Державне регулювання процедур банкрутства

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА НА ТЕМУ:

«ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР БАНКРУТСТВА»

ДОНЕЦЬК 2012 р.

ВСТУП

Важливим напрямом державного регулювання процедур банкрутства є забезпечення конкурентоспроможності як національної економіки в цілому, так і окремих суб`єктів господарювання. Це здійснюється як при розробці та реалізації промислової і конкурентної політики, так і при врегулюванні питань відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами.

Механізм банкрутства підприємств є інструментом перерозподілу ресурсів виробництва та їх передачі ефективному власнику, а також засобом захисту майнових прав кредиторів. В той же час протягом періоду становлення ринкових відносин в Україні механізм банкрутства не завжди використовували за своєю метою і він став засобом, що є альтернативним приватизації та для перерозподілу прав власності. Крім того, враховуючи особливість національній економіки, що полягає у наявності значної кількості збиткових підприємств, необхідно забезпечити можливість відновлення їх платоспроможності. Отже, дослідження формування та функціонування механізму відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами та пошук шляхів його вдосконалення є надзвичайно важливим і актуальним для України.

Розумне регулювання сфери банкрутства в Україні повинно стати ефективним засобом оздоровлення економіки, інакше існуючі проблеми в питаннях банкрутства будуть гальмувати розвиток країни та заважати залученню інвесторів в українську економіку. Завдання, що вирішуються за допомогою законів про банкрутство в країнах з ринковою економікою, цілком конкретні. Найважливішим з них є максимальне використання існуючих можливостей порятунку підприємства або його частин, які за допомогою процедури банкрутства можуть бути відновлені, щоб в подальшому внести свій внесок до економіки країни. В той же час держава повинна підтримувати захист активів підприємства-боржника на користь кредиторів і розподіл цих активів з метою максимального задоволення вимог кредиторів.

Теоріям економічних циклів та дослідженню змін ринкової кон’юнктури, періодичності виникнення кризових ситуацій, а також державного регулювання банкрутства, діагностики кризових ситуацій і пошуку оптимальних шляхів їх подолання приділялося багато уваги у працях як вітчизняних, так і іноземних вчених-економістів. В той же час ще існує низка неврегульованих питань, у зв’язку з чим необхідне уточнення понятійного апарату, удосконалення нормативного і методичного забезпечення такого важливого напряму політики держави як регулювання процедур банкрутства з метою усунення існуючих недоліків. Саме це зумовило вибір теми магістерської роботи, її мету, структуру та основні задачі.

Метою магістерської роботи є узагальнення теоретичних основ і розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення державного регулювання процедур банкрутства в Україні.

Для досягнення мети в роботі поставлено та вирішено такі задачі:

-   визначено сутність державного регулювання процедур банкрутства;

-        проаналізований історичний розвиток державного регулювання банкрутства паралельно із змінами у законодавстві з банкрутства;

         розглянутий закордонний досвід державного регулювання банкрутства;

         проаналізовані недоліки правового і організаційного механізму державного регулювання процедур банкрутства;

         визначені можливі заходи удосконалення регулювання процедур банкрутства.

Об’єктом дослідження є процедури відновлення платоспроможності підприємств чи визнання їх банкрутами в Україні.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання державного регулювання відновлення платоспроможності підприємств чи їх банкрутства та напрями його вдосконалення.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є положення сучасної економічної науки, які викладені в монографіях і наукових статтях вчених з проблем розвитку державного регулювання процедур банкрутства і відновлення платоспроможності боржника, використовуються: метод порівняння, зокрема, у порівнянні існуючого механізму регулювання банкрутства і відновлення платоспроможності боржника в Україні із закордонною практикою у цій сфері; метод аналіз і синтезу - щодо аналізу діючого законодавства з банкрутства в Україні та узагальнення отриманих результатів з метою зроблення відповідних висновків.

Новизна наукових результатів дослідження полягає в поглибленні та розвитку науково - методологічних основ механізму державного регулювання процедур банкрутства в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні положення і висновки, викладені в магістерській роботі, є основою для розв’язання практичних проблем, пов’язаних із ефективним використанням інституту банкрутства в системі державного регулювання ринкової економіки.

Отримані в магістерській роботі результати мають як теоретичне, так і практичне значення, дають змогу об’єктивно оцінити розвиток інституту банкрутства в Україні, виявити суперечності процесу реорганізації неплатоспроможних вітчизняних підприємств та їх взаємозв’язок з динамікою соціально-економічного розвитку.

Обсяг і структура роботи:

Магістерська робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний зміст роботи викладено на 87 сторінках комп’ютерного набору. Список використаних джерел налічує 45 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР БАНКРУТСТВА.

1.1 Сутність державного регулювання процедур банкрутства

Багато відомих юристів та економістів в своїх публікаціях піднімають тему банкрутства: Вітрянський В.В., Баренбой П., Лопач В., Зінценко С., Лівшиц Н., Нікітіна О., Світ Ю. та інші. Це говорить про те, що тема банкрутства зацікавила достатньо велике коло учасників господарського обороту.

Впродовж розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов'язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни «fuggitivi» та «decoctor». Термін «fuggitivi» застосовувався у випадках, коли неспроможний боржник тікав від своїх кредиторів, «decoctor» походив від decoquo, що означало поступове зменшення майна боржника. Тих осіб, які припинили платежі, статути називали falliti або falentes.

Сучасне поняття «банкрут» походить від італійського виразу - banca rotta. Він означав звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами. Термін «конкурс» широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура - конкурсне провадження. У законодавстві США взагалі не міститься поняття «банкрутство», хоча цей термін використовується у назві основного нормативного акту у цій сфері - Кодексу про банкрутство. А в самому Кодексі дається визначення поняття неспроможності. У країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше застосовувалися терміни «неспроможність» та «банкрутство».

Перші законодавчі акти багатьох європейських країн в основному виходили з тлумачення банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється.

В українському законодавстві під терміном «банкрутство» розуміють визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Проблема уникнення банкрутства суб’єктів господарювання в Україні з кожним роком стає все більш актуальною, особливо це стосується промислового сектора. Спочатку на розвиток та діяльність підприємств негативно вплинула глибока структурна криза, яка вразила економіку України у 90-роках. Ця криза характеризувалась глибоким спадом виробництва в більшості галузей вітчизняної економіки, невирішеною проблемою взаємних неплатежів, нестабільною фінансовою ситуацією та збільшенням числа збиткових підприємств, що в свою чергу призвело до заборгованості виплати заробітної плати, відсутності самофінансування програм розвитку суб’єктів господарювання, зниження надходжень до державного бюджету.

На рис. 1. 1. визначені основні причини, які приводять до такого негативного явища як банкрутство господарюючих суб’єктів.

                                          Причини банкрутства

зовнішнього впливу:                                     внутрішнього впливу:

Рис. 1.1 Причини банкрутства

Наступний негативний вплив на економіку України відбувся під дією світової фінансової кризи, яка розпочалась у 2007 р. Економіка України не готова була протистояти проявам світової кризи ні технологічно, ні технічно, а також економічно. Все це призвело до масштабної кризи в України та спричинило падіння вітчизняної економіки до такого рівня, який суттєво перевищив рівень зниження економічних показників більшості країн світу.

В період формування ринкових відносин в Україні, в умовах мінливості політичних, економічних та соціальних факторів система управління фінансовим станом підприємств потребує змін. Відсутність досвіду роботи у конкурентному середовищі призвела до поглиблення кризових явищ на вітчизняних підприємствах. У зв’язку з цим гостро постала проблема банкрутства суб’єктів господарювання, виникла необхідність його регулювання на державному рівні, потреба у розробленні системи діагностики і запобігання банкрутству, а також стратегій виходу з кризових ситуацій на самих підприємствах. Виконання зазначених завдань пов’язане передусім із розумінням сутності банкрутства як невід’ємного елемента ринкової економіки, який дозволяє перерозподіляти обмежені ресурси для ефективного їх використання, а також є засобом захисту майнових прав власників. При цьому запровадження заходів зі збереження життєздатних підприємств як одиниць економічного потенціалу країни повинно стати пріоритетним напрямом державної політики.

В табл. 1.1. наведені дані про кількість порушених справ про банкрутство підприємств в Україні у 2002-2010 роках.

Таблиця 1.1 Показники порушення справ про банкрутство протягом 2002-2010 років в Україні

Аналізуючи інформацію, надану у таблиці 1.1., бачимо, що кількість порушених справ про банкрутства підприємств протягом 2002-2010 років щорічно зростала, причому перше найбільш активне зростання їх кількості відбулося в 2006 році (на 2892 підприємства проти приросту на 276 підприємств у 2005 році відносно 2004-го).

Надалі кількість банкрутств також зростала, і в 2007 році їх чисельність збільшилася ще на 3109 підприємств. Проте у 2008 році, як і у 2010 році спостерігається деяке зменшення кількості порушених справ у порівнянні з попереднім роком. Більшість збанкрутілих в 2002-2010 роках підприємств належать до недержавної форми власності (97,6%).

Початок економічної кризи наприкінці 2008 року справив негативний вплив на статистику банкрутств підприємств в Україні. Характерним є також те, що переважна більшість підприємств-банкрутів знаходяться у стадії ліквідації. Так, наприклад, впродовж січня 2010 року було ліквідовано 452 підприємства, тоді як відновлення платоспроможності відбулося тільки на 9 підприємствах (з них одне державне). Лише на шести підприємствах було укладено мирову угоду, і на двох - виконано боржником всі зобов’язання перед його кредиторами.

Проблеми розгортання кризи на рівні окремого підприємства не є локальними. Окреме підприємство є частиною національної, територіальної і галузевої господарської системи. Кризові явища в його діяльності, загроза визнання підприємства банкрутом мають негативні наслідки не тільки для його кредиторів (з точки зору ризику незадоволення вимог), а й для усіх суб'єктів макроекономічної системи. Населення не отримує необхідні йому товари та послуги. Порушується баланс між попитом та пропозицію на споживчому ринку, що може призвести до зростання цін. Партнери підприємства з господарської діяльності не отримують продукцію та послуги, необхідні їм для власної виробничої діяльності, що призводить до погіршення їхнього фінансового становища. Працівники підприємств втрачають роботу, можливість отримання заробітної плати та поповнюють армію безробітних, які потребують державної фінансової підтримки.

Держава, з одного боку, втрачає платника податків та обов'язкових платежів, що зменшує надходження до державного бюджету і ще більше посилює його дефіцит, з іншого - погіршується макроекономічна ситуація в країні у зв'язку з розбалансованістю економіки та її невідповідністю ринковим вимогам. Таким чином, у банкрутстві підприємств не зацікавлений жоден суб'єкт макроекономічної системи. Отже, проблема кризи та банкрутства, його прогнозування та запобігання, має не тільки локальний (для окремого підприємства), а й загальнодержавний характер.

Визнання цього факту об'єктивно обумовлює необхідність створення певної державної системи контролю, діагностики та захисту підприємств від фінансового краху (системи протидії банкрутству).

Основними цілями функціонування інституту банкрутства в сучасних умовах можна назвати таке: справедливе й ефективне врегулювання випадків неспроможності при забезпеченні захисту інтересів усіх кредиторів та інших зацікавлених сторін, включаючи боржника; захист і максимальне підвищення вартості активів боржника; сприяння збереженню підприємств, що перебувають у тяжкому фінансовому становищі, заради захисту інвестицій та збереження робочих місць.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку. На сьогодні повноваження державного органу з питань банкрутства згідно з Указом Президента України від 06.04.2011 N395/2011 <#"580193.files/image001.gif">

Рис.2.1 Схема провадження справи про банкрутство

Основу державного регулювання банкрутства становлять два напрямки: регулювання інституту управління державним майном у частині підприємств, що перебувають у стадіях банкрутства, і регулювання інституту арбітражних керуючих.

Реалізація першого напрямку регулювання буде розглянута у Розділі 3 «Особливості регулювання банкрутства підприємств державного сектору економіки».

Щодо регулювання інституту арбітражних керуючих, варто зазначити, що діяльність арбітражного керуючого відіграє не останню роль у комплексі процесуальних правовідносин, які породжуються при порушенні справи про банкрутство: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення вимог кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо.

Арбітражний керуючий є особливим учасником в процедурі банкрутства. Через нього здійснюється зв’язок між сторонами, господарським судом та іншими учасниками у справі про банкрутство.

Відповідно до ст. 1 Закону арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

У різних судових процедурах він називається розпорядником майна, керуючим санацією та ліквідатором. Закон дозволяє участь однієї особи в якості арбітражного керуючого на всіх стадіях судового процесу, однак це можуть бути і різні люди.

Без ліцензії можуть призначатися: розпорядник майна селянського (фермерського) господарства; керуючий санацією - керівник боржника; ліквідатор у разі банкрутства боржника, який ліквідується власником (частина дев’ята статті 50; частина друга статті 51; стаття 53 Закону).

Арбітражний керуючий - це все ще нова для України професія, котра вимагає спеціальних професійних знань, досвіду й навичок, які набуваються тільки у процесі постійної практики. Головним завданням арбітражного керуючого є врегулювання у встановленому Законом порядку відносин між боржником та його кредиторами. Діяльність арбітражного керуючого надзвичайно складна, а система підготовки не дає необхідних знань й навичок, а тому вони вимушені вчитись на власному досвіді, на помилках, вартість яких може бути завеликою.

В ідеалі арбітражний керуючий - це професіонал, ерудований юрист, економіст, менеджер, який має власну команду фахівців або співпрацює з консалтинговими (спеціалізованими юридичними, рієлторськими, оціночними, страховими, охоронними та іншими) фірмами, що здійснюють спеціальну професійну й фахову підтримку, завдяки якій більш ефективно вирішуються поточні проблеми й завдання. Це підтверджується і наявністю в Законі правової норми, відповідно до якої арбітражний керуючий має право залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації з оплатою їх діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено Законом чи угодою з кредиторами. Виходить, що арбітражний керуючий досягає успіхів тільки у тому випадку, якщо поряд є група фахівців-однодумців, знання й досвід яких доповнює один одного.

Особливої уваги заслуговує питання професійної етики та психології діяльності арбітражного керуючого. Арбітражний керуючий постійно перебуває у конфліктних відносинах та відчуває тиск з боку зацікавлених сил. При цьому він соціально не захищений та вимушений діяти в умовах можливого не правового вирішення спорів, що є чинником ризику для нього та його оточення. У випадку виникнення будь-яких проблем, пов’язаних з прийняттям одноособового рішення, відповідати доведеться персонально арбітражному керуючому. Факт призначення арбітражного керуючого завдяки впливу будь-якого кредитора чи групи кредиторів зовсім не гарантує подальшу підтримку дій арбітражного керуючого. Оскільки гострота конфлікту прямо пропорційна розміру та ліквідності активів боржника, принциповість арбітражного керуючого, його бажання слідувати букві закону може не зустріти належного розуміння. Для того, щоб максимально забезпечити собі правову безпеку, арбітражному керуючому, крім отриманих знань та досвіду, слід керуватися здоровим глуздом.

Діяльність арбітражного керуючого має надзвичайно велику соціальну значимість, саме тому йому слід утримуватись від використання себе як інструмента досягнення цілей, не сумісних з інтересами суспільства. З іншого боку, до арбітражного керуючого у суспільстві та у окремих суб’єктів склалося стійке негативне ставлення, як, наприклад, до державних виконавців. Діяльність арбітражного керуючого надає мало можливостей отримати суспільне визнання (у зв’язку із стійкою незадовільною наявною суспільною думкою щодо арбітражних керуючих, як, наприклад, до керівників, які не виплачують заробітну плату, продають майно підприємства за безцінь тощо).

При провадженні своєї господарської діяльності арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори) повинні додержуватися загальних, кваліфікаційних, організаційних та інших спеціальних вимог, визначених Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 14.10.2011 №3176/5 (далі - Ліцензійні умови) [15].

Органом ліцензування господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) є Міністерство юстиції України.

Згідно з пунктом 1.7. Ліцензійних умов наявність у фізичної особи - підприємця ліцензії на провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) є обов'язковою умовою провадження цієї діяльності.

Пунктами 2. 1 та 2.2. Ліцензійних умов передбачені наступні кваліфікаційні вимоги провадження господарської діяльності арбітражних керуючих. Для отримання ліцензії фізична особа :

повинна бути зареєстрованою як підприємець відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних і фізичних осіб - підприємців" і мати вищу юридичну або економічну освіту;

повинна володіти спеціальними знаннями у сфері відновлення платоспроможності та банкрутства і здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), про що їй видано свідоцтво про присвоєння кваліфікації арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

Серед організаційних вимог провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), викладених у п. 3.1. - 3. 9. Ліцензійних умов, можна виділити основні:

арбітражний керуючий після отримання ліцензії зобов'язаний стати на облік шляхом повідомлення у головних управліннях юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - територіальні органи з питань банкрутства) за місцем його проживання, а після призначення господарським судом розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором повідомити територіальний орган за місцезнаходженням боржника (банкрута) про своє призначення.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) повинен мати поштовий, телефонний зв'язок, зв'язок електронною поштою, доступ до всесвітньої мережі Інтернет та забезпечити отримання доставленої йому в установленому порядку кореспонденції та повідомлень за наданими ним поштовою адресою, адресою електронної пошти та/або за адресою місця проживання фізичної особи - підприємця, зазначеного в ліцензії.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний забезпечити подання звітності у встановлені законодавством строки, а також подання необхідних відомостей і документів на першу вимогу відповідного територіального органу з питань банкрутства і комісії з перевірки додержання арбітражним керуючим цих Ліцензійних умов.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) не має права виконувати повноваження розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, якщо він:

-є особою, яка згідно із Законом вважається заінтересованою особою;

є особою, яка здійснювала раніше управління цим боржником - юридичною особою, за винятком випадків, коли з дня усунення цієї особи від управління зазначеним боржником минуло не менше трьох років, якщо інше не встановлено Законом;

є особою, якій заборонено здійснювати цей вид підприємницької діяльності або займати керівні посади;

є особою, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів.

До свого призначення арбітражний керуючий зобов'язаний подати відповідну заяву господарському суду, в якій зазначає, що не належить до жодної з перелічених категорій.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), який виконує повноваження розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора у справі про банкрутство, зобов'язаний вести окрему справу щодо кожного боржника (банкрута), до якої долучаються документи та витяги з них або їх копії, які стосуються діяльності арбітражного керуючого. Після припинення здійснення повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора арбітражний керуючий зобов'язаний забезпечити збереження окремої справи щодо боржника (банкрута) протягом трьох років та надавати її на вимогу органів державного нагляду (контролю).

арбітражний керуючий зобов'язаний повідомляти Мін'юст України про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін арбітражний керуючий зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до Мін'юсту України відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Серед інших спеціальних вимог провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), зазначених у п. 4.1. - 4.10. Ліцензійних умов, можна виділити найбільш суттєві:

- при здійсненні своїх повноважень арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний діяти відповідно до чинного законодавства та враховувати інтереси боржника та його кредиторів.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний:

здійснювати заходи щодо захисту майна боржника;

аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках;

в установленому Мін'юстом України порядку подавати відповідним територіальним органам з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення єдиної бази про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

надавати на вимогу господарського суду або Мін'юсту України необхідні відомості щодо проведення процедур під час провадження у справі про банкрутство;

не розголошувати в інший, ніж передбачений Законом, спосіб відомості про фінансове становище боржника до дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом;

виконувати інші обов'язки, передбачені чинним законодавством.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний протягом двох тижнів скликати збори кредиторів на вимогу комітету кредиторів або окремих кредиторів, сума вимог яких складає не менше однієї третини всіх вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, або за ініціативою однієї третини кількості голосів кредиторів, з дня надходження письмової вимоги про їх скликання.

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний повідомляти Мін'юст України, орган, уповноважений управляти державним майном або корпоративними правами держави, про проведення зборів кредиторів, скликання засідання комітету кредиторів боржника, який є державним підприємством або підприємством, у статутному капіталі якого частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, не пізніше, ніж за десять днів до їх проведення.

у випадках, передбачених Законом, арбітражний керуючий звітує перед комітетом кредиторів, або на його засіданнях, або шляхом письмового звітування кожному члену комітету кредиторів.

під час виконання повноважень розпорядника майна арбітражний керуючий зобов'язаний:

здійснити аналіз на предмет виявлення ознак фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства;

розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли до господарського суду у зв'язку з порушенням справи про банкрутство та надіслані боржнику в установленому Законом порядку;

формувати і вести у встановленому законодавством порядку реєстр вимог кредиторів;

повідомляти заявників та господарський суд про результати розгляду їх вимог боржником та включення визнаних вимог до реєстру вимог кредиторів або про відмову визнання вимог боржником;

окремо вносити до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їх заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також вносити окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав;

окремо вносити до реєстру відомості про вимоги щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також про вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, згідно із заявами таких кредиторів та даними обліку боржника;

не втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених Законом.

у разі покладання виконання обов'язків керівника боржника або органів управління боржника на розпорядника майна до призначення в порядку, визначеному законодавством та установчими документами, нового керівника боржника вжити заходів щодо передачі йому бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей.

при призначенні нового керівника розпорядник майна зобов'язаний протягом трьох днів передати йому бухгалтерську та іншу документацію боржника, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності.

розпорядник майна зобов'язаний розглядати звернення органів управління боржника і при наявності правових підстав надавати згоду при прийнятті ними рішень про:

створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах;

створення філій та представництв;

виплату дивідендів;

проведення боржником емісії цінних паперів;

вихід із складу учасників боржника юридичної особи, придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника;

участь боржника в об'єднаннях, асоціаціях, спілках, холдингових компаніях, промислово-фінансових групах чи інших об'єднаннях юридичних осіб, яке приймається органами управління боржника за згодою розпорядника майна;

передачу нерухомого майна в оренду, заставу, внесення зазначеного майна як внеску до статутного капіталу господарського товариства або розпорядження таким майном іншим чином;

одержання та видачу позик (кредитів), поручительство і видачу гарантій, уступку вимоги, переведення боргу, а також передачу в довірче управління майна боржника;

розпорядження іншим майном боржника, балансова вартість якого складає понад один відсоток балансової вартості активів боржника.

при здійсненні повноважень керуючого санацією арбітражний керуючий зобов'язаний:

забезпечити проведення інвентаризації майна боржника (банкрута);

протягом трьох днів з дня призначення керуючим санацією прийняти бухгалтерську та іншу документацію боржника, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності;

організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності;

відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами;

проводити розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, в порядку черговості, установленому законодавством;

протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника розробити та подати комітету кредиторів для схвалення план санації. За два тижні до проведення засідання комітету кредиторів надати можливість членам комітету кредиторів попередньо ознайомитися з планом санації;

здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником;

від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або договору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність;

розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;

забезпечити у разі відчуження майна у процедурі санації визначення початкової вартості майна шляхом проведення незалежної оцінки відповідно до законодавства про оцінку майна;

надати комітету кредиторів за п'ятнадцять днів до закінчення санації письмовий звіт і повідомити членів комітету кредиторів про час і місце проведення засідання комітету кредиторів;

повідомити у десятиденний строк з дня винесення господарським судом відповідної ухвали відповідний територіальний орган з питань банкрутства про затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків;

у разі дострокового припинення процедури санації у зв'язку з укладенням мирової угоди або погашенням вимог кредиторів здійснювати повноваження керівника (органу управління) боржника до призначення в установленому порядку керівника (органів управління) боржника;

у разі визнання господарським судом боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснювати свої обов'язки до моменту передачі справ ліквідатору або призначення його ліквідатором у встановленому Законом порядку.

під час виконання повноважень ліквідатора арбітражний керуючий зобов'язаний:

прийняти до свого відання майно боржника, вжити заходів для забезпечення його збереження;

здійснити інвентаризацію та оцінку майна банкрута у встановленому законодавством порядку;

опублікувати в офіційних друкованих органах у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

очолити ліквідаційну комісію (у разі її створення) та сформувати ліквідаційну масу;

заявляти в установленому порядку заперечення у разі заявлення вимог поточних кредиторів до боржника за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство і є неоплаченими;

вживати заходів, спрямованих на пошук та повернення майна банкрута, яке перебуває у володінні третіх осіб;

за наявності у складі майна банкрута майна, виключеного з обороту, передати його відповідним особам в установленому порядку;

у разі виявлення у спільному майні частки, яка належить банкруту, порушити перед співвласниками питання про виділення цієї частки в установленому законодавством порядку з метою задоволення вимог кредиторів;

погодити з комітетом кредиторів порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна;

використовувати при проведенні ліквідаційної процедури тільки один рахунок боржника в банківській установі, закрити інші рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної процедури, і перерахувати на основний рахунок боржника залишки коштів на цих рахунках;

надавати комітету кредиторів не рідше одного разу на місяць звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при проведенні ліквідаційної процедури, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів;

подати до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс після завершення усіх розрахунків з кредиторами;

забезпечити належне оформлення, упорядкування та зберігання всіх, в тому числі фінансово-господарських, документів банкрута протягом ліквідаційної процедури.

при здійсненні повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора на під час провадження у справі про банкрутство містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, емітентів чи управителів іпотечних сертифікатів, управителів фондів фінансування будівництва чи управителів фондів операцій з нерухомістю, фермерського господарства арбітражний керуючий у своїй діяльності додатково керується законодавством, яке регулює діяльність вказаних категорій боржників.

Наказом Міністерства юстиції України від 14.10.2011 № 3177/5 затверджений Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (далі - Порядок контролю). Цей Порядок поширюється на всіх фізичних осіб - підприємців, які отримали в установленому порядку ліцензії на провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів). Контроль за додержанням арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) Ліцензійних умов здійснюють Міністерство юстиції України як орган ліцензування та за дорученням Міністерства юстиції України головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі як територіальні органи з питань банкрутства (далі - орган державного контролю) [16].

Контроль за додержанням арбітражними керуючими Ліцензійних умов здійснюється шляхом проведення планових і позапланових перевірок. Згідно з п. 2.2. Порядку контролю планові перевірки проводяться відповідно до річних або квартальних планів, які затверджуються наказом Міністерства юстиції України до 1 грудня року, що передує плановому, або до 25 числа останнього місяця кварталу, що передує плановому.

Пунктом 2.3 Порядку контролю зазначено, що позапланові перевірки здійснюються органами державного контролю на підставах, визначених Законами України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", а саме:

подання арбітражним керуючим письмової заяви до органу державного контролю про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених у документах обов’язкової звітності, поданих арбітражним керуючим;

перевірка виконання арбітражним керуючим розпоряджень про усунення порушень Ліцензійних умов, виданих за результатами проведення планових заходів органом державного контролю;

звернення фізичних та юридичних осіб (письмові повідомлення, заяви, скарги, звернення, листи тощо) про порушення ліцензіатом Ліцензійних умов;

неподання у встановлений термін арбітражним керуючим документів обов’язкової звітності без поважних причин, а також письмових пояснень про причини, які перешкоджали поданню таких документів.

Позапланова перевірка у разі звернення фізичних та юридичних осіб про порушення ліцензіатом вимог законодавства здійснюється тільки за наявності згоди Міністерства юстиції України на його проведення.

Під час проведення позапланових перевірок з’ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цих перевірок (предмет перевірки).

Пунктом 2. 5 Порядку контролю встановлений порядок організації проведення перевірки, зокрема, зазначено, що для проведення перевірки орган державного контролю видає наказ про створення комісії, призначення голови та членів комісії, у якому вказуються арбітражний керуючий, щодо якого буде здійснюватись захід, предмет перевірки, встановлюються строки проведення перевірки, визначаються організаційні заходи, спрямовані на забезпечення проведення перевірки.

Орган державного контролю здійснює планові перевірки за умови письмового повідомлення арбітражного керуючого про проведення планової перевірки не пізніше ніж за десять календарних днів до дня здійснення цього заходу. Про проведення позапланової перевірки арбітражний керуючий заздалегідь не попереджається.

Строк проведення перевірки визначено п. 2.7. Порядку контролю, а саме, строк проведення перевірки не може перевищувати для:

планової - п’яти робочих днів;

позапланової - двох робочих днів.

Продовження строку проведення планової чи позапланової перевірки не допускається.

Пунктом 3.1. Порядку контролю голові та членам комісії присвоюються наступні права:

доступу на територію боржника (банкрута), до службового приміщення арбітражного керуючого (у разі наявності у нього такого службового приміщення) для їх обстеження і з’ясування питань, безпосередньо пов’язаних з перевіркою;

- отримувати необхідні для проведення перевірки документи;

ознайомлюватися з нормативними документами, обліково-звітною, розпорядчою, статистичною та іншою документацією;

отримувати копії (фотокопії) необхідних документів;

одержувати від арбітражного керуючого або його уповноваженого представника письмові пояснення з питань, що виникають під час перевірки;

складати акти перевірки; акти, які відповідно до вимог законодавства є підставою для анулювання ліцензії; акти, які фіксують факти, пов’язані з організаційними питаннями стосовно проведення перевірки чи неможливості її проведення.

Зобов’язання голови та членів комісії викладені у п. 3.2. Порядку контролю :

керуватись у своїй роботі нормами законодавства України;

повно, об’єктивно та неупереджено здійснювати перевірку в межах повноважень, передбачених законом;

на будь-якій стадії перевірки приймати від арбітражного керуючого заяви, зауваження, пояснення щодо предмета перевірки та проводити перевірку викладених у них питань, про що зазначати в акті перевірки;

забезпечувати нерозголошення комерційної таємниці, що стає доступною їм під час проведення перевірки;

ознайомити арбітражного керуючого з результатами перевірки;

виконувати інші обов’язки, передбачені частиною другою статті 8 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності".

Відповідно до п. 3.4. Порядку контролю арбітражний керуючий зобов’язаний:

надавати необхідні документи та їх копії, пояснення, довідки, відомості та інші матеріали з питань, що виникають під час перевірки;

виконувати вимоги органу державного контролю щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства.

Згідно з п. 4.4. Порядку контролю при плановій перевірці арбітражного керуючого комісія перевіряє такі питання:

відповідність документів, на підставі яких арбітражний керуючий здійснює свою діяльність, вимогам чинного законодавства;

відповідність відомостей, наведених в ліцензії, відомостям виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та паспортним даним;

своєчасність повідомлення державного органу з питань банкрутства про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

додержання Ліцензійних умов.

За результатами перевірки орган державного контролю в останній її день складає та підписує акт планової (позапланової) перевірки додержання арбітражним керуючим Ліцензійних умов у двох примірниках.

Арбітражному керуючому надається право протягом двох робочих днів після складення акту перевірки надавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження або заперечення до акта перевірки.

Розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов складається органом державного контролю після розгляду акту перевірки та пояснень, зауважень або заперечень арбітражного керуючого у двох примірниках: один примірник не пізніше ніж протягом п’яти робочих днів з дня складання акта надається арбітражному керуючому для виконання, а другий примірник з підписом арбітражного керуючого щодо погоджених строків усунення порушень вимог законодавства залишається в органі державного контролю.

У разі усунення арбітражним керуючим зазначених в акті перевірки порушень Ліцензійних умов протягом п’яти робочих днів з дня складання акта та до надання розпорядчого документа щодо усунення порушень і надання органу державного контролю документів, які це підтверджують, розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов не видається. Арбітражний керуючий, який одержав від органу державного контролю розпорядження про усунення ним порушень Ліцензійних умов, зобов’язаний подати органу державного контролю інформацію про усунення цих порушень. Якщо арбітражний керуючий надав органу державного контролю інформацію про усунення порушень Ліцензійних умов і документи, які це підтверджують, то перевірка виконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов не проводиться.

У разі неподання арбітражним керуючим інформації про усунення порушень до органу державного контролю протягом строку, зазначеного в розпорядженні про усунення порушень Ліцензійних умов, проводиться позапланова перевірка виконання розпорядження.

Повторне порушення арбітражним керуючим Ліцензійних умов; виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих ним для одержання ліцензії; встановлення факту передачі ліцензії, її копії іншій особі для провадження господарської діяльності; невиконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов; неможливість арбітражного керуючого забезпечити виконання Ліцензійних умов; відмова арбітражного керуючого в проведенні перевірки органом державного контролю оформлюються відповідним актом.

Акт про невиконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов, який є підставою для анулювання ліцензії, складається на підставі акта позапланової перевірки виконання розпорядження.

Акт про неможливість арбітражного керуючого забезпечити виконання Ліцензійних умов, який є підставою для анулювання ліцензії, складається на підставі акта планової (позапланової) перевірки додержання ліцензіатом Ліцензійних умов.

Неможливістю ліцензіата забезпечити виконання Ліцензійних умов, зокрема, вважаються:

установлення фактів злісного систематичного невиконання арбітражним керуючим своїх повноважень;

установлення фактів неналежного виконання арбітражним керуючим своїх повноважень, що спричинили завдання значної матеріальної шкоди боржнику (банкруту), кредиторам боржника (банкрута);

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо арбітражного керуючого за вчинення корисливого злочину або яким арбітражному керуючому заборонено здійснювати цей вид господарської діяльності чи займати керівні посади.

Якщо під час перевірки виявлено підстави для анулювання ліцензії, орган державного контролю в день складання акта перевірки додержання арбітражним керуючим Ліцензійних умов складає відповідний акт у двох примірниках.

Підставами для анулювання ліцензії відповідно до статті 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" є:

заява арбітражного керуючого про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення арбітражним керуючим Ліцензійних умов;

рішення про скасування державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - підприємця;

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих фізичною особою - підприємцем для одержання ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії, її копії іншій особі для провадження господарської діяльності;

акт про невиконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов;

акт про неможливість арбітражного керуючого забезпечити виконання Ліцензійних умов;

акт про відмову арбітражного керуючого в проведенні перевірки органом державного контролю або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Міністерство юстиції України приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання. У разі подання арбітражним керуючим протягом тридцяти днів з дня прийняття Міністерством юстиції України рішення про анулювання ліцензії скарги до Експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування дія даного рішення зупиняється до прийняття ним відповідного рішення. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2008 № 747 «Про затвердження критеріїв оцінки ступеня ризику від провадження господарської діяльності арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) з визначенням періодичності здійснення заходів державного нагляду (контролю)» із змінами, визначені наступні критерії оцінки [12]:

форма власності суб'єкта господарювання, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство ;

вид господарської діяльності боржника;

структура кредиторської заборгованості боржника.

Відповідно до зазначених критеріїв діяльність арбітражних керуючих з урахуванням прийнятних ризиків може оцінюватися за високим, середнім та незначним ступенем ризику.

До арбітражних керуючих з високим ступенем ризику відносяться арбітражні керуючі, діяльність яких пов'язана з діяльністю боржника, що є:

державним підприємством;

підприємством, у статутному капіталі якого частка державної власності перевищує 25 відсотків;

особливо небезпечним підприємством, що вважається таким згідно із статтею 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом";

містоутворюючим підприємством, що вважається таким згідно із статтею 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом";

підприємством, на якому розташовані об'єкти цивільної оборони;

підприємством, яке здійснює відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву;

підприємством, яке провадить діяльність, пов'язану з державною таємницею;

підприємством або суб'єктом малого підприємництва, які мають невиконані зобов'язання з оплати праці;

підприємством або суб'єктом малого підприємництва, які мають невиконані зобов'язання перед бюджетами та державними цільовими фондами.

До арбітражних керуючих з середнім ступенем ризику відносяться арбітражні керуючі, діяльність яких пов'язана з діяльністю боржника, що є:

сільськогосподарським підприємством або фермерським господарством;

підприємством, у статутному капіталі якого частка державної власності дорівнює або менш як 25 відсотків.

До арбітражних керуючих з незначним ступенем ризику належать суб'єкти, що не віднесені до арбітражних керуючих з високим та середнім ступенем ризику.

Заходи державного нагляду (контролю) за діяльністю арбітражних керуючих здійснюються з такою періодичністю:

з високим ступенем ризику - один раз на рік;

із середнім ступенем ризику - один раз на півтора року;

з незначним ступенем ризику - один раз на три роки.

Протягом першого півріччя 2012 року Мін‘юст планує перевірити діяльність понад 150 арбітражних керуючих (з близько 2,8 тис. арбітражних керуючих, що здійснюють діяльність в Україні).

За період дії ліцензійних умов практика їх застосування виявила низку прогалин, які призводять до численних скарг та нарікань на порушення арбітражними керуючими вимог чинного законодавства та їх безвідповідальність. Частішають випадки ухилення арбітражних керуючих від проведення перевірок, незабезпечення ними умов для їх проведення та ненадання необхідних матеріалів. При цьому недосконалість чинних ліцензійних умов дозволяє несумлінним арбітражним керуючим вчиняти вказані дії та позбавляє державний орган з питань банкрутства і його територіальні підрозділи оперативно виявляти такі порушення, вживати до них необхідних заходів та застосувати відповідні санкції. Така ситуація дозволяє арбітражним керуючим працювати неефективно, що призводить не до відновлення платоспроможності підприємств-боржників та задоволення вимог їх кредиторів, а навпаки - до виведення активів підприємств в інтересах певного кола кредиторів, списання за недостатністю майна незадоволених вимог кредиторів. Як наслідок ліквідуються потенційно життєздатні підприємства, не отримують кошти кредитори, з-поміж яких і держава. Оскільки відбувається руйнування економічного потенціалу держави, то суб'єктом, на якого порушені проблеми справляють негативний вплив, є вся країна.

З метою уникнення зазначених проблемних аспектів діяльності арбітражних керуючих доцільно вжиття заходів для посилення ролі держави (в особі державного органу з питань банкрутства) у частині контролю за виконанням арбітражними керуючими повноважень розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів у ході провадження у справі про банкрутство підприємств-боржників, підвищення відповідальності арбітражних керуючих за результати їх діяльності, зростання вимог до рівня освіти арбітражного керуючого.

банкрутство майно законодавчий підприємство

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВ ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

3.1 Проблеми реалізації майна підприємств державного сектору

Відомо, що обсяги державного сектора економіки залежать перш за все від належного та правильного застосування механізмів банкрутства та ліквідації до державних підприємств. Взагалі законодавство про банкрутство наче б то з кожним днем набуває все більш продуманих змін, проте й сьогодні керівникам підприємств та арбітражним керуючим все ще доводиться стикатися з цілою низкою проблемних питань.

Одним із таких питань є діючий на цей час мораторій на примусову реалізацію майна підприємств державного сектору. Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна <http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2864-14>" від 29 листопада 2001 року N 2864-III, із змінами (далі - Закон про мораторій), який спрямований на забезпечення економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна [5].

Для цілей цього Закону під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом:

- звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

продажу майна в процесі провадження справи про банкрутство, визначеного статтями 22, 23, 24, 25, 26, 30, частиною одинадцятою статті 42, абзацом другим частини шостої статті 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Як відомо, Закон про мораторій є тимчасовим актом, підставою для прийняття якого стали гучні скандали навколо продажу у порядку виконавчого провадження майна ВАТ «Донбасенерго» та ВАТ «Росава», яке призначалось для приватизації, що призвело до значних втрат державного бюджету України.

Вищий господарський суд України своїм "Інформаційним листом від 18.05.2006 № 01-8/1114 <http://arbitr.gov.ua/news/646/>" із урахуванням судової практики Верховного Суду України зі справ про банкрутство надав роз’яснення приписів Закону про мораторій, зокрема наступне.

Згідно зі статтею 1 вищевказаного Закону встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків. Відповідно до статей 73 - 77 Господарського кодексу України (далі - ГК) до кола державних підприємств відносяться державні унітарні підприємства, державні комерційні підприємства та казенні підприємства. За змістом статті 1 цього Закону мораторій на застосування примусової реалізації майна (далі - мораторій) поширюється на усі категорії державних підприємств. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про господарські товариства”, статтею 113 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та статтею 80 ГК до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про господарські товариства” вклад учасників та засновників товариства, оцінений у національній грошовій одиниці, складає їх частку у статутному фонді. Тому дія мораторію поширюється виключно на господарські товариства, у статутних фондах яких частка держави становить 25 і більше відсотків. Мораторій також поширюється на акціонерні товариства, в яких держава є власником не менше 25 відсотків загальної кількості емітованих цими товариствами акцій.

Для з’ясування питання про те, чи підпадає конкретне підприємство під ознаки статті 1 Закону про мораторій господарським судам слід виходити з відповідних даних їх установчих документів, а стосовно відкритих акціонерних товариств - з даних реєстру власників іменних цінних паперів, ведення якого здійснюється відповідно до вимог статті 9 Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”.Відповідно до частини першої статті 2 Закону про мораторій під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.

До акцій, що належать державі в майні господарських товариств і переданих до статутних фондів підприємств, слід відносити усі види акцій, що зазначені у статті 4 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу” і емітовані іншими акціонерними товариствами. За змістом статті 2 Закону дія мораторію не поширюється на облігації підприємств та векселі, передані державою в установленому порядку до статутного фонду підприємств, зазначених у статті 1 Закону.

Мораторій поширюється на випадки відчуження шляхом продажу майна в процесі провадження зі справи про банкрутство, визначеного статтями 22, 23, 24, 25, 26, 30, частиною одинадцятою статті 42, абзацом другим частини шостої статті 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

У разі прийняття постанови про визнання банкрутом боржника - підприємства, зазначеного у статті 1 Закону про мораторій, до складу ліквідаційної маси не можуть включатись його майнові активи, зазначені у частині першій статті 2 Закону, а отже ліквідатор не має права здійснювати їх продаж до закінчення дії мораторію.

За змістом статті 2 Закону мораторій не поширюється на випадки відчуження майна шляхом продажу у процедурі санації майна боржника як цілісного майнового комплексу або продажу у процедурі санації частини майна боржника (статті 19 та 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”), а також на випадки обміну вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права відповідно до умов мирової угоди, укладеної згідно зі статтею 37 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Усі ці випадки відчуження не підпадають під ознаки примусової реалізації майна.

Відповідно до статей 1 та 3 Закону про мораторій він діє до прийняття закону про внесення змін до Законів України "Про виконавче провадження”, "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, у якому буде передбачено вдосконалення механізму примусової реалізації майна підприємств.

В абзаці другому пункту 3.6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 10.06.2003 року зі справи № 1-11/2003 за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) зазначено: "Конституційний Суд України виходить із того, що Закон не порушує конституційної вимоги обов'язковості судових рішень. Рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття Закону, ним не скасовуються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Тобто Законом встановлюється подовжений на цей період строк їх виконання”. Отже, з дня набрання законної сили судовими рішеннями про примусове відчуження відповідного майна підприємств, зазначених у статті 1 Закону про мораторій, їх виконання має бути зупинено до закінчення дії мораторію. Тому в цих випадках господарські суди не повинні видавати накази щодо стягнення майна, зазначеного в частині першій статті 2 Закону до закінчення дії мораторію.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Отже, господарські суди повинні враховувати, що за позовами про звернення стягнення на відповідне майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону про мораторій, зупинено перебіг строку позовної давності на весь час дії мораторію.

Таким чином, слід визнати, що Україна опинилась сьогодні в ситуації, коли виконання судових рішень унеможливлюється через прогалини в законодавчому регулюванні, що призводить до надходження великої кількості звернень громадян України до Європейського суду з прав людини.

На сьогодні переважна більшість справ, що надходять з Європейського суду з прав людини на комунікацію з Урядом України, стосується питань дотримання державними органами статей 6, 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників, наявності ефективних засобів правового захисту при тривалому невиконанні судового рішення та втручанні держави у право заявників на мирне володіння своїм майном.

Практика свідчить, що у більшості справ на тривалість виконання рішень національних судів впливає порушення провадження у справі про банкрутство підприємства-боржника.

Викликає занепокоєння той факт, що державна виконавча служба практично позбавлена можливості виконати рішення суду, оскільки після порушення провадження в справі про банкрутство забезпечити виконання рішення суду поза межами процедури банкрутства фактично неможливо.

Зокрема, за чинним законодавством тривалість процедури банкрутства, враховуючи попередній розгляд справи, процедуру санації та ліквідації, може сягати 4 роки, а на практиці цей термін може перевищувати 5-10 років. Протягом цього строку діє мораторій на задоволення вимог кредиторів, а саме забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства. Тобто рішення судів України щодо стягнення заборгованості з підприємств-боржників не виконуються, що, у свою чергу, призводить до порушення конституційних прав громадян. Отже, можна дійти висновку, що в межах чинного законодавства провадження у справі про банкрутство може тривати невиправдано довгий період часу, протягом якого рішення національних судів щодо стягнення заробітної плати та інших виплат з підприємства-боржника, винесені на користь працівників цього підприємства, залишаються невиконаними.

Європейським судом неодноразово порушувались питання впливу Закону про мораторій на тривалість виконання рішень національних судів України щодо стягнення заборгованості з підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %. Перешкоджання виконанню таких судових рішень, в свою чергу, є порушенням статті 6 § 1 Конвенції, якою передбачається, що кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Рішення у подібних справах виносились щодо Росії, Португалії та Польщі, і практика Європейського суду з прав людини у подібних справах є однозначною: констатація порушення та стягнення з держави на користь заявника моральної та матеріальної шкоди. Необхідно зазначити, що рішення, винесені Європейським судом з прав людини щодо України, також свідчать про жорстку позицію Суду щодо тривалості виконання судових рішень в Україні. Практика Суду свідчить, що розмір присудженої заявнику компенсації залежить від строку невиконання рішення суду.

З огляду на те, що питання невиконання судових рішень в Україні знаходиться під пильною увагою Європейського суду та у зв’язку з постійним збільшенням кількості таких справ, на сьогодні виникає нагальна потреба в посиленні законодавчих гарантій захисту прав людини, зокрема у сфері забезпечення права громадян на отримання належних їм за рішенням суду коштів в розумний строк.

Таким чином, загострилась потреба у приведенні законодавчих актів України у відповідність до вимог Конвенції для уникнення констатації порушень з боку України статті 6 § 1 та статті 1 Протоколу 1 до Конвенції у випадку звернення до Європейського суду з прав людини громадян зі скаргами на тривалість виконання рішень національних судів. Крім того, такі законодавчі зміни дозволять уникнути значних витрат з державного бюджету на виплати сум справедливої сатисфакції та судових витрат за рішенням Європейського суду з прав людини у разі констатації порушень.

На цей час у сфері вирішення проблеми дії мораторію нарешті намітився прорив. У новій редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка набере чинності 18.01.2013, передбачено внести зміни до деяких законодавчих актів України, які стосуються банкрутства, зокрема, виключити абзац третій статті 2 Закону про мораторій, тобто скасувати дію мораторію на примусову реалізацію майна підприємств державного сектору, якщо вона здійснюється шляхом продажу майна в процесі провадження справи про банкрутство. Скасування такого мораторію дозволить підвищити рівень виконання зобов'язань в процедурі банкрутства (в тому числі, встановлених рішенням суду), рівень захищеності прав кредиторів та права власності, підвищити коефіцієнт стягнення боргів та ефективність процедур банкрутства. Зазначені зміни мають позитивно вплинути на рейтингові показники України, які на сьогодні є вкрай низькими. Так, згідно з рейтинговими показниками удослідженні Світового банку і Міжнародної фінансової корпорації “Ведення бізнесу” за показником “закриття бізнесу”, до якого належить банкрутство, Україна у 2012 році посіла 156, а у 2011 році 150 місце серед 183 країн світу,бізнес-клімат яких досліджувався. Натомість у 2010 році - це було лише 145 місце серед 183 країн. Низький рейтинг України за показником «закриття бізнесу» свідчить про наявність в українському законодавчому полі, яке регулює правові аспекти процедури банкрутства суб'єктів господарської діяльності, певних перешкод, а також про відсутність в останні роки прогресивних реформ у цій сфері державного регулювання.

Ч. 12 ст. 96 нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що плани санації, мирові угоди та переліки ліквідаційних мас та зміни і доповнення до них у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, підлягають погодженню з органом, уповноваженим управляти державним майном. У разі відсутності такого погодження план санації та мирова угода затвердженню господарським судом не підлягають, а включене до переліку ліквідаційної маси майно банкрута не може бути реалізованим.

3.2 Інші питання проведення процедур банкрутства підприємств державного сектору

Гострою проблемою, що стосується банкрутства підприємств державного сектору економіки, є такі негативні явища як фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства. Згідно з абз. 9 з ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» державний орган з питань банкрутства готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків.

Відповідно до п. 2 ч. 1 наказу Міністерства юстиції України від 14.09.2011 № 3010/5 «Про деякі питання організації проведення експертизи фінансового стану та підготовки висновків про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства» до законодавчого врегулювання способу здійснення повноважень, передбачених підпунктами 37, 38 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №395/2011, а також з метою збереження усталеної практики при проведенні експертизи фінансового стану та при підготовці висновків, передбачених пунктом 1 цього Наказу, застосовуються Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджені наказом Міністерства економіки України від 19 січня 2006 р. № 14 (у редакції наказу Міністерства економіки України від 26 жовтня 2010 р. № 1361).

У даних Методичних рекомендаціях використовуються наступні терміни.

Фіктивне банкрутство - завідомо неправдива офіційна заява громадянина - засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності та громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом.

Доведення до банкрутства - умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності.

Приховуване банкрутство - умисне приховування стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей у разі, якщо це завдало великої матеріальної шкоди.

Фіктивне банкрутство є одним із незаконних засобів ухилення від сплати податків. При цьому підприємство має можливість розрахуватися з кредиторами і бюджетом, але не бажає цього. Ліквідація підприємств через процедуру банкрутства суб'єктів підприємницької діяльності протягом останніх років носить розповсюджений характер і стала однією із основних сфер діяльності “тіньового бізнесу”. З цією метою створюються сотні “фіктивних” комерційних структур, конвертаційних та транзитних центрів, залучаються висококваліфіковані фахівці, діяльність яких приносить величезні прибутки і приводить до значних недонадходжень у бюджет.

У практиці банкрутства дуже часто буває і так, що залишки майна підприємства-банкрута за допомогою деяких махінацій “виводяться” із кризового підприємства в нове ще до процедури банкрутства. У результаті виходить така ситуація: підприємство, що має борг, закривають, а його майно успішно працює на новому підприємстві. А кредиторам надають документ про неможливість задоволення вимог у зв’язку з відсутністю майна. В кінцевому підсумку вони можуть лише списати дебіторську заборгованість з балансу за рахунок валових доходів. При цьому керівники боржника, як правило, не несуть жодної відповідальності.

Ще однією проблемою є те, що банкрутство в Україні найчастіше використовується не для отримання кредиторами своїх боргів, а для отримання контролю над підприємством та перерозподілу власності. Банкрутство давно стало одним із методів тіньової приватизації, оскільки відбувається маніпуляція підприємствами з метою власного збагачення.

Банкрутство активно використовується як інструмент у корпоративній конкуренції. Агресивний інвестор, скупивши борги підприємства, яке йому сподобалося, і вибравши найбільш сприятливий момент, може ініціювати процедуру банкрутства й призначити свого арбітражного керуючого, через якого надалі контролюватиме всю діяльність і фінансові потоки боржника. А в плані санації з подачі найбільшого кредитора може бути передбачений пункт про обмін корпоративних прав боржника на вимоги кредиторів. Таким чином, банкрутство використовується як відносно дешевий та ефективний інструмент тіньової приватизації.

Співробітники податкової міліції працюють на упередження фактів фіктивного банкрутства та своєчасне виявлення зловживань посадовими особами при процедурі банкрутства. Однак, проблема в тому, що справи про фіктивне банкрутство важко розслідувати, і тому відсутня зацікавленість у їх порушенні. Крім того, діє презумпція чистого банкрутства. Ускладнює введення справи і те, що арбітражні керуючі не зацікавлені у встановленні фактів фіктивного банкрутства, вони опікуються самим банкрутством а, також, відсутність спеціалістів у даній сфері (зокрема суддів).

Ще одним засобом неправомірного ухилення від сплати податків є умисне доведення до банкрутства. Згідно із ст. 219 Кримінального кодексу України доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадянином - засновником (учасником) або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору, карається штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Як показує практика, в більшості випадків суб’єктами таких злочинів є посадові особи суб’єктів господарської діяльності. Вони виконують різні функції, пов’язані з керівництвом, розпорядженням майном, встановленням порядку його зберігання, переробкою і реалізацією, обліком і контролем над витраченими цінностями тощо. Не виключено, що такі особи можуть зловживати своїми повноваженнями всупереч законним інтересам організації, суспільства або держави. А співучасниками злочину можуть бути будь-які інші особи, які сприяють вчиненню дій, що довели до банкрутства.

На жаль, ця проблема на сьогодні є досить актуальною. Існує велика кількість підприємств, які, ховаючись за процедурою банкрутства, не бажають платити кредиторам і, особливо, державі. Симптомами, що насторожують, тут є виведення активів або незаконне їх заміщення, укладення завідомо невигідних договорів при суттєвому скорочені обсягів виробництва, штучне створення боргів, тобто вчинення цілеспрямованих дій на створення та збільшення існуючої фінансової заборгованості, у зв’язку з чим підприємство не в змозі задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів та сплатити заборгованість по заробітній платі та обов’язкових платежах до бюджету. Так, внаслідок навмисного погіршення фінансово-господарського стану підприємства з боку його керівництва, допускається зростання його кредиторської заборгованості. Ці маніпуляції виявляються шляхом аналізу фінансових документів, що може дати привід для більш поглибленої перевірки. Якщо наявне різке погіршення фінансового стану, а виведення активів відбувається швидкими темпами, це дає підстави припускати наявність ознак навмисного банкрутства.

Мають місце випадки, м’яко кажучи, неоднозначного використання механізмів банкрутства.

Так, у процедурі санації ВАТ «Макіївський металургійний комбінат» (частка державної власності становить 62,05%) шляхом передачі його майна було створено ЗАТ «Макіївський металургійний завод». Засновниками новоствореного товариства мали виступити в рівних частках ДК «Газ України», НАК «Нафтогаз України» та ТОВ «Металург». Однак у ході виконання плану санації компанія «Газ України» внесла до статутного фонду лише 10 тис. грн. і стала власником 0,005 % статутного капіталу цього підприємства. Це призвело до того, що ТОВ «Металург» за внесок у розмірі 203 млн. грн. отримало 99,99% акцій ЗАТ «Макіївсталь». У результаті ВАТ «Макіївський металургійний комбінат» залишилося без майнових активів, проте з величезними борговими зобов’язаннями перед кредиторами, і насамперед за кредитом, залученим під державні гарантії (133 млн. євро).

Інший приклад. У процедурі санації ВАТ «Одеський завод «Центроліт» (частка державної власності становить 69,91%) його цілісний майновий комплекс вартістю 54 млн. грн. на умовах мирової угоди було передано інвестору. Згідно з умовами цієї угоди, інвестор зобов’язувався погасити кредиторську заборгованість у розмірі 8 млн. грн. протягом 20 кварталів з дати її затвердження. Однак відразу ж продав цілісний майновий комплекс підприємства та відмовився виконувати свої зобов’язання.

У ході провадження у справі про банкрутство ВАТ «Краситель», в березні-квітні 2003 року, під час реалізації плану санації цілісний майновий комплекс цього підприємства було продано визначеному комітетом кредиторів інвестору за мінімальною початковою ціною 30 млн. грн. (продаж відбувся із залученням Державної госпрозрахункової установи «Агентство з питань банкрутства»). При цьому 25 млн. гривень із зазначених 30 було перераховано ВАТ «Краситель» на погашення кредиторської заборгованості першої черги перед тим самим інвестором (вимоги були забезпечені заставою). Тобто інвестор і борг повернув, і цілісний майновий комплекс боржника отримав у власність.

Також, болючим питанням є банкрутство юридичних осіб - підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації. Досі не визначено порядок подальших дій суду після завершення строку процедури розпорядження майном таких боржників, Згідно з п. 5 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об'єктів. Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджено Законом України від 07.07.99 №847-XIV „Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, із змінами.

Незважаючи на це, суд в будь-якому випадку зобов’язаний відкрити провадження стосовно таких підприємств, оскільки дія закону про банкрутство на них також поширюється. Але після стадії розпорядження майном провадження у справі має бути зупинено, що призводить лише до повної невизначеності стосовно значних витрат на охорону майна боржника та залишає відкритим питання щодо відшкодування сум зарплат працівників таких підприємств.

Нерідко проблематичним виступає питання щодо знайдення арбітражного керуючого для призначення на підприємство державного сектору, особливо у разі, якщо активи боржника (банкрута) незначні за вартістю або взагалі майже відсутні, тобто, перспективи отримання арбітражним керуючим грошової винагороди за свою роботу невеликі.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 05.03.2012 № 368/5-а «Про затвердження Порядку внесення господарському суду пропозицій щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), із змінами, Мін’юст України формує і розміщує на офіційному веб-сайті Мін’юсту України перелік підприємств, щодо яких є підстави для внесення господарському суду пропозицій щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (далі - Перелік підприємств).

Перелік підприємств готується структурним підрозділом Мін’юсту України, який відповідно до положення про нього забезпечує реалізацію повноважень Мін’юсту України у сфері банкрутства, за наявності підстав для внесення господарському суду пропозицій щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), визначених у пункті 3 цього Порядку, які в установленому порядку надійшли на адресу Мін’юсту України.

Підставами для внесення господарському суду пропозицій щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) є:

ухвала господарського суду, яка містить одне з таких положень: про порушення справи про банкрутство; про введення санації чи ліквідаційної процедури; про усунення арбітражного керуючого від виконання обов’язків розпорядника, керуючого санацією, ліквідатора; про надання Мін’юстом України господарському суду кандидатури арбітражного керуючого для призначення його розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором;

звернення боржника про внесення Мін’юстом України пропозиції господарському суду щодо кандидатури арбітражного керуючого для призначення розпорядником майна у випадку, передбаченому статтею 53 Закону <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2343-12/ed20120507> України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;

набрання чинності рішенням про анулювання ліцензії арбітражного керуючого, який здійснює повноваження розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора боржника (банкрута);

заява арбітражного керуючого, підтверджена відміткою канцелярії суду, про звільнення від обов’язків арбітражного керуючого;

подання Мін’юстом України до господарського суду клопотання про усунення арбітражного керуючого від виконання повноважень розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора.

Перелік підприємств розміщується на офіційному веб-сайті Мін’юсту України щоп’ятниці в розділі “Підготовка пропозицій господарському суду щодо кандидатур арбітражних керуючих” підрубрики “Банкрутство” рубрики “Напрями діяльності Міністерства”.

Загалом, вищеуказаний наказ спрямований на вдосконалення порядку реалізації Міністерством юстиції повноважень щодо надання пропозицій господарському суду щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Зокрема, наказом вдосконалено порядок опрацювання звернень щодо кандидатур арбітражних керуючих, уточнено критерії, відповідно до яких здійснюється аналіз звернень щодо кандидатур арбітражних керуючих та формуються пропозиції Міністерства юстиції України господарському суду щодо призначення розпорядниками майна, керуючими санацією або ліквідаторами боржників (банкрутів).

РОЗДІЛ 4. РОЗРОБКА ЗАХОДІВ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕДУР БАНКРУТСТВА

4.1 Удосконалення законодавчої і нормативно правової бази регулювання банкрутства

У науковій спільноті існує дві думки щодо основної мети, якої необхідно досягти при розгляді справ про банкрутство:

) підвищення ефективності економіки шляхом створення конкурентного середовища та формування ефективного власника активів підприємств;

) максимальне дотримання прав усіх учасників процесу банкрутства, особливо кредиторів, для пом'якшення негативного впливу неспроможності боржника на оточуючих суб'єктів господарювання і, таким чином, підвищення стійкості економічної системи.

Відповідно існує дві принципово різні концепції регулювання банкрутства з боку держави. Одна - прокредиторська, яка захищає насамперед права кредиторів для повернення боргів, а друга - продебіторська, яка спрямована на надання можливості боржнику нормалізувати роботу підприємства, провести фінансове оздоровлення, відновити платоспроможність і таким чином розрахуватися з кредиторами. У другому випадку підприємство залишається діяти, а набутий досвід дає йому додаткові конкурентні переваги на майбутнє.

Поглиблений аналіз застосування інституту банкрутства в Україні дає нам змогу зробити такий висновок: незважаючи на декларації, законодавство, що регулює інститут банкрутства в Україні, за фактами, є скоріш прокредиторським.

Однією з важливих проблем законодавства про банкрутство в Україні є слабка позиція боржника, доля якого практично повністю залежить від дій кредиторів та арбітражного управляючого.

Отже, чинне законодавство України необхідно переорієнтувати так, щоб усіх учасників процедури банкрутства стимулювати до дій, спрямованих на відродження підприємств-боржників, на відновлення їх платоспроможності, а не на ліквідацію, як це відбувається зараз.

Шляхами вирішення вищезазначених проблем є:

посилення позиції боржника, шляхом збільшення його прав при провадженні справи про банкрутство;

відповідні органи влади повинні проводити всі можливі заходи щодо відновлення платоспроможності, а не проводити майже відразу процедуру ліквідації, звертаючи таким чином основну увагу на інтереси боржника;

при проведенні певних реабілітаційних заходів уповноважені на це органи мають враховувати специфіку діяльності кожного окремого суб`єкта;

держава в разі банкрутства повинна забезпечувати працівників підприємства-банкрута робочими місцями, надавати їм соціальні гарантії та перекваліфікацію.

Такі дії сприятимуть збереженню кількості господарюючих суб`єктів, а вони, в свою чергу забезпечуватимуть сталий розвиток економіки і підвищуватимуть добробут громадян.

З іншого боку, існуюче законодавство недостатньо забезпечує захист кредиторів від можливості не повернути свої гроші від боржника. Цей факт відлякує потенційних іноземних інвесторів від вкладення своїх коштів в українські проекти, оскільки занадто високий ризик їх втратити при можливому банкрутстві суб’єкта господарювання.

Сумно визнавати, що в Україні процедура банкрутства часто використовується, як частина схеми зміни права власності. Суб’єкти господарювання не тільки перестали боятися процедури визнання банкрутом, а й почали користуватися прогалинами в законодавстві на свою користь.

Наприклад, зараз на сході країни багато промислових підприємств, що є прибутковими, перебувають в процесі визнання їх банкрутами за заявами так званих дружніх кредиторів.

Нормативна база, що регулює інститут банкрутства в Україні, потребує як розширення, так і вдосконалення. На сьогодні не внесено змін до багатьох законів, що так чи інакше стосуються процедури банкрутства, а також правовідносин сторін та учасників банкрутства. До того ж бракує підзаконних нормативних актів, які б належним чином регламентували механізм практичного застосування даної процедури в Україні. Щоб уникнути цих проблем, законодавство необхідно постійно коригувати за умови суттєвої зміни економічного середовища.

Через недосконалість законодавства про банкрутство у судовій практиці виникають проблеми з його застосуванням. Однією з таких причин є неузгодженість між окремими приписами Закону України "Про внесення змін до деяких законів України "Щодо банкрутства гірничих підприємств" від 6 березня 2003 року № 597-IV, яким було внесено низку доповнень до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". У Законі недостатньо точною є визначеність ознак кола гірничих підприємств, на які має поширюватись його чинність, та наявні прогалини, що виникли у механізмі провадження зі справ про банкрутство гірничих підприємств.

Порушенню справи про банкрутство чи визнанню підприємства банкрутом у переважній більшості передують певні некоректні чи навмисні дії керівників боржника. Проте, довести вину зловмисників не завжди вдається.

Тому нерідко для припинення зловживань у процедурах банкрутства правоохоронними органами практикується порушення кримінальних справ по суміжних статтях Кримінального кодексу, за якими вже існує досвід доказів та застосування норм про зловживання владою або службовим становищем, службову недбалість, службове підроблення, ухиляння від сплати податків, хабарництво, розкрадання і т. ін.

Через недосконалість законодавства, ослаблену увагу до процесів відновлення платоспроможності боржника з боку держави, а також застосування різних злочинних схем, щороку в Україні ліквідується велика кількість підприємств, чимала частка яких є підприємствами державної форми власності, стратегічно важливими, соціально значимими через велику кількість робочих місць. При цьому, вирішувати дану проблему необхідно комплексно, починаючи з формування надійного правового середовища. Для усунення недоліків законодавства про банкрутство слід опрацювати концепцію його реформування.

Діючий на цей час закон з банкрутства з цієї точки зору виглядає досить еклектично, оскільки, з однієї сторони, спрямований на відновлення платоспроможності, а з іншого - досить тривалий час дозволяє здійснювати ці заходи старою командою управлінців, хоч і під певним контролем. Проте навряд можна сподіватися, що старий менеджмент, який власне і довів підприємство до кризового стану (банкрутства), спроможеться його з цієї ситуації витягти. Адже крім того, досудова інстанція не передбачає відсторонення керівництва підприємства-боржника і є системою заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство. Таким чином кредитори втягуються у “переговорний процес” стосовно своїх вимог, який може носити навмисно затягнутий характер.

Також доцільним було б передбачити в Законі більш широкі можливості для усунення керівництва боржника, окреслити перелік ситуацій в яких його усунення є безспірним (наприклад, якщо кризовий стан підприємства є наслідком зловживань, безгосподарності, та безпосередньої недобросовісності вищого управлінського апарату, а не зумовлений, наприклад, незадовільною платіжною дисципліною його контрагентів).

Інший недолік Закону криється в ст.6, за якою справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Отже боржнику достатньо не задовольнити безспірні вимоги кредитора на суму 328 200 грн. (на 01.04.2012 - 300 * 1094 грн.), щоб отримати копію ухвали господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство. 328 200 грн. - це багато чи мало? На мою думку - дивлячись для кого, адже для середнього чи великого бізнесу це зовсім не значна сума, в той час як для представників малого та мікробізнесу вона може вважатися астрономічною. Очевидно, що розробники Закону пішли на певний компроміс, вигідний в першу чергу підприємствам із незначним оборотом, яким можна сподіватися і на автоматичне зростання цієї межі пропорційно збільшенню мінімальної заробітної плати. Тому, на мою думку, необхідно провести градацію мінімальних сум позовів для різних за розмірами суб’єктів підприємницької діяльності, враховуючи при цьому особливості їх діяльності, галузеву приналежність.

Не позбавлений недоліків і принципово новий вид підприємницької діяльності для України (на відміну, наприклад, від Росії, де арбітражні керуючі працюють з 01.03.1998 р. - дати вступу в силу російського закону “Про неспроможність (банкрутство) ”) - інститут арбітражних керуючих .

Арбітражний керуючий стає ключовою фігурою у вирішення подальшої долі потенційного банкрута. За визначенням діючого на цей час Закону арбітражним керуючим може бути призначено лише ліцензованого фахівця. Кількість (а також і якість підготовки) реально працюючих у цій сфері ліцензованих арбітражних керуючих, без яких практично неможливе здійснення процедур, передбачених Законом, поки що далеко неадекватна потребі в них. Внаслідок чого - швидкість та масштаб змін, які передбачені новим механізмом, є досить низькими.

Цілком недостатнім виглядає і захист особи арбітражного керуючого, життя та здоров’я якого, за Законом, лише теоретично можуть бути застраховані за рахунок коштів кредиторів згідно з законодавством, а ризик здійснення такого роду діяльності є надзвичайно великим (процеси банкрутства охоплюють приватизацію та реструктуризацію підприємств і досить часто пов’язані із діями кримінальних структур). В польській практиці, де також діють арбітражні керуючі (синдики), питання власної безпеки вирішуються ними самостійно - їм приходиться витрачатися не тільки на помічників, але й на охорону. Тому оплата праці синдиків в Польщі є відповідно високою. У нас же Закон обмежує оплату праці арбітражного керівника не менше двох мінімальних заробітних плат та не більше середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи перед порушенням провадження у справі про банкрутство. Основним заохоченням роботи арбітражного керуючого є разова винагорода, яка становить певний відсоток від суми повернення боргів. У Росії початкова така винагорода була законодавчо обмежена 5%, але працювати на таких умовах практично ніхто не погоджувався. Обмеження довелося зняти, і ціна послуг одразу підскочила до 15-25%. Не врегульованим залишається і питання, як на практиці зацікавлені у банкрутстві особи зможуть оплачувати послуги арбітражного керуючого за відсутності (чи недостатності) у банкрута майна. Нехтування ж, з боку Закону, матеріальних потреб та необхідності високого рівня захисту арбітражного керуючого підвищує ймовірність корупції, використання останнім механізмів банкрутства для досягнення особистих корисливих цілей.

Не дивлячись на те, що Законом створені сприятливі умови для проведення санації підприємств-банкрутів, на сьогоднішній день така процедура не дістала широкого поширення. Однією з головних причин є те, що грошей на неї ніхто зазвичай не дає. Кредитори, як правило, прагнуть повернути свої борги, а боржники - бодай частково віддати борги. Єдиним виходом тут може слугувати реструктуризація підприємства, коли деякі активи розпродуються, а виторг спрямовується на потреби санації. Але й тут існує проблема: застарілі основні фонди (а це є характерним для переважної більшості українських підприємств), як правило, не є ліквідним майном. Частковим виходом із даної проблеми могла б стати застава або продаж нерухомості, а головне - землі. Але на сьогоднішній день на заваді цьому стоїть політика місцевих адміністрацій та несформованість ринку землі в Україні.

Отже, кредитори та інвестори поки що не зацікавлені у проведенні процедури відновлення платоспроможності свого боржника. Для державних підприємств ще одним джерелом коштів на проведення санації є фінансування з держбюджету. Причому в цьому випадку витрати на санацію повинні фігурувати в Законі про державний бюджет на відповідний рік. При існуючому стані справ уряд навряд чи може дозволити собі витрачати на ці заходи великі кошти. Закони “Про бюджет на поточний рік" та “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - перебувають у суперечності. Бюджетний закон, фактично, вимагав безальтернативної ліквідації неплатоспроможних підприємств і на сьогоднішній день відновлення їх платоспроможності, яке проголошене за мету Законом України “ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - не більш ніж міраж.

На сьогодні майже не працює норма, закріплена в ч. 1 ст. 3 Закону та ч.1 ст. 211 Господарського кодексу України. Вона встановлює, що «засновники (учасники) боржника - юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника», тобто, що їх головне завдання-не розпродавати підприємство, а інвестувати в нього з метою «поставити на ноги». Отже, ця правова норма не несе ніякого реального змісту на практиці, для того, щоб вона запрацювала, необхідно доповнити її відповідною санкцією за її невиконання.

Не тільки не вирішила, а й навіть в деякій мірі поглибила проблеми банкрутства держпідприємств постанова Кабінету Міністрів України від 17.03.2000 № 515 «Порядок проведення досудової санації державних підприємств». В цілому вона лише формально носить продебіторський характер і не передбачає вагомих важелів для реального відновлення платоспроможності боржників-держпідприємств, хоча перелік заходів, які можуть застосовуватися з метою відновлення платоспроможності боржника розширений. В цей перелік на сьогодні входять: реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних фондів, передача майна в оренду, відстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів в довгострокові, скорочення персоналу. Якщо відкинути деяку термінологічну плутанину (перепрофілювання і закриття нерентабельних виробництв, наприклад, входять у поняття “реструктуризація”), то дійсно свобода маневрів для керівників санації збільшена. В переліку навіть передбачено можливість скорочення працівників, про що шість років потому не можна було б і уявити. В той же час присутню раніше норму про обов’язкове врахування соціальних наслідків закриття (перепрофілювання) того чи іншого підприємства скасовано. В цьому значенні Порядок носить виражену антисоціальну спрямованість, адже одночасно не вводить жодних захисних механізмів для звільнених працівників.

Головний недолік постанови - повна невизначеність прав кредитора державного підприємства. Так, він може виходити з ініціативою щодо проведення санації боржника, може брати участь в розробці плану санації і все. В той же час повноваження держоргану, який за визначенням, відстоює інтереси боржника, доволі широкі.

Інша суперечність полягає в тому, що для потенційних інвесторів або кредиторів передбачено “набуття права власності на майно підприємства відповідно до законодавства”. Цим фактично пропонується приватизація державного майна. Але діюче законодавство про приватизацію державного майна (за винятком окремих разових випадків відчуження основних засобів виробництва) не передбачає чіткого порядку придбання такого майна в ході процедури досудової санації як засобу приватизації.

Під час проведення досудової санації практично неможливо порушити справу про банкрутство боржника (зокрема, державне підприємство). Тобто кредитор може спробувати порушити справу про банкрутство, але навряд чи будь-який суд прийме рішення до закінчення санації держпідприємства. Якщо взагалі прийме справу до розгляду.

Нарешті, в Конституції України, яка є основним Законом України, задекларовано рівність всіх форм власності [1]. Тому неприпустимим є створення пільгових умов - так званих “банкрутних канікул" для держпідприємств і обмеження прав підприємств інших форм власності.

У діючому Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" уточнено повноваження керуючого санацією. Зокрема, він зобов’язується не просто здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості боржником, але й подавати від імені боржника позови про це. А його право відмовлятися від договорів у разі якщо їх виконання завдає збитків боржнику порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за таких же умов, трансформується в право відмовлятися від усіх договорів, виконання яких завдає боржнику збитків.

В той же час закон в своєму ставленні до кредиторів та їх прав є дуже жорстким. Насамперед, з’являється поділ кредиторів на “конкурсних" та “поточних”. Під “конкурсними кредиторами" слід розуміти кредиторів за вимогами до боржника, які виникли до порушення справи про банкрутство або визнані як такі згідно з цим законопроектом і не забезпечені заставою майна боржника. В свою чергу, “поточними кредиторами" є кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження справи про банкрутство. Законопроект наділяє “конкурсних кредиторів” більшими правами ніж “поточних”. Саме з “конкурсних кредиторів” складаються збори кредиторів і їх комітет. Крім того, “конкурсний кредитор” здобуває право отримувати від розпорядника майна інформацію про вимоги інших кредиторів та заперечувати їх. Уточнено також, що ліквідатор має право заявляти заперечення лише щодо “поточних кредиторів”.

Розорення підприємства завжди є трагедією і для його керівництва, і для тих, хто вклав у нього кошти, і для тих, хто на ньому працює. Механізм банкрутства покликаний пом’якшити негативні наслідки провалу для всіх, зводячи їх до мінімуму. Це може бути досягнуто, зокрема, за рахунок використання страхування ризиків неповернення витрат, створення гарантійних фондів. Для своєчасності розрахунків із звільненими працівниками може створюватися гарантійний фонд, який утримуватиметься із відповідних внесків всіх підприємств. Арбітражний керуючий отримує кредит у цьому фонді і виплачує звільненим вихідну допомогу, а після продажу майна повертає кошти до фонду із низькими відсотками. Ефективність використання таких механізмів підтверджена закордонною практикою (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та ін.) - вона дозволяє уникнути соціальних вибухів, спричинених банкрутством.

Світова практика показала, що ефективність застосування механізму банкрутства, за умови наявності всього необхідного “інструментарію" є високою. Проте та ж практика виробила і ряд вимог, без виконання яких дана процедура перетворюється з оздоровчої в каральну. Серед них можна виділити такі, як достатньо розвинена економіка, більш-менш стабільна фінансова ситуація, наявність відповідної правової бази, грамотна інвестиційна політика і наявність самих інвесторів, напрацьована система оздоровчих і антикризових засобів, пристосованих саме до економіки даної країни, наявність висококваліфікованого штату антикризових керуючих. Особливо важливим є використання даного інституту в комплексі з іншими засобами: інвестиціями, державним регулюванням і підтримкою.

Незважаючи на те що антикризове управління економікою спрямовано на подолання таких явищ, як банкрутство, безпосередньо у діяльності підприємства (на мікрорівні) важливе значення має також регулювання ситуації з неплатоспроможністю на державному (макро) рівні шляхом запровадження сучасних розвинених систем правового регулювання неплатоспроможності.

4.2 Удосконалення організаційного механізму регулювання процедур банкрутства

Необхідність удосконалення практики державного регулювання банкрутства пояснюється не тільки тим, що в сучасних умовах гранично ускладнилися об'єкт і предмет державного регулювання, а недостатні фінансові ресурси використовуються неефективно, а й тим, що погано виконуються основні концептуальні вимоги (принципи, апробовані в багатьох країнах), які забезпечують гарантований успіх державного регулювання. Серед принципів

(концептуальних вимог) можна виділити: врахування інтересів усіх сторін, однією з яких є держава; вибір пріоритетів і концентрація на них державних ресурсів; системність та впорядкованість конкретних регуляторних дій; наявність детально розроблених, легітимних механізмів, які забезпечують саму можливість здійснення тих чи інших вимог.

Ці концептуальні позиції можуть бути своєрідною критеріальною основою для вибору шляхів удосконалення державного регулювання та запобігання банкрутству. Цілеспрямованість запобігання банкрутству має бути зумовлена прогнозними розробками основних параметрів його розвитку на середньо- і довгостроковий періоди. У контексті цього дослідження підвищення ефективності державного регулювання запобігання банкрутству може бути досягнуто на основі комплексної реалізації основних напрямів регулятивних дій, які включають: формування мети, механізмів прийняття рішень, правового й ресурсного забезпечення, а також методів реалізації та контролю, що мають бути легітимними й ґрунтуватися на середньо- і довгострокових прогнозах.

Функціонально й організаційно регулювання та запобігання банкрутству можна здійснювати на всіх рівнях управління. На рівні суб'єктів економіки (юридичні особи) регулювання може бути визначене як корпоративне. З погляду управління на цьому рівні слід враховувати, що власниками тут можуть бути як держава, так і приватні особи. Залежно від цього істотно змінюються можливості держави щодо безпосереднього управління та запобігання банкрутству належних їй суб'єктів господарювання чи регулятивного впливу на запобігання банкрутству суб'єктів недержавної власності в межах чинного законодавства.

З погляду управління на макрорівні державні органи можуть брати участь у безпосередньому управлінні тільки об'єктами державної й змішаної власності. Що стосується запобігання банкрутству суб'єктів господарювання недержавної власності, то державні органи мають здійснювати лише загальне правове регулювання, встановлюючи загальні для всіх об'єктів власності умови та вимоги, у тому числі ексклюзивні, якщо підприємство приватної власності задовольняє потреби, соціально значущі для суспільства, на договірній або ліцензійній основі.

Тільки розробка спеціальних організаційно-економічних механізмів, доведених до детальних процедур, закріплених у нормативних актах, що розуміються як обов'язковий принцип, здатна ввести державне регулювання в режим нормальної легітимної організаційної діяльності.

Основні проблеми у сфері регулювання процедури банкрутства в Україні можна розділити на три групи:

. Неефективність процедури: у середньому вдається відшкодувати близько 9% вимог кредиторів, у порівнянні з усередненим показником у 69% вимог у державах-членах ОЕСР (Організація з економічного співробітництва та розвитку) і 31% вимог - у державах Східної Європи та Середньої Азії. Крім того, процедура банкрутства в основному призводить до ліквідації компаній-боржників, а не відновлення їх платоспроможності - менше 10% справ закінчуються відновленням платоспроможності, а не ліквідацією компанії, у порівнянні з 60-85% випадків відновлення платоспроможності в інших державах.

. Висока вартість процесу: процедура вкрай дорога - 42% від загальної вартості бізнесу йде на процедури, пов’язані з банкрутством, у порівнянні з 8% у державах-членах ОЕСР і 13% у державах Східної Європи та Середньої Азії.

. Розтягнутість у часі: процедура банкрутства відносно тривала - процес відновлення платоспроможності боржника й/або визнання його банкрутом займає в середньому 2,9 роки, що на 1,2 роки довше, ніж у державах-членах ОЕСР, хоча й сумірна із тривалістю процедури в державах Східної Європи та Середньої Азії.

Це призводить до зниження довіри потенційних інвесторів і недофінансування економіки. Перелічимо основні недоліки в існуючій процедурі банкрутства з погляду інвестора. Однією з таких перешкод є норма, у якій вимоги кредитора вважаються погашеними й не можуть бути відновленими, якщо ним був пропущений 30-денний строк на подачу до суду заяви з вимогою до боржника після офіційного опублікування інформації про порушення провадження зі справи про банкрутство. Окремою проблемою є неврегульованість у законі про банкрутство механізму протидії незаконному відтоку ліквідних активів від боржника перед тим, як він “входить” у судову процедуру банкрутства. На сьогодні, підприємство - потенційний боржник у справі про банкрутство, знаючи про свої фінансові проблеми, свідомо може практично безкарно передати своє майно зв’язаним особам, щоб такі активи не дісталися кредиторам у рамках справи про банкрутство. Крім того, у чинному законі відсутні діючі механізми реструктуризації заборгованості, часом позбавляючи підприємства останнього шансу на оздоровлення.

Чимало проблем викликано неузгодженністю дії механізмів виконавчого провадження та банкрутства. Існуюча практика застосування законодавства, яким визначається порядок здійснення виконавчого провадження, і провадження у справах про банкрутство, спричиняє чимало проблем через неузгодженість їх норм. Під час здійснення примусового виконання рішень суду виникають суттєві ускладнення і перешкоди, коли по відношенню до боржника поруч із виконавчим провадженням відкривається провадження у справі про банкрутство. Така конкуренція двох процедур подекуди унеможливлює виконання судових рішень і вкрай негативно впливає на строки провадження у справі про банкрутство. Так, протягом значного часу арешт на майнові активи ДП «Горлівський хімічний завод» м. Горлівка, накладений органами державної виконавчої служби, перешкоджав проведенню заходів з їх реалізації, передбачених планом санації боржника.

Гармонізації виконавчого провадження та провадження у справі про банкрутство можна досягти шляхом встановлення заборони на існування виконавчого провадження одночасно із процедурою банкрутства. У випадку, коли розпочато процедуру банкрутства, усі відкриті стосовно боржника виконавчі провадження мають закінчуватися, а виконавчі документи надсилатися до господарського суду для подальшого стягнення в межах процедури банкрутства.

Слід звернути увагу на те, що наразі процедура банкрутства забирає надто багато часу. Вона може тривати кілька років, що негативно впливає на погашення заборгованості кредиторів. Крім того, довготривала процедура абсолютно не гарантує відновлення платоспроможності підприємства. Через невизначеність максимальних строків для реалізації окремих прав та обов'язків учасників процесу коефіцієнт погашення вимог у процедурі банкрутства залишається занизьким. У цьому відношенні вже вжиті заходи для вирішення цього питання, а саме, у новій редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено стислі та чіткі строки процедур банкрутства.

Серед інших позитивних нововведень нової редакції Закону:

зроблено наголос на пріоритетності застосування заходів запобігання банкрутству боржника та досудової санації боржника;

удосконалено процедуру виявлення кредиторів - інформація про порушення справи оприлюднюється судом негайно й автоматично в мережі Інтернет;

забезпечено пріоритет продажу працюючого бізнесу боржника над продажем майна частинами;

визначено, що всі майнові спори щодо боржника розглядаються судом у справі про банкрутство;

скасовано мораторій на застосування процедур банкрутства стосовно боржників з державного сектору економіки;

звужено коло суб'єктів, віднесених до державного сектору економіки, для яких передбачено певні особливості банкрутства (раніше це були суб'єкти, в яких доля власності держави становила понад 25%, а тепер лише ті, де доля держави становить понад 50%);

врегульовано процедуру транскордонного банкрутства;

запроваджено автоматизований розподіл справ між арбітражними керуючими;

передбачено страхування їх професійної відповідальності.

Нарешті, не в останню чергу вдала реалізація в Україні правових та економічних механізмів відновлення платоспроможності підприємств-боржників залежить від компетентності, досвіду, знань, сумлінності арбітражних керуючих.

Для підвищення суспільної корисності від діяльності арбітражних керуючих треба встановити залежність між оплатою їх праці і кінцевими результатами провадження справ про банкрутство:

якщо підприємство ліквідовано, то розмір оплати має становити мінімально передбачений рівень;

якщо господарський суб’єкт вдало пройшов процедуру санацію і підвищив свою платоспроможність, то розмір оплати має становити максимально передбачений рівень;

якщо на початку провадження справи про банкрутство було укладено мирову угоду між боржником і кредиторами, окрім виплати гонорару за максимальним рівнем слід передбачити преміювання керуючого.

Впровадження оплати праці за результатами дозволить суттєво збільшити кількість оздоровлених підприємств та зменшити кількість ліквідованих серед них, сприяти економічному зростанню та розвитку вітчизняної економіки.

Урахування викладених пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства про банкрутство надасть можливість Україні стати рівноправним і передбачуваним учасником світового та європейського співтовариств.

ВИСНОВКИ

В період формування ринкових відносин в Україні, в умовах мінливості політичних, економічних та соціальних факторів система управління фінансовим станом підприємств потребує змін. Відсутність досвіду роботи у конкурентному середовищі призвела до поглиблення кризових явищ на вітчизняних підприємствах. У зв’язку з цим гостро постала проблема банкрутства суб’єктів господарювання, виникла необхідність його регулювання на державному рівні, потреба у розробленні системи діагностики і запобігання банкрутству, а також стратегій виходу з кризових ситуацій на самих підприємствах. Виконання зазначених завдань пов’язане передусім із розумінням сутності банкрутства як невід’ємного елемента ринкової економіки, який дозволяє перерозподіляти обмежені ресурси для ефективного їх використання, а також є засобом захисту майнових прав власників. При цьому запровадження заходів зі збереження життєздатних підприємств як одиниць економічного потенціалу країни повинно стати пріоритетним напрямом державної політики.

У даній магістерській роботі визначена сутність державного регулювання процедур банкрутства, проаналізований його історичний розвиток паралельно із розглядом змін у законодавстві з банкрутства, які мали місце. Розглянутий закордонний досвід державного регулювання банкрутства, насамперед, тих країн, які досягли успіху у регулюванні цій сфери.

Розглянуті основні положення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який є основним нормативно-правовим актом, що висвітлює різні аспекти державного регулювання у сфері банкрутства, визначені ключові терміни у сфері банкрутства.

Здійснена систематизація низки нормативно-правових актів України різної юридичної сили, що в сукупності складають окремий інститут у системі господарського законодавства, який регулює відносини, пов'язані з банкрутством.

Викладений механізм організації державного регулювання процедур банкрутства суб’єктів господарювання, виділені стадії провадження у справі про банкрутство.

Особливу увагу приділено розгляду особливостей державного регулювання процедур банкрутства державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків. Визначені проблемні питання, які найчастіше постають під час проведення процедур банкрутства таких підприємств, зокрема, проаналізований вплив на реалізацію процедур банкрутства мораторію на примусову реалізацію майна підприємств державного сектору економіки.

Проаналізовані недоліки нормативно-правового і організаційного механізму державного регулювання процедур банкрутства, зазначені основні переваги щодо нормативного регулювання сфери банкрутства нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка набере чинності 19.01.2013. Визначені можливі заходи удосконалення регулювання процедур банкрутства.

Урахування викладених у даній роботі пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства про банкрутство надасть можливість покращити статистику банкрутств в Україні, збільшити кількість випадків відновлення платоспроможності боржників, полегшить вирішення проблемних питань, які зазвичай постають під час провадження справ про банкрутство, сприятиме налагодженню бізнес-клімату в країні і сталому розвитку економіки держави взагалі, допоможе Україні стати рівноправним і передбачуваним учасником світового та європейського співтовариств.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Закон від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР. - [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. «Про банкрутство»: Закон України від 14.05.1992 р. № 2344-XII.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Закон України від 30.06.1999 р. № 784- XIV.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Кримінальний кодекс: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-III.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»: Закон України від 29.11.2001 р. № 2864-III. -[Електронний ресурс].-Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

. «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Закон України від 07.03.2002 р. №3088-ІІІ.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

. Цивільний кодекс: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-ІV.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Закон України від 22.12.2011 р. № 4212-VI.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Про Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій : Постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 990.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 року № 515.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

12. Про затвердження критеріїв оцінки ступеню ризику від провадження господарської діяльності арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) з визначенням періодичності здійснення
заходів державного нагляду (контролю): Постанова Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2008 року № 747. - [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011. - [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Наказ Міністерства юстиції України «Про деякі питання організації проведення експертизи фінансового стану та підготовки висновків про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства» від 14 вересня 2011 року № 3010/5.-[Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів)» від 14 жовтня 2011 року №3176/5. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2011 р. за №1196/19934.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://search.ligazakon.ua/>

. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів)» від 14 жовтня 2011 року № 3177/5 / Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2011 р. за № 1197/19935.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку внесення господарському суду пропозицій щодо кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів» від 5 березня 2012 року №368/5-а / Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 березня 2012 р. за № 368/20671.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/>

. Роз’яснення Міністерства юстиції України «Розвиток нормативного регулювання відносин у сфері банкрутства в Україні» від 06.04.2012.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua>

. Андрущак Є.М. Регулювання процесів банкрутства підприємств у перехідній економіці України: дисертація канд. екон. наук/ Є. Андрущак.- Л.: Львівський національний ун- т ім. Івана Франка, 2003.- 56 с.

. Антиарбитражник/Юридична газета. - № 21 (33). - 2004.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: <http://www.skmu.org.ua/>

21. Бірюков О.М. Транскордонні банкрутства: теорія і практика: Монографія/ О. М. Бірюков.-К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - 318 с.

22. Бурбело О. Деякі аспекти міжнародного доступу правового регулювання банкрутства підприємств / О. Бурбело.- Економіст. - №8.- 2007. - с. 85-87.

23. Василенко В. Правове регулювання санації боржника / В. Василенко.- Банкрутство. -№1.- 2005. - с. 45-51.

24. Витрянский В. Порядок удовлетворения требований кредиторов первой очереди при банкротстве должника /В. Витрянский.- Хозяйство и право. - № 1 -2007. - с.48-55.

25. Вудуд Г. Мирова угода у справах про банкрутство/Г. Вудуд. Банкрутство: практичні аспекти. - К.: Центр комерційного права, 2004. - с. 51-61.

. Вудуд Г. Реєстр вимог кредиторів-скелет справи про банкрутство/Г. Вудуд.-Банкрутство: практичні аспекти. - К.: Центр комерційного права, 2004. - с. 27 -51.

27.Донков С. Методичні вказівки для кредиторів з проведення процедури банкрутства (до санації) в рамках Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»/С. Донков.-Банкрутство: практичні аспекти.-К.: Центр комерційного права, 2004.-с. 5-22.

28. Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні: Монографія/В. В. Джунь.- К.: Юридическая практика, 2006. - 384 с.

. Егоров А. Некоторые текущие проблемы банкротства / А. Егоров. -Хозяйство и право. - № 12.- 2004. - с.85-94.

. Жуков А. Представницькі органи кредиторів/А. Жуков.- Банкрутство: практичні аспекти.-К.: Центр комерційного права, 2004. - с. 23-27.

. Іорданов В. Банкрутство. Ліквідація: правові наслідки визнання банкрутом В. Іорданов .- Все про бухгалтерський облік. - №60.- 2010. - с. 41-44.

32. Калинская И. Проблемные аспекты банкротства государственных предприятий в Украине /И. Калинская.-Ліга. Блоги. -2010. - [Електронний ресурс].- Режим доступу: <http://blog.liga.net>

. Коваленко В. Банкрутське двовладдя і законодавча невизначеність/ В. Коваленко.-Дзеркало тижня. - № 39.- 2006. - с. 8-9.

. Коваль М.В. Реформування системи банкрутства в Україні: використання іноземного досвіду/М. В. Коваль, - К.: КНЕУ, 2008.- 316 с.

. Козлов С. Мораторій на примусову реалізацію майна - не відмінити, так хоч змінити/ С. Козлов.- Юридична газета.-№ 21 (33).- 2004. -[Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://www.yur-gazeta.com/>

. Козлов С. Процедура банкрутства: про іноземний та український досвід/ С. Козлов. - Юридична газета.- № 14(50). -2005.- [Електронний ресурс].-Режим доступу: <http://www.yur-gazeta.com/>

. Левченко А. Порушення справи про банкрутство / А. Левченко.- Банкрутство. -№ 2. - 2005. - с. 10-13.

. Мельник А. Вдосконалення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: окремі проблеми / А. Мельник.- Право України. - № 15.- 2005.-с. 9-13.

. Мельник О. Несостоятельность предприятий в зарубежных странах/ О. Мельник.- Червоний Гірник. - №108.-2007. - с. 13-14.

. Нескородєва І. І. Сучасні тенденції банкрутства підприємств в Україні та шляхи їх вирішення/І. І. Нескородєва.- Вісник економіки транспорту і промисловості. - № 36.- 2011. - с. 22-24.

. Ніколаєв І. С. Захист прав кредиторів при банкрутстві: історія українських мораторіїв на примусове стягнення боргів <http://www.commerciallaw.com.ua/en/eventnews/eventnewsclpu/220-zahyst-prav-kredytoriv-pry-bankrutstvi-istorija-ukrajinskyh-moratorijiv-na-prymusove-stjagnennja-borgiv>/ І. С. Ніколаєв.- Підприємництво, господарство і право.-№3.-2012. - с. 53-56.

. Ноур Т. Мирова угода у справі про банкрутство / Т. Ноур .- Банкрутство. -2005. - с. 61-65.

. Пінк Ф. Ліцензування фахівців з питань банкрутства в Великобританії/ Ф. Пінк, -К.: КНЕУ, 2009.-246 с.

.Пінк Ф. Реформування системи банкрутства в зарубіжних країнах/Ф. Пінк, К.:КНЕУ, 2009.-208 с.

.Поляков Б.М. Удосконалення правового регулювання відносин неплатоспроможності (банкрутства) в Україні / Б. М. Поляков. - Право України. - № 10.- 2008. - с.24-27.