Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.
РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти девіантної поведінки
.1 Поняття девіації
Девіантна поведінка (від лат. deviatio - відхилення) - система дій і вчинків людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки.
Девіантна поведінка - це поведінка з відхиленнями. Психологи розглядають девіантність як поведінку, що знаходиться на межі правової та деліквентної (кримінальної, яка має ознаки злочину). Дітей, яким притаманні відхилення поведінкових реакцій, називають по-різному: недисципліновані, педагогічно або соціально запущені, важкі діти, важковиховувані, схильні до правопорушень, девіантні підлітки тощо. Ці терміни найчастіше використовуються як синоніми. Відхилення в поведінці значущі для оточуючих, таким чином суспільство ставить діагноз девіантності або деліквентності. Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до визначення девіантності. В.Ковальов визначає девіантну поведінку як відхилення від моральних норм, а деліквентність вважає поведінкою злочинною [8, 23].
Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.
Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню:
мотивів, причин і умов, що сприяють її виникненню та розвитку;
можливостей попередження та подолання;
загальних і індивідуальних особливостей проявів дефектів правової та моральної свідомості;
змісту потреб особистості;
особливостей характеру, емоційно-вольової сфери, що призводять до виникнення девіантної поведінки.
Багатогранність проявів девіантної поведінки, її висока суспільна значущість зумовили дослідницький і практичний інтерес до поведінки, що має відхилення з боку різних наук, у межах різних шкіл і напрямів. Крім розбіжностей у межах різних наук, існували різні підходи, зумовлені пануючими в суспільстві відносинами. Так, за радянської доби типовим було звуження сфери вивчення девіантної поведінки межами підліткового віку, коли вчинки з відхиленнями тлумачились як прояви "хвороби росту", які особистість за допомогою сім'ї, вчителів і громадських організацій повинна була "перерости". Після досягнення паспортного віку девіантна поведінка переважно розглядалась з використанням апарату криміналістики. У західній традиції, навпаки, намагались застосовувати психоаналітичний підхід і у випадках злочинного спрямування життєдіяльності. Проте наявність досить широкого кола досліджень дозволяє намітити три загальних підходи до проблеми девіантної поведінки: кримінологічний, соціологічний і психологічний [8, 27].
У межах першого підходу виокремлюють два типи поведінки - злочинність і кримінально некарана аморальна поведінка, і відповідно до цих типів вирізняють такі види девіантів [9, 45]:
перший - особистість характеризує наявність стійкої внутрішньої орієнтації на злочинний засіб задоволення потреб, вона має сформовані асоціальні погляди та цінності, відносить себе до конкретного злочинного угруповання;
другий - нестійкість внутрішнього світу, погляди та цінності перебувають у стадії формування, злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб;
третій - особистість характеризує досить високий рівень правосвідомості, наявність розкаяння з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність ґрунтується на суб'єктивному визнанні неможливості принципово змінити те, що відтепер особистість вважає своєю долею;
четвертий - "випадковий" - тут точніше було б казати не про девіантну поведінку, а про одиничний вчинок, що має відхилення від нормативів внаслідок дії зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).
Кожен із цих видів може бути схарактеризований і за допомогою домінуючого конфлікту. Так, для першого виду загальноположним є конфлікт між суспільною культурою та злочинною субкультурою, фасаду, яким окрема особистість пояснює своє девіантну діяльність.
Для другого виду домінуючим є складний двосторонній конфлікт між особистістю та соціумом, особистістю та злочинною субкультурою. І суспільство, і субкультура мають засади розглядати особистість як свого потенційного члена і вимагають від неї беззастережного слідування системі норм і принципів.
Для третього виду домінуючим виступає внутрішній конфлікт, зумовлений розбіжностями між світоглядницькими уявленнями та поведінковими проявами. До вирішення цього внутрішнього конфлікту всі зовнішні впливи розглядаються як вторинні і недостатньо актуальні.
У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи. Індивіди, соціалізація яких проходить у такому соціальному середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки [4, 23].
Автори теорії аномії М. Сімен, P. K. Мертон вважають: якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою, або зовсім недосяжні для деяких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки.
У концепції стигмації ("клейміння") (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гоф-ман) відхилення у поведінці розглядається як наслідок негативної соціальної реакції, зокрема "наліплювання" на індивіда ярлика "девіант". Загальна увага тут перебирається з об'єктивних характеристик девіантної поведінки на соціальну реакцію на неї, значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться лише роль пасивного об'єкта впливу з боку суспільства.
Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Най вважали, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регулюються соціальними нормами і тому девіація майже відсутня. Але, за умов соціальної дезінтеграції, нормативний контроль стає слабшим, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведінки. Були виокремлені чотири механізми соціального контролю, послаблення чи відсутність яких сприяють формуванню девіантної поведінки у членів суспільства:
) прямий контроль, який здійснюється ззовні за допомогою покарань;
) внутрішній контроль, заснований на інтериалізованих нормах та цінностях;
) побічний контроль, пов'язаний з ідентифікацією індивіда з родичами, товаришами тощо;
) контроль, заснований на широті можливостей застосування різних засобів досягнення цілей і вдоволення потреб.
Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.
Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризувався тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнювався з терміном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього слова, з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. І мова переважно йшла про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефектності світоглядницьких, ціннісних орієнтацій особи, у неправильному усвідомленні нею свого місця і призначення в суспільстві. З огляду на це сформувались і два загальних напрямки, що досліджували девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захворювань у межах акцентуацій характеру та поведінку з відхиленнями від соціальної норми - як зовнішній прояв непатологічної соціально-психологічної деформації особистості [4, 26].
Дослідники девіантних проявів внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особливостей, та девіантну поведінку - як результат та прояв довготривалого процесу деформації особистості. Детальний аналіз вікових особливостей підліткового віку уможливив визнання того, що кризи, конфлікти, складності адаптації до соціального середовища можуть розглядатись як іманентно притаманні цьому етапу в розвиткові людини. Переважно це пов'язано з тим, що зміни педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигають за швидкими змінами її особистості (Л. С. Виготський), підлітки внутрішньо дозріли для того, щоб включитися в нові форми життя, а зовнішні обставини перешкоджають цьому, утримуючи дитину в системі старих, колишніх взаємин, тенденція до самостійності, емансипації є необхідною передумовою і зворотною стороною побудови нової системи відносин між підлітком і дорослим (Д. Б. Ельконін). Вивчення усталеніших форм девіантної поведінки переважно зводилось до дослідження несприятливих соціальних факторів, особливостей середовища, виховання і навчання.
1.2 Девіантна поведінка дітей та молоді як форма соціальної дезадаптації
Девіанти - особи девіантної поведінки, тобто такої поведінки, що не узгоджується з нормами, не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товариства; жертви девіації.
Істотним показником девіантної поведінки виступає відхилення в ту чи іншу сторону з різною інтенсивністю і внаслідок різноманітних причин, від поведінки, яка визначається нормальною. Нормальна або гармонічна поведінка характеризується [7, 58]:
. Збалансованістю психічних процесів (на рівні властивостей темпераменту, типу вищої нервової діяльності).
. Адаптивністю та самоактуалізацією (на рівні характерологічних особливостей).
. Духовністю та самоактуалізацією (на особистісному рівні). Так як норма поведінки базується на цих трьох основних характеристиках, так і аномалії та девіації засновані на змінах, відхиленнях і порушеннях цих характеристик.
Для того, щоб оцінити типи девіантної поведінки, необхідно з'ясувати, від яких саме норм суспільства вони можуть відхилятися.
Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства, девіантна поведінка поділяється на кілька видів:
■ делінквентна поведінка;
■ адиктивна поведінка;
■ наркоманія;
■ алкоголізм;
■ токсикоманія;
■ суїцидальна поведінка.
Девіантна поведінка має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими чинниками, що перебувають в складній взаємодії та взаємовпливі.
Факторами ризику девіантної поведінки дітей та молоді в умовах сьогодення є цілий ряд причин. Серед них [7, 63]:
Соціально-економічні:
■ зниження життєвого рівня населення;
■ майнове розшарування суспільства;
■ обмеження можливостей соціально схвалених способів заробітку;
■ безробіття;
■ доступність алкоголю та тютюну.
Соціально-педагогічні:
■ криза інституту сім'ї;
■ зростання кількості сімей з конфліктним та асоціальним стилем виховання;
■ проблеми, пов'язані з навчанням;
■ конфлікти з вчителями;
■ низький соціальний статус підлітка в учнівському колективі;
■ слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді.
Соціально-культурні:
■ зниження морально-етичного рівня населення;
■ поширення кримінальної субкультури;
■ руйнація духовних цінностей;
■ наростання неформальних молодіжних об'єднань в яких домінує культ сили;
■ пропаганда ЗМІ західних стереотипів поведінки.
Психологічні:
■ акцентуації характеру;
■ реакція емансипації;
■ реакція групування;
■ потяг до самоствердеження;
■ задоволення почуття цікавості;
■ бажання виглядати дорослим;
■ потреба змінити психічний стан в стресовій ситуації;
■ інфантилізм;
■ підвищений рівень тривожності.
Біологічні:
■ порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму;
■ вроджені психопатії;
■ мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку;
■ наслідки спадковості;
■ вплив природного середовища.
Розглядаючи девіантну поведінку в суспільстві, ми змушені знову і знову звертатися до підліткового віку. Це пов'язано і з тим, що найбільша сума знань, необхідних для розглядання девіантності в цілому, нагромаджена під час дослідження саме підлітків, і з тим, що на цьому етапі особистість перебуває в процесі становлення, і своєчасні психолого-педагогічні коригуючі впливи можуть привести до позитивних наслідків.
РОЗДІЛ ІІ. Особливості формування девіантної поведінки
.1 Сучасні особливості життєдіяльності молоді
Вже стала загальним місцем фраза: молодь завжди уособлює майбутнє людства та країни. За відповідного соціального самопочуття, задоволеності власних потреб молодь може бути як стабілізуючим фактором розвитку суспільства, реалізації національних інтересів, так і навпаки - дестабілізуючим і навіть певною загрозою для таких інтересів. Розуміння цього приводить до зростання уваги до аналізу стану справ у молодіжному середовищі.
Соціально-економічні зміни і як наслідок звуження традиційного для країни примату суспільних і соціальних структур в справі виховання підростаючого покоління актуалізували потребу в посиленні впливу суб'єктивного фактору. Проаналізуємо напрямки концентрації зусиль цього "суб'єктивного фактору" і пам'ятатимемо, що молоді результат потрібен не завтра, а вже сьогодні, екстремізм та енергія не мають меж, а вчинкові акти легко переростають у поведінковий стереотип [5, 37]:
зростання національної самосвідомості та формування національної ідентичності. Дослідження констатують, що ця сфера інтересів в очах молоді не завжди зрозуміла і програє у порівнянні з вирішенням сьогоденних, переважно матеріальних, потреб і притягує до себе насамперед можливістю реалізувати нагромаджену енергію, дати вихід екстремізму. Такий стиль поведінки закріплюється, стає звичним, але досить часто призводить до конфронтацій і конфліктів як і з поміркованішою частиною суспільства, так і з національно орієнтованими громадянами;
активне залучення молоді до політичного життя. В цій сфері ми бачимо формування двох стійких груп. Перша група - це молоді люди, котрі свідомо прийшли до політичного життя і знайшли себе в цій сфері життєдіяльності. Друга група - молодь, яку привертає до себе зовнішня сторона суспільної діяльності знов-таки в її активних, екстремальних проявах. Найпривабливішими формами у вирішенні державних питань є "економічні страйки", "санкціоновані мітинги та демонстрації"", "масові політичні страйки", "політичні голодування". Конфлікти (переважно внутрішні) виникають тоді, коли особистість починає розуміти, що позитивних наслідків її дії не принесли, а в інших видах діяльності - навчальній, професійного становлення і т.п. - вона безнадійно відстала;
розшарування суспільства неминуче призводить до конфліктів і зовнішніх, особливо з-поміж представників страт, що тільки формуються, і внутрішніх, які частіше зустрічаються з-поміж молоді, що стартувала в житті на фоні відносного добробуту і не може пристосуватися до нових умов. Девіантна поведінка у цій сфері пов'язана з намаганням вирішити матеріальні проблеми за будь-яку ціну, а ціною в подібних випадках переважно є вступ до асоціального, кримінального середовища;
зміни в кількісному та якісному складі проявів злочинності, які з-поміж неповнолітніх та юнацтва все більш набуває корисливого та групового характеру, збільшення неформальних угруповань кримінального напряму, яких налічується понад 3,5 тис. Опитування навіть соціально позитивно орієнтованої молоді свідчать, що більшість її знає в обличчя або має особисті контакти з людьми, діяльність яких оцінюють як злочинну, що свідчить про досить поширену поінформованість та контакти молоді зі злочинним світом. За сучасних умов поширюється тенденція, за якої традиційна для молоді реакція групування реалізується як намагання підлітків увійти до авторитетних у місцях їх проживання злочинних угруповань в пошуку захисту та безпеки [5, 39];
зменшення вагомості традиційних соціальних інститутів виховання та соціалізації. Навіть школа за умов поступового переходу до принципу платної освіти втрачає і вчителів (зниження престижу професії, низька оплата праці, навантаження через підвищення кількості учнів), і учнів (у 1998 р. "не прийшли" до школи понад 100 тис дітей). Ця сфера перемін може вважатися однією з найважливіших тому, що породжує майбутні конфлікти, зумовлені рівнем освіти та ставленням суспільства до освіченості;
підвищення вагомості "вуличних" субкультурних молодіжних угруповань. Якщо традиційно ця сфера розглядалась як один з можливих варіантів ідентифікації та наслідування, то нині ширшає коло молоді, для якої цей пласт суспільного життя виступає єдино можливим. На круглому столі "Діти вулиці", який відбувся 18 листопада 2000 р. під егідою Представництва ЮНІСЕФ в Україні було відзначено, що в Україні 18 тис "дітей вулиці" [20, 15];
відсутність оптимістичних, життєстверджуючих прикладів у літературі, мистецтві, телебаченні;
індивідуалізація інтелектуального та індивідуального життя. Підлітковий вік сповнений бурхливими емоційними переживаннями і суперечностями, зумовленими процесом становлення свого "Я" та пошуком свого місця в суспільстві. Оскільки провідною діяльністю цього віку є спілкування - для них важливо висловити, обговорити свої проблеми, але батьки весь час шукають засобів до існування, а з-поміж молоді все більшого поширення набувають індивідуальні форми діяльності по проведенню дозвілля (комп'ютерні ігри, перегляд відеопрограм);
підвищення загальної тривожності й уразливості молоді внаслідок незадовільного стану здоров'я. Так, загальна патологічна ураженість молоді становить 919,7 на 1000 чол., особливо з-поміж дівчат, де здоровими вважають лише 15%, при цьому поширеність хронічних захворювань серед дівчат у 1,5-2 рази вища, ніж серед юнаків. Поширеність наркологічних захворювань з-поміж підлітків України на 1996 р, становить 2,34 на 10 тис. підлітків. Однак, як доводить світовий досвід та результати соціологічних досліджень, на одного виявленого неповнолітнього, який вживає наркотичні засоби і психотропні речовини, припадає 10-12 невиявлених осіб. А відтак загальна кількість молоді, що причетна до вживання наркотичних і психотропних речовин, може досягати понад 20 тис. осіб. В особливу групу, яка максимально відірвана від суспільства, об'єднується молодь із захворюванням на СНІД. На 1997 р. в Україні з-поміж 7 тис. інфікованих 15% дітей і підлітків [20, 23];
швидкоплинність змін - зміни в соціальному та культурному середовищі настільки швидкі, що недевіантними можуть бути тільки ті підлітки, які не формують в себе тих чи інакших переконань. Якщо ми вважаємо, що підліток повинен самоідентифікуватись, соціалізуватись і мати досить стійку життєву орієнтацію, то чи винен він в тому, що через місяць-інший його ідентифікація може стати асоціальною.
Усі зазначені фактори мають велике значення тому, що формують суспільне обличчя, загальноприйняті норми та стереотипи, і людина повинна шукати проводирів, які б змогли орієнтувати її у бурхливому вирі життя, допомогли розв'язати проблеми і конфлікти. За таких випадків усі насамперед звертаються до близьких їм людей, до батьків, оскільки розраховують, що там вони зможуть знайти допомогу й розраду.
2.2 Передумови формування девіантної поведінки у родині
З-поміж факторів соціалізації, якщо розглядати їх поодинці й аналізувати міру впливу на можливість формування девіантної поведінки, одним з найголовніших і вагомих є сім'я, вплив якої дитина відчуває раніше за інші, коли вона ще майже некритично сприймає усі зовнішні впливи. Умови сім'ї - соціальне становище, рід занять, матеріальний рівень і рівень освіти батьків - значною мірою зумовлюють життєвий шлях дитини. Окрім свідомого, цілеспрямованого виховання, якого надають їй батьки, на дитину впливає вся внутрішньородинна атмосфера, тим більше, що ефект цього впливу нагромаджується з віком, заломлюючись у структурі особистості. Практично немає жодного соціального чи психологічного аспекту поведінки людини, який не мав би коренів в умовах родинного життя в сучасному чи минулому.
У сучасних умовах матеріальний добробут сім'ї знову починає зумовлювати рівень, якість і тривалість освіти дітей. Процес розшарування суспільства, який тільки-но розпочався, призвів вже до виникнення низки освітніх закладів, які цілковито орієнтовані на заможні верстви населення, і змінив стартові умови набуття освіти в країні. Компенсаторним механізмом виступає рівень освіти батьків, їхня орієнтованість на інтелектуальні сфери життєдіяльності. Неминущими, сталими факторами впливу залишаються склад сім'ї і характер взаємин в ній, неповні сім'ї досить часто лишають для дитини невирішеними питання, розв'язувати які вона починає девіантними засобами. Співвідношення зазначених факторів уможливлює додержання висновку щодо якості сімейних умов. І якщо вони характеризуються як несприятливі, то зростає імовірність формування стилю поведінки, яка належить до девіантної.
Водночас значний вплив на формування особистості підлітка, а згодом і дорослої людини справляє стиль взаємин з батьками, який тільки почасти зумовлений їхніми соціальним і матеріальним станом.
Проаналізуємо три загальних стилі взаємин: авторитарний, демократичний та ліберальний. Вважають, що найкращі взаємини з батьками складаються лише тоді, коли вони підтримують демократичний стиль виховання. Цей стиль найбільш сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи, соціальної відповідальності. Поведінка дитини спрямовується в цьому разі послідовно і водночас гнучко й раціонально [15, 22]:
батьки завжди роз'яснюють мотиви своїх вимог та заохочують їх обговорення з дитиною;
батьківська влада використовується лише в разі настійної потреби (наприклад, коли дії дитини загрожують її житло, а часу на пояснення немає);
в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;
батьки встановлюють правила і послідовно перетворюють їх у життя, але не вважають себе непогрішимими;
вони прислуховуються до думок дитини, хоча й не стають рабами її бажань.
Крайні стилі відносин - і авторитарний, і ліберальний - найчастіше призводять до негативних наслідків. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, формує почуття власної незначущості та небажаності в сім'ї. Вимоги батьків, якщо їх вважають необґрунтованими, викликають або протест та агресію і провокують виникнення девіантних форм поведінки, які спрямовані проти усього світу, або викликають перманентну апатію й пасивність, наслідком якої може бути девіантна поведінка у вигляді аутоагресії. Водночас і ліберальна вседозволеність має свої хиби. Батьки сприймаються як пасивні та незацікавлені, у підлітка формується відчуття, що він не входить у коло їхніх інтересів. А раз так, то і сам він спрямовує увагу на інших. Прикладом для ідентифікації та наслідування стають зразки зовнішнього світу - вулиці, різних молодіжних субкультур, засобів масової комунікації. І за контрастом із батьками обирають ідеали стенічні, активні, нерідко асоціальні, в яких вбачають виклик та енергію.
У реальному житті стиль взаємин ґрунтується на багатьох засадах. Він залежить від національних, культурних традицій, індивідуальних особливостей батьків, їхнього власного досвіду родинного життя. Переважно батько уособлює авторитарне, диктаторське начало, а матері віддають перевагу більш ліберальним формам взаємин, хоча на сучасному етапі, коли традиційний розподіл обов'язків у сім'ї подеколи кардинально змінився, носієм і фемінних, і маскулінних зразків життєдіяльності може бути кожен із батьків. Головним же моментом є те, що кожна окрема сім'я - це єдиний, неподільний соціальний організм зі своїм власним характером і лише їй одній властивою біографією. Риси характеру дитини, стиль взаємин з нею закладається в перші роки її життя. Вже тоді батьки обирають шлях чи то уседозволеності, чи то диктатури, відкладаючи на майбутнє діалог повноправних партнерів, бо "що ж вона зараз зрозуміє?" А потім змінити найчастіше нічого не вдається - як неможливо в одну мить "відмінити" ефект минулого досвіду [15, 23].
У більшості випадків батьки реалізують відносно себе принцип самовиправдання, а стосовно дітей - принцип: "нащадки повинні бути кращі за попередні покоління". Батьківський максималізм рідко коли буває задоволений реальним станом речей, а вихід із цього становища вони вбачають у підвищенні зовнішнього контролю, тобто вчащається використання елементів авторитарного стилю. Цей процес пов'язаний і з дією зовнішніх для окремої сім'ї чинників, які провокують нарощення авторитаризму:
по-перше, це традиції; у дорослому стані батьки відтворюють стиль відносин, який домінував в їхньому дитинстві;
по-друге, характер взаємин в сім'ї відтворює характер відносин, які домінують у суспільстві іноді підсвідомо, а інколи і свідомо - як необхідність формування готовності до життя в жорстокому, бездушному світі;
по-третє, батьки досить часто підсвідомо зганяють на дітях зло з приводу службових неприємностей, матеріальної незабезпеченості, роздратування, непевності у власному майбутньому;
В разі, коли суспільство вважає, що сім'я не зуміла вивільнити дитину від конфліктів і причин, що зумовлюють виникнення девіантних проявів, воно з надією звертає свої погляди у бік школи, де дитячі душі ліплять професійно підготовлені, душевні руки. Самі ж підлітки далеко не завжди прагнуть швидше опинитися за надійними мурами школи, бо й там є достатньо приводів для конфліктів і духовних тортур.
2.3 Передумови формування девіантної поведінки у школі
Шкільна дезадаптація молодої людини значною мірою виступає передумовою її асоціальної поведінки, а в деяких випадках саме шкільне середовище можна розглядати як середовище виникнення девіантності. У ньому немає того розуміння та прощення як у сім'ї, особистість уведена в конкретні межі норм і обов'язків, постійно стикається з жорстокістю, що властива класним колективам, украй завантажені вчителі постійно намагаються і практично ніколи не встигають використовувати індивідуальний підхід, а тому вимушені сприяти уніфікації учнів, придушувати відхилення від шкільної норми. Існують два загальних підходи до з'ясування причин шкільної дезадаптації і як наслідку - формування девіантного стилю поведінки та життєдіяльності. Перший підхід за основу аналізу бере індивідуальні особливості особистості, які заважають нормальному входженню до шкільного середовища і провокують девіантність. У межах цього підходу першочергове значення надається успішності навчальної діяльності як провідної у цьому віці, і тому вважають, що низька культура дошкільного виховання в сім'ї, недостатня підготовка дитини до праці у школі, сімейна занедбаність створюють передумови для того, щоб забезпечити такому учню позицію "вигнанця" у класному колективі. Як супутні фактори, що можуть посилювати ризик навчальної непридатності, розглядають соматичну слабість дитини (Є. А. Глушкова, Є. Н. Попова, 1983; Д. Н. Ісаєв, Б. Н. Воронкова, 1984), порушення у формуванні шкільних навичок - дислексію, діскалькулію (Т. Б. Фелічева, 1989), емоційні порушення. Водночас до індивідуальних особливостей, що можуть інтенсифікувати процес формування девіантної поведінки, відносять гіперздібності, хоча вони й мають "позитивний" знак - феноменальну пам'ять, слух, зір, розумові здібності, випереджаючу інтелектуальність, досить часто призводять до непорозумінь і конфліктів з учнівським колективом та викладачами. Індивідуальні особливості учнів можуть компенсуватися чи, навпаки, посилюватись внаслідок дій зовнішніх умов [16, 33]. І другий підхід переважно аналізує зовнішні фактори навчання, що створюють передумови для недостатнього засвоєння навчального матеріалу і можуть спровокувати виникнення девіантних вчинків.
Окремі асоціальні вчинки в умовах школи особливо швидко переростають у стійку девіантну поведінку. Це пов'язано з тим, що в школі особистість девіантного підлітка характеризується примусовими мотивами стосовно навчального процесу, постійними конфліктами з більшістю викладачів, негативними реакціями на педагогічний вплив з виправданням у цих ситуаціях себе та порушенням позитивних контактів з учнівським колективом. На особистість впливає багато зовнішніх факторів (розшарування суспільства, зміни в економічному та соціальному становищі родин, відсутність нормативної сталості в суспільстві, де майже кожен громадянин перебуває в процесі пошуку своєї національної, суспільної ідентичності тощо), але на двох факторах хотілося б зупинитись докладніше.
Один з них - це мікро- і макроміграційні процеси в учнівському середовищі. Перші пов'язані зі зміною шкіл і класів у межах одного населеного пункту і відображають зміни в матеріальному становищі батьків. Другі - зміни місця проживання (які останнім часом спрямовані переважно з міста до села) - прийнято розглядати як реакцію на зміни в економічному становищі держави. І в першому, і в другому випадку підліток повинен досить швидко орієнтуватись у неписаних законах, за якими живе новий колектив, вміти знаходити спільну мову з вчителями та новими товаришами, у межах самопрояву пропонувати закріпити за ним ту соціальну роль, яку він вважає найпринадливішою для себе. Але ці дії можливі лише за умов позитивного ставлення до шкільного середовища, орієнтації на навчальну діяльність і тому вимагають великої підготовчої роботи з боку батьків і вчителів, в ході якої учня орієнтують "почати все спочатку". За іншого разу девіантність підлітка тільки зростає, бо він втрачає відомі орієнтири пристосувальної поведінки, одержує підкріплення позиції "всі проти мене", нагромаджує злість і агресивність [16, 34]. Другий з суто шкільних особливостей міжособистісної комунікації є несприйняття окремих індивідів внаслідок дефектів зовнішності або наявності хронічних захворювань, що перешкоджають участі в усіх колективних справах. За цих випадків негативні оцінки оточення накладаються на хибну самооцінку і практично ніколи не викликають навіть спроб активного самоствердження. Таким чином, асоціальна поведінка неповнолітнього зумовлена впливом факторів насамперед зовнішнього соціального середовища (особливо мікросередовища), а також індивідуальними особливостями особистості підлітка, які зумовлюють його чутливішу реакцію на різні "життєві невдачі". Наведені фактори стають на заваді самореалізації підлітка у шкільному колективі і, внаслідок цього, спрямовують його активність на пошуки інших соціальних структур, де він міг би отримати позитивну емоційну оцінку і знайти можливість для самоствердження та реалізації потреби в співчутті, безпеці.
Ставши членом такої структури, підліток засвоює її субкультуру, а у разі асоціальної спрямованості групи - і стереотипи девіантної поведінки, Головним мотивом перших девіантних вчинків чи правопорушень у таких випадках є завоювання авторитету в очах більш дорослих членів групи та самоствердження у новій соціальній ролі. Пізніше, у міру набуття асоціального досвіду, девіантні дії набувають стереотипного характеру.
Як вже наголошувалось, однією з найактуальніших проблем аналізу девіантності поведінки сьогодні є зростання агресивності підлітків і молоді. Це передусім пов'язано із загальною соціальною напруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, що важко переживає перехід до ринкових відносин, зростаючу кризу соціальної системи, нелади у родинному житті.
З огляду на те, що агресивність школярів звичайно супроводжують неадекватна самооцінка (занижена або - частіше, навпаки, - завищена), неадекватний рівень домагань, що не відповідає можливостям підлітка, підвищена емоційна напруженість і тривожність, різний ступінь неадекватності уявлень дитини про своє місце у класному колективі, про ставлення до них однолітків, низький рівень сформованості комунікативних навичок тощо, головними напрямами виховної роботи з агресивними підлітками вважають такі [16, 36]:
. Навчання учнів конструктивних форм поведінки та розуміння засад комунікації.
. Розвиток здібності адекватного сприйняття і вироблення системи критеріїв в оцінці себе та інших людей.
. Усунення надмірного напруження і тривожності школярів. Викорінювання бар'єрів, що заважають продуктивним конструктивним і комунікативним діям підлітків.
. Регуляція соціальних відносин в учнівському колективі, подолання станів відчуження як проявів таких життєвих відносин суб'єкта зі світом, за яких деякі продукти його діяльності, він сам, а також інші індивіди й соціальні групи, що є носіями визначених настанов і цінностей, усвідомлюються ним як протилежні йому самому (від відсутності схожості до неприйняття та ворожості).
Кінцевим етапом виховної діяльності можна вважати формування "Я-концепції" підлітка на соціально позитивних засадах і підкріплення її в самооцінці. Можна вважати доведеним, що "Я-концепція" особистості, самооцінка, навчальна діяльність та відхилення у поведінці взаємопов'язані. Позитивні відмітки, отримані від прихильного вчителя, підвищують самооцінку та формують соціальні критерії в її структурі. Негативні ж впливи не тільки знижують самооцінку, а й "виводять за дужки" усі соціально прийняті критерії. Коли у структурі самооцінки лишаються тільки асоціальні мірки, зрозуміло, що підвищувати свою самоповагу підліток зможе лише в девіантному напрямку.
ВИСНОВКИ
соціальний девіантність молодь дезадаптація
Здійснене дослідження наукової проблеми дає можливість зробити наступні висновки:
. Девіантність (лат. deviatio) - це відхилення від правильної лінії руху, відхилення від норми. Термін "девіація" вживається у фізиці, біології, радіотехніці, психології та інших галузях пізнання.
Соціальна девіація, як науковий предмет соціальної філософії, є соціальним явищем, властивим для суспільних відносин, пов'язаним з відхиленнями поведінки людей від загальноприйнятих соціальних норм і властивим не лише окремим індивідам, але й соціальним групам, певним віковим категоріям, соціальним прошаркам суспільства.
Соціальна девіантність молоді - це свідомо вибіркове порушення молоддю загальноприйнятих у нашому суспільстві соціальних норм співжиття.
Соціальна девіантність має відносний характер: будучи відхиленням від соціальних норм в одному суспільстві, у другому суспільстві або ж у тому самому, лише в різні історичні періоди, така відхиленість може вважатися нормою.
. Проблема соціальної девіантності молоді останнім часом набула особливої значущості у зв'язку з соціальною дезорганізацією суспільства, яка характеризується відхиленням його від нормального, передбаченого законодавчими актами, розвитку.
Така дезорганізація викликає порушення взаємозв'язків індивіда з суспільством, роз-інтегрованість соціальних груп, зростання безробіття та злочинності в усьому суспільстві і особливо серед молоді, що можна класифікувати як соціальну патологію.
. Проблема виявлення передумов девіантності поведінки людини була об'єктом наукових дискусій серед багатьох філософських напрямків і течій, в процесі яких сформувалися різні концепції. Найбільш поширеними у минулому були біологічна, представники якої надавали перевагу у виникненні девіантності природженим чинникам, та соціальна, представники якої надавали перевагу соціальним чинникам. В процесі розвитку науки було виявлено, що крім біосоціальних передумов важливу роль у девіантності поведінки відіграє психологічний чинник.
Дані чинники перебувають у тісних взаємозв'язках і взаємозумовленостях і у своїй єдності становлять передумови того чи іншого типу девіантної поведінки в залежності від того, який чинник у той чи інший період життя людини відіграє провідну роль. Крім того, суперечливість між зростаючими потребами сучасної молоді і відсутністю у сучасному суспільстві можливостей для їх задоволення, виникаючі у зв'язку з цим розчарування, апатія, втрата інтересу до духовного самоудосконалення також являють собою важливі передумови девіантності поведінки молоді.
. Молодіжне соціальне середовище є тією сферою, де найбільш повно проявляється девіантність поведінки молоді. Оскільки молодь являє собою соціально-демографічну верству суспільства, яка характеризується своєрідними біо-соціо-психологічними особливостями і є частиною соціальної структури суспільства, то молодіжне середовище слід розглядати як складовий компонент загального соціального середовища суспільства. Молодіжне середовище функціонує і розвивається за загальними закономірностями суспільного розвитку, однак, будучи відносно самостійним, воно має певні особливості, зумовлені віковими характеристиками соціалізації особистості молодої людини.
. Молодіжне соціальне середовище не є однорідним, а являє собою об'єднання декількох різних вікових груп молоді, зокрема: підліткову групу, ранню юнацьку групу та групу, яку прийнято називати зв'язуючою ланкою між юністю і дорослістю. Кожна вікова група - це своєрідні мікросередовища, які у своїй єдності утворюють молодіжне соціальне макросередовище, до якого окремими ланками входять також мікросередовища, утворені за спільними інтересами, за місцем проживання, за місцем навчання, трудової діяльності тощо. У таких мікросередовищах утворюється певна атмосфера, яка або сприяє девіантності поведінки своїх членів і може являти собою організоване злочинне угрупування, або ж стоїть на перешкоді поширення девіантності серед молоді. Кожна молода особа може входити до декількох мікросередовищ одночасно.
. Диференціація соціальних відхилень у поведінці сучасної молоді здійснюється за різними ознаками і критеріями. Найбільш поширеною є практика класифікації за характером спрямування девіантності поведінки, згідно якої виділяється два основних її типи: а) позитивного і б) негативного спрямування.
Якщо перший тип найчастіше зумовлюється надзвичайною природною обдарованістю, геніальністю або ж "вибухом" позитивних емоцій, то негативний тип базується на внутрішніх суперечностях особистості, загостренні конфліктів між особистістю і соціальною групою чи суспільством в цілому, невизначеності соціального статусу, відсутності можливостей для задоволення особистісних потреб тощо. Крім того, девіантність поведінки диференціюється також в залежності від типу соціальної норми, яка порушується індивідом. За таким критерієм виділяються також два види відхилень: а) правопорушення; б) злочинність; окрему групу тут становлять відхилення від соціальних норм у сфері національних і міжнаціональних відносин. Класифікується соціальна девіантність за об'єктом і суб'єктом, за мотиваційними чинниками та іншими критеріями.
. Найбільш характерною диференціацією девіантної поведінки молоді є виділення декількох її типів і видів за показниками психологічного стану молодої особи: а) антидисциплінарні відхилення; б) антисоціальні відхилення (порушення норм поведінки у громадських місцях); в) протиправний тип девіантності поведінки молоді (вчинки молодої особи, які порушують права інших людей); г) аутоагресивна поведінка особистості (демонстративне виявлення протесту, незадоволення проти існуючої несправедливості тощо); д) злочинні вчинки різного виду тяжкості.
Окремим типом останнім часом вченими стала розглядатися саморуйнівна поведінка як різновид аутогенної, яка проявляється у захопленні молоді екстрасенсами, гадалками, ясновидцями, астрологами та іншими людьми такого типу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Балакирева О.М., Дупленко П.Ю., Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л. Профілактика вживання алкоголю, наркотиків і токсичних речовин серед молоді // Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв'язання. - Вип. 7. - К.: НТЗФ «Студцентр», 1998. - С. 34-38.
. Бех I. Д. Психологічний аналіз довільної поведінки особистості // Психологія: Наук.-метод, зб. / Редкол.: О. В. Киричук (відп. ред.) та ін. - К.: Освіта, 1993. - С. 45-48.
. Ветров Н. И. Профилактика правонарушений среди молодежи. - М.: Наука, 1980. - 89 с.
. Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социс. - 1991. - №4. - С. 23-27.
. Життєві кризи особистості: Наук.-методичний посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В. М. Доній (голова), Г. М. Несен (заст. голови), Л. В. Сохань, І. Г. Єрмоков (керівники авторського колективу) та ін. - К.: ІЗМН, 1998. - Ч. 1: Психологія життєвих криз особистості.
. Кавалеров А. І., Довгополюк В. О., Кавалеров А. А. Молодіжне середовище в його девіантному вимірі: Монографія. - Одеса: Астропринт, 2005. - 128 с.
. Капська А. Й. та ін. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А. Й. Капська, О. В. Безпалько, Р. X. Вайнола; Заг. ред.: І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. - К, 2001.-129 с.
. Ківенко Н. В., Лановенко І.І., Мельник П. В. Девіантна поведінка: сучасна парадигма: Монографія. - Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002. - 134 с.
. Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения: Учеб. Пособие для вузов. - М., 2001. - 160 с.
. Коваль Л. Г., Зверева I. Д., Хлебік С. Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. - К., 1997. - 392 с.
. Козлов Т. И. Профилактика правонарушений несовершеннолетних. - К.: Юридическая литература, 1990. - 156 с.
. Комарова В. В. Алкоголізм, сім'я, спадковість. - К.: Здоров'я. 1981.
. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. - М., 1982. - 156 с.
. Кудрявцев С.В. Изучение преступного насилия: социально-психологические аспекты // Психол. журн. - 1988. - №2. - С. 18-23.
. Ленцова Л.А., Шурупова М.Ф. Социологическая теория девиантного поведения // Социально-полит. журнал. - 1993.- №4. - С. 22-27.
. Лютий В. П. Соціальна робота з групами девіантної поведінки: Навч. посібник. - К, 2000. - 51 с.
. Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения. - М.: МЕДпресс, 2001. - 167 с.
. Оржеховська В. М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. - К., 1996.
. Підліток: як йому допомогти / Упоряд. Т. Гончаренко. - К.: Ред. загальнопед. газ., 2004. - 120 с. - (Б-ка «Шк. світу»).
. Психолого-педагогічні роботи з «дітьми-вулиці». / За ред. Толстоухової С. В., Пінчук І. М. - К.: ІДЦ ССМ, 2000. - 89 с.
. Реан А.А. Агрессия и агрессивность личности // Психолог. журн. - 1996. - №5. - С. 26-30.
. Соціальні служби - родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. М. Григи, Т. В. Семигіної. - К., 2002. - 128 с.
. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. проф. Е. И. Холостовой. - М., 2001. - 400 с.
. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. проф. А. Й. Капської. - К., 2000. - 372 с.