Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

ВАРШАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПРИКЛАДНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

ТА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА УКРАЇНІСТИКИ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

НА СПЕЦІАЛЬНОСТІ ФІЛОЛОГІЯ

ТВОРЧІСТЬ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ДОНБАСУ

ВАРШАВА, ТРАВЕНЬ 2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точки зору

1.1 Історична довідка про регіон

1.2 Етросоціологічний феномен Донбасу

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

1.4 Донеччина як частина суцільної української геопопітики

Розділ 2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

2.2 Донеччина в давній літературі

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет...” – Донбас у творчості В. Сосюри

3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

3.3 В. Сосюра – захисник рідної землі та мови

Висновки

Бібліографія

Вступ

Гадаю, що наведене нижче висвітлення теми Донбасу з точки зору історії, сьогодення та його літературного процесу дасть змогу детально та багатобічно ознайомитися з регіоном, з якого походив В. Сосюра та який зайняв особливе місце у його творчості. Гадаю також, що такий багатобічний огляд регіональних питань дозволить розширити спектр цієї роботи та відповісти не лише на одне запитання (чим є Донбас у творчості В. Сосюри), а й на друге, тобто як народився та у чому полягає феномен Донбасу. Це друге питання дуже важливе не тільки з огляду на зростаюче останнім часом зацікавлення до цього регіону, але і тому, що відповідь на нього допоможе у розумінні творчості В. Сосюри, якої від регіональних паралелей не відірвати.

Донбас – не звичайний регіон. Донбас – це феномен, тому і творчість В. Сосюри слід досліджувати крізь призму цього ж феномену. Доки дослідження творчості та життя В. Сосюри не завершено[1], досі всі намагання поглибити знання про поета будуть актуальними.

ХХ-те століття виявилося особливо важливим для Донеччини з огляду на розвиток літературного процесу зокрема та величезні зміни в регіоні взагалі. ХХ-те століття це також дві війни, які сягнули світових масштабів, репресії голодомору та інші заколоти в країні. Врешті, це також час сталінського тиску на Україну та все, що українське, у тому числі і літературу. Багато з-посеред українських письменників втратили своє життя у молодому віці з огляду на те, якою мовою та про що писали. В. Сосюра якраз прожив все, що відбувалося на Донбасі та в країні аж до 1965 року. Життя Донбасу, його жителів та врешті дуже інтимні відчуття поета заінспіровані бурхливими подіями, які не обминали регіону через майже все століття – теми, які дуже часто пронизують творчість В. Сосюри. Можна сказати, що творчість В. Сосюри певною мірою становить літопис Донбасу з 20-тих по 60-ті роки ХХ століття. Оригінальність такого підходу та неоцінене значення творчості поета для Донеччини є додатковими факторами, які підтверджують актуальність теми роботи.

Нині досить багато говориться про Донбас у пресі та інших ЗМІ. Регіон асоціюють із вугіллям, шахтами, промислом, російськомовністю та місцем рекрутації політичних еліт країни. Актуальність цієї теми полягає також у тому, що, на відміну від вищенаведеного, варто показати, що є і Донбас культурний, літературний та ліричний. Без творчості В. Сосюри, справитися з таким завданням було б неможливо, позаяк саме його визнали “Співцем Донбасу”. Тому творчість В. Сосюри дійсно є фундаментом творчості донбасівських письменників ХХ століття.

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точок зору

1.1 Історична довідка про регіон

Донецький край, який звуть Донецьким басейном, чи теж, популярно, Донбасом – нині великий гірничий та промисловий осередок. Розташований він на південному сході України у межах Донецького кряжу, Приазовської височини та Придніпровської низовини[2].

За археологічними довідками, Донеччина належала до тих регіонів України, які були заселені ще в далекій давнині, починаючи з епохи палеоліту. Активне заселення нинішньої території Донеччини та боротьба за її землі почалися в епоху великого переселення народів. Першим із відомих нам кочових племен, яке освоювало східноукраїнський степ були, кіммерійці, які прийшли із-за Дону в Х ст. до н.е. Згодом на цій землі жили і інші кочовики – скіфи, сармати, печеніги, половці, роксолани тощо.

Від початків ХІІІ ст. по другу половину ХVІІІ ст. приазовські степи, тобто південну частину нинішньої Донеччини, підкоряли різні народи, починаючи з Золотої Орди. Пізніше південну територію займало Кримське ханство, тоді як центральні території Донеччини перебували під контролем українського, зокрема запорозького, та донського козацтв[3]. У ХІV ст. При гирлі р. Кальміус існувало венеціансько-генуезьке місто-колонія Адомаха. Пізніше, - у ХVІ ст., - козацький форпост Домаха (що з української означає шаблю дамаської сталі).

У ХVІІІ ст. Біля Домахи виникла Козацька слобода, в якій у 1754 р. Була збудована Святомиколаївська церква. Це все дало підстави науковцям-історикам вважати Адомаху-Домаху-Маріуполь найбільш давнім містом Донбасу.[4]

В XVI столітті під прикриттям замків на межі степу і лісостепу на берегах Сіверського Дінця в ХVI ст. оселилися українські козаки, які вступили на вартову службу. Згодом прибували також селяни, що втекли з Правобережжя України та з Росії. За письмовими згадками від 1642 року, одним з перших населених пунктів Донеччини вважається Святогірський печерний монастир. В 1646 році для оборони від кримських татар було засновано укріпленний пункт – Тор (нині м. Слов’янськ), який пізніше став першим містом регіону та одним із головних джерел видобутку кухонної солі. Історія регіону кінця ХVII ст. та початку ХVІІІ ст. пов’язана саме з її видобутком. Саме тоді розташований на соляних озерах Тор перетворився у м. Соляне. Скоро засновано й друге місто регіону – Бахмут (нині Артемівськ).

З огляду на стихійні міграції в межах України, з 50-х по середину 80-х рр. ХУII ст. помітно збільшилося населення степової України. Укладення договору між Росією та Туреччиною спричинило ще більший приплив населення на південь як з інших регіонів України, так і з сусідніх держав. Все таки домінуючим у цьому процесі надалі залишилось українське населення, частка якого складала 60-70%.

Знайдення вугілля на Донеччині у першій половині та початок його промислового видобування наприкінці ХVIII ст. спричинили дедалі інтенсивніші форми освоєння території регіону.

Поряд з видобуттям вугілля виникає нова, дуже поширена зараз назва регіону, тобто Донецький кам’яновугільний басейн, а у скорочені – Донбас (автором якої був інженер-геолог Ковалевський, який склав карту вугільних покладів регіону[5]). Донбас охоплює донецьку, луганську та частково дніпропетровську області в Україні[6]. Звісно, правомірність вживання нового географічного терміну (згодом наявного й у соціології, культурі, політиці тощо) і надалі викликає сумніви (деякі вважають, що з огляду на козацьку історію регіону слід називати його Запорожжям)[7]. Все таки, термін про який іде мова прижився як окреслення специфічного регіону та пов’язаних з ним явищ.

Внаслідок ліквідації Запорозької січі (1775) та залучення Кримського ханства до Російської імперії у 1783 році, південні землі почали заселятися мігрантами з інших регіонів України, та у менших кількостях з Росії, Балкан та Німеччини[8]. Зруйнувавши Січ, царський уряд досяг повного контролю над процесом освоєння регіону.

На першу половину ХIХ ст. припадає заснування перших великих фабрично - заводських підприємств, проводяться геологічні дослідження регіону, засновуються нові міста, розвивається торгівля. Бурхливий розвиток промисловості вимагає реформ системи освіти, особливо професійної освіти робітників. Тому відкриваються гірничі навчальні заклади, заводиться духовне життя, розвивається літературна та пісенна творчість[9].

Скасування кріпацтва та введення капіталістичних відносин у другій половині ХIХ ст. спричиняє модернізацію промислового виробництва Донбасу, будову залізниці та заснування металургійної промисловості. Наявність природних багатств у регіоні, дешева робоча сила, пільгові умови, надані урядом, приваблюють іноземних інвесторів[10]. В 1872 році англійський підприємець Джон Х'юз засновує металургійний комбінат, а з розширенням Юзівського (від прізвища Х'юз) підприємства виникає селище Юзівка (нині Донецьк). Металургійна промисловість Донбасу розвивається невпинно, коли там стали добувати вугілля, яке через Маріупольський морський порт відправлялося на інші ринки[11].

Продовжувався і розвиток системи освіти, запроваджувалися численні школи. Крім того, зароджувалася поліграфія, книгодрукування, з'являлися перші загальнодоступні бібліотеки в мм. Маріуполь та Бахмут. Перша на Донбасі газета («Мариупольский справочный листок») вийшла в Маріуполі в 1899 році[12].

ХХ ст. пов’язане з подальшою індустріалізацією Донбасу, потенціал якого став основою майбутнього розвитку України. В 1900 році Донбас видобував більш ніж дві третини вугілля, 36% заліза та 63% соди Російської імперії[13].

Після Революції 1917 року, саме Донбас скоро став центром жорстокого та тривалого конфлікту поміж прихильниками Української незалежності, більшовиками, білогвардійцями та закордонними військами. Під час громадянської війни 1918-1921 рр. Донбас постійно переходив із рук в руки. Врешті, майже цілий регіон було об’єднано під контролем Радянського Українського уряду[14].

У 1920 році було створено Донецьку губернію, до складу якої увійшли Бахмутський, Маріупольський та Слов'яногірський повіти Катеринославської губернії, Старобєльський та частина Ізюмського та Куп'янського повітів Харківської губернії, Таганрозький та частина Донецького і Донського округів області Війська Донського.

У липні 1932 року створено Донецьку область, центром якої спочатку став Артемівськ, а потім Сталіно (нині Донецьк)[15]. У червні 1938 року територію Донецької області було розділено на дві області - Сталінську та Ворошиловградську.

В 20-30-ті роки в Донеччині відбувався подальший розвиток системи освіти в результаті якого в 1939 році нараховувалося вже 7 вузів, які перетворили Донбас на видатний вузівський центр. Зароджено мережу культурно-просвітницьких установ, виникли театри, філармонія, бібліотеки, клуби, розвивалося кіномистецтво. З 1923 року почав виходити літературно-художній журнал «Забой»[16].

Голодомор 1932-33 рр. відбився і на Донеччині та її жителях, особливо у сільських районах. Жителі інших частин країни намагались втекти від голоду саме до міст Донбасу. Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на відміну від інших регіонів країни, приїхати на Донбас можна було і без окремого дозволу властей. Хоча наслідки голодомору на Донбасі були відчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильніше у рамках терору Сталіна проти т.зв. ворогів народу, саботажистів, відступників, шпигунів та Православної Церкви. Жителі Радянського союзу уявляли собі Донбас як рай для різноманітних втікачів з інших регіонів. Зрештою, саме таку роль він часто відігравав.

З другого боку, Москва не довіряла лояльності цього „раю для незалежних” і саме тому Донбас став головною мішенню терору Сталіна, пік якого припав на 1937-1938 рр[17].

З 1941 по 1942 рік, під час німецької окупації, Донбас знаходився під правлінням німецької військової адміністрації. Після закінчення Другої світової війни, все повернулося до довоєнного стану за рахунок величезних інвестиційних коштів[18]. У післявоєнні роки відновлювалися й розвивалися система освіти, відроджувалася культура. На 60-ті роки ХХ століття припав бурхливий розвиток системи вищої освіти. Тоді було перетворено Сталінський індустріальний інститут у політехнічний, а його Краматорський філіал - у індустріальний інститут. В області також відкрилися два нові вузи, тобто Інститут радянської торгівлі і філіал Харківського інституту мистецтв. Донецький педагогічний інститут перетворено в університет.

Внаслідок бурхливого промислового розвитку, у середині 80-х років Донбас став найбільш урбанізованим регіоном України. Тоді аж 90% жителів Донеччини проживала у містах. Межа середини 80-х та початку 90-х років, а особливо роки перебудови після падіння СРСР, принесли у Донбас дуже складні й суперечливі соціо-економічні й політичні переміни. Тоді на Донбасі відбувалися могутні шахтарські страйки, які ще більше погіршували стан промислового виробництва. Водночас формувалася багатопартійна система, засновувалися громадсько-політичні та інші організації «третього сектора», число яких на 2005 рік на Донеччині перевищує 5000. Серед перших потужних національно-демократичних організацій, створених у цьому часі, було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1989) засновниками якого була інтелігенція краю - В.Оліфіренко, Г. Гордасевич, В. Тиха, А. Загнітко, В. Білецький, В. Познанська, Ф. Олехнович та ін., число членів якого у 1992 р. Сягало 3000 чол.[19]

Кризовий стан екології залишився однією з найсерйозніших проблем регіону. Основні об’єкти, що забруднюють довкілля – шахти, збагачувальні фабрики, металургійні підприємства. В регіоні Донбасу височать понад 600 териконів, третина яких горить, виділяючи, зокрема, оксид сірки, існують десятки мулонакопичувачів та шламовідстійників, де захоронені відходи вуглезбагачення, малі ріки та інші водойми замулені, мул же містить важкі металі, в кількостях, що в десятки і сотні разів перевищують допустимі норми. Крім того, повітряний басейн над регіоном Донбасу є найбільш забрудненим в Україні, особливо у містах Макіївці, Маріуполі, Алчевську, Стаханові та ін.[20] Екологічна катастрофа відбивається на житті та здоров’ї мешканців.

Проголошення незалежності України, та перехід від планової до ринкової економіки виявилися періодом великих випробувань для Донеччини.

Все це сталося в умовах розірвання господарських зв'язків, користування застарілим промисловим фондом та технологією. Додатково, абсолютна перевага галузей важкої промисловості, визначили особливу гостроту економічної кризи. З 1997 р. уперше за останні 8 років було зафіксовано деякий сплеск зростання виробництва[21]. Надалі промисловість регіону все більше «прибавляла» в темпах відродження, яке, однак, протікає дуже непросто внаслідок фактора старопромислового регіону, - закриття шахт, які є містоутворюючими підприємствами, безробіття, перепрофілювання населення тощо. Подібні кризові процеси вже важко і непросто переживали регіони-аналоги в усіх куточках світу – Пітсбург в США, Рур – в Німеччині, сучасна польська Сілезія. Проблеми реструктуризації промисловості там, хоч і важко, були вирішені, що вселяє надію і оптимізм стосовно майбутнього Донбасу.

1.2 Етносоціологічний феномен Донбасу

Як вважає Г. Куромія, японський історик, який займається історією України взагалі та Донбасу зокрема,” на Донбасі віддавна побутує легенда, згідно з якою цей край почали заселяти втікачі Римської імперії, бо на них у цих диких, малообжитих і неспокійних місцях не поширювалася влада закону. І навіть коли людині виносили смертний вирок, Донбас дарував їй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологічної та соціальної перспективи) факті багато правди. У Донбасі віддавна сусідували воля й сваволя, великі багатства й глибокі злидні, честь і безчестя. Те, що в іншому місці було очевидним, на Донбасі переставало діяти, а те, що було саме собою зрозумілим у Донбаському степу, в інших регіонах здавалося диким і незбагненним”[22].

На думку Г. Куромії, Донбас належить до регіону, який колись називали «Диким полем», тобто нічиєю землею, яка приваблювала шукачів свободи. Отже, «Дике поле» ставало вільним козацьким степом. Навіть після його завоювання, контроль метрополії над колишнім прикордонням залишався слабким, а дух свободи стійко тримався. Дослідник навіть вважає, що теперішнє національне відродження засноване на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України. Варто навести ще один висновок Г. Куромії, позаяк він видається дуже важливим для зрозуміння як історії, так і сьогодення Донбасу. Ідеться про поняття “класу” і “нації” як дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися внаслідок реакції на просвітництво, та які не підходили і не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко у Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни. Так само було й із національно-демократичними партіями у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду як імперської Росії, так і Радянського Союзу[23].

Спершу основна роль у визначенні постійного населення Донеччини належала українському та донському козацтву.

Вже в перші десятиріччя XVI ст. під впливом польсько-литовської війни виштовхнуте за Сіверщину її населення потрапляє на «Дике поле». Організація Запорозької січі та походи Д. Вишневецького (Байди) на дніпровські міста Кримського ханства у середині XVI ст. ще сильніше закріпили вплив українського і донського козацтв у регіоні. Його наслідком було поступове витіснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонців'я, так на північне Приазов'я. У ті часи українськими козаками формувалася сторожова служба Московської держави, завданням якої було захищати центральну владу від татар[24]. Однак Військо Запорозьке вело боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду[25].

Черговий етап заселення Донеччини відзначався поєднанням стихійної народної колонізації із намаганням Росії зміцнити свій вплив у регіоні. Народна колонізація помітно посилилась після Андрусівського перемир'я, внаслідок якого Україну було поділено по Дніпру між Польщею та Московією. Повернення польської шляхти на правобережну Україну спричинило великомасштабний перехід учасників національно-визвольної війни на лівобережжя. Для царського уряду ситуація, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих міст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районів Московії.

Ріст численності населення на Слобожанщині збільшував попит на сіль, що штовхнуло місцевих солеварів відшукати соляні джерела в різних місцях регіону. Позаяк бахмутські соляні джерела виявилися найбільш корисними, вони спонукали місцевих солеварів переселятися на р. Бахмут. В 1703 році там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й поселення, що поклало початок місту Бахмуту.

Намагаючись більш надійно забезпечити південні кордони в XVIII ст., царський уряд розміщує вздовж кордону військові поселення, які формувалися не лише із служилих людей центральних районів Росії, але й з іноземців. До речі, так у 1754 р. між Бахмутом і Луганню виникло військово-землеробське поселення, зване Слов'яносербією. Якщо в другій половині ХУІІІ ст. на території краю числилось 114 поселень, то на початку ХІХ ст. їх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкі). Села належали переважно місцевій чиновницькій та військовій верхівці, проживало в них по декілька тисяч кріпаків.

Більшість з них були вихідцями з різних районів України, серед них зустрічалися і колишні запорожці. Уряд також намагався поселити в регіоні служилих росіян, створюючи цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Іноземці складали незначну частину населення. Найбільше їх проживало в згаданій вже Слов'яносербії, яку заселили українці та вихідці з Балкан. Помітну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці ХУІІІ ст. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тоді населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% загальної кількості населення краю[26].

Однак, населення лишалося переважно українським доти, доки господарство країни було здебільшого зорієнтовано на хліборобство. Індустріалізація та комерційний розвиток, які розвивалися у дедалі швидшому темпі, спричинили різке збільшення чисельності представників народних меншин, особливо росіян та євреїв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерція були пов’язані з неукраїнськими націями. Ця закономірність продовжувала існувати на протязі ХІХ та ХХ століть, а її наслідки відчуваємо донині[27].

У 1900 році більшу частину робітників у містах Донбасу складали росіяни (понад 55%). Попри те, що українці складали більшу частину загального населення регіону, вони становили лише одну третину робочої сили. В результаті шахтарські оселі та заводські міста Донбасу були неначе плямами зрусифікованості на карті України.

Після Другої світової війни відсоток українського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 році. Водночас відсоток російського населення регіону збільшився з 36% у пісявоєнні роки до 43% у 1989 році[28]. Зараз Донбас відомий як один із „багатоетнічних” регіонів в Україні. За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 націй і народностей, хоча українці (56,9%) та росіяни (38,2%) разом складають суттєву більшість – 95,1%, греки – 1,6%, білоруси – 0,9%, татари – 0,4%, вірмени – 0,3, євреї – 0,2%, молдавани – 0,1, інші – 1,4%[29].

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

За радянських часів українську мову на Донеччині було витіснено зі шкіл та вищих навчальних закладів (ВНЗ) на користь російської. У 1990 році на Донеччині з посеред 1300 шкіл тільки 103 сільські школи, в яких навчалося 3% всіх учнів, залишились при українській мові викладання. З набуттям незалежності Українською державою число шкіл з українською мовою викладання поступово зростає. Зараз у 42% шкіл та 24% ВНЗ викладання іде українською мовою. Планується, що у 2005 році чисельність шкіл з українською мовою викладання відповідатиме етнічному складу населення (нині українців 52%).

В інформаційному просторі Донеччини діє біля 110 телерадіокомпаній. За даними, отриманими внаслідок їх моніторингу, ефір заповнений на 35% українською мовою та 65% російською, хоча експертні оцінки дають ще більший відсоток російської мови.[30]

Людський досвід безперечно доводить, що мова об’єднує народ у націю та укріплює державу. Без своєї держави рано чи пізно занепадає й мова. Без мови втрачає суверенітет держава. Крім інших функцій, які звичайно притаманні мові даного народу, в українській мові особливо важлива ще одна – державотворча[31].

На думку В. Білецького, професора Донецького технічного університету та директора Українського культурологічного центру в Донецьку, східна частина України, хоча дуже повільно, все-таки повертається до української мови. Білецький наголошує на те, що за даними опитувань, переважна частина батьків вважає, що їх діти повинні володіти українською мовою. При тому науковець вважає, що шлях Донбасу до української мови веде саме через двомовність, в рамках якої українська поступово поширюватиметься. Суттєвий крок у напрямку реальної двомовності, на думку проф. Білецького, у Донбасі вже зроблено[32]. Академік Іван Дзюба, який родом із Донеччини, пише, що не може не дивувати асоціяція Донеччини з російськомовною культурою, яка, на перший погляд переважає. Однак він наголошує на тому, що слід також спростувати міф про цілковиту зрусифікованість та навіть деукраїнізацію Донбасу, оскільки він паралізує українство та його розвиток у східних регіонах. Донбас все-таки є органічною частиною України, внесок якої помітний не тільки в економічному, але і духовному сенсі. Безперечно, Донеччина дала світові чимало видатних українських письменників, поетів, критиків, а її фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цілого українського народу[33]

Спираючись на думку соціологів, можна говорити, що зведення масштабів українства на Донбасі до визнання української мови як рідної було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякі соціологи відкинули „рідну мову” як критерій у своїх дослідженнях на тему національної свідомості жителів Донбасу. Замість неї вони воліють вживати критерій мови, яку люди вибирають для спілкування, рівень фактичної двомовності населення та політичні фактори (наприклад, чи вважають люди, що Україна повинна бути самостійною державою?).

Такий метод приніс соціологам більш об’єктивні дані, які показують приналежність більшого числа жителів Донбасу до української культури. Більше того, 94% етнічних українців та 83% етнічних росіян сказали, що їхні діти та онуки повинні володіти українською мовою[34].

В. Білецький наголошує також на потребі самовідтворення українських еліт для того, щоб запевнити успішний розвиток україномовного суспільства на Донбасі. На думку В. Білецького, хоча з труднощами, процес самовідтворення українських еліт на Донбасі все-таки здійснюється, оскільки є сподівання на позитивні тенденції зростання нових політичних еліт, молодіжних творчих осередків, так званих "нових українців" регіону з числа українських бізнесменів, господарників, керівників-новаторів, до яких, здається, належать і деякі службовці[35].

1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики

Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінгвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію регіонів країни, з посеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.

В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте регіональний варіант української ідентичності, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильності до російської мови й культури, а опісля – певної лояльності щодо радянської системи[36]. Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні регіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі[37].

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави[38].

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення[39].

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше “національну ідею” саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав’язаного їм із зовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що “Схід” не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як “Захід” не бажає прийняти його як легітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації[40].

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності і позаетнічної, політичної концепції громадянства[41].

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики з метою витворення нового ідеологічного субетносу[42].

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливості й політичної волі обох “Україн”. Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности[43].

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн” доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід”, а де починає „Схід”. Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та про європейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз наймається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн”, лише тимчасовим, а не геополітичним явищем[44].

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня”[45], в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов’язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття “двох Україн”, насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить “західне” (наприклад голосує, як Львів), і водночас є доволі “східним” (наприклад, розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк, тобто російською). На думку Р. Шпорлюка, Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови. Попри те, Київ, на відміну від Донецька, не наводиться як приклад для обгрунтування тези про “дві України”[46].

Те, що чітка відповідність між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями відсутня і усередині самих регіонів країни, констатує і М. Рябчук в одній зі своїх попередніх праць. Як і Р. Шпорлюк, М. Рябчук вважає Київ найяскравішим прикладом переважно російськомовного міста, яке за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до “націоналістичної” Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської области. Рябчук констатує, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й від чинника суто громадянського[47].

Р. Шпорлюк наголошує на тому, що щойно за радянських часів Донецьк і Львів опинилися вперше в своїй історії у межах однієї держави, позаяк Донбас був приєднаний до УССР 1918 року московським урядом. До того часу величезна частина українських земель до приходу більшовиків перебувала у складі Російської імперії понад сто років або і довше.

Р. Шпорлюк вбачає одну із причин, чому Україна не схожа на середньоєвропейські держави, в тому, що її громадянське суспільство ще не зорганізувалося в загальнонаціональну силу — від Ужгорода і Львова до Луганська й Донецька, охопивши всю територію краю[48].

Без огляду на те, які сильні б не були аргументи на підтримку поняття “двох Україн”, слід пам’ятати про те, що в 1991 році більшість жителів східної України проголосувала за незалежність держави. Це свідчить про те, що вже тоді українська нація, як на заході, так і на сході, перебувала в процесі формування. Треба сказати і про те, що як Львів так і Донецьк, попри всі свої відмінності, погоджуються зі своєю приналежністю до України і, отже, визнають Київ своєю спільною столицею.

Очевидно, ні мовні, ні інші культурні відмінності не зумовлюють розпад держави. Тому варто навести слова Джорджа Шефліна, про те, що нації є водночас і “громадянськими”, і “етнічними”: “Так звані великі громадянські нації Заходу... не позбавлені й певних етнічних ідентичностей; просто вони там інституціалізовані через державу та громадянство (громадянське суспільство)”[49]. Доцільні у тому контексті і слова Юліана Бачинського, який ще у 1895 році написав, що “Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно до українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи це автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими “патріотами”[50]. Отже, як зазначив Р. Шпорлюк, будівники демократичної, прозахідної України мають бути достатньо мудрими, щоб не відступити від засад 1991 року, які підтверджують загальну тезу, що “національність є рядом інтерактивних процесів, котрі включають етнічність, державу та громадянство; всі ці чинники формують ідентичність” (Шельфін), — і не поставити мовні, етнічні та регіональні відмінності вище від ідеалів громадянської та демократичної держави. Вони мусять протидіяти спробам ототожнювати певні політичні орієнтації — демократію чи совєтизм, “Європу” або “Євразію” — з певною етнічною, мовною чи регіональною групою[51].

2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

Як доведено в попередньому розділі, Донеччина – регіон України,

який має стільки спільного з іншими регіонами країни, скільки ж оригінального, характерного тільки для нього. Це стосується усіх царин, які охоплюють гуманітарні науки. Формування та дослідження літературного процесу не є жодним винятком і це, до речі, недивно. Літературний процес як явище обумовлюється цілою низкою факторів, які відносяться до мистецького і суспільного порядку та інтенсивності літературного життя в досліджуваному регіоні, чи теж культурному осередкові країни. Найбільш поширені досі періодизації української літератури авторства Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та інших дослідників досить близькі між собою у тому значенні, що, охоплюючи літературу рідного краю у широкому масштабі, не завжди враховують специфіку виникнення та формування літературного процесу в даному регіоні країни. Як зауважує дослідник літературного процесу на Донеччині В. Оліфіренко, історичні обставини в Україні спричинили те, що “п’ємонтами” духовного життя були не тільки провідні культурні центри країни – часто ставали ними місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Враховуючи унікальний характер літератури даного регіону, заки він встигне влитися у течію народної літератури у своїй сукупності, варто скористатись дещо адаптованою періодикою для дослідження як літератури регіону зокрема, так і її внеску до української літератури взагалі. Адже різноманітність і неоднозначність літературного процесу у регіонах країни варта того, щоб досліджувати її як окреме явище, яке збагачує літературу країни та надає їй унікальності. Чи не наймолодшим з-посеред окремих регіонів-осередків літературного життя на сході України є Донбас, назва якого скоріше асоціюється з індустріальним серцем країни, аніж культурно-мистецьким змістом. Однак, територія яку нині охоплює Донбас має характерні для себе джерела виникнення літератури (за В. Оліфіренком, вона в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур) та унікальний (з огляду на вплив історії та населення регіону) літературний процес. Не менш оригінальними є нинішні процеси, які відбуваються в літературі та критиці Донеччини.

Донбасові є чим гордитися, якщо подивитися на те, що попри жорстокі умови, україномовному літературному життю, яке виникло в регіоні в останні роки минулого століття, вдалося не лише вижити до нинішніх часів, та ще набрати нової потуги з бігом часу. Донеччина видала на світ багатьох письменників, критиків літератури та культурних діячів, імена та твори яких зараз входять у загальний фонд української літератури.

Досліджуючи літературне життя Донбасу, слід враховувати вкрай несприятливі умови з боку урядів, як царського так і радянського (та і деякою мірою діючого), русифікацію населення, ЗМІ та регіональних еліт. Крім того, його треба розглядати крізь призму історичного та культурологічного становищ регіону. Тому, досліджуючи літературний процес на Донбасі, мабуть, частіше доводиться перетинати межі літературознавства та інших наук, ніж це могло б бути у випадку інших регіонів. З таким підходом погоджується і В. Оліфіренко, вважаючи, що лише широкий погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає підстави до визначення його основних етапів розвитку[52].

2.2 Донеччина в давній літературі

Перші згадки про територію, яку нині займає Донеччина зустрічаються в літописах Геродота, грецького історика, який правдоподібно відвідав Причорномор’я[53] приблизно у 440 році до н.е. Геродот присвятив цієї території четвертій книгу своєї „Історії” (званою „Мельпоменою”). В ній історик описує похід перського царя Дарія на землі Скіфів та передає чимало зауважень, завдяки яким можна зорієнтуватися, що мова іде про нинішні терени Східної України[54].

Причорномор’я та племена, що його заселяли, згадує також готський історик Йордан, який є автором “Гетіки” написаної у середині УІ ст. Його твір присвячений здебільшого племені Готів, однак згадує і інші племена центральної і східної Європи, з якими Готи у III-IV ст. Зіткнулися, переходячи у північне Причорномор'я (тобто Венедів, Антів і Склавінів). За Йорданом плем’я Антів заселяло територію між Дністром та Доном[56]. Історик пише про них, що “після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха”[57].

Згадки про географічні реалії Приазов’я наявні також в давньогерманському героїчному епосі, відображення якого потрапили до древньонімецької та англосаксонської літератур. Пам'ятки германського епосу, які дійшли до наших часів, пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Внаслідок цілої низки причин історична основа в них дуже видозмінена, оскільки коли виникав германський епос, в їхній свідомості дійсний факт і вигадка ще не відокремлювалися. Що більше, в усній пісенній творчості події, факти та особи переосмислювалися і героїзувалися. Крім того, пам'ятки ці виникли в добу язичництва як усні твори, а письмову форму набули вже після прийняття християнства. Тому при записі підлягали обробці вже в християнському дусі[58].

Згадки про Донецький край наявні також в літературної спадщині інших країн, наприклад у скандинавській «Старшій едді», англо-саксонському «Беовульфі» та германській «Пісні про Нібелунгів». Як відомо, на зламі УIII та IX ст. починається масова експансія Скандінавців, відома під назвою “епохи Вікінгів”, яка продовжувалася у наступні століття. Її обумовлювали різні причини, зокрема необхідність в нових землях, нагода розширити торговельні зв'язки та політичний вплив. Експансія Вікінгів була широкою з географічної точки зору, але її характер був неоднорідним в різних регіонах Європи; коли Датчани і Норвежці безчинствували в її західній частині, експансія на схід мала лагідніший характер. Шведські купці та воїни вже знали шлях до Чорного моря, тобто т.зв. шлях “од Варягів по Греки”. Варяги, як називали Скандінавців на Русі, охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів.

Усі три вищезгаданні твори мають зв’язки зі скандінавською культурою, які виникають з їхніх сюжетів, походження чи теж подальших подій. Такий хід подій стосовно обговорених творів підтверджує думка Д. Чижевського, який вважає, що давні елементи київської літератури не обмежуються слов’янською народною словесністю. Відомо, що як князівська родина, так дружина та певні міські купецькі кола походили зі Скандінавії. Тому в київській літературі наявні поруч елементів слов’янської словесності елементи словесності варязької. Однак, не завжди можна бути певним, що спільні для київської та скандинавської літератур елементи (наприклад перекази), позичені Києвом від Варягів. Оскільки як Варяги, так і Слов’яни належать до індоєвропейців, можна припускати, що спільні прикмети потрапили до обох літератур спільним індоєвропейським шляхом. Можна також припускати, що відбулося і протилежне, тобто засвоєння Варягами певних літературних елементів від Слов’ян. Позаяк князівський рід походив саме із Скандинавії, теза про приплив нових скандінавських культурних впливів на слов’янську людність (та навпаки) обгрунтована[59].

Перші згадки про території Донецького краю в давній літературі дійшли до нас у „Велесовій книзі” (автентичність якої дискутується), що відтворює події народу поколінь від Богуміра до Дира, тобто ХІІ до н.е.-ІХ ст[60]. Історія віднайдення „Велесової книги” сама по собі дуже цікава, позаяк вона стосується зовсім недавних часів. Дощечки пам’ятки літератури було знайдено офіцером денікінської армії у 1919 році в розгромленому маєтку нащадків козацького роду в харківській губернії. Написана „Велесова книга” очевидно у ІХ ст. за абеткою 27-ми літер, в якій поряд із грецькими було і 9 слов’янських. Увага „Велесової книги” зосереджена на території, про яку згадав раніше Геродот – отже ідеться про колишню скіфську землю, тобто причорноморські степи від Карпат до Дону. Пам’ятка дуже популярна і нині, як твір, який говорить про мужність пращурів українського народу та їхнє прагнення свободи[61]. Наміром авторів „Велесової книги” було передати нащадкам як історію народу, так і поради стосовно збереження любові та пошани до власного краю у майбутньому.

Зміст „Велесової книги” переказує чимало довідок, що стосуються сучасної території Донеччини, наприклад у фрагменті “А русь звернулася до них і сказала: "А що ще буде?" Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими”, або “А хазари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.”, та ще “А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя”. Інший фрагмент згадує річку Калку, біля якої поселилися слов’янські племена: “І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Калицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону. І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами і іншими племенами. І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на нії спокійно”, а ще інший так описує розташування слов’янських поселень „Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили”. Як згадано раніше, метою “Велесової книги” було переказання своєрідного заповіту нащадкам народу, отже пам’ятка вчила між іншими, що “Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро”, а стосовно народного питання, що “...подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам...” та що “... будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших”[62].

Донецький край згаданий також у літописному оповіданні “Битва на Калці”, який зберігся в Суздальському, Галицько-Волинському та інших літописах[63]. Твір розповідає про легендарну битву на річці Кальці[64], яка відбулася у 1223 році, та в якій князівські війська зазнали від Татар нищівної поразки. Текст літопису відносять до ХІІІ ст[65]. Згадки про Донеччину наявні, наприклад, у такому фрагменті: “Ясы, Обезы и Касогы; приидоша же на землю Половетскую, и Половцемь ставшим, а Юрьи Кончаковичь бе болий всех Половець, и не може стати противу лицу их, но бегающу ему; а Половци не возмогше противитися им, побегоша, и мнози избиени быша, и гониша их до реки Днепра, а иных загнаша по Дону и в лукоморя, и тамо изомроша и убиваеми гневом божиим и пречистыа его матери”[66].

Найбільш відомою та досліджуваною пам’яткою літератури княжої доби, яка вміщує згадки про Донецький край, є “Слово о полку Ігоревім”. Цю героїчну поему, яку наприкінці ХІІ ст. написав невідомий автор відносять до найвитдатніших світських пам’яток Київської Русі[67]. Пам’ятка ця належить до так званої “дружинної поезії”, яка пов’язана з панівними шарами суспільства Київської Руси і саме тому зображує феодальний лад в державі[68]. Темою поеми є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на Половців, який відбувся навесні 1185 року. Історія відтворена поетом за допомогою епічно-ліричних засобів з метою піднесення принципу долі Руської землі та засудження князів за їхні міжусобні чвари. Саме ідеї єднання руських князів та фактична єдність Руської землі були провідними ідеями цього твору[69].

Сьогодні нараховуємо близько 5000 дослідницьких праць про “Слово”. Протягом часу “Слово” сталося важливим джерелом вивчення історії України-Руси, літературної мови того часу, історичної географії та багатьох інших проблем[70]. Оскільки моя праця стосується Донецького краю, я хотів би зупинитися тільки на історико-географічних згадках про цей регіон, які зустрічаються у “Слові”. На думку А. М. Робінсона, у час створення “Слова” Русь обіймала cередню Наддніпрянщину із додатком Сіверської землі, з входженням якої до складу Руси завершилося формування її території, оскільки визначилися її північно-східні кордони. До речі, ця територія більш-менш відповідає сучасній території України. Саме це зумовлює епохальне значення твору в історії України руської доби[71]. У “Слові” чимало згадок про Донецький край, однак найбільш цікавою здається згадка у фрагменті, який стосується мальовничої розмови Ігоря з Дінцем,

“Ігореві Бог показує путь з землі Половецької на землю Руську, к батьківському золотому столові.

Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить — Ігор бдить. Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до малого Донця.

Кінь опівночі [став]. Овлур свиснув за рікою — дає князеві розуміти.

Князя Ігоря нема! Кликнули. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим вовком, і побіг к лугу Донецькому.

Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю.

Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней.

Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”.

Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев. Ти стеріг його гоголями на воді, чайками на струях, чернядю на вітрах”[72].

За М. Грушевським, саме бажання напитися “Дону великого”, тобто побувати в осередку вражої сили, яка тоді загрожувала Русі, виявилося спонукою для походу, якому присвячене “Слово”. Оповідання про сам похід, що відбувався серед степу, навантажене здержливою, скупленою енергією. Попри тривогу, яку здається сповіщувати природа, князівський щит, продовжує різати землю яку називає “Слово” чистим полем Половецьким. “Слово” сповнене настроєвих образів степу та його природи. Тут варто навести згадку про „шоломя”, тобто степові горби, які закривають останній вид на Руську землю[73]. Слово відмежовує Руську та Половецьку землі, про що згадує і А.М. Робінсон у своїй праці[74]. Згадки про східноукраїнський степ у „Слові” вірно зображують середовище регіону тих часів та „степові стихії”, які мусили враховувати всі новоприбулі. Відмежування Руської та Половецької земель найкраще зображено у нижченаведеному фрагменті “Слова”:

“Почнемъ же, братіє, повість сію отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря,

иже истягну умъ крЂпостію своєю

и поостри сердца своєго мужествомъ,

наплънив ся ратнаго духа,

наведе храбрыя своя плъкы

на землю ПоловЂцькую,

за землю Руськую”[75].

Територія східноукраїнського степу (тобто сучасна територія південної Донеччини) постійно знаходилася в колі інтересів Київської Руси, тому сутички з Татарами були насущним хлібом тих часів. Однак після поразки, яку завдали руським князям Татари в 1223 році у битві на Кальці (про яку згадано у літописі “Битва на Кальці”), Татари почувалися там дедалі впевненіше. Це зумовило Русів відступати аж до Дніпра, який ще тоді оберігав їх від наскоків кочовиків. Захист Дніпра, виявився недовготривалим, оскільки вже у 1239 році Татари напали на Київську Русь та зруйнували її вщент[76]. Татарська навала та утворення Золотої Орди спричинили тривалу перерву в заселенні Донецького краю.

Згодом великі, багаті, але й небезпечні степи знов почали приваблювати тих, хто бажав спасіння від рабства та гніту. Оскільки у ХУ-ХУІ ст. українським степом правили васали Кримського хана, подальші події на південних землях Донеччини були зумовлені боротьбою запорозького козацтва проти загарбників. Саме на Донеччині становилося Українське козацтво, продовжувалися козацькі традиції Запорозької Січі козаками, що боронили південні землі краю[77].

Виникнення усної народної творчості на Донеччині пов’язане саме з козацтвом та добою його розвитку. Народна творчість дуже важлива з огляду на дослідження літературного процесу на Донбасі, оскільки саме вона стала основою не лише художньої літератури, але і театру, музики та образотворчого мистецтва у регіоні. Козацтву присвячено багато творів, які висвітлюють історичні події. До них належать пісні про козацьких героїв, Морозенка та Супруна, що боронили рідну землю. Ці уснопоетичні твори тісно пов’язані з Савур-Могилою, біля якої відбуваються відображені в них події, та на якій славні козаки-герої склали свої голови[78]. Савур-Могила насправді існує як географічна точка на карті Донеччини. За історичними довідками, на Савур-Могилі, висота якої сягає майже 280 метрів, козаки влаштували одну зі своїх сторож. На думку мовознавців, слово “савур” походить від тюркського “сауыр”, яке означало степову височину з вершком круглої форми[79].

Саме на Савур-Могилі з рук загарбників гине легендарний козак Морозенко, про якого в усній творчості складено чимало пісень.

Твори ті зображують Морозенка як народного героя, який віддав життя рідній Україні та який вславився своєю відвагою у боротьбі проти ворогів. Загибель Морозенка оспівується так:

“Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну![80]”

Очевидно, вже у часи коли пісня побутувала у народі, козак Морозенко перейшов у розряд всеукраїнських (тобто не лише східноукраїнських) героїв, позаяк пісня починається та завершується словами,

“Ой Морозе, Морозенку

Ти славний козаче

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче...”

Це лише один із багатьох наявних у народній творчості Донецького краю прикладів, що вона увійшла у загальний фонд творчості українського народу та серйозно його збагатила.

Образ Савур-могили з’явлюється поряд із картиною донецького степу в думі “Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі”. Твір описує шлях втечі трьох братів з Азова, що в Ростовській області в Росії, до Савур-Могили та далі вглибину сучасної території Донеччини.

Могилу згадує і Тарас Шевченко як в своїй ліричній творчості, так і співаючи свої улюблені пісні та думи. Звичайно, народна творчість та сюжети пов’язані зі степовою, козацькою Україною, виявились для нього натхненням до написання багатьох ліричних творів. У своєму щоденнику в 1857 році він пише, що “...наша славна-преславна Савор-Могила розкопана... Я люблю археологію. Я поважаю людей, котрі присвятили себе цій таємничій матерії історії. Я добре усвідомлюю користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна і навіть дурна прихильність до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

“У степу могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла...[81]”

Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:

“І вітер не віє

І сонце не гріє

Тілько в степу при дорозі

Могила чорніє.

У тім степу річка

Через річку кладка

Ой не кидай козаченьку

Рідненького батька...[82]”

Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс[83].” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака[84].

Козацькі сюжети, пов’язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,

“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:

“Чорна рілля ізорана, гей, гей

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей

І кулями засіяна.

Білим тілом зволочена, гей, гей

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей

І кровію сполощена[85].”

Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів[86]. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.

Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов’язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій[87]. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків[88].

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.

Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні[89]. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов[90].

Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості[91]. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.

Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону[92].

Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.

У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року[93].

Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини[94].

“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”[95]. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною[96].

Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році[97].

Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)[98].

Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи[99].

Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в’язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році[100].

Коли б Лев Скрипник не помер в ранньому 36-річному віці, можливо, саме він міг би претендувати на звання “співця Донбасу”, завдяки його оповіданням, що оспівували рідну землю письменника. Душа Л. Скрипника, який народився в шахтарському селищі та провів молодість на Донбасі була дуже близько шахтарського життя та природи донецького краю. Життя Донбасу стало для Л. Скрипника об’єктом творчого зображення, відбитого в збірках оповідань. Л. Скрипник не підкорявся обмеженням, які наводила радянська влада, та віднайшов засіб для того, щоб передати красу рідного донецького краю саме у правдивому слові[101].

Звичайно, найбільш видатним з-посеред трьох згаданих мною авторів виявився Володимир Сосюра, якого згодом назвали “Співцем Донбасу”. В. Сосюра, автор 80-ти збірок поезії та автобіографічного роману “Третя рота”, народився в Дебальцевому в 1898 році. Його творчість була сповнена захоплення красою рідного краю та подіями, якими тоді жив Донбас[102]. Становлення В. Сосюри як митця припадає на перші пореволюційні роки. В 1921 році вийшла його перша збірка “Поезії”. Аж до смерті у 1965 році поет віддавався літературній праці, попри складнощі, які приносило життя та часи, у які поетові довелося жити[103].

Отже таким було становлення історії та літературного життя Донецького краю до дебюту неперевершеного досі донбасівського письменника, Володимира Сосюри. В описані вище часи йому довелося дебютувати та пробивати свій мистецький шлях, на якому неодноразово поет зустрічав смертельну небезпеку. Саме на житті та творчості В. Сосюри я хотів би зосередитися в цій праці.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет...” (Донбас у творчості В. Сосюри.)

Донбасівці завжди пишалися тим, що на Донеччині народився та виріс такий великий поет. Ще більшою причиною пишатися є те, що до кінця свого складного життя В. Сосюра залишився вірним своєму улюбленому шахтарському краєві. Саме Донбасові поет присвятив чималу кількість творів, розміщених у виданих ним 80 збірках поезій.

Саме біографію та особистість поета розглядаю як визначальні моменти його творчості та водночас найбільш придатні для її вивчення, особливо коли йдеться про ліричні твори, які оспівують Донеччину, яка завжди була для поета найдорожчою. В наведених нижче фрагментах творів побачимо приклади біографічних та, в результаті, душевних зв’язків В. Сосюри з його малою батьківщиною.

“І сниться, все сниться й донині

берізки тонкий силует.

Хоч знаний я всій Батьківщині

А все ж я донецький поет.”[104]

Так писав В. Сосюра в одному із своїх найбільш популярних віршованих творів. Вірш цей написав В. Сосюра, вже будучи відомим по всій країні поетом, живучи в її столиці, Києві. Як видно, де б не кинула поета його складна доля, він так і залишався вірним своєму улюбленому Донбасові. З Донбасом В. Сосюра пов’язаний ще з дитинства, та згадки про дитинство проведене на Донбасі зустрічаються в багатьох його творах як ранніх, так і пізних періодів творчості. Нагадаймо ще один із рядків (із вірша "У гудках далина розцвіла..."), написаних в часи, коли поет вже мешкав в столиці:

”Київ, Київ, тебе я люблю, а ще більше люблю Третю Роту!»[105] Донеччина – рідний край Володимира Миколайовича Сосюри, позаяк народився він 6 січня 1898 року в місті Дебальцеве Донецької області. Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота, що на Луганщині. В. Сосюра виростав у великій сім’ї – в його батьків було десятеро дітей. За фахом батько поета, який помер рано, був креслярем, однак насправді займався різними професіями, часто переїздивши з одного місця в інше. Мати була робітницею. Сім’ї Сосюрив важко було жити, особливо з часу, коли помер батько поета. Молодий поет почав працювати рано, а його першим місцем роботи був Донецький содовий завод[106], згадки про який часто зустрічаються в творчості поета. Нелегким, а навіть, бувало, трагічним був життєвий шлях поета. Ще молодим хлопцем він пішов добровольцем до війська Української Народної Республіки. Тоді він уперше глянув смерті у вічі, перебуваючи у полоні червоних. Пізніше радянська влада намагалася сформувати образ В. Сосюри як палкого пропагандиста комуністичних ідей. Тому саме замовчувалися обставини вступу В. Сосюри до військ УНР, зате наголошувалося на тому, що поет служив на боці «червоних». Після воєнних заколотів влада не випускала поета із своїх рук, даруючи життя взамін за «патріотичні» радянські вірші. Поета було цьковано, а його слухняності влада домагалася такими заходами, як арештування і запроторення до таборів його дружини Марії Гаврилівни та доведення самого поета до психічних зривів. Як видно, нелегким було життя В. Сосюри. Терплячи величезний біль та журбу, поет сприймав страшну наругу, яка стосувалася не лише його, але і цілого українського народу. Одним із найбільш відомих віршів В. Сосюри, в якому поет передає красу свого краю та любов до нього, є вірш «Донеччино моя», в якому він наголошує на своїй близкості до рідної землі. Метафоризація мови, якою користується поет, емоційність зорових і слухових асоціацій є обумовленням фізичного відчуття змальованої картини. Сукупність художніх компонентів витворюють настрій ліризму, властивого В. Сосюрі, та передають любов поета до рідної землі. Це видно в багатьох творах В. Сосюри, але особливо у вірші «Донеччина моя»:

«Донеччино моя,

твоїх вітрів дихання

Я віддчуваю знов,

як в ті далекі дні,

Коли квітки в росі солодкого світання

Немов душею п’ю твого труда весну я

У радості степів, у гомоні дібров,

І музику гудків твоїх я знову чую,

Донеччино моя, життя мого любов!”[107]

У цьому вірші бачимо все, що характерне для Донецького краю, тобто красу його природи, серед якої виростав поет, але теж і згадку про тяжку працю жителів регіону та його заводське життя (чого і стосується згадка про «музику гудків»). Далі поет продовжує:

“Донеччино моя, моя ти Батьківщино,

Тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув як дитина,

Щоб знов набратись сил для пісні і життя.”[108]

Як скоро побачимо, Донеччина виявиться одним із лейтмотивів творчості поета, присутнім з початку його творчості до самого кінця, без огляду на інші обставини, які могли мати вплив на творчість поета. Попри те, що дитинство поета, проведене на Донеччині та Луганщині, не було легким, однак все-таки в його віршах воно зображене як чудесний період у житті, про який у пам’яті поета залишилися лише приємні згадки. Так теж поет описує місця, пов’язані з його юнацькими літами:

“Які там милі срібні ріки,

А далі сині, як у сні...

Ні, без Донеччини навік

Зів’яли б всі мої пісні.”[109]

Або ще інший вірш:

“Далекий рідний мій Донбас

встає, мов із тумана...

я оспівав тебе не раз,

зоря моя рум’яна!

В твоїй колисці я гойдавсь,

Овіяний гудками

І за її краї чіплявсь

Маленькими руками.

Тобі одній згадок моря

І пісня, що не в’яне,

Моя рум’яна зоря,

Донеччина кохана.”[110]

В. Сосюра народився, за його власними словами, на станції Дебальцеве, якій присвятив один із своїх менш відомих, але дуже красивий твір: “Дебальцеве моє, колиско днів моїх, Це ти мені дало співучу, ніжну вдачу, І славлячи життя невиданий розбіг Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу...”[111]Вірш цей дуже цікавий, позаяк він показує вдачу поета, яка була насправді дуже ніжною та співучою - це помітно як у його творчості, так і дивлячись на його життєвий шлях та долю. В подальшій творчості, В. Сосюра прирівнював навіть життєвий шлях до “пісні життя”. Оскільки вірш цей з’явився у друку в 1973 році, він є ще одним з-посеред багатьох художніх виявів вдячності поета за те, що Господь дарував йому саме таку вдачу, хоч з її приводу доводилося поетові багато страждати. Безперечним є те, що саме ця велика любов до рідної землі, яка пробудилася у В. Сосюри дуже рано, змушувала поета вже змалку трохи по-іншому дивитися на світ та знаходити в буденному – незвичайне та в звичайному – особливе. Як наголошував сам поет у своїй автобіографії, його батько, Микола Володимирович часто міняв роботу і з ним мусила переїздити його сім’я. Саме чергова зміна роботи батька спричинила переїзд сім’ї Сосюрів у Третю Роту, якій поет присвятив особливо багато місця у своїх творах та особливо у своєму автобіографічному романі “Третя Рота”. В одному із віршів він писав про неї такими словами: “Шахтарське селище на Білій горі, Під нею заводу встають димарі,  Їх хмари торкають верхами, За ними Лисиче садами буя, Й шумить Третя Рота – домівка моя, Я з вами всім серцем, я з вами..”[112]До речі, Третій Роті та іншим місцям, пов’язаним зі своїм дитинством, присвятив поет свій автобіографічний роман “Третя Рота”, який за допомогою епічних засобів передає те ж саме, що і ліричні твори поета.Не залишилась без згадки і Кам’янка, тобто містечко, в якому молодий В. Сосюра навчався в сільськогосподарському училищі. У вірші, який, до речі, затитулований “Кам’янка”, знайдемо дуже яскраве відображення ставлення поета до спогадів про це місце і час: “Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило  на школу дивиться блакить. І сад, що ми посадовили, Профшкільцям радісно шумить! Над Кам’янкою рідні зорі, Як і колись...”[113]Важливим мотивом багатьох ліричних творів В. Сосюри, пов’язаних з рідним Донбасом, є мотив любові. Ідеться про почуття, які поет переживав саме на Донеччині, та про жінок, які були об’єктами його любові. Як правило, поряд із любов’ю наявна у цих творах палкість, гарячість, туга та розлука:

“Твої губи – розтулена рана...

Ми хотіли й не знали – чого...

Од кохання безвольна і п’яна

Ти тулилась до сердця мого...

Ой ви, ночі Донеччини сині,

І розлука, і сльози вночі...

Як у небі ключі журавлині,

Одинокі й печальні ключі...”[114]

Або фрагмент ще іншого вірша:

“Там на березі трава

про любов шепоче...

Хвиля сріблом виграва,

Сяють очі...

Гей, поля, ви, поля,

Зорі над рікою...

Видно шахти здаля,

Ми в човні з тобою.”[115]

Так як я згадав вище, любов до рідного краю , тобто Донбасу та співвітчизників, немов червоною ниткою проходить через усю творчість поета. В ній В. Сосюра часто вказує на різні картини, які змалювало його життя, однак всі вони пов’язані з одним, улюбленим регіоном.

Прикладом цього є рядки вірша “Донечина”, в якому поет зображує рідний край як тло, на якому йому довелося пізнати воєнне та шахтарське життя:

“Як можна серце одірвати

од тих ланів, од тих стежок,

де слухав я громи, гармати

І шахти рідної гудок”[116]

Якщо ідеться про воєнний досвід поета, який ледь не позбавив його життя, дуже зворушливими є рядки з одного із найбільш відомих поем В. Сосюри “Червона зима”:

“І знов Донеччина...і вітер верби хиле... Й не віриться, що знов побачу я село, Давно покинуте, таке до болю миле... Але багато з нас додому не прийшло...”[117]Та ще один фрагмент цієї самої поеми, який зображує повернення поета з війни на рідну землю:

“Колеса тупо б’ють... по рейках перебої... Вже міст через Дінець давно прогуркотів... Стою біля дверей... і дихає сосною Квиління вітрове про весни юних днів...”

Велику частину своїх віршів В. Сосюра присвятив індустріальному Донбасові, тобто краю, в якому велетенською працею людських рук добувалося вугілля та вироблявся метал. Образ героя-трудівника, переданий В. Сосюрою в його творчості, насправді не є статичним, а скоріше нагадує мрійливого, задуманого романтичного героя-шахтаря, образ якого жевріє завдяки емоційності, з якою змалював його поет:

“Ось він стоїть, життя окраса,

на голубому неба тлі,

герой труда і син Донбаса,

хазяїн рідної землі.

В усмішку теплу склались губи,

І день в очах його розцвів.

Над ним димлять заводів труби,

Гудуть мотори літаків.

Смуглявий вид, широкі плечі,

І весь він, як життя могуть.

Йому пісні пташки щебечуть

І колоски привіти шлють.

Неначе вилитий з металу,

Він зорить в далі осяйні,І сонце, як вінок, поклало

Йому на каску промені.”[118]

Варто згадати про досвід поета стосовно співвітчизників-донбасівців, котрі працюють під землею чи теж на заводах. Адже В. Сосюра сам працював колись як на заводах, так і в забої, з лампочкою на шахтарській касці, що аж відбилося на його творчості:

“Там знав я од праці утому, Там ріс я і вперше любив, Шахтарської лампочки промінь Мені у забої світив, Немов каганець, крізь віконце Над сумом осінніх жоржин, Хай світить тепер, наче сонце, Мені у поезії він.”[119] Безсумнівно, трудова доля, яка була колись спільною для В. Сосюри та інших робітників Донбасу, спричинила його надзвичайно тепле ставлення до своїх земляків. Це ставлення зустрічаємо в творчості поета. Його виявленням були дуже сердечні, інколи навіть інтимні слова, якими поет звертався до своїх земляків, тобто “рідні мої”, “друзі любі мої”, “дорогі земляки-побратими” і.т.п. У своїй творчості поет не забуває і про те, що Донбас був колискою багатьох подвигів, патріотичних за змістом: “Тут голосом Ангеліної Паші неначе й досі вітер ще звучить. Тут на поверхню вийшла із забою Непогасима слава Мамая.”[120]Крім віршів, які стосувалися праці одиниць на благо індустріального Донбасу, було у В. Сосюри багато віршів які описували його могутність, точно передаючи гігантичність індустріального Донбасу: “Гудуть заводи, як жуки, біжать десь поїзди мостами, гримлять прощально раз у раз...

Там без кінця залізні гами До неба посила Донбас, І димарі в моїй уяві Встають, як привиди ласкаві, На фоні заводських заграв.”[121]Цікавими, з точки зору дослідника літератури є ліричні твори В. Сосюри, в яких поет описує конкретне місце, найчастіше місто, але читачеві легко здогадатися, що ідеться саме про Донбас. Таке зустрічаємо наприклад у поемі “Нальотчиця”: “Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані... Туди летить моя душа.”[122]Звичайно, ідеться тут про донбасівський краєвид (труби димарів на фоні синього неба) та життя найнижчих прошарків трудового суспільства тодішнього Донбасу. Або ще інший твір, “Місто”: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги. Хто прийшов із геніальним хистом І зробив це розчерком руки?”

“Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої. Це ж мені заковано стогнати У його засніженій груді...”[123] Тут насправді можна лише здогадуватися, що авторові ідеться про Донецьк, або одне із інших донбасівських міст. Все-таки “розчерки руки”, чіткі геометричні фігури, трамваї та ліхтарі нагадують нам про те, що поетові ідеться про відносно нову метрополію. Коли ще згадати, що вірш було написано в 1923 році, я думаю, що можна припускати, що тут ідеться саме про Донецьк.Аналізуючи поетичні твори В. Сосюри, в яких наявні донбасівські сюжети, важко не помітити того, що вони, хоч об’єднані за темою, але мають і інший зміст, за якими легко поділити їх на категорії. Коли одні із віршів описують Донбас крізь призму спогадів про дитинство та юність, проведені там же, то інші роблять це саме на фоні любовних досвідів та сердечних страждань поета. Далі маємо твори, в яких Донбасівські сюжети зустрічаються на рівні з важким та інколи моторошним поетовим досвідом війни, який насправді є досвідом всього населення України, однак через схильність до автобіографічності, поет частіше показує картини бачені власними очами. Врешті, маємо картини Донбасу, часто індустріального, в композиції із портретами донбасівських трудівників, які, до речі, є виявами автобіографізму поета.Володимир Сосюра ніколи не відцурався своєї донбасівської малої батьківщини, а навпаки – завжди гордився нею та, вживаючи творчі засоби, зробив чимало для піднесення її рангу. Доказом його невмирущої та невпинної любові до Донеччини є фрагмент згаданого раніше вірша написаного В. Сосюрою вже в роки, коли він уже став славним поетом:

«Хоч знаний я всій Батьківщині А все ж я донецький поет.”

3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

Ранні періоди творчості В. Сосюри припали на важкий для України період – післяреволюційні часи. Про революцію на Донбасі та діяльність радянської влади в регіоні я вже згадав в одному із перших розділів цієї роботи. Тому тут годі сказати, що революція сама по собі спричинила неначе пробудження українського суспільства, штовхаючи його до небачених раніше проявів самореалізації у рамках партії, різних комітетів та рад. Вслід за таким ходом подій збільшилася і популярність друкованого слова, яка активізувала розвиток літератури, також україномовної. Післяреволюційні роки на Україні - час, у який з’явилися літерацькі гуртки та організації. Та все це відбувалося за згодою та підтримкою влади. Однак таке становище функціонувало лише спочатку. Скоро стало очевидним, що ідеологія більшовизму, яку визнавали її російські автори, не зовсім збігалася з ідеологією українських більшовиків. Звичайно, шоб добре закріпитися при провладних позиціях, радянській владі довелося “заполонити” маси та скеровувати їх проти всього, що з точки зору влади могло становити для неї небезпеку. Тому і відчувалася атмосфера нацьковування одних людей проти інших, тобто вигадана на потреби діючої тоді влади класова боротьба. У вступі до антології “Розстріляне відродження” Юрій Лавріненко називає речі своїми іменами, коли пише, що Москва, з люттю переляканого маніяка вчинила терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва, залишаючи з українського мистецтва не те, що ліпше й сильніше, а халтуру і слабину в ім’я старої московської ідеї власної світової імперії[124]Саме такі обставини супроводжували В. Сосюру на ранньому шляху його творчості, заставляючи молодого поета вже тоді зробити вибір та стати на бік “єдиної правильної ідеї”. Годі почитати ще дореволюційну ліричну творчість В. Сосюри для того, щоб зрозуміти, які протилежні зовсім почуття терзали душу юного ще поета. Адже В. Сосюра цілком свідомо та сумлінно боровся за незалежність України при боці Симона Петлюри, а перейшов на бік червоних лише після розгрому армії Петлюри та для того, щоб залишитися при житті.[125] А тепер влада бажала, щоб він обернувся спиною до визнаваних ним попередньо ідей та щоб повністю прийняв ідею, метою якої було будування радянського ладу. З іншого боку, В. Сосюру манила перспектива професійного росту і він, наскільки йому здавалося, був готовий піти на поступки задля цього. Звичайно, радянська влада заграла на струні самолюбства, виявленого В. Сосюрою, яке, до речі, є прикметою, що часто зустрічається у митців та взагалі в людей вразливих та з тендітною психікою. Однак поетові скоро стало відомим, що ніяк йому випручатися та визволитися від впливу подій минулих літ. Перед поетом все частіше почало виникати питання про власну ідентичність та його дійсну позицію стосовно нових порядків на Україні. Вплив цього розтерзання поета наявний в творчості після періоду, пов’язаного з поемою “Червона зима”, тобто після 1921 року. Припускається, що саме тому в творчості поета вживається образ повстання на Поділлі, в якому Петлюра зазнав поразки. Чітким доказом стану свідомості поета того часу є виявлені у творчості сумніви, вагання та зіставлення минулого з сучасним. Однак, набутий В. Сосюрою з приходом радянської влади сплендор відомого в державі поета, те, що його вірші друкували часописи та газети та що він став відомий ширшому загалові, раз за разом відривало думки поета від природних йому ідеалів та знов штовхало його в обійми цієї ж влади. До того ще слід додати факт, що молодіжна інтелігенція тих часів за всяку ціну домагалася здобути освіту. Те, що лише за радянських часів В. Сосюра зміг вступити до інституту та завершити навчання, напевне, якоюсь мірою, мало вплив на рівень його співпраці з режимом. Врешті, деяку роль відігравали і гроші. В. Сосюра любив компанію, а це коштувало. Хоча гонорари були в нього великі, як засвідчують його сучасники, які були з ним знайомі особисто, все-таки поетові часто не вистачало грошей[126]. Були періоди коли він писав багато віршів під замовлення. Звичайно ідеться про партзамовлення[127]. Деякі критики вчинків В. Сосюри (зокрема, Б. Антоненко-Давидович) висловлювали навіть думку, що поет ґвалтував свою музу віршами під замовлення та переробленням декотрих ранніх віршів на нові, комуністичні, наприклад “Балади про Гайдамаків” - на “Баладу про комсомольців”. [128] Незабаром з В. Сосюрою почала тісніше працювати ЧК (Чрезвычайная Комисия) та компартія. Саме тоді поетові доводилося вже по-справжньому відмовлятися від свого “я” задля успішного виконання партійних постанов. Це, в свою чергу, не могло не відбитися на творчості поета, в якій стало з’являтися менше рядків про серце, а більше про жахливе майбутнє, бачене поетом. Непевність того, що принесуть наступні дні безсумнівно мала вплив на таку, а не іншу психологічну кондицію поета. На підставі творів В. Сосюри тих часів можна дійти висновку, що він і надалі розумів свою місію українського поета, попри те, що водночас був свідомим цього, що зі шляху праці на радянську владу вже не було вороття назад. Трагедія поета полягала в тому, що попри те, що він клявся перед собою, що навіть в таких тяжких умовах роздвоюватися не буде, йому так і не було під силу дотриматися цієї клятви. На відміну від творчості, пов’язаної з оспівуванням краси донбасівського краю, ліричні твори, які народилися з глибини розтерзаної внутрішнім стражданням душі поета, варто розглянути не лише за допомогою біографічного, але і психологічного методу дослідження літератури. Як наука, що досліджує перетини душевних явищ, психологія повністю надається для аналізу літератури. За словами філософа Карла Густава Юнга, душа є матір’ю та вмістищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва – тому й наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва з одного боку та психологічні засновки творчої людини (митця), з іншого[129]. І читаючи ліричні твори різних авторів, у тому числі і В. Сосюри, важко не дійти висновку, що у багатьох з-посеред них знайдемо небагато з т.зв. денного життя поета, зате опинимося в світі переживаних ним нічних страхів і зловісних передчуттів із темних закутків душі. У наведених у цьому підрозділі творах В. Сосюри маємо нагоду пережити те, що переживав і він, коли згасав день, а голова доткнувши подушки залишалася сама зі своїми думками та стражданням. Безсумнівно, особисте поета багато в чому впливає на вибір та вигляд його творчого доробку. Згаданий раніше К.Г. Юнг зауважив, що власне митець є тим, хто дає особливо цікавий матеріал для психологічного аналізу[130]. Очевидним стає те, що Володимир Сосюра, з огляду на життя, сповнене конфліктів та могутні сили, які боролися між собою (звичайна людина, яка прагнула особистого щастя, задоволення та життєвої безпеки, проти творчої пристрасті, яка не давала покою душі, комунар проти націоналіста тощо) становить вимріяний об’єкт психологічних досліджень.

В вірші “Як проходжу я мимо” поет пише:

“Як проходжу я мимо заводу,

чомусь сумно і тоскно стає.

Все здається, що сонце заходить

І обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги,

Де од молота гулом жене.

І тепер, я не знаю для чого,

Одірвали од тебе мене.

(...)

Де ж ти, мій ніяковий Володю

З золотими очима, як став...

Що колись працював на заводі

І в траві Жюля Верна читав.

Я блукаю сумний і нечулий,

По-осінньому віти хита.

Все минуло, як молота гули,

Як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.

Одсіяли зірниці над гаєм, Так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся неначе Крізь якусь загаровану муть..

І за мною ніхто не заплаче, Як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара

О мої золоті тротуари,

О загублена юність моя!”[131]

Вже перші строфи вірша віддзеркалюють скрутне психологічне становище, в якому опинився поет. Саме це становище спонукає його до душевної подорожі у безтурботне минуле. Видно, що поет не справлявся з величезними, особливо для людини вкрай вразливої, випробуваннями, які постійно приносило життя. Далі, бачимо, що поет, втративши наївність та характерний для молодих людей спосіб бачення світу, не зможе вже дивитися на світ “по-старому.” Останні строфи переказують депресію поета, його незадоволення позірно великими досягненнями, яких йому пощастило добитися. Вірш можна б також проаналізувати за допомогою інших методів, хоча б біографічного, однак сприйняття його змісту не було б тоді аж так багатогранним та не можна б тоді говорити про глибоке душевне спілкування з автором твору, а точніше з тодішнім станом його свідомості, який поет зумисне чи теж мимохіть (таке припускає К.Г. Юнг, стверджуючи, що митець – лише інструмент написаного ним твору[132]) переніс у написані ним рядки. Однак ще тяжчі часи чекали поета попереду. За роботу на боці влади В. Сосюру почали критикувати провідні літературні гуртки та часописи. Партія в свою чергу сягнула давним-давно вже розробленого методу нацьковування одних людей проти інших, цим разом включаючи в ці дії В. Сосюру, якому було доручено виступати проти окремих

поетів, погляди яких не погоджувалися з поглядами партії. Прикладом таких дій може слугувати вірш “Ми прийдем і туди”, який написаний в ненависному тоні проти Спиридона Черкасенка.Писання віршів на партійне замовлення, під окремі “директиви”, позбавило В. Сосюру місця на поетичних вершинах. Критики починають говорити про творчу кризу поета. Однак, все-таки на нього продовжувала працювати радянська критика, водночас вимагаючи подолання нових завдань. Політичні вимоги до поетів взагалі та до В. Сосюри зокрема особливо зросли після першого з’їзду пролетарських письменників, який відбувся в 1927 році з присутністю представників ЦК КП(б)У. У цей час психологічний стан поета погіршується. Він починає відсторонюватися від людей, навіть мешкаючи задля того в інших містах. Насильницька наполегливість на переорієнтацію поета здійснювалася за допомогою таких засобів, як політичний тиск та спричинення почуття страху за своє життя. Рядки, написані поетом, віддзеркалюють стан його психіки настільки чітко, що всі коментарі зайві: “Станція. Верби. Тополі.   Поле. Ріка. Тумани.  Падає листя до-долі В сни. Мертво кругом. Безнадія. Марно я чуда зову. Тільки кашкет червоніє Агента Д.П.У.”[133]

Як не дивно, страх за власне життя призводить людину до неморальних вчинків та має дуже поганий вплив на особистість. Не інакше було з В. Сосюрою, особливо через зростаючу нахабність тодішніх спецслужб. Відчувши слабину характеру поета, вони починають його переслідувати. ЧК починає дедалі обережніше слідкувати за поетом та його творчістю. Особливість трагедії В. Сосюри полягала в тому, що заради виконання партзамовлень, він був примушений відмовитися від себе, яким він був у молоді роки. Душа поета витримувала неймовірні муки, що, звичайно, позначилося і на його творчості: “Вже до серця доходить отрута... Як старому, минулого жаль... Моя путь у кайдани закута... І на кожному кроці печаль..”[134]  Навіть дуже відомий вірш, “такий я ніжний, такий тривожний” можна проаналізувати, виходячи з контексту моральної та психологічної кризи, якої зазнав поет, коли він писав: “стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...”[135]Гадаю, що також невипадково В. Сосюра присвятив вірш “Лан і луни” пам’яті французького поета Верлена. Французький поет напевне здався В. Сосюрі близьким, немов товаришем по недолі, позаяк у творчості Верлена 20-тих років також чимало блукання, ридання, труднощів, пов’язаних зі зрозумінням тодішнього світу. Що цікаво, Верлен розчарувався в ідеалах Французької революції, а те, що В. Сосюра звернувся саме до нього, виражає його особисте розчарування жовтневою революцією. Зацькований та переляканий В. Сосюра писав так: “Пролетіло днів не мало... Дні мої руді. Чом мене не розстріляли У ЧК тоді?”[136]Чимало критиків причиною творчої кризи В. Сосюри вважали втрату поетом революційної перспективи, дійсність часів непу (Нової економічної політики) та невміння розібратися в об’єктивних реаліях життя. Напевне, це все правда, але суть справи в чомусь іншому; вірші В. Сосюри є підтвердженням того, що світ пізнаємо не лише розумом, але й за допомогою почуттів. Звичайно, поет відчував набагато більше, ніж бачив і знав. [137]Розхристану вдачу В. Сосюри вперше розкрив В. Гришко у своїй праці “Серце “другого Володьки” і заборонена любов”. У ній автор аналізує двоїстість душі В. Сосюри як Українця, який з одного боку, за існуючих умов приймає комуністичну ідеологію, однак, з іншого, відчуває потребу збереження власної честі та вірності своїй власній думці. Згідно витоків аналітичної роботи автора, таке становище рано чи пізно доведе до загибелі поета як з творчого, так і з особисто-життєвого боків. В. Гришко сповістив поетові трагічний кінець, позаяк, на його думку, в радянській країні неможливо було погодити роботу на совєтську ідеологію з одночасним збереженням власної думки. Зіткнення цих двох протилежних фронтів веде до гострої колізії, в результаті якої зароджується нищівний конфлікт із самим собою. Гостроту внутрішньої боротьби, яка відбувалася в душі В. Сосюри, передають оці овіяні жахом рядки з вірша “Два Володьки” (який обговорюється більш детально дальше у цьому розділі): ”Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе),- і поставить себе до стінки.”[138]

В. Сосюра, якого молодим хлопцем заполонила революція і якій він, як вразливий юнак віддав багато життєвих сил, з кінцем 20-тих та початком 30-тих вже серйозно сумнівається в доцільності революційних ідеалів. Він вже свідомий того, наскільки оманливим є обличчя радянської влади. У той час з’являються вірші, які віддзеркалюють міркування поета, як наприклад “Серце”: “Серце, козацьке серце... Не хили свого обличчя, Не личить тобі тепер це.”[139] Бачимо тут повернення до козацьких мотивів, яке можна зінтерпретувати лише як тугу поета за незалежністю власної держави. В 1931 році з’являється збірка поезій В. Сосюри “Серце”. Збірка ця, а зокрема вірш “Серце” слід розцінити як обстоювання поетом права на любов до рідної землі та водночас спротивлення більшовицькій ідеології, яка трактувала такі мотиви як націоналістичні. Тому саме у вірші є згадки про квітучу юність поета та відповідь тим, що цькували його у ті часи: “Там, де юність моя розцвіла,  неповторна, смуглява і мила все густіша заводів імла і уже не сумують могили, там, де юність моя пролетіла і як сон золотий одцвіла”

“Ах, мої золоті старички! Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі... Собака, навіть той наплював на ваш сміх,

бо заслухався віршів моїх.”[140]

Вірш “Серце” - то також доказ подальшої розхристаності душі поета: “Обличчя в тумані.. Чиє?.. І хто з ким на сонячнім герці?... Я стримаю серце своє,

Українське  Розхристане Серце...”[141]Однак найвідомішим серед творів, в яких виявлялася розхристаність В. Сосюри, був вірш “Два Володьки”. Як жоден інший твір В. Сосюри, вірш “Два Володьки” віддає двобій, який відбувався в душі поета. Ідеться про двобій між інтерпретацією комуністичної ідеології, яку йому накидала влада, та вірністю притаманною поетові ще з дитинства українському патріотизмові, двобій свідомості з почуттям, розуму з серцем.[142] Ліричним героєм вірша є сам поет, якого зображує роздвоєна особистість, яка водночас є національно свідомим Українцем та комуністом. Однак тут слід спростувати одне: аналізуючи творчість В. Сосюри, видно, що поета не захоплювала ідея комуни взагалі, а скоріше комуни в Україні. Тут ідеться про комуну, яка працювала б на благо народу, а не навпаки. Про комуну таку, якою вона мала бути згідно теорії засновників ідеології, а не таку, якою виявилася насправді. У вірші поет підкреслює, що він вийшов у світ з селянського, українського середовища. Далі поет помічає негаразди, які спричинила для українського суспільства радянська влада, яку і він колись так запекло підтримував та звинувачує себе в цій підтримці. Він пише так: “рвали душу мою комунар і червоний фашист.”“Два Володьки” - один із віршів В. Сосюри, в якому прозвучали гірші, але справедливі зізнання стосовно власного становища: “Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, Пролітали хвилини, як роки... ...Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невидний хист. Рвали душу мою –  Комунар і Націоналіст.”[143] “Два Володьки” – дуже цікавий твір з огляду на оцінку наявного у ньому психологічного змісту. Вже з початку твору відчувається атмосфера воєнного заколоту та назріває уявлення того, в якому розтерзаному стані перебуває душа поета. Читаючи вірш, і читач, мимохіть, піддається цьому розтерзанню, настільки воно автентичне: “У вагоні нікого. Туманіє вікно... На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше...”[144]

У вірші бачимо також характерні для В. Сосюри спомини про молоді літа, тільки у “Двох Володьках” вони насичені сповненим непокою настроєм вірша і самі по собі передають образ психологічного стану поета:

“І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені... Сплю. Це сон, тільки сон, мій солодкий, терпкий і кривавий... Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь...”[145]

До речі, проаналізувавши вищенаведений фрагмент, можна легко уявити собі, яким нервовим та неглибоким був тоді сон поета та як спросоння він чув гомін інших повстанців, що перебували поряд. Звичайно, це свідчить про багатий психологічний зміст твору та високу майстерність автора, який зміг так вдало і переконливо передати його на папері. Все-таки, основною темою вірша “Два Володьки” залишається розхристаність душі поета, про яку я згадав раніше у цьому розділі. Інші вірші, які входили до складу збірки “Серце”, доповнювали та ще більшою мірою розкривали тему “Двох Володьок”. У вірші “Юніє”, в якому поет зображує тодішнє поняття “двох Україн” (до речі дуже цікаве сучасне значення цього терміну, про яке говориться в першому розділі цієї роботи), де, як і в “Двох Володьках”, борються дві сили – кожна за “свою” Україну. До речі, дві сили, про які йде мова, це ці ж самі “Володьки”. Своє становище у цій боротьбі В. Сосюра окреслює так: “Леліє, льокалю, леліє люлю, золотане, люлю. Ніхто так любить не уміє, Як я Україну мою... ...Я трупа ударив у зуби  носком. О лінелю, люлю! А ви догадайтеся любі, Яку я Вкраїну люблю?...”[146]

У вищезгаданому фрагменті видно, що конфлікт “двох Володьок” у В. Сосюри ще не вирішений та перемога “другого Володьки” невиключена.[147] Звичайно, збірку “Серце” було вилучено провладними службами, що спричинило ізоляцію В. Сосюри як поета. Радянська критика писала про контроверсійні за змістом вірші, які входили до складу збірки “Серце” як про творчість, позначену “суб’єктивно-хворобливими мотивами” та спричинену “нездоровим роздвоєнням”. На жаль, ці ж критики так і не спромоглися пояснити, звідки це роздвоєння взялося у В. Сосюри. [148] Однак, траплялося, що ті, кому збірка все-таки потрапила до рук, критикували її за козакофільство, націоналістичні мрії, двоїстість та ідеологічні сумніви поета.Ще іншим, також дуже цікавим твором В. Сосюри була ліро-поема “Перстень”, написана наприкінці 1920 р. Крім інших, наведених вище поем, тогочасна критика вважала “Перстень” особливо “націоналістичним” твором поета. “Перстень” також є виявленням двоїстості, яка так сильно турбувала поета. В поемі поет виступає з виразно неоромантичних позицій, змальовуючи сюжет драматичного конфлікту недавно пережитого. Сюжет твору побудований на історії вчительки, яка пізнає на руці свого коханого (недавно демобілізованого червоноармійця) перстень свого чоловіка (офіцера армії УНР, який пропав без вісті). В дійсності твір побудований на власних, болючих спогадах поета: “Ой, у дні, в ті дні повстанцем,  як вони, я був! ...Офіцерів крики тонкі... Кроки...зброя...сніг... Ми стріляли й в ополонку Опускалиїх...”[149] В своєму гріхові сповідається і червоноармієць, коли згадує вчительці як “Офіцер своїй дружині  Перстень передав. Він сказав: Пождіть хвилинку, Я шинель зніму. – І навів я карабінку Прямо в лоб йому. Тільки крик: -За Україну!- Тільки сніг і кров... Але я його дружини  Й досі не знайшов”.[150]

В цій поемі дружина офіцера уособлює Україну, що її зрадив червоноармієць, стріляючи в офіцера, який за волю тієї ж України боровся. Хоча ні поет, ні його герой цієї України поки що не знайшли, однак червоноармієць, який виступає як ліричний герой поеми, знаходить її у постаті вчительки, яку щиро покохав. Драматичного конфлікту, який назріває поряд з бігом подій у творі, поет досяг у сцені, в якій вчителька упізнала на пальці червоноармійця (тоді вже убивці) перстень свого чоловіка. Почуття великого гріха переплітається в душі червоноармійця зі співчуттям до коханої і з визнанням власної причетності до її болю:

“На снігу, не тіні – блики,

наче я – нічий...

Стало холодно і тихо На душі моїй...”[151]

Все-таки повне каяття приходить лише після смерті вчительки, яка помирає, позаяк не була в змозі перебороти жалю за чоловіком, який загинув в ім’я рідної України: “Наче хвилями озера з хмарами в бою... Розстріляв я офіцера І любов свою.”[152]За більшовицької влади в Україні появилася лише перша публікація “Перстеня”. На наступні вже не було дозволу режиму.[153] “Перстень” є дуже цікавим прикладом художнього виявлення суперечностей, з приводу яких страждав поет. В поемі В. Сосюра вдало використав сюжет вчительки та червоноармійця, щоб передати дуже глибокий зміст, а разом із ним внутрішню боротьбу, яка велася у його душі – цю ж саму боротьбу, про яку йшлося у “Двох Володьках”.Поет поступово попадав в дедалі гостріший “обстріл”, який проводився з обох сторін барикади. У той час як комуністи звинувачували його у зраді революційних ідеалів, свідомі українці (у ті часи це стосувалося здебільшого діаспори) закидали йому зраду патріотичних ідеалів та перехід на бік радянської системи. Жодні, тобто ні комуністи, ні українські патріоти чи теж націоналісти, не мали рації в своїх нападах на В. Сосюру. Вони лише завдали поетові багато зайвого горя, причому жорстокість радянської системи була набагато гіршою. Правда була така, що В. Сосюра був переконаним комуністом, але водночас і прихильником ідеї самостійності України. На його думку, самостійність України аж ніяк не перечила комунізмові. Навіть навпаки – поет вважав, що вона була єдиним закономирним вирішенням українського питання в рамках комуністичних позицій. Тих, хто думав інакше, Сосюра вважав ворогами комунізму.[154] Після подій, пов’язаних зі збіркою “Серце”, В. Сосюра неначе потрапив в облогу; йому ніяк і ніде було зачерпнути душевного спокою, якого так дуже потребував. Партія записала поетові догану за його останню збірку поезій, держава відмовлялася друкувати його видання, в сімейному житті також не складалося. Однак, найбільш приголомшуючою для В. Сосюри подією тих часів було самогубство поета та близького приятеля Миколи Хвильового. Як згадує В. Терещенко, В. Сосюра був чесною та правдивою людиною, тому і жахливі передчуття творилися в його душі, думках і серці, коли з ними не в’язалася обрана лише розумом комуністична ідея.[155] Натура поета була напрочуд відкритою, пристрасною, ніжною та дуже вразливою. На думку В. Моренця, саме це, а не психічна недуга було причиною розхитаної психіки В. Сосюри. Поет вже змалку злітав на крилах неопанованих та величезних і не завжди зрозумілих раціональному глуздові почуттів. Однак скоро чи пізно йому доводилося вертатись до реального світу у цьому щасливому знесиленні та знемозі. [156]Син В. Сосюри пояснює життя батька як низку зльотів і падінь – то вгору до слави та успіхів, то назад до забуття.[157]Поетові стає дедалі тяжче та врешті в 1934 році в нього виникає рішення, щоб покінчити з собою. Свої настрої того часу В. Сосюра згадує в біографічному романі “Третя Рота” (слід серйозно ставитися до цих слів, позаяк в 1934 році В. Сосюра дійсно підготував передсмертну записку): “І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіальним пожаром”.[158]На щастя, спроба самогубства не вдалася[159] , однак те, що такі наміри існували у нього, свідчило про страждання, якого йому завдало життя взагалі та радянська влада зокрема. Зараз я хотів би повернутися до Марії Гаврилівни Сосюри, про яку я лише натякнув вище, а яка заслуговує ширшої згадки з огляду на свою причетність до такого, а не іншого життєвого шляху поета. З нею саме пов’язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри – дуже важливої частини ліричної творчості поета. Марія Гаврилівна була другою дружиною поета. Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше. Звичайно, так швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій. До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ. Як згадувалося раніше, рік, в якому В. Сосюра оженився на Марії, був особливо важким періодом в житті поета з огляду на цькування з боку компартії та неприємності від інших організацій, з якими мав справи В. Сосюра, як поет, що творив у радянській країні. Одруження дало В. Сосюрі певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго. Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В. Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення грунту, позаяк дружина не тільки не розуміла його, але навіть не намагалася зрозуміти. Скоро почалися домашні сварки та бійки, а В. Сосюра встрявав в гурток лихих товаришів, які тягнули його вниз. Про його “богемське життя” та зловживання алкоголем у цей час згадав у своїй статті І. Майстренко, який знав поета особисто.[160] Все-таки думаю, що кривдять В. Сосюру ті, хто так погано про нього говорив. Вже син поета в своїй статті заяавив[161], що він батька не знав таким компанійським та схильним до розваги, як говорилося. Чи то насправді через спосіб життя та припадки божевілля, чи теж для того, щоб приховатися від партійних чисток, які проводилися в ті часи, В. Сосюра перебував у психіатричній лікарні, на т.зв. Сабуровій дачі під Харковом. Як би це не було, причини доведення поета до такого стану відомі і я розповів про них більш детально в попередній частині того розділу. Головне, що такі випадки напевне не допомагали поетові та його дружині вести сімейне життя. З’являлися і інші точки зору стосовно хвороби поета. Борис Антоненко-Давидович в статі в газеті “Східний часопис” висловив думку, що В. Сосюра деякою мірою “хитрував”, вдаючи то наївняка, то психічно хворого, щоб врятуватися від загибелі, яка загрожувала йому у ті часи.[162] Однак, коли б навіть так було, враховуючи жорстокість радянської системи, така поведінка поета була цілком оправданою. Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптовної критики з боку уряду та радянізованої преси. В таких обставинах зявився цикл віршів про Марію.Однак дружина не відповідає на щиру любов поета такою ж любов’ю. Це спричиняє поета функціонувати в режимі протилежних почуттів, як відчуття любові з боку дружини та її відсутності. В першому випадку у віршах помічаємо згадки про весну, сонце, золото. В другому навпаки – про осінь, зиму, ніч, туман. Такі мотиви та образи супроводили майже всю ліричну творчість В. Сосюри в 30-ті роки. Напевне, мало в кого буває так чутливе до найтонших нюансів серце, як це було у В. Сосюри, та і мало кому доводилося стільки страждати з приводу щасливої і водночас нещасної любві. Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув. Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям. Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру. Тому з’явилися оці сумні рядки:

“А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має Своє гніздо, а в нім любов”. [163] Або гостріше: “..Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, Не вірю я твоїм сльозам”. (“Якби я знав, що сонце встало”)[164]Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки: “Як дивно! Любить і не вірить в любов, і жити, Маріє, з тобою...”[165]Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала: “Над рікою вітер віє і шумить у морі трав. Серця квіти, щастя мрії –  Я усе тобі відав. Та як вітер цей, Марії, Що над хвилями ріки, Ти розвіяла ті мрії, Потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою Тиску теплого руки. Що ж ти дивишся з журбою На потоптані квітки?”[166]Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України.[167] Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя: “Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою Не любила, сміялася з неї.” [168]Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові. Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавшу в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалами.Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: “І де не йду я, дві Марії Зі мною тінями ідуть”.[169]Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну.[170] В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставлятися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучалии і у поезії В. Сосюри: “А Марія? Кат і вітер... Де ти був? Куди!? А сама?! Од ночі гніту  втік я назавжди.”[171]

Або у написаному російською мовою вірші “Я ухожу любя...»: «Что лжет мне ангел мой з безгрешными глазами, что любиш не меня, а славу ты мою.

Как мертвая звезда Ее любви лучами Ты светишь для других, А я лишь горе пью... И переполнилась Моих страданий чаша

За девятнадцать лет, Бездумных и святых... И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих».[172]

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною. Цей вірш – синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим. Врешті, поет не зміг стримати почуттів – у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що для нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє. Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві. Попри обставини, що склалися, він продовжує писати. Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень: “Ти піяв, Соловей!...Луна пісень твоя щось розтривожила чиновників “всесильних”, - і посадили Солов’я

до камери будинку божевільних.”[173]Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім. Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці. Врешті було винесено вирок – десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В. Сосюра тяжко пережив її арештування та строк, який вона отримала. Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було вичеркнути із пам’яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими. Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета. Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім’ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку. Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина. Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю. В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх. Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті. В одному із своїх віршів поет доходить слідуючого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції: “Руками власними тюрму творили ми собі одвічну..”[174]

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів. Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу. Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших.[175] Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри...”, які у першій його редакції звучали так: “Скільки нас, отаких, попід мури од червоної кулі лягло!”[176] зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так: “Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!”.[177]Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”. В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва. Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка. Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися. Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет. Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В. Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість. Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству. Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

“Трави, мої трави, ви густі, шовкові, вітер ваші коси в пестощах не рве. Б’ється моє серце, сповнене любові До землі, що з неї вийшло все живе”.[178]Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт. Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя. Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого[179]. Правильно говорили, що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”. Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”: “Я всім прощаю і всіх люблю”. [180]

3.3 В. Сосюра – Захисник рідної землі та мови

У багатьох читачів Володимир Сосюра викликає асоціації з більшовицькою революційною романтикою, як основною ланкою, яка пронизувала більшість його творчості. На щастя, зовсім протилежне, дійсне минуле поета стає відомим щораз ширшому загалові. Стихія, якою звичайно була революція, не могла не залишити свого впливу на житті та творчості поета, особливо поета з такою тендітною душею, як В. Сосюра. Зрештою, участь поета у бурхливих історичних подіях оправдовує застосування біографічного методу дослідження також до творчості, яку своєю темою охоплює цей підрозділ. Незалежно від того, сприймав В. Сосюра революцію, чи ні, природнім є те, що вона підсилила та роздмухала його талант, так як це було у випадку інших письменників. Для В. Сосюри щастям було те, що революція ввірвалася в його юність як нектар на спрагу романтично настроєної душі - його приваблювала гроза революції, тому вона так легко стала таким важливим сюжетом “пісні”. Розквіт творчості поета припадає на час, коли партійна ідеологія, приборкавши вже своїх прихильників, почала прямувати в бік захоплення трудовими явищами, дедалі частіше визнавши революційну романтику вчорашнього дня небезпечною. В. Сосюра сліпо вірив у те, що революція поліпшить людську долю. З точки зору поета, вона була бунтом проти несправедливості та приниження людей. Як скоро виявилося, саме цей бунт використала згодом радянська влада для досягнення своїх цілей.[181]В. Сосюра увійшов у доросле життя як учасник Української революції 1918-1920 рр. Саме тоді, коли у поета була ще змога відверто звертатися до сюжетів, які насправді були близькими його серцю, провідною ідеєю його творчості була ідея України. В. Сосюрі йшлося про Україну як державу, про долю Батьківщини та її майбутнє. Саме ця любов до рідного краю була причиною страждань, яких зазнав поет з боку радянської влади. Саме чутливість та тендітна психіка штовхнули поета на шлях, який повів його до писання творів на вимоги часу. Однак, не ця остання творчість перемогла, а навпаки – ці перші, настроєні патріотичним духом рядки. Бо саме вони лишаються та лишаться в пам’яті про поета назовсім.[182] Складна історична доля, яка випала Україні під кінець другого десятиліття ХХ століття, стала невід’ємною часткою долі В. Сосюри, коли він в 1918 році добровольцем вступає до полку Гайдамаків, Української Народної Армії. Ці події знайдуть своє віддзеркалення в пізнішій поемі “Червона зима”. Нижченаведений фрагмент поеми виразно свідчить про патріотичне настроєння поета: “На фронт, на фронт, А на пероні люди, Біля вагонів Ми співаєм “чумака”[183]“Червона зима” - дуже цікавий та визначний твір В. Сосюри ще з іншого боку. Саме в цій поемі поетові вдалося передати перші враження молодого хлопця, який скоро став рядовим солдатом, залишивши свої романтичні уявлення про волю і щастя. Однак “Червона зима” найцікавіша в тому сенсі, що в ній поет передбачив свою долю, в якій змучене поетичне Я поета відмовляється від волі та приєднується до загальної течії.[184]До служби в рядах армії Української народної республіки В. Сосюра ставився свідомо та сумлінно. Доказом цього є час служби (аж до 1920 року, тобто до розгрому армії) та служба в особистій охороні Атамана Симона Петлюри. Після розгрому армії Української народної республіки, В. Сосюрі лишилося ризикувати життям, або змиритися з більшовицьким рухом, щоб вижити та залишитися на Україні. Як вважає дослідник Василь Терещенко, з яким я зустрівся особисто у Донецьку, перехід на бік червоних безумовно був зрадою українського визвольного руху з боку В. Сосюри. Проте з поглядів сучасності, несправедливо і необ’єктивно засуджувати або виправдовувати поета. Про свій погляд на цю тему В. Терещенко пише також у своєї праці про В. Сосюру.[185]Незабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї. Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України. Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”: “Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, Її обсіли москалі...”[186]

і “я хочу швидше відціля віддячить москалю і ляху, що мій народ ведуть на плаху під сміх царя і короля!”[187]Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи. Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки вкотресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета.[188] Ще інший приклад патріотичної думки В. Сосюри знаходимо у рядках вірша “Розгром”: “Той каже – я великорос – Так гордо, радісно, пихато. А я стою, немов проклятий, -  Дитина українських гроз.” В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості, навіть після смерті Сталіна та подій що мали місце опісля. Однак, гадаю, не поета слід звинувачувати у тому, а скоріше злочинний режим, який забрав багато українських душ.[189]Віршів, що висловлюють любов до України у В. Сосюри багато. Любов до Батьківщини та рідної української мови були важливими мотивами творчості В. Сосюри. Варто ще раз нагадати, що В. Сосюра народився та виростав на вже тоді зрусифікованому Донбасі, тому те, що він залишився при рідній мові, було не лише подвигом, але також свідчило про глибокий патріотизм поета. Шлях поета до закріплення в ньому української мови як мови його творчості вів через творчість Тараса Шевченка. Про вплив шевченкової творчості на свою національну тотожність поет згадував неодноразово.[190] Ця проблема стала об’єктом уваги ряду науковців.

Наступним моментом у житті поета, який ще посилив любов до рідної мови, був період перебування в армії С. Петлюри. Тут поет вчився в юнацькій школі, в якій, звичайно виховували учнів у суто патріотичному дусі. Поряд із таким вихованням йшло читання українських віршів та зустріч з Симоном Петлюрою. [191] Згодом В. Сосюра знайомиться з віршами Павла Тичини, який в ранній період своєї творчості був геніальним поетом-патріотом.[192] Вирішальними в сенсі самовизначення були слова поета, сказані одному із його товаришів, який дорікав В. Сосюрі, що той, переходячи з російської мови на українську, “сменил королевскую флейту на сопилку”. У відповіді поет сказав, що йому “сопилка дороже тысяч королевских флейт!»[193] Ці останні слова точно віддають ставлення поета до рідної української мови. Зрештою, воно помітне в кожному майже рядку творчості В. Сосюри. На завершення цієї теми слід згадати про заповітний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який найбільш виразно віддзеркалює патріотичні думки поета. Твір написаний в 1944 році, тобто в один із тяжких моментів Другої світової війни. Вірш постав як заповіт митця-громадянина своєму народові. У розумінні поета любов до рідного краю та повага до інших народів ідуть поряд. У вірші В. Сосюра наголошує також на смертность людини у контексті вічності народу[194]:«Всім серцем любіть Україну свою, - і вічні ми будемо з нею!»[195]Ідеєю вірша була любов до Батьківщини у рамках моральної основи світогляду.[196] Однак радянська влада не зрозуміла чисто синівської любові поета до власного краю. Вірш став причиною подальших цькувань поета та звинувачень у націоналізмі. Наслідки такого перебігу подій поетові довелося відчувати майже до кінця свого життя. Однак, натхнена патріотичним духом спадщина поета залишилася серед народу на покоління, а скоріше навіки.

Висновки

Гадаю, що, як авторові роботи, мені вдалося справити з її метою, тобто висвітленням творчості Володимира Сосюри в контексті літератури Донбасу. Володимир Сосюра і Донбас – нерозривні і про це можна було переконатися прочитавши написану мною роботу.

В творчості Володимира Сосюри ми побачили Донбас як географічне явище, як об’єкт спогадів про молоді літа, малу Батьківщину поета, яку він описує з патріотичною пристрастю та врешті як джерело та плацдарм психологічного формування та, неодноразово, страждання, якого зазнав поет.

Про Володимира Сосюру написано вже багато. Однак, вважаю, що саме в цієї роботі мені вдалося дуже детально висвітлити у чому полягає феномен Донбасу та як він вплинув на творчість Володимира Сосюри. Черговою особливістю роботи є застосування філософії Карла Густава Юнга для аналізу ліричної творчості Володимира Сосюри. Хоча у рамках цієї роботи бачимо лише зачаток такого аналізу творів поета, гадаю, що мені вдалося наголосити на велику придатність такого методу для пошуків так званого „другого дна” ліричної творчості Володимира Сосюри. На мою думку, саме такі дослідження наближають нас до поглиблення знання про те, що дійсно відбувалося в глибині душі Володимира Сосюри. Надіюсь, що будуть проводитися подальші дослідження в цьому напрямку та що вони розкриватимуть деякі досі не досліджені моменти життя поета.

Отже тема, яка стосується Донбасу (регіону України, який сьогодні приковує особливу увагу) та донбасівського письменника, Володимира Сосюру (внутрішність якого ще далеко не досліджена) дуже актуальна. Цю роботу можна рахувати лише як вступ до дальшої праці у цьому напрямку. Надіюсь, що саме вона відкриває цікавий шлях для дослідження життя та творчості Володимира Сосюри.

Бібліографія

1. Українська Радянська Енциклопедія

2. О. Башун (керівник проекту), „Історія”, у: Інформаційний портал Донеччини (ae-lib.narod.ru), 2004

43. Б. Яценко, «Подорож у закритті тисячоліття»,

М. Грушевський. “Історія української літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім».

54. A.H. Робинсон, «Русская земля» в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ.- Л., 1976.

55. П. Лаврів, “Моя земля – земля моїх батьків”, Донецьк 1994

56. В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, Донецьк 1994

57. Т.Г. Шевченко, “Щоденник”

58. “Де бере чумаків біс” у: “Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини”

59. С. Грица, “Кобзарська та лірницька традиція”, [1] В. Оліфіренко, “В. Сосюра” [у:] www.donbaslit.skif.ua 25.11.2004

[2] «Донецька област», [у:] Українська радянська енциклопедія, Головна Редакція УРЕ, Київ, 1965, ст. 657.

[3] О. Башун (керівник проекту), „Історія”, [у:] Інформаційний портал Донеччини ([4] В. Пірко “Найдавніші міста Донеччини”, [y:] Схід, вересень 2004р.

[5] В. Оліфіренко і С. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, [у:] журнал „Схід” Н. 4 (35), Донецьк 2000 р.

[6] Nowa Encyklopedia Powszechna, Wydawnictwo Naukowe PWN S.A., Warszawa,(електронне видання)

[7] І. Саєнко, „Регіони – історична правомірність”, [у:] „Слово Просвіти”, ч. 4 (224), 22-28.01.2004р. ([8] V. Mykhnenko, “From Exit to Take-Over: The Evolution of the Donbas as an Intentional Community”, Paper for Workshop no. 20 – The Politics of Utopia: Intentional Communities as Social Science Microcosms, The European Consortium for Political Research Joint Session of Workshops 13-18 April 2004 Uppsala, Sweden, с. 5.

[9] О. Башун (керівник проекту), op. cit.

[10] О. Субтельний, „Україна. Історія”, Київ „Либідь” 1993, с. 331-333.

[11] Н. Полонська-Василенко, „Історія України” т. 2, Київ „Либідь” 1995 с. 345.

[12] О. Башун (керівник проекту), op. cit.

[13] Ibidem.

[14] V. Mykhnenko, op. cit, с. 5.

[15] Енциклопедія „Усе”. За данними енциклопедії нинішній Донецьк, до 1924 року називався Юзівкою, а у 1924-61 рр. Сталіном (електронне видання www.ukrop.ua)

[16] О. Башун (керівник проекту), op. cit.

[17] H. Kuromiya, “Stalin’s Industrial Revolution: Politics and Workers, 1928-1932, Cambridge: Cambridge University Press, с 271.

[18] V. Mykhnenko, op. Cit,с. 5.

[19] В. Білецький та ін. «Ми йдемо», (електронне видання [20] “Східний часопис”, число 1, січень 1993

[21] О. Башун (керівник проекту), op. cit.

[22] Д. Стус, „Гіроакі КУРОМІЯ. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки. — К.: Основи, 2002, 510 с.» - Клуб презентацій Д. Стуса” [у:] Книжник review ([23] Г. Куромія, «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки». — К.: Основи, 2002, с. 172-175

[24] В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.” Донецьк: Східний видавничий дім, 2003 (електронне видання [25] В. Пірко, „Південно-східна Україна: короткі нариси з історії”, [у:] Схід 1995, н. 1/2

[26] В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.”, op. cit.

[27] О. Субтельний, op. cit., с. 339-341

[28] V. Mykhnenko, op. cit., с. 12

[29] С. Кузнецова, „Багатокультурна палітра Донеччини”, Український культурологічний центр, 14.10.2004р. у: [30] В. Білецький В., «Стан справ з українською мовою на Донбасі», Український культурологічний центр, 21.04.2003 р., [31] В. Білецький, «Мова як чинник консолідації українського суспільства у націю», Український культурологічний центр, 29.07.2002 р., [32] В. Білецький “Проблема формування української еліти на Донбасі”, у: Дайджест аналітично-інформаційного журналу “Схід” 1995-2002рр, Донецьк, 2002р., (електронне видання [33] І. Дзюба «Донбас – край українського слова» у: В. Оліфіренко, “Уроки правди і добра. Нескорене слово” журнал Донбас-Спецвипуск, Донецьк , 2001р. с. 3-7.

[34] Л. Аза, „Тенденції етномовного розвитку в Україні” у Ворона В. і Шульга М. (ред.) „Українське суспільство: десять років незалежності”, Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001р.

[35] В. Білецький, „Проблема формування української еліти на Донбасі”, [у:] Дайджест аналітично-інформаційного журналу „Схід” 1995-2002 рр., Донецьк 2002 р. (електронне видання [36] Т. Журженко, «Міф про дві України», [у:] Сучасність н. 4, Нью Йорк, 2003, с. 78-82

[37] Ibidem.

[38] M. Riabchuk, “Ambiguous ‘Borderland’: Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, Kyiv-Mohyla University and the Krytyka monthly (Kyiv), [39] Т. Журженко, op. cit.

[40] Ibidem.

[41] Ibidem.

[42] Л. Талалай, «Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму», [у:] журнал Донбас, 2003р. (www.intellect.org.ua 02.09.2004)

[43] Т. Журженко, op. cit.

[44] М. Riabchuk, “Ambiguous ‘Borderland’: Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, op. cit.

[45] С. Шангін, „Двомовна безідейність” [у:] „Дзеркало тижня” но. 27 (402) 02.09.2002

[46] P. Шпорлюк, „Чому Українці є Українцями”, [у:] Сучасність, н. 4, Нью Йорк, 2003, с. 84-87

[47] M. Рябчук, «Третьорядна проблема першорядної ваги: українська мова як політичний чинник», [y:] Сучасність. н. 6, Нью Йорк, 2002 (електронне видання)

[48] Р. Шпорлюк, op. cit.

[49] G. Schopflin, “Nations, Identity, Power”, New York, C. Hurst & Co., 2000

[50] Ю. Бачинський, „Ukraina irredenta”. Берлін: Видавництво Української Молоді, 1924, с. 95

[51] P. Шпорлюк, op. cit.

[52] B. Оліфіренко i C. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, op. cit.

[53] K.H. Waters, “Herodotos the Historian. His Problems, Methods and Originality”. Norman, 1985, ([54] G. Hinge, “Scythian nomadism in the narrative of Herodotus”, ([55] Herodotus, “The History of Herodotus”, Book 4 “Melpomene”, translated by George Rawlinson, 1994-2000, [56] O.Pritsak, Oxford Dictionary of Byzantium (1991), vol.3, p.1916-1918#"#_ftnref57" name="_ftn57" title="">[57] Йордан, „Гетіка” [58] Г.Л. Рубанова, В.А. Моторний (розділ "Південнослов'янський героїчний епос"), 1982, [y:] Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: Вища школа, 1982 с. 9-140.

[59] Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 44-45.

[60] Б. Яценко, «Подорож у закриті тисячоліття», [61] Б. Яценко, „Дещо про методи дослідження Велесової книги” [62] „Велесова книга” у перекладі Б.І. Яценко, Ужгород-Київ, #"#_ftnref63" name="_ftn63" title="">[63] Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 75.

[64] Нині річка Кальчик на Донеччині

[65] М. Грушевський, „Історія української літератури” (електронне видання [66] Літопис „Битва на Кальці” [у:] Історія України в документах і матеріалах, t. 1,c. 154—157.

[67] “Словл о полку Ігоревім” [у:] Енциклопедія “Українська мова” (електронне видання [68] B. Перетц, “Слово о полку Ігоревім – пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”, Київ 1926 (електронне видання [69] “Слово о полку Ігоревім” [у:] “Енциклопедія Українознавства” Т. 8, (електронне видання [70] Б. Яценко „Слово о полку ігоревім» та його доба” (електронне видання) #"#_ftnref71" name="_ftn71" title="">[71] ibidem.

[72] “Слово о полку Ігоревім”, (електронне видання [73] М. Грушевський. “Історія української літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім». (електронне видання [74] А.Н. Робинсон «Русская земля» в «Слове о полку Игореве», ТОДРЛ.- Л., 1976. — Т. 31. — С.136.

[75] “Слово о полку Ігоревім” (електронне видання [76] Н. Полонська-Василенко, “Історія України” т. 1 с. 184

[77] П. Лаврів, “Моя земля – земля моїх батьків”, Донецьк 1994 , (електронне видання: [78] В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, Донецьк 1994 (електронне видання: [79] П. Лаврів, op. cit.

[80] Слова за звукозаписом пісні “Ой Морозе, Морозенку” у виконанні Горбатюка В., альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004