказують на кількість мов, діалектів, варіантів на певній території, кількість носіїв мов; 2) якісні, що характеризують співвідношення мов чи форм існування, функціональну рівнозначність та нерівнозначність, характер мовної домінанти; 3) оцінні або аксіологічні, які здійснюють оцінку мов чи форм існування за різними ознаками, наприклад, комунікативна придатність, престижність, естетична ціність тощо [34, с. 335].

Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації у сьогоденному суспільстві слід виділити такі: 1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох регіонів з різними національно-культурними, соціально-політичними традиціями і - як наслідок - мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу [24, с. 12]. Ряд дослідників доходять висновку, що в українському суспільстві поширена українсько-російська двомовність. Вона має наскрізний характер, тобто представлена у всіх регіонах країни, у всіх типах поселень та в усіх соціальних і демографічних групах.

Кількісні ознаки мовної ситуації в АР Крим такі: а) вона багатокомпонентна, тобто в АР Крим функціонує багато мов, домінуючими з яких є російська, українська та кримськотатарська; б) демографічна потужність цих мов (тобто кількість тих, хто розмовляє цими мовами) неоднакова. При цьому вона не має однозначної відповідності з національною приналежністю тих, що розмовляють цими мовами. Це пояснюють тим, що багато представників різних національностей, які мешкають в АР Крим, не володіють рідною мовою, а спілкуються тільки російською. Це українці, кримські татари, німці, а також євреї, караіми, кримчаки та інші [3, с. 1].

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Такої думки притримується В. Пасько: „Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на імя Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства [28, с. 7].

1.2 Рідна й державна мова в мовній політиці

Існують різні, часом суперечливі тлумачення терміна „рідна мова, зокрема В. Русанівський зазначає: „Рідна мова - мова, з якою людина входить у світ, долучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мову своїх батьків. Рідна мова єднає, консолідує народ у часі й просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку [32, с. 28]. Він зазначає, що людина або народ у цілому, коли творять свою духовну культуру, самовиражаються головним чином у мові (словесний фольклор, словесна творчість). Тому кожне суспільство дбає про свою рідну мову не тільки як про засіб взаємної інформації та нагромадження знань, а й як про знаряддя створення художніх цінностей. Важливо, щоб зазначені функції мови - інформативна (комунікативна), пізнавальна (нагромаджувальна) і художня - використовувалися повною мірою. С. Єрмоленко наголошує на державотворчій функції мови: „Маємо усвідомити її роль як засобу державотворення, бо ж таки єдина мова робить населення народом - державним народом [10, с. 91]. „По-різному приходять люди до усвідомлення державотворчої ролі української мови. Державна мова - це не одна з мов, яку добровільно обирають чи не обирають громадяни для свого виробничого, громадського чи особистого життя. Природний шлях прилучення до мови як атрибуту держави, в якій живеш, - це родинне виховання, виховання в дошкільних дитячих закладах, у загальноосвітніх середніх та вищих навчальних закладах. Через мову відбувається ідентифікація людей з країною, де вони живуть, з культурою, яку вони знають і розуміють. Ці слова належать В Німчуку [23, с. 7]. Ф. Бацевич зазначає: „Рідна мова - це мова, якою мати нам співала колискову, тобто мова материнська; мова, якою розмовляємо з друзями; мова народу, до якого себе зараховуємо, тобто мова національна; мова, якою звертамося до Творця в хвилини радост й печалі, яка є найзручнішою, найприроднішою, якою думаємо, бачимо сни, нарешті, мова, яку самі визнаємо рідною, тобто духовно обрана. На перший погляд видається, що тут навіть нема наукової проблеми, настільки все зрозуміло для кожної людини [3, с. 4].

С. Єрмоленко називає рідною мовою першу мову, якою почала розмовляти дитина або мову батьків та дорослих, чи мову, з якою індивід увійшов у культуру в період свого свідомого життя [19, с. 92]. Це тлумачення збігається з думкою Д. Розенталя і М. Теленкової: „Мова, що засвоюється дитиною в ранньому дитинстві шляхом наслідування дорослих, які її оточують [31, с. 136]. С. Ожегов визначає рідну мову так: „Мова своєї батьківщини, мова, якою розмовляють з дитинства [25, с. 556].

В „Енциклопедії української мови подано таке визачення: „Рідна мова - мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило - це родинні умови. Рідна мова - одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло міждисциплінарного статусу. Мовознавець О. Сербенська висловлює думку про рідну мову, про її важливість для розвитку особистості і держави та прогнозує майбутнє української мови в Україні: „Рідна мова - складне поняття. Особливо в сучасному світі. Міграційні процеси, мішані шлюби, люди виїжджають, приїжджають... Для мене рідна мова - це мова мого роду-племені. Не лише батька-матері, а й діда, прадіда... Це щось невіддільне від історії дитинства. Рідна мова - закладена в людині генетично. Людині значно легше її вивчити, ніж інші мови, вона в неї у крові. Кожен рід, народ, який себе шанує, обовязково плекає свою рідну мову. Німецький філософ Гумбольдт говорив, що мова - це душа в усій її сукупності, зовнішній вияв духу народу. Він сприймав звук, що виривається з наших грудей, як подих самого буття, підкреслював, що в певних звуках прекрасно втілена „обєднана енергія народу і в мовців вона „збуджує приблизно однакову енергію, це те, що нас ідентифікує. Український вчений Потебня розвинув цю думку. Він говорив про творчу діяльність рідної мови. Мова - це засіб не виражати вже готову думку, а створювати її. Мова - не засіб, а діяльність. Добре розвинута мова допомагає людині творити її мовну особистість, збагачувати її [33, с. 23].

Як письменник я - донор для тих, хто хоче знати мою мову, образну чи метафоричну. Передаю її тим, хто мене читає. І пишаюся, що є носієм саме цієї, а не іншої мови. А я - автентичний носій. У мені мова - не принесена, не вивчена, а рідна. Це - мій ексклюзив.

Телеведучий, відомий продюсер І. Кондратюк ділиться своїми думками: „ Для мене рідна мова - мова моїх батьків. Мова, якою сказав перше слово, якою почав розмовляти. Ми в родині розмовляли виключно українською. Завжди жив в Україні, в дитинстві також - в радянській, але Україні. Тому мова мого спілкування була винятково українська. Російською вперше заговорив, коли приїхав в Київ і вступив в Національний університет ім. Т. Шевченка. До того ані причин, ані потреби спілкуватися іншою мовою, окрім української, у мене не було. Й зараз не бачу потреби розмовляти іншою мовою, а не рідною [33, с. 22].

Всі ці тлумачення та думки щодо визначення поняття „рідна мова сходяться в одне: рідна мова повязана з батьками, дорослими та з наслідування дітьми їхньої мови.

Є й інші погляди щодо того, яку мову слід називати рідною. На думку В. Авроріна, „рідною слід визнавати ту мову, якою людина чи колектив людей володіють досконало (в доступних для певного віку та рівня освіти межах), не гірше, ніж будь-якою іншою (якщо людина володіє більш ніж однією мовою), і користуються найбільш вільно і активно у будь-яких випадках життя - не лише розмовляють, розуміють, але й думають, не вдаючись при цьому до розумової операції перекладу на іншу мову [1, с. 79]. Представники цієї теорії підкреслюють, що саме рідна мова дає змогу реалізувати експресивну функцію, тобто виражати думки будь-якого змісту. Іншими словами, саме та мова, засобами якої людина може висловити будь-яку думку, і є рідною.

Однозначне розуміння рідної мови для конкретного мовця можливе виключно у тому випадку, коли і сам мовець, і суспільство в цілому є одномовним. Якщо ж зявляється ряд додаткових чинників, таких як двомовна сімя, іншомовне оточення та інше, то поняття рідної мови розпадається на цілий ряд визначень, які у цьому випадку не збігаються. Б. Ажнюк для українців, які живуть у діаспорі, виділяє принаймні сім змістових блоків:

) перша в житті мова;

) мова матері (батьків);

) мова роду з дідів-прадідів, генетико-антропологічна спадщина;

) мова, з якою сама людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини;

) мова, з якою людина зберігає емоційний звязок;

) мова, в якій людина почуває себе комунікативно найвигідніше;

) основна мова держави, лояльним громадянином якої є певна людина [2, с. 122-123].

Н. Шумарова зазначає, що: „рідна мова - це поняття психологічне й соціальне одночасно, вона демонструє звязок людини насамперед з її власним родом (родиною), а через нього з етносом. Розбіжність між рідною мовою і вибором національності зумовлена перш за все типом мовного середовища та складним характером соціопсихологічних і культурно-історичних звязків різних етносів. Рідна мова на шкалі періодизації мовного розвитку особистості - це перша із засвоєних мов, вона може поступитися іншій мові…, але рідна мова назавжди залишиться ланкою звязку дитини з зовнішнім світом [40, с. 33].

Узагальнюючи погляди науковців, вважаємо, що основними чинниками визначення рідної мови є: з одного боку, перша в житті мова і мова матері, а з іншого - це мова, з якою сама людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини. Перший випадок доцільно використовувати для визначення рідної мови дитини, другий - для людини в дорослому віці. Однак питання визначення рідної мови залишається відкритим, оскільки одна й та ж людина може розмовляти в дитинстві однією мовою, а у зрілому віці ідентифікувати себе з іншою.

Термін „державна мова зявився у часи виникнення національних держав. В. Німчук вважає, що: „Державна мова - закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обовязкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах звязку та інформатики [22, с. 23]. Державна мова - важливий соціокультурний чинник консолідації суспільства. Через засоби масової інформації, науку, освіту має забезпечуватися основа духовної культури українського народу, єдність поколінь, наступність і оновлення культурних надбань нації. У радянські часи культивувалася народницька, культурно-фольклорна свідомість українців, і ця свідомість затримувала мовно-національну нівеляцію українців в „єдиному радянському народі. Сьогодні замість народницької потребуємо формування державницької, українознавчої свідомості [11, с. 79].

В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення. У деяких країнах відповідно до їхнього теріторіально-етнічного складу статус державних надано двом і більше мовам (напр., у Канаді - англійській та французькій). Але акцентуючи на офіційній двомовності Канади, політики і теоретики не згадують, у що саме виливається ця двомовність для державної цілісності Канади. Виливається ж вона у те, що ця країна не переборола загрози свого розпаду, адже, як відомо, під час референдуму 1997-го року для виходу Квебеку зі складу Канади та перетворення його в самостійну державу не вистачило лише одного відсотка [29, с. 41]. Так, посол України в Канаді Ю. Щербак каже: „Коли заходить мова про двомовність, я завжди наводжу такий приклад. Французькі націоналісти у Квебеку не хочуть чути англійської мови, вони борються з тим, щоб там навіть написів англійською мовою не було - і їх немає, до речі. Так от, коли вони виступають на публіку, то можуть свій виступ почати з того, що скажуть англійською „ледіз енд джентльмен, потім весь текст іде французькою, а прощаються та дякують за увагу також англійською. Так може бути і в нас, якщо проголосимо двомовність. Вітатимуться і прощатимуться українською, а вся промова буде російською. Є локальні мови, є регіональні мови - і російська може бути регіональною в якомусь регіоні України, як, наприклад, у західній Україні - польська. Але українська повинна бути державною, бо інакше мовами націю можна розколоти гірше, ніж будь-якими іншими заходами [29, с. 41]. У демократичних країнах із статусом однієї мови як державної заборонена дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб. Існують країни, в яких запис про офіційний статус мови відсутній. Однією з таких країн є Італія, де позиція італійської мови зміцнюється загально італійською державною єдністю. До речі, нема окремого запису про офіційний статус і норвезької мови в Конституції Норвегії або англійської мови у Конституції США. У цій останній країні тільки в останні роки зявився окремий федеральний урядовий мовний Акт, який покликаний зокрема, допомогти розібратися і в тій, скажімо, ситуації, що як стверджує 17 мільйонів американців, вони не вміють добре говорити по-англійськи, а 18% громадян США не спілкується по-англійськи вдома [29, с. 48]. Франція, Німеччина, Італія, Польща, країни Прибалтики постійно дбають про дотримання мовних законів, що сприяє утвердженню престижу мови корінної нації, і, відповідно, працює на розвиток культури. Наприклад, у Конституції Іспанії, яка, підкреслюючи „нерозривну єдність іспанської нації, спільність і неподільність Вітчизни всіх іспанців, у цьому ж реченні акцентує і на „визнанні та гарантіях прав автономії для національностей і релігій. І далі зазначено: „Кастильська є офіційною іспанською мовою держави. Кожен іспанець зобовязаний нею володіти та має право її застосовувати. У Конституції цієї країни підкреслено, що у відповідних автономних спільнотах Іспанії згідно з їх статутами можуть використовуватися як офіційні й інші мови Іспанії. Відомо, що крім власне іспанської (кастильської), у цій країні є ще шість чисельних (за кількістю мовців) мов, як-от арагонська (30 тисяч мовців), астуріанська (450 тисяч), басків (515 тисяч), галіціанська (2 мільйони 753 тисячі); є ще каталонська, валенсійська… Усі вони, крім арагонської, мають на теренах свого поширення, у відповідних автономіях, офіційний статус - звісно, поряд з офіційною для усієї країни іспанською, утвердженню, зміцненню позицій якої надається у цій країні виняткова увага [29, с. 47-48].

У більшості європейських країн основоположні принципи мовної політики визначені в конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної або державної мови. Так, в конституціях Швейцарії, Мальти, Ірландії поряд з терміном „офіційна мова вживається термін „національна мова для означення мов корінних націй або для означення мови [29, с. 41]. Конституції таких держав, як Хорватія і Сербія, не виокремлюють ні національної, ні офіційної, ні державної мови, а користуються терміном „мова для офіційного використання.

Зовсім інший приклад мовного досвіду спостерігаємо в Бельгії, де мови основних двох народів - фламандців та валлонів (відповідно фламандська та французька) мають статус двох державних мов. Однак офіційна двомовність у цій країні обернулася тим, що для неї характерне протистояння на мовному ґрунті, яке змушує владу докладати неабияких зусиль, аби підтримувати цілісність країни. Така ж ситуація відбувається і в Афганістані. Як пише літератор з міста Хмельницького В. Матеуш „в Афганістані дві державні мови, споріднені між собою дарі та пушту, належать до однієї - іранської групи мов… Цю країну здавна роздирають гострі суперечності, що політична нація там глибоко розколена. Там воюють, вбивають один одного вже й без присутності іноземних окупантів. З цього можна зробити висновок, що надання в одній і тій же країні однакового державного статусу спорідненим між собою мовам та відсутність єдності суспільства взаємоповязані [29, с. 46]. У Фінляндії, наприклад, також є дві державні мови - фінська і шведська. На відміну від Бельгії та Афганістану, мовна гострота тут відсутня. І то вже тому, що шведською мовою говорить у колись переважно шведськомовній Фінляндії лише шість відсотків населення. Означає ж це те, що жодного тиску на фінську мову - мову народу, який дав назву цій країні, шведська мова не може чинити [29, с. 42].

Шляхом обєднання одномовних спільнот в одну державу в числі перших у Європі пройшла свого часу Франція. Багато хто знає, що існували колись окремо Французьке королівство і Велике герцогство Бургундське, зі всіма осібними атрибутами державності, окрім одного - власної мови. Саме тому більша за потугою Франція у процесі свого історичного розвитку стала великою світовою державою, а Бургундія - лише її складовою, про колишню велич якої нині нагадує хіба що грізний лев (колись герб самостійної держави, а нині лише емблема на автомобілях французької марки „Пежо) [28, с. 7].

Більшість європейських держав застосовують норму, закріплену Конституцією: одна національна держава - одна офіційна мова, яка використовується на всій території держави. До таких країн належать Великобританія, Франція. Законодавство цих держав передбачає існування в країні єдиної офіційної мови, яку мають поважати і використовувати всі громадяни на всій території держави у всіх сферах публічного життя. Отже, підсумовуючи зазначимо, що у зробленому огляді нарочито згадані країни, де питання офіційних мов та статусу мов національних меншин вирішені по-різному, отже, й не конче, не в усіх випадках заслуговують копіювання українцями тамтешніх порядків.

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського та культурного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі є не лише мовою художньої літератури, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіційного та приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною, згідно визначення „Енциклопедичного словника економіки та права „Державна мова - основна мова держави, яка використовується в законодавстві та офіційному діловодстві, навчанні [21, с 22]. Історично доля українського народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Таке визначення цього поняття знаходимо у „Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів С. Єрмоленко: „державна мова - це офіційна мова державних установ, мова освіти, науки, культури тощо [10, с. 91]. Автор звертає увагу, що це мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжнародному спілкуванні. Українська мова є мовою корінної нації та рідною мовою для більшості населення України.

А. Погрібний у праці „Світовий мовний досвід та українські реалії розглядає визначення державної мови, надане Конституційним Судом: „Під державною мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обовязкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя [29, с. 12].

Усі ці визначення обєднує думка, що це мова засобу спілкування всіх сфер життя держави і є обовязковою для вжитку; населення України повинно знати та використовувати державну мову.

Українська мова сьогодні впроваджується в АР Крим у якості державної: вона викладається у середній та вищій школі в якості обовязковою мовою; виробничі справи переведено на українську мову; постійно збільшується ефірний час для передач державною мовою та ін. [41, с. 2].

В Україні державна мова закріплена Конституцією України, зокрема в ч. 1 ст. 10 Конституції, вказано: „Державною мовою в Україні є українська мова. (положенню частини першої статті 10 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14.12.99 р. N 10-рп/99);

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування;

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом [14, с. 3].

Останнім часом багато дискусій точаться навколо питання про надання російській мові статусу офіційної мови в Україні.

Сьомого вересня 2010 р. у Верховній Раді зареєстровано проект закону „Про мови в Україні, авторами якого є три депутати від коаліційної більшості - О. Єфремов, С. Гриневецький і П. Симоненко.

Законопроект нібито має на меті встановити рівноправність усіх мов, які вживаються на території України. Із посиланням на Європейську хартію регіональних або меншинних мов як базовий документ у мовне законодавство вводиться поняття „регіональна мова. Європейська хартія регіональних мов ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є „захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі. Особливу увагу в цьому документі приділено захистові тих мов, котрим загрожує загибель внаслідок малої кількості носіїв. Такі мови називають міноритарними, на відміну від поширених мажоритарних. Проте, як зазначають експерти, поки що Хартія не виконує цієї своєї місії. На території її поширення регіональна мова отримує ті ж права, що й державна. Так, 6-й пункт 8-ї статті проекту закону „Про мови в Україні надає регіональній мові такі права: „Регіональна мова… використовується нарівні з державною мовою на відповідній території України в роботі місцевих органів влади, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються цим законом. Згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, - зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України [17, с. 6-7].

Л. Масенко наголошує, що у такий спосіб може бути узаконена в Україні аж ніяк не паритетна українсько-російська двомовність, як про це декларативно заявляють автори законопроекту, а російська одномовність. Навіть більше - цим законом буде легалізовано претензії російської меншини на роль державотворчого етносу в Україні. Про таку роль російської мови в Україні нинішній міністр освіти і науки заявляв ще в 2008 році, звинувачуючи помаранчеву команду в тому, що вона хоче „стереть само понимание того, что русский язык на Украине не иностранный, а государствообразующий наряду с украинским [17, с. 7-8].

серпня 2011 року у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України „Про засади державної мовної політики. У ст. 6 законопроекту вже йдеться про те, що українська мова як державна мова обовязково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. При визначенні мови роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування державна мова є основною. У той же час у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови). В статті 5 законопроекту йдеться про те, що в окремих адміністративно-територіальних одиницях створюються можливості для функціонування паралельно з державною (не замість державної, а саме паралельно) традиційних регіональних мов або мов меншин, в законопроекті при визначенні можливості використання регіональної мови (мов) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, у листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня про таку паралельність не йдеться [37, с. 5-6].

Тобто, законопроект фактично передбачає можливість використання у роботі органів державної влади та місцевого самоврядування замість державної мови регіональну.

Державною мовою в Україні залишається українська мова. Отже, влада повинна забезпечити конституційне право громадян на освіту рідною та державною мовами.

Мовна політика посідає чільне місце в системі державних пріоритетів, оскільки її стратегічним завданням є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин та задоволення мовних потреб громадян України. Вона оперує поняттями державної, рідної, офіційної, титульної мови. Мовна політика може бути спрямована на утиск мови чи на її розвиток, на взаємодію та рівноправність мов у державі тощо. Мовна політика завжди є складовою національної політики, яка залежить від держави (мононаціональної чи багатонаціональної, або поліетнічної), розвиненості її економіки, ваги у світовій спільноті, від владних структур й особистостей, активності суспільних організацій, міжнародних звязків різного типу, прихованих і явних виявів ксенофобії і т. ін. За радянських часів в Україні проводилася політика українізації, яка слугувала лише укріпленню комуністичної влади. Саме цим можна пояснити чисельні суперечності в обґрунтуванні мовної політики в Україні. Про непослідовність цієї політики свідчать, зокрема, і ті аргументи партійних діячів, що мали нібито засвідчити відхилення від курсу українізації. У своїй статті „Радянська мовна політика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр. науковий співробітник Віденського університету Ф. Гофенедер пише, що у Радянському Союзі часто згадувалося, що націоналістичне і й частково фашистське мовне планування 1920-х свідомо відходило від розмовної мови українських радянських мас, хоч саме переклади творів Леніна, а також Сталіна, Маркса й Енгельса і сприяли збагаченню української літературної мови [8, с. 38]. У І. Білодіда читаємо: „Переклад творів класиків марксизму-ленінізму з російської на українську мову є дуже важливим фактором збагачення української літературної мови: він розширює, збагачує і уточняє її лексику і фразеологію, синтаксичні структури, засоби образного вираження. Мова української публіцистики, художньої літератури, різних галузей науки і мистецтва, ділова мова і жива літературна мова знаходять у цьому перекладі науково обґрунтовані мовні факти, які сприяють дальшому розвиткові культури української мови, її функціональної чіткості і семантичної багатогранності [4, с. 106-107]. Пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системоутворюючим складником української державності й українського народу - громадян України всіх національностей. Останнім часом найбільшу цікавість у мовознавців та дослідників цікавість викликають соціолінгвістичні вимірні проблеми, а також принципи проведення мовної політики. Голова Секретаріату України В. Ульянченко наголошує: „Державна мовна політика має бути спрямована на утвердження поваги до української мови та мов національних меншин, будь-які прояви зневаги є неприпустимими. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, установлену законом [30, с. 2]. Термін „мовна політика має два значення:

) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);

) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві та політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання [19 с. 14-15].

Існують приклади дотримання мовної політики в різних країнах. Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно-однорідних та від незапамятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно - для боротьби з „американським культурним імперіалізмом. Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Окремої уваги заслуговує те, наскільки пильно бороняться позиції офіційної мови у Франції. У цій країні закон забороняє вживання у публічних сферах висловів чи термінів іноземною мовою, якщо існує аналогічний французький вислів чи термін; раз на рік, до 15 вересня, уряд надсилає до парламенту свій звіт про хід виконання даного закону; окремим актом передбачено й форми покарань за порушення закону - штраф (до 9 тисяч доларів) або увязнення (до 6 місяців) [29, с. 49]. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно „Закон про мову з огляду не лише на загрозу „американізації, а й „германізації [20, с. 12].

Немалого успіху у відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого „російськомовного населення (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов'язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та росту карєри, так звані „російськомовні масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською [20, с. 13].

У Туреччині відповідно до статті 42 Конституції офіційною є турецька мова. Привертає до себе увагу, що в той час, як у 1983 році Радою Національної Безпеки цієї країни була санкціонована можливість вивчення у навчальних закладах усього девяти іноземних мов (англійська, французька, німецька, китайська, японська, російська, арабська, італійська та іспанська), то вивчення, скажімо, курдської мови (мільйони мовців) та ряду інших до цього часу не дозволене - на тій підставі, що курдська мова - то, мовляв, діалект [29, с. 48].

На думку Л. Масенко, до актуальних завдань державної мовної політики належить впровадження мовного планування, спрямованого на захист і підтримку державної мови, на перспективу майбутнього подолання деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни [17, с. 6].

У соціолінгвістичній літературі поняття „мовна політика знаходить різноманітне тлумачення. Крім того, дуже часто як синоніми використовують поняття „мовне будівництво та „мовне планування. Якщо ж бути точнішими, то мовна політика - це мовний аспект державної політики з національного питання. За словами кандидата філологічних наук І. Попеску, „мовна політика є не тільки одним з найважливіших чинників, які формують та змінюють мовну ситуацію, а й одним із її вагомих аспектів. У „Короткому словнику лінгвістичних термінів під редакцією С. Єрмоленко подане таке визначення: „Мовна політика - заходи держави щодо розвязання питань розвитку мови (мов) у соціумі, країні. Мовна політика в поліетнічних державах у звязку з освітою (освіта державною мовою, рідною мовою етносу), створенням інформаційного простору, який забезпечує національну цілісність і безпеку держави. До мовної політики належать питання мовного планування, актуальність для країн, що тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговували всі сфери життя соціуму виступати важливим складником розвитку національної культури, освіти залежить від здійснювальної в державі мовної політики. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови [10, с. 93].

Основна мета мовної політики, яка має визначатися Конституцією України та її національними інтересами як суверенної держави, полягає в розвитку української мови та утвердженні її державності, у задоволенні мовних потреб національних меншин. Чинником оптимізації мовної політики є створення всебічних умов для посилення в суспільстві ролі та значення державної, української мови, розвязання суперечностей між сутністю національної культури та мовними засобами її реалізації. Мовна політика може проводитися не лише державними установами, суспільними організаціями й етнокультурними спілками, а також видатними особистостями.

.3 Соціолінгвістичні методи дослідження мовної ситуації

Соціолінгвістика (соціальна лінгвістика) - наукова дисципліна, яка розвивається на стику мовознавства, соціології, соціальної психології та етнографії та вивчає широкий комплекс проблем, повязаних із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і тією роллю, яку відіграє мова в житті суспільства. Деякі з цих проблем (наприклад, „мова і суспільство) розглядаються і в межах загального мовознавства. До кола соціолінгвістичної проблематики загалом відносять взаємовідношення мови та суспільства, репрезентованого системою суспільних обєднань і груп у структурі складних соціальних відношень і функцій. Міждисциплінарний статус соціолінгвістики знаходить вираження у понятійному апараті, який використовують у цій науці. Так, мовний колектив, який розглядають в якості вихідного поняття соціолінгвістичного аналізу, визначається на основі як соціальних, так і мовних ознак (наявність соціальної взаємодії і єдність мовних ознак). Основні операційні одиниці соціолінгвістичного дослідження - соціолінгвістичні змінні - характеризують співвіднесеністю, з одного боку, з певним рівнем мовної структури (фонологічним, морфологічним, синтаксичним, лексико-семантичним), з іншого - з варіюванням соціальної структури або соціальних ситуацій [18, с. 57].

Історією соціолінгвістики займався А. Швейцер, і він зазначає, що оновлення соціолінгвістичних досліджень в СРСР були закладені в 20-30-х рр. 20 ст. працями радянських вчених В. Виноградова, В. Жирмунського, М. Сергіївського, Б. Ларіна, Є. Поліванова, Р. Шор, Л. Якубинского, які вивчали мову як суспільне явище на основі марксистського розуміння мови як суспільного явища [38, с. 21]. Ґрунт для сучасної соціолінгвістики підготували також праці представників соціологічного напряму у французькому мовознавстві (А. Мейе), який вніс істотний внесок у виявленні ролі соціальних чинників у розвитку мови; роботи американських етнолінгвістів, що розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Сепіра про звязок мовних і соціокультурних систем; праці представників празької лінгвістичної школи - Б. Гавранека, Й. Вахека, В. Матезіуса, та інших, продемонстрували звязок мови із соціальними процесами, соціальну роль літературної мови; дослідження німецьких вчених, особливо Т. Фрінгса та створеної ним лейпцігської школи, обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію; оригінальні роботи в галузі мовної ситуації і культури мови японської школи „мовного існування [35, с. 30].

У 60-70-х рр. інтерес до соціологічних проблем мови зріс у звязку, з одного боку, з потребами сучасного суспільства, для якого проблеми мовної політики та інші практичні аспекти соціолігвістики набувають більшої актуальності, і, з іншого - з критикою структурної лінгвістики, з прагненням подолати обмеженість невідємного підходу до мови і глибше проникнути в природу мови як суспільного явища [35, с. 29].

В. Авронін зазначає, що однією з основних проблем, які вивчає соціолінгвістика, є проблема соціальної диференціації мови на всіх рівнях її структури, і зокрема характер взаємозвязків між мовними і соціальними структурами, які є багатоаспектними та носять опосередкований характер. Структура соціальної диференціації мови багатовимірна і включає як стратифікаційну диференціацію, зумовлену різнорідністю соціальної структури, так і ситуативну диференціацію, зумовлену різноманіттям соціальних ситуацій [1, с. 123].

З цією проблемою тісно повязана проблема „мова і нація, вивчаючи яку соціолінгвістика оперує категорією національної мови. Ця проблема трактувалася в радянському мовознавстві як соціально-історична категорія, яка виникає в умовах економічної і політичної концентрації, що характеризує формування націй [36, с. 42].

Одним з ключових понять соціолінгвістики є поняття мовної ситуації, яка визначається як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне, територіальних і соціальних діалектів), що обслуговують континуум спілкування в певній етнічній спільності або адміністративно-територіальному обєднанні.

Однією з важливих соціолінгвістичних проблем є проблема соціальних аспектів білінгвізму (двомовності) і диглосії (взаємодії різних соціально протиставлені один одному підсистем однієї мови). В умовах білінгвізму дві мови співіснують одна з одною в межах одного колективу, який використовує ці мови в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. В умовах диглосії спостерігаються подібні відносини між різними формами існування однієї мови (літературною мовою, койне, діалектами). Соціолінгвістика вивчає також використання мови в комунікативних цілях, і зокрема мовна поведінка як процес вибору оптимального варіанту для побудови соціально коректного висловлювання. При цьому виявляється сам механізм відбору соціально значущих варіантів, встановлюються критерії, що лежать в основі вибору [38, с. 23].

Л. Масенко наголошує, що особливе місце серед проблем соціолінгвістики займає проблема мовної політики та наводить наступне визначення терміну: „Сукупність заходів, що вживаються державою, партією, класом, громадським угрупуванням для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм [19, с. 13].

Методи соціолінгвістики є синтезом лінгвістичних і соціологічних процедур. Ці методи А. Швейцер поділяє на методи польового дослідження і методи соціолінгвістичного аналізу мовного матеріалу. Методи польового дослідження включають анкетування, інтервювання, безпосереднє спостереження. Опитування, які використовують при заочному вибірковому анкетуванні, істотно відрізняються від соціологічних анкет характером і кількістю питань, а також стратегією опитування, яка визначається його завданням - отримати відомості про мови інформантів. Велику увагу приділено складанню програми і розробці техніки інтервю. Для отримання достовірних даних про вплив ситуативних параметрів на мову інформантів, ретельно контролюють мовну ситуацію, стимулюючи або природно-невимушену мову, або свідому орієнтацію на престижний еталон. Спостереження над мовною діяльністю інформантів будують таким чином, щоб виключити або звести до мінімуму вплив спостерігача на їхню мовну поведінку. Іноді проводять так зване включене спостереження, при якому спостерігач виступає не в ролі інтервюера, а в якості одного з учасників комунікативного акту [39, с. 167].

Для обробки польових спостережень використовують різновиди кореляційного аналізу. Для соціолінгвістики типові кореляції, в яких як незалежними змінними виступають ті чи інші соціальні параметри, стратифікаційні або ситуативні, а в якості залежних - мовні явища. Тими корелятами відзначається як повна, так і неповна функціональна залежність. Залежності описують окремо з кожного соціального прошарку і коментують зі змістовної (соціолінгвістичної) сторони. Для цього використовуються табличні дані, графіки залежностей, математико-статистичні методи [39, с. 174].

Набули поширення деякі методи моделювання соціально зумовленої варіантності мови за допомогою так званих варіативних правил, що зєднують у собі елементи, породжені моделлю, яка лежить в основі статистичного аналізу мовної діяльності. Для аналізу соціально детермінованої варіативності в ситуаціях мовного континууму використовують імплікаційну хвильову модель, що дозволяє встановити соціальну ієрархію мовних варіацій і повязати їх синхронний аналіз з аналізом діахронії. В основі цієї моделі лежить гіпотеза про хвилеподібне поширення мовних інновацій в просторовому і соціальному вимірах. Існують також різні моделі соціально зумовленої мовної поведінки, і зокрема моделі, в яких мовна поведінка представлена у вигляді стратегії вибору соціолінгвістичних змінних [38, с. 21-22].

Соціолінгвістичні напрямки, розроблені вченими різних країн, характеризуються різною методологічною орієнтацією. Деякі напрямки зарубіжної соціолінгвістики (наприклад, в США) орієнтовані на біхевіорістську модель мовної поведінки, символіко-інтеракціоністську теорію соціальної взаємодії, феноменологічну соціологію. Соціолінгвістика, що розроблялася в СРСР і деяких інших країнах, спиралась передусім на історичний матеріалізм і на приватні теорії марксистської соціології - теорію соціальної структури суспільства, теорію соціальних систем, соціологію особистості та інші [36, с. 64].

Сучасна соціолінгвістика спрямована на обстеження значної кількості матеріалу, оскільки лише на базі значної кількості фактів можна робити висновки про використання мови різними групами соціуму, про реальну мовну ситуації в регіоні чи країні, про мовну варіативність і норму тощо. До того ж, науковець повинен бути ознайомлений з усіма мовознавчими методами. Тому в соціолінгвістиці застосовують як загальнонаукові, так і лінгвістичні методи, методи соціології (наприклад, опитування, прослуховування звукозаписів та ін.). Соціолінгвістичні методи - це своєрідне поєднання досить різнорідних за методикою та завданнями лінгвістичних та соціологічних прийомів. Загалом, дослідники обєднують методи соціолінгвістики у три групи:

) методи збору матеріалу;

) методи обробки зібраного матеріалу;

) методи оцінки достовірності отриманих даних та їх змістовної інтерпретації [15, с. 73].

У першу групу входять методи, запозичені з соціології, соціальної психології та частково з діалектології, у другій і третій значне місце займають методи математичної статистики. Перша група методик передбачає спостереження, опитування, анкетування, аналіз письмових джерел. У другій групі обґрунтовуються явища та зібрані дані. Третя група передбачає перевірку значимості результатів, оцінку даних з погляду їх достовірності. Подання соціолінгвістичних матеріалів має свою специфіку. Крім того, отриманий, оброблений та оцінений за допомогою статистичних критеріїв матеріал потребує соціолінгвістичної інтерпретації, яка дозволяє виявити закономірні звязки між мовою і соціальними інститутами. Збираючи інформацію, соціолінгвісти найчастіше використовують спостереження та різного роду опитування. Також, досить широко використовують загальнонауковий метод аналізу письмових джерел. Часто ці методи комбінують: після попереднього аналізу письмових джерел дослідник формулює певну гіпотезу, яку перевіряє в процесі спостереження; для перевірки зібраної інформації він може вдатися до опитування певної частини населення [18, с. 27].

Поряд зі звичайним наглядом соціолінгвісти нерідко застосовують метод включеного спостереження. Цей спосіб вивчення поведінки людей полягає в тому, що сам дослідник стає членом спостережуваної ним групи. Включеним таке спостереження може бути тільки тоді, коли ніщо не заважає дослідникові ототожнити себе з членами спостережуваної соціальної групи - за національними, мовними, поведінковим та іншими ознаками. Європейцеві, наприклад, важко здійснювати включене спостереження в групах китайців або негрів; дорослий дослідник ніяк не може бути повністю асимільованим у групі досліджуваних ним підлітків; городянин-діалектолог завжди сприймається жителями села як людина не з їхнього середовища і т. д. [15, с. 74].

Якщо ж подібних перешкод немає і спостерігач здатний потрапити в групу, зробивши те саме, що усі, він може успішно приховувати свої дослідницькі наміри, а потім і дії. „Викриття ж призводить до невдачі, а в деяких ситуаціях небезпечне для життя спостерігача. Так, два етнографи-європейці вивчали спосіб життя, особливості поведінки та мову дервішів - бродячих ченців-мусульман, і так уміло мімікрували, що ченці приймали їх за своїх; викриті ж вони були за звичкою машинально відбивати музичний ритм ногою, що абсолютно чуже дервішам. Відомий випадок з увязненим-філологом, який у таборі намагався в таємниці від інших увязнених вести записи злодійського жаргону. Однак його положення інтелігента-чужинця серед кримінального люду досить швидко привело до того, що сусіди по бараку викрили його і визнали стукачем. З великими труднощами йому все-таки вдалося довести науковий характер своїх занять, після чого йому навіть стали допомагати в зборі матеріалу [35, с. 33].

Як при зовнішньому, так і при включеному спостереженні дослідник повинен фіксувати спостережуваний мовний матеріал. Фіксація може бути здійсненою двома основними способами: вручну та інструментально.

Записи від руки зручні тим, що до них не треба спеціально готуватися: якщо у вас є олівець, папір і ви налаштовані на сприйняття певних фактів мови, то, за умови, що людина або група людей, за якою ви спостерігаєте, не знає про ваші наміри або, знаючи, не протестує проти них, записи можуть бути здійснені відносно легко й успішно. Якщо ж постає завдання досліджувати не окремі факти, а, наприклад, звязну мову або характер діалогічної взаємодії людей в процесі спілкування, то записи від руки малопродуктивні: спостерігач встигає фіксувати лише окремі ланки мовного ланцюга, і вибір цих ланок завжди субєктивний [18, с. 61].

Тому для більшої частини завдань, що вирішує сучасна соціолінгвістика в дослідженні усного мовлення, характерним є застосування інструментальної техніки - головним чином, магнітофонів і диктофонів (для фіксації жестової та мімічної поведінки використовують відеокамери). Це застосування може бути відкритим і прихованим. При відкритому використанні приладу, який записує, дослідник повідомляє інформантів про запис і намагається в процесі спостережень слідкувати за їх промовою та поведінкою [35, с. 33].

Широко застосовують в соціолінгвістиці письмове анкетування, усні інтервю, тести та інші методичні прийоми збору даних, спрямовані на те, щоб виявляти певні закономірності у володінні мовою.


Розділ 2. Проблема мовної ситуації в АР Крим

.1 Мовно-етнічна ідентифікація кримчан

мовна ситуація крим соціолінгвістичний

Мовне питання є одним із найбільш актуальних у державній етнополітиці. Поряд із цим мовний аспект відіграє величезну роль у навчально-виховному процесі, сприяючи формуванню у підростаючого покоління відчуття громадянської відповідальності та самосвідомості.

Академік П. Кононенко зазначає: „Мова в системі освіти вивчається як предмет в усіх лінгвістичних категоріях. Мова як українознавство мислиться як категорія вираження історії, долі, покликання українського народу. На жаль, для декого навіть із педагогів рідна мова - лише навчальний предмет. І це при тому, що весь світ знає: мова - явище всеобємного суспільного єднання, і має вона не лише буттєво-досвідну основу, а й трансцендентну [13, с. 168]. В АР Крим співвідношення українців до росіян - 1 до 2,4, а тим часом співвідношення навчальних закладів з українською і російською мовою навчання, у тому числі й дитячих садків, - 1 до 100. У місті Севастополі, де українці становлять майже четверту частину населення, навчання українською мовою ведеться лише в одному із 67 загальноосвітніх закладів. У бібліотеках міста україномовних видань трохи більше 2% [28, с. 2].

Одним із домінуючих чинників мовнокультурного розвитку в сучасному Криму є мовно-етнічна ідентифікація громадян. У результаті повернення кримських татар на Батьківщину, в порівнянні з останнім радянським переписом 1989 року, частка етнічних росіян в АР Крим зменшилася більш як на 7%, а кримських татар - зросла у 6,4 рази [27, с. 434].

Збільшилась чисельність вірмен, азербайджанців, грузинів, корейців, греків і німців. Кількість євреїв, білорусів, чувашів і мордви значно зменшилася. У цілому стало меншим і число російськомовних кримчан. У 2011 році їх 79%, на відміну від 89% у 1989 році кримськотатарська мова є рідною для 11,5% мешканців Автономії, українська - для 10% кримчан. При цьому російську мову визнають рідною лише 6% кримських татар. Мову свого етносу назвали рідною 93% кримських татар і 40% кримчан - українців. З іншого боку, в історично зрусифікованому Криму понад 20% поляків, майже 4% болгар, 2% молдаван і 1,1% євреїв вважають рідною українську мову. Крим залишається єдиним в Україні регіоном, де переважають етнічні росіяни і найменша частка україномовних громадян, і в якому лише 1% школярів має можливість навчатися українською мовою [27, с. 457]. За даними соціологічної служби „КрымСоцис на питання - представники яких національностей мають право вважати Крим своєю батьківщиною? - чотири пятих росіян та українців вважають, що повною мірою можуть називати Крим своєю батьківщиною представники усіх національностей, які мешкають зараз на півострові. Половина кримських татар визнає таке право тільки за представниками свого етносу [41, с. 4].

Мовна ідентичність кримчан не збігається з їх національно-етнічним самовизначенням. Так, переважна більшість (81,3%) кримчан визнають рідною російську мову (проти 60,1% тих, хто вважає себе етнічним росіянином); кримськотатарську - 9,4% (проти 9,1%); українську - лише 6,4% (проти 24,9%). Російську мову назвали рідною абсолютна більшість (95,7%) росіян, переважна більшість (76,7%) українців і досить значима частина (9,1%) кримських татар. Кримськотатарську мову визнають рідною абсолютна більшість (86,5%) кримських татар, а також невеликі частки українців (2,2%) і росіян (0,9%). Українська є рідною для 17,9% українців і незначних часток кримських татар (2,5%) та росіян (2,1%). За віковою ознакою, мірою зменшення віку зменшується частка тих, для кого рідною є російська мова (з 84,3% групи літніх до 79,6% наймолодшої групи), та водночас збільшується - тих, хто визнає рідною кримськотатарську (відповідно з 5,2% до 12,2%). Визнання рідною української мови від віку фактично не залежить. Ці дані корелюють з даними про віковий склад домінуючих національно-етнічних груп. Лінгвокультурна ситуація у Криму складається так, що, хоча коло чверті кримських татар и не полюбляють „російськомовність людей, які не є этнічними росіянами, майже половина з їх населення позитивно ставиться до цієї обставини. Дані свідчать про те, що багато людей не є представниками словянських національностей, але вважають російську мову рідною [41, с. 5].

Привертає увагу та обставина, що можливість спілкування та отримання інформації рідною мовою є найбільш важливою для росіян - представники цієї національної групи оцінили її у 4,81 бала за пятибальною шкалою (до речі, значно вище, ніж можливість домогтися приєднання Криму до Росії, яку росіяни оцінили в 4,50 бала). Дещо менш важливою вважають зазначену можливість кримські татари (4,73), ще менш важливою - українці (4,57) [26, с. 3-5].

Вживання мови вдома корелює з визнанням рідної мови. Абсолютна більшість (86,5%) кримчан послуговуються в побуті переважно російською мовою, а саме: абсолютна більшість (97,3%) росіян, так само абсолютна більшість (86,4%) українців і більш ніж кожен пятий (20,8%) кримський татарин. Українською розмовляють лише 8,1% українців. Натомість, переважна більшість (75,5%) кримських татар користуються в побуті кримськотатарською мовою. Отже, серед українців і кримських татар, які визнали рідними відповідно українську і кримськотатарську мови, певна частина не послуговується цими мовами в домашньому спілкуванні, віддаючи перевагу російській. Особливості домашнього вжитку мов для вікових і конфесійно-церковних груп є подібними до тих, що відзначалися вище стосовно визнання рідної мови.

Абсолютна більшість представників усіх національно-етнічних груп (97% росіян, 91,5% українців, 79,9% кримських татар) вільно володіють російською мовою. Українською - відносна більшість (43,9%) українців, 20% росіян, 16,2% кримських татар. Зовсім не володіють українською мовою 6,7% українців, 12% росіян, 18,9% кримських татар. Кримськотатарською мовою вільно володіють абсолютна більшість (87,3%) кримських татар. Водночас, абсолютна більшість росіян (93,6%) та українців (85,8%) не володіють нею зовсім, але 12,9% українців і 5,5% росіян - тією чи іншою мірою її розуміють, у тому числі можуть нею розмовляти 7,1% і 2,3%, відповідно [26, с. 2].

Згідно з опитування Research & Branding Group 2011 з 12 - 22 серпня серед тих жителів Криму, для кого рідною є українська мова, вільно володіють нею 64,3 %. Половина тих (52,3%), хто вважає рідною мовою російську, вільно володіють українською - 19,8 %, а розуміють її і можуть розмовляти - 31,6%. Абсолютно не володіють українською мовою - 11,1% кримчан [26, с. 6].

.2 Анкетування як метод вивчення мовної ситуації

Серед прийомів збору інформації найпоширенішим є прийом анкетування. Це письмова форма опитування, що здійснюється, як правило, заочно, тобто без прямого і безпосереднього контакту інтервюера з респондентом. Анкетування є доцільним у двох випадках:

) коли потрібно опитати велику кількість респондентів за відносно короткий час;

) респондентам потрібно ретельно подумати над своїми відповідями, маючи перед очима віддрукований опитувальник [15, с. 76].

Застосування анкетування для опитування великої кількості респондентів, особливо з питань, які не вимагають глибоких роздумів, не виправдане. У такій ситуації доцільніше поговорити з респондентом віч-на-віч. Анкетування рідко буває суцільним (охоплює всіх членів досліджуваної спільності), набагато частіше воно має вибірковий характер. Тому достовірність та надійність отриманої інформації залежить, насамперед, від репрезентативності вибірки [35, с. 34].

Основним (але не єдиним) інструментом цього методу є анкета, яка, як правило, складається з трьох частин: вступної, соціологічної та лінгвістичної. У вступній, або преамбулі, подають суть і завдання опитування, повідомляють про те, хто і навіщо проводить опитування, подають необхідні коментарі та інструкції щодо роботи респондента з анкетою; у соціологічній - запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (вік стать, національність, професія, освіта та ін.); у лінгвістичній - питання дослідження [15, с. 77-78].

О. Селіванова зауважує, що головна частина анкети, яка називається опитувальним листом, розробляється не тільки на основі загальних вимог до опитування, але й з урахуванням ряду додаткових міркувань. В анкеті можна та потрібно ставити не тільки програмно-тематичні питання, тобто такі, які безпосередньо випливають з дослідницької програми питання, але й процедурно-функціональні, націлені на оптимізацію ходу опитування [34, с. 32]. Питання бувають як прямі, тобто вони пропонують респонденту виразити свою власну позицію, так і непрямі (згода або незгода з позиціями інших людей) питання. Існує багато різновидів питань, серед яких розрізнюють такі:

контрольні питання, що перевіряють стійкість і несуперечливість думок опитуваних громадян;

питання-„пастки, що є різновидом контрольних, призначені для зясування ступеня щирості відповідей;

навідні запитання, які допомагають точніше зрозуміти суть наступного (більш важливого) питання;

дихотомічні питання, що припускають два взаємовиключних один одного варіанта відповіді („так-ні);

питання-„меню, тобто з поліваріантними відповідями, коли респондент може вибрати будь-яке поєднання варіантів відповідей;

питання-„діалоги, відповіді на які складаються з відповідей уявних осіб;

табличні питання, які передбачають відповідь у формі заповнення таблиці;

закриті питання, тобто супроводжувані всіма теоретично можливими варіантами відповіді, з яких респонденту належить вибрати той, який відповідає його думці;

відкриті питання, не містять жодного варіанта відповіді, які передбачають, що респондент напише те, що хоче, в спеціально відведеному місці анкети;

напівзакриті, точніше, частково закриті (або частково відкриті) питання, на які заздалегідь подано частину варіантів відповіді, яка може не задовольнити респондентів, які мають можливість дописати свій варіант [12, с. 92].

Коли дослідник розробляє текст анкети, то йому слід уникати одноманітності типів і форм питань і памятати, що кожен із них має свої переваги та недоліки. Не слід забувати про це і в подальшій обробці анкетних даних. Відкриті питання використовуються тоді, коли потрібно виявити всі нюанси думок респондентів, але отриману на їхній основі інформацію важко буде формалізувати й обробити. Закриті питання, особливо у формі „меню та таблиць, зручніші для обробки, але не дають гарантії обліку повноти респондентських оцінок. Важливо наголосити на необхідності дотримання правила системності анкети. Це потрібно, щоб використовувати в наукових цілях інформацію не тільки з окремих питань, а й ту, яка виявляється при осмисленні всіх питань як взаємодіючих структур, а всіх відповідей на них як взаємодіючих елементів. Постановка в анкеті контрольних питань (у тому числі „пасток) не звільняє її упорядника від логічної послідовності питань, що забезпечує їх взаємоконтроль [12, с. 92-93].

Традиційна для соціологічного анкетування логіка побудови анкет будується на принципі „від загального до часткового, при якій наступні питання грають роль контрольних по відношенню до попередніх. Але іноді доцільно керуватися протилежним принципом „від часткового до загального. Наприклад, помічено, що на анкети, що містять багато питань, соціологи отримують меншу інформацію, ніж проектувалося, перш за все тому, що кінець опитувального листа виявляється незаповненим. Прагнучи поправити справу, початківці соціологи механічно ділять опитувальний лист анкети на дві приблизно рівні частини та половині респондентів пропонують почати заповнення анкет з другої частини (скажімо, з 15 по 30 питання), а продовжити відповідями по 1-15 позиціях. На думку А. Лудченко, логіка анкетування при цьому порушується грубим і неприпустимим чином [16, с. 38-39].

Проведення анкетування обовязково необхідно поєднувати зі спостереженням. Це дає змогу підвищити обєктивність дослідження, бо інформанти, коли відповідають на питаня, завжди намагаються дотримуватися літературної норми, не допускати відхилень, які мають місце у повсякденному вживанні.

.3 Опис результатів анкетування кримчан

Дослідження проводилося з 26 березня по 4 квітня 2012 року в АР Крим. У ньому брали участь мешканці селища Нижньогірського та міста Ялти. У нашому опитуванні взяли участь 150 осіб віком від 15 до 75 років. Проведене опитування дало змогу виявити рівень знань про мову.

Результати за віковими категоріями були наступними. У віковій категорії 15 - 25 років взяли участь 68 осіб. На питання „Чи володієте ви українською мовою? „так відповіли 66 респондентів (97%). Для тих, хто володіє українською мовою, джерелом її вивчення є а) родина (0 %); б) школа (100 %).

Російською мовою в сімї/вдома спілкуються 59 осіб (87 %). Лише українською, за даними розвідки, не спілкується ніхто з опитуваних. Як російською, так і українською вдома спілкуються 7 осіб (10 %). 2 особи спілкуються вдома кримськотатарською (3 %).

На роботі українською мовою спілкуються 8 опитуваних (12 %). Усі інші опитувані спілкуються виключно російською мовою (88 %).

Ті опитувані, які розмовляють російською як вдома, так і на роботі, розуміють українську мову, але їм легше відповідати та розмовляти російською мовою.

Думки опитуваних цієї вікової категорії розділилися щодо вибору державної мови. За українську мову в якості єдиної державної виступають 12 осіб (18 %). За російську - 2 особи (3 %), а за дві державні мови (українська та російська) виступає решта опитуваних (79 %). Більшість опитуваних вказали, що в Україні повинно бути дві державні мови, тобто як українська, так і російська. Тому в АР Крим гостро постає питання двомовності. Генеральний консул Росії в Сімферополі В. Андреєв вважає, що російська мова в Криму повинна мати ширші права, ніж вона має на сьогоднішній день. „У Криму ситуація з російською мовою якась неприродна, ненормальна. Я ж дивлюся телевізор - в основному, там українська мова. В аптеку заходжу і намагаюся купити якісь ліки, тільки по памяті згадую, що це проти цього. А так нічого не розумію, хоча в українській мовній сфері я живу півтора роки і більшість загальних термінів розумію. Але не специфічних термінів. Подібне може представляти загрозу життю людей, - заявив В. Андреєв.

На питання „Чи повинні чиновники володіти державною мовою? усі опитувані (100%) відповіли „так. Респонденти вважають, що люди, які вирішують важливі питання в житті держави, повинні знати державну мову. Голова Верховної Ради України В. Литвин, коментуючи заяву міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника про те, що чиновники обовязково мають знати російську мову, сказав: „Головне, про що ми повинні говорити, щоб для початку елементарно державний службовець знав державну мову. Він нагадав, що обовязкове знання державної мови передбачене українським законодавством, яке регламентує діяльність державних службовців.

Стосовно рівня викладання української мови в регіоні, тільки 2 особи вважають його високим (3 %). Решта опитуваних вказала на достатній рівень викладання української мови.

З думкою американця Білла Мартіна, що „єдина офіційна мова допоможе нам спільно іти вперед, погодилися 15 осіб (22 %), не згодні - 53 особи (78 %). Ті, хто не згодні, мотивували це тим, що АР Крим багатонаціональний регіон, і не можна примушувати людей, які все життя спілкувалися мовою своєї нації, вивчати якусь одну мову і тільки нею спілкуватися.

У бакалаврській роботі наводили два погляди на розуміння поняття „рідна мова. Отже, перший - мова, яку дитина вивчає найперше, і другий - мова, якою людина володіє досконало і користується в будь-яких випадках життя. Більшість опитуваних щодо визначення рідної мови притримуються думки, що це мова, яку дитина чує при народженні, мова пращурів, мова родини. Ще були й такі відповіді:

якою розмовляє людина;

якою мислить людина;

якою бачить сни;

інше або комбінація вищенаведених пунктів.

У віковій категорії від 26 до 40 років взяли участь 30 осіб. На питання „Чи володієте Ви українською мовою? 7 осіб відповіли „ні (23,3 %), 23 особи - „так (76,7%). Серед тих, хто не володіє українською мовою, були ті, хто не так давно переїхав до України з Росії, Таджикістану, Узбекістану.

Серед тих, хто володіє українською мовою, джерелом вивчення назвали родину 9 осіб (39 %); школу - 14 осіб (61 %).

На питання щодо мови спілкування на роботі, 4 особи спілкуються українською мовою (13,3 %). Всі інші спілкуються російською мовою - 26 осіб (86,7 %).

Вдома російською мовою спілкуються 25 осіб (83,3 %), кримськотатарською - 5 осіб (16,7 %).

Відповідаючи на питання „ Чи є на сьогодні достатньо підстав для зміни ст. 10 Конституції України:

„Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України…?, усі респонденти цієї вікової категорії відповіли „так і вказали, що в Україні повинно бути дві державні мови - українська та російська (100 %).

На думку респондентів даної категорії, чиновники повинні добре володіти державною мовою (100 %).

Щодо питання про рівень викладання української мови в АР Крим, 3 особи вказали на низький рівень (10 %). Вони вважають, що це повязано з недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів. Інші назвали достатній рівень - 27 осіб (90 %).

З висловлюванням Білла Мартіна погодилися 8 осіб (26,6 %), не погодилися 22 особи (73,4 %).

Рідною мовою більшість респондентів називають ту мову, яку чули з дитинства - 24 особи (80 %); мова, якою міркують - 6 осіб (20 %).

Наступна вікова категорія - 41-60 років. В опитуванні взяли участь 42 особи, які дуже уважно поставилися до питань анкети.

На перше питання анкети „Чи володієте ви українською мовою? „так відповіли 15 респондентів (36 %). Джерелом вивчення української мови вини називають школу - 4 особи (26,6 %); родину - 7 осіб (46,6%); решти респондентів джерелом вивчення назвали телебачення та газети українською мовою (26,6 %).

Не володіють українською мовою 27 опитуваних (64 %). Ці люди були виховані за часів Радянського Союзу, де вивченню української мови не приділялося певної уваги. Зараз вони не вважають за потрібне вивчати українську мову.

На роботі опитувані переважно спілкуються російською мовою - 40 осіб (95 %). Лише двоє відповіли, що спілкуються на роботі як російською, так і українською мовами (5 %).

Вдома 37 респондентів (88 %) спілкуються російською мовою. Решта - 5 осіб (12 %), спілкуються як російською, так і кримськотатарською мовами.

Стосовно питання щодо зміни ст. 10 Конституції України всі 42 респонденти (100 %) вважають, що на сьогодні достатньо підстав, щоб внести корективи до статті. Усі респонденти зазначили, що в Україні повинно бути дві державні мови - українська та російська.

осіб не вважають, що чиновники повинні обовязково володіти державною мовою (24 %). Решта (32 особи - 76 %) переконані, що знання мови для чиновників є обовязковим.

опитуваних зазначили, що рівень викладання української мови в АР Крим є достатнім (93 %). А троє опитуваних вважають рівень низьким (7 %), і причиною цього визначають недостатню кількість кваліфікованих кадрів.

Усі респонденти цієї вікової групи (100 %) погодилися з думкою американця Білла Мартіна, що єдина мова допоможе спільно йти вперед, бо вважають, що так і було за часів Радянського Союзу.

Рідна мова для багатьох - це та мова, якою вони розмовляють все своє життя (40 осіб - 95 %); 2 особи зазначили, що це мова, якою людина вільно міркує та робить висновки (5 %).

Остання вікова категорія -61 і вище: 10 опитуваних. 6 осіб цієї вікової категорії володіють українською мовою (60 %). Джерелом вивчення мови усі зазначили родину. 4 особи (40 %) не володіють українською мовою, але розуміють.

На роботі усі опитувані спілкуються російською мовою (100 %).

Вдома двоє з опитуваних спілкуються українською мовою (20 %). Одна особа зазначила, що мовою спілкування вдома для неї є кримськотатарська (10 %). Решта визначила російську мову (70 %).

Респонденти даної вікової категорії вважають, що чиновники повинні володіти державною мовою (100 %) і мотивують це тим, що саме ці люди повинні надавати приклад пересічним громадянам.

Щодо рівня викладання української мови в АР Крим респонденти зазначили достатній рівень (100 %).

З думкою американського вченого погодилися 8 осіб (80 %), 2 особи не погодилися (20 %).

Рідною мовою ця вікова категорія визначила ту, якою людина розмовляє усе своє життя.

Підсумувавши усі результати різних вікових категорій, бачимо, що все ж таки російська мова переважає українську в усіх сферах діяльності. Але всі респонденти визначають, що є тенденція для подальшого поширення української мови, бо вона є державною мовою країни та її авторитет підвищується в АР Крим. Отже, можна зробити висновок, що українську мову вивчати треба, бо це головна мова України і на сьогодні ще не вийшов наказ щодо змін ст. 10 Конституції України. Держава повинна піклуватися про підготовку кваліфікованих кадрів, які будуть викладати українську мову в освітніх закладах.

Висновки

Мова виражає єдність держави. У національній державі ототожнюють державу, мову та націю. Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному звязку із суспільством. Цей звязок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого − без мови не було б суспільства. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображена соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо.

У бакалаврській роботі згідно із завданнями, дійшли таких висновків:

. Питання визначення поняття рідної мови на сьогодні й досі залишається відкритим, оскільки одна й та ж людина може розмовляти в дитинстві однією мовою, а у зрілому віці ідентифікувати себе з іншою. Існують два погляди на це поняття. З одного боку це перша в житті мова і мова матері, а з іншого - це мова, з якою сама людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини. Підсумувавши, вважаємо, що перший випадок доцільно використовувати для визначення рідної мови дитини, а другий - для людини в дорослому віці. Щодо державної мови, то її визначають як основну мову держави, яка використовується в законодавстві та офіційному діловодстві, навчанні. Це мова засобу спілкування всіх сфер життя держави і є обовязковою для вжитку; населення України повинно знати та використовувати державну мову. Поняттями рідної, державної мови оперує мовна політика - заходи держави щодо розвязання питань розвитку мови або мов у соціумі, країні. Основною метою мовної політики є розвиток української мови та затвердження її державності, задоволення мовних потреб національних меншин. На сьогодні склалася така ситуація, що російська мова переважає українську в усіх сферах вживання. Але все ж таки українська мова є державною мовою України і це відображено у Конституції.

. В АР Крим етнонаціональна та мовна більшість не збігаються, і це є серйозною етнополітичною проблемою та джерелом можливого конфлікту на мовному ґрунті. Згідно з опитування Research & Branding Group 2011 з 12 - 22 серпня, переважна більшість (81,3%) кримчан визнають рідною російську мову (проти 60,1% тих, хто вважає себе етнічним росіянином); кримськотатарську - 9,4% (проти 9,1%); українську - лише 6,4% (проти 24,9%). Російську мову назвали рідною абсолютна більшість (95,7%) росіян, переважна більшість (76,7%) українців і досить значима частина (9,1%) кримських татар. Кримськотатарську мову визнають рідною абсолютна більшість (86,5%) кримських татар, а також невеликі частки українців (2,2%) і росіян (0,9%). Українська є рідною для 17,9% українців і незначних часток кримських татар (2,5%) та росіян (2,1%). Збільшилась чисельність вірмен, азербайджанців, грузинів, корейців, греків і німців. Кількість євреїв, білорусів, чувашів і мордви значно зменшилася.

. На сьогодні, згідно з опитування щодо визначення рівня знань про мову в опитуваних мешканців селища Нижньогірського та міста Ялти, склалася така ситуація:

) більшість опитуваних володіє українською мовою;

) для більшості джерелом вивчення української мови була школа;

) на роботі більшість опитуваних спілкується російською мовою;

) вдома - теж переважно російською;

) більшість опитуваних зазначає що поряд з українською статус державної мови повинна мати і російська мова;

) щодо питання, чи повинні чиновники володіти державною мовою, то всі респонденти відповіли одностайно „так;

) щодо рівня викладання української мови в АР Крим, то більшість респондентів вважають рівень викладання достатнім;

) з думкою американця Білла Мартіна переважна кількість респондентів не згодна;

) на питання щодо розуміння терміну „рідна мова велика кількість опитуваних визначила, що це мова дитинства та мова матері. Також були такі відповіді: 1) це мова, якою людина мислить;

) мова, якою людина бачить сни. Декілька респондентів наголосили, що для них рідною мовою є саме російська. Частіше респонденти відповідали російською мовою. Переважна кількість опитуваних розуміє українську мову, але вдома і на роботі спілкується виключно російською, бо їм легше формулювати свої думки саме цією мовою. Отже, робимо висновок, що в АР Крим російська мова переважає українську мову в усіх сферах вживання. Але українська мова залишається головною мовою України і на сьогодні немає ніяких змін щодо державної мови. Українську мову треба плека та шанувати. Держва повинна забезпечити країну кваліфікованими кадрами, які будуть навчати правильної та гарної української мови.

Список використаних джерел

1.Аврорин В. Проблемы изучения функциональной стороны языка (К вопросу о предмете социолингвистики) / Авронин В. - Л.: Наука, 1975. - 276 с.

2.Ажнюк Б. Мовна єдність нації: діаспора й Україна / Ажнюк Б. - К.: Рідна мова, 1999. - 452 с.

.Бацевич Ф. Рідна мова: Диференційні ознаки, функції [Електронний ресурс]. - Режим доступу: nbuv.gov.ua›portal/Soc_Gum/Timvum/2008_3/17%20Batsevych.pdf

.Білодід І. Питання розвитку мови української радянської художньої прози переважно післявоєнного періоду: 1945-1955рр. / Білодід І. - К., 1955. - 156 с.

5.Богданович Г. Социолингвистические особенности полилингвизма в Крыму [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

.Брицин В. Мовна ситуація // Українська мова: енциклопедія / В. Брицин, В. Русанівський, О. Тараненко. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - С. 432.

7.Брицин В. Соціолінгвістика // Українська мова: енциклопедія / В. Брицин, В. Русанівський, О. Тараненко. - К.: Українська енциклопедія, 2004. - С. 631.

8.. Гофенедер Ф. Радянська мовна політика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр. / Ф. Гофенедер // Дивослово. - 2009. - С. 37 - 47

9.Ґудзик К. Мова і політика в Україні / К. Ґудзик // День. 2008. № 5. С. 14.

.Єрмоленко С. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Єрмоленко, С. Бибик, О. Тодор. - К.: Либідь, 2001. - 224 с.

11.Єрмоленко С. Мова і українознавчий світогляд / Єрмоленко С. - К.: Вища школа, 2007. - 614 с.

.Ковальчук В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник / В. Ковальчук, Л. Моїсєєв. - К.: ВД „Професіонал, 2004. - 254 с.

13.Кононенко П. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія / П. Кононенко, Т. Кононенко. - К.: Наша наука і культура, 1999. - С. 168.

14.Конституція Украіни (зі змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-VI (2952-17) від 01.02.2011) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <#"justify">15.Леута О. Методи та методологія лінгвістичних досліджень: Монографія / О. Леута, О. Дубчак О. - К.: Ґенеза, 2010. - 106 с.

.Лудченко А. Основы научных исследований: Учебное пособие / А. Лудченко, Я. Лудченко, Т. Примак. - К.: „Знання, 2001. - 125 с.

17.Масенко Л. Законопроект „Про мови в Україні: погляд лінгвіста / Л. Масенко // Дзеркало тижня. 2010. - С. 6 - 9

.Масенко Л. Нариси з соціолінгвістики / Масенко Л. - К.:„Києво-Могилянська академія, 2010. - 242 с.

.Масенко Л. Українська соціолінгвістика: вивчення проблем мовної політики / Л. Масенко // Українська мова. - 2008. - №1. - С. 13 - 23

20.Мовна політика в державі та її законодавчі засади (країна за вибором) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">.Мочерний С. Енциклопедичний словник економіки та права / Мочерний С. - К.: „ Світ , 2006. - 422 с.

22.Німчук В. Виплекано віками / Німчук В. - К.: „Культура слова, 1992. - 345 с.

23.Німчук В. Історія української мови як державної. Українськам мова як державна в Україні / Німчук В. - К.: Довіра, 1999. - С. 7

24.Огарт Е. Українська мова в сучасній мовній ситуації в Україні: соціолінгвістичний та етнокультурний аспект / Е. Огарт // День. - 2007. - № 8, С. 12 - 14.

25.Ожегов С. Словарь русского языка Ожегов С. М.: „Русский язык, 1988. - 752 с.

26.Опитування Research & Branding Group 2011: мовна динаміка у 2011 році [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <#"justify">40.Шумарова Н. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму / Шумарова Н. - К.: Видавничий центр КДЛУ, 2000. - 284 с.

41.Эмирова А. Языковая ситуация в Крыму и насущные проблемы возрождения крымскотатарского языка [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://krod.narod.ru/oboz12.htm>

Похожие работы на - Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!