Соціально-психологічне спричинення та інституалізація злочинності

  • Вид работы:
    Дипломная (ВКР)
  • Предмет:
    Психология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    169 Кб
  • Опубликовано:
    2012-10-03
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Соціально-психологічне спричинення та інституалізація злочинності

Вcтуп


Про злочинність написано надзвичайно багато. Практично кожна гуманітарна наука бере участь у її дослідженні. Так, культурологія вивчає кримінальну субкультуру, економіка - тіньову економіку, розробляє економічні теорії злочинів і покарань, психологію цікавить злочинна поведінка, мотиваційна сфера злочину, соціологія розглядає злочинність як соціальне явище разом з іншими видами девіантної поведінки. Але лише кримінологія здатна дати цілісне, всебічне розуміння злочинності. Входячи до системи юридичних наук, вона разом з тим, не обмежується суто юридичними методами, а й використовує неюридичні. Така методологічна різноманітність долає обмеженість інших наук при дослідженні злочинності. Втім, незважаючи на всебічні дослідження фахівців, злочинність в світі продовжує зростати, що свідчить або про неправильне розуміння її природи і як наслідок, неефективну політику протидії злочинності, або про слабку взаємодію влади та науки, коли державна політика у цій сфері має слабке наукове обґрунтування.

Актуальність теми викликана необхідністю критичного переосмислення базових положень кримінології, які стали усталеними ще в радянський період і здавались непорушними. На сьогодні, деякі автори намагаються зміни та заново переосмислити, поставити під сумнів деякі постулати, що стосуються визначення злочинності, її детермінант, природи тощо. Дана робота акумулює та в деякій мірі доповнює ще недостатньо поширені в кримінологічній літературі ідеї щодо злочинності, як масової деструктивної поведінки, її інституалізації, комплексу детермінант.

Дана робота спирається на праці відомих українських та зарубіжних кримінологів, психологів, соціологів Серед них: Антонян Ю.М., Вершинін С.Е., Гіденс Е., Гілінський Я.І., ГолінаВ.В., Дрьомін В.М., Закалюк А.П., Зелінський А.Ф., Змановська Е.В., Іншаков С.М., Кузнецова Н.Ф., Лунєєв В.В., Фромм Е., Яковлєв А.М. та ін.

Мета роботи полягає у висвітленні злочинності з позиції соціальної деструктивної поведінки, з урахуванням усіх слідуючих за цим наслідків, які стосуються проблем її інституалізації та спричинення.

Окрім того, в рамках роботи розв’язувались такі проміжні завдання:

         з’ясування поняття «деструктивна поведінка» та її взаємовідношення з іншими поняттями;

         визначення видів деструктивної поведінки та місце злочинності серед них;

         аналіз існуючих у літературі поглядів на злочинність;

         побудова якісного визначення злочинності, як поведінки людини;

         аналіз проблеми інституалізації деяких злочинних практик;

         аналіз причин злочинності з позицій деструктивної діяльності;

         стан та деякі проблеми протидії злочинності в Україні.

Об’єктом вивчення виступають суспільні відносини, які виникають у зв’язку із поширенням деструктивної соціальної поведінки та необхідністю протидії її злочинним формам. Безпосереднім же предметом виступає вивчення злочинності як деструктивної соціальної поведінки.

Задля досягнення основних завдань та мети роботи використовувались загальнонаукові та спеціальні методи. Так, аналітичний метод дав змогу зв’язувати основні різновиди деструктивної поведінки, діалектичний - розглянути злочинність у взаємозв’язку, взаємовідношенні з іншими проявами деструктивності та з іншими соціальними процесами та явищами. Формально-догматичний метод був використаний при дослідженні деяких положень законодавства. Статистичний метод використовувався при дослідженні сучасного стану злочинності в Україні та світі. Використовувалися індуктивні та дедуктивні судження. Вибір методу дослідження відіграє значну роль, адже згідно з Г. Гегелем «метод розгортається в систему», тобто від вибору методу в значній мірі залежить кінцевий результат.

Робота основана перш за все на роботах вітчизняних та зарубіжних дослідників, серед яких є не лише кримінологи, але й соціологи, психологи, філософи. Емпіричну основу складали статистичні дані Державної служби статистики України, щодо злочинності, демографії, соціальних процесів за 1991-2010 рр. та Міністерства внутрішніх справ України, щодо стану злочинності за 2010-2011 роки.

Теоретичне значення полягає в акумулюванні та аналізі розрізнених поглядів на злочинність як поведінку, її інституалізацію, соціально-психологічне спричинення. Практична користь полягає у висвітленні основних вітчизняних проблем боротьби зі злочинністю.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Конкретні завдання найбільш чітко простежуються у змісті даної роботи, її розділах.

Розділ I направлений на розкриття поняття деструктивної поведінки загалом та її взаємовідношення з девіантною поведінкою. В ньому робиться спроба систематизувати прояви деструктивної поведінки та визначити місце злочинної поведінки серед різних проявів деструкції. Потім в найбільш загальних рисах дається розгляд основних підходів до розуміння злочинності.

У Розділі II робиться спроба визначити злочинність саме як масову соціальну деструктивну діяльність людини, дати якісне, а не формальне визначення на основі існуючих поглядів в кримінологічній літературі. Після цього, приблизно висвітлена проблема інституалізації деяких видів злочинної поведінки. Також у розділі аналізується остання статистична інформація про злочинність в Україні в 2010-2011 роках.

Розділ III висвітлює різні соціальні та економічні умови та психологічні причини злочинності в Україні. В ньому також приділяється окрема увага сучасним вітчизняним проблем боротьби зі злочинністю.

Розділ 1. Теоретичні аспекти деструктивності та злочинності


1.1 Поняття та ознаки деструктивної поведінки

При дослідженні феномена деструктивності, перш за все вбачається за необхідне визначитись в понятійній сфері. В кримінологічній, соціологічній, девіантологічній, психологічній літературі вживається велика кількість понять: «деструктивна поведінка», «девіантна поведінка», «аддиктивна поведінка», «асоціальна поведінка», «антисоціальна поведінка», «неадекватна поведінка», «акцентуйована поведінка», «агресивна поведінка» тощо. Доволі часто вони вживаються як взаємозамінні, синонімічні, інколи наголошується на необхідності їх розрізнення. Тому для подальшої роботи необхідно визначитись в понятті деструктивності та встановити її взаємозв’язок із суміжними поняттями.

Найбільш широко вживаним і загальноприйнятним в кримінологічній літературі є поняття девіантної поведінки. На сьогоднішній день формується навіть порівняно нова наука девіантологія, яка спеціально досліджує проблематику девіантної поведінки. Апологети цієї науки наголошують, на міждисциплінарному характері свого предмету.

Девіантна поведінка - поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм. Це може бути порушення формальних (правових) або неформальних (мораль, звичаї, традиції, мода) норм. Вихідним для розуміння девіантної поведінки є поняття норми. Соціальна норма виражає історично зумовлені в конкретному суспільстві межі, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності індивідів, соціальних груп, соціальних організацій. На відміну від природних норм протікання фізичних і біологічних процесів, соціальні норми складаються як результат відображення (адекватного чи перекрученого) у свідомості і вчинках людей закономірностей функціонування суспільства. Тому соціальна норма може або відповідати законам суспільного розвитку (і тоді вона є «природною»), або відображати їх неповно, неадекватно, будучи продуктом спотвореного (ідеологізованого, політизованого, міфологізованого, релігійного) відображення об'єктивних закономірностей. І тоді виявляється анормальною сама «норма», «нормальні» же (адаптивні) відхилення від неї.

При цьому, в літературі наголошується два моменти: відносність девіантної поведінки і її неоднозначний характер. Відносність девіантної поведінки полягає у мінливості соціальних норм - в різний час чи в різних суспільствах ці норми можуть кардинально відрізнятися по своєму змісту, а отже і відхилення від них також будуть релятивними. Не існує поведінки девіантної за своє природою, можна лише говорити про девіантну поведінку в конкретному суспільстві в конкретний період часу.

Неоднозначний характер девіантної поведінки полягає у різній оцінці її корисності для суспільства. У масовій свідомості девіантність пов'язана зазвичай з негативними явищами, вчинками. Саме слово «девіантність» набуло негативного відтінку. Однак відхилення від норм може служити і засобом розвитку системи (суспільства), підвищення рівня її організованості, усуваючи застарілі стандарти поведінки. Це може бути соціальна творчість у всіх її іпостасях. Деякі люди випереджають свій час і не вписуються в традиційні норми, вони можуть бути носіями нових норм, нових цінностей, нового еталону поведінки і тому неминуче вступають у конфлікт з діючою системою. Так, Сократ, який висвітлював з позицій розуму пороки, забобони грецького суспільства, був засуджений на смерть за свою девіантну для того часу і суспільства діяльність. Поведінка Христа підривала фундаментальні норми Іудеї та всієї Римської імперії.

Делінквентна поведінка - щодо цього поняття немає єдиної думки. У найзагальнішому сенсі можна сказати, що його зміст зливається з поняттям «протиправна поведінка», оскільки під словом «делікт» (в широкому розумінні) розуміється «правопорушення». Делінквентна поведінка порушує формальні (правові) норми і є різновидом девіантної поведінки. Інколи вживається у вужчому смисловому навантаженні для позначення поведінки, що порушує цивільно-правові норми.

Аддиктивна поведінка - тобто залежна (від addiction - залежність). Розрізняють декілька видів залежностей, серед яких головне місце займають залежності хімічного і не хімічного походження. Поведінка наркомана, пристрасного гравця, члена деструктивної секти можна охарактеризувати як залежну. Аддиктивна поведінка може бути девіантною, а може й не бути.

Асоціальна поведінка - це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин. Вона може проявлятися як агресивна поведінка, сексуальні девіації (безладні статеві зв'язки, проституція тощо), залучення в азартні ігри на гроші, бродяжництво. У підлітковому віці найбільш поширені втечі з дому, бродяжництво, шкільні прогули або відмова від навчання, графіті, сленг, татуювання, лихослів'я, брехня, злодійство, вимагання або жебрацтво.

Межі асоціальної поведінки особливо мінливі, оскільки вона більше за інших поведінкових девіацій знаходиться під впливом культури і часу. Загалом таку поведінку можна назвати аморальною. Асоціальна поведінка порушує неформальні норми і може вважатися різновидом девіантної поведінки. Інколи змісту даного поняття надають набагато ширше смислове навантаження, але автор зупиниться на приведеному визначенні для зручності класифікації деструктивної поведінки.

Антисоціальна поведінка - це поведінка, яка суперечить правовим нормам, що загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих людей. Вона включає будь-які дії чи бездіяльність, заборонену законодавством. Антисоціальна поведінка тотожна деліквентній поведінці. Має більш яскраво виражену протисуспільну спрямованість ніж асоціальна. На думку, автора важливо те, що Змановська Е.В. не обмежується при характеристиці «асоціальної» та «антисоціальної» поведінки формальною стороною, а вказує також на різний рівень їх небезпечності.

Стосовно змісту поняття деструктивності, не має загальноприйнятного підходу, оскільки більшість дослідників займалися переважно дослідженням окремих проявів деструкції: вбивства, самогубства, тероризм. Першопочатково воно виникає в рамках науки психології і своєму закріпленню у наукових колах, завдячує роботам Еріха Фромма. Хоча ще до Фромма велись дослідження в даній сфері. Дві світові війни, просто не могли не актуалізувати дослідження даного напрямку. Так пізні роботи Фрейда в 20-х роках XX ст., були орієнтовані на дослідження феномена людської деструктивності. Перегляд своєї першої концепції, згідно, з якою вся поведінка людини тлумачилась в основному через сексуальність (лібідо), була здійснена вже в роботі «По інший бік принципу задоволення» (1920) «Я і Воно» (1923 р.). В останній він вводить нову дихотомічну пару: потяг до життя (ерос) і потяг до смерті (танатос). «Розмірковуючи про походження життя й про розвиток різних біологічних систем, я дійшов висновку, що поряд з потягом життя (інстинктом живої субстанції до збереження і примноження) повинна існувати й протилежна пристрасть - пристрасть до розкладання живої маси, до перетворення живого в первісний неорганічний стан, тобто поряд з еросом повинен існувати інстинкт смерті». Вершинін С.Е., на основі дослідження робіт Фрейда, відзначає, що той вживав термін деструктивність як синонім інстинкту смерті та агресивності: «Так, в роботі «Незадоволеність культурою» (1930) з'являються терміни «деструкція» і «деструктивність». За аналогією з еротичною енергією лібідо, в якості руйнівної енергії Танатоса, спрямованої на припинення життя, Фрейд називає деструкцію і агресію, які виступають синонімами. В силу того, що в людську природу включено потяг до смерті, необхідні механізми, що стримують цей інстинкт. Такими в концепції Фрейда є соціокультурні інститути».

Свій внесок у розроблення проблем деструктивності зробив і Конрад Лоренц своєю теорією агресивності. Його книга «Так зване зло» (1966) стала бестселером в свій час. Деструктивні людські прояви він розглядав як результат вродженого інстинкту. Навіть при відсутності реального зовнішнього подразника, агресія в людині постійно накопичується в нервових центрах і сама врешті-решт створює цей подразник для зняття нервової напруги. Тобто навіть в найблагополучніших суспільствах, при здавалось би відсутності реальних подразників, людина буде знаходити для себе сама нікчемні приводи для прояву агресивності. Так згідно з Лоренцом людина створює політичні партії для того, щоб створити ситуацію боротьби і тим самим розрядити свою агресивність. Більш того Лоренц вважав, що агресія, в тому числі і внутрішньовидова, (по відношенню до членів свого роду) служить виживанню самого роду. Але поступово в людському суспільстві ця агресія перетворюється в загрозу самому виживанню. Один із відомих його аргументів полягає у рівновазі між біологічною озброєністю виду і його мораллю. Проаналізувавши поведінку більш ніж 50 видів, Лоренц зробив висновок, що у сильно озброєних видів (на зразок акул, левів тощо), еволюційний відбір виробив також сильну вроджену мораль - інстинктивну заборону застосовувати всі озброєння у внутрішньовидових сутичках, особливо якщо переможений демонструє покірність. І навпаки, слабо озброєні види мають слабку вроджену мораль, оскільки сильна вроджена мораль таким видам еволюційно ні до чого. Людина - це від природи слабо озброєний вид (нападник міг тільки подряпати, вдарити, вкусити або душити, а жертва мала достатньо можливостей втекти). З винаходом штучного зброї людина стала самим озброєним видом на Землі, а мораль залишилася на колишньому рівні. Таким чином, на відміну від небезпечних тварин, у людини немає від природи сильної інстинктивної перешкоди до завдання шкоди представникам свого ж виду, а тому внутрішньовидова агресія може завдати шкоди виживанню самого роду. Але загалом помірна внутрішньовидова агресія сприяє виживанню виду, оскільки забезпечує рівномірне розселення виду по території, забезпечує кращій групі - кращу територію, дозволяє продовжувати рід найсильнішим самцям. Лоренц був біологом, а тому звичайно його поступовий перехід від риб до людини, постійні аналогії з тваринами, особливо нижчими, мають суттєві методологічні недоліки.

Незважаючи на вищезазначене, все ж введення і поширення терміна «деструктивність» належить Е. Фромму, оскільки він першим зробив його наріжним каменем своєї творчості, дав термінологічні пояснення. Кожна книга автора ставала значною науковою подією. Його книга «Анатомія людської деструктивності» була опублікована, коли автору було вже за сімдесят і вона по суті стала його останньою серйозною роботою та своєрідним підсумком наукових пошуків.

Він пише: «Я в цій книзі вживав слово "агресія" відносно поведінки, пов'язаної з самообороною, з відповідною реакцією на загрозу, і врешті-решт прийшов до поняття доброякісної агресії. А специфічно людську пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати (злоякісна агресія) я виділяю в особливу групу і називаю словами "деструктивність" і "жорстокість"». Таким чином, Фромм, не погоджуючись зі своїми колегами, які до поняття «агресивність» відносили всі і доволі різні за своєю природою і призначенням прояви людської агресивної поведінки, проводив термінологічний розподіл. Доброякісна агресія - це агресія яка сприяє виживанню, збереженню життя. Вона направлена на оборону від загрози, закладена у людині генетично від природи, притаманна і тваринам, рідко призводить до знищення противника, адже має ціль лише відлякати нападника, служить вітальним інтересам.

Деструктивність - це злоякісна агресія, вона має ціль сама у собі, не залежить від загрози, має виключно соціальну, а не інстинктивну природу, тваринам не притаманна. Для підтвердження своє позиції автор в роботі наводить широку аргументацію з самих різних областей науки: нейрофізіології, психології тварин, палеонтології, антропології. Як слушно зауважує Іншаков: «Цей висновок має величезне методологічне значення для всіх соціальних наук, у тому числі і кримінології: якщо злоякісна частка агресії не є вродженою, значить, вона не може вважатися непоборною».

В кримінологічній літературі термін «деструктивність» практично не вживається, а там де вживається, має доволі неясне положення. Ц. П. Короленко і Т. А. Донських на перших сторінках своєї книги вказують на «звичайну» заміну терміну «деструктивна поведінка» на термін «девіантна». Однак, і на це вказують самі автори, не всяке відхилення від загальноприйнятих норм може бути деструктивним. І тому ділять девіантну поведінку на нестандартну (може мати форму нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів поведінки - діяльність новаторів, революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів в якій-небудь сфері знання) і деструктивну. Е.В. Змановська всі види девіантної поведінки поділяє на: антисоціальну (активно-деструктивну) - протисоціальну - (відносно-деструктивну) - асоціальну (пасивно-деструктивну) - саморуйнівну (пасивно-аутодеструктивну) - самовбивчу (активно-аутодеструктивну), що свідчить про те, що Е.В. Змановська також розглядає деструктивність як «темний бік» девіантної поведінки.

Таким чином, на думку Ц.П. Короленко, Т.А. Донських, Змановської Е.В., деструктивна поведінка - регресивна, негативна сторона девіантної поведінки.

Загалом, такий підхід можна прийняти, але лише з суттєвими зауваженнями. Незважаючи на очевидний взаємозв’язок більшості проявів деструктивної поведінки з девіантною поведінкою, однозначний зв'язок між ними встановити не можна. Традиційно, деструктивна поведінка - це поведінка направлена на завдання шкоди, руйнування об’єкта взаємодії, девіантна - на відхилення від норми. Норми мають мінливий характер, і тим самим сама девіантна поведінка мінлива і суспільно, і темпорально. Деструктивна ж поведінка завжди стала у всіх суспільствах і у всі часи, тому що прив’язана не до соціальної норми, а до шкідливості, небезпечності. Можна віднайти безліч проявів деструктивної поведінки, як в минулому так і в сьогоденні, які були чи є нормативними, схвалювались суспільством, можна віднайти приклади деструктивної поведінки, які взагалі були ані девіантними, ані нормативними, суспільство відносилось до них індиферентно.

Втім схема також умовна і залежить від місця і часу. Чим більше цивілізоване суспільство - тим більше девіантна поведінка охоплює деструктивну і тим менше деструктивних проявів вважаються «нормальними», соціально прийнятними та нейтральними.

Напевне, найбільш очевидним прикладом не девіантної деструктивності в минулому, був канібалізм. Побутовий канібалізм практикувався на найдавнішій стадії кам'яного віку, через обмеженість харчових ресурсів. Релігійний канібалізм зберігався довше, проявлявся в поїданні різних частин тіл вбитих ворогів, померлих родичів; був заснований на переконанні, що сила та інші властивості вбитого переходили до поїдаючого. Достовірно відомо, що він практикувався донедавна у внутрішній Африці, в Папуа-Новій Гвінеї, на деяких островах Малайського архіпелагу, у внутрішніх частинах Бразилії. Ще в XIX і на початку XX століття канібалізм був поширений на багатьох групах островів Полінезії і Меланезії, в Австралії, у деяких народів північно-західної Америки, у Південній Африці і т. д. Очевидним виглядає те, що канібалізм деструктивний, як і те що він вважався нормативним у цілому ряді суспільств.

Інститут харакірі або сеппуку (очевидна само деструктивна активність) був звичайною справою для обезчещеного самурая феодальної Японії. Для воїна середньовічної Японії самогубство було останньою можливістю повернути втрачену честь і гідність, змити ганьбу. Поведінка була нормативною і схвалювалась суспільством.

Дії «смертників» (камікадзе) за часів Другої світової війни схвалювалися японським суспільством, однак ці ж дії в даний час суспільством засуджуються. Немає потреби говорити і про те, що цілі народи (вікінги, гуни, монголи тощо) вважали війну мало не єдиним своїм призначенням, створювали свою систему деструктивних чеснот.

Табак, після завезення Колумбом з Нового світу, століття потому вже вирощували в Бельгії, Іспанії, Італії, Швейцарії та Англії. Однією з причин такого швидкого поширення тютюну стало глибоке переконання тодішніх освічених умів в цілющих властивостях тютюну. Героїн ще на початку XX ст. можна було купити в будь-якій аптеці, лікарі його рекомендували як заспокійливе і ліки від кашлю для дітей. Одна з перших праць Фрейда була присвячена кокаїну. Фрейд спробував кокаїн в 1884 році і незабаром зрозумів, що виявив дивовижну речовину, яка принесе йому славу. У своїй першій великій публікації «Про коку» він пропагував кокаїн як місцеве знеболююче і ліки від депресії, нетравлення шлунку, астми, різних неврозів, сифілісу, наркоманії та алкоголізму.

На сьогодні до соціально схвальної (нормативної), але водночас і деструктивної поведінки можна віднести контактні види спорту (бої без правил, бокс, самбо тощо).

Наразі завдання суспільства в тому, щоб деструктивність завжди визнавалась девіантною. Це піде на користь і самому суспільству і всій екосистемі. Такий підхід вже закріплений в карному праві всіх цивілізованих країн (в тому числі і у Кримінальному кодексі України). Адже якщо в минулому наприклад, особа могла бути позбавлена волі чи страчена за те, що зірвала кілька колосків на полі чи просто відкрито виражала свої думки, то тепер малозначність дії чи бездіяльності виключає злочинність діяння (п.2 ст.11 ККУ).

1.2 Види деструктивної поведінки

Велике різноманіття проявів деструктивної поведінки викликає необхідність їх класифікації. Сама по собі, класифікація має важливе значення навіть, якщо не містить практичної користі, адже дозволяє впорядкувати наші знання про предмет дослідження. Даний підрозділ дасть змогу визначити місце злочинності серед численних проявів деструктивності, в ньому також будуть розглянуті інші її прояви, які для злочинності як такої, виступають фоновими явищами, а тому викликають певний інтерес. Освоєнню злочинного шляху передує, як правило, поширення менш значних проявів деструктивності, що засвідчує поступову деградацію особи. Велика частка злочинів вчиняється під впливом залежностей різного роду, а злочинці після вчинення злочинів (особливо насильницьких) мають схильність до суїциду.

Провести класифікацію деструктивної поведінки доволі важко з огляду на міждисциплінарний характер предмету та багатоманітність її проявів. Але загалом, можна розмежовувати її в залежності від цілей. З одного боку це зовнішньодеструктивні цілі, спрямовані на завдання шкоди, руйнування зовнішніх об’єктів взаємодії і відповідно порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних) - зовнішньодеструктивна поведінка. З іншого боку - внутрішньодеструктивні цілі, спрямовані на завдання шкоди самому суб’єкту взаємодії і відповідно, порушення передусім медичних, психологогічних, етичних норм - самодеструктивна поведінка. При цьому, простежується взаємний вплив цих проявів (див. Додаток №1).

Концепцію самознищувальної поведінки людини сформулював Н. Фарбероу, проте вона не отримала широкого розповсюдження. Він відносить до саморуйнівної поведінки не тільки завершені самогубства, а й алкоголізм, токсикоманію, наркотичну залежність, нехтування лікарськими рекомендаціями, трудоголізм, невиправдану схильність до ризику, необачний азарт. Цей підхід дозволив Н. Фарбероу розробити принципи сучасної профілактики самогубств і стати ініціатором створення центрів їх профілактики в США, а потім у багатьох країнах світу.

Все різноманіття аутодеструктивних проявів може бути зведене до аддиктивної і суїцидальної поведінки.

Аддиктивна поведінка проявляється, у свою чергу, в різного роду залежностях. Вони можуть бути розділені на залежності хімічного і нехімічного характеру.

Основними видами хімічних залежностей є алко- і наркозалежності.

В даний час деструктивний вплив наркотиків та алкоголю на особистість не викликає сумнівів, як і їх очевидний зв'язок зі злочинною поведінкою. Так в 2010 році в Україні, близько 15,6% усіх осіб, що вчинили злочини перебували у стані алкогольного сп’яніння, а у 2011 - 16,6%.(див. Додаток №6). Наркоманія призводить до психічної, інтелектуальної, фізичної та моральної деградації особи. Причому при припиненні вживання наркотиків повного відновлення інтелектуальних функцій особистості не відбувається.

В архаїчних суспільствах наркотичні речовини використовувалися насамперед у релігійно-обрядових цілях. Вони дозволяли досягти зміненого стану свідомості шаманів, використовувалися в магічній практиці і в лікувальних цілях; виникненні під їх впливом галюцинації вважалися особливим способом «навчання». При цьому випадки залежності від наркотиків архаїчним спільнотам практично не відомі. Самі галюциногенні речовини вважалися там священними, їх вживанню передувала спеціальна підготовка, яка, як правило, включала статеву стриманість і особливу дієту.

Вживання наркотичних речовин тільки заради задоволення було практично немислимим.

Масове вживання наркотиків в Європі почалося в XIX ст., В період, коли група інтелектуальних авантюристів проводила експерименти над власною свідомістю, вживаючи наркотики, привезені з Єгипту та Індії. Саме інтелектуали несуть відповідальність за поширення наркотиків. Лікарі писали про їх користь і приписували пацієнтам, діячі культури - робили їх модними. Першими споживачами наркотиків були привілейовані верстви населення. Чимало відомих письменників, поетів, художників, журналістів долучилися до наркотиків. До їх числа можна віднести Шарля Бодлера, Теофіля Готьє, Олександра Дюма-старшого, Гюстава Флобера та інших іменитих осіб, в їхніх творах знайшла відображення тема «наркотики-насолода».

В XIX столітті був винайдений морфій (названий в честь Морфея, давньогрецького бога мрій і марення). Приблизно в 1865 р. в Америці була винайдена голка для підшкірного впорскування, що дозволило широко застосовувати морфін при наданні допомоги солдатам в ході Громадянської війни, не тільки пораненим в боях, а й хворим на дизентерію.

На рубежі XIX-XX вченими був винайдений ЛСД.

Цікавий приклад приводить Антонян Ю.М.: «Завоювавши Східний Китай, японці старанно насаджували там наркоманію, щоб таким чином знищити корінне населення. Наркоман-китаєць, що знижував частку споживаного ним наркотику, піддавався покаранню». У стані ейфорії (наркотичного сп'яніння) або абстиненції (наркотичного голоду) наркомани здатні на агресивні дії, у них виявляються приховані при нормальному стані пагубні якості і риси особистості. Людина втрачає контроль над собою, частково або повністю усувається дія стримуючих її факторів (совісті, страху покарання). Тяга до наркотиків може підштовхнути людину на вчинення будь-якого злочину.

Проблеми з надмірним споживанням алкоголю відзначалися майже з самого моменту його появи. В даний час алкоголізм є серйозною проблемою для європейців і населення країн, що зазнали впливу європейської культури: Аргентини, Канади, Чилі, Японії, США і Нової Зеландії. Населення цих держав складає менше 20% світового населення і в той же час споживає 80% алкоголю. Алкоголь чинить деструктивний вплив на особистість, причому поряд з оборотніми змінами зловживання ним викликає і незворотні процеси. Перш за все, у алкоголіків зазнає деструктивних змін когнітивна функція мозку, що згубно позначається на аналітичних та інших розумових процесах, а також послаблюється самоконтроль. Між пияцтвом і злочинністю є тісний зв'язок. Особливо помітний цей взаємозв’язок в насильницькій і корисливо-насильницькій злочинності. Загалом і наркотики, і алкоголь призводять до деградації особи.

Деструктивні зміни особистості може викликати і патологічна нехімічна залежність, в тому числі залежність від Інтернету і пристрасть до азартних ігор - гемблінг, релігійний фанатизм, залученість в секту. Інтернет-адикція призводить до спотвореного сприйняття власної особи і спотворення сприйняття людиною об'єктивної реальності, що обов'язково призводить до дезадаптації. Деякі люди конструюють віртуальну ідентичність, яка є ідеальним «Я» і заміщає реальне «Я». Так задовольняються недосяжні в реальному житті потреби, насамперед потреба в досягненні високої самооцінки і потреба в повазі з боку інших. Люди з низькою самооцінкою або ті, хто часто стикається з несхваленням оточуючих, а також депресивні і тривожні люди будуть найбільш схильні створювати ідеальне «Я» on-line. Наслідком Інтернет-залежності може стати десоціалізація особистості, яка виступає у формі зневаги до товариства собі подібних. Ще одним способом аутодеструкціі особистості є гемблінг - патологічна пристрасть до азартних ігор. Уже в давнину люди усвідомлювали, що азартні ігри спричиняють руйнівний вплив на людину, і намагалися запобігти його, забороняючи даний вид ігор. Так, перший з відомих законів про азартні ігри - Lex aleatoria (alea - гральна кістка) був прийнятий в Древньому Римі в III до н.е. Він забороняв азартні ігри і дозволяв всі інші: громадські, спортивні, в тому числі і гладіаторські. У Стародавньому Китаї відправляли на каторгу за гру в шупу (різновид гри в кості). У 1188 р. англійський король Генріх II заборонив хрестоносцям грати в кості. У Франції гра в кості була заборонена указами 1291, 1391 і 1396 рр. Азартні ігри в сучасному суспільстві приймають різні форми включаючи казино і рулетку, ігри на тоталізаторі (легальні і нелегальні), гри з числами, лотереї, кістки, бінго і карти. Їх поширеність пояснюється в тому числі і тим, що в літературі, засобах масової інформації пропонується міф про зв'язок гри з багатством, свободою, силою. Наслідком патологічного пристрасті до азартних ігор є деструктивні зміни особистості. У патологічних гравців відбувається деформація потреб і мотивів, найважливішою з яких стає потреба в грі, порушення вольової регуляції поведінки - нездатність припинити гру, відбувається спотворення самооцінки, яка напряму зв'язується з успішністю гри. Зрозумілим, є те, що дана залежність є доволі затратною в матеріальному плані, а тому може штовхати на шлях вчинення злочинів, переважно з корисливих мотивів.

Крайньою формою аутодеструктивні діяльності людини є суїцид. Кількість самогубств у європейських країнах приблизно в три рази перевищує число вбивств. Під самогубством (суїцидом) розуміється умисне позбавлення себе життя. Самогубством не вважається позбавлення себе життя особою, що не усвідомлює своїх дій або їх наслідків через психічний стан або дитячий вік (зазвичай до 5 років). За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у 2-й половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400 - 600 тис. осіб у рік на планеті кінчають життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство, у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо число суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем - Латвія (42,5 суїцида), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9). За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується: 19 - у 1988 р. та 29,8 - у 1999 р. Смертність серед чоловіків від самогубств у 3 рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку.

Існують різні класифікації самогубств. Е. Дюркгейм розрізняв самогубства егоїстичні (результат ослаблення соціальних зв'язків індивідів), аномічні (характерні для суспільства, яке перебуває в стані аномії), альтруїстичні (здійснюються заради інших людей або в ім'я високої мети) і фаталістичні (як наслідок надмірного соціального контролю, «надлишку регламентації», наприклад в армії, пенітенціарних установах).

Вітчизняні дослідники поділяють суїциди на три основні групи: дійсні, демонстративні і приховані. Істинний суїцид направляється бажанням померти. Він не буває спонтанним, хоча іноді й виглядає досить несподіваним. Такому суїциду завжди передує пригнічений настрій, депресивний стан або просто думки про відхід з життя. Причому оточуючі такого стану людини можуть не помічати. Іншою особливістю дійсного суїциду є роздуми і переживання з приводу сенсу життя. Демонстративний суїцид не пов'язаний з бажанням померти, а є способом звернути увагу на свої проблеми, покликати на допомогу, вести діалог. Це може бути і спроба своєрідного шантажу. Смертельний результат в даному випадку є наслідком фатальної випадковості. Прихований суїцид (непряме самогубство) - вид суїцидальної поведінки, що не відповідає його ознакам в строгому сенсі, але має ту ж спрямованість і результат. Це дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального результату. Більшою мірою це поведінка націлена на ризик, на гру зі смертю. Схильні до такої поведінки люди вибирають не відкритий відхід з життя «за власним бажанням», а так зване суїцидально-обумовлену поведінку. Це і ризикована їзда на автомобілі, і заняття екстремальними видами спорту або небезпечним бізнесом, і добровільні поїздки в гарячі точки, і вживання сильних наркотиків, і самоізоляція.

Такими є основні прояви аутотодеструктивної діяльності. Слід сказати, що в підручниках кримінології недостатня увага приділяється комплексному вивченню злочинності та самодеструктивної діяльності. Особливо це стосується суїциду та злочину.

Зовнішня ж деструкція також має велике різноманіття проявів, які загалом можна об’єднати у дві великі групи - антисоціальна поведінка (деліктвентна) і асоціальна поведінка (аморальна). Хоча, зрозуміло, цей поділ є неідеальним, адже чимало проявів протиправності (вбивства, зґвалтування, давання хабара тощо) прямо порушують і норми моралі, вони є водночас і аморальними і протиправними.

Зазвичай активне практикування аморальної поведінки передує злочинному шляху і загалом більш загрозливій деліквентній поведінці в цілому. ЇЇ ознаки проявляються вже в дитячому віці: відсутність емоційної прихильності до батьків і близьких, брехня, жорстокість, що виявляється до тварин чи більш слабких дітей, агресивність. Потім йде розвиток до шкільних прогулів і залучення до асоціальної групи однолітків. За цим слідує дрібне хуліганство, знущання над молодшими і слабкими, віднімання дрібних кишенькових грошей у молодших, вплутування в бійки, бродяжництво, пізні повернення додому, різноманітні сексуальні девіації (безладне статеве життя, проституція, гомосексуалізм тощо). Асоціальна поведінка набула широкого поширення у великих містах, де навколо численних центрів проведення вільного часу (дискотеки, пивні бари) нерідко створюються умови, які полегшують залучення підлітків у різні види злочинної діяльності. Специфіка міста, як соціального утворення полягає в тому, що воно завжди є каталізатором суспільних процесів. Асоціальна поведінка поєднується зазвичай з вживанням різних речовин, що змінюють психічний стан, в ряді випадків з азартними іграми, тобто поєднання асоціальної і адиктивної поведінки. Особи з асоціальною поведінкою вже в ранньому підлітковому віці починають курити, вживати алкоголь та інші ейфорізуючі речовини.

Антисоціальна (делінквентна) - це поведінка, що суперечить правовим нормам, що загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих людей. Вона включає будь-які дії чи бездіяльность, заборонені законодавством.


1.3 Основні підходи до розуміння злочинності

Злочинність є доволі складним і цікавим для дослідження явищем, вивченням якої займаються багато наук: кримінологія, соціологія, антропологія, теологія, психологія. Тому й не дивно, що існують різні підходи до її розуміння. До найбільш вагомих можна віднести: правовий, соціологічний, антропологічний, теологічний підходи. Причому, в рамках кожного підходу існують окремі, часом доволі різні, теорії злочинності. Та все ж схожість методологічних засад до вивчення злочинності, базових ідей, принципів дає право об’єднати все їх різномаїття в рамках зазначених вище напрямків.

Кожен підхід дає власне розуміння злочинності, власний перелік її ознак, власний перелік детермінант, а отже пропонує і власні рецепти протидії злочинності. Всі вони по-своєму роблять свій неоціненний внесок до проблем злочинності.

Ще до початку систематичного вивчення злочинів і злочинності юристами та соціологами, були теорії, що пояснювали злочинність; в основному вони носили релігійний характер. Поступове слабшання впливу релігії на суспільне життя, становлення наукового світогляду привело до того, що в Європі, релігійні уявлення про злочинність в епоху Просвітництва були відкинуті. Стали робитися спроби раціонального пояснення походження різноманітних соціальних явищ.

Східні релігії, такі як індуїзм і буддизм і брахманізм, вводять поняття «карма». Згідно з уявленнями даних релігій, сутність, «душа» людини проходить через безліч втілень, причому дії, що здійснюються людиною в одному втіленні, за допомогою карми впливають на його особистість та умови життєдіяльності у всіх наступних. Наявність благих намірів і вчинення шляхетних вчинків приносить хорошу карму, виношування порочних задумів і усвідомлене вчинення злих справ, у тому числі злочинів - погану.

Злочинне поведінка в цій моделі пояснюється успадкованими від попередніх реінкарнацій негативними особистісними характеристиками. Погана карма також визначає схильність людини бути жертвою злочину. Погана карма може бути виправлена ​​вчиненням шляхетних вчинків або використанням спеціальних практик очищення, хороша може бути зіпсована насильством.

Дуалістичні релігії (наприклад Зороастризм, ранній Іудаїзм) пояснювали злочинність, з існування якоїсь злої сили (злого божества), яка знаходиться у вічній боротьбі з силами добра, причому в різних версіях дуалізму ця сила може виступати як у ролі творця світу (в уявленнях гностиків наш світ був створений злим божеством - Деміургом), так і в ролі його загарбника.

В рамках же християнської теології є доволі різні та цікаві уявлення на природу злочинності.      

В протестантизмі (особливо в кальвінізмі) домінує ідея божественного проведіння, згідно з яким образ і сенс існування людини визначається божественним задумом ще до його народження. Таким чином, існування злочинних особистостей пов'язується з тим, що для них цей шлях був визначений заздалегідь і такий природний порядок речей. Крім своїх теологічних і філософських наслідків, ця парадигма зробила досить істотний вплив на наступні кримінологічні теорії, що пояснювали вчинення злочинів вродженими біологічними особливостями конкретної людини. Крім того, в рамках протестантської етики як критерій богообраності виступав життєвий успіх, наслідком чого став погляд про те, що злочинність притаманна лише найбіднішим верствам населення.

Модель «спокуси» притаманна конфесіям які зберегли уявлення про свободу волі (католицизм, православ’я). Вона заснована на уявленні про протиборство диявола і божественних сил добра. Диявол спокушає людину, «пропонуючи» йому зробити гріховний (у тому числі злочинний) вчинок, а сили добра винагороджують за дотримання «правил», надають духовну допомогу втрапившій у біду людині, допомагаючи йому протистояти бісівській спокусі. Індивід завжди зберігає свободу вибору між добром і злом, може як піддатися спокусі, так і успішно протистояти їй. Уявлення християнства про свободу волі робило можливим і існування такого важливого елемента права, як встановлення покарань за вчинення певних вчинків, воно слугує своєрідним філософсько-етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності. Від дуалістичних уявлень цей підхід відрізняється, зрозуміло, відсутністю в християнстві онтологічної природи зла.

Більш детерміністською є модель «одержимості», яка в цьому плані може розглядатися як передумова позитивістських кримінологічних теорій. Над розумом і тілом одержимої людини захоплював контроль злий дух, змушуючи його робити непорядні вчинки. Щоб знову повернути людину до нормального існування, необхідно було провести обряд екзорцизму, вигнання нечистого духа з тіла. Людина, одержима нечистою силою, визнавався нездатною нести відповідальність за скоєні в такому стані вчинки. Для того, щоб все ж таки обгрунтувати застосування світською владою заходи покарання за вчинення злочинів, було зроблено припущення про те, що злий дух може опанувати не будь-якою людиною, а лише тою, яка веде гріховний спосіб життя або не проявила належної пильності. Покарання, таким чином, накладалося не за скоєні вчинки, а за те, що людина дозволила ворожій силі опанувати себе. Важливим наслідком цієї моделі, що зробили вплив на подальший розвиток кримінологічних теорій, є уявлення про можливість виправлення злочинця (шляхом проведення обрядів екзорцизму), про застосування найбільш суворих видів покарання, таких як смертна кара або вигнання з общини, тільки в безнадійних випадках, коли інші міри не дали потрібного впливу.

Основна кримінологічна ідея теологів: злочинність - прояв зла. Злочин є результат того, що людина або відвернулася від Бога (безвір'я), або виявився у владі диявола (сатанізм). Хоча в ряді релігійних напрямків (гностицизм, кальвінізм, брахманізм, августиніанство) злочинність уявляється невідворотною, є частиною божественного провидіння.

Зрозуміло, що ідеї, в рамках теологічного підходу до аналізу злочинності, не доказовий на рівні наукових аргументів характер, тобто вони не є науковими. Але чимало з них мали вплив на формування інших наукових теорій.

У рамках антропологічного підходу злочинність, і це ріднить його з теологічним підходом, визначається як хвороба, але не суспільства, а окремих людей. Цей підхід також звинувачують у ненауковості чи псевдонауковості. Злочинність, на думку прихильників цього підходу, - результат виродження, дегенерації, наслідок тих чи інших психофізіологічних аномалій.

Слід зазначити, що даний підхід, хоча і втратив вагу у наукових колах, проте має деяке поширення і дотепер, особливо в західних країнах. На думку автора, жодна соціальна теорія не зможе пояснити причини злочинної поведінки деяких особливо небезпечних злочинців, що знаходить задоволення в безглуздому вбивстві десятків людей. Як можна пояснити несприятливими життєвими обставинами поведінку серійних вбивць чи маніяків? Так, багато з них, як Чикатило чи Онопрієнко, пережили в дитинстві труднощі, травми, але подібні долі, навіть більш трагічні, можна знайти у мільйонів людей. Не можна виправдати, на думку автора, зовнішніми факторами, те, що скоріш за все має вроджений і патологічний характер. Важко повірити в те, що дитячі психологічні травми, відчуття неповноцінності, імпотенція могли нодоумити людину дванадцять років раз за разом вбивати людей з особливою жорстокістю. Антропологічні погляди, звичайно, неприйнятні щодо злочинності в цілому, але можуть пояснити окремі, особливо жорстокі, патологічні злочинні прояви.

Антропологічний підхід у кримінології нерідко називають ломброзіанством (неоломброзіанством), а саме цей науковий напрям міцно асоціюється з ім'ям італійського вченого Чезаре Ломброзо. Погляди Ломброзо еволюціонували з часом і в пізніх своїх роботах він відзначав що природжені злочинці становлять лише близько 40% серед загальної кількості.

Теорії Ломброзо передувало поширення ідей фізіономіки та френології.

Фізіогноміка (наука про розпізнавання природних задатків по фізичних властивостям людини) має досить давню традицію. Гіппократ вивчав її за джерелами, що дійшли з країн Стародавнього Сходу. У 1586 році на цю тему опублікував дослідження Дж. де Ла Порт. У XVIII столітті потужний імпульс її розвитку дали дослідження пастора Лафатера (1741-1801), який в 1775-1778 роках опублікував фундаментальну працю «Фізіогномні фрагменти для заохочення людських знань і любові».

Френологія - вчення про локалізацію в різних ділянках мозку окремих психічних здібностей, що діагностуються шляхом обмацування зовнішнього рельєфу черепа. Засновник френології австрійський лікар і анатом Франц Йозеф Галль.

Всі ці ідеї вдалося синтезувати і розвинути туринському професору Ч. Ломброзо, який намагався заснувати нову науку - кримінальну антропологію. Основна думка Ломброзо полягає в тому, що злочинець є особливий природний тип, швидше хворий, ніж винний. Злочинцем не стають, а народжуються. Це своєрідний двоногий хижак, якому, подібно тигру, не має сенсу дорікати в кровожерливості. Злочинну людину необхідно виявити по ряду ознак і ізолювати (або знищити).

Іншим важливим представником даного підходу, з великою долею умовності, оскільки вирізняв і соціальні фактори, був Енріко Феррі. На закиди опонентів, що мовляв не всі люди, наділені атавістичними ознаками, вчиняють злочини, він парирував: «Іноді злочинні інстинкти знаходять собі вихід у якійсь прихованій формі і, таким чином, вислизають від кримінальних законів. Замість того, щоб зарізати свою жертву, її можна залучити в яку-небудь фатальну справу; замість того, щоб грабувати на проїжджій дорозі, можна оббирати людей за допомогою біржової гри; замість того, щоб грубо ґвалтувати жінку, можна спокусити якусь нещасну, а потім обманути її і кинути. Вирішальне значення для віднесення певної людини до злочинного типу має не окрема ознака, а їх сукупність. Крім того ми не знаємо, чи залишиться людина, відзначена згаданими ознаками, яка ще не вчинила злочину, не злочинною до кінця свого життя…відбувається дуже багато таких злочинів, які залишаються не виявленими або винних в яких не знайдено».

Антропологічний підхід традиційно оцінюється дуже критично абсолютною більшістю представників світового наукового співтовариства.

Незважаючи на це, підхід, що пояснював злочинність через суб’єкт розвивався. Виникли генетичні, психоаналітичні концепції. Як зазначає Джозеф Ф. Шеллі, в багатозначному розділі «Критика критиків»: «На сьогоднішній момент підготовка кримінологів рідко включає в себе ґрунтовне вивчення генетики. Здебільшого ознайомлення з нею обмежується працями критиків цієї науки».

Соціологічна школа в кримінології завжди перебувала в крайній опозиції до антропологічних поглядів на злочинність. Як науковий напрямок вона заявила про себе після виходу роботи бельгійського математика Адольфа Кетле «Дослід соціальної фізики».

Також вона за своїм характером антилегістська, адже, як зазначає Касьянов В.В., і Нечипуренко В.Н. вона вивчає не тільки юридичну злочинність, а й фактичну. Фактичні злочини - це насильницькі діяння, що прирікають людей на смерть, матеріальні нестатки і фізичні страждання, але не зафіксовані законодавчо як злочини. Наприклад, насильницькі депортації цілих народів і етнічних груп, що здійснювалися в період культу особи Сталіна, звичайно ж, фактично були злочином, але юридично ніяких норм не порушували, оскільки законодавство не включало заборони масових насильницьких переселень. До категорії фактичних злочинів відноситься і таке поширене в сучасному суспільстві явище, як анонімне-насильство: незазначені в законі насильницькі дії проти осуджених і ряду інших груп населення. Як приклад анонімного насильства можна назвати тортури щодо ув'язнених в СІЗО, солдат строкової служби в армії. Співробітники правоохоронних органів здійснюють протиправні діяння в по відношенню до затриманих і підозрюваних, які піддаються побиттю і тортурам. До фактичним злочинів відносяться і репресії тоталітарної держави по відношенню до політичних та ідеологічних противників.

Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність - це хвороба соціуму, а злочини є симптомами (ознаками) цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать напряму від волі законодавця - від того, які діяння заборонені під загрозою кримінальної репресії (криміналізація), а які дозволені. Як свідчить історія, у законодавчій практиці можливі й помилки, і свавілля, і лобіювання, і корислива зацікавленість (конструювання правового середовища, в якій можна безкарно здійснювати суспільно небезпечні діяння і навіть руйнувати державність). Злочинність залежить від характеру сформованих в соціумі суспільних відносин. Її об'єктивною характеристикою є небезпечність (у цьому сенсі кількість людей, що відчувають страх виявитися жертвою злочинних посягань характеристика злочинності куди більш об'єктивна, ніж число зареєстрованих злочинів).

Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:

·        По-перше, розглядом злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства - здатності породжувати злочини у великій кількості;

·        По-друге, розробкою категорії «злочин», не залежної від законодавства (виключення такої ознаки, як протиправність, при збереженні винності і акцентування уваги на суспільній небезпеці).

Соціологічний підхід включає, напевне найбільшу кількість теорій злочинності, одні з яких постулюють, що злочинність є нормальним і вічним явищем (Е. Дюркгейм), інші вважають, що при радикальній зміні характеру суспільних відносин суспільство може позбутися цієї вади (Е. Фромм).

Фактично соціологічний підхід звільняє нас від формалізму, політичної кон’юнктури, свавілля законодавця. Опираючись на фактичне розуміння злочину як деструктивної поведінки людини, яка є суспільно-небезпечною, він, з одного боку, - виправдовує тих, чиї діяння не мають суспільної небезпеки (наприклад дисиденти), а з іншого - викриває тих, хто, здійснюючи суспільно небезпечні діяння, користується недосконалістю законодавства. Всі ми знаємо ситуацію 90-х років в нашій країні, коли за допомогою прогалин в законодавстві ціла група людей, пограбувавши країну, збагатилась. Зараз вони є «елітою», поважними людьми, які впливають на політику нашої держави.

Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття - сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів. Вся їх сукупність в суспільстві і утворює злочинність. Але це не проста сукупність, а сукупність у взаємозв’язку, взаємодіях, сукупність що утворює нову якість.

Закон кількісно-якісних змін, один із трьох законів діалектики, сформулював Ф. Енгельс на основі праць класика німецької класичної філософії - Гегеля. Основа закону полягає у взаємозв’язку кількості і якості, які є частинами одного цілого, сторонами одного предмету. При збільшенні кількості понад міру, неминуче слідують якісні зміни. Нова кількість породжує нову якість. Причому ця зміна відбувається стрибкоподібно. Наприклад охолодження води рано чи пізно призведе до порівняно швидкої зміни її агрегатного стану і вона перетвориться на лід. Міра - це межа, в рамках якої, кількісні зміни не призводять до зміни якості.

Кожен з розглянутих підходів до вивчення злочинності має свої сильні і слабкі сторони, робить свій неоціненний внесок у розуміння цього явища.

Таким чином, в даному розділі було встановлено, що злочинність є одним із видів зовнішньодеструктивної поведінки. Інші прояви деструкції стимулюють розвиток злочинності в суспільстві і виступають для неї фоновими явищами, але і злочинність робить свій вплив на розвиток тих чи інших видів деструкції, стимулюючи їх розвиток. Погляди на розуміння самої злочинності є надзвичайно різноманітними, адже її дослідженням займається цілий ряд наук. Деякі з цих підходів (теологічний, антропологічний) вже втратили свій авторитет серед науковців. Правовий підхід розповсюджений серед науковців-юристів та практиків. Цікавим, таким, що позбавлений формалізму завдяки введенню поняття «фактичного злочину», виглядає соціологічний підхід. В цьому аспекті він відповідає ідеї цієї роботи, яка намагається пояснити злочинність перш за все, як деструктивну соціальну поведінку, а не як сукупність кримінально-правових діянь чи злочинців.

Розділ 2. Сутність та значення розуміння злочинності з позиції деструктивної активності

.1 Властивості злочинності як виду деструктивної поведінки. Соціально-психологічний механізм злочинної поведінки

Поняття злочинності є базовим, фундаментальним для кримінології. Традиційно в кожному підручнику виділяється окремий розділ для з’ясування поняття злочинності та її характеристик.

Як зазначає академік А.П. Закалюк, термін «злочинність» з’явився у літературі та публічних виступах у другій половині XIX - початку XX ст. Цей термін вживали, як правило, у двох випадках: під час відображення загальної кількості злочинів, учинених за певний час на певній території («статистичний підхід»), а також при визначенні їх узагальненої сукупності, що зумовлюється відповідними соціальними або суспільними умовами, загалом соціальною організацією суспільства («соціальний або якісний підхід»).

Зазначені підходи до терміна «злочинність» у своїх основних рисах збереглися у західній науці фактично до наших днів. Для західної кримінології взагалі є нехарактерним вживання та теоретичне визначення поняття злочинності. Його розуміють здебільшого як робоче поняття, що позначає сукупність індивідуальних злочинів, яка становить предмет теоретичного та емпіричного вивчення. До терміна «злочинність» частіше звертаються, коли розглядають чинники, причини, нахили, які зумовлюють різні соціальні відхилення, зокрема суспільно небезпечні (Е. X. Сатерленд, 1934; Д. Тафт, 1956; Т. Селін, 1962; Р. К. Мертон, 1957; А. Коен, 1955; Р. А. Клауорд, Л. Е. Оулін, 1960 та ін.).

Головний недолік статистичного підходу до визначення злочинності, вбачається, в тому, що він мало говорить про її сутність. Це, все рівно що говорити про людину, як про істоту з руками ногами і головою. Таким чином, тут сутнісне підміняється описанням емпіричних проявів. Тобто статистичний підхід апелює до явища, він показує, як нам ножна діагностувати цю «хворобу» суспільства, але мало дає для її розуміння. Проте, слід вказати і на те, що він має свої переваги: простота, практичність, беззаперечність (адже не можна ігнорувати статистичні дані і якось, навіть, намагатися заперечувати їх важливу роль). Коли ж ми намагаємось проникнути в сутність речей, тут розпочинаються проблеми гносеологічного характеру. І далеко не всі знані спеціалісти у сфері гносеології (епістемології) взагалі вважали за можливе пізнати сутність речей. Агностицизм Канта і Юма залишається все ще дієвою філософією в наш час.

Поняття є формую мислення, яка відображає предмет у його суттєвих ознаках. Суттєвими визнаються ознаки, що розкривають внутрішню природу предмету, його сутність.

Тому, робилися спроби поєднати статистичний та сутнісний підходи до визначення злочинності. Напевне, найбільш вдалу спробу здійснила Н.Ф. Кузнецова, яка пояснювала злочинність як «відносно масове, історично-мінливе соціальне, яке має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у певній державі у певний період». Такий підхід домінував у радянській кримінології, широко зустрічається і у сучасних працях за виключенням, зрозуміло, ознаки злочинності як явища класового суспільства, тобто ідеологічної складової.

Але тут, на думку автора, виникає питання про те наскільки суттєвими є ознаки «відносної масовості», «історичної мінливості» при характеристиці злочинності? Відносно масовим може бути і безробіття, занятість, бідність і багато-багато інших соціальних явищ. Теж саме можна сказати і про історичну мінливість. Специфічною ознакою у визначенні Кузнецової Н.Ф. є лише кримінально-правовий характер злочинності. Але з соціологічного погляду на злочинність як на фактичне, а не юридичне явище і ця ознака не є обов’язковою.

Визначення злочинності через діяльність виглядає достатньо більш доцільним. Наприклад, коли ми говоримо про підприємництво (якщо можлива така аналогія), то маємо на увазі перш за все діяльність осіб, яка направлена на отримання прибутку. Ми ж не говоримо про те, що це «відносно масове», «історично мінливе» соціальне явище, що складається з усіх підприємств на певній території у певний час.

У підручнику за ред. Джужи зустрічається визначення, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству.

Оригінальним, таким що переносить нашу увагу з формально-юридичного боку на поведінку, є визначення Н.А. Стручкова: «Злочинність - це явище, що виражається в суспільно небезпечній поведінці окремих членів суспільства, яким порушуються встановлені нормами кримінального права заборони, і представляє собою систему у вигляді злочинів та осіб, які їх вчинили, за певний час в певному регіоні».

У сучасних працях схожий підхід зустрічається в академіка А.П. Закалюка в трьохтомному «Курсі сучасної української кримінології», в роботах А.Ф. Зелінського, В.М. Дрьоміна. Важливий внесок у теорію злочинної поведінки зробив Ю.М. Антонян.

Так А.П. Закалюк виступає проти тлумачення злочинності як «соціального явища». Суспільними (соціальними) явищами зазвичай називають такі, що є комплексним проявом природних (об'єктивних) і суб'єктивних (людських) чинників, наприклад голод, епідемія, фінансова криза, а також ті, які є безпосереднім результатом активності людей. Останні, виходячи з їхньої предметної сутності, що полягає у людській активності, навряд чи правильно також іменувати безстороннім терміном «явище», тобто такими, що виявляються самі по собі. Насправді ці прояви є людськими, «рукотворними», мають місце лише як вияви активності людей. У цьому їхня предметність, що має бути відображена у сутнісному понятті їх сукупного феномену.

І тлумачить її наступним чином: «Злочинність - це феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства. Як бачимо, у цьому визначенні немає деяких традиційних для поняття злочинності ознак, зокрема пов’язаних з територією і часом, оскільки вони стосуються виміру злочинності, а не її сутності». Саме через «олюднення» поняття злочинності у кримінології має реалізовуватися соціально-антропологічний метод, якому тривалий час не знаходилося місця у радянській науці. Це стосується, насамперед, критичного осмислення процесу детермінації злочинності, аргументів щодо нібито «якісної відмінності» від нього механізму обумовлення її діяльнісних проявів.

У визначенні Закалюка принциповим є розуміння злочинності не як явища, а як феномену. Феномен є передусім філософським поняттям, воно є основоположним для феноменології (Е. Гуссерль, Ф. Брентано). І вживається у різних значеннях: як унікальне, неповторне, загадкове явище (чи людина) - на побутовому рівні; як теж саме, що й явище; як конкретний акт свідомості, індивідуальне психічне явище. Таким чином цим автор, напевно, хоче підкреслити індивідуальний, людський, психічний, а не соціальний характер злочинності.

«Олюднений» підхід відстоює і А.Ф. Зелінський, визначаючи, що злочинність «є масовим проявом деструктивності в поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальним законом діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якоїсь його частини».

Як бачимо різниця між визначеннями А.П. Закалюка та А.Ф. Зелінського, зокрема в тому, що перший говорить про неї як про «масову кримінальну активність», а другий про «масову деструктивну поведінку». Але насправді тут немає суттєвих протиріч. Активність - найбільш широке поняття взаємодії людини зі світом. Вона притаманна всім живим істотам і самоврядним технічним системам - від найпростіших автоматичних пристроїв до сучасних комп'ютерів. Поведінка - форма прояву активності. Поведінка може розглядатися в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі поведінка означає активність вищих тварин, регульовану на психічному рівні і відповідним чином упорядковану. У вузькому сенсі поведінка - це система людських вчинків, що відображають ставлення особистості до інших людей, до суспільства, до самого себе. В такому сенсі поведінка - категорія моральна і правова. Діяльність - різновид поведінки і форма прояву активності. Поняття «діяльності» співвідноситься з «активністю» як вид з родом. Діяльність має системний характер і підпорядкована загальній мотивації в рамках єдиної програми поведінки і полягає в зміні та перетворенні зовнішнього світу і самого діяча.

Отже можна пояснювати злочинність і як масову активність і як масову поведінку. А от пояснення злочинності як масової діяльності, супроводжується певними проблемами.

Злочинна діяльність - це система передбачених кримінальним законом діянь і тісно пов'язаних з ними інших передкрімінальних і посткрімінальних дій, психологічно детермінованих загальним мотивом, реалізація яких планується суб’єктом за допомогою постановки і досягнення цілей.

Очевидним виглядає те, що існує ціла низка випадкових (ситуаційних) злочинів, які вчиняються несподівано не тільки для оточуючих, але й для самого правопорушника. Особа знає, що робить вчинок, але не усвідомлює його сенсу моральної і правової сторони, перебуваючи допустимо в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння. А при здійсненні злочинної діяльності, людина свідомо ставить собі щось злочинне за мету.

Слід визнати, що «діяльнісна» концепція злочинності не є всеосяжною. Зелінський визначає, що є так звана група «реакційних злочинів»: імпульсивні, «звичні», злочинно-необережні. Вони зумовлюються в основному специфічними ситуаціями в які потрапляє індивід і не мають характеру цілеспрямованої діяльності.

Хоча В.М. Дрьомін відзначає дискусійність цього положення, вказуючи на необхідність розрізнення соціальної та психологічної діяльності. І сам віддає перевагу тлумаченню злочинності як соціальної діяльності, або «соціальної практики».

Отже альтернативне розуміння визначення злочинності, яке розвивається в кримінологічній літературі вказує, що:

.        Злочинність є поведінкою (активністю, соціальною практикою) людей. Пізнати детермінанти такої поведінки, означає пізнати детермінанти злочинності.

.        Вона є масова, тобто широко поширена в суспільстві. ЇЇ територіально-часова поширеність визначається статистичними показниками.

.        Вона має деструктивний характер. ЇЇ деструктивність проявляється перед усім в тому, що і направлена на завдання шкоди суспільству; злочинність посягає на об’єкти, охоронювані кримінальним законом і тому є суспільно-небезпечною. Малозначність дії чи бездіяльності виключає злочинність діяння.

.        Протиправність - вона супроводжується порушенням кримінально-правових норм.

.        Дана поведінка має предметний характер. Предметний характер злочинної поведінки проявляється в конкретних потребах, цілях і мотивах, що є важливою обставиною для характеристики злочинності як різновиду соціальної активності. Тобто вона має складну внутрішню будову.

Вказане викликає питання про те, чи відрізняється детермінанти злочинної поведінки від детермінант злочинності? Зазвичай у підручниках з кримінології вказується на відмінність детермінант злочинної поведінки і злочинності і цим самим обґрунтовується необхідність їх розрізнення.

З цього приводу, наприклад, Ю.М. Антонян пише: «Тут не можна обмежуються твердженням, що вони співвідносяться один з одним як загальне і одиничне, яке багатше і різноманітніше спільного, оскільки має індивідуально неповторні риси. Причини злочинності включають в себе найбільш загальні, типові і часто повторювані фактори, які породжують злочинну поведінку (виділено мною. - авт.). Іншими словами, причини одиничного представлені серед тих, які зумовлюють ці явища в цілому. Але діє і зворотна тенденція: те, що викликає злочинність, в тій чи іншій мірі діє і серед обставин, що детермінують конкретний злочин. Так, якщо в числі причин злочинності більшістю кримінологів відзначається матеріально-економічне неблагополуччя людей, то це ж негативне явище можна віднайти і в житті окремої людини, що зважився на злочинний крок» і далі: «Розглядаючи співвідношення біологічних і соціальних причин, хотілося б звернути увагу на те, що будь-які причини: зовнішні чи внутрішні, біологічні, соціальні та ін.. - визначаються мисленням людини. Вони взаємодіють один з одним в залежності від психологічного складу людини, визначаючи тим самим його поведінку. Тому необхідно постійно пам’ятати про психологічний характер причин, що викликають злочинну поведінку. Тому…ні один фактор, внутрішній або зовнішній, не буде діяти, не переломившись в психології і психіці людини. Вивчення психологічних особливостей злочинців має першорядне значення для розуміння того, чому відбуваються злочин.

Але природа людини така, що він схильний шукати причини своїх провалів і невдач не в самому собі, це було б занадто травматично, а в навколишніх».

Тому, в іншій своїй роботі, Ю.М. Антонян вказує на відчуження і самотність, переживання загрози з боку навколишнього світу і особливе ставлення до смерті як на безпосередні причини злочинності загалом.

А.П. Закалюк ще більш однозначно відповідає на це питання: «Як на одиничному рівні певні елементи індивідуальної психології і свідомості є безпосередніми причинами вчинення окремого злочину, так і на узагальненому рівні злочинності як певної абстракції, що має конкретні прояви лише на індивідуальному та груповому рівнях, її безпосередньою причиною слід визнати таку узагальнену абстракцію, як суспільна свідомість та її психологічна частина, а точніше - негативні щодо суспільства, його інтересів, у тому числі правопорядку, елементи цієї суспільної психології та свідомості. Жодне економічне, соціальне, політичне, правове, соціально-психологічне явище, як би воно негативно не впливало на суспільну та індивідуальну свідомість, само безпосередньо не породжує злочинні прояви та злочинність в цілому. Для набуття генетичної, продукуючої дії його вплив має пройти через свідомість, психологію, зокрема на індивідуальному рівні, і лише за інших сприяючих обставин (умов) може втілитися у вчинення злочину».

Схожий підхід Г.А Аванесова: «у причинах та умовах конкретних злочинів потрібно виявляти те, що є загальними для усіх злочинів... Стосовно ж причин та умов окремих видів злочинів потрібно сказати, що вони є елементами причин злочинності у цілому, співвідносяться з ними як особливе із загальним, через що у своєму визначенні містять ознаки цілого - злочинності».

Отже головним аргументом, при розрізненні злочинної поведінки та злочинності в літературі, традиційно вважається різниця їх детермінант. Злочинність соціально зумовлена, а злочинна поведінка має також індивідуально-психолочні чинники. Приведені вище наукові положення деяких дослідників стверджують те, що немає суто соціальних причин злочинності - всі вони повинні заломитися через психіку людини, і сформувати, допустимо антисуспільні мотиви, погляди звички, а самі по собі, в кращому разі, можуть бути лише сприятливими умовами для злочинності. Цей процес прийнято вважати механізмом злочинної поведінки.


Якщо, як ми визначили вище, злочинність як передусім масову діяльність людей, то виникає питання про те, чи може вона сформувати власний соціальний інститут?

Сам по собі інституціоналізм як наукова концепція не є новою. З її позицій досліджували різні соціальні процеси, в тому числі деструктивного характеру, і Герберт Спенсер, і Еміль Дюркгейм, і Роберт Мертон, і Питрим Сорокін, і Макс Веббер - класики соціології. Втім, інституціоналізм у правознавстві та й загалом в науці, на пострадянських теренах є ще недостатньо розробленим через зрозуміле домінування у науці Марксового передусім класового бачення суспільства, згідно з яким мало не всі соціальні процеси та явища трактувались класовими антагонізмами, а безкласове комуністичне суспільство проблеми злочинності не знатиме. Можна відзначити монографію В.М. Дрьомина «Злочинність як соціальна практика: інституційна теорія криміналізації суспільства», дисертацію Н.Б. Бараєвої «Організована злочинність як соціальний інститут», роботи А.М. Яковлева, Рущенко І.П. Гілінського І.Я.

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства.

Власне, поняття «соціальний інститут» застосовували класики соціальної думки О. Конт і Г. Спенсер. Особливо активно впроваджував цей термін у науковий обіг Спенсер, хоча чіткого його визначення він так і не дав. Соціальні інститути у нього подібні до органів суспільного суперорганізму, які (органи) уможливлюють спільне життя і співпрацю людей, це будь-які надорганічні форми діяльності, у яких пристосовується і призвичаюється до взаємодії з іншими людьми несоціальна за своєю природою людина. Сукупність інститутів і мережа функціональних зв'язків між ними, яка визначає основні канали співпраці між людьми, характеризують будову, базову організацію суспільства. Однак цю будову в цілому, макропорядок неможливо простежити й контролювати, адже масштаби і строки її формування виходять за межі сприйняття окремих індивідів, а в еволюційній теорії Спенсера пізнати - значить з’ясувати походження соціального явища. Можна лише стверджувати природність і стихійність утворення цього порядку, узгодженість складових якого є результатом тривалої взаємодії в межах єдиного соціального організму.

М. Вебер, на відміну від Спенсера, наголошував на значенні свідомої компоненти у функціонуванні соціальних інститутів, можливості їх змін під впливом свідомої цілеспрямованої діяльності індивідів, незважаючи на загалом примусовий характер їх впливу на діяльність індивідів. Це стало можливим завдяки введенню в аналіз соціальних інститутів поняття легітимності: для функціонування соціальних інститутів необхідне визнання їх законності з боку індивідів. Але яким чином соціальні інститути організуються у єдиний соціальний порядок, залишалося нез’ясованим.

При характеристиці теорії соціальних інститутів важливо виділити наступні положення:

.        Кожен соціальний інститут направлений на задоволення тих чи інших потреб людини. Соціальна потреба це і необхідна умова виникнення інституту і головна його функція.

.        Інститути континуально-мінливі, тобто вони виникають і занепадають. Процес, в ході якого соціальні практики стають досить регулярними і довготривалими для того, щоб їх можна було описувати як інститути, прийнято називати інституалізацією. Зворотній процес - це деінституалізація.

.        Кожен соціальний інститут виконує свій набір функцій. Це і забезпечення безпеки та контролю за поведінкою членів суспільства (мораль, релігія, право, пенітенціарні системи), і комунікативна функція (мова, зв’язок, транспорт), і відтворення товарів і послуг, і розподіл благ і привілеїв тощо. Г.В. Осіпов звертає увагу на наявність не лише явних функції соціальних інститутів, а й на наявність латентних (прихованих). Так, якщо явною функцією заборони на алкоголь або азартні ігри буде їх припинення, то латентною функцією відповідних дій може бути створення потужної, розгалуженої підпільної мережі організованої злочинності. Якщо явною функцією введення державою у сфері економіки багаторазових, необґрунтованих заборон, численних контролюючих інстанцій служить завдання посилення державного контролю, то у випадку, коли законне подолання таких інстанцій позбавляє економічного сенсу зайняття відповідною підприємницькою діяльністю в рамках закону, реалізується латентна функція подібного роду державного контролю: підприємництво неминуче переходить в сферу тіньової економіки і супроводжуючої її корупції..

.        Все різноманіття соціальних інститутів можна розділити за функціональним критерієм (економічні, політичні та ін.) і рівнем їх формалізації. Інституйовані соціальні практики можуть бути формальними (оформленими, тобто регульованими законами, інструкціями) і неформальними. Прикладом неформальних соціальних інститутів може бути дружба - один з елементів, який характеризує життя кожного суспільства, обов'язкове стійке явище людської спільноти. Інший приклад неформальних соціальних інститутів - сусідство, яке у багатьох народів є значимим елементом соціального життя. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку - взаємодія між суб'єктами на основі формально виражених правил, законів, регламентів, положень. Як правило, ті інституційні зв’язки, які відіграють особливо важливу роль в житті людей, регулюються законами, положеннями, інструкціями. Їх функціонування контролює держава. Формальні соціальні інститути визначають міцність суспільства.

Загалом виникненню кожного інституту передує поширення масової і стійкої соціальної практики, яка у сукупності з іншими процесами, які становлять собою елементи механізму інституалізації дає у сумі новий соціальний інститут.

Як констатує В.М. Дрьомін і це справедливо, з огляду на статистичні данні МВС України, Міністерства юстиції, Держкомстата,: «Якщо абстрагуватися від формально-оцінної боку злочинних дій, то з точки зору форми та механізмів взаємодії із соціальним середовищем, злочини нічим не відрізняються від інших видів соціальної активності людини. Реагуючи на зовнішні та внутрішні подразники (стимули), індивід активно впливає на своє оточення, пристосовуючись до нього і пристосовуючи його до себе… Таким чином, злочинність проявляє себе не тільки як правове явище, а й як різновид широко поширеної деструктивної соціальної практики людей, в індивідуальній або колективній предметній діяльності».

Дійсно розділи Особливої частини КК України свідчать, що практично не залишилось сфери суспільного життя, в якій би були відсутні злочинні практики. І як і будь-яка практична діяльність, злочин містить об’єкт, суб’єкт, мотиваційно-цільову складову, яка є складовою частиною суб’єктивної сторони, певні засоби досягнення цілей, результати тощо.

Соціальна практика, в свою чергу, виступає необхідною умовою виникнення і функціонування соціальних інститутів.

Ось чому Долгова А.И. визначає злочинність як «соціальне явище, що полягає в вирішенні частиною населення своїх проблем з винним порушенням кримінально-правової заборони». З позицій соціальної практики пояснював злочинність і А.М. Яковлев.

Але, разом з тим, В.М. Дрьомін, звертає увагу на те, що далеко не кожні кримінальні практики взагалі можуть мати характер інституціоналізованого соціального явища і не можна говорити про злочинність загалом як про соціальній інститут, а лише про ті чи інші інтитуйовані кримінальні практики. Більша ж частина кримінальних практик не має і не можуть мати ознак навіть неформального, тіньового інституту. Для аргументації своєї позиції, він звертається до праць Е. Гіденса і Е. Дюркгейма які розглядали соціальні інститути виключно з позитивної сторони, як такі, що «цементують суспільство», служать засобом самореалізації індивіда, «фабрикою відтворення соціальних відносин». Тому на його думку явно деструктивні практики, наприклад статеві злочини та ін. не можуть бути інститутами.

Автор хоче не погодитись з цим твердженням і зазначити, що це положення виглядає дискусійним, адже навіть вбивства як злочинна практика мали ознаки інституту в минулому. Прикладом цьому можуть слугувати дуелі. Як зазначає А.В. Востріков праобразом дуелей були судові поєдинки та рицарські турніри Середньовіччя. Але, якщо лицарський турнір і судовий поєдинок були, хоча б частково, складовими офіційної системи, то дуель відразу опинилася в опозиції державі, стала злочином з точки зору закону. Це цілком зрозуміло. Беручи на себе функцію вирішення конфліктів честі, дуель, позбавляла державу універсальності, захищала сферу особистого життя дворянина від втручання, дуель своєї практикою стверджувала верховенство дворянської честі перед честю національною, громадянською та вірнопідданською.

До XIX століття взяв гору погляд на дуель як на злочин: ритуальна образа прирівнювалося до звичайної образи честі та гідності, поєдинок - до замаху на життя і здоров’я людини. У другій половині XIX століття склалися і конкретні законодавчі концепції дуелі. Французьке законодавство взагалі не згадувало про дуелі, а її наслідки каралися на загальних підставах - як заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство. В Англії та більшості північноамериканських штатів дуель каралася сама по собі (як порушення громадського порядку, або як самоправство, або як замах на вбивство), а наслідки дуелі розцінювалися як звичайне вбивство або нанесення тілесних ушкоджень. У більшості європейських законодавств (зокрема, в Німеччині, Австрії, Іспанії, Італії, скандинавських країнах) дуель каралася як самостійний злочин, причому завдані на дуелі поранення або смерть каралися м’якше, ніж відповідні діяння поза дуелі.

«Може статися, - один дасть ляпаса, вдарить іншого. Цей страшний вчинок тягне за собою остаточну втрату честі, і якщо інші образи (словесні - авт.) змиваються кровопусканням, то ця образа може бути начисто змита лише вбивством» - іронічно коментує філософ.

Соціальним інститутом можуть бути і зґвалтування. Так, Ф. Енгельс пише про популярну в деяких суспільствах практику викрадення наречених «При викраденні жінок виявляються вже, втім, ознаки переходу до одношлюбності, принаймні у формі парного шлюбу: коли молодий чоловік з допомогою своїх друзів викрадав дівчину, вони всі по черзі вступають з нею в статевий зв’язок, але після цього вона вважається дружиною того молодого чоловіка, що був ініціатором викрадення». На сьогодні цей інститут поширений в Киргизії, приблизно половина всіх киргизьких шлюбів були укладені за допомогою викрадення нареченої, з них дві третини - без згоди нареченої. Викрадення нареченої є заплутаним питанням, на практиці виглядає частіше як насильницьке викрадення та зґвалтування (з наступним, майже завжди неминучим, одруженням), і рідше як щось, на кшталт таємної втечі закоханих. Хоча дана практика є незаконною, викрадачі наречених рідко бувають покарані.

Але, разом з тим, слід погодитись з твердженням, що далеко не всі злочинні практики можуть бути інститутами. Наприклад, злочини вчинені з необережності, адже вони зазвичай протирічять інтересам злочинця чи певних груп людей, не задовольняють їхніх потреб, злочини вчиненні в стані афекту тощо. Історичний вимір дослідження інституціоналізації злочинності виглядає доволі цікавим і перспективним, адже він дасть змогу отримати відповідь на питання чи є процеси інституалізації злочинності лише тенденцією сьогодення, чи вони мали місце завжди.

Одне із найважливіших питань вбачається в тому, як саме ті чи інші злочинні практики перетворюються на соціальні інститути, тобто питання про механізм інституалізації.

Як констатує В.М. Дрьомін, механізм інституціоналізації кримінальних практик в кримінологічної літературі практично не вивчений. Більшою мірою це питання досліджено щодо неправових практик.

Вслід за Т. Лукманом і П. Бергером, Дрьомін виділяє 3 стадії, етапи інституалізації соціальних практик:

)        Типізація. Будь-яка дія, яка часто повторюється, стає зразком, згодом вона може бути відтворена з економією зусиль і ipso facto усвідомлена як зразок його виконавцем. Необхідно антропологічною умовою типізації є хабітуалізація (тобто входження в звичку) діяльності.

Тобто при виникненні якоїсь потреби та чи інша ідеальна модель злочинної практики повинна стати типовою, традиційною, звичайною для індивідів. Це ментальний етап.

)        Об’єктивація. Опредметнення, перетворення на об’єкт; набуття чим-небудь зовнішньої, об’єктивної форми існування. Злочинна практика стає масовим явищем.

)        Легітимація. Процес в ході якого масова соціальна практика починає підтримуватись суспільною свідомістю, визнання за нею права на існування, позитивна суспільна оцінка явища.

Про легітимність, як необхідну умову існування соціальних інститутів, як зазначалося вище, писав ще Макс Веббер.

Окрім цього, можна додати, що для формальних інститутів потрібна ще четверта стадія - легалізація, визнання законності з боку держави. Але для неформальних інститутів цей етап не є обов’язковим.

На процес інституалізації кримінальних практик впливає ціла низка соціальних процесів та явищ, що мають місце у суспільстві.

Сучасні ЗМІ, є одним із таких важливих суспільних явищ, якість і характер яких виступають сьогодні каталізатором інстиціоналізації злочинних практик. Особливо небезпечний вплив вони можуть здійснювати на дітей.

Як зазначає Ентоні Гідденс, ЗМІ включають в себе широкий спектр форм, таких як телебачення, газети, фільми, журнали, радіо, реклама, відеоігри та компакт-диски. Ці засоби інформації називаються масовими, оскільки вони охоплюють масову аудиторію - аудиторію, що складається з дуже великої кількості людей. Їх також іноді називають масовими комунікаціями. ЗМІ часто асоціюються виключно з розвагами і як такі розглядаються як щось другорядне в житті більшості людей. Подібний погляд, однак, однобокий: масові комунікації також пов’язані з багатьма іншими аспектами нашої соціальної діяльності. Такі засоби масової інформації, як газети і телебачення, здійснюють широкий вплив на наше життя і на громадську думку. Прихід телебачення справив значний вплив на структуру повсякденного життя, оскільки багато людей будують навіть розпорядок дня навколо певних програм.

Двома найбільш дослідженими темами є вплив телебачення на рівень злочинності на насилля, а також характер ТВ новин. Гіддес, посилаючись на дослідження американських дослідників, констатує, що телевізійні постановки виявилися надзвичайно насиченими насильством: у середньому 80% таких програм ​​містять елементи насильства, які трапляються з частотою 7,5 насильницьких епізоду на годину. У дитячих програмах відзначається ще більший рівень насильства, хоча вбивство в них зображується не настільки часто. З усіх телевізійних програм найбільше число насильницьких актів і епізодів містять мультфільми.

Стійку кореляцію між агресивною, деструктивною поведінкою і переглядом TV насилля знаходили дві третини всіх досліджень на цю тему.

Зараз, напевне, навіть більш актуальним є питання регулювання Інтернету. Зрозуміло, що глобальна мережа дає практично необмежений доступ до інформації, має безліч переваг, але разом з тим в ній поширюється, пропагується насильство, аморальна, і асоціальна поведінка, тотально порушуються авторські права. В Інтернеті можна знайти навіть офіційні сайти Аль-Каїди та ХАМАСу, через які вони пропагують свою ідеологію. Транскордонний, глобальний характер Інтернету робить можливим ефективне регулювання глобальної мережі на рівні міжнародному чи принаймні регіональному. На національному, можливо було б доречно прийняти закон «Про Інтернет», ввести державну реєстрацію інтернет-сайтів тощо.

І.М. Рассолов вказує що є 3 основні шляхи вирішення цього питання:

·        відмова від будь-якого «зовнішнього» втручання в Інтернет, який був би здатний самостійно все регулювати. Ця позиція спирається на подвійне судження про те, що кіберпростір - це нова територія, яка якісно відрізняється від фізичного простору; нормативні регулятори і судді «реального світу» приречені бути неефективними в цьому «текучому» і невловимому світі, що існує без формалізму документів і без фізичних кордонів.

·        Друга позиція зводиться до того, що держава, її установи та інститути в змозі не кращим чином регулювати діяльність в Інтернеті, тому що вони занадто повільні, мало що роблять для технічного і комерційного розвитку мережі та мають правомочності тільки в рамках своїх кордонів. Прихильники цієї точки зору вказують на економічних учасників інтернет-відносин - на підприємства, практиків, фахівців, зацікавлених у тому, щоб їх рентабельність базувалася на довірі споживачів. Саме вони повинні пропонувати, розробляти, навіть зобов’язувати вводити в сферу Інтернету морально-етичні кодекси і впроваджувати ідеї саморегулювання, які закон і юриспруденція можуть потім законодавчо закріпити.

·        Третя позиція (держава - «нічний сторож») зводиться до наступного: існуючі демократичні установи та законодавчі процеси цілком виявляють свою спроможність у регулюванні інформаційного середовища. І тільки вони одні легітимні обговорювати і вирішувати юридичні питання, що стоять перед теорією і практикою Інтернету. Так, органи правосуддя можуть розглядати індивідуальні спори у віртуальному просторі і створювати потроху судову практику. Законодавець також повинен міняти і тлумачити норми інтернет-права, а там, де це необхідно, їх виключати. Повільність, деяка недосконалість, суперечливість цього процесу є нормальними проявами функціонування демократичного суспільства. І це не повинно викликати у нас побоювання.

Ефективне регулювання ЗМІ дало б змогу перетворити його з криміногенного фактору, на союзника у боротьбі зі злочинністю, інше ж важливе питання в тому наскільки це буде суперечити праву особи на доступ до інформації, свободі слова тощо. З приводу особливостей взаємодії ЗМІ і злочинності була захищена кандидатська дисертація.

Іншим важливим фактором є тема «кримінального романтизму» в кіно, серіалах, піснях, книгах. Романтизація злочинця, аморального способу життя знаходить широкий відклик в душах слухачів, глядачів, читачів. «Шансон» є однією з найбільш популярних радіостанцій в Україні її масово слухають в маршрутках, таксі, громадських місцях. «Блатняк» є не єдиним жанром Шансону, проте розповсюдженим. Серіали жанру кримінальної романтики також знаходять свою масову аудиторію («Бригада», «Зона» тощо). В кіно широко розповсюджений образ вправного авантюриста, який переступаючи закон досягає своїх особистих цілей («Одинадцять друзів Оушена», «Угнати за 60 секунд», «Пограбування по-італійськи» тощо). В художній творчості відбувається «героїзація» злочинця та злочинного способу життя. Кількість книг жанру «кримінальної романтики» на полицях магазинів також є значною.

Широке поширення романтизації злочинності таким чином може слугувати культурним підґрунтям, основами інституалізації злочинних практик.

Особливий інтерес викликає також процес поступової деінституалізіції та дифункції базових важливих соціальних інститутів, які відіграють у суспільстві важливу антикриміногенну роль. Практично не викликає сумнівів падіння регулюючої ролі моральних норм в суспільстві, а мораль є важливим контрольним інститутом. Як зазначає В.С. Мовчан, сама потреба правового регулювання виникає і існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулювання та саморегулюваня (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії).

Загальновідомою тенденцію сучасних суспільств, і українського в тому числі, є зростання кількості розлучень, більш пізня практика одруження, зростання кількості неповних сімей, поширеність громадянського шлюбу, що свідчить про кризу інституту сім’ї. Загальновідомо також і те, що одружені люди рідше вчиняють злочини, здорова сім’я є ознакою здорового суспільства. Хоча деякі сучасні дослідники, маючи на увазі, зазначені тенденції відмічають не руйнування сім’ї як такої, а її модернізацію, перетворення на новий тип, більш «демократичний». Загалом, ці процеси є достатньо дослідженими, тому обмежимось простою констатацією цих фактів і їх криміногенним впливом на формування злочинних інститутів.

Ще одним важливим фактором є процес маргіналізації населення. Сучасні маргінали - це нетрадиційні типажі - вихідці з іншої культурного середовища, емігранти, безробітні, жебраки та ін. Загальновідомо, що маргінальні верстви населення перебувають у «групі ризику».

На сьогоднішній момент найбільш разюче проявляють ознаки соціального інституту тіньова економіка, корупція та деякі формі організованої злочинності. В умовах деінституалізації та дисфункції важливих антикриміногенних, базових соціальних інститутів, в умовах деяких сучасних криміногенних факторів, які були розглянуті вище, злочинні інститути набувають все більшої сили.

Перш за все хочеться сказати, що інституціоналізація деструктивних практик загалом, не лише злочинності, на сьогоднішній момент є звичайним явищем. Причому тут йдеться не лише про формування неформальних деструктивних інститутів, а й про формування формальних. Ці процеси особливо легко помітні, адже держава йде на відкриту легалізацію деструктивних інститутів.

Так, деякі країни світу йдуть шляхом легалізації наркотиків. Поки що це стосується лише «легких наркотиків», але ведуться навіть дискусії щодо легалізації «важких наркотиків». До таких країн можна віднести: Австралію (деякі штати), Нідерланди, Іспанію, Чехію, Люксембург, Ямайку. За законодавствами деяких країн (Канада, Німеччина та ін.) зберігання, вживання, вирощування наркотиків можливе в лікувальних цілях. У великих містах Нідерландів, таких як Амстердам, Роттердам, Гаага, Утрехт та інших, відкриті кофешопи, що мають офіційний дозвіл на продаж марихуани, галюциногенних грибів та інших легких наркотиків. Ще більше країн на мапі світу (частково, оскільки існує стаття 316 КК за публічне вживання, і Україна), в яких вживання наркотиків декриміналізоване.

Ще більш характерним є приклад легалізації проституції, при чому, що цікаво, її легалізували практично більшість країн Європи, доволі консервативними в цьому плані США та більшість пострадянських країн. Проституція легальна в Німеччині, Великобританії, Іспанії, Турції, Греції, Італії, Португалії, Нідерландах - практично скрізь. Більш того, в ряді країн (Німеччина, Турція, Греція, Чехія, Нідерланди та ін.) легалізовані навіть сутенерство і борделі, які отримують від держави необхідні дозволи, платять податки. Цікаво, а чи отримують працівники секс-індустрії державну допомогу по безробіттю? В Україні проституція декриміналізована.

Масові очевидні деструктивні практики, на зразок аборту, взагалі вже не є дискусійними в плані легалізації для найбільш передових, ліберальних країн світу. Аборти «по бажанню» визнаються нормальними в країнах СНГ, ЄС, в США, Китаї, Індії та ін. Окремою групою тримаються мусульманські, африканські, південноамериканські країни а також Ватикан та Ірландія, де аборти заборонені або зовсім, або крім випадків зґвалтування, різного роду медичних протипоказань тощо.

Найбільш помітною є інституалізація злочинності в економічній сфері. Економіка є базовим суспільним макроінститутом, до складу якого входять численні інші інститути (власність, ринок, гроші, торгівля тощо). Сучасний стан економіки характеризується активною інституалізацією різного роду тіньових практик.

Як зазначає Ю.В. Лагов, тіньовою економікою (shadow economy) називають господарську діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. Масштаби і характер діяльності в сфері тіньової економіки варіюються в широких межаха - від величезних доходів, злочинних підприємств (наприклад, у наркобізнесі), до пляшки горілки, якою «нагороджують» водопровідника за полагоджений кран.

Існують різні підходи дослідження тіньової економіки: соціальний, статистичний, економічний, кібернетичний. Ґрунтовно вони досліджуються в праці З.С. Варналія. Нас же, перш за все буде цікавити кримінологічний підхід до дослідження тіньової економіки, який її пов’язує з широким розповсюдженням економічної злочинності: незаконне підприємництво; незаконна банківська діяльність, легалізація грошових коштів чи іншого майна, отриманих незаконним шляхом; придбання або продаж майна, отриманого незаконним шляхом, незаконне отримання кредитів; злісне ухилення від погашення заборгованості; зумисне чи фіктивне банкрутство, монопольні дії, обмеження конкуренції; примушення до виконання оборудки чи відмова від її здійснення; незаконне використання товарного знаку, контрабанда; незаконний експорт технологій, науково-технічної інформації та послуг, військово-технічної продукції; ухилення від сплати мита, неповернення валютних коштів з-за кордону; незаконний обіг дорогоцінних металів, коштовностей, а також ще ціла низка злочинних дій пов’язаних з порушенням податкового законодавства.

За різними оцінками Міністерства економічного розвитку і торгівлі, Рахункової Палати та Міжнародного банку тіньова економіка України складає від 30 до 50% ВВП.

У будь-якому разі, незважаючи на не одностайність даних, навіть найбільш скромні, оптимістичні оцінки вражають своїми масштабами. Обсяг тіньової економіки свідчить, що у населення межа між законною фінансово-підприємницькою діяльністю і відповідними тіньовими формами практично зникла. Кримінальна економіка стала виконувати певну функцію у нашому суспільстві, заміщуючи інститути неефективної держави, як у національному господарстві, так і поза його межами.

Іншою важливим питанням є інституалізація корупції. Корупцією були враженні численні держави минулого і сьогодення, особливо актуальним є це питання і для України.

У римському праві цим терміном позначалася діяльність кількох осіб, спрямована на порушення нормального ходу судового процесу або управління суспільством, і до корупційних відносився цілий ряд діянь, пов’язаних з фальсифікацією і псуванням державних документів, з підкупом суддів або з моральним розбещенням чужого раба.

У широкому сенсі слова сутність корупції представляється як таке використання державними (муніципальними) службовцями та іншими особами свого службового становища, повноважень, статусу та авторитету в своїх приватних інтересах, що завдає шкоди значущим політичним, економічним, соціальним, морально етичним та іншим інтересам і цінностям держави і суспільства і втягує в корупційні відносини інших людей (організації), формуючи стійку систему корупційних зв'язків.

Фактично, можна сказати, що у корупційних правовідносинах так чи інакше беруть участь протягом життя практично кожен українець. З одного боку - це армія бюрократів, які уповноважені приймати владні рішення, з іншого - мільйони простих українців. Більш того це стало звичним способом вирішення справ для більшості людей, звичним станом речей, втратилось навіть відчуття протиправності ба навіть аморальності. Легітимність корупції в Україні не викликає сумнівів.

Загальновідомо, що корупція більше поширена в бідних країнах. Клептократія - кліше за допомогою якого можна охарактеризувати корумповані країни. Корупція є і причиною бідності і її наслідком.

На думку Я. Гілінського і В. Гольберта про інституналізацію корупції свідчать:

·        Виконання нею ряду соціальних функцій - спрощення адміністративних зв’язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація та реструктуризація відносин між соціальними класами і групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів та ін;

·        Наявність цілком певних суб’єктів корупційних взаємин (патрон - клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, отримувач хабара, посередник);

·        Наявність певних правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;

·        Сформований сленг і символіка (наприклад, добре відомий і всіма зрозумілий жест швидкого потирання великим пальцем руки вказівного і середнього пальців) корупційних діянь;

·        Усталена і відома зацікавленим особам такса послуг.

З тіньовою економікою та корупцією також тісно пов’язана організована злочинність, тенденції інституалізації якої відмічають все більше авторів.

Як зазначає А.І. Долгова, організована злочинність має економічну природу, її рушійною силою виступає можливість отримання неконтрольовано високого нелегального доходу у відносно короткі строки. Наприклад наявність в приморській зоні морських портів через які йшов потік подержаних іномарок послугувало на рубежі 80-90-х років основою різкого росту організованих злочинних угрупувань, які контролювали торгівлю іномарками. Саме тому організована злочинність найбільше актуалізується у тих сферах, де можливе виручення надприбутків: зовнішньоекономічна сфера, кредитно-фінансова тощо.

Філ Вільямс вказує, що організована злочинність на пострадянських теренах, подібно до італійської мафії, виникла внаслідок слабкості держави і фактично підмінила собою деякі функції держави (юридичну, каральну). Іншими словами вона може забезпечити безпеку і економічний захист, чого не могла зробити держава. В результаті виникає ситуація, що не стільки злочинність проникає в світ бізнесу, скільки самі бізнесмени починають шукати допомоги в злочинному світі. Серйозні кримінальні угрупування не «наїжджають», а працюють в основному «по замовленню».

Н.Б. Бараєва на захист виносила наступні положення:

. Організована злочинність має всі ознаки соціального інституту. Вона виконує ряд соціально значущих функцій.

. У діяльності ОЗГ можна побачити всі ознаки підприємництва як форми активної інноваційно-економічної поведінки. Організована злочинність являє собою форму венчурного (ризикового) підприємництва, своєрідний (нелегальний) "авангард" підприємництва.

. Організована злочинність як економічний інститут являє собою форму адаптації до бюрократичних, інерційним, ригідним соціальним рамкам. Вона може бути охарактеризована як замісник соціального інституту.

. Корупційні взаємодії ОЗГ і представників влади є різновидом обміну ресурсами; формою соціальної комунікації. Такі взаємодії не завжди здійснюють руйнівну дію на систему управління, а можуть бути однією з форм інтеграції, солідарності різних соціальних сил.

. Трансформація відверто кримінальних форм бізнесу в легальні - закономірний перехід від ризикового підприємництва до стабільного. Власне ОЗГ не зацікавлені в отриманні офіційних владних позицій, їх мета - забезпечити власну діяльність, а не приймати на себе обов'язки з управління державою.

. Організована злочинність в основному не вимагає спеціальних форм і методів контролю. У даній сфері найбільш ефективними представляються заходи соціально-економічної, а не кримінальної політики. Будь-який рух у бік посилення регламентації економіки тягне зміцнення позицій ОЗГ. Створення прийнятних умов для розвитку бізнесу та інших форм реалізації творчого потенціалу особистості робить менш рентабельним звернення до кримінальної діяльності.

Отже, найбільш очевидними та загрозливими прикладами інституалізованих злочинних практик виглядає корупція, організована злочинність та тіньова економіка. В сучасних умовах вбачається, що замало лише зусиль правоохоронних органів для подолання цих системних явищ. Поряд з цим, потрібно відроджувати та стабілізувати традиційні соціальні інститути.

.3 Сучасний стан злочинної активності в Україні

Статистична інформація про злочинність відіграє важливу роль і в практичній діяльності правоохоронних органів, і, поряд з цим, має важливе наукове значення. Вона відриває сферу фактично-наявного. Без врахування емпіричних даних статистики навряд чи можна адекватно розробляти теорії, програми протидії злочинності, взагалі вивчати її.

На протязі шести десятиліть статистична інформація про моральний, соцільно-правовий, кримінологічний стан суспільства мали грифи «таємно» та «цілком таємно» і відносились до службової або державної таємниці. ЇЇ розголошення переслідувалось в кримінальному порядку. Юридична наука і практика фактично була відсторонена від об’єктивного аналізу соціальної дійсності. Публікувались лише «вигідні» владі статистичні дані позитивного характеру. Негативна соціально-правова і кримінологічна інформація, що домінує в юриспруденції виявлялася непотрібною хоча її відбір ніколи не припинявся.

Приведені в розділі статистичні дослідження перш за все будуть орієнтовані на аналіз останніх статистичних показників, для виявлення динаміки злочинності, її коефіцієнтів, структури злочинності та її географії.

Статистичною базою для цього послугують дані: Державної служби статистики України, Міністерства внутрішніх справ.

Спочатку буде статистично проаналізована статистична інформація про рівень злочинності на протязі 1990-2010 років, що дозволить приблизно побачити загальну картину. А потім, окремо буде проаналізована злочинність останніх (2010 і 2011) років.

Загалом, як свідчить статистика Держкомстату злочинність в Україні у період з 1990-2010 рр. варіювалася приблизно в інтервалі від 369 до 641 тисяч зареєстрованих злочинів. Історичний мінімум, як слід було очікувати, був зареєстрований 1990 році, максимальне ж число припадало на 1995 рік. До 1995 року спостерігалась очевидна тенденція поступового збільшення злочинів, після - поступове зменшення. Поступове зниження кількості злочинів відбувалось до 2003 року. У 2003 році кількість зареєстрованих злочинів раптово збільшилась по відношенню до попереднього одразу на 100 тисяч і сягнула цифри в 566 тисяч злочинів. Після 2003 року, який став піковим для України в новому ХХI столітті, намітилась знову тенденція до зниження аж до 2008 року включно. 2008 рік став найкращим для України в двохтисячних роках: рівень зареєстрованих злочинів впав до 390 тисяч і тим самим ця цифра наблизилась до мінімуму 90-того року та стала другою найнижчою за досліджуваний період. Після ж 2008 року знову намітилась тенденція до збільшення (див. графік).

Динаміка зареєстрованих злочинів

деструктивний поведінка злочинність кримінальний

У період між 1990 і 1995 роками Україна пережила різкий, в приблизно в два рази, підйом рівня зареєстрованої злочинності. Основне джерело такої зміни ситуації слід шукати не в насильницьких злочинах (рівень яких зріс в незначній мірі), а в майнових (крадіжка, пограбування, шахрайство і вимагання) та економічних злочинах (хабарництво, контрафакція, торгівля наркотиками). Кількість цих двох видів злочинів росла настільки швидко в порівнянні з кількістю насильницьких злочинів, таких як вбивство, розбійний напад та хуліганство, що з 1990 по 1995 рік рівень перших двох видів злочинів піднявся з однієї третини до двох третин усіх злочинів. При цьому слід мати на увазі і демографічну ситуацію. Останній перепис населення відбувався в 2001 році і зафіксував населення України на рівні 48 млн. чол., попередній перепис 1989 року зафіксував цифру в 51 млн. українців. Демографічна статистика Держкомстату фіксує зниження кількості населення і станом на 1 грудня 2011 року вона становить 45 млн. чол.

Таким чином, якщо ми і наблизились в 2008 році до мінімуму 90-го року за абсолютним показником зареєстрованих злочинів, то по відносному показнику у розрахунку на кількість населення залишились далеко позаду. Хоча у рішенні Ради Національної Безпеки і Оборони України «Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції» від 27.10.2009, відзначається тенденція щорічного зростання розриву між кількістю заяв та повідомлень про злочини і числом зареєстрованих злочинів. Внаслідок недостатності заходів прокурорського нагляду та слабкості відомчого контролю набула значного поширення практика відмов у порушенні кримінальних справ працівниками органів внутрішніх справ. У 2011 році, за даними МВС було зареєстровано близько 3,3 млн. заяв і повідомлень про вчинення злочинів і у 75% (2,5 млн.) випадків ОВС відмовляли у порушенні кримінальної справи.

За офіційними даними МВС України (див. таблицю №1) в 2011 році усього зареєстровано 515 тис. злочинів, проти 500 тис. зафіксованих в 2010 р. Динаміка у бік збільшення по відношенню до попереднього року склала 3%. Таким чином ми продовжуємо знаходитись у процесі абсолютного та відносного зростання злочинності.

Доволі загрозливими виглядають цифри нерозкритих злочинів в Україні (табл. №1). Приблизно 45% злочинів, що знаходились в провадженні в 2011 році були нерозкриті. Динаміка у бік збільшення по цьому показнику за останній рік сягнула 8,3%. Тобто практично кожен другий злочин викликає у правоохоронних органів проблеми в плані розслідування. А в окремих регіонах нашої країни - це і АР Крим, Донецька, Кіровоградська області, м. Київ та м. Севастополь залишились нерозкритими більшість злочинів від загальної кількості. Подібна ситуація спостерігалась і в 2010 році. Якщо злочинець вчинить злочин у зазначених регіонах більша вірогідність того, що він уникне покарання ніж те, що його притягнуть до відповідальності. Загалом же, залишок нерозкритих злочинів минулих років на початок 2011 року в ОВС становив 1,9 млн. З них більше половини це тяжкі і особливо тяжкі злочини.

Щодо ступеня тяжкості злочинів, то тут ситуація наступна (табл. №1). Динаміку у бік зниження до попередньо року на рівні -8,8% було зафіксовано для особливо тяжких злочинів. Зниження також було характерним для злочинів невеликої тяжкості на рівні -5,9%. Зросла кількість зареєстрованих злочинів за цей період для злочинів тяжких - на рівні 2,6% і для злочинів середньої тяжкості - на рівні 6,4%. Питома вага злочинів середньої тяжкості у структурі злочинності України продовжує залишатися найбільшою.

Таким чином, позитивні темпи росту злочинності в 2011 році відбувалися внаслідок збільшення тяжких злочинів та злочинів середньої тяжкості.

Щодо географії злочинності (табл. №2). Найбільш криміногенною областю в Україні продовжує залишатись Донецька (на ріні 60 тис. зареєстрованих злочинів). У цій області зафіксована також найвища кількість тяжких та особливо тяжких злочинів. Втім, у відсотковому відношенні до кількості всіх вчинених злочинів, тяжких і особливо тяжких злочинів найбільше реєструється в Київській (45%) і Одеській (43%) областях. Високі абсолютні показники злочинності показали також Дніпропетровська область, АР Крим, Харківська область. Цікаво також, що в м. Києві реєструється більше злочинів ніж в абсолютній більшості областей України - на рівні 37 тис. злочинів, тобто на рівні тієї ж Харківської обл. чи АР Крим.

Найбільш «зразковими» по абсолютних показниках виявилась Тернопільська обл. - на рівні всього 5 тис. зареєстрованих злочинів. Також хороші показники має Івано-Франківська, Закарпатська, Рівненська області. А от найбільшу динаміку у бік збільшення за поточний рік продемонструвала Харківська обл. - на рівні аж 26%. Активно зросла злочинність також в Черкаській обл. (16%) та в АР Крим (12%).

Дніпропетровська обл., незважаючи на високі абсолютні показники продемонструвала динаміку у бік зниження злочинності на рівні -4,6%. Проте найкраща динаміка, на рівні -8,9, залишилась за Чернівецькою обл.

Зрозуміло, що важка криміногенна ситуація східних та південних областей, а також м. Києва, пояснюється соціально-економічними умовами регіонів, складом, демографією населення. Індустріальний Схід України більш густонаселений, туди в пошуках роботи прибуває чимало заробітчан. Аналогічною є ситуація і з Києвом, де середня заробітна плата вище ніж в цілому по країні і роботу знайти легше. Внутрішня трудова міграція населення є одним із важливих чинників.

Південні області країни, особливо АР Крим є традиційно курортними регіонами. В деяких курортних містах (Ялта, Судак), населення в період з квітня по вересень збільшується в 4-5 і більше разів. Наплив відпочивальників, туристів є безумовним фактором високого рівня злочинності в цих регіонах.

Кожна область нашої країни має свою специфіку злочинності.

Так, як свідчить статистика МВС, Одеська область знаходиться в лідерах і по абсолютному і по відносному показнику по хабарництву. Одеса випередила навіть столицю, де чиновників набагато більше. Високі рівні злочинів проти довкілля демонструють індустріально розвинені східні регіони країни (Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська обл.), а також прикарпатські області (Закарпатська, Івано-Франківська). У прикордонних областях країни (Волинська, Харківська, Луганська, Одеська) реєструється багато випадків викрадення та торгівлі людьми. У структурі злочинності вітчизняних залізниць велику долю (від 20 до 30%) становлять злочини у сфері обігу наркотичних речовин.

Цікавою виглядає структура злочинності України за об’єктами злочинних посягань або ж за розділами Особливої частини КК України (табл. 3). Злочини проти власності складають 65% злочинності в країні - це вже характерне обличчя вітчизняної злочинності. 10% припадає на злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Частка інших злочинів значно менша і рідко перевалює за 3%.

Статистика говорить про незначне зменшення (на 1%) в Україні за поточний рік насильницьких злочинів. Натомість злочини у сфері господарської діяльності зросли на цілих 19% до 10 тис. злочинів на рік. Загалам же, злочинність в Україні зросла за рахунок злочинів проти власності, питома вага яких у структурі злочинності також збільшилась.

Стан організованої злочинності за останній рік в Україні практично не змінився (табл. 4). Слід відмітити збільшення кількості організованих злочинних груп, сформованих на етнічній основі. Найбільш поширеними сферами діяльності для них залишаються злочини у сфері обігу наркотичних речовин, розбої, крадіжки.

Щодо характеристики злочинців (табл. 5), слід сказати, що питома вага неповнолітніх складає 6,5%, жінок - 13,5%. Кожен другий неповнолітній вчиняє злочин у групі. При цьому, слід сказати, що за останні роки найбільшу питому вагу, неповнолітні злочинці становили в Житомирській (8,9% у 2010 і 9% у 2011р.), Волинській (8%, 8,7%), Кіровоградській областях (8,3% , 8%). 45% злочинів вчинили особи, які раніше вже вчиняли злочини - цей показник негативно характеризує вітчизняну каральну систему. Близько 16,6% злочинців за останній рік вчини злочини у стані алкогольного сп’яніння і близько 20% - у групі.

Загалом, на основі статистики можна зробити наступні висновки: останні 3 роки злочинність в Україні продовжує зростати; фактично кожен другий злочин 2010-2011 роках залишався нерозкритим, що закономірно викликає підозри щодо ефективності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; зниження злочинності в Україні, що відбувалося до 2008 року включно, фактично нівелювалося зменшенням населення України - по відносному показнику злочинності на рівень населення ми, навіть в найкращі роки, залишались далекими від рівня 1990 року; злочинність в Україні за останні 3 роки зростала переважно через зростання злочинів проти власності, які становили в 2011 році 65% в структурі злочинності; найбільш криміногенними залишається м. Київ, східні обл. країни та АРК Крим; разюче зростання злочинності за 2011 рік продемонструвала Харківська обл.; спостерігається зменшення насильницьких злочинів; практично кожен другий злочин в 2011 році вчинявся особою раніше судимою.

Розділ 3 Особливості детермінації та проблеми протидії злочинності у сучасній Україні

.1 Детермінанти кримінальної поведінки в Україні

Питання щодо детермінант злочинної поведінки, належить до найбільш спірних в науці кримінології. Не вдаючись до висвітлення різних позицій цієї полеміки, автор просто відзначить свої вподобання в цій області і буде виходити, перш за все, із теоретичної основи, закладеної Н.Ф. Кузнецовою в цьому питанні.

Так, Кузнецова Н.Ф., яку відносять до соціально-психологічного напрямку, визначає, що причини та умови - це така система негативних соціальних явищ і процесів які детермінують злочинність як свій наслідок. Криміногенна детермінація виражається в двох основних видах: спричинення і обумовлення. Спричинення - зв'язок генетичний, це продукування злочинності. Обумовлення - зв'язок сприяючий, створення сприятливих умов для появи причин чи їх реалізації. Причини завжди мають соціально-психологічний характер. Це антисоціальні та антиправові, з точки зору пануючої правової ідеології і психології, звички, традиції, потреби, мотиви, інтереси. Умови, сприяючі формуванню і проявленню злочинної поведінки по змісту багатоманітні. Це і соціально-психологічні, і соціально-економічні і організаційно-управлінські, виховні, ідеологічні явища.

Інколи, в літературі гіпертрофується значення соціально-економічних явищ. Не викликає сумніву, що на поведінку людей, у тому числі злочинну, величезний вплив чинять соціально-економічні умови їх існування. Але при цьому, непотрібно і переоцінювати їх роль і відносити до причин злочинності. Інформацію для роздумів з цього приводу є деякі цифри злочинності в світі.

Світовий рекорд належить США, де в 90 рр. реєструвалося до 15 млн. індексних злочинів. За останні 10-12 років рівень злочинності, щоправда впав на третину в цій країні. До країн «мільйонерів» також належать: Японія 2,5 млн., Великобританія - 4,6 млн., Італія - 2,4 млн., Нідерланди - 1,2 млн., Франція - 3,5 млн., Швеція - 1,2 млн., Канада - 2,5 млн., Республіка Корея - 1,4 млн., Австралія - 1,2 млн., ЮАР - 2,1 млн., а також Китай 1,6 млн., Індія 1,7 млн., Росія 2,4 млн., Єгипет - 4,3 млн. (всі дані за 1997 рік).

Отже, найбільш розвинені в економічному та соціальному плані країни, країни найбільш демократичні, водночас є і найбільш кримінальними. Швеція показує мільйонні показники, незважаючи на те, що її населення більш ніж в 130 раз менше ніж в Китаї (в одному Шанхаї живе більше людей ніж в Швеції), а Індія більш ніж в два рази перевищує за населенням весь Європейський Союз.

Звичайно, тут можна говорити про різний кримінально-правовий підхід щодо визначення кола караних діянь. Але ж до індексних злочинів (які відображаються в статистиці) належать не всі, а лише, зазвичай, найбільш суттєві і традиційні. В Англії, наприклад, таких злочинів 70, у ФРН - 24, у Франції - 22, в США - 8. У США індексними злочинами вважаються; вбивство, зґвалтування, напад при обтяжуючих обставинах, розбій, грабежі, крадіжки, крадіжки автомашин, підпали.

Якби причини злочинності крилися в соціально-економічних факторах, ми повинні були б спостерігати зовсім іншу картину. Проте, звичайно, не можна заперечувати важливу не причинну, а обумовлюючу роль цих факторів.

Перш за все, зупинимось на умовах злочинності в Україні, адже саме вони здійснюють свій вплив на формування причин злочинності і створюють сприятливий клімат для їх реалізації. Вони виступають або причинами причин, або ж важливими криміногенними факторами злочинності. Загалом, доволі важко дати вичерпний перелік всіх обумовлюючих факторів, адже вони існують практично в кожній сфері життєдіяльності суспільства. Розглянемо деякі соціально-економічні, політичні, правові, культурні передумови,.

Україна була другою по значимістю республікою СРСР і отримавши незалежність прогавила нагоду наздогнати європейські країни за соціально-економічним розвитком. Польща, Естонія, Литва, Латвія свій шанс використали. Україна пережила десять років падіння, внаслідок чого ВВП знизився до 40,8 %, а після наступних дев'яти років зростання ледь сягнув 74,1 % від рівня 1990 р. Порівняно з 1991 р. реальні наявні доходи населення спочатку знизились до 32,9 % у 1999 р., а потім зросли до 101,3 % у 2008 р. Отже, вісімнадцять років для зростання доходів населення в цілому втрачено. Результатами економічного зростання різні верстви населення країни скористалися по-різному, зокрема, все більше ресурсів концентрувалося в руках відносно нечисельних груп.

Зростання 2000-2008 років все ж не призвело до суттєвого покращення міжнародних показників. За рівнем же ВВП на душу населення, Україна стабільно відставала від європейських країн, перебуваючи поряд, з африканськими латиноамериканськими, азійськими. Зрозуміло, що економічні проблеми створюють сприятливі умови для процвітання економічної злочинності та злочинів проти власності.

За даними Держкомстату частка безробітних серед осіб працездатного віку в 2010 році сягнула 8,8%. Загалом ця цифра в Україні в двохтисячних роках коливалася від 7 до 12%. Навантаження незайнятого населення на одне робоче місце в кінці 2010 року становило 9 осіб. Але слід сказати, що це лише офіційне безробіття. Далеко не всі люди стають на облік в центрах зайнятості і про реальні розміри можна лише гадати.

Рівень бідності за абсолютним критерієм (нижче прожиткового мінімуму) в період з 2000 по 2010 рр., коливався від 71,2 % (в 2000 році) до 19,9 % в 2008 році. У 2009 році цей показник помітно зріс і становив 24,8%, а у 2010 році рівень бідності за цим критерієм трохи зменшився. Тобто кожний четвертий живе за межею бідності. Хоча критерій прожиткового мінімуму є суперечливим, адже тут також потрібно встановлювати відповідність його росту по відношенню до росту цін. За відносним же критерієм ситуація залишається незмінною - близько 25% населення щорічно мають нижчі доходи ніж в середньому по країні. Загалом можна сказати, що поступово у період з 2000 по 2008 роки, Україна поступово долала бідність та безробіття, але економічна криза 2009 року знову відкинула нас назад.

Є проблема із формуванням середнього класу. 10% найбільш заможних отримують в 9 разів більше доходів ніж 10% найменш заможних - наявне значне майнове розшарування суспільства.

Незважаючи на те що більшість домогосподарств країни мають окреме житло, розмір цього житла не завжди відповідає усталеним на сьогодні нормам. Так, 10,2 % домогосподарств країни мають житлову площу помешкання менше 7,5 кв. м на одну особу, ще 30,7 % мають житлову площу від 7,5 кв. м до 13,65 кв. м

Більшість наявного житлового фонду домогосподарств країни (72,2 %) було побудовано в період з 40-х до 80-х років, впродовж останніх років (починаючи з 2000 р.) було побудовано лише 0,5 % житлового фонду країни. Це вказує на те, що більшість житлового фонду країни матеріально застаріла та потребує капітального ремонту.

Суттєвою проблемою є також нелегальна міграція. Зрозуміло, що більшість мігрантів прагнуть до Європейського Союзу, а Україна, через своє географічне положення, виступає здебільшого транзитною країною. Мігрантів, вихідців переважно з Центральної та Південно-східної Азії приваблює високий рівень життя європейських країн.

Зі Сходу України посилюється потік незаконних мігрантів через необлаштовані кордони з Російською Федерацією та Білоруссю, а із Заходу повертаються особи, затримані в рамках двосторонніх угод про реадмісію з Польщею,Угорщиною та Словаччиною. Водночас, внаслідок складної економічної ситуації, Україна сама перетворилася на одну з найбільших країн - донорів нелегальних мігрантів в ЄС. Україна є країною - донором робочої сили для держав Європейського Союзу. Лише незначна частина трудових мігрантів стають легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах. Більшість з них займається незареєстрованою діяльністю, тобто є нелегальними трудовими мігрантами. Окрема частина українських мігрантів є жертвами злочинних угруповань, що займаються торгівлею людьми, і зайнята протиправною діяльністю не з власної волі.За інформацію дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії - по 200 тис., у Португалії - 150 тис.,Іспанії - 100 тис., Туреччині - 35 тис., у США - 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн.

Нелегальні мігранти, які з суб’єктивних чи об’єктивних причин осіли в Україні, поповнюють ряди маргінальних верств населення. Поширеною тенденцією є і внутрішня міграція населення: сільські мешканці через скрутне становище українського села, прагнуть осісти в містах, але часто не можуть адаптуватися в нових умовах і тим самим вливаються до маргінальних категорій.

Соціально-політичну сферу життя нашої країни, в останні роки, нерідко супроводжують політичні кризи. До мовного, релігійного, економічного поділу країни прибавився і політичний. Боротьба за владу в останні роки призводила і до розпусків парламенту, змін урядів, масових виступів громадян проти тієї чи іншої політики влади, протистоянням уряду і парламенту, президента і парламента. Політична нестабільність створює напругу у суспільстві. Україна, взявши на себе зобов’язання дотримуватись стандартів прав людини у відповідності до Європейської конвенції з прав людини, на сьогоднішній момент погано виконує свої зобов’язання. Разом з Росією вона постійно лідирує по кількості заяв до Європейського суду з прав людини. Це наглядно демонструє проблеми нашої країни з побудови правової держави.

Незбалансованими виглядають і гілки влади в Україні. Локк і Монтеск’є, які власне і сформували концепцію поділу влади, мали на увазі, що влада повинна бути поділена на 3 рівнозначні гілки, які повинні стримувати одне одну системою важелів і противаг задля досягнення балансу. Деякі органи в сучасній Україні не відносяться до жодної із гілок. Це передусім Президент та органи прокуратури. Зазначене дозволяє говорити дослідникам про наявність «контрольної» гілки влади. Але, автор підтримує думку тих дослідників, які говорять про те, що подібне становище виражає лише неправильну реалізацію принципу поділу влад. Судова влада в Україні продовжує залишатись неповноцінною по відношенню до інших. Судова реформа виглядає суперечливою, Верховний Суд України, який має вінчати судову систему втратив суттєву долю своїх повноважень, натомість Вища рада юстиції зосередила в своїх руках дисциплінарні функції. Незалежність судової влади виглядає декларативною.

Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року наразі виглядає застарілим і численні зміни до нього не змінять його інквізиційної суті. Наразі триває активний процес із прийняття нового кримінально-процесуального законодавства.

Негативні явища супроводжують нашу державу і в культурній сфері. Загальне зубожіння нашої країни супроводжувалось падінням фінансування освіти, науки та культури. Відтік інтелектуалів на Захід через мізерну заробітну плату, відсутність належних умов праці став буденним явищем. Особливо це помітно в галузі технічних наук. Залишковий принцип фінансування цих сфер зумовив руйнування в Україні прошарку інтелектуальної еліти. Відвідування музеїв, бібліотек, театрів не є на сьогодні типовим заняттям для українця.

Автор схильний розглядати і падіння регулюючої ролі релігії в житті суспільства як умову, що сприяє злочинній поведінці. Не випадковими виглядають загальновідомі дані щодо злочинності в світських і теократичних державах. В мусульманських країнах традиційно фіксуються найнижчі показники не лише злочинності, але і інших негативних явищ (пияцтво, самогубства, наркоманія тощо). Єдиної церкви в Україні немає, діють Українська Православна Церква Київського патріархату, Українська православна церква Московського патріархату, Українська Греко-Католицька Церква, набувають популярності численні протестантські секти. Втім число атеїстів, як і всюди в розвинених країнах збільшується, а релігійність обмежується формальними складовими (як то відвідування церкви по святам, носіння атрибутики тощо). Таке становище, на думку автора, є основною причиною деморалізації суспільства. Легітимність моральних норм підтримується вірою в те, що людина буде відповідати за свої вчинки в іншому житті. Якщо ж для віри не знаходиться місця в духовній структурі людини, безумовність моральних імперативів і принципів не виглядає такою вже й безумовною. Для аналогії можна привести приклад наявності кримінально-правових норм без правоохоронних органів, які б робили можливим притягувати винних до відповідальності. В такому разі, виник би протиправний хаос і зараз такий хаос спостерігається в моральній сфері. Самодостатні системи моральності, без релігійної складової, прагнув побудувати і побудував Кант в «Критиці практичного розуму» та деякі екзистенціалісти (Камю), але їх філософсько-етичні системи занадто складні для усвідомлення більшістю населення, а тому релігія повинна відігравати важливу роль в підтримання легітимності моральних норм.

Автор не закликає перетворити Україну на теократичну державу на зразок мусульманських. Для України прикладом у взаємовідношенні церкви та держави повинна слугувати Греція. Православна релігія являється по суті офіційною, її статус та відносини з державою визначені в Конституції Греції. Разом з тим, держава не обмежує свободу совісті і віросповідання - кожен має в цьому плані свободу, але підтримує свої традиції і свою культуру. Грецька церква зберегла вплив в сімейному праві (укладення шлюбу в церковній формі, заборона шлюбу з нехристиянами, обмеження в розлученні, юридичне оформлення інституту заручин тощо).

Такими є об’єктивні умови, які загалом є сприятливими для процвітання злочинності в України. Безпосередні ж причини злочинності криються в соціально-психологічних чинниках. Об’єктивні умови існування породжують в індивідуальній, групові, масовій свідомості особливе до інших і до себе. Н.Ф. Кузнецова в більш сучасній своїй роботі відносить до поширених причин злочинності: користолюбство, агресивність, націоналізм, безвідповідальність і легковажність в угоду миттєвим егоїстичним насолодам, правовий нігілізм. Так, наприклад, психологія агресивності у суспільстві є причиною процвітання насильницької злочинності, формується ж вона внаслідок безконтрольності обігу зброї, наркотиків, пропаганди культу насилля, порнографії, проституції тощо.

Дещо схожий підхід у А.Ф. Зелінського, який основною причиною злочинності визнає суб'єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур'я, шкідливі звички, конформізм, а крім того досліджує підсвідомі причини. Але, якщо у Н.Ф. Кузнецової ці суб’єктивні фактори продукуються соціально, то у А.Ф. Зелінського, вони є вадами людини її порочної, недосконалої природи (біопсихологічний напрямок).

Оскільки аналіз причин можна будувати на різних рівнях, і автора найбільш цікавить причини злочинної поведінки загалом, а не певного виду злочинності чи окремо взятої злочинної поведінки, то до найбільш типових причин злочинності можна віднести: відчуження, гедонізм і соціальний нігілізм. Оскільки ми визначили вище, спираючись на Ю. М. Антоняна, що причинами злочинності є найбільш типові причини конкретних злочинів і на думку автора, ці соціально-психологічні особливості зустрічаються практично в кожного злочинця.

Феномен відчуження досліджували К.Маркс, Е. Фромм, екзистенціалісти. В кримінологічній літературі його аналіз наводить Ю.М. Антонян.

Для К. Маркса феномен відчуження складав (поряд з експлуатацією людини людиною) основний пафос гуманістичної критики капіталістичного суспільства. Він виділяв 4 види відчуження: відчуження від результатів своєї праці, від виробництва, від інших людей і від самої себе. Е. Фромм творчість якого акумулювала ідеї З.Фрейда і К.Маркса, підхопив і розвинув цю ідею у своїх працях. Основою капіталізму є конкуренція. Ринково орієнтована особа перетворюється на товар і для того щоб дорожче продати себе на ринку праці повинна конкурувати з іншими людьми. Конкуренція не обмежується економічною сферою а переходить на рівень міжособистісних взаємин, де кожна людина сприймає іншу як потенційного конкурента і ворога. Зовнішній світ стає чужим, ворожим для людини і не відповідає його глибинним інтересам.

«У сучасному суспільстві це відчуження стає майже всеосяжним. Воно пронизує ставлення людини до його праці, до предметів, якими він користується, поширюється на державу, на оточуючих людей, на нього самого. Сучасна людина своїми руками створила цілий світ досі не бачених речей. Щоб управляти механізмом створеної ним техніки, вона побудувала складний соціальний механізм. Але вийшло так, що це її творіння стоїть тепер над нею і пригнічує її. Вона відчуває себе вже не творцем і паном, а лише слугою виліпленого голема. І чим більше могутні і грандіозні розв'язані нею сили, тим більш слабким створінням відчуває себе віна - людина. Їй протистоять власні ж сили, втілені в створених нею речах, сили, відтепер відчужені від неї. Вона потрапила під владу свого створіння і більше не має влади над собою.

Які ж взаємини сучасної людини з його побратимами? Це відносини двох абстракцій, двох живих машин, що використовують один одного. Роботодавець використовує тих, кого наймає на роботу, торговець використовує покупців. У наші дні в людських відносинах рідко знайдеш любов чи ненависть. Мабуть, в них переважає чисто зовнішня дружелюбність і ще більше зовнішня порядність, але під цією видимістю приховується відчуженість і байдужість. І чимало тут і прихованого недовіри.

А як же людина ставиться до самої себе? Вона відчуває себе товаром, який треба вигідніше продати на ринку. І зовсім не відчуває, що вона є активним діячем, носієм людських сил і здібностей. Вона відчужена від цих своїх здібностей. Мета її - продати себе дорожче. Відчужена особистість, призначена для продажу, неминуче втрачає в значній мірі почуття власної гідності, властивого людям навіть на самому ранньому щаблі історичного розвитку. Вона неминуче втрачає відчуття власного «я», як уявлення про себе, як про істоту єдину і неповторну. Речі не мають свого «я», і людина, що стала річчю, також не може його мати».

Як зазначає Медведєв В.С. на індивідуальному рівні відчуження супроводжується самотністю, егоцентризмом, заздрістю. Поступово відчуження надає стосункам з оточенням стійкого конфліктного характеру, яке може трансформуватись у ворожнечу. Показовою в цьому аспекті є особа А. Онопрієнко. Онопрієнко в дитячому віці мав численні конфлікти з оточенням, неодноразово ображався та відторгався ровесниками і вихователями. Образи та самотність накопичувалися. За свідченнями фахівців, які проводили судово-психіатричну експертизу Онопрієнка, у нього сформувалась глобальна ненависть до людей.

Злочинність поведінка практично завжди, за виключенням можливо необережних злочинів, супроводжується правовим нігілізмом, як деформацією правосвідомості. Ю.М. Оборотов відзначає традиційність правового нігілізму для нашої держави. Дійсно, історія України, свідчить, що левову частку своєї історії, наша країна перебувала під владою інших держав, (Золота Орда, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита, Московське царство, а потім і Російська імперія, Австро-Угорщина, більшовики) які постійно нав’язували своє право, яке, як правило, принижувало національну гідність, культуру, автономію України. Зараз правовий нігілізм підтримується кризовим соціально-економічним станом суспільства, неспроможністю держави забезпечити належний рівень життя людей, корумпованістю державних, особливо правоохоронних органів, низькою розкриваємістю, зловживанням владою, низьким культурним рівнем населення. Як обов’язкову причину злочинності розглядає правовий нігілізм і Н.Ф. Кузнецова. Проте, злочинність сприймається населенням передусім з точки зору моралі, а не права. Тому, можливо, тут слід говорити про соціальний нігілізм загалом (моральний, правовий, політичний, релігійний тощо) як про причину, а не лише про правовий нігілізм.

Якщо нігілізм віддаляє, всиляє неповагу до права, традиційної моралі, то іншою стороною виступає тут специфічна суб’єктивна культура, яка сформувалась в нашому суспільстві ще в 90-х роках. Культура, як відомо, має об’єктивний, матеріальний аспект, як сукупність різних матеріальних благ, що створила людина і суб’єктивний, духовний (або ж психологічний) аспект, як сукупність цінностей. Зруйнувавши, в кінці 80-х на початку 90-х років конструктивні радянські цінності (рівності, соціальної справедливості, колективізму, самовідданості), не було утверджено конструктивних цінностей західного суспільства. Не можна сказати, що цінності прав людини, громадянського суспільства стали навіть сьогодні частиною нашої культури. Перейнявши формально-економічні складові капіталізму,(приватна власність, вільна конкуренція) психологічно ми ще не західне суспільство. Культурологічна ніша, пустота, яка виникла була заповнена кримінальною субкультурою, яку принаймні в 90-х роках важко навіть назвати субкультурою, адже вона стала своєрідним «мейнстрімом». Перебуваючи в ув'язненні, частина інтелігенції, компенсувала своє становище шляхом романтизації злодія, («робін-гудівський» образ). У нашій мові стійко закріпились жаргонізми, в психології - загальний цинізм, наглість («друге щастя»), паразитизм, розбещеність. Внаслідок цієї культурологічної деформації в масовій свідомості стерлась межа між дозволеним та забороненим і при найменшій можливості, сприятливій ситуації широкі верстви населення ідуть на злочини.

За допомогою злочинної поведінки, злочинці також прагнуть за будь-яку ціну задовольнити свої потреби. Як відомо, гедонізм являє собою філософсько-етичне вчення, яке бачить сенс життя, найбільше благо в задоволенні. Антична школа кіренаїків, прихильників гедонізму, пропагувала навіть самогубства, адже якщо сенс життя в насолодах, а життя з об’єктивних чи суб’єктивних причин вже не приносить насолоди, то залишається лише покінчити з собою. На психологічному рівні гедоністична людина свідомо чи несвідомо гіпертрофує значення насолод і бачить задоволення основною цінністю в житті, у відповідності до неї відбувається і конструювання цілей. Гедонізм може бути простою акцентуацією характеру людини або ж перетворитися на цілісну світоглядну позицію. Індивідуальні вподобання можуть бути різними і це не суть важливо - хтось може впадати в екстаз від колекціонування марок, а хтось від жорстокості і приниження інших. Важливо те, що гедонізм, перетворює все інше лише на засоби досягнення власного задоволення. Гедоністичну акцентуацію неминуче супроводжує «моральнісний вакуум», пустота, адже мораль накладає певні обмеження, відкриває сферу необхідного. Формальне дотримання моральних норм може мати місце серед гедоністичних людей, але лише, якщо це буде вигідно для досягнення цілей задоволення. Злочинна поведінка, при цьому, може бути і самим задоволенням (коли у людини збочені пристрасті) або лише засобом для задоволення тієї чи іншої пристрасті (пограбування магазину заради придбання алкоголю чи наркотиків). У поєднанні з правовим нігілізмом, відчуженням, акцентуація людини на насолоді не може не привести до вчинення злочину у конкретній сприятливій для цього ситуації.

.2 Проблеми та перспективи протидії злочинності

Доволі важливо перед розглядом проблем та перспектив боротьби зі злочинністю відповісти на питання про «вічність» чи «тимчасовість» злочинності. Чи можна злочинність побороти в принципі, чи лише можна знизити її до прийнятного рівня? Злочинність як тимчасове явище розглядали переважно радянські дослідники. Вважалося, що вона є продуктом класового суспільства, експлуататорського його антагонізмів, а розв’язання класових протиріч остаточно вирішить цю проблему. Злочинність в СРСР пояснювалась спочатку пережитками Російської імперії, а потім шкідливим впливом імперіалістичних країн. На сьогоднішній момент більшість дослідників вважають злочинність невід’ємним атрибутом суспільства, яка супроводжує його всю свою історію.

Як зазначають Давиденко Л.М., Бандурка А.М. терміни «боротьба» і «протидія» можна використовувати як взаємозамінні. Проте перше є більш суперечливим, оскільки має на увазі пряме протиборство, зіткнення сторін, наявність переможців і переможених, а останнє елементу перемоги не містить. Тому термін «протидія» є більш точним для відтворення загального впливу на злочинність. Хоча є і інші думки - Долгова надає перевагу саме «боротьбі». Якби та не було, - це одна зі сфер соціального управління, що забезпечує вплив: а) на причини та умови, породжують злочини і злочинність, що впливають на

їх розвиток; б) на саму злочинність з метою попередження та припинення її самодетермінації, недопущення рецидиву злочинів.

Перш за все, нас цікавить критичний аналіз стану протидії злочинності в Україні. Проблеми протидії злочинності в Україні, також можна відносити до умов злочинності, але це в більшості своїй не причинні умови, а ситуаційні, тобто вони не формують причини злочинності, а просто сприяють їй. Зрозуміло, що пріоритетним напрямком для держави у сфері боротьби зі злочинністю повинне бути її запобігання, оскільки воно впливає саме на умови та причини злочинності, підриває фундамент злочинності і відвертає потенційну шкоду від неї.

Ефективність загальносоціального запобігання буде залежати від того як держава зможе вирішити зміни негативні явища в соціально-економічній сфері, що були зазначені в попередньому підрозділі, чи зможе вона підвищити життєвий рівень членів суспільства, поліпшити умови їхнього життя, стабілізувати процеси в економіці та на споживчому ринку, підвищити платоспроможність широких верств населення. Втім, за сучасного рівня глобалізації та взаємозалежності країн, навіть розумна внутрішня політика не може гарантувати успіху. Світова економічна криза 2008-2009 років, виникнувши в США, призвела до кругової поруки всіх країн, за виключенням Китаю, який впевнено продовжував економічних розвиток. Зачепила вона Україну і стала для неї найбільш руйнівною з 90-х років. Нова економічна криза цілком ймовірна, з огляду на важке економічне становище деяких європейських країн (Греція, Італія, Португалія та ін.), новим епіцентром кризи може бути не США, а Євросоюз. При цьому, основним напрямком загальносоціального попередження злочинності повинна бути розумна культурна політика, відродження базових соціальних інститутів. Інакше ми отримаємо багату, успішну, зайняту людину, але з варварською душею, яка буде продовжувати вчиняти злочини, як це має місце в західних країнах.

Серед найбільш суттєвих недоліків у правовому регулюванні відносин, пов'язаних із запобіганням злочинності, Голіна В.В. виділяє наступні:

·        правові норми про запобігання злочинності не систематизовані, що викликає ускладнення в їх використання на практиці;

·        наявні прогалини в регламентації питань кримінологічної профілактики та запобігання на індивідуальному рівні;

·        відсутність закону про запобігання злочинності в Україні

·        поза правовим регулюванням залишається діяльність у сфері запобігання злочинності різних (тих, що вже існують, і тих, що тільки створюються) громадських формувань, релігійних і недержавних організацій.

Крім того, актуальною уявляється проблема професійної підготовки кадрів, для яких запобігання злочинності є основним завданням, адже покладатися на людей без спеціальних знань не можна. Потрібна не взагалі особа з вищою юридичною освітою, а спеціаліст-профілактик. Питання про підготовку таких фахівців потребує всебічного вивчення, розробки, обґрунтування і, безумовно, вирішення.

Академік А.П. Закалюк виступає за реалізацію ідеї кримінологічної експертизи законопроектів в Україні, цінність якої, за думкою її розробника, вбачається саме в тому, що вона дає обґрунтування для своєчасної, як правило, до прийняття останніх у формі закону, суспільно доцільної фахової корективи їх змісту, спрямованої на усунення сумнівних або суперечливих норм, і тим самим запобігає негативним наслідкам впровадження законів у життя у вигляді створення сприятливих умов для вчинення злочинів.

У одному із рішень Ради Національної безпеки і оборони, масштаби злочинності визнаються такими, що загрожують національній безпеці.

Зокрема відзначається, що протиправні схеми пронизують сферу господарської діяльності, правоохоронні органи та суди. Корупція охопила всі ланки органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Значно ускладнює криміногенну ситуацію протиправна діяльність численних організованих груп та злочинних організацій з корупційними і транснаціональними зв'язками.

Через недостатність заходів прокурорського нагляду, слабкість відомчого контролю набула значного поширення практика відмов у порушенні кримінальних справ працівниками органів внутрішніх справ. Особливо тривожним показником є щорічне зростання розриву між кількістю заяв та повідомлень про злочини і числом зареєстрованих злочинів. Реальний рівень злочинності в Україні значно перевищує офіційні показники, що не дає змоги адекватно протидіяти їй. Існуюча в Україні система реєстрації злочинів спотворює дійсну картину стану злочинності, підриває довіру громадян до держави. Усе це призводить до порушення конституційних прав людини і свідчить про неспроможність держави забезпечити їх належний захист.

Згідно з результатами соціологічних опитувань правоохоронні органи не користуються довірою громадян, не є здатними забезпечити ефективну протидію злочинності внаслідок політичної заангажованості, корумпованості, відсутності результативних системних реформ, різкого зниження рівня професіоналізму кадрів.

Як наслідок, на фоні зростання числа зареєстрованих тяжких та особливо тяжких злочинів останнім часом відзначається тенденція до зменшення кількості розслідуваних злочинів цієї категорії. Залишаються не розслідуваними понад 2 млн. злочинів минулих років, у тому числі надзвичайно резонансні.

На сьогоднішній момент відсутні реальні кроки, спрямовані на реформування правоохоронних органів, вони продовжують залишатися корумпованими та каральними по своїй суті.

Діяльність держави з протидії злочинності не має належного наукового забезпечення, нові технології та методики розробляються повільно та безсистемно, а наявні розробки впроваджуються недостатньо активно.

Існують проблеми також у сфері інформаційно-аналітичного забезпечення протидії та запобігання злочинності.

Передусім слід зазначити розосередженість обліку злочинів по окремих відомствах. Кримінально-правова статистика ведеться у Верховному Суді України, МВС України, прокуратурі, податковій міліції, митних органах, СБУ. Кожний із вказаних органів обліковує показники кримінально-правової статистики на власний відомчий розсуд, нерідко перекручуючи їх, що не дає достовірної, точної загальної інформації про стан злочинності та ефективність роботи з протидії їй. Розосередженість обліку злочинів по окремих відомствах створює умови для відомчого впливу, викривлення державної статистичної звітності, маніпуляцій із цифровими показниками. Система збору показників кримінально-правової статистики про злочинність через відомчий підхід до неї не сприяє формуванню об'єктивної і достовірної картини про стан злочинності в країні і про результати роботи правоохоронної системи. Ситуація, що склалася, негативно впливає і на використання статистичних даних для визначення стратегії й тактики протидії злочинності та іншим правопорушенням.

Другою проблемою є надмірна формалізація аналітичної роботи. Світовою тенденцією стало створення та зміцнення аналітичних підрозділів в правоохоронних органах розвинутих країн. В епоху інформаційного суспільства інакше й не може бути. Американські економісти підрахували, що при правильній організації аналітичної роботи вона дає 4,2 долари прибутку на 1 долар затрат. На жаль, економічну оцінку своєї роботи вітчизняні правоохоронні органи не враховують. Сьогодні управлінсько-аналітичну статистичну діяльність правоохоронних органів правильніше буде називати просто арифметичними підрахунками фактів і подій. Пріоритетним став курс на максимальну математизацію аналітичної роботи, в основу якої покладено маніпуляції зі статистичними показниками, які зовсім не відтворюють реальний стан протидії злочинності, показують лише рух облікових документів про виявлені і розкриті злочини, в яких досить чітко прослідковується певна воля і бажання керівників правоохоронних органів. Наприклад, донедавна в підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю діяли 84 форми звітності, які потім скоротили до 40. Фактично УБОЗ було перетворено не в оперативно-розщуковий підрозділ, а в «рахункову палату» для обслуговування усіх цих форм звітності.

На сьогоднішній момент, порушується один з основоположних кримінально-правових принципів - невідворотність покарання за вчинений злочин. Вище, у рішенні РНБО уже відзначалось, що понад 2 млн. злочинів залишаються нерозкритими. За останній роки ця цифра лише збільшується, близько 45% всіх злочинів в 2011 році залишились нерозкритими. Несвоєчасне настання відповідальності за вчинений злочин заохочує до вчинення нових злочинів, а це створює сприятливі умови для рецидивної, професійної злочинності і тривалої діяльності організованих злочинних груп. У морально-психологічному аспекті високий рівень латентної злочинності формує в громадян правовий нігілізм, сумнів щодо ефективності діяльності правоохоронних органів та їх можливостях в охороні життя, здоров'я, майна й інших благ. В цілому, слід сказати, що ця критика справедлива і на сьогодні, оскільки криміногенна ситуація в Україні порівняно з 2009 роком тільки погіршилась. Все це свідчить про кадрову проблему правоохоронних органів, їхній низький професіоналізм. З огляду на це, потрібно підвищувати якість підготовки працівників правоохоронних органів, підвищувати престижність роботи в правоохоронних органах, шляхом розширення соціальних гарантій, збільшення заробітної плати, впроваджувати нові більш сучасні технології у практику боротьби зі злочинністю.

Особливо, на думку автора, потрібно зупинитися ще на проблемі системи виконання покарань в Україні. Боротьба зі злочинністю включає в себе і діяльність по виправленню і перевихованню засуджених. А статистика, свідчить (Додаток 5), що 45% всіх осіб, що вчинили злочини в 2011 році раніше вже вчиняли злочини.

Система та умови ув'язнення з інквізиційних часів та до новітніх репресивних режимів сформували в народі переконання, що «тюрма не лікує, а калічить», а перебування в ній - це проходження «тюремного університету». Україна, на жаль, опинилася серед країн, переважно пострадянських (Росія, Білорусь, Молдова та ін.), де не тільки непомірно застосовується позбавлення волі, але й система та зміст цього покарання мало в чому змінилися зі старих часів, коли ґрунтувалися на каральних, репресивних, екзекуційних засадах. Слід визнати, що основні засади і недоліки, які були характерні для радянської системи виконання покарань, багато в чому збереглися й у кримінально-виконавчій системі суверенної України, а деякі з них за умов сучасних негараздів, передусім соціально-економічних, стали ще більш значними і навіть небезпечними. Серед них: недосконале вивчення осіб, що надходять до системи виконання покарань для їх класифікації з метою розподілу до відповідних установ; поверхове знання індивідуальних якостей засуджених, у тому числі насамперед їх ставлення до вчиненого злочину, у поєднанні з обмеженими матеріально-фінансовими можливостями УВП не дозволяють диференціювати виправно-виховний процес; останній ведеться за шаблоном і, як правило, не досягає бажаного результату; через гостру нестачу приміщень, матеріального обладнання та інвентарю, хронічний дефіцит коштів установи позбавлення волі, особливо слідчі ізолятори та тюремні лікарні, постійно переповнені; істотним недоліком нинішньої системи виконання покарань є її неспроможність забезпечити зайнятість працею та трудове перевиховання засуджених; за неможливості забезпечити нормативні умови утримання засуджених адміністрація УВП прагне занадто широко використовувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання тощо.

Хоча сучасні проблеми України в боротьбі зі злочинністю пов’язані з проблемами передусім держави та правоохоронних органів, слід відзначити і необхідність більш широкого залучення населення у практику протидії злочинності.

У реальній дійсності ігнорування ролі громадян і громадських об'єднань у підтриманні правопорядку призвело до деформації суспільно-правової свідомості, зниження громадянської активності населення, більш орієнтованого раніше на готовність надати сприяння в боротьбі зі злочинністю та іншими негативними проявами в суспільстві. Це помітно послабило ефективність діяльності правоохоронних органів, знизило попереджувальний потенціал. Держава - основний суб'єкт боротьби зі злочинністю, але вона досягає успіху в такій боротьбі тільки за умови підтримки громадянським суспільством, громадянами держави. Це закріплено в ряді резолюцій ООН. Зокрема, в матеріалах спеціальної сесії IV конгресу ООН по боротьбі зі злочинністю та поводження з правопорушниками формулюється висновок про те, що в різних країнах світу різні межі використання інституту участі громадськості в боротьбі зі злочинністю, ці відмінності мають об'єктивну політичну та соціально-економічну основу, але суть закріпленої в резолюції позиції зводиться до того, що без допомоги всього населення, всього суспільства успіх у боротьбі зі злочинністю неможливий.

Загалом, слід сказати, що прогнози злочинності у світі невтішні. Констатується що приріст злочинності в світі складає в середньому 5% на рік при рості населення в 1-1,5%.

Фахівці відзначають кілька тенденцій, що характеризують світову злочинність:

·        Професіоналізацію злочинності;

·        Інтенсифікацію злочинності;

·        Структурні зміни, пов'язані зі зростанням організованої злочинності;

·        Інтелектуалізацію злочинності - злочинець 21 століття буде мало нагадувати атавістичну людину Чезаре Ломброзо. Відбувається його заміна типом «інтелектуального», «підприємливого» злочинця, широке поширення нових, раніше невідомих форм і методів злочинної діяльності тощо;

·        Посилення корисливої ​​спрямованості злочинності

·        Збільшення витонченості, озброєності та технічної оснащеності злочинності.

У найближчий час, очікується, що Україну відвідають мільйони туристів у зв’язку з Євро-2012, що може вплинути на зростання рівня злочинності в 2012 році. У більш довготривалій перспективі абсолютний рівень злочинності буде обов’язково гальмуватися подальшим зменшенням населення України. Все інше буде залежати від того, чи вдасться Україні розв’язати соціально-економічні, ідеологічні, правові кризові явища, ліквідувати недоліки національної боротьби зі злочинністю.

Висновки


У вітчизняній літературі доволі рідко вживається, а ще рідше пояснюється поняття деструктивності. Інколи, без достатніх для того підстав відбувається ототожнення цього поняття з поняттям «девіантної поведінки». В ході дослідження було виявлено, що класики психоаналізу, в рамках якого поняття деструктивної поведінки власне і закріпилось в наукових колах, З. Фрейд та Е. Фромм не прив’язували його до поняття «норми», а мали на увазі фактично суспільно небезпечну поведінку, яка характеризується завданням шкоди безпосередньому об’єкту взаємодії. Таким чином була встановлена корінна відмінність між девіантною поведінкою, яка за своїм характером відносна і деструктивною, яка завжди стала. Деструктивна поведінка - це поведінка направлена на завдання шкоди, руйнування об’єкта взаємодії.

Все різноманіття деструктивних проявів людини можна класифікувати на два види в залежності від цілей: зовнішньодеструктивну і самодеструктивну активність. В свою чергу, самодеструктивну поведінку можна розділити на адиктивну, яка проявляється в залежностях хімічного та нехімічного характерів та на суїцидальну, яка проявляється в дійсних, демонстративних та прихованих самогубствах. Зовнішньодеструктивна поведінка може бути поділена, в сою чергу, на асоціальну (аморальну) та антисоціальну. Різниця між ними полягає в тому, що антисоціальна поведінка має більш чітко виражену протисуспільну спрямованість, вона посягає на найбільш важливі соціальні відносини, які здебільшого охороняються правовими нормами.

До антисоціальної деструктивної поведінки власне і належить злочинна поведінка.

З існуючих нині чотирьох основних підходів до розуміння злочинності, два - теологічний та антропологічний, втратили свою наукову вагу. Основний недолік правового підходу, на думку автора полягає у надмірній формалізації злочинності. Його поширення в деякій мірі пов’язане з юридичним позитивізмом, який не розрізняє право і закон. Соціологічний підхід, і це власне одна з найконструктивніших ідей, вирізняє юридичний і фактичний злочини. Фактичний злочин - це злочин, який володіє всіма його ознаками, окрім кримінальної протиправності, яка є факультативною. Такий погляд, ґрунтується в більшій мірі на природно-правовій теорії і дозволяє більш адекватно розуміти злочинність. Це дозволяє, з одного боку, відносити до злочинної діяльності ті діяння, які є явно суспільно небезпечними (антисоціально деструктивними) і завдають суттєвої шкоди найбільш важливим суспільним відносинам, але з політичних, правових чи інших мотивів не вважаються формально злочинами, а з іншого боку - це дозволяє виключати, принаймні на науковому рівні, безпідставно віднесені до кримінального закону злочинні дії чи бездіяльність.

На сьогоднішній момент в кримінологічній літературі домінує правовий підхід і як наслідок статистичне визначення злочинності, як сукупності всіх злочинів вчинених на певній території за певний проміжок часу. Найбільш вдала спроба розвинути дане визначення була здійснена Н.Ф. Кузнецовою. На противагу цьому, в літературі ряд авторів намагається дати злочинності саме якісне визначення. Злочинність - це масова суспільно-небезпечна деструктивна поведінка, яка може мати кримінально-правовий характер. Найбільш типові причини злочинної поведінки є причинами злочинності в цілому.

Широка поширеність окремих видів злочинної поведінки та їх рівень легітимності свідчить, про інституалізацію окремих злочинних практик. Корупція, тіньова економіка, організована злочинність набувають ознак соціального інституту, які як і будь-які соціальні інститути виконують свої функції, задовольняючи потреби людей. Цей процес підсилюється поступовою деінституалізацією базових, традиційних інститутів, згубним впливом ЗМІ тощо. Злочинні практики набували ознак соціального інституту і в минулому (дуелі, викрадення тощо).

В ході аналізу статистичних даних Державної служби статистики України та МВС, було констатовано, що починаючи з 2008 року, злочинність в Україні продовжує зростати. Статистичні дані за 2011 зафіксували ріст кількості зареєстрованих злочинів на рівні 3% до 515 тисяч. Найбільш інтенсивно злочинність зросла в Харківській області - одразу на 26%. У структурі злочинності домінують злочини проти власності, частка яких за останній рік також збільшилась і сягнула 65,8%. Загалом, корисливий характер вітчизняної злочинності поступово наближає її до моделей злочинності розвинених країн (окрім США), які характеризуються невеликою долею насильницьких злочинів і домінуванням злочинів проти власності.

% злочинів, що знаходились в провадженні в звітному періоді залишилися нерозкритими. Загалом залишок нерозкритих злочинів минулих років сягає 2 млн. серед них більше половини є тяжкими та особливо тяжкими. Серед осіб, що вчинили злочини близько 6% - неповнолітні, 13.5% - жінки. Близько 16,6% осіб вчинили злочин у стані алкогольного сп’яніння. 45% злочинів вчинили особи, які раніше вже вчиняли злочини.

Причини такого становища слід шукати соціально-психологічній сфері. На основі аналізу існуючих поглядів на детермінанти злочинної поведінки, та деяких фактичних даних, було констатовано, що у літературі інколи гіпертрофується значення соціальних і економічних факторів. Таке безпідставне перебільшення має місце тоді, коли ці фактори вважаються причинами злочинності. Будь-який фактор зовнішній чи внутрішній повинен з необхідністю переломитись в свідомості людини і викликати ті чи інші деструктивні психологічні дефекти, які і є причинами злочинності. Причиною може називатися лише той фактор, який безпосередньо продукує злочин, як свій наслідок у сприятливій для цього ситуації. Тому все різноманіття зовнішніх негативних економічних та соціальних факторів виступають лише умовами злочинності, що можуть створювати або сприятливі умови для дії причин, або ж впливати на формування цих самих причин.

Такий підхід дозволяє пояснити високі рівні злочинності в найбільш передових країнах сучасності, країнах найбільш розвинених економічно, соціально і політично на нашій планеті, які разом з цим, мають найвищі показники злочинності. Це дозволяє пояснити і факт низької злочинності в традиційних суспільствах.

Це дозволяє констатувати, що причинами злочинності є загалом деструктивні дефекти масової свідомості. Вони є соціально-психологічними тому, що формуються внаслідок впливу здебільшого зовнішніх факторів. Біологічний базис може впливати на ті чи інші особливості, стійкість, інтенсивність, форми в яких виражаються ці дефекти. Такими основними факторами є відчуження, гедонізм, нігілізм. Як наслідок розумна культурна політика, відродження базових соціальних інститутів повинні бути основним напрямками загальносоціального попередження злочинності. Інакше ми отримаємо багату, успішну, зайняту людину, але з варварською душею, яка буде продовжувати вчиняти злочини, як це має місце в західних країнах.

Важливими умовами злочинності в Україні, на основі аналізу літературних джерел та статистичних даних Держслужбстату, було визнано: бідність, безробіття, різку майнову диференціацію (проблеми з формуванням середнього класу), маргіналізацію населення, політичні та правові проблеми, низький рівень регулюючої ролі релігійних норм тощо.

На сьогоднішній момент гострі проблеми протидії злочинності в Україні також повинні розглядатися як умови злочинності. У правовій сфері відсутній закон про запобігання злочинності в Україні, як наслідок - правові норми про запобігання злочинності не систематизовані, що викликає ускладнення в їх використання на практиці. Виглядає актуальним питання професійної підготовки кадрів, для яких запобігання злочинності є основним завдання також кримінологічної експертизи законопроектів в Україні.

Протиправні схеми пронизують сферу господарської діяльності, правоохоронні органи та суди. Корупція охопила всі ланки органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Як наслідок - правоохоронні органи не користуються довірою громадян. Діяльність держави з протидії злочинності не має належного наукового забезпечення. Розосередженість обліку злочинів по окремих відомствах створює умови для відомчого впливу, викривлення державної статистичної звітності, маніпуляцій із цифровими показниками. Надмірна формалізація аналітичної роботи перетворюють підрозділи правоохоронних органів в «рахункові палати». «Тюрма не лікує, а калічить» - пенітенціарна система в Україні спроможна виконати мету покарання злочинців, але не перевиховання чи виправлення. Вона не може забезпечити зайнятість працею та трудове перевиховання засуджених.

Список літератури

1.   Кримінальний кодекс: станом на 1 травня 2011 року. - К. Велес, 2011

2.      Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинним проявам та корупції: рішення РНБО України: введено в дію Указом Президента від 27 жовтня 2009 року № 870/2209: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // www.rada.gov.ua <http://www.rada.gov.ua>

Спеціальна література:

3.   Аберкромби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н. Аберкромби, С. Хилл, Б.С. Тернер; под ред. С.А.Ерофеева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: «Экономика», 2004.

4.      Абрамов М.Г. Человек и компьютер: от homo faber к homo informaticus // Человек. 2000. №4.

.        Александров Ю.В. Кримінологія: Курс лекцій / Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. - К.: МАУП, 2002

6.   Антонян Ю.М. Криминология. Избранные лекции. - М.: «Логос», 2004.

7.      Антонян Ю.М. Почему люди совершают преступления. Причины преступности. - М.: ИД Камерон, 2006.

.        Бараева Н.Б. Организованная преступность как социальный институт: Автореф. диссертации на соискание ученой степени кандидата соц. наук: 12.00.08. /Н.Б. Бараева. - СПб., 2002.

.        Бим-Бад Б.М., Гавров С.Н. Модернизация института семьи: социологический, экономический и антрополого-педагогический анализ: Монография. - М.: Интеллектуальная книга - Новый хронограф, 2010.

.        Бузало П.М. Кримінологія: Навч. пос. / Бузало П.М., Денисов С.Ф., Кириченко О.В.- К.: Центр учбової літератури, 2007.

11.    Вершинин С.Е., Борисова Г.А. Концепция социальной деструкции Франкфуртской школы (историко-философский анализ). - Екатеринбург: Изд-во ГОУ ВПО "Рос.гос.проф.-пед.ун-т", 2009.

12. Вильямс Фил Российская организованная преступность: новая угроза? / Пер. с англ. А. Гостева. - М: «Крон-Пресс», 2000. с.

13.    Похищение невесты [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://ru.wikipedia.org/wiki/Похищение_невесты#cite_note-15>

.        Воронин Ю.А. Введение в криминологию: Курс лекций. - Екатеринбург: УрАГС, 2005.

15. Востриков А.В. Книга о русской дуэли. - СПб: Ивана Лимбаха, 1998.

17.    Гидденс Энтони Социология /при участии К. Бердсолл: Пер. с англ. Изд. 2-е полностью перераб. и .доп. - М.:Едиториал УРСС, 2005.

.        Гилинский Я. Девиантология: социология преступности, наркотизма, проституции, самоубийств и других «отклонений». - СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2004.

19. Гилинский Я.Институциональные эффекты девиантности и социального контроля /Я. Гилинский, В. Гольберт // Российский криминологический взляд. - 2009. - №1. С. 218 - 233.

20. Голик Ю.В., Коробеев А.И. Преступность - планетарная проблема. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2006.

21. Гоголева А. В. Аддиктивное поведение и его профилактика. - 2-е изд., стер. - М.: Московский психолого-социальный институт; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2003.с.7

22. Гололобова Ю.И. Средства массовой информации и преступность: Криминологический аспект: диссертация на соискание ученой степени кандидата юр. наук: 12.00.08. /Гололобова Ю.И. - М. 2002.

23.    Давиденко Л.М., Бандурка А.М. Противодействие преступности: Монография. - Харьков: Изд-во Нац. ун-та внутр. дел, 2005.с.12

.        Долгова А.И. Организованная преступность. - М: Криминологическая Ассоциация, 1996. с.93.

.        Долгова А.И. Преступность, ее организованность и криминальное общество. - М.: Российская криминологическая ассоциация. 2003. с.11.

26. Дремин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализациии общества. Монография. - Одесса: Юридическая література, 2009.

27.    Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд. М., 1994.

.        Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 книгах / А.П. Закалюк. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. с.128-129.

.        Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: У 3 кн. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів.

.        Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика; у 3-х кн. - К.: Ін Юре, 2008. - Кн. 3: Практична кримінологія.

.        Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. / Голіна В.В. - X.: Нац. юрид. акад. України, 2011.

32.    Зайцев В.В., Шайдулина А.Ф. Как избавиться от пристрастия к азартным играм. СПб., 2003. С.

33.    Зелинский А.Ф. Криминология. Учебное пособие / А. Ф. Зелинский. - Харьков: Рубикон, 2000.

34.    Зелинский А.Ф. Криминальная психология: Научно-практическое издание. - Киев Юринком Интер 1999.

35.    Змановская Е.В. Девиантология (Психология отклоняющегося поведения). М., 2003. С. 144.

36.    Змановская Е.В. Девиантология: Психология отклоняющегося поведения: Учебное пособие для студентов ВУЗов. - 2 изд, исправл. - М.: Академия, 2004.

37.    Иншаков С.М. Криминология: Учебник. - М.: Юриспруденция, 2000.

38.    Касьянов В.В., Нечипуренко В.Н. Социология права. - Ростов н/Д: Феникс, 2001.

39.    Качкина Т.Б., Качкин А.В. Коррупция и основные элементы стратегии противодействия ей: Учебное пособие. - Ульяновск: ОАО «Областная типография «Печатный двор». 2010.

40. Короленко Ц.П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе (Деструктивное поведение в современном мире). - Новосибирск, 1990. - С. 72.

41. Криминология: Учеб. / Под ред. Г. А. Аванесова. - 3-е изд., псрераб. и доп. - М., 2005. - С.

42.    Криминология: Учебник для вузов/Под общ. ред. д. ю. н.,проф. А. И. Долговой. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2005.

43.    Криминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева. М., 2004.

44.    Криминология: Учебник/Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. - М.: Юристъ, 1997.

45. Криминология - XX век / [Бурлаков В.Н., Вандышев В.В., Волженкин Б.В., Гилинский Я.И., и др.]; Под ред.: Бурлаков В.Н., Сальников В.П. - С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2000.

.     Криминология: учебник /под. ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. - 4-е изд. - М: Норма, 2009. С.

47.    Криминология. Учебник / Под ред. З. С. Зарипова. - Т.: Академия МВД Республики Узбекистан, 2006.

48. Криминология: учебник для вузов / Под. ред. В.Д. Малкова. Изд. 2-е. - М.: Юстицинформ, 2005. С. 509.

49.    Курганов С.И. Криминология - М.: Юнити-Дана, 2007.

.        Кузовков Ю.В. Мировая история коррупции. М.: Издательство Анима-Пресс, 2010.

51. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. - М., 1969. с.

52.    Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984.

53.    Курс кримінолології: Загальна частина: підручник У 2 кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; за заг. ред. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

54.    Курчеев В. С. Homo urbanus: Мегаполис в зеркале криминологии: Монография / Новосиб. гос. ун-т. Новосибирск, 2009.

55.    Лагов Ю. В. , Ковалев С. Н. Теневая экономика: Учебное пособие для вузов. - М.: Норма, 2006.

56.    Ліга. Новости [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://news.liga.net/news/economics/467970-smi-tenizatsiya-ukrainskoy-ekonomiki-36-ot-vvp.htm>

57.    Лысак И.В. Философско-антропологический анализ деструктивной деятельности современного человека. Ростов-на-Дону - Таганрог: Изд-во СКНЦ ВШ, Изд-во ТРТУ, 2004. С.

.        Лоренц Конрад. Так называемое зло. - СПб: Амфора. 2001.

59. Лунеев В.В. Преступность XX века: мировые, региональные и российские тенденции / В.В. Лунеев. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М. : Волтерс Клувер, 2005.

.     Лунеев В.В. Юридическая статистика: Учебник. - 2-е изд. Перераб. И доп. - М.: Юристь, 2007. с.5.

61.    Маргинальность в современной россии: Коллективная монография. Московский общественный научный фонд, 2000. с.5.

62. Мовчан В.С. Етика: Навч. Посіб. - 3-те вид., випр. І доп. - К.:Знання, 2007.

.     Мозгова Н.Г. Логіка: Навч. Поссіб. - К.: Каравелла, 2007. с.23.

.     Модестов Н.С. Серийные убийцы. - М: Центрполиграф, 2002 г.

65.    Соціологія: Навч. Посіб./ За ред. С.О. Макеєва. - 4-те вид., перероб. І доп. - К.: Знання, 2008

66. Медведєв В.С. Кримінальна психологія: Підручник. - К.: Аттіка, 2004.

67. Оборотов Ю.М. Теорія держави і права.Державний іспит. - Х.: Одісей, 2011.

68.    Осипов Г.В. Социология. Основы общей теории /Г.В. Осипов, Л.Н.Москвичев. - М.: Норма, 2003 . с.

.        Політика України у сфері контролю над нелегальною міграцією. - К: міжнародний центр перспективних досліджень, 2006.

.        Причепій Є.М. Філософія: Підручник / Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. - К.: Академвидав, 2007.

.        Проблеми протидії злочинності: підруч. / [Кальман О.Г., Ґ Козьяков І.М., Куц B.М, Лизогуб Б.В., Мірошниченко С.С., Подільчак О.М., Толочко AM., Туркот М.С.]; за ред. проф. О.Г. Кальмана - Харків: Вид-во ТОВ фірма „Новасофт", 201

72. Рассолов И.М. Право и Интернет. Теоретические проблемы. 2-е изд., доп. - М.: Норма, 2009.с.78.

73. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / за заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. - К. : НВЦ НБУВ, 2009.

74. Социология: учебник / Волков Ю.Г., Добреньков В.И., Нечипуренко В.Н., Попов А.В. - М.: «Гардарики», 2007. с. 157.

75.    Стручков Н.А. Преступность как социальное явление. Лекции по криминологии. - Ленинград, 1979. С. 14.

76.    Тіньова економіка: сутність, особливості та шляхи легалізації: Монографія / За ред. Варналія З.С. - К., 2006.

77.    Динаміка кількості наявного населення України за даними переписів населення / Державний комітет статистики України. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/total_population1/graphic

78. Ферри Э. Уголовная социология. М.: Инфра-М, 2005. С.

.     Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін.. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 2002. с. 207.

80.    Фрейд Зигмунд. Я и Оно. - М. Эксмо.2007.

81.    Фромм Эрих. Анатомия человеческой деструктивности. - М: Хранитель, 2007.

.        Фромм Эрих Человек одинок [Електронний ресурс] Режим доступу: http://scepsis.ru/library/id_898.html

83.    Державна служба статистики України. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

84.    Хомич А.В. Психология девиантного поведения: Учебное пособие. Южно-Российский Гуманитарный Институт., - Ростов-на-Дону. - 2006 г.

.        Черняк Е.М. Социлогия семи: Учебное пособие. - М.:Дашеов и К, 2004.

.        Чертон Тобиас. Гностическая философия. От Древней Персии до наших дней. - М. РИПОЛ класик. 2008.

88.    Шопенгауэр А. Афоризмы житейской мудрости / Пер. с немец. - М.:Эксмо, 2007.с. 603.

89.    Энгельс Фридрих Происхождение семьи, частной собственности и государства. - СПб: Азбука-классика, 2009. с.45.

.        Эфендиев А.Г. Общая социология: Учебное пособие. - М.: ИНФРА-М, 2000.

.        Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика. - М.: Наука, 1985.

Похожие работы на - Соціально-психологічне спричинення та інституалізація злочинності

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!