Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

  • Вид работы:
    Курсовая работа (т)
  • Предмет:
    География, экономическая география
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    167,7 Кб
  • Опубликовано:
    2012-08-26
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки














Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)

.1 Суть та структура ПЕК

.2 Чинники розвитку ПЕК

.3 Методи дослідження ПЕК

Розділ 2. Сучасні тенденції розвитку ПЕК країн Латинської Америки

.1 Місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки

2.2 Фактори розвитку ПЕК країн Латинської Америки

.3 Характеристика ПЕК країн латинської Америки

.3.1 ПЕК Бразилії

.3.2 ПЕК Мексики

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ПЕК країн Латинської Америки

.1 Проблеми функціонування ПЕК країн Латинської Америки

.2 Основні напрямки та шляхи інтенсифікації розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Латинська Америка - нетто-імпортер енергоресурсів, у першу чергу рідкого палива. Але чотири її нафтовидобувні країни - Мексика, Венесуела, Тринідад і Тобаго є експортерами нафти і нафтопродуктів на світовому ринку. Гідроенергетичний потенціал багатий і територіально розосереджений. Його активно використовують. За сукупними потужностями ГЕС, а вони виробляють 2/3 електроенергії регіону.

Сучасний стан розвитку економіки Латинської Америки вимагає ефективного функціонування паливно-енергетичного комплексу поряд з іншими міжгалузевими комплексами та галузями народного господарства. Зростаюча увага до нього зумовлена роллю цього комплексу в справі підвищення темпів росту національного доходу, створення виробничих потужностей на новій технічній базі, у вирішенні соціальних та економічних проблем, адже паливно-енергетичний комплекс є складовою частиною системи кожного територіального утворення.

Паливно-енергетичний комплекс Латинської Америки розвивається в умовах зниження видобутку палива. Тому дослідження територіальних особливостей, проблем, тенденцій та перспектив паливно-енергетичного комплексу як єдиного цілого, зв’язків між його ланками в нових умовах господарювання має важливе значення для виявлення можливостей підвищення ефективності його функціонування.

У даній курсовій роботі висвітлюються теоретичні аспекти паливно-енергетичного комплексу. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі охарактеризовано паливно-енергетичний комплекс Латинської Америки, а також проблеми та перспективи розвитку, які з ним пов’язані.

Об’єкт дослідження - ПЕК країни Латинської Америки.

Предмет дослідження - тенденції, особливості, проблеми та перспективи розвитку паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки, а також проблеми та перспективи його розвитку.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1)      розглянути теоретико-методологічні аспекти паливно-енергетичного комплексу;

)        охарактеризувати суть та структуру ПЕК;

)        визначити чинники розвитку ПЕК;

)        розглянути методи дослідження ПЕК;

)        дослідити сучасні тенденції розвитку ПЕК країн Латинської Америки;

)        визначити місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки;

)        розглянути фактори розвитку ПЕК країн латинської Америки;

)        охарактеризувати ПЕК країн Латинської Америки;

)        дослідити проблеми та перспективи розвитку паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, картографічний, статистичний, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 28 найменувань. Робота викладена на 46 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)

1.1 Суть, значення та структура ПЕК

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - сукупність галузей і підгалузей промислового виробництва, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці і споживанні твердого, мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передачі і використанні електроенергії й тепла [1, 234].

Структура паливно-енергетичного комплексу (рис. 1) формується з урахуванням паливно-енергетичного балансу, що склався, і відображає територіальну специфіку видобутку (виробництва) і споживання паливних та енергетичних ресурсів.

Рис.1.1. Структура паливно-енергетичного комплексу [25, 96]

До паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) належить паливна промисловість (видобування та переробка палива), електроенергетика (виробництво і передача електроенергії), а також тісно пов'язані з ними обслуговуючі підприємства. Характерна наявність розвинутої виробничої інфраструктури у вигляді магістральних високовольтних ліній і трубопроводів.

На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша - паливно-енергетична проблема. Успішне її розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес.

Паливно-енергетичний баланс - співвідношення видобутку різних видів палива і виробленої енергії (прибуток) та їх використання в господарстві (витрати). Особливості його структури залежать від запасів паливно-енергетичних ресурсів, їх калорійності, можливостей використання, затрат на добування, які змінюються з розвитком техніки. Паливні ресурси - частина паливно-енергетичних ресурсів, що використовуються тільки як паливо. Найважливішими паливними ресурсами є вугілля, нафта і газ, уран, торф. Найбільш економічні нафта і газ, бо їх добування, транспортування трубопроводами обходиться дешево. Ресурси енергетичні - сонячна енергія, космічна енергія, енергія морських припливів і відпливів, геотермальна енергія, гравітаційна енергія, енергія тиску, атмосферна електрика, земний магнетизм, біопаливо, нафта, природний газ, вугілля, горючі сланці, торф, атомна та ядерна енергія. Запаси енергії рік і водойм, що лежать вище рівня моря, називають гідроресурсами [25, 98].

Паливна промисловість включає нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, вугільну, торфову і сланцеву промисловість. Мінеральне паливо служить основним джерелом енергії у сучасному господарстві і водночас важливою промисловою сировиною. Наближення до джерел сировини є однією з головних вимог раціональної територіальної організації промисловості. Розміщення підприємств, де затрати на паливо становлять значну частку в собівартості готової продукції, перебуває під великим впливом паливного фактора. Переробка палива служить основою формування промислових комплексів, у тому числі нафтохімічних, вугільнохімічних та інших.

Паливна промисловість відіграє важливу роль у розвитку продуктивних сил, є основною ланкою паливно-енергетичного комплексу. Мінеральне паливо - основне джерело енергії в сучасному господарстві, а водночас - важливе технологічне паливо і сировина для металургії, нафтохімічної, хіміко-фармацевтичної та інших галузей народного господарства.

Паливна промисловість має важливе районоутворююче значення. Воно тим вагоміше, чим більші масштаби і вищі техніко-економічні показники паливних ресурсів. Масове і дешеве паливо притягує до себе паливомісткі виробництва, визначаючи певною мірою напрям спеціалізації, профіль району. Кількість різних видів палива визначають в умовних одиницях, теплота згоряння 1 кг якого визначена в 7 тис. ккал, а тепловий коефіцієнт дорівнює одиниці. Цінність паливних ресурсів залежить не тільки від калорійності, а й від можливостей його використання, затрат на видобування, що з розвитком техніки змінюються. Найбільш економічні нафта, газ, адже їх видобування і транспортування трубопроводами обходиться дешевше. У зв'язку з цим розміри видобування і використання різних видів палива змінюються [25, 99].

Просторові співвідношення між запасами, видобуванням і споживанням мінерального палива свідчать про напруженість паливного балансу України.

Нафтова промисловість. Видобуток нафти змінюється не тільки територіально (вшир), а й углиб. Раніше нафту добували лише з третинних відкладів, тепер - з палеозойських і мезозойських. Розвинувся також видобуток з шельфових зон морів. Зараз важливою проблемою є збереження високої продуктивності старих нафтових районів. Розв'язання подібного завдання може бути досягнуто внаслідок підвищення нафтовіддачі за допомогою використання хімічних (виштовхування нафти різними хімічними розчинами) і термічних (нагнітання у пласт пари чи гарячої води) методів. Практикується й використання попутного газу. В таких випадках коефіцієнт вилучення нафти збільшується.

В умовах територіального неспівпадання районів видобутку нафти та її споживання виняткове значення має транспортування нафти і нафтопродуктів. Найекономнішим є перевезення нафти спеціалізованими паливними судами - танкерами. У нас цю функцію значною мірою виконують нафтові продуктопроводи.

Розміщення підприємств нафтоперебної промисловості залежить від розмірів споживання нафтопродуктів у різних районах, техніки переробки і транспортування нафти, територіальних співвідношень між ресурсами та місцями споживання рідкого палива. На початку століття нафтоперебка з її керосинно-мазутною спеціалізацією містилася у місцях видобування сирої нафти. Зараз переробка нафти наблизилася до районів споживання нафтопродуктів, що має чимало переваг: різко скорочується перевезення мазуту, масла та інших в'язких нафтопродуктів; транспортування сирої нафти завжди економічніше, ніж перевезення численних похідних; для транспортування сирої нафти можуть бути широко використані трубопроводи, які (крім сирої нафти) здійснюють перекачування тільки світлих продуктів; зберігання сирої нафти обходиться дешевше, ніж нафтопродуктів; споживач отримує можливість одночасно використати сиру нафту, що надходить з різних районів; розміщення підприємств переробки нафти може здійснюватися на всій території країни [25, 101].

Газова промисловість. Специфіка газової промисловості в тому, що природний газ на відміну від твердого і рідкого палива повинен зразу направлятися безпосередньо до споживача. Тому видобування, транспортування і споживання газу - це тісно зв'язані між собою ланки єдиного процесу. Основна частина затрат на використання газу як палива іде, щоб передати його від місць видобування до місць споживання. Але ефективність природного газу настільки висока, що практично будь-яке велике родовище, незалежно від його розташування стосовно споживачів, може стати об'єктом експлуатації. Адже витрати на будівництво газопроводів навіть дуже великої протяжності швидко окуповуються.

Газова промисловість забезпечує сировиною хімію органічного синтезу і деякі галузі основної хімії (азотні добрива). Споживання природного газу для комунальних потреб має певною мірою сезонний характер, але транспортування його здійснюється рівномірно впродовж року. Тому великого значення набуває створення підземних сховищ газу, які вже діють під Києвом, в інших місцях світу.

Вугільна промисловість. Поширені два види вугілля: кам'яне і буре. Серед кам'яного вугілля важливе значення має технологічне паливо - коксівне вугілля.

Зміни в географії видобування вугілля в ході індустріалізації відбувалися двома напрямами: створення вугільних баз міжрайонного значення; видобування місцевого вугілля. Значення вугільних басейнів у національному господарстві визначається не тільки їх запасами, а й якістю вугілля, його придатністю до промислової експлуатації, розмірами видобутку, особливостями транспортно-географічного положення.

Найтиповішою ознакою вугільних баз міжрайонного значення є вивіз палива.

Видобуток вугілля обходиться тим дорожче, чим більш глибокі пласти розробляються. Тому тут дуже висока собівартість вугілля. Найменша собівартість вугілля - при відкритому його видобуванні [25, 104].

Торфова промисловість - галузь паливно промисловості, підприємства якої добувають переробляють торф. Торф ( у вигляді брикетів, кускового торфу) в незначних масштабах використовується як паливо. Крім того він є цінним добривом і сировиною для отримання багатьох хімічних продуктів. Торфовидобувна промисловість у паливному балансі відігравала і відіграє незначну роль.

Сланцева промисловість здійснює видобуток і переробку горючих сланців. Можливість використання їх як низького ґатунку корисних копалин досліджується. Проте, при їх комплексному використанні, можуть одержуватися цінні будівельні матеріали.

Уранодобувна промисловість здійснює видобуток уранових руд і виробництво уранових концентратів. Сам уран використовується в ядерних реакторах як паливо, а також для отримання плутонія.

Електронергетика - складова частина важкої промисловості і паливно-енергетичного комплексу, матеріальна основа електрифікації економіки та її науково-технічного розвитку, основа розвитку продуктивних сил. Вона забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь у технологічних процесах багатьох галузей промисловості, значною мірою визначає розвиток науково-технічного прогресу. Електроенергію використовують усі галузі господарства, але найбільше - промисловість (60 %). Електроенергетика істотно впливає на територіальну організацію виробництва. Вона притягає енергомісткі виробництва, має велике районоутворююче значення. Передача електроенергії дає змогу залучати в господарство віддалені ресурси палива, "вільніше" розміщувати промисловість.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні, вітроенергетичні електростанції (СЕС, ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС), паро газові установки (ПГУ), електричні та теплові мережі, котельні та інші джерела [25, 106].

Структура виробництва електроенергії характеризується високою питомою вагою теплових електростанцій (ТЕС), де виробляється більша половина всієї електроенергії. Потужність теплових електростанцій набула великих розмірів (понад 2 млн. кВт). Застосовується спільне виробництво теплової та електричної енергії на теплоцентралях, що забезпечує електроенергією і теплом міста й інші населені пункти. Радіус дії теплової мережі досягає 35 км, а це дає можливість постачати теплом і парою промислові підприємства цілих вузлів та центрів.

ТЕС мають переваги порівняно з іншими станціями. Вони досить вільно розміщуються на території (не прив'язані до річок); дають однакову кількість енергії без сезонних коливань; швидше споруджуються; вимагають менше капіталовкладень на будівництво, але залишаються великими забруднювачами атмосфери. Вибір місця розміщення ТЕС залежить від якості палива. Якщо паливо висококалорійне, його доцільно перевозити і будувати ТЕС біля споживача енергії (великого міста, промвузла). Коли ж паливо дешеве і низькокалорійне, то його використовують на місці, а електроенергію передають лініями електропередач (ЛЕП).

Гідроелектростанції (ГЕС) мають і позитивні, і негативні сторони. До позитивних належать: робота на природній невичерпній енергії (це зумовлює нижчу її собівартість), просте управління, високий коефіцієнт корисної дії, менше обслуговуючого персоналу. Але існують і суттєві недоліки та проблеми: ГЕС прив'язані до річок, будівництво ведеться не так швидко і коштує дорого, довго окупається. Найбільша вада їх у тому, що при спорудженні водосховища затоплюється велика площа, як правило, родючих заплавних ґрунтів, внаслідок чого несе збитки сільське господарство. Крім цього, у роботі ГЕС існують сезонні ритми.

Атомним електростанціям прогнозували велике майбутнє. Аварія четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС викликала радіоактивне забруднення значної території і різко змінила громадську думку щодо АЕС. Було прийнято рішення про припинення будівництва АЕС в Україні та інших регіонах.

Однак, при гарантії нормальної і безпечної роботи АЕС мають позитивні сторони. Вони вільно розміщуються на території, потребують дуже мало палива, не дають шкідливих викидів у атмосферу.

Зараз набувають великої актуальності питання впливу людини, її діяльності на оточуюче середовище (атмосферу, гідросферу, літосферу). Основними джерелами забруднення повітряного басейну, наприклад, у вугільній промисловості, є сушильні установки збагачувальних фабрик, аспіраційні системи технологічних комплексів поверхонь шахт і збагачувальних фабрик, комунально-побутові котельні, а також згоряючі породні відвали. З метою запобігання забрудненню повітряного басейну на підприємствах вугільної промисловості повинен здійснюватися комплекс заходів: гасіння згоряючих породних відвалів, складання породи, яка видається з шахт, і породи збагачувальних фабрик у групові площинні породні відвали з подальшою їх рекультивацією; обладнання промислових і комунально-побутових котелень пиловловлюючою апаратурою; ліквідація дрібних котелень з котлами застарілої конструкції; реконструкція систем пиловловлювання у сушильних цехах збагачувальних фабрик.

Основні напрями охорони і раціонального використання земельних ресурсів: скорочення площ земельних угідь, які порушуються і піддаються негативному впливу внаслідок ведення підземних гірничих робіт; зменшення рівня порушення земель і негативного впливу на них; скорочення термінів знаходження земель у стані порушення; оптимізація вибору напрямів рекультивації, зменшення затрат і підвищення якості рекультиваційних робіт.

1.2 Чинники розвитку ПЕК

Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія; швидко зростає значення атомної енергії. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія Сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) в загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків.

Вугільна промисловість розвивається на базі вугільних ресурсів. Вугільні ресурси диференціюються за різними ознаками, серед яких передовсім виокремлюють глибину залягання, ступінь метаморфізму і характер географічного поширення. Техніко-економічні показники видобутку вугілля, як нафти і газу, багато в чому залежать від глибини розробки. Роль вугільного басейну в територіальному поділі праці залежить від кількості та якості ресурсів, рівня їх готовності для промислової експлуатації, розмірів видобутку, особливостей транспортно-географічного положення та ін. Вугільні басейни місцевого значення мають локальний характер, обмежуючись рамками окремих районів. Освоєння вугільних ресурсів у районах, доступних для відкритого видобутку, створює сприятливі передумови для потужних паливно-енергетичних баз як основи промислових комплексів, що спеціалізуються на енергомістких виробництвах. Із розвитком вугільної промисловості пов'язані чорна металургія, електроенергетика, коксохімія та інші галузі господарства.

Вугілля широко використовується в народному господарстві як енергетичне й технологічне паливо. Як енергетичне паливо вугілля є паливом для різних галузей промисловості, виробництва електроенергії, роботи транспорту, для опалення жител. Вугілля як технологічне паливо на відміну від енергетичного застосовують у вигляді коксу. Кокс виробляють, нагріваючи вугілля без доступу повітря. Він використовується в чорній та кольоровій металургії, в хімічній промисловості для виробництва азотних добрив, пластмас, спиртів, вибухових речовин.

Нафтодобувна промисловість орієнтується на нафтові родовища суходолу й континентального шельфу. Нафтопереробна промисловість розміщується поблизу нафтопромислів, у портах ввозу сирої нафти або на трасах магістральних нафтопроводів.

Сира нафта не використовується. З неї під час переробки добувають різні види палива та хімічні продукти (рідке паливо, мастильні, електроізоляційні матеріали, розчинники, бітум тощо). Основну частку нафтопродуктів становить паливо для карбюраторних (авіаційні та автомобільні бензини), реактивних (авіаційний гас), дизельних (дизельне паливо) двигунів, котельне паливо (мазут), бітуми. На базі продуктів нафтопереробки виробляють нафтохімічні продукти (синтетичний каучук, продукти органічного синтезу, гумоазбестові вироби тощо) [24, 76].

Газова промисловість розвивається на базі газових родовищ. Газ - дешевий вид палива. Його використовують у промисловості та для побутових потреб населення. Він також є дуже цінною хімічною сировиною. На відміну від інших видів палива, менше забруднює атмосферу. Промислові скупчення газів бувають трьох типів газові поклади (вільний газ у порах гірських порід), газоконденсатні (газ, збагачений парою рідких вуглеводів) і попутний газ (розчинений у нафті).

Для розвитку вугільної, нафтової та газової промисловості необхідне устаткування, що його виробляють різні галузі машинобудування (важке машинобудування виробляє гірничошахтне устаткування для вугільних шахт; окремі галузі випускають устаткування для нафтодобувної, нафтопереробної та газової промисловості). На основі районів видобутку паливних ресурсів виникають населені пункти. Розвиток паливної промисловості потребує певної кількості трудових ресурсів.

Уран отримують із уранових руд. Він використовується для роботи атомних електростанцій.

Торф використовується в основному в паливно-енергетичних цілях, а також у сільському господарстві, медицині, для виготовлення деяких будівельних матеріалів.

Електроенергія - матеріальна основа науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці в усіх галузях виробництва, важлива передумова ефективного розміщення продуктивних сил.

Електроенергія широко використовується в промисловості. Значна її кількість витрачається в галузях важкої промисловості - машинобудуванні, хімічній, металургійній, де поширені енергомісткі виробництва. У них електроенергія є не тільки рушійною силою, а й необхідна в деяких технологічних процесах. Значна кількість електроенергії споживається в комунальному господарстві та побуті. Електроенергію використовують також електрифіковані залізниці.

Електроенергетика впливає на територіальну організацію продуктивних сил, насамперед промисловості. Передача електроенергії на значні відстані сприяє освоєнню паливно-енергетичних ресурсів. Розвиток електронного транспорту розширює територіальні рамки промисловості.

На основі масового використання в технологічних процесах електроенергії й тепла (пара, гаряча вода) виникають енергомісткі (алюміній, магній, феросплави) і тепломісткі (глиноземи, хімічні волокна) виробництва. Потужні ГЕС притягують до себе підприємства, що спеціалізуються з електрометалургії та електрохімії [24, 79].

Електроенергетика має величезне районо-утворювальне значення.

Теплові електростанції розміщуються відносно вільно і здатні виробляти електроенергію без сезонних коливань. Конденсаційні ТЕС тяжіють одночасно до джерел палива і місць споживання електроенергії, вони вельми поширені. Що більша ТЕС, то далі вона може передавати електроенергію. Отже, зі збільшенням потужності конденсаційних електростанцій посилюється вплив паливно-енергетичного фактора. Орієнтація на паливні бази найбільш ефективна за наявності ресурсів дешевого й нетранспортабельного палива. Паливний варіант розміщення характерний і для ТЕС, що працюють на мазуті. Такого типу електростанції пов'язані з районами й центрами нафтопереробної промисловості. ТЕС, які використовують висококалорійне паливо, що витримує перевезення, тяжіють до місць споживання електроенергії.

Чимало ТЕС одночасно з електричною виробляє теплову енергію. Такі електростанції назизаються теплоелектроцентралями (ТЕЦ). Воду нагріту в процесі вироблення електроенергії, використовують для опалювання теплиць, приміщень і на потреби виробництва. Але передавання тепла обмежене відстанню 20 км, тому ТЕЦ будують поблизу великих промислових підприємств, а також у великих містах.

Атомні електростанції (АЕС) використовують уран, 1 кг якого виділяє стільки ж тепла, скільки дає спалювання 2,5 тис. т вугілля. Будують АЕС там, де немає достатньої енергетичної бази і паливо дороге, а треба багато електроенергії. Атомні електростанції виробляють не тільки електричну, а й теплову енергію, що використовується у виробничих і комунально-побутових потребах.

Гідроелектростанції (ГЕС) виробляють найдешевшу електроенергію на базі відновлюваних ресурсів енергії - гідроресурсів. Одначе будівництво їх значно дорожче, ніж теплових, прив'язане до певних районів і ділянок рік, спричиняє значні втрати земель на рівнинах, завдає шкоди рибному господарству. Вироблення енергії на ГЕС залежить від кліматичних умов і змінюється за сезонами. ГЕС доцільно будувати в гірських районах, на річках із великим падінням і витратою води [24, 80].

Із зростанням нерівномірності добового споживання електроенергії важливу роль відіграють гідроакумулятивні електростанції (ГАЕС). Вони покривають пікові навантаження. Вночі ГАЕС, працюючи як насос і закачуючи воду в робочі басейни, споживають електричну енергію. Робота ГАЕС базується на циклічному переміщенні постійного об'єму води між двома басейнами, що перебувають на різних рівнях. ГАЕС будують поблизу великих міст.

На базі нетрадиційних джерел енергії розвиваються геотермальні, припливні, сонячні, вітрові електростанції. Геотермальні електростанції, принцип дії яких - освоєння глибинного тепла земних надр, принципово нагадують ТЕЦ, але використовують енергію підземних вод. Припливні електростанції використовують енергію припливів і відпливів і розміщуються в районах їх поширення. На основі використання енергії Сонця функціонують сонячні опріснювачі та сонячне термоустаткування. Енергія вітру використовується для роботи вітрових електростанцій.

1.3 Методи дослідження ПЕК

Під час дослідження ПЕК сучасна наука використовує різні підходи і методи.

На першому рівні дослідження ПЕК використовуються загальнонаукові методи. Їх прикладом можуть бути системний і діалектичний методи пізнання закономірностей розвитку ПЕК й природи. До методів другого рівня (міждисциплінарного) належать історичний, аерокосмічний, математичний та інші, якими користуються для виявлення та аналізу динаміки розвитку процесів або явищ. Це - найпоширеніша група методів у дослідницькій роботі. Методи третього рівня (спеціальні) використовуються для конкретно-наукових досліджень. До таких методів можна віднести статистичний, картографічний і деякі інші. Методи четвертого рівня (методико-технічні) дають змогу виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності, формалізацію окремих явищ і процесів за допомогою математичних формул і спеціальної символіки, що підвищують репрезентативність (точність) дослідницьких результатів та їхнє практичне й наукове значення.

При дослідженні ПЕК застосовуються картографічний метод. Картографічний метод дає змогу одержати картографічні зображення (моделі) найрізноманітніших паливних та гідроресурсів. Карти, на яких зображені паливно-енергетичні ресурси - важливе джерело знань, підстава для порівняння, аналізу, висновків і т.д.

Картографічний метод має два різних змісти: як метод зображення даних, тобто як метод ілюстрації, і як метод пізнання залежностей і процесів просторового характеру, тобто як метод дослідження. Але провести чітку межу між картами, складеними в тому чи іншому випадку дуже важко. Тому в дослідженнях ПЕК використовуються обидва методи. Важливою властивістю карти є здатність виразно і точно подати весь комплекс відомостей про ПЕК, показати положення, стан і просторові зв'язки найрізноманітніших предметів і явищ ПЕК. Специфіка картографічного зображення цінна тим, що дає можливість не тільки зберегти розміщення об'єктів і явищ, а й відобразити внутрішні властивості за допомогою спеціальних знаків [25, 56].

Для аналізу ПЕК картографічний метод є майже єдиним методом її дослідження. Причому карти тут виконують подвійну роль - як інструмент дослідження та як форма зображення його результатів. Ці карти фактично завершують роботи щодо комплексного картографічного забезпечення прогнозування ПЕК.

Для сучасних досліджень ПЕК застосовується здебільшого електронно-обчислювальна техніка, тобто економіко-математичні методи.

Уже тепер є багато способів і прийомів математичного методу, за допомогою яких можна розв'язувати задачі соціально-економічного характеру. Можна виділити три рівні їх застосування в дослідницьких пошуках ПЕК.

Перший рівень пов'язаний з уведенням в науковий пошук кількісних мір і показників. Кількісні показники здавна широко використовуються (динаміка, площа території тощо). Проте розвиток науки постійно висуває нові вимоги до кількісних змін, і ті показники, що ними зазвичай користуються, вже не відповідають сучасним вимогам з боку науки й практики. Тому необхідно впроваджувати нові. Прикладом таких показників можуть бути кількісні характеристики конфігурації територій (країн, районів, міст тощо), індекс неподібності, кількісна оцінка ПЕК та ін.

Другий рівень математизації соціально-економічних досліджень - це впровадження в дослідження певних математичних операцій, за допомогою яких виводяться емпіричні формули й рівняння, що розкривають сутність взаємозв'язків і залежностей ПЕК.

Третій рівень - дедуктивна (у думці) побудова моделей, що розкривають причинні зв'язки. В цьому разі суто логічними міркуваннями виводять рівняння, які пояснюють причинні залежності.

Математичні методи забезпечують перехід від якісних до кількісних характеристик територіальних утворень, що допоможе розкрити просторові закономірності в розвитку суспільних процесів і явищ ПЕК. Застосування економіко-математичних методів при вивченні ПЕК дає можливість розв'язати такі завдання - перевірити ефективність взаємодії різних сфер діяльності, виявити диспропорції і вузькі місця з метою розробки заходів щодо їх усунення, кількісно оцінити регіональні фактори, знайти резерви, вибрати найкращу траєкторію розвитку ПЕК за різних зовнішніх умов.

При використанні економіко-математичних методів у дослідженнях ПЕК чільне місце посідає математичне моделювання, що передбачає глибоке вивчення взаємозв'язків між компонентами. Це досягається за допомогою кореляційного аналізу. Залежність між компонентами визначають за допомогою коефіцієнтів кореляції (парної, множинної, спеціальної і чистої).

Моделювання - це дослідження об'єктів пізнання на моделях або побудова й вивчення моделей існуючих предметів і явищ, а також передбачуваних (конструктивних) об'єктів. Воно є могутнім засобом наукового пізнання й вирішення практичних завдань і широко використовується як у науці, так і в ПЕК. Моделювання спирається на принцип аналогії й дає змогу (за певних умов і з урахуванням неминучої відносності аналогії) вивчати об'єкт, складний для опанування, не безпосередньо, а через розгляд іншого, подібного й рівночасно приступнішого об'єкта - моделі [25, 58].

Велика увага в дослідженнях ПЕК, зокрема, економіко-математичному моделюванні, приділяється оптимізаційному підходові. Цей підхід найчастіше використовується в моделях, безпосередньо призначених для вироблення кращих варіантів розвитку ПЕК.

Широке застосування отримали різні варіанти транспортної задачі лінійного програмування. Це пов'язано з відносною простотою використання алгоритмів при розв'язанні транспортних задач, а також з тим, що транспортний фактор є одним з провідних при формуванні просторової диференціації ПЕК.

Сутність застосування історичного методу в соціально-економічних дослідженнях полягає у вивченні всіх змін ПЕК і чинників різних історичних періодів та їхньому впливу на сучасний стан ПЕК у соціальному та економічному відношеннях. Завдання методу включає визначення причин і факторів, що зумовили виникнення того чи іншого об'єкта соціально-економічного характеру, вивчення стадій його розвитку аж до сучасного стану. Екстраполюючи процес розвитку ПЕК на перспективу за допомогою математичного моделювання чи іншого способу, можна за тенденціями минулого зробити прогноз перебігу цих явищ і процесів на майбутнє.

З метою пізнання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил для підготовки проекту територіального плану розвитку ПЕК використовують регіональний і локаційний аналіз.

Регіональний аналіз - соціально-економічний аналіз факторів регіонального розвитку для пізнання закономірностей та особливостей формування конкретних районів, щоб визначити раціональні способи соціально-економічного становлення. Проблема настільки важлива та актуальна, що на базі такого аналізу склався цілий науковий напрям.

Локаційний аналіз - соціально-економічний аналіз факторів локалізації виробництва для пізнання закономірностей і особливостей просторової організації конкретних виробництв задля визначення спеціалізації та оптимальних розмірів розвитку конкретних об'єктів розміщення.

Для досліджень ПЕК також застосовують методи соціології. Найпопулярнішими стали методи анкетування, інтерв'ювання.

Специфічним методом є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ), упроваджений М.Колосовським, розвинутий Ю.Саушкіним, І.Комаром, Т.Калашніковою та ін.

Для прогнозування розвитку ПЕК використовують генетичні і нормативні підходи. Генетичний підхід відображає наявність у прогнозуючих процесах стійких тенденцій, які надають розвитку ПЕК інерційного характеру. Нормативний (цільовий) підхід відображає інший аспект прогнозних процесів, їх керований характер, залежність розвитку суспільства від поставленої мети. Ці два підходи взаємно доповнюють один одного. Співвідношення між ними змінюється залежно від періоду та об'єкту прогнозування [25, 63].

Методи прогнозування класифікуються відповідно до робочого принципу методу. Інтуїтивні методи поділяються на методи експертної оцінки і мозкової атаки. Аналітичні - на методи побудови сценарію, морфологічного аналізу, метод аналогів, історико-логічний метод, метод дерева цілей, сітчастий, матричний, ігрового моделювання, метод оптимізації параметричних рядів. Статистичні методи поділяються на метод безпосередньої екстраполяції, метод екстраполяції по згинаючих кривих. Метод функцій з гнучкою структурою, інтерполяції, кореляційні й регресивні методи, метод на основі теорії інформації. Серед випереджаючих можна назвати метод патентної експертизи тощо.

паливний енергетичний латинський америка

Розділ 2. Сучасні тенденції розвитку ПЕК Латинської Америки

2.1 Місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки

Розвивати паливно-енергетичний комплекс, забезпечувати суспільство енергетичними ресурсами - одне з найважливіших завдань країн Латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс країн Латинської Америки складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, уранова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил цих країн він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого - з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами країн Латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс розвинутий переважно у Бразилії, Венесуелі, Болівії, Чилі, Перу, на Ямайці, у Суринамі, Гайані, Мексиці тощо. Основною продукцією видобувної промисловості є нафта, якої наприкінці 90-х років у регіоні видобували понад 415 млн т. Головними нафтодобувними країнами є Мексика (145 млн т), Венесуела (95 млн т), Аргентина (37 млн т), Еквадор, Колумбія, Трінідад і Тобаго, Перу, Болівія та ін. Бразилія є рекордсменом з глибоководного буріння і володіє найсучаснішим устаткуванням у цій сфері. Видобуток вугілля зосереджений переважно у Колумбії, Бразилії, Аргентині, Чилі, Мексиці й Перу [8, 315].

Тринідад став експортером нафти, Аруба і Кюрасао - нафтопродуктів з венесуельської нафти.

В надрах усіх країн Андської групи (Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія) є поклади нафти, але світове значення вони мають лише у Венесуелі. Венесуельська нафтовидобувна промисловість почала розвиватися майже одночасно з мексиканською і продовжує займати важливе місце в світі.

Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, а й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу - основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об'єктів енергетики виникли потужні промислові вузли і центри, навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Сучасні населені пункти країн латинської Америки постали фактично там, де будувалися великі гідравлічні, атомні та геотермальні електростанції.

Основними джерелами енергії є нафта, рослинні види палива (дрова, багасо - залишки цукрової тростини після обробки), природний газ, гідроенергія і вугілля. У регіоні працюють і споруджуються одні з найкрупніших у світі ГЕС: бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана, проектна потужність якої - понад 12 млн кВт, Гурі (10 млн кВт) на p. Кароні у Венесуелі, Тукуруй (8 млн кВт) у Бразилії тощо. Останніми десятиріччями запрацювали об'єкти атомної енергетики у Мексиці (2 блоки потужністю 1,3 млн кВт), Аргентині (2 реактори, 0,9 млн кВт) і Бразилії (1 реактор, 0,6 млн кВт). Геотермальна енергетика розвинута у Мексиці та Сальвадорі. Загальне виробництво електроенергії становить 732,1 млрд кВт • год, значну частину якої виробляють у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі, Колумбії, Чилі, Перу. Половина виробленої електроенергії споживається промисловістю [8, 317].

Латинська Америка в цілому - нетто-імпортер енергоресурсів, у першу чергу рідкого палива. Але три її нафтовидобувні країни - Мексика, Венесуела і Тринідад є експортерами нафти і нафтопродуктів на світовому ринку.

Значення паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки зростає. Постійні проблеми з енергозабезпеченням усіх сфер життєдіяльності перетворили його у важливий чинник національної безпеки. Тому паливно-енергетичний комплекс фактично є основою всього господарства. Проблеми й кризи в ньому моментально позначаються майже на всіх сферах життя країн Латинської Америки.

2.2 Фактори розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Латинська Америка забезпечена практично усіма видами мінеральних ресурсів. Її ще називають "коморою світу". Окремі країни за запасами деяких мінеральних ресурсів входять до першої десятки країн світу. У структурі мінеральних ресурсів важлива роль належить паливно-енергетичним ресурсам, серед яких провідне місце посідають Венесуела і Мексика - нафти і природного газу; Колумбія - кам'яного вугілля.

У розвіданих запасах паливних корисних копалин переважають нафта і природний газ. Розвідані запаси нафти в регіоні оцінюються у 17,5 млрд т, що становить 11,6% світових запасів. Латинську Америку вважають одним з найбагатших нафтових регіонів світу. Осадові породи, в яких залягає нафта, займають майже половину її території. Промислові запаси нафти відкриті в 11 країнах регіону, але основні ресурси зосереджені у Венесуелі і Мексиці. Найбільший нафтовий басейн - впадина Маракайбо - майже повністю знаходиться на території Венесуели, другий за значенням - Орінокський. До великих належить нафтовий басейн на півдні Мексики і Верхньоамазонський. Дуже перспективні на нафту і природний газ осадові структури східного передгірського прогину Анд, які тягнуться від Тринідаду і Тобаго до Вогняної Землі [13, 125].

Основні запаси нафти сконцентровані у Мексиці (узбережжя і шельф Мексиканської затоки) і Венесуелі (затока Маракайбо). На Мексику припадає до 7,7 млрд т запасів (4-те місце у світі після Саудівської Аравії, Кувейту і Росії). Також добувають нафту в Перу, Еквадорі, Колумбії, Аргентині, Трінідаді і Тобаго, Болівії, Чилі.

Запаси природного газу у Латинській Америці оцінюють у 7,5 трлн куб.м, що становить 5,5% світових запасів. Майже 2/3 запасів природного газу зосереджені у Венесуелі, Мексиці і Аргентині. Промислові ресурси природного газу мають Бразилія, Колумбія, Еквадор, Тринідад і Тобаго та ін.

Запаси кам'яного вугілля у Латинській Америці невеликі і оцінюються у 76,4 млрд т, що становить тільки 2% світових запасів. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені у Колумбії, Бразилії і Венесуелі. Колумбія за запасами кам'яного вугілля входить до першої десятки країн світу. Незначні запаси кам'яного вугілля є в Мексиці, Арґентині і Чилі.

Пояс родовищ нафти і газу Колумбії оперізує кордон із Венесуелою від озера Маракайбо і далі на південь до нафтових родовищ Кано-Лімон, потім проходить далі вздовж Андських гір, через найбільші в країні родовита нафти в Кузіана-Купіагуа і закінчується в районі недавно відкритого родовища Гуандо у верхній частині долини Магдалена, на південний захід від столиці. Нафтові родовища сполучаються нафтопроводами з карібськпми портами Картахена, Барранкілья, Санта-Марта і Ковеньяс. Під цією прибережною низиною Колумбія також має значні запаси кам’яного вугілля, що є одним з головних продуктів експорту. Зі своїми енергоносіями, корисними копалинами та продуктивним сільським господарством Колумбія могла б бути однією з найбільш розвинутих країн Південної Америки. Але розвиток індустрії наркотиків у поєднанні з воєнною спадщиною виявився для країни надзвичайно згубним [13, 127].

Величезні запаси промислового урану мають Бразилія, а також Аргентина, Колумбія і Мексика. Регіон має водні ресурси світового значення. Йому належить 1/5 поверхневого стоку населеної суші й не менше 1/10 гідроенергоресурсів планети. Водне господарство розвинуте недостатньо, хоча має життєво важливе значення у всіх країнах. Із 70-х років XX ст. в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Венесуелі та Мексиці почали створювати гідровузли з потужними ГЕС. На річці Парана, що на кордоні Бразилії та Парагваю, побудовано найбільший у світі гідроенергокомплекс «Ітайпу».

Отже, Латинська Америка забезпечена практично усіма паливними ресурсами. У розвіданих запасах паливних корисних копалин переважають нафта і природний газ. Латинську Америку вважають одним з найбагатших нафтових регіонів світу.

2.3 Характеристика ПЕК країн Латинської Америки

В структурі видобувної промисловості провідне місце займає паливно-енергетичний комплекс. Більше половини вартості продукції видобувної промисловості дають нафта і газ.

Наприкінці 90-х років XX ст. нафту видобували у 13 країнах регіону. Дві країни Латинської Америки - Мексика і Венесуела - належать до десяти найбільших виробників нафти у світі. їх частка у Світовому видобутку становить відповідно 4,4 і 3,4%. Тільки Мексика, Венесуела, Аргентина, Еквадор, Перу, Тринідад і Тобаго та Болівія забезпечують себе нафтою. Сім країн реґіону є експортерами нафти, серед них Мексика і Венесуела - найбільші у світі. Більшу частину нафти вивозять за межі регіону, головно до США, Канади та інших економічно розвинених країн. Частина нафти надходить на нафтопереробні заводи країн Карибського басейну, звідки нафтопродукти реекспортують, переважно до США. Решта країн регіону належать до імпортерів нафти. Серед них Бразилія, Чилі і Уругвай - найбільші імпортери нафти [12, 345].

Газова промисловість. Природний газ є одним з найперспективніших видів палива у Латинській Америці. Питома вага регіону у світовому видобутку природного газу - 4,5%.

Щорічний видобуток природного газу у Латинській Америці становив близько 100 млрд куб. м. До найбільших його виробників належать Мексика і Венесуела. Природний газ видобувають також в Аргентині, Колумбії, Бразилії та інших країнах регіону. Використання природного газу обмежується складними умовами його транспортування до споживачів [12, 347].

Крупним експортером газу стала Болівія: тут побудований потужний газопровід від місцезнаходження в східних передгір’ях Анд до Сан-Паулу.

Вугільна промисловість в Латинській Америці розвинена дуже слабо. Щорічно в регіоні видобувають майже 35 млн т кам'яного вугілля. Найбільші продуценти кам'яного вугілля - Колумбія і Мексика. Важливе значення ця галузь має для Бразилії, Аргентини, Чилі, Перу та Венесуели. «Нафтова криза» підняла попит на вугілля, тому видобуток його в останні роки зростає. Як винятковий випадок в країнах, що розвиваються, Колумбія нарощує експорт вугілля з басейну Гоахіра на узбережжі Карибського моря (75% експорт вугілля)

Рис. 2. Нафтогазоносний басейн Маракайбо у Венесуелі

Уранова промисловість у Латинській Америці тільки зароджується. Питома вага регіону у світовому видобутку урану 1%. У невеликих кількостях його видобувають в Аргентині та Мексиці.

Енергетика. Головним енергоресурсом Латинської Америки є нафта. Значення нафти в енергобалансі регіону набагато більше, ніж у цілому в світі і в багатьох економічно розвинених країнах. Найбільшою є питома вага нафти в структурі енергобалансу країн, які не мають власних нафтових ресурсів. У нафтовидобувних країнах ця частка значно менша, що пов'язано зі споживанням природного газу, який видобувають попутно з нафтою. Друге місце у паливно-енергетичному балансі регіону займає природний газ. Роль кам'яного вугілля та інших джерел енергії невелика.

За часткою гідроенергії в енергобалансі Латинська Америка займає позаконкурсне перше місце серед регіонів світу. Гідроенергетичний потенціал Латинської Америки оцінюється в 700 млн кВт, що становить чверть світового потенціалу. Проте у регіоні освоєно тільки 16% гідроенергетичних ресурсів. За величиною гідропотенціалу і його значенням в енергетиці Латинська Америка тільки трохи поступається Африці, випереджаючи США, Західну Європу й Азію [9, 367].

Украй нерівномірне розміщення ресурсів нафти і газу, їх ввезення привели до необхідності інтенсивніше використовувати можливості гідроенергії. Енергопотенціал річок вивчений ще недостатньо. Він оцінюється в 800 млн. кВт; використовується лише 15% потенціалу. В цілому в регіоні споживання енергії на душу складає лише близько 1/2 середньосвітового. Але при цьому в невеликих англомовних карибських країнах - «квартироздавачів» цей рівень в 3-4 рази вище і близький до західноєвропейського, суттєво перевищує середньорегіональнеспоживання енергії і в крупних нафтоекспортерів - Венесуелі, Мексиці. Зате в Гаїті споживається в 20 разів менше, в центральноамериканських республіках, Болівії, Парагваї - в 3-6 разів менше

На початку 90-х років Бразилія, Перу і Колумбія за розмірами гідроенергетичного потенціалу увійшли до першої десятки країн світу.

Електроенергетика в останнє десятиліття росла швидше, ніж енергетика в цілому. Проте темпи її розвитку, не дивлячись на порівняно швидке зростання, нижче середньосвітових. До теперішнього часу надзвичайно слабка електрифікація сільських районів, більше половини населення регіону не користується електрикою, а в Болівії, Гондурасі і Гаїті - більше 4/5. В останнє десятиліття значно збільшилося вироблення електроенергії ГЕС: за 1990-2000 рр. з 55 до 75%. У багатьох країнах ця частка ще вища: Коста-Ріка - 95%, Парагвай - 93%, Бразилія - 92%.

У регіоні споруджені одні з найбільших у світі ГЕС. Це насамперед бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана потужністю 14 млн кВт, Гурі на р. Кароні у Венесуелі - 10 млн кВт, Тукуруй у Бразилії - 8 млн кВт.

Латинська Америка має значні резерви гідроресурсів для будівництва нових ГЕС. Зараз у регіоні споруджують переважно середні та малі ГЕС, що дасть змогу оптимальніше використовувати гідроенергетичні ресурси і зменшувати негативні екологічні впливи на довкілля [28, 367].

На мазуті працює переважна частина електростанцій, частина з них використовує природний газ. Особливо велике виробництво електроенергії на ТЕС у Венесуелі (свої нафта і газ), Аргентині (значною мірою своя нафта), Домініканській Республіці, Гайані, Гаїті, Тринідаді і Тобаго.

Перша АЕС з'явилася в Аргентині на початку 1970-х рр. Пізніше АЕС побудували в Бразилії, Мексиці і Чилі, за допомогою СРСР будувалася АЕС на Кубі (залишається незавершеною). У Аргентині, Бразилії і Мексиці вже діють АЕС потужністю від 300 до 1200 тис. кВт. Отже атомна енергетика поступово завойовує в Латинській Америці своє «місце під сонцем».

Розміщення електростанцій усередині країн обумовлене як впливом іноземного капіталу, якому раніше належала електроенергетика, так і особливостями індустріалізації. Основні енергетичні потужності розташовані, як правило, в найрозвиненіших економічних районах. Будівництво ж нових і тепер уже набагато крупніших електростанцій здійснюється нерідко в значному віддаленні від них, але вони, як правило, не мають районоутворюючого значення, а служать джерелами енергопостачання традиційних індустріальних

Атомна енергетика в Латинській Америці розвивається досить повільно. На її частку припадає тільки 1,5% виробництва електроенергії. Перша АЕС була збудована в 1974 р. в Аргентині. На початку 90-х років у Латинській Америці діяло чотири атомні електростанції загальною потужністю 2,24 млн кВт - в Аргентині, Бразилії та Мексиці. Лідером у регіоні за обсягом виробництва енергії на АЕС є Аргентина.

У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. Їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить близько 1/4. Найвищий рівень їх споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну [28, 368].

На узбережжі і в гірських районах розвивається вітрова енергетика. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо.

Та все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя - 918 кг (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн. Високий рівень енергоспоживання у Венесуелі, Мексиці та Аргентині.

У Латинській Америці 2/3 електроенергії виробляють ГЕС і 1/3 - ТЕС. Географія електроенергетики регіону відзначається великими контрастами. Близько 2/3 потужностей електростанцій зосереджено у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Рівень виробництва електроенергії на одного жителя коливається від 5000 кВт в Аргентині до 50 кВт у Гаїті.

2.3.1 ПЕК Бразилії

Особливості геологічної будови зумовлюють наявність на території Бразилії різноманітних корисних копалин. З паливно-енергетичних корисних копалин Бразилія виділяється запасами кам'яного вугілля. За його запасами (20,5 млрд т) вона займає перше місце в регіоні.

Запаси нафти в країні незначні і оцінюються в 120 млн т, або 2% загальних запасів регіону. Основні її промислові запаси відкриті в межах Приатлантичної западини в штаті Байя, а також розвідані на шельфі. В Амазонії з нафтовими родовищами пов'язані запаси природного газу.

Серед паливних галузей країни провідне місце займає нафтова промисловість. За видобутком нафти Бразилія займає третє місце в Латинській Америці. Загальний видобуток нафти на середину 90-х років досяг 34 млн т, що дає змогу на 50% забезпечити внутрішні потреби.

Бразилія належить до країн-імпортерів нафти. Витрати на нафту становлять третину вартості її імпорту.

На середину 90-х років видобуток природного газу в Бразилії становив 3 млрд куб. м, або 3,7% в регіоні. Такий обмежений видобуток природного газу пояснюється його невеликими запасами, а також структурою паливно-енергетичного балансу [11].

За запасами кам'яного вугілля Бразилія займає перше місце в Латинській Америці, а за видобутком - тільки третє - 7,2 млн т за рік. Основні запаси кам'яного вугілля в Бразилії не збігаються з головними районами видобутку. Значні його запаси зосереджені в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул, але його частка у видобутку становить лише 25%. Це єдиний район, де кам'яне вугілля видобувають відкритим способом. У штаті Санта-Катаріна зосереджено лише 1/4 запасів кам'яного вугілля країни. Проте цей штат є головним його продуцентом. Тут знаходиться шість найбільших шахт, які забезпечують 2/3 загального видобутку цього палива. Кам'яне вугілля Бразилії - низькокалорійне і непридатне для використання в доменному виробництві. Тому коксівне вугілля країна імпортує.

Слабким місцем бразильської економіки залишається енергетика. Половина потрібних енергоресурсів довозиться. Нафта і нафтопродукти становлять 1/2 вартості імпорту. Загальне споживання енергії низьке. Майже 1/5 його задовольняється за рахунок некомерційних джерел (дрова, богаса - відходи цукрової тростини тощо). Звідси увага до використання багатих гідроенергоресурсів, які представлені гірськими притоками Амазонки і річками, що стікають з Бразильського нагір'я. Використовують поки останні. За масштабами і рівнем розвитку гідроенергетики Бразилія стоїть у перших рядах у світі.

Головним енергоресурсом Бразилії є нафта. Її значення в енергобалансі країни (близько 50%) більше, ніж в середньому у світі і в багатьох економічно розвинених країнах. Друге місце в енергобалансі займають гідроенергоресурси - близько 28%, а на третьому - біомаса (в т. ч. дрова) - 25%. Роль кам'яного вугілля і природного газу незначна.

В електроенергетиці країни різко переважає гідроенергетика. На початку 90-х років на неї припадало понад 95% усього виробництва електроенергії. Енергетика Бразилії не задовольняє потреб країни. Тут використовуються альтернативні джерела палива, зокрема технічний спирт, який виробляють з рослинної сировини, головним чином, цукрової тростини. В перспективі розвиток енергетики Бразилії буде орієнтований на спорудження атомних електростанцій, які використовуватимуть багаті запаси руд урану і торію.

Нафтопереробна промисловість відіграє важливу роль в економіці країни. Понад 2/3 потужностей нафтопереробних заводів зосереджено на Південному Сході. Нафтопереробні заводи працюють в основному на привізній нафті. Значна частина продукції використовується як паливо. Нафтопереробна промисловість Бразилії задовольняє 90% внутрішніх потреб у нафтопродуктах [11].

Зросла частка нафтопродуктів, які використовуються як нафтохімічна сировина. Найбільший в Латинській Америці нафтохімічний комплекс збудовано поблизу м. Салвадор в штаті Байя. Великі нафтохімічні комплекси діють в м. Кубатан (штат Сан-Паулу) і на півдні країни в м. Порту-Алегрі.

Запаси нафти в країні незначні. За запасами кам'яного вугілля Бразилія займає перше місце в Латинській Америці, а за видобутком - тільки третє. Слабким місцем бразильської економіки залишається енергетика. Половина потрібних енергоресурсів довозиться. Нафта і нафтопродукти становлять 1/2 вартості імпорту. Загальне споживання енергії низьке. В електроенергетиці країни різко переважає гідроенергетика.

.3.2 ПЕК Мексики

Багаті і різноманітні природні умови і ресурси Мексики сприятливі для розвитку ПЕК. Корисні копалини Мексики характеризуються різноманітною компонентною структурою. В Латинській Америці вона виділяється великими запасами нафти і природного газу.

Серед розвіданих паливних корисних копалин Мексика виділяється запасами нафти і природного газу. Запаси нафти в країні оцінюються у 7811,0 млн т, що становить 43% її загальних запасів в Латинській Америці. Основні родовища приурочені до узбережжя Мексиканської затоки. Нові родовища відкриті в штатах Табаско і Чіапас, а також на шельфі Мексиканської затоки.

Запаси природного газу в Мексиці оцінюються у 2,1 трлн куб. м, що становить 28% його загальних запасів в регіоні. Це третє місце в Америці (після США і Канади) і десяте в світі. Основні родовища розташовані на північному сході, на узбережжі Мексиканської затоки, а також на південному сході країни.

Розвідані запаси кам'яного вугілля невеликі і оцінюються в 5 млрд т. Основні родовища розміщені на півночі країни в басейні Сабінас. Розвідано декілька великих родовищ урану.

На Мексику припадає 15% вартості валової продукції видобувної промисловості Латинської Америки. Тут створюється 7,2% ВВП країни. У структурі галузі провідне місце займає паливна промисловість, в якій домінує нафтова промисловість [12, 146].

Для місцевих потреб нафту почали видобувати ще в середині XIX ст. в штаті Табаско. В 1901 р. американська компанія почала розробку нафтових родовищ у районі м. Тампіко, так званий "Золотий пояс". У 20-х роках XX ст. цей район був одним з важливих районів світового нафтовидобутку. Мексика стала другим після СІЛА виробником нафти в світі. Та нафтові родовища експлуатувалися іноземними компаніями і понад 20 років Мексика не могла використовувати свої нафтові багатства для розвитку національної економіки.

У 1938 р. нафтова промисловість в країні була націоналізована і передана державній компанії "Пемекс". З цього часу нафту в країні видобували, головним чином, для внутрішніх потреб.

У 70-х роках в Мексиці були відкриті нові родовища нафти на узбережжі Мексиканської затоки. Головним районом нафтовидобутку став "Новий золотий пояс", який простягнувся від м. Рейноса на півночі до штатів Кампече і Табаско на півдні, а також шельф Мексиканської затоки. З 1975 р. Мексика стала експортером нафти. Запаси її в Мексиці оцінюються у 8-10 млрд т - п'яте місце в світі одразу після чотирьох країн Перської затоки. Видобуток нафти (160 млн т на рік) та її експорт є одними з найбільших у світі. Нафтова промисловість входить до державного сектора.

У середині 90-х років в країні щорічно видобували близько 140 млн т нафти, що становило 38,6% загального її видобутку в регіоні. Майже половина видобутої нафти експортується. Головним імпортером мексиканської нафти є США. Збільшення видобутку нафти у 90-х роках пов'язане із зростанням внутрішнього споживання. Мексика є членом організації країн-експортерів нафти ОПЕК. Причому вона координує з ОПЕК тільки свою нафтову політику і не зв'язана з обмежувальними квотами цієї організації на видобуток і продаж нафти.

У Мексиці створена сучасна нафтопереробна промисловість. Виробничі потужності з переробки нафти досягли 70 млн т. Нафтова компанія «Пемекс» має близько 200 нафтопереробних заводів. Близько 2/3 цих підприємств розміщені на узбережжі Мексиканської затоки далеко від багатьох великих районів споживання.

Рис. 3. Нафтове місцезнаходження «Золотого пояса» в Південно-східній Мексиці

У Мексиці видобувають переважно попутний природний газ - щорічно близько 30 млрд куб.м, що становить третину його загального видобутку в регіоні. За видобутком природного газу країна займає друге місце в Латинській Америці (після Аргентини). Близько 2/3 видобутку природного газу дають південні райони узбережжя Мексиканської затоки. Значні родовища відкриті у прикордонних зі США районах.

Вугільна промисловість в країні почала розвиватися у другій половині XIX ст. Основні родовища кам'яного вугілля розміщені в басейні Сабінас у штаті Коауїла. Вугілля невисокої якості і розробляється тільки для власних потреб [12, 149].

Уранова промисловість почала розвиватися на початку 80-х років у зв'язку з розвитком в країні атомної енергетики. Головний район видобутку уранової руди - штат Сонора.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ПЕК країн Латинської Америки

.1 Проблеми функціонування ПЕК країн Латинської Америки

Вугілля, що видобувається в країнах Латинської Америки в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. В більшості країн вугілля, як правило, низької якості, високозольне. Коксуючи вугілля залягає незручно і недостатньо експлуатується.

Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.

Існують гострі екологічні, соціальні проблеми. В районах шахтного видобутку значні площі зайняті териконами.

Водночас вугільна промисловість країн латинської Америки має перспективи для розвитку. Так, у Колумбії можна освоювати 18 розвіданих ділянок. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.

Взагалі, вугільна промисловість може отримати «друге дихання». Це пов'язано не лише з порівняно обмеженими ресурсами, а й з тим, що вугілля є цінною сировиною хімічної промисловості.

Країни Латинської Америки, зокрема, Мексика, Венесуела мають великі перспективні нафтогазоносні площі. За оцінками спеціалістів, тут існують родовища світового масштабу. Є також перспективи подальшого видобутку нафти і природного газу в районах, де їх видобувають десятки років. По-перше, за існуючої нині в країнах латинської Америки неефективної технології експлуатації нафтових родовищ близько 40 % нафти залишається в надрах землі. Відомі новітні способи її видобутку, які дозволять одержати ці «залишки». По-друге, нині є нові, відмінні від тих, що існували раніше, теорії походження нафти і газу, а це значно розширює діапазон їх пошуку.

У найближчі роки можна чекати на нові великі відкритті родовищ нафти й газу. Перспективи тут настільки великі, що свої капітали в розвиток нафтової і газової промисловості готові вкладати найбільші нафтові компанії світу.

Проте, основною подією, яка сколихнула суспільну свідомість і навколо якої розвернулася справжня війна, стало підписання контракту про постачання газу в США.

Болівія володіє другими після Венесуели запасами природного газу в Південній Америці - більше 54 трлн куб.м. Забезпеченість країни газом при нинішньому високому рівні добування оцінюється в 40 років.

У 1993 р. було підписано угоду з Бразилією, розраховану на 20 років, відповідно до якого близько 8 млн. куб.м болівійського газу повинно було щодня поставлятися в цю країну протягом перших семи років і близько 13 млн. куб.м - в подальші 13 років. До 2002 р. планувалося пустити в дію новий 3400-кілометровий газопровод. Проте після падіння курсу бразильського реала по відношенню до долара Бразилія перестала дотримувати договір: болівійський газ став для неї дуже дорогим [18, 96].

Пошук альтернативних ринків привів болівійців на тихоокеанське побережжя Мексики і США, політика яких передбачає перехід на найбільш надійні і екологічно чисті джерела енергії. Враховуючи масштабність проекту, був утворений консорціум Pacific LNG, до складу якого увійшли іспанська нафтова компанія Repsol, британська British Gas і американський підрозділ British Petroleum, - Pan American Energy. Інвестиції даних компаній в проект намічені в об'ємі 5 млрд евро. Перший етап проекту передбачає добування газу в Кампо-Маргарита на південному сході Болівії, де зосереджено 20% запасів природного газу країни. На другому етапі планується будівництво газопроводу для транспортування газу до побережжя Тихого океану попередньою вартістю 900 млн. євро і протяжністю приблизно в 900 км. Потім у вибраному порту-відправнику повинен бути побудований завод по зріджуванню газу для його подальшого експорту морським шляхом. І, нарешті, останній етап проекту передбачає будівництво заводу в Нижній Каліфорнії з можливостями реалізації близько 28 млн. куб.м газу щоденно. Газ прямуватиме на північ Мексики і в США по новому 65-кілометровому газопроводу, який з'єднає термінал з трубопроводами, що вже існують в цій зоні.

Пройшло три роки з моменту укладення контракту. Виникла політична і економічна нестабільність в Болівії (згідно Standart & Pool's в лютому 2003 р. країна поповнила список країн «підвищеного ризику»), розбіжності з торговцями газу в США, затримки з визначенням порту, через який відвантажуватиметься газ, а також поява нових потенціальних конкурентів, - все це, разом з соціальними потрясіннями, гальмує здійснення проекту. У Болівії немає свого виходу до моря. Розглядаються три порти-кандидати - Mejillones і Patillos в Чилі, Lіo в Перу. З економічної точки зору найдоцільніше поставляти газ через порти Чилі. Проте болівійці виступили проти того, щоб газопровід йшов через територію, яка була відторгнута у них чилійським сусідом більше ста років тому. Існують і інші проблеми: конкуренція з боку таких виробників газу, як Перу, Австралія і Росія, підписання угоди з підприємствами, які повинні розподіляти газ в США. На сьогоднішній день немає надійного покупця на болівійський природний газ.

Проте проект зберігає свою привабливість і представляється вигідним: Pacific LNG має намір купувати газ за дуже низькою ціною (0,70 дол. за 28 куб.м тоді як середня ціна 2-4 дол.). Істотні податкові пільги отримають Repsol YPF і нафтові компанії Болівії, для яких податок понижений з 50 до 18%. Для керівництва ж Болівії проект експорту газу є свого роду рятувальним кругом в складній економічній ситуації, бо передбачає щорічне поповнення бюджету за рахунок податків в розмірі не меншого 265 млн. євро [18, 97].

Тема можливого експорту газу через Атлантику, а не Тихий океан знов придбала актуальність в жовтні 2003 р. після зустрічі посла Бразилії Антоніо Міни Гонкалвеса з офіційними особами країни, на якій обговорювалося питання пролонгації контракту про виробництво і експорт газу ще на десять років. Бразильська нафтова компанія Petrobras готова узяти на себе детальну розробку проекту, зокрема будівництво заводу по зріджуванню газу в місті Сантосе (Бразилія), з подальшою відправкою рідкого палива на північноамериканське побережжя, де вже існують чотири газових заводи.

Для Болівії самостійно налагодити експортне виробництво газу не представляється можливим. Буде потрібно додатковий об'єм інвестицій по всьому ланцюжку виробничого процесу - від імпорту технологій до підготовки персоналу.

Звичайно, проект експорту природного газу має свої плюси і мінуси, переваги і недоліки. Проте на сьогодні це єдина можливість для нарощування експорту, відновлення економічного зростання, залучення іноземних інвестицій. Експорт газу дуже важливий і як джерело бюджетних надходжень, і з погляду забезпечення населення робочими місцями.

Страйк нафтовиків привів до подальшого погіршення ряду основних макроекономічних параметрів. За даними Економічної комісії ООН для Латинської Америки і Карібського басейну падіння ВВП Венесуели в 2002 р. склало 9%, безробіття в містах досягло 16,2, інфляція перевищила 31%.

Політико-економічна криза не могла не позначитися на притоці прямих іноземних інвестицій. Якщо в 2001 р. їх чистий притік склав близько 3,5 млрд. дол., то в 2002 р. із-за масової втечі капіталів був зареєстрований вже чистий відтік в 241 млн. дол. Проте вже в наступному, 2003 р. завдяки закінченню страйку і нормалізації ситуації в нафтовій промисловості знов була зафіксована чистий притік інвестицій -2,1 млрд. дол. Тільки за перші 4 місяці 2004 р. притік прямих інвестицій (без урахування капіталовкладень в нафтогазову сферу) на 72% перевищив відповідний показник 2003 р. Проте, основна їх сума була вкладена в нафтогазову промисловість. У найближчі десять років сюди припускають вкласти багатомільярдні інвестиції такі найбільші нафтові компанії, як Chevron Texaco, British Petroleum, Statoil Total-Fina-Elf.

Зовнішні зв'язки і контакти Венесуели з приходом нового керівника У. Чавеса помітно пожвавилися і придбали нові акценти. Венесуела внесла позитивний вклад до розвитку латиноамериканської інтеграції, зросла її роль в ОПЕК і в співтоваристві країн, що розвивалися, в цілому, посилилася співпраця з азіатськими і європейськими державами. Разом з тим помітно погіршали відносини з США.

Особливе значення мало поліпшення відносин Венесуели з найбільшою країною регіону - Бразилією. Її президент Лула да Сильва (приступив до своїх обов'язків на початку 2003 р.), заявив про намір разом з сусідніми країнами добиватися підвищення політичної стабільності і посилення взаємної підтримки держав Південної Америки, а також про те, що зазнаючи серйозну політичну і економічну кризу Венесуела може розраховувати на повну підтримку Бразилії. На прохання Чавеса вже в грудні Бразилія почала поставляти сусідові пальне. У липні 2003 р. було розміщено угоду про співпрацю між найбільшими державними нафтовими компаніями двох країн - PD-VSA і Petrobras. Вона передбачає споруду теплових електростанцій у Венесуелі за сприяння Petrobras і створення бензозаправних станцій PDVSA в Бразилії [21, 78].

У липні 2003 р. було підписано угоду, що передбачає прямі постачання нафтопродуктів між Венесуелою і Еквадором, що дозволить здешевити закупівлі на 20-25%-. Угода передбачала також надання Венесуелою допомоги в модернізації компанії Petroekvador.

Постачання оримульсьона стали основою для розширення торгових відносин Венесуели з азіатською державою - Індією. У жовтні 2000 р. була досягнута домовленість про продаж їй оримульсьона на 1 млрд. дол. Індія також зацікавлена в інвестиціях у виробництво цього палива у Венесуелі в обмін на технічне сприяння венесуельських фахівців при експлуатації індійських родовищ надважкої нафти.

Завершення страйку нафтовиків в лютому 2004 р. стало переломним моментом в боротьбі президента з опозицією. Виробництво в нафтовій промисловості поступово нормалізувалося.

3.2 Основні напрямки та шляхи інтенсифікації розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Одним з провідних чинників, що обмежує розвиток енергетики в країнах латинської Америки, є екологічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30 % всіх твердих часток, що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії і випереджають всі інші галузі промисловості. Крім того, енергетика дає до 63 % сірчаного ангідриду і понад 53 % оксидів азоту, що надходять у повітря від стаціонарних джерел забруднення. Вони є основними джерелами кислотних дощів. Оксиди вуглецю, що їх викидають електростанції в атмосферу, - головне джерело парникового ефекту на нашій планеті.

Негативного екологічного впливу завдає гідроенергетика. Будівництво гідровузлів на Парані, Кароні призвело до затоплення великих площ. Підвищився рівень навколишніх ґрунтових вод, що стало причиною інтенсивного руйнування крутих берегів.

Важливою є безпека атомних станцій. Екологічні чинники в розвитку ядерної енергетики завжди мають бути на першому місці, інакше не буде для кого виробляти електроенергію.

Вирішення екологічних проблем паливно-енергетичного комплексу в наш час можливе лише з використанням сучасних технологій. Ці новітні технології нині широко використовуються під час виробництва енергії. Крім того, країни латинської Америки мають всі можливості використання альтернативних або нетрадиційних джерел енергії. Це, як правило, екологічно безпечні електростанції, наприклад вітрові-, геліо-, термальні тощо.

Все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя - 918 кг (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн.

У ряді країн ведеться промислово-експериментальне будівництво геотермальних електростанцій, а також зроблені досліди по використанню сонячної енергії. В Уругваї та Аргентині для забезпечення побутових потреб сільського населення широко застосовують вітрові двигуни [22. 256].

У Латинській Америці є сприятливі умови для розвитку сонячної енергетики, особливо у пустелях і напівпустелях. У цих районах сонячну енергію використовують для опріснення води.

Латинська Америка є лідером серед інших регіонів за розробкою замінників бензину. У регіоні створені плантації дерев і чагарників для наступної переробки їх на рідке пальне. У Бразилії налагоджено виробництво технічного спирту з цукрової тростини. За його виробництвом країна займає перше місце у світі.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасності - розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, проведені світові дослідження дають можливість зробити певні висновки та узагальнення:

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - сукупність галузей і підгалузей промислового виробництва, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці і споживанні твердого, мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передачі і використанні електроенергії й тепла.

Паливно-енергетичний комплекс країн Латинської Америки складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, уранова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил цих країн він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого - з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами країн латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс розвинутий переважно у Бразилії, Венесуелі, Болівії, Чилі, Перу, на Ямайці, у Суринамі, Гайані, Мексиці тощо. Головними нафтодобувними країнами є Мексика(145 млн т), Венесуела (95 млн т), Аргентина (37 млн т), Еквадор, Колумбія, Трінідад і Тобаго, Перу, Болівія та ін. Бразилія є рекордсменом з глибоководного буріння і володіє найсучаснішим устаткуванням у цій сфері. Видобуток вугілля зосереджений переважно у Колумбії, Бразилії, Аргентині, Чилі, Мексиці й Перу.

Тринідад став експортером нафти, Аруба і Кюрасао - нафтопродуктів з венесуельської нафти.

В надрах усіх країн Андської групи (Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія) є поклади нафти, але світове значення вони мають лише у Венесуелі. Венесуельська нафтовидобувна промисловість почала розвиватися майже одночасно з мексиканською і продовжує займати важливе місце в світі.

Електроенергетика в останнє десятиліття росла швидше, ніж енергетика в цілому. Проте темпи її розвитку, не дивлячись на порівняно швидке зростання, нижче середньосвітових. До теперішнього часу надзвичайно слабка електрифікація сільських районів, більше половини населення регіону не користується електрикою, а в Болівії, Гондурасі і Гаїті - більше 4/5.

Регіону належить 1/5 поверхневого стоку населеної суші й не менше 1/10 гідроенергоресурсів планети. Із 70-х років XX ст. в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Венесуелі та Мексиці почали створювати гідровузли з потужними ГЕС.

У регіоні працюють і споруджуються одні з найкрупніших у світі ГЕС: бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана, проектна потужність якої - понад 12 млн кВт, Гурі (10 млн кВт) на p. Кароні у Венесуелі, Тукуруй (8 млн кВт) у Бразилії тощо. Останніми десятиріччями запрацювали об'єкти атомної енергетики у Мексиці (2 блоки потужністю 1,3 млн кВт), Аргентині (2 реактори, 0,9 млн кВт) і Бразилії (1 реактор, 0,6 млн кВт).

У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. Їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить близько 1/4. Найвищий рівень їх споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну.

На узбережжі і в гірських районах розвивається вітрова енергетика. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо.

Список використаної літератури

1. Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. - М.: Мысль, 1983. - 350 с.

2. Атлас світу /За ред. Т.О.Ремізовської. - К, 1999.

. Весь світ в цифрах і фактах. Довідник. - К, 2001.

4. Вступ до економічної і соціальної географії /А. П. Голіков, Я. Б. Олійник, А. В. Степаненко. - К.: Либідь, 1996. - 320 с.

. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє /Перекл. з англ. Л.Л.Лещенко. - К., 1993.

6. Грицак Ю.П. Социально-географические типы стран. - Харьков, 1998.

. Дронов В. П., Максаковский В. П., Ром В. Я. Экономическая и социальная география: Справочные материалы. - М.: Просвещение, 1994. - 208 с.

8. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. - К.: Либідь, 1996. - 416 с.

. Економічна і соціальна географія світу /За ред. Є.П. Качана. - Тернопіль, 1999.

. Економічна і соціальна географія світу: Навч. посібник /За ред. Кузика С.П. - Львів: Світ, 2002. - 672 с.

. Книш М.М. Бразилія. Суспільно-географічна характеристика. Навч. посібник: Львів, 2001.

. Кузик С, Книш М., Економічна і соціальна географія країн Америки. Навч. посібник. - Львів, 1999.

13. Латинская Америка: Справочник / Под ред. В. В. Вольского. - М.: Политиздат, 1976. - 302 с.

. Липец Ю.Г., Пуляркин В.А., Шлихтер СБ. География мирового хозяйства. Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.

. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В. П. Колесова. - М.: Флинта, 2000. - 480 с.

. Мировая экономика / Под ред. А. С. Булатова. - М.: Юристъ, 2002. - 734 с.

. Ровенчак І. Економічна і соціальна географія Росії. - Львів, 2000.

18. Романова Э. Латинская Америка в поисках безопасной экономики // Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 11. - С. 96-99.

. Романова Э. П., Куракова Л. И., Ермаков Ю. Г. Природные ресурсы мира. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1993. - 304 с.

. Ростов Є. Ф. Економіка країн світу: Довідник. - К.: НВП «Картографія», 1998. -383 с.

. Семенов В. Венесуэла: новая попытка «сеять нефть» // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 2. - С. 76-79.

. Современная география мирового хозяйства. Пособие для учителей / Под ред. М. С. Розина. - М.: Просвещение, 1977. - 288 с.

23. Социально-экономическая география зарубежного мира /Под ред. В.В.Вольского. - М., 1998.

. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. - Одеса, 2001.

. Шаблій О. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. - Львів, 2001.

26. Экономическая и социальная география зарубежных стран: В 2-х т. / Под ред. В. П. Максаковского. - М.: Просвещение, 1980-1981.

27. Юрківський В. М. Країни світу. - К.: Либідь, 1999. - 368 с.

28. Юрківський В. М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни. - К.: Либідь, 2000. - 416 с.

Додатки

Додаток А

Забезпечення країн Латинської Америки паливними ресурсами

Додаток Б

Видобуток нафти основними країнами Латинської Америки

Похожие работы на - Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!