Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття

Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття

Дипломна робота

на тему:

Боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму (XVII - перша чверть ХХ ст.)

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історія будь-якого народу є повчальною. У цьому відношенні історія Ірландії не є винятком. Вона свідчить про трагічну долю народу, який із ХІІ ст. став жертвою іноземного завоювання і в повній мірі звідав усі негативи багатовікової колоніальної експлуатації і національного гніту.

На карті світу знайдеться небагато країн, де сучасність так тісно повязана із процесами далекого минулого. Витоки поділу Ірландії, який зберігається і сьогодні, гострі соціальні і політичні конфлікти в шести північноірландських графствах, що лишилися в складі Зєднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії криються в глибинах історії. В історичному минулому Ірландії минулому було і багатовікове пригноблення пануючим сусіднім народом, і озброєна боротьба проти завойовників, і обмеження в правах за релігійними і національними ознаками, і вигнання ірландців зі своїх земель.

Особливістю історичного розвитку країни став той факт що ці больові точки посилювалися серйозними етнонаціональними протиріччями між англосаксами і кельтами; практично завжди політичне, економічне, соціальне і релігійне протистояння було одночасно і англо-ірландським, національним. При цьому не можна не погодитися, що, будучи сьогодні рівноправним і шанованим членом світової спільноти, Ірландія внесла істотний вклад до формування ідеалів і культурних цінностей, що становлять основу європейської цивілізації. Тому вважаємо, що аналіз пройденого ірландським народом шляху національно-визвольної боротьби є безперечно актуальним як з науково-теореичних, так і з практичних позицій.

Метою наукового пошуку являється комплексний науковий розгляд аспектів національно-визвольної боротьби ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

üреконструювати сукупність передумов та причин розвитку національної боротьби ірландців;

üдати послідовний аналіз етапів антиколоніального руху;

üдослідити систему британського управління Ірландією в період нового часу;

üохарактеризувати роль таємних організацій в означених процесах

üвстановити соціальні, культурні та геополітичні результати ірландського національного руху.

Обєктом дослідження виступають головні віхи антиколоніальної боротьби ірландського народу в період нової історії.

Предмет наукового аналізу становлять передумови, причини та перебіг національного руху ірланців, регіональні та часові особливості процесу, участь різних соціальних груп та політичних організацій в збройних виступах, еволюція колоніальної політики Британської імперії, наслідки боротьби для ірландського та англійського народів.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з початку XVII до 20-х рр. ХХ ст. Нижня межа зумовлена складанням умов для перших антианглійських повстань ірландського народу. Верхньою межею взято 1921 р., тобто час завершення англо-ірландської війни 1919−1921 рр., в результаті якої Ірландія без шести північно−східних графств набувала статусу британського домініону під назвою «Ірландська вільна держава».

Методологічною основою роботи є діалектичні принципи пізнання. Вони базуються на використанні загальних принципів історизму, наукової обєктивності та діалектичного розуміння процесів, що дає можливість ґрунтовно досліджувати сутність та особливості боротьби ірландців за національне самовизначення. Для комплексного вивчення проблеми були використанні загальнонаукові (типологія та класифікація), власне історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний та ретроспективний) та міждисциплінарні (структурно-системний підхід) методи дослідження.

Науково-теоретичне значення проведеного наукового пошуку полягає в тому, що він заповнює наявні прогалини у вивченні проблем національної та соціально-політичної історії Ірландії. Результати дослідження важливі для розуміння ряду сучасних процесів у сфері міжнаціональних стосунків, наприклад, таких як генезис міжетнічних конфліктів, шляхи їх вирішення, взаємовідносини різних народів, міжконфесійні протиріччя міграційна проблематика, асиміляційні процеси, механізми сприйняття одним народом іншого і формування етнічних стереотипів.

Практичне значення дослідження. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані при вивченні проблем нової історії, при написанні робіт по історії Ірландії і Великобританії XVII − XX ст., а також при розробці спецкурсів по історії Ірландії.

Наукова апробація. Окремі результати досліження були апробовані на ІІ Міжнародній науковій конференції молодих науковців, аспірантів, здобувачів «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії» (8-9 груня 2010 р., м. Рівне). Тема виступу: «Історичне значення руху феніїв».

Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається з вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Історіографічний огляд проблеми. Наукову історичну літературу, присвячену національно-визвольному руху ірландського народу, можна умовно поділити на три групи: західну, радянську та вітчизняну.

Власне ірландська історична наука представлена двома напрямами - так званим «канонічним» та «ревізіоністським». Послідовники «канонічного» напряму генерували три ідейні постулати нової та новітньої історії Ірландії, що полягали в концепції давності ірландської нації та державності, існування яких переривалося брутальним втручанням зовнішніх сил; твердженні (поданому частіше як аксіома) про безперервну боротьбу ірландського народу з чужинцями за свободу та власну державність.

Серед послідовників «канону» слід назвати таких ірландських авторів, як М.ОРіордан, Д.Грівз, Л.де Пеа. Послідовники ревізіоністського напрямку в ірландській історіографії, рішуче заперечують концепцію «історичних канонів». Ідея переосмислення і переформулювання історичного досвіду, який ґрунтувався на розділенні народів і культур, лежить в самому осередді наукових та критичних праць цього напряму. До представників ревізіоністського напряму належать Дж.Кеш, Дж.Дербі, П.Ширлоу, Д.Морроу, Д.Маккітрік та ін.

Наступна група історичних досліджень включає монографічні праці радянських істориків. Національно-визвольній боротьбі ірландського народу присвячували свої праці такі історики як П.М.Керженцев, «Ирландия в борьбе за независимость», А.Д.Колпаков «Ирландия - остров мятежный», Ю.М.Саприкін «Английское завоевание Ирландии (ХІІ - ХVІІ вв.)». Доктор історичних наук М.А.Єрофєєв написав не одну працю із історії Ірландії та Англії. Зокрема, приділяв багато уваги колоніальній політиці Англії та національно-визвольній боротьбі ірландського народу. Журнал «Новая и новейшая история» опублікував ряд статей, присвячених Ірландії, наприклад, такі як «Английский колониализм и стереотип ирландца» М.А.Єрофєєва, «Джон Брайт и проблема самоуправления Ирландии» М.Тихонової та інші.

Цінний матеріал для нашого дослідження містить видана у 1980 р. «История Ирландии». Ця колективна праця докторів історичних наук Л.І.Гольмана, А.Д.Колпакова, В.Е.Куніної Ю.М.Саприкіна розглядає аниколоніальну боротьбу Ірландії в контексті соціально-економічного і політичного розвитку країни.

В сучасній українській науковій літературі теж має місце дослідження окремих аспектів антиколоніального руху ірландців. Серед істориків, які зверталися до цієї проблематики слід відзначити С.Толстова, Е.Кучменко, О.Сахновського, О.Теленко, Л.Лещенка та В.Горбика. В українській історичній науці національна історія Ірландії розглядається в контексті вивчення актуальних питань розвитку Великої Британії та європейських інтеграційних процесів.

Отже, історіографічний аналіз проблеми свідчить про постійний інтерес науковців до її головних аспектів. Проте, комплексні дослідження, в яких розкриваються причини, етапи, механізми розвитку та наслідки боротьби ірландського народу, відсутні, що обумовлює необхідність подальшої наукової розробки проблематики.

Розділ І. Визвольна боротьба Ірландії в XVI ст. та її особливості

.1Повстання в Ірландії 1641−1652 рр. у світлі причин, ходу та наслідків процесу

Для визначення характеру і значення цього повстання необхідно проаналізувати події, які йому передували. Завоювання Ірландії, як відомо, почалося в ХІІ ст. ряд істориків (Ю.Саприкін, Єрофеєв, Л.Гольман) рахують, що головним стимулом до завоювання Ірландії було прагнення англійського дворянства розширити свої земельні володіння. Адже Ірландія «країна, що тече молоком і медом, із землею такої родючої, якої більше немає в Європі. Там багато лісу, каменя, шиферу і інших будівельних матеріалів, величезна кількість ставків, рік, озер, малих і великих, безліч риби і дичини » [14; 61].

Серед причин, які пояснюють, чому ж першим англійським завойовникам не вдалося підкорити весь острів Ю.М.Саприкін в своїй праці «Английское завоевание Ирландии» підкреслює той факт, що ірланській народ ніяк не хотів добровільно підкоритися пануванню англійців. І дійсно, якщо зазирнути в далеке минуле, то ми побачимо там ряд повстань в Ірландії, що слідували одне за одним, хоч кожне придушувалося з надзвичайною жорстокістю.

В роки правління королеви Єлизавети (в ХVІ столітті) було вирішено зламати супротив бунтівних ірланців, насаджуючи там англійських лендлордів, котрі повинні були тримати їх в покорі. Таким чином Ірландія практично перетворилася в націю селян із іноземними лендлордами [39; 412].

У 1640 р. в Англії почалася буржуазна революція. Буржуазія в союзі з новим дворянством виступила проти абсолютизму, феодального дворянства і пануючої англіканської церкви. Очолювала цю боротьбу палата громад Довгого парламенту, що зібрався 3 листопада 1640 р. Більше половини депутатів цієї палати належала до класів-союзників і виражала їх інтереси. На цю більшість і спиралися лідери парламентської опозиції Джон Пим, Гемпден і інші діячі.

Ірландія, як королівська колонія стала головним резервом монархії Карла в її боротьбі проти буржуазної революції, що почалася. Особливо небезпечною лідери Довгого парламенту рахували королівську армію в Ірландії, створену Страффордом в 1640 р. Парламентська опозиція добилася засудження і страти 12 травня 1641 р. Страффорда, звинувативши його в державній зраді за введення "тиранічного режиму" в Ірландії і в задумах розповсюдити цей режим на Англію. Літом 1641 р. вона добилася розпуску ірландської армії [4; 20].

В той же час англійська буржуазія і нове дворянство були дуже зацікавлені в нових масових земельних конфіскаціях в Ірландії, в передачі відібраних у ірландців земель авантюристам з їх середовища, в перетворенні Ірландії на колонію буржуазної Англії, у здійсненні буржуазних методів її експлуатації. Виражаючи ці спрямування, Пім і інші діячі парламентської опозиції в Лондоні у зв'язку із звинуваченням Страффорда не висували вимоги національного звільнення Ірландії.

Довгий парламент в перший рік своєї діяльності не прийняв ніяких дієвих заходів для вирішення гострих протиріч в Ірландії. Лідери парламентської опозиції в Лондоні, незважаючи на прогресивні буржуазно-визвольні ідеї, якими вони керувалися не ставили питання про національне звільнення Ірландії з-під англійського панування [23; 47].

Дії Довгого парламенту по відношенню до Ірландії сприяли загостренню національно-визвольної боротьби в країні. В той же час вони посилювали позицію англійських авантюристів-колонізаторів а також штовхали ірландську знать і англо-ірландське дворянство на союз з англійським королем.

В жовтні 1641 року в Ірландії вибухнуло народне повстання. Воно було результатом колонізаторської політики, яку проводили англійські лендлорди в Ірландії продовж століть. Захоплення земель ірландських кланів, національний, політичний та релігійний гніт набули особливо жорстоких форм в 30−х роках ХVІІ століття в роки коли лордом−намісником Ірландії був Страфорд. Навіть вбивство ірландця англійцем каралося незначним штрафом [8; 45].

Ірландське повстання - одна з найбільших подій в Європі, тісно повязане із англійською буржуазною революцією ХVІІ століття. Ірландія, як королівська колонія, стала головним резервом монархії карта в її боротьбі проти буржуазної революції. Особливо небезпечною лідери Довгого парламенту вважали королівську армію в Ірландії, створену Страфордом в 1640 році.

Парламентська опозиція домагалася засудження і страти 12 травня 1641 року Страфорда за звинуваченням у державній зраді за введення «режиму терору» в Ірландії і в задумах поширити цей режим на Англію [55;12] Але в той час англійська буржуазія і нове дворянство були зацікавлені в нових масових земельних конфіскаціях в Ірландії, в перетворені Ірландії в колонію Англії. Коли колонізаційна суть Довгого парламенту по відношенні до Ірландії стала очевидною, серед кланової знаті Ольстера визріла таємна змова з метою підняти збройну боротьбу.

Програма повстання була досить поміркованою і зводилася до наступних вимог: віротерпимість, повернення конфіскованих земель, ліквідація свавілля англійських чиновників і юристів, вірність королю. Однак збройна боротьба розпочата клановою знаттю в Ольстері, одразу ж отримала широку підтримку ірландських селян інщих територій і графств. Саме народ розпочав силою, стихійно віднімати експропрійовані у нього землі. Виганяючи англійських колоністів і інших протестантів із маєтків, знищуючи їхні будинки, майно, худобу, а іноді і фізично розправляючись з ними [22; 87]. В поверненні своїх земель селяни вбачали неодмінну умову національного звільнення Ірландії від англійського панування, і це звільнення розумілось ними як повне відокремлення від Англії і створення самостійної держави. У своїй праці «Английское завоевание Ирландии» Ю.Саприкін пише про те, що «прості ірландці», люди, які громили маєтки англійських колоністів заявляли, що вони ніколи не будуть рабами англійців, що ніколи ними не буде керувати людина народжена за межами Ірландії, що всі посади в країні повинні займати лише ірландці.

Це були справедливі дії пригніченого народу, що підняв зброю за звільнення своєї країни. Таким чином повстання в Ольстері переросло в національну революцію, що охопила всю країну і тривала декілька років.

Виступи селян набували все більш рішучого характеру. Поширювалися на інші провінції і графства Ірландії, що викликало занепокоєння ірландської знаті, котра вбачала в цьому серйозну загрозу для свого майна і положення. Тому керівники повстання в Ольстері, поспішили відмежуватись від селянської боротьби, наполегливо шукаючи союзників серед англо-ірландської знаті, а також країнах католицької реакції, висуваючи на перший план релігійні цілі боротьби [11; 101]. Це стало причиною одного з найбільших протиріч між повсталими і послаблювало їхню боротьбу.

Літом 1642 року повстанням була охоплена більша частина Ольстера, Ленстера (включаючи і землі колишнього Пейла), Коннота і Манстера [2; 43]. Однак сили повсталих були розпорошені не лише територіально. Оскільки не було єдиного командування, військові операції велися вождями і лордами сепаратно, в армії не було належної дисципліни. Не було єдиної програми дій, і не зважаючи на приєднання англо-ірландських лордів, протиріччя між ними і клановою знаттю не були усунені. В результаті повсталі вели військові дії невдало, чим не могли не скористатись англійські і шотландські війська, проводячи свої спустошливі походи.

В таких умовах перед повстанцями виникла проблема створення самостійної держави. 24 вересня 1642 року в місті Кілкенні зібралися на Генеральну асамблею представники, підвладних повсталим, графств і міст, і затвердили утворення із цих територій самостійної держави. Держава отримала назву Ірландська конфедерація католиків [22; 93]. Утворення самостійної держави було безперечно важливою подією в національно−визвольній боротьбі Ірландії. Однак ірландські і англійські феодали створили цю державу не для підтримки народно−визвольної війни. У своїй праці «История Ирландии» Л.Гольман доводить, що ірландська знать прагнула лише розділити з англійською монархією панування над Ірландією. Відповідно до цього в програмі конфедерації були відсутні вимоги повернення ірландцям конфіскованих в минулому англійськими королями земель і створення незалежної від англійської корони держави. Не було створено і єдиного військового командування для того, щоб обєднати дії провінційних армій, а отже була відсутня необхідна для ведення успішної боротьби із колонізаторами централізація.

Становище повсталих після утворення Конфедерації стало стабільним незважаючи на відсутність єдиного командування. Армія конфедератів склалася головним чином із корінних ірландців, які уміли воювати і були рішуче налаштовані по відношенні до англійських колонізаторів; їх очолювали здібні командири які пройшли Тридцятилітню війну; вона була добре озброєна, завдяки допомозі католицьких країн. Саме після утворення Конфедерації було завдано поразки шотландським військам генерала Монро в Ольстері і урядовим військам у Монстері [49; 156].

Але ситуація різко змінилася після того як в 1649 році в Англії було повалено монархію. Англію проголосили республікою, і майже одразу вождь революції Кромвель повів свою армію на завоювання Ірландії [44; 143].

Як повідомляє нам «История Ирландии», англійська армія направлена на завоювання «зеленого острова», складалася із 12 тисяч чоловік. Ірландський похід проходив під лозунгом «збагачуйтесь» [22; 146].

Як відомо, Кромвель і його генерали із неймовірною жорстокістю придушували повстання ірландців. Як наприклад, досить згадати криваву бійню влаштовану Кромвелем в Дрогеді і Уексфорді. Т.Павлова у своїй статті «Железом и кровью» пише про те, що Дрогеда була однією із найміцніших фортець Ірландії. Про неї говорили: «штурмувати Дрогеду все одно, що штурмувати пекло». І дійсно, як свідчать історики Дрогеду тричі намагалися взяти штурмом. Третю атаку очолив сам Кромвель. Вона виявилася успішною. Продовж наступних декількох днів солдати Кромвеля вбивали захисників фортеці не жаліючи мирних жителів: ні жінок, ні дітей, ні монахів. Особливо жорстоко розправлялися з католицькими священиками, хоч ті навіть не намагалися чинити опру [44; 150]. Через декілька днів, повертаючись в Дублін Кромвель відіслав рапорт про взяття Дрогеди. «Правду кажучи - писав він, − я в запалі бою заборонив солдатам милувати будь−кого, хто був зі зброєю в руках; і я думаю, що в ту ніч вони покарали близько 2 тисяч чоловік» [44; 150].

До цих пір слово «Дрогеда» породжує ненависть у ірландських серцях до англійців, і до цих пір матері в Ірландії матері лякають своїх неслухняних дітей іменем Кромвеля.

Але ні жахливий приклад Дрогеди, ні різня в Уексфорді не могли зламати опір ірландців. Майже місяць війська Кромвеля тримали в облозі Уотерфорд; на початку грудня він змушений був зняти облогу і вирушити до Манстера. Оскільки наступала зима, армія Кромвеля виявилася в скрутному становищі: вона знаходилася у ворожій країні, де не було зимових квартир. Але прихильнику Кромвеля, лорду Брогхіплу, вдалося підняти в Коркі, Юнхоплі, Кілсейпі та інших містах бунти проти конфедератів і тим самим врятувати армію Англії. Кромвель отримав хороші зимові квартири і можливість підтримувати морем зв'язок з Англією. В березні 1650 року, після третього штурму, Кромвелю здалася столиця конфедератів Кілкенні [22; 104].

травня 1650 року Кромвель змушений був залишити «зелений острів», довіривши справу подальшого її підкорення своєму зятю Генрі Айртону. Девять з половиною місяців кривавого підкорення Ірландії лишилися позаду.

Але ще довго буде литися кров волелюбних ірланців в лісах і горах в фортецях і містах Ірландії; ще довго гримітимуть англійські гармати під стінами ірландських фортець.

Айртону ця завойовницька війна коштувала життя. І лише через два роки новий лейтенант−генерал, Чарльз Флітвуд буде святкувати перемогу англійських колонізаторів.

Для Ірландії ця війна на довгий час принесе розруху і залежність від Англії. Країна лежала в руїнах. Різко скоротилася чисельність населення. 45% католицького населення острова фізично винищена. У католиків було конфісковано 6,8 млн. акрів землі (80% їх земельної власності). Ті 55% ірландців, що залишилися в живих проживали на 14,5% ірландської землі [2; 29]. Історики по−різному оцінюють результати підкорення Ірландії Кромвелем. Зокрема Саприкін доводить, що до завойовницького походу населення країни становило 1,5 млн. чоловік, а після підкорення населення скоротилося більше як в двічі. Т.Павлова стверджує, що внаслідок війни третина населення загинула, тисячі її жителів залишили батьківщину шукаючи притулку на континенті чи за океаном. Тисячі були продані в рабство. Економічний розвиток країни завмер на тривалий час, політично вона стала безправною. Згідно із «Актом про устрій Ірландії», прийнятим Довгим парламентом в 1652 році всі хто приймав участь в боротьбі проти англійців були позбавлені землі і майна. Багато міст і навіть цілі провінції були повністю «очищені» від ірландців [44; 153].

Отже повстання 1641−1651 рр. в Ірландії мало національно-визвольний характер. Події в Англії а саме в Англійській буржуазній революції стала певним його каталізатором. Адже не даремно ірландська народна мудрість говорить: «Смута в Англії - шанс для Ірландії». Однак ірландське повстання проходило в умовах економічної і політичної роздробленості країни а також за відсутності національної єдності.

Ірландська знать боролась в першу чергу за віротерпимість, як гарантію недоторканності землі і майна та повернення незаконно конфіскованих земель, а також обмеження свавілля англійських чиновників. Народні маси домагалися остаточного вигнання іноземців і перетворення Ірландії в незалежну державу.

Відсутність єдності та злагодження дій повсталих стало причиною остаточного підкорення Ірландії внаслідок походу Кромвеля.

1.2 Становище ірланської держави після реставрації Стюартів та повстання 1689−1691 рр.

В 1660 р. в Англії відновлено монархію Стюартів. Ряд істориків (М.Єрофєєв, Л.Гольман) вважають, що реставрація нічого не змінила в становищі Ірландії. Щоб дати відповідь на поставлене запитання, необхідно проаналізувати законодавчі акти, що були прийняті 1662 і 1665 рр., а саме «Акт про устрій» та «Акт пояснення». Вважається, що вони не покращили земельного становища католиків. Були створені так звані суди за претензіями (на землю), але вони не працювали [49; 169]. Однак, в новий переділ земель було залучено 2,1 млн. акрів, тобто 30% земель, конфіскованих при Кромвелі, відібрано у авантюристів. 900 тис. акрів (42% земель, залучених в переділ) були віддані брату короля (майбутньому Якову ІІ), герцогу Орлеанському і іншим роялістам−аристократам (всі вони були протестантами). Ті, що лишилися 1,2 млн. акрів землі, були повернені католикам [2; 30]. Таким чином, частка католицького землеволодіння збільшилася із 14 до 23% (в загальному фонді ірландських земель). Отже, зміни в землеволодінні були достатньо серйозними. Однак землю отримали лише 500 дворян−католиків, тому більшість ірландської знаті була незадоволеною, про що свідчить подана в 1666 р. католицька декларація [22; 17]. При цьому ті із дворян, що повернули собі землю, продовжували тримати сторону тих, хто її не отримав. Таким чином, в Ірландії утворився широкий прошарок незадоволених, котрі сподівалися на швидке повернення всіх земель.

В 1669 р. намісником Ірландії став лорд Берклі. В роки його правління були помякшені закони проти католиків, дозволені публічні богослужіння, католикам надавалося право селитися в містах, вони отримували доступ в армію, в суди і в міське управління. Їм, нарешті, надавалося право вибирати і бути обраним в обидві палати Ірландського парламенту. Всі ці перетворення були проведені на 1671−1672 рр., в звязку з чим розпочинається розквіт країни [2; 31]. Таким чином, можна стверджувати, що в період реставрації серйозно змінився суспільно−політичний статус католиків, що викликало значне незадоволення у протестантів.

Отже, варто погодитись із думкою К.Алексєєва який у своїй статті «Ирландское восстание конца ХVІІ века» доводить, що в радянській історіографії не зовсім правильно оцінили історію Ірландії в епоху Реставрації. Відбулися серйозні зміни в землеволодінні, особливо в католицькому (воно збільшилося більш ніж в 1,5 рази). Католики відновили свої громадянські права (розпочинаючи із права відправляти культ і закінчуючи правом ставати перами), що ж стосується самої Ірландії, то її економіка динамічно розвивалася в дану епоху. Як свідчить М.Єрофєєв, національне багатство Ірландії збільшилось за 11 років на 25%.

Тепер стають цілком очевидні причини «Славної революції» і ірландського повстання, яке послідувало одразу за нею. Перша група причин повязана із порушенням Яковом умов компромісу, яким була Реставрація, спробами встановити абсолютизм. Ті англійці, котрі володіли 25% національних багатств Ірландії, і ірландці, котрі жили в Англії (Ф.Марш, лорд-архієпископ Дубліна, і герцог Ормонд), боячись втратити Ірландію в результаті земельного переділу, лобіювали і намагалися скинути Якова ІІ з престолу. З іншої сторони ті, чиї права на землю знаходилися в невизначеному стані, прагнули радикальним чином визначити приналежність цих земель.

Але основною причиною повстання були все-таки глибині протиріччя між економічним базисом і суспільно-політичною надбудовою. В країні існував жахливий дисбаланс - більшості населення (72%) належало лише 23% земель і 25% національних багатств країни [2; 33]. Це протиріччя доповнилося з одного боку тим, що ці 72% населення були панівними в суспільно-політичній сфері, а з іншого боку 77% земель і 75% національних багатств належали інонаціональним власникам, тобто економічні протиріччя доповнювалися національно-релігійними [2; 33]. Із усього комплексу протиріч був лише один вихід - соціальний вибух.

Процеси в Англії і Ірландії були тісно повязані між собою, тому «Славну революцію» і Ірландське повстання можна розглядати в системі.

Однак повстання кінця ХVІІ століття має досить самостійний комплекс причин, його можна оцінювати як досить індивідуальне явище, як це робиться і по відношенню до повстання середини ХVІІ ст. В кінці ХVІІ ст. різні політичні сили Ірландії лише скористалися «Славною революцією», боротьбою двох королів для вирішення своїх власних проблем. Так, ольстерські протестанти захищали свої землі під знаменами Вільгельма, котрий був, по-перше, так як і вони, протестантом, а по-друге - єдиною альтернативою Якову ІІ, котрий мав намір відібрати у них землю. Католики, звичайно, підтримали «свого короля» Якова, котрий уже багато зробив для них і під знаменами якого вони прагнули повернути свої землі.

травня 1689 р. в Дубліні зібрався так званий Патріотичний парламент. Найбільш значним в законодавстві Патріотичного парламенту є «Декларативний акт». В підзаголовку цього акту уже присутня основна думка декларації - віднині парламент Англії не може звязувати Ірландію; апеляції віднині не будуть посилатись у віддалені суди (тобто англійські), а із Англії в Ірландію не будуть присилатись ніякі декрети; віднині Ірландія сама встановлюватиме для себе закони [2; 34]. Крім того, Яків ІІ видав прокламацію до ольстерських бунтівників, закликаючи їх до вірності, обіцяючи прощення та захист на майбутнє. А також прокламацію, що закликала всіх ірландських дворян повернутися в королівство для його захисту від можливого нападу Англії [2; 34]. Одночасно, як повідомляє Алексєєв, був прийнятий «Акт про опалу». В цьому акті згадується більш як 2,5 тис. дворян, які не побажали повернутися до Ірландії і захищати справу Якова ІІ. Більшість із них була визнана державними зрадниками. По відношенню до них передбачалась смертна кара і конфіскація майна, а їхні землі переходили в розпорядження Його Величності. Виникає питання: з якою метою Яків так настирно скликав в королівство своїх дворян, коли уже мав армію Тірконеля! Однією із можливих причин було те, що в ірландській армії було недостатньо офіцерів (із дворян). Але головна причина прописана в самому акті - побоювання, що королівство ослабне через відхід капіталу (в формі виплати ренти) в будь-яке інше місто за морем, де перебували рентоотримувачі [49; 54]. Саме тому і було постановлено, що всі землі і ренти з них, що належать абстентеїстам, переходять у розпорядження короля і йдуть на оборону країни.

Однак не дворянство, і навіть не міщани, сформували величезну ірландську армію, котра на протязі двох років відстоювала незалежність своєї країни. В 1689 р. її чисельність досягла 8000 кавалерів і 46800 піхотинців. Це складало 15% всього дорослого чоловічого католицького населення Ірландії. Більшість цієї армії було сформовано із ірландського селянства [31; 35]. Отже, як бачимо, населення Ірландії взяло досить активну участь у повстанні і, в першу чергу, у формуванні величезної на той час армії (55 тис. чоловік).

Оскільки Шомберг не виконав покладеного на нього завдання, присутність Вільгельма в Ірландії стала необхідною.

Головною подією кампанії 1690 р. стала битва на річці Бойн 12 липня. Вона завершилася втечею Якова і всієї ірландської армії [2; 36].

Причини поразки якобістів на Бойні заключались як в тактичній перевазі армії Вільгельма (високий берег), так і в особистих якостях полководців обох армій (в однієї їх взагалі не було, в іншої ж їх було з надлишком). Отже, після Бойни і втечі короля справу Якова в Ірландії було програно. Залишки повсталих відступили на захід Ірландії - в Коннот. Однак не дивлячись на втечу головних керівників повстання (Якова і Тірконеля), ірландці продовжували протистояти завойовникам [2; 37]. Це доводить той факт, що справа Якова не була ціллю повстання, а лише засобом, що у ірландського народу були свої інтереси у цій війні, котрі він мав намір захищати і без Якова. Саме тоді, коли повстання вступило в свою завершальну фазу, коли воно перестало бути війною двох королів, а стало війною народу за свою незалежність, найбільш яскраво проявилася індивідуальна суть цього явища. Загарбникам не вдалося придушити саме повстання, оскільки саме тут в Конноті, ірландці вперше достойно протистояли завойовникам. Облога міста Лімерік, обороною якого керував Патрік Сарсфілд, виявилася невдалою, тому остаточне придушення повстання довелося відкласти до літньої кампанії 1691 р. [2; 37]. У 1691 р. всі помилки ірландців у веденні військових дій повторились. Вони дозволили англійцям без будь-яких перешкод форсувати ріку Шанон, взяти місто Атлон і Голуей, втекли із добре укріпленого табору під Аугрімом, залишивши всю артилерію. Після цього знову розпочалася облога Лімеріка. Після одного із невдалих штурмів англійці отримали від ірландців пропозицію розпочати переговори [22; 120]. Фактично це означало, що ірландці визнали свою поразку.

Із усього вищенаписаного можна зробити висновок, що причини поразки повстання полягали у військових невдачах якобістів. Першою і головною причиною поразки ірландців і перемоги англійців став дисбаланс у рівні економічного і матеріально-технічного озброєння обох армій. Другою причиною поразки ірландців стала неправильна стратегія ведення військових дій. Адже основним методом ведення військових дій була стратегічна оборона, доповнена постійними тактичними відступами і капітуляціями, залишанням своїх позицій і відмовою від контрударів.

У статті «Ирландское восстание конца ХVІІ века» К.А.Алексєєв робить висновок, що не англійці завоювали Ірландію, придушивши повстання, а самі ірландці, капітулювавши, зупинили супротив і втратили свою країну. Якби на усіх частинах фронту вони бились так, як робили це в Лімеріку, котрий англійці двічі невдало намагалися взяти, то результат війни був би іншим. Але якобісти, обороняючи Лімерік, намагалися виговорити собі лише гідну капітуляцію, якою і став договір 3 жовтня 1691 року [2; 35].

Відповідно до Лімерікського договору з однієї сторони фіксувалося остаточне підкорення Ірландії англійській владі, а з іншого боку гарантувалися католикам ті права, котрі вони повернули собі в роки правління Карла ІІ, а також гарантувалася недоторканість особистості і майна кожного учасника повстання.

Отже, можна припустити, що рух соціального протесту, який названо другим ірландським повстанням ХVІІ ст., був антиколоніальною війною, що проходила в традиційних формах на чолі із дворянством за широкої підтримки народу.

Ця війна була останньою спробою зберегти незалежність Ірландії. На протязі більше як ста років до цього (із середини ХVІ ст.) йшла безперервна боротьба ірландців із спробами англійців повністю перетворити Ірландію в колонію. Проявом цієї боротьби були численні повстання. В ході її ірландський національно−визвольний рух капітулював перед колоніалізмом і Ірландія остаточно перетворилася в англійську колонію на довгі 230 років.

Розділ ІІ. Політизація національно-визвольного руху ірландців у кінці XVIII − ХІХ ст.

.1 Діяльність організації «Обєднані ірландці» та повстання 1798 р.

З середини 70-х років XVIII ст. відкривається новий період ірландської історії, який К. Маркс назвав «перехідним часом». До самого кінця XVIII ст. Ірландію приголомшували бурхливі події, національні конфлікти перепліталися з гострими класовими сутичками. Наростання національно-визвольного руху відбувалося під впливом війни за незалежність американських колоній Англії (1775−1783 рр.) і Великої французької буржуазної революції (1789−1794 рр.). Перша англійська колонія, у якій давно був підготовлений грунт для загального народного обурення, виявилася у сфері дії цих двох потужних вибухових хвиль.

У цих умовах бунтівна Ірландія, що знаходилася в безпосередній близькості від метрополії, стала воістину найбільш вразливим місцем Британської імперії. Прагнучи за всяку ціну зберегти свою владу над сусіднім островом і запобігти перетворенню його на плацдарм для французів, правлячі кола Англії вимушені були маневрувати, відмовлятися від найбільш грубих і ненависних форм пригноблення [22; 194−196]. В той же час їх політика в Ірландії набувала усе більш витончених і підступних рис. Окремі поступки і демагогічні обіцянки поєднувалися з поліцейським терором і провокаціями.

Багато часу минуло після подій в Лімериці, але гнів, викликаний порушенням договору не стих у серцях ірландців. У 1774 році вибухнула американська війна за незалежність і Англії довелося відкликати свої війська за Атлантичний океан. Ситуація змінилася, в Ірландії практично не було англійських військ, ходили чутки, що Франція також оголосила війну Англії. Тому ірландці, католики і протестанти забули на деякий час про свою ворожнечу, готувалися до оборони. Англії загрожувало ще одне повстання, і боячись, що Ірландія також піде на розрив, як це зробила Америка, вона погодилася на створення незалежного парламенту в Ірландії [40; 415].

Таким чином, теоретично Ірландія стала незалежною від Англії продовжуючи однак, залишатися під владою одного і того ж короля. Але ірландський парламент залишався таким як і був. Католики все ще обмежувались у правах. Тим часом розпочалась Французька революція. В Ірландії вона породила великі події. Цікаво, що її вітали, як католики так і протестанти постійно зближаючись одне з одним.

В жовтні 1791 року в Белорасті адвокат і публіцист Уолф Тон заснував організацію «Обєднані ірландці» [22; 166]. Ціллю цієї організації була протидія впливу Англії на законодавство Ірландії і правління країни шляхом перебудови всієї парламентської системи. Ці перетворення повинні були гарантувати свободу усім громадянам незалежно від їх віри. Засновники організації проголосили принципи національного суверенітету, рівного представництва для всього ірландського народу, рівноправя католиків і протестантів. Сама назва організації підкреслювала необхідність обєднання одних і інших в імя досягнення національної самостійності і політичного рівноправя.

Нова організація швидко завоювала популярність. Дуже швидко в столиці в якості її відгалуження було засновано дублінське товариство «Обєднані ірландці» [19; 31].

Проголосивши наміри знищити всі барєри між протестантами і католиками, розглядаючи їх як громадян однієї ірландської нації, «Обєднані ірландці» піднялись на новий ступінь національно−визвольної боротьби ірландського народу. Рух став набувати рис, що повніше і послідовніше виражали прагнення ірландської нації до політичної і економічної самостійності.

Восени 1792 р. на посаду секретаря католицького комітету був обраний Уолф Тон. У лідерів організації «Обєднані ірландці» були наміри скликати паралельний протестантський конвент і обєднати його дії із католицьким. Але втілити цей план в життя не вдалося [22; 168].

Ознаки консолідації католицького і протестантського населення Ірландії викликали у правлячих кіл Англії велику тревогу. Досить далекоглядний Пітт зрозумів, що головним в ірландській політиці Лондона було зберегти можливість протиставити католикам, особливо їх заможній верхівці, протестантів. Тому у квітні 1793 року за згодою Пітта ірландським парламентом був прийнятий черговий біль про полегшення становища католиків [22; 169]. За католиками закріплювалося право торгівлі. Продажі і передачі у спадок власності, для них надавалася можливість вступати до Дублінського універсиету, присвоєння учених звань. Однак вони, як і раніше, не могли бути обраними до парламенту, призначатися на відповідальні посади до колоніальної адміністрації.

На початку лютого 1793 року Англія офіційно вступила у війну із французькою республікою. В Ірландії війна, що викликала застій в торгівлі і промисловості, біла дуже не популярною «Обєднані ірландці» в своїх прокламаціях закликали укласти мир з Францією [31; 93].

В пошуках приводу для проведення репресій англійський уряд вибрав досить підступні засоби. Пітт вирішив дещо послабити управління Ірландією. Створити видимість нового курсу, а згодом викликати вибух супротиву і потопити рух в крові.

За намісництва Кемдена політиці репресій було надано характеру масового контрреволюційного терору. В лютому 1796 року був прийнятий один із найсуворіших законів. Намісник отримав право вводити на свій розсуд в будь−якому із графств надзвичайний стан, узаконювати арешти без вироку судових органів, нічні обшуки. За участь в таємних організаціях, зібраннях передбачалася смертна кара чи каторга. Повсюди проходили процеси за звинувачення в державній зраді і численні страти.

Колоніальна влада прогнула створити в країні ситуацію крайньої нетерпимості, релігійного фашизму [22; 174]. Організація «Обєднані ірландці» не могла не відреагували на таку політику. Іще до відїзду в Америку Уолф Тон орієнтував своїх однодумців на збройну боротьбу. Розпочалася підготовка до повстання.

Інтенсивно йшов процес реорганізації товариства. Із відкритих політичних клубів його відділи перетворювалися в законспіровані військові союзи. Була створена багатоступенева система підпорядкування нищих організацій вищим. Керівникам присвоювалися військові звання [22; 175].

Серед керівників не було єдиної думки по відношенню до термінів повстання і методів боротьби. Прихильники очікували тактики − Емет, Мак−Невін намагалися відтягнути виступ до моменти прибуття французів. Фіцжеральд і інші лідери, незадоволені зволіканням, не виявили, однак, необхідної наполегливості. В результаті чого було втрачено зручний момент, коли влітку 1797 року в англійському флоті розпочалися заворушення. Серед учасників яких були ірландські моряки [31; 106].

На початку 1796 року Уолф Тон прибув із США до Франції і з небаченою наполегливістю домагався спорядження французької експедиції.

грудня 1796 року флотилія в складі військових кораблів відпливла із Бреста. Вона взяла 14 тисяч солдат і офіцерів, що призначалися для висадки в Ірландію, і великий запас зброї, включаючи артилерію для ірландських повстанців [22; 177].

Але через сильний шторм ціль експедиції досягнута не була. Тон наполягав на повторній спробі. Була споруджена друга експедиція із франко−голандським десантом. Однак 11 жовтня 1797 року ескадра адмірала Де Вінтера потерпіла поразку від англійців в морському бою при Кампердауні [22; 177].

Як повідомляє Л.Гольман «Обєднані ірландці» схилялися до думки про необхідність розпочати повстання не чекаючи французів. Однак з допомогою зрадника Ренолдса і інших агентів владі вдалося встановити місцезнаходження керівників руху. 12 березня 1798 року в будинку Бонда було схоплено 15 членів ленстерського керівництва. Одночасно були заарештовані Т.Емет і Мак−Невін «Обєднані ірландці» утворили нову Директорію, в яку увійшли Фіцжералд, Лоуренс, брати Джон та Генрі Ширз.

Директорія розробила остаточний план повстання, призначеного на 23 травня. Найважливіша роль у ньому відводилась дублінським «Обєднаним ірландцям». Саме вони повинні були із допомогою загонів з провінції захопити столицю. Заарештувати лорда−намісника і його уряд, розброїти гарнізон. Але Директорія не встигла навіть віддати необхідних розпоряджень як послідував новий удар. 19 травня поліція вислідила Фіцжеральда. 21 травня були заарештовані брати Ширз. Лоупсу вдалося втекти [22; 178].

Національно−визвольне повстання, що розпочалося в таких умовах набуло локального характру, а в багатьох містах стихійного. Але з тієї величезної кількості вогнищ, які відразу спалахнули в Ірландії, з масовості місцевих виступів, з наполегливості, з якою їхні учасники боролися із військами, поліцією, можна зробити висновок про те, скільки ненависті зібралося в ірландців по відношенню до своїх пригноблювачів.

Розгром організації «Обєднаних ірландців» в Дубліні дозволив владі відвернути повстання в столиці. Тут виступи повстанців звелись до окремих сутичок із військами, нападали на солдат. Упевнившись в неможливості здійснення першого плану, «Обєднані ірландці» відправились із Дубліна в райони масових повстань.Такими повстаннями виявились південно−східні графства Ірландії: Уексфорт, Уіклоу, графство Кіпдар, Міт, а також східна частина провінції Ольстера - графства Антрім і Даун [22; 178].

Головним районом повстання стало графство Уексфорт. В кінці травня тут було утворено декілька військових загонів.Одному із них, під командуванням священника Джона Мерфі, вдалося розбити підрозділ військ поліції [31; 95]. Перший успіх окрилив повстанців і посилив їх ряди. 28 травня вони обложоли і взяли місто Еніскорті. Дуже швидко їх збільшилась до 30 тис. чоловік. Повстанці мали зброю, головним чином відібрану у ворога, а також захоплену на військових складах. Війна велася переважно партизанськими методами. Як повідомляє нам Л.Гольман часто на ворога гнали стадо худоби чи табун коней, після чого нападали на його розпорошені ряди.

Повстанська армія, сконценрована в таборі трьох скель, розділилась на три зєднання, котрі рухались в різних напрямках до кордонів графства. Повстанці Мали на меті встановити звязок із повстанцями сусідніх графств, вибивши ворога із прикордонних міст, і розпочати загальний похід на Дублін. Однак, дві колони, що рухались на міста Ньютаунбері та Нью Росс, зазнали поразки. Третя, після того, як їй вдалося потіснити війська генерала Лофтуса, заняти фортеця Горей і вдертися в графство Карлоу, була розбита при штурмі міста Арклоу [22; 180].

Придушення ірлардського повстання вимагало від Англії значного напруження сил. В Ірландію направлялися один за одним все нові контингенти військ. 21 червня 1798 року лордом−намісником і одночасно головнокомандуючим було призначено генерала Корнуоліса [31; 99].

На момент його прибуття в Ірландію там уже лютував контрреволюційний террор. В Уексфорді і інших містах, котрі були тимчасово зайняті повстанцями, а також в селах йшли безперевні страти. Керівників організації «Обєднані ірландці» заарештовано ще до початку повстання, засуджували, як правило, до страти. Інших політичних вязнів засилали на каторгу в Австралію [22; 83]. На 17 липня 1798 року повстання і південно−східній і північно− східній частинах країни було в основному придушено.

Придушивши повстання, англійські правлячі кола взялися у втілення у життя давно запланованого задуму - проведенння унії між Великобританією і Ірландією. Більшістю голосів акт був прийнятий і набув чинності 1 січня 1801 року [22; 184].

З цього часу Ірландія юридично перетворилася у складову частину Сполученого Королівства Великобританії та Ірландії. Її парламент було ліквідовано. В Англійській палаті общин Ірландії надавалося сто місць, в палаті лордів - тридцять два. Англійський парламент знову отримав право видавати закони для Ірландії, а англійська палата лордів перетворювалася у верховну апеляційну інстанцію для ірландських судів [22; 185].

Так закінчилися бурхливі події ірландської історії кінця ХVІІІ −поч. ХІХ століття, в результаті яких масові стихійні виступи переросли в 1798 році у національно−визвольну революцію ірландського народу. Поразка повстання 1798 року перервала розвиток цього революційного процесу і знову відкинула Ірландію в тенета колоніального рабства. Однак, пережиті нею революційні потрясіння виявилися міцним стимулом для формування національної свідомості ірландського народу.

2.3 Поширення визвольного руху за межі Ірландії в середині ХІХ ст.

Унія між Великобританією та Ірландією остаточно визначила статус Ірландії : в політичному відношенні вона стала безправною провінцією, в економічному - землеробським округом, постачальником дешевої робочої сили і сировини, ринком збуту для англійської і шотландської буржуазії.

Країна постійно знаходилася в облоговому положенні. Один репресивний закон змінювався іншим. У 1801−1805 рр. діяв акт "проти бунтівників"; у червні 1807 р. британський парламент ухвалив відразу два закони: ще один акт проти бунтівників і акт про зберігання зброї що діяли до 1810 р. Згідно з цими законами, намісник міг оголосити будь-яке графство "в стані заколоту", що надавало владі право обшуку жител в будь-який час і арешту "усіх підозрілих". Після чотирирічної перерви ці закони були відновлені і діяли до 1818 р. включно. У 1825 р. був введений новий акт про репресії строком на три роки, які були потім відновлені в 1829−1833 рр. і доповнені цього разу актом про призупинення конституційних гарантій.

Історія англійського панування в Ірландії в ХІХ ст. без сумніву перенасичена жахливими подіями. Але одним з найважчих був період другої половини 40−х років ХІХ ст., коли небачені до цього неврожаї один за одним віднесли до могили більше мільйона чоловік і викликали гігантську хвилю масової еміграції, що спустошила країну.

Неврожаї картоплі в Ірландії в середині 40−х років ХІХ ст. були викликані картопляним грибком, що три роки поспіль мало не вдесятеро зменшував урожай картоплі [12; 857].

Неврожай 1845 р. приніс серйозні збитки широким народним масам, а неврожаї наступного року мали ще більш тяжкі наслідки. На осінь 1846 р. ресурси населення були уже підірвані. Голод набув катастрофічних масштабів. Люди, ослаблені голодом, вмирали від тифу, лихоманки, дизентерії [15; 60]. Загальну кількість жертв історики подають по−різному: М.Єрофєєв та Н.Дейвіс говорять про 1 млн. чоловік, Л.Гольман про 1,5 млн. чоловік.

Слушною є думка Н.Дейвіса, який пише про те, що це був не останній голод у Європі. Після нього такі катастрофи в 1867−1868 рр. траплялись у Фінляндії та Бельгії. За своїми масштабами він не міг дорівнятись до голоду в Поволжі 1921 р., а за природою до спричиненого терором голоду в Україні 1932−1933 рр. Але ірландський голод був ганьбою з огляду на те, де і як він стався. Останньою допомогою з боку британського уряду був державний візит до Дубліна королеви Вікторії та принца Альберта в серпні 1849 р. [12; 859].

Як могло статися так, що неврожаї однієї лише картоплі обернулись таким страшним лихом для Ірландії. Переважання картоплі в раціоні ірландського населення пояснюється зовсім не надзвичайною пристрастю ірландців до картоплі. Справа в тому, що картопля була єдиним продуктом, що в силу своєї дешевизни був доступний для більшості ірландського населення. Ділянка землі, засаджена картоплею, вимагала від землероба набагато більше праці, ніж на ділянці, засіяній пшеницею, овесом чи ячменем, але й разом з тим могла б прогодувати в три рази більше людей. саме картопля і дала можливість ірландським селянам сяк-так існував, віддаючи землевласникам значну частину своїх прибутків.

Дослідники, що висвітлюють історію Ірландії цього періоду, сходяться на думці, що Ірландія була доведена до стану крайньої бідності. Так у статті Єрофєєва знаходимо свідчення іноземних мандрівників, які побували в Ірландії, всі вони говорять про надзвичайну бідність Ірландії. Так, для прикладу, наводиться цитата французького мандрівника Оже, що в 1833 р. написав: «Ірландія населена злидарями. Бідність стала тут загальною, вона - обовязковий стан всього народу» [16; 62].

Ганьбою для Англії є той факт, що в час, коли мільйон людських життів був під загрозою, вона не здійснила ніяких спроб урятувати їх. Навпаки, англійська преса всіляко намагалася применшити результати голоду, пишучи про те, що неврожай картоплі - це лише чутки, які поширюють, щоб виправдатись за несплачену вчасно ренту [15; 64].

Англія і далі продовжувала вивозити із Ірландії хліб, молоко, мясо. Уряд навіть не зменшив витрати картоплі на виготовлення спирту у той час, як ірландці вмирали сотнями тисяч від голоду і хвороб. Більше того, історики доводять, що у бідноті ірландців англійці звинувачують їхню лінь. Так, на думку англійців, ірландці - це нація ледарів, які вміють лишень пити горілку, співати та байдикувати. Вони споживають грубу їжу, зневажаючи мясо та добробут, до якого прагне будь−яка інша людина [15; 64].

Але такі звинувачення є абсолютно безпідставними. Доведені до стану надзвичайного зубожіння ірландці шукали порятунку за межами своєї батьківщини. Постійний ріст міграції став результатом голоду. Сезонна робота, як правило восени, була давньою традицією дрібного ірландського фермерства. Маса голодних людей, згідних на будь-яку роботу, направлялась до Англії.

Взимку переїзд із Корка до Ліверпуля і Суонсі (Півд. Уельс) коштував дешево, оскільки судна, що приходили із вантажем вугілля, поверталися назад порожніми. І працелюбні англійці використовували «ледачих ірландців» на найважчих роботах. Недаремно говорять, що англійська залізниця збудована на кістках ірландців. Гнані злиднями, ірландці будували пароплави, канали, залізниці, збирали врожай. «Англійська промисловість, - писав Єрофєєв, - не могла б розвиватись так швидко, якби Англія не знайшла в багаточисельному і бідному населенні Ірландії величезну кількість дешевої робочої сили, готової до її послуг» [15; 63].

Починаючи з 1846 р. характер еміграції та її напрямок стали змінюватись, за кордон вирушали більш заможні орендатори, які були розорені неврожаями. Вони направлялись до Канади та США. В 1848 р. еміграція за океан стала масовою [15; 71].

Масова еміграція із Ірландії, що досягла небувалих розмірів уже в голодні роки, продовжувалась і після цього. Лише з травня 1851 по грудень 1866 рр. із Ірландії виїхало більше як 1700 тис. чоловік. Вже в 1860 р. ірландці складали 38,9% всіх емігрантів в США. Це була найбільша із еміграційних етнічних груп [22; 209].

Перебуваючи в США ірландські бідняки, позбавлені засобів для участі в освоєнні західних земель і, як правило, не маючи належної технічної кваліфікації брались за будь−яку, часто найважчу роботу. Їх використовували в якості землекопів при будівництві каналів, залізниць, портових вантажників, домашньої челяді, як робітників на хлопкових плантаціях Півдня.

Лише не багатьом вдавалося видряпатися в ряди фермерів чи міської буржуазії. Порівняно малий прошарок складали емігранти із ірландської інтелігенції - журналісти, адвокати, вчителі та інші, які відїжджали до Америки через політичні мотиви. Становище більшості ірландських переселенців в США було надзвичайно складним. Ірландські квартали, що виникали у великих містах - Бостоні, Чікаго та інших - відзначалися особливою бідністю [16; 179].

В результаті еміграції, скорочення народжуваності і погіршення здоровя населення Ірландії, що зростало до середини ХІХ ст., стало скорочуватися. Ірландія перетворилась в одну із не багатьох (якщо не єдину) країну Європи із постійним зменшенням чисельності населення. Загальну динаміку цього процесу виражають слідуючі дані, наведені Л.Гольманом в його праці «История Ирландии»: на початку ХІХ ст. в Ірландії проживало 5319867 чоловік, на 1841 р. чисельність населення досягла 8222664 чоловік, а на 1866 р. вона зменшилась до 5,5 млн. чол., майже до рівня 1801 р. В 1911 р. в Ірландії залишилось всього 4390219 жителів, майже вдвічі менше, ніж у 1841 році.

Проходячи в Америці жорстоку школу найманої праці, ірландці не поривали звязків із своєю батьківщиною. Більшість з них продовжувала жити її інтересами, зберігаючи ненависть до гнобителів і прагнули зробити свій внесок у боротьбу за її звільнення.

2.3 Особливості та історичне значення руху феніїв

Із кінця 50−х років ХІХ ст. в національному русі Ірландії знову починають переважати революційні елементи. Відбувалися зміни в соціальному складі учасників національно-визвольної боротьби. Все більш активну роль у ній відіграє інтелігенція, робітники, ремісники. Саме на ці суспільні сили спирався рух феніїв.

Одним із ініціаторів відродження революційного руху став Кінкенні Джеймс Стефенс. 24−річним юнаком він взяв участь в повстанні 1848 р., був поранений і ледь уникнув арешту. Разом з іншим повстанцем, вчителем Майклом Дохені, він на протязі декількох місяців таємно жив в Ірландії, а згодом емігрував до Франції [22; 217].

І Стефенс, і Махолі вважали, що причиною поразки повстання 1848 р. стала відсутність у ірландців політичної воєнізованої організації.

Дохені і О.Махолі здійснили поїздку до США із метою налагодити революційну роботу серед ірландських емігрантів. Стефенс восени 1853 року здійснив тривалу поїздку по Ірландії, готуючи грунт для заснування революційної організації і вербуючи прихильників [13;110 ]

Розроблений ним план передбачав створення воєнізованої і суворо законспірованої системи. Всім керівникам присвоювалися військові звання - від сержанта до полковника. Члени організації приносили присягу. Імена їх засекречувалися: вони фігурували під умовною латинською літерою.

Уже в 1858 р., як і в США, так і в самій Ірландії, остаточно сформувалась організація феніїв [22; 216]. Назва «фенії» походила із легенд про воїнів давньої Ірландії, які складали дружину героя ірландського епосу Фінна Мак−Куала. В ірландських памятках давнього права феніями називались вільні члени сетів і аланів. В документах організації спочатку була відсутня офіційна назва. Говорилось про «наш рух», «організацію», «братство». Лише з середини 60−х років закріпилась назва Ірландське революційне братство (ІРБ). Численні учасники руху розшифровували ці букви як Ірландське республіканське братство [38; 218].

Хоч американських і ірландських феніїв обєднувала загальна мета - звільнення Ірландії, в характері і формах їх діяльності існували суттєві розходження. У ірландської і американської гілок феніанського братства по суті було самостійне керівництво. В умовах США діяльність феніїв була в значній мірі легальною. Вони влаштовували публічні зібрання і мітинги, скликали зїзди.

Своєю головною задачею вони вважали сприяння звільненню Ірландії шляхом збору грошей на потреби революційного руху, забезпечення його учасників зброєю, підбір військових кадрів. В Ірландії фенії діяли в основному підпільно. Безпосередньо готуючи повстання, вони проводили секретні військові навчання, влаштовували таємні зібрання, нерідко перебуваючи при цьому на футбольних матчах та інших громадських місцях [22; 220].

На середину 60-х років феніанство остаточно сформувалось як політична течія. Фенії виступали за проголошення незалежної Ірландської республіки. Хоча не всі лідери руху чітко уявляли собі політичний устрій майбутньої незалежної ірландської держави. Існував навіть проект проголошення Ірландії монархією на чолі з французьким маршалом Мак−Маюном в якості засновника національної династії. В брошурі «Про майбутнє ірландської держави» (1863 р.) Стефенс схилявся до введення президентської республіки із по життєвим президентом [20; 136].

Однак більшість феніїв відстоювали думку про перенесення у Ірландії більш демократичні установи США. Тим не менше, не дивлячись на всі його слабкості рух феніїв виявився важливим кроком в розвитку національно−визвольної боротьби ірландського народу. Фенії знову, після поразки повстання 1848 р. спрямували національний рух в революційне русло.

Із 28 листопада 1863 р. в Дубліні розпочала виходити газета «Айрім піпл» («Ірландський народ») [22; 221]. Її видавництво свідчило про те, що не дивлячись на всю свою конспірацію керівники руху відчули необхідність відкритого спілкування з масами через пресу. Налагодження регулярного випуску легальної революційної газети в Ірландії, де англійська влада підтримувала поліцейський режим, вимагало значних зусиль. Газета «Ірландський народ» по суті стала одним із керівних центрів феніїв, організатором їх таємних зустрічей, в її приміщенні знаходився навіть один із таємних складів зброї [17; 65].

Революційний тон газети, її великий тираж (до 30 тис. екз.) надзвичайно стурбував англійську владу.

В ніч з 15 на 16 вересня 1865 р. поліція увірвалася в приміщення редакції, конфіскувала все її майно. В Дубліні, а слідом і в Корці були здійснені масові арешти феніїв. Лаві, ОЛірі, ОДонован Росса опинилися за гратами. Незважаючи на блискучу лінію захисту, яку провів адвокат Ісаак Бат, майбутній засновник Ліги гомруля, всі звинувачені були засуджені як державні злочинці.

На суді ОДонован Росса застосував обструкцію, якою пізніше ірландські діячі широко користуватимуться в парламенті. Як повідомляє Гольман, судді і присяжні були обурені поведінкою звинуваченого, який годинами зачитував протоколи чикагського зїзду феніїв, різноманітні документи, статті із «Ірландського народу» [22; 226]. Суворість вироку приголомшила навіть англійську публіку. ОДонована Росса було засуджено до по життєвого увязнення в каторжній тюрмі.

Розгром «Ірландського народу» спонукав феніїв до негайних дій. Посилились протиріччя серед американських феніїв. І.Р.Робертс і інші висували план вторгнення в Канаду із метою спровокувати війну між Англією і США. ОМахолі пропонував здійснити спробу висадки на розміщеному поблизу узбережжя США острові Кампо−белло (що знаходився в приватному володінні). І проголошення на його території Ірландської республіки із подальшим використанням острова як бази для військово−морських операцій проти Англії. Послана в Кампо−велло в квітні 1866 р. експедиція феніїв потерпіла невдачу [30; 129].

Партія Роберта в свою чергу в кінці травня 1866 р. відправила загін озброєних феніїв на чолі із молодим офіцером ОНілом в Канаду. Загін перейшов кордон в районі Ніагари у Буффало. Навіть завдав поразки висланому проти них посиленому батальйону. Але наближення нових частин змусило загін, який не мав артилерії і достатньо боєприпасів, швидко відступати на американську територію, де учасники експедиції були заарештовані. ірландський боротьба англійський колоніалізм

Ідею визволення Ірландії шляхом військового нападу на Канаду не поділяли навіть численні прихильники негайних дій. Вони прагнули розпочати збройну боротьбу на території Ірландії.

В травні 1866 р. Стефенс знову приїхав до США з метою відновлення єдності серед американських феніїв. Йому не вдалося ліквідувати розкол, але за допомогою Кенегі він домігся обєднання прихильників «ірландського варіанту» повстання.

Повстання було призначене на 11 лютого 1867 [22; 228]. Передбачався одночасний виступ в ряді графств Ірландії, утворення рухомих повстанських загонів, що базувалися в недоступних місцевостях, розгортання партизанської війни до тих пір, доки допомога зі сторони американського флоту не дозволить перейти до масштабніших військових дій. Сигналом до повстання мало бути захоплення арсеналу в Честерському замку і швидка доставка звідти зброї до берегів Ірландії.

Однак про підготовку цієї операції і подальші наміри феніїв стало відомо англійській владі. Охорона Честерського замку була посилена. Керівники вирішили перенести термін виступу на 5 березня, але це рішення не вдалося довести до відома усіх місцевих організаторів повстання; і в графстві Керрі, наприклад, воно було піднято завчасно. Тут загін феніїв здійснив успішний напад на приміщення берегової охорони і на поліцейський патруль. Однак, не отримавши повідомлення про виступи в інших містах, фенії розкололись

Оскільки у феніїв не було міцних звязків з масами, їх виступ 5 березня 1867 р. не викликав широкого відгуку серед населення. Їм не вдалося створити великих повстанських загонів. Повстання звелось до розрізнених виступів в 11 східних і південних графствах, у тому числі в графствах Дублін, Кіп дар, Кілкешні, Іотерфорд, Тіпперр, Кпер, Літерік і Кора. Повстанці захопили декілька поліцейських казарм і дільниць. Але суттєвих результатів досягти не вдалося. В багатьох містах їхні атаки були відбиті поліцією і військами.

Через місяць після придушення повстання 12 квітня у західного узбережжя зявилась бригантина «Джолімер», на шляху з Америки перейменована в «Надію Ірландії», зі зброєю для повстанців. Однак вивантажити зброю не вдалося [42; 87].

Розправа з повстанцями була надзвичайно жорстокою. Із 169 заарештованих помилування отримали лише 7.

Незважаючи на невдалу спробу повстання, рух феніїв залишив глибокий слід в національно−визвольному русі Ірландії. Фенії спрямували визвольну боротьбу ірландського народу по революційному шляху. Фенії відродили вимоги створення незалежної Ірландської республіки, створили бойову революційну організацію, готову діяти в нелегальних умовах. Рух феніїв підготував новий етап в національно−визвольній боротьбі.

Розділ ІІІ. Завершальний етап антиколоніальної боротьби ірланського народу

3.1 Конституційний рух ірландців за право самоуправління в 70-х рр. ХІХ ст.

На початок 70-х років рух феніїв знаходився на спаді. Хоча Ірландське революційне товариство було в 1873 р. Реорганізоване. Його існування тривало ще декілька десятиліть, однак, колишньої ролі в ірландському визвольному русі воно вже не могло грати. Занепад феніанства зовсім не був результатом спаду національно-визвольної боротьби. Відбувалася закономірна зміна її форм. Феніанська організація з її вузькоконспіративною тактикою і змовницькими методами не відповідала потребам широких масових дій що розгорнулися на цьому новому етапі.

Велика кількість повстань, голод і інші види стомили ірландський народ і спонукали шукати нові методи досягнення свободи.

Залишки самоуправління Ірландія втратила в 1801 році, коли згідно «Акту про унію», прийнятому окремо британським і ірландським парламентом, був ліквідований представницький орган в Дубліні.

В ХІХ ст. Ірландія стала ареною численних конституційних рухів, ціллю котрих була ліквідація Унії і досягнення самостійності. Російська дослідниця Е.Ю.Полякова пише, що основою менталітету ірландського народу була віра в незалежність, а також упертість і небажання коритись гнобителям.

Одним з перших варто назвати рух «рипіперів», тобто прихильників відміни «Акту про Унію» (repeal (англ.) − відміна), очолив ОКоннел.

Блискучий оратор і агітатор, він у 1841 р. заснував Асоціацію рипіперів [56; 207]. Однак, ОКоннел був противником революційного руху і не бажав закликати Ірландію до зброї, до того ж він не висував мети повного розриву із Англією, обмежуючись лише вимогою відміни Унії. Від розгромлених в 1848 р. Асоціації рипі перів і Ірландської конфедерації збереглися окремі гуртки і клуби, що обєднувалися під впливом І.Донована, прозваного за вогненно−рудий колір волосся «Росом», в таємне товариство «Фелікс» [6; 207]

Спроба досягти незалежності за допомогою зброї була приречена на поразку з огляду на надзвичайно низький економічний рівень розвитку. занадто важко було Ірландії змагатись із «майстернею світу» Англією.

Отже, на середину ХVІІІ ст. англо-ірландська Унія затріщала по швах. Ірландський народ все рішучіше вимагав незалежності. Оцінюючи ситуацію, що склалася в 1860 р., М.Тихонова пише про те, що ознаки незадоволення набули загрозливого характеру. Якщо британський уряд хотів зберегти союз, вважала вона, то необхідні були реформи. Ірландія повинна бути задоволеною, якщо повинно існувати те, чого ніколи не існувало - Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії [56; 209].

Після поразки феніїв головну роль в ірландському національному русі в 70−х роках відігравали прихильники становлення в Ірландії самоуправління (гомруля) конституційним шляхом. В 1870 р. була створена Ірландська ліга гомруля члени якої зобовязалися домогтися в парламенті самоуправління для Ірландії. На парламентських виборах 1874 р. в палату общин було обрано 60 прихильників гомруля на чолі із протестантським адвокатом І.Баттом [22; 239]. Ірландська фракція в палаті общин включала представників різних суспільних прошарків. Нова національна партія, головною ареною політичної боротьби котрої була палата общин, використовувала такий метод політичної боротьби як обструкції: внесення безкінечних поправок, виступи з багаточасовими промовами, що відтягували розгляд питань і прийняття рішень. Як стверджує В.Куліна, ініціатива застосування обструкції належала ірландському депутату Джозефу Брігу. Так, наприклад, вона повідомляє про те, що 4−годинна промова Бріга про хворобу свиней зірвала перехід до чергового пулату. Спочатку обструкції застосовувались лише декількома депутатами гомрулерами, але із обранням в парламент нового ірландського депутата Чарльза Парцела, обструкції перетворилися на ефективний засіб, котрим широко користувалася уся фракція.

На кінець 70−х років гомрулери виступали як організована політична сила ірландського національного руху. Їх підтримували заможні громадяни ірландської еміграції в США, а в самій Ірландії - заможне міське і сільське населення. Основна ж маса населення не знала про те, що відбувається в стінах палати общини, а прихильники феніїв, особливо революційна еміграція в США, відкрито звинувачували гомруперів через їх відмову від революційних методів боротьби, в «зраді національних інтересів» [22, 241].

Англійський уряд уперто відмовлявся надавати Ірландії самоуправління. Єрофєєв у своїй статті наводить цитати із журналу «Фрейзерс мегезін», в яких говориться про те, що Ірландія ще не дозріла для благ власної конституції і остання була б надана їй занадто рано, оскільки народ Ірландії ще не знає як нею користуватися. Такі думки були підхоплені в 80−ті роки противниками гомруля. Лідер консерваторів лорд Сомбері рішуче виступав проти гомруля. Як повідомляє Єрофєєв, на зібранні своїх прихильників говорив, що самоуправління, яке пропонує Гладстон, може успішно функціонувати лише у людей тевтонської раси, а ірландцям воно недоступне [14; 70].

В жовтні 1873 р. була створена Ірландська національна земельна ліга, котра вела тактику бойкоту прихильників британського управління і заохочувала так звані «аграрні злочини».

В 1881 р. уряд оголосив надзвичайний стан. Вибори у листопаді 1885 р. знову привели лібералів до влади, але за такої розстановки сил (ліберали отримали 319 місць в нижній палаті, консерватори - 249, гомрулери − 86) утриматися при владі вони могли лише в союзі із гомрулерами [56, 214]. Тепер від угрупування Тарнелла залежало положення уряду. І воно добилося свого. Одразу ж після повернення до влади Гладстон оголосив про наміри негайно винести на розгляд волонтерів «біль про гомруль» для Ірландії. 8 квітня 1886 р. Гладстон від імені ліберального кабінету вніс в палату біль про гомруль.

Це була перша спроба надати ірландцям самоуправління. Законопроект передбачав встановлення автономного двопалатного парламенту за зразком Дублінського законодавчого органу ХVІІІ ст. при збереженні за Лондоном контролю за економічним життям, включаючи встановлення мита. Із компетенції ірландського виключаються усі питання, повязані із здійсненням зовнішньополітичних військових чи політичних функцій, релігійні питання, поштова справа, чеканка монети. Крім того, Ірландія втрачала право на представництво Вестмінстері [22; 254].

Крім пропозицій уряду політичні діячі Англії і Ірландії пропонували ще три можливі форми гомруля. По-перше, федеративну систему управління за зразком федерації штатів в США. Це був план Чемберлена - передати законодавчим органам регіслату рам - Англії, Шотландії, Уельса і Ірландії право самостійного законодавства в місцевих справах. Центральний парламент залишався у Вестмінстері, і за ним закріплювався контроль за зовнішньою політикою, обороною, управлінням колоніями, митницею і поштою, а також діяльність верховного арбітражного суду [56; 214]. Таким чином, ірландці отримували рівні права із іншими народами Британських островів, що обєднувалися в «єдину націю». Другий варіант пропонував не змінювати конституційного устрою Англії, Уельсу і Шотландії, але ввести особливе законодавство, що поширювалося виключно на ірландські справи під контролем Лондонського парламенту. Третій варіант передбачав відміну «Акту про Унію» і приєднання Ірландії до Англії на підставі «відданості ірландської нації англійській короні» [56; 214]. Це була найбільш радикальна пропозиція , так як зберігаючи монархію, Ірландія заявляла про незалежність рішень своїх внутрішніх проблем і таким чином про політичну рівність із Англією.

−8 червня 1886 р. після довгої боротьби біпль про гомруль було провалено у другому читані 841 голосом проти 311. Чемберлен і 93 ліберали голосували разом із консерваторами проти уряду. Як свідчить М.Тихонова, саме Чемберлена Торнелл охрестив «людиною, що поховала гомруль». Ідея гомруля повисла в повітрі і відродилась лише в 1883 р. Однак і другий біпль Гладстона про гомруль було провалено. Правда, уже не общинами, а палатою лордів. Лише 18 серпня 1914 р. нещасливий законопроект став нарешті законом, але втілення його у життя було відкладене до кінця першої світової війни.

3.2 Визначальні аспекти участі «Шин-фейн» та Ірландської республіканської армії у національно-визвольній боротьбі

В Ірландії існували і схрещували зброю на політичній арені чотири основні політичні угрупування. На крайньому правому крилі знаходились юніоністи, що виступали за збереження без змін унії 1801 р., старих колоніальних порядків. Головною політичною силою ірландського націоналізму аж до 1916−1917 рр. залишалась Ірландська парламентська партія (ІПП) чи гомрупери [22; 263]. Зростання і закріплення в Ірландії нового прошарку - національної буржуазії, а також національної інтелігенції знайшов своє вираження в політичній сфері.

У 1905 р. була створена нова політична партія «Шин−фейн» (з гельської - «ми самі»). В цих словах полягала основна суть політики, яку проводила дана партія. Шинфейнери хотіли, щоб Ірландія розраховувала лише на свої власні сили, а не шукала допомоги чи милості Англії, вони відстоювали ідею незалежності, спираючись лише на власні сили. «Шин−фейн» підтримувала рух за гельську мову і культурне відродження. У своїй політиці «Шин−фейн» виступали проти безуспішних парламентських акцій, не чекаючи від них ніяких результатів. У той же час вони вважали збройну боротьбу нереальною. «Шин−фейн» виступали із пропагандою своєрідної відмови від співпраці з англійським урядом. Керівник партії Артур Тріффіт приводив приклад Угорщини, де політика пасивного опору мала успіх [40; 422].

Ідеї «Шин−фейн» повільно поширювались серед ірландської молоді. Вони не викликали в Ірландії несподіваної пожежі. Лише після 1916 р. все змінилось докорінним чином. Адже в 1916 р. в Дубліні вибухнуло повстання, що очолювалося Ірландською громадянською армією на чолі із Дж. Коллолі. Напевно звідси розпочинається історія утворення і діяльності Ірландської республіканської армії. Так, на думку Г.Токаревського, ІРА виникла в 1905 р. після обєднання Ірландської громадянської армії Дж. Коллолі і «Національних волонтерів» (військова організація партії Шин−фейн).

Тоді, як І.Ніколаєв стверджує, що Ірландська республіканська армія виникла у 1920 р. Напевно можна вважати справедливою думку Гольмана про те, що із 1919 р. Ірландським волонтерам надано назву Ірландської республіканської армії. Адже саме під час назрівання національно−визвольної революції серед ірландського народу поширювалася думка про республіку. А в 1905 р. існувала організація Ірландських волонтерів, що була військовою опорою Шин−фейн.

Ірландські волонтери утворились як народна армія, що переслідувала близькі і зрозумілі широким масам населення загальнонаціональні цілі боротьби за свободу. Саме вони повинні були виступити в якості головної ударної сили в повстанні 1916 р. в Дубліні, що дістало в народі імя «Червоної» чи «Кривавої пасхи». Керівники повстання сподівалися, що приклад повстанців приведе до загальнонаціонального вибуху і в умовах, коли основні збройні сили Англії були зосереджені на фронтах Першої світової війни, до визволення країни від колоніального рабства.

Основний документ повстання − Республіканська декларація, − буржуазно-демократичний за своїм характером, був звернений до усього ірландського народу і мав на меті сприяти створенню загальнонаціональної, антиімперіалістичної коаліції. Декларація стала плодом союзу радикально-демократичного крила національно-визвольного руху з авангардом ірландських робітників. Автори її − Пірс і Коннолі − закликали народ до зброї в ім'я його права «необмежено і повно володіти своєю країною і розпоряджатися її долями». Вони обіцяли ірландцям усю повноту демократичних свобод, щастя і процвітання усієї нації.

Але задумам повстанців не судилося збутися. Ідею повстання в останній момент відмовилося підтримати керівництво Ірландських волонтерів. Із їх загального числа (15−18 тис. чоловік) в бойових діях взяло участь не більше 1 тис. чоловік [22; 279]. Хоча, незважаючи на це, повстанці на протязі тижня героїчно утримували Дублін. Після розгрому повстання керівники, що здалися, були по−звірячому розстріляні британськими карателями. Декілька тисяч чоловік кинуто до концтаборів. «Я назавжди відібю у ірландців бажання бунтувати» - заявляв командуючий британськими каральними силами в Ірландії генерал Дж.Максуелл [22; 273].

Повстання 1916 р. виявилося міцним поштовхом процесу консолідації ірландської нації, фактором швидкого зросту національної свідомості. Раніше непомітний Шин−фейн, чисельність якої скоротилась в перші воєнні роки до маленької групки найбільш близьких однодумців і друзів Гріфітса, несподівано набула популярності. Під знамена цієї організації потяглися десятки і сотні тисяч людей. уже в 1917 р. в містах і сільських округах Ірландії діяло 1,2 тис. (за іншими даними - 2 тис.) місцевих відділень Шин-фейна. До них зараховували себе 250−300 тис. чоловік [22; 281]. Курс гомрулерів на «повну співпрацю і обєднання військових зусиль Ірландії і Англії» довів свою повну нездійсненність.

В грудні 1918 р. національні сили на чолі із «Шин−фейн» отримали повну перемогу на перших післявоєнних парламентських виборах [40; 73]. В результаті виборів «Шин−фейн» завоював 73 із 105 місць в ірландських парламентських округах [22; 284]. Шинфейнери домагалися свого обрання в англійський парламент зовсім не для того, щоб засідати в ньому. Вони переслідували зовсім іншу мету - неспівпраця і бойкот.

Новий 1919 рік став свідком великих подій в Ірландії. Депутати-шинфейлери відмовились засідати у Вестмінстері і в січні оголосили про створення ірландського парламенту - Дойпа [22; 285]. Партія «Шин-фейн» очолить боротьбу ірландського народу у національно-визвольній війні 1919−1921 рр. Ірландська республіканська армія відіграватиме в ній основну роль як військове формування. Партія «Шин-фейн» і ІРА існують та діють і сьогодні. ІРА ніколи не визнавала поділу Ірландії. У цьому її відмінність від партії «Шин−фейн» як легальної організації католицьких націоналістів. Спочатку ІРА вела боротьбу проти англійців за незалежність країни. Після того, як Ірландія стала незалежною державою, головною ціллю ІРА є приєднання Ольстера до Ірландської Республіки. Основним методом досягнення даної цілі тривалий час був терор [26; 173].

Більш як 50−річний досвід боротьби проти метрополії, де поєднується політична, ідеологічна, пропагандистка діяльність, засвідчує витривалість та життєздатність цього угрупування. Фінансування організації відбувається за двома каналами - внутрішнім та зовнішнім. Кошти іззовні, у першу чергу надходять від ірландської діаспори в США, де мешкають близько 25 млн. осіб ірландського походження [24; 173].

ІРА поєднала в собі компоненти національного, релігійного та державного тероризму. Сучасний етап діяльності ІРА розпочався в 1969 р., коли в Ольстері відбулися масові виступи ірландців, здебільшого католиків, проти дискримінаційної політики офіційного Лондона. Ситуація загострилася настільки, що було введено додатковий контингент британських збройних сил, які й стали головною мішенню терористичних акцій з боку Ірландської республіканської армії.

Найбільш гучними терористичними акціями ІРА є вбивство члена королівської родини лорда Маунтватенна (серпень 1879 р.), організація вибуху в «Гранд отелі» у Брайтоні під час зїзду консервативної партії, жертвами якого стало близько 40 осіб, 6 з них загинули [26; 175].

Відкидаючи існуючу в Британії думку про природну схильність ірландців до насилля, Е.Ю.Полякова пише, що «насилля в Ірландії і тероризм, як його специфічна форма - це трагедія для ірландців, і існують вони не самі по собі, а міцно повязані із багатолітньою боротьбою проти англійського панування… коли насилля породжує насилля, коли сформувалась схильність до збройних методів боротьби, склалось уявлення про їх історичну справедливість [47; 16].

Отже, як бачимо багатолітня боротьба ірландського народу проти англійського панування не лише не вирішувала, але й породжувала проблеми, які існують і сьогодні. Так, Ірландська республіканська армія, яка боролася за здобуття незалежності для Ірландії переросла в терористичну організацію, яка порушує мир і спокій, а часто і забирає життя людей.

.3 Причини, хід та наслідки англо-ірландської війни 1919−1921 рр.

Цей важливий період національної історії Ірландії поділяється на два невідємно повязані між собою етапи - англо-ірландську війну 1919−1921 рр., яку історики називають ще ірландською війною за незалежність і громадянську війну, яка розпочалася із літа 1922 р.

Основною причиною розвязання збройної боротьби, на думку істориків (Л.Гольмана, А.Колпакова, В.Куніної, Ю.Саприкіна), стала безкомпромісна політика британського уряду в Ірландії. Її напрямки визначали окрилені військовою перемогою консерватори. Так, лише за період із 1 січня по 8 листопада 1919 р. британські опозиційні війська і королівська жандармерія провели в країні 11 тис. вторгнень в житла ірландців, було винесено близько 1 тис. судових вироків, із них третина - військовими трибуналами [22; 291]. Як бачимо, у ірландців не було іншого вибору ніж приступити до збройної боротьби. 21 січня 1919 року поблизу містечка Солохедберг в Тіплерері група волонтерів із Д.Бріном на чолі атакувала поліцейський ескорт, що охороняв вантаж вибухівки. Остання була захоплена, два жандарми вбито на місці.

Саме ці події історики зазвичай датують як початок англо−ірландської війни, котра влітку 1920 року охопила значну частину країни.

Того ж дня, як повідомляє Гольман, в Дубліні 29 із загального числа 73 обраних на недавніх парламентських виборах шинфейнських депутатів (інші знаходились в британських тюрмах) зібралися в приміщенні ратуші і проголосили себе повноважним законодавчим органом - парламентом. На своїй першій сесії Дойл (парламент) прийняв три важливих документи: «Декларацію незалежності», «Заклик до народів світу» і «Демократичну програму» [6; 319].

В перших двох документах проголошувалася незалежна Ірландська республіка, висувалась вимога виводу із країни усіх іноземних окупаційних (тобто англійських) військ. Дойл звертався із закликом до всіх народів і урядів визнати Ірландію як незалежну державу та забезпечити її представництво на Паризькій мирній конференції. В заклику до народів світу фіксувався «існуючий стан війни між Ірландією і Англією, котрий буде продовжуватися доти, доки країну не залишать британські збройні сили» [22; 291].

В роки англо-ірландської війни під егідою ірландського Дойла робилися безуспішні сапроби побудови ірландської державності. Дойлом був сформований Кабінет Міністрів; крім премєра до нього увійшли 10 керівників міністерств (внутрішніх справ, оборони, закордонних справ, праці, промисловості, фінансів, місцевого самоврядування) і управління (сільським господарством, пропагандою і торгівлі). Однак в умовах військової окупації Ірландії британськими військами діяльність їх в загальнонаціональному масштабі не могла бути широкою і достатньо ефективною.

Як свідчать історики, крім самого Дойла активно діяли Ірландська республіканська армія, створені при міністерстві внутрішніх справ республіканська міліція і республіканські суди.

Англійський уряд зробив спробу знищити Ірландську республіку силою. Чисельність війська була доведена до 60 тис. чоловік. 12 вересня Дойп було оголошено поза законом, а участь в його засіданнях прирівнювалось до політичного злочину [16; 235]. По всій країні розпочалися жорстокі репресії проти шинфейнерів, членів Гелльської ліги, робітничих союзів. Це було фактично оголошення війни ірландському народу, що велася терористичними методами. У відповідь на репресії із осені 1919 р. ІРА посилила активність у боротьбі проти поліції і англійських окупаційних військ.

Осмислення «уроків» 1916 р. сприяло тому, що ідея «прямої конфронтації» повстанських загонів із британською армією поступилася місцем більш гнучкій і реалістичній концепції « ірландської герильї», що здійснювалася силами дрібних повстанських загонів. Бойовики ІРА не прагнули до великих битв, щоб уникнути зайвих втрат. ІРА розраховувала лише на власні сили. у неї не було достатньо великих військових формувань і зброї для війни в польових умовах. Однак вистачило сил, щоб протиставити англійським окупаційним військам досить ефективну і грізну зброю - партизанську народну війну.

Гольман називає її «війною по-ірландськи». Напевно, можна погодитись із цією думкою, адже якщо поглянути на всю історію національно−визвольної боротьби ірландського народу, то можна стверджувати, що партизанська війна не припинялася, ірландський народ уперто не хотів коритися англійцям. «Війною по-ірландськи» керували головним чином командири місцевих підрозділів ІРА, що дуже часто діяли на свій страх і ризик, без достатньої координації із сусідніми формуваннями і Головним штабом, що знаходився в Дубліні [22; 265].

Одночасно із бойовими діями в сільській місцевості повстанці нападали на англійські війська, поліцію і чиновників колоніальної адміністрації в містах.

До осені 1920 р. ІРА притримувалася тактики несподіваних, добре підготовлених атак на казарми, жандармські пости, патрулі, постійно тримаючи в руках тактичну ініціативу. Часто влаштовували засади на дорогах, вибухи мостів, руйнування телефонних ліній [22; 286]. Весною 1920 р. королівській ірландській жандармерії було наказано залишити свої пости в сільській місцевості і сконцентруватися на містах. В результаті обширні райони країни виявилися фактично під контролем ІРА. Як стверджує Гольман у «Истории Ирландии», у цьому ж році відбулася її реорганізація і головною ударною силою стають так звані «летючі колони» - відбірні бойові групи різної чисельності, що створювалися на базі територіальних батальйонів і бригад [22; 256].

В таких умовах британська влада вирішила зробити ставку на створенні виключно із англійців - учасників світової війни, головним чином відставних офіцерів британської армії - спеціальні каральні формування, так звані «допоміжні» і «чорно−сірі». Восени 1920 р. їх нараховувалося уже 15−16 тис. і фактично вони замінили розвалену королівську жандармерію [22; 296]. Як свідчать історики, нові загони високооплачуваних (їм платили від 10 шилінгів до 1 фунта за день «роботи») найманців британського імперіалізму за короткий час перетворили Ірландію в царство насилля, безмірного кривавого терору. В боротьбі з революційною Ірландією англійські політики намагалися протиставити Ольстер решті країни. Із цією метою в Ольстері був оголошений набір до англійських окупаційних військ для служби в Ірландії. Розраховуючи, що служба в армії може стати єдиним виходом для багатьох ольстерських безробітних, англійці намагалися використати їх.

В так званій «війні чорно-сірих», що розгорнулася восени 1920 р. ІРА довелося змінити свою тактику. Невеликі ворожі загони, організовані на зразок команди, пересувалися із великою швидкістю на озброєних важкими кулеметами вантажівках. Вони швидко реагували на дії республіканських «летючих колон». Бойовики ІРА змушені були перейти до оборони, їх головним тактичним засобом стала тепер засідка.

В цей час до Ірландії була направлена спеціальна комісія в складі А.Гедерсона і У.Адамсона для ознайомлення із ситуацією в країні. Будучи переконаними противниками революційної визвольної боротьби ірландського народу, представники лейбориської верхівки на відміну від британського уряду, займали, однак, більш гнучкі позиції, виступаючи за припинення військового терору і за переговори із республіканцями [22; 297]. Ними був складений звіт, назви шести розділів якого говорять самі за себе: «Загальний терор», «Підпали», «Знищення власності», «Грабунок», «Насилля над особистістю», «Розстріли». Підкреслюючи силу і ефективність супротиву ІРА, автори звіту відмічали, що «без співчуття і підтримки більшості населення вона не змогла б існувати».

На весну 1921 р. військові дії в Ірландії набули широкого розмаху. Уряд Великобританії зрозумів, що «лобова атака» на ірландський народ цього разу безнадійно провалилась і прийшов час шукати нових шляхів. Придушення ірландської революції проводилось під маскою боротьби із анархією в Ірландії. Але перспективи англійського колоніального режиму в Ірландії ставали все більш невиразними. Ірландська війна коштувала британській скарбниці 1,5 млн. ф.ст., в ній брало участь близько 100 тис. англійських солдат і поліцейських [46; 120]. Крім того, неспокійно було і в інших колоніях, в Індії та Єгипті. Тому правлячі кола Великобританії все більше схилялися до необхідності завершення війни із Ірландією. Серед шинфейлерського керівництва також було не мало осіб, які прагнули покінчити з війною, що затягувалась. Але все-таки більшість, у тому числі і премєр-міністр Д. Валера відстоювали думку про необхідність продовження бойових дій. В кінці березня 1921 року Дойп нарешті офіційно оголосив Англії війну від імені Ірландської республіки. Однак 11 липня за пропозицією британського уряду військові дії було зупинено [22; 305]. Під час перемиря обидві сторони вели активні дипломатичні переговори.

Серед шинфейнерського керівництва не було єдиної думки відносно того, на яких умовах підписувати мирний договір із Англією. Праві найбільш помірковані націоналісти на чолі із Гріфітсом були згідні принести в жертву повну політичну незалежність і задовольнитися запропонованим Англією статусом домініону. Більш радикальні (Д.Валера, К.Бругга, О.Стеа і більшість військових керівників) не хотіли миритися із подібними поступками, твердо відстоюючи думку про республіку.

Нарешті переговори завершились підписанням 6 грудня 1921 р. англо-ірландського договору [22; 307]. Згідно із яким Ірландія без шести північно-східних графств набувала статусу британського домініону під назвою « Ірландська вільна держава». Англійський віце-король мав бути замінений генерал-губернатором (символ збереження британського верховенства), ірландські парламентарії повинні були приносити присягу англійській короні. В трьох ірландських портах зберігались британські військово-морські бази, на домініон накладались важкі фінансові повинності: виплати збитків, шість графств Ольстера - промисловий північний схід Ірландії відривався від неї [22; 307].

Цей договір був компромісом між ослабленою Англією і наляканими розмахом визвольної боротьби народу ірландськими лідерами. Він не приніс повної незалежності, фіксував господарський і політичний поділ країни.

Разом з тим Договір зафіксував вимушений відступ британського імперіалізму, його відмову від методів прямого колоніального господарювання, перехід, уперше в його історії, до неоколоніальної схеми.

Отже, ірландська національно-визвольна революція залишилася незавершеною. В цей період не було досягнуто повної політичної незалежності. Відбувся поділ країни, відрив від національної території її найбільш економічно розвиненої частини. Однак, революція, хоч і незавершена, нарешті поклала край неподільному британському пануванню в країні.

Висновки

Ірландський народ вів одну з найдовших в історії людства боротьбу за національне визволення. Починаючи із ХІІ ст. (тобто із початку колонізації) Ірландія вела невпинну боротьбу. Повністю колонізувати Ірландію Англії вдалося у другій половині ХVІІ ст. Саме цьому періоду ірландської історії присвячений перший розділ даної роботи. Ірландське повстання середини XVII ст. було результатом земельних конфіскацій і колоніального гніту Ірландії при Тюдорах і перших Стюартах.

В повстанні взяли активну участь різні прошарки населення. Керівництво належало феодальній знаті і католицькому духовенству. Ірландці не були затятими католиками, але саме католицизм виявився знаменем національно-визвольної боротьби проти протестантської Англії. Народні виступи були придушені О.Кромвелем із надзвичайною жорстокістю. Підкорення країни проходило з масовим винищенням місцевого населення. Таким чином, Ірландія стає колонією Англії. Але ірландці не припиняють опір. У 1689 р. вони піднімають нове повстання. Але й ця спроба ірландського народу відновити незалежність своєї країни виявилася невдалою.

Не маючи змоги діяти відкрито, ірландці створюють таємні товариства і переходять до підпільної, партизанської війни, яка продовжуватиметься протягом усієї національно-визвольної боротьби. Товариство «Обєднані ірландці». діяло досить ефективно і зробило навіть спробу підняти у 1798 р. повстання в країні, але спроба виявилася невдалою. Та те, чого не змогла зробити англійська влада, зробило природне лихо, а саме великий голод в Ірландії 1846−1848 рр., що розпочався через неврожаї картоплі. Саме голод став причиною масової міграції ірландського народу. У другому розділі ми робимо спробу проаналізувати причини, напрями та наслідки ірландської еміграції. Ця проблема залишалась актуальною для Ірландії аж до кінця ХХ ст.

Вивчаючи тему національно-визвольної боротьби ірландського народу не можна було оминути питання ірландської еміграції, оскільки вона зробила значний вклад у підтримку визвольної боротьби. Рятуючись від голодної смерті, емігруючи до інших країн, в основному до США, ірландці не поривали звязків із своєю батьківщиною, і намагались зробити усе можливе для звільнення її з-під влади Великобританії. Вони вступали до армій, які воювали проти Англії, надавали фінансову допомогу національно-визвольному рухові. Так, наприклад, коли у Ірландії у 1858 р. була створена організація феніїв, яка боролася за проголошення незалежності Ірландської республіки, то подібна їй була створена і в США серед ірландської еміграції.

Організація феніїв в Ірландії була підпільною, оскільки доводилось діяти в умовах переслідування владою, а фенії США діяли цілком легально. Вони збирали кошти, купували зброю та намагалися переправити все це до Ірландії для підтримки національно-визвольного повстання. Але цим задумам не судилося здійснитися. І чергове повстання 1867 р. було придушено. Але варто віддати належне ірландцям, які прагнули будь−що досягти поставленої мети. Розуміючи неспроможність досягти незалежності за допомогою зброї, ірландці обирають інший шлях. Ірландія робить спробу відстояти своє право на самовизначення конституційним шляхом. Так, члени створеної в 1870 р. Ірландської ліги гомруля (самовизначення) застосовували різні методи політичної боротьби, зокрема обструкції, для досягнення поставленої мети.

На кінець 70−х років гомрупери перетворились на організовану політичну силу, яку підтримували навіть заможні громадяни ірландської еміграції в США. І не зважаючи на відчайдушний опір і небажання англійського уряду надати Ірландії право на самоуправління, гомрулери все-таки досягли свого, хоча лише у 1914 р. Але остаточному втіленню в життя закону про гомруль завадила Перша світова війна.

Вагому роль у розвитку національно-визвольної боротьби відіграла діяльність політичних партій «Шин-фейн» та Ірландської республіканської армії. Партія «Шин-фейн» (з гельської «ми самі») зявилась на політичній арені Ірландії на початку ХХ ст. В її назві фактично закладені основні принципи політики, яку проводила дана партія, а саме здобуття незалежності власними силами. Діяльність Шин-фейн та Ірландської республіканської армії у період національно-визвольної боротьби була тісно повязаною. Шин-фейн очолила англо-ірландську війну 1919−1920 рр., а ІРА відіграла основне значення як військове формування. До нинішнього часу Шин-фейн діє як політична партія, а діяльність ІРА оцінюють як терористичну.

Національно-визвольна боротьба ірландського народу виявилась не завершеною. Не вся територія Ірландії отримала незалежність. Шість північноірландських графств, які в літературі часто називають просто Ольстер, залишилися у складі Великобританії. ІРА не визнала такого поділу і поставила собі за мету боротися за приєднання Північної Ірландії до Республіки Ірландія. Методом цієї боротьби було обрано терор. Проблема ірландського національного тероризму, що породжена злочинною політикою Англії, залишається невирішеною і до нинішнього часу.

На сьогоднішній день Республіка Ірландія займає приблизно 83% площі острова Ірландія. Включає 26 графств, що входять до складу історичних провінцій Ірландії Ленстера, Манстера і Коннахта, а також 3 графства (Каван, Долегоп і Монахан), що відносяться до провінції Ольстер. Із 1922 по 1943 р. Ірландія входила до Британської співдружності націй. До 1937 офіційно називалася Ірландська вільна держава, з 1937 по 1949 - Ейре. У 1949 р. була проголошена Ірландська республіка.

Отже, семисотлітня боротьба ірландського народу увінчалася частковим успіхом. Ірландці вибороли своє право на державність, довівши не лише Англії, але й для всього світу, що вони не просто місцеве населення, а нація.

Список використаних джерел та літератури

1.Atlas of Irish history. − Dublin: Gill and Macmillan, 2000. - 72 p.

2.Алексеев К. Ирландское восстание конца ХVІІ века // Вопросы истории. - 2004. - № 11. - С. 54-62.

.Арон Р. Мир і війна між націями. - К., 2000. - 417 с.

.Афанасьев Г. История Ирландии − СПб: Брокгауз−Ефрон, 1907. - 312 с.

.Бирюков И. Ольстер - горящая земля. - М., 1975. - 190 с.

.Бирюков И. Ольстер. Кризис британской империалистической политики. - М., 1985. - 221 с.

.Всемирная история в 24 томах. − Т.13. Европа в период аглийской революции / Бадак А., Войнич И., Волчек Н., Минск, 1996. - 923 с.

.Всемирная история в Х томах. Т. V. - М., 1958. - 876 с.

.Всемирная история в Х томах. Т. VІІ. - М., 1960. - 909 с.

.Всемирная история в Х томах. Т. VІІІ. - М., 1961. - 985 с.

.Гула К.О. Шляхи врегулювання конфлікту в Північній Ірландії (1968-2007 рр.): дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / Гула Катерина Олександрівна; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова − К., 2009. − 210 с.

.Дейвіс Н. Європа. Історія / Петро Таращук (пер.з англ.). − К. : Основи, 2000. − 1464 с.

.Джексон Т.А. Борьба Ирландии за независимость: Пер. с англ /Джексон Т.А.−М.: Иностр .лит., 1949. − 362 с.

.Ерофеев Н. Ангийский колониализм и стереотип ирландца в ХІХ веке // Новая и новейшая история. − 1980. − № 5. - С. 109-115.

.Ерофеев Н. Английский колониализм в середине ХІХ века М.: 1977. - 435 с.

.Ерофеев Н. Великий голод 1846−1848гг. в Ирландии // Новая и новейшая история. − 1974. − № 1. - С. 35-44.

.Ерофеев Н.А. Английский колониализм и стереотип ирландца в 19 в. // Новая и новейшая история. − 1980. − № 5. − С. 61 - 73.

.Загладина, Х. Т. Джеймс Конноли : [Ирл. революционер] / Х. Т. Загладина М., 1985. - 228 с.

.Зимулина Л. Ирландская республиканская армия // Вопросы истории. − 1973. − № 8. - С. 92-99.

.Зимулина Л.А. Ирландская республиканская армия // Вопросы истории. − 1973. − № 8. − С. 130 - 141.

.Ирландское национальное движение 1782−1873 гг. Хронология, Организации, Персоналия. Пособие по истории нового времени. − Воронеж: ВГУ, 1998. − 76 с.

.История Ирландии. / Отв. ред. Л.И.Гольман. М.: 1980. - 972 с.

.Керженцев П. Ирландия в борьбе за независимость / Керженцев П.− 3-е, перераб. и доп. изд. − М.: Гос.соц.-экон.изд-во, 1936. − 246 с.

.Кертман Л. География, история и культура Англии. М., 1979. - 312 с.

.Козак Т.М. Регіоналізм та внутрішньодержавна регіоналізація у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка − Л., 2003. − 18 с.

.Кожушко Е. Современный терроризм. − Минск, 2000. - 202 с.

.Колпаков А. Ирландия - остров мятежный. М.: 1963. - 92 с.

.Колпаков А.Д, Проблема Ольстера // Новая и новейшая история. − 1971. − № 1. − С. 34 - 51.

.Колпаков А.Д. Актуальные проблемы истории Ирландии и ирландская историческая наука // Вопросы истории, − 1970. − № 9. − С. 171 - 179.

.Колпаков А.Д. Ирландия на пути к революции. − М.: Изд-во МГУ, 1976. − 278 с.

.Конноли Д. Рабочий класс в истории Ирландии. Отвоевание Ирландии: Пер. с англ. / Конноли Д.− М.: Прогресс, 1969.−303 с.

.Крушинський Ф. Національна революція в Ірландії. − Париж : Видання "Української визвольної бібліотеки", Б.р.. − 176 с.

.Конноли Дж. Рабочий класс в истории Ирландии. М.: 1969. - 712 с.

.Кунина В. Майкл Девитт - сын ирландского народа. М.: 1973. - 315 с.

.Кунина В.Э. Майкл Девитт (1846 − 1906). Страницы жизни и борьбы. − М.: Мысль, 1986. − 159 с.

.Кучменко Е. М.. Ірландія і ольстерська криза, пошуки шляхів її подолання у другій половині ХХ століття: (Історичний огляд) / НАН України; Інститут історії України. − К., 2000. − 98 с.

.Лавровский В. Барг М. Английская буржуазная революция. М.: 1958.- 220 с.

.Месі Е. Легендарна Ірландія: Мандрівка по кельтських пам'ятках і міфах / Олександр Мокровольський (пер.з англ.). − К. : Юніверс, 2006. − 280 с.

.Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. В 3−х томах, т.2 М. 1981. - 612 с.

.Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. В 3−х томах, т.3 М. 1981. - 743 с.

.Николаев И. Опыт Великобритании в пример // Независимое военное обозрение. − 2002. − № 42. - С. 47-50.

.Осипова Т.С. Освободительная борьба ирландского народа против английской колонизации. − М., 1962. − 204 с.

.Павленко А.П. Ирландцы в Англии и Шотландии (особенности этнического развития) // Расы и народы. − 1978. − № 8. − С. 226 - 236.

.Павлова Т. Железом и кровью // Новая и новейшая история № 6, 1980.

.Павлова Т.А. Кромвель / Т.А. Павлова. −М.: Мол. гвардия, 1980.−352с.,

.Полякова Е. Ирландия в ХХ веке М.: 2002. - 449 с.

.Полякова Е. Ольстер: истоки трагедии. М.: 1980. - 256 с.

.Рыбалкина И. Истоки североирландского кризиса. М.: 1981. - 108 с.

.Сапрыкин Ю.М. Английское завоевание Ирландии. − М.: Высш. шк., 1982. − 174 с.

.Сапрыкин Ю.М. О причинах ирландского восстания 1641 года // Вестник Московского ун−та. Сер. Историч. Науки. − 1960. − № 4. − С. 52 - 73.

.Сахновський О.Є. Ірландський автономізм у роки Першої світової війни: позиція Партії гомруля та політика британських урядів: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича − Чернівці, 2006. − 20 с.

.Страны и народы. Зарубежная Эвропа. Западная Европа. М.: 1979. - 210 с.

.Сыч А. О роли европейской иммиграции в социально−економическом развитии США. // Вопросы истории. − 2005. − № 3. - С. 130-141.

.Теленко О.М. Ольстерська проблема в політиці Великої Британії: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка − Л., 2006. − 17 с.

.Тихонова М. Джон Брайд и проблема самоуправления в Ирландии // Новая и новейшая история. − 2005. − № 1. - С. 45-52.

.Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. − М.: 1995. - 717 с.

.Устименко Ю.В. Познакомьтесь: Ирландия / Устименко Ю.В.; Ред. Л.Р. Серебрянный − М.: Мысль, 1978.− 205 с.

.Черняк Е. Б. Массовое движение в Англии и Ирландии в конце XVIII − начале XIX в. / Черняк Е.Б.; Ред. И.М.Майский; АН СССР. Ин-т истории. − М.: АН СССР, 1962. − 720 с.

.Шахназаров О. Ирландия: нерешенные проблемы. − М.: 1986. - 305 с.