Форми ЛФК та рухові режими
Мiнiстерство
освіти та науки України
Вищий
навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет
розвитку
людини “Україна”
Горлiвський
регіональний інститут
Кафедра
фізичної реабілітації
КОНТРОЛЬНА
РОБОТА
з
дисципліни: Лікувальна фізкультура
На
тему: «Форми ЛФК та рухові режими»
студентки 1-го
курсу денної форми навчання
напряму
підготовки 0102 – фізичне виховання і спорт
спеціальності
6.010200 – фізична реабілітація
Бобіної Марини
Андріївни
Викладач: Сучков
С.А.
Горлівка
2009
1.
Форми ЛФК
ЛФК
застосовують у таких формах — ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна
гімнастика, самостійні заняття, лікувальна ходьба, теренкур, спортивні вправи
та ігри, гідрокінезитерапія.
Ранкову гігієнічну гімнастику виконують після нічного
сну у палатах, залах ЛФК. У післялікарняний період реабілітації її рекомендують
проводити на відкритому повітрі, з музичним супроводом, поєднуючи з
прогулянками і водними процедурами. Основними завданнями ранкової гігієнічної
гімнастики є: збудження організму після нічного сну, підняття загального тонусу
хворого, надання йому бадьорого настрою і приведення організму у робочий стан.
Комплекси ранкової гігієнічної гімнастики складаються із загальнорозвиваючих
вправ. Тривалість її від 5 до 20 хв.
Лікувальна гімнастика — головна форма ЛФК. Вона
розв'язує основні завдання лікувальної дії фізичних вправ. У комплекс
лікувальної гімнастики включають вправи для загального розвитку і спеціальні.
Співвідношення їх залежить від характеру захворювання чи травми, методу
лікування, клінічного перебігу хвороби, стану хворого, рухового режиму і
періоду застосування ЛФК, етапу реабілітації.
При навчанні спеціальних вправ реабілітолог має показати, як
виконувати вправи, і вимагати від хворого точного повторення рухів. Це дуже
важливо при лікуванні хворих з травмами, опіками, після операцій, оскільки
неправильно виконана вправа може посилити больові та неприємні відчуття, через
що пацієнт відмовиться від подальшого лікування фізичними вправами.
Заняття лікувальною гімнастикою складаються з трьох частин:
вступної, основної та заключної.
Основна частина становить 50-70 % часу заняття лікувальною
гімнастикою. У ній вирішують головні завдання. Вправи для загального розвитку
чергують зі спеціальними. У санаторно-курортних умовах додатково включають спортивно-прикладні
вправи.
Заключна частина заняття з лікувальної гімнастики триває 10-20 %
часу. її завданням є зменшення фізичного навантаження і приведення організму до
спокійного стану. Цього досягають, виконуюючи дихальні вправи, ходьбу, вправи
на розслаблення.
При проведенні занять з лікувальної гімнастики слід дотримуватись
таких методичних правил:
1.Характер вправ,
фізіологічне навантаження, дозування і вихідні положення мають відповідати
загальному стану хворого, віку і ступеню тренованості.
2.Фізичні вправи мають
впливати на весь організм.
3.У занятті слід
використовувати вправи для загального розвитку і спеціальні.
4. При складанні плану заняття слід дотримуватись принципів
поступовості та послідовності у підвищенні і зниженні фізичного навантаження,
витримуючи оптимальну фізіологічну криву навантаження.
5. При доборі і виконанні вправ необхідно зберігати черговість роботи
м'язових груп, що залучаються до їх виконання.
6. У лікувальному курсі потрібно щодня частково змінювати і
ускладнювати вправи, що застосовуються. У заняття лікувальною гімнастикою слід
вводити 10-15 % нових вправ, а вже відомі повторюються для того, щоб
забезпечити закріплення рухових навичок.
7. У передостанні 3-4 дні курсу хворих навчають тих гімнастичних
вправ, що будуть рекомендовані у наступних заняттях у домашніх умовах.
8. Обсяг методичного матеріалу, інтенсивність та складність
фізичних вправ у занятті мають відповідати руховому режиму, що призначений
хворому.
Методи проведення лікувальної гімнастики залежать від характеру
захворювання або травми, етапу лікування, рухового режиму періоду застосування
фізичних вправ. Розрізняють такі методи: індивідуальний, малогруповий,
груповий і самостійний. На початку І періоду (щадний) заняття лікувальною
гімнастикою проводять за індивідуальним методом, а у його кінці хворих з
однаковими захворюваннями і клінічним перебігом хвороби, функціональними
можливостями організму можна об'єднати у групи з 3-4 осіб. З такими
нечисленними групами розпочинаються заняття у II періоді (функціональний).
Однак деякі хворі, за призначенням лікаря, можуть продовжувати заняття
індивідуально. У III періоді (тренувальному) переважає груповий метод проведення
занять лікувальною гімнастикою і використовується він у післялікарняних етапах
реабілітації, але застосовується і самостійний метод, якщо пацієнт з різних
причин не може відвідувати медичний заклад. У таких випадках для нього
розробляється комплекс вправ, перевіряється здатність самостійно правильно їх
виконувати і призначаються терміни для періодичного медогляду і корекції
комплексів вправ для самостійних занять.
Для проведення індивідуальних і групових занять реабілітологу
надається певний час.
Самостійні (індивідуальні), заняття лікувальною гімнастикою
рекомендуються у формі комплексу спеціальних фізичних вправ, що хворі виконують
самостійно кілька разів протягом дня. Вони вивчаються пацієнтом в присутності
реабілітолога і застосовуються спочатку для попередження ускладнень, розвитку
компенсаторних рухів, а згодом для відновлення рухових навичок, фізичних
якостей і функцій організму. Індивідуальні заняття значно підвищують
ефективність лікувальної гімнастики. Ця форма ЛФК має особливе значення при
лікуванні пошкоджень опорно-рухового апарату, центральної та периферичної
нервової системи, у післяопераційний період.
Лікувальна ходьба застосовується на етапі реабілітації у
стаціонарі у напівпостільному і вільному рухових режимах, для відновлення
ходьби після травм, захворювань нервової системи, опорно-рухового апарату, для
адаптації серцево-судинної і дихальної систем до фізичних навантажень;
нормалізації моторної і секреторної функцій органів травлення; обміну речовин
і, загалом, для відновлення функціонального стану організму після тривалого
постільного режиму. У наступних післялікарняних етапах реабілітації лікувальна
ходьба використовується з метою поступового підвищення рівня фізичної
працездатності, загального тренування організму. Дозується вона легко і точно:
довжиною дистанції і часом, темпом і довжиною кроків, рельєфом місцевості. Темп
ходьби: 60-80 кроків на хвилину — повільний, 80-100 — середній, 100-120 —
швидкий.
Теренкур — дозована ходьба за спеціальними маршрутами.
Вона залежно від довжини дистанції та крутизни схилу, поділяється на:
•
маршрут № 1 — 500 м, 2-5°;
•
маршрут № 2 — 1000 м, 5-10°;маршрут № 3 — 2000 м, 10-15°;
•
маршрут № 4 — 3000-5000 м, 15-20°.
Окрім цих показників фізичне навантаження дозується темпом ходьби
і кількістю зупинок для відпочинку. Теренкур є методом тренуючої терапії і
показаний при захворюваннях серцево-судинної і дихальної систем, порушеннях
обміну речовин, ушкодженнях опорно-рухового апарату, ураженнях нервової системи.
Призначають його у післялікарняний період реабілітації, починаючи з маршрутів
меншої складності.
Гідрокінезитерапія — це лікування рухами у воді.
Застосовується у вигляді гімнастичних вправ, витягнення у воді, корекції
положенням, підводного масажу, плавання, купання, механотерапії та ігор у воді.
Застосування гідрокінезитерапевтичного комплексу ґрунтується на
властивостях води і особливостях її впливу на організм. У першу чергу
використовується механічна дія водного середовища, її виштовхуюча підйомна сила
і гідростатичний тиск. Завдяки першій властивості зменшується маса тіла людини
у воді на 9/10, тобто при масі у 80 кг людина буде важити 8 кг. Це значно полегшує виконання вправ і дає змогу при мінімальному м'язовому зусиллі виконувати
активні рухи, збільшити їх амплітуду, відновити локомоторну функцію, що була
неможливою чи виконувалася з великою напругою у звичайних умовах. Одночасно
благотворно впливає і температурний чинник. Тепла вода поліпшує лімфообіг,
сприяє розслабленню м'язів, розм'якшує тканини, зменшує рефлекторну
збудженість, покращує еластичність м'язів, знижує больові відчуття. Це
позитивно впливає на виконання фізичних вправ.
Разом з тим у воді можна збільшити навантаження на м'язову систему
за рахунок подолання її опірності, яка прогресивно зростає при прискоренні
темпу, зміни напрямку і амплітуди рухів, виконанні вправ послідовно у воді і
поза нею, поглибленні занурення. Для відновлення нормального тонусу і сили
м'язів фізичні вправи виконують у прохолодній воді. Це одночасно загартовує
організм.
Гідростатичний тиск водного середовища позитивно впливає на
дихальну і серцево-судинну системи. При зануренні пацієнта у воду до шиї
збільшується тиск на грудну клітку і черевну порожнину. При виконанні вдиху
дихальні м 'язи хворого змушені долати опір води, а якщо і видих робити у воду,
то дихальні м'язи повинні переборювати опір води і у цій фазі дихання. Така
дихальна гімнастика тренує і зміцнює дихальну мускулатуру, покращує легеневу
вентиляцію і газообмін, кисневотранспортну функцію серцево-судинної системи.
Компресія поверхневих судин і скорочення м'язів полегшують лімфообіг,
прискорюють приплив венозної крові до серця, стимулюють його діяльність і
гемодинаміку в цілому. Гідрокінезитерапія позитивно впливає і на нервову
систему. Вона підвищує психоемоційний тонус, покращує самопочуття і навіває
хворому впевненість у цілковите одужання.
Фізичні вправи у воді проводять у лікувальних і загальних
басейнах, у звичайних чи спеціальних ваннах, що забезпечує достатню амплітуду
рухів кінцівок. Для виконання фізичних вправ в гомілковостопному і
променевозап'ясному суглобах та в дрібних суглобах кисті і стопи часто
застосовують локальні ванни. Курс лікування гідрокінезитерапевтичними методами
складається, в середньому, з 10-14 процедур.
Показання до застосування гідрокінезитерапії: травми і
захворювання нервової системи, опорно-рухового апарату та їх наслідки (парези і
паралічі, корінцеві больові синдроми, атрофія м'язів, неврози, контрактури,
спайкова хвороба, стягуючі рубці й т.ін.); порушення постави, астенічні стани,
слабкість фізичного розвитку; гіпокінезія; захворювання дихальної і
серцево-судинної систем, хвороби органів травлення і порушення обміну речовин,
опущення внутрішніх органів. Протипоказаннями є гострі і хронічні
захворювання шкіри, вух, очей; відкриті рани, виразки, нетримання сечі та калу,
епілепсія і захворювання периферичної нервової і серцево-судинної систем у фазі
загострення; венеричні хвороби.
Гімнастичні вправи у воді виконують на різній глибині занурення:
до поясу, до плечей, до підборіддя. Застосовують активні і пасивні вправи,
полегшені і з обтяженням, з предметами і пристосуваннями, на розтягнення і
розслаблення, дихальні вправи, різновиди ходьби, механотерапевтичні апарати.
Температура води при захворюваннях опорно-рухового апарату, наслідків травм і
деяких захворювань нервової системи має становити 36-38 °С. Гімнастика у воді
часто поєднується з ручним та підводним апаратним масажем, що підсилює лікувальний
ефект. Вона може застосовуватись як самостійне заняття, так і як підготовча
процедура для наступного витягування чи корекції положенням У воді.
У воді проводиться витягнення, переважно, хребта та кінцівок і
застосовується воно найчастіше для усунення больового синдрому. Цього досягають
шляхом кумулятивної дії витягання і болезаспокійливого та релаксуючого ефекту
теплої води. Так, при захворюваннях хребта лікувальний ефект можливий завдяки
розвантаженню міжхребцевих дисків і суглобів, що зменшує тиск на корінці
спинномозкових нервів і одночасної болезаспокійливої та релаксуючої дії теплої
води. Може використовуватись підводне вертикальне витягнення хребта у басейні,
горизонтальне витягнення хребта і кінцівок у басейні та ванні.
Вертикальне витягання хребта у басейні здійснюється за допомогою
пояса з вантажем 5-20 кг, прикріпленого до зануреного у воду до плечей
пацієнта. Він утримується у воді у положенні, що показане на рис. 1. Таке
положення характерне при локалізації патологічного вогнища у нижньошийному і
верхнегрудному відділах хребта.
При ураженні грудних і поперекових хребців хворий спирається не
тільки на головотримач, але й на плечетримачі — підлікотники. Фіксувати поло
ження хворого можна також за допомогою надувного круга, проведеного під
пахвами. Перша процедура витягання проводиться без або з мінімальним вантажем,
у наступних — вага поступово збільшується. Тривалість процедури становить 15-20
хв, курс 12-14 процедур. Перед кожною процедурою слід виконати комплекс
підготовчих вправ, спрямованих на збільшення рухливості і витягання хребта. Для
кращого розслаблення м'язів спини використовується підводний масаж. Різновидом
вертикального витягнення є підводне витягнення на похилій дошці (щиті), яке
застосовується в умовах стаціонару у більш важких хворих.
Горизонтальне витягнення хребта у ванні проводиться на щиті з
опущеним кінцем (рис. 2). Хворий перебуває у положенні лежачи на спині з
вантажем 5-25 кг (вантаж — за межами ванни). На грудях пацієнта закріплюють
грудний ліф, а на поперек — пояс, який з'єднується тросиками через систему
блоків з вантажем. Витягання починається з ваги 5 кг, яку протягом 4-5 хв поступово доводять до максимуму і наприкінці процедури поступово за той
самий час зменшується вантаж. Тривалість процедури 20-30 хв, кількість їх —
10-12. Після кожної процедури хворий повинен відпочити 1,5 год. Слід зауважити,
що попередній підводний масаж підвищує ефективність витягнення.
Витягнення хребта у ванні можна робити і шляхом провисання тулуба
у воді, тобто за рахунок маси тіла хворого (рис. 3). При цьому плечовий пояс
фіксують під пахвами, а нижні кінцівки в області гомілкових суглобів, таким
чином, щоб хворий не торкався дна ванни і провисав у ній (поза
"гамак"). Процедури починають з тривалості 5 хв і поступово
доводяться до 15 хв. Курс — 12-20 процедур.
Витягнення кінцівок у воді провадять переважно як болезаспокійливу
процедуру, частіше при деформуючих артрозах великих суглобів нижніх кінцівок.
На гомілці хворої ноги закріплюють манжету з вантажем 0,5-3 кг, а здорова — стоїть на підставці висотою 20-25 см. З цього вихідного положення хворою ногою
виконують коливання невеликої амплітуди, намагаючись максимально розслабити
м'язи. Тривалість процедури 10-20 хв і завершується вона виконанням комплексу
фізичних вправ у воді.
Корекція положенням у воді — це надання кінцівкам або тулубу
певного фіксованого положення (рис. 4), що супроводжується розтягуванням
тканин, шкіри, зв'язково-суглобового апарату, м'язів. Застосовується цей метод
найчастіше при обмеженні рухів у суглобах і контрактурах. Він є заключним після
вправ у воді, підводного масажу, витягнення, які підготували тканини для
подальших інтенсивних дій. Для корекції положенням у воді використовуються спеціальні
пристрої, вантажі різної ваги, фіксуючі шини, лямки, що утримують потрібний
сегмент у необхідному положенні, створюючи певний тиск на цю ділянку протягом
15-20 хв. Під час процедури треба спостерігати за реакцією хворого на коригуючі
дії і зусилля. Вони не повинні бути надмірними як за часом так і за
інтенсивністю, супроводжуватись болем, тому що це може спричинити протилежний
ефект — рефлекторне напруження м'язів, а інколи і відмову хворого від лікування
цим методом.
Рис. 1. Витягання поперекового відділу хребта у лікувальному
басейні
Рис. 2. Витягання хребта у ванні на нахиленому щиті
Рис. 4. Корекція контрактури колінного суглоба у ванні
Плавання і купання у прісній, мінеральній чи морській
(таласотерапія) воді широко застосовується з лікувальною і профілактичною метою
у післялікарняний період реабілітації, переважно, в умовах санаторію. Під час цих
гідрокінезитерапевтичних процедур окрім температурного, механічного і хімічного
впливу води на організм на нього ще діє повітря і сонце. Внаслідок сумарної дії
всіх цих природних чинників стимулюється діяльність систем організму,
підвищується його життєвий тонус, активно йде загартовування.
Застосовується звичайне плавання та плавання із засобами, які
дають змогу регулювати навантаження — пінопластові дошки, круги, надувні гумові
предмети, ласти. Використовуються рухливі і малорухливі ігри у воді: елементи
волейболу, водного поло з пересуванням по дну тощо. Тривалість плавання і купання
залежить від температури води, стану здоров'я, віку, тренованості пацієнта,
рухового режиму. При морських купаннях у зонах Чорноморського і Азовського
узбережжя України слід враховувати стан моря і рівень сонячного випромінювання.
Купання використовують частіше з метою підвищення
нервовопсихічного і м'язового тонусу, загальної опірності організму, зняття
втоми, загартовування. Купатись рекомендується з 9 до 12 год через 1-1,5 год
після сніданку при температурі води не нижче 21—23 °С, а треновані особи можуть
купатися і при нижчій температурі. У воду треба заходити повільно, постійно
рухаючись. Тривалість першого перебування у воді 2-3 хв, яка в подальшому
поступово збільшується до 10-15 хв. З води слід виходити не очікуючи появи
ознак охолодження (тремтіння, бліда та "гусяча" шкіра). Після купання
необхідно насухо витертися. Поява приємного відчуття тепла у всьому тілі
свідчить про позитивну дію процедури на організм. При доброму самопочутті можна
повторити купання з 16 до 19 год.
Плавання справляє різнобічний вплив на організм. Воно є потужним
засобом підвищення тренованості серцево-судинної і дихальної систем,
стимулятором діяльності шлунково-кишкового тракту, обміну речовин. Фізичні
навантаження проходять в умовах, що знімають гравітаційні сили, звільняють
хребет від осьового навантаження. Разом з цим безопірна підтримка і просування
тіла у воді потребує відчутного м'язового зусилля для подолання опору водного
середовища, що добре розвиває м'язову систему. При цьому можна диференційовано
навантажувати і зміцнювати ті чи інші м'язові групи, застосовуючи визначений
стиль плавання.
Показання до застосування плавання і купання: компенсовані
захворювання серцево-судинної системи, обміну речовин, хронічні захворювання
дихальних шляхів, реконвалесценція після гострих захворювань, рахіт, атонія
шлунка і кишок, туберкульоз у неактивній фазі, неврастенія, залишкові явища після
травм і захворювань опорно-рухового апарату і нервової системи, порушення
постави, сколіоз, інваспорт.
Протипоказання: підвищена нервово-психічна збудженість, схильність
до непритомності; органічні захворювання головного та спинного мозку, серця з
порушеннями кровообігу; виражений атеросклероз і коронарна недостатність, виснаження.
2.
Рухові режими
Призначення
і застосування різних форм ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації тісно
пов'язані з руховим режимом, який регламентує рухову активність хворого під час
лікування у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації. Він
призначається лікарем і змінюється залежно від перебігу хвороби, етапу
лікування, реакції організму на дію чинників, що входять у зміст певного
рухового режиму. Інші спеціалісти, у тому числі і з фізичної реабілітації, які
залучені до комплексного процесу медичної реабілітації, добирають і
застосовують свої засоби і методи лікування відповідно до призначеного рухового
режиму.
Лікарняний період реабілітації. Застосовується суворо
постільний, постільний, напівпостільний (палатний) і вільний режими.
Суворий постільний режим. Рухова активність хворого
різко обмежена. Допоміжні рухи, приймання їжі, туалет здійснюються за допомогою
медичного персоналу. Допускаються дихальні вправи і рухи у дистальних відділах
кінцівок.
Постільний режим характерний активною поведінкою хворого у ліжку, самостійним
прийманням їжі і самостійним переходом у положення сидячи, потім — стоячи. Основне вихідне положення при виконанні
комплексів ранкової гігієнічної і лікувальної гімнастики, самостійних занять —
лежачи. Застосовують вправи малої інтенсивності, а наприкінці режиму —
помірної. Фізіологічна крива навантаження у цьому режимі має один підйом з
незначними коливаннями в основній частині заняття.
Напівпостільний режим (палатний) — це перебування хворого
у ліжку половину денного часу, а в другій сидіння, ходьба тощо. У цьому режимі
застосовують ранкову гігієнічну гімнастику, самостійні заняття, лікувальну
ходьбу, елементи працетерапії, а наприкінці його дозволяється піднімання по
сходах, вихід на прогулянку та вправи помірної інтенсивності. Фізіологічна
крива навантаження дво-чотиривершинна.
Вільний режим. Хворий більшу частину денного часу
перебуває за межами палати. Призначають, окрім форм ЛФК, спортивно-прикладні
вправи, працетерапію, а при показаннях — механотерапію, заняття на тренажерах,
гідрокінезитерапію. Використовують вправи помірної інтенсивності і у меншій кількості
— великої. Фізіологічна крива навантаження три-чотиривершинна (рис. 3.6, крива
3).
Післялікарняний період реабілітації. Рухові режими у
поліклініках, реабілітаційних центрах, санаторіях спрямовані на подальше
підвищення функціонального стану, тренованості організму, адаптацію до
навантажень побутового і виробничого характеру. Розрізняють щадний,
щаднотренуючий і тренуючий режими. При деяких захворюваннях на останньому етапі
реабілітації застосовують ще інтенсивнотренуючий режим.
Щадний режим за змістом використання фізичних вправ майже
подібний до вільного режиму у стаціонарі. В санаторії збільшується дистанція і
час лікувальної ходьби і прогулянок, використання природних факторів.
Щаднотренуючий режим передбачає застосування
всіх форм ЛФК. Широко використовують теренкур, ігри, прогулянки, екскурсії, біг
підтюпцем, пересування на лижах, їзда на велосипеді, повітряні і сонячні ванни,
водні процедури, масові розваги, танці. Інтенсивність вправ помірна і велика.
Тренуючий режим дає змогу якнайповніше використовувати
засоби і форми ЛФК, брати участь у всіх заходах, які проводять у санаторії.
Інтенсивність вправ велика. У реабілітації спортсменів застосовують вправи
максимальної інтенсивності.
Список
використаних джерел
1.
Лечебная
физкультура и врачебный контроль: Учеб. / Под. Ред. В.А. Епифанова, Г.Л.
Апанасенко. – М.: Медицина, 1990. – 368 с.
3.
Милюкова
И.В., Евдокимова Т.А. Лечебная физкультура: Новейший справоч. / Под общ. ред.
проф. Т.А. Евдокимовой. – СПб.: Сова; М.: Эксмо, 2003. – 862с.
4.
Основи
фізичної реабілітації: навч. Посібник. – Кіровоград: РВВКДПІ ім. В. Винниченка,
2004. – 238 с.
5.
Физическая
реабилитация: Учебник для студентов высших учебных заведений / Под общ.
ред.проф. С.Н. Попова. – Ростов-на- Дону: Феникс, 2004. – 608 с.