Позитивна терапевтична практика: міфи клієнтів і рефреймінг життєвого шляху
Позитивна терапевтична практика: міфи клієнтів і рефреймінг життєвого шляху.
Поведінка людини та взаємодія з ін. залежить у великій мірі від засвоєних нею моделей в первинних, ранніх дитячих стосунках, а також тих, в які вона була включена безпосередньо та які вона спостерігала (батьків між собою, батьків до світу). В дорослому віці відбувається процес проектування цієї моделі для наслідування, спираючись на т. зв. базові концепції - несвідомі когнітивні та емоційні структури, що моделюють системи взаємин, які у Пезешкяна часто носять назву індивідуальна міфологія., міжособистісний конфлікт і визначає ступінь субєктивної впливовості базових концепцій, що зіткнулися. А тому завдання, П.Т., на його думку полягає в приведенні людини до усвідомлення відносності, плинності, нестійкості концепції.
Категорія міфу, міфологічного чи то міфологізованого, привертає увагу до себе багатьох дослідників. "Міф є (для міфологізованої свідомості) найвища за своєю конкретністю, максимально інтенсивна і в великій мірі напружена реальність, - констатує А.Ф. Лосєв. Саме "напружена реальність, а не вигадка чи неправда, оскільки міф виступає деяким способом структурування та осмислення дійсності. Міф в П.Т. процесі є не що інше, як спеціально сформовані для клієнта психологічні знання, які пояснюють суть проблеми і взаємодію. Остання виявляється складним процесом перекрещення як мінімум трьох міфологічних систем: професійної міфології психотерапевта, особистісної міфології клієнта та психотерапевта. Кожна з цих систем впливає на перебіг консультативної роботи, зокрема особистісна міфологія клієнта визначає характер, спрямованість, звернення за допомогою і в великій мірі ефективність вирішення проблеми, ефективність самої П. Т.
Всі прояви життя і діяльності людини супроводжуються різноманітними особистісними психологічними ситуаціями. Опис останніх можна здійснити через застосування поняття сюжету. (Л. Уманець) Цим ми уникаємо претендування на вичерпність у плані аналізу індивідуальності, а лише окреслюємо типові лінії розгортання напрямів внутішнього розвитку і функціонування людини. Тобто сюжет - це наперед визначена. Засвоєна з дитинства історія людського життя. Сюжети можуть мати наступну спрямованість:
) сюжет особистісного самоствердження - форма стереотипної поведінки, що схвалюється суспільством і передбачає потяг людини до соціального розкриття своєї особистості;
) сюжет любові спирається на програми підсвідомості, які можуть систематично спотворювати у свідомості людини її зовнішню та внутрішню реальність;
) сюжет самореалізації повязаний з потребою особистості втілювати в життя свої індивідуальні здібності, можливості. Прагнення;
) сюжет виживання супроводжують проблеми життя і смерті. Актуалізується він в ситуаціях загрози втрати здоровя, життя тощо. Попри все розмаїття своїх характеристик та проявів сюжети мають спільним те, що закономірно виникають практично в усіх дорослих людей у той чи інший період їх життя. Більше того, довготривала фрустрація одного з сюжетів, різноманітні спотворення. Вибір неадекватних засобів і способів їх реалізації зумовлює спочатку виникнення компенсаторних форм поведінки (які аж ніяк не можуть бути оптимальними та продуктивними), а з часом - неврозів та психосоматичних хвороб. Сигналом індивідуальної психіки про порушення чи відхилення процесу розвитку особистості, що часто повязане саме з нереалізованістю якогось із сюжетів. Є невротичні стани. Незадоволення, пригніченість спонукає людину до роздумів та пошуків виходу з глухого кута. Дослідження причини своїх невдач призводить до логічного наслідку - побудови власної історії життя, міфу. т. зв. інтраконцепції.
В.Ю. Меновщиков помітив цікавий феномен в середовищі сучасної Росії. Серед людей, що звернулись до психотерапевта, можна виділити кілька груп носіїв міфів про допомогу. Це своєрідні інтраконцепції. Які визначають специфіку сприйняття життя та свого місця в ньому. Отож, Клієнти можуть бути носіями таких міфів:
) житейського, який виливається в "Мені потрібна порада (виговоритися). "Субєктом задоволення цієї потреби може бути друг, сусід, хтось із подружжя або батьків;
) філософського. Для якого типовим буде "Я не розумію чогось в житті…, "Мені необхідне пояснення…. Субєкт задоволення - вчений, книга, журнал, гуру - вчитель;
) релігійного, що характеризується словесно так: Я потребую віри…, "Мене покарав Бог…, "Спасіння в Бозі…" Субєкт - або індивідуальний (священнослужитель), або колективний (община. Релігійна спільнота).
) окультного, що реалізується через "Мене врікли…, "Мені пороблено… Субєктом є чаклун, знахар, ясновидець;
) медичного, який можуть підтверджувати функціональні порушення з вербальною версією "Я хворий Субєкт задоволення - лікар цілитель. ;
) психологічного, відображенням якого є "У мене психологічна проблема…" Субєктом задоволення є психолог;
) псевдонаукового, який визначається "Сьогодні несприятливе розташування зірок… Задоволення клієнт шукає за допомогою астрології, парапсихології.
Зрозуміло, що праця з клієнтом, який є носієм того чи іншого міфу, вимагає від психотерапевта якогось особливого підходу.В.Ю. Меновщиков накреслює кілька стратегій, шляхів взаємодії консультанта з клієнтом. Психотерапевт має можливість вибору: перевести клієнта в психологічний міф; працювати в міфі клієнта відповідно підлаштовуючись до нього, використовуючи до нього термінологію, або ж залишивши клієнта в його міфі, проводити свою діяльність без центрації уваги на інтраконцепції клієнта. Ще один можливий варіант, альтернативний до попередніх - спрямування клієнта до ін. "фахівця, що репрезентує відповідний міф.
Якщо ж все-таки консультант вирішив працювати з клієнтом, тоді він стає слухачем авторської версії (міфу) про причини негараздів, т. ч. реалізується "розповідна природа людської поведінки. Ось ми і підійшли в притул до нарративної психології.
Лейт мотивом нарративної психології є постійна незавершеність особистості, як характерна риса її психічної організації, внутрішня умова її здатності само розвиватися, створювати (творити) себе знов. В основі цього підходу лежить робота з життєвими історіями клієнтів: через аналіз проблемних історій і створення альтернативних розповідей відкриваються нові перспективи розвитку для людей.
Базовий постулат стверджує, що особистість розуміє себе посередництвом мови, шляхом розмови і письма і через ці процеси постійно відбувається самоконструювання. Очевидно це і є розгадкою причини ведення щоденників, в яких записуються різноманітні події з життя, переживання, емоційні вибухи, найістотніші моменти з автобіографії. Лягаючи рядками на папір, думки набувають певного упорядкування; сумбур зникає; вщухають пристрасті. Через певний час, озброївшись холодним логічним мисленням, автор може повернутися до екстраектованої (відділеної від себе, описаної) події; проаналізувати, усвідомити її значення. Цю ж техніку - фіксування на папері важливої для особистості інформації, - використовують деякі тренінги (зокрема метод РRH в роботі з кризовими ситуаціями, Андре Роже, Мей Хеллі).
Використання нарративної метафори приводить нас до того щоб бачити в житті людини історії і працювати з ними, а потім - пережити ці життєві історії, надавши їм значущого і завершального характеру, що використовується при цьому, методологія постмодернізму, спирається на уявлення про мову як засіб конструювання реальності, особливо реальності особистого досвіду. Мова конструює наш внутрішній світ, наші переконання; в ній закладається власне, особливо бачення світу; і кожен раз, коли ми розмовляємо, ми творемо його знову.
Використання метафори соціального конструкта приводить нас до розгляду способів, за допомогою яких соціальна, міжособистісна реальність кожної людини сконструйована через взаємодію з іншими людьми та організаціями, а також для того, щоб наголосити на впливі соціальних реальностей на життєві смисли людей. Тобто переконання, звичаї, ярлики, закони, тощо - все, що складає наші соціальні реальності творяться представниками культури в процесі взаємодії один з одним, день за днем, і так з покоління в покоління. Народ задає певні межі сприйняття реальності, які дитина засвоює в процесі соціалізації, накладає згодом на оточення, намагаючись осмислити його. Таким чином будується наше життя, наша самість. Розповідні тексти (нарративи), які засвоюються нами з дитинства, потім нами ж створюються, і є тими інтерпретаційними рамками, через які проходить осмислення себе та всього навколишнього. Нарратив не лише організує специфічні форми нашого ампіричного сприйняття, широкий репертуар сюжетних ліній створює передумови вростання в культурний канон нарративних моделей.
Нарративи є одночасно моделями світу і моделями власного "Я, оскільки дуже чутливі до мінливої та лабільної природи людської реальності; становлять її частину.
Метафори, посередництвом яких ми організовуємо свою роботу, чинять сильний вплив на те, що ми сприймаємо, та на те, що ми робимо; спрямовують (як уже зазначалось раніше) мислення та сприйняття. Використовуючи нарратив і соціальний конструкт в якості провідних метафор, ми бачимо, як історії циркулюють в суспільстві, конструюють наше життя і життя людей, з якими ми працюємо. Кожна пригода, випадок, що найбільш запамяталися, створює історію, яка разом з іншими історіями складає життєвий нарратив. Виходить, що наш життєвий нарратив в емпіричному сенсі, - це і є наше життя. Підтверджує це і К. Вайнгартен: "В контексті соціального конструктивізму досвід "Я" існує в неперервному взаємообміні з іншими…Я" постійно творить себе через нарративи, які включають інших людей, взаємно переплетених в цих нарративах.
Бачення реальності постмодерністамим Фрідман Дж., і Камбс Дж. Подають наступним чином:
- Реальності соціально конструються. Щоб не повторюватися, нагадаємо лише, що все, те, що складає психологічну конву "реальності з часом виникає з соціальної взаємодії (люди спільно конструюють свої реальності, обживають їх).
- Реальності конструюються через мову. Як влучно помітили Бергер та Лакманн, "повсякденне життя - це, перш за все, життя посередництвом мови, яку "я" ділить з іншими. Значить, розуміння мови є істотним для будь-якого роду розуміння повсякденного життя… Мова може стати обєктивним сховищем величезних накопичень сексу і досвіду, які вона може зберегти і передати наступним поколінням… Володіючи здатністю виходити за межі "тут і тепер, мова підпорядковує різноманітні зони всередині реальності повсякденного життя та інтегрує їх в значуще ціле… Мова може забезпечити "присутність" обєктів, які просторово, в часі чи соціально відсутні в "тут і тепер… Через мову веесь світ може бути актуалізований в будь-який момент.
- Реальності організуються та підтримують через нарратив. Цікавим тут є те, що якщо життєві нарративи несуть хворобливі сенси чи пропонують, як здається, несприятливий вибір, вони можуть бути змінені шляхом виявлення інших, раніше не включених в історію подій, або ж здобуття нового сенсу з подій, що вже отримали свою історію і дозволяють конструювати нові нарративи. Тобто люди можуть постійно і активно перетворювати своє життя, переживаючи в рамках нових історій нове уявлення про себе, нові можливості у взаєминах і нове майбутнє.
- Не існує абсолютних істин. Оскільки обєктивне пізнання реальності є поза нашими можливостями, залишається лише інтерпретаційний досвід. Але жодна інтерпретація не буде на сто відсотків істинною, як не має єдиного правильного розуміння сенсу історій, їх значення для людини.
За припущеннями Чепелєвої Н.В., Яковенко Н.Ф. джерелом нарративного тексту є певний особистісний міф, який в символічній формі містить основні смисли і концепції буття людини. Маючи згорнутий вигляд, міф, на відміну від нарратива, перетворюється на лінійну послідовність подій та епізодів, які, в свою чергу, підпорядковані єдиній внутрішній логіці, яку задає особистісний міф, і яка розгортається протягом життя.
Звернемо тепер увагу на центральні категорії нарративної психології - "дискурс" і власне "нарратив. В лінгвістичному енциклопедичному словнику можемо знайти таке визначення дискурсу - це завязний текст в сукупності з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими) факторами; текст, взятий в подійному аспекті; мова, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії людей в механізмах їх свідомості (когнітивні процеси). Дискурс - це мова, що занурена в життя, що аж ніяк не застосуєш до давніх текстів. Якщо текст розуміють як абстрактну, формальну конструкцію, то дискурс розглядається як різні види її реалізації. На нашу думку, найбільш повне визначення дискурса можна знайти у Г. Барта, - це будь-який завершений відрізок мови. Що являєтьься певною єдністю з т. з. змісту, що передається з другорядними (пропаганда, розваги, естетика) комунікативними цілями і має відповідно цим цілям внутрішню організацію.
Нарратив, як спосіб репрезентації минулого досвіду за допомогою послідовності впорядкованих речень, що передають часову послідовність подій, є одним з видів дискурсу. Необхідними умовами перетворення дискурсу в історію є дійові особи та сюжет, що еволюціонує в часі. Чи не нагадує це, хоч і віддалено, нашу терапевтичну метафору і яке значення має все вище зазначене для терапевтичної роботи? Людина в процесі життя конструює свою життєву історію під впливом багатьох факторів. Це конструювання, а з ним сприйняття, бачення свого життя може бути неефективним, проблемним. Будь-які проблеми мають здатність тримати людину в царстві болю, відчаю, безнадії, тоді як історії відкривають нові можливості.
В ході індивідуальної психотерапевтичної роботи відбувається осмислення і переробка особистої історії клієнта через діалогічну взаємодію з консультантом. Успіх цієї взаємодії буде визначати виникнення нового бачення в інтелектуальному (осягнути "зрозуміти розумом) та емоційному (пережити серцем) плані.
При цьому завдання терапевта не повинне полягати втому, щоб за допомогою своїх переконань і розуміння "навертати" клієнта в свою віру. Все, що вимагається, це розвиток терапевтичної ситуації, що дозволяє клієнту використовувати своє власне мислення, своє власне розуміння, свої власні емоції, таким чином, який найкращим чином відповідає його "схемі життя. Саме тому Еріксон використовував "навчальні розповіді, а більша частина його терапевтичної роботи включала розширення та збагачення історій людей про самих себе.
Питання прийняття рішення, вибору, дослідження наслідків нашого вибору є центральним, адже саме вони можуть стати для клієнта важким випробуванням. А важливою для психолога є не стільки справжня історія життя, скільки ті її точки, які викликають конфлікти і страждання.
Зрозуміти, який сенс несуть історії для людей; значить " втілитися в людину, з якою працюєш, зрозуміти її з її ж точки зору, на її мові (врахування наявності одного з міфів) причину, що спонукала шукати у нас допомогу. Розгляд досвіду з їх точки зору орієнтує нас на специфічні реальності, які сформували їх особистісні нарративи і самі формуються ними.
Терапія - це процес руху в бік того, що залишається ще невідомим. Лише так ми можемо визнати альтернативність історії, бо завжди залишиться щось незбагнене, незавершене. Історії можуть мати закінчення, про те насправді вони ніколи не завершуються. У будь-якого читача залишається надія, що свої життєві історії він може перетворити і внести необхідні корективи. Спонукуючи людей ставитися до своїх життєвих нарративів не як до пасивно отриманих факторів, а як до історій, що активно конструюються, терапевт змушує їх взяти відповідальність за неперервне творення себе як людей, якими вони хочуть стати. І хочемо ми цього чи ні, соціальна реальність перетворює нас всіх в творців свого реального життя.
Говорячи про себе, "Я" перестає бути тим самим "я. Оповідач не тотожний герою історії, який може бути як переможцем, так і зазнати краху. І терапевт повинен підтримувати таку позицію позазнаходжуваності. Якщо історії містять хворобливі, безпомічні, патологічні аспекти, то для прийняття і розуміння їх без посилення таких болючих почуттів, необхідним буде деконструктивне вислуховування та екстерналізація. Остання є практикою, в основі якої лежить переконання, що проблема - це дещо, що керує життям людини, впливає на неї і пронизує її, але це дещо є окремим і відмінним від самої людини.
Входження в екстерналізований світогляд вимагає відокремлення сприйняття проблеми від сприйняття людини. По мірі того, як ми вчимося розглядати проблему окремо від людини, ми починаємо бачити людину як субєкта (реалізується діалогічна парадигма). Екстерналізуючи бесіди дозволяють вперше пережити вибір можливості. Коли проблема охоплює когось людина мало що може зробити з цим, бо вона підвласна проблемі. Коли ж остання займає зовнішню щодо людини позицію, то людина може взяти на себе відповідальність за взаємодію з нею і таким чином впливти на її життя.
Стає реальністю міф про Персея і медузу Горгону. Жоден воїн не міг перемгти страшну потвору. І лише чарівний дзеркальний щит врятував героя. Бачачи поруч із медузою своє відображення, сміливець подолав силу чудовиська. Як же можна екстраполювати ці події на взаємодію з клієнтом? Охоплений відчаєм клієнт бачить лише свою проблему (страшну медузу), сприйняття себе може проходити (і лише) посередництвом ототожнення себе з нею. Терапевт повинен навчити клієнта деконструктивному вислуховуванню та екстерналізації. Вони і стануть тим чарівним щитом - дзеркалом, в якому клієнт бачить себе в одній площині з проблемою, але окремо від проблеми, свої сили і можливості, свою здатність керувати нею.
Тут як ніде інде реалізує консультатований позицію автора своєї історії (яка постійно твориться ним і немає сталого, визначеного наперед порядку подій), Героя (який реалізовує задуми Автора), опосередковуючи їх взаємодію принципом позазнаходжуваності. Це дозволяє йому перебувати (як Герой) у вирі подій, але якщо він потрапить у безвихідь, то погляд на ситуацію з боку (як Автор) скерує сюжет в нове русло, виправить "неполадки" в задумі.
В переважній більшості людина ототожнює себе з Героєм, тоді як Авторство своєї історії приписує всім (доля, зірки, сусіди…) тільки не собі. Завдання психолога - допомогти позбутися цього стереотипу. Герой, підпорядкований чужій волі, беззахисний і самотній, не може бути щасливим і обовязково поповнить когорту екзистенціалістів. Щастя це не фіксований стан буття, це напрям, згідно якого людина рухається прислухаючись до справжньої своєї природи. Його можуть досягнути люди, які використовують свої здібності і таланти, реалізують свій потенціал і спрямовані на повне пізнання себе і сфери своїх переживань. Роджерс називає їх повноцінно функціонуючими особистостями. Позитивна психотерапія не відкриває Америку, вона лише ще раз нагадує людині, що в ній закладені широкі внутрішні можливсті для зміни свого життя, їх можна мобілізувати при відповідних умовах. А цими умовами є:
- відкритість переживанню - протилежність беззахисності, що проявляється у слуханні себе, усвідомленні власних думок і почуттів без подавлення пригнічення їх;
- екзистенціальний спосіб життя - це тенденція жити повно і насичено в кожен момент існування сприйняття кожного переживання, як свіжого та унікального;
міф сюжет психологічний ситуація
- організмічна довіра - прийняття рішення не під впливом соціального тиску, а в результаті своїх особистісних переживань, інтуїції;
- емпірична свобода - внутрішня (субєктивна), а не зовнішня (обєктивна) свобода, почуття особистої влади над своїм життям здатність робити вибір самостійно і керувати собою;
- креативність - оптимальний рівень психологічної зрілості, що виключає пристосування до стереотипів.
Добре життя - збагачене, хвилююче, цікаве, значуще, як казка. Воно не підходить для людини малодушної, бо очікує справжніх Героїв, переможців, від яких вимагає мужності, перебування в потоці життя, у вирі подій. І якщо людина здорова, то вона завжди буде рухатись до своєї цілісності та єдності у цьому потоці. А тій, у якої є певні труднощі, залишається зрозуміти, що всі люди за своєю природою раціональні і вірні, потребують лише постійного пізнання, розкриття своєї самоті. А зрозумівши це, замінити своє існування повноцінним життям.