Сутність і зміст педагогічної етики
Сутність
і зміст педагогічної етики
У наш
час зростає значення педагогічної етики в школах різних напрямів і різних
рівнів підготовленості. Це пов’язано з прагненням постійно вдосконалювати
педагогічні норми щодо відносин, які змінюються в школі.
Потреба вдосконалення процесу формування
педагогічної етики обумовлено перш за все демократизацією суспільних відносин
і, як наслідок, зростання ролі свободи вибору. В свою чергу розширення свободи
вибору пов’язано, по-перше, із збільшенням числа об’єктів вибору (в усіх сферах
і на всіх рівнях життя); по-друге, з розширенням діапазону можливих варіантів
поведінки, норм і цінностей; по-третє, із залученням в процес морального вибору
все більш широких мас людей (і навіть дітей); по-четверте, з відсутністю
готових шаблонів і стереотипів вибору моральної поведінки в багатьох ситуаціях.
Крах
системи етичних цінностей попереднього покоління, відсутність етичних
орієнтирів у більшості молоді, що вчиться, невміння скоювати вибір етичної
поведінки роблять проблему що вивчається надзвичайно актуальною.
Метою статті являється визначення сутності
і зміст педагогічної етики.
Проблемою
формування педагогічної етики займалися протягом багатьох століть, займались
філософи, психологи, педагоги. Великий внесок в наукову розробку проблеми
педагогічної етики внесли давньогрецькі філософи: Демокрит, Платон, Аристотель.
Їх етичні ідеї розроблялися вітчизняними педагогами: Г.С. Сковородою, Т.Г. Шевченком,
Н.І. Пироговим, К.Д. Ушинським, А.В. Духновичем, Б.Г. Грінченком, П.А. Грабовським
та іншими українськими просвітителями і педагогами. В XX столітті педагогічна
етика отримала подальший розвиток в працях А.С. Макаренка, В.А. Сухомлинського,
В.Ф. Шаталова, С.І. Подмазина, І.Д. Беха, А.М. Растригіной. Дослідники
різних періодів дослідження розвитку педагогічної етики приходять до загального
висновку – вчитель високої кваліфікації – гуманіст за своєю
особистісно-професіональною суттю.
Наприкінці
XX століття, коли
багато фахівців у галузі етики почали говорити про кризу етики, про втрату нею
престижу й ролі в суспільстві, стало зрозуміло, що в сучасних умовах в розвитку
етики виявляються дві основні тенденції. Перша – неспроможні або
малопродуктивні в сьогоднішній ситуації постмодерну претензії етики на
беззастережне моралізаторство, і на подальші теоретико-аналітичні зусилля, що
приводять нерідко до схоластики. Друга тенденція – рятівна, на нашу думку, для
етики й, безумовно, продуктивна для суспільства – це звернення її до проблем
прикладного характеру, реальне перетворення її в те, про що говорив ще
Аристотель – у «практичну філософію».
Етика педагога – феномен, на нашу думку, абсолютно особливий. Та
все ж її сутність і зміст, як і будь-якої професійної етики, найбільш повно й
послідовно розкривається за допомогою аналізу її структури, у якій виділяють чотири
основні блоки:
1) етика ставлень педагога до праці, до предмета своєї
діяльності;
2) етика стосунків «по вертикалі» – у системі «педагог –
учень», яка розглядає основні принципи, норми цих стосунків і вимоги, що
висуваються до особи й поведінки педагога.
3) етика стосунків «по горизонталі» – у системі «педагог –
педагог», у якій розглядаються ті стосунки, що регламентовані не стільки
загальними нормами, скільки специфікою діяльності й психології педагога.
4) етика адміністративно-ділових стосунків
педагога й керівних структур, яка приписує обом сторонам певні «правила гри»,
спрямовані на оптимізацію управління системою освіти.
Пропонований
підхід не претендує на роль «істини в останній інстанції», але він дозволяє
поставити й розглянути найважливіші проблеми педагогічної культури, такі, як
етичні й психологічні аспекти професійної діяльності педагога. Для цього, перш
за все, необхідно виявити специфіку цієї діяльності.
Педагогічна
мораль – це система етичних вимог, що висуваються до вчителя в його
ставленні до самого себе, до своєї професії, до суспільства, до дітей та інших
учасників навчально-виховного процесу. Вона є одним з регуляторів поведінки
вчителя в педагогічній праці. Система вимог педагогічної моралі є виявом
професійного обов’язку вчителя, його етичних обов’язків перед суспільством,
педагогічним колективом і перед своїм покликанням. Загальна норма педагогічної
моралі є широкою й змістовною вимогою, охоплює найтиповіші ситуації й становить
найширшу вимогу вчителя до педагогічної праці, учнів та їхніх батьків, колег,
що дає загальний напрям його поведінці. Окрема етично-педагогічна норма узагальнює
більш вузьке коло стосунків і фактів поведінки вчителя й розкриває частину
змісту й обсягу вимоги, що міститься в тій або іншій загальній формі.
Категорії
педагогічної етики. Педагогічна етика розглядає сутність основних категорій
педагогічної моралі й моральних цінностей. Моральні цінності – це система
уявлень про добро і зло, справедливість і честь, які є своєрідною оцінкою
характеру життєвих явищ, етичних достоїнств і вчинків людей тощо. До
педагогічної діяльності застосовують усі основні моральні поняття, проте окремі
поняття відображають такі риси педагогічних переконань, діяльності й стосунків,
які виділяють педагогічну етику у відносно самостійний розділ етики.
Серед цих категорій – професійний педагогічний обов’язок,
педагогічна справедливість, педагогічна честь і педагогічний авторитет.
Педагогічна справедливість взагалі характеризує
відповідність між достоїнствами людей та їхнім суспільним визнанням, правами й
обов’язками; педагогічна справедливість має специфічні риси, будучи своєрідним
мірилом об’єктивності вчителя, рівня його етичної вихованості (доброти,
принциповості, людяності), що виявляється в його оцінках вчинків учнів, їхнього
ставлення до навчання, суспільно корисної діяльності та ін. Справедливість – це
етична якість учителя й оцінка його впливу на учнях, що відповідає їхнім
реальним заслугам перед колективом. Специфіка педагогічної справедливості
полягає в тому, що оцінка дії й відповідна реакція на неї знаходяться в
педагога й учнів на різних рівнях етичної зрілості, визначення міри
об’єктивності більшою мірою залежить від педагога.
Професійний педагогічний обов’язок – одна з найважливіших
категорій педагогічної етики. У цьому понятті сконцентровано уявлення про
сукупність вимог і моральних розпоряджень, що висуває суспільство до особи
вчителя, до виконання професійних обов’язків: здійснювати певні трудові
функції, правильно будувати взаємостосунки з учнями, їхніми батьками, а також
колегами по роботі. Основою професійного педагогічного обов’язку є об’єктивні й
актуальні потреби суспільства в навчанні й вихованні підростаючих поколінь. У
професійному обов’язку педагога запрограмована необхідність творчого ставлення
до своєї праці, особлива вимогливість до себе, прагнення до поповнення
професійних знань і підвищення педагогічної майстерності, необхідність
поважного й вимогливого ставлення до учнів і їхніх батьків, уміння вирішувати
складні колізії й конфлікти шкільного життя.
Професійна честь у педагогіці – це поняття, що виражає
не лише усвідомлення вчителем своєї значущості, але й суспільне визнання,
суспільну пошану його моральних заслуг і якостей. Високо розвинуте усвідомлення
індивідуальної честі й особистої гідності в професії педагога виділяється виразно.
Якщо вчитель у своїй поведінці й міжособистісних стосунках порушує вимоги, що
висуває суспільство до ідеалу педагога, то відповідно він демонструє зневагу до
професійної честі й гідності. Честь учителя – суспільна оцінка його реальних
професійних переваг, що виявляються в процесі виконання ним професійного
обов’язку.
Педагогічний авторитет учителя – це його моральний
статус у колективі учнів і колег, це своєрідна форма дисципліни, за допомогою
якої авторитетний учитель регулює поведінку вихованців, впливає на їхні
переконання. Педагогічний авторитет залежить від попередньої морально-етичної
та психолого-педагогічної підготовки вчителя. Рівень його визначається глибиною
знань, ерудицією, майстерністю, ставленням до роботи і т. ін.
· увага й визнання
гідності людини;
·
прийняття її такою, якою вона є;
·
визнання різноманітності й неповторності її особи;
·
визнання права людини на самовизначення тією мірою, якою це
створює загрозу її особі або тим, хто її оточує, на реалізацію власних
потенційних можливостей і право на помилку;
·
не засуджуване ніким ставлення до людини;
·
віра в людську здатність до змін, поліпшення, розвитку;
·
реалізацію права особи на підтримку з боку найближчого оточення й
суспільства.
Для становлення педагога як професіонала
гуманістичну спрямованість його особи необхідно розвинути до гуманістичної системи
світогляду й переконань у необхідності надання допомоги людині, зміни її
ситуації. А цей розвиток можливий лише через розвиток морально-гуманістичних
якостей особи педагога, таких, як альтруїзм, доброта, справедливість,
терпимість, порядність, відповідальність, обов’язок, честь, гідність тощо.
Узагальнюючи й систематизуючи особистісні якості, значущі для
професії педагога, їх можна розподілити на чотири групи.
1) морально-гуманістичні якості, обумовлені специфікою
цього виду професійної діяльності: любов до людей, гуманність, доброзичливість,
альтруїзм, толерантність, відповідальність, обов’язок, честь і ін.
2) психологічні характеристики, які
забезпечують придатність до цього виду діяльності: високий рівень протікання
психічних процесів, стійкий психічний стан, високий рівень емоційних і вольових
характеристик.
3) психоаналітичні якості, які створюють основу для
вдосконалення педагога як професіонала (самоконтроль, самокритика, самооцінка),
а також якості, які відображають стресостійкість, психофізична
тренованість, саморегуляція).
4) психолого-педагогічні якості, які
забезпечують встановлення ефективних взаємостосунків з усіма об’єктами й
суб’єктами діяльності (комунікативність, терпимість, візуальність,
красномовність, фактичність).
Перша група якостей – морально-гуманістична – є визначальною.
Важливе місце тут займає альтруїзм – здатність робити добро іншій людині,
незалежно від її походження, віри, соціального статусу, користі, яку вона
приносить суспільству. Установка альтруїзму висуває до педагога високі вимоги –
уміння піднестися над особистими бажаннями та потребами й віддати безумовний
пріоритет потребам дитини.
Друга група якостей – це психологічні характеристики особи,
які визначають здібності до цього виду діяльності. Для педагога важливими вимогами
до психічних процесів є: сприйняття, пам’ять, міркування, мислення; психічні
стани: апатії, стресу, тривожності, депресії, уваги як частини усвідомлення;
емоційність (стриманість) і вольові (наполегливість, послідовність)
характеристики.
Психологічна відповідність вимогам професії опиняється у
важких, кризових ситуаціях, коли потрібна зібраність і мобілізація всіх
внутрішніх ресурсів для вирішень проблеми, яка виникла. У роботі з людьми
психологічні вимоги базуються на зібраності й увазі, розумінні іншого, прояві
таких вольових якостей, як терпимість, самовладання. Без цих характеристик
психіки неможлива ефективна робота в цій професії.
Третя
група пов’язана з психоаналітичними якостями, такими, як самоконтроль,
самокритичність, самооцінка власних вчинків, самоаналіз своєї діяльності, а
також стресостійкість,
фізична тренованість, самовиклик, уміння переключатися й керувати своїми
емоціями.
До четвертої групи якостей належать: комунікативність
(здатність швидко встановлювати контакт); візуальність (зовнішня
привабливість); красномовність (уміння слухати й переконувати).
Таким
чином педагогічна етика визначає характер взаємовідносин між вихователем і
вихованцем, які активно впливають на результативність педагогічного процесу.
Морально-гуманістичні якості педагога визначаються основою педагогічної етики.