. Мотивація навчальної діяльності.
Ознайомлення учнів з темою та метою уроку.
III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
Слово вчителя.
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. у підгірському веселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля. Батькова кузня - одне із найяскравіших дитячих вражень майбутнього письменника.
Зрештою, до образу батькової кузні письменник повертався не раз - і в поезії, і в новелістиці, й у наукових, етнографічних студіях. І. Франко дуже рано втратив батька, але вогонь його кузні надихав письменника все життя, став одним із ключових образів Франкової творчості, символом його ненастанної, всепоглинаючої духовної праці. 1902 року в оповіданні «У кузні (із моїх споминів)» Якщо батькова кузня була для майбутнього письменника школою життя і праці, то школою краси й духовності, як це споконвіків прийнято в Україні, стала мамина пісня.
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.
«Мамо, голубко! - було налягаю. -
Ще про Ганнусю, шумильця вінки!»
«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки»
Мати Івана Франка Марія Миколаївна з роду Кульчицьких, що походила із сусіднього з Нагуєвичами села Ясениця-Сільна, «ще в часи дівування навчилася багатьох пісень від односельців і чужосільних жінок», і любов до народної творчості на все життя прищепила малому Івасеві.
Хлопець виявляв неабияку кмітливість і допитливість, відзначався бурхливою уявою і схильністю до фантазування, особливо любив природу й переймався «містикою» батькової кузні. В шестилітньому віці, в 1862-го року, він пішов до школи, але не в рідних Нагуєвичах, а в Ясениці-Сільній, де мешкав у свого дядька по матері Павла Кульчицького.
Зрештою, й там наука не була особливо пильною, тож допитливий хлопець мусив багато осягати самотужки. Так, читати він навчився за десять днів з допомогою дядька. Шкільний приятель Івана Франка Михайло Кобилецький у своїх спогадах так про це розповідав: «Вуйко його, Павло Кульчицький, був напівграмотною людиною та й показував Ясеві по букварю «аз», «буки», «віди», «глагол». Я прибігав часто до Яся і тих «буків», «землів», «животів» трохи покуштував, бо від нашого дяковчителя Андрусевича мало ми користали, тому що він не мав часу нас вчити з тої причини, що бував майже щоденно на комашнях, хрестинах, весіллях, яких ніколи не пропускав, - а ми, школярі, звичайно пустували. Ясьо розумів дуже скоро, писав часто пальцем по шибках і допитувався вуйка, чому треба два «буки» і два «ази», щоби написати «баба» і т.д.».
Тим не менше, за два роки, проведені в ясеницькій школі, хлопець навчився читати й писати українською, польською та німецькою мовами, а також арифметики й церковного співу. Умови для селянських - «мужицьких» - дітей тут були далеко не ідеальними. В дрогобицькій школі, де навчання велося німецькою мовою, майбутній письменник уперше зустрівся з проявами національної й соціальної несправедливості, які дуже гостро переживав. Він чимало натерпівся від деяких учителів-нелюдів, надзвичайно переконливі образи яких відтак вивів у своїх відомих оповіданнях «Schönschreiben» і «Отець-гуморист».
Незабаром, аби якось давати лад чималому господарству і поставити на ноги дітей, Франкова мати змушена була вдруге вийти заміж. Вітчимом майбутнього письменника став молодий парубок із Ясениці-Сільної Гринь Гаврилик, який виявився чоловіком вольовим, серйозним і практичним; він робив усе, щоби Франко й далі міг продовжувати навчання. Із осені 1867-го року Іван Франко - вже учень Дрогобицької гімназії.
червня 1872 року померла Франкова мати, яка тривалий час хворіла на задуху. «Було се… саме пополудні перед зеленими святами, - писав І. Франко. - Моя мама… лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі і на мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув, - ну, що я почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тілько почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, - я тільки дрожав, - ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могла говорити, але дивилася пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, - не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала мені ось які слова: «Боже, Боже, - казала небіжка, - мій Іванцьо прибіг з Дрогобича, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи!».
Йдучи до шостого класу гімназії, Іван Франко, як і його брати Захар і Онуфрій та маленька сестричка Юлія, був круглим сиротою. Проте вітчим Гринь Гаврилик і далі дбав про них, та й мачуха - колишня наймичка ксьондза з Ясениці-Сільної, з якою Г. Гаврилик відтак одружився, - була доброї вдачі, й перегодом Франко називав її мамою.
В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у звязку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів. І ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко вірш «Гімн» («Вічний революціонер»). У 1881 р. І. Франко видає статтю «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка». Виходить друком історична повість «Захар Беркут».
В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа №92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Він шукає для себе будь-якої роботи, перебуваючи в скрутному матеріальному становищі. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі політичну поезію Т.Г. Шевченка.
Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» - старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.
року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено. В цей же період галичани тричі висували сина пересічного українця до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 рр.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді.
На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903 р.).В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейної збірки. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874-1916 рр. вийшов у Львові 1916 р.) За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезії та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах. У 1915 році здоровя письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т.Г. Шевченка.
травня 1916 р. Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. З1 травня 1916 р. труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 р., останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений памятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра. 1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому памятник.
Напрочуд цікавий момент: іще з 1875 року Франко як здібний учень і сирота отримував стипендію - 157 золотих і 50 центів австрійської валюти щорічно; а коли він став студентом, йому підвищили розмір стипендії до 210 золотих. Матеріальне становище хлопця було, мяко кажучи, незадовільним, нерідко доводилося перебиватися, як то кажуть, із хліба на воду, але ось як він вирішив розпорядитися неочікуваними грішми. «Мені підвищили стипендіум на річних 210 золотих, - писав Іван Франко у листі до Ольги Рошкевич 29 лютого 1876 року. - На тоту інтенцію зібралось нас трьох таких лапсардаків, щоби видати твори прозові, а іменно повісті Устияновича… Паралельно з тим думаємо видавати книжечками твори, переводжені з інших словесностей. Початок має зробити Гетого «Фауст», мого перекладу».
Звісно ж, перейнятий такими ідеями студент не міг задовольнитися одними лише університетськими студіями, а одразу ж із головою поринув у наукове, літературне і культурологічне життя тодішнього Львова.
Зрештою, Франко стає бібліотекарем, а відтак і входить до редакції журналу «Друг», який друкував його твори ще тоді, коли молодий письменник був гімназистом. Франко, Павлик та їхні послідовники завязують контакти з польськими та російськими соціалістами, налагоджують канали отримання забороненої літератури, листуються і навіть кілька разів зустрічаються з відомим ученим, провідником національних і соціал-демократичних ідей в Україні Михайлом Драгомановим.
року І. Франко видає свою першу поетичну збірку «Баляди і розкази» з присвятою Ользі Рошкевич, але ця, ще зовсім юнацька, книжка пройшла майже непоміченою. На молодого письменника, що виявляв неабияку громадську активність, чекали серйозні випробування, і вони грянули вже наступного, 1877 року. Що воно таке, той соціалізм, у тодішній Галичині ніхто достеменно не знав, але політична поліція «інакомисліє» відстежувала ревно.
У січні 1878 року відбувся судовий процес над студентами, Франка визнано винним у нібито приналежності до таємної соціалістичної організації й засуджено до шести тижнів увязнення. Як бачимо, про надуманість обвинувачень свідчить уже сам термін покари. Але наслідки для молодого письменника це мало доволі серйозні, і не тільки в особистому житті (втрата коханої), - його виключено з «Просвіти», наукових організацій, позбавлено заробітку, та й ще довго для галицького загалу він залишався «проскрибованим». Тим не менше, Франко і його друзі не впадали у відчай - замість «Друга» вони взялися видавати нові часописи - «Громадський друг», відтак «Дзвін»; друкували «Дрібну бібліотеку» - невеликі дешеві книжечки масовими накладами, насамперед переклади світової реалістичної класики і науково-популярну, просвітницьку літературу. Франко чимало перекладає, пише низку поезій, які відтак стали хрестоматійними («Каменярі», «Картка любові» та ін.), повість «Boa constrictor», оповідання, статті.
Тяжкі матеріальні обставини змушують І. Франка 1880 року залишити Львів. Письменник приймає пропозицію вчителя з гуцульського села Нижнього Березова (нині Косівського району Івано-Франківської області) Кирила Ґеника підготувати його до іспиту на атестат зрілості.
В коломийській тюрмі Франко пише знаменитого «Вічного революцйонера», а також низку інших шедевральних віршів, що увійшли відтак до циклів «Веснянки», «Скорбні пісні», «Нічні думи», «Думи пролетарія» збірки «З вершин і низин».
Вітчим прийняв «проскрибованого» Франка непривітно, і той, заледве оклигавши, знову виїхав до Коломиї з наміром таки добратися до Кирила Ґеника. Але коломийський староста не пускав його до Березова, доки в нього не буде паспорта. Франко написав до Дрогобича, аби йому видали паспорт, а сам, хворий на пропасницю, без грошей і знайомих, сидів у готелі й писав. Тут він «написав повістку «На дні» і на останні гроші вислав її до Львова, опісля жив три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало…, заперся в своїй кімнаті в готелю і лежав півтора дні в горячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя».
Того ж року письменник часто буває в Станиславові, де знайомиться з дочкою польського еміґранта з Росії Юзефою Дзвонковською, і це знайомство переростає в яскраве, хоча й нещасливе кохання. Юзя, також захоплена Франком, відмовляє йому, і лише згодом письменник довідався про справжні причини цієї відмови: дівчина була хвора на сухоти - на той час невиліковну хворобу, і саме через це ні з ким не хотіла звязувати своє життя. Відтак шляхтянка Юзефа стала народною вчителькою, а через кілька років померла. Її поховали на старому цвинтарі в центрі Станіславова.
У 1885 - 86 роках Іван Франко двічі відвідує Київ. Він сподівався на Великій Україні знайти матеріальну і культурницьку підтримку своїй ідеї видання всеукраїнського літературно-наукового і суспільно-політичного журналу, а натомість знайшов… свою долю. 16 травня 1886 року в Павлівській церкві колегії Павла Галагана він узяв шлюб з Ольгою Федорівною Хоружинською, освіченою курсисткою, сучасною й розумною жінкою, якій іще до одруження писав у листі: «Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могучого руху, котрого елементи вже тепер проявляються на всіх кутках нашої Галичини і котрий при нашій помочі повинен міцніти і ширшати, - руху реального і розумного народолюбства. Знаєте, Олічка, що життя тільки тоді життя, коли його движучою силою єсть ідея; а моє дотеперішнє життя, хоч і як не раз тяжке, було тим хіба щасливе і гарне, що ніколи ніяка невзгодина не могла мене зовсім втиснути в грязь, ані збити на хвилю з ідейної дороги».
Повернувшись із молодою дружиною до Львова, Франко з головою поринає у працю. «Живу тепер зовсім ізольований, між людей ніяких не виходжу… часу немає й хвилини, бо всякої роботи бездна на голову злізлася», - писав він у цей час в листі до одного зі своїх друзів.
Задля заробітку співпрацює з низкою польських на українських часописів; витримує часом украй непрості дискусії з їхніми консервативними редакціями задля можливості пропагувати власні погляди на суспільне та літературне життя. Захоплюється науковою роботою, досліджує твори Тараса Шевченка і давньоукраїнські рукописи, а головне - пише власні твори: низку оповідань, повісті «Захар Беркут» і «Лель і Полель», драму «Украдене щастя»; 1887-го року друкує перше, а 1893-го - друге видання поетичної збірки «З вершин і низин», яка ознаменувала собою новий етап у розвитку української поезії. 1896-го року виходить друком його лірична драма «Зівяле листя».
У серпні 1889 року, якраз перед виборами до сейму (парламенту), Івана Франка за надуманими звинуваченнями втретє заарештовують, і випускають із тюрми «через відсутність доказів» лише по закінченні виборів (такі «фокуси», дорогий читачу, влада вміла витворяти, як бачимо, іще в ті часи). У 1890-му році І. Франко разом із М. Драгомановим засновують Русько-українську радикальну партію - першу українську політичну організацію, що мала власну соціальну й економічну програму, на відміну від «народовців» і «москвофілів», діяльність яких зводилася всуціль до просвітницької роботи. Але відтак невдалими виявилися всі три спроби Франка стати послом (депутатом) австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), - влада робила все, щоби провалити «хлопського кандидата». 1899-го року, розійшовшись у поглядах із провідниками радикалів, Іван Франко разом із Михайлом Грушевським засновують Національно-демократичну партію.
Поступово змінюються політичні погляди Франка. В передмові до збірки поезії «Мій Ізмарагд» (1897) він пише: «Жорстокі наші часи! Так багато недовіря, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже маємо!) формальну релігію, основану на догматах ненависти та класової боротьби.
Теми лірики Франка
лихе становище рідного народу
національне оновлення
минуле та сучасне українського народу
щасливе та нещасне кохання поета
пейзажна лірика
поетизує працю
активна турбота про майбутнє своєї батьківщини
Особливості лірики
. Вираження почуттів і роздумів героя, викликаних зовнішніми обставинами (тобто зображення людини через відтворення її переживань).
. Наявність елементів сюжету, описи
. Висока емоційність, схвильований тон розповіді
. Інтенсивне використання образотворчих засобів
. Стислість викладу художнього матеріалу
. Малий обсяг
франко український герой лірика