язувати проблеми; правильність групування (вміння правильно виділяти загальні ознаки, знаходити відмінні риси); мовленнєва опосередкованість (уміння знаходити відмінні риси); мовленнєва опосередкованість (уміння пояснювати свою відповідь, використовуючи поширені речення).
Окрім художньої та мовленнєвої діяльності, для розвитку пізнавальних здібностей використовують різноманітні розвиваючі ігри, зокрема ігри Б.П.Нікітіна, що містять надзвичайно широкий діапазон завдань як за складністю, так і за різноманітністю характеру.
Увагу вчених привертає також емоційний аспект проблеми розвитку здібностей малюків. Науковці вважають, що не будь-яка діяльність розвиває здібності, а лише та, у процесі якої виникають позитивні емоції (Чудновський В.Е., Юркевич В.С.). Постійно займаючись із дітьми, їх можна чомусь навчити, але для того, щоб розвинути їхні здібності, необхідно, щоб малюкам подобалось те, що вони роблять.
Вплив на емоційну сферу особистості забезпечує розвиток через емоції пізнавальних здібностей (Гапійчук І.М.). В.У.Кузьменко у своєму дослідженні розглядає питання індивідуального підходу до розвитку пізнавальних здібностей дошкільників. Вона зазначає, що індивідуальний підхід у розвитку пізнавальних здібностей полягає у визначенні індивідуальних особливостей пізнавальної діяльності дитини; розробці індивідуально-зорієнтованого плану роботи педагога, створенні сприятливих умов, прогнозуванні перспектив індивідуального розвитку пізнавальних здібностей, забезпеченні наступності в роботі зі школою [5].
Отже, для розвитку пізнавальних здібностей дошкільників слід враховувати індивідуально-психологічні особливості, тобто темп засвоєння знань, особливості емоцій, регуляцію поведінки; формувати позитивне емоційне відношення до будь-якої діяльності; використовувати інтеграцію різних видів дитячої діяльності. Використовуючи в своїй роботі розвиваючі ігри, кросворди, ребуси, завдання-головоломки; організовуючи художню, художньо-мовленнєву та мовленнєво-побутову діяльність, художній аналіз творів, різноманітні форми пізнавальної діяльності, мовленнєво-творчу діяльність, випуск газет, різноманітні інтелектуальні конкурси і турніри, конструктивну діяльність, педагог тим самим сприяє розвиткові пізнавальних здібностей дошкільників.
1.2 Поняття про сюжет та зміст сюжетно-рольової гри
У сюжетно-рольовій грі, творчій за своєю природою, діти самостійно визначають її сюжет та зміст, які зумовлюють основні лінії розгортання гри за певним задумом дітей. Сюжет є важливою складовою структури сюжетно-рольової гри. Він визначається тим колом явищ дійсності, які знаходять відображення у грі. Дитина вибирає, насамперед, ті сюжети, які постійно мають місце в її житті: гра «у сім'ю», лікарню, магазин, пошту, перевезення пасажирів різними видами транспорту тощо. За тим, які сюжети розігрують діти, вихователь може скласти досить повне уявлення про зміст досвіду дитини, про умови її виховання у сім'ї, значущі моменти її життя.
У сюжеті ігор переплітаються спогади - про реальні події життя дітей та фантастичні елементи з казок, кінофільмів і мультфільмів. Особливо помітно ігри дітей насичуються фантастичними елементами у період позаситуативно-пізнавальної форми спілкування з дорослими, коли стрімко розширюється запас знань про навколишню дійсність, не обмежений безпосередньою ситуацією: про далекі екзотичні країни, про незвичних звірів, про моря й океани. Персонажі сюжетно-рольової гри включаються у різні скрутні й ризиковані ситуації, пригоди, мандри. Згодом головна увага дитини переміщується зі світу фізичних предметів та явищ на світ людей, а провідною формою спілкування з дорослим стає позаситуативно-особистісна. В іграх все більше сюжетів соціального спрямування, де зображаються відносини між людьми як носіями соціальних ролей, де моделюється вирішення складних етичних проблем.
У розвитку здатності дитини до вибору та розгортання сюжету відбувається перехід від зовнішнього до внутрішнього зумовлення цього процесу. Якщо на межі раннього та дошкільного віку сюжет виникає на основі іграшок та предметів, які є у розпорядженні дітей, то у середньому дошкільному віці діти починають планувати сюжет, підбираючи для його втілення необхідні іграшки та атрибути. Від сюжету, який складається з кількаразового повторення певної модельованої ситуації (наприклад, «мама» то одягає, то роздягає «ляльку» - дочку) діти переходять до сюжетів, утворених з однієї-двох сюжетних ліній, у грі вирізняються певні етапи, не однорідні за змістом («мама» одягає «дочку», відводить у дитячий садочок, там вона снідає і т. д.).
Сюжети стають стійкішими, розігруються довші періоди часу. До кінця дошкільного віку виникають сюжети - композиції, в яких відображаються різні та водночас пов'язані між собою сфери дійсності: діти одночасно граються «у сім'ю», лікарню, школу. Персонажі гри переходять із ситуації в ситуацію, не змінюючи свого основного складу.
Змістом гри є той момент дійсності й відносин між дорослими, що виділяється у відповідній сфері дійсності як найбільш значущий у розумінні дітей та відтворюється ними у грі. Наприклад, гра «у лікарню» - сюжет, а прийом хворого, вислуховування роботи його серця, дихання - зміст цієї гри. Те, що дошкільник вирізняє як суттєве, головне у певній ситуації та переносить його у гру, свідчить про міру його інтелектуального розвитку, про особливості розуміння ним ситуацій дорослого життя людей. Дошкільник за зовнішніми діями і атрибутами все частіше відкриває глибинні соціальні відносини. Сюжетно-рольова гра дозволяє малюку зрозуміти мотиви трудової діяльності дорослих, розкриває її суспільне значення. Якщо спочатку у виборі ролі головне місце займає її зовнішня привабливість (портфель, фонендоскоп, погони), то в процесі гри розкривається соціальна користь цієї ролі. Тепер дитина розуміє, що вихователь виховує дітей, лікар їх лікує тощо.
Сюжет та зміст гри визначені задумом дітей, тому становлять основу уявної ситуації як неодмінної психологічної умови сюжетно-рольової гри.
Сюжетно-рольова гра виступає могутнім засобом розвитку міжособистісних відносин дітей. Моделюючи взаємини дорослих у грі, діти водночас засвоюють навички спілкування, взаємодії, співпраці, навчаються виступати один щодо одного у різних позиціях.
У роботах Д. Б. Ельконіна та його послідовників доведено, що у сюжетно-рольовій грі міжособистісні відносини дітей розвиваються у двох головних напрямах: як рольові й реальні. Рольові відносини вимагають побудови взаємин дітей на основі взаємозв'язку між ролями, визначеними у грі. Гра у лікарню розгортається на основі відносин лікаря й пацієнта; у магазин - продавця й покупця; у сім'ю - доньки й матері чи батька тощо. Мовлення й невербальні компоненти спілкування дітей набувають відповідного змісту, жестів, інтонацій.
Перші визначають вибір і розподіл ролей, виявляються в різноманітних репліках, зауваженнях, вимогах, висловлених відповідно до вибраної ролі та у співвідношенні з іншими ролями. Розподіл ролей - важливий момент у виникненні гри. Нерідко дитина-лідер нав'язує товаришам нецікаві ролі, а сама бере на себе найпривабливішу, незважаючи на бажання інших. Якщо дітям не вдається домовитися про розподіл ролей, то гра розпадається або хтось з дітей виходить з неї.
Чим старша дитина, тим більше прагне до спільної з однолітками гри, тим більше схильна погодитися виконувати непривабливу роль заради того, щоб увійти до ігрового об'єднання. Вона стримує свої особисті бажання і підкоряється вимогам інших дітей.
У виборі партнерів для спільних ігор дошкільники керуються своїми симпатіями, етичними якостями ровесника, його ігровими вміннями. Важливе значення має наявність в однолітка привабливих ігрових предметів.
Реальні відносини між дітьми розгортаються як в сюжетно-рольовій грі, так і поза нею. У контексті сюжетно-рольової гри їх змістом виступає організація гри дітьми: вибір сюжету, підбір замінників, атрибутів, розподіл ролей, узгодження суперечливих питань по ходу гри. Діти оцінюють ігрові дії один одного, дають певні вказівки стосовно виконання ролі. Часто реальні відносини суперечать рольовим. Так, один з дітей виконує роль вчителя й дає вказівки «учневі». Проте у реальних відносинах «учень» виступає із зауваженнями на адресу неправильної, на його думку, поведінки «вчителя».
Між дітьми часто виникають конфліктні ситуації щодо розподілу ролей. У молодших школярів такі ситуації переважно закінчуються виходом з гри однієї дитини. Старші дошкільники погоджуються і на виконання небажаної для себе ролі заради збереження стосунків з ровесником. По ходу гри переважають рольові взаємини дітей, а реальні відбуваються на етапі організації гри та у її ході як окремі фрагменти-включення у зміст рольових взаємин дітей.
1.3 Класифікація дитячих ігор. Характеристика творчих ігор дошкільника
Ігри дошкільників поділяють на види з урахуванням різних ознак. Наприклад, найбільш поширена класифікація ігор складається з предметно-маніпулятивних, імітаційних (сюжетно-рольових), будівельно-конструктивних та режисерських (комбінаційних) ігор.
А. П. Усова найбільш помітними різновидами творчих ігор дітей вважала режисерські ігри, коли дитина управляє іграшкою, та ігри, де роль виконує сама дитина. До цієї ж думки приєднується і О. Є.Л. Сравцова [71, с 138].
Р. Й. Жуковська виділила вісім груп найхарактерніших дитячих ігор: побутові («в сім'ю», «доньки-матері»); суспільно-виробничі (у водія, будівельника); культурно-суспільні («у дитячий садок», «в школу»); ігри на військову та воєнну тематику; ігри на сюжети літературних творів; ігри-драматизації; ігри з іграшками-тваринами.
С. Л. Новосьолова пропонує вирізняти ігри за ознакою ініціативи дітей. Це три класи ігор: ті, що виникають за ініціативою самих дітей; ті, що виникають за ініціативою дорослих; ті, що відображають традиції певного народу.
До першого класу належать експериментування (з природними об'єктами, з тваринами, з іграшками та іншими предметами) та. самодіяльні сюжетні ігри (сюжетно-відображувальні, сюжетно-рольові, режисерські та театралізовані). Всі ці ігри мають спільну ознаку: вони є самодіяльними. Виникають за ініціативою самих дітей.
До другої підгрупи належать навчальні (дидактичні, сюжетно-дидактичні, рухливі, «ігри з правилами») та дозвільні ігри (інтелектуальні, ігри-забави, розваги, театральна гра, святково-карнавальні). Ці ігри виникають за ініціативою дорослих, але якщо діти добре їх засвоїли, то можуть гратись у них самостійно.
До третьої групи належать традиційні або народні ігри (обрядові, тренінгові, дозвільні). При цьому С. Л. Новосьолова вважає, що провідною діяльністю у дошкільному віці виступають самодіяльні ігри дітей [52, с 12-13].
Г.А. Урунтаєва пропонує вирізняти види ігрової діяльності дошкільника, як це представлено у Таблиці 2 [153, с 77].
Творчі (сюжетно-рольові)Ігри з правиламивласне сюжетно-рольові ігри - будівельні драматизаціїдидактичні рухливіТворчо і за власною ініціативою осмислюють різні сторони життя дорослих за допомогою ролей і ігрових дійЗа ініціативою дорослих, за розробленими ними правилами, передбачають попереднє ознайомлення дітей з цими правилами
Крім згаданих різновидів гри дошкільників, у дитячій психології досліджуються, також: ігри на теми літературних творів (Т. А. Маркова, 3. В. Лиштван, І. Д. Власова, В. А. Гелло, Л. П. Бочкарьова); ігри з тваринами (Янакієва Е., Болгарія); ігри у процесі малювання (Є. А. Фльоріна, Н. П. Сакуліна, Т. С Комарова, Т. С. Казакова); комп'ютерні ігри (В. В. Безменова, Є. В. Зворигіна, Л. А. Яворончук); театралізовані ігри (Сєрьожнікова Р. К.).
До найбільш поширених творчих ігор дошкільників належать будівельні ігри, у яких розгортання певного сюжету пов'язане з предметними діями по спорудженню та конструюванню з кубиків, конструкторів, допоміжних матеріалів з використанням піску, глини, камінців тощо. Ці ігри дозволяють дошкільнику імітувати трудову діяльність дорослого, розкриваючи перед ним властивості різноманітних будівельних матеріалів, закономірності з'єднання частин та деталей, гармонійне їх співвідношення. Таким чином, будівельна гра містить значний потенціал для розвитку інтелекту й творчості дошкільників.
Будівельні ігри та сюжетно-рольові пов'язуються тісними взаємопереходами. Створені споруди, будівлі, конструкції охоче використовуються дошкільником для декорування гри сюжетно-рольової: у «побудованих» кімнатах розгортається гра «у сім'ю», у спорудженому «приміщенні» відкривається «магазин» чи «лікарня». Поєднання сюжетно-рольових та будівельних ігор дозволяє дошкільнику повніше відобразити життя людей, змоделювати цілісний його процес, де вирізняються окремі етапи: спочатку спорудження, будівництво, потім використання споруди у важливих для людини цілях. Головна відмінність між будівельними й сюжетно-рольовими іграми полягає у їхньому змісті: будівельна носить предметний характер, а сюжетно-рольова - комунікативний, коли моделюються відносини між людьми, які виступають у різних своїх ролях. З віком дошкільників відмінності між будівельними й сюжетно-рольовими іграми все менш помітні: будівельна гра розгортається як сюжетно-рольова з визначенням сюжету й розподілом ролей. Водночас у будівельних іграх є ознаки, спільні з продуктивною діяльністю дошкільників: діти отримують реальний результат у вигляді споруди, архітектурного комплексу.
В іграх-драматизаціях зміст, ролі, ігрові дії зумовлені сюжетом і змістом певного літературного твору, казки. Вони подібні до сюжетно-рольових ігор: у їх основі лежить умовне відтворення подій, явищ, дій і взаємовідносин та присутні елементи творчості. Своєрідність ігор-драматизацій полягає у виконанні дітьми ролей у строгій відповідності до змісту літературного твору. Це відрізняє їх від режисерських ігор, де дитина вільно перебудовує сюжет, створює подібний, сюжет до відомого їй за літературним твором; а також від театралізованих ігор, де присутній мотив гри «у театр». Як правило, основою ігор-драматизацій служать казки. У казках образи героїв добре зрозумілі дітям, події розгортаються динамічно, вчинки мотивовані, у сюжеті виділяються чіткі етапи. Зручними для запам'ятовування є віршовані твори. У цих іграх формується мовлення і пам'ять дітей, вони засвоюють глибинний зміст твору, причинну зумовленість подій. Розвивається здатність дітей діяти у колективі, узгоджувати свою поведінку з іншими дітьми. Потреба зіграти роль відповідно до змісту казки розвиває здатність дитини виконувати інструкцію, утримувати її у своїй пам'яті.
Ігри з правилами на противагу творчим іноді називають закритими, оскільки можливості дошкільника модифікувати такі ігри обмежені. Більшість з цих ігор розробляється дорослими, які організовують відповідну діяльність дітей.
Рухливі ігри дошкільників часто називають «школою довільності». Вони приваблюють дітей своїм динамізмом, можливістю фізичної активності, водночас справляють важливий вплив на розвиток їх психіки й особистості. Рухливі ігри належать до групи ігор за правилами, їх компонентами виступають ігрові дії, певне обладнання (м'яч, обруч, прапорець тощо), ролі й сюжет. З такими іграми дітей знайомлять дорослі. Згодом діти, добре засвоївши правила, за власною ініціативою розігрують їх. Правила становлять важливу умову проведення рухливих ігор, завдяки якій від дитини вимагається відповідна регуляція своєї поведінки. Набуття навичок саморегуляції стає основою для розвитку в дитини довільності як риси її особистості. Наприклад, у грі «Вовк та козенята» потрібно уважно стежити за поведінкою та намірами «вовка», а хто цього не вміє - потрапить у його лапи.
Дидактичні (навчальні) ігри дозволяють наблизити процес навчання до вікових особливостей дошкільника. В них тісно переплітаються ігрова та навчальна цілі, поєднується ігрова й пізнавальна мотивація. Дитина переживає інтерес та задоволення у процесі таких ігор. Так як і навчання, дидактична гра дозволяє збагатити знання дітей та закріпити їх у ході виконання різноманітних ігрових завдань. Ініціатива у таких іграх спочатку належить дорослому, який розробляє правила, забезпечує ігровий матеріал, залучає дітей до гри. Розігрування дидактичних ігор дітьми під керівництвом дорослого виступає водночас як особлива форма взаємодії дорослого й дитини, що має провідне значення у розумовому вихованні дошкільників. Дидактичні ігри виступають, насамперед, «школою розуму», розвиваючи інтелектуальні процеси дошкільників: здатність розрізняти, об'єднувати, групувати, спостерігати тощо.
У дидактичний іграх також присутні сюжет і роль, проте тут вони мають другорядне значення, виступають як необов'язкові компоненти. На перший план виходять дидактичне й ігрове завдання, правила, ігрові дії на основі виконання певних розумових операцій (аналізу, синтезу, порівняння, аналогії), результат і дидактично-ігровий матеріал.
Для дорослого, який організовує дидактичну гру, головною метою виступає навчальна. Для дитини вона приховується за ігровою, її приваблює можливість погратись, отримати задоволення при виконанні певних завдань, що входять у зміст гри. Водночас з віком діти починають розуміти навчальний ефект таких ігор, їх позиція у грі набуває нового нюансу у зв'язку із прагненням стати школярем, навчатись. Чим виразніше у дидактичній грі для дошкільника виступає ігрова її сторона і чим більший навчальний ефект вона забезпечує, тим більше ця гра відповідає віковим особливостям дитини й тим краще сприяє навчанню.
Як і кожна гра, дидактична містить уявну ситуацію. Оволодіння уявною ситуацією дидактичної гри вимагає від дошкільника певних розумових зусиль, пов'язаних з вимогою відгадати, пригадати, уявити, доповнити, забрати зайве тощо.
Правила дидактичної гри становлять її провідний елемент, вони чітко пояснюються дитині перед початком гри, а також нагадуються у процесі її виконання. Відхід від правил гри робить її або нецікавою, або перетворює на інші різновиди ігор. Наприклад, гра у «Рослинне лото», передбачає використання такого ігрового матеріалу, як спеціальні картки, розділені навпіл, кожна половина містить зображення різних рослин. Діти повинні скласти лото, приєднуючи картки половинками із зображенням однакових рослин. Обумовлюються вимоги до переможця; діти наперед знають - переможе той, хто при складанні припуститься найменшої кількості помилок. Для виконання правил гри діти повинні порівнювати зображення рослин між собою, шукати в них спільне й відмінне.
Як зазначає Г. А. Урунтаєва, існують умови, що забезпечують дотримання правил у дидактичній грі, а саме:
колективна організація діяльності, гравці погоджують свої дії й контролюють виконання правил однолітками;
створення різновікових об'єднань, коли старші діти передають свій ігровий досвід молодшим і виконують роль навчаючого [153, с 80].
Сьогодні з'явилися дидактичні ігри на основі комп'ютерних програм.
Серед комп'ютерних ігор вирізняють дидактичні, реактивні розважальні ігри, ігри-змагання. Всі вони, на думку В. В. Безмєнової, становлять групу закритих комп'ютерних ігор, де всі компоненти закріплені досить жорстко. У відкритих, чи креативних іграх, вирізняються компоненти, які дитина визначає сама. Це, ненормативні показники розвитку сюжетно-рольової гри відповідно до молодшого, середнього, старшого дошкільного віку.
Д. Б. Ельконін виділяє чотири рівні розвитку сюжетно-рольової гри дошкільника. Кожен рівень характеризується специфічним змістом, співвідношенням ігрових дій та ролей, структурою ігрових дій.
У 3-5 років формуються перший та другий рівні.
І рівень.
. Зміст гри - дії з предметами, спрямовані на співучасника. Характерні ігрові дії - годування без врахування послідовності і «меню».
. Ігрові ролі не визначають дій, а навпаки. Діти себе не називають іменами ролей, ролі теж не позначають словом. При розподілі ролей відповідні рольові дії не узгоджуються, між ними відсутні взаємозв'язки.
. Ігрові дії одноманітні, складаються із послідовності стереотипних повторюваних операцій.
. Ігрові дії не утворюють логічної послідовності.рівень.
. Зміст і головне у грі - дії з предметами.
. Діти прагнуть до відповідності ігрової дії реальній.
. Діти називають ролі. Виконання ролі полягає у реалізації відповідних ігрових дій.
. Логіка ігрових дій визначається життєвою послідовністю. Ланцюжок дій збільшується: приготування їжі - накривання столу - годування - відпочинок.
. Порушення у послідовності ігрових дій дітьми не приймається, але вони це нічим не мотивують.
У 5-7 років виявляються третій та четвертий рівні.
ІІІ рівень.
. Основний зміст - виконання ігрової ролі, відповідних їй дій. З'являються ігрові дії, у яких відбивається характер відносин з іншими ролями гравців; наприклад, «вихователь» дитсадка звертається до «кухаря»: «Приготуйте їжу».
. Ролі розподілені до початку гри і визначають поведінку гравця.
. Логіка ігрових дій визначається роллю. Дії урізноманітнюються. З'являються звертання до партнерів у відповідності до співвідношення ролей.
. Порушення послідовності ігрових дій викликає протест дитини: «Так не буває». Ігрова роль визначає правила поведінки гравця. Порушення правил гри найчастіше помічають партнери, а дитина намагається виправити «помилку».рівень.
. Основний зміст - виконання ігрових дій, пов'язаних із ставленням до інших людей, ролі яких виконують гравці: наприклад, дають вказівки «йдіть до столу, тільки помийте руки»; оцінюють «тримай руку як слід», схвалюють.
. Роль гравця зберігається впродовж гри. Ролі різних гравців взаємопов'язані. Мовлення дитини у грі визначається її роллю.
. Чітка послідовність ігрових дій відтворює реальну логіку подій життя людини. Дії різноманітні, за чіткими правилами, які дитина обґрунтовує посиланням на реальні наслідки їх порушення: «не можна морозиво перед обідом їсти, бо зникне апетит».
. Порушення логіки ігрових дій та правил дітьми відхиляється, що мотивується підкресленням їх раціональності.
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ НА РОЗВИТОК ЗДІБНОСТЕЙ ДИТИНИ
.1 Спілкування дитини з дорослими і однолітками
дошкільник комунікативний гра творчий
У процесі спільної діяльності, інших видів взаємодії люди обмінюються пізнавальною, оцінною інформацією (думками, почуттями, враженнями), що дає їм змогу узгоджено планувати, реалізовувати, контролювати, коригувати свої дії, задовольняти особистісну потребу одне в одному. У цьому полягає суть спілкування - багатопланового процесу, одного з видів діяльності дитини, завдяки якому вона пізнає світ і себе у ньому, здобуває соціальний досвід, розвивається й утверджується як особистість.
Найхарактернішою особливістю спілкування є розкриття суб'єктивного світу однієї людини для іншої. Така діяльність має надзвичайно важливе значення для дитини, яка починає відкривати для себе складний і багатоманітний світ. їй доводиться шукати відповіді на багато питань, долати різноманітні проблеми, для чого не вистачає особистих можливостей, що спонукає її весь час апелювати до дорослих і ровесників.
Мотиви спілкування дитини зумовлені її основними потребами, передусім потребами у нових враженнях (пізнавальні), активній діяльності (ділові), визнанні і підтримці (особистісні).
Пізнавальні мотиви спілкування породжені потребою у нових враженнях, що спонукає її звертатися із запитаннями до дорослих. Ділові мотиви спілкування виникають у процесі задоволення потреби дитини в активній діяльності, внаслідок усвідомлення необхідності допомоги дорослих. Особистісні мотиви становлять суть спілкування дитини і дорослого. На відміну від пізнавальних і ділових, які відіграють службову роль і опосередковують досягнення дитиною віддалених, кінцевих мотивів, особистісні мотиви остаточно задовольняються у спілкуванні. Спілкування дитини з дорослими є одним з вирішальних чинників її розвитку. Вона не може жити і розвиватися поза практичним і мовним спілкуванням з дорослим. Перші її специфічно людські предметні дії виникають у спільних діях з дорослим.
Поза спілкуванням не може формуватися у дитини специфічно людська предметна діяльність. Спілкування у формі спільної діяльності, мовного або мислительного спілкування є необхідною умовою розвитку людини у суспільстві. Найближчим соціальним середовищем людини, колом її безпосереднього спілкування виступає суспільна група, до якої вона належить. Для дитини дошкільного віку до кола її інтимного спілкування входять батьки і вихователь.
Усі фактори, які сприяють спілкуванню дитини з дорослими, найкраще стимулюють її психічний розвиток, ізоляція від них - гальмує його. Роль спілкування у розвитку людини обумовлена тим, що специфічні для неї види психічної і практичної діяльності формуються після народження. Вони виникають і розвиваються упродовж життя внаслідок засвоєння їх у спілкуванні з носіями суспільно-історичного досвіду людства - дорослими людьми.
Спілкування обумовлює психічне життя дитини. Особливу увагу вона зосереджує на комунікативних засобах, які забезпечують ефективне спілкування: немовля - на інтонації, дошкільники середнього і старшого віку - на фонемах. Зміна комунікативного подразника (включення його у сферу спілкування) активізує ставлення до нього дітей. Особливості загальної життєдіяльності на певних етапах дитинства обумовлюють їхнє вибіркове ставлення до різних об'єктів спілкування.
У спілкуванні дорослий підтримує і заохочує пізнавальну ініціативу дітей, сприяє їхньому емоційному залученню до дослідження навколишнього світу. Позитивний досвід взаємин із дорослими підвищує інтерес дітей до навколишнього світу, урізноманітнює прийоми його обстеження, активність і наполегливість у розв'язанні завдань.
Для дошкільника дорослий є особливо авторитетним, вирішально впливає на його психічний розвиток. Серед значущих дорослих найближчою людиною для дошкільника є мама. З нею він найчастіше спілкується, ділиться враженнями, її найкраще слухається. Свої вередування як своєрідний засіб встановлення контактів з дорослими діти найчастіше адресують матерям і бабусям. Наступним за значущістю для малюка є вихователь дошкільного закладу який спілкується з ним. За даними досліджень, 52% вихованців дошкільних закладів надають перевагу у спілкуванні мамі, 13% - вихователю, 10% - татові .
Спілкування з дорослими є одним із основних чинників психічного розвитку дитини, оскільки забезпечує залучення її до суспільно-історичного досвіду людства. Організація достатнього за кількістю й адекватного за змістом спілкування є важливою умовою правильного виховання дітей у будь-якому віковому періоді.
Розвиток спілкування у дошкільному закладі М. Лісіна розглядає як зміну якісно своєрідних цілісних утворень, що являють собою генетичний рівень комунікативності, які є формами спілкування.
Упродовж перших 6-ти-7-ми років життя дитина опановує ситуативно-особистісне, ситуативно-ділове, позаситуативно-пізнавальне і позаситуативно-особистісне спілкування.
У перші 6 місяців життя спілкування дитини відбувається у ситуативно-особистісній (безпосередньо-емоційній) формі, яка стимулює становлення перцептивних дій різних систем і аналізаторів, реакції хапання. Із другого півріччя до 3-річного віку домінує ситуативно-ділова форма спілкування, яка забезпечує перехід від окремих дій до предметної діяльності і розвитку мовлення.
Позаситуативно-пізнавальна форма спілкування характерна для дітей 3-х-5-ти років. її основою є пізнавальний мотив дитини, а ознаками - запитання про предмети та їх взаємозв'язки (вік «чомучок»), своєрідне «теоретичне» співробітництво з дорослими, під час якого вона намагається зрозуміти будову світу, взаємозв'язки у природі, таємниці суті речей тощо. Дорослий є джерелом інформації про світ, компетентним і зацікавленим співрозмовником, що спонукає дошкільників шукати контакти з ним. У спілкуванні з дорослими діти отримують необхідну інформацію, розвіюють свої сумніви. Під час «теоретичного співробітництва» обговорюються проблеми, далекі від конкретної ситуації, в якій перебуває дитина, тому таке спілкування вперше після народження дитини набуває позаситуативного характеру. Для багатьох дошкільників позаситуативно-пізнавальне спілкування є вищим комунікативним досягненням на цьому етапі життя. Діти, у яких домінує ця форма спілкування, виявляють неабиякий інтерес до змісту завдань, процесу встановлення зв'язків між предметами і явищами дійсності тощо. Чим цікавіші завдання, тим легше вони справляються з ними; натомість малопривабливі - виконують гірше. Негативно впливають на їхній емоційний стан труднощі і помилки, які спричинюють зауваження, докори дорослого. їм притаманна гостра потреба у повазі до себе, у похвалі. У молодшому і середньому дошкільному віці дітей досить легко образити негативними оцінками поведінки, вчинків, дій. Найменше нарікання викликає у них злість, плач, небажання продовжувати спілкуватися. Часто навіть на доброзичливі зауваження вони реагують сльозами, суперечками, відмовою від подальшої діяльності, що заважає їм у досягненні успіхів.
Позитивна оцінка, похвала додають енергії, бажання діяти, оптимізму, упевненості в собі, є джерелом гіперактивності дітей, оскільки понад усе діти потребують поваги дорослих. Отже, провідною комунікативною потребою дітей, яким притаманна позаситуативно-пізнавальна форма спілкування, є їх прагнення отримати позитивну оцінку дорослих.
Позаситуативно-пізнавальне спілкування з дорослими допомагає дітям розширити світогляд, побачити природу і логіку розвитку багатьох явищ, причинно-наслідкові зв'язки між ними. Підтримка, допомога дорослого є важливою умовою розвитку мислення дітей. З часом їх починають цікавити події у соціальній сфері, що змінює характер спілкування з дорослими.
Вищою формою комунікативної діяльності дошкільників називають позаситуативно-особистісне спілкування. Нею повноцінно здатні послуговуватися 6-7-річні діти, яких уже цікавить соціальний, а не предметний світ (світ людей, а не речей). Провідним для цієї форми комунікативної діяльності є особистісний мотив спілкування. Це зближує позаситуативно-особистісне спілкування з особистісним (ситуативним) спілкуванням у першому півріччі життя дитини.
Позаситуативно-особистісне спілкування формується на основі особистісних мотивів, що спонукають дітей до комунікації і загалом до ігрової, трудової, навчальної діяльності. Відбувається воно епізодами, які мають самостійне значення для дитини. За домінування особистісних мотивів спілкування центром будь-якої ситуації дошкільника є дорослий, якого дитина сприймає як джерело знань про соціальне життя, а також як об'єкт пізнання.
Старших дошкільників цікавлять різноманітні деталі життя дорослого: де він живе; чи є у нього діти; чи водить він машину тощо. Відповіді дорослого на ці питання допомагають дитині створити його повноцінний образ. Водночас вона залюбки розповідає дорослому про себе, свою сім'ю, друзів. Тобто у позаситуативно-особистісному спілкуванні чітко виявляється зосередженість дитини на соціальному оточенні, на житті і переживаннях інших людей, на своєму житті і своїх переживаннях. Старші дошкільники не лише прагнуть заслужити похвалу і доброзичливе ставлення до себе дорослого, а й намагаються знайти з ним взаєморозуміння, співпереживання. Вони охоче вносять необхідні корективи у свою діяльність, оскільки їм важливо знати, що і як повинно відбуватися (що погано, а що добре). Тому багато скарг старших дошкільників на своїх товаришів спричинені бажанням перевірити себе, правильність засвоєння певних соціальних норм. Скаржачись, діти часто не бажають покарання товариша, а чекають, як розсудить їх дорослий. Це означає, що позаситуативно-особистісне спілкування підвищує сприйнятливість дітей до виховних впливів, сприяє засвоєнню норм поведінки.
У позаситуативно-особистісному спілкуванні діти з підвищеною увагою ставляться до слів і дій дорослого, а свої помилки бачать ніби його очима, а тому реагують на його зауваження без образ, відповідно коригуючи свою діяльність. Спрямованість на дорослого допомагає їм без особливих труднощів зрозуміти, що у навчанні дорослий є вчителем, а їм належить поводити себе, як учням. Усвідомлюючи .це, діти стежать за діями дорослого, намагаються ретельно виконувати його вказівки. Сформованість у дошкільників позаситуативно-особистісного спілкування є свідченням їхньої комунікативної готовності до шкільного навчання.
Позитивно впливає позаситуативно-особистісне спілкування і на розвиток дитячої гри, особливо рольової. За таких умов дитину більше цікавлять стосунки між людьми у різних сферах життя, ніж відтворення предметних дій, якими займаються дорослі. У спілкуванні з ними дитина черпає матеріал для своїх ігор: стежачи за їхньою поведінкою, намагається відтворити її у процесі виконання різних ролей.
.2 Особливості спілкування дитини з батьками
Криза 3-х років змінюється стабільним станом. Однак і надалі чергуватимуться періоди відносного спокою і емоційного напруження, що значною мірою залежить від стилю спілкування дорослого з дитиною.
-річна дитина починає відчувати свою самостійність, що втішає її. Однак дитині важко дається перехід до нових форм спілкування: від «мама-малюк», «тато-малюк» до «мама-тато-малюк». її не влаштовує, що мама і тато належать не лише їй - вона обурюється, ревнує. З часом дитина приймає ці нові форми спілкування, однак пильно стежить за батьками, нерідко надаючи перевагу спочатку одному, а через деякий час - іншому. Пізніше ревнощі минають, дитина встановлює душевну рівновагу, однаково любить і маму, і тата.
У неповній сім'ї дитина з часом починає усвідомлювати, що із батьків, наприклад, у неї є лише одна мама, це вселяє їй хвилювання, стурбованість, підвищує збудливість нервової системи. За таких обставин мама повинна подбати, щоб хтось із рідних і близьких чоловіків допоміг малюку справитися з нереалізованою потребою у татові.
У старшому дошкільному віці дитина за правильного виховання починає діяти самостійно, однак потребує батьківської ласки. 5-6-річні діти набувають більшої врівноваженості, особливо, якщо вони задоволені своїм становищем у сім'ї і собою.
Труднощі виникають, коли дитина перестає бути єдиною, оскільки у сім'ї несподівано для неї з'являється друга дитина - братик чи сестричка, на яких переключається увага батьків. У цей час дуже важливо, щоб батьки приділяли належну увагу своїй першій дитині, щоб вона не почувала себе обділеною їхнім теплом, опікою, не втрачала впевненості у собі, не переживала з приводу становища у сім'ї. За таких умов перша дитина не лише не ревнуватиме батьків, а й відчуватиме себе старшою сестричкою (братиком). Якщо в цей період дитину, яка раніше не відвідувала дошкільний заклад, відправляють туди, вона думатиме, що ці зміни сталися у її житті через новонародженого. Тому до дошкільного закладу первістка слід віддавати задовго до появи у сім'ї другої дитини, допомагаючи йому адаптуватися до нової ролі, здобути впевненість у здатності справитися з усіма своїми новими обов'язками.
Характер спілкування дитини з батьками значною мірою залежить і від того, якого стилю при цьому вони дотримуватимуться. За авторитарного стилю спілкування батьки надають перевагу вказівкам, дисциплінарним стягненням, покаранням, придушенню ініціативи, примусу. Часто вони чекають від своєї дитини досягнень, які перевищують її можливості, що формує у неї комплекс неповноцінності. Дотримання ліберально-потурального стилю нерідко призводить до вседозволеності, спотворює уявлення дитини про те, що можна і чого не можна, за надмірних проявів любові не дає змоги сформуватися у ній самостійності й активності. Найефективнішим є демократичний стиль спілкування, який спирається на потреби дитини у позитивних емоціях, вимогливість, визнання її особистості і досягнень. У такій комунікативній практиці батьків домінують навіювання і переконання.
Специфіка спілкування дитини з вихователем
У спілкуванні дитини з вихователем конструктивну, сприятливу роль відіграє атмосфера дружнього взаєморозуміння, що дає дітям позитивні емоції, впевненість у собі, розуміння значення співробітництва у спільній діяльності, забезпечує співрадість від успіху. З часом у них з'являється почуття «ми», співучасті у спільній справі.
Ставлення до вихователя дошкільники мотивують по-різному. Молодші дошкільники, як правило, оцінюють його узагальнено (вона хороша), іноді - на підставі характерних ознак зовнішності (у неї зачіска гарна). 5-7-річні діти часто беруть за основу особисте ставлення вихователя до них (подарувала іграшку), а також його знання і вміння (знає багато казок, все вміє робити), моральні якості вихователя (ласкава, завжди строга), вияви довіри до них, підтримання їхньої самостійності (дозволяє книги підклеїти, чергувати у куточку книги). Здебільшого діти дають позитивну характеристику педагогу та його моральним якостям. Однак вони ще рідко оцінюють його з огляду на увагу до всіх дітей (водить на прогулянки, годує).
Ставлення дошкільників до педагога залежить від їхнього віку, особливостей особистісного розвитку, місця серед однолітків тощо. В активних, ініціативних дітей воно більш усвідомлене і має різноманітніші мотиви. На ставлення дітей до вихователя впливає і те, як про нього висловлюються авторитетні для них дорослі. Має значення і стиль спілкування вихователя: діти прихильніші до тих, хто дотримується демократичного стилю взаємодії з ними.
Іноді у старших дошкільників виникають елементи критичного ставлення до вихователя і його діяльності (не дозволяє малювати й ліпити), хоч загалом воно не типове для них.
Ставлення дітей до особистості педагога часто дзеркально відображає ставлення педагога до них. Заохочувальне ставлення педагога до дитини передбачає увагу і піклування, активне використання у спілкуванні позитивних оцінок і вимог, які підбадьорюють. За таких умов дітям стають зрозумілі почуття, які переживає вихователь, у них виникають переживання, співзвучні його переживанням, і відповідні ініціативні дії. Дошкільники особливо чутливі до позитивних оцінок, нерідко спонукають дорослих виявляти до себе позитивне емоційне ставлення, переживають яскраво виражене задоволення від похвали. Емоційно виразний прояв вихователем свого ставлення до
.3 Вплив дорослих на розвиток особистості дошкільника
Розвиток особистості дитини охоплює такі якісні зміни:
) розуміння дитиною навколишнього світу, усвідомлення свого місця в ньому, що породжує нові мотиви поведінки, під впливом яких вона здійснює свої вчинки;
) розвиток почуттів і волі, що забезпечують дієвість мотивів, стійкість поведінки, її незалежність від зовнішніх обставин.
Основний вплив дорослих на розвиток особистості дитини полягає в організації засвоєння нею моральних норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Найсильніше на дитину впливає поведінка близьких їй людей. Вона наслідує їх, переймає їхні манери, запозичує в них спосіб оцінювання людей, подій, речей. Однак цей вплив не обмежується близькими людьми. Дитина дошкільного віку знайомиться з життям дорослих людей, спостерігаючи за тим, як вони працюють, слухаючи розповіді, казки, переглядаючи фільми тощо. Для неї зразковою є поведінка людей, яких поважають, про кого схвально говорять, авторитетних однолітків, персонажів казок, мультфільмів та ін. Вирішальними в освоєнні зразків поведінки є оцінки, які дають дорослим, дітям, персонажам казок, фільмів, розповідей люди, думка яких для дитини найавторитетніша.
Дорослі відіграють провідну роль у розвитку особистості дитини, навчають дитину правил поведінки, які організовують її у повсякденних справах, налаштовують на позитивні вчинки. Пред'являючи вимоги, оцінюючи вчинки, вони вимагають від дітей виконання правил. Поступово малюки починають самостійно оцінювати свої вчинки на основі власних уявлень про те, якої поведінки чекають від них дорослі і ровесники.
У молодшому дошкільному віці діти засвоюють правила, що стосуються культурно-гігієнічних навичок, дотримання режиму, поводження з іграшками. Підкоряючись вимогам дорослих, вони й самі намагаються оволодіти цими правилами. Нерідко в дошкільному закладі діти звертаються до вихователя з приводу порушення правил поведінки їхніми однолітками. Ці заяви найчастіше є своєрідним проханням підтвердити правило і його обов'язковість для всіх. Іноді вони є спробою відкрити нове, невідоме правило. У такій ситуації діти запитують, чи можна так робити.
У середньому й особливо старшому дошкільному віці надто важливим є засвоєння правил взаємин з іншими дітьми, оскільки ускладнення діяльності дітей породжує необхідність врахування прав, інтересів товаришів. Дітям нелегко опановувати такі правила, вони часто застосовують їх формально, не розуміючи суті й особливостей конкретного випадку. Оволодіння ними відбувається на основі досвіду.
Найближчим соціальним оточенням дитини є, як правило, сім'я. Тривалий час вона найвідчутніше впливає на формування особистості підростаючої людини. Особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється відносною самостійністю дитини, залежністю життя і благополуччя від піклування і допомоги дорослих людей, що її виховують. Такі впливи, як схвалення і несхвалення батьків, є регулятором і стимулом психічного розвитку дитини. Від їх характеру залежить формування деяких властивостей дитини та її поведінки.
Виховання з використанням суворих, але суперечливих вимог і заборон, як стверджують психіатри, зумовлює у дітей неврози, нав'язливі стани і психостенію. Негативно впливають на їхню самооцінку і досягнення, породжують невпевненість у власних силах намагання дорослих ізолювати дитину від однолітків, позбавлення її елементарної самостійності, докучливі повчання і моралізування (з метою привчання до доброго, позитивного), образи, приниження, висміювання і фізичні покарання за помилки і невдачі., навіювання дитині її слабкості і неповноцінності.
У кожній сім'ї між дитиною і батьками, попри певні спільні ознаки, складаються особливі індивідуальні стосунки. Залежно від використання батьками методів впливу їх стосунки з дітьми кваліфікують як демократичні й авторитарні.
За демократичної форми сімейного впливу дорослі намагаються на рівних контактувати з дитиною, довіряють їй, поважають думку, роз'яснюють прийняті у сім'ї правила, змістовно відповідають на дитячі питання тощо.
Використання багатьох обмежень відносно дітей передбачає авторитарна форма сімейного впливу. Батьки-диктатори дбають про непохитність власного авторитету, неухильне підкорення дітей їх волі, до мінімуму зводять спілкування з метою пояснення правил поведінки тощо.
Діти з демократичних сімей частіше виявляють схильність і прагнення до творчості, ініціативність, лідерські якості, нонконформізм (неприйняття пристосовництва), адекватну емоційність у соціальних взаєминах.
Психологічний клімат у сім'ї, який відображається на характері спілкування з дітьми, рівні інтересу до них, їхніх проблем, піклуванні та увазі до них, є суттєвим чинником формування морального обличчя дитини. Чим менше ласки, піклування і тепла одержує дитина, тим повільніше формується як особистість, тим більше схильна до пасивності й апатичності, тим вища ймовірність формування у неї слабкого характеру. Дружні стосунки, тепла сімейна атмосфера, в якій росте дитина, сприяють формуванню почуття особистої захищеності, впевненості в собі, оптимізму.
На формування особистості дошкільника впливає і склад сім'ї. Дитина, у вихованні якої, крім батьків, беруть участь бабусі і дідусі, більше здатна до співчуття, доброзичливіша, однак менш самостійна і наполеглива, їй бракує організаторських здібностей.
Вплив родичів на розвиток дитини залежить від того, як вона ставиться до них, оцінює їх. Прихильність дитини до рідних виражається у бажанні бути поруч (особливо, коли дитина хворіє або переживає страхи, налякана), гратися з ними, зробити їм приємний подарунок, у співпереживанні радощам і смуткам батьків. Ці почуття діти реалізовують і у малюнках, висловлюваннях.
Особлива роль у сімейному мікросередовищі дитини належить матері, оскільки їй віддають перевагу діти всіх вікових груп. Важливе значення мають також стосунки з батьком, братом, сестрою, дідусем і бабусею, нерідко - з далекими родичами.
Роль однолітків у розвитку особистості дитини
Симпатія до дітей, що з'являється у ранньому віці, з часом стає потребою у спілкуванні з ними. Розвивається ця потреба на основі спільної гри, виконання трудових доручень тощо. Для 4-5-річних дітей відчутним покаранням є позбавлення їх можливості спілкуватися з ровесниками.
Дитина, яка постійно перебуває серед однолітків, має з ними різноманітні стосунки, набуває перших навичок поведінки у колективі, встановлює рівноправні і рівноцінні взаємини, набуває досвіду співжиття і співдіяльності. Саме серед однолітків дитина формується як суспільна істота. За таких обставин вона діє, реалізовує себе «як суб'єкт, особа, що живе своїм життям, як член маленького суспільства з його інтересами, вимогами, зв'язками» (О. Усова). На думку Я. Коломінського, дошкільна група є генетично раннім ступенем соціальної організації людей, який змінюється потім шкільним колективом.
У спілкуванні з однолітками дитина постійно опиняється перед необхідністю реалізовувати на практиці норми поведінки щодо інших людей, застосовувати їх до різноманітних ситуацій. У спільній діяльності дітей безперервно виникає необхідність узгодження дій, вияву доброзичливого ставлення до однолітків, уміння відмовитися від особистих бажань заради досягнення спільної мети. У цих ситуаціях діти не завжди знаходять потрібні способи поведінки:
має друзів, старших за себе;
самостійно шукає відповіді на незрозумілі питання;
уникає рухів, не любить прибирати, мити;
цінує добрий жарт і сама має почуття гумору;
прагне брати участь у розв'язанні складних проблем, робити висновки;
має багату уяву, шукає нестандартні шляхи розв'язання проблеми;
кмітлива, впевнена у собі і своїх знаннях;
прагне відокремлення від однолітків, уникає спілкування і полюбляє бути на самоті;
розуміє подвійний смисл розмови, підтекст, інтонації;
прагне до лідерства.
Оцінювання відбувається у такий спосіб: кілька людей виставляють бали (від 0 до 5) за всіма показниками; результати додаються, визначається загальний бал. Найвищі результати - від 200 до 300 балів; середні - від 100 до 200; низькі - від 0 до 100 балів.
Для отримання точних результатів при діагностиці здібностей дошкільників слід пам'ятати, що здібності - явище динамічне, не застигле, може розвиватися у процесі життєдіяльності; психічний настрій і забезпечення комфортних умов проведення дослідження, особистість дослідника впливають на його результати.
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ВІКОВИХ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ РОЗВИТКУ ЗДІБНОСТЕЙ
.1 Аналіз досліджень і публікацій в яких започатковано розвязання проблеми
За визначенням педагогічного словника, здібності - індивідуальні особливості людини, від яких залежить успішність виконання певних видів діяльності… Здібності не дані від природи в готовому вигляді… можуть формуватися лише в певних умовах життя і діяльності [7, с.418].
Пізнавальні здібності - це такі якості та властивості особистості, від яких залежить успішне оволодіння будь-яким видом діяльності. Вони охоплюють сенсорні, інтелектуальні, творчі здібності. Пізнавальні здібності відносяться до загальних здібностей, тобто знаходять застосування та розвиваються у процесі засвоєння знань за різними розділами програм. Для означених здібностей характерні такі психічні властивості: якість розуму (широта, глибина, самостійність, ініціативність, гнучкість), особливості памяті (швидкість, точність запамятовування, повнота відтворення) тощо.
У структурі пізнавальних здібностей відсутня єдина типологія. Їх класифікують переважно за декількома критеріями. Так, за критерієм виду психічних функціональних систем здібності розподіляють на сенсомоторні, перцептивні, аттенціонні, мнемічні, інтелектуальні, комунікативні. За критерієм основного виду діяльності виділяють наукові (математичні, лінгвістичні тощо) та творчі (музикальні, літературні, художні) здібності (Мацюк О.Ю.).
Більшість учених розглядають здібності з позицій діяльнісного підходу (Гончаренко С., Моляко В., Рубінштейн С.). Пізнавальні здібності дітей проявляються в умінні виділяти характерні властивості, відмінності, розбиратися у складних ситуаціях, задавати запитання, спостерігати. Необхідною умовою розвитку цих здібностей є потяг до розумових зусиль (Гапійчук І.М., Коломинський Я.Л., Панько О.А.). Пізнавальні здібності забезпечують успіх будь-якої пізнавальної діяльності.
Психолого-педагогічне забезпечення процесу розвитку здібностей у дошкільному дитинстві має відбуватися у найбільш важливих сферах діяльності (пізнавальній, комунікативній, художній). Важливими при цьому є такі моменти: співпраця дорослого з дітьми на наочній основі; врахування індивідуальних особливостей дитини; опора на спонтанні прояви дитячої активності, що відображає стихійний досвід взаємодії дитини з довкіллям; активізація позитивних моральних хвилювань дитини при оцінці її особистісних досягнень у процесі діяльності. За концепцією ампліфікації О.В.Запорожця, оптимальні педагогічні умови для розвитку потенційних можливостей маленької дитини передбачають необхідність широкого розгортання та максимального збагачення змісту специфічно дитячих форм ігрової, практичної, образотворчої діяльності.
Говорячи про здібності людини, мають на увазі її можливості в тій чи іншій діяльності. При інших однакових умовах (підготовленість, знання, навички, вміння) здібна людина отримує кращі результати порівняно з менш здібною. Успіх залежить також і від досвіду: знань, умінь, навичок. Проте здібності полягають не в самих знаннях, вміннях та навичках, а в тому, наскільки швидко і легко людина оволодіває ними при наявності позитивної мотивації.
Здібності - це система властивостей особистості, що відповідає вимогам діяльності та забезпечує високі досягнення в ній. Одні з цих властивостей є провідними, а інші - другорядними.
Задатки - це природна основа здібностей, ще нерозвинених, яка виявляється при перших спробах людини зайнятися діяльністю. В утворенні здібностей відіграє роль загальний тип нервової системи, чутливість аналізаторів, особливості анатомо-фізіологічної організації людини. Так, для спортивних здобутків важливою є гнучкість тіла. Для дегустаторів - феноменальна чутливість нюхового та смакового аналізаторів. Ось як образно пояснив Л. А. Венгер взаємозв'язок між задатками, умовами виховання та розвитком здібностей: «Задатки можуть більшою чи меншою мірою сприяти розвитку здібностей так же, як суглинок чи чорнозем в різній мірі сприятливий для розвитку рослин. Але що саме виросте із насінини - яблуня чи слива - залежить не від ґрунту, а від того, яке насіння було вкинуте». За дослідженнями американських психофізіологів розвиток здібностей приблизно на 42-48 % визначається задатками і на 52-58 % умовами виховання.
Сукупність здібностей, які зумовлюють особливо успішну діяльність людини в одній чи кількох сферах, які вирізняють її серед інших людей, що виконують ту ж діяльність у тих же умовах, називають обдарованістю. Н. С. Лейтес та В. О. Крутецький виявили систему психологічних ознак обдарованості дитини, які об'єднуються у три блоки: 1) уважність, зібраність, готовність до напруженої роботи; 2) потреба в праці та працьовитість; 3) швидкість розумових процесів, висока продуктивність розумової діяльності на основі високого рівня володіння операціями мислення. В Україні розроблено «Комплексну програму пошуку, навчання і виховання обдарованих дітей та молоді» (Укладачі В. Г. Шевченко, О. В. Киричук. - К., 1991. -29 с).
Основною умовою розвитку пізнавальних здібностей дошкільників є, як зазначалося вище, включення їх у діяльність: ігрову, навчально-пізнавальну, продуктивну (малювання, ліплення, аплікація, конструювання), рухову. Зважаючи на це, одним із аспектів підвищення рівня розвитку пізнавальних здібностей та пізнавальної активності є інтеграція різних видів діяльності у навчально-виховному процесі. Розвивальна роль будь-якої діяльності полягає в тому, що вона є певною формою практики, тобто носить практично-продуктивний характер (Люблинська Г.О., Постоян Т.Г.). Пізнавальні та творчі здібності формуються в діяльності у процесі пошуків та знахідок, що здійснюються в повсякденній практиці (Вєтлугіна Н.О., Лейтес Н.С., Лернер І.Я., Новлянська З.М.).
Науковці виокремлюють різноманітні шляхи розвитку пізнавальних здібностей. Однією з ефективних та цікавих є дослідницька діяльність. Проте, на думку Г.Ващенко, за дошкільного віку може бути мова тільки про систему заходів, що мають підготувати дитину до елементарних форм шкільної дослідницької роботи. Ці заходи обмежуються, в основному, розвитком у дитини здатності спостерігати [2, с.305]. Ці здатності у дошкільників перебувають на досить низькому рівні, це повязано з тим, що діти цього віку мають блукаючий тип уваги і не фіксують окремі речі та їхні якості у тій мірі, що потрібно для досліду. Також мислення дитини має схематичний характер. Дошкільники помічають в речах тільки те, що впадає у вічі або впливає на емоції.
Як довів у своїх дослідах Біне, дитині мало властиві інтелектуальні інтереси. Так, шестирічні діти, називаючи предмети, переважно виділяють риси, повязані із задоволенням певних потреб. Дошкільники не здатні ставити перед собою якесь певне завдання, що повязано з відсутністю стійких уявлень, можливості стійкого зосередження. Інтереси дитини мають мінливий характер.
Основна тенденція розвитку інтелекту полягає в тому, щоб дошкільники по можливості самостійно виводили твердження з конкретних фактів. Самостійні висновки дітей мають спиратися на їхні власні спостереження. Розвитку у дітей спостережливості сприяє робота з дидактичним матеріалом Монтессорі, природне оточення, організовані прогулянки та екскурсії.
Для дошкільників доступною є і дослідницька діяльність, про що яскраво свідчить дитяча допитливість, бажання пізнати причини довколишніх явищ. За твердженням К.Чуковського, з дітей виходило б багато геніальних учених і письменників, коли б у людини залишався й у дорослому віці той інтерес до знання, що властивий дошкільникові.
Г.Ващенко підкреслює, що для стимулювання прагнення дітей до дослідницької діяльності необхідно дотримуватися певних правил. Він радить на запитання чомусиків давати вірні, продумані відповіді в можливо простій формі, водночас не поспішати з відповідями на запитання дітей, адже іноді дошкільнята самостійно можуть знайти відповідь на власні запитання, дорослому слід лише надати їм таку можливість. Іноді доцільно організувати з дітьми дослідницьку діяльність, якій можна надати характер гри. Багато можливостей для розвитку дослідницьких здібностей дошкільників дають спостереження над природою в самому дитячому садку, а також екскурсії до ближнього лісу, у поле, луг, на берег річки. Бажано, щоб наслідки дитячих спостережень було зафіксовано у формі ілюстративних робіт: колекцій матеріалів, зібраних дітьми, дитячих малюнків, ліплення, аплікацій, виробів із залишкового матеріалу [2].
К.Д.Ушинський вважає, що в дошкільний період вирішальну роль у вихованні пізнавальних здібностей загалом та операцій мислення зокрема відіграють батьки, оскільки саме вони в першу чергу постійно спілкуються з дитиною, стимулюють її допитливість, відповідаючи на чисельні запитання. У спеціальному посібнику Перші уроки логіки педагог радить спочатку привчати дітей відшукувати, перечитувати та викладати по порядку ознаки тих предметів, що розташовані перед очима, потім порівнювати декілька знайомих їм предметів, відшукуючи схоже та відмінне. Це допоможе дітям надалі порівнювати, правильно розташовувати предмети за родами та видами. Щодо розвитку абстрактного мислення, К.Д.Ушинський пропонує здійснювати його на матеріалі спостережень за явищами природи. Цю ідею застосовує В.О.Сухомлинський при створенні методики навчання у Школі під відкритим небом. Під час спілкування з природою педагог розвиває у дітей, перш за все, наочно-дійове та наочно-образне мислення.
Вже в ранньому віці у дітей можна помітити найперший прояв здібностей - схильність до певного виду діяльності. Термін «схильність з'являється у вітчизняній психології у 1940-х роках. Б. М. Тєплов та С. Л. Рубішнштейн включили їх поряд з бажаннями, інтересами, потягами у структуру спрямованості особистості. Схильність зумовлює спрямованість активності людини на заняття певною діяльністю. Коли робота настільки подобається, що людина тягнеться до неї, хоче займатися нею ще й ще, то говорять про схильність до даної роботи. Діяльність подобається дитині, насамперед, своїм процесом, а пізніше - значущістю її результатів для інших. Дитині подобається просто черкати олівцем по паперу, навіть якщо ніякого зображення не виходить. Чим більше малюк займається цим видом діяльності, тим більше йому хочеться це робити. Згодом дитина прагне намалювати яблучко «для мами», «до дня народження сестрички».
Схильність виявляється і до самого моменту включення дитини в діяльність. Дитині подобається довго зачаровано спостерігати, як дорослий виконує якусь роботу: вишиває, готує обід, виліплює з глини горщик, будує якусь споруду тощо. Відомо, наприклад, що Вольфганг Моцарт щойно навчився ходити (йому не було ще й 3-х років), приходив у музичну кімнату та годинами слухав гру на клавесині свого батька [45, с 168]. Виконання діяльності, до якої в дитини є схильність, не завжди приносить вагомі результати чи результати явно кращі, ніж у інших дітей. Найважливішою ознакою схильності є підвищено зацікавлене, яскраво позитивне емоційне ставлення дитини до діяльності. Виконуючи її, дитина переживає особливу радість, задоволення.
Схильності тісно пов'язані зі здібностями, але між ними не завжди є відповідність. Схильність випереджає здібності, виступає їх фактором- надає позитивного емоційного забарвлення діяльності й пробуджує приховані сили. Звичайно, схильність, як особлива налаштованість людини на виконання певної діяльності, не може спочатку забезпечити її результативності. Вона становить мотиваційну основу для засвоєння знань, умінь і навичок, потрібних для виконання діяльності. Так, Моцарт у віці до 3-х років навчився грати на клавесині, причому «Вольфганга не потрібно було примушувати до занять: у ньому, здавалось, жила потреба грати вправи - він потребував їх як повітря» [45, с 173].
Схильності виникають у дитини тільки на фоні її високої загальної активності, за умови прагнення до самостійності і ініціативності. Вже при переході від періоду новонародженості (1-й місяць життя) до дитячого віку у дитини починає виявлятися готовність вдивлятися, вслухуватися - потреба в зовнішніх враженнях. З цих днів починає розвиватися пізнавальна активність. Вихователі в тій чи іншій мірі регулюють сприйняття і дії дитини, організовують її «орієнтування», але дуже рано немовля починає виявляти у взаємодії з дорослими і свою ініціативу. З другого півріччя немовля вже опановує хапальними рухами цілеспрямованого характеру (на відміну від хапального рефлексу новонародженого); починається активне маніпулювання предметами, що поступово ускладнюється.
У ранньому дитячому віці (від 1 до 3 років) дитина, як відомо, навчається ходити, а потім і говорити, що надзвичайно розширює її діяльні контакти з дорослими, з середовищем і можливості проявляти свою активність. У ході засвоєння дій з предметами, а надалі - і оцінних суджень, понять, самих способів міркування, тобто привласнюючи досвід, що передають їй оточуючі, дитина набуває і власного досвіду діяльності. Вже до кінця раннього дитинства у неї виявляється прагнення діяти самостійно (навіть там, де вона ще явно не може обходитися без допомоги старших). Усвідомлення власних бажань («я хочу»), спроби справитися своїми силами («я сам») приводить до нового рівня ставлень до людей, речей, занять. Формується внутрішній світ дитини, що впливає на ступінь і своєрідність її активності.
Для подальшого розвитку здібностей важливо, що у ранньому віці дитина засвоює основні рухи і наочні дії, у неї формується активне мовлення.
.2 Розвиток здібностей дошкільника
Найбільш інтенсивно здібності починають розвиватись у дошкільному віці. У поведінці дитини чимдалі зростає доля її власної активності. Дуже яскраво виявляється пристрасне бажання дитини спробувати себе у різних починаннях, забавах. Малюки намагаються невпинно діяти, тягнуться до вражень, що доставляються органами чуття, прагнуть говорити. Дитина переживає потребу застосовувати і розвивати свої нові можливості. їй подобається досягати якої-небудь мети, одержувати очікувані результати завдяки власним зусиллям, справлятися з певними вимогами і при цьому спілкуватися, звертати на себе увагу, зустрічати схвалення. Маленьким дітям уже властиве прагнення до повноти участі в житті. У ці роки активність виступає у схильності до ігор, до фантазування - найхарактернішої риси дошкільного дитинства. В іграх зміцнюється і розвивається людська потреба активно впливати на оточуюче. У них дитина проявляє ініціативу, переживає бажану повноту навантаження, насолоджується відкриттями нового.
Діти починають розрізнятись за рівнем виявлення у них загальних здібностей: пізнавальних та практичних. Здібності дошкільників формуються у різноманітних видах діяльності. Для розвитку пізнавальних найбільше значення мають ситуації, в яких виявляється пізнавальна активність дитини, її допитливий розум. У дошкільному віці пізнання нерозривно пов'язане з уявою та вільно здійснюваними діями. Дитина самостійно або разом з ровесниками шукає і знаходить завдання для пошуку. Пізнавально активна дитина стає лідером для своїх товаришів. Ось два хлопчики граються у швидкісну автодорогу, якою служить лавка. Раптом на дорозі аварія: іграшкова машинка з великою швидкістю з'їжджає у «провалля», падаючи з лавки. Діти, засмучені «аварією», вже готові перейти до іншої гри, але одному з них приходить ідея: викласти вздовж «автотраси» «парканчик» за допомогою паличок. Інший радо приймає пропозицію, стає помічником першого. Далі виникають нові ідеї: закріпити палички пластиліном, зробити парканчик з обох сторін тощо. І кожен раз один хлопчик проявляє себе як ініціатор, а інший - його помічник. У дітей, що виявляють пізнавальні здібності, спостерігаються схильності до експериментування, до пошуку, до висловлення гіпотез, пропозицій. Водночас такі діти відзначаються високими рівнями розвитку образних форм пізнання дійсності: сприйняття, образної пам'яті, наочно-образного мислення, уяви.
Центральне місце в структурі пізнавальних здібностей посідає здатність наочного моделювання по відображенню властивостей предметів, просторових відношень, образів художньої дитячої літератури, логічних відношень (Венгер Л. А.).
Пізнавальні здібності класифікують відповідно до окремих етапів пізнавального процесу: на етапі сприйняття інформації (сенсорні); на етапі аналізу, переробки інформації (інтелектуальні); на етапі практичного використання знань (творчі). Сенсорні здібності розвиваються особливо інтенсивно у процесі засвоєння сенсорних еталонів у 3-4 роки. Засвоєння дошкільником еталонів веде до виникнення ідеальних зразків властивостей предмета, які позначаються словом. Діти знайомляться з варіантами кожної властивості й систематизують їх, коли, наприклад, опановують уявленнями про кольори спектра, фонеми рідної мови, еталони геометричних форм.
Основу розвитку інтелектуальних здібностей складають дії наочного моделювання: заміщення, використання готових моделей і побудова моделі на основі встановлення відношень між замінником і заміщуваним об'єктом. Готовою моделлю може виступати план ігрової кімнати або ділянки, де діти вчаться орієнтуватися. Потім вони самі починають будувати такий план, позначаючи предмети в кімнаті якими-небудь умовними значками, наприклад стіл - кружечком, диван - прямокутником, стілець - трикутником (Лаврентьева Т. В.). В іншому випадку дітей навчали конструювати об'єкти за допомогою графічної схеми, а також самим таку схему складати (Холмовская В. В.).
У творчих здібностях на перший план виходить уява. Вони виявляються у тих випадках, коли дитина діє не за шаблоном, пропонує і реалізує оригінальні способи вирішення практичних та ігрових задач, виявляє творчість та отримує такі її продукти, як малюнок, казка, оповідання, конструкція.
Практичні здібності дошкільника проявляються та формуються у різноманітних видах діяльності - грі, образотворчій, трудовій, побутовій. У дітей, для яких чимдалі більшого значення набуває спілкування з ровесниками, досить яскраво виявляються організаторські здібності. Дошкільники з такими здібностями виступають ініціаторами різних дитячих справ, ігор. Вони відзначаються вміннями висловлювати пропозиції та приймати їх від товаришів, помірно високою самооцінкою без виявів хвалькуватості, зарозумілості, заздрощів; добре розвиненим мовленням, здатністю до розподілу обов'язків відповідно до можливостей та інтересів кожного; до контролю за дотриманням правил порядку; вміннями вирішувати суперечливі питання і конфлікти без втручання дорослого, оцінювати ставлення партнерів до дорученої справи.
Практичні здібності проявляються у руховій активності дітей як висока гнучкість тіла, спритність і граціозність рухів, висока здатність до наслідування складних систем рухів. Такі здібності лежать в основі виконання спортивних видів діяльності, танців, балету.
Тісний зв'язок пізнавальних здібностей з практичними виявляється у конструктивно-технічній діяльності, що передбачає просторове бачення, просторову уяву, вміння уявляти предмет у цілому і за його частинами за планом, кресленням, схемою, описом, а також уміння самостійно формулювати оригінальний задум.
У багатьох дітей досить рано виявляються спеціальні здібності. Серед них, наприклад, музичні. Відомо, що раннє виявлення музичних здібностей мало місце у творчості Вольфганга Моцарта, Людовіка Бетховена, Жана Батіста Люллі. Причому, сучасники відзначали, що загальний розумовий розвиток цих дітей не був чимось видатним. Так, Моцарт грав на клавесині, коли ще навіть не вимовляв цього слова. Люллі у 13 років рахував лише до п'яти [45]. Сучасні психологи також відзначають, що показник інтелекту не є провідним у визначенні музичних здібностей. Водночас у більшості музично обдарованих дітей рівень розумового розвитку вищий середнього [98].
Дошкільне дитинство створює особливо сприятливі умови для формування художніх здібностей. Дошкільник включений у все розмаїття художніх видів діяльності. Він співає, танцює, ліпить, малює. У дитини дошкільного віку виявляються такі здібності, як образотворчі, декоративно-прикладні, включаючи відчуття композиції, кольорів, форми; музичні, які складають мелодійний і ритмічний слух, відчуття ритму; театрально-мовні, до яких входять поетичний слух, виразність інтонації і міміки. Спеціальні здібності мають спільну основу: певний рівень розвитку пізнавальних процесів, технічних умінь, а також емоційної чутливості й сприйнятливості. Причому останнє в художніх здібностях виступає на перший план [153, с 294].
ВИСНОВКИ
Сюжетно-рольова гра виступає провідною діяльністю дошкільника і становить умову його нормального психічного та особистісного розвитку.
Структура сюжетно-рольової гри складається з уявної ситуації (сюжету і змісту), ігрової ролі та ігрових дій, з системи реальних та рольових взаємовідносин дітей.
У сюжетно-рольовій грі у дитини формується свідоме підпорядкування суспільно заохочуваним правилам і нормам, що становить зміст розвитку довільності поведінки як суттєвої властивості особистості.
Використання предметів-замінників свідчить про розширення внутрішніх психологічних компонентів у діяльності дитини, сприяє розвитку уяви, плануючих, моделюючих дій, які становлять основу знаково-символічної функції свідомості.
На основі зовнішньої ігрової діяльності у дитини формується розумовий план дій (створення ігрової ситуації, планування сюжету, розподілу ролей).
У сюжетно-рольовій грі між дітьми складаються рольові та реальні взаємовідносини, що виступають основою засвоєння дитиною системи взаємовідносин між людьми.
Розмаїття різновидів ігор дошкільника ставить проблему їх класифікації, яка на сьогодні не має остаточного вирішення.
Крім сюжетно-рольової гри, дошкільник оволодіває творчими іграми (будівельними, іграми-драматизаціями) та іграми з правилами (дидактичними, рухливими).
Будівельні ігри мають ознаки, спільні з продуктивною діяльністю (отримання оригінального результату), з сюжетно-рольовою грою (уявна ситуація, роль) та формують у дітей позицію творця, перетворюючого дійсність (спільне з трудовою діяльністю).
Своєрідність ігор-драматизацій полягає у виконанні дітьми ролей у строгій відповідності до змісту літературного твору, як правило, казки; відступ від змісту літературного твору допускається у режисерських та театралізованих іграх.
Д. Б. Ельконін виділяє чотири рівні розвитку сюжетно-рольової гри дошкільника.
Загальна тенденція розвитку сюжетно-рольової гри полягає у переході від ігор-маніпуляцій з предметами до виконання ролі як суспільно закріпленого зразка поведінки та взаємодії з іншими людьми;
На І рівні змістом гри є дії з предметами, спрямовані на співучасника. Роль формується у дії;
На II рівні діти починають називати ролі. Виконання ролі полягає у реалізації відповідних дій;
На III рівні основний зміст гри - виконання ролі, відповідних їй дій;
На IV рівні основний зміст - виконання дій, пов'язаних із ставленням до інших людей.
Позаситуативно-особистісне спілкування вводить дитину у складний світ людських стосунків, допомагає їй зайняти у ньому адекватне місце. Дитина вчиться орієнтуватися у соціальній сфері, встановлювати стосунки з людьми, засвоює правила спілкування, знання про свої права та обов'язки, залучається до моральних цінностей суспільства. Здобутий досвід і знання вона моделює у сюжетно-рольових іграх і застосовує у своїй практиці під опікою і керівництвом дорослого. Завдяки досягненням у позаситуативно-особистісному спілкуванні діти набувають готовності до шкільного навчання, важливим свідченням якої є їхні вміння сприймати дорослого у ролі вчителя і зайняти відносно нього позицію учня.
Здібності - це система властивостей особистості, що відповідає вимогам діяльності та забезпечує високі досягнення в ній, прямо не зумовлені досвідом особистості, її знаннями, навичками та вміннями.
Здібності розвиваються у процесі діяльності та спілкування, а природною основою здібностей виступають задатки.
Найперший прояв здібностей - схильність до певного виду діяльності - виникає у ранньому віці.
Схильність випереджає здібності, виступає їх фактором - надає позитивного емоційного забарвлення діяльності й пробуджує приховані сил.
Умовами виявлення схильностей дітей раннього віку виступає їх активність та самостійність, широкі контакти з дорослими, з середовищем.
Інтенсивному розвитку здібностей сприяє зростання активності дошкільника, урізноманітнення видів його діяльності, схильність до ігор, до фантазування.
У дітей виявляються пізнавальні та практичні здібності.
Пізнавальні здібності дошкільників класифікують на сенсорні, інтелектуальні, творчі.
Практичні здібності проявляються у руховій активності дітей як висока гнучкість тіла, спритність і граціозність рухів, висока здатність до наслідування складних систем рухів; ці здібності лежать в основі виконання спортивних видів діяльності, танців, балету.
В окремих дітей виявляються спеціальні здібності - музичні, художні, математичні, мовні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Белобрыкина О.А. Познавательная функция речи.//Речь и общение. - Ярославль: Академия развития Академия К, 1998. - С.9-14.
.Ващенко Г. Виховання дослідницьких здібностей у дітей дошкільного віку.//Загальні методи навчання. - К.: Українська Видавнича Спілка, 1997. - С. 304-310.
.Воронюк І.В. Міжстатеві відмінності творчого потенціалу молодших школярів//Наука і освіта. - 2001. - N 6. - С.8-11.
.Гапійчук І.Н. Дидактична емоційна взаємодія як умова розвитку пізнавальних здібностей дітей.// Шляхи розвитку здібностей у дітей дошкільного віку. Зб. наук. пр. - Вип.16.Ч.1. - Київ-Запоріжжя, 1999. - С. 43-48.
.Кузьменко В.У. Індивідуальний підхід у розвитку пізнавальних здібностей дошкільників.// Шляхи розвитку здібностей у дітей дошкільного віку. - Зб.наук.пр. Вип.16.Ч.1.- Київ-Запоріжжя, 1999. - С. 92-97.
.Психологический словарь/ Под ред. В.П.Зинченко, Б.Г.Мещерякова. -М.: Педагогика Пресс, 1996. - 440 с.
.Педагогический словарь. К.: Освіта, 1997. - С.418.
8.Тамбиев А.Є. Динамика развития основних свойст внимания в детском возрасте //вопросы психологии 2003 №3 ст 118-122
9.Максимова Н. Психологічна робота з молодшими школярами // Психологія 2002- довт № 37 ст 6-8
10.Поліщук С.А. Розвиток вольових якостей у дітей молодшого шкільного віку // Практична психологія та соціальна робота 2002 №4 ст 12-14
11.Матвійчук О. С. Роль психологічної діагностики в системі проектування соціального розвитку особистості учня //практична психологія та соціальна робота 2001 №8 ст 5-8
12.Паліщук С. Волові риси молодших школярів // Початкова школа - 200 № 40-41
13.сочейко Взаємозвязок індивідуально-психологічних та вікових особливостей підлітків // Рідна школа 1999 № 9 ст 60-61
.Возрастная и педагогическая психология : Учеб.пособие для студентов пед. институтов по специальности №2121 «Педагогика и методика нач. обучения»/ М.В.Матюхина, Т.С.Михальчик, Н.Ф. Прокина и др.; Под ред. Гамезо М.В. и др. - М.: Просвещение, 1984 - 256с.
.Воспитателю о работе с семьей. Под ред. Н.Ф.Виноградовой. М.: «Просвещение», 1989г.
.Ермолаева М.В., Захарова А.Е., Калинина Л.И., Наумова С.И. «Психологическая практика в системе образования». М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1998г. - 288с.
.Ковальчук Л.И. Индивидуальный подход в воспитании ребенка : Пособие для воспитателя дет.сада .-2-е изд., доп. - М.: Просвещение, 1985 г. - 112с.
.Непомнящая Н. Формирование воли // Дошкольное воспитание.-1993.-№9.с.36-41.
.Подласый И.П. Педагогика: Учеб.пособие для студентов высших пед. учеб. заведений ». М: «Просвещение»: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 1996г. - 432с.
.Психологический словарь/ под ред. В.В. Давыдова и др. - М.,1983Г.
.Психология: Словарь/Под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. - М.. 1990г.
.Урунтаева Г.А. Дошкольная психология: Учебное пособие для учащихся средних педагогических учебных заведений.- М. : Издательский центр «Академия», 1996.-336с.
.Урунтаева Г.А., Афонькина. Практикум по детской психологии. М.: 1995г.
.Файнберг С. У каждого ребенка свой темперамент и характер// Дошкольное воспитание. - 1980.-№2.-с.52-62.
.Харламов И.Ф. «Педагогика»: Учеб. пособие 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Высш.шк.; 1990-576с.
.Чиркова Т. Учет индивидуально - психологических особенностей детей.//Дошкольное воспитание.-1986.-№5.с.38-42.
.Юркевич В.С. «Об индивидуальном подходе в воспитании волевых привычек».- М.: Знание, 1986.-80.с. - (Новое в жизни, науке, технике. Сер. «Педагогика и психология» №11) .
28.П.А. Рудик Психология. - М., 1976 -239 с.
29.С. Г. Карпенчук. Теорія і методика виховання. - К.: Вища школа., 1997. - 304 с.