Соціальний педагог, зміст його фаху

Соціальний педагог, зміст його фаху

Соціальний педагог, зміст його фаху

Зміст

Вступ

Розділ І. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку української держави

.1 Соціалізація особистості - мета соціальної педагогіки

.2 Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особистості

1.3 Предмет та завдання соціальної педагогіки

Розділ II. Теоретичні засади соціальної педагогіки

2.1 Основні категорії соціальної педагогіки

2.2 Принципи соціально-педагогічної діяльності

2.3 Структура та функції соціально-педагогічної діяльності

2.4 Зміст і структура професійно-етичної культури

Висновок

Література

Вступ

У кожній Державі, як і в кожному житті людини є такі періоди, коли їй потрібна допомога іншої людини, групи людей, цілого суспільства. І в цій ситуації особливу роль можуть відіграти як окремі соціальні інститути, так і окремі спеціалісти, серед яких соціальний педагог і соціальний працівник посідають особливе місце. Суспільна потреба у таких фахівцях сьогодні вкрай необхідна. Водночас ми добре усвідомлюємо, що лише професійно грамотний спеціаліст може вирішувати ті складні, суперечливі й болючі проблеми, які назріли у молодій державі, що переживає кризовий період свого становлення. Саме з цією метою і зроблена спроба підготувати підручник "Соціальна педагогіка" для майбутніх спеціалістів, котрі будуть працювати з різними соціальними групами людей. Вони зосередили зусилля на проблемах найбільш болючих і тривожних у сьогоденні - як допомогти кризовій сім'ї, дітям сиротам, дітям та молоді, схильними до наркоманії, тютюнопаління, правопорушень, дітям та молоді з особливими потребами. Крім того, вони прагнули дати студентам теоретичні знання, що може сприяти підвищенню їх професійного рівня ефективності соціально-педагогічної діяльності.

В цілому XX ст. ввійшло в історію України як століття пошуків, перетворень, досягнень і помилок в багатьох галузях наук. Проте не хотілося б, щоб воно запам'яталося як століття, яке принесло біль і розчарування людям. І якщо майбутні соціальні педагоги і соціальні працівники скористаються поданою інформацією у підручнику, то дає надію, що у роботі з дітьми і молоддю ними буде зроблено менше похибок. А відтак ефективніше допомогти молодому поколінню не лише самореалізуватися,самовдосконалюватися, а й усвідомлювати свою роль у створенні і наповненні творчим змістом того соціуму, в якому їм жити і сьогодні, і завтра.

Розділ І. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку української держави

1.1 Соціалізація особистості - мета соціальної педагогіки

Для соціальної роботи як системи професійної діяльності соціалізація особистості виступає надзавданням. Поняття "соціалізація" було вперше введено в наукову систему понять американським соціологом Ф. Гідінгсоном в кінці XIX століття, який тлумачив це поняття як "процес розвитку соціальної природи людини" [1;24] лише в середині XX століття цей термін набув офіційного статусу теоретичного поняття. З'являються різні підходи до цієї проблеми. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер, А.Бандура, В. Уолтерс та ін.) розглядають соціалізацію як процес соціальногонавчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму (Ч. Кулі, Дж.Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії людей; априхильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймають соціалізацію як процес рольового тренування. соціалізацію як процес рольового тренування.

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація в них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо. З цьогоприводу, І.С. Кон говорить, ще "теорія американських соціологів 40-60 роківбули по суті теоріями конформності: вони недооцінювали власну активність і варіабельність поведінки особистості на всіх етапах її розвитку" [6;84-85].

Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих позицій, які можна використовувати в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема Ч. Кулі ввів поняття "первинна група" і розкрив її цінність у процесі формування особистості. При цьому соціалізацію він розглядав як результат соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т. Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм засвоює загальні цінності, в результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю.

Досить важливу думку висловлює О. Брім: "соціалізація - процес, який відбувається протягом всього життя людини", і розкриває деякі відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації. Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти певними навичками, відповідним використанням ролей. У процесі соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки [1;100-102].

П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як "всебічне і послідовне входження індивідів в об'єктивний світ суспільства чи в окрему його частину". В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію,яку людина проходить в дитинстві і стає членом суспільства, та вторинну соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частинисуспільства".

Перші наукові позиції щодо соціалізації з'явилися в радянський період в кінці 60-х років. У визначенні поняття "соціалізація" акцептувалася увага перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес входження в середовище. Так, скажімо, Б.Д. Паригін тлумачить соціалізацію як "входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку"[15;6]. З таким визначенням можна в принципі погодитися, хоча не можна не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації - адаптація особистості в соціальному середовищі, і незвертається увага на зворотній вплив, тобто вплив особистості на оточення,активне відтворення нею суспільних відносин.

Це вплинуло не нове визначення соціалізації, яке підкреслює, що цей двосторонній процес, який включає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з другого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, оволодіває водночас спроможністю створити щось нове, удосконалювати і перетворювати себе і світ.

Думається, у ході вивчення соціалізації молодого покоління варто враховувати обидва аспекти цього процесу. Це пояснюється тим, що підростаюче покоління, набуваючи соціальної о досвіду, подінь час включається в багатогранні суспільні відносини. Крім того, зростає власна активність особистості, самостійність щодо вибору соціальних цінностей, середовища, якому віддається перевага, види діяльності, що відіграє в сукупності істотну роль у процесі соціалізації.

Варто сказати, що. у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему суспільних відносин шляхом оволодіння необхідних соціально-типових,соціально-значущих якостей, але й набуває неповторних, унікальних якостей,а це свідчить що соціалізація - це ще й процес індивідуалізації особистості.

На нашу думку, індивідуалізація є невід'ємною частиною соціалізації, оскільки, по-перше, не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кожною особистості є унікальним і неповторним. По-друге, у формуванні індивідуальності саме й полягає зміст соціалізації.

Таким чином, можна сказати, що соціалізація - це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

З метою розкриття змісту прогресу соціалізації ми маємо простежити співвідношення цього поняття з поняттями "виховання" і "соціальний розвиток". Практика роботи соціального педагога довела, що соціалізацію не можна зводити до поняття "виховання" ні у вузькому, ні в широкому розумінні, в якому воно часто використовується. Виховання передбачає перш за все систему спрямованих впливів, за допомогою яких прагнуть сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства. Таким чином, ми можемо назвати такі особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:

) відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не завжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;

) механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємодії її з мікро- і макросередовищем;

) зростання в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому віддається перевага.

Соціальний розвиток дітей і молоді можна розуміти як обєктивний і водночас керований процес взаємодії кількісних і якісних змін соціальних характеристик молодого покоління в ході його становлення як суб'єкта суспільного виробництва і суспільного життя. Можна сказати, що поняття "соціальний розвиток" і "соціалізація" співпадають, але в них по-різному розставлені акценті: на активності особистості більш виразно представлено в ідеї розвитку, а в соціалізації в центрі уваги знаходиться соціальне середовище і його вплив на особистість. Ми вважаємо, що в науковому тлумаченні соціалізації передбачається розуміння особистості перш за все як активного соціального суб'єкта, спроможного впливати на суспільне життя.

Метою реалізації соціалізуючого процесу соціальний педагог має володіти механізмами соціалізації, вибір яких базується на певних принципах данного процесу:

. принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємо-впливають і взаємодетермінують один одного;

. принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в які індивід вступає в ході діяльності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об'єктивної дійсності завдяки включенню в діяльність;

. принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та інших зв'язків;

. принцип особистої активності та вибірковості дозволяє розглянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самій вибирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне "Я", виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.

Розглядаючи соціалізацію індивіда як складний і багатофакторний процес, завжди необхідно враховувати об'єктивні і суб'єктивні детермінанти, які мають істотний вплив на формування особистості. За об'єктивними умовами маються на увазі соціально-економічні, соціально-політичні, соціокультурні умови життя суспільства і окремих соціальних спільнот, в яких відбувається становлення особистості. В соціологічному плані можна назвати кілька аспектів впливу цих умов на особистість:

) об'єктивні умови мікросередовища, тобто функціонування матеріального і духовного життя суспільства, які визначають умови життєдіяльності індивіда і його найближчого оточення. А вони, у свою чергу, визначають специфіку особистісної свідомості;

) суспільство через різноманітні соціальні інститути здійснюють культурні, політичні, морально-етичні та інші впливи. Відбиваючись у свідомості індивіда вони впливають на їх потреби, інтереси, ціннісні орієнтири, установки та обумовлюють зміни в їх поведінкових "програмах";

) зміни умов у мікросередовищі опосередковано впливають на особливості включення дітей і молоді в соціальну структуру суспільства, що відбивається як на формуванні соціального образу молодого покоління, так і на розвитку самої соціальної структури.

Не можна відкидати чи недооцінювати зворотний вплив підростаючого покоління на суспільство, його оновлення, утвердження нового,покоління на суспільство, його оновлення, утвердження нового,прогресивного. Процес здійснюється, перш за все, шляхом посилення в ньому творчих засад, розширенням можливостей самореалізації, забезпеченням високого рівня життя тощо.

Об'єктивність умов соціалізації не означає їх стихійність і некерованість. Навпаки, в сучасних умовах саме ті суспільні, відносини визначають характер соціальних змін, які свідомо розвиваються і є фундаментом науково обґрунтованого регулювання соціального розвитку дітейта молоді. При цьому не йдеться про маніпуляцію свідомістю юних, не проволонтаристський вплив на їх долю, а створення необхідних умов соціалізації, які забезпечать умови для їх самореалізації, самоутвердження.

Без цього суспільство не зможе продуктивно функціонувати, а отже, воно зацікавлене у створенні передумов для оптимальної соціалізації особистості.

Успіх даного процесу залежить не лише від об'єктивних причин, але обумовлюється низкою суб'єктивних обставин, оскільки передбачається активна діяльність особистості у плані перетворення соціальних умов для власного розвитку, формування і відокремлення особистісних якостей відповідно до власних ідеалів і переконань. Суб'єктивні обставини соціалізації особистості визначаються загальною спрямованістю конкретної особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

В соціалізуючому процесі варто вичленити два аспекти, які проявляються досить самостійно: змістовий і функціональний. При цьому змістовий аспект визначається тим, "що" і "які" якісні ознаки формуються у процесі соціалізації, а функціональний - "як" і під впливом яких механізмів здійснюється це формування. Змістовий аспект більш тісно повязаний з суб'єктивними обставинами становлення особистості і може бути охарактеризований її діяльністю, спілкуванням і самосвідомістю.

Діяльність суб'єкта пов'язується, з одного боку, з активним його включенням в різноманітні суспільні відносини; з другого - з виявленням для кожного суб'єкта особливо значущих аспектів життєдіяльності. Визначений головний вид діяльності підпорядковує всі інші види діяльності, що сприяє розширенню можливостей особистості саме як суб'єкта діяльності.

З діяльністю тісно пов'язане спілкування, яке в контексті соціалізації розглядається з позиції його розширення і поглиблення. Діти і молодь є представниками різних соціальних груп: формальних і неформальних, малих і більших, первинних і вторинних, в яких відбувається різне за характером спілкування. Саме воно певною мірою задовольняє соціальні і психологічні потреби особистості і формує систему регуляції її поведінки, впливає на її ціннісні орієнтації, погляди, переконання.

Не менш важливим у змістовному аспекті соціалізації є розвиток самосвідомості особистості, яка виробляється протягом всього життя людини.

Це дозволяє сказати, що процес соціалізації означає становлення в людині образу його "Я".

Діяльність, спілкування, самосвідомість взяті разом, розкривають сутність соціалізації, її змістові аспекти. А функціональний аспект соціалізації характеризується на певному віковому етапі інститутами і механізмами соціалізації. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім'я, неформальні групи, навчальні групи, об'єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні організації, в яких особистість залучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансформаторами соціального;досвіду.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляють свої механізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загально прийнятими моделями соціалізації протистоять ті, які соціальне не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціолізованих формах соціалізації, котрі відображають домінуючі цінності. А отже, є закономірним і необхідним процес демократизації механізмів соціалізації дітей і молоді, що є передумовою і важливим напрямком становлення громадянського суспільства в Україні.

Нині демократизація механізмів соціалізації молодого покоління здійснюється па основі відходу від історично виробленої практики патерналістського регулювання його участі в усіх, процесах і житті суспільства з боку державних і громадських структур, усунення директивних методів тиснення на ініціативність, самостійність, самовираження.

Сучасне управління соціалізацією дітей та молоді має за мету залучити їх до прийняття рішення проблем власного життя і діяльності, стимулювати реалізацію їх покликань, здібностей, ініціативи і творчості. Тобто в даному процесі слід відкидати як дрібну опіку, так і відмову в допомозі людині у роцесі слід відкидати як дрібну опіку, так і відмову в допомозі людині у виборі її життєвих і соціальне значущих цінностей. Спільна діяльність молодого покоління з фахівцями соціально-педагогічної роботи, передача їх знань, досвіду дозволяє дітям і молоді оволодівати навичками соціально- активної особистості.

Незаперечною у цьому процесі є індивідуалізація, яка, до речі, не має нічого спільного з абсолютизацією волі та інтересів індивіда, протиставлення його інтересів інтересам інших. В даному випадку індивідуалізація необхідна як процес виявлення і стимулювання нахилів, задатків, здібностей особистості, врахування її потреб та інтересів, які розвиваються, спосіб поєднання суспільне значущого і особистісного. Все висловлене в цілому дозволяє сказати, що соціальний педагог має враховувати у складному соціально-виховному процесі той факт, що процес соціалізації не є безконфліктним і лінійним, він має свої складності і суперечності, обумовлені діалектичною єдністю свободи і необхідності, новизни і консерватизму, виховання і самовиховання тощо. Крім того, головним у соціалізації має бути відродження гідності людини, розширення меж його свободи, відповідності, ініціативності, підприємництва. Оскільки саме людина є найважливішою цінністю і метою суспільного розвитку, то саме на неї повинна "працювати" економіка, політика, ідеологія, культура, соціальна сфера. Це в першу чергу стосується підростаючого покоління, яке в перехідний період суспільства виявилося найбільш незахищеним соціальною спільнотою.

І, нарешті, останнє - ставлення до дітей та молоді має базуватися на принципово новій концепції -- концепції самореалізації у процесі соціальної творчості, здійснення власних інноваційних проектів за наявності активної допомоги з боку державних та громадських соціально-виховних інститутів.

1.2 Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особистості

Порушення традиційних для України останніх десятиріч механізмів соціального регулювання і взаємодії, поведінка людей потребувала перегляду не лише соціальної політики, але й теоретичних засад, які стали підґрунтям в осмисленні того, що відбувається з людиною, яка логіка зміни подій, який механізм самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Все це свідчить про те, що необхідне термінове вироблення стратегії соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях.

Крім того, все очевиднішим стає вплив на специфіку діяльності соціального педагога і соціального працівника масовості і якісних змін, які відбуваються в самій людині: зростання грамотності, поінформованості, відносної соціально-побутової забезпеченості. При цьому нову роль починає виконувати, з одного боку, соціально-культурні традиції, які іноді ускладнюють житія людини, а з другого - уніфікація соціокультурного розвитку людини під впливом засобів масової інформації.

Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики, безперечно, змушує теоретиків і практиків визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Хоча можна з певністю стверджувати, що сьогодні ніхто не заперечує, що соціальна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. При цьому соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціально-педагогічної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

Проте соціально-педагогічна робота є не лише засобом реалізації соціальної політики. Вона, виконуючи обернений зв'язок, виступає своєрідним соціальним локатором, який визначає реальні наслідки соціальної політики, її життєвості і ефективності. Саме система соціально-педагогічної роботи як діяльність по наданню допомоги людині, сім'ї, групі осіб, котрі попадають у складну ситуацію, шляхом надання їм матеріально-фінансової, морально-правової, психолого-педагогічної підтримки показує реальні можливості суспільства і держави у сфері захисту, підтримки і допомоги людині.

Звичайно реалізовувати соціальну політику може лише та людина, яка володіє відповідними професійно-якісними характеристиками. У зв'язку з цим заслуговують на увагу деякі аспекти цінностей не лише особистості, але й професійної діяльності, що свідчить про їх взаємодію і єдність.

Цінності професійної діяльності можна сприймати як певну домінуючу потребу - служити своєю професією на благо інших людей, яка орієнтує (чи акумулює) професійно-особистісну активність соціального педагога чи соціального працівника у досягненні цієї гуманної цілі.соціального працівника у досягненні цієї гуманної цілі.

Взявши за основу характерні потреби особистості і співвідносячи їх з новою професією - соціальний педагог, її гуманістичним смислом, можна назвати такі групи цінностей соціально-педагогічної діяльності:

üцінності, які відображають специфіку професійної діяльності, альтруїстичного характеру (допоможи іншому, який потребує твоєї підтримки, чи слабо захищеній людині);

üцінності етичної відповідальності перед професією (соціальний педагог чи працівник захищає гідність і цілісність професії, дотримується і примножує етичні принципи, норми, знання і місію соціальної роботи, яка, як і інша галузь знань, перебуває у процесі постійного розвитку і збагачення тощо);

üцінності, пов'язані з потребами самореалізації, самоствердження і самовдосконалення особистості соціального педагога чи соціального працівника і досягнення професіоналізму діяльності.

Якраз гуманістичний ідеал - самоцінність особистості - визначає зміст і призначення цієї діяльності, а її цінності тією чи іншою мірою відображають визнання гармонії суспільних і особистих інтересів, пріоритету загальнолюдських цінностей (істина, здоров'я, мир, милосердя, добро, допомога іншій людині тощо). У зв'язку з цим основним завданням соціально-педагогічної роботи є налагодження балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю і особи перед суспільством.

Головною особливістю соціально-педагогічної роботи є вміння спеціаліста визначати проблеми і потреби на різних рівнях: індивідуальному,міжособистісному і суспільному.

Напрацьовуючи досвід соціально-педагогічної роботи в Україні, ми маємо зважати на набутий досвід закордоном. Зокрема істотну роль відіграють різні підходи, і методи в зарубіжній школі соціальної роботи, які доповнюють цілі, завдання і зміст цієї роботи у нашому суспільстві. У зв'язку з цим можна відзначити різні напрямки і підходи у зарубіжній практиці (Мері Річмонд, Зігмуд Фрейд, Джон Дьюї, Вірджинія Робінсон, Гордрн Гамільтон, Аліса Соломон та інші). Якщо представники "діагностичної" школи роблять акцент на діагностиці (причому оцінка особистості мала на звичайне значення більше, ніж оцінка соціальної ситуації, оточення, середовища), то представники "функціональної" шкоди акцентують увагу на процесі надання допомоги, вважаючи, що людин внутрішньо завжди прагне до чогось позитивного і перебуває у стані зростання і розвитку. Вони наголошують на значенні соціального оточення, культурних і економічних факторів, які сприяють чи ускладнюють цей процес. Водночас представники функціональної" школи впевнені в тому, що не можна напряму пізнати "Я" іншої людини, для цього необхідно налагодити такі відносини, при яких клієнт може розкритися. Це потребує від спеціаліста хорошого знання. Тому вони вважають, що підготовка соціального працівника потребує його "тотального (повного)вживання", у сферу його діяльності, що забезпечить саморозвиток,самопізнання. Дана позиція науковців виправдала себе і підтвердилася багаторічною практикою.

Таким чином, результатом соціальної роботи в цілому зарубіжні дослідникивважають "поліпшення функціонування клієнта і його краща адаптація до умовсоціального середовища" (Холліс і Вудс); "забезпечення сприятливих змін у житті клієнта" (Г. Бендлер); "наближення, зміна гостроти різних проблем, які з'являються в житті людини" (X. Сведнер).

Як засоби досягнення визначених цілей пропонуються: "свобода, розвиток, і зміни" (Г. Бендлер); "різні методи здійснення соціальних змій" (X. Сведнер); "зміна умов життя і способів життя людини" (Л. Юнсон)та ін.

Таким чином, мета соціально-педагогічної роботи - сприяння успішно вирішувати їхні проблеми. Засоби досягнення цієї цілі - вивільнення і розвиток ресурсів людини і її соціального оточення, здійснення необхідних соціальних змін.

Серед наукових тлумачень терміну "соціальна робота" в Україні перше визначення дається за словником: це різновид діяльності, яка за свою мету має оптимізацію суб'єктивної ролі людини у всіх сферах життя суспільства у процесі її спільного задоволення потреб щодо підтримки життєвого забезпечення і творчого існування особи[10; 20-29].

Існує ще ряд визначень, в основі яких лежать слова: допомога, підтримка, захист. Проте найбільш сприйнятливим може бути визначення суті самого змісту соціально-педагогічної роботи, яке поєднує в собі кілька аспектів,що характеризують її:

) надання допомоги окремій людині чи групі людей, які опинилися в складній життєвій ситуації, шляхом підтримки, консультування, реабілітації, патронажу та інших видів соціальних і психолого-педагогічних послуг;

) актуалізація потенціалу самодопомоги осіб, які опинилися в скрутній ситуації;

) цілеспрямований вплив на формування і реалізацію соціальної політики на всіх рівнях - від загальнодержавних до місцевих з мстою забезпечення соціальне здорового середовища життєвого побуту та життєдіяльності людини, створення системи підтримки людей, які опинилися у складній життєвій ситуації. Перші два рівні представляють мікрорівень, третій - макрорівень соціально-педагогічної роботи.

В той же час ми розглядаємо соціальну роботу і як своєрідну управлінську діяльність, спрямовану на зміну сукупності умов функціонування і розвитку соціальних процесів з метою досягнення оптимальної відповідності інтересам і потребам суспільства, соціальних груп і особистості. Таке широке тлумачення дозволяє сприймати соціальну роботу як феномен, метою якого є здійснення корекції соціальних відносин, соціальних процесів розвитку і становлення особистості.

Не можна відкидати і того факту, що поняття "несоціальна робота" буде постійно змінюватись, оскільки процес рухається від одного стану, завдань, проблем, ідеологій до інших і її сьогоднішня модель, безперечно, не є завершеною і закритою. Тому, очевидно, тлумачення даного поняття з часом набере іншого характеру і передбачатиме інші цілі.

Зміст і структура соціально-педагогічної роботи як виду професійної діяльності, з одного боку, виходять з прийнятого філософського і психологічного трактування діяльності, а з другого, - враховують специфічні особливості і фактори, які характеризують об'єкт, що вивчається нами.

Специфічною особливістю людської діяльності є соціальна форма її організації, яка сприяє активній інтеріоризації кожним учасником суспільних норм і цінностей. Що ж стосується соціальної роботи як виду діяльності, то можна сказати, що вона спрямована на досить складний об'єкт: людина чи група людей, які потребують соціальної допомоги, підтримки, корекції, реабілітації. Соціальна робота - це інтегроване, цілісне утворення, яке включає такі структурно-змістові компоненти: ціль, дії, мотивацію, відносини, комунікацію.

Для розуміння діяльності особистості соціального педагога, соціального працівника необхідно починати з визначення цілей: чим визначаються його цілі в конкретній практичній ситуації в даний період і як визначені цілі (а потім і дії) змінюються. Потім в дію включається завдання, яке може вирішувати спеціаліст; при цьому можливе планування дій (поставленого завдання) з клієнтом і залучення його власних ресурсів і можливостей. Дія, окрім цілей і завдань, включає операційно-практичні акти (конкретні різні види діяльності).

Система мотивів - рушійна сила людської поведінки. А система домінуючих мотивів, яка спонукає до дії, одержала назву спрямованості особистості.

Поєднання мотиву і способу його реалізації проявляється в альтруїстичній, дійовій чи особистісній спрямованості. Так, мотиваційною основою у дії щодо надання допомоги, підтримки (будь-якого плану) людині можна вважати те, що суб'єкт керується ставленням до нього як до цінності.

Мотивація проявляється і в такому компоненті особистості соціального педагога (працівника), як відносини. Стиль поведінки фахівця, обумовлений сукупністю його особистих і професійних якостей, його ціносними орієнтаціями та інтересами, має помітний вплив на систему відносин, які налагоджує соціальний працівник. При цьому варто зважати на загальні ознаки професійних відносин, на відміну від міжособистісних:

. Формування відносин спеціаліста обумовлено професійними цілями. В діяльності соціального педагога чи соціального працівника відносини формуються заради досягнення як загальних цілей, так і заради окремих завдань і результатів.

. У професійних відносинах спеціаліст на перше місце ставить не власні інтереси, а потреби, інтереси і очікування інших людей при вирішенні їх проблем.

. Соціальний педагог (працівник) будує відносини на основі об'єктивності і усвідомлення власної відповідальності, що дозволяє йому відволікатися від власного емоційного стану, щоб сприймати об'єктивно потреби, турботи і труднощі іншої людини.

Особливу роль у діяльності спеціаліста соціально-виховної сфери відіграє комунікація. Саме категорія спілкування відображає зв'язки між людиною і соціальним середовищем, групами, спільнотами. Спілкування - процес багатогранний. Воно реалізується в різноманітних формах (міжособистісне багатогранний. Воно реалізується в різноманітних формах (міжособистісне спілкування, соціальний діалог, ділове і управлінське спілкування тощо).

У соціально-педагогічній роботі доводиться стикатися з різними людьми:

сором'язливими і такими, що бурхливо чи навіть агресивно виражають свої почуття, замкнутими, недовірливими, охочими до розмов, тими хто шукає справедливості, підтримки і хто їх вимагає. Тому важливим є вміння знайти підхід до кожного з них, налагодити контакт, стимулюючи людину до діалогу тощо. Компетентність у спілкуванні - є одним із головних, базових компонентів і критеріїв результативної роботи. Знання закономірностей усвідомленої поведінки особистості (світогляд, переконання, інтереси,прагнення, ідеали) і неусвідомленого (установки, стереотипи, потяг, рівні домагань, конформність, сприятливість навіювання тощо), розуміння механізмів спрямованості особистості, міри прояву емоцій (аффекти, стреси, фрустрації тощо) допоможуть адекватно оцінити і зрозуміти людину, надати саме ту допомогу, яку він потребує. Крім того, міміка, жести, експресія доповнюють це розуміння і сприяють знаходженню оптимальних варіантів вирішення проблеми, яка стосується конкретної людини.

Уміння володіти первинною діагностикою комунікабельності своїх клієнтів, груп осіб - необхідна ланка у компетентності соціального працівника чи соціального педагога. При цьому слід пам'ятати: не можна оцінювати людину і її можливості щодо спілкування без врахування актуального чи потенційного оточення, перспектив розвитку особистості.

Звичайно, спілкування - домінуючий інструмент у соціальній роботі, але не кінцевий продукт діяльності. Водночас варто наголосити на думці, що людина-особистість більш різноманітна, складніша і багатша, ніж діяльність, і її сутність не вичерпується нею. Але смислом акмеологічного підходу у професійно-особистісному розвитку спеціаліста є те, що не можна розглядати особистість поза діяльністю, так же, як діяльність не можна розглядати без врахування особистості, її спрямованості щодо розвитку; саморегуляції,самореалізації тощо.

Зважаючи на аксіологічну і функціональну природу, соціально-виховна робота є однією із багатогранних і об'ємних видів професійної діяльності.

Соціальний педагог і соціальний працівник виконує весь спектр різноманітних функцій організації, координації, забезпечення, підтримки (психологічної і фізичної), правової і адміністративної допомоги, психолого-педагогічної корекції тощо. Це спеціаліст, який може працювати на різних рівнях реалізації соціальної політики держави - на рівні управління, матеріально-технічного і правового забезпечення, освіти, охорони здоров'я і безпосередньої практики соціально-виховної роботи:

Таке розуміння діяльності соціального педагога чи соціального працівника потребує водночас усвідомлення соціальної ролі спеціаліста цієї галузі.

Загалом їх можна поєднати у чотири блоки, які дозволяють висвітлити основні аспекти розуміння соціальних ролей:

Øроль як зразок поведінки і установок, соціальне заданий з більшою чи меншою мірою визначеності;

Øроль як стратегія поведінки, спрямована на оволодіння ситуацією певного типу;

Øроль як система очікувань стосовно людей певного статусу;

Øроль як дія, як виконання певних вимог людиною, призначеною на цю роль [8;11;40-45].

Дані позиції характеризують і професійні ролі соціального працівника через призму його посадових функцій. Звідси можна сказати, що рольова поведінка соціального працівника обумовлена самою посадою. Проте, коли ми розглядаємо працівника як спеціаліста-виконавця професійної діяльності, то особистісний фактор (індивідуальність, творчі здібності, втілені в технології, особистісні якості і властивості і, безперечно, професійна компетентність) в практиці досить помітний. Спеціаліст, включаючись у професійну діяльність, виконує свої професійні ролі. Професійна роль формується і обумовлюється не лише місцем індивіда в системі об'єктивних функцій у діяльності. Виконання різноманітних професійних ролей в соціальній роботі пов'язане з виконанням різних робочих функцій. Робоча функція може бути охарактеризована як певний обов'язок, завдання чи дії, які пов'язані з специфічною професійною роллю.

Кожна професійна роль має набір конкретних робочих функцій: організаторську, управлінську, комунікативну, діагностичну, прогностичну, педагогічно-терапевтичну, посередницьку та інші. Ефективність виконана цих функцій, співвідносячись з певними здібностями людини і її особистими якостями, в різній мірі визначається цілеспрямованим тренуванням в діях, в яких вони реалізуються. А щоб реалізувати ці дії, кожен спеціаліст має володіти пакетом відповідних технологій, які в сукупності є не лише процесом, ходом дії, але й відображають зміст і характер цих дій,

1.3 Предмет та завдання соціальної педагогіки

Процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, загострили інтерес до розвитку людини у конкретності. Суспільство характеризується "відкритістю", багатофакторністю й різноспрямованістю впливів на молоде покоління, несучи з собою як збільшення можливостей розвитку людини, так і певний потенціал негативних впливів. Назріла потреба у розробці наукових основ соціалізації і виховання дітей та молоді у єдності та взаємозв'язку, корекції соціальної, в тому числі молодіжної й освітньої політики.

Відродження соціальної педагогіки в кінці XX ст. об'єктивно відображає цю потребу часу. Відкритість педагогічної науки до соціальних явищ взаємодія соціального середовища |і середовища педагогічного закладають фундамент для нового етапу розвитку педагогіки середовища, яка системно вивчає відносини таких компонентів, як: час - соціум - соціалізація-виховання - особистість.

Можна сказати, що соціальна педагогіка усталилася як самостійна галузь педагогічного знання, яка має за мету вивчення освітньо-виховного потенціалу суспільства, способів виховання соціального середовища для більш успішної соціалізації і розвитку особистості протягом всього життя Соціальна педагогіка детермінована історично за своєю суттю. Сучасний статус соціальної педагогіки був підготовлений усім, ходом історичного розвитку України і обумовлений політичним, економічним, соціально- культурним, освітнім рівнем розвитку країни. Тому соціальну педагогіку можна розглядати як науку, яка розкриває вплив на педагогічний процес конкретних соціокультурних умов, які виконують роль посередника між соціальним середовищем і окремими галузями педагогічного знання, тісно пов'язану з цивілізацією розвитку суспільства і з становленням соціально-громадських відносин.

Соціальна педагогіка спрямована на перетворення соціального середовища, попередження конфліктів, оптимізацію стосунків особистості і соціуму. Тому завданням соціальної педагогіки є: пошуки методів і засобів попередження проблем, виявити і обґрунтувати шляхи усунення причин, які породжують ці проблеми, розробити умови і забезпечити превентивну профілактику різних негативних явищ, відхилень у поведінці людей і таким чином оздоровити соціальне мікросередовище.

Звичайно, той факт, що соціальна педагогіка виокремилась. Із педагогіки, свідчить, що в полі її зору знаходяться ті ж процеси і явища, які вивчаються педагогікою, але розглядаються вони у певному, специфічному аспекті. І специфіка цієї нової галузі педагогічних знань обумовлена словом "соціальна".

Поняття "соціальна" вбирає в себе все те, що пов'язано з людиною,взаємодією людей, з різними формами їх спілкування у мікро-соціумі. Звідси можна сказати, що предметом уваги соціальної педагогіки є не лише сама людина, а людина у середовищі, у взаємодії з різними соціальними інститутами; сім'єю, дошкільним закладом, школою, підлітковим чи молодіжним об'єднанням, закладами культури і спорту та інші. Соціально-педагогічне середовище, з яким взаємодіє кожний індивід - це і соціально-психологічний клімат середовища, і природні, соціокультурні та економічні умови, звичаї й традиції, окремі особи і групи людей, це вся держава з її інституалізованими структурами.

Тому можна стверджувати, що соціальна педагогіка вступає у міждисциплінарні контакти з соціологією освіти, соціологією виховання, педагогічною і соціальною психологією, психологією управління (М. 16-17). Але при цьому варто акцентувати увагу на одній особливості, обов'язково притаманній соціальній педагогіці - гуманістична спрямованість, єдність вимог і поваги до дітей і молоді, а відтак - співробітництво, співдружність, співтворчість соціального педагога і особистості (Вас. 16).

Соціальна педагогіка покликана розглядати особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як початковий і кінцевий пункт багатогранного процесу соціалізації. Це означає, що всі педагогічні механізми і засоби мають розглядатися з урахуванням їх функціонування в цілісній системі соціуму, тобто в усіх сферах суспільного життя. Останнє і зумовлює необхідність розробки нових соціально-педагогічних проектів і технологій.

Специфіка соціальної педагогіки полягає в тому, що вона осмислює закономірності і розробляє проекти і програми формування не лише і не стільки професіонально-кадрового потенціалу суспільства, скільки людини як особистості, спеціаліста як особистості. Це змушує соціальну педагогіку розглядати особистість не як стан, а як стадію, фазу, рівневу форму буття одиничного представника людського роду. Згідно з більшістю відомих нам точок зору об'єктом соціальної педагогіки виступає особистість. Однак у деяких дослідженнях, наприклад, у Л.В. Філіппової об'єкт уточнюється і визначається як особистість в її становленні та розвитку, тобто в процесі соціалізації. Разом з тим, поняття особистості, що стабілізувалося на Цей час, достатньо широке. В нього включають найрізноманітніші характеристики людини від формально-динамічних властивостей темпераменту до світогляду і життєвих принципів. Подібне розширене тлумачення ускладнює розуміння самого феномена особистості та її суті і приводить до не розмежування завдань повноцінного розвитку, навчання та виховання людини.

На наш погляд найбільш обґрунтованим і логічним є поняття особистості як особливий спосіб існування людини, як член суспільства, як представник певної соціальної групи, тобто соціокультурної реальності. Такий підхід широко представлений у психології і добре узгоджується із соціально-філософським та соціологічним підходами. А це якраз дозволяє розглядати проблему становлення та розвитку особистості з міждисциплінарної, а по суті соціально-педагогічної позиції.

Розглянемо більш детально ті характеристики особистості, в яких відображається її соціокультурна природа. Саме за рахунок подальшого уточнення та конкретизації цих характеристик нам видається можливим визначити предмет і основну функцію соціальної педагогіки як науки та практичної дисципліни. Достатньо чітко феномен особистості виявляється в позиції людини, у взаємовідносинах її з іншими людьми, розкривається у її життєвих цілях та мотивах, у засобах поведінки і дій стосовно до загальних своїх цілей та завдань. Таким чином, поняття особистості тісно пов'язане з поняттям позиції і співвідносних з поняттями соціальної ролі і соціального статусу. Під поняттям соціальної ролі найчастіше розуміють програму, яка відповідає очікуваній поведінці людини в тій чи іншій соціальній групі. По суті - це заданий, визначений статус участі особи в житті суспільства.

Поняття, статус описує поведінку людини, включеного в систему соціальнихвідносин, що склалися, де для неї відведені місце та засіб дії, типнормативної поведінки у статусній системі, яку регулюють наші стосунки і дії. Хоча поняття статусу і ролі є адекватними характеристиками особистості з боку її зовнішніх найбільш очевидних проявів, вони не охоплюють самої суті особистості. Суть особистості пов'язана із здатністю людини діяти вільно, самостійно та відповідально, тобто виходити за межі статусно-рольових обмежень та нормативних розпоряджень. Місце людини в соціальному житті може бути задане, продиктоване волею і обставинами. Одночасно це ж місце в житті мусить бути вибране, знайдене, завойоване людиною самою, за її власною волею і вільно усвідомленим вибором. У такому випадку варто говорити про вибір людиною позиції в житті, про її особистісне самовираження, а позицію можна вважати найбільш цілісною характеристикою людини як особистості. Особистість в такому аспекті - це людина, що вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце в житті, в суспільстві, в культурі. На основі сказаного стає зрозуміло, ясно, що особистість - це цілком соціокультурне утворення, суб'єкт, що вільно визначився та виробив свою позицію у просторі культури і в часі історії. Проте особистість - це не раз і не назавжди сформована якість, стан, структура, а засіб дій, образ буття, суб'єкт поступу. Кожна людина повинна утверджувати себе як особистість, вибираючи та відстоюючи власні позиції. Отож, особистість є специфічний спосіб існування людини, а відтак можна говорити і про особливе особистісне буття людини. Таким чином, буття забезпечується завдяки особистісним утворенням. Ці утворення, в свою чергу, формуються та складаються лише за умови виходу людини на особливий рівень життєдіяльності, при веденні людиною індивідуального способу життя.

Особистість - це повне самовизначення людини у всій сукупності дій, стосунків з іншими, її спрямувань та орієнтацій. Таким чином, соціальна педагогіка як наука покликана узагальнювати результати, що стосується закономірних відносин, логіки взаємозв'язків, структурно-функціональних взаємодій всіх складових, які утворюють зміст процесу соціалізації. Як практична дисципліна, соціальна педагогіка покликана будувати технології, що забезпечують успішне проходження процесів, які стосуються спеціалізації. Тепер ці технології соціалізації одержують своє втілення у вигляді різних соціальних служб покликаних часом одержують своє втілення у вигляді різних соціальних служб покликаних часом.

Разом з тим, особистість не лише засвоює соціальний досвід, але й реалізує свої задуми, будує відносини на свій розсуд, тобто виступає суб'єктом соціальних відносин. Суб'єктність в соціальних стосунках є результатом сформованості особистісного рівня. Завдяки наявності особистісного рівня стає можливим індивідуальне самовизначення як умови самореалізації особи. Саме останнє є втіленням справжньої соціальної природи людини. Варто відзначити, що саморегуляція особи можлива не всупереч суспільству, а завдяки йому, тобто через засвоєння та творче використання різноманітного соціального досвіду. Сам процес особистісного самовизначення та самореалізації є найбільш повним втіленням соціальної природи людини. При такому розумінні призначення та завдань соціальної педагогіки, закономірності та технології виховання потрапляють у сферу її інтересів. На основі викладених вище положень, що стосуються соціальної природи людини,предметом соціальної педагогіки варто вважати закономірні відносини, логіку взаємозв'язків, структурно-функціональні взаємодії всіх складових,які утворюють зміст процесу соціалізації, особистісного самовираження та самореалізації. Основною метою соціальної педагогіки як науки є інтеграція знань про соціальну природу особистості як педагогічної мети. Головною метою соціальної педагогіки як практичної дисципліни варто вважати побудову технологій, що забезпечують подолання відчуження особистості від своєїсправжньої соціальної природи.

Розділ II. Теоретичні засади соціальної педагогіки

2.1 Основні категорії соціальної педагогіки

Кожна наукова дисципліна має свій тезаурус - понятійно категоріальний апарат, яким вона послугується в певній галузі суспільної практики.

Соціальна педагогіка як інноваційна дисципліна має ще недостатньо розроблений тезаурус, більшість понять якого запозичена з соціології, педагогіки, психології. Проте, широко використовуючи окремі категорії цих наук, соціальна педагогіка наповнює їх специфічним контекстом, конкретизуючи сферу свого предмета дослідження.

До числа основних інтегративних соціально-педагогічних понять можна в першу чергу, віднести категорію "соціальне виховання". Воно розуміється як створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій.

Соціальне виховання здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога їй. Освіта включає в себе систематичне навчання та самоосвіту. Організація соціального досвіду здійснюється завдяки участі дитини у різних формалізованих та неформалізованих об'єднаннях (клас, гурток, дворова кампанія однолітків, сусідство, референтна група тощо). Індивідуальна допомога - це свідома спроба інших осіб (батьків, вчителів, близьких, друзів тощо) допомогти дитині набути певних знань, навичок для задоволення власних потреб та потреб інших людей; в усвідомленні дитиною своїх цінностей та можливостей; в розвитку самосвідомості та самоствердженні, почутті приналежності до певної групи та соціуму.

Соціальне виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також в тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські об'єднання). Роль держави в організації соціального виховання полягає в тому, що вона не тільки створює його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, закріплені в державних програмах та документах (державна національна програма „Освіта"), і визначає його структуру та зміст.

Процес соціального виховання можна відобразити у вигляді такої схеми:

Включення людини в систему життєдіяльності різноманітніх організаційНабуття та накопичення елементів соціального досвіду ( знань, умінь),їх інтернаціоналізаціяПоведінка особистості як результат екстеріоризації набутого соціального досвіду

Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективної соціалізованості особистості. Процес соціального виховання здійснюється в умовах соціального середовища. Середовище - це сукупність умов існування людини та суспільства. У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості. Соціальна педагогіка, базуючись на цьому визначенні, розглядає соціальне середовище - як сукупність соціальних; умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи) що впливають на її свідомість та поведінку. Соціалізація особистості невід'ємна від соціального середовища. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: політична, соціальна, духовна формують певні очікування щодо поведінки особистості. Ці очікування перетворюються відповідними соціальними інститутами у цілі, завдання, зміст соціального виховання. Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніша палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності, особистості. В структурі соціального середовища виділяють макро- та мікрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище. Мікрорівень - це конкретні умови життя особистості (сім'я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення,навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об'єднання). Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов'язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища. Соціальна адаптація є однією із складових процесу соціалізації особистості. В широкому розумінні саме поняття адаптації розглядається як пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптація визичається як пристосування індивіда до групових норм та самої соціальної групи. Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам як рефлексія, ідентифікація, симпатія, прийом соціального зворотного зв'язку тощо. В соціальній педагогіці категорія соціальної адаптації розуміється як процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, вид взаємодії особистості чи соціальної групи з соціальним середовищем. Психологічна та соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. Психологічна адаптація як соціально зумовлена суспільним характером змін та людської свідомості, психіки що викликають її, у свою чергу шляхом формування цілей і програм виливає на ефективність адаптивної діяльності емоційного забарвлення[2;10-19]. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немов би "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможлива [12;10]. На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство). Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини. Оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у соціальній сфері. Процес соціальної адаптації є безперервним, зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності,що безперечно, потребує нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда. 1. Важливим компонентом соціальної адаптації є узгодженість оцінок, особистих можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це ступінь можливостей особистості включитися в нові умови соціального середовища, а також ті що, перебувають в постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості,тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності. Соціальна адаптація виступає в двох формах: активній та пасивній. За умови дії активної форми індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси. При наявності пасивної форми адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно приймає існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси до пристосування в соціальному середовищі. В результаті цього при зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може з'явитися соціальна дезадаптація, що проявляється в різних формах девіантної поведінки. Таким чином соціальна адаптація як властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою та соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини та вдосконаленню навколишнього середовища. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-якого з існуючих видів діяльності. У сукупності все це дає змогу бачити в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської діяльності. Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільне - корисної діяльності, формування позитивного відношення до життя, праці, навчання. Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися в кризовій ситуації; діти - інваліди та їх батьки; діти - сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля; безробітні, особи похилого віку.

Основними правилами соціальної реабілітації можна назвати:

. здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

. перервність та постійність їх проведення;

. комплексний характер реабілітаційних програм;

. індивідуальний підхід до визначення об'єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

В практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітацію.

Медична реабілітація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції, можливе уповільнення захворювання, підтримку фізичних сил особистості. Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу, спрямовану на подолання в свідомості особистості уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації по подоланню кризової ситуації. Педагогічний аспект соціальної реабілітації має на меті освіту, виховання та всебічний розвиток в першу чергу дітей з фізичними та розумовими обмеженнями, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Він також містить різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання окремим видам трудової діяльності. Поняття "ресоціалізація" розглядається в соціальне - педагогічній та психологічній літературі як комплекс заходів стосовно осіб девіантної поведінки, спрямований на відновлення їх соціального статусу, втрачених чи несформованих соціальних навичок, переорієнтацію соціальних та референтних орієнтацій девіантів за рахунок включення їх в нові позитивно орієнтовні відносини та види діяльності.

Ресоціалізація тісно пов'язана з профілактичною соціальне-педагогічною діяльністю та корекційною педагогікою. В основу ресоціалізації закладено провідні ідеї та технології гуманістичної моделі соціальної роботи, її провідні ідеї та технології гуманістичної моделі соціальної роботи, її основний зміст полягає в тому, що робота з девіантами має на меті не моралізування про їх спосіб життя, а виявлення потенційних можливостей особистості, що можуть стати базисом у відновленні її соціальне - позитивної спрямованості.

Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, Психологічних, організаційних, факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.

В сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну та третинну профілактику. Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок, її змістом є:

. надання підліткам та молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко-, нарко-, та токсичних речовин;

. роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки;

. популяризація переваг здорового способу життя;

. формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля;

. створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативнихявищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика - комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціальне - педагогічна діяльність в межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клинках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному,сімейному, соціальному.

На особистісному рівні вплив на цільову групу сфокусований таким чином, щоб сприяти формуванню таких якостей особистості, що сприяють підвищенню рівня особистісної відповідальності людини. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття.

Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий "мікросоціум" - сім'ю, з метою допомоги молодій людині у прийнятті рішення на користь здорового способу життя. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ -інфіковані тощо).

Сьогодні соціально-профілактична робота базується на таких основних причинах:

. Довготривалість та неперервність.

. Послідовність.

. Адресність.

. Своєчасність профілактичного впливу.

. Доступність форм профілактичної роботи для різних цільових груп.

Соціальна профілактика виступає одночасно як процес і результат соціальне - педагогічної діяльності, оскільки методи профілактики в першу чергу спрямовані на викорінення джерел стресових ситуацій, асоціальної поведінки, різноманітних проблем як в самій особистості так і у соціальному середовищі. Одночасно вони спрямовані на створення умов для набуття людиною необхідного досвіду реагування в кризовій ситуації власного життя та необхідного досвіду реагування в кризовій ситуації власного життя та поведінку інших людей.

Реалізація реабілітаційного, профілактичного та інших напрямів соціальне - педагогічної діяльності здійснюється в межах соціального обслуговування.

Це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямований на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб особистості. Соціальне обслуговування здійснюється на принципах адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання життєвій ситуації, конфіденційності.

Воно реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг.

Соціальна допомога - вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб та соціальних груп, що знаходяться в кризовій ситуації. Розрізняються такі види соціальної допомоги:

. матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової чи постійної непрацездатності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування та іншими речами, окремі виплати в системі соціального забезпечення);

. медико - соціальна допомога (реалізація різних форм медичного обслуговування, гарантована державою; благодійна діяльність недержавних органів, Допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів);

. психолого- педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльних моделей особистості,вироблення навичок самодопомоги). Соціальні послуги - комплекс дій державних, громадських організацій,спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих труп. За тривалістю дії соціальні послуги поділяються на:

. постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, психологічних та інших проблем);

. тимчасові (пов'язані з необхідністю задоволення особистості в отриманні інформації, консультації, організації дозвілля особистості в певний проміжок її життєдіяльності). Залежно від особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду вони бувають безкоштовні та платні.

Рівень розвитку соціальних послуг в державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем.

Тезаурус соціальної педагогіки не залишається незмінним. Він постійно збагачується як в змістовому, так і категоріальному аспектах, що детермінується динамікою соціально-педагогічних явищ в суспільстві.

2.2 Принципи соціально-педагогічної діяльності

Організація соціально-педагогічної діяльності, як і педагогічної

діяльності в цілому, здійснюється на основі певних принципів їх формування в класичній педагогіці відсувалося на основі розуміння поняття принципів,визначених філософською наукою, які характеризують досить велике коло явищ.

На сьогодні за основу принципів педагогічної діяльності в цілому беруться основні правила, керівні ідеї, вихідні положення, конкретні вимоги. Дотепер в соціальній педагогіці не склалося усталеного визначення її принципі, хоча окремими вітчизняними та зарубіжними вченими сформульовані та обґрунтовані певні принципи соціальної роботи та їх зміст.

Так, І.І. Мигович визначає принципи соціальної роботи як "основоположні ідеї, правила, норми поведінки суб'єктів соціального захисту та підтримки,зумовлені закономірностями соціальних процесів..." [11; 5].

В основу значення принципів соціальної роботи В.Н. Сидоров закладає психологічні механізми, розглядаючи їх як основні вихідні положення, що базується на "ідеях гуманістичної психології, котра виходить з того, що людина як особистість повинна і хоче бути серйозною сприйнята в своїй готовності та бажанні жити в злагоді з іншими людьми і для реалізації своїх намірів потребує підтримки..." [17; 4]. Теоретик російської школи соціальної роботи Є.І. Холостова під принципами соціальної роботи розуміє "основоположні правила емпіричної діяльності" [22; 25].

Всі наведені визначення різняться за своїм змістом і концептуальним підходом. Тому, спираючись на визначення принципів виховання класичної педагогіки та беручи до уваги визначення принципів соціальної роботи можна визначити принципи соціально-педагогічної діяльності як основні вимоги до змісту, організації та здійснення соціально-педагогічної діяльності.

Оскільки соціально-педагогічна діяльність тісно взаємопов'язана з різними соціальними інститутами виховання та галузями суспільної практики, вона функціонує як розгалужена сукупність зв'язків та відносин в соціальній сфері. Тому її принципи представляють собою певну систему, до складу якої можна віднести:

. соціально-політичні;

. психолого-педагогічні;

. організаційні;

. специфічні принципи соціально-педагогічної діяльності.

В соціально-політичних принципах містяться основні вимоги, що обумовлюють залежність змісту соціально-педагогічної діяльності від соціальної політики держави стосовно дітей та молоді.

До них в першу чергу належить принцип законності та прав людини, основне призначення якого полягає в забезпеченні державою та відповідними соціальними інститутами реалізації положень документів стосовно прав людини, ратифікованих нашою державою.

Принцип державного підходу до завдань* що реалізуються в соціально-педагогічній діяльності підкреслює активну роль держави в постановці пріоритетних завдань та організації соціального виховання.

Принцип зв'язку змісту і форми соціально-педагогічної діяльності з конкретними умовами життєдіяльності особистості чи соціальної групи має на меті адресну організацію допомоги та підтримки, обумовлену соціально-економічними, соціально-політичними та соціально-культурними умовами макро-та мікросередовища об'єкта соціально-педагогічної діяльності.

Психолога- педагогічні принципи підкреслюють пріоритети особистості в соціальне - педагогічній діяльності. Одним з провідних в цій групі: є принцип сприяння самоорганізації дітей та молоді у всіх сферах їх життєдіяльності. Він забезпечує здійснення соціального виховання як створення умов для саморозвитку особистості в трьох автономних і в той же час взаємопов'язаних сферах: освіті, організації соціального досвіду через участь особистості в діяльності позашкільних закладів громадських організацій формованих та неформальних групах; індивідуальній допомозі.

Принципи диференційованого та індивідуального підходу до об'єктів соціальне - педагогічної діяльності базується на відповідних принципах класичної педагогіки. Його сутність в соціально-педагогічній діяльності полягає в тому, що життєві проблеми, потреби клієнта потрібно віддеференціювати до певної групи подібних явищ. Проте здійснення соціально-технологічних процедур відбувається з урахуванням індивідуальних характеристик особистості, бо, як зазначив К.Д. Ушинський "вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її буденними, дрібними нуждами і з усіма її великими духовними вимогами.

Вихователь повинен знати людину в родині, у суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю".

Принцип цілеспрямованості полягає в тому, що соціальний педагог повинен цілеспрямовано досягати професійної мети, впливаючи на свідомість, почуття, волю, вчинки людей. Не можна залишати вирішення проблеми на півдорозі, не довівши справу до кінця, оскільки в такому випадку межа соціальної роботи не може бути реалізована повністю. З попереднім тісно повязаний принцип системності. Соціально-педагогічна діяльність завжди виступає як певний планомірний процес, що вимагає єдності форм, засобів, прийомів вирішення різних професійних завдань. Ефективність цієї роботи забезпечується послідовністю та варіативністю технологій, які мають бути тісно пов'язані між собою. Цей принцип заперечує епізодичність,фрагментарність, хаотичність під час роботи щодо вирішення індивідуально -групових та суспільних проблем.

Ефективність соціально педагогічної діяльності значною мірою обумовлена особливостями реалізації організаційних принципів. Серед цієї групи варто відзначити такі: принцип компетентності кадрів перш за все підкреслює обов'язковість професійної підготовки спеціалістів. Це забезпечує знання психології, соціальної педагогіки, соціології, менеджменту та інших дисциплін, що виступають підґрунтям фахової обізнаності соціального педагога. Ці знання дозволяють правильно діяти в конкретній ситуації, обираючи відповідні оптимальні технології. На практиці цей принцип диктує систематичне навчання та перепідготовку кадрів у всіх ланках соціальне -педагогічної діяльності.

Принцип інтеграції забезпечує координацію діяльності державних,, громадських та інших організацій стосовно вирішення соціальне-педагогічних проблем. Він спрямований на їх комплексне розв'язання, передбачаючи залучення ресурсів всіх перерахованих результатів на досягнення позитивних результатів. Так, наприклад, проблеми дітей-інвалідів вирішуються органами охорони здоров'я, соціальними службами для інвалідів вирішуються органами охорони здоров'я, соціальними службами для молоді, освітніми закладами та ін. Максимального ефекту така робота може набувати за умови скоординованності планів реабілітації дітей - інвалідів, що дасть змогу уникнути дубляжу окремих заходів і виявити ті завдання, які потребують подальшого рішення.

З розглянутим вище тісно пов'язаний принцип контролю та перевірки виконання. Він забезпечує реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціального захисту різних груп населення. Реалізація цього принципу вимагає контролю, його регулярності, об'єктивності, формування практичних рекомендацій по усуненню недоліків.

Соціальне - педагогічна діяльність базується також на принципах, реалізація яких забезпечує її функціонування як особливого виду педагогічної роботи. Це група специфічних принципів, що оформилася в результаті аналізу особливостей суспільно-педагогічної практики як якісно відмінної від суміжних видів: виховної діяльності, громадське - суспільної роботи тощо.

Специфічні принципи в першу чергу визначають основні вимоги щодо надання соціальних послуг різним об'єктам соціальне - педагогічної діяльності.

Принцип гуманізму є стрижневим у всій соціальне - педагогічній діяльності. Його витоки можна простежити ще в благодійних діяннях князів Київської Русі після введення християнства. Вчення церкви про людинолюбство, духовність, доброчинне ставлення до нужденних, благодійність через спеціальний податок і милостиню стали наріжним каменем гуманістичної спрямованості соціальної допомоги та підтримки людини. Сьогодні принцип гуманізму передбачає визнання людини найвищою цінністю. Він має на меті здійснення соціальне - педагогічної діяльності на засадах альтруїзму, симпатії, людяності, прийняття особистості клієнта з усім його позитивом та негативом.

Принцип незалежності означає що об'єктами соціально-педагогічної діяльності є всі, хто потребує допомога та підтримки виключаючи, дискримінацію за їх ідеологічними, політичними, релігійними, національними,віковими особливостями.

Принцип клієнтоцентризму визнає пріоритет прав клієнта в усіх випадках, крім тих, в яких це суперечить правам та інтересам інших людей. В межах цього принципу слід розглядати суверенність та автономність клієнта таким чином, що він має право приймати чи не приймати допомогу соціального педагога, обирати певний вид допомоги чи один з варіантів плану вирішення проблеми, запропонованих йому спеціалістом. Діяльність соціального педагога з клієнтом спрямована в першу чергу на захист інтересів та залучення всіх можливих компонентів соціально-педагогічних технологій для подолання певних труднощів останнього.

Принцип опори на потенційні можливості людини підкреслює активну роль клієнта у вирішенні власних проблем. Очевидно, що в даному випадку мова йде про осіб що є дієздатними з точки зору їх інтелектуальних, психічних та фізичних ресурсів. Головним завданням соціально-педагогічної діяльності якраз і є те, що необхідно навчити особистість самостійно знаходити вихід із складних життєвих ситуацій та приймати адекватне рішення.

Принцип конфіденційності означає, що в процесі професійної діяльності соціальному педагогу стає відомо різноманітна інформація, довірена йому клієнтом. Це можуть бути відомості про хворобу, негативні звички, психічний стан, сімейні проблеми, окремі прояви девіантної поведінки тощо, її розголошення близьким, колегам, іншим особам можливе лише зі згоди останнього. Ця інформація може бути використана соціальним педагогом з професійною метою в інтересах клієнта. Проте в окремих випадках, коли в ній є повідомлення про загрозу життю та здоров'ю інших людей, особливо дітей, соціальний педагог може інформувати представників окремих державних органів.

Принцип толерантності полягає в тому, що соціальний педагог працює з різними групами клієнтів, в тому числі з особами, яким він з різних об'єктивних та суб'єктивних причин не симпатизує. Проте йому необхідно бути коректним і терплячим по відношенню до їх поведінки, особливостей спілкування, ціннісних орієнтацій. Ніхто не може осуджувати життєдіяльність іншої людини до тих пір, доки вона не буде нести загрозу для оточуючих.

Тому соціальний педагог має працювати з усіма тими, хто потребує і звертається за допомогою, не сортуючи їх на "добрих-поганих", "зручних-незручних", "податливих-безнадійних".

Принцип максимізації соціальних ресурсів виходить з того, що кожна держава виділяє певну кількість коштів на реалізацію соціальної політики. Завдання соціальних інститутів та їх працівників полягає в тому, що оптимально використати ці ресурси на ефективне вирішення соціальних проблем. Поряд з цим необхідно докладати зусиль на залучення додаткових проблем. Поряд з цим необхідно докладати зусиль на залучення додаткових коштів від неурядових, громадських, благодійних, виробничих організацій з метою вдосконалення та урізноманітнення різних видів соціального обслуговування дітей та молоді.

Дотримання розглянутих принципів соціально-педагогічній діяльності є однією з базових умов професіоналізму в практичній роботі соціального педагога.

2.3 Структура та функції соціально-педагогічної діяльності

Соціально-педагогічна діяльність є різновидом багаточисленних видів професійної діяльності. Кожна професійна діяльність характеризується наявністю специфічних, притаманних лише їй компонентів, має свою певну структуру. Спираючись на надбання психологічних та педагогічних наук, в системі соціально-педагогічної діяльності в першу чергу виділяють її субєкт і обєкт, характеристика яких була подана в попередньому параграфі.

Професійна діяльність не спонтанною чи фрагментарною. Вона спрямована на досягнення певних цілей та результатів, які обумовлюються метою конкретної діяльності. 3агальна мета соціально-педагогічної діяльності полягає у створенні оптимальних умов соціалізації дітей та молоді.

Подальша конкретизація цієї мети відбувається у зміст; соціально- педагогічної діяльності, що визначає коло основних професійних завдань стосовно суб'єктів та об'єктів соціально-педагогічної діяльності. На сьогодні її зміст розкривається у процесі соціальної адаптації, профілактики, реабілітації, ресоціалізації та соціально-культурної анімації в певних вікових та соціальних груп. Разом з тим, слід зауважити, що перелічені компоненти змісту соціально-педагогічної діяльності можуть бути елементами інших видів діяльностей. Наприклад, профілактика та реабілітація є складовими медичного обслуговування населення. Тому виникає необхідність на основі змісту вичленяти ще й професійні функції соціального педагога в межах окремої діяльності з метою наповнення їх конкретними специфічними повноваженнями в границях певної професії. Функції соціально-педагогічної діяльності - це основні напрями роботи, в яких конктертизується її зміст.

В схематичному вигляді структуру соціально-педагогічної діяльності можна подати у вигляді описаних вище компонентів, що знаходяться між собою у певному взаємозв'язку.

Оскільки функції діяльності соціального педагога найбільш повно відображають зміст його професійної спрямованості, детально охарактеризуємо кожну з них. Для того, щоб реалізувати певну Функцію в практичній роботі, спеціаліст повинен оперувати певною сумою адекватних знань та умінь, які є специфічними для кожної з функцій. Тому комплексна характеристика кожної з них обов'язково містить в собі короткий опис її професійної спрямованості та знання і вміння спеціаліста.

Комунікативна функція діяльності соціального педагога забезпечує налагодження взаємодії особистості, соціальної групи та державних і недержавних організацій, що виступають клієнтами, волонтерами, спонсорами та партнерами соціального педагога.

Спеціаліст повинен знати:

. Загальні положення теорії спілкування.

. Характерологічні ознаки видів та типів спілкування.

. Функції спілкування.

. Основні правила та норми спілкування.

. Провідні положення конфліктології.

. Провідні положення конфліктології.

. Сутність та особливості спілкування з різними соціальними групами.

. Етичні засади спілкування соціального педагога.

Спеціаліст повинен уміти:

. Здійснювати комунікативну презентацію.

. Добирати адекватні прийоми комунікативного впливу.

. Виступати каталізатором спілкування.

. Попереджувати та долати конфліктні ситуації.

. Добирати оптимальні засоби та прийоми спілкування.

Організаторська функція характеризує соціально-педагогічну діяльність з точки зору соціального менеджменту, що полягає в структуруванні, плануванні, розподілі видів професійної діяльності та координації роботи з різними соціальними інститутами та представниками споріднених професій.

Спеціаліст повинен знати:

. Теоретичні засади організаторської діяльності соціального педагога.

. Особливості соціального менеджменту.

. Основні функції організатора соціально-педагогічної діяльності.

. Особливості планування соціально-педагогічної діяльності.

. Функції та способи координації контролю і діяльності соціального педагога.

. Особливості організації та управління різними соціальним групами і в різних соціумах.

Спеціаліст повинен уміти:

. Визначати пріоритетні напрями діяльності.

. Правильно розподіляти функціональні обов'язки учасників соціалізуючого процесу.

. Планувати основні етапи майбутньої діяльності.

. Координувати та коригувати діяльність учасників соціально-педагогічного процесу.

. Налагоджувати співпрацю і партнерство з різними соціально-виховними структурами.

Прогностична функція в соціально-педагогічній діяльності виконує змістовно-цільові (стратегічні) та організаційно методичні (тактичні) завдання. В першу чергу це передбачення результатів зусиль соціального педагога щодо різних аспектів його професійної діяльності. З іншого- це ідеальне "програвання варіантів" різноманітних технологій соціально- педагогічної діяльності та вибір серед них тих, що зможуть забезпечити максимальну результативність за розумних витрат зусиль і часу.

Спеціаліст повинен знати:

. Роль та місце прогнозування в діяльності соціального педагога.

. Види прогнозування.

. Принципи прогнозування.

. Зміст прогностичної діяльності соціального педагога.

. Особливості прогнозування різних напрямків та об'єктів діяльності соціального педагога

Спеціаліст повинен уміти:

. Дотримуватися принципів наступності, систематичності та достовірності при створенні низки прогнозів.

. Доцільно оперувати різновидами прогнозування.

. Будувати адекватний прогноз у відповідності з конкретною соціально-педагогічною ситуацією.

. Прогнозувати особливості соціалізації особистості.

. Врахувати специфіку різних соціальних груп у процесі створення прогнозу професійної діяльності.

Охоронно-захисна функція спрямована на відстоювання прав та інтересів дітей і молоді на основі державних та міждержавних документів, з метою забезпечення для неповнолітніх та молоді гарантованих їм прав та умов життєдіяльності.

Спеціаліст повинен знати:

. Основні права підлітків та молоді закріплені в міждержавних документах.

. Зміст діяльності основних соціальних інститутів, що реалізують охоронно-захисну функцію особистості.

. Зміст та повноваження діяльності соціального педагога стосовно захисту прав клієнта.

. Обов'язки сім'ї, школи, позанавчальних закладів стосовно розвитку особистості.

Основи української правової системи та законодавства.

Спеціаліст повинен уміти:

. Володіти механізмами правового захисту дитини в різних соціальних інститутах.

. Використовувати комплекс правових норм для захисту прав дітей та молоді.

. Застосовувати заходи державного примусу щодо осіб, які допускають протиправні дії стосовно об'єктів соціальної роботи.

. Створювати умови для підтримки віри клієнта в можливість досягнення позитивних результатів.

. Інформувати представників різних груп про їх права та соціальні гарантії.

Діагностична функція покликана виявляти окремі соціальні аномалії в певному мікросоціумі, конкретизувати проблему клієнта та виявляти індивідуальні та специфічні особливості клієнта чи певної групи, дає змогу адекватно вирішувати соціально-педагогічні завдання.

Спеціаліст повинен знати:

. Теоретичні засади психолого-педагогічної діагностики.

. Особливості діагностування об'єктів соціально-педагогічної діяльності.

. Методологію та методи соціально-педагогічної діагностики.

. Принципи діагностичної діяльності.

. Напрями психолого-педагогічної діагностики.

. Вимоги до діяльності соціального педагога.

Спеціаліст повинен уміти!

. Визначати пріоритетні напрями та об'єкти психолого-педагогічної діагностики.

. Добирати оптимальний діагностичний інструментарій.

. Розробляти програму психолого-педагогічного діагностування як окремої особистості, так і мікрогруп.

. Аналізувати та узагальнювати результати діагностичної роботи.

. Використовувати результати діагностування її проектах професійної діяльності.

Попереджувально-профіпактична функція має на меті в першу чергу виявлення, запобігання та обмеження асоціальних явищ, причин соціальної дезадаптації серед різних соціальних, груп та Окремих осіб, забезпечення умов для формування соціальне позитивної спрямованості особистості.

. Причини та форми прояву девіантної поведінки підлітків та молоді

. Зміст, та форми соціально-профілатичної роботи.

. Способи та прийоми навіювання й переконання.

. Наслідки впливу шкідливих звичок та асоціальних форм поведінки на здоров'я та життєдіяльність особистості.

. Основи здорового типу життя.

Спеціаліст повинен уміти:

Володіти психо-корекційними прийомами впливу на особистість.

. Організовувати індивідуальні, групові, масові форми профілактичної роботи.

. Організувати соціально-позитивну діяльність підлітків та молоді через участь у різноманітних позанавчальних-закладах, клубах, секціях, гуртках тощо.

. Пропагувати здоровий спосіб життя.

. Виявляти групи ризику серед підлітків та молоді

. Володіти способами та формами профілактичної роботи з різними соціальними групами

Корекційно-реабілипаційна функція полягає в роботі по зміні та вдосконаленню особистих якостей клієнта особливостей життєдіяльності та створенні умов для розвитку потенційних можливостей осіб з функціональними обмеженнями, активне залучення їх до участі в суспільному житті.

Спеціаліст повинен знати:

. Теоретичні засади соціальної реабілітації.

. Специфіку корекційно-реабілітаційної роботи з різними соціальними групами.

. Види та рівні корекційно-реабілітаційної роботи.

. Вимоги до фахівця, що займається соціальною реабілітацією.

Спеціаліст повинен уміти:

. Надавати допомогу особам, що потребують соціальної реабілітації та адаптації.

. Здійснювати корекційно-реабілітаційну роботу з різними соціальними групами.

. Прогнозувати та планувати життєвий шлях об'єкта соціальної реабілітації.

. Налагоджувати зв'язки з усіма можливими суб'єктами корекційно-реабілітаційної допомоги.

Соціально-терапевтична функція спрямована на вчасне подолання кризових ситуацій та проблем клієнта на основі самоусвідомлення особистістю відношення до себе, оточуючих та навколишнього середовища.

Спеціаліст повинен знати:

. Теоретичні засади психолого-педагогічної терапії.

. Проблематику соціально-терапевтичної роботи.

. Особливості соціально-терапевтичної роботи.

. Права і обов'язки фахівця з психолого-педагогічної терапії.

. Рівні та форми соціально-терапевтичної допомоги.

. Особливості надання соціально-терапевтичної допомоги різним группам клієнтів.

Спеціаліст повинен уміти:

. Здійснювати домедичну соціально-терапевтичну допомогу.

. Доцільно; застосовувати різноманітні форми психолого-педагогічної терапії.

. Проводити консультативну соціально-терапевтнчну допомогу.

. Проводити як індивідуально, так і групові терапевтичні зустрічі.

. Залу чати працівників різних соціальних інституцій до надання допомоги, особистості.

. Надавати як очну, так і дистанційну психолого-педагогічну допомогу (робота на "Телефоні Довіри")

етичний соціальний працівник спілкування

2.4 Зміст і структура професійно-етичної культури

Оскільки основний зміст соціальної роботи має яскраво виражений ціннісно-гуманістичний характер, який визначає сутність і мету соціальної роботи, то соціальний педагог";(працівник) виступає носієм, творцем і розповсюджувачем гуманістичних цінностей. Він робить свій внесок у розвиток культури суспільства.

Поняття культури можна тлумачити дуже широко. На побутовому рівні - це зразок, на який мають орієнтуватися люди; культура ототожнюється з освіченістю інтелігентністю, як певною якістю людини. Культуру можна розглядати і як специфічну характеристику суспільства, яка відображає ставлення людини до історії, природи, суспільства.

Розуміння культури як соціально-прогресивної діяльності людства у всіх сферах буття і свідомості спрямована на вдосконалення і перетворення дійсності, на перетворення багатства людської історії на внутрішнє багатство особистості.

З розвитком тієї чи іншої професії формуються професійні норми, правила, вимоги до представника даної сфери діяльності. Ці вимоги включають і необхідні знання, уміння, навички, і певні особисті сні якості, норми ставлення до різних складових професійної діяльності.

Складовою професійної культури є етична культура, в якій проявляються моральні вимоги до особистості спеціаліста.

Професійно-етична культура соціального педагога і соціального працівника відображає єдність процесу створення професійно-етичних цінностей і процесу засвоєння цих цінностей (виконує аксіологічну функцію). Професійно-етична культура педагога (працівника) представляє систему професійно-етичних якостей, які є регулятором соціально-педагогічних відносин (виконує регулятивну функцію). Водночас професійно-етична культура виконує і нормативну функцію.

Як і в загальній культурі в професійно-етичній існують найпростіші уявлення про те, як слід чинити,- норми. Професійні норми зафіксовані в професійно-етичних кодексах, функціоналі спеціалістів; і мають виконуватися незаперечне.

Професійно-етична культура соціального педагога реалізує також і виховну функцію шляхом формування якостей особистості, способу життя всіх учасників професійної взаємодії.

Існує два пласти прояву моральних регуляторів у професійних відносинах -на рівні зовнішньої етичної культури поведінки, що проявляється, наприклад,у людській ввічливості, тактовності, і на рівні глибокого внутрішнього розуміння моральних категорій і уявлень, які переходять у переконання: уявлення про добро і зло, професійний обов'язок. Засвоєні етичні категорії і створюють внутрішню професійно-етичну культуру.

Показниками наявності професійно-етичної культури можуть бути певні якості, особливості і поведінка, узгоджені з вимогами професійно-етичного кодексу чи правил.

З позиції загальної культури можна розглядати три аспекти професійно-педагогічної культури: ціннісний (аксіологічний), технологічний і особистісно-творчий. Проте аналіз діяльності соціального педагога і наукової літератури [2;10] дозволив вичленити такі, компоненти професійно-етичної культури соціального педагога і соціального працівника:

. Аксіологічний компонент, який розкриває професійно-етичну культуру фахівця, як сукупність педагогічних цінностей. Причому педагогічні цінності можуть розглядатися як своєрідні життєві професійні цінності.

Технологічний компонент професійно-етичної культури виступає способом соціально-педагогічної діяльності. Даний компонент розкриває шляхи здійснення соціально-педагогічної діяльності, способи задоволення потреб у спілкуванні, в одержанні нової інформації, в Передачі набутого досвіду.

Рівень професійно-етичної культури характеризує якісність здійснюваної діяльності. А якість і результативність соціально-педагогічної діяльності, в свою чергу, характеризують рівень професійно-етичної культури. Виходячи з цього, можна сказати, що рівень професійно-етичної культури і якість соціально-педагогічної діяльності - два взаємопов'язані фактори.

. Творчий компонент професійно-етичної культури є як прояв професійної творчості. Адже цінності професійні й особисті, технологія їх втілення проявляються як фактор формування особистості лише в умовах творчої діяльності.

В чому ж проявляється творчість соціального працівника чи соціального педагога? Перш за все у, - їх гнучкості, варіативності, винахідливості, ініціативності сміливості і нетрадиційності рішень та поведінки у професійній взаємодії. Тому для оволодіння педагогічною культурою необхідне усвідомлення творчої природи соціальної роботи.

. Особистіший компонент розкриває професійно-етичну культуру соціального працівника як специфічний: спосіб реалізації сутнісних сил людини. Під сутнісними силами маються на увазі потреби, здібності, інтереси, соціальний досвід особистості, міра соціальної активності людини.

Розглядаючи зміст окремих компонентів, варто зупинитися детальніше на особливостях. Так, скажімо, коли йдеться про аксіологічний компонент, то не можна не відзначити, що він є як системоутворюючий (як сукупність педагогічних цінностей). А цінності є змістом внутрішньої моральної культури соціального педагога чи соціального працівника. Домінуючими в системі педагогічних цінностей виступають "цінності-цілі", оскільки в цілях відображається основний зміст діяльності фахівця. Цінності-цілі вбирають в себе творчий характер професійної праці, престижність, соціальну значущість, можливість самоствердження і самореалізації, любов і прив'язаність до дітей, а також такі цінності, як впевненість в майбутньому, безпека сім'ї і близьких. Причому необхідно розглядати дані цілі не лише з, позицій потреб суспільства, але й з позиції конкретного соціального педагога, який не відірваний від особистого життя, особистих проблем та інтересів.

Звичайно, що з основними категоріями потреб реально співвідносяться певні "цінності-цілі". В певний момент життя людина задовольняє ту потребу, яка є для нього найбільш важливою і сильною.

І лише потім з'являються потреби більш високого рівня. Наприклад, якщо людина відчуває постійний голод, то вона буде шукати можливості задовільними саме ці потреби - знайти їжу; після їжі - знайти затишок, тепло, житло. І лише маючи певну побутову комфортність, людина починає потребувати спілкування, розвивається така цінність, як потреба налагодження добрих стосунків, дружби, підтримки. Поступово відчуваючи внутрішнє задоволення і доброзичливе, уважне ставлення оточуючих людей, у нього з'являються цінності, які вже пов'язані з особистісним зростанням з потребою поваги, визнання його особистих чи професійних якостей.

Інструментальними по відношенню до "цінностей-цілей" є "цінності-засоби" - спосіб взаємодії соціального педагога з колегами і клієнтами.

"Цінності-засоби" можна розділяти на "цінності-відносини", "цінності-якості", "цінності-знання". "Цінності-відносини" диктують способи взаємодії соціального педагога з різними людьми із різних мікросоціумів. Серед цих способів не менш важливим є ставлення педагога до себе як до професіонала і особистості. І як стверджують дослідники, динаміка "Я- реального" і "Я:-ідеального" визначає рівень особистісно-професіонального розвитку соціального педагога. Високий рівень цього розвитку характеризується зближенням цих параметрів. "Цінності-відносини" мають не лише зберігатися в практичній діяльності спеціалістів, алей бути зафіксованими в Положенні про практичній діяльності спеціалістів, алей бути зафіксованими в Положенні про функціонал соціальних працівників і педагогів.

Гуманістичні цінності, альтруїстичний імператив є цілспокладаючим у системі педагогічних цінностей соціального педагога чи соціального працівника.

Серед педагогічних цінностей найбільш високий ранг посідають "цінності-якості", оскільки саме в них проявляються істотні особистісно-професійні характеристики фахівця. Дані якості залежать від рівня розвитку низки інших професійних умінь: прогностичних, комунікативних, організаторських, посередницьких, рефлексивних тощо. Серед таких якостей товариськість, доброзичливість, тактовність, толерантність, справедливість, прагнення зрозуміти іншу людину, допитливість, симпатія, прагнення до самовдосконалення в особистісному і професійному аспектах, впевненість у собі, своїх знаннях і діях, цілях і принципах діяльності принциповість, рішучість, почуття міри, творча активність.

Діяльність соціального педагога - це зона довіри між людьми, шлях до взаєморозуміння, взаємодопомоги, взаємо відповідальності.

Надзвичайно важливою, в такому спілкуванні є тактовність - уміння відчувати межу, за якою в результаті наших слів чи дій починається незаслужена образа. Нав'язуваність, настирність, навіть якщо вони є результатом найкращих поривань, викликають негативну реакцію. Почуття міри, яке дозволяє проявити повагу до гідності клієнта водночас проявити власну гідність, - це може бути справжнім проявом тактовності.

Толерантність (або терпимість) - здатність зрозуміти і вибачити недоліки людини (чи людей), сприймати людей такими, якими вони є. Це одна із важливих вимог до соціального педагога. Особливості діяльності і гуманістичні цінності професії передбачають необхідність терпіння у ставленні до різних людей, соціальних груп і культур, різних вірувань і політичних переконань, різних соціальних орієнтацій.

Доброзичливість дозволяє не лише наблизити, до себе клієнта, допомогти йому розкритися, проявити свої позитивні якості, але й допомагає створити атмосферу доброзичливості і взаємної довіри в соціумі.

Справедливість в діяльності соціального працівника передбачає об'єктивність в оцінці й аналізі ситуацій. Об'єктивно сприймаючи клієнта, професіонал бачить не лише його кращі якості і недоліки, але і його можливості у вирішенні проблем.

Прагнення пізнати іншу людину, зацікавленість, небайдуже ставлення до особистості клієнта, його життєвої ситуації, особливостей його характеру і мислення є одним із чинників, які роблять працю соціального педагога більш продуманою і результативною і які дають змогу збирати й аналізувати цілісний досвід практичної діяльності.

Здатність і вміння співпереживати допомагають не лише зрозуміти проблеми клієнта, але й виконує психотерапевтичну роль, оскільки клієнт відчуває співчуття і підтримку.

Емпатія - пізнання емоційного стану, проникнення, відчуття переживань іншої людини. Тому ця якість є одним із інструментів у роботі спеціаліста соціально-виховної сфери, який допомагає краще зрозуміти своїх партнерів по спілкуванню, по співпраці.

Важливою якістю соціального працівника є вміння логічно мислити, правильно формувати свої думки. І це допомагає не лише налагоджувати професійно активну взаємодію спеціаліста і клієнта, але й дозволяє уникнути непотрібних непорозумінь чи конфліктів і образ. Крім того, ця якість сприяє успішній діяльності однією командою, раціонально і переконливо розподіляти обов'язки, тактовно в результативно взаємодіяти з колегами, правильно координувати дії для досягнення спільних цілей.

Впевненість у своїх знаннях і діях, цілях і принципах діяльності дозволяє проявляти рішучість і самостійність у прийнятті рішень, привертає до себе клієнтів і партнерів по роботі і спілкуванні. Крім того, впевненість у собі і своїй професії є тим стрижнем особистості соціального педагога, який робить людину і її дії усвідомленими і цілеспрямованими в діяльності і дає їм змогу відчувати себе фахівцем, який приносить користь людям і суспільству.

Впевненість у собі, своїх знаннях і діях повинна бути підтверджена реальними професійними знаннями, а також знаннями і розумінням етичних категорій і цінностей професії. Необхідна і операційно-технологічна готовність, яка передбачає знання способів діяльності і уміння їх готовність, яка передбачає знання способів діяльності і уміння їх застосовувати.

Щоб спеціаліст міг залишатися на сучасному професійному рівні, необхідне постійне самовдосконалення як у професійному, так і в особистому плані. Але для цього недостатньо лише одного прагнення до самовдосконалення, необхідно володіти відповідними уміннями і навичками та проявляти творчу активність.

При цьому чимале значення має гнучкість і варіативність мислення, яке сприяє розвитку творчого підходу до професійної діяльності соціального педагога.

Принциповість включає відданість професійним цінностям і послідовність у реалізації цих цінностей. Ця якість є одним із показників моральної стійкості людини та її внутрішньої переконаності щодо правильності обраного ним шляху.

Звичайно, названі якості можуть проявлятися в різній мірі, а в прояві кожної якості потрібне почуття міри. В цьому якраз і може допомагати така якість, як самоконтроль - регулювання своєї поведінки, мотивів, поривів, а також володіння собою - контроль над почуттями, стриманість у їх прояві.

Необхідному самоконтролю і володінню собою сприяє сформованість педагогічної рефлексії.

Не викликає сумніву той факт, що соціальний працівник, який працює з душею, володіючи глибокими знаннями, здатний мати велику силу впливу, має нести надзвичайну відповідальність за ті рекомендації, які він дає, за методи, які він використовує, щоб досягти мети. Проте ця відповідальність не повинна проявлятися лише у підпорядкуванні контролюючим органами. Ця відповідальність повинна бути внутрішньою, перед самим собою, оскільки внутрішній зв'язок елементів особистості гарантує лише почуття відповідальності. За те, що людина пережила і зрозуміла, вона має відповідати своїм життям, своєю совістю, щоб те, що було пережите і зрозуміле не залишалось безрезультатним.

Таким чином, внутрішнє почуття відповідальності організовує і структурує внутрішній досвід особистості, забезпечує взаємозв'язок її елементів, тоді як зовнішня відповідальність тягне за собою відчуття провини яке, у свою чергу, призводить до агресії, спрямованої назовні чи на: себе. Але специфіка соціально-виховної діяльності така, що міра відповідальності не може вичерпуватися лише внутрішнім усвідомленням спеціалістом значення і впливу його слова і вчинків на життя клієнтів. Окрім внутрішнього, потрібен і зовнішній закон, з яким соціальному педагогу чи соціальному працівникові доводиться співвідносити свої дії. Цим законом є етика, мораль, професійний кодекс. Тому наскільки дії спеціаліста спонукаються його внутрішніми етичними нормами поведінки, а наскільки зовнішніми, можна судити про наявність у людини істинної професійно-етичної культури. Можна сказати, що одним із показників і критеріїв наявності професійно-етичної культури є усвідомлене дотримання соціальним педагогом професійно-етнічних норм і правилі.

Особливість функції соціального педагога передбачає органічне поєднання особистісних і професійних якостей. А особливістю соціальної роботи є те, що володіння професійними знаннями є обов'язковою умовою наявності професійно-етичної культури. Це пояснюється тим, що вплив професійних дій соціального педагога і працівника на життя людини може бути настільки ж сильним, як, наприклад, вплив професійного чи непрофесійного лікування людини. Тому "цінності-знання" посідають заслужене місце в системі педагогічних знань. Чому це важливо?

Оволодіння соціальним працівником функціональними психологічними і соціально-педагогічними знаннями створює умови для творчості.

Виходячи із кваліфікаційних обов'язків, ми бачимо наскільки широкий і різноманітний спектр необхідних знань для Спеціаліста у сфері соціальної роботи. Тому один із компонентів професійно-етичної культури соціального працівника вбирає в себе соціально-педагогічний досвід суспільства, відповідні знання в галузі філософії, культури релігії і певний рівень світорозуміння, світогляду. Першою заповіддю спеціаліста є вимога до професійних знань та умінь їх застосовувати. Водночас наука є кращим засобом інтелектуальної дисципліни, оскільки вона формує судження, вона формує самостійне мислення. Це дозволяє спеціалістові приймати зважені і вивірені рішення, проявляти наполегливість у їх виконанні, домагаючись успіху (вимоги до професійних знань представлені у професіограмі соціального працівника педагога).

Технологічний компонент професійно-етичної культури розкривається шляхом опису сукупності прийомів і способів соціально-педагогічної взаємодії.

Володіння спеціалістом сукупністю прийомів і засобів свідчить про його професійну культуру, серед необхідних навичок і знань помітне місце займають і ті, які сприяють реалізації професійно-етичної культури і є її займають і ті, які сприяють реалізації професійно-етичної культури і є її показником: мистецтво вербального і невербального спілкування, уміння працювати командою, уміння організовувати діяльність чи певну справу, співпереживання, уміння вислухати і почути, уміння логічно мислити і правильно, переконливо доносити свої думки і наміри до клієнта, навички самовдосконалення, операційна активність і готовність, як прояв знання способів діяльності і вміння їх застосовувати.

Оскільки професійно-етична культура соціального педагога чи працівника реалізуються в соціально-виховній діяльності, у поведінці спеціаліста, проявляються у взаємодії, у спілкуванні, то складовими змісту професійно- етичної культури є технології взаємодії, технології спілкування, технології розв'язання конфліктів, технології організації діяльності індивіда чи групи у середовищі, технології педагогічних вимог тощо. .

Варто наголосити, що в роботі і соціального педагога, і соціального працівника особливе навантаження несе спілкування. Можна сказати, що професійне спілкування - основний інструментарій; метод і зміст діяльності соціального педагога, який і регулює, і корегує дії з різними інституціями, людьми, службами.

Технології професійної взаємодії з метою організації ефективної діяльності має мобілізувати весь досвід, будувати діяльність на інтенсивній основі, більш приділяти уваги прогнозуванню і проектуванню, використовувати новітні засоби інформації.

Звичайно, будь-який істотний результат педагогічної діяльності впливає на розвиток професійної культури спеціаліста. І уже в ході соціально- педагогічної діяльності з'являються цінності і вдосконалюється культура фахівця.

У процесі професійної діяльності, реалізуючи І створюючи професійно- етичні цінності, соціальний працівник виступає у ролі суб'єкта професійно- етичної культури. Створюючи цінності, він реалізує творчий компонент професійно-етичної культури.

Творчість є проявом специфічної людської якості, і водночас вона є похідною потреб, які з'являються в результаті розвитку культури. А результатом творчості с педагогічна культура. Зважаючи на творчу природу педагогічної культури, можна сказати, що культура -- це завжди творчість з усіма ознаками творчого акту, вона завжди розрахована на адресата, на діалог, а її засвоєння є особистісно відкритій, створення світу культури в собі.

Творча природа соціально-виховної діяльності потребує відповідно творчого ставлення спеціаліста до своєї роботи. Самостійність, гнучкість і варіативність мислення, уміння прогнозувати наслідки і результати соціально-педагогічних впливів, готовність до творчої діяльності - все це є показником високого рівня професійної культури соціального працівника. Іякщо всі вище названі якості наявні в ситуації професійної взаємодії, тивони також є необхідною умовою і показником наявності професійно-етичної культури. І самеперетворення в життя власних ідей, ідеалів, подолання суперечностей і реальних соціально-педагогічних проблем спонукають до творчості, пошуків нестандартних шляхів і способів вирішення педагогічних завдань.

Зокрема В.А. Кан-Калик акцентує увагу на тому, що в самій природі педагогічної творчості лежить нерозривна єдність етичних і професійних начал. Від міри цієї професійної єдності залежить успіх педагогічної творчості.

Усвідомлення і засвоєння етичної природи педагогічної творчості, дає змогу спеціалістові управляти власним творчим самопочуттям, а усвідомлення моральної і громадянської значущості діяльності завжди мобілізує його творчий стан завдяки відчуттю відповідальності за конкретну справу. При цьому слід звернути увагу на те, що процес соціально-педагогічної творчості - це процес вирішення завдань, які постійно постають перед соціальним працівником. У принципі всі завдання є творчими, оскільки не існує однакових ситуацій їх вирішення. Хоча в науці розроблено основну методику аналізу і розв'язання завдань: усвідомлення проблеми, яка потребує вирішення; висунення гіпотези в прогнозування; визначення методів взаємодії; спланувати передбачувану взаємодію як спілкування.

Проблема творчості стосовно особистості порушує проблему самореалізації особистості, прояву її внутрішніх сил, що й розкриває особистісний компонент. За поняттям "внутрішні сили" ми маємо на увазі потреби,здібності, інтереси, соціальний досвід особистості, міру соціальної активності.

Потреби, як і інтереси, ідеали представляють різні аспекти спрямованості особистості, яка виступає мотивацією її діяльності. Так Л.І. Божович розглядає спрямованість як внутрішню позицію особистості щодо соціального розглядає спрямованість як внутрішню позицію особистості щодо соціального оточення, окремих об'єктів, соціального середовища.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного розв'язання визначених завдань, того чи іншого виду діяльності. Вони тісно пов'язані з загальною спрямованістю особистості, з тим, наскільки стійкі нахили людини до того чи іншого виду діяльності.

Успіх діяльності соціального педагога залежить в основному від таких здібностей:

. правильно оцінювати внутрішній стан іншої людини, співчувати, співпереживати;

. "наповнити" людину впевненістю, заспокоїти її, стимулювати її до самовдосконалення;

. бути прикладом і зразком для наслідування;

. знаходити необхідний стиль спілкування;

. здатність до самоосвіти і самовдосконалення тощо.

За умови сформованого здібностей відбуваються структурні зміни в особистості в цілому: в системі відносин, волі і характеру. А певні соціально-педагогічні і загальні здібності є умовою успішної і адекватної реалізації моральних принципів поведінки у професійній взаємодії.

Професійно-етична культура соціального працівника проявляється також у творчій самореалізації моральних переконань та ідеалів відповідно до етичних норм соціально-педагогічної діяльності. А обов'язковою умовою адекватної реалізації професійно-етичної культури є володіння технологією професійної взаємодії та спілкування.

Показником наявності професійно-етичної культури можуть бути певні якості особистості і поведінка, адекватна до вимог професійно-етичного кодексу.

Можна сказати, що професійно-етична культура соціального педагога і соціального працівника є своєрідною системою професійно-етичних якостей,які регулюють соціально-педагогічні відносини у професійній взаємодії. Це дозволяє нам використовувати також функціональні компоненти системи професійно-етичної культури соціального педагога:

аксіологічний компонент (професійно-етична культура як процес створення, збереження і засвоєння професійно-етичних цінностей); регулятивний компонент (професійно-етична культура як система професійно-етнічних якостей, які є регулятором соціально-педагогічних відносин);

нормативний компонент (професійно-етична культура як сукупність професійних норм відносин і стандартів поведінки);

виховний компонент (професійно-етична культура як чинник, який формує моральну культуру учасника професійної взаємодії).

У своїй взаємодії структурні і функціональні компоненти утворюють систему професійно-етичної культури соціального педагог і соціального працівника.

При цьому варто зазначити, що систсмоутворюючим є ціннісний компонент.

З метою оцінки, аналізу і самоаналізу професійно-етичної кулі тури можна скористатися запропонованою структурою, яка дозволяє чітко уявити зміст,функції і рівень професійно-етичної культури кожного спеціаліста, який діє у соціально-педагогічній сфері.

Висновок

Коли я писала курсову роботу на тему „Соціальний педагог, зміст його фаху". Перспективи його професії „Соціальної роботи" в України, то я відразу зрозуміла для чого там в нашій Незалежній державі, потрібні, такі спеціалісти як: соціальний педагог і соціальний працівник. Вони ставлять собі мету допомагати у кризовій ситуації, а також дітям-сиротам, дітей- інвалідів, молоде покоління, які прихильні до наркоманії і до тютюнопаління і проституції. Якщо не було б таких спеціалістів у нашій державі, щоб із нами було тоді, то ми би вже опинилися в будинках для неповнолітніх і важко вихованих. Завдяки соціальним педагогам і соціальним працівникам, діти обирають собі інший шлях життя. Таким чином, можна сказати не тільки повинні нам допомагати соціальні працівники і соціальні педагоги, а ми повинні намагатися до цього прикладати всі сили свої. Ось я вибрала таку професію „соціального педагога", буду допомагати своїй державі і своїй сімї. І я пишаюсь тим, що вибрала таку професію для себе.

Література

1. Андреева Т.И. Социальная психология .14.: Наука, 1994.

. Бурая Г.С. Соціальна робота. - Харків. 1994.

. Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. - М.

4. Головатий Н.Ф. Социология молодёжи. - К.: МАУП

. Ерастов Б.С. Социальная культурология . - М.: АО "Аспект пресс", 1994.

6. Кон И.С. Открытия "Я" . - М.: Политиздат, 1978.

. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлебік С.Р. - Соціальна педагогіка. - К.

8. Лукашевич М.П. Соціалізація. - К.: ІЗМН, 1998

. Лукашевич М.П. Соціологія виховання. - К.: МАУП, 1996.

. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка. - Запоріжжя, 1999.

. Мигович І.І. Соціальна робота/вступ до спеціальності. - Ужгород, 1997.

. Мудрик А.В. Социальная педагогика. - М., 1999.

. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. - М.: 1997.

. Основи соціальної роботи: Под ред. П.Ф. Повленок. - М., 1997.

. Парыгин Е.Д. Научно-техническая революция и личность. Социально- психологические проблемы. М.: Политиздат, 1978.

. Платонова С.П. Социальная педагогика. - Санкт-Петербург, 1998.

. Сидоров Ваедение в социальную роботу. - Донецк, ДГУ, 1999.

. Соціальна робота в Україні: перші кроки/ За ред. В. Полтавця. - К.:"КМ

Академія", 2000.

. Соціальна робота./За заг. Ред. А.Й. Капської.-К: ІЗМН, 1998.

. Социальная робота. /Под ред. В.И. Курботова. - Ростов на Дону

21. Социальная педагогіка: курс лекцій. Под общей ред. М.А. Галагузовой. -

. Теорія социальной работи: Учебник/Под ред. Е.И, Холостовой. - М.

23. Фирсов М.В. Ведение в теоретические основы социальной работы. - М.