Художньо-публіцистичні жанри журналістики
Вступ
публіцистичний жанр
журналіст
Журналістика - наука складна і
практична. Кожного дня журналіст має на практиці доводити свою компетентність,
оригінальність, креативність думки та гостроту пера. Але за цим креативом
важливо не загубити свій самобутній стиль і мету, що ставив собі як тільки-но
йшов у цю творчу майстерню. Саме з жанрового розмаїття можна судити про
майстерність журналіста. Бо окрім аналітичних та інформаційних жанрів, у
журналістиці існує більш художнє спрямування текстів. Такі матеріали користуються
неабиякою популярністю серед читачів через їхню легкість, лаконічність,
вправність, тонкий гумор та особистий, витончений стиль автора. Це не є сухі
факти або занадто розумні аналітичні роздуми. Матеріали
художньо-публіцистичного жанру більш близькі народу й приємніші для сприйняття.
У таких текстах можна підняти проблемні питання, описати цікаву особистість,
змалювати її портрет і риси характеру, розповісти про несподівану подію чи
захоплюючу подорож.
Актуальною робота є насамперед тому,
що художньо-публіцистичний жанр - це одна з найпопулярніших ніш не лише серед
читачів, але й серед журналістів. Саме за допомогою есе чи нарису можна
лаконічно, просто і доступно донести враження, емоції, певні переживання чи
інформацію широкому колу читачів.
Мета роботи: прослідити жанрове
розмаїття художньо-публіцистичних текстів у газетах, визначити найуживаніший і
найпопулярніший жанр серед журналістів, та на основі аналізу створити власний
доробок у обраних жанрах, що буде актуальний для газети чи інтернет-видання.
Особливість курсової роботи полягає
в ґрунтовному дослідженні жанрового розмаїття матеріалів на шпальтах газет, в
особливому особистому доробку.
Враховуючи мету дослідження, були
поставлені наступні завдання:
- прослідкувати уживання
художньо-публіцистичних жанрів на сторінках газет та медіа-просторі в цілому;
- охарактеризувати основні
художньо-публіцистичні жанри;
на основі теорії, написати
власні матеріали в різних жанрах.
1.Теоретичні засади
.1 Особливості
художньо-публіцистичних жанрів
Жанр (від фр. Genre - рід) -
сукупність формальних і змістовних особливостей твору. Жанри сформовані
наборами умов; багато творів використовують декілька жанрів за допомогою
запозичення і об’єднання цих умов. Можливі визначення поняття іноді обмежені
мистецтвом і культурою, особливо літературою, але довга історія використання
даного поняття спостерігається також і в риториці. У дослідженнях жанру поняття
не порівнюється з початковим значенням. Скоріше, усі існуючі твори відображають
певні умови, при цьому беручи участь у створенні визначення поняття жанру. [17]
Серед художньо-публіцистичних жанрів
розрізняють декілька:
ü нарис
портретний
проблемний
подорожній
ü замальовка
ü есе
ü фейлетон
ü памфлет
Для своєї курсової роботи я обрала
три перших жанри, адже вони - найактуальніші для вітчизняного та іноземного
медіа-простору. Матеріали, написані в цих жанрах, прості для сприйняття, а
завдяки неперевершеному стилю автора ще й неймовірно цікаві.
Есе (франц. essai - спроба, начерк)
- невеликий за обсягом прозовий твір,
що має довільну композицію й висловлює індивідуальні думки та враження з
конкретного приводу чи питання, не претендує на вичерпне чи визначальне
трактування теми. Цей жанр лежить на стику художньої та публіцистичної (часом
науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з
часів античності, його появу пов'язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року
написав працю, що мала назву «Essai» (на східнослов'янському ґрунті цю назву
звичайно перекладають як «Опыты» (рос.) - у значенні «спроба», «підкреслено
вільне тлумачення життєвих понять»). У такому ж дусі пояснював сутність свого
твору сам М. Монтень: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть
ті, що виходять за межі розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби
дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». [14]
Визначальними рисами есе є незначний
обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її
тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. Як
правило, есе відображає суб’єктивну думку автора про певну подію чи
особистість. «Предмет есе, - пише М. Епштейн, - (...) служить приводом для
розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто
до автора. (…) Те, що «я» в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо
як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від таких (...) також орієнтованих на
саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають
суттєві відмінності: автобіографія розкриває «я» в аспекті минулого; щоденник -
у процесі його становлення, в сучасності; сповідь - у напрямку майбутнього...
Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними й у есе, але своєрідність цього
останнього полягає в тому, що «я» тут постає не як суцільна, безперервна цілком
конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: «я» настільки
відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як «не я», як «будь що
на світі», - його присутність виявляється «за кадром», у примхливій зміні точок
зору, у раптових скачках від предмета до предмета. «Перша особа» тут інколи і
взагалі відсутня: «я» не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може
бути «схоплене» як ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе».
[14, 17]
Стиль есе відрізняється образністю,
афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою
настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в
яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є
поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.
Вважається, що кордони есе як жанру
досить умовні і розмиті. Його можна назвати і авторської прозою, і записками, і
начерками, і роздумами. Формою може стати розповідь, нарис, стаття, щоденник,
мова, письмо, етюд, сповідь, проповідь, слово. Міні-твори в цьому жанрі мають
ще одну назву - "скітце". Це швидше замальовка, розповідь-фрагмент,
зупинене в слові мить буття, «моментальний знімок» стану душі.
У словниках жанр есе
характеризується як невелике за обсягом прозовий твір у вільному викладі, в
якому укладено індивідуальне враження і судження автора з приводу якоїсь події,
явища, предмета. При цьому авторське слово не претендує на вичерпну трактування
обраної теми, яка може бути взята зі сфери філософських і духовних пошуків,
автобіографічних і історичних фактів, літературно-критичної та
науково-популярної думки.
У есе є багато особливих рис. У
талановито написаному творі особливими фарбами грають цікаві деталі,
несподівані і навіть парадоксальні повороти думки, дивують новизною асоціації.
Заворожуюче діє на читача довірча інтонація автора-співрозмовника. На думку
одного з дослідників, письменник і читач в есе «потискують один одному руку».
Підкуповує і емоційність письмової мови, і віртуозне змішання в лексиці слів різних
стилів - від високого до розмовного. [3]
На Заході есе сприймають як свого
роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний
«жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є
кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і
філософське узагальнення, що зростає на цьому ґрунті».
Примітно, що в XVIII-XIX століттях
есе, як жанр, стає одним з провідних в англійській і французькій журналістиці.
А ось визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж.
Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа,
Й.Бехер. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О.
Гончар, I. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч,
Ю. Андрухович, В. Винниченко, Є. Маланюк, У. Самчук. [14]
Автори есе - справжні майстри у
використанні засобів художньої виразності: метафор, порівнянь, символів,
афоризмів, риторичних питань, вміло підібраних цитат. Своє розуміння світу і
свою позицію автор-герой есе ілюструє цікавими аналогіями, прикладами,
паралелями, спогадами, і це збагачує художньо-естетичну та пізнавальну
змістовність тексту. Образність, завжди збагачує розповідь, робить твір
яскравим і мальовничим. Блискучими зразками жанру есе можна вважати позначені
рисами яскравої особистості твори авторів Володимира Набокова та Уолта Вітмена.
Багато письменників вибирають жанр
есе, коли хочуть зобразити подію не в драматичному варіанті, а дати його
емоційно забарвлену інтерпретацію - без вибудовування сюжету. При цьому твору
може бути задана публіцистична спрямованість і гранично чітке вираження
авторської точки зору та погляду на світ. Есе найбільш повно здатне відкрити
для нас творчу особистість його творця, познайомити з його інтересами,
самобутнім внутрішнім світом.
Нарис - малий оповідний
художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти.
Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей,
яких особисто знав письменник. [15]
Нарис - найбільш розповсюджений
художньо-публіцистичний жанр. У ньому реальні життєві явища досліджуються через
людські долі та якості з метою впливу на соціальну практику формування
особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних та духовних
цінностей. [4]
Сутність нарису багато в чому
визначена тим, що в ньому поєднується репортажне (наочно-образне) і
дослідницьке (аналітичне) начало. Причому «розгорнення» репортажного начала
сприймається як перевага художнього методу, у той час як наголос автора на
аналізі предмета зображення, виявлення його взаємозв'язків виступає як
домінування дослідницького, теоретичного методу. Відповідно в ході їхнього
застосування створюється або переважно художня, або переважно теоретична
концепція відображуваного предмета. І вже в рамках тієї або іншої концепції
збираються або «переробляються» емпіричні факти. Саме прояснення названої
обставини довгий час служило вихідним моментом гарячих суперечок про те, чи
відносити газетний (журнальний) нарис до художніх творів чи до
документально-журналістських. [16]
Нарис з публіцистикою його поєднує
документалізм, проблемність, а з художньою літературою - система образності та
композиції. Конфлікт у нарисі - не зіткнення думок, а зіткнення персонажів -
носіїв цих думок. [13]
Нарис дозволяє журналістові яскраво,
оперативно й доступно для читача відгукнутися на подію, явище. Дає можливість
розкрити образ цікавої людини, дати портрет колективу, розповісти про побут,
характери.
За тематикою розрізняють кілька
видів нарису:
· портретний нарис -
розповідь про людину, її життя, погляди;
· проблемний нарис -
автор насамперед аналізує важливу проблему в її проявах через дії людей. Тому
людина залишається на другому плані.
· науково-популярний
нарис розповідає про наукову проблему глибоко й доказово, але доступно й
популярно.
· подорожній нарис -
розповідь про подорож до визначних місць.
Водночас, у нарисі можуть
поєднуватися риси різних жанрів, наприклад, репортажу, звіту, замальовки,
кореспонденції. Це говорить про жанрову вільність нарису, його рухливість.
Дозволяється авторові змінювати тональність оповідання, ритміку викладу за
умови композиційної, сюжетної й стилістичної єдності матеріалу .
За обсягом наближається до
невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули,
обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в нарисі подекуди
намічена, має фрагментарний характер. Нарис - це твір суспільно-політичної,
побутової, історичної, психологічної тематики. Серед основних різновидів нарису
є нарис художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою
домислу. Нарис дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на
події дня, що зближує його з публіцистикою. Специфічне художнє завдання
нарисової епічної форми, як вважають, полягає в тому, «щоб демонструвати й
пояснювати якісь особливо важливі або нові, раніше невідомі явища. Нарис завжди
знаходиться на передньому краї літератури, дає змогу швидко відкликатися на
нові теми та проблеми». При цьому, на відміну від «чисто» художніх жанрів епосу,
в яких художньо-образний елемент перебуває в органічній єдності з
ідейно-публіцистичним елементом, тісно злитий і врівноважений з ним, у
нарисовій формі «ідейне на першому місці, а фантазія на другому, так що в ньому
«думка піднесена над фактом» (М. Шагінян). У нарисі головна думка, ідея,
тенденція, соціальна проблема, що підіймаються, чітко підкреслені, даються
більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданні оголеність
думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса - немовби естетичний
закон». [4,
15]
Нарис зародився в Англії XVIII
століття. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах. Нерідко траплялося,
що відомі письменники розпочинали свою літературну діяльність із нарисів (Ч.
Діккенс, О. де Бальзак, І. Тургенев). Нарисову форму в західній літературі
часто ототожнюють із жанром есе, точніше не диференціюють ці типи творів на
окремі жанри. [15]
Як жанрова форма поширився у ХІХ
ст., будучи програмним жанром (на межі публіцистики та художньої прози).
Значний внесок у розвиток художнього нарису зробили О. де Бальзак, П. де Кок,
І. Тургенєв, Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю.
Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші. У класичній українській прозі нариси
писали Іван Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подоріжжя од Полтави
до Гадячого»), Михайло Коцюбинський («На крилах пісні»). У сучасній українській
літературі до жанру нарису зверталися М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д.
Ткач, В. Дрозд. Специфічним різновидом нарису є наукова праця з певної
проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з
ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, «Нариси історії українсько-руської
літератури», І. Франка, «Начерки історії української літератури» Б. Лепкого
тощо. [4]
Нарис був дуже поширений у довоєнній
радянській журналістиці. За свідченням відомого на той час журналіста Насіння
Наріньяні в «Комсомольській правді» 1930-х років нарис був жанром номер один.
«Іноді в одному номері друкувалося по два-три нарису відразу. На другій сторінці
нарис виробничий, на третій - морально-етичний, на останній - спортивний або
науковий». Тобто, у газетах того часу переважали матеріали, які несуть освітню,
виховну функції. Осягаючи грамоту, народні маси молодої радянської республіки
тягнулися до знань, і газети намагалися виконувати поставлені перед ними
завдання - навчати і виховувати людей на яскравих прикладах нового життя.
Сьогодні ми спостерігаємо іншу
картину: великі жанри на смугах щоденних газет з'являються не дуже часто, вони
перекочували в тижневики, журнали. На перше ж місце вийшли інформаційні жанри.
Прискорений темп життя, інформаційний бум диктують виданням і відповідні форми
подачі матеріалів. Багато газет, враховуючи читацькі інтереси, орієнтують
журналістів на невеликі за обсягом - 100-120 рядків - матеріали не тільки
інформаційних, але й аналітичних жанрів з численними фактами, лаконічною
аргументацією, без зайвих слів. [16]
Замальовка - найбільш компактний
жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані
інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про
незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно
ж, суб'єктивно) її значення. [10]
Замальовка - цей жанр схожий на
репортаж, але на відміну від репортажу кореспондент змальовує не саму подію, а
людину у конкретній ситуації.
Є два види замальовок :
· літературний
портрет - опис вчинку конкретної людини, який дозволяє зробити висновок, що це
за людина (можна використовувати елементи нотаток, інтерв’ю, репортажу);
· пейзажна замальовка
- передбачається, що в ній створюється образ природи конкретної місцевості, а
фактично змальовується стан душі автора, що спостерігає природне явище (при
створенні пейзажної замальовки використовуються ті ж елементи, що й у
літературному портреті). [11]
Фейлетон - сатиричний жанр
публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності.
Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен
створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві
найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і
розкрити їх комічну сутність, з другого боку. [11]
Памфлет - сатиричний жанр
публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в
сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні
такі риси, як злобо-денність, документалізм, обрання для викриття значного
суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або
громадського діяча).[11]
Слід зазначити, що тексти в останніх
двох жанрах з часом втрачають свою популярність у пресі. Памфлети і фейлетони
можна знайти в місцевій чи регіональній пресі. У всеукраїнських виданнях є лише
елементи в творах іншої жанрової спрямованості. Можливо, пов’язано це з
відсутністю почуття гумору у людей, яких змальовують у таких творах, чи
рецензування владою ЗМІ. Більшої популярності отримує жанр пародії. У нарисах і
есе, у статтях і замальовках подекуди зустрічаються сатиричні елементи, у
котрих подають комічну сутність негативних фактів і героїв. Але, як показують
останні події, якщо обрати «не ту» особу, можна отримати неабиякі неприємності.
Саме тому, ці два жанри не стали пріоритетними для розробку особистого доробку.
.2 Огляд жанрів на прикладі сучасної
преси
Як вже зазначалося, найпопулярнішими
художньо-публіцистичними жанрами є есе та нарис. Замальовка не втрачає своєї
актуальності, але їх на сторінках трохи менше. На шпальтах столичної преси
можна знайти нариси про вітчизняних політиків, звичайно ж, у період предвибоних
перегонів, вони заказі, подекуди подібні до од, але все ж таки нариси. Про Їх
не злічитися у газетах «День», «Сегодня», «Газета киевская», «Сім’я і дім»,
«Молода гвардія», «Країна». Автори: Ірина Самокиш, Галина Гіраш, Вячеслав Чорновіл,
Ярка Головач, Аркадій Сидорук, Інна Гадзинська та багато інших авторів.
Більшість нарисів присвячено саме певним людям, конкретним визначним
особистостям, з якими авторам довелося перетнутися за певних обставин життєвих
або ж саме заради інтерв’ю. Але й подієві нариси також багато поширені. Це
невеличка оповідка про яскраву подію, що є масштабною не лише для статистики та
культурно-освітницьких планів міста, але й для конкретної людини особисто.
Викликає бурю емоцій та вражень. Це твори індивідуальні та яскраві, з тонким
гумором та яскраво вираженим авторським стилем.
Есе: «День», «Коммунист», «Країна»,
«Газета по-українськи», «Афіша», «Esquire»,
Валентина Бондаренко, Сергій Жадан, Ігор Галик, Олексій Тарасов, Марія Хрущак
та інші. Вступне слово редактора в журналі - це майже завжди есе, і , як це
буває в глянцевих журналах, це есе - один з найкращих матеріалів за випуск
узагалі. Автори пишуть про події крізь свою призму світосприйняття. В процесі
«розжовування» певної думки для народу, вони пускаються в дивовижні метафоричні
світи, гіперболізують, фантазують і роблять найзарозумілішу інформацію дуже
доступною. Саме через есе автори підносять інформацію таким чином, що кожен
розуміє - це стосується його особистого, самого інформатора та всіх, хто це читає.
Жанр замальовки - найхудожніший і
лаконічний жанр, що його, на мою думку, можна зустріти у сучасній пресі. Він
завжди трохи інтимний, тому дуже легкий і приємний для читання. Найяскравішим
прикладом уживання замальовки в сучасних ЗМІ вважаю авторську колонку «Газети
по-українськи». Редакція газети має багато дописувачів, але найяскравіші та
визначні, це Віталій Жежера, Андрій Бондар, Микола Рябчук, Ольга Гембік. Ці
чотири автори виходять друком: чотири випуски на тиждень, кожному по одній
шпальті. А ще є Світлана Пиркало, Наталія Власенко, Оксана Снігур, Наталя
Павленко, Павло Паламарчук, Ольга Швед, Юрій Андрухович, Денис Мандзюк,
Олександр Бойченко, Юрій Шеляженко і багато інших людей. Автори легко і
доступно «замальовують» ситуацію, що з ними відбулася. Інколи, це навіть схоже
на відеоряд, так легко собі уявити все, що вони описують. Такі матеріали - це
відрада для душі читачів і можливість зобразити словом живу картинку для
журналістів. Дуже вдалий жанр у своїй лаконічності, оперативності та доступності.
2.Специфікація
.1 Опис доробку
Наш інформаційний доробок
складається з шести матеріалів у жанрах нарису, есе та замальовки. На нашу
думку, без художньо-публіцистичного жанру уявити наразі медіа сферу просто не
можливо. Інформаційний канал був би просто неповноцінним, аби серед інших
матеріалів не було б хоча б декількох у більш легкій, художній формі. Ці жанри,
що існують на межі публіцистики і художньої літератури є ніщо інше, як та сама
ниточка, що тримає увагу читача. Слід також зазначити, що матеріали цієї
різновидності не можна назвати розважальними. Так, вони написані легкою мовою,
в них багато метафоричності та гумору, але за їх допомоги автор, частіше за
усе, звертає увагу на дуже серйозні факти, події, змушує читача задуматися над
речами, яких він уникав, чи не звертав уваги. Блукаючи своїми думками,
журналіст створює простір для мислення читача, зупиняє його на хвилиночку і
змушує подивитися довкола, а потім - заглянути усередину себе. Таким чином,
автор не лише розвиває журналістику вцілому, але й кожного свого читача
особисто.
2.2 Структура доробку
Матеріали були опубліковані в
регіональній газеті «Лідер» чи в особистому блозі на livejournal,
бо інтернет-журналістика наразі користується таким само попитом і блогосфера
має такі ж права, що й телебачення з друкованими ЗМІ разом.
«Я і Львів. Нотатки про побачене та
почуте» - подорожній нарис, «Лідер» №33(153), 25.08.2010
«Есе про кінець світу» - есе, #"586285.files/image001.gif">
Рис.
Рис.
Есе про кінець світу
Черговий кінець світу було
заплановано на вчора. Я про це дізналася в четвер з самого рання. Інформація,
що сприймається як чергова реклама топ-шопу, викликає лиш посмішку і якесь
солодке до відрази відчуття всередині. Ну ок, спалахи на сонці. Мене воно не
обходить, не турбуйте, будьте ласкаві, у мене диплом, купа справ, я не маю часу
на той дурнуватий фінал. Ще не час.
Впродовж дня я згадала про нього
лише одного разу. Прочитати мамі статтю з Інтернету. Добре, не стане
електроенергії. А диплом я закінчу, хай вже і так, від руки і під світло від
свічки. Щось він мені спокою не дає, той шмат наукового паперу. А ввечері я
сідаю на підвіконня і довго розглядаю небо. Воно бентежить мене щоразу, коли
сутеніє. Над правим берегом Дніпра ніколи не буває чорної ночі, як у глибинці,
наприклад, в бабусі в селі. Де небо рясно заквітчано яскравими зірками та
сузір’ями. Воно щоразу нової палітри. Червонувате, сизе, фіолетове, а серед
ночі, десь о четвертій-п’ятій ранку, турбує моє враження своєю неординарністю.
Інколи вночі я підхоплююся з ліжка і довго дивлюся в небо, очікуючи чогось, а чого
- ще сама не знаю. Здається, що воно відчиниться, і звідти на світ впадуть
планети. Що, можливо, усе наше існування таки є просто однією петелькою на
светрі велетня, як його роздумувала Лора Палмер. Відчувати нетлінність чогось -
хіба це не стимул? Люди, які переживали найстрашніші події, як ті підлітки, що
вижили після розстрілу табору Андерсом Брейвиком в Утейі в Норвегії, вони
вправніше за інших можуть розрізнити що для них реально важливо, а що - якесь
нав’язування, дурнуватий стереотип, тривіальність. А ми? Невже слід пережити
щось неймовірне страшне, щоб відділяти зерна від полови?
Мама телефонувала, попросили
відключити електроприлади. Чим це мало б допомогти, я не до тямила, тому не
стала. Побажала їй солодких снів і вклалася спати, думаючи про сурове буття.
Посеред ночі прокинулася від
яскравих спалахів. «Невже це дійсно відбудеться сьогодні?» - промайнуло в
голові. І перші дві інстинктивні речі, які захотілося зробити наостанок.
Написати мамі, що я її дійсно дуже сильно люблю. А потім закрити очі і обійняти
кохану людину. Навіть, якщо воно там зараз усе згорить, і на ранок нічого і
нікого не буде, я відчула себе щасливою перед тим, як заснути.
А на ранок прокинулася. І було
трошки соромно, що так перелякалася вночі. День був похмурий і холодний. Але
було якось по-доброму тепло і затишно у ньому.
Подолання страху
Її я побачив у натовпі. Таку
розгублену, із зламаною помаранчевою парасолею. Дівчина стояла посеред вулиці,
дощ падав їй на обличчя, а перехожі поспіхом обходили, то дратуючись, то не
звертаючи уваги. Я взяв її за руку і повів у найближче кафе, а вона навіть не
поглянула в моє обличчя.
Присівши на стілець, дівча розкрила
свою парасольку, з якої стирчали шпиці, поставивши її, як цінну вазу, в самому
центрі зали. Я дивився на все це мовчки. Офіціанти застигли з підносами, з
недовірою споглядаючи за нашою парочкою.
- Що будете
замовляти? - спитав найсміливіший з них, поважно обійшовши яскраву квітку
парасольки. Нахабне дівчисько тільки кинуло в мою сторону рукою і занурилося в
свою величезну зелену торбинку.
Гарячого червоного вина з медом, -
мені дуже кортіло зігрітися в цю неприємну погоду, що нагадувала небесний
нежить, і оселилася навіть під моїм пальто. - І попільничку, будьте ласкаві.
Дівчина вперше подивилася мені в
очі. Здалося, з повагою. І кутики її губ поповзли вгору. Вона вже дістала з
сумки ранковий випуск газети і почала шматувати його на невеличкі прямокутники.
Потім дівча напхало газету тютюном, навіть скрутила невеличкий фільтр з кутика
третьої сторінки, і смачно затягнулася, підкуривши від красивої статусної
запальнички.
- Я її не вкрала, -
випередила вона мої думки, випускаючи у вогке повітря кільця теплого ароматного
диму. Я не реагував, розшукуючи в кишенях пальто свій звичний Парламент.
Офіціант поставив між нами важку
попільничку, наче розділивши столик на два ворогуючих табори. А потім приземлив
під ніс кожному дивні витончені горнятка з тонкої глини, що парували
неймовірними ароматами, сходячи теплом на наші змерзлі долоні.
- Неймовірно, -
дівчина зробила величезний вдих і закрила очі, відкинувшись на стільці. Тонке
каштанове волосся впало їй на обличчя. Я грів руки вином, а душу цигарками. Очі
тішилися, споглядаючи невеличке коцурбате дівчисько, яке так вправно палило
«Газету по-українськи».
- Океанічно, -
посміхнулась вона, роблячи ковток. - Святослав?
Її припущення мене не здивувало.
Розпочати нове життя я ладен був уже давно. Не вистачало поштовху. Не вистачало
декількох дрібниць. Я задумався. Святослав. Свята слава? Кивнув.
- Злата?
Вона підняла очі догори,
затягнулася, погасила недопалок у попільничці і всміхнулася.
- Мені подобається.
За нас?
- За зміни, -
наші келихи зіткнулися в повітрі з приглушеним звуком. Я пустив по тілу гарячий
струмінь хмільного напою. Хвилею віддалося приємне ехо вдячності.
Примруживши очі, я дивився через
французьке вікно на похмуре місто з його напухлими венами трамвайних рейок і
ліній електропередач. Люди поспішали, тягнучи за собою візки, перетворюючи
землю під ногами на багнюку. Усе видовище сходило на мурашник у розпал робочого
дня. Але вони мене вже не цікавили.
Злата знову прийнялася закурювати
приміщення. На цей раз вона набивала тютюном красиву люльку із світлого дерева.
Підкуривши, вона простягнула її мені. Я прийняв люльку без остраху. Без
остраху, характерному мені в минулому, коли я боявся незнайомих людей на
вулицях, зробити щось проти букви закону чи щось не відповідне моїм звичкам.
Солодкий дим приємно лизнув мої легені. Я посміхнувся. Вона примружилася у
відповідь.
- Дарую, -
і заглибилася в горнятко.
Коли на денці лишилося декілька
холодних винних крапель, вона пішла, намалювавши на серветці веселий смайлик.
Вона поцілувала мене в губи, як ще ніхто не цілував, залишаючи на вустах
присмак вина, теплого тютюнового диму, сьогоднішнього дощу, стиглих яблук і
ранкових новин. Вона пішла, лишивши на спогад розпечену помаранчеву квітку
зламаної парасолі і світлу вільхову люльку. Вона пішла, зробивши мене щасливим.
І вільним…
Рис.
Думки на набережній
Сьогодні зранку я прокинулася з
відчуттям, що колба, у яку вміщається все дійство буття, стала затісна. Вона
скляна й солона, мені пухнуть від неї руки, набрякають очі й вона мені
категорично не подобається. Тому замість того, аби іти на роботу, весь день
гоцати офісом всміхненою савраскою, я вимикаю телефон і виходжу з дому.
Таке відчуття склалося в мене не
випадково - я бачила сон. У ньому я сиділа на червоному камінні біля моря й
дивилася на обрій. Дихалося так легко й приємно, повні груди цього дивовижного
повітря й стільки простору в обіймах. До мене підійшов чоловік з сивою довгою
бородою, обережно взяв за плече і прошепотів: «Усе це належить тобі, дівчинко».
А я знітилася, прибрала його руку і зауважила: «Та що ви, дядечко, я помилуюся
та додому піду. Мені вечерю приготувати слід»…
Блукаючи потягами метро й осінніми
вуличками, я виходжу до набережної. Вода мене заспокоює. На сонному пляжі немає
вже нікого. Вітер тріпоче листву дерев і так солодко дихати, що мені легені
лоскоче зсередини. Небо вже стало саме того, осіннього кольору, коли його
хочеться обійняти та напоїти солодким чаєм, аби не замерзало та не тужило.
Літак розрізав це небо навпіл. Ота частинка дісталася йому, а те, що ближче до
берега, моїм буде. Або це ковдра, зшита кривою лінією… Я не знаю.
Я закапую ноги в пісок і повторюю:
«Усе це належить тобі, дівчинко». До голови не лізе жодна з насущних
матеріальних проблем. Розчавлена повсякденністю дівчина, якій лишень двадцять,
але котра вже має, що втрачати, сидить і закапує ноги в холодний пісок. Цього,
звичайно, робити не можна, але це світ належить мені, і я собі дозволяю таке
неподобство. У Дніпро падає листя. Вербове. Довгі його коси виписують гарні
дуги на поверхні, і мені стає легко. Як коли повертаєшся додому, де тебе всі
чекають. І мама чекає, і сестра, і стара кімната, і фото колаж на стіні.
Вітер сильний і забиває пісок під
спідницю, під окуляри, під усі ті кляті «необхідно», відгороджуючи їх від мене
самої. Так, наче воно мені вже не потрібно. З-за хмар виходить сонце, старе й
ласкаве. І кожен його промінь лине на цей берег, аби обійняти мене, зігріти,
огорнути, приголубити. Там, де було так моторошно, з кожною хвилиною стає все
спокійніше. І все, що бачиш навколо, належить тобі. Цей покинутий
яскраво-гарячий помаранчевий пісок, верби, що купаються у воді, старезні
дерева, що з останніх сил впиваються в землю, що виходить з-під коріння. І небо
безкрає, яким стрімко і з захопленням снують літаки з Києва на Будапешт. Воно
тягне їх свої примарливим сизим кольором, повсякчас змінним. І вітер цей, що
співає у твоїх вухах дивну мелодію, і розправляє крила за твоєю спиною. Він
підбадьорює тебе, розважливо закидає трошки мушель у сумку, кидає під ноги
жовте листя.
Дякую тобі, набережна, за спокій
твій, за твою обтяжливу втому. За неспішність твою, де стільки думок несеться у
вирій. Де почуваєш себе не самотнім, а володарем світів, вітрів і краси.
Рис.