Аналіз документів у журналістиці

  • Вид работы:
    Курсовая работа (т)
  • Предмет:
    Журналистика
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    84,47 Кб
  • Опубликовано:
    2012-09-03
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Аналіз документів у журналістиці














Аналіз документів у журналістиці

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методичні основи документної інформації

.1 Поняття про інформацію та документ

.2 Інформаційна діяльність та її роль за переходу до інформаційного суспільства

Розділ 2. Теоретичні аспекти засобів масової інформації

.1 Засоби масової інформації: поняття, концепції діяльності, функції

.2 Засоби масової інформації та масова комунікація

.3 Вплив засобів масової інформації на діяльність людей

.4 Роль ЗМІ в геополітиці

Розділ 3. Аналіз документів у журналістиці

.1 Журналістське дослідження та джерела інформації

.2 Отримання інформації

.3 Робота з джерелами

.4 Дані про джерела

Висновки

Список літератури

Вступ

Динамічний, суперечливий, складний процес, який сьогодні переживає українське суспільство, пов'язаний не стільки з труднощами самої розбудови незалежної держави, скільки з пошуком певної нової моделі суспільно-політичного та економічного розвитку, способів оновлення соціокультурного життя, виокремлення об'єднуючої національної ідеї. Дедалі більшу роль у цьому процесі відіграє неухильне зростання питомої ваги інформаційних чинників. Істотним показником розвитку суспільства стає рівень його інформаційної культури, покликаний задовольнити соціальні, політичні, економічні, естетичні, гедоністичні та інші потреби особи й суспільства.

Роль, яку інформація відіграє сьогодні у суспільстві, висуває також чимало важливих філософсько-соціальних проблем. До них в першу чергу належать питання про характер впливу різних видів і форм інформації на життя і творчу активність особи, про межі її психологічної і соціальної адаптації до дії інтенсивних інформаційних потоків, про визначення кордонів інфопотреби, про оптимізацію засобів масової інформації, про роль соціальної інформації в соціалізації особи, про головні чинники процесу інформатизації сучасного суспільства, формування його інформаційної культури.

Інформатизація суспільства поставила перед наукою цілий спектр нетрадиційних і неочікуваних як конкретно-наукових, так і філософських та соціокультурних проблем, пошукових завдань, методів та підходів до їх розв'язання. Розробка проблем інформатизації, інтелектуалізації сучасного суспільства, формування його інформаційної культури почала здійснюватись лише на рубежі 80-90-х років нинішнього століття і тільки сьогодні стає предметом спеціального дослідження, а теоретична проблематика інформатизації та її наслідків у соціокультурній сфері, по суті, перебуває в стадії становлення.

Засоби масової інформації як важливий соціальний інститут істотно впливають на політичні процеси в суспільстві. Конституційно закріплена свобода слова, скасування цензури дають можливість журналістам всебічно висвітлювати важливі події та явища. Однак свобода слова у засобах масової інформації не означає вседозволеність та безвідповідальність. Надто вільна поведінка зі словом може мати негативні соціальні наслідки, деформувати політичну, соціальну, економічну, культурну орієнтацію як суспільства, так і окремого громадянина.

Специфіка призначення і особливостей діяльності засобів масової інформації може мати наслідком маніпулювання масовою свідомістю. Слід зауважити також явище ймовірної девіантності журналістської моралі: факт конструювання засобами масової інформації реальності шляхом контролю над порядком висвітлення подій.

Отже, існують суперечності між свободою слова і необхідністю визначення рівня соціальної відповідальності засобів масової інформації в умовах глобалізації інформаційного простору. Окреслення шляхів подолання цих суперечностей зумовлює актуальність дослідження ролі ЗМІ як суб'єкта політичної комунікації.

Необхідним сьогодні стає пошук ефективних шляхів конструктивної інформатизації сучасного суспільства, формування його інформаційної культури. Цей процес передбачає дослідження соціальна значимих чинників оптимального саморегулювання інформаційного потенціалу суспільства, реалізації сутнісних сил особистості, інформаційно-самобутніх форм продуктивного формування її інформаційної культури.

Проблема формування інформаційної культури особи в сучасних умовах розвитку суспільства, не дивлячись на її виняткову актуальність, ще малодосліджена, вона потребує всебічного аналізу з урахуванням інтенсивності пізнавальної та творчо-конструктивної діяльності людей у сучасну епоху.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: “Аналіз документів у журналістиці”.

Об'єкт дослідження - інформаційна сфера.

Предмет дослідження - аналіз документів у журналістиці.

Мета дослідження - розглянути поняття документної інформації, а також аналіз документів у журналістиці.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1)      дослідити зміст понять „інформація” та „документ”;

2)      охарактеризувати інформаційну діяльність та її роль за переходу до інформаційного суспільства;

)        розглянути засоби масової інформації та масову комунікацію;

)        дослідити вплив і значення документної інформації;

)        охарактеризувати роботу з джерелами в журналістиці;

)        розглянути журналістське дослідження та джерела інформації.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури. Список використаних джерел включає 22 найменування.

Розділ 1. Теоретико-методичні основи документної інформації

.1 Поняття про інформацію та документ

Термін «інформація» у повсякденній мові визначається як повідомлення, знання, дані про щось. Із розвитком кібернетики та теорії інформації він набув розгалуженішого значення. Інформація тлумачиться як зміст повідомлення, міра організації. Важливо підкреслити, що, на думку багатьох дослідників (М. Ф. Тарасенко, Н. Винер, О. М. Рякін, Б. В. Біркжов), необхідно відрізняти поняття інформації від її матеріального носія. Інформація, вважають вони, не існує сама по собі, вона необхідно міститься в своєму матеріальному носії. Проте одна і та ж інформація може втілюватися у різні матеріальні носії і, навпаки, один і той же матеріальний носій здатний втілювати різноманітну за своїми семантичними та прагматичними характеристиками інформацію (наприклад, відношення між знаком і значенням, де знак може мати різні значення, а одне й те ж саме значення може позначатися різними знаками). Інакше кажучи, інформація немов би не залежить від конкретних фізичних (енергетичних) характеристик свого матеріального носія. Ця фундаментальна особливість дістала назву - принцип інваріантності інформації щодо фізичних властивостей свого носія.

Інформація є специфічною властивістю соціальних систем, яка завжди відмінна від їх фізичних властивостей, відображається у спеціальному понятті, покликаному зафіксовувати найістотніші ознаки суто інформаційного процесу, надати їм, по можливості, найповнішу характеристику феномена інформації взагалі. Цій вимозі не відповідають ті концепції інформації, які ставлять за мету досконалий опис семантичних і прагматичних аспектів інформаційних процесів, бо вони мають конкретніший характер. Зміст категорій інформації неможливо прямо вивести лише з однієї наявної теорії інформації [1, 23].

Поняття «інформація» має значно більшу кількість аспектів у порівнянні із будь-яким фізичним поняттям. Інформація, на нашу думку, включає такі важливі аспекти:

• семантичний (зміст або значення інформації);

• аксіологічний (цінність інформації для самокерованої системи);

• семіотичний (означення інформації у певній знаковій системі);

• комунікативний (інформаційний зв'язок);

• теоретико-відображальний (роль інформації у процесі відображення);

• гносеологічний (засіб пізнання);

• фізичний (матеріальне втілення);

• кількісний та інші [8, 45].

За допомогою поняття інформації можна висловити різноманітність, яка властива не лише формі відображення, але і його змісту. Поняття інформації, як відображеної різноманітності, охоплює також і частину змісту відображення, отже, може бути основою для характеристики відтворення змісту, а саме ступеню адекватності його відображення. Відображена різноманітність - це та різноманітність, яку відображаючий об'єкт містить про відображуваний, тобто різноманітність, витоком («передавачем») якої є відображуваний об'єкт і яку отримує, сприймає та засвоює відображаючий, яка реалізується в його формі, структурі тощо.

Управління суспільством, галуззю народного господарства чи підприємством являє собою з погляду технології процес отримання, обробки і передачі інформації. Переважна частина інформації, яка використовується в управлінні, фіксується. Це обов'язковий елемент управлінської діяльності, оскільки в сучасних умовах отримувати, зберігати і передавати інформацію можна, лише зафіксувавши її попередньо.

Документ (з лат. «спосіб доказу», «повчальний приклад») - це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини.

За державним стандартом України «Діловодство і архівна справа» (ДСТУ 2734-94) документ - це матеріальний об'єкт, що містить інформацію у зафіксованому вигляді, оформлений у заведеному порядку і має юридичну силу у відповідності з чинним законодавством. Тобто документом називають відповідним чином складені, підписані і завірені ділові папери, якими оформляються управлінські операції, дії юридичних осіб і окремих громадян.

Документи мають правове й господарське значення, зокрема можуть служити писемними доказами, бути джерелом різних відомостей довідкового характеру. Вони дають змогу відтворювати факти діяльності установи, організації чи підприємства, знаходити в закінчених і переданих до архіву справах відомості, що мають значення як для поточної оперативної роботи, так і для історії [6, 15].

В процесі управління документ виконує такі функції:

) засобу організації;

) нагромадження інформації та обміну нею;

) засобу видачі розпоряджень;

) звітності та контролю;

) посвідчення здійснення дій.

Згідно цих функцій до документа висувають вимоги з боку системи управління до:

) форми подання інформації з точки зору сприймання її людиною;

) обробки на обчислювальній техніці, зберігання та пошуку;

) змісту та мови;

) режимів розповсюдження та обробки.

1.2 Інформаційна діяльність та її роль за переходу до інформаційного суспільства

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Одержання інформації - це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації - це розповсюдження, обнародування, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації - це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Діяльність окремих людей, груп, колективів та організацій нині все більшою мірою залежить від їх інформованості та здатності ефективно використовувати наявну інформацію. Перш ніж вчинити якісь дії, необхідно провести велику роботу зі збирання та опрацювання інформації, осмислення її та аналізу. Пошук раціональних рішень у будь-якій сфері діяльності людини потребує оброблення великих обсягів інформації, що часом є неможливим без залучення спеціальних технічних засобів.

Зростання обсягу інформації стає особливо помітним у середині XX ст. Лавиноподібний потік інформації ринув на людину, не даючи можливості сприйняти її повною мірою; орієнтуватися у щоденній інформації все важче; часом вигідніше створювати новий матеріальний або інтелектуальний продукт, ніж вести пошук зробленого раніше аналога. Утворення великих потоків інформації зумовлюється:

надзвичайно швидким зростанням кількості документів, звітів, дисертацій, доповідей тощо, в яких викладаються результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт;

кількістю періодичних видань з різних сфер людської діяльності, що постійно збільшується;

появою різноманітних даних (метеорологічних, геофізичних, медичних, економічних та ін.), що записуються звичайно на магнітних стрічках і тому не потрапляють у сферу дії системи комунікації [7, 111].

Як результат, настає інформаційна криза (вибух), яка має такі прояви:

з'являються протиріччя між обмеженими можливостями людини щодо сприйняття та опрацювання інформації та існуючими могутніми потоками й масивами інформації, що зберігається;

існує великий обсяг надмірної інформації, яка утруднює сприйняття корисної для споживача інформації;

виникають певні економічні, політичні та інші соціальні бар'єри, які перешкоджають поширенню інформації. Наприклад, унаслідок дотримання секретності часто необхідною інформацією не можуть скористатися працівники різних відомств [7, 112].

Ці причини породили надзвичайно парадоксальну ситуацію - в світі накопичений величезний інформаційний потенціал, але люди не можуть ним скористатися в повному обсязі внаслідок обмеженості своїх можливостей. Інформаційна криза поставила суспільство перед необхідністю пошуку шляхів виходу зі становища, що склалося. Впровадження ЕОМ, сучасних засобів опрацювання і передавання інформації в різні сфери діяльності стало початком нового еволюційного процесу, названого інформатизацією, в розвитку людського суспільства, що знаходиться на етапі індустріального розвитку.

Інформатизація - це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, спрямованих на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян і суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [10, 42].

Сучасне матеріальне виробництво та інші сфери діяльності все більше потребують інформаційного обслуговування, опрацювання величезної кількості інформації. Універсальним технічним засобом оброблення будь-якої інформації є комп'ютер - підсилювач інтелектуальних можливостей людини і суспільства загалом. Комунікаційні засоби, використовувані комп'ютерами, слугують для зв'язку і передавання інформації. Поява і розвиток комп'ютерів - це необхідна складова процесу інформатизації суспільства.

Об'єктом інформатизації є суспільство в цілому, а предметом її - інформаційні технології та системи. За інформатизації суспільства основна увага приділяється комплексу заходів, спрямованих на забезпечення повного використання достовірного, вичерпного і своєчасного знання в усіх видах людської діяльності.

Для соціальних систем «інформатизація» є ширшим поняттям, ніж «комп'ютеризація», вона спрямована на найшвидше оволодіння інформацією для задоволення потреб суспільства. У понятті «інформатизація суспільства» акцент треба робити не стільки на технічних засобах, скільки на суті та меті соціально-технічного прогресу. Комп'ютери є базовою технічною складовою процесу інформатизації суспільства.

Розділ 2. Теоретичні аспекти засобів масової інформації

.1 Засоби масової інформації: поняття, концепції діяльності, функції

Суспільне життя, яке функціонує в політичній, економічній та духовній сферах, потребує опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів комунікації між різними носіями влади, державою та громадянами, суб'єктами політичної, економічної та духовної діяльності.

Мас-медіа, або засобами масової інформації (ЗМІ) є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-якими засобами за допомогою спеціального технічного інструментарію. До ЗМІ належать-друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довідники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп'ютерні мережі - усе, що може нагромаджувати й передавати важливу для суспільного життя інформацію.

Історія становлення та функціонування мас-медіа виокремила такі основні концепції діяльності [12, 58]:

. Авторитарна концепція. Сформувалася у XVI-XVII ст. і визначала основне покликання преси - підтримку й сприяння політиці уряду та служіння державі.

. "Правдива концепція". Зародилась наприкінці XVII ст. (Д. Мільтон, Дж. Локк, Д. Мілль) і ґрунтувалася на свободі волі та декларувала такі цілі преси: інформування, продаж, сприяння дозвіллю та контроль за діями уряду.

. Тоталітарна концепція. Виникла наприкінці XIX ст. (В. Ленін), зміцнилася у першій половині XX ст. (Й. Сталін, А. Гітлер, И. Геббельс, Мао Цзедун) і передбачала необхідність ведення ідеологічної боротьби з класовим ворогом.

. Концепція соціальної відповідальності преси. Утвердилася в середині XX ст. (Т. Петерсон, А. Катля, А. Каде та ін.), виходила з таких цілей мас-медіа: інформування, продаж, сприяння дозвіллю та переведення конфліктів у план дискусії.

Оскільки йдеться про владний потенціал мас-медіа, неможливо обійтися без такого ключового поняття, як свобода преси.

Свободу преси в сучасних умовах, напевно, варто розглядати як свободу діяльності ЗМІ, поза як поняття преси у XX ст. радикально змінилося.

Отже, свобода ЗМІ є життєво необхідною умовою не лише для волевиявлення людьми своїх думок і прагнень. Без її реалізації годі й говорити про побудову громадянського суспільства, гарантування конституційності демократичного ладу.

Існують дві основні доктрини свободи ЗМІ: західноєвропейська (на базі французької Декларації прав людини і громадянина) і північноамериканська (на базі американського "Білля про права"). Ці доктрини дуже осучаснилися, пройшовши шлях від ліберального максималізму до соціальної відповідальності. Проте цей процес ще й досі не завершився. Свідченням цього є проблеми "папарацци" та "орал-гейт", що активно дискутувалися громадськістю після загибелі британської принцеси Діани та скандального процесу Б. Клінтон - М. Левінські [12, 59].

Більш того, за умов глобалізації, коли провідні інформаційні агенції та телерадіокомпанії монополізовані в руках небагатьох ТНК, насамперед американських, поняття свободи ЗМК набуває формального характеру. Свідчення того - висвітлення агресії НАТО на чолі зі США в Югославії, Афганістані, Іраці тощо.

Щоправда, існує ще доктрина "свободи преси" - авторитарна, коли мас-медіа можуть говорити про те, що дозволяє влада (комунізм, націонал-соціалізм, радикал-конфесіоналізм). Проте це вже, певна річ, мало поєднується зі словом "свобода" взагалі.

Мас-медіа є невід'ємною складовою механізму функціонування демократії, її ціннісних і нормативних засад. Саме ЗМІ можуть допомогти індивіду вийти за межі його безпосереднього життєвого досвіду і приєднатися до політичної, економічної та духовної діяльності.

Для того щоб гарантувати можливість вільного отримання інформації, потрібно обмежити вплив влади на ЗМК, забезпечити контроль над їх діяльністю з боку суспільства.

Це можна зробити лише на основі розуміння функцій ЗМІ:

• інформування громадян про найважливіші для них і влади події освіти (доповнює діяльність спеціальних навчальних закладів - шкіл, коледжів, технікумів, університетів, академій);

• критики й контролю, реалізація якої спирається на громадську думку та закон;

• артикуляції та інтеграції, що сприяє об'єднанню та згуртуванню суспільних інтересів, є умовою для формування впливової опозиції;

• мобілізації, котра спонукає людей до певних політичних дій (або свідомої бездіяльності);

• інновації, що виявляється в ініціюванні політичних змін шляхом постановки важливих проблем перед владою й громадськістю;

• формування громадської думки з ключових питань суспільного життя;

• оперативну, яка полягає в обслуговуванні ЗМІ політики певних партій, громадських рухів, соціальних груп.

Як спостережено, основними етапами інформаційного процесу є: отримання, добір, тлумачення, коментування і поширення інформації.

Одним з найважливіших засобів політичного впливу ЗМК є добір інформації.

Звичайно, тут спрацьовують як політичні симпатії власників і керівників ЗМІ, так і ринкові критерії інформаційної політики мас-медіа.

Сформулюємо принципи вибору публікацій і передач:

. Важливість (справжня чи уявна) для громадян - загроза миру, тероризм, екологічна безпека, катастрофи.

. Неординарність. Екстремальні події - війна, голод, злочини - домінують над явищами буденного життя. Звідси й схильність ЗМК до негативізму та сенсацій.

. Новизна фактів. Повідомлення про найновіші факти - досягнення в економіці, рівень безробіття, космічні проекти, нові політичні партії та ініціативи - завжди привертають увагу.

. Політичний успіх. Йдеться про успіхи країн, партій, лідерів, результати виборів, рейтинги популярності, культ зірок - у політиці, спорті, культурі.

. Високий суспільний статус. Що вищий статус джерела інформації, то більше в нього шансів прозвучати в ефірі чи бути надрукованим на шпальтах газети. Відповідно люди з еліти (особливо правлячої) мають більше шансів щодо доступу до ЗМІ [17, 58].

У сучасному світі роль засобів масової комунікації постійно зростає. Нині вже нікого не здивуєш, назвавши мас-медіа четвертою владою (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою).

Структура ЗМІ в кожній країні може бути різною. Головне полягає в тому, щоб усі вони мали рівні права, а; інформаційний простір не був надмірно монополізований. Лише тоді ми зможемо говорити про інформаційну владу як справді рівноправну четверту владу поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Отже, мас-медіа можуть бути не тільки важливим засобом інформування населення. Досвід показує, що ЗМІ активно використовуються владою для політичного маніпулювання.

2.2 Засоби масової інформації та масова комунікація

У процесі взаємодії інформації з особою особливу роль відіграє масова інформація. Активна увага до процесів у галузі дії засобів масової інформації з боку дослідників пояснюється тим фактом, що ці питання історично перебувають у сфері соціально важливих.

По-перше, засоби масової інформації - це один з найбільш дійових інструментів соціального управління, виховання, формування інформаційної культури, світогляду тощо. По-друге, вони займають дедалі більше місце у житті сучасної людини (все більше часу йде на використання різних засобів масової інформації).

Засоби масової інформації (нині щораз частіше запроваджуються англійські терміни «мас медіа» або «медіа») - це поняття, яке охоплює всі друковані і аудіовізуальні засоби масової інформації, які забезпечують існування комунікаційних процесів у суспільстві. Найважливішими поміж них вважаються преса, радіо і телебачення з їх необмеженими можливостями. Процес передачі інформації за допомогою будь-якого із технічних засобів масової інформації (телеграф, телефон, телебачення, радіо, фототелеграф, телетайп та ін.) вміщує п'ять елементів [8, 78]:

• джерело інформації, яке видає і постачає інформацію;

• передавач сигналів, який несе закодовану інформацію;

• канал зв'язку передачі сигналів;

• приймач сигналів, який декодує інформацію у доступну форму для отримувача;

• отримувач, адресат інформації.

Одна з тенденцій, яка домінує в сучасному суспільному розвитку, - неухильне зростання впливу засобів масової інформації на формування інформаційної культури особи і в цілому її світоглядних орієнтацій. Соціальна залежність на направленість засобів масової інформації, головним чином, залежить від моделювання духовних процесів, духовного виробництва суспільства, значення змістовної сторони інформаційних потоків і характеру масової комунікації. Масова комунікація - це процес, який складається із діяльності декількох соціальних суб'єктів. Виходячи із цього, спробуємо виокремити наступні головні етапи цього процесу схематично (мал. 1):

Мал. 1

Передкомунікаційна фаза масової комунікації - це період, який випереджає безпосередній «контакт» споживача із масовою інформацією. Визначення її ефективності має важливе і самостійне значення для вдосконалення управління певним соціальним процесом [16, 101].

Дослідження цієї проблеми є найістотнішим чинником визначення ефективності всього процесу загалом, саме тому, що в цьому випадку масова комунікація розглядається з позицій читача, слухача, глядача, тобто як об'єкт дослідження виступає процес залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації. Цей процес позначений великою складністю і містить ряд суттєво відмінних типів «контакту» особи із повідомленнями засобів масової інформації, поділяючись на шість етапів (контактів):

• контакт із джерелом інформації;

• контакт із інформацією;

• контакт - отримання інформації;

• контакт - засвоєння інформації;

• контакт - вироблення ставлення до інформації;

• контакт - запам'ятовування інформації [22, 56].

Участь особи у процесі масової комунікації не можна спрощувати лише до сприйняття повідомлень за допомогою засобів масової комунікації, вона вмішує також засвоєння, опрацювання, ставлення до інформації і запам'ятовування її, ще і форми участі, які збігаються із виробництвом (зворотний зв'язок) та поширенням (ретрансляція) інформації. Саме тому, на нашу думку, потрібно виокремити масову комунікацію як особливий, складний, специфічний вид соціальної діяльності, яка при поширеному розповсюдженні і досяжності масової інформації стає важливою, а іноді й головною умовою здійснення будь-якої діяльності особи (праця, пізнавальна діяльність, суспільно-політична діяльність тощо).

Масова комунікація поділяється на два рівні функціонування: соціально-психологічні функції та соціальні функції-цілі. Соціально-психологічні функції пов'язані із задоволенням потреб особи при знятті психологічної напруги, розвазі, спілкуванні тощо. На цьому рівні аналізуються різноманітні ефекти сприйняття певною особою конкретних повідомлень засобів масової інформації. Соціальні функції-цілі пов'язані із задоволенням потреб соціальних суб'єктів у вихованні, формуванні духовних цінностей, соціальної активності, в управлінні тощо. Читач, слухач, глядач постають не як конкретна і єдина особа, а як персоніфікований соціальний тип (комунікатор), як соціальний інститут. Отже, слід вважати, що соціально-психологічні функції засобів масової інформації постають як інструментальні (цілі - засоби) та визначаються, як соціально-прагматичні, мають підпорядкування щодо соціальних функцій-цілей. А соціальні функції-цілі при цьому виступають як термінальні (цілі - цінності) і можуть бути визначені як соціально-стратегічні [8, 69].

Результати реалізації вищезгаданих функцій засобів масової інформації в процесі впливу на особу визначаються щодо головних видів соціальної діяльності, як рівень пізнавальної, суспільної, політичної, виробничої активності особи. Порівняння цих результатів із соціально-стратегічними цілями дає уявлення про ефективність залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації.

Спробуємо схематично подати процес залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації (мал. 2):

Мал. 2

Водночас доцільно проаналізувати також головні фактори залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації. Найбільш динамічними факторами виявляються аудитори або особисті та текстові. Перші - це ті, які характеризують особу з точки зору приналежності її до певної окремої соціальної спільноти (соціально-професійної, соціально-демографічної та ін.), в межах якої формується її досвід, і сама особа постає як суб'єкт соціальної діяльності. До інших належать різноманітні соціальні (зміст) та комунікативні (форма) характеристики повідомлень засобів масової інформації, які розкривають модель соціальної дійсності та комунікативні форми її подання.

.3 Вплив засобів масової інформації на діяльність людей

Залучення особи до системи суспільних відносин відбувається як завдяки соціальним єдностям та інститутам (родина, школа, вищий навчальний заклад, виробничий колектив), так і завдяки засобам масової інформації. Саме це залучення репрезентує собою систему соціальної діяльності. Інструменти виміру цього залучення стають не окремі емпіричні показники або їх сукупність, а лише система показників, яка розкриває характер виміру активності особи у соціальній діяльності. Тому ступінь впливу аудиторних факторів на процес залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації необхідно аналізувати шляхом суспільного індексу активності того або іншого виду соціальної діяльності слухачів, читачів, глядачів. І в першу чергу - через вимір значення індексу масово-комунікаційної активності особи оскільки саме масово-комунікаційна діяльність є особливо специфічним чинником функціонування та розвитку системи залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації.

Аудиторним факторам масової комунікації повинен приділяти увагу комунікатор, який відображає, моделює соціальну дійсність у своїх повідомленнях (деякі із них «знаходяться на поверхні», деякі можна з'ясувати за допомогою статистичних, соціологічних даних, а інші - потребують спеціальних методів дослідження). Тобто до аудиторних факторів залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації входять [22, 69] :

• соціально-географічні; соціально-демографічні;

• соціально-економічні;

• соціально-культурні;

• соціально-психологічні.

Останні фактори потребують спеціальних методів дослідження (соціологічних та соціально-психологічних). Жоден із запропонованих факторів не слід вважати головним - сама по собі приналежність особи до тієї чи іншої соціальної єдності ще не розкриває системи її зв'язків з іншими людьми, не пояснює реальних умов, за допомогою яких відбувається її соціальна діяльність. Постає необхідність пошуку нових нетрадиційних системоутворювальних факторів, які визначають рівень залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації. Це такі:

• фактор рівня соціального розвитку особи, тобто її залученість до системи суспільних відносин;

• фактор рівня культурного розвитку особи (із зростанням рівня культури, комунікаційного досвіду поглиблюється та поширюється сфера інтересів, семіотична підготовленість, усвідомлення особою своєї приналежності до суспільних відносин інформаційних, соціокультурних) [14, 89].

Реальний вплив соціального середовища на причетність особи до сфери впливу засобів масової інформації міститься на перехресті дії тих факторів, які відображають соціальний та комунікаційний досвід особи. Завдяки цьому можна окреслити персоніфікований соціальний тип із різними рівнями причетності:

перші - це споживач інформації із порівняно невисоким рівнем освіти, який не користується іншими джерелами, окрім засобів масової інформації;

другий - це споживач із високим рівнем освіти, який використовує різноманітні джерела інформації;

третій - це споживач інформації, який перебуває між вищезгаданими рівнями [22, 88].

Підвищення рівня соціального і культурного розвитку особи стимулює її причетність до сфери впливу засобів масової інформації у певних рамках: перебудова диспозиційної структури особи веде до якісного стрибка, який виявляється у розширенні діапазону інформаційних (соціокультурних) потреб та підвищенні рівня їх усвідомлення (це перший етап); підвищуються вимоги до якості масової інформації (це другий етап). На першому етапі цього розвитку рівень причетності особи до сфери впливу засобів масової інформації підвищується одночасно із засвоєнням індивідом соціального досвіду шляхом належності до соціального середовища, системи соціальних зв'язків, але стабілізується дише на другому етапі, коли у цьому розвитку починає переважати процес активного виробництва системи соціальних зв'язків індивіда за рахунок його активної діяльності. Отже, наявною є впевненість, що не тільки зростання потужності засобів масової інформації в інформаційній сфері, яка веде до значного підвищення їх ефективності, подолання межі зростання їх впливу, але й розвиток відповідних якостей читачів, слухачів, глядачів.

Залучення особи до сфери впливу засобів масової інформації необхідно розглядати як єдність двох процесів: процесу реалізації засобами масової інформації моделі соціальної дійсності і пронесу реалізації слухачем, глядачем, читачем очікуваної моделі соціальної дійсності, який розпочинається із: обирання джерела інформації та її сприйняття. Одночасно процес причетності особи до сфери впливу засобів масової інформації не може регулюватися лише збігом моделі, яка пропонує, і очікуваної моделі, тому що тоді засоби масової інформації поступово втрачають свою активність, активну роль у розвитку суспільних відносин. Діяльність засобів масової інформації повинна здійснюватися на ґрунті принципу динамічної рівноваги між реалізацією стратегічних цілей, які визначаються суб'єктом і об'єктом інформаційних потреб, інтересів та його очікувань [14, 89].

Доцільно окреслити дві групи текстових факторів причетності особи до сфери впливу засобів масової інформації, які узагальнюють ставлення комунікатора до відображуваної соціальної дійсності. Моделювання соціальної дійсності тут відбувається опосередковано чи безпосередньо. До першої групи текстових факторів (опосередкованого моделювання) належать емпіричні показники - сфера соціальної дійсності, об'єкт соціальної дійсності, суб'єкт окресленої діяльності. До другої групи текстових факторів (безпосереднього моделювання) відображення соціальної дійсності можна віднести такі елементи, як: «оцінка» (повідомлення можуть бути позитивні, негативні, збалансовані); «критика», «якість» (конкретність та конструктивність), «жанр» (зовнішня форма вираження моделі); «мова» (внутрішня форма вираження моделі). Наприклад, жанри традиційно поділяються на три групи: інформаційні (інтерв'ю, репортаж, замальовка, лист тощо); аналітичні (кореспонденція, рецензія, огляд тощо); художньо-публіцистичні (фельєтон, нарис, оповідання, поезія).

Таким чином, головні фактори причетності особи до сфери впливу засобів масової інформації поділяються на аудиторні та текстові, які пов'язані між собою, оскільки вплив засобів масової інформації у значній мірі формується під впливом різноманітних соціальних інститутів, соціального досвіду. Засоби масової інформації повинні доповнювати і поглиблювати, поширювати діяльність інших інститутів соціального управління, формувати певну модель (на рівні змісту та на рівні форми) у співвідношенні із особливостями даного типу читача, слухача, глядача [20, 75].

.4 Роль ЗМІ в геополітиці

Проблеми геополітики сьогодні не стільки модні, скільки актуальні. Точиться науково-практична дискусія, суперництво (за О.Дугіним) між «Морем» (або «атлантистами» - на чолі з Америкою) і «Сушею» («Євразією», «євразістами» і, зрозуміло, - на чолі з Росією). Попри всі штучні геополітичні схеми, світ, в якому ми живемо, - це над усе світ людей, а не порожніх просторів. І глобалізація - це не що інше, як розширення кількості країн з відкритою економікою, і звідси випливають можливості вільного обороту товарів, послуг, капіталів і робочої сили таким чином, мовби державних кордонів не існує.

Існують докази на підтримку кожної з двох перспектив глобалізації: що вона серйозно підтримує демократичний процес і що вона ворожа йому.

І все ж більшість схиляється до думки, що глобалізація продовжить свій тріумфальний хід. Таким чином, при стрімкому розвитку подій держави зіштовхнуться із завданням визначення заходів, яких необхідно буде вжити для пом'якшення спільного й всеосяжного впливу глобалізації, і одна з них - збереження, посилення й збагачення національної ідентичності.

Монро Прайс визначає національну ідентичність як зібрання міфів, ідей і оповідань, використовуваних пануючою групою чи коаліцією для утримання влади в суспільстві, у тому числі і за допомогою ЗМІ. Сам дослідник зізнається, що це досить інструментальне (і незвичайне) визначення, але його корисно протиставити більш привабливим, популярним і менш цинічним тлумаченням цього терміна.

Зрозуміло, сама можливість існування таких моделей національної ідентичності (інструментальної, істотної і плюралістичної), що не зіставляються, допомагає зрозуміти, чому одним з найбільш важких питань, як у зрілих західних демократіях, так і перехідних посткомуністичних суспільствах є визначення належної ролі уряду в структурі й регулюванні національної системи ЗМІ. Для прихильників істотної моделі величезне значення має сильний урядовий інтерес до ЗМІ як творців відносин і думок. Щоб існували міцні й глибокі зв'язки, що скріплюють воєдино націю й державу, необхідно плекати, демонструвати і поважати особливості національної ідентичності.

Для прихильників плюралістичного визначення національної ідентичності надзвичайно важливо стежити за керуванням усіма механізмами, здатними порушити чи зламати міжкультурну рівновагу. Поряд з тенденцією до усереднення, глобалізації й зникнення кордонів спостерігається також процес дезінтеграції й дроблення всередині політичних культур і націй., коли визначені підгрупи кидають виклик пануючій національній ідентичності і вимагають собі культурних і навіть територіальних прав. При одночасній дії цих доцентрових і відцентрових сил тиск справляється і на державу, і на ЗМІ.

Інструментальне визначення - найважче, хоча і найпривабливіше. Національну ідентичність легко можна перетворити на маскування ряду контролюючих заходів, що захоплюють творчий простір і зводять нанівець можливість плюралізму думок і свободи висловлювань. Національна ідентичність занадто часто виставляється напоказ не як засіб позитивного вираження, а як знаряддя критики й придушення ідей, застосовуване, на думку Герберта Шиллера, для відволікання уваги людей від погано функціонуючого соціального порядку. Згідно з більш простим формулюванням, національна ідентичність - це ширма для визначення того, яке слово чи прагнення припустимі, а які - ні. Таким чином, пошук прийнятного визначення національної ідентичності зв'язаний з давньою суперечкою про відносини між урядом і правами особистості.

Визначення національної ідентичності дають співтовариству такі поняття, як: хто належить до співтовариства і хто відрізняється від нього, що таке норма і хто є «чужинцем». Ці визначення зміцнюють і живлять інші процеси, пов'язані зі співтовариством. У тоталітарному суспільстві цей зв'язок очевидний: тоталітаризм держави виражається в його монополії на ЗМІ.

Тому зовсім не дивно виглядає частий зв'язок національної ідентичності з регулюванням ЗМІ. Турбота про національну ідентичність, наприклад, лежить в основі важливих винятків у документах про права людини, що стосуються волі одержувати і передавати інформацію, - Міжнародному пакті про цивільні та політичні права «Європейської конвенції про захист прав людини». Таким чином, незважаючи на прагнення до транснаціонального права на одержання і передачу інформації, досить часті є винятки з цієї тенденції і навіть нападки на неї в тім, що стосується «священних аспектів» національної ідентичності.

Зміни в комунікаційних технологіях як розширюють, так і руйнують можливості держави впливати на ідеї національної Ідентичності. Європейське законодавство набагато поміркованіше американського ставиться до вимог національної ідентичності.

Розходження між європейським і американським підходами самі по собі можуть бути одним з аспектів ідентичності. Для європейців XX століття стало століттям радикальної зміни політичних відносин, перекроювання карт, тимчасових урядів і жорстокої боротьби за лояльність і сталість. Для США це сторіччя характеризувалося переважною стабільністю, піднесенням, єдністю і неухильною експансією, у тому числі і на інформаційному ринку. Однак не слід забувати, що в США сильною залишається роль уряду як цензора, хоча спостерігається яскраво виражена традиція протидії втручанню уряду, особливо щодо ЗМІ.

Наріжним каменем національної ідентичності є те, що називається багатьма «пам'яттю науки». Ті, хто вважає себе охоронцями чи доглядачами пам'яті науки, завжди ведуть змагання за контроль над цією пам'яттю. І не останню роль у цій справі відіграють ЗМІ. Зараз більше, ніж коли-небудь раніше, це змагання здійснюється як зсередини, так і ззовні кордонів держави.

Досить точно роль сучасних ЗМІ охарактеризував російський соціолог О. Зинов’єв: „...Засоби масової інформації - це Ватикан сучасного світу. Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики і Церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ „четвертою владою". Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх мас-медіа переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша релігійна організація" [15, 58].

Ніколи жодна держава не мала таких можливостей маніпулювання суспільною свідомістю, які мають сьогодні глобалізовані ЗМІ. На часі запитання: хто ж реально управляє світовими процесами - держави з їх традиційними інститутами влади чи ЗМІ з їх потенціалом формувати реальність для простих громадян?

Захист традиційної лібералістської моделі у функціонуванні ЗМІ, яка одержала найбільше поширення у ЄС, може призвести до суттєвої деформації існуючих соціально-політичних моделей у демократичному суспільстві. Брак стримуючих факторів, притаманний цій моделі, робить її в сучасних умовах не менш небезпечною, ніж цензура. Найбільш перспективною та гнучкою, відтак, вбачається модель соціальної відповідальності ЗМІ як така, що дає змогу поєднувати свободу преси з відповідальністю, із завданнями вираження спільних інтересів, інтеграції суспільства, цивілізованого вирішення конфліктів, які виникають, роз'яснення громадянам спільних цілей і сприяння формуванню спільних цінностей, представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних суспільних груп.

Нині складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2006 рік [15], у середньому телебаченню довіряють 53% осіб, радіо - 61%, пресі - 45%. Дещо інша ситуація в США. Там, згідно з опитуваннями, проведеними службою Harris Interactive, рейтинг довіри до телевізійних новин становить 19%, до друкованих ЗМІ - 14%, тоді як рейтинг довіри до Білого Дому становить 25%. Причина полягає в тому, що американська преса у значно більшій мірі дотримується принципів соціальної відповідальності - ЗМІ виконують роль контролера влади, а не спрямовуючої сили в суспільстві.

Унікальна можливість, яку мають сучасні ЗМІ, - конструювання реальності через контроль над порядком висвітлення подій. Головний редактор визначає, що слід висвітлювати, а що ні. Більше того, суспільство стикається з реальною можливістю глобальних маніпуляцій, коли ЗМІ „створюють" подію, якої не було. У свідомості ж людей вона стає реальною, відтак може бути збуджуючим мотивом подальших дій. Французький філософ Ж. Бодріяр у зв'язку з цим зауважував: „Про що мріють засоби масової інформації, як не про те, щоб викликати подію однією лише своєю присутністю?" [2]. Якщо будь-яке повідомлення буде повторюватися достатню кількість разів, то воно сприйматиметься як істина. „...Існує тільки одна фігура риторики, що заслуговує на увагу, - це повторення. Через повторення ідея закріплюється в умах так міцно, що зрештою вона вже сприймається як істина" [3]. Ця технологія покладена, зокрема, в основу формування не тільки іміджів політичних партій і лідерів, а й цілих держав. Тепер не обов'язково бути розвиненою країною - досить впевнити всіх, що вона такою є.

А. Моль так пише про ЗМІ [4]: „Вони фактично контролюють всю нашу культуру, пропускаючи її через свої фільтри, виділяють окремі елементи із загальної маси культурних явищ і надають їм особливої ваги, підвищують цінність однієї ідеї, знецінюють іншу, поляризують таким чином все поле культури. Те, що не потрапило до каналів масової комунікації, у наш час майже не впливає на розвиток суспільства".

Отже, сучасна людина не може ухилитися від впливу ЗМІ. ЗМІ частково підмінюють собою не тільки канал, але й джерело інформації. Можна спостерігати, зокрема, з боку ЗМІ монополізацію суспільно-значимих каналів інформації. Це призводить до того, що державні органи, обов'язком яких є сповіщати населення про свої кроки, певною мірою стають заручниками ЗМІ у висвітленні цих кроків (саме через брак можливості прямо інформувати громадян про діяльність органів державної влади зумовлений низький рівень довіри громадян до керівництва держави, адже найменше довіряють тим, про кого нічого не знають). Нагальною є проблема диверсифікації суспільно-значимих каналів інформації.

Одним з перспективних напрямів є широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій, а також перехід в інформаційному суспільстві до діалогової моделі: індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників та самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Характерною особливістю діалогової моделі є те, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників комунікаційного обміну.

Розділ 3. Аналіз документів у журналістиці

.1 Журналістське дослідження та джерела інформації

В журналістиці відомості розташовують та подають за певними правилами. Повідомлення спираються частково (причому здебільшого) на отриманий матеріал, частково на матеріал, здобутий самостійно. Якість цього матеріалу має особливе значення, адже самостійне збирання, упорядкування та оцінка інформації становить основу для функціонування журналістики в суспільстві.

Процес збирання інформації називають «журналістським дослідженням». При цьому йдеться про верифікацію, фальсифікацію або модифікацію висловлювань і фактів.

Професійне застосування правил журналістського дослідження є важливою передумовою серйозної новинної журналістики. Дослідження має довести ось що:

• для повідомлення про подію (див. розділ 2.2) є переконливі причини (суттєвість, актуальність),

• наявні достовірні відомості з даної теми (надійність, солідність),

• інформація про подію зібрана та перевірена точно й детально, що дозволяє впорядкувати її так, аби вона добре сприймалася (зрозумілість).

З огляду на суттєвість та актуальність теми журналісти часто виходять - хоча часто несвідомо - з інформаційної цінності події. Стосовно надійності інформації діє правило, згідно з яким слід уважно перевіряти як факти, так і джерела; достовірність особливо «гарячих» відомостей найкраще забезпечує використання кількох джерел [5, 123].

Проблему джерел неможливо розв'язати лише в кількісному плані. Великого значення набуває достовірність та надійність джерела, можливість довіряти йому. Для цього випадку важливо знати також, чи джерело особливо зацікавлене в оприлюдненні інформації. У принципі достовірність джерела залежить від його дистанції до події.

Коли говорять про надійність та солідність інформації, мають на увазі вивчення відповідей на сім запитань: поряд із джерелами вивчаються «хто?», «що?», «коли?» та «де?» події. Особливі проблеми для журналістського дослідження становлять відповіді на запитання «як?» та «чому?». Саме ці відповіді часто виявляються основою для такого викладу повідомлень, щоб він задовольняв вимоги постулату про зрозумілість.

У який саме спосіб проводиться журналістське дослідження, залежить від теми та ресурсів. В одному випадку ведеться більш-менш цілеспрямований пошук інформації, в інших - інформацію лише перевіряють. Великі й складні події вимагають іншого підходу, ніж порівняно просто структуровані явища. Достатні ресурси часу та коштів дозволяють деяким медіа отримувати солідніші результати журналістських досліджень, ніж Іншим.

.2 Отримання інформації

Є широкий спектр форм журналістського дослідження, причому кожна з них передбачає певний спосіб пошуку інформації за власними правилами:

• дослідження матеріалів: пошук за оригінальними документами;

• дослідження на місці: базу утворюють власні враження;

• дослідження публікацій: вивчається інформація вже опублікована в газетах, журналах і книжках;

• дослідження за допомогою чекової книжки: інформація виявляється доступною лише за гроші;

• дослідження он-лайн: розглядається інформація, наявна в Інтернеті (включаючи зазначені там форуми та служби), а також доступна через комерційні онлайн-служби.

Усі ці форми журналістського дослідження, що частково можуть змішуватися, вимагають врахування етичних правил та правових меж, встановлених для захисту особистих прав людей та їхньої інтимної сфери. Передусім при дослідженні он-лайн слід пам'ятати, що достовірність інформації треба дуже ретельно перевіряти [5, 125].

Особливі правила журналістського дослідження чинні щодо інформації про діяльність уряду. Часто відомості походять із «залаштункових розмов» з «інформованими колами». При цьому досягають домовленості про те, чи можна цю інформацію оприлюднювати і в який спосіб вона може бути опублікована. Спілка федеральної прес-конференції (раніше Бонн, тепер Берлін) розробила на такі випадки власну мову. Згідно з таким підходом, політики та їхні речники можуть висловлюватися «під номером один» (інформатор може бути названий повним іменем), «під номером два» (джерело дослівної цитати анонімізується за допомогою виразів «урядові, партійні або фракційні кола») та «під номером три» (інформація, яка поки що залишається конфіденційною).

У принципі «залаштункова інформація», зібрана під час розмов з політиками, повинна в будь-якому разі публікуватися лише тоді, коли можна очікувати, що громадськість має виразну зацікавленість у цьому. Перед цим журналіст має докласти неабияких зусиль, аби перевірити, наскільки відповідають дійсності відомості, джерела яких він не має права назвати (обмежившись «колами» чи «інформованими джерелами»).

Порушення обіцянки зберігати анонімність джерела неприпустиме та несумісне з професійною етикою. Зрозуміло, що конфіденційності інформації, поданої «під номером три», потрібно суворо додержуватись. Окрім цього, обмануте чи розчароване джерело більше ніколи не надасть жодної інформації [5, 126].

З іншого боку, журналіст не може завжди погоджуватися з тим, щоб інформатори, тобто політики, вирішували, що саме надається до оприлюднення, а що ні. Ось чому парламентським кореспондентам доводиться особливо часто «ходити по лезу». Журналісти також мусять протистояти спокусі надати незначним подіям інформаційної цінності шляхом перебільшення при їхньому відтворенні.

.3 Робота з джерелами

інформація документ масовий журналістський

Свої помилки у поданні інформації журналісти часто виправдовують цейтнотом. Справді, важко уникнути помилок у репортерській професії, сповненій поспіху та гонитви за новинами. Тим важливіше не демонструвати певності, якщо маєш лише неповні або недостатньо перевірені відомості.

Тільки сумлінне дотримання професійних стандартів допоможе тримати рівень помилок у медіа в певних межах. Особливо необхідно при цьому намагатися, щоб інформація була точною і щоб її можна було перевірити. В окремих випадках можна навіть рекомендувати детально повідомляти читачів, слухачів або глядачів про виникнення інформації, щоб вони самі оцінили ступінь її достовірності.

Журналісти повинні перевіряти інформацію на її точність (accuracy of information), а джерела - на їхню надійність (credibility of sources). «Якщо твоя мати каже, що любить тебе, перевір це», - так звучить відповідна - звичайно, не зовсім серйозна - інструкція в американській журналістиці.

Джерело інформації завжди слід називати в тих випадках, коли журналіст сам не був свідком подій. Винятками з цього правила є загально відомі факти (учорашня погода, столиця ФРН) [5, 127].

Неточну або неймовірну інформацію треба перевіряти особливо ретельно. Особливі труднощі виникають тут з даними про джерела, які неможливо перевірити (неточні, відсутні). Це стосується й так званих «кіл», які часто постачають медіа інформацією, що подається анонімно. Ясна річ, від такої «милиці» багато журналістів не хочуть або не можуть відмовитися, адже подекуди - наприклад, коли йдеться про кримінальне середовище, - необхідно захищати інформаторів загальним посиланням на джерела.

Часто співрозмовники кажуть: «А це я розповім не для запису» (off the record). Якщо журналіст не заперечує, вважається, що конфіденційність гарантована. Інколи журналіст опиняється перед дилемою: з одного боку, він пообіцяв зберігати конфіденційність, а з іншого - змушений притримувати інформацію, придатну для публікації. У такому разі він повинен потурбуватися про отримання додаткового дозволу на оприлюднення інформації. Якщо інформатор на це не погоджується, журналістові треба шукати інше джерело цієї важливої інформації.

Бажання джерела залишатися анонімним треба поважати. Водночас, виникає питання, чи потрібно оприлюднювати таку інформацію взагалі. Інформацію, джерело якої ви не маєте права назвати, слід у будь-якому разі перевіряти особливо ретельно. Якщо джерела на бажають бути розкритими, проте зацікавлені в оприлюдненні своєї інформації, треба виявити мотиви такого інтересу.

Якщо йдеться про організації, від імені яких мають право виступати певні особи, вказівки на джерела часто мають загальний характер: «поліція», «речник фірми X». Такі джерела - принаймні, коли мова йде про державні установи, - можна вважати надійними або щонайменше такими, що їх можна цитувати.

Журналісти полегшують собі завдання перевірки джерел, визначаючи наперед, які джерела вважати надійними, а які ні. Такий розподіл спирається на досвід самого журналіста й репутацію джерела. Однак такий підхід призводить до того, що журналісти надто швидко сповнюються довіри до ніби то надійних джерел - скажімо, великих організацій політичної чи економічної сфери з професійними прес-службами. А з іншого боку - приділяють менше уваги ніби то ненадійним джерелам, - наприклад, «пересічному громадянинові» [5, 128].

Певні сумніви викликає також практика медіа, які отримують інформацію від інших медіа (журналістів), не перевіряючи її. Недопустимо запозичувати матеріали з інших джерел без дозволу. Однак, як засвідчують наукові дослідження, для редакцій новин на багатьох радіостанціях найважливішим джерелом виступає щоденна преса. Опубліковані в такий спосіб невірні повідомлення потрапляють до «каруселі цитат» і внаслідок повторення перетворюються на «факти».

Факти та висловлювання про факти завжди слід чітко відмежовувати. Завдяки авторитетності джерела висловлювання не стають фактами; на це треба особливо зважати в тих випадках, коли самі джерела висувають припущення щодо певних подій та їх причин.

.4 Дані про джерела

Точність та прозорість являють собою головні передумови якісної новинної журналістики. Особливою мірою це стосується даних про джерела. Журналісти повинні завжди чітко показувати, звідки походять факти та думки, про які повідомляється. Тому слід із можливою точністю вказувати, з яких джерел з'явилася та чи інша інформація. Джерела треба називати так часто, як це здається необхідним.

При описі самого процесу висловлювання теж треба бути обережним. Синоніми до слова «сказав», які мають надавати викладу жвавості, не завжди виявляються влучними. В цілому можна зупинитися на дієслові «повідомив».

Однак слова «висловив думку» або «підкреслив» можна вживати лише тоді, коли дійсно відтворюється якась оцінка або щось, зазначене з наголосом [5, 130].

В разі існування сумнівів краще залишити дієслово «сказав».

Слово «сказав» можна без загрози виникнення оцінної інтонації замінити, наприклад, виразами «за даними», «за словами» тощо.

Джерело слід називати прямо з можливою точністю особливо тоді, коли передаються судження, оцінки та інші висловлювання думки.

Інколи найкращим виявляється назвати джерело вже на початку, наприклад, у випадках, коли особливо важливими є компетентність або надійність джерела.

Якщо в інформаційному повідомленні використовують відомості з кількох джерел, то ці відомості також слід точно розподіляти за джерелами.

Точна вказівка на джерела конче потрібна тоді, коли висловлювання можуть потягти за собою правові наслідки. Якщо, наприклад, у повідомленні поліції після нещасного випадку зачіпається питання про винних, то твердження з цього приводу треба чітко визначати як дані поліції; таку відповідальність журналісти не повинні брати на себе [5, 131].

Точні дані про джерела необхідні й тоді, коли питання про винних здається вирішеним через визнання. Це так само стосується транспортної пригоди, як і масового вбивства. Доки немає висновків суду підозрювані залишаються «ймовірними злочинцями». В інформаційних повідомленнях журналіст мусить відмовитися від власних оцінок.

Журналісти несуть відповідальність за якість новин. Вони повинні бути певними в тому, що їхня інформація коректна. Вони повинні адекватно презентувати свою інформацію, вони повинні розкривати джерела своїх знань і точно називати їх разом із відповідними відомостями.

Висновки

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Інформатизація суспільства характеризується як процес, що складається із соціальних, технічних, економічних, культурних, комунікаційних та інших механізмів, які перетинаються і поєднуються в одне ціле, створюючи інформаційні технології для виробництва, переробки, збереження, поширення інформації. Результатом цього процесу є виникнення інформаційного суспільства, яке свідчить про радикальні перетворення не тільки в сфері виробництва і технології, але, головним чином, у сфері соціальних, економічним відносин, у культурі, у комунікації, в духовному житті людства.

Інформаційна продукція, згідно зі ст. 40 Закону України "Про інформацію", - це матеріалізований результат інформаційної діяльності, який призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій.

Інформація, яку отримує та використовує людина у різних сферах своєї діяльності, є соціальною за своєю сутністю, бо її рух формується і спрямовується суспільством. Якими б не були витоки інформації, з моменту її включення до сфери людської діяльності вона стає завжди соціальною за своєю природою. Соціальна інформація є найвищим, найскладнішим, багатоаспектним явищем серед усіх інших видів інформації; вона постає як результат соціального відображення, охоплює не тільки спілкування та управління, але й всі сфери людської діяльності, де вона має соціальну природу. До соціальної інформації належать багатогранні види духовного спілкування, процеси управління, пізнання навколишнього світу, динамізм його розвитку.

В епоху глобальних викликів безпеці на особливу увагу заслуговує питання щодо соціальної відповідальності ЗМІ в аспектах поєднання свободи преси з відповідальністю, із завданнями інтеграції суспільства, цивілізованого розв'язання конфліктів, що виникають у процесі представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних (іноді - антагоністичних) суспільних груп.

У системі політичних комунікацій ЗМІ, завдяки можливостям інтерпретації інформації, часто підміняють собою не тільки канал, але й джерело інформації, виконуючи таким чином роль суб'єкта (або псевдосуб'єкта), спроможного впливати на легітимізацію і легалізацію як владних структур, так і терористичних угруповань та їх лідерів.

Роль ЗМІ в геополітичному позиціонуванні займає першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ «четвертою владою». Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх ЗМІ переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша організація.

В журналістиці відомості розташовують та подають за певними правилами. Повідомлення спираються частково (причому здебільшого) на отриманий матеріал, частково на матеріал, здобутий самостійно. Якість цього матеріалу має особливе значення, адже самостійне збирання, упорядкування та оцінка інформації становить основу для функціонування журналістики в суспільстві.

Процес збирання інформації називають «журналістським дослідженням». При цьому йдеться про верифікацію, фальсифікацію або модифікацію висловлювань і фактів.

Професійне застосування правил журналістського дослідження є важливою передумовою серйозної новинної журналістики.

Журналісти несуть відповідальність за якість новин. Вони повинні бути певними в тому, що їхня інформація коректна. Вони повинні адекватно презентувати свою інформацію, вони повинні розкривати джерела своїх знань і точно називати їх разом із відповідними відомостями.

Список літератури

1. Антонов А. В. Информация: восприятие и понимание. - К.: Наук, думка, 1994. - 184 с.

2. Арістова I. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. - X.: УВС, 2000. - 368 с.

3. Багдикян Б. Монополия средств информации. - М., 1985.

4. Баронін А. С. Аналіз і прогноз у політиці та бізнесі: Курс лекцій. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. - 128 с.

. Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навчальний посібник / За загал. ред. В.Ф. Іванова. - К.: Академія Української преси, 2004. - 262 с.

6. Веревченко АЛ. Информационные ресурсы: определение, основные понятия, параметры, особенности открытого потока информации, помехи возникающие в каналах поступления информации. - http://www.mai.ru/-gr08x07/vap/verin010.htm.

7. Видрін Д. Суспільство і витоки інформації. - К., 1996.

8. Виноградов В. А. Информация как глобальная проблема современности. - М.: Наука, 1978.

. Гайкова Л.В. Информационные системы и качество информации. - Информационные технологии в образовании // Конгресс конференций. - М.: 1998. - http://ito.edu.ru/ 1998-99/a/gaikova.html.

. Горшков Й. Д. Информатизация общества. - М.: Наука, 1991.

11. Гужва В. М., Постовой А. В. Інформаційні системи в міжнародному бізнесі. - К.: Вид-во КНЕУ, 1999. - 164 с.

. Дубов Д. Засоби масової інформації як якісно нові суб’єкти політичних комунікацій // Політичний менеджмент. - 20007. - №1. - С. 58-65.

. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. - К, 1999.

14. Кузнецов И. Учебник по информационно-аналитической работе. - М.: Яуза, 2001. - 320 с.

15. Кулицький С. П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - 224 с.

. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. - К., 2002.

. Лизанчук В. В. Засоби масової інформації і духовне відродження України: формування національних ідеалів та інтересів - Л.: Львівський університет, 1990.

. Ніколас Д. Оцінка інформаційних потреб: методи і технології. - Aslib, 1996. - 76 с.

19. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. - М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001. - 656 с.

. Почепцов Г.Г. Информация и дезинформация. - К.: Эль-га: Ника-центр, 2001. - 256 с.

21. Хлистун Г. Ю. Етика засобів масової інформації в сучасних політичних процесах: Автореф. дис.... канд. політ, наук: (23.00.03 - політична культура та ідеологія) / Інститут журналістики Київського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. - К, 2005. - 19 с.

. Шкляр В. Мас-медіа і формування європейського мислення: національний і світовий контекст // Універсум. - 2002. - №9 - 10. - С. 29 - 30.

Похожие работы на - Аналіз документів у журналістиці

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!