Особисті немайнові права дитини

Особисті немайнові права дитини

Особисті немайнові права дитини

ВСТУП

На сучасному етапі державотворення українське суспільство в основу свого існування та розвитку поклало основоположні принципи правової держави, що знайшли своє закріплення в Конституції України. Проблема захисту дитинства, без сумніву, належить до найбільш актуальних проблем сьогодення, адже лише у дітях - майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, демографічного і соціального розвитку. Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах, вона має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини, але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це права росту, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Ще на початку 20 століття права дітей, як правило, розглядались в контексті існуючих проблем використання дитячої праці, торгівлі дітьми и проституції неповнолітніх. Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у 1923 році, коли Рада новоствореної неурядової організації Міжнародний союз порятунку дітей (Save the Children International Union) прийняла декларацію з пяти пунктів про права дитини, відому як Женевська декларація, яку було схвалено наступного року пятою Асамблеєю Ліги Націй. Прийнята після першої світової війни Лігою націй, завдяки зусиллям першопрохідника в області прав дітей Еглантина Джебба, ця декларація відзначає початок міжнародного руху за права дитини. Відразу після закінчення Другої Світової Війни, у 1945 році Генеральна Асамблея ООН створює Дитячий фонд Організації Обєднаних Націй (ЮНІСЕФ), що відіграє важливу роль у вирішенні проблем дітей на міжнародному рівні. в 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, що присвячувалася тільки неповнолітнім дітям. При усій своїй стислості ця Декларація передбачала найбільш важливі, що мають принциповий характер правила. Одне з них - рівність прав усіх без винятку дітей без розбіжності або дискримінації по ознаці раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, або іншої обставини, що стосується самої дитини або її родини. Кожна фраза з тексту цієї Декларації - прообраз майбутньої Конвенції про права дитини в частині, що стосується її виховання в родині. Однак нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини. У 1979-1989 розробляється текст Конвенції. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.

На сьогодні Конвенцію про права дитини ратифікували більше 200 держав. Зараз залишається лише дві країни (США та Сомалі), що не ратифікували цей міжнародний документ. В Україні Конвенція стала частиною національного законодавства з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобовязання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоровя, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів. економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сімї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сімї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітньої дитини.

На сьогодні у суспільстві виникло ряд проблемних ситуацій. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сімї, яка безпосередньо зумовлює проблеми у сфері виховання підростаючого покоління. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сімя не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сімї.

В останні роки нашу державу буквально поглинула хвиля дитячої безпритульності, у суспільстві зявився прошарок населення, який вже звично називають діти вулиці. За даними Державного комітету статистики на початок 2008 року загальна кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, в Україні становить близько 150679 осіб . Починаючи з 2000 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках-інтернатах збільшилася в 1,7 рази. Кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,6 рази. У решти ж дітей є батьки, але вони, в переважній більшості, позбавлені батьківських прав або дитина відібрана у них за рішенням суду без позбавлення батьківських прав; або внаслідок вчинення злочину відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Позбавлені постійної батьківської опіки, діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, опиняються на вулиці, жебракують, і в більшості випадків, стають на шлях скоєння злочинів. Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних сімей. Разом з тим, немає жодних підстав стверджувати, що в українській правовій системі, реалізації права дитини на виховання приділялась незначна увага. Неналежне виконання батьками своїх обовязків по вихованню дитини, яке перетворюється в головний фактор десоціалізації особистості неповнолітнього, стає джерелом формування у них асоціальних поглядів та звичок, неприпустимої у правовому суспільстві протиправної поведінки. Наведені та інші фактори зумовлюють актуальність науково-теоретичного дослідження особистих немайнових прав дітей.

За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та визначають засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. У 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка на найвищому державному рівні закріпила якісно новий статус людини в Україні як найвищої соціальної цінності; визначила демократичний, соціальний і правовий характер нашої держави. В Основному Законі нашої держави відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей.

Так, у статті 1 Конституції України закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, а особистість, як відомо формується у дитинстві. Крім того, в статті 51 Конституції закріплено, що: „Сімя, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. У 2001 р. було прийнято Закон Про охорону дитинства, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом, Закони України Про державну допомогу сімям з дітьми, Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні, Про освіту, Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх,Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей. позбавлених батьківського піклування Національна програма Діти України, Постанова Кабінету Міністрів Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства тощо. Логічним завершенням реформування сімейного законодавства стало прийняття 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, введеного в дію з 1 січня 2004 р. Чинний СК України дав змогу регулювати сімейно-правові відносини з дотриманням усіх вимог, які висувають у своїх положеннях міжнародно-правові документи, ратифіковані Україною, зокрема, Конвенція про права дитини. Дослідженню проблемних питань сімейного права завжди приділялася певна увага в спеціальній літературі, особистим немайновим правам дітей було присвячено дослідження С. П. Індиченко „Личные права и обязанности родителей и детей (1972); А. М. Нечаєвої „Охрана прав несовершеннолетних (1983). Після здобуття Україною незалежності питанням особистих немайнових прав членів сімї було присвячено такі наукові роботи: Л. А. Савченко Особисті права та обовязки батьків і дітей за сімейним законодавством України (1997). Питання особистих немайнових прав, які закріплені у чинному СК України, деякою мірою висвітлюються у науково-практичних коментарах СК України, а також у навчальних посібниках та підручниках із сімейного права. Проте на сьогодні немає наукових праць, присвячених комплексному дослідженню особистих немайнових прав дітей. Усе це свідчить про необхідність їхньої розробки, та здійснення аналізу новел СК України для усунення прогалин у законодавчому регулюванні цього питання.

Обєктом дипломної роботи є особисті немайнові права дітей передбачені чинним законодавством, підстави їх виникнення, наслідки порушення цих прав.

Предметом дослідження даної роботи є система нормативних актів, що регулюють особисті немайнові права дітей, аналіз діяльності органів суду, реєстрації актів цивільного (громадянського) стану, органів опіки та піклування, та шляхи удосконалення правового механізму регулювання інституту прав дітей, а також проблемні питання, що висвітлюються в звязку з цим на сторінках періодичних видань.

Метою написання цієї дипломної роботи перш за все є комплексний аналіз, обґрунтування чинного сімейного та цивільного законодавства України, яке регулює особисті немайнові права дітей, є встановлення важливості обєкта дослідження - права дітей, а також показати основні права дитини, що передбачені як національним законодавством, так і міжнародно-правовими актами, та дослідити стан реалізації захисту прав дітей в Україні. Для досягнення поставленої мети в ході написання дипломної роботи необхідно було вирішити такі завдання:

1.охарактеризувати правовий статус дитини за міжнародним та національним законодавством;

2.розкрити зміст особистих немайнових прав дитини ;

.визначити основні види особистих немайнових прав дитини за міжнародним та національним законодавством та дати їх загальну характеристику;

.розкрити зміст права дитини на імя, прізвище та по батькові;

.послідовно розглянути та вивчити весь комплекс питань повязаних з правом дитини жити і виховуватись в сімї;

.охарактеризувати право дитини на висловлення своєї думки;

.розглянути та вивчити увесь комплекс питань, що повязані із правом дитини на захист та представництво її прав та інтересів;

.виявити недоліки, прогалини, суперечності, неузгодження чинного законодавства України про особисті немайнові права дітей та виробити пропозиції щодо його удосконалення.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що нами була здійснена спроба системного комплексного дослідження особистих немайнових прав дітей, дослідження змін у становищі дітей, що відбулись за останні роки, стану реалізації захисту прав дітей в Україні, нормативної бази, яка повинна забезпечувати захист прав та інтересів дітей. Проаналізовано питання щодо відповідності норм національного законодавства міжнародним стандартам у галузі прав дитини. Дана оцінка новелам Цивільного кодексу України з позицій удосконалення інституту особистих немайнових прав дітей.

Методологічну та теоретичну основа досліджень становлять наукові методи і принципи, властиві теорії права, цивільному та сімейному праву. Також прагнення показати, що проблема захисту дітей турбує дуже багатьох вчених, теоретиків, які у своїх працях висловлюють стурбованість з приводу даного питання і визначають можливі шляхи вирішення цих проблем. У звязку з цим, а також недостатньою теоретичною розробкою даної теми, доцільно було застосувати такі методи дослідження, як, порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурний методи та метод системного аналізу.

В роботі широко використана наукова література по сімейному та цивільному праву, соціології та педагогіці тощо.

Теоретичне та практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що висновки, що зроблені в результаті дослідження особистих немайнових прав дітей можуть бути використані: в науково-дослідних цілях - для подальшої теоретичної розробки та удосконалення усунення окремих неузгодженостей, протиріч і прогалин з питань закріплення особистих немайнових прав дітей; в навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні навчального курсу Цивільне право України, Сімейне право України.

Структурно робота складається із вступу, розділу першого „Правовий статус дитини за міжнародним та національним законодавством, розділу другого „Особисті немайнові права дитини. Поняття зміст та їх загальна характеристика, розділу третього „Класифікація особистих немайнових прав дитини, висновків та списку використаних джерел.

Отже, права дитини - це ті права, що належать особі в силу того, що вона є дитиною. А дитині внаслідок фізичної та розумової незрілості необхідна спеціальна охорона та турбота, зокрема правовий захист як до, так і після народження.

Людство зобовязане надавати дитині найкраще з того, що воно має. Тому, на нашу думку, проблема захисту дітей є дуже важливою і потребує особливого вирішення, тому, що поза увагою залишається найбеззахисніша і найдорожча частина нашого суспільства, наше майбутнє - це діти.

РОЗДІЛ І. Поняття правового статусу дитини за чинним законодавством

Правовий статус особи - це система визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обовязків, а також законних інтересів особи як субєкта права. Правовий статус дитини, як і інших субєктів суспільних відносин, визначається державою через сукупність нормативно-правових актів, якими закріплюються права та обовязки учасників суспільних відносин, у тому числі дітей. Тому складовою частиною системи прав людини є система прав дитини.

Права дитини - це можливості (свободи) неповнолітніх осіб, які необхідні для їх життя, виховання та розвитку. Багато прав дитини співпадає з правами людини, а саме: право на життя, на імя, на отримання громадянства, на вільний вираз своїх думок та ін.

Щодо поняття „правового статусу особи існують різі точки зору. Так Н.В. Вітрук розрізняючи поняття „правове становище особи і „правовий статус особи, в кінцевому випадку приходить до висновку про необхідність визначення звязку між ними як відношення цілого і частини. При цьому автор обмежує елементний склад останнього системою юридичних прав і обовязків, а також законними інтересами особи. Крім того, аналізуючи принципи правового статусу громадянина, Н.В. Вітрук поряд з демократизмом і гуманізмом, єдністю прав і обовязків, рівністю, повнотою і соціальною значимістю, які притаманні правовому статусу, називає і гарантованість належних йому прав [63; 12-13].

Аналогічну позицію займають і інші автори. Але оскільки „принципи завжди мають нормативний характер і цим відрізняються від простої констатації дійсності[40; 11]. Гарантії виключаються з числа елементів правового статусу, хоча їм надається велике значення. Тим більше, що під гарантіями розуміються як соціально-економічні, політичні і ідеологічні умови, визначене становище суспільних відносин, в широкому значенні, так і юридично оформлені засоби реалізації, охорони і захисту прав особи, і основними тут є юридичні гарантії, які безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію і захист прав, обовязків і законних інтересів особи.

Л.Д. Воєводін в якості одного з чотирьох елементів конституційного статусу вводить матеріальні, політичні, ідеологічні гарантії, якими забезпечується реальність конституційного статусу громадян, як в цілому, так і окремих його елементів. Під гарантіями автор розуміє прийняті державою на себе обовязки створювати необхідні умови і пропонувати відповідні засоби для забезпечення конституційних прав та обовязків громадян. Саме вони повязують в ціле правове і фізичне становище людини в нашому суспільстві. Суть гуманістичного принципу полягає у тому, щоб коректувати правове становище особи, забезпечуючи врахування його соціальної належності, віку, статі, стану здоровя та іншого, цим самим роблячи його більш справедливим [65; 21-27].

Ось таке, найбільш поширене в теорії права поняття правового статусу. Проте нас цікавить визначення правового статусу неповнолітнього як субєкта права, в якому конституційно-правовий статус має визначальне значення, так як „розвиток правового статусу особи відбувається на конституційному рівні [63; 12 - 13].

Щоб отримати більш повне уявлення про правове становище дитини, вбачається необхідним визначення фактичного конституційно-правового статусу, під яким розуміється реальне становище субєкта конституційно-правових відносин, у звязку з дією норм конституційного права в конкретних соціально-політичних умовах. Тому фактичний статус субєкта конституційного права суто стає проблемою практичної політики [29; 61]. До того очевидна залежність фактичного статусу від внутрішніх умов і ефективності механізму реалізації нормативного статусу.

Якщо мати на увазі взаємозвязок і взаємозалежність різних субєктів конституційно-правових відносин, то можна припустити, що з врахуванням різних факторів, ролі, місця, яке повинно займати підростаюче покоління в розвитку суспільства і держави, від чіткого визначення, всестороннього дослідження саме доктринального статусу дитини залежить характер і направлення цього розвитку, його прогресивний (або регресивний) характер.

В останні роки серед вітчизняних і зарубіжних вчених розгорілись нові спори про феномен дитинства, зявились нові теорії про так званий статус дитинства [48; 56]. На погляд автора, мова може іти тільки про статус дитини, тобто неповнолітнього, який наділений певними правами. А дитинство, як таке, будучи певним віковим періодом в житті людини, саме по собі не є субєктом яких-небудь прав [43; 76-79].

Нажаль, сучасне становище справ таке, що в реальному житті, і в нормативному забезпеченні правового статусу дитини її інтереси не завжди враховуються. Так, наприклад, можна сміливо визначити соціальний статус дитини, яка вийшла з інтернатної установи, як „нічийного, оскільки ніхто не буде нести відповідальності за ненадання йому житла, відсутність належної охорони трудових прав і так далі.

Таким чином, можна сказати, що назріла необхідність і є всі підстави для подальшої конкретизації правового статусу неповнолітнього, підвищення його рівня до конституційного.

листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобовязання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджене з Конвенцією, яка закріплює громадянські, економічні, соціальні та культурні права дітей.

Основними з них є: право на життя, виживання, та вільний розвиток своєї особистості;право на імя та набуття громадянства; право знати своїх батьків та користуватися батьківською турботою; право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками та ін.

Проте проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів - ніщо без реальних гарантій його здійснення. Без гарантій права, свободи і обовязки людини та громадянина перетворюються у своєрідні „заяви про наміри, які не мають ніякої цінності ні для особистості, ні для суспільства.

Як відомо, під гарантіями прав і свобод людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [52; 82 - 83]. Серед загальних гарантій прав та свобод людини особливе місце займають юридичні гарантії, як система юридичних засобів і способів охорони та захисту прав людини і громадянина. Обовязком держави є забезпечення особі, у тому числі і дитині права на судовий захист та інші способи захисту, що не заборонені законом, а також права на отримання кваліфікованої юридичної допомоги [55; 67- 68]. Забезпечення та реалізація прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності:

. створення умов для реалізації прав та свобод людини - шляхом позитивного впливу на формування їх загально соціальних гарантій;

.охорона прав та свобод людини - шляхом проведення профілактики їх порушень;

.захист прав та свобод людини - шляхом відновлення порушеного правового статусу, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності.

У науковій літературі є різні погляди на поняття захисту та охорони прав і свобод людини. Як вірно зазначає П. Рабінович, охорона прав і свобод це стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання [46; 27]. Необхідність звернення для захисту зявляється лише при наявності перешкод здійснення чи порушення або загрозі порушення прав та свобод людини. Захист може відбуватися лише шляхом втручання органів держави у процес реалізації прав та свобод як охоронної реакції на обєктивний фактор відхилення від правопорядку, виражається у санкціях відповідальності, а також, в гарантіях особистої безпеки певних категорій осіб. Самі ж гарантії та способи забезпечення їх реалізації у сфері сімейно-правових відносин передбачені Конституцією України, Сімейним Кодексом України та іншими нормативно правовими актами. Окрему систему гарантій та способів їх реалізації передбачено міжнародно-правовими актами, зокрема вищеназваною Конвенцією про права дитини, Декларацією про права людини та іншими.

Вагоме місце серед різного виду гарантій держави займають юридичні гарантії - як передбачені законом і державою спеціальні засоби впровадження, охорони і відновлення прав та свобод людини, серед яких особливе місце належить конституційним гарантіям прав і свобод людини в Україні. Так, чинна Конституція України передбачає пряму дію норм, що є могутнім практичним інструментом впливу на конкретні суспільні відносини, у тому числі і сімейні, поведінку людей, діяльність їх утворень та ін. Пряма дія норм Конституції є стимулом до активності громадян у політико-правовій та соціально-економічній сферах, адже тепер кожен громадянин може навчитися найбільш вигідно використовувати положення Основного Закону для захисту своїх законних інтересів, прав і свобод.

Отже, без реально існуючих гарантій реалізувати закріплені у нормативно-правових актах права субєкта просто не можливо. Зміст статусу будь-якої особи визначається тими механізмами, які дають їй можливість безперешкодно користуватися своїми правами.

В Конституції України відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей, зокрема у ст. 1 закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, яке складається із вільних, рівноправних індивідів, а особистість, як відомо, формується у дитинстві. Крім того в ст. 51 Конституції закріплено, що: „Сімя, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Також в Основному Законі нашої держави визначено основні положення соціальної спрямованості нашої держави. Це зазначено в ст. ст. 30, 31, 43, 44, 45, 46, 47, 48 та ін. Для ефективної реалізації цих статей був прийнятий Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування , який має на меті створення умов для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансування, стабілізації, забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень.

Серед усіх нормативних актів, які забезпечують реалізацію прав та соціальних свобод дитини в Україні, не менш важливим є Сімейний Кодекс України, Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування,„Про охорону дитинства та ін.

Як відомо, Сімейний кодекс - це основний нормативно-правовий акт сімейного права комплексно врегульовує сімейно-правові відносини їх учасників, у тому числі дитини. Метою цього Кодексу є зміцнення сімї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обовязку перед батьками, дітьми та іншими членами сімї, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання, можливість духовного та фізичного розвитку.

Кодексом визначено, що сімя є первинним осередком суспільства, створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

З цього видно, що на сьогодні у нашій державі існує юридично закріплений факт визнання окремого правового статусу особи. Це правовий статус дитини (ч.1 ст.6 СКУ). Оскільки це прямо закріплено в Кодексі, то він може застосовуватись на стільки ж повноправно, як і правовий статус громадянина, правовий статус військовослужбовця тощо. Як і кожен правовий статус він має свої особливості. Як зазначає І. Лялька його найбільш характерна особливість проявляється у ч. 2 ст.6 Сімейного кодексу, відповідно до якої можна зробити висновок, що правовий статус дитини обєднує в себе два субєкти: малолітнього і неповнолітнього. Це є цілком вірно. Проте, з точки зору співвідношення цих двох понять їх потрібно на наш погляд, вживати у дещо іншому значенні. Так, особу слід вважати „малолітньою до встановлення певної вікової межі, бо особі, якій виповнилося 14 років, законодавство надає багато нових прав і покладає на неї додаткові обовязки. Щодо терміну „дитина, то він є синонімом до „неповнолітній, тому що:

1)у Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року дитиною визнається людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи вона не досягне повноліття раніше (ст. 1 Конвенції);

2) у тлумачному словнику української мови зазначено: „Дитина - маленька дівчинка чи хлопчик [60; 45].У звязку з цим постає питання: а де ж межа, яка розділяє маленького від великого? А ця межа є повноліття. Отже, до досягнення цієї межі особа вважається неповнолітньою.

У „Великому юридичному словнику вказано, що „неповнолітній - той, хто не досяг повноліття, малолітній [56; 78]. Це не просте ототожнення, а ототожнення з правової точки зору.

У такому науковому джерелі, як „Юридична термінологія зазначено: Неповнолітні - особи, що не досягли віку, з якого закон визнає їх повністю дієздатними. Тому не має ніякої межі, з якої наступає „неповноліття, бо ця межа існує обєктивно з моменту народження дитини.

В Сімейному кодексі України передбачені такі особисті немайнові права дитини: жити і виховуватись в сімї, на медичне обслуговування, на прізвище, імя та по-батькові, на висловлення своєї думки, на захист своїх інтересів та ін. Дитина відразу після народження має право на турботу та піклування про неї найближчих для неї людей - її батьків, але у разі зловживання своїми правами батьки можуть бути позбавлені батьківських прав (відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України)

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. [19; 36]. Отже, міжнародні договори поряд загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права є складовою частиною нашої правової системи. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобовязання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджено з Конвенцією. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобовязання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоровя, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі. Завдяки цьому додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сімї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сімї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітнього.

Разом з тим ця Конвенція пропонує ряд принципово важливих формулювань. До них належить, наприклад, визначення поняття "дитина", якою вважається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, який застосовується до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше. Дане визначення категорії дитини має надзвичайно широке застосування у національному законодавстві України, так як до прийняття Конвенції вікові критерії даної категорії не було визначено і він встановлювався державою самостійно, а тому це не завжди могло відповідати інтересам дитини. Тепер це законний термін сімейного законодавства, рівний поняттю, вживаному наприклад, у Цивільних, Кримінальних кодексах - неповнолітній.

Такі загальні положення міжнародного масштабу, так чи інакше стосуються прав дитини в сімї. Усі вони обєднані загальною метою, що полягає в зміцненні правового статусу дитини як громадянина і члена родини, поліпшенні його існування в суспільстві і сімейному колективі. Разом з тим у загальному масиві документів, що мають міжнародне значення і призначених для неповнолітніх дітей, Конвенція "Про права дитини" займає особливе місце.

Визнаючи дитину самостійним субєктом права, Конвенція охоплює весь комплекс цивільних, політичних, економічних, соціальних и культурних прав. Одночасно вона підкреслює, що здійснення одного права нерозривне від здійснення інших. Вона проголошує пріоритетність інтересів дітей перед потребами держави, суспільства, релігії, сімї. Конвенція стверджує, що свобода необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не тільки здорового і безпечного середовища, який відповідає рівню охорони здоровя, забезпечення мінімальних норм харчування, одягу і житла, але і надання цього всього в першу чергу, завжди в пріоритетному порядку, дітям.

Як і кожна людина дитина має невідємне право на життя, про що і зазначено у ст. 6 Конвенції про права дитини. Дане положення знайшло відображення у національному законодавстві, а сама: в Конституції України, Сімейному та Кримінальному кодексах України. У сучасному міжнародному праві передбачається особливе піклування про дитину як до, так і після її народження, а також захист прав дитини та матері.

Конвенція про права дитини проголосила рівність прав усіх дітей, без будь-яких винятків, без розподілу та дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, мови, статті, релігії, політичних чи інших переконань національного або соціального становища, народження чи іншої обставини, що стосується конкретної дитини або ж сімї.

Поряд із громадянськими правами Конвенція містить суто специфічні права дітей, такі, як право на захист від жорстокості та неналежного ставлення зі сторони батьків. Однак, в реальності існує практика невтручання у чуже особисте життя, що гарантується Конституцією та чинним законодавством, але це не завжди в інтересах дитини. Але, як відомо, стороннє втручання в сімейні відносини виключається, навіть шляхом спостереження за подіями що відбуваються в сімї, де негативна атмосфера, неналежне ставлення одне до одного, жорстоке ставлення батьків до дітей зумовлює певною мірою появу на вулицях нікому непотрібних дітей, травмованих психологічно і фізично. Часто трапляються випадки жорстокого побиття дітей, позбавлення їх життя та інших негативних наслідків так „званого батьківського піклування, про що свідчать результати проведеного вченими опитування дітей [39; 7]. Відповідно до ст. 9 Конвенції держава повинна створити такі умови, щоб дитина „не розлучалася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно рішення суду визначають у відповідності із застосовуваним у даному випадку законом і процедурами, що таке розлучення необхідне в інтересах дитини. Але і в цьому випадку за дитиною повинно зберігатись право підтримувати відносини з батьками, але знову ж якщо це не суперечить інтересам дитини.

Однак, коли дитина на деякий час або постійно позбавляється свого сімейного оточення, то вона має право на особливий захист та допомогу держави, як це передбачено ст.ст. 20-21 Конвенції. Дане положення закріплене і в національному законодавстві, так, відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції України на державу покладений обовязок по утриманню та вихованню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Згідно чинним законодавством України на даний час діти-сироти та діти, які позбавлені батьківського піклування, мають можливість виховуватись у сімї шляхом: усиновлення (удочеріння);взяття під опіку (піклування) у сімю; направлення до дитячого будинку сімейного типу; влаштування у прийомну сімю; встановлення над дитиною патронату тощо.

Дитина, як самостійна особистість, відповідно до ст. 29 Конвенції має право на освіту, що відповідає її природі. Було навіть проголошено перше право дитини: „Бути дитиною, виявляти свою дитячу природу, жити, думати, бачити світ, чинити, як дитина.

Відповідно до ст. 32 Конвенції за дитиною визнається право на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може створювати небезпеку для здоровя дитини чи слугувати перешкодою отримання нею виховання, або наносити шкоду її духовному, моральному та соціальному розвитку. Для реалізації даного положення в національному законодавстві має бути визначено: мінімальний вік для прийому на роботу; вимоги щодо тривалості робочого дня та умови праці; відповідні види покарань, або інших санкцій для забезпечення цих положень Конвенції.

Конвенція містить положення про те, що держави, які підписали її, зобовязані встановлювати мінімальний вік, з якого неповнолітній може бути суб'єктом злочину. Відповідно до цього Кримінальним кодексом України встановлено, що кримінальна відповідальність неповнолітніх настає з 16-ти років, а особи, які вчинили злочин у віці від 14-ти до 16-ти років, підлягають кримінальній відповідальності за деякі навмисні тяжкі злочини.

Отже, права дитини, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечувальні: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати право на імя та громадянство, медичний огляд, освіту, відпочинок та ігри.

Захисні : право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

Правовстановлюючі: дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови тощо.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її найвагомішого після життя права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. Тут мова ведеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі - до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні - незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоровя.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обовязкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України Про освіту 1991 року, який встановив обовязкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна загальна освіта обовязкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах значна частина студентів навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини. А як бути із сьогоднішніми змінами у сфері освіти ?

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини.

На нашу думку дуже важливим є значення Конвенції про права дитини для охорони сімї, як неминучої цінності, вона повинна в сутності змінити сформоване сторіччями патріархальне бачення про підлегле становище неповнолітнього в сімї.

Отже, цей найбільш широко ратифікований світом документ, маючи статус міжнародного закону передбачає всі права дитини для забезпечення її виживання, розвитку і захисту та створення їй гідних умов для зайняття свого місця у нашому суспільстві.

Розділ 2. Особисті немайнові права дитини: поняття, зміст та загальна характеристика

Проблема особистих немайнових прав дитини посідає одне з найважливіших місць у сімейному та цивільному праві. Реальне забезпечення прав людини вважається ознакою розвинутої правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя.

Особисті права людини нерозривно повязані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Цінність особистих прав полягає головним чином в тому, що вони самі і гарантії їхнього реального здійснення визначають становище людини в суспільстві, а, отже, і становище самого суспільства.

Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою повсякденного життя в Україні, а людина має бути єдиною абсолютною цінністю первісного порядку, стосовно якої визначаються всі інші цінності. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невідємними, тому їх забезпечення - одна з найважливіших функцій держави. Але дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина є особливим субєктом і має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Вона, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але дитина повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості.

Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це права росту, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини. Так, проголошення у ст. 3 Конституції України людини, її життя, здоровя, честі, гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю зумовило формування у Цивільному кодексі України окремої книги, присвяченої особистим немайновим правам фізичної особи. Також Глава 13 Сімейного кодексу України присвячена особистим немайновим правам і обовязкам батьків і дітей.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Як було вище сказано, Конвенція ООН про права дитини, цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей. Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція встановлює особисті немайнові права дитини: на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопорушення, право брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя. Вона розширює правові межи прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації. Розглядаючи питання про дітей представників національних меншин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей. Врешті, у ній зведено воєдино на сучасній і глобальній основі права дитини, проголошені у багатьох міжнародних угодах і деклараціях протягом останніх сорока років.

Частина 1 ст. 269 Цивільного кодексу України зазначає, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у звязку з якими подіями життя вони перебувають. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони своїх прав. Кожна дитина з народження визначається суб'єктом права i надiляється правоздатнiстю, складовою частиною якої є право на особистi немайновi права. Підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений в законі. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоровя, свободу та особисту недоторканність тощо. Окремі види особистих немайнових прав можуть виникати у осіб з іншого моменту, наприклад право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років.

Як випливає із самої назви, ці права є немайновими. Вони позбавлені економічного змісту, не мають грошової оцінки. Проте це не означає відсутності будь-якого зв'язку між ними та майновою сферою. Досить звернути увагу хоча б на те, що сповна реалізувати своє право на охорону здоров'я чи на інформацію значно легше у наших умовах особі, яка забезпечена матеріально. З іншого боку, порушення особистого немайнового права примушує особу до витрат, завдає їй майнових та душевних втрат, які можуть вплинути на її майновий стан у майбутньому.

Тому особисті немайнові права не можуть сприйматися й аналізуватися поза іншими правами особи: вони є складовою частиною єдиної системи прав, якими особа володіє і які підпорядковує своїм інтересам.

Особливістю особистих немайнових прав Цивільний кодекс України називає те, що вони тісно повязані з фізичною особою (ч.3 ст. 269). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Це положення відповідає найважливішим положенням Конституції України, які мають вплив на всю сферу прав людини, а саме: не відчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21), неможливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 Цивільного кодексу України). В особистих немайнових правовідносинах беруть участь уповноважений і зобовязуючий субєкт. Відправним моментом у зясуванні юридичного змісту особистого немайнового правовідношення є визначення субєктивного особистого немайнового права уповноваженої фізичної особи та кореспондуючого йому субєктивного цивільного обовязку всіх інших осіб. Специфікою субєктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає насамперед можливість вчинення певних дій самою уповноваженою особою. Дитина віком від 14 до 18 років є уповноваженою в особистих немайнових правовідносинах, малолітні віком до 14 років виступають носіями вказаних прав, але вони не можуть в ряді випадків самостійно здійснювати окремі правомочності. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на власний розсуд Межа субєктивного права є встановленою мірою поведінки. В цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на певний розсуд. І тому у випадку коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятись не на власний розсуд фізичної особи, наприклад під впливом наркотичного, алкогольного та іншого спяніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистого немайнового права.

З огляду на те, що немайнові права фізичних осіб тісно повязані з особою носія, то і здійснюються вони фізичною особою самостійно, однак через недостатній життєвий досвід, дитина не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права, тому в інтересах малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватися їхніми батьками (усиновителями) та опікунами, в інтересах неповнолітніх осіб їхніми батьками (усиновителями) та піклувальниками (ст. 272 Цивільного кодексу України). Суттєвою гарантією безперешкодного здійснення дитиною особистих немайнових прав безпосередньо чи через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав.

Серед прав людини і громадянина, які передбачені у Конституції, значна частина належить до особистих немайнових. Стаття 270 Цивільного кодексу України присвячена видам особистих немайнових прав. Відповідно до Конституції фізична особа має право на життя, на охорону здоровя, на безпечне для життя і здоровя довкілля, на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність особистого та сімейного життя, на повагу до гідності і честі, на таємницю листування телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, на вільний вибір місця та на свободу пересування, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Однак даний перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, так і Цивільним кодексом України та іншими законами. Але зрозуміло, що передбачити повний перелік даних прав у законах уявляється нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі, чи ні. Інколи висловлюється думка, про те, що оскільки особисті немайнові права передбачені Конституцією України, то вони мають конституційно-правову природу. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання суспільних відносин, а вже більш детальний розвиток вони віднаходять у галузевому законодавстві, зокрема в сімейному та цивільному.

Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша - це права у сфері забезпечення фізичного, природного буття особи. Друга - права, які забезпечують її соціальне буття [47; 15].

Найважливішим природним правом особи є право на життя. Право на життя відноситься до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування особи. Воно гарантує недоторканність фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не допускає розпорядження ним ким-небудь, крім самої людини. Це право має декілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпоряджання життям. Стаття 281 Цивільного кодексу України проголошує невідємне право фізичної особи на життя, неможливість позбавлення її життя. Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального так і цивільного законодавства. Ще одною з складових права на життя є неприпустимість медичних, наукових та інших дослідів над неповнолітньою людиною. Категорії життя та здоров'я взаємно пов'язані. Тому можна сказати, що життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.

Основи законодавства про охорону здоров'я відтворили положення Всесвітньої організації охорони здоров'я, згідно з яким здоров'я є станом цілковитого фізичного, духовного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб.

Проголошене у Конституції та у Цивільному кодексі право кожного на життя - не просто декларація; це право неодмінно має бути реалізовано. Стаття 49 Конституції України визнає за кожним право на охорону здоров'я. Неважко помітити, що право на здоров'я - ширше за змістом поняття. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок забезпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти. Складовими частинами права на охорону здоров'я дитини є достатній рівень життя, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримки здоров'я; безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище; безпечні умови навчання та відпочинку та ін.

У загальному контексті прав особи щодо свого здоров'я чільне місце посідає право на надання медичної допомоги. Цивільний кодекс України пропонує докладну регламентацію змісту цього права. Зокрема ст. ст. 282, 283, 284 Цивільного кодексу України.

Важливе значення для здійснення особою свого головного природного права - права на життя - має право на безпечне довкілля.

Довкілля - це не лише природа, а й усе те, що оточує дитину в школі, вдома та поза ним; усе те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.

Порушення цього права ми, на жаль, спостерігаємо дуже часто: тротуари з вибоїнами, за які можна зачепитися і впасти, антисанітарія у дворах будинків, радіоактивне випромінювання від будматеріалів, які було виготовлено із забрудненого піску, недостатня звукоізоляція стін жилих будинків і багато, багато іншого.

За статтею 29 Конституції людина має право на свободу. Джерелом цієї норми є положення Загальної декларації прав людини, що було перенесено у статтю 21 Конституції: усі люди є вільними. Свобода фізичної особи -це немайнове благо, яке полягає у можливості вільно обирати місце свого знаходження. Законом передбачена кримінальна відповідальність за злочини проти свободи людини. Що стосується дітей то до таких злочинів проти свободи можна віднести незаконне позбавлення волі та викрадення, підміна дитини, експлуатація дітей та ін. Визнати позбавлення волі незаконним можна у тих випадках, коли таке позбавлення волі здійснюється не у відповідності з Конституцією України, законами України, а також діючими міжнародними договорами.

Це право є всеосяжним і стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя.

Цивілістичний аспект свободи пов'язується з дієздатністю фізичної особи. Цілком позбавленою свободи є недієздатна особа, яку визнано такою судом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Носієм цілковитої свободи є особа, яка досягла повноліття і набула повної дієздатності (18 років). Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках: 1) реєстрації шлюбу, особою, яка не досягла 18 років (ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України); 2) надання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки і піклування неповнолітній особі (ст. 35 Цивільного кодексу України). Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які не досягли 14 років і за ст. 31 Цивільного кодексу України іменуються малолітніми особами, неповну цивільну дієздатність мають особи у віці від 14 до 18 років.

За Конституцією право на свободу поєднано з правом на особисту недоторканність. Недоторканність трактується як гарантія від посягань з боку будь-кого [53; 16]. Фізична недоторканність це складова частина поняття „здоров'я. Дитина не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському, або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Звідси можна зробити висновок, що головний аспект права особи на недоторканність полягає в абсолютному обов'язку кожного не завдавати іншому фізичного болю, не обмежувати його свободи.

Не допускається фізичне покарання батьками(усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ) малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Відповідно до вимог Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дітей батьками, а також застосування до дітей інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини. При цьому не має значення, яка мета такого покарання: застосовується вона за провину або ні, з метою перевиховання чи залякування. Таким чином визначені межі вибору форм і методів виховання дітей. Ці методи не можуть суперечити закону і моральним засадам суспільства. Забезпечуються права дитини на особисту недоторканність установленою законом системою державного контролю, судовим захистом.

Одним з природних прав людини є право на сім'ю, адже вона була і залишається природним та основним осередком суспільства., вибір осіб, які утворюють сім'ю, право на перебування в сім'ї

Конвенція про права дитини (ст. 16) передбачає право дитини на сімейне життя. Отже, право на сім'ю у сенсі права жити у сім'ї мають усі від моменту народження. Щодо права на створення сім'ї, то це право - категорія вікова. Оскільки дитина, якій виповнилося 14 років ( ч 3 ст. 160 Сімейного кодексу) може сама обирати місце свого проживання, батьки не можуть вимагати примусового повернення до них дитини. Звідси випливає висновок про те, що чотирнадцятирічна особа може сама безперешкодно створити сім'ю. Зареєструвати шлюб, однак, за загальним правилом вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. У разі вагітності або народження дитини особам, які не досягли шлюбного віку, може бути надано право на шлюб. При цьому мінімальна вікова межа не встановлюється. Не слід, однак, забувати, що кримінальне законодавство України передбачає покарання за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими вважаються особи обох статей, які не досягли 14-літнього віку). Питання про досягнення статевої зрілості у віці від 14 до 17 років у кожному конкретному випадку визначається судово-медичною експертизою.

немайновий право дитина законодавство

Розділ 3. Види особистих немайнових прав дитини

.1 Право дитини на прізвище, імя, по батькові

Відповідно до ст. 7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на імя і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків та право на їх піклування. Стаття 8 Конвенції передбачає право дитини на збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючи ми ознаками особи є імя приз віще, громадянство, сімейні звязки. Згідно зі ст. 28 Сімейного кодексу України фізична особа набуває прав та обовязків і здійснює їх під своїм іменем. Імя фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право дитини на імя забезпечує їй правову індивідуалізацію, свідчить про сімейну належність цієї особи і наявність у неї звязку з цим встановлених законом можливостей. Право фізичної особи на імя передбачене також Цивільним кодексом України зокрема ст. 294, 295, 296 і воно є значно ширшим за своїм змістом і його не можна ототожнювати з правом на присвоєння імені згідно з нормами сімейного права. Згідно з Цивільним кодексом України фізична особа має право на транскрибований запис її приз віща та імені відповідно до своєї національної традиції, що можна вважати важливою гарантією від спотворення імені, зокрема перекладі іншою мовою. [7; 36] Цивільний кодекс За умов колишнього Радянського Союзу, коли імена неросіян підганялися до російської вимови та написання, нормальним вважалася заміна українських імен, приміром, Надія, Опанас, Катерина відповідно на Надежда, Афанасий, Єкатерина.

Право на імя фізичної особи є особистим немайновим правом, яке включає в себе таку низку прав:

·Право володіти, користуватись і розпоряджатись своїм іменем;

·Право вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені;

·Право на псевдонім;

·Право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші його порушення.

Відповідно до ст. 145 Сімейного кодексу України прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється і дітям. Така ситуація є найпоширенішою і особливих проблем не викликає.

За наявності у батьків різних прізвищ за їх письмовою згодою дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворюване шляхом зєднання прізвищ батьків.

У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки мають зазначити, з якого прізвища (батька чи матері) має починатися прізвище дитини. Однак, передбачаючи таку можливість, Сімейний кодекс України не дає відповіді на питання, як бути у випадку, коли один із батьків має подвійне прізвище. Обґрунтовано необхідність удосконалення ч. 2 ст. 145 Сімейний кодексу України, доповнивши її абзацом, який викласти в такій редакції: Якщо один з батьків має подвійне прізвище, при присвоєнні дитині подвійного прізвища, батьки мають вирішити, яку із складових подвійного прізвища батька (матері) вони бажають закріпити в подвійному прізвищі дитини [70; 13].

За відсутності згоди між батьками дитині присвоюється прізвище на підставі рішення органу опіки та піклування. У разі виникнення спору між батьками щодо прізвища, яке носитиме їх дитина, вони можуть звернутися для його вирішення до суду. Отже, встановлено альтернативну підвідомчість зазначеного спору. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється і прізвище дитини, яка не досягла семи років.

Право на зміну прізвища дитини, як і право на його присвоєння, належить до особистих немайнових прав батьків. Стаття 148 Сімейного кодексу України встановлює підстави та загальний порядок зміни прізвища дитини її батьками. Докладніше зміна прізвища, по батькові дитини та інших актових записів цивільного стану регулюється Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану.

Згідно з зазначеним Положенням зміна прізвища неповнолітньої дитини проводиться шляхом внесення зміни до актового запису про її народження. За загальним правилом внесення змін і доповнень до актових записів цивільного стану, складених в органах РАЦСу, у випадках, передбачених законодавством, за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами, провадиться відділами РАЦСу районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції.

Заява про зміну прізвища дитини подається до відділу РАЦСу за місцем проживання заявника. Вона має бути заповнена розбірливо, містити вичерпні відповіді на всі питання.

У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою (ч. 2 ст. 148 Сімейного кодексу України). Після досягнення семирічного віку дитина, як правило, вперше усвідомлено починає реалізовувати право на імя, виступаючи від свого імені у суспільних відносинах (зокрема у школі, під час участі у спортивних або музичних змаганнях тощо). Тому законодавець надає їй право вирішувати питання про зміну її приз віща (як у разі зміни прізвища обома батьками, так і тоді коли прізвище змінює один з них).

Як вже зазначалось, зміна прізвища дитини, яка досягла семирічного віку, можлива лише за її згодою. Проте у ст. 148 Сімейного кодексу України не вказано, в якій формі має діставати вияв ця згода (в усній чи письмовій). Оскільки дитина у такому віці, як правило, вже володіє початковими навичками письма, уявляється, що її згода на зміну прізвища має бути підписана нею. Адже усна форма зазначеного волевиявлення дитини може призвести у майбутньому до оспорювання зміни прізвища на тій підставі, що згоди дитини не було.

Згідно з ч. 4 ст. 148 Сімейного кодексу у разі незгоди одного з батьків зі зміною прізвища дитини спір між батьками, як і більшість сімейних спорів вирішується органами опіки і піклування або судом. Причому відповідно до ч. 3 ст. 19 Сімейного кодексу України звернення до органу опіки та піклування не позбавляє особу права звернення до суду.

Розглядаючи спір, орган опіки та піклування або суд беруть до уваги міру участі батьків у вихованні дитини та виконання кожним з них своїх батьківських обовязків, а також інші обставини, що свідчать про відповідність зміни прізвища дитини її інтересам.

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та імя з додержанням порядку, встановленого законом, що є важливою гарантією права на імя фізичної особи. Право на зміну приз віща імені та по батькові, відповідно до ст. 295 Цивільного кодексу, а також Сімейного кодексу України, Указу Президента України „Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові від 31 грудня 1991 року №23, та Положення „Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233, мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Однак фізична особа, яка досягла 14 років, також наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою одного з батьків з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє приз віще та імя. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені. Прізвище, імя та по батькові дитини можуть бути змінені у разі її усиновлення відповідно до закону. Що стосується прізвища, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, або визнання його недійсним.

У ст. 146 Сімейного кодексу України закріплено право батьків дитини на присвоєння їй імені, яке одночасно є й їх обовязком. Як правило, імя дитини визначається за згодою батьків. Вони мають право обрати будь-яке імя, яке передбачене довідником власних імен, керуючись лише здоровим глуздом Однак уявляється, що у випадку, коли батьки виявляють бажання присвоїти дитині певне „екзотичне імя, наприклад, Плуг, Трактор, Бен Ладен тощо, органи опіки та піклування або ж суд може, використовуючи принцип розумності (п.6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України), відмовити батькам у реєстрації такого імені, керуючись при цьому інтересами дитини. Національне законодавство не містить заборон як щодо подвійного, так і щодо потрійного імені. Якщо бажання присвоїти дитині три чи навіть більше імен зумовлюється національною традицією хоча б одного з батьків, то відмова службової особи була б безпідставною. Якщо ж такою історичною національною традицією бажання батьків не обґрунтоване, подібна творчість батьків мала би бути зупинена, адже в усьому має бути міра.

Право на присвоєння дитині імені мають не тільки батьки, а й інші особи та заклади. Зокрема, прізвище, імя, та по батькові знайденої дитини записуються за даними, зазначеними у рішенні органу опіки та піклування, адміністрації дитячого закладу, органу внутрішніх справ, або визначаються особою, яка взяла дитину на виховання, чи працівниками органу РАЦСу.

Частина 2 ст. 146 Сімейного кодексу України передбачає можливість присвоєння дитині двох імен, хоч реалізація такого положення, на думку Ю. Червоного, може ускладнити індивідуалізацію тієї або іншої особи [58; 244]. Кількість та форма імен не обмежуються у тих випадках, коли батько і (або) мати дитини є представниками національних меншин, звичаєм яких є присвоєння дитині декількох імен. У разі відсутності згоди між батьками щодо імені дитини спір вирішується за їх бажанням органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини є однією зі складових її імені. Воно не може визначатись за розсудом батьків. Згідно з ч. 1 ст. 147 Сімейного кодексу України по батькові дитини визначається за іменем батька. Якщо батько має подвійне імя, по батькові присвоюється дитині за одним з них на вибір батьків. У разі реєстрації народження дитини у громадян, у національній традиції яких немає звичаю присвоювати дитині по батькові, в актовому записі та у Свідоцтві про народження дитини мають бути записані лише її прізвище та імя.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває в шлюбі, за умови, що батьківство конкретної особи щодо неї не визнане, визначається за іменем особи, яку мати дитини називає її батьком.

У тих випадках, коли мати, яка не перебувала в шлюбі з батьком дитини, померла або коли мати, яка не перебуває у шлюбі, передала дитину на повне утримання держави, тобто відмовилася забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя, або коли місце проживання матері не відоме, а батьківство конкретної особи щодо дитини не встановлене, реєстрація народження дитини провадиться за письмовою заявою уповноваженого представника адміністрації дитячого закладу чи особи, яка опікується дитиною. У такому разі відомості про матір визначаються за медичним свідоцтвом про народження дитини встановленої форми, прізвища дитини та її батька - за прізвищем матері, а імя та по батькові дитини і батька - за вказівкою заявника. Причому по батькові дитини має відповідати імені батька (інші відомості про батьків не записуються). Про реєстрацію народження такої дитини орган РАЦСу зобовязаний повідомити орган опіки та піклування.

Відповідно до ст. 149 Сімейного кодексу України у разі, якщо батько змінив своє імя, по батькові дитині, яка досягла 14 років, змінюється за її згодою.

3.2.Право дитини жити і виховуватись в сімї

Правове регулювання відносин по сімейному вихованню малолітніх та неповнолітніх дітей, досягнення тих цілей, які передбачають норми сімейного права, багато в чому залежать від факторів і обставин, прямо чи опосередковано впливаючих на умови проживання дитини в сімї. Найважливішим серед прав та обовязків батьків є право на виховання дитини. Як зазначає М. Антокольська, виховання - це тривалий процес впливу на дітей, який передбачає як здійснення батьками дій спрямованих на досягнення певного результату, так і несвідомий вплив на дітей, який відбувається постійно у процесі їх спілкування [27; 206]. Тому можна сказати що, забезпечення цілого ряду життєво важливих прав дитини в суспільстві, державі тісно повязане з умовами його сімейного виховання. При цьому мається на увазі передбачені Конвенцією права на: виживання і здоровий розвиток (ст. 6); користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоровя та засобами лікування хвороб та відновлення здоровя (ст. 24); користування благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 26); рівень життя необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (ст. 27); освіту, у тому числі на безплатну і обовязкову початкову освіту (ст. 28); захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні освіти чи завдавати шкоди здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку неповнолітнього ( ст. 32); захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження або експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

Кожне із перерахованих в Конвенції положень не може бути відокремлене від якості сімейного виховання. Тому різноманітні порушення будь-якого із зазначених прав можуть повністю чи частково паралізувати зусилля осіб, зобовязаних захищати права дитини, перш за все повязані з сімейним вихованням. Конвенція дає перелік усіх прав дитини, не виділяючи як головних жодного з них, чи йде мова про загальногромадянські права і свободи чи права у сімї. При цьому не існує ніякої залежності між правовим статусом дитини і рівнем її матеріального, сімейного благополуччя.

Не віддаючи переваги якому-небудь одному праву дитини, документ наголошує на необхідності приділяти увагу найкращому забезпеченню її інтересів, що має особливе значення при захисті прав, повязаних із сімейним вихованням, визначає загальний характер захисту прав дитини, їх спрямованість, визначає коло осіб, зобовязаних захищати права дитини (причому на першому місці в їхньому переліку батьки, опікуни, а також ті, хто несе по закону відповідальність за неповнолітнього).У ньому звертається увага на відповідальність батьків, а у відповідних випадках і інших членів родини за неналежне здійснення передбачених законом прав і обов'язків щодо дитини, пропонується організована система контролю за дотриманням усіх прав дітей, передбачається контроль за виконанням державою-учасником своїх зобов'язань по забезпеченню прав дитини у своїй країні, пропонується державам-учасникам приймати необхідні законодавчі, адміністративні міри для здійснення передбачених нею прав дитини. Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Особливе місце в забезпеченні права дитини на виховання в родині займають засоби масової інформації. Визнаючи їхню важливу роль, Конвенція пропонує державам-учасникам забезпечити, по-перше, доступ дитини до інформації й матеріалів з різноманітних національних і міжнародних джерел, особливо до таких, які направлені на сприяння соціальному, духовному й моральному благополуччю дитини, його здоровому фізичному й психічному розвитку. По-друге, заохочує розробку відповідних принципів захисту дитини від інформації й матеріалів, що наносять шкоду її благополуччю (п. "е" ст. 17 Конвенції). Те ж саме можна сказати про ст. 33 Конвенції, де говориться про прийняття державою всіх мір захисту дитини від незаконного вживання наркотичних засобів й психотропних речовин. Таким чином, ті положення Конвенції, які умовно можна позначити як загальні, неможливо розглядати в ізольованому виді. Усі вони несуть своє смислове навантаження при забезпеченні прав дитини в сімї. З іншої сторони, багатство змісту Конвенції, розмаїття передбачених нею прав дозволяє зайвий раз переконатися в їхньому комплексному характері, що вимагає застосування мір захисту за допомогою не тільки сімейного, але й інших галузей права.

Права неповнолітніх дітей закріплені також в главі 11 Сімейного кодексу України, що включає в себе: право жити і виховуватись в сімї; право наскільки це можливо знати своїх батьків; право на піклування зі сторони батьків; право на сумісне проживання разом зі своїми батьками; право на виховання своїми батьками; право на забезпечення своїх інтересів.

Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням (ст. 7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обовязків. Реалізація права дитини на проживання в сімї має розпочатись з виконання батьками їх обовязку забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя (у тих випадках, коли дитина була народжена не в пологовому будинку, а іншому закладі але була поміщена туди відразу після пологів). Це положення закріплено у ч. 1 ст. 143 СК України. Вперше в історії сімейного права України законодавчо закріплено обовязок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя. Підставою для закріплення цього обовязку стали статистичні дані, відповідно до яких у нашій країні з кожним роком збільшується кількість дітей, яких батьки з різних причин залишають у пологових будинках або інших закладах охорони здоровя. А ч. 2 цієї статті встановлює обовязок матері забрати свою дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя навіть тоді, коли вона не перебуває у шлюбі. Тим самим законодавець робить наголос на тому, що відсутність у жінки чоловіка або іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для відмови від дитини. Однак, як зазначає Ю.Червоний закріплення зазначеного обовязку лише матірю порушує принцип рівності прав та обовязків обох батьків. Тому уявляється, що цей обовязок має покладатися як на матір, так і на батька дитини не залежно від тих відносин, у яких вони перебувають (зареєстровано шлюб чи ні) [58; 239]. Обовязок матері, батька дитини забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя, який, на відміну від інших субєктивних сімейних прав та обовязків, має разовий, а не триваючий характер, відповідає праву дитини на проживання в сімї (ч.3 ст. 4 Сімейного кодексу України). Право фізичної особи на сімю закріплене і в ст. 291 Цивільного кодексу України. Однак на відміну від ст. 4 Сімейного кодексу України стаття Цивільного кодексу України передбачає право особи бути членом сімї, а не її право на створення сімї, а також неможливість проти волі особи її розлучення з сімєю (крім випадків встановлених законом).

Положення ч. 3 ст. 4 Сімейного кодексу України відповідає ч. 3 ст. 51 Конституції України, яка передбачає охорону державою сімї, дитинства, материнства і батьківства. Тому обовязок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя є їх обовязком перед державою, тобто він має не тільки сімейно-правовий, а й публічно-правовий характер.

У ч. 3 ст. 143 Сімейного кодексу України закріплено винятки з загального правила - обовязку батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя і підстави її залишення там. Згідно з нею однією з таких підстав є істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку дитини, які найчастіше виявляються після її народження і фіксуються медичними працівниками у картці новонародженого. Проте прикметник „істотні має оціночний характер. А зробити висновок про істотність або неістотність вад розвитку дитини можна лише за результатами її медичного обстеження. Тому уявляється, що підставою для залишення дитини має бути не особиста думка батьків та їх родичів щодо істотності вад дитини, а лише медичний висновок.

Складніше вирішувати питання про наявність такої передбаченої ч. 3 ст. 143 Сімейного кодексу України підстави залишення дитини, як „інші обставини, які мають істотне значення. Таке формулювання, як зазначає Ю.Червоний дозволяє довільно тлумачити дану норму, адже перелік цих обставин передбачити не можна. Більше того, одні й ті ж самі обставини можуть для когось мати істотне значення, а для когось ні. У зазначеній же статті не вказано, хто саме має вирішувати питання про їх істотність.

Оскільки розглядувана стаття встановлює певний обовязок батьків, їх ухилення від його виконання відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 164 Сімейного кодексу України. У ч. 1 цієї статті зазначено, що якщо мати, батько не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав.

Оскільки виховання у сімї має важливе значення, ч. 4 ст. 143 Сімейного кодексу України надає право забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоровя у тих випадках, коли її батьки відмовилися зробити це, бабі, діду та іншим родичам дитини. Однак така передача може бути здійснена з дозволу органу опіки і піклування, який повинен переконатись у тому, що це не суперечитиме інтересам дитини і не порушуватиме її прав. У подальшому згідно зі ст. 165 Сімейного кодексу України баба, дід та інші родичі можуть звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків дитини батьківських прав як особи, в сімї яких вона проживає.

У ст. 150 Сімейного кодексу України визначено загальне коло обовязків батьків щодо виховання та розвитку дитини. Згідно з нею батьки зобовязані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сімї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоровя, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Питання ж про те як треба виконувати ці обовязки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішувати самі батьки.

Виховання - це процес, який передбачає не тільки здійснення батьками певних дій. А й певну реакцію на них з боку дитини. Отже, можна сказати, що обовязку батьків щодо виховання дитини відповідає її право одержувати від них належне виховання.

Батьки самі вирішують питання про вибір форм та методів виховання дитини. Проте це їх право. Як і будь-яке інше. Має свої межі. Тому згідно з ч. 3 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають право обирати такі форми і методи виховання, що не суперечать закону, моральним засадам суспільства. Частина 7 ст. 150 Сімейного кодексу України закріплює заборону застосування батьками до їх дітей фізичних та інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Наведеним положенням ч. 3 ст. 151 і ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України певною мірою відповідає ст. 1 Закону України „Про попередження насильства в сімї [18; 45]. У ній під насильством у сімї розуміються будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психологічної або економічної спрямованості одного члена сімї щодо іншого, які порушують конституційні права і свободи останнього, як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному, або психічному здоровю.

Уявляється, що положення, наведене у ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України є не зовсім точним. Адже людська гідність - це субєктивна категорія. Тому одне й те саме покарання, але застосовуване до різних дітей, може принижувати і не принижувати людську гідність.

Як зазначає В. Рясенцев, у батьків і дітей є одночасно права та обовязки, повязані з вихованням останніх [50; 206]. Праву батьків на виховання дітей відповідає обовязок останніх не чинити батькам перешкод під час здійснення ними цього права в інтересах дітей. При цьому треба, однак, враховувати, що виконання цього обовязку (як і здійснення цього права) не завжди може бути покладене на дітей. Воно забезпечується насамперед їх батьками, а також закладами та особами, покликаними створювати належні умови для нормального фізичного і духовного розвитку дитини. Праву батьків на виховання, як зазначає М. Антокольська, протистоїть обовязок дітей „перетерплювати виховання. Батьки мають право вживати до своїх дітей певних примусових заходів, щоб домогтися від них бажаної поведінки[27; 206]. Проте батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини (ч. 2 ст. 155 Сімейного кодексу України).

Проте більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні тяготи, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрісімейних звязків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок, внаслідок зниження престижу сімї, нестабільності сімейних стосунків, відсутності необхідної культури сімейного життя, пияцтва батьків зростає кількість сімей, що розпадається, та дітей, які потрапляють до спеціальних дитячих закладів, жебракують, бродяжать [34; 35]. Як показує практика, батьки часто неналежно виконують свої обовязки по вихованню, тому наше законодавство повинно передбачати заходи захисту дітей від жорстокості батьків. Чинним сімейним, адміністративним, кримінальним законодавством України передбачені деякі заходи захисту. Проте, їх реалізація на сьогодні є досить неефективною, адже притягати батьків до кримінальної відповідальності, на думку і науковців, і практиків, є надзвичайно важко. Зумовлено це наступними причинами:

1)сімя є відносно відокремленим утворенням (групою) суспільства, тому взаємовідносини між її членами приховані від стороннього ока;

2)порушена кримінальна справа часто припиняється в силу того, що дорослі члени сімї заперечують факти, наведені в позові, а неповнолітній, під тиском з боку батьків, часто не підтверджує фактів жорстокого поводження з ним [41; 63].

Законодавство віддає явну перевагу сімейному вихованню перед іншими його формами. Йому підпорядковані такі форми виховання дітей, як усиновлення, встановлення над дітьми опіки та піклування, передача дитини у сімю патронатного вихователя. Але, незважаючи на досить чітко розроблену, на сьогодні, законодавчу основу щодо захисту прав дітей, в Україні дедалі збільшується кількість дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, що зумовлено соціально-економічними, морально-етичними, психологічними причинами тощо, що призводить до негативних наслідків: порушується визначальне право дитини виховуватись в сімї та збільшується кількість вихованців державних закладів опіки. За даними Державного комітету статистики у навчально виховних закладах на початок 2008 року виховується 54819 дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, в Україні становить 150679 осіб, але статистика щодо кількості дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування не є точною, оскільки реєстрація відбувається за відомчим принципом влаштування і є діти, які фіксуються двічі, а є зовсім не враховані (безпритульні діти, діти-жебраки, діти, які перебувають у медичних закладах). Починаючи з 2005 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках-інтернатах збільшилася в 1,8 рази. Кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,7 рази. У ч. 3 ст. 4 Сімейного кодексу України зазначено, що кожна особа має право на проживання в сімї. Як підкреслює Л. Пчелинцева, право жити і виховуватись в сімї є одним з найважливіших прав дитини. Право батьків на виховання дітей включає в себе низку правомочностей та обовязків. Відповідно до ч. 1 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Зазначені право та обовязок - це міра можливої й належної поведінки батьків щодо дітей, яка ґрунтується на законі. Як зазначає Т. Фадєєва, право батьків на особисте виховання дитини передбачає їх право на спілкування з дитиною і право на визначення її місця проживання[33; 409].

Згідно зі ст. 150 Житлового кодексу громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним, нею для особистого проживання та проживання членів їх сімей [8; 47].

Як було зазначено вище, право батьків на особисте виховання дитини включає в себе їх право визначати місце її проживання. Відповідно до ст. 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а дитині, якій виповнилось десять років, - за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою (ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу)

Згідно з ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає постійно, переважно, або тимчасово. Право на вибір місця проживання є одним із конституційних прав громадян (ч. 1 ст. 33 Конституції України.)

Право батьків на особисте виховання включає в себе і їх право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону, або рішення суду (ч. 2 ст. 163 Сімейного кодексу України). Проте це право, як підкреслюється в літературі, не є безмежним. Воно визначається відповідністю цієї дії інтересам дитини [36; 177]. У разі відмови осіб, які тримають у себе дитину, повернути її батькам, спір має вирішуватись судом.

До обовязків батьків щодо виховання і розвитку дитини, як вже зазначалось належить і їх обовязок піклуватися про її здоровя, фізичний, духовний, та моральний розвиток (ч. 2 ст. 150 Сімейного кодексу України). Цей обовязок батьків, який згідно з ч. 3 ст. 51 Конституції є й обовязком держави, відповідає праву дітей на фізичний і духовний розвиток, що забезпечує їй можливість стати повноцінним членом суспільства.

Складовою частиною права та обовязку батьків щодо виховання дитини є їх право та обовязок забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 3 ст. 150 Сімейного кодексу України), якому кореспондує відповідне право та обовязок дітей. Зазначене право та обовязок батьків є їх правом та обовязком не тільки перед дітьми, а й перед суспільством, тобто, як зазначає М. Антокольська, воно має не тільки сімейно-, а й публічно- правовий характер [27; 208]. Батьки наділені правом вибору закладу освіти та форми навчання дітей для здобуття ними повної загальної середньої освіти. Відповідно до ст. 8 Закону України „Про дошкільну освіту сімя зобовязана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільному та інших закладах освіти або забезпечити дошкільну освіту в сімї. Дитина може здобувати дошкільну освіту за бажанням її батьків або осіб, які їх замінюють, у дошкільних закладах освіти (незалежно від їх підпорядкування, типів та форми власності; в сімї; з допомогою осіб, які мають відповідну вищу педагогічну освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг у галузі дошкільної освіти (ч. 5 ст. 9 Закону). А згідно зі ст. 60 Закону України „Про освіту батьки та особи, які їх замінюють, мають право обирати заклади освіти для неповнолітніх дітей.

Обираючи заклад та форму навчання для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти батьки зобовязані враховувати її думку. Цей обовязок обумовлений одним із загальних принципів сімейного права України, відповідно до якого регулювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (ч. 8 ст. 7 Сімейного кодексу України). Він відповідає ч. 2 ст. 155 Сімейного кодексу України, згідно з якою батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини, ч. 2 ст. 152 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обовязків щодо неї, а також ч. 1 ст. 14 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці мають поважати право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

Як вже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції і п. 1 першого розділу Декларації про загальні принципи державної політики України стосовно сімї та жінок батьки мають рівні права та обовязки щодо дитини. Зазначене положення закріплене у ч. 1 ст. 141 Сімейного кодексу України. Тому питання, повязані з вихованням дитини, вирішуються батьками спільно. При цьому не має значення, проживають батьки разом з дитиною чи окремо від неї (частини 1 і 2 ст. 157 Сімейного кодексу України). Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з них. Хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини. Відповідно до ч. 4 ст. 157 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обовязків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Уявляється, що такий договір має бути укладений в письмовій формі. Інакше досить важко довести недодержання його умов. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобовязаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з них.

З урахуванням соціального значення сімейних правовідносин Є. Ворожейкін виділяє в окрему групу ті правовідносини, зміст яких становлять права та обовязки, здійснення, або виконання яких істотно зачіпає суспільний інтерес. Зміст зазначених прав та обовязків визначається тим, що вони є не тільки правомочностями певної особи перед іншою особою, а й одночасно її обовязками перед суспільством. Особливістю захисту цієї групи сімейних правовідносин є те, що він забезпечується незалежно від бажання, а нерідко і всупереч бажанню їх субєктів [30; 257 - 258].

Складовою частиною виокремленої Є. Ворожейкіним групи сімейних правовідносин є право дитини на належне батьківське виховання, що забезпечується встановленою законом системою державного контролю.

На сьогодні, як стверджує Б. Левківський в українських сімях емоційна підтримка дитини з боку батьків поступово зменшується з віком дитини. Відзначається досить стала динаміка: чим старша дитина, тим менше батьки цікавляться її справами, колом спілкування, проблемами, які хвилюють дитину. Однак і соціологи, і психологи стверджують, що чим старша дитина, тим більше вона потребує емоційної підтримки з боку батьків. Батьки повинні не тільки емоційно підтримувати своїх дітей, а й якомога частіше контролювати, як і з ким дитина проводить свій вільний час, особливо у великих містах (мегаполісах), такий контроль потрібен саме через сплеск наркоманії, токсикоманії та алкоголізму серед неповнолітніх у містах.

Поширення таких соціально-негативних явищ, як наркоманія, алкоголізм, злочинність серед неповнолітніх перебувають у прямій залежності від сімейного благополуччя, емоційної підтримки неповнолітнього та контролю з боку батьків.

3.3.Право дитини на висловлення своєї думки

У загальному вигляді це право з урахуванням положень ст. 12 Конвенції про права дитини закріплено у ст. 171 Сімейного кодексу України. Закріплення цього права підкреслює, що в сімї дитина є особистістю, до думок якої потрібно прислухатись, особливо при вирішенні тих питань, що безпосередньо стосуються її інтересів. Право дитини на висловлення своєї думки полягає в тому, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сімї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також життя сімї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору, щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення цих прав, а також спору, щодо управління її майном. Ці положення відповідають ч. 3 і 8 ст. 7 Сімейного кодексу України, де зазначено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародно-правовими актами, визнаними в Україні, також те, що регулювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її прав, передбачене і деякими іншими статтями Сімейного кодексу України. Так відповідно до частини 2 і3 ст. 148 не допускається без згоди дитини, яка досягла семи років, зміна її приз віща, а згідно зі ст. 149 зміна по батькові дитини, якій виповнилось 14 років. Частина 2 ст. 152 закріплює право дитини противитися неналежному виконанню батьками своїх обовязків щодо неї. Але уявляється, що поняття „противитися є некоректним з погляду юридичної термінології. Воно більшою мірою відображає дії дитини, а не правові наслідки її неналежного виховання у тому разі, коли батьки здійснюють його неналежним чином. Тим більше, що відповідно до ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України дитина має право звернутися за захистом своїх інтересів до органів опіки і піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Будь-яких вікових обмежень для цього не встановлено .

У ч. 2 ст. 160 Сімейного кодексу України зазначено, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Частина 3 цієї статті, якщо батьки проживають окремо місце проживання дитини, яка досягла 14 років визначається нею самою, але це дещо суперечить аналогічній нормі Цивільного кодексу України. Так, ч. 2 ст. 29 закріплює положення про те, що фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Це принципово нова норма у вітчизняному законодавстві. Причому наслідки її запровадження важко оцінити. Уявляється, що це положення, може призвести до збільшення кількості втеч дітей з дому, безпричинної зміни місця проживання. У 14 років у підлітка, як правило настає перехідний вік, відбувається формування особистості, свого „я, внаслідок чого досить часто виникають конфлікти між батьками та дітьми.

Частина 1 ст. 218 передбачає згоду дитини на її усиновлення. Оскільки усиновлення проводиться виключно в інтересах дитини, тому важливим є її ставлення до факту передання її в сімю усиновлювача. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові. Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він повязує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому ставлення дитини до її усиновлення має бути виявлене з того моменту, коли дитина у змозі висловити і сформулювати його. У кожному конкретному випадку відділ освіти, на який покладено ведення справ про усиновлення визначає, в якій формі, що відповідає віку дитини має бути висловлена згода на її усиновлення. Однак одержання від дитини згоди не повинно бути формальним актом. Треба прагнути до того, щоб думка дитини щодо усиновлення свідчила про її справжнє бажання. Отже, відсутність згоди дитини має розглядатись судом, як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає у такому разі волі дитини вирішального значення. Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, повязані виключно з її малолітством і не стануть перешкодою до налагодження нормальних відносин між нею та усиновлювачем [27; 208].

Також стаття 253 Сімейного кодексу України передбачає згоду дитини, яка досягла такого віку, що може її висловити, на її передачу у сімю патронажного вихователя.

Проте, варто зазначити, що ні у Конвенції про права дитини, ні в Сімейному кодексі України немає вказівки на мінімальний вік дитини після досягнення якого повинна братись до уваги її думка. Згідно зі ст. 12 Конвенції право на висловлювання своєї думки має дитина, здатна сформулювати власну точку зору. Це означає, що, як тільки дитина досягне достатнього ступеня розвитку для того, щоб це зробити, вона вправі виражати свою думку при вирішенні в сімї любого питання, що зачіпає її інтереси, наприклад вибір закладу освіти, форми навчання, організації дозвілля, тощо. З цього часу дитина має право бути заслуханою в любому судовому чи адміністративному розгляді справ, що безпосередньо стосуються її інтересів, зокрема, вона може висловлювати свою думку при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання (ст. 158 - 159 Сімейного кодексу України), місця проживання (ст. 160 - 161 Сімейного кодексу України), про позбавлення і поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління майном. В залежності від обставин дитина може бути визваною в суд для вияснення її думки. Якщо присутність в судовому засіданні може негативно вплинути на дитину, вона опитується поза судовим засіданням представниками органів опіки і піклування за участю необхідних спеціалістів.

Право дитини на врахування питань, що стосуються її особисто, а також її сімї, має не тільки сімейно-, а й публічно-правовий характер. Це дістає вияв у тому, що дитина, яка досягла певного віку, може вступати в адміністративно-правові відносини з органом РАЦСу з приводу зміни свого прізвища, імені та по батькові (статті 148 і 149 Сімейного кодексу України; частини 1 і 2 ст. 295 Цивільного кодексу України).

Водночас треба зазначити, що думка дитини не має вирішальне значення для вирішення усіх питань, повязаних з її життям. Відповідно до ч. 3 ст. 171 Сімейного кодексу України суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

3.4 Право дитини на захист і представництво своїх прав та інтересів

Більшість зазначених у законі прав, не тільки проголошені ним, але і забезпечені санкціями. Гарантією їх здійснення є те, що дитина може їх захищати як особисто, так і через своїх представників.

Право на захист особистих немайнових прав - це регламентоване правове регулювання, на випадок оспорювання, невизнання, виникнення загрози порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження: а) вимагати не порушення цих прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення. Захист прав дитини, як члена суспільства здійснюється за допомогою інших галузей права (адміністративного, цивільного, кримінального, трудового та ін.) Дитина має право на захист не тільки своїх прав. Але і законних інтересів між якими немає і не може бути суперечностей. Відповідно до ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України дитина може звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Жодних вікових обмежень для цього не встановлено. В українському законодавстві існує ряд невідповідностей положенням Конвенції про права дитини. Так відповідно до статті 9 Закону України „Про охорону дитинства діти мають право звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації, та їх посадових осіб з заявами, щодо реалізації своїх прав та скаргами щодо їх порушення [16; 56].

Аналогічне право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів, закріплене у ч. 3 ст. 152 Сімейного кодексу України. Звісно важко уявити, що малолітня дитина зможе самостійно встановити контакт з цими органами. Нажаль у повсякденному житті юридично визнане право прямого звернення дитини за необхідним захистом з приводу жорстокого поводження, недбалого ставлення з боку опікунів, усиновителів та біологічних батьків до державних органів є декларативним і не має реального механізму впровадження. Жодна державна установа не надасть серйозного значення заяві, скарзі, якщо вона надана дитиною самостійно. Треба, щоб в інтересах дитини звернувся її законний представник. Як свідчить практика, діти, які страждають від зловживань з боку батьків, часто не тільки не звертаються за захистом своїх прав, а й намагаються приховати такі зловживання з остраху перед батьками або побоюючись, що їх заберуть у батьків і направлять до дитячої установи. Тому усі посадові особи і громадяни, яким стало відомо про порушення прав дитини, загрозу її життю чи здоровю, зобовязані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем проживання дитини.

Відповідно до ст. 154 Сімейного кодексу України батькам належить право представляти і захищати інтереси своїх дітей. Згідно з ч. 2 цієї ж статті при цьому вони не потребують спеціальних повноважень. Варто обмовитись, що захист прав та законних інтересів дітей не можуть здійснювати: особи, що позбавлені батьківських прав, громадяни, у яких дитина була відібрана за рішенням суду, чи органів опіки і піклування, особи визнані недієздатними, не можуть виступати також в ролі захисника прав і законних інтересів своєї дитини, особи, дієздатність яких обмежена через зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами. Якщо дитина поміщена в дитячий заклад, заклад охорони здоровя, чи ін., захист його прав та інтересів здійснюється адміністрацією установи, навіть тимчасове перебування дитини в подібного роду закладах зобовязує адміністрацію виступати на захист її прав та інтересів. При неможливості повернути дитину в сімю відразу ж влаштувати в іншу сімю чи в одне з дитячих виховних закладів захист прав та інтересів неповнолітнього тимчасово покладається на орган опіки та піклування. Відповідно до ч. 1 ст. 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Проте, на нашу думку, у цьому формулюванні допущено неточність. Воно суперечить положенням ч. 1 ст. 237 і частин 2 і 3 ст. 32 Цивільного кодексу України. Адже згідно з ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України, представник зобовязаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А, оскільки батьки відповідно до частин 2 і 3 ст. 32 не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми право чинів, перелічених у зазначених частинах цієї статті, вони не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей в галузі цивільного матеріального права. Проте із змісту статей 31 і 237 Цивільного кодексу України випливає, що у галузі цивільного матеріального права батьки є законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

На нашу думку, варто розрізняти здійснення батьками прав та виконання ними обовязків, повязаних з представництвом і захистом прав та інтересів своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

Частини 1 і 2 ст. 154 Сімейного кодексу України передбачають, що батьки мають право звернутися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Як зазначено в літературі, один з батьків може бути представником своєї дитини при предявлені позовів про встановлення батьківства й материнства та при предявленні позовів про їх оспорювання (статті 128, 131, 136 і 139 Сімейного кодексу України).

Водночас, як зазначає Ю. Червоний, окремі положення ст. 154 Сімейного кодексу України викликають зауваження. Як випливає зі змісту ч. 2 цієї статті, батьки мають право на захист прав та інтересів не тільки своїх неповнолітніх дітей, а й повнолітніх без спеціальних на те повноважень. Однак це положення суперечить ст. 30 Цивільного кодексу України, відповідно до якої цивільною дієздатністю особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обовязки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі невиконання. Згідно з ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу повну Цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років. Тому батьки не можуть бути представниками своїх дітей без спеціальних на те повноважень [58; 253].

Право особи на самозахист закріплене у ч. 5 ст. 55 Конституції України і у ч. 1 ст. 19 Цивільного кодексу України. Остання передбачає право особи на самозахист цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до неї, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Батькам, як вже зазначалося, належить право та обовязок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здійснюють права та обовязки останніх. У звязку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дружини та близьких родичів? Ні у Цивільному кодексі України, ні в Сімейному кодексі України це питання не врегульоване.

Відповідно до ч. 6 ст. 203 Цивільного кодексу України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 і ч 2 ст. 155 Сімейного кодексу України. Малолітня особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право чини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 31 Цивільного кодексу України). Інші право чини від її імені та в інтересах цієї особи можуть вчиняти лише її батьки (усиновлювачі) та опікун. Неповнолітня особа може самостійно вчиняти право чини, перелічені у ч. 1 ст. 32 Цивільного кодексу України. Інші правочини вона вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2 і 3 ст. 32 Цивільного кодексу України).

Треба зазначити, що у ст. 78 КпШС було закріплене положення, згідно з яким якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те повноваження, але з додержанням відповідних правил опіки і піклування [9; 35]. У ст. 177 Сімейного кодексу подібного правила немає. Однак треба вважати, що права батьків щодо управління майном дітей не можуть бути вужчими ніж права опікунів і піклувальників.

Так, на нашу думку, правочин одного з батьків з дитиною про передачу їй майна у власність і правочин цих осіб про надання дитині майна у безоплатне користування від імені дитини, яка не досягла 14 років, має вчинити другий з батьків. А такі правочини з дитиною обох батьків повинен вчиняти представник органу опіки і піклування. Це твердження відповідає змісту ст. 31 Цивільного кодексу України, відповідно до якого фізична особа, яка не досягла 14 років, має право вчиняти лише дрібні побутові право чини. Якщо правочин дарування або правочин про передачу дитині, яка досягла 14 років, майна у безоплатне користування вчиняє один з його батьків, згоди другого з них на це не потрібно. Такий висновок випливає із порівняння та аналізу ч. 1 ст. 68 і ч. 2 ст. 71 Цивільного кодексу України, згідно з якою на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків, усиновлювачів і такий правочин підлягає державній реєстрації.

Частина 2 ст. 155 Сімейного кодексу України встановлює припустимі межі здійснення батьківських прав і виконання батьківських обовязків. У ній зазначено, що здійснення батьківських прав не може суперечити інтересам дитини. Аналогічні норми містяться й у міжнародному законодавстві. Під інтересами дитини, як підкреслює В.Рясенцев, треба розуміти потребу останньої у збереженні свого здоровя, нормальному фізичному, та психічному розвитку, виховання у неї якостей, потрібних суспільству. Це поняття охоплює також належні матеріально-побутові умови життя дитини.

Визнання існування інтересів дитини не обовязково передбачає усвідомлення нею своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак при визначенні поняття „інтереси дитини не можна не враховувати й субєктивного моменту. Йдеться про прихильне ставлення дитини до одного з батьків або інших членів сімї [54; 153 ]. Частина 3 ст. 155 Сімейного кодексу України закріплює положення проте, що відмова батьків від дитини є неправозгідною і суперечить моральним засадам суспільства. Однак з чинного законодавства випливає, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини. Належне здійснення батьками батьківських прав є їх обовязком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у виді позбавлення батьківських прав.

ВИСНОВКИ

В людській історії настало третє тисячоліття. Яким воно буде для нас та наших дітей, онуків? Особливо це хвилює нас тому, що в цьому столітті будуть жити наші з вами діти. Проблема захисту дитинства належить, до найбільш актуальних проблем сьогодення, адже лише у дітях майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, демографічного, та соціального розвитку.

Складовою концепції розвитку українського суспільства є державна політика захисту дитинства, закріплена у Конституції, Сімейному кодексі України та інших нормативно-правових актах. Однак, на жаль, вони не є пріоритетними в державі, оскільки першочергово вирішуються питання економічного характеру, як підґрунтя розвязання інших соціальних проблем. Закріплюючи права дитини у чинному національному законодавстві, держава тим самим, по-перше, підкреслює їх значення, а по друге, створює гарантії їх реалізації. Проте кожне особисте право дитини має свої особливості, які відображені у конкретних статтях Сімейного кодексу України, у якому часто використовуються термінологія Конвенції про права дитини, що свідчить, на нашу думку, про виконання Україною вимог міжнародно-правових актів та про їх імплементацію у національне законодавство.

На нашу думку, дуже важливим є значення Конвенції про права дитини для охорони сімї, як неминучої цінності, вона повинна в своїй сутності змінити сформоване сторіччями патріархально залежне становище дитини у сім'ї та суспільстві.

Історія розвитку суспільства свідчить, що залишення проблем дитинства без належної уваги може завдати невиправної шкоди державі і громадянському суспільству. Для вирішення питання сирітства сьогодні необхідні значні цільові інвестиції з боку держави і суспільства, а віддачу ми можемо отримати не скоро. Важко уявити, яке майбутнє чекає дітей, якщо сьогодні багатьом із них бракує найнеобхіднішого - харчування, одягу, медичної допомоги, врешті, батьківської турботи. Низький рівень життя переважної більшості громадян деформує свідомість дітей, молоді, у суспільстві уже майже немає місця моральним принципам життя та буття, а їх замінюють корисливість, прагнення наживи, що спонукає до пошуку сумнівних джерел існування. А усе це і відображається на сьогоднішньому стані злочинності серед дітей у нашому суспільстві. А тому часто і постає питання : від кого захищати дітей? Від самих себе? Від держави? Чи все таки обєднувати спільні зусилля суспільства і держави та вживати необхідних заходів для вирішення проблеми захисту дитячих прав. А для цього створювати та належних чином фінансувати дитячі будинки, прийомні сім'ї, інтернати, які хоч якось будуть замінювати сімю дітям, які залишились без неї, часто сиротам за наявності у них живих батьків.

На сьогодні склалася така ситуація, що діти на мають куди звернутися за захистом своїх прав, в Україні не існує органу державної влади з розгалуженою мережею представництва на місцях, діяльність якого була б виключно присвячена виключно проблемам дітей і куди б вони могли звернутися по будь-яких питаннях. Так звичайно створені відповідні державні органи і служби у справах неповнолітніх, які повинні забезпечувати захист прав дитини. Але на сьогодні штат цих організацій не достатньо укомплектований і кількісно, і якісно для того щоб охопити всіх неповнолітніх, які потребують необхідної допомоги.

Враховуючи все зазначене, можна зробити наступний висновок, що всі, на кого покладені обовязки вирішення проблем захисту дитинства повинні з відповідальністю ставитися до виконання цих зобов'язань та функцій і вжити необхідних заходів до удосконалення наявних заходів щодо забезпечення дитині можливості реалізації особистих немайнових прав, передбачених міжнародним та національним законодавством, адже від цього залежить майбутнє українського суспільства та імідж нашої держави у світі.

Список використаних джерел

1.Конституція України. Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141 із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 5. - ст.40.

.Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року. - Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2001. №2.

3.Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. - К.: Наукова думка, 1992. - Ст. 86-95.

4.Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року Міжнародні договори України. - К.: Наукова думка, 1998. - Ст. 110-115.

.Декларація від 13 травня 1992 року Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні // Відомості Верховної Ради України. - 1993 №16. - Ст. 166

.Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Офіційний вісник України. - 2002. - № 7. - Ст. 273.

.Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - ст.. 461.

8.Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1983. - № 28. - Ст. 573.

9.Кодекс про шлюб та сімю України від 20 червня 1969 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1969. - № 26. - Ст. 204.

10.Закон України „Про освіту від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР, - 1991. - № 34. - Ст. 451

.Закон України від 21 листопада 1992 року „Про державну допомогу сімям з дітьми // Голос України. - 1992. - № 239.

.Закон України від 24 грудня 1993 року „Про органи реєстрації актів цивільного стану // Відомості Верховної Ради України, - 1994. - № 14. - Ст. 78.

.Закон України від 5 лютого 1993 року „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України // Відомості Верховної Ради України, - 1993. - № 6.

.Закон України від 1 червня 2000 року „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сімям // Офіційний вісник України. - 2000. - № 26. - Ст. 1078.

.Закон України від 18 січня 2001 року „Про громадянство // Офіційний вісник України. - 2001. - № 9. - Ст. 342.

16.Закон України від 26 квітня 2001 року „Про охорону дитинства // Офіційний вісник України. - 2001. - № 22. - Ст. 981.

17.Закон України від 21 червня 2001 року „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю // Голос України. - 2001. - № 132.

.Закон України від 15 листопада 2001 року Про попередження насильства в сімї // Офіційний вісник України. - 2001. - №51. - Ст. 2258

19.Закону України від 17 вересня 2004 року „Про міжнародні договори // Офіційний вісник України, - 2004. - № 35. - Ст. 2317

20.Постанова Верховної Ради України від 3 лютого 2004 року „Про рекомендації парламентських слухань „Про проблему бездоленості громадян та безпритульності дітей і шляхи її подолання .

.Постанова Кабінету Міністрів України, від 26 квітня 2002 року „Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу // Офіційний вісник України. - 2002. - № 18. - Ст. 925.

.Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми „Діти України на період до 2005 року від 24 січня 2001 року // Офіційний вісник України. - 2001. - № 4.

.Указ Президента України „Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові від 31 грудня 1991 року №23 Збірник указів Президента вiд 31.03.1992 - 1992 р., № 1. - Ст. 116.

.Указ Президента України „Про державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки від 21 лютого 2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 9. - Ст. 354.

.Указ Президента України № 97 „Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року від 24 травня 2000 року // Офіційний вісник України. - 2000. - № 21. - Ст. 858.

.Положення „Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен та по батькові, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233.

.Антокольская М. В. Семейное право. - М.: Юристь , 1999. - 375 с.

.Ариванюк І. А. Сімейне право України. - К., 2002. - 389 с.

.Богданова Н. А. Система науки конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 352 с.

.Ворожейкин Е. М. Семейные правоотношения в СССР. - М., 1972. - 346

.Головченко В. В. Юридична термінологія. - К., 2001. - С. 34.

.Гражданское право. Учебник / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. М.: ТЕИС, 1996. - 552 с.

.Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. - 598 c.

.Державна доповідь про становище дітей в Україні. - К, 2006. - 85 с.

.Индиченко С. П. Личные права и обязанности родителей и детей. - К, 1972. - 345 с.

.Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. - Харков, 2001. - 375 с.

.Короткова Л. П. Відповідальність батьків (усиновителів) за неналежне виховання дітей.- К, 1980. - 235 с.

38.Кузьмычова Л. Личные права и обязанности родителей: учебное пособие. М.: АИС, 1991. - 234 с.

39.Лукашов С. Н. Социальная помощь детям на улице. - Одесса.: ЮНИСЕФ, 2004. - 142 с.

40.Лучин В.О. Конституция РФ: проблемы реализации. - М.: Юнити, 2005. 285 с.

41.Лялька І. Правове становище дитини в Україні : Навчально-методичне видання - Луцьк, 2003. - 104 с.

42.Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України/ За ред Ю. С. Червоного. - К.: Істина, 2003. - 464с.

43.Нечаєва А. М. Охрана прав несовершеннолетних.- М.: Знание, 1983. - 257 с.

44.Нечаєва А. М. Правовая охрана детства в СССР. М.: Наука, 1987. - 264 с.

45.Пчелинцева Л. М. Семейное право. - М.: Профиздат, 1999. - 206 с.

.Рабинович П. М. Права людини та їх захист. - Л.: Світ, 1993. - 264 с.

47.Ромовська 3. В. Права та обов'язки батьків та дітей. - Львів.: Світ, 1975. 154 с.

48.Рыбинский Е. М. Детство как социальный феномен. - М.: НИИ детства РДФ, 1985. - 253 с.

49.Рясенцев В. А. Семейное право. - М.: Юридическая література,1971. - 356 с.

50.Рясенцев В. А. Советское семейное право. - М.: Юридическая литература ,1982. - 256 с.

.Савченко Л. А. Особисті права та обовязки батьків і дітей за сімейним законодавством України. - К.,1997. - 342 с.

.Скакун О. Ф. Теория государства и права. - Х.: Консул, 2000. - 427 с.

.Словник української мови. Т. 5.- К., 1974. - 845 с.

.Советское семейное право. - М., 1982. - 438 с.

.Спиридонов Л. И. Теория государства и права. - М.: Знание, 1995. - С. 82 - 83.

.Сухарев А. Я. Большой юридический словарь - К., 1991. - 593 с.

.Цивільне і сімейне право України : Навчально - практичн. Посібник / За заг. ред. Є. О. Харитонова, А. І. Дрішлюка - Х.: ТОВ „Одісей, 2006. - 640 с.

.Червоний Ю. С. Сімейне право України. - К.: Істина, 2004. - 435 с.

.Щеглова С. Н. Социология детства. - М.: Ин-т молодежи, 1996.

.Яременко В. Новий тлумачний словник української мови- К.: Аконіт, 2005. - Т.1. - 573 с.

.Борисова Н.Е. О правовом статусе ребенка в современной России // Право и политика. - 2003. - № 3. - С. 109-112

.Буткевич В. Г. Права людини в Україні.: Політична думка. - 1993. - № 1. с. 79-81.

.Витрук М. В. О категориях правового положения в социалистическом обществе. // Сов. государство и право, 1974. - № 12. - С. 12-13.

.Від кого треба захищати дітей // Аудиторія. - 2006. - 30 травня-5 червня. С. 5.

.Воеводин Л. Д. Понятие и основные элементы конституционного статуса личности. // Конституционний статус личности в СССР. - М.: Юрид. Лит., 1980. - С. 21-27.

.Карпенко О. Сімейні форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування: проблеми правового реформування. // Право України. - 2005. - № 3. - С. 79-82.

.Кидалова А. Особисті немайнові права та обовязки батьків і дітей: характеристика їх окремих видів. // Право України. - 2003. - № 5. - С. 51-56.

.Косянчук І. Дитяча бездоглядність загострюється. // Урядовий курєр. - 2006. - № 198. - 5 жовтня.

.Левківський Б. К. Особисті немайнові права та обовязки членів сімї: Автореф. дис. канд. юрид. наук. К, 2001. - 25 с.

.Полешко А. Правові аспекти захисту дітей в Україні. // Право України. - 1996. - №6. - С. 32 - 33.

.Ромовська З. С. Личные неимущественные права граждан в СССР: Автореферат. дис. канд. юрид. наук. М, 1975. - 26 с.

.Ромовська З. Сімейний Кодекс України погляд у майбутнє. // Право України. - 2001. - №2. - С. 45-48.

.Савченко Л. Про права і обовязки батьків по вихованню дітей. // Право України. - 1997. - №5. - С. 55 - 57.

.Юзікова Н. Як захистити дітей від жорстокості батьків // Право України. 1998. - №3. - С. 60.

.Юзікова Н. Діти потребують захисту // Право України. - 1998. - №6. - С. 45 - 47.

. Фадеева Т.А. Личные права и обязанности граждан в семейных отношениях Правоведение. - 1988. - № 2. - С.62-85